Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження
Метою статті є аналіз витоків національної політики більшовиків після їх перемоги, її вимушеного й тимчасового характеру, еволюції процесів українізації та їх трансформації в русло русифікації, придушення будь-яких проявів національного відродження. Методологічною основою дослідження є принципи іс...
Gespeichert in:
| Datum: | 2020 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2020
|
| Schriftenreihe: | Сiверянський літопис |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/173313 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження / М. Коропатник // Сіверянський літопис. — 2020. — № 5. — С. 75-92. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-173313 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1733132020-11-30T01:27:37Z Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження Коропатник, М. Церковна старовина Метою статті є аналіз витоків національної політики більшовиків після їх перемоги, її вимушеного й тимчасового характеру, еволюції процесів українізації та їх трансформації в русло русифікації, придушення будь-яких проявів національного відродження. Методологічною основою дослідження є принципи історизму, науковості та об'єктивності, що допомогло досягти неупередженості та достовірності під час тлумачення конкретних фактів, забезпечити комплексне дослідження проблеми. Наукова новизна статті полягає в тому, що використані в ній матеріали дозволяють по-новому підійти до оцінки нинішньої суспільно-політичної ситуації в Україні, краще зрозуміти витоки русифікаторської політики керівництва колишнього СРСР, вимушений характер так званої «українізації» на теренах УСРР та в місцях проживання українців в інших республіках, її причин та наслідків. Висновки. Захопивши владу в Україні, більшовики спочатку й слухати не хотіли про вживання й захист української мови. Але приблизно з середини 1919 р. стало зрозуміло, що без врахування розмаху й сили українського національного руху встановлення радянської влади в Україні неможливе. Тому в Кремлі по-новому підійшли до тактики завоювання України. Мета зводилася до того, щоб будувати комунізм у багатонаціональній країні й підпорядковувати обраній меті зусилля «місцевих людей». Саме на досягнення цієї мети й була спрямована політика «коренізації», проголошена на ХІІ з'їзді РКП(б) у 1923 р. Як показав подальший розвиток подій, «коренізація» по-українськи носила тимчасовий характер, і після досягнення поставленої мети будь-які прояви національного руху були жорстоко придушені. Більшовицьким керівництвом зроблено все можливе, щоб етнічне відродження в Україні та регіонах Росії з компактним українським населенням не переросло в національно-державне. Отже, реальні факти підступної стратегії більшовиків у сфері національної політики 20-х – початку 30-х рр. наочно продемонстрували асиміляторські, русифікаторські тенденції московського керівництва. The aim of the article is to analyse the origins of the national policy of the Bolsheviks after their victory, its forced and temporary nature, the evolution of the processes of Ukrainization and their transformation in the direction of Russification, the suppression of any forms of national revival. The methodological basis of the study is the principles of historicism, scientific content and objectivity, which helped to achieve impartiality and reliability in the interpretation of specific facts, and to provide a comprehensive study of the problem. The scientific novelty of the article is that the materials used in it allow to adopt a new approach to assessing the current socio-political situation in Ukraine and to better understand the origins of the Russification policy of the former USSR, the forced nature of the so-called “Ukrainization” on the territory of the Ukrainian SSR and in places of residence of Ukrainians in other republics, its causes and consequences. Conclusions. Having seized power in Ukraine, at first the Bolsheviks did not want to hear about the Ukrainian la nguage.But from about mid-1919 it became clear that without taking into account the scope and strength of the Ukrainian national movement, the establishment of Soviet power in Ukraine was impossible. Therefore, the Kremlin took a new approach to the tactics of conquering Ukraine.The goal was to build communism in a multinational country and to subordinate the efforts of “local people” to the chosen goal. The policy of “Korenization” proclaimed at the 12th Congress of the RussianCommunist Party (Bolsheviks) in 1923 was aimed at achieving this goal. Over time, it had become clear that“Korenization” in Ukraine was temporary and after the achievement of the set goal any manifestations of the national movement were brutally suppressed. The Bolshevik leadership did everything possible to ensure that the ethnic revival in Ukraine and the regions of Russia with a compact Ukrainian population did not evolve into a national-state one. Thus, the real facts of the insidious strategy of the Bolsheviks in the sphere of the national policy of the 1920s and early 1930s clearly demonstrated the assimilation, Russification tendencies of the Moscow leadership. 2020 Article Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження / М. Коропатник // Сіверянський літопис. — 2020. — № 5. — С. 75-92. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.4120117 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/173313 94(477) uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Церковна старовина Церковна старовина |
| spellingShingle |
Церковна старовина Церковна старовина Коропатник, М. Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження Сiверянський літопис |
| description |
Метою статті є аналіз витоків національної політики більшовиків після їх
перемоги, її вимушеного й тимчасового характеру, еволюції процесів українізації
та їх трансформації в русло русифікації, придушення будь-яких проявів національного відродження. Методологічною основою дослідження є принципи історизму, науковості та об'єктивності, що допомогло досягти неупередженості
та достовірності під час тлумачення конкретних фактів, забезпечити комплексне дослідження проблеми. Наукова новизна статті полягає в тому, що використані в ній матеріали дозволяють по-новому підійти до оцінки нинішньої суспільно-політичної ситуації в Україні, краще зрозуміти витоки русифікаторської
політики керівництва колишнього СРСР, вимушений характер так званої «українізації» на теренах УСРР та в місцях проживання українців в інших республіках,
її причин та наслідків. Висновки. Захопивши владу в Україні, більшовики спочатку й слухати не хотіли про вживання й захист української мови. Але приблизно з
середини 1919 р. стало зрозуміло, що без врахування розмаху й сили українського
національного руху встановлення радянської влади в Україні неможливе. Тому
в Кремлі по-новому підійшли до тактики завоювання України. Мета зводилася
до того, щоб будувати комунізм у багатонаціональній країні й підпорядковувати обраній меті зусилля «місцевих людей». Саме на досягнення цієї мети й була
спрямована політика «коренізації», проголошена на ХІІ з'їзді РКП(б) у 1923 р.
Як показав подальший розвиток подій, «коренізація» по-українськи носила тимчасовий характер, і після досягнення поставленої мети будь-які прояви національного руху були жорстоко придушені. Більшовицьким керівництвом зроблено
все можливе, щоб етнічне відродження в Україні та регіонах Росії з компактним
українським населенням не переросло в національно-державне. Отже, реальні
факти підступної стратегії більшовиків у сфері національної політики 20-х – початку 30-х рр. наочно продемонстрували асиміляторські, русифікаторські тенденції московського керівництва. |
| format |
Article |
| author |
Коропатник, М. |
| author_facet |
Коропатник, М. |
| author_sort |
Коропатник, М. |
| title |
Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження |
| title_short |
Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження |
| title_full |
Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження |
| title_fullStr |
Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження |
| title_full_unstemmed |
Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження |
| title_sort |
політика «коренізації» 1920–1930-х років в україні та окремих регіонах росії: тріумф і трагедія українського відродження |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2020 |
| topic_facet |
Церковна старовина |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/173313 |
| citation_txt |
Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження / М. Коропатник // Сіверянський літопис. — 2020. — № 5. — С. 75-92. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT koropatnikm polítikakorenízacíí19201930hrokívvukraínítaokremihregíonahrosíítríumfítragedíâukraínsʹkogovídrodžennâ |
| first_indexed |
2025-07-15T09:58:16Z |
| last_indexed |
2025-07-15T09:58:16Z |
| _version_ |
1837706507207049216 |
| fulltext |
75
РОЗВІДКИ________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
УДК 94(477)
Михайло Коропатник
•
ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ 1920 1930 Х РОКІВ В УКРАЇНІ
ТА ОКРЕМИХ РЕГІОНАХ РОСІЇ: ТРІУМФ І ТРАГЕДІЯ
УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ
DOI: 10.5281/zenodo.4120117
© М. Коропатник, 2020. CC BY 4.0
Метою статті є аналіз витоків національної політики більшовиків після їх
перемоги, її вимушеного й тимчасового характеру, еволюції процесів українізації
та їх трансформації в русло русифікації, придушення будь-яких проявів націо-
нального відродження. Методологічною основою дослідження є принципи істо-
ризму, науковості та об’єктивності, що допомогло досягти неупередженості
та достовірності під час тлумачення конкретних фактів, забезпечити комплек-
сне дослідження проблеми. Наукова новизна статті полягає в тому, що вико-
ристані в ній матеріали дозволяють по-новому підійти до оцінки нинішньої сус-
пільно-політичної ситуації в Україні, краще зрозуміти витоки русифікаторської
політики керівництва колишнього СРСР, вимушений характер так званої «украї-
нізації» на теренах УСРР та в місцях проживання українців в інших республіках,
її причин та наслідків. Висновки. Захопивши владу в Україні, більшовики спочат-
ку й слухати не хотіли про вживання й захист української мови. Але приблизно з
середини 1919 р. стало зрозуміло, що без врахування розмаху й сили українського
національного руху встановлення радянської влади в Україні неможливе. Тому
в Кремлі по-новому підійшли до тактики завоювання України. Мета зводилася
до того, щоб будувати комунізм у багатонаціональній країні й підпорядковува-
ти обраній меті зусилля «місцевих людей». Саме на досягнення цієї мети й була
спрямована політика «коренізації», проголошена на ХІІ з’їзді РКП(б) у 1923 р.
Як показав подальший розвиток подій, «коренізація» по-українськи носила тим-
часовий характер, і після досягнення поставленої мети будь-які прояви націо-
нального руху були жорстоко придушені. Більшовицьким керівництвом зроблено
все можливе, щоб етнічне відродження в Україні та регіонах Росії з компактним
українським населенням не переросло в національно-державне. Отже, реальні
факти підступної стратегії більшовиків у сфері національної політики 20-х – по-
чатку 30-х рр. наочно продемонстрували асиміляторські, русифікаторські тен-
денції московського керівництва.
Ключові слова: «коренізація», українізація, національне відродження, більшо-
вики, націонал-комуністи, РКП(б), КП(б)У, шовінізм, націоналізм, «національний
ухил», УСРР, ВУЦВК, Раднарком, декрети, ВУАН, репресії.
Історичні факти беззаперечно підтверджують антиукраїнську політику цар-
ського режиму, потім – радянської влади і, після розпаду Радянського Союзу, керів-
ництва нинішньої Росії. Особливо вражає хронологія заборон і утисків української
мови. Поза сумнівом, її можна назвати «репресованою мовою», що перебуває нині
в процесі нелегкої реабілітації, коли на теренах деяких регіонів країни зусиллями
антиукраїнських політичних сил до цих пір зберігається тенденція денаціоналі-
зації. Про це переконливо пише І. Дзюба у передмові до публікації свого знаме-
76
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
нитого дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?»: «державно незалежна
Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності – як
у вимірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та
“ментальності”»1.
Загалом, нинішня суспільно-політична ситуація в Україні визначається ба-
гатьма складниками як внутрішнього, так і, головне, зовнішнього характеру, ви-
кликаного посяганнями Росії на державний суверенітет нашої країни, що прояви-
лося через анексію Криму та шестирічну війну на Донбасі.
Корені русифікаторської політики СРСР виявилися досить живучими, що сти-
мулює політичну дестабілізацію, тенденції повернення до об’єднання з Росією,
капітуляції перед агресором. Ця обставина змушує ще раз звернутися до подій
20-х – початку 30-х років минулого століття в контексті так званої «українізації»
на території УСРР та в місцях компактного проживання українців в інших респуб-
ліках СРСР, її причин та наслідків.
Історіографія проблеми політики «коренізації», в т. ч. стосовно її складової
– українізації – досить обширна. В першу чергу слід виокремити узагальнюючі
праці з історії України, де питанням українізації приділяється серйозна увага – в
загальному контексті чи окремими розділами2. Фундаментальним аналізом цьо-
го періоду вирізняється підручник для студентів вишів, автором якого є В. Лит-
вин3. Детальний аналіз процесів «коренізації» в Україні міститься в дослідженнях
М. Прокопа4, Ю. Шаповала5, Ю. Шевельова6, В. Сергійчука7, О. Криворучка8 та
інших авторів. Відомості про впровадження політики «коренізації» в регіонах
Росії з компактним проживанням українського населення ми знаходимо як у пуб-
лікаціях українських авторів9, так і російських10, яким притаманна об’єктивність
і неупередженість. Представляє інтерес дослідження І. Мазура щодо трансфор-
мації національного складу населення в губернських центрах України середини
20-х років11. Під час аналізу причин та наслідків політики більшовиків в Україні
20–30-х рр. при нагоді стали окремі енциклопедичні словники12, а також збірки
1 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. Київ: Видавничий дім «КМ Academia», 1998. С. 5.
2 Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Київ: Либідь, 1993. 287 с.; Жуковський А., Суб-
тельний О. Нарис історії України. Львів, 1992. 230 с.; Історія України. Нове бачення. У 2-х томах.
Київ: В-во «Україна», 1996. Т. 2. 493 с.; Історія України. Курс лекцій. ХХ століття. Київ: Либідь, 1992.
Т. 2. 463 с.; Конончук І. М. Історія України. Від стародавніх часів до «Помаранчевої революції». Ні-
жин: ТОВ Гідромакс, 2005. 283 с.
3 Литвин В. Історія України. Підручник. Київ: Наукова думка, 2009. 820 с.
4 Прокоп М. Україна і українська політика Москви. Частина І. Сучасність, 1981. 176 с.
5 Шаповал Ю. І. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії. Київ: Генеза, 2001.
350 с.
6 Шевельов Ю. Українізація: радянська політика 1925–1932 років. Internet archive. URL: http://www.
maidan.org.ua/ history/kharkiv /yuri_sheveliov/ ukrainization.htm (дата звернення: 29.03.2020).
7 Сергійчук В. І. «Українізація Росії». Політичне ошуканство українців російською більшовицькою
владою в 1923–1932 роках. Київ: Українська Видавнича Спілка, 2000. 255 с.
8 Криворучко О. І. Микола Хвильовий – речник українського відродження 1920-х рр. Історія: Збірник
праць. Рік видання: 2009. Політологія. Онлайн бібліотека. URL: http://politics.ellib. org.ua/pages-4979.
html (дата звернення: 19.03.2020).
9 Єфіменко Г. Сталінська національна політика серед українців Росії в 1930-ті рр.: правило чи
виняток? Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвід. зб. наук. пр. 2004. Вип. 11.
С. 355–370; Закіров М. Національно-культурне відродження українців Урало-Сибірського регіону (на
матеріалах Уральської області). Історична панорама. Вип. 5. Політологія. Онлайн бібліотека. URL:
http://politics.ellib.org.ua/pages-cat-95.html (дата звернення: 14.03.2020).
10 Красовицкая Т. Ю. Модернизация России: национально-культурная политика 20-х годов. Москва,
1998. 416 с.; Красильщиков В. А. Вдогонку за прошедшим веком: Развитие России в ХХ веке с точки
зрения мировых модернизаций. Москва: РОССПЭН, 1998. 455 с.
11 Мазур І. В. Національний склад населення та його трансформація у губернських центрах України в
1920–1926 рр. Історія: Збірник праць. 2009. Політологія. Онлайн бібліотека. URL: http://politics.ellib.
org.ua/pages-4979.html (дата звернення: 20.03.2020).
12 Коренізація. Енциклопедія сучасної України. URL: http://esu.com.ua/ searcharticles. php? id=3553
(дата звернення: 19.03.2020); Енциклопедія українознавства: Словникова частина. Париж, Нью-Йорк:
77
Siverian chronicle. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
документів13. Методологічні засади розуміння необхідності української держав-
ності дають роботи С. Рудницького14, а сутності національної політики радян-
ської влади та її наслідків для України – дослідження І. Дзюби15.
На основі опублікованих історичних досліджень, керуючись принципами істо-
ризму, науковості та об’єктивності, автор ставить перед собою завдання проана-
лізувати витоки національної політики більшовиків після їх перемоги, її вимуше-
ний і тимчасовий характер, еволюцію процесів українізації та їх трансформацію
в русло русифікації, придушення будь-яких проявів національного відродження.
Історичним фактом є те, що революція 1917–1921 рр. не залишила українців
без, хай і відносних, проте позитивних наслідків. Як зазначав І. Лисяк-Рудниць-
кий, «було би помилкою говорити про поразку української революції. Вона не до-
сягла своєї остаточної мети, але внутрішньо переродила суспільство України…».
Справді, навіть більшовики мусили рахуватися з розмахом і силою українського
національного руху. Адже, захопивши владу в Україні, вони спочатку й слухати
не хотіли про українську мову. Але приблизно з середини 1919 р. стало зрозуміло,
що встановлення радянської влади в Україні неможливе, якщо не залучити укра-
їнську інтелігенцію й не отримати мовчазну згоду українського селянства. Тому в
Кремлі по новому підійшли до тактики завоювання України: поєднання окупацій-
ної політики з імітацією підтримки українського визвольного руху. Тактика зво-
дилася до того, щоб будувати комунізм у багатонаціональній країні й підпоряд-
ковувати обраній меті зусилля «місцевих людей» (використовуючи термінологію
Й. Сталіна). Резолюція «Про Радянську владу на Україні» вимагала «перетворити
українську мову на знаряддя комуністичної освіти трудящих мас»16.
Отже, політика «українізації», застосована ВКП(б) на теренах України та ряду
інших територій, заселених українцями, зокрема, Кубані, видається як дія тим-
часового характеру з метою зміцнення більшовицького режиму в національних
окраїнах з тим, щоб потім жорстоко придушити будь-які прояви національного
руху, що легалізувалися в часи «коренізації» (у цьому випадку – українізації).
Деякі деталі передумов запровадження більшовиками політики «коренізації»
ми знаходимо у роботах Л. Троцького. Він наводить дані, що із 140 млн населення
РРФСР великороси становлять не більше 75 млн, решту ж 65 млн представляють
не великоруські національності, які населяють, головним чином, околиці17. Саме
ці обставини, з точки зору Л. Троцького, визначили характер національної полі-
тики російських комуністів, які добре розуміли, що агресивна русифікаційна по-
літика царату впродовж століть призвела до цілковитого витіснення української
мови з офіційного вжитку. По суті, вона була мовою села. Міста були тотально
русифіковані. Приміром, у 1917 р. в Києві мешкало 16,4% українців, 50% росіян,
18,6% євреїв і 9,1% поляків18. Разючим винятком була хіба що Полтава. На 1920 р.
серед мешканців цього губернського центру українці становили 57,7%, на 1923 р.
– 66%, на 1926 р. – 68,4%. Відносну більшість становило українське населення і
в Чернігові (30,5%)19.
Молоде життя, 1962. Т. 4. Ізборник. URL: izbornik.org.ua/encycl/euii.htm (дата звернення: 12.03.2020).
13 Декларация прав народов России. Декреты Советской власти. Москва: Гос. изд-во полит. литературы,
1957. Т. 1. История РФ. URL: https://histrf.ru/lenta-vremeni/event/view/dieklaratsiia-prav-narodov-rossii
(дата звернення: 11.03.2020); Національні процеси в Україні: історія й сучасність. Документи й
матеріали. Довідник. Київ, 1997. Ч. 2. 410 с.; Україна в ХХ столітті. Збірник документів і матеріалів
(1900–1939). Київ, 1997. 446 с.
14 Рудницький Степан Львович. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org (дата звернення: 24.03.2020).
15 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. Київ: Видавничий дім «КМ Academia», 1998. 276 с.
16 Історія. Кульчицький С. Тиждень ua. URL: https://tyzhden.ua/History/215052 (дата звернення:
19.03.2020).
17 Троцкий Л. Сталин. В двух томах. Т. 2. Под ред. Ю. Г. Фельштинского. Москва: TERRA, 1990, 1996.
URL: http://lib.ru/TROCKIJ/stalin4.txt. (дата звернення: 25.03.2020).
18 УСРР–УРСР: 1922–1991. Коренізація: партія міняє шкіру й обличчя. Інтернет-видання
Полтавщина. URL: https://poltava.to/project/546 (дата звернення: 25.03.2020).
19 Мазур І. В. Національний склад населення та його трансформація у губернських центрах України в
78
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
Кампанію «коренізації» започаткувала доповідь Й. Сталіна «Про національ-
ні моменти в партійному і державному будівництві», виголошена на ХІІ з’їзді
РКП(б) 23 квітня 1923 р. Формулу «коренізації» він виклав у таких висловах (мо-
вою оригіналу): «Для того чтобы Советская власть стала и для инонационального
крестьянства родной, – необходимо, чтобы она была понятна для него, чтобы она
функционировала на родном языке, чтобы школы и органы власти строились из
людей местных, знающих язык, нравы, обычаи, быт нерусских национальностей.
Только тогда и только постольку Советская власть, до последнего времени являв-
шаяся властью русской, станет властью не только русской, но и междунациональ-
ной, родной для крестьян ранее угнетённых национальностей, когда учреждения
и органы власти в республиках этих стран заговорят и заработают на родном
языке»20.
Більшовики зробили для себе правильні висновки й здійснили тактичний ма-
невр, щоб, зміцнивши свої позиції, через певний час повернутися до звичної стра-
тегії в національному питанні, як і було зафіксовано в Декларації прав народів
Росії, прийнятій 2 (15) листопада 1917 р. Радою Народних Комісарів. У ній є два
ключові моменти: потрібен добровільний союз народів Росії, вільний розвиток
національних меншин на її території. Слова ж про право на створення самостій-
них держав – просто дефініція.
Задля такого «добровільного союзу народів Росії» партія вирішила приско-
рити розвиток тодішніх неросійських республік, а водночас «укорінитися» на
національних окраїнах за офіційної державної підтримки на місцях. У керівни-
цтві УСРР у ставленні до українізації можна виділити три групи. Першу, патріо-
тично налаштовану, становили колишні ліві українські соціалісти-революціоне-
ри, які вступили до КП(б)У, зокрема, В. Блакитний (Елланський), О. Шумський,
Ф. Гринько. Аналогічних поглядів дотримувалися старі більшовики М. Скрип-
ник та М. Хвильовий, які мали патріотичні настрої. Близьким до них був В. Чу-
бар. Друга група, найчисельніша – центристська, до якої належали В. Затонський,
В. Косіор та інші. Вони підтримували групу патріотів, але лише до того часу, доки
не утвердилася диктатура Й. Сталіна. Їхня політична позиція характеризувала-
ся нерішучістю, непослідовністю, що значною мірою пояснюється атмосферою
страху й нетерпимості, що насаджувалася московським режимом. У часи репре-
сій члени цієї групи поплатилися власним життям. Третя, просталінська група,
прикриваючись гаслами інтернаціоналізму, здійснювала часто замасковану руси-
фікаторську, антиукраїнську політику. До неї належали Л. Каганович, П. Пости-
шев та інші, які вірно служили Й. Сталіну21.
Московська політика «коренізації» забезпечувала «вбудовування» в радянську
систему етнічності одночасно з «вичищенням» тих управлінців, які підозрювали-
ся у відсутності лояльності до режиму чи були прихильниками інших, ніж кому-
ністична, ідеологічних доктрин. Професор Ю. Шаповал продемонстрував, як у
звітах ГПУ розглядається «контрреволюційна» роль лояльної до радянської влади
української некомуністичної інтелігенції як така, що є «протидією політиці украї-
нізації». Отже, боротьба з «українським сепаратизмом» та свідомими українцями
була важливою складовою частиною політики українізації, серед пріоритетів якої
була протидія українському національному руху та виховання таких національ-
них українських кадрів, які були б за духом українофобами-малоросами. Це, до
1920–1926 рр. Історія: Збірник праць: 2009. Політологія. Онлайн бібліотека. URL: http://politics.ellib.
org.ua/pages-4979.html (дата звернення: 20.03.2020).
20 Історія. Кульчицький С. Тиждень ua. URL: https://tyzhden.ua/History/215052 (дата звернення:
19.03.2020).
21 Політика коренізаціі: українізація, її суть, причини, наслідки. REFERAT-OK.COM.UA. URL: http://
referat-ok.com.ua/politika-politologiya/politika-korenizacii-ukrajinizaciya-jiji-sut-prichini-naslidki (дата
звернення: 21.03.2020).
79
Siverian chronicle. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
речі, бачили українські інтелектуали. Зокрема, згадуваний в одному зі звітів ГПУ
професор Дідусенко наголошував: «Українізація здійснюється нещиро. На словах
українізація, а насправді – русифікація. Усі галузі країни захоплені неукраїнськи-
ми елементами»22.
Разом з тим на одній із секретних нарад наголошувалося, що представники
центру, які будуть брати участь у «партійній роботі серед більш відсталих на-
родностей, повинні суворо витримувати тон сприяння і допомоги національним
передовим елементам у їх комуністичній і радянській роботі, у жодному разі не
допускаючи ні в діях, ні в промовах нічого, що було б подібним на присвоєння
собі права нав’язувати і вирішувати, дозволяти чи відкидати, взагалі розпоряджа-
тися, формально опираючись на авторитет центру»23.
Національно-культурну політику більшовиків не можна розглядати як якусь
самоціль. Вона займала належне і, можливо, головне місце у радянській модерні-
зації суспільства. Як зауважила російська дослідниця Т. Красовицька, «головною
метою національно-культурної політики Радянської влади, в яких би формулах
чи гаслах вона не відображалась, був модернізаційний прорив країни, необхід-
ність зайняти належне місце у ряду високо розвинутих країн (держав)»24. Тому
використання більшовицькими керманичами лояльної до радянської влади укра-
їнської інтелігенції зумовлювалося не стільки впливом останньої на українське
селянство, скільки нагальною потребою використати цю найосвіченішу верству
українського суспільства для стрімкого та якісного підвищення культурно-освіт-
нього рівня суспільства. Це, у свою чергу, не лише відчутно підвищувало автори-
тет влади серед місцевого населення, але й було необхідною передумовою пере-
ходу до індустріального суспільства.
Такій стратегічній меті було підпорядковано й оголошення великодержавного
шовінізму основною небезпекою у національному питанні як живлющого дже-
рела для «місцевого націоналізму». Зокрема, у резолюції ХІІ з’їзду РКП(б) про
великодержавний шовінізм говорилося так: «Цей ухил шкідливий не тільки тому,
що він, гальмуючи справу формування комуністичних кадрів з місцевих людей,
які знають національну мову, створює небезпеку відриву партії від пролетарських
мас національних республік, а й насамперед тому, що він живить і вирощує зма-
льований вище ухил до націоналізму (місцевого. – Авт.), утруднюючи боротьбу
з ним»25.
Отже, політика «коренізації» не лише допомагала компартійному керівництву
посилити свій авторитет серед місцевих жителів, а й створювала умови для при-
скорення процесу побудови індустріального суспільства, що й було стратегіч-
ним завданням більшовиків. За таких обставин відмовитися від врахування на-
ціонально-культурних особливостей означало поставити хрест на прискореному
економічному розвитку. Однак і сприяти національному відродженню компартій-
не керівництво не збиралося.
Загалом, політика «коренізації» (українізації) була зумовлена рядом зовнішніх
і внутрішніх причин:
– По-перше, необхідністю формування на міжнародній арені привабливого
іміджу СРСР як держави, де начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток
радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.
– По-друге, потребою досягнення своєрідного компромісу із селянством –
22 Шаповал Ю. І. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії. Київ: Генеза, 2001.
С. 27–28.
23 Інститут історії України. Національна Академія наук України. URL: http://resource.history.org.ua/cgi-
bin/eiu/history.exe=Korenizatsiya (дата звернення: 15.03.2020).
24 Красовицкая Т. Ю. Модернизация России: национально-культурная политика 20-х годов. Москва,
1998. С. 120.
25 Національні процеси в Україні: історія й сучасність. Документи й матеріали. Довідник. Київ, 1997.
Ч. 2. С. 31.
80
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
основною масою національних республік, та національною інтелігенцією шля-
хом лібералізації національних відносин.
– По-третє, намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї
системи, залучивши до партії та управління республікою представників неросій-
ських народів.
– По-четверте, бажанням радянського керівництва очолити й поставити під
контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився у від-
центові спрямування.
– По-п’яте, потребою зміцнення новоутвореного державного об’єднання –
СРСР, наданням прав «культурно-національній автономії» хоч частково компен-
сувати республікам втрату їх політичного суверенітету.
Варто мати на увазі, що саме політика українізації, а також політичні амніс-
тії 20-х рр. вселили в багатьох представників української інтелігенції, особливо
«західняків», віру в можливість «радянської України» й сприяли їхньому повер-
ненню й співпраці з комуністами. Так, наприклад, Ю. Тютюнник (можливо, під
примусом) у листах до В. Затонського та О. Шумського від 20 серпня 1923 р. ви-
словлював переконання, що «нині на Україні – Українська влада… При сучасно-
му стані всі чесні українські елементи на Україні мають повну змогу прикласти
свої сили для будівництва нового життя»26. «Українізація… є результат непере-
можної волі тридцятимільйонної нації», – зауважив М. Хвильовий. Утім, були
й скептики: «Взагалі справа українізації справляє враження певного тактично-
го ходу з боку большевиків; коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього
швидко забудуть…», – пророче писав С. Петлюра в листі до М. Шумицького від
3 листопада 1923 р.27
Реалізація політики «коренізації» в національних республіках, зокрема УСРР,
постійно наражалася на опір російських великодержавних шовіністів, багатьох
партійних керівників та зрусифікованих елементів. Яскравим прикладом суто
бюрократичного ставлення до українізації, у будь-якому разі на її початковому
етапі, є постанова пленуму ЦК КП(б)У від 6 лютого 1922 р. «Цілі і завдання
українізації». У цьому документі містяться такі рекомендації: «Повна абсолютна
рівноправність української і російської мов, рішуча боротьба проти всякої штуч-
ної українізації і русифікації і водночас усунення тих перешкод, які затримували
б природний розвиток української культури або які відрізували б українському
селянству доступ до ознайомлення з російською культурою. Боротьба проти вся-
кого прагнення зробити з української мови засіб відособлення і протиставлення
українських робітників і селян – російським. Вживання тієї чи іншої мови є воля
кожного, і держава не повинна ділити свої установи на такі, в яких вплив був би
за російською мовою, і на такі, в яких вплив був би за українською мовою»28. На
той час постанова відповідала настроям переважної більшості членів КП(б)У.
Загалом, в Україні доволі оперативно відгукнулися на рішення ХІІ з’їзду
РКП(б) щодо «коренізації». Важливою віхою в реалізації цієї політики стала по-
станова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про
допомогу розвиткові української мови» від 1 серпня 1923 р. Як зазначалося в до-
кументі, найближчим завданням уряду мусить бути усунення нерівності культур,
пристосування державного апарату до потреб, побуту й мови українського народу.
Визнається за потрібне протягом найближчого часу зосередити увагу держави на
поширення знання української мови. Робітничо-селянський уряд повинен забезпе-
26 Україна в ХХ столітті. Збірник документів і матеріалів (1900–1939). Київ, 1997. С. 291–292.
27 Шевцова С. Українізація по-московськи: пряник, що став батогом, або Як більшовики українців
українізували. УКРІНФОРМ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2575613-ukrainizacia-
pomoskovski-pranik-so-stav-batogom-abo-ak-bilsoviki-ukrainciv-ukrainizuvali.html (дата звернення:
10.04.2020).
28 Литвин В. Історія України. Підручник. Київ: Наукова думка, 2009. С. 497.
81
Siverian chronicle. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
чити українській мові місце, відповідне числу та питомій вазі українського народу
на території УСРР. Найпоширенішими в Україні вважалися дві мови: українська
та російська, тому робітничо-селянська влада звертатиметься до всього населення
України обома цими мовами, а в адміністративно-територіальних одиницях з біль-
шістю населення, що належить до національних меншостей, органи влади корис-
туватимуться мовою більшості населення.
Згідно з постановою, на українське діловодство протягом року повинні пере-
йти центральні та місцеві установи Народних комісаріатів. Губерніальні органи,
округи та райони у зносинах між собою та іншими установами мають вживати
найпоширенішу в цій місцевості мову із двох найпоширеніших: українську або
російську. Діловодство ж у цих органах має провадитися переважно українською
мовою, за винятком тих місцевостей, де абсолютна або відносна більшість на-
селення належить до іншої національності. Стосовно співробітників держаних
установ, то без володіння двома мовами вони не можуть бути прийнятими на
службу, а ті, що вже працюють, мають вивчити ці дві мови протягом року. Хто не
вивчив української мови, підлягає звільненню з державної служби. Правда, особ-
ливо кваліфіковані особи та ті, що мають спеціальне призначення, можуть бути
звільнені від обов’язкового вивчення української мови за окремою постановою
Ради Народних Комісарів29.
У 1923 р. питома вага українців серед працівників державного апарату не пе-
ревищувала 35%. Особливо незначною вона виявилася у керівних структурах.
Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців.
Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, на 37% – з ро-
сіян і тільки на 14% – з українців30. Тому в ході «коренізації» йшлося, насамперед,
про українізацію чиновників партійно-державного апарату, бо лише 797 із май-
же 12-ти тис. відповідальних працівників партійно-державного апарату володіли
українською мовою. З цією метою були прийняті декрети ВУЦВК й Раднаркому
від 30 квітня 1925 р. «Про заходи термінового переведення повної українізації
радянського апарату» та декрет Раднаркому від 16 липня 1925 р. «Про практичні
заходи до українізації радянського апарату»31.
Почалося створення системи мовних курсів. Інструкторські курси при уста-
новах підлягали Центральним державним курсам українознавства в Харкові, які
складали програми й готували інструкторів, котрі слідкували за перебігом укра-
їнізації в різних установах і інституціях. Приміром, інструктором з української
мови на курсах для українських чекістів була письменниця Зінаїда Тулуб. Але це
не врятувало її від репресій у 1937 р.32
Варто зауважити, що спочатку кампанія українізації після партійного з’їзду
1923 р. розгорталася досить повільно. Становище змінилося, коли у квітні 1925 р.
на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У з’явилася довірена особа Й. Ста-
ліна – Л. Каганович. Він мусив забезпечити підтримку Й. Сталіну у боротьбі за
владу, тому дістав карт-бланш на проведення українізації максимально високими
темпами. На думку Ю. Шевельова, він чи не єдиний генеральний секретар ЦК
КП(б)У, що вивчив українську мову і вживав її деколи публічно, був стовідсотко-
вим партійцем, що вмів навести лад в найвразливіших місцях. Ось його досить
красномовна позиція: «Якщо для східних народів у нас, може, й мусять бути при-
29 Україна в ХХ столітті. Збірник документів і матеріалів (1900–1939). Київ, 1997. С. 287–291.
30 Історія України. Нове бачення. У 2-х томах. Київ: В-во «Україна», 1996. Т. 2. С. 203.
31 Шевельов Ю. Українізація: радянська політика 1925–1932 років. Internet archive. URL: http://www.
maidan.org.ua/ history/kharkiv /yuri_sheveliov/ ukrainization.htm (дата звернення: 29.03.2020).
32 Шевцова С. Українізація по-московськи: пряник, що став батогом, або Як більшовики українців
українізували. УКРІНФОРМ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2575613-ukrainizacia-
pomoskovski-pranik-so-stav-batogom-abo-ak-bilsoviki-ukrainciv-ukrainizuvali.html (дата звернення:
10.04.2020).
82
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
кладом республіки Узбекістанська, Туркменістанська, Казахстанська і таке інше,
то для західних народів Україна мусить служити зразком і прикладом розв’язання
пролетаріатом проблеми національного визволення пригнічених мас, проблеми
державного будівництва національних республік в рамках радянської системи»33.
Передусім Л. Каганович звернув увагу на українізацію КП(б)У. Партійний пе-
репис 1922 р. продемонстрував неукраїнський характер партії в кордонах УСРР:
росіяни – 54%, українці – 23%, євреї, поляки та інші – 23%. Один із лідерів росій-
ських більшовиків М. Бухарін на XII з’їзді РКП(б) відверто назвав склад комуніс-
тичної організації України «російсько-єврейським». Станом на 1927 рік кількість
українців-держслужбовців зросла до 54%. Компартійний контингент обернули на
формально український (не за суттю, за справною «цифрою») завдяки масовим
наборам у партію, що почалися з 1924 р. Тоді ж, у 1927 р., питома вага українців
серед членів і кандидатів у члени КП(б)У дійшла майже до 52%. У той самий час
чисельність партійних лав зросла з 54 818 осіб у 1922 р. до 168 087 у 1927-му34.
Разом із тим, такі трансформації в українському суспільстві створювали сер-
йозну загрозу контролю Москви над УСРР. Мається на увазі перехід частини
комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збіль-
шення частки міського населення, активна освітня, культурна, наукова діяльність
старої і молодої української еліти.
Центром українізації став Наркомат освіти, який керував всіма галузями куль-
тури і опирався в своїй діяльності на декрет РНК від 27 липня 1923 р. «Про за-
ходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», яким
запроваджено українську мову в усіх типах шкіл і визначено терміни їхньої укра-
їнізації.
У 1927 р. після усунення з посади наркома освіти О. Шумського її обійняв
М. Скрипник, який розгорнув бурхливу та плідну діяльність з розвитку укра-
їнської культури, особливо освіти. Довелося переборювати величезні трудно-
щі, насамперед брак педагогічних кадрів, які володіли українською мовою. Не
вистачало приміщень для шкіл та наукових закладів, підручників. Доводилося
також долати опір російських та обрусілих студентів, які не виявляли бажання
навчатися «селянською» мовою. Тому не випадково значна увага приділялася ви-
вченню української мови студентами. Одними з перших перейшли на викладання
українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інже-
нерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Українізація
вищої школи ускладнювалася нестачею підручників, нерозвиненістю української
наукової термінології, особливо природничих дисциплін. Стосовно шкіл, то лише
у 1924 р. було видано 4 млн підручників українською мовою, що дало змогу пере-
вести на навчання українською 12 тис. шкіл35.
Активне та різнобічне вивчення української мови очолила ВУАН, для чого
при ній було засновувано два важливі наукові центри: Інститут Мовознавства
та Інститут Наукової Мови. Вітчизняними лінгвістами було підготовлено й ви-
дано чимало цінних наукових розвідок. За редакцією А. Кримського, видатного
українського мовознавця-поліглота, історика, письменника й перекладача крим-
ськотатарського походження, опубліковано шість томів «Російсько-українського
словника». Усього ж до 1929 р. побачили світ близько 30 різних термінологічних
словників українською мовою. У 1927 р. був остаточно впорядкований україн-
ський правопис. Стараннями академіка В. Перетца у Ленінграді постало Това-
33 Шевельов Ю. Українізація: радянська політика 1925–1932 років. Internet archive. URL: http://www.
maidan.org.ua/ history/kharkiv /yuri_sheveliov/ ukrainization.htm (дата звернення: 29.03.2020).
34 УСРР–УРСР: 1922–1991. Коренізація: партія міняє шкіру й обличчя. Інтернет-видання Полтавщи-
на. URL: https://poltava.to/project/546 (дата звернення: 25.03.2020).
35 Політика коренізації. Політологія. Онлайн бібліотека. URL: http://politics.ellib.org.ua/ (дата звернен-
ня: 21.03.2020).
83
Siverian chronicle. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
риство дослідників української історії, письменства й мови, що діяло спершу як
комісія, а потім – як філія ВУАН36.
Попри всі перешкоди, за порівняно короткий час енергійне втілення в життя
політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років 78% шкіл
і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/1928 на-
вчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж укра-
їномовних газет за 1924–1927 рр. зріс у п’ять разів, значно збільшилася кількість
і тиражі книжкової продукції українською мовою37.
Одним із беззаперечних досягнень цієї політики була українізація початко-
вих шкіл. Якщо в 1922 р. існувало 6 105 українських шкіл, то в 1930 р. – 14 430
(російських – 1 504). Значно зросла також кількість українських семирічок – до
1732 порівняно з 267 російськими. На кінець 1927 р. 77% українців навчалося в
цих школах, що майже дорівнювало відсоткові українців серед населення – 80,1.
По інших типах шкіл зростання не було таким динамічним, але також помітним.
Станом на 1 листопада 1927 р. серед профшкіл частка українських становила
65,8%, на двомовні українсько-російські припадало 16%, а на російсько-україн-
ські 5,3%. Щодо фабзавучів, то закон про українізацію, що вимагав української
мови для всіх типів шкіл, був обережніший, наполягаючи тільки на «рідній мові»
учнів. Незважаючи на це, навіть тут діяли 42 українські школи, 48 російських і
100 двомовних. Тоді ж було 48 українських, 7 російських і 18 двомовних так зва-
них робітфаків, 14 українських, 2 російські та 23 двомовні інститути. За спеціаль-
ністю інститути ділилися так: сільськогосподарські – 3 українські, 6 двомовних;
педагогічні – 6 українських, 4 двомовні. Зате діяли всього 2 українські, 2 росій-
ські і 7 двомовних технологічних і медичних інститутів. М. Скрипник згадує, що
1929 р. інститути були українізовані десь на 30%38. Оцінюючи наведені цифри,
зокрема, для вищих та виробничих шкіл, слід пам’ятати, що в двомовних шко-
лах найважливіші предмети здебільшого викладали російською мовою, а україн-
ською читали такі другорядні дисципліни, як політосвіта тощо.
Разом з тим існувала серйозна проблема педагогічних кадрів. Перепис 1927 р.
показав, що серед учителів вищу або середню спеціальну освіту мали 22,9%. Ре-
шта закінчила середню або лише початкову школу. Нестачу вчительських кадрів
намагалися подолати шляхом збільшення кількості педагогічних інститутів і тех-
нікумів або через скорочення строків навчання в них. Кадри для українських шкіл
поза межами республіки готували Краснодарський, Бєлгородський і Благовєщен-
ський педагогічні інститути, українські відділення на ряді факультетів Воронезь-
кого університету. На Курщині діяв Український педагогічний технікум39.
«Коренізація» по-українськи сприяла ще й процесам, що не вкладалися в
«прокрустове ложе» задуму їх ініціаторів. У середині 20-х рр. окремі українські
комуністи виступили за розширення самостійності республіки, врахування її
особливостей в будівництві соціалізму, за широке використання досягнень євро-
пейської цивілізації при творенні української культури. Так, письменник М. Хви-
льовий у 1925–1927 рр. розгорнув літературну дискусію про шляхи будівництва
української культури і запропонував звільнитися від російського впливу, переорі-
єнтуватися на європейські традиції та духовні надбання. Полемічно загострено
він висловив це в гаслах «Геть від Москви», «Дайош Європу» та інших40.
М. Хвильовий заговорив про конкуренцію української та російської культур,
36 УСРР–УРСР: 1922–1991. Коренізація: партія міняє шкіру й обличчя. Інтернет-видання Полтавщи-
на. URL: https://poltava.to/project/546 (дата звернення: 25.03.2020).
37 Політика коренізації. Політологія. Онлайн бібліотека. URL: http://politics.ellib.org.ua/ (дата звернен-
ня: 21.03.2020).
38 Шевельов Ю. Українізація: радянська політика 1925–1932 років. Internet archive. URL: http://www.
maidan.org.ua/ history/kharkiv /yuri_sheveliov/ ukrainization.htm (дата звернення: 29.03.2020).
39 УСРР–УРСР: 1922–1991. Коренізація: партія міняє шкіру й обличчя. Інтернет-видання Полтавщи-
на. URL: (дата звернення: 25.03.2020).
40 Хвильовий М. Україна чи малоросія? М. Хвильовий. Твори у 2-х т. Т. 2. Київ: Дніпро. С. 462.
84
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
виступив проти «російського диригента», висунув теорію «відродження нації»,
закликав «негайно стати на боці активного молодого українського суспільства,
що репрезентує не тільки селянина, але й робітника, і тим назавжди покінчити з
контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру».
Це було витлумачено як підштовхування партії на шлях національного переро-
дження, про що у своєрідній формі висловився Й. Сталін у листі до Л. Кагано-
вича. Генсек зазначив: «Шумський не бачить, що при слабкості коріння комуніс-
тичних кадрів на Україні цей рух… може набрати місцями характеру боротьби
проти Москви взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури і її найви-
щого досягнення – ленінізму». Як приклад цієї боротьби Й. Сталін наводив діяль-
ність М. Хвильового. Результатом стало звинувачення О. Шумського в потуранні
М. Хвильовому, підбурюванні його до «націоналістичних» виступів41. Але був й
інший результат – діяльність М. Хвильового та його послідовників сприяла тому,
що визначальною рисою українського культурного процесу 1920-х років стало
піднесення української культури з рівня етнографічного провінціоналізму в ро-
сійській імперії до рівня самостійної культури у всій повноті виявлення її творчих
потенцій.
Політика «коренізації» у вигляді українізації здійснювалася й в ряді регіонів
Росії з українським населенням. Проте вона відрізнялася рядом особливостей і
стартувала із значним запізненням. Тривалий час місцеві керівники не звертали
уваги, а то й штучно гальмували цей процес. Не в захваті була й частина україн-
ців, оскільки вони не бачили перспектив для подальшого розвитку. Так, напри-
клад, розповсюдженими були думки, що українізація початкової школи є своєрід-
ною спробою утвердити українців на других ролях: «Влада навмисне проводить
українізацію, щоб наші діти не мали в майбутньому можливості обіймати посади
в різних установах, оскільки українських установ немає, а російські і без них обі-
йдуться». Інше типове пояснення небажання віддавати дитину в українську шко-
лу: «Як віддаси дитину в українську школу, то там вона і згине, далі ходу нема»42.
Вирішальне значення для повороту в бік сприяння розвитку української осві-
ти та культури мала допомога наркомату освіти УСРР на чолі з М. Скрипником,
що узяли шефство над цією справою. Однак бажання наркомату освіти УСРР
було замало. Потрібно було, щоб на місцях очолювали ці процеси такі діячі, які
були б зацікавлені в розвитку української культури та вірили в її перспективу.
Наприклад, на Далекому Сході справа зрушила з місця фактично лише в 1931 р.,
коли туди переїхав на постійну роботу один з активних провідників національно-
культурної політики в Україні А. Буценко.
Цілі політики українізації серед української діаспори Росії були відчутно від-
мінними у порівнянні з Україною. Тут ця політика була спрямована на виконання
лише одного завдання – своєрідної легітимізації соціально-економічної політи-
ки на селі, завоювання певного ступеня довіри українського селянства. Основ-
не завдання національно-культурної політики – модернізаційний прорив, – в
українській діаспорі був фактично неактуальним, політика українізації в РСФРР
лишалася винятково селянською політикою. Проте це не спонукало переважну
більшість українців стати прихильниками більшовицької влади, оскільки вона
руйнувала економічні та світоглядні підвалини життя, знищувала усталений спо-
сіб життя, змінювала традиційні цінності українців. То ж не дивно, що у районах,
де українці становили більшість населення, колективізації чинився запеклий опір.
41 Криворучко О. І. Микола Хвильовий – речник українського відродження 1920-х рр. Історія: Збірник
праць. 2009. Політологія – Онлайн бібліотека. URL: http://politics.ellib. org.ua/pages-4979.html (дата
звернення: 19.03.2020).
42 Єфіменко Г. Сталінська національна політика серед українців Росії в 1930-ті рр.: правило чи виня-
ток? Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвід. зб. наук. пр. 2004. Вип. 11. С. 361.
85
Siverian chronicle. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
Виходило, що внутрішньополітична доцільність українізації не лише знецінила-
ся, а й перетворювалася на чинник, що заважав центру зміцнювати свою владу.
Як же практично відбувалася українізація в регіонах Росії, де переважало
або ж компактно проживало українське населення? З ініціативи М. Скрипника
політбюро ЦК КП(б)У в травні 1927 р. порушило перед Москвою питання про
приєднання до УСРР районів із більшістю українського населення, які з нею ме-
жували. Отримавши негативну відповідь, М. Скрипник заговорив про україніза-
цію районів Північно-Кавказького краю, де переважало українське населення.
Після схвального висновку Москви керівники краю затвердили трирічний план
українізації 37-ми районів зі здебільшо українським населенням43.
Перехід кубанських шкіл на українську мову навчання носив масовий харак-
тер. Якщо у 1922 р. їх було 33, то за офіційним циркуляром 1927 р. на Кавказі
вже діяло 746 українських шкіл. У 1926 р. вийшов перший кубанський буквар
українською мовою, який поклав початок систематичному виданню українських
букварів та читанок.
Процесом українізації були охоплені й вищі та середні спеціальні навчальні
заклади. Ще у вересні 1920 р. у Краснодарі відкрито Інститут народної освіти,
пізніше перейменований в педінститут. До нього набиралися групи з українською
мовою навчання. З 1923 р. у цьому вищому закладі діяв відділ української мови
та літератури, який готував педагогів для українських шкіл другого ступеня. Ка-
федру української мови та літератури мав і Кубанський педінститут. Згодом у ньо-
му була створена етнографічна комісія. Планувалося українізувати і медичний
інститут.
Учителів для українських шкіл першого ступеня готував Український педаго-
гічний технікум, відкритий у 1922 р. Всюди відкривалися українські робітфаки. У
шести технікумах читалися курси українознавства. Виходили український педа-
гогічний часопис «Новим шляхом» і газети українською мовою «Чорноморець»
та «Чорноморський край». Тут також активно працювали близько 150 українських
письменників, більшість із яких у 30-ті рр. були репресовані44.
В Урало-Сибірському регіоні процеси національного відродження набирають
чітких організаційних форм з 1923 р. У 1926–1927 рр. загальна кількість укра-
їнських навчальних закладів у Сибіру виросла з 22 до 56. Станом на 1 грудня
1927 р. українською мовою проводилися заняття у 13 пунктах ліквідації непи-
семності. У Троїцькому окрузі у 1929 р. налічувалося 13 українських шкіл. Вирі-
шувалося питання національної освіти дорослого населення. У 1927 р. Троїцький
окружний відділ народної освіти отримав доручення відкрити ліквідаційні пунк-
ти неписемності в українських селах загальним числом 175. А от у Славгород-
ському окрузі Алтайського краю було всього 25 українських шкіл, які відвідували
1605 дітей, у той час, як російські школи приймали 10 тис. українських дітей.
Тобто, рідною мовою навчалося лише 13,8% українських школярів45.
У цілому у 1920-х – на початку 1930-х рр. на Уралі і Західному Сибіру відбува-
лося певне пожвавлення українського національно-культурного життя. Українська
мова починає вживатися в офіційних установах районів компактного проживання
українців, місцева влада приділяє серйозну увагу вирішенню проблем гармоній-
ного культурного, економічного й соціального розвитку національних меншин, зо-
43 Історія. Кульчицький С. Тиждень ua. URL: https://tyzhden.ua/History/215052 (дата звернення:
19.03.2020).
44 Енциклопедія українознавства: Словникова частина. Париж, Нью-Йорк: Молоде життя, 1962. Т. 4.
Ізборник. URL: izbornik.org.ua/encycl/euii.htm (дата звернення: 12.03.2020).
45 Закіров М. Національно-культурне відродження українців Урало-Сибірського регіону (на матеріалах
Уральської області). Історична панорама. Вип. 5. Політологія. Онлайн бібліотека. URL: http://politics.
ellib.org.ua/pages-cat-95.html (дата звернення: 14.03.2020).
86
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
крема українців. Вивчалася необхідність створення національних сільських рад,
забезпеченість шкіл педагогічними кадрами, приміщеннями та необхідним устат-
куванням.
Отже, можна виокремити ряд позитивних наслідків українізації.
Перше. Усунення від влади відвертих шовіністів – першого секретаря ЦК
КП(б)У Квірінга та другого секретаря Лебедя, який проголосив теорію боротьби
двох культур – прогресивної, революційної, міської російської та контрреволю-
ційної, відсталої сільськогосподарської української. У цій боротьбі українська
культура мала б відступити й загинути.
Друге. Розширення сфери вживання української мови в державному і партій-
ному житті.
Третє. Зростання кількості українців у партійному і державному апараті,
частка яких у 1925 р. становила 25–35%, а в 1927 р. – 52–54%.
Четверте. Здійснення структурних змін, зокрема поява нової державно-полі-
тичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-
комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.
П’яте. Вплив на розвиток національної освіти, яка збіглася в часі з розгортан-
ням так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була лікві-
дація неписемності. У 1927 р. 97% українських дітей навчалося рідною мовою.
Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він
становив лише 47,9%).
Шосте. Різко збільшилася кількість української преси, у 1933 р. вона станови-
ла 89% всього тиражу газет у республіці.
Сьоме. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. становили 3/4 всіх театрів в
Україні. В Києві збудовано найбільшу на той час в Європі кіностудію.
Восьме. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.
Дев’яте. Різнопланова культурно-освітня робота проводилася серед компак-
тно проживаючих за межами України 6,5 млн українців.
Десяте. Велика увага приділялася розвитку національних меншин. Протя-
гом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єв-
рейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин,
100 міських рад. У цей час діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 –
єврейською, 31 – татарською тощо. Взагалі, початковий всеобуч здійснювався по-
над 20-ма мовами46.
Політика «коренізації», як уже зазначалося, від початку її проведення викликала
потужний опір російських шовіністичних кіл, насамперед декого з партійного і дер-
жавного керівництва, які вважали, що вона призведе до розпаду СРСР. Наприклад,
Г. Зінов’єв заявляв, що українізація суперечить більшовицькій національній політи-
ці, допомагає петлюрівщині, а справжньому шовінізму відсічі не дає. Небезпечним
для режиму було те, що для неросійських народів тодішнього СРСР «коренізація»
на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей
представників того чи іншого народу. Тому з ініціативи Й. Сталіна вже у середині
1920-х рр. розпочато кампанії боротьби з «націонал-ухильництвом» і «буржуазним
націоналізмом». Проводирем «ухилу» оголошено наркома освіти УСРР О. Шум-
ського, а його однодумцями – літератора М. Хвильового й економіста М. Волобує-
ва.47, які досить емоційно вболівали за українську справу.
Радикальна зміна партійної лінії відбулась між XVI (1930 р.) та XVII (1934 р.)
з’їздами ВКП(б). Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі від
46 Причини, суть і наслідки українізації Історія України. URL: https: // histua.com/knigi/aktualni-
problemi-istorii-ukraini /prichini-sut-i-naslidki-ukrainizacii (дата звернення: 21.03.2020).
47 Шаповал Ю. І. Коренізація. Енциклопедія сучасної України. URL: http://esu.com.ua/search_ articles.
php?id=3553 (дата звернення: 9.04.2020).
87
Siverian chronicle. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
14 грудня 1932 р., крім вього іншого, вимагала правильного проведення україні-
зації в Україні та за її межами (маються на увазі регіони, де компактно прожива-
ли українці), а також містила категоричну вимогу боротися з петлюрівськими та
іншими контрреволюційними елементами. Ця постанова означала кінець хоча і
контрольованої, але все-таки українізації, та ознаменувала вирішальну фазу при-
боркування українізації самими більшовиками України, ліквідацію того «націо-
налістичного» потенціалу, який вже ніколи не повинен відродитися. 1933 року
на об’єднаному пленумі ЦК і Центральної контрольної комісії КП(б)У головною
небезпекою визнано місцевий український націоналізм у поєднанні з імперіаліс-
тичними інтервентами48.
Перші удари прийняли на себе щирі прибічники українізації з-поміж партій-
ців. Обвинувачення в «націоналістичному ухилі» М. Равича-Черкаського – пер-
шого офіційного історика КП(б)У, переслідування М. Хвильового з ініціативи са-
мого Й. Сталіна, розгром редакції «Червоного шляху», члени якої майже всі були
партійні, вислання Шумського і Гринька в Росію, ліквідація історика М. Явор-
ського та його школи – це тільки деякі заходи, застосовані державою.
З 1927–1928 рр. починаються атаки на непартійну інтелігенцію. Ці процеси
в першу чергу стосуються науковців Всеукраїнської Академії Наук та письмен-
ників. Усунено з посади секретаря Академії А. Кримського. Влітку 1929 р. роз-
пущено всі наукові товариства, пов’язані з Академією. Одночасно заарештова-
но десятки співробітників Академії, включно з головою управи С. Єфремовим.
Слідом за тим заарештовано кілька тисяч осіб, безпосередньо пов’язаних з Ви-
звольними Змаганнями 1917–1921 рр. 9 березня 1930 р. розпочався судовий про-
цес над «зрадниками», «аґентами буржуазії» і «націоналістичними шкідниками»,
начебто об’єднаних у «контрреволюційний» Союз Визволення України. Із 49-ти
вибраних для процесу арештантів 29 були співробітниками Академії. На почат-
ку 1931 р. заслано до Росії М. Грушевського, де він помер за неясних обставин.
Остаточно усунено й заарештовано А. Кримського. Видавничу діяльність Ака-
демії припинено, а на всю її працю в царині гуманітарних наук накладено тавро
«буржуазного націоналізму»49.
Чи не останній удар по українізації – постанова політбюро ЦК КП(б)У від
10 квітня 1938 р. «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», в якій утво-
рення навчальних закладів, де навчання здійснювали мовами національних мен-
шостей, кваліфіковано як насадження особливих національних шкіл, що були
вогнищами буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей, а їхнє
функціонування визнано недоцільним і шкідливим. Такі школи та інші навчальні
заклади ліквідовували, учнів переводили в школи з українською і російською мо-
вами навчання.
У розвиток рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення ро-
сійської мови у школах національних республік і областей» 20 квітня того ж року
ухвалено спільну постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення
російської мови в неросійських школах України». 8 травня політбюро ЦК КП(б)У
прийняло рішення «Про складання нового українського правопису», а в жовтні
розглянуто питання про роботу реорганізованих національних шкіл. При цьому
зазначено, що у багатьох школах не вистачає учителів, вони значно гірше за ро-
сійські та українські школи забезпечені підручниками, не мають методичного ке-
рівництва і тому працюють незадовільно50.
Контрукраїнізація призвела до падіння престижу української мови і культури
48 Там само.
49 Шевельов Ю. Українізація:радянська політика 1925–1932 років. Internet archive. URL: http://www.
maidan.org.ua/ history/kharkiv /yuri_sheveliov/ ukrainization.htm (дата звернення: 29.03.2020).
50 Шаповал Ю. І. Коренізація. Енциклопедія сучасної України. URL: http://esu.com.ua/search_ articles.
php?id=3553 (дата звернення: 9.04.2020).
88
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
та русифікації ряду регіонів України. Українська нація втратила майже все, що
було досягнуто в часи національного відродження та українізації. Виявився пра-
вим один із героїв п’єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, який казав:
«Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом,
щоб духу не було»51.
Дуже швидко сталінський режим покінчив і з українізацією регіонів Росій-
ської Федерації. 10 грудня 1932 р., коли на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) обго-
ворювали питання про хлібозаготівлі в УСРР, на Північному Кавказі та в Західній
області, Й. Сталін відхилився від теми й став звинувачувати головного промоуте-
ра українізації в російських регіонах і пропагандиста возз’єднання Кубані з УСРР
М. Скрипника у зв’язках із націоналістичними елементами. Ухвалена після цього
засідання політбюро ЦК постанова ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні,
Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р. стосувалася не
так заготівель, як національної політики Кремля. Увага Північно-Кавказького
крайкому та крайвиконкому зверталася на те, що «легковажна, не випливаюча з
культурних інтересів населення, не більшовицька “українізація” майже половини
районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією
школи й друку з боку крайових органів дала легальну форму ворогам Радянської
влади для організації спротиву заходам і завданням Радянської влади з боку кур-
кулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т. п.». Поста-
нова вимагала «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських
і кооперативних органів “українізованих” районів, а також всі газети і журнали,
що видаються, з української мови на російську мову як більш зрозумілу для ку-
банців, підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову».
А наступного дня було затверджено постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про за-
борону українізації в Далекосхідному краї, Казахстані, Середній Азії та інших
регіонах Радянського Союзу52. Крайкомам та обкомам ВКП(б), крайвиконкомам
та облвиконкомам спільно з РНК доручалося «негайно призупинити подальшу
українізацію в районах, перевести всі українські газети, друк та видавництва на
російську мову й до осені 1933 р. підготувати перехід шкіл та викладання на ро-
сійську мову»53.
Практичний сенс названих постанов полягав у тому, що політика українізації
не стала, та й не могла стати, з огляду на менталітет українців, засобом радяніза-
ції селянства. Основне ж завдання національно-культурної політики більшовиків
– модернізаційний прорив – в середовищі української діаспори і не ставилося.
На думку Г. Єфіменко, основним чинником подальшої русифікації української
діаспори було не впровадження «усього російського», а нищення «усього укра-
їнського» як такого, що заважало комуністичному будівництву. Тобто, українці
РСФРР фактично першими в СРСР були визнані «шкідницькою нацією»54.
Справа в тому, що процеси національно-культурного відродження та станов-
лення національної самосвідомості в середовищі українського населення в ре-
гіонах Росії виходили за межі створюваної в СРСР тоталітарної системи й не
були прийнятними для нової державної політики, загрозливої для всього націо-
нального й самобутнього. Тому політика «коренізації» у всіх її проявах наказала
«довго жити» під різними, часто безглуздими приводами, зокрема через так звані
«перегини коренізації», «штучну коренізацію шкіл» тощо. Так, у першому числі
51 Політика коренізації. Політологія. Онлайн бібліотека. URL: http://politics.ellib.org.ua/ (дата звернен-
ня: 21.03.2020).
52 Винниченко І. І. Україна 1920–1980-х: депортації, заслання, вислання. Київ, 1994. С. 104.
53 Єфіменко Г. Сталінська національна політика серед українців Росії в 1930-ті рр.: правило чи
виняток? Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвід. зб. наук. пр. 2004. Вип. 11.
С. 365.
54 Там само. С. 366.
89
Siverian chronicle. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
журналу «Революція і національності» за 1933 р. повідомлялося: «Це торкається,
зокрема, українських шкіл Західного Сибіру. Там намагаються школи коренізу-
вати проти бажання населення, яке давно забуло свою мову, що стала, особливо
для нового покоління, чужою і незнайомою. Це є викривленням і порушенням
політики партії про коренізацію і рідну мову»55.
Цікаво, що формально політика українізації ніколи не була скасована. Ані По-
стишев, ані хтось інший з партійної чи урядової верхівки цього не зробили. В
резолюції на звіт ЦК на XII з’їзді КП(б)У, що відбувся в січні 1934 р., побіжно
згадано про потребу «розгорнути дальше проведення більшовицької україніза-
ції». Завдання полягало лише в тому, щоб виправити відхилення від «правильної
лінії», спричинені «буржуазними націоналістами» та «їхніми агентами», включ-
но зі Скрипником як головним винуватцем. Парадоксально, але навіть у травні
1937 р. XIIІ з’їзд КП(б)У засуджує «недостатню українізацію партійних, радян-
ських і особливо профспілкових та комсомольських організацій». Кілька жестів у
цьому напрямі зробив і сам Постишев: споруджено пам’ятники Шевченку у Хар-
кові та Києві, перенесено столицю України в Київ, призначено кількох відомих
українців на провідні державні посади (В. Затонського на комісара народної осві-
ти, А. Хвилю на його заступника, П. Любченка на голову Раднаркому). Офіційні
органи ЦК партії – газета «Комуніст» і журнал «Більшовик України» – лишилися
україномовними. Українською залишалася й опера56.
Попри такий зовнішній антураж, українізація завершилася трагедією націо-
нального відродження, наслідків якої незалежна Україна не може позбутися до
цих пір. Реальні факти підступної стратегії більшовиків у сфері національної по-
літики 20-х – початку 30-х років наочно продемонстрували асиміляторські, ру-
сифікаторські тенденції московського керівництва, для якого «коренізація» була
лише тимчасовою поступкою національно-визвольному руху з метою «вбудову-
вання» радянської влади за допомогою місцевих кадрів. Тому вивчення історич-
них обставин, за яких відбувалася «коренізація» в Україні, потребує подальших
зусиль дослідників, особливо з огляду на необхідність засвоєння уроків минулого
і адекватної оцінки стосунків з Росією в широкому розумінні цього слова.
References
Hunchak, T. (1993). Ukraina. Persha polovyna ХХ stolittia [Ukraine. The fi rst half
of the twentieth century]. Kyiv, Ukraine: «Lybid».
Deklaratsyia prav narodov Rossyy. Dekrety Sovetskoi vlasty [Declaration of the
Rights of the Peoples of Russia. Decrees of the Soviet power]. T. 1. (1957). Moscow,
Hos. yzd-vo polyt. Lyteratury. Ystoryia RF (2020). Retrieved from: https://histrf.ru/
lenta-vremeni/event/view/dieklaratsiia-prav-narodov-rossii
Dziuba, I. (1998). Internatsionalizm chy rusyfi katsiia [Internationalism or
Russifi cation]. Kyiv, Ukraine: Vydavnychyi dim «KM Academia».
Entsyklopediia ukrainoznavstva: Slovnykova chastyna [Encyclopedia of Ukrainian
Studies: Dictionary part]. Paris, New-York, Molode zhyttia. 1962. T. 4. (2020).
Izbornyk. Retrieved from: izbornik.org.ua/encycl/euii.htm.
Yefi menko, H (2004). Stalinska natsionalna polityka sered ukraintsiv Rosii v 1930-
ti rr.: pravylo chy vyniatok? [Stalin’s national policy among Ukrainians in Russia in
the 1930s: rule or exception?]. Problemy istorii Ukrainy: fakty, sudzhennia, poshuky
– Problems of Ukrainian history: facts, judgments, searches. Mizhvid. zb. nauk. pr.
Vyp. 11. Ukraina.
55 Сергійчук В. І. «Українізація Росії». Політичне ошуканство українців російською більшовицькою
владою в 1923–1932 роках. Київ: Українська Видавнича Спілка, 2000. С. 10.
56 Шевельов Ю. Українізація: радянська політика 1925–1932 років. Internet archive. URL: http://www.
maidan.org.ua/ history/kharkiv /yuri_sheveliov/ ukrainization.htm (дата звернення: 29.03.2020).
90
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
Zakirov, M. (2020). Natsionalno-kulturne vidrodzhennia ukraintsiv Uralo-
Sybirskoho rehionu (na materialakh Uralskoi oblasti) [National and cultural revival of
Ukrainians of the Ralo-Siberian region (on materials of the Ural region)]. Istorychna
panorama – Historical panorama. Vyp. 5. Politolohiia. Onlain biblioteka. Retrieved
from: http://politics.ellib. org.ua /pages-cat-95.html.
Istoriia. Kulchytskyi Stanislav (2020). Tyzhden.ua. Retrieved from: https://tyzhden.
ua/ History/215052.
Istoriia Ukrainy. Kurs lektsii. XX stolittia [History of Ukraine. Lecture course. 20th
century]. (1992). B. 2. Kyiv, Ukraine: «Lybid».
Istoriia Ukrainy. Nove bachennia [History of Ukraine. A new vision]. (1996) Vol. 2.
Kyiv, Ukraine: V-vo «Ukraina».
Krasylshchykov, V. (1998). Vdohonku za proshedshym vekom: Razvytye Rossyy
v XX veke s tochky zrenyia myrovykh modernyzatsyi [In pursuit of the last century:
The development of Russia in the twentieth century in terms of world modernizatsii].
Moscow: ROSSPЕN.
Krasovytskaia, T. (1998). Modernyzatsyia Rossyy: natsyonalno-kulturnaia
polytyka 20-kh hodov [Modernization of Russia: national and cultural policy of the
20s]. Moscow, Russia.
Kryvoruchko, O. (2020). Mykola Khvylovyi – rechnyk ukrainskoho vidrodzhennia
1920-kh rr. [Mykola Khvylovy is a spokesman for the Ukrainian revival of the 1920s.].
Istoriia: Zbirnyk prats. Politolohiia. Online biblioteka. Retrieved from: http://politics.
ellib.org.ua/pages-4979.html.
Lytvyn, V. (2009). Istoriia Ukrainy. Pidruchnyk [History of Ukraine. Textbook].
Kyiv, Ukraine: Naukova dumka.
Mazur, I. (2009). Natsionalnyi sklad naselennia ta yoho transformatsiia u
hubernskykh tsentrakh ukrainy v 1920–1926 rr. [National composition of the population
and its transformation in the provincial centers of Ukraine in 1920–1926]. Istoriia:
Zbirnyk prats. Politolohiia. Online biblioteka. Retrieved from: http://politics.ellib. org.
ua/pages-4979.html.
Natsionalni protsesy v Ukraini: istoriia y suchasnist. Dokumenty y materialy.
Dovidnyk [National processes in Ukraine: history and modernity. Documents and
materials. Directory]. P. 2 (1997). Kyiv, Ukraine.
Polityka korenizatsii [The policy of indigenization]. (2020). Politolohiia. Onlain
biblioteka. Retrieved from: http:// politics.ellib.org.ua/.
Prychyny, sut i naslidky ukrainizatsii [Causes, days and consequences of
Ukrainization]. (2020). Istoriia Ukrainy. Retrieved from: https://histua.com/knigi/
aktualni- problemi-istorii-ukraini /prichini-sut-i-naslidki-ukrainizacii.
Prokop, M. (1981). Ukraina i ukrainska polityka Moskvy [Ukraine and Ukrainian
politics in Moscow]. P. I. Ukraine: Suchasnist.
Rudnytskyi, S. (2020). Vikipediia. Retrieved from: https://uk. wikipedia.org].
Serhiichuk, V. (2000). «Ukrainizatsiia Rosii». Politychne oshukanstvo ukraintsiv
rosiiskoiu bilshovytskoiu vladoiu v 1923–1932 rokakh [“Ukrainization of Russia”.
Political deception of Ukrainians by the Russian Bolshevik authorities in 1923–1932].
Kyiv, Ukraina: Ukrainska Vydavnycha Spilka.
Trotskyi, L. V dvukh tomakh. Vol. 2. Pod red. Yu. H. Felshtynskoho MOSKVA
«TERRA» – «TERRA» 1990, 1996 (2020). Retrieved from: http://lib.ru /TROCKIJ/
stalin4.txt.
Ukraina v XX stolitti. Zbirnyk dokumentiv i mate6rialiv (1900–1939) [Ukraine in
the twentieth century. Collection of documents and materials (1900–1939)]. (1997).
Kyiv, Ukraine.
USRR–URSR: 1922–1991. Korenizatsiia: partiia miniaie shkiru y oblychchia
[Rooting: the party changes skin and face]. (2020). Internet-vydannia Poltavshchyna.
Retrieved from: https://poltava.to/ project/546/.
91
Siverian chronicle. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
Khvylovyi, M. (1997). Ukraina chy malorosiia? [Ukraine or Little Russia?]. Vol. 2.
Kyiv, Ukraine: Dnipro.
Shapoval, Yu. Korenizatsiia. (2020). Entsyklopediia suchasnoi Ukrainy –
Encyclopedia of modern Ukraine. Retrieved from: http://esu.com.ua/search_articles.
php?id=3553
Shapoval, Yu. (2001). Ukraina XX stolittia: Osoby ta podii v konteksti vazhkoi
istorii [Ukraine of the twentieth century: Persons and events in the context of diffi cult
history]. Kyiv, Ukraina: Heneza.
Shevelov, Yu. (2020). Ukrainizatsiia: radianska polityka 1925–1932 rokiv
[Ukrainization: Soviet policy of 1925–1932]. Internet archive. Retrieved from: http://
www.maidan.org.ua/ history/kharkiv /yuri_sheveliov/ ukrainization.htm.
Shevtsova, S. (2020). Ukrainizatsiia po-moskovsky: prianyk, shcho stav batohom,
abo yak bilshovyky ukraintsiv ukrainizuvaly [Ukrainization in Moscow: gingerbread
that became a whip, or how the Bolsheviks Ukrainianized Ukrainians]. UKRINFORM.
Retrieved from: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2575613-ukrainizacia-
pomoskovski-pranik-so-stav-batogom-abo-ak-bilsoviki-ukrainciv-ukrainizuvali.html.
Коропатник Михайло Михайлович – доцент кафедри суспільних дисциплін
та методики їх викладання, кандидат історичних наук, доцент, ЧОІППО імені
К. Д. Ушинського (вул. Слобідська, 83, м. Чернігів, 14000, Україна).
Koropatnyk Mykhailo M. – Associate Professor of Social Sciences and their
Teaching Methods, Candidate of Historical Sciences, senior lecturer at K. Ushynskyi
Chernihiv Regional Institute of Postgraduate Pedagogical Education (83 Slobidska St.,
Chernihiv, 14000, Ukraine).
E-mail: miguel50@ukr.net
THE POLICY OF KORENIZATION IN THE 1920S AND 1930S IN UKRAINE
AND CERTAIN REGIONS OF RUSSIA: TRIUMPH AND TRAGEDY
OF THE UKRAINIAN REVIVAL
The aim of the article is to analyse the origins of the national policy of the Bolsheviks
after their victory, its forced and temporary nature, the evolution of the processes of
Ukrainization and their transformation in the direction of Russifi cation, the suppression
of any forms of national revival. The methodological basis of the study is the principles
of historicism, scientifi c content and objectivity, which helped to achieve impartiality
and reliability in the interpretation of specifi c facts, and to provide a comprehensive
study of the problem. The scientifi c novelty of the article is that the materials used
in it allow to adopt a new approach to assessing the current socio-political situation
in Ukraine and to better understand the origins of the Russifi cation policy of the
former USSR, the forced nature of the so-called “Ukrainization” on the territory of the
Ukrainian SSR and in places of residence of Ukrainians in other republics, its causes
and consequences. Conclusions. Having seized power in Ukraine, at fi rst the Bolsheviks
did not want to hear about the Ukrainian la nguage.But from about mid-1919 it became
clear that without taking into account the scope and strength of the Ukrainian national
movement, the establishment of Soviet power in Ukraine was impossible. Therefore, the
Kremlin took a new approach to the tactics of conquering Ukraine.The goal was to build
communism in a multinational country and to subordinate the efforts of “local people”
to the chosen goal. The policy of “Korenization” proclaimed at the 12th Congress of the
RussianCommunist Party (Bolsheviks) in 1923 was aimed at achieving this goal. Over
time, it had become clear that“Korenization” in Ukraine was temporary and after the
achievement of the set goal any manifestations of the national movement were brutally
suppressed. The Bolshevik leadership did everything possible to ensure that the ethnic
revival in Ukraine and the regions of Russia with a compact Ukrainian population did
not evolve into a national-state one. Thus, the real facts of the insidious strategy of the
92
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
Bolsheviks in the sphere of the national policy of the 1920s and early 1930s clearly
demonstrated the assimilation, Russifi cation tendencies of the Moscow leadership.
Keywords: “Korenization” (indigenization or nativization), Ukrainization,
nationalrevival, Bolsheviks, national communists, Russian Communist
Party (Bolsheviks), Communist Party (Bolshevik) of Ukraine, chauvinism,
nationalism,«national deviation», Ukrainian SSR, All-Ukrainian Central Executive
Committee, Council of People’s Commissars, decrees, All-Ukrainian Academy of
Sciences, repressions.
Дата подання: 28 травня 2020 р.
Дата затвердження до друку: 21 вересня 2020 р.
Цитування за ДСТУ 8302:2015
Коропатник М. Політика «коренізації» 1920–1930-х років в Україні та окремих
регіонах Росії: тріумф і трагедія українського відродження. Сіверянський літопис.
2020. № 5. C. 75–92. DOI: 10.5281/zenodo.4120117.
Цитування за стандартом APA
Koropatnyk, M. (2020). Polityka «кorenizatsii» 1920–1930-kh rokiv v Ukraini ta
okremykh rehionakh Rosii: triumf i trahediia ukrainskoho vidrodzhennia [The policy of
korenization in the 1920s and 1930s in Ukraine and certain regions of Russia: triumph
and tragedy of the Ukrainian revival]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 5, 75–92.
DOI: 10.5281/zenodo.4120117.
|