Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр.

Рецензія на книгу: Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр. / Наук. ред. проф. В. С. Степанков. Кам'янець-Подільський: ТОВ Друкарня «Рута», 2019. 372 с....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2020
1. Verfasser:	Гордієнко, Д.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2020
Schriftenreihe:	Сiверянський літопис
Schlagworte:	Рецензії. Огляди. Анотації
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/173249
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр. / Д. Гордієнко // Сіверянський літопис. — 2020. — № 4. — С. 179-185. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-173249
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1732492020-11-28T01:26:44Z Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр. Гордієнко, Д. Рецензії. Огляди. Анотації Рецензія на книгу: Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр. / Наук. ред. проф. В. С. Степанков. Кам'янець-Подільський: ТОВ Друкарня «Рута», 2019. 372 с. 2020 Article Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр. / Д. Гордієнко // Сіверянський літопис. — 2020. — № 4. — С. 179-185. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.4018477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/173249 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії. Огляди. Анотації Рецензії. Огляди. Анотації
spellingShingle	Рецензії. Огляди. Анотації Рецензії. Огляди. Анотації Гордієнко, Д. Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр. Сiверянський літопис
description	Рецензія на книгу: Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр. / Наук. ред. проф. В. С. Степанков. Кам'янець-Подільський: ТОВ Друкарня «Рута», 2019. 372 с.
format	Article
author	Гордієнко, Д.
author_facet	Гордієнко, Д.
author_sort	Гордієнко, Д.
title	Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр.
title_short	Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр.
title_full	Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр.
title_fullStr	Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр.
title_full_unstemmed	Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр.
title_sort	газін в. в. між москвою та варшавою. «українське питання» у 1654–1667 рр.
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2020
topic_facet	Рецензії. Огляди. Анотації
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/173249
citation_txt	Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр. / Д. Гордієнко // Сіверянський літопис. — 2020. — № 4. — С. 179-185. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT gordíênkod gazínvvmížmoskvoûtavaršavoûukraínsʹkepitannâu16541667rr
first_indexed	2025-07-15T09:49:51Z
last_indexed	2025-07-15T09:49:51Z
_version_	1837705977945653248
fulltext	179 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ. АНОТАЦІЇ________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________ Дмитро Гордієнко • Рецензія Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр. / Наук. ред. проф. В. С. Степанков. Кам’янець-Подільський: ТОВ Друкарня «Рута», 2019. 372 с. DOI: 10.5281/zenodo.4018477 © Д. Гордієнко, 2020. CC BY 4.0 Питання чи пак дилема «Україна між Сходом і Заходом» чи «Україна між Мо- сквою та Європою» вже віддавна вийшло зі сфери кабінетної науки, набувши вагомого політичного значення. Зазначене питання чи не вперше гостро постало, коли Б. Хмельницький у силу різних обставин у боротьбі з Річчю Посполитою змушений був спертися на військовий союз з Москвою, перейшовши під протек- торат московського царя. У перспективі цей акт виявився трагічним для України, на дальші понад три століття кардинально змінивши цивілізаційний вектор роз- витку країни. Безумовно, ні сам Гетьман, ні старшина не могли передбачити таких нега- тивних наслідків. Цілком очевидно, що на перших порах Україна не виглядала молодшим чи слабшим партнером. Лише з часом скріплена союзом з Україною Москва здобула перевагу й могутність та вийшла на провідні мілітарні позиції у східноєвропейській політиці. Для України ж точкою неповернення на дальші три століття став Андрусівський договір між Річчю Посполитою та Москвою. Висвіт- ленню подій цього періоду (1654–1667 рр.) й присвячена монографія Володимира Газіна «Між Москвою та Варшавою». Безпосереднім предметом дослідження є «українське питання» в роки російсько-польської війни зазначеного часу, що ви- рішується через дослідження 1) польсько-московських, 2) польсько-українських та 3) московсько-українських відносин. Виклад матеріалу здійснюється за хронологічним принципом, відтак пер- ший розділ В. Газін присвячує розкриттю виникнення «українського питання» у польсько-московських відносинах напередодні та на початковому етапі війни 1654–1667 рр. Фактично автор виводить виникнення «українського питання» з Переяславської ради 1654 р., як одного з наслідків Козацької революції (с. 42), попри те, що на той час уже була певна промосковська традиція у козацькому середовищі, активізована в роки повстань 1620–30-х рр. Для польського уряду з 1654 р. «українське питання» зводилось до завдання повернення втрачених територій до складу Речі Посполитої, у підходах до вирі- шення якого автор виділяє «партію миру» та «партію війни». Остання складалася з представників тих, хто втратив свої маєтності в результаті Козацької революції. Перед Варшавою у дипломатичній площині стояло важливе завдання – унемож- ливити зближення України з Москвою, з якою станом на 1654 р. діяв хиткий «віч- ний» мир, укладений за Полянівським договором 1634 р. 180 Сіверянський літопис. 2020. № 4______________________________________________________________________________________________________________________ На середину XVII ст. автор відзначає послаблення в міжнародній політиці ролі конфесійного чинника та посилення національного (с. 40). Однак, у Східній Європі конфесійна приналежність, як мінімум до початку XVIII ст., залишалася ключовим чинником самоідентифікації. Автор сам наводить тому багато прикладів. Так, В. Га- зін зазначає, що пограбування римо-католицьких костелів у Великому князівстві Литовському під час кампанії 1655 р. «освячувалося вищим керівництвом москов- ської церкви, яке було категорично проти будь-яких переговорів з католиками та поступок відносно їх» (с. 71), водночас цар постійно намагався представляти себе як захисника православ’я. І надалі у ході укладення Віленського та Андрусівського перемир’я питання захисту православного населення й православної віри неодмін- но виносилось на порядок денний і було одним з ключових для Москви у переговор- ному процесі. Власне одним з головних досягнень Москви у Вільно 1656 р. дослід- ник називає шанс на формування територіальної основи для утворення слов’янської православної імперії, чому підпорядковувалося й вирішення «українського питан- ня» (с. 126). Відповідно, під час переговорів в Андрусові Москва прагнула залиши- ти за собою Київ як центр православ’я, «що було вкрай важливо для Москви в сенсі реалізації ідеї III Риму» (с. 298). Тому побоювання Варшави щодо зближення України й Москви мали реальні підстави. З іншого боку, ослаблена у ході Козацької революції Річ Посполита не могла сама протистояти московській потузі, відтак прагнула залучитися підтрим- кою Кримського ханату та українського козацтва, щоби спільними силами «наза- вжди «зачинити» Московію на периферії Європи, виключивши її з боротьби за вплив у регіоні» (с. 44). Мотиви Москви у західній експансії В. Газін вбачає у сфері економічній, з чим важко погодитися. Доктрина III Риму, яка активно культивувалася на Москві, під- порядковувала економічні завдання політичним. З середини XV ст. ідея «збирання руських земель» стала панівною у зовнішній політиці Москви, яка з падінням Кон- стантинополя 1453 р. уявляла себе «єдиним православним царством», що особ- ливої актуальності досягло в правління патріарха Никона та царя Алексія Михай- ловича. Відтак, попри тезу про економічну домінанту, автор зазначає, що саме в той час починає культивуватися думка про слов’янську єдність навколо Москви, а також московська церква починає виявляти «зростаючий інтерес до православ- них єдиновірців у Польщі та Османській імперії» (с. 48). Таким чином, дослідник приходить до цілком логічного висновку, що «з початку 50-х рр. XVII ст. для Мос- ковської держави складаються сприятливі умови для того, щоб заявити претензії на першість в регіоні Східної Європи. У цьому сенсі окреслилися кілька пріори- тетних напрямів її воєнно-політичних планів: ослабити й усунути головного кон- курента в регіоні – Річ Посполиту; повернути втрачені на початку століття терито- рії (Смоленщину) та здобути вихід до Балтійського моря; поступово включити у сферу своїх політичних впливів з наступною інкорпорацією руські землі (Україна, Білорусь). Останнє розглядалося як перший крок до формування слов’янської пра- вославної імперії з центром в Москві» (с. 49). З іншого боку, як наголошує В. Газін, Чигирин не був пасивним гравцем у московсько-польських відносинах, він вико- ристовував найрізноманітніші можливості в зовнішній політиці для досягнення своєї стратегічної мети – «утвердження незалежної та соборної Української дер- жави» (с. 50). Хронологічно поворот московської політики щодо Польщі від миру до війни автор відносить до березня 1653 р., що було санкціоновано царем у червні того ж року (с. 54). Відтак 11 жовтня 1653 р., як відомо, Москва оголосила війну Речі Посполитій. З того часу на наступні 30 років «українське питання» стало найго- ловнішим у регіоні Східної Європи. 181 Siverian chronicle. 2020. № 4______________________________________________________________________________________________________________________ Автор обґрунтовано й переконливо показує, що Москва в українсько-польсько- му конфлікті від початку мала власний інтерес. Очевидно, це добре усвідомлював і Б. Хмельницький, а тому й діяв на випередження, що уможливило Україні постати об’єктом, а не суб’єктом зовнішньої політики Москви. Це питання потребує даль- шого вивчення, і висловлені В. Газіним думки дають вагомі підґрунтя для нових досліджень. Безумовно, самостійна політика українського Гетьмана не влаштову- вала московського царя, і вже в 1655 р. визріли чіткі розбіжності в цілях України та Москви. Остання, розуміючи самостійність політики Чигирина, очевидно, і вда- лася до демонстративного нівелювання інтересів України, що вперше було чітко заманіфестовано у Віленському перемир’ї 1656 р., дослідженню й аналізу якого присвячено другий розділ монографії. Попри те, що шлях до польсько-московського порозуміння лежав через Україну, Варшава не наважилась спертись у переговорному процесі з Москвою на Україну. Вона й далі прагнула зберегти щодо українських земель status quo першої полови- ни XVII ст., а тому все, на що спромігся королівський уряд, – це спроба полаго- дження українського питання через надання поступок козацтву як лицарському стану, але й тут справа далі звичайних декларацій не йшла. Відтак, «для Чигирина компроміс у вигляді відмови від планів звільнення всіх українських земель з-під польського панування… був неприйнятним» (с. 83). Як показує В. Газін, з поль- ського боку найбільш поступливою щодо перемовин була литовська шляхта, яка навіть погоджувалась визнати владу царя за умови повернення до складу Велико- го князівства Литовського втрачених за Люблінською унією земель. Йшлося про українські регіони: Київщину, Поділля та Волинь. Автор досить детально розбирає, з яких позицій підходили сторони до перего- ворного процесу у Вільні. Впадає у вічі значна варіативність польської візії зами- рення з Москвою, аж до пропозиції обрання на польський престол московського царя чи царевича, водночас щодо «українського питання» поляки надавали до- сить вузький коридор можливостей. Натомість для Москви Україна «відігравала роль як козиря, так і створювала чималі проблеми». При цьому Україна розгля- далась не як суверенна держава, а як спірна територія, щодо якої Москва ладна була йти на певні поступки полякам, як і поляки Москві, наприклад, згодні були відати Смоленщину та Сіверщину разом з Черніговом (щодо якого навіть не мали повноважень від короля), аби лише повернути решту України до складу Речі Пос- политої. Водночас, поляки шукали порозуміння з Б. Хмельницьким, який різко не сприймав ідею замирення з поляками, попри те, що між Чигирином і Москвою виникли територіальні суперечності в південній Білорусі, на Волині та в західній Україні. Таким чином, як відмічає В. Газін, саме у Вільно з’явилась тенденція, «коли за неможливості домовитися про цілісну передачу українських земель одній із сто- рін, з’являється варіант, що передбачає їх поділ» (с. 107). Зокрема, на той час по- ляки погоджувались поступитись Черніговом, Стародубом та Новгородом-Сівер- ським. Іншою новацією, яку окреслює автор, «була пропозиція щодо можливого царського посередництва в справі примирення польського уряду з керівництвом козацької України» (с. 107). Подвійну гру щодо козацької України демонструвала московська позиція. З одного боку, декларувалося, що цар не поступиться Вій- ськом Запорозьким, а з другого, заявлялося, що козацька Україна становить не- безпеку для Москви і Варшави водночас, а тому її нейтралізація є вигідною для обох держав. «Ця теза, – наголошує В. Газін, – цілком суперечила філософії Пе- реяславсько-Московського договору 1654 р., водночас ставала провідною ідеєю тривалих польсько-московських торгів навколо України, які врешті завершилися в 1667 р.» (с. 108). Таким чином, уже з 1656 р. автор виводить формування у поль- 182 Сіверянський літопис. 2020. № 4______________________________________________________________________________________________________________________ сько-московських відносинах спільного негативного ставлення до України, що й виявилося в недопущенні української делегації до перемовин. «При цьому як польсько-литовська, так московська сторона виявили повну незацікавленість у їх- ній присутності в переговорному шатрі» (с. 111). У результаті «українське питан- ня» зависло й було відкладено до обрання царя на польський престол. Як відомо, укладення Віленського перемир’я розлютило українського Гетьмана, який з того часу активно шукав іншої протекції, актуалізувавши відносини зокрема з Осман- ською імперією. Безпосереднім же наслідком стала участь України в Раднотській антипольській коаліції та участь корпусу А. Ждановича в поході на Польщу з оку- пацією Кракова та Варшави. Попри складне становище Польщі в результаті успішних дій Раднотської ко- аліції, В. Газін детально показує, як намагалися використати нову ситуацію на свою користь і Варшава, і Москва у досягненні реалізації Віленських домовле- ностей. Варшава прагнула нівелювати зобов’язання скликати сейм для обрання московського царя на польський престол, натомість Москва намагалась вико- ристати складне становище Речі Посполитої для найшвидшого обрання царя на польський престол. За таких обставин Варшава ставала поступливішою в «укра- їнському питанні», що уможливило в перспективі укладення Гадяцької угоди, чому присвячено третій розділ монографії. Смерть Б. Хмельницького 6 серпня 1657 р. стала переломним моментом у ході Козацької революції середини XVII ст. Ця подія різко активізувала й українську політику Москви та Варшави. Перша прагнула переглянути договір 1654 р. у на- прямку посилення московського впливу в Україні, натомість друга погоджувалась піти на поступки Чигирину задля розірвання українсько-московського союзу, що, врешті, й визначило різку переорієнтацію гетьманського уряду на Варшаву, особ- ливо, коли стало зрозуміло, що в Москві від самого початку «було поставлено під сумнів легітимність наступників Богдана Хмельницького як його сина Юрія, так і Івана Виговського» (с. 144). З метою посилення позицій царя московські агенти в Україні активно запус- тили «зубожілий проєкт», декларуючи захист посполитих проти старшини, тим самим вносячи розкол в українське суспільство за соціальною ознакою. З перших місяців правління І. Виговського Москва докладала зусиль для обмеження вла- ди Гетьмана, «таким чином козацька Україна мала бути перетворена не просто в країну обмеженого суверенітету, а в звичайну провінцію Москви – імперську окраїну» (с. 156). Таким чином, примирення з Польщею було привабливою аль- тернативою для гетьмана І. Виговського, тим більше, що проєкт «руської унії», «Князівства Руського» на правах, подібних до Великого князівства Литовського, був ініційований польською стороною. Загалом автор дивиться на факт підписан- ня Гадяцького трактату 16 вересня 1658 р. як на логічний наслідок політики Вар- шави, Чигирина і Москви. Фактично й московсько-українська війна 1658–59 рр. була логічним наслідком розвитку української політики Москви. Значним кроком назад для України стало підписання Переяславських статей 1659 р. новообраним Гетьманом Ю. Хмельницьким. В. Газін пояснює таку зда- чу позицій «незрілістю української національної еліти», хоча перед тим яскраво змальовує пастку, в яку потрапив у Переяславі український гетьман. Такому ви- сновку суперечить теза автора про наявність у середовищі козацької старшини представників державницької ідеї, які виробили текст «українсько-московської угоди, який московській стороні надало посольство, очолюване Петром Доро- шенком, і який був відхилений царськими урядовцями» (с. 202). Лише грубе не- хтування нормами міжнародного права дало можливість московитам заманити в пастку гетьмана Ю. Хмельницького і під тиском грубої мілітарної сили змусити погодитись на московський варіант нових договірних статей. 183 Siverian chronicle. 2020. № 4______________________________________________________________________________________________________________________ Водночас автор переконливо показує, що усунення І. Виговського від влади після блискучої перемоги під Конотопом, як і нівеляція наслідків самої перемоги, були наслідком недалекоглядної політики Польщі щодо України, а не якихось по- милок чи прорахунків гетьмана І. Виговського. Для Польщі в питанні порозумін- ня з Україною «час Гадяча виявився упущеним». У ході польсько-московського протистояння мілітарна сила України була підірвана, що відкривало шлях до Ан- друсова, чому й присвячено останній, четвертий розділ монографії. Саме в цей період, безпосередньо по Чуднівській кампанії, згідно з досліджен- ням В. Газіна, уперше схибила українська сторона, точніше лівобережна старшина на чолі з полковниками Я. Сомком та В. Золотаренком, позиція якої, спрямована на підтримку Москви, виявилася визначальною в московсько-польському проти- стоянні. У цей же час вперше московський дипломат Ордін-Нащокін висловив ідею поділу України, приводом для чого була «нестійка» позиція козаків. Таким чином, у 1662 р. офіційно в інструкції московським послам на польсько-москов- ські перемовини була зазначена пропозиція установити міждержавний кордон по Дніпру. При цьому, «щоб переконати поляків, пропонувалося звернути увагу на небезпеку з боку Криму», який змінює свою українську політику від союзної під- тримки до пропозиції протекторату. Таким чином, уже гетьман П. Тетеря був зму- шений провадити політику, спрямовану «на унезалежнення гетьманського уряду як від Варшави, так і від Москви та Криму» (с. 238). Це питання гостро постало в умовах, коли в польсько-московських перемовинах 1663 р. Україна навіть не згадувалась. Як наголошує В. Газін, «для московської влади питання долі України було вирішене. Її поділ розглядався як один з ключових аргументів для досяг- нення порозуміння з поляками. Залишалося лише питання, якою саме частиною українських земель Москва змушена буде поступитися заради укладення вічного миру» (с. 244), і лише позиція поляків, що не бажали йти на жодні територіальні поступки, відтермінувала поділ України на Лівобережну та Правобережну. Як слушно наголошує В. Газін, згода московського царя на обрання окремого лівобережного гетьмана в 1663 р. вела «до розколу козацької України та оформ- лення на Лівобережжі окремого державного утворення під жорстким контролем царського уряду» (с. 248). Виконавцем цього плану став «царський доброхот» І. Брюховецький, якого В. Горобець, як відомо, означив «гетьманом руїни». Но- вий гетьман став маріонеткою в руках царя, за наказом якого, як показує В. Газін, а не з власної волі, засудив і стратив своїх суперників Я. Сомка та В. Золотарен- ка. Відтепер «питання відновлення єдності козацької України стало цілком за- лежати від відносин між Москвою та Варшавою» (с. 250). «Складалась ситуація, коли розколота на дві частини козацька Україна дедалі більше перетворювалася в об’єкт політики більш сильних держав, що вели запеклу боротьбу за першість у регіоні» (с. 268). Польща здійснила останню військову спробу повернути Україну, однак кам- панія 1663–64 рр. стала переломною в польсько-московському протистоянні, переможцем з якого вийшла Москва. З відходом польсько-української армії з Лівобережжя доля України була вирішена. На той час вагомими факторами поль- сько-московського порозуміння були Кримський ханат, що почав активно про- вадити самостійну політику щодо України, та повністю промосковський лівобе- режний гетьман І. Брюховецький, який на той час настільки зманкуртував, що 1665 р. підписав у Москві «Московські статті», які значно посилювали позиції Кремля в Лівобережній Україні. Окрім того, як слушно зазначає автор, зближен- ню Москви та Польщі сприяло обрання на Правобережжі гетьманом П. Доро- шенка, що відстоював позицію повної політичної незалежності України в її іс- торичних межах і намагався втручатися в хід Андрусівських перемовин, що не 184 Сіверянський літопис. 2020. № 4______________________________________________________________________________________________________________________ влаштовувало ні Москву, ні Варшаву. Все це й підштовхнуло ворожі сторони до підписання Андрусівського договору 30 січня 1667 р. Таким чином, «розв’язання тривалого московсько-польського протистояння завдало катастрофічного удару справі утвердження української державності й врешті визначило передумови по- разки Української національної революції XVII ст.» (с. 322). Козацька революція середини XVII ст. кардинально змінила розстановку сил у регіоні Східної Європи. Вихідною точкою для В. Газіна є Вестфальська система безпеки в Європі (1648 р.). Однак, ця теза є досить дискусійною, позаяк Вест- фальська система флангових держав стосувалась системи безпеки в Центральній та Західній Європі. Ситуація у Східній Європі радше визначалась Люблінською унією 1569 р., після якої паритет сил визначався трьома більш-менш рівними за мілітарною потугою державами: Річчю Посполитою, Московським царством та Кримським ханатом. Відтак, «результат боротьби за домінування в регіоні ЦСЄ безпосередньо залежав від того, хто контролює Україну» (с. 317). У перше попереяславське десятиліття формувалась українська та загалом ім- перська політика Москви. Її квінтесенцію В. Газін виразив словами російського дослідника Б. Флорі: «Ні плани активної політики на півдні, ні плани з’єднання воєдино багатьох православних народів не можна було б здійснити, якщо б Ро- сія не мала жодних володінь в Україні» (с. 278). Навіть погоджуючись уступити Польщі володіння українським Правобережжям під час перемовин 1664 р., Мо- сква виходила з розрахунку, «що в майбутніх імперських межах українські землі все одно опиняться під владою Москви» (с. 279). Цілком очевидно, Б. Хмельницький та його наступники на гетьманському уря- ді добре усвідомлювали, що утворення Української держави порушувало баланс сил у регіоні, тому й намагалися балансувати між трьома основними політични- ми гравцями, провадили політку, яку Т. Чухліб окреслив концепцією «полівасалі- тету». Погляд на події з точки зору міжнародної політики в регіоні історично ре- абілітує українських гетьманів, які в надскладних умовах спромоглися ствердити ідею української державності, яка, хай в урізаних формах, проіснувала понад сто- ліття. Тим самим був закладений фундамент «козацького міту» для формування національної ідентичності у творчості насамперед Тараса Шевченка, а в новітній час і відродження України як незалежної держави. На жаль, деякі одруки та дрібний шрифт знижують загальне враження від книги. Неприйнятним, з точки зору сучасного історичного джерелознавства, є по- діл джерел за категорією «опублікованих» та «неопублікованих» (с. 28 та наст.). При цьому сам автор окремо виділяє наративні джерела, до яких відносить що- денники та мемуари сучасників досліджуваних подій, хроніки та козацькі літо- писи (с. 35–39). Так само у списку літератури варто зазначати не лише номери фондів і справ, а й наводити назви справ, що збільшує інформативний потенціал списку джерел та літератури. Дискусійним і не завжди послідовним є вживання популярного у польській традиції терміна «Центрально-Східна Європа», до якої з контексту належать Україна, і навіть Московія, у той час як паралельно вживається цілком прийнят- не окреслення терену, як Східна Європа. Натомість мушу відзначити послідовне вживання «Україна» та «козацька Україна», що цілком відповідає європейській іс- торіографічній традиції, на противагу національно знебарвленим «Гетьманщина» чи навіть «Український Гетьманат». Та, попри все, монографія В. Газіна збагатила українську історіографію ґрун- товним і цінним дослідженням, що відкриває нові перспективи для досліджень Козацької революції середини XVII ст. та історії Східної Європи ранньомодерно- го часу загалом. 185 Siverian chronicle. 2020. № 4______________________________________________________________________________________________________________________ Дата подання: 16 липня 2020 р. Дата затвердження до друку: 3 серпня 2020 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Гордієнко Д. Рецензія : Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Україн- ське питання» у 1654–1667 рр. / Наук. ред. проф. В. С. Степанков. Кам’янець- Подільський: ТОВ Друкарня «Рута», 2019. 372 с. Сіверянський літопис. 2020. №4. С. 179–185. DOI: 10.5281/zenodo.4018477. Цитування за стандартом APA Hordiienko, D. (2020). Retsenziia : Hazin V. V. Mizh Moskvoiu ta Varshavoiu. «Ukrainske pytannia» u 1654–1667 rr. / Nauk. red. prof. V. S. Steankov. Kamianets- Podilskyi: TOV Drukarnia «Ruta», 2019. 372 s. [Recension : Hazin, V. V. (2019). Between Moscow and Warsaw. «Ukrainian question» in 1654–1667 rr. Kamianets- Podilskyi, Ukraine: TOV Drukarnia «Ruta»]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 4 , 179–185. DOI: 10.5281/zenodo.4018477.

Газін В. В. Між Москвою та Варшавою. «Українське питання» у 1654–1667 рр.

Institution

Ähnliche Einträge