Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського

У статті проаналізовано панегіричну поему, присвячену Йоасафові Кроковському, важливій постаті в українському культурному житті та в українській православній Церкві XVII—XVIII ст. (він обіймав три найважливіші посади: ректор Києво-Могилянської колегії, архімандрит Києво-Печерського монастиря й митр...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2020
1. Verfasser:	Сєдіна, Д.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2020
Schriftenreihe:	Слово і Час
Schlagworte:	Ad fontes!
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/171433
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського / Д. Сєдіна // Слово і Час. — 2020. — № 3. — С. 65-90. — Бібліогр.: 34 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-171433
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1714332020-09-23T01:25:17Z Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського Сєдіна, Д. Ad fontes! У статті проаналізовано панегіричну поему, присвячену Йоасафові Кроковському, важливій постаті в українському культурному житті та в українській православній Церкві XVII—XVIII ст. (він обіймав три найважливіші посади: ректор Києво-Могилянської колегії, архімандрит Києво-Печерського монастиря й митрополит). Поему було написано 1699 року, коли Кроковський був архімандритом Києво-Печерського монастиря. Головною метою поезії в той час уважали сприяння вихованню благочестивих людей і лояльних підданих, тому панегірик був одним із провідних жанрів у могилянських поетиках. І найкращим способом досягнення цієї мети було зображення зразкових людських учинків, які би становили варті наслідування взірці.Твір свідчить про вплив філософії гуманізму та Відродження на українську літературу. The author analyzes a long and complex panegyric poem dedicated to Yoasaf Krokovskyi, a key figure in Ukrainian cultural life and Orthodox Church of the late 17th — early 18th centuries (he was elevated to the three prominent Orthodox ecclesiastical posts in the Hetmanate: rector of the Kyiv Mohyla Collegium, archimandrite of the Kyivan Cave Monastery, and metropolitan). The poem was written in 1699 when Krokovskyi held the post of the Kyivan Cave Monastery archimandrite. Since the main goal of poetry at the time was contributing to the education of pious men and loyal subjects, panegyric poetry was one of the principal genres of Mohylanian poetics. Indeed, the best way to achieve this goal was to represent exemplary human actions that would constitute models worthy of emulation. The didactic function of praise was all the more effective when the characters being praised were familiar to the students. The analyzed poem is found in the 1699 manual of poetics “Hymettus extra Atticam”, whose author was Yosyf Turoboiskyi, a Mohylanian professor who steadily entered the history of Russian culture due to his celebratory works in honor of Peter I, while in Ukrainian literature he is almost unknown. The central theme of the analyzed poem, written on the occasion of Krokovskyi’s birthday, is a virtue of the addressee and wisdom that inspires him. These themes reveal, on one side, the author’s intention to insert the personality of archimandrite and future metropolitan into what N. Pylypiuk saw as a project, initiated in the 1690s, of portraying Mazepa and Yasynskyi with visual and textual means as protectors and benefactors of Wisdom’s abode, that is the Collegium and St. Sophia. On the other, they reflect the idea of wisdom as it was characterized by the Renaissance; it is mirrored in the Erasmian definition of wisdom as “virtus cum eruditione liberali conjuncta”. This fact, expanding the topic of epic poetry to all activities related to the intellect, reflects the Renaissance approach to the ‘heroicum carmen’ and testifies to the influence of Humanism and Renaissance on the Ukrainian literature. 2020 Article Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського / Д. Сєдіна // Слово і Час. — 2020. — № 3. — С. 65-90. — Бібліогр.: 34 назв. — укp. 0236-1477 DOI: 10.33608/0236-1477.2020.03.65-90 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/171433 821.161.2: 82-1: «169» uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Ad fontes! Ad fontes!
spellingShingle	Ad fontes! Ad fontes! Сєдіна, Д. Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського Слово і Час
description	У статті проаналізовано панегіричну поему, присвячену Йоасафові Кроковському, важливій постаті в українському культурному житті та в українській православній Церкві XVII—XVIII ст. (він обіймав три найважливіші посади: ректор Києво-Могилянської колегії, архімандрит Києво-Печерського монастиря й митрополит). Поему було написано 1699 року, коли Кроковський був архімандритом Києво-Печерського монастиря. Головною метою поезії в той час уважали сприяння вихованню благочестивих людей і лояльних підданих, тому панегірик був одним із провідних жанрів у могилянських поетиках. І найкращим способом досягнення цієї мети було зображення зразкових людських учинків, які би становили варті наслідування взірці.Твір свідчить про вплив філософії гуманізму та Відродження на українську літературу.
format	Article
author	Сєдіна, Д.
author_facet	Сєдіна, Д.
author_sort	Сєдіна, Д.
title	Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського
title_short	Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського
title_full	Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського
title_fullStr	Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського
title_full_unstemmed	Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського
title_sort	панегіричне звеличення йоасафа кроковського
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2020
topic_facet	Ad fontes!
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/171433
citation_txt	Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського / Д. Сєдіна // Слово і Час. — 2020. — № 3. — С. 65-90. — Бібліогр.: 34 назв. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT sêdínad panegíričnezveličennâjoasafakrokovsʹkogo
first_indexed	2025-07-15T07:16:33Z
last_indexed	2025-07-15T07:16:33Z
_version_	1837696335169454080
fulltext	ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 65 AD FONTES! DOI: 10.33608/0236-1477.2020.03.65-90 УДК821.161.2: 82-1: «169» Джованна СЄДІНА, доктор філології, професор Флорентійський університет, Piazza San Marco 4, 50121 Firenze, Italia e-mail: giovanna.siedina@unifi .it ORCID: 0000-0002-3336-552X ПАНЕГІРИЧНЕ ЗВЕЛИЧЕННЯ ЙОАСАФА КРОКОВСЬКОГО1 У статті проаналізовано панегіричну поему, присвячену Йоасафові Кро- ковському, важливій постаті в українському культурному житті та в українській православній Церкві XVII—XVIII ст. (він обіймав три най- важливіші посади: ректор Києво-Могилянської колегії, архімандрит Ки- єво-Печерського монастиря й митрополит). Поему було написано 1699 року, коли Кроковський був архімандритом Києво-Печерського монасти- ря. Головною метою поезії в той час уважали сприяння вихованню благо- честивих людей і лояльних підданих, тому панегірик був одним із провід- них жанрів у могилянських поетиках. І найкращим способом досягнення цієї мети було зображення зразкових людських учинків, які би становили варті наслідування взірці.Твір свідчить про вплив філософії гуманізму та Відродження на українську літературу. Ключові слова: панегірична поезія, Києво-Могилянська колегія, укра- їнська новолатинська література. Новолатинська поезія, зразки якої наводили підруч- ники поетики, написані й використовувані в Києво- Могилянській колегії, вивчена недостатньо. Більшість цих поетичних творів досі існують лише в рукописах, як 1 Уперше опубліковано англійською мовою у виданні: Ukraine and Europe. Cultural Encounters and Negotiations, ed. by G. Brogi Bercoff , M. Pavlyshyn, and S. Plokhy. Toronto: University of Toronto Press, 2017. Р. 182-207. Пере- кладено й передруковано з дозволу видавця. Стаття доповнена й уточнена. Ци т у в а нн я: Сєдіна Джованна. Панегіричне звеличення Йоасафа Кроков- ського. Слово i Час. 2020. № 3 (711). С. 65—90. https://doi.org/10.33608/ 0236-1477.2020.03.65-90 66 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) і відповідні посібники для студентів, де вони з’явилися. У кількох своїх статтях я проаналізувала й переклала англійською або італійською де- які поезії, головно, але не лише типу genus demonstrativum [28; 29; 30; 33; 32]. (Короткий огляд інших досліджень на цю тему див.: [32]). Проте поетичні моделі, запропоновані авторами цих підручників та викладача- ми поетики, — важливий ресурс для реконструкції культурного, ідеоло- гічного та політичного дискурсу київської інтелектуальної еліти другої половини XVII й першої половини XVIII ст. Уже понад півстоліття Киє- во-Могилянська колегія була головною православною установою вищої освіти в Україні. Її курси поетики та риторики, разом із прозовими та поетичними текстами в них, можуть багато сказати нам про те, у який спосіб українська інтелектуальна еліта засвоювала через латинську мову й літературу цінності європейської культури, що своїми коренями сяга- ли доби гуманізму та Ренесансу, та як відповідні духовні набутки влива- лися в контекст релігійної та культурної історії і традицій в Україні. Панегірична поезія належить до головних жанрів могилянської по- етики. У той час уважали, що поезія має сприяти вихованню благочес- тивих людей і лояльних підданих. Тому найкращим способом досягну- ти цієї головної мети було зображення зразкових людських учинків, які становили б варті наслідування взірці. Дидактичну функцію прославлян- ня вдавалося реалізувати ефективніше, якщо об’єкти похвали були зна- йомі студентам, адже це допомагало останнім легше ототожнювати себе із цими взірцями. Для могилянських викладачів та професорів — релі- гійної та інтелектуальної еліти того часу — поезія була не лише засобом викладання мови й морально-богословських істин, а й привілейованим простором для висловлення поглядів, ідеологічна природа й політичний сенс яких виразно проступають при уважному герменевтичному прочи- танні тексту. Мета статті — з’ясувати ці дидактичні та ідеологічні аспекти, аналі- зуючи розлогу і складну поему, присвячену 1699 року Йоасафові Кро- ковському, тоді архімандритові Києво-Печерського монастиря. Попри те, що він обіймав три найважливіші посади в православній Церкві за гетьманату (ректор Києво-Могилянської колегії, архімандрит Києво-Пе- черського монастиря й митрополит), життя й літературна творчість цьо- го діяча не привернули особливої уваги дослідників [22, 194]. Те ж саме можна сказати про поезію, адресовану Кроковському. Кілька присвяче- них йому латинських віршів були опубліковані в українському перекладі. Ідеться тут про три панегірики, перший із яких, «Iterlaureatum» Г. Ви- шневського, надрукований не повністю в «Антології української поезії» [2: 1, 228—236]. Два інші, «Insigne honorum… solium» та «Monumentum perennis gloriae» Івана Нарольського, присвячені сходженню Кроков- ського на митрополичий престол (1708), опубліковані в антології Вале- рія Шевчука та Василя Яременка [13: 3, 781—783]. Перший із творів Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 67 Нарольського оприлюднено в антології «Аполлонова лютня: Київські поети XVII—XVIII ст.» [3, 144—145]. (Аналіз цих двох панегіриків див. у [31]). Проте відсутність оригінальних текстів, коментарів та кон- текстуалізації пам’яток робить їх публікацію малоефективною й нездат- ною допомогти створити ширшу картину історії української літератури, а також з’ясувати природу її зв’язків із європейським латинським і ново- латинським письменством. Йоасаф Кроковський народився близько 1648 р., учився в Києво- Могилянській колегії, а відтак — в Академії св. Атаназія в Римі. По- вернувшись на батьківщину, 1683 р. він прийняв чернечий постриг у київському Миколо-Пустинному монастирі, а 1688 р. був призначений ігуменом цієї обителі. Невдовзі його обрали на посаду головного упра- вителя Богоявленського монастиря. Він викладав поетику, риторику й філософію в Києво-Могилянській колегії. Наскільки мені відомо, його курс поетики не зберігся, а його підручник риторики існує у вигляді ру- копису (див. [5, 298]). Тут працював також префектом, а відтак, у 1693— 1697 рр. — ректором (1693 року, будучи ігуменом Миколо-Пустинного монастиря, він отримав сан ігумена Київського Братського монастиря). У 1689—1690 рр. запровадив чотирирічний курс богослов’я. Відповід- ні релігійні знання, можливо, подавали раніше в Києво-Могилянській колегії як частину курсу філософії (див.: [10, 46—49]). М. Петров на- голошує на новаторському характері томістичної теології, яку викладав Кроковський. Під час свого ректорства також «започаткував кілька ре- форм, включно з практикою призначення постійного рахівника, щоб урівноважити доходи і витрати» (див.: [34, 61]). 1697 року був призна- чений архімандритом Києво-Печерського монастиря. У 1693—1694 рр. Кроковський очолив важливу делегацію до Москви від гетьмана Івана Мазепи та митрополита Варлаама Ясинського з петицією до царя, щоб той надав Києво-Могилянській колегії матеріальну допомогу та визнав її статус як академії. Місія завершилася успішно, і делегація отримала дві царські грамоти. Перший із цих документів підтвердив право Бого- явленського монастиря на його маєтності, а другий дозволив викладати в колегії філософію і богослов’я, надав право на самоврядування й не- залежність від цивільної та військової влади, а також право приймати православних студентів з українських теренів, що перебували під поль- ською владою1. З огляду на високу думку, яку мали про нього гетьман І. Мазепа й митрополит Варлаам (Ясинський)2, після смерті останнього 1 Положення царської грамоти, датованої 11 січня 1694 р., див. у [10, 52]. Дозвіл викладати філософію та богослов’я — імпліцитне визнання статусу Києво-Могилянської колегії як ака- демії — означав, що документ просто фіксував уже наявну ситуацію. (Офіційне визнання мо- нархом її статусу як академії відбулося лише 1701 р.). 2 Кроковський був близьким співпрацівником Ясинського в останні роки життя київського ми- трополита. Див. [4: 2, 5—6]. Докладний опис похвальної діяльності Кроковського на благо Києво-Могилянської колегії та Української Церкви, див. [6, 6—8, 19, 53—58, 69—70]. Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 68 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 1707 р. Кроковського було призначено митрополитом Київським. У жовтні 1708 р. він зустрівся з особистими помічниками Мазепи у зв’язку з погіршенням здоров’я гетьмана. Після того, як Мазепа перейшов на бік шведів, Кроковського викликали до Глухова, де він разом з архієпископом Чернігівським та Новгород-Сіверським і єпископом Переяславським ви- дав анатему проти гетьмана, чим показав свою лояльність до царя Петра I. 1718 р. Кроковського викликали до Санкт-Петербурга на допит у зв’язку з його гаданою участю в бунті, який нібито готував син Петра, царевич Олексій. Дорогою його затримали й відвезли до Архангельського монас- тиря у Твері, де 1 липня він помер за неясних обставин. Перші кроки для заповнення «чорної діри» в дослідженні зв’язку Кроковського з писаним словом зробив Ґері Маркер. Аналізуючи ака- фіст Кроковського до св. Варвари (1698) та адресований цареві вступ до видання «Патерика» 1702 р., Маркер указує на риторичні стратегії, які застосовував Кроковський для передачі своєї думки. У першому тексті автор робить певний наголос на особливій ролі та першорядній важли- вості духівництва для збереження священної спадщини Києва. У друго- му тексті, у якому весь час прославляються Петрові перемоги в Кизи- кермені та Азові, Кроковський, говорячи про мир і любов, імпліцитно закликає царя відмовитися від нових наступальних війн. Ідею цю пере- дано також візуально, через гравюру на фронтисписі та через супровід- ні вірші. На цій гравюрі Петро зображений переможцем, але без зброї, верхи на коні з розпростертими руками у своєрідній молитовній позі, немов він «переносить божественну любов Богородиці й дитяти Хрис- та з Небес на Землю» [22, 212]. Знахідки Маркера суголосні з темами і прихованими смислами поеми, яку я аналізуватиму нижче. Ба більше, центральна тема поеми, чеснотливість Кроковського і його натхненність мудрістю, показує намір автора включити архімандри- та й майбутнього митрополита в контекст проєкту, який, на переконан- ня Н. Пилип’юк, розпочався в 1690-ті роки. Його метою було зображати — візуальними й текстовими способами — І. Мазепу та Варлаама Ясин- ського захисниками й добродійниками оселі Мудрості, тобто колегії та св. Софії, кафедральної церкви Київської Русі (див.: [24; 25]). З огляду на те, що Кроковський був тоді архімандритом Києво-Печерського монастиря, можна припустити, що до проєкту залучили й цю вельми важливу право- славну інституцію гетьманату, як і її покровительку, Богоматір (див.: [1]. С. Аверінцев блискуче відтворює еволюцію поняття σοφίa в грецькій та юдео-християнській культурі й докладно зупиняється на софіологічній ін- терпретації Діви Марії). Ця поема міститься на аркушах 21v—25v підруч- ника поетики 1699 р. «Hymettus extra Atticam»1; у спеціальній літературі 1 Його повна назва така: «Hymettus extra Atticam duplici tramite neovatibus scandendus, seu Poesis bipartita tum ligatae tum solutae orationis praeceptionibus instructa Roxolanaeque iuvent uti in Collegio Kijovo Mohil [sic] proposita anno quo Turca ab deleto pax nata gubernat in orbe hIC DoMInans terrIs Cara feraXque VIret». Пам’ятка зберігається у відділі рукописів (далі ВР) Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського в Києві (НБУ), шифр 315 n/122. Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 69 він фігурував як анонімний твір, помилково датований 1718—1719 рр. (див., приміром, [21, 83; 8, 11, 56]). Насправді курс цей був опублікований 1699 року (це можна прочитати на арк. 2v), і викладався впродовж 1699— 1700 навчального року. Ця дата цілком узгоджується з іншою наявною інформацією про автора. Ним, як нам удалося з’ясувати, розшифрувавши «гриф» наприкінці поеми, був Йосип Туробойський1. За іронією долі він залишився майже невідомим в українській літературі, хоча беззаперечно ввійшов в історію російської культури завдяки його хвалебним творам на честь Петра I. Адже, як чимало могилянських кліриків кінця XVII — початку XVIII ст., завершивши своє навчання й викладання поетики та риторики в Києво-Могилянській колегії, у квітні 1701 р. він виїхав до Москви, щоби працювати там на благо розвитку освіти, виконуючи накази царя. Він став викладачем риторики та філософії (1701—1703) і першим префектом (1703—1705) Слов’яно-греко-латинської академії. 1708 року його призначили архімандритом Симонова монастиря в Москві; а 1711-го, згідно зі С. Смирновим, він перейшов до Новоспаського монас- тиря [14, 205]. K. Харлампович уважав, що 1710 року Й. Туробойський виїхав до Києва, де й помер [16: 1, 570—574]. Упродовж своєї блискучої кар’єри цей клірик поєднував неабиякі вміння викладача та організатора з письменницькими й ораторськими талантами, які відповідно простежуються в його прославлянні пере- мог Петра I. Він, приміром, організував урочистості на честь пере- можного повернення російського царя з Лівонії й написав для цих святкувань сценарій і вітальну промову. Опублікована 1704 року під назвою «Преславное торжество свободителя Ливонии и Ингерман- ляндии», промова ця містить дві преамбули: одну адресовано цареві, а другу — читачу. В останній описано тріумфальну арку, споруджену в Слов’яно-греко-латинській академії для вшанування перемоги Мос- ковського царства. Уже в цьому творі Туробойський демонструє май- стерне володіння риторичними засобами, пояснюючи російському чи- тачеві, чому він використовує алегоричних персонажів із язичницької міфології та історії, а не біблійні постаті. Його аргумент, що це новий різновид «громадянського вихваляння <…>, який укоренився в усіх політичних, не варварських народів для того, щоби зростала хвали й пошани гідна чеснота» [7, 21], цілком переконливий, бо він пов’язує піднесення Московського царства як європейської держави із засвоєн- ням Latinitas, що походить із античної культури. 1 «Гриф» (griphus) — це загадка, у якій літери, що утворюють ім’я особи або назву предмета, описуються непрямо, через предмети, подібні до них за формою. Наприклад, літеру О можна уподібнити до сонця або земної кулі, літеру С — до місяця, літеру І — до колони й так далі. Угадавши літери, приховані за описаними в грифі предметами, і розташувавши їх у правиль- ному порядку, можна прочитати закодоване ім’я. Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 70 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) Туробойський також подав опис тріумфальної арки, спорудже- ної біля Слов’яно-греко-латинської академії з нагоди перемоги під Полтавою («Политиколепная αποθέωσις достохвальныя храбрости все- российского геркулеса пресветлейшаго» [«Політичний апофеоз по- хвальної хоробрості найсвітлішого всеросійського Геркулеса»], Москва, 1709). Тут, згідно зі «Словарем русского языка XVIII века», уперше в російському друкованому тексті з’являється слово «апофеоз», яке Ту- робойський пояснює в передмові для читача [7, 63—66] (див. про це: [17, 115—116; 9: 1, 326]). Присвячені Петрові I панегірики були вклю- чені також до шкільних п’єс, укладених у Слов’яно-греко-латинській ака- демії, і Туробойський теж брав участь у їх написанні. Немає сумніву, що корені його широко визнаної майстерності в міфологізації російської іс- торії та самодержавства через уміле використання риторичного арсеналу барокової поетики (див.: [18]) слід шукати в його київському періоді, щодо якого наявні джерела подають недостатньо фактичної інформа- ції1. Після навчання в Києво-Могилянській колегії в 1690-ті роки він почав викладати в нижчих граматичних класах, у 1699—1700 рр. став викладачем поетики, а в 1700—1701 рр. — риторики. Виїхавши у квітні 1701 р. до Москви, він залишив по собі два рукописні курси: риторики й філософії. Ці підручники, разом із його курсом поетики, мабуть, єдині наявні матеріали, що з них можна дізнатися більше про світогляд Туро- бойського та його стосунки з Кроковським2. Віршований об’єкт нашої уваги подано як приклад silva, стисло оха- рактеризованої як «епічна поема, що в ній коротко розповідається прав- дива або вигадана історія, хтось прославляється або засуджується, або ж розглядаються подібні теми» (НБУ, ВР, шифр 315 n/122, л. 21 r.)3. Твір, безперечно, належить до genus demonstrativum, має риси панегіричної поеми, carmen gratulatorium та carmen genethliacum4. 1 В. Аскоченский [4: 1, 314] лиш коротко зупиняється на московському періоді Туробойського. М. Петров [10, 57] просто стверджує, що Туробойський викладав риторику 1701 р. 2 Їх опис див. у [9], відповідно № 240 (С. 279) та № 154 (С. 247). Підручники риторики та філософії Туробойського (цих курсів він не викладав, бо був уже в Москві) наявні у вигляді рукописів. Див. [5, 548—549]. Посібник риторики Туробойського (Cornucopiae artis oratoriae) містить зразки промов, присвячених Й. Кроковському та І. Мазепі. Наскільки вдалося встано- вити, ніякого листування між Кроковським та Туробойським не збереглося. 3 Трактовка silvae як епічної поезії в цьому та інших могилянських підручниках, схоже, відобра- жає певне розмивання кордонів між епічною і хвалебною поезією з коренями в ренесансній дидактичній теорії мистецтва, див. [20, 43—67, 71—72]. Усі жанри, які традиційно опису- вались як sylvae/silvae, попри їх різні теми й форми, містили елемент прославляння. Щодо їх трактовки див. [27], кн. III, розд. C і наступні розділи. Той факт, що жанри, які належали до sylvae, містять елемент прославляння, теж наголошено в деяких могилянських підручни- ках. Див., приміром, Cunae Bethleemicae (1687), рукопис якого зберігається в НБУ, ВР, шифр 499 n/1729, а також [23, 63—64, 174—175]. 4 Хоч поет стверджує, що цей вірш був написаний на честь дня народження архімандрита, проте його не можна вважати зразком carmen genethliacum, оскільки останні зазвичай писалися на честь новонародженого. Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 71 Поема складається із 263 рядків; їх можна приблизно розділити на три частини. Виклад подано у формі діалогу між поетом, з одного боку, та Аполлоном і чотирма музами, з другого. Поетову хвалу вкладено в уста богів, і цей риторичний засіб надає твору авторитетності та пере- конливості. Зосереджусь на тих частинах, які становлять ідеологічне ядро поеми, і стисло підсумую решту. У заголовку автор називає себе «Entheus poeta»1, натякаючи на платонічне уявлення про поета як про людину, натхненну furor divinus, і, водночас як про пасивного виконавця волі муз2. Адже впродовж дії відбувається театральний рух між землею і небом, між людським і боже- ственним. Твір починається з образу поета, охопленого натхненням, котрий возноситься в етер, а звідти крилатий кінь Пегас переносить його на вер- хівку Парнасу. Із самого початку вимальовується контраст між могутніс- тю богів і позірною слабкістю поета. Це останнє можна розглядати як topos modestiae (топос скромності) або ж приховану recusatio (відмову); її мета — наголосити на відмінності між моральною величчю адресата і не- показністю адресанта. І справді, у першій частині часто трапляються слова, що позначають страх, тремтіння, а навіть жах: pavor (страх, жах) та timor (боязнь, побоювання) з’являються по три рази; дієслово metuere (боятися, побоюватися) та однокореневий із ним іменник metus (страх, побоюван- ня), а також дієслово terrere (лякати, страхати), з’являються двічі; у кінці ж ужито прикметник tremulus (тремтливий, дрижачий). Велич богів і всього, що їх стосується, описано за допомогою низки сильних метафор та порівнянь, які наголошують на незмірній прірві, що існує між ними і людьми. Переважає образ світла, виражений через часте вживання таких слів, як fulgor (сяйво, чотири рази), lux (світло, тричі), lumina (світла (мн.), п’ять разів), і дієслово radiare (сяяти, двічі). Як стане зрозуміло нижче, образи й метафори, що вживаються для опису Кро- ковського, належать до одного семантичного поля, і це створює потужну асоціацію й натякає на те, що, з огляду на свої численні чесноти, він на- лежить до верхнього світу. Коли поет, осідлавши Пегаса, наближається до гори Парнас, то її ви- гляд жахає. Кінь виносить його на верхівку, де надзвичайна яскравість 1 Повна назва така: «Entheus Poeta ad natales Illustrissimi ac R[everendissimi] in Christo Patris Ioasaphi Krokowski Magni magnae Lavrae Peczariensis Archimandrita ePatris ac Pat roni sui clientissimi Ferias, tributarias Operis Primitias consecrans, Anno quo Fortunna [sic] maneas preclarus posco Iosaphe» (Натхненний Поет на Уродини Найславетнішого і Всепре- подобного Отця во Христі Йоасафа Кроковського, Великого Архімандрита Великого Печер- ського Монастиря, Отця і Покровителя Свого Піклуванця, який Освячує Святкові Дні, який Офірує Перші Плоди Праці, у Рік, коли Я Прошу, О Йоасафе, щоб Доля Твоя Залишалась Блискучою). 2 Корисний огляд теорії поетичного божественного божевілля від Платона до домодерної доби див. у [19, 474—475]. Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 72 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) вічних вогнів і страх перед невідомим священним місцем примушують зомліти. Тоді до поета промовляє якийсь, очевидно, божественний го- лос, котрий підбадьорює гостя, наказуючи відкинути надмірний страх, адже митця перенесено на його батьківщину, в осідок поетів: 47 Sic ubi repebam subito vox aethere lapsa: Heus, inquit, propriam metuis Patriam quid Vates? Quid nimirum terrent Parnassi Regna Poëtam? 50 Hic Liber pater hic magnus quoque regnat Apollo, Musarum Patria hic, divis habitata Camaenis: Parce metu Vates, nimio quoque parce timori, Sedibus ast divum Venerandis sumito Curam: Haec mens est superum labor ille fuitque caballi. 55 Vix dicta audivi divino haec ore putabam: Cesserat ergo timor nimij cessere pavores, Reddita suntque sibi sensim mens palpebrae et artus. Sed medio rutilae lucis fulgore statutus Causam scire volo quae tanti luminis esset 60 Omnesque in partes mea lumina circumduxi. Ecce sacer chorus frontem redimitus adoreis Gramine ridenti residens, fulgentior astris, Quae radiant caelo medijs in nocte tenebris, Quantum nempe decet fulgere Deumque Deasque, 65 Cuius fulgore is vertex radiabat amaeno Hunc ego cognovi propiusque accedere visum: En sacros vultus video quoque pronus adoro Intentosque suo reperi invigilare labori. (47 І ось, поки я плазував, раптом голос спустився з етеру. Гей, сказав він, чому, о поете, ти боїшся своєї вітчизни? Чому це царство Парнасу лякає поета? 50 Тут панує батько Вакх, тут панує також великий Аполлон, тут домівка муз, тут мешкають божественні камени: Не бійся, о поете, стримай також свій надмірний страх, навпаки, подбай про шановані осідки богів: це розум богів, а те було працею коня. 55 Коли почув я ці слова, то подумав, що вони виходять із божественних уст: Тому переляк розвіявся, надмірні страхи зникли, Потроху розум мій, мої повіки, мої члени віднайшли владу над собою. Але я опинився посеред червоної заграви, я хочу знати причину такого великого світла. 60 І в усі боки звернув я очі свої. Ось священний хор, із чолом, увінчаним славою, сидить на свіжій траві, осяйніший, ніж зорі, що виблискують у небі посеред темряви ночі, саме так, як личить виблискувати богові та богиням, 65 чиїм приємним світлом сяяв той небесний жезл. І я впізнав його, і воно наближалось: Дивись! Я бачу священні обличчя, падаю ниць і поклоняюсь їм. я побачив, як вони уважно заглиблені у свій труд.) Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 73 Переконлива сила голосу оповідача зміцнюється через використан- ня анафор ( Hic liber Pater hic magnus quoque regnat Apollo, /Musarum Patria hic), а в наступному рядку, Parce metu Vates, nimio quoque parce timori, си- ноніми позначають страх (metus і timor). Рядок 56 має у твердженні Cesser at ergo timor nimij cessere pavores паралель, створену повторенням дієслова cessere: поняття страху тут виражене третім синонімом, pavor. Оскільки до гостя повернулася влада над розумом, зором та рухами, то поет, який уже більше не боїться, хоче зрозуміти, звідки взялося те яскраве світло, що його він бачить навколо себе. І врешті усвідомлює, що сяйво це лине від хору з дев’яти муз. Тут теж образ світла майстерно переданий із допо- могою різних слів; на вісім рядків маємо дев’ять слів, що означають світ- ло, і вони варіюються через прийоми анномінації та поліптотону: fulgore (заграва, сяйво, двічі), fulgentior (осяйніший), fulgere (виблискувати); lucis(світла); luminis (світла), lumina (світла, мн.); radiаnt (виблискують), іradiabat (сяяв). Подальший опис Аполлона та муз ділиться на дві частини: у першій (рядки 69—78) кожний персонаж зайнятий тим, що зриває іншу росли- ну або квітку, тоді як у другій (рядки 80—89) кожен змальований під час заняття видом мистецтва, притаманним цьому персонажеві, з відповід- ними атрибутами та інструментами. Окремі описи, схоже, є відлунням славетної поеми «Nomina musarum», авторство якої спірне, однак вони також наявні у відомому багатомовному словнику Амвросія Калепіна, звідки міг їх запозичити автор. Але він творчо їх змінює, і часті енжамбе- мани додають цій сцені динаміки, передаючи атмосферу радісної спів- праці між сестрами. Коли Аполлон і хор муз наладнали свої інструменти, то поет бачить, як вони вирушають у невідомому напрямку. Цей відхід дає гостеві одвагу заговорити та спробувати зупинити їх, і схвильоване прохання відкрити йому, куди йдуть музи, майстерно передане через amplifi catio verborum їх- ніх апелятивів і наступний хіазм: вони названі «Pimpleae Vates placidae, mitis sorores Parnassi, Vigiles Divae laticisque biformis»; це алюзія на те, що вони поетки, сестри й богині. Гість удається до amplifi catio sententiarum, питаючи, які подвиги музи мають намір прославляти, а отже, пісні якого жанру вони співатимуть — genethliacum, epithalamium, або ж якийсь ін- ший різновид хвалебної поезії: panegyric, epinicion, gratulatio, чи elogia. Ці рядки можна також розглядати як поезію про поезію, де автор указує на переважання genus demonstrativum і звертає увагу на те, як він сам утілює на практиці вказівки своїм студентам: на аркушах 19v—20r того ж під- ручника Туробойський наводить цю хвалебну або панегіричну поему за приклад exordium per interrogationem. Водночас автор повертається до теми воєнних подвигів у низці за- питань у рядках 100—104. Тут використання прикметників, котрі Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 74 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) сильно контрастують з епітетами для муз та інших жанрів поезії, має на меті наголосити не так на славі, що її приносять воїнам військові пере- моги, як на нещастях, жорстокості та горі, що їх несе із собою війна. Таке розмежування унаочнюють вирази trucem arenam (місце жорстокої су- тички), cruore madentes lusus (криваві розваги), spicula duri ferri conspersa c ruore (кінчики твердого меча, укриті кров’ю), а також образ укритого лус- кою Марса: автор немов натякає, що у воєнних діях немає справжньої, тривалої слави. Натомість радісною подією (приводом для радості) є на- родження дітей, про що нагадує Гіменей; прослава ж інших історичних подій та персонажів, а також церковних діячів, натяк на які міститься в рядках 105—108, має нейтральну конотацію: 92 Ast mihi iam sensus animosque audacia fandi Restituit. Supplex ergo tum talia dixi: Phaebe pater nobis spes unica, Vos quoque posco 95 Pimpleae vates placidae, mitisque sorores Parnassi, vigiles divae laticisque biformis Dicite quo celeres cursus gradusve veloces Figitis? An Lucina deum partusque reducunt? An hymeneus laetis revocat succendere thedas 100 Ignibus? autve trucem scuamati Martis arenam Bellonaeque cruore madentes visere lusus Complacuit? Ferri cecinisse ve spicula duri Hostili victorum acie conspersa cruore? Vincentumve comas lauro coronare placebit? 105 Aut ubi praecelsi sedem fi xere senatus Regnorumve decus placuit celebrare Coronis? Caesareosve paludatus1, mitrasve celebres? Tempora praesuleis aut insignita tiaris? (92 І відвага говорити мої тепер відновила чуття і мій розум. Тоді, благаючи, сказав я таке: «Батьку Аполлоне, єдина наша надіє, і ви теж, о ніжні поетки 95 із Пімпли й лагідні сестри з Парнасу, пильні сестри двоякої води, питаю вас: Скажіть [мені], куди спрямовуєте ви свій швидкий рух, бистрі свої кроки, Може, Люцина й народження богів ведуть вас назад? Може, Гіменей кличе вас вертатись, щоби смолоскипи запалити радісними 100 вогнями? Або ж тішить вас побачити місце жорстокої сутички лускатого Марса і криваві розваги Беллони? Чи тішить вас оспівувати кінчики твердого меча, що його вкрило кров’ю вороже військо переможців? Чи втішить вас увінчати лавровими гірляндами голови переможців? 105 Або ж тішило вас прикрасити вінцями місце, де найвищі сенати встановили осідок і славу царств? Чи полководців Цезаря, чи знамениті митри? Чи скроні прелатів, прибрані тіарами?») 1 Правильно було б «paludatos». Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 75 Центральна частина поеми (рядки 115—232) присвячена привітан- ням із нагоди уродин Кроковського. Той факт, що похвала виходить з уст Аполлона й чотирьох із дев’яти муз (Кліо — музи історії, Калліопи — музи епічної поезії, Уранії — музи астрономії та Полігімнії — музи священної поезії, священних гімнів та красномовства), дуже значущий. Вибір саме цих конкретних муз невипадковий, як ми невдовзі побачимо. У промові Аполлона знаходимо сталі риси цього жанру: згадки про богиню Люцину, котра відповідає за народження і славних та шляхет- них предків, та про чесноти Кроковського, що ведуть його до великих здобутків. Наголос на моральній чесноті (слово «чеснота» в рядках 117—124 з’являється десять разів) як найвищій властивості Йоасафа, попередньо натякає на протиставлення між мирними заняттями і прак- тикуванням людських і божественних наук, з одного боку, і мистецтвом війни, з другого. І справді, говориться, що чеснота притаманна Кроковському від самого народження. Щоби проілюструвати фізичні та моральні етапи його зростання, а також успіхи у вивченні наук і релігійної доктрини, поет, промовляючи голосом Аполлона, удається до римської метафо- ри. Спочатку чеснота зв’язує його золотим амулетом (aureabulla), який у Римі вішали на шию переможцям та дітям шляхетного походження, а відтак і вільнонародженим дітям. Далі «опіку» над молодим Йоасафом переймають Паллада та Аполлон; коли амулет із його шиї знято (див.: Проперцій, «Елегії», IV, 1, 131—132), Паллада тче своїми священними пальцями toga praetexta, тобто верхній одяг вільнонароджених римських дітей, і це має означати, що в нього вливається мудрість. Аполлон при- крашає йому голову стрічками з лавра, те ж саме робить Гермес — це ви- нагорода Кроковському за здобутки в поезії та красномовстві, а також за його підтримку вільних мистецтв під час ректорства в Києво-Могилян- ській колегії. Одягнувши в дорослому віці вільну тогу, Йоасаф, у змалю- ванні поета, досягає успіхів у чеснотах та знанні літератури, у священних науках та духовній мудрості (sophia). Аполлон наголошує на тому, що хоч Кроковський — релігійний достойник, проте він ніколи не облишав лю- бові до літератури; адже цією любов’ю він палає так, як ніколи не па- лав Меценат чи Александр Македонський (Великий)1. Отже, мудрість, носієм якої є Йоасаф, відображає, принаймні почасти, той напрям рене- сансної філософії, який пов’язував споглядання з моральною чеснотою та громадянською дією [26, 149—177]. В описі Туробойського Кроков- ський здається «досконалим» утіленням гуманістичної «трансформа- 1 Автор, мабуть, має на увазі те, що на посаді архімандрита Києво-Печерського монастиря Кро- ковський упорядковував і редагував різні релігійні тексти, а також його Акафіст до св. Варвари 1698 року [22, 201—205]. Ця видавнича й письменницька діяльність належала до намагань Кроковського вивести світло релігії з тіні (рядок 130). Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 76 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) ції мудрості, яка переходить від споглядання до дії, від багажу знань до набору етичних приписів, від інтелектуальної чесноти до досконалості волі» [26, 149]. Крім того, чеснота, що її Туробойський приписує Кроковському, особливо в рядках 125—136, немов віддзеркалює Еразмове визначен- ня мудрості як virtus cum eruditione liberali coniuncta, що його Юджин Райс характеризує як «ідею мудрості, притаманну власне ренесансові» [26, 213—214]. Таке уявлення про мудрість як сполучення чесноти та ерудиції — глибоко християнське: адже, з одного боку, sapientia розумі- ється як пізнання Бога, головним атрибутом і самою природою котрого є чеснота, і як активне наслідування Христа. З другого боку, eruditio — це пізнання, що розуміється як моральний процес; його функція — ви- робляти «правдиву думку» про речі та «пізнавати, що є добре, а що лихе, щоб ми могли праведно слідувати за добром і тікати від зла <…> Мудрість об’єднує етичні здобутки пізнання з практикуванням чесно- ти» [26, 161]. Хоча концептуалізація поняття мудрості, розроблена могилянською культурною елітою, потребує подальших студій, однак здається цілком вірогідним, що прославляння Кроковського в цій та ін- ших поемах (див.: [31]) добре вкладається у згаданий вище проєкт, про який говорила Наталія Пилип’юк. Щоб належно прославити Йоасафа, Аполлон використовує топос, котрий часто фігурує в могилянських поетиках: герой покидає грецький Парнас заради Парнасу могилянського. 109 Hoc ubi prolatum sincero corde patebat 110 Divis, en subito dignati sistere gradum. Pieridum princeps hinc sacro fatus ab ore: Quid mea deposcis vates actusque viasque? Ignorasve diem sacram illuxisse Iosaphi [sic] Natalem, magni Rossorum Luminis inquam? 115 Cuius sic unas spectesve1 genusve Lucina Nobilem spectavit generoso sanguine natum; Nec nasci fuerat satis, ipsa ast Virtus ad alta Prognatum esse videns voluit sibi2 nectere bullam. Iamque puer magnae subito rudimenta ferebat 120 Indolis, ac parvo regulabat corpore virtus. Mox ubi bulla rudi demissa est aurea collo Praetextam Pallas sacrato pollice nevit Ac ego lauratis decoravi tempora vittis, Hermes facundo posuit quoque vertice laurus. 125 Haec ubi deposita est, toga iam quoque libera sumpta Creverat ac virtus juvenis crescentibus annis, Inde sophum lauro rutile [sic!] ambivere corollae, Abdidit alma decus superumque scientia rerum. 1 Правильно тут було б, мабуть, «species». 2 Автор уживає «sibi» замість «ei». Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 77 Nec licuit tantum saecli lattere [sic] tenebris 130 Lumina quin ferre1 vel religionis ab umbris Aut huic conferret celsa virtute decorem; Contulit et verae pietati iuncta venustas Doctrinae, Sophia atque supernarum arbitra rerum, Post classes rossis docte se tradita rostris 135 Nec modo desistit literarum ast fl agrat amore Qualis Maecenas fuerat nusquam Macedoque. Hunc igitur nostra celebrem quo dignius oda, Linquo Parnassum patrium sed pegma reposco Plausurusque sibi dulci modulamine vocis 140 Annosa laurus sincere votaque porto. (109 Коли те, що сказав я від щирого серця, почули 110 боги, дивись, відразу зволили вони спинити свої кроки. Тоді володар піерид промовив своїми священними вустами: «Чому, о поете, питаєш ти про мої речі, мої вчинки й мої шляхи? Чи ти не знаєш, що священні уродини Йоасафа яскраво зійшли, я маю на увазі, [уродини] великого світила русинів? 115 Люцина пильнувала його єдину у своєму роді появу, і походження, шляхетно народжений із благородної крові; самого народження було недостатньо, але сама чеснота, побачивши, що він народився, щоб здійснювати величні подвиги, захотіла прикріпити йому [золо- тий] амулет. І ще дитиною він виявляв ознаки видатного 120 природженого характеру, і чеснота панувала в його маленькому тілі. Як тільки золотий амулет було знято з юної його шиї, виткала Паллада своїми священними пальцями toga praetexta, а я прикрасив скроні його стрічками лавра; Гермес теж поклав лаври на [його] красномовну голову, 125 коли його зняли, а одягли вільну тогу. З роками зростала також чеснота юнака; тому червоні вінці огортали мудреця лавром, належне знання богів відвернуло погляд [Йоасафа] від краси речей. І не було дозволено, щоб такий великий чоловік залишався схованим у темряві світу 130 і не виносив світло релігії з тіні чи не обдаровував красу релігії своєю високою чеснотою; [до цього] долучилася також краса вченості, поєднана з правдивим благочестям, і мудрість, арбітр речей богів, майстерно перейшовши після військ на помости руських промовців, 135 і не лише не зрікається він своєї любові до літератури, а палає нею як ніколи не палав Меценат чи Македонець. Тому, щоб достойніше прославити його нашою одою, я покидаю предківський Парнас, але вимагаю трибуни, щоб вітати його2 ніжною гармонією голосу 140 давніх часів, я щиро приношу лавр і складаю присягу.) Першою з муз говорить Кліо; її присутність, мабуть, має нагадати читачам, що Кроковський був істориком; і справді, згідно з давніми й су- 1 З погляду метрики правильно тут було б «ferret». 2 Тут автор теж вживає «sibi» замість «ei». Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 78 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) часними хроніками, саме в ті роки адресат поеми укладав «Літописця» (1685—1712) — розповідь про події української та світової історії. До Кліо автор звертається також для того, щоби помістити заслуги Йоасафа в історичний та міфологічний контекст, і її присутність та промова імп- ліцитно констатує, що Кроковський увійшов в історію. Вторячи промові Аполлона, вона заявляє, що якості та чеснотливість Йоасафа ведуть із верхівки Парнасу до предківського даху, що належить їй. Щоби проілю- струвати це, поет вкладає в уста Кліо низку порівнянь з історичними та міфологічними персонажами, вибраними за їхнє видатне представлення кожної чесноти1. 142 Clio post roseo renidens haec protulit ore: Nostros Aoniae cultor si noscere calles Est animus: ducunt virtus meritusque2 Iosaphi 145 Vertice Parnassi misso sub tegmen avitum, Nempe meum mandare aptus quoque tempora fastis Magnorum: superat questum Virtutibus Abbas Tum factis. Ceciditque sibi frux carius ultro Iustus Aristides, Th emis, gravesque Catones, 150 Antonij pietas, sors atque Polycratis ipsa, Magnus Alexander fama tum nomine celso, Herculis invictum robur, durique labores, Pompeius constans, magni clementia Titti [sic!]. Sobrius ac Zenon, Sapientia sacri Solonis, 155 Religioque Numae, quid plura loquar? Virtutis Nobile praecelsae dicas hunc esse theatrum, Quo capiant cuncti vitae rudimenta decorae. Hic igitur longum magno quo crescat in aevum Nomine, serta fero roseis implexa corollis 160 Magnaque longevis referam sua nomina fastis (142 Тоді осяйна Кліо вимовила ці речі своїми вустами кольору троянди: «О шанувальнику Аонії, якщо хочеш знати наші шляхи, чеснота й заслуги Йоасафа провадять нас, 145 після того, як ми покинули верхівку Парнасу, під предківський дах, який є моїм; уміючи також уписати часи в аннали великих людей, настоятель долає скарги своїми чеснотами і трудами. І відразу стало ясно, що він був на рівні таких улюблених і чесних людей, як справедливий Арістід, Феміда і поважні Катони, 150 благочестивий Антоній, Полікрат із його долею, великий Александр, чиє ім’я було тоді вельми славне, непереможної сили Геркулес із [його] трудними подвигами, непохитний Помпей, великий і милосердний Тит. І тверезий Зенон, мудрий і благословенний Солон, 155 і побожний Нума, що ще мені сказати?3 Ти міг би сказати, що це шляхетне видовище винятково високої чесноти, 1 Цей список — приклад copia verborum, лексичної надмірності, яку використовували, щоби показати різноманітні способи, якими одну основну думку можна висловити латиною. 2 Має бути «merita». 3 Інакше кажучи, «Навіщо мені говорити більше?». Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 79 так щоб усі могли навчитися перших уявлень про достойне життя. Тому, щоб він міг довго зростати, маючи велике ім’я, я приношу вінки, переплетені з малими рожевими гірляндами, 160 і я внесу їхні великі імена в реєстри [календарі] великого віку».) Перша чеснота, справедливість, репрезентована афінським держав- ним діячем Арістідом, Фемідою (богинею справедливості) та двома Ка- тонами (Молодшим і Старшим). Чесноту pietas, благочестя, персоніфікує певний Антоній, імовірно оратор Марк Антоній, дід славетного полко- водця та тріумвіра Марка Антонія; щодо Полікрата, то причина його вибору може полягати в його багатстві, а також у тому, що хоч він був і тиран, але освічений1. Важку працю майстерно репрезентує Геркулес із його подвигами; інші чесноти, властиві Йоасафові, уособлені історич- ними персонажами з римської та грецької історії: Помпей — непохит- ність; імператор Тит — милосердя; Зенон Кітіонський, засновник сто- їчної філософської школи — тверезість; Солон — мудрість (sapientia); а Нума Помпілій, другий римський цар — релігійну побожність. На- самкінець сказано, що Йоасафів престол є взірцем найвищої чесноти, де будь-хто може навчитися основних засад достойного життя. Тоді настала черга Калліопи. Хоч вона — покровителька епічної поезії, однак її зображено зі знаряддями скульптора, і вона твердить, що створює мармурові пам’ятники. Але головний мотив її промови — низка запитань, які мали б розгорнути думку, що епічній поезії належить прославляти не тільки славні воєнні подвиги минулого, а й тих персонажів, котрі стали ві- домими завдяки своїм моральним та духовним заслугам. Це твердження привертає увагу до поезії Туробойського і свідчить про його розуміння по- няття досконалого героя й, у загальнішому плані, героїчної теми. Таке роз- ширення теми епічної поезії, яке вважає розумову діяльність шляхетною та не менш вартою прославляння, ніж воєнні подвиги на полі битви, відо- бражає ренесансний підхід до heroicum carmen; його метою було відійти від прослави res gestae regumque ducumque et tristia bella («Про лихоліття війни, про діяння владик, полководців»; пер. А.Содомори), як визначив тему героїчної поеми Горацій. Те, що моральна перемога вища від воєнної, теж наголошено че- рез сполучення, через поліптотони, слів із коренем victoria, таких як vincere, victor, victrix: у рядках 183 та 187 ми знаходимо слова victrix і virtus та vincerit і virtus, які за допомогою алітерації створюють тісний зв’язок між чеснотою та перемогою над власними чуттями і пристрастя- ми, яку вможливлює чеснота. 1 Відомий як тиран Самоса (538—522 до Р.Х.), Полікрат побудував на цьому грецькому острові акведук, великий храм Гери й палац. 522 року він провів незвичне подвійне святкування на честь бога Аполлона Делоса та Дельф. За його правління на Самос охоче приїздили скульпто- ри, учені та поети, серед них Анакреонт. Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 80 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) Ба більше, у рядках 184—186 Калліопа заявляє, що лише ті, хто здат- ні панувати в себе в душі (тобто, лише ті, хто дбає про чесноту), спроможні здобувати воєнні перемоги. Оскільки персонаж, якого прославлено тут за практикування чесноти, — архімандрит найважливішого православного монастиря в гетьманаті, то мається на увазі, що перемога приходить від Бога: 161 Vix sacro Clio fi nivit ab ore loquelas Scalpriger interea chalibem marmorque subornat Calliope, nostramque movent miracula mentem. Quo tandem properet seu quos heroas amico 165 Carmine contendat celebrare ac marmore duro Nec latuit divam mens nostra attonita vatem Subridensque sacro nobis haec ore locuta: Quid tandem nostros vates miraris ad actus? Quid dubiumve movent scalprumque silexque? 170 Haeccine sola putas scuamato credita Marti? Nervum clara aut tantum nota acta referre Quos Bellona sua victores aegide fecit Aut quos Iliace celebrat victoria Troiae, Bellaque Pharsaliae, celebris vel diruta Th ebeis? 175 Credita non tantum saxo mea scalpra fatigat Gloria Archivorum, aut victor post bella Gradivus, Famae vivacis pernotos ire nepotes Altum sollicitans multo gravate cothurno; Gestit et innocuus sua victor saxa iugali 180 Refrenare, quibus solido det nomina seclo. Nec melius saevus victores ensis adaptat Sero laudandos post praelia crede nepoti Quam victrix proprij virtus fi rmissima sensus. Non qui devictis dominatur gentibus, at qui 185 Frenati felix animi moderatur habenas Carpaciam molem in sua mandat lucra revinci. Vincerit1 eff renos natu Krokovia virtus, Cum sensus, animos libitu pro rite gubernans, Praefi xam valeant haud quo transcendere metam, 190 Marmora dura fero scalpro scindenda profunde: Altius aeternae teneant quo stigmata famae. Krokovi faciamque orbi fl uitare verendum Nomen marmoribus, laudum non absque trophaeis. Protulit innocuae posuitque silentia linguae. (161 Тільки-но Кліо скінчила промовляти своїми священними вустами, Як Калліопа, мов скульптор, готує наконечник стріли і мармур, і чудеса розворушили наш розум. Нарешті місце, до якого квапляться божественні пророчиці чи герої 165 і яке вона прагне прославити [своєю] милою піснею і твердим мармуром, не уникло уваги нашого зачудованого розуму, і, усміхаючись, вона вимовила ці речі своїми священними вустами: «Чому, врешті, о поете, ти дивишся із захопленням на наші вчинки? Які сумніви викликає різець і кремінь? 1 Правильно тут було б «vicerit». Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 81 170 Думаєш, що ці речі можна довірити лише лускатому Марсові? Що тятива [повинна] доносити лише славетні й знамениті подвиги людей, яких Беллона зробила переможцями своїм щитом, чи тих, кого грекою прославляє перемога Трої, і фарсалійські війни чи знищення оновлених Фів? 175 Не лише слава ахейців, довірена мені, стомлює мій різець каменем, чи Марс, переможець після війн, який спонукає славетних нащадків довготривалої слави йти вперед у глибоке море, несучи тягар важкого котурна; невинний переможець теж прагне приборкати свої камені задля 180 своєї дружини, з якою він може давати імена визначному вікові. Ані, повір мені, дикий меч не готує переможців, яких після битв із запізненням їхні нащадки будуть мусіти хвалити більше1, ніж непорушну чесноту, переможницю власних чуттів. Не той, хто панує над підкореними народами, а той, хто щасливо править 185 віжками приборканої душі, робить так, щоб велетенська карпатська потуга була завойована з користю. Чеснота Кроковського переможе тих, хто народився неприборканим, провадячи чуття й душі за своєю волею правильним шляхом, щоб вони не могли оминути встановленої мети. 190 Я несу мармури, якіз трудом глибоко розриває різець: щоб вони могли зберегти високо знаки вічної слави. І я зроблю так, що шановане ім’я Кроковського попливе з мармурами у світ, не без здобичі похвал». Так промовила вона і примусила змовкнути свій невинний язик.) Наголос на вищості моральних перемог над воєнними у словах Калліо- пи не випадковий, зважаючи на час, коли поему було написано (1699). Адже за три попередні роки, 1695—1698, відбулося масове розгортання росій- ських та українських козацьких військ під проводом гетьмана Івана Мазепи для завоювання фортець Кизикермень і Азов. Облога обох фортець, зокре- ма Азова, обернулася численними жертвами. Крім того, практично постій- ним явищем під час гетьманату Мазепи була участь українських козацьких сил у кампаніях Московського царства проти Туреччини та Криму. На дода- ток, усе ще свіжими були спогади про період, відомий як Руїна, під час якого Україна майже на тридцять років (1657—1687) потрапила в безконечний вир міжусобної боротьби, сутичок і дедалі більшого занепаду. Отже, постій- не, майже щоденне переживання збройного конфлікту породило, безпереч- но, імпліцитне бажання миру, що міститься в рядках 161—194. Проте головна ідея, виражена в рядках 184—186, полягає в тому, що військові перемоги — це також наслідок чесноти; подіб- ну думку Туробойський висловив у своєму підручнику риторики 1700 р. Cornucopiae artis oratoriae2, у проповіді про sapientia під на- 1 Тут мається на увазі, що меч не створює більше переможців, ніж чеснота. 2 Повна назва така: Cornucopiae artis oratoriae omni genio eloquentiae fr uctu ad genium et ingenium gentis Roxolanae accomodo. Fecundae in Kijovo Mohilaeani Athaenei promptuario neo Rhetori oblat ae anno quo faecunda Virgo Puritatis fr uctum generihumano salutiferum proposuit. 1700. Рукопис зберігається в НБУ, ВР, шифр ДС/ p. 240. Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 82 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) звою Oratio in laudem Sapientiae. Провідна ідея промови виражена в сен- тенції Цицерона, на якій вона ґрунтується: Sapientia nihil est praestantius (Ніщо не є таке чудове, як мудрість). В основній частині свого твору Ту- робойський, твердячи, що земні багатства і влада тлінні, бо їх розподі- ляє мінлива доля, заявляє, що «Sola sapientia extra fortunae luxum tuta c apessitur» («Лише розважливу мудрість можна легко отримати, не ма- ючи розкоші удачі»), і підкріплює свої думки про безсмертя духовних та інтелектуальних здобутків людини цими двома відомими рядками: «Vivitur ingenio, caetera mortis erunt» («Геній живе далі, все інше нале- жить смерті»; Elegiae in Maecenatem, Appendix Virgiliana, I, рядок 38) та «Ingenio stat sine morte decus» («Час не може розвіяти заслуженої слави талантів»; Проперцій, Елегії III, 2, рядок 26). Ба більше, автор уважає, що лише мудрість породжує стабільні воєнні перемоги з тривалими ре- зультатами, і цю ідею він підсумовує в наступному твердженні, яке дещо відрізняється від сказаного у рядках 184—186: «Sola eruditae Palladis opera Carpaciam molem in sua mandat lucra revinci» («Лише праця вченої Паллади може зробити так, щоб велетенська карпатська потуга була за- войована з користю»). Найімовірніше, фраза «Carpacia moles» алего- рично означає фортецю чи ворога, якого важко завоювати або підкорити. У цьому твердженні про неможливість домогтися стабільних перемог без мудрості можна також прочитати імпліцитне бажання миру, бо лише мир дає змогу культивувати мудрість. Думку Кроковського про це від- так підсилює його заклик до миру, що міститься в його вступі до Києво- Печерського патерика 1702 р. Як указав Ґ. Маркер, Кроковський, май- стерно використовуючи алегорії, біблійні цитати й візуальний наратив, зафіксований на гравюрі, що її він замовив для цього видання, прослав- ляє Петра як переможця над невірними османами й водночас благає царя відмовитися від нових наступальних війн [22, 208—221]. Промова Уранії, як можна було сподіватися, зосереджена навколо астрономічної міфології. Вона теж визнає, що покинула Парнас, щоби поквапитися до Йоасафового осідку; утомившись від звичного вигля- ду відомих небес, тепер вона тішиться в Йоасафовому домі, пишнота якого затьмарює яскраве небо. Дається до зрозуміння, що домівка Кро- ковського — Києво-Печерський монастир. Про освячення цього ново- го осідку муз постановляє сам Феб, котрий оселився тут, у тому само- му місці, де сяяв сліпучий самоцвіт освяченого Варлаама (Ясинського). Поет натякає на те, що останній, один з учителів Кроковського, був та- кож архімандритом Києво-Печерського монастиря до нього. Проте пра- вителькою небес є християнська покровителька, Печерська Діва, звана inclyta moderatrix caeli. Ця характеристика — приклад співіснування в поезії того періоду язичницьких і християнських покровителів, а також підтвердження першості християнських патронів. Засновники Києво- Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 83 Печерського монастиря, Антоній і Феодосій, порівнюються із двома зо- рями, Фосфором (ранішньою зіркою) та Геспером (вечірньою зіркою); насправді ж ідеться про планету Венеру на ранковому і вечірньому не- босхилі. Тоді описано, як Кроковський бере участь у своєрідній церемо- нії освячення або внебовзяття; мощі ченців, похованих у монастирських печерах, уподібнюються до зірок на склепінні Йоасафа (який метоніміч- но порівнюється з небесним склепінням через назву Astrisonus). Той факт, що поет докладно спиняється на постаті Діви Марії, при- вертає увагу й до її функції як покровительки Києво-Печерського мо- настиря (офіційна його назва Свято-Успенська Києво-Печерська лавра), і до того, що Георгій Флоровський називає богословським світоглядом Кроковського, сформованим під час перебування в Римі. Центральне місце в ньому належало поклонінню Діві Марії, зачатій без успадку- вання первородного гріха. Цей російський історик релігійної думки вважав, що саме за ректорства Кроковського виникли студентські кон- грегації, відомі як Sodalitas marianae. Їх члени присвячували життя Діві Марії та її Непорочному Зачаттю, вони присягалися, що сповідуватимуть (і захищатимуть від єретиків) учення про те, що «Марія позбавлена не лише смертного чи простимого гріха, а й первородного гріха теж» [15, 80]. (Про студентські конгрегації в Києво-Могилянській колегії, включно з марійськими, заснованими у згаданий період, див. [10, 119— 121]). Проте, як указує Флоровський, серед київської релігійної еліти того часу поклоніння Марії та культ Непорочного Зачаття Діви Марії був звичайною річчю. Пошанування Діви Марії як найвищої християнської покровительки та натхненниці поезії відображене й у могилянських по- етиках, де їй присвячено цілу низку вступних поезій (аналіз цих віршів див. у [12]): 195 Vranie tandem cordis sic fatur ab imo: Si tibi Th espiadis Vates cognoscere gressus Est mens? Me Ioasaph scito in tentoria ferri. Hactenus excelsum semper speculabar Olimpum, Sydera quo vergant, remeet quo colle per axem 200 Queis Phaebus fessosve caballos abluat undis, Fulgida queis Hecate nocturnis surgit ab oris, Aut ubi consurgit roseo de, aurora, cubili, Titan auratos demum fert unde capillos. Ast haec iam nostris speculatio non placet oclis, 205 Nativum specto dum summi pegma Krokowi, Quod caelum proprio superat fulgore serenum. Hic sua supremo deposta cubilia Phaebo Ignea quo Barlaae sacrati gemma reluxit. Splendida perpetuam hoc defi xit Trivia sedem Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 84 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 210 Virgo Peczarei Moderatrix Inclyta Caeli Phosphorus hoc renidet sacer ac Antonius Arae. Rossius hoc fulget Th eodosius Hesperus alter. Quotquot Peczareis decumbunt Corpora Criptis Quid nisi sunt stellae Ioasaphi tegmine captae, 215 Non secus ac celsa Astrisoni aula haec continet astra. Haec igitur longis speculer quo pegmata seclis Faustaque de visis semper sibi1 ut omina reddam, Haec mens, hic animus Parnassi haec causa relicti. (195 І врешті Уранія так говорить від глибини свого серця: «Якщо ти, о поете, прагнеш знати кроки Теспіади, знай, о Йоасафе, що мене привело до шатер2. Досі я завжди споглядала величний Олімп, куди спрямовуються зірки, схилом якого вертається Феб 200 крізь небо або хвилями якого він умиває втомлених коней, з нічних берегів якого піднімається осяйна Геката, і де світанок зістрибує з її ліжка кольору троянд, і врешті, звідки Титан бере своє золотисте волосся. Але тепер нашим очам не до вподоби це споглядання, 205 коли я дивлюся на рідну кафедру величного Кроковського, яка сяйвом своїм перевищує ясне небо. Тут величний Феб улаштував собі оселю, Крізь яку просвічував сліпучий самоцвіт освяченого Варлаама. Кафедру цю чудова Трівія зробила своїм постійним осідком, 210 Діва, славетна правителька печерських небес, Бо світить тут священна ранішня зоря й Антоній із вівтаря. Бо світить тут, як іще один Геспер, руський Феодосій. Та багато тіл лежать у печерських криптах, Вони не що інше, як зірки, захоплені з Йоасафового склепіння, 215 таким самим чином, як велична зала Юпітера містить ці зірки. Тому дивитись на ці кафедри впродовж довгих віків, і завжди давати йому сприятливі призвістки, таким є намір, таким є почуття, такою є причина, чому покинула я Парнас».) Насамкінець зображено Полігімнію, яка жестикулює, говорячи; і в її промові справді багато руху. Оскільки саме вона завершує промов- ляння муз, то її слова містять заохочення та прохання до поета оспі- вувати величне ім’я Йоасафа. За її словами, процес освячення триває: Аполлон/Феб мчить до склепіння свого батька Зевса/Юпітера, праг- нучи, щоб високе ім’я Йоасафа було винесене за межі обох лож сонця (solis utrumque cubileultra). Вираз цей ужито для означення двох сторін світу, сходу і заходу, а в ширшому розумінні — цілої землі. Показуючи, що язичницькі боги та богині віддають належне Йоасафові та пропо- нують йому підтримку, цей образ має наголошувати на вищості хрис- тиянства. Використання гіперболізованих образів та стилю належить до поетики доби Бароко, що розглядала ці засоби як потужний спосіб 1 Тут теж, мабуть, мало бути «ei». 2 Цей образ може натякати на родинний герб Кроковського, на якому зображене шатро. Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 85 міфологізувати історію якоїсь особи і створити її фантастичну версію, де імена героїв та персонажів язичницької міфології виражали надзвичайні заслуги прославлюваного персонажа, дивуючи читача: 219 Conticet Vranie: loquitur Polymnia gestu: 220 Neque morare Deas cunctae nam currimus illuc Auratum Ioasaphi ubi magni pegma resedit Dicturae laudes suaves cantusque daturae Inclyta lauratis ornantes tecta coronis. Haec mandat virtus Ioasaphi, haec cura camaenis, 225 Hic animus Phaebo currenti ad tegmina patris Quo per tesqua rotet sublimis laurea Pindi Dignandum nomen, vel solis utrumque cubile Vltra praeproperis ducat venerable [sic]1 cothurnis. I sequere, et gressus nostros comitare poeta 230 Te decet excelsum nomen celebrare Parentis, Linquere nec Musas, nec magnum credito vatem: Scilicet hac causa his te Pegasus intulit oris. (219 Замовкла Уранія: Полігімнія говорить, жестикулюючи: 220 «І не затримуй богинь, бо всі ми біжимо туди, де розташована золота кафедра великого Йоасафа, щоб чудову зводити хвалу й пісні співати, прикрашаючи величні дахи лавровими гірляндами. Це наказує Йоасафова чеснота, і це є турботою музи, 225 Цього бажає Феб, який біжить до дахів свого батька, так щоб через пустелі величний лавр Пінда міг повертати шановане ім’я, або нести його, високоповажного, поза обидва ложа сонця на його швидких котурнах. Іди, слідуй і супроводжуй наші кроки, о поете. 230 Тобі личить прославляти визначне ім’я родича й не покидати муз, і не вірити великому поетові: безперечно, саме із цієї причини приніс Пегас тебе на ці береги».) Коли музи скінчили говорити, гість виявляє, що нездатний нічо- го зробити. В останніх рядках поеми (233—263), як і на початку, поет заявляє, що він переляканий і не може заповнити своєю похвалою ту порожнечу, яку залишили по собі музи. Алегоричне вираженням цьо- го topos modestiae — sertus incultus (невишуканий вінок), що лиш його він спроможний виплести власними силами, а також згадка про його rudior Musa (досить грубу музу), яка, за словами прибульця, характери- зує його поетичну творчість. Урешті, прислухавшись до поради Апол- лона та муз, він вирішує подарувати Йоасафові, захиснику Печерської Богоматері, кілька творів, які він присвятив Діві Марії2. На завершен- ня Туробойський висловлює побажання, щоби Кроковський, архіман- дрит Києво-Печерського монастиря, запровадив новий золотий вік, 1 Імовірно, це неправильне написання «venerabile». 2 Я не зустрічала поетичних творів, присвячених Діві Марії, які б приписувались Туробойсько- му, крім вступного вірша в його підручнику, згаданому вище. Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 86 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) присвячений «нашій могутній Богині» (Diva potens nostra), «звеличува- ній музі» (Celebrata Camaena), що, у світлі сказаного вище, може стосу- ватися лише Богородиці. Аналіз поеми Й. Туробойського, присвяченої Й. Кроковському, до- помагає розкрити ідеологічний дискурс Києво-Могилянської еліти на зламі XVII сторіччя. Тоді Києво-Могилянська колегія процвітала завдя- ки щедрій протекції гетьмана Мазепи та розумній і далекоглядній по- літиці митрополита Ясинського, спрямованій на зміцнення Української Церкви. У цей період колегія отримала негласний офіційний статус як академія та підтвердження своїх прерогатив та привілеїв. Після деякої затримки її навчальна програма загалом вийшла на рівень подібних ака- демій у Польщі та Литві й у Західній Європі, а найкращих її студентів відряджали й на Захід, і на Схід: на Захід, щоб вони продовжили на- вчання в західноєвропейських школах та академіях, а на Схід — щоб робили свій внесок в освітній і культурний розвиток російської столиці. Йоасаф Кроковський, колишній ректор Києво-Могилянської колегії, ко- трий вступив на другу за важливістю, після митрополита, посаду у пра- вославній Церкві гетьманату, змальований як досконале втілення, з огля- ду на його sancta eruditio, ренесансного ідеалу мудрості, особливо в його Еразмовому вираженні. Таке зображення неявно стверджує той факт, що Україна повністю засвоїла тодішню європейську культуру та бере в ній участь. Водночас Туробойський, котрий у поетичному звеличенні Кро- ковського як взірця чесноти майстерно використав лексичний та рито- ричний арсенал культурного способу вираження сучасної йому Європи, намагався зробити внесок у проєкт, що мав на меті зобразити ключові інституції українського православ’я та його представників як оселю Му- дрості. До моїх подальших дослідницьких планів входить вивчення ін- ших літературних творів, присвячених Кроковському, щоб з’ясувати, чи те, як у них представлений майбутній митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (1708—1718), дає подальші докази моєї гіпотези. ЛІТЕРАТУРА 1. Аверинцев С. К уяснению смысла надписи над конхой центральной апсиды Софии Ки- евской // Древнерусское искусство и художественная культура домонгольской Руси. Москва: Наука, 1972. C. 25—49. 2. Антологія української поезії. У 6 т. Київ: Дніпро, 1984—1986. 3. Аполлонова лютня: Київські поети XVII—XVIII ст. Київ: Вид-во ЦК ЛКСМУ «Мо- лодь», 1982. 320 с. 4. Аскоченский B. Киев с древнейшим его училищем Академией. В 2 ч. Санкт-Петербург: В Унив. тип., 1856. Ч. 1, 370 с.; Ч. 2, 567 с. 5. Брюховецький В. Києво-Могилянська академія в іменах XVII—XVIII ст.: Енциклопе- дичне видання. Київ: Видавничий дім «КМ Академія», 2001. 6. Голубев C. Киевская Академия в конце XVII и в начале XVIII столетий. Киев: Тип. И. И. Горбукова, 1901. 101 c. Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 87 7. Гребенюк В., Державина О. Панегирическая литература петровского времени. Москва: Наука, 1979. 312 с. 8. Маслюк В.Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. Київ: Наукова думка, 1983. 236 с. 9. Морозов П. История русского театра до половины XVIII столетия. Санкт-Петербург: Тип. В. Демакова, 1889. Т.1. IX, 398, XL с. 10. Петров Н. Киевская Академия во второй половине XVII века. Киев: Типография Г. Т. Корчака-Новицкаго, 1895. 171 с. 11. Петров Н. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве. Москва: Унив. тип., 1891. Вып. I. Собрание рукописей Московского митрополита Макария (Булгакова), Мелецкого монастыря на Волыни, Киево-Братского монастыря и Киев- ской духовной семинарии. VIII, 321 c. 12. С’єдіна Дж. Новолатинські віршовані присвяти та передмови до Києво-Могилянських поетик // Studien zu Sprache, Literatur und Kulturbeiden Slaven: Gedenkschrift fur George Y. Shevelov aus Anlassseines 100. Geburtstages und 10. Todestages. 2012. C. 341—370. 13. Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу та Бароко XV—XVIII століть. У 4 кн. Київ: Аконіт, 2006. 14. Смирнов C. История Московской Славяно-Греко-Латинской Академии. Москва: В. Го- тье, 1855. 436 с. 15. Флоровский Г. Пути русского богословия. Отв. ред. О. Платонов. Москва: Институт русской цивилизации, 2009. 848 с. 16. Харлампович K. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань: Изд. Книжнаго магазина М. А. Голубева, 1914. Т. 1. XXIV, 878, [23], LXVI с. 17. Хмелевских И. Две книги о римских древностях Бартоли-Беллори и их переводы на русский язык из библиотеки Петра Великого // Cahiers du monde russe. 2010. №1. С. 101—120. 18. Черная Л. Образ Петра I в панегириках Иосифа Туробойского // Полтавская битва и ее международное значение: Тезисы докладов юбилейной международной научной кон- ференции. Москва: Министерство культуры Российской Федерации, 2009. 19. Curtius E. R. European Literature and the Latin Middle Age. W. R. Trask (Trans.) London: Routledge and Kegan Paul, 1979. 752 p. 20. Hardison O. B. Th e Enduring Monument: A Study of the Idea of Praise in Renaissance Literary Th eory and Practice. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1962. 240 p. 21. Łużny R. Pisarze kręgu Akademii Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska: z dziejów związków kulturalnych polsko-wschodniosłowiańskich w XVII—XVIII w. Kraków: Uniwersytet Jagielloń ski, 1966. 173 s. 22. Marker G. Love One’s Enemies: Ioasaf Krokovs’kyi’s Advice to Peter in 1702 // Harvard Ukrainian Studies. 2007. Vol. 29. №1—4. P. 193—223. 23. Niedźwiedź Ja. Nieśmiertelne teatra sławy. Teoria i praktyka twórczości panegirycznej na Litwie w XVII—XVIII w. Kraków: Księg. Akademicka, 2003. 379 s. 24. Pylypiuk N. Catherine of Alexandria’s Crown of Golden Liberty // Ukraine and Europe. Cultural Encounters and Negotiations, ed. By G. Brogi Bercoff , M. Pavlyshyn, and S. Plokhy. Toronto: University of Toronto Press, 2017. P. 158—181. 25. Pylypiuk N. “Th e Face of Wisdom in the Age of Mazepa” // Mazepa and His Time: History, Culture, Literature, Political Th ought, ed. by Giovanna Siedina. Alessandria: Edizioni Dell’Orso, 2004. P. 367—400. 26. Rice E. F. Th e Renaissance Idea of Wisdom. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1958. 220 с. 27. Scaliger J. C. Poetices libri septem. Lugduni: Apud Antonium Vincentium, MDLXI, 1561. 364 p. 28. Siedina G. Bellica virtus: la celebrazione di Ivan Mazepa nelle poetiche kieviane. Spunti di rifl essione // Nel mondo degli Slavi: Incontri e dialoghi traculture; Studi in onore di Giovanna Brogi Bercoff . Firenze: Firenze University Press, 2008. Vol. 2. Р. 571—581. Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 88 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 29. Siedina G. Il retaggio di Orazionella poesia neolatina delle poetiche kieviane: al cunimo di della suaricezione // Kiev e Leopoli: il «testo» culturale. / A cura di M. Grazia Bartolini e G. Brogi Bercoff . Firenze: Firenze University Press, 2007. P. 11—36. 30. Siedina G. Neo-Latin Poetry in the Kyiv an Poetics: Ukraine in the European Latinitas // Ukraine’s Re-Integration into Europe: A Historical, Historiographical and Politically Urgent Issue,ed. by G. Brogi Bercoff & G. Lami. Alessandria: Edizioni Dell’Orso, 2005. P. 197—226. 31. Siedina G. O felice Rus’, rallegrati! I panegirici per l’ascesa al soglio metropolitano di Joasaf Krokovs’kyj // Linee di confi ne: Separazioni e processi di integrazione nello spazio culturale slavo. Firenze: Firenze University Press, 2013. P. 121—145. 32. Siedina G. Th e Poetic Laboratory of the Kyiv Mohylanian Poetics: Some Practical Illustrations // Studi Slavistici. 2012. Vol. 8. №1. P. 41—60. 33. Siedina G. Un poema epico neolatino su Ivan Mazepa //Studi Slavistici. 2007. Vol. 4. №1. Р. 85—115. 34. Sydorenko A. Th e Kievan Academy in the Seventeenth Century. Ottawa: University of Ottawa Press, 1977. 194 p. Отримано 12 листопада 2019 р. REFERENCES 1. Averincev, S. (1972). K uyasneniyu smysla nadpisi nad konhoj central’noj apsidy Sofi i Kievskoj. In Drevnerusskoe iskusstvo i hudozhestvennaya kul’tura domongol’skoj Rusi, pp. 25- 49. Moscow: Nauka. [in Russian] 2. Antolohiia ukrainskoi poezii (1984—1986). (Vol. 1-6; Vol. 1). Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian] 3. Apollonova liutnia: Kyivski poety XVII—XVIII st. (1982). Kyiv: Vydavnytstvo TsK LKSMU “Molod”. [in Ukrainian] 4. Askochenskij, V. (1856). Kiev s drevnejshim ego uchilishchem Akademiej (Part 1-2). Kyiv: V Univ. tip. [in Russian] 5. Briukhovetskyi, V. (2001). Kyievo-Mohylianska akademiia v imenakh XVII—XVIII st.: Entsyklopedychne vydannia. Kyiv: Vydavnychyi dim “KM Akademiia”. [in Ukrainian] 6. Golubev, S. (1901). Kievskaya Akademiya v konce XVII i v nachale XVIII stoletij. Kiev: Tip. I. I. Gorbukova. [in Russian] 7. Grebenyuk, V. & Derzhavina, O. (1979). Panegiricheskaya literatura petrovskogo vremeni. Moscow: Nauka. [in Russian] 8. Masliuk, V. (1983). Latynomovni poetyky i rytoryky XVII — pershoi polovyny XVIII st. ta yikh rol u rozvytku teorii literatury na Ukraini. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian] 9. Morozov, P. (1889). Istoriya russkogo teatra do poloviny XVIII stoletiya. Saint Petersburg: Tip. V. Demakova. [in Russian] 10. Petrov, N. (1891). Opisanie rukopisnyh sobranij, nahodyashchihsya v gorode Kieve. Sobranie rukopisej Moskovskogo mitropolita Makariya (Bulgakova), Meleckogo monastyrya na Volyni, Kievo-Bratskogo monastyrya i Kievskoj duhovnoj seminarii (Vol. 1-3; Vol. 1). Moscow: Univ. tip. [in Russian] 11. Petrov, N. (1895). Kievskaya Akademiya vo vtoroj polovine XVII veka. Kyiv: Tipografi ya G. T. Korchaka-Novickago. [in Russian] 12. Siedina, G. (2012). Novolatynski virshovani prysviaty ta peredmovy do Kyievo- Mohylianskykh poetyk. In A. Danylenko & S. Vakulenko (Eds.) Studien zu Sprache, Literatur und Kultur bei den Slaven: Gedenkschrift fur George Y. Shevelov aus Anlassseines 100. Geburtstages und 10. Todestages, pp. 341-370. Munich: Otto Sagner. [in Ukrainian] 13. Yaremenko , V. & Shevchuk, V. (Eds.) Slovo mnohotsinne. Khrestomatiia ukrainskoi literatury, stvorenoi riznymy movamy v epokhu Renesansu ta baroko XV—XVIII stolit. (2006). (Vol. 1-4). Kyiv: Akonit. [in Ukrainian] 14. Smirnov, S. (1855). Istoriya Moskovskoj Slavyano-Greko-Latinskoj Akademii. Moscow: V. Got’e. [in Russian] Джованна СЄДІНА ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) 89 15. Florovskij, G. (2009). Puti russkogo bogosloviya. O. Platonov (Ed.). Moscow: Institut russkoj civilizacii. [in Russian] 16. Harlampovich, K. (1914). Malorossijskoe vliyanie na velikorusskuyu cerkovnuyu zhizn’ (Vol. 1). Kazan: Izd. Knizhnago magazina M. A. Golubeva. [in Russian] 17. Hmelevskih, I. (2010). Dve knigi o rimskih drevnostyah Bartoli-Bellori i ih perevody na russkij yazyk iz biblioteki Petra Velikogo. Cahiers du monde russe, 51, 1, 101-120. [in Russian] 18. Chernaya, L. (2009). Obraz Petra I v panegirikah Iosifa Turobojskogo. In Poltavskaya bitva i ee mezhdunarodnoe znachenie. Tezisy dokladov yubilejnoj mezhdunarodnoj nauchnoj konferencii. Moscow: Ministerstvo kul’tury Rossijskoj Federacii. [in Russian] 19. Curtius, E. R. (1979). European Literature and the Latin Middle Ages. (W. R. Trask, Trans.) London: Routledge and Kegan Paul. 20. Hardison, O. B. (1962). Th e Enduring Monument: A Study of the Idea of Praise in Renaissance Literary Th eory and Practice. Chapel Hill: University of North Carolina Press. 21. Łużny, R. (1966). Pisarze kręgu Akademii Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska: z dziejów związków kulturalnych polsko-wschodniosłowiańskich w XVII—XVIII w. Kraków: Uniwersytet Jagielloń ski. [in Polish] 22. Marker, G. (2007). Love One’s Enemies: Ioasaf Krokovs’kyi’s Advice to Peter in 1702, Harvard Ukrainian Studies, 29, 1-4, 193-223. 23. Niedźwiedź, Ja. (2003). Nieśmiertelne teatra sławy. Teoria i praktyka twórczości panegirycznej na Litwie w XVII—XVIII w. Kraków: Księg. Akademicka.[in Polish] 24. Pylypiuk, N. (2017). Catherine of Alexandria’s Crown of Golden Liberty. In G. Brogi Bercoff , M. Pavlyshyn & S. Plokhy (Eds.). Ukraine and Europe. Cultural Encounters and Negotiations, pp. 158-181. Toronto: University of Toronto Press. 25. Pylypiuk, N. (2004). Th e Face of Wisdom in the Age of Mazepa. In G. Siedina (Ed.) Mazepa and His Time: History, Culture, Literature, Political Th ought, pp. 367-400. Alessandria: Edizioni Dell’Orso. 26. Rice, E. F., Jr. (1958). Th e Renaissance Idea of Wisdom. Cambridge, MA: Harvard University Press. 27. Scaliger, J. C. (1561). Poetices libris eptem. Lugduni: Apud Antonium Vincentium, MDLXI. [in Latin] 28. Siedina, G. (2008). Bellica virtus: la celebrazione di Ivan Mazepa nelle poetiche kieviane. Spunti di rifl essione. In M. G. Di Salvo, G. Moracci & G. Siedina (Eds.) Nel mondo degli Slavi: Incontri e dialoghi traculture; Studi in onore di Giovanna Brogi Bercoff (Vol. 2), pp. 571-581. Firenze: Firenze University Press. [in Italian] 29. Siedina, G. (2007). Il retaggio di Orazionella poesia neolatina delle poetiche kieviane: alcuni modi della sua ricezione». In M. Grazia Bartolini & G. Brogi Bercoff (Eds.) Kiev e Leopoli: il “testo” culturale, pp. 11-36. Firenze: Firenze University Press. [in Italian] 30. Siedina, G. (2005). Neo-Latin Poetry in the Kyiv an Poetics: Ukraine in the European Latinitas. In G. Brogi Bercoff & G. Lami (Eds.) Ukraine’s Re-Integration into Europe: A Historical, Historiographical and Politically Urgent Issue, pp. 197-226. Alessandria: Edizioni Dell’Orso. 31. Siedina, G. (2013). O felice Rus’, rallegrati! I panegirici per l’ascesa al soglio metropolitano di Joasaf Krokovs’kyj. In G. Moracci & A. Alberti (Eds.). Linee di confi ne: Separazioni e processi di integrazione nello spazio culturale slavo, pp. 121-145. Firenze: Firenze University Press. [in Italian] 32. Siedina, G. (2012). Th e Poetic Laboratory of the Kyiv Mohylanian Poetics: Some Practical Illustrations. Studi Slavistici, 8, 1, 41-60. 33. Siedina, G. (2007). Un poema epico neolatino su Ivan Mazepa. Studi Slavistici, 4, 1, 85-115. [in Italian] 34. Sydorenko, A. (1977). Th e Kievan Academy in the Seventeenth Century. Ottawa: University of Ottawa Press. Received 12 November 2019 Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського 90 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 3 (711) Giovanna Siedina, PhD, professor, University of Florence (Università di Firenze), 4 Piazza San Marco, 50121 Firenze, Italia e-mail: giovanna.siedina@unifi .it ORCID: 0000-0002-3336-552X PANEGYRIC PRAISE OF FOR YOASAF KROKOVSKYI Th e author analyzes a long and complex panegyric poem dedicated to Yoasaf Krokovskyi, a key fi gure in Ukrainian cultural life and Orthodox Church of the late 17th — early 18th centuries (he was elevated to the three prominent Orthodox ecclesiastical posts in the Het- manate: rector of the Kyiv Mohyla Collegium, archimandrite of the Kyivan Cave Monas- tery, and metropolitan). Th e poem was written in 1699 when Krokovskyi held the post of the Kyivan Cave Monastery archimandrite. Since the main goal of poetry at the time was contributing to the education of pious men and loyal subjects, panegyric poetry was one of the principal genres of Mohylanian poetics. Indeed, the best way to achieve this goal was to represent exemplary human actions that would constitute models worthy of emulation. Th e didactic function of praise was all the more eff ective when the characters being praised were familiar to the students. Th e analyzed poem is found in the 1699 manual of poetics “Hymettus extra Atticam”, whose author was Yosyf Turoboiskyi, a Mohylanian professor who steadily entered the his- tory of Russian culture due to his celebratory works in honor of Peter I, while in Ukrai- nian literature he is almost unknown. Th e central theme of the analyzed poem, written on the occasion of Krokovskyi’s birthday, is a virtue of the addressee and wisdom that inspires him. Th ese themes reveal, on one side, the author’s intention to insert the personality of archimandrite and future metropolitan into what N. Pylypiuk saw as a project, initiated in the 1690s, of portraying Mazepa and Yasynskyi with visual and textual means as protectors and benefactors of Wisdom’s abode, that is the Collegium and St. Sophia. On the other, they refl ect the idea of wisdom as it was characterized by the Renaissance; it is mirrored in the Erasmian defi nition of wisdom as “virtus cum eruditione liberali conjuncta”. Th is fact, expanding the topic of epic poetry to all activities related to the intellect, refl ects the Renais- sance approach to the ‘heroicum carmen’ and testifi es to the infl uence of Humanism and Renaissance on the Ukrainian literature. Keywords: panegyric poetry, Kyiv-Mohyla Academy, Ukrainian Neo-Latin literature. Джованна СЄДІНА

Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського

Institution

Ähnliche Einträge