Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ»
Збережено в:
| Дата: | 2020 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2020
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/171421 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ» / М. Наєнко // Слово і Час. — 2020. — № 2. — С. 87-91. — Бібліогр.: 4 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-171421 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1714212020-09-22T01:25:10Z Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ» Наєнко, М. Штрихи 2020 Article Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ» / М. Наєнко // Слово і Час. — 2020. — № 2. — С. 87-91. — Бібліогр.: 4 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/171421 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Штрихи Штрихи |
| spellingShingle |
Штрихи Штрихи Наєнко, М. Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ» Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Наєнко, М. |
| author_facet |
Наєнко, М. |
| author_sort |
Наєнко, М. |
| title |
Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ» |
| title_short |
Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ» |
| title_full |
Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ» |
| title_fullStr |
Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ» |
| title_full_unstemmed |
Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ» |
| title_sort |
основні і додаткові «свідчення» максима рильського в «опері сву» |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2020 |
| topic_facet |
Штрихи |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/171421 |
| citation_txt |
Основні і додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ» / М. Наєнко // Слово і Час. — 2020. — № 2. — С. 87-91. — Бібліогр.: 4 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT naênkom osnovníídodatkovísvídčennâmaksimarilʹsʹkogovoperísvu |
| first_indexed |
2025-07-15T07:15:09Z |
| last_indexed |
2025-07-15T07:15:09Z |
| _version_ |
1837696251969142784 |
| fulltext |
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 87
Михайло НАЄНКО
ОСНОВНІ Й ДОДАТКОВІ «СВІДЧЕННЯ»
МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО В «ОПЕРІ СВУ»
Народ, як відомо, не без гумору: судовий процес
1930 року за сфабрикованою справою СВУ («Спілки ви-
зволення України») він називав лаконічно, але дуже про-
мовисто: «Опера СВУ — музика ДПУ». Дійовою осо-
бою (але «другого плану») в цій «опері» був і Максим
Рильський.
Проблема ця ніби задавнена, та обговорювати її слід.
Бо це — історія не тільки судових фальсифікацій у тота-
літарній радянській державі, а й літератури та окремого
літератора. У так званих «головному» й «додаткових»
свідченнях у справі «СВУ» М. Рильський переконує в
тому, що вона (та історія) дуже сумна. Важко сказати, хто
б із нас як повівся в подібній ситуації (це вже я кажу від
себе); Максим Тадейович став на шлях самообмови. Вона
набувала часом одвертого характеру й переходила межу
можливого. У «свідченнях» 1 квітня 1931 р. він, напри-
клад, написав: «…Моя провина перш за все негативна,
тобто я винен не так у тому, що робив, як у тому, чого не
робив, хоч і повинен був робити» [2, 271]. Згадується
сумний випадок, коли мого дідуся арештовано й замордо-
вано в радянських концтаборах тільки за те, що він «не
доніс», а «мав би донести» на сусіда, який нібито вкрав
на колгоспному току мішок зерна і привіз до себе додому.
«Ти, діду, не міг цього не бачити і мав би доповісти, куди
треба», — говорили дідусеві стражі сільського порядку й
запроторили його в ГУЛАГ на видиму загибель.
Упродовж п’яти місяців, коли М. Рильського допиту-
вали у справі «СВУ», він власноручно написав одне «го-
ШТРИХИ
88 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Михайло НАЄНКО
ловне» й вісім «додаткових» свідчень. Від 1931 р. вони зберігалися в
архівах радянського Комітету державної безпеки, а 1995 р. Володимир
Пристайко і Юрій Шаповал оприлюднили їх у книжці «Справа “Спіл-
ки визволення України”» (див.: [2]). В. Пристайко працював слідчим у
тому Комітеті й із мемуарів деяких дисидентів відома одна його майже
афористична фраза. Коли допитуваний хотів уточнити свої права, то чув
у відповідь: «Ви маєте право відповідати на мої запитання». Співавтор
згаданої книжки Ю. Шаповал за фахом історик, доктор історичних наук,
і про його причетність до органів КДБ документальних відомостей в
Інтернеті немає. Відповідальним редактором книжки значиться Іван
Іллєнко. Він за освітою український філолог, через певний час після за-
кінчення філологічного факультету Київського державного університету
імені Т. Г. Шевченка став аспірантом-заочником кафедри історії укра-
їнської літератури цього факультету, але через рік був відрахований за
власним бажанням. Насамперед тому, що відчув насторожене ставлення
до себе колег-кафедралів. У приватних розмовах зі мною й іншими од-
нокурсниками він не приховував, що строкову службу відбував у війську,
підпорядкованому КДБ, після чого йому запропонували роботу в цьому
Комітеті й він працював у його протокольному відділі. Відрахувавшись
із аспірантури, почав працювати в Літературно-меморіальному музеї
Максима Рильського, через що автори науково-документального видан-
ня про справу «СВУ» й запросили його бути літературним редактором.
Йому ж належить у книжці й післямова: «Оскаржує історія. Слово від
редактора» [2, 409—428].
Написано цю післямову сумлінно, переважно про розвінчання су-
дилища над СВУ, вирок якого майже через 60 років був переглянутий і
ухвалою Пленуму Верховного Суду УРСР від 11 серпня 1989 р. справу
було припинено через відсутність складу злочину в діях засуджених осіб.
Таких було 45, а Максим Рильський проходив у цій «справі», нагадаю,
як свідок. Його свідчення Іван Іллєнко називає самообмовою, спаленням
мостів, що єднали його ще з дитинства з українством. Унаслідок цієї об-
мови поета було випущено на так звану волю, хоча спроби фізичної лік-
відації його з’являлися й після 1931 р., тобто після завершення справи
«СВУ». «У травні-червні 1945 р., — цитує І. Іллєнко дослідження І. Бі-
ласа, — каральні органи планували розправу над М. Рильським за схе-
мою, яку пізніше застосували при вбивстві Я. Галана. Поета ж урятувала
пильність служби безпеки ОУН, крайовий провід якої в Луцьку розкрив
задуману криваву провокацію» [2, 425].
Щоби схилити М. Рильського до самообмов, слідчі вимагали
й зізнань про його знайомство з підсудними в цій «справі». Засудже-
них було, нагадаю, 45, хоча поет знайомий був лише з кількома з них.
Найбільш негативно він відгукувався про С. Єфремова, якому припи-
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 89
Основні й додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ»
сувалось керівництво СВУ, та про його «заступника» в цій міфічній
організації А. Ніковського. Обох їх автор «свідчень», на його думку,
знав недостатньо. Називав він їх «махровими українцями» в лапках,
хоча не виключено, що таке означення писалося під диктовку. Пере-
конливіші для нас міркування М. Рильського про тих письменників, із
котрими поет був ближче знайомим і про яких слідчі намагалися «виби-
ти» з нього якнайбільше негативних відомостей. М. Рильський, проте,
намагався дати їм найзагальнішу характеристику, зокрема членам групи
неокласиків (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара й ін.), об’єднання
«Ланка» (Гр. Косинка, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович,
Є. Плужник) чи літорганізації ВАПЛІТЕ (П. Тичина, М. Хвильовий).
Щодо неокласиків, то цікавим видається «свідчення» М. Рильського
про появу цієї літгрупи. «Назва виникла випадково, — писав “підслід-
ний”. — Була якась літвечірка в Академії, де читались вірші названих (Зе-
рова, Рильського, Филиповича. — М. Н.) та ще декількох поетів (я тоді
ще вчителював на селі, мої твори читав хтось, здається, Зеров) і треба ж
було якось назвати групу, що виступала! Хтось і пустив слово: неокляси-
ки. З російськими “неоклясиками”, як називали себе кілька другорядних
російських поетів, група не мала нічого спільного» [2, 306]. М. Риль-
ський дав ґрунтовну характеристику художнім настановам неокласиків
(«шанувати і вивчати культурне надбання попередніх поколінь; заклик
до суворої довершеності форми, до пильного виношування і оброблен-
ня своїх речей» [2, 306—307]), але в кінці дописав і те, за що звинува-
чувала цих поетів і вчених вульгаризаторська критика 20-х років і чого
найбільше вимагали слідчі: «<…>ми, “неоклясики”, справді стояли осто-
ронь живого життя і актуальних проблем, ми справді затримували рух
уперед» [2, 307].
Павло Тичина (за «свідченнями» М. Рильського) був «особисто
дуже оригінальний, замкнений у собі, нерішучий і навіть “конфузли-
вий”», тому він «мало міг вплинути на мене, і тільки літературна його
практика, рішучий, хоч і не легкий, мабуть, розрив його з колишніми
релігійними та національними мотивами не раз примушували мене гли-
боко задуматись: а куди ж іти мені? <…> Зате знайомство з Хвильовим
— хоч я з ним стрічався дуже рідко — велике має для мене значення,
особливо одна розмова у нього в Харкові, сам-на-сам. Ентузіаст комуніз-
му (хоч, як відомо, з великими в свій час хитаннями, помилками, які він
сам визнав), він казав, що він перш за все — слуга революції, що постать
Леніна — найвища для нього постать у світі і т. д. Я відповів на те, що
ладен цілком прийняти революцію, стримує мене особисто лише одно:
“кров”. Цей вияв “мягкотелости” викликав у Хвильового якусь іронічну і
дуже ущипливу репліку. В кожнім разі, та розмова — один з етапів у моїм
внутрішнім житті» [2, 278]. Нагадаю, що це писалося ще до самогубства
90 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Михайло НАЄНКО
прозаїка й публіциста й до тотального пізніше нищення його імені та
літературної спадщини. Ставлення М. Рильського до всього того не вхо-
дить у тему цих міркувань, але його «зізнання», що Хвильовий своєю
відданістю революції та розумінням Леніна як найвищої постаті у світі
мали для «підслідного» велике значення, було ще одним штрихом його
самообмови.
Зі ставленням до групи «Ланка», зокрема до творчості й особи
Григорія Косинки, справи трохи складніші. Максим Тадейович у своїх
«додаткових свідченнях» писав, що з «ланківцями» в нього були спо-
чатку естетично-ідеологічні розходження. «…Літератори, які ввійшли
до “Ланки”, закидали “неоклясикам” (мені, Зерову, Филиповичу) відсут-
ність твердої національної лінії, “русофільство”» [2, 277]. Іншого разу
«піддослідний» наголошував на тому, що «селянську» (дрібнобуржу-
азну) психологію та націоналістичні ухили появляв Косинка, Антонен-
ко-Давидович, колишній член УКП, так само був одним із поклонни-
ків «національної ідеї» [2, 308]. Або: «Літератори мали певні функції:
проведення (в більш чи менш захованій формі) націоналістично-народ-
ницьких ідей (Косинка, Осьмачка, Івченко)» [2, 300]. Не виключено, що
й у цьому випадку «свідчення» Рильського писалося під тиском-диктов-
кою самих слідчих. Бо ставлення його, наприклад, до Григорія Косин-
ки було інакшим, сказати б, навіть протилежним. Коли прозаїка разом
із іншими 27-ма письменниками й культурниками було розстріляно 15
грудня 1934 р., то М. Рильський запросив знайомих пом’янути загиблих
саме до свого помешкання. Був серед запрошених, зокрема, М. Зеров,
якого також допитували у «Справі СВУ» і тоді він навіть сказав, що
поруч із 45-ма звинуваченими він міг бути сорок шостим. А на поми-
нальному зібранні на квартирі Максима Рильського говорив, очевидно,
якісь «контрреволюційні» чи «терористичні» (у лапках) слова. 1935
року його, як відомо, було заарештовано й на «звинувачення» в «те-
роризмі» він зреагував так: «С моей стороны был только один раз сде-
лан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на
собрании у Рыльского». Ідеться тут, як зазначає В. Брюховецький, про
читання Зеровим вірша П. Куліша «“До кобзи” на квартирі Рильського
26 грудня 1935 р., де два неокласики і молодий письменник Сергій Жи-
галко пом’янули розстріляних по звинуваченню в приналежності до мі-
фічного “об’єднання українських націоналістів” О. Влизька, К. Буревія,
Д. Фальківського, Г. Косинку та ін.» [1, 197].
Але про Григорія Косинку літературний побратим думав інакше,
ніж написано у «свідченнях» 1931 р.; це видно з його клопотань про
реабілітацію творчої спадщини митця в часи «хрущовської відлиги».
Тоді було видано книжку прозаїка «Новели», передмову до якої напи-
сав саме він — Максим Рильський. Автора поет називав «трепетним,
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 91
Основні й додаткові «свідчення» Максима Рильського в «опері СВУ»
як життя» й показав, що його творчість розвивала кращі традиції укра-
їнської прози поетичного реалізму В. Стефаника, М. Коцюбинського,
С. Васильченка, Марка Черемшини [3, 6].
Цитовані т. зв. свідчення М. Рильський писав упродовж 23 бе-
резня — 28 квітня 1931 року. Закінчувалися вони тим, чого вимагали
від поета слідчі-держиморди: «Мені тяжко писати це, але думаю, проте,
що це моє страждання — заслужене» [2, 287]. «Спалити всі кораблі по-
ловинчатого — чи й реакційного світогляду і всі зв’язки з його представ-
никами — ось яке принадне завдання малюється мені тепер» [2, 284].
«Я вірю в справедливість установи, що розглядає мою справу, засуджую
свої помилки й хитання, <…> присягаюся чесно й послідовно присвяти-
ти все дальше життя моє праці на користь республіки трудящих, на ко-
ристь їхнього — хочу тепер сказати: нашого — будівництва і прошу дати
мені змогу все це довести живою працею» [2, 315]. Якісь коментарі тут,
мабуть, зайві. Хіба що такі: берегти слід своє фізично-духовне життя за
будь-яких обставин, бо воно дається людині Богом лише один раз. І ще
згадуються слова Неофіта-раба, звернені до Єпископа в драматичній по-
емі Лесі Українки «В катакомбах»: «Я маю жаль до вас, великий жаль»
[4, 258]. І вислів самого Єпископа в цій поемі: «Хто по неволі согрішив,
той чистий» [4, 254].
ЛІТЕРАТУРА
1. Брюховецький В. Микола Зеров // З порога смерті. Письменники України — жертви
сталінських репресій. Київ: Радянський письменник, 1991. 496 с.
2. Пристайко В., Шаповал Ю. Справа «Спілки визволення України». Невідомі докумен-
ти і факти. Науково-документальне видання / Відп. ред. І. Ільєнко. Київ: INTEL, 1995.
448 с.
3. Рильський М. Вступне слово // Косинка Григорій. Новели. Київ: Радянський письмен-
ник, 1962. 226 с.
4. Українка Леся. Твори: У 10 т. Київ: Держлітвидав України, 1964. Т. 3. 288 с.
|