Літератори й театрали між УНР та Директорією

Вивчення мистецької спадщини і творчого повсякдення 1918 року суттєво доповнює біографії низки українських письменників і коригує уявлення про вітчизняний літературний процес загалом. Велика кількість ідей, тем, творчих пошуків цього часу стали прологом до культурного діалогу наступних років, буду...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2020
1. Verfasser:	Омельчук, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2020
Schriftenreihe:	Слово і Час
Schlagworte:	ХХ століття
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/174327
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Літератори й театрали між УНР та Директорією / О. Омельчук // Слово і Час. — 2020. — № 4. — С. 19-31. — Бібліогр.: 42 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-174327
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1743272021-01-16T01:25:54Z Літератори й театрали між УНР та Директорією Омельчук, О. ХХ століття Вивчення мистецької спадщини і творчого повсякдення 1918 року суттєво доповнює біографії низки українських письменників і коригує уявлення про вітчизняний літературний процес загалом. Велика кількість ідей, тем, творчих пошуків цього часу стали прологом до культурного діалогу наступних років, будучи водночас закоріненими в дореволюційний мистецький розвиток. Попри складну політичну ситуацію, 1918 рік позначений не лише активною творчою діяльністю, а й повсякчасними спробами унормувати триб мистецького життя відповідно до правових законів і комерційної логіки. Як приклад, авторка статті реконструює деякі аспекти театрального й літературного життя 1918 року, що висвітлювалися на сторінках київської щоденної газети «Відродження» й у таких періодичних виданнях, як «Робітнича газета», «Нова рада», «Народна воля» та ін. Головну увагу приділено публікаціям Якова Савченка, Леся Курбаса, Михайля Семенка, а також полеміці між представниками Молодого театру, Театральної ради, військового товариства «Батьківщина». Studying the artistic heritage and creative life in 1917—1919 significantly complements the biographies of many Ukrainian writers and influences the usual perceptions of the Ukrainian literary process overall. Against the backdrop of this period, the proletarian cultural conception no longer seems to be all-inclusive. After all, a great number of ideas, themes, and creative pursuits of 1917—1919 became a prologue to the cultural dialogue of the following years, being at the same time rooted in pre-revolutionary artistic development. For the Soviet political and cultural memory the establishment of Ukrainian statehood in 1917—1919 becomes a traumatic memory for a long time. As the present paper shows, the process over the Union of Liberation of Ukraine (SVU) in 1929—1930 was a perversion of the solemn action in honor of the short-lived triumph of the Directory of the Ukrainian People’s Republic in 1918, and in general became the quintessence of the political and symbolic delegitimization of the ‘Petliurian’ and ‘Hetmanian’ history. Despite the difficult political situation, 1918 was marked not only by vibrant creative life, but also by the daily attempts to normalize the course of artistic activity in accordance with legal laws and commercial logic. As an example, the author of the paper reconstructs some aspects of the theatrical and literary life of 1918, which were covered on the pages of the Kyiv daily newspaper “Vidrodzhennia” and also such periodicals as “Robitnycha Hazeta”, “Nova Rada”, “Narodna Volia”, etc. The paper focuses on the publications by Yakiv Savchenko, Les Kurbas, Mykhail Semenko and public polemics between representatives of “Molodyi Teatr”, “Teatralna Rada”, and the Military Society “Batkivshchyna”. 2020 Article Літератори й театрали між УНР та Директорією / О. Омельчук // Слово і Час. — 2020. — № 4. — С. 19-31. — Бібліогр.: 42 назв. — укp. 0236-1477 DOI: 10.33608/0236-1477.220.04.19-31 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/174327 792.072.3:070 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	ХХ століття ХХ століття
spellingShingle	ХХ століття ХХ століття Омельчук, О. Літератори й театрали між УНР та Директорією Слово і Час
description	Вивчення мистецької спадщини і творчого повсякдення 1918 року суттєво доповнює біографії низки українських письменників і коригує уявлення про вітчизняний літературний процес загалом. Велика кількість ідей, тем, творчих пошуків цього часу стали прологом до культурного діалогу наступних років, будучи водночас закоріненими в дореволюційний мистецький розвиток. Попри складну політичну ситуацію, 1918 рік позначений не лише активною творчою діяльністю, а й повсякчасними спробами унормувати триб мистецького життя відповідно до правових законів і комерційної логіки. Як приклад, авторка статті реконструює деякі аспекти театрального й літературного життя 1918 року, що висвітлювалися на сторінках київської щоденної газети «Відродження» й у таких періодичних виданнях, як «Робітнича газета», «Нова рада», «Народна воля» та ін. Головну увагу приділено публікаціям Якова Савченка, Леся Курбаса, Михайля Семенка, а також полеміці між представниками Молодого театру, Театральної ради, військового товариства «Батьківщина».
format	Article
author	Омельчук, О.
author_facet	Омельчук, О.
author_sort	Омельчук, О.
title	Літератори й театрали між УНР та Директорією
title_short	Літератори й театрали між УНР та Директорією
title_full	Літератори й театрали між УНР та Директорією
title_fullStr	Літератори й театрали між УНР та Директорією
title_full_unstemmed	Літератори й театрали між УНР та Директорією
title_sort	літератори й театрали між унр та директорією
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2020
topic_facet	ХХ століття
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/174327
citation_txt	Літератори й театрали між УНР та Директорією / О. Омельчук // Слово і Час. — 2020. — № 4. — С. 19-31. — Бібліогр.: 42 назв. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT omelʹčuko líteratorijteatralimížunrtadirektoríêû
first_indexed	2025-07-15T11:15:21Z
last_indexed	2025-07-15T11:15:21Z
_version_	1837711357260070912
fulltext	ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 19 DOI: 10.33608/0236-1477.220.04.19-31 УДК: 792.072.3:070 Олеся ОМЕЛЬЧУК, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, вул. М. Грушевського, 4, Київ, 01001 e-mail: omelchuk_olesia@ukr.net ORCID: 0000-0002-4945-595X ЛІТЕРАТОРИ Й ТЕАТРАЛИ МІЖ УНР ТА ДИРЕКТОРІЄЮ Вивчення мистецької спадщини і творчого повсякдення 1918 року сут- тєво доповнює біографії низки українських письменників і коригує уяв- лення про вітчизняний літературний процес загалом. Велика кількість ідей, тем, творчих пошуків цього часу стали прологом до культурного діалогу наступних років, будучи водночас закоріненими в дореволюцій- ний мистецький розвиток. Попри складну політичну ситуацію, 1918 рік позначений не лише активною творчою діяльністю, а й повсякчас- ними спробами унормувати триб мистецького життя відповідно до правових законів і комерційної логіки. Як приклад, авторка статті реконструює деякі аспекти театрального й літературного життя 1918 року, що висвітлювалися на сторінках київської щоденної газе- ти «Відродження» й у таких періодичних виданнях, як «Робітнича газета», «Нова рада», «Народна воля» та ін. Головну увагу приді- лено публікаціям Якова Савченка, Леся Курбаса, Михайля Семенка, а також полеміці між представниками Молодого театру, Театральної ради, військового товариства «Батьківщина». Ключові слова: Молодий театр, Яків Савченко, Михайль Семенко, газета «Відродження». У біографіях українських діячів, які стали «робітни- ками» пролетарської культури, 1910-ті роки є радше не до кінця осмисленими, ніж бідними на події. На тлі Ци т у в а нн я: Омельчук Олеся. Літератори й театрали між УНР та Директо- рією. Слово i Час. 2020. № 4 (712). С. 19—31. https://doi.org/10.33608/0236- 1477.2020.04.19-31 Слово і Час. ХХ СТОЛІТТЯ 20 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) трирічного історичного відрізка — від більшовицької революції в Росії 1917 р. до утвердження радянської політичної системи в Україні 1920 р. — пролетарська концепція культури вже не сприймається як усе- охопна безальтернативна ідея, що прийшла на зміну мистецьки нереалі- зованому часові. Адже велика кількість творчих імпульсів цього періоду стали прологом до культурного діалогу наступних років, будучи водно- час закоріненими в дореволюційний культурний розвиток. Інакше ка- жучи, українська радянська література перших років існування значною мірою продовжувала тенденції, що існували ще до її появи. Аналіз низ- ки періодичних видань, де були опубліковані літературні статті, рецензії, хроніки, добре ілюструють висловлене узагальнення. Одним із важливих джерел для вивчення суспільно-політичного й мистецького життя в Україні є газетна періодика. Серед друкованих ви- дань, що виходили 1918 р. в Києві та пережили зміну кількох влад, слід виокремити газету «Відродження», де культурній тематиці відводили порівняно значну площу. Перше число видання побачило світ у березні завдяки підтримці вій- ськового міністерства Української Народної Республіки. У цей час три- вала перша війна Радянської Росії проти УНР, і відповідно на шпальтах «Відродження» з’являється рубрика «Війна з Московщиною», а мініс- терства УНР розміщують свої накази й інформаційні зведення. «Боль- шовицький головнокомандуючий авантюрист Антонов з своїм штабом сидить в Харкові», — так звучить одне з повідомлень у газеті, датованій 6 квітня1 [5, 2]. Цього ж місяця, як наслідок підписання мирного до- говору між УНР та державами Четверного союзу, територія УНР була звільнена від більшовиків за допомогою німецької армії, результатом чого стає прихід в українську внутрішню політику нової сили. Відтоді «Відродження» поміщає інформацію про гетьманський уряд, прийоми в П. Скоропадського тощо. Редакція газети на позір зберігала нейтральне ставлення до влади гетьмана. Один із авторів, безпартійний Артим Хомик, котрий працю- вав у редакції завдяки запрошенню Військового міністерства Централь- ної Ради, навіть у ситуації нової загрози російської окупації після по- валення Гетьманату виступив зі словами про орієнтацію «тільки на свій власний народ», відкидаючи «германофільство» й «антантофільство», тобто доволі чітко позиціонував себе як антагоніста П. Скоропадського 1 25 грудня 1917 р. В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ більшовицьких військ проти УНР із метою захопити Київ. Головний удар завдавався від Харкова. Наступ на Київ почався 4 січня й завершився 30 січня 1918 р. [21, 142]. Існування УНР та Гетьманату однаково супроводжувала закулісна робота, яку вела російська держава проти української. Це передба- чало й фінансування пропагандистських, військових, конфіскаційних, партизанських заходів, і організацію маріонеткових прорадянських урядів, і створення влітку 1918 р. КП(б)У, яка «становила собою підпільний філіал РКП(б) в Україні» [21, 159]. Олеся ОМЕЛЬЧУК ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 21 [42, 1]. З аналогічною риторикою, яка включала ще й «республікан- ську» та «робітничу», виступали тоді С. Петлюра й В. Винниченко. Політичні перипетії 1918 р. завершуються, як відомо, поразкою Чет- верного союзу в Першій світовій війні, а відтак 13 листопада Росія ану- лювала Брестський мирний договір і почала підготовку до наступу на Україну. На короткий час війська Директорії займають Київ, і цю пере- могу фіксує «Відродження»; першу сторінку газети увінчує гасло «Хай живе Українська Народна Республіка, хай живе Українське Республікан- ське військо!». Під гаслами був портрет С. Петлюри з підписом «Укра- їнський народний герой», а також інформація про голову та членів Ди- ректорії. 21 грудня 1918 р. о п’ятій годині вечора в оперному міському театрі розпочалася вистава на пошану Директорії УНР і «героїв визволення України» [8, 3]. Крім інтродукції до опери «Тарас Бульба», фрагмен- тів із кількох п’єс («Гетьман Дорошенко», «Лісова пісня», «Наталка Полтавка»), виступу хорів під керівництвом К. Стеценка і промови Л. Старицької-Черняхівської, на сцені демонструвалася «надзвичайно художня, добре знайома вже киянам, постанова 2 картини “Царя Едипа” Молодого Театру, захоплююча своєю шляхетною постановкою і надзви- чайною мистецьким виконанням» [8, 3]. Завершилися урочистості ві- таннями на адресу С. Петлюри й В. Винниченка, довгими оваціями та співами. Згаданий епізод української історії кінця 1918 р., що вилився в кон- цертно-театральну акцію, надовго залишався для радянської політичної пам’яті свіжим і травматичним. У 1929—1930 рр. цю подію перверсив- но продублюють радянські політтехнологи: суд над так званою СВУ в Харкові був організований у приміщенні столичного оперного театру, а обвинуваченими на ньому стали вигадані та справжні прихильники «петлюрівської» держави, зокрема колишні члени Української Цен- тральної Ради (Л. Старицька-Черняхівська, С. Єфремов). Радянська де- легітимізація УНР розпочалася щонайменше від 1920 р., — зокрема з боку тих українських літераторів, чиї імена можна побачити на шпальтах київських видань, де стосунки з Росією 1918 р. трактувалися як війна з Московщиною. Серед таких були й Сергій Пилипенко з його пізнішими текстами 1920 р. в газеті «Більшовик», і автор статті «Петлюрівщина в мистецтві» (1920) Михайль Семенко. Перелік митців, науковців, критиків, про яких є згадки у «Відро- дженні», доволі великий. Тут містяться публікації І. Огієнка, С. Пили- пенка, Мих. Могилянського, О. Грушевського, М. Левицького, Й. Пелен- ського, репортажі Ол. Досвітнього й К. Поліщука, а також інформа- ція, пов’язана з Олександром Олесем, О. Екстер, Р. Глієром, М. Воро- ним, Є. Перфецьким, С. Єфремовим, Л. Старицькою-Черняхівською, Літератори й театрали між УНР та Директорією 22 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) А. Кримським, М. Садовським, В. Вернадським. На сторінках газети друкувалися і промови В. Винниченка, і тексти колишніх «хатян» (Ми- кола Сріблянський, Олександр Ковалевський), і тих, котрі пізніше ста- нуть авторами львівського «Літературно-наукового вістника» (Дми- тро Донцов, Федір Дудко). Окремий зріз газети «Відродження» становлять дописи про науко- ві та вищі начальні заклади, книгозбірні, діяльність товариства «Про- світа» й Наукового товариства імені Т. Шевченка, хроніки та реклами конкурсів, художніх виставок, видавництв, з’їзду художників, різних твор- чих спілок, музеїв тощо. Окремого розгляду потребують гумористичні фейлетони, підписані псевдонімами «Рудий Панько» й «Полтавський тореадор», — за стилем вони близькі до творів Остапа Вишні. Театральні справи охоплюють порівняно значну частину серед публі- кацій на культурно-мистецьку тематику. У «Відродженні» доволі багато рекламних оголошень про постановки різних театрів Києва і досить час- то — про діяльність Молодого театру. Активним рецензентом виступав у цей час Яків Савченко, котрий, крім написання репортажів про концерти й вистави, мав досвід виступу в антракті п’єси із промовою «про нові шляхи в українському мистецтві» [25, 4]. Як це відбуватиметься й пізніше, Савченко стає помітною персоною не лише через інтерес до сценічного мистецтва, а й завдяки участі в театрально-побутових перипетіях. Дві такі історії доволі детально висвітлювалися на сторінках «Відродження», але оскільки газета почала виходити з другої половини березня, деякі обставини навколо фінан- сування театру Леся Курбаса спершу потрапили на сторінки київської газе- ти «Народна воля» (1918). Передісторія тривалих публічних дебатів із приводу матеріального стану Молодого театру полягала в тому, що в серпні 1917 р. цей мистець- кий колектив звернувся до Центральної Ради з проханням виділити ко- шти на свій розвиток. Рішення про допомогу довелося чекати до кінця грудня 1917 р., а її обсяг виявився недостатнім для більш-менш ефек- тивного творчого існування. Це й стало причиною невеликої ремарки невідомого автора на сторінках «Народної волі», й аргументація тут особливо вагома з огляду на політичний контекст: актори Молодого те- атру, пише він, під час окупації Києва більшовиками не погодилися на їхні щедрі пропозиції підтримати театр в обмін на лояльність. Дописувач нагадує: Але артисти, обговоривши цю пропозицію, вирішили краще роз’їхатись по се- лах агітувати проти большевиків, ніж користуватися їх грабіжницькими допомогами і давати їм за це моральну піддержку. <…>. На превеликий жаль, наше Міністерство не так щиро йде назустріч цьому театрові як большевики і нічого не думає допомогти молодим артистам, які дійсно утворюють нову культуру з боку українського театру по зразку кращих європейських театрів [24, 4]. Олеся ОМЕЛЬЧУК ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 23 На вищезгадану репліку миттєво зреагував член Центральної Ради Іван Стешенко, назвавши її неправдивою. Він відкинув закиди в нещи- рому ставленні до Молодого театру й указав на чинник зовнішніх об- ставин, коли будь-які подібні справи не могли оперативно вирішувати- ся [39, 4]. Водночас питання залишалося відкритим, адже анонімний автор закидав Міністерству освіти вибірково-несправедливий підхід до забезпечення різних театрів, а відповідно — ігнорування інтересів мис- тецького колективу. А щоб довести п. Стешенкові, звідки большевики могли знати “наші” внутрішні справи, — коментує дописувач пояснення урядовця, — можу лише сказати, що про відношення до Молодого театру відомо було у всіх колах нашого громадянства без різ- ниці партій, та й большевики в Києві появились не тільки з менту захоплення ними влади [9, 4]. Курбаса і його товаришів зачепили натяки Стешенка про надання яко- їсь інформації більшовикам співробітниками театру. Останні пишуть: Ми не знаємо, чи п. Затонський знав чи не знав про “субсидії” і т.д. <…>. Запропо- нували конкретні пропозиції, а минулими внутрішніми справами не цікавились. Тому “натяк” д. Стешенка ми як недостойний з образою одкидаємо. На цьому хотілось би скінчити всю ту крайнє неприємну полеміку. <…>. Крім офіціальних, є ще другі шляхи фінансування нашої роботи і поки що не стоїть ще перед нами жахлива дилема: емігра- ція в чужу культуру і мистецтво чи розбиття вивіски і резиґнація з усього [18, 4]. Після більшовицького відступу з Києва, репетицій і полемічних лис- тувань на сторінках преси, Молодий театр таки відновив роботу. 12 квіт- ня 1918 р. в приміщенні колишнього театру «Бергоньє» відбувся показ вистави «Йоля» за п’єсою Ю. Жулавського. У зв’язку із цим у «Робітни- чій газеті» вийшов оригінальний текст від імені «робітника Михайла», у словах якого поєдналися захват від постановки, вірність ідеї незалеж- ної України й інтересам пролетаріату [32, 4]. Міркування «робітника Михайла» з приводу «галушкових викрутасів з гопаками і горілками» вкупі із закликом допомагати театрові на державному рівні й усіма на- родними силами наводить на думку, що цей матеріал був насправді ре- кламою, а не дописом випадкового шанувальника. На час обмінів аргументами з приводу підтримки Молодого те атру, ще від 1917 р., Лесь Курбас разом із Олександром Олесем, В. Винничен- ком, М. Садовським, Л. Яновською та іншими діячами культури входив до Театральної ради, яка існувала при Міністерстві народної освіти УНР. Після перипетій із фінансуванням Театральна рада також стає учасни- ком публічного конфлікту. Майже одночасно на сторінках «Робітничої газети» та «Відро- дження» виходить звернення до громадянства, де в доволі безкомпро- місній манері викладено погляди й наміри діячів Молодого театру. Як уважали підписанти, Театральна рада переважно складається із пред- Літератори й театрали між УНР та Директорією 24 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) ставників конкурентних труп, і, «користуючись аршином міщанського і українофільського смаку», виділила таку мізерну допомогу, що тим «убила» театр [3, 9]. Відповідно, пишуть вони, «казенні» спроби Те- атральної ради не здатні створити вільний театр, а тому Молодий театр зареєстрував статут «Товариства на вірі» з метою залучити кошти (або ж «паї» вартістю 50 крб. кожен) усіх охочих підтримати їхню мистець- ку діяльність. «Невже нашому громадянству потрібен тільки тип театру п. Садовського і Національного? <…>. Нехай саме громадянство стане нашим меценатом», — писав Лесь Курбас разом зі своїми колегами [3, 9]. А вже в наступному числі розділ «Хроніка» сповіщав: Театральна рада знайшла можливість виділити 10 000 крб. допомоги «корисному» Молодому театрові (замість запрошуваних 100 000) [10]. Інформацію про фінансову підтримку передрукувала газета «Нова Рада», давши тут же повідомлення про те, що ініційований Молодим театром проєкт із продажу «паїв» проходить успішно [29, 4]. Однак розголос від си- туації не вщухав, недарма М. Старицька поміщає допис «Навколо Мо- лодого театру», маючи на меті показати незаангажованість Театральної ради, прозорість і демократичність процедури фінансування [38, 7; 12, 4]. Що важливо, під листом М. Старицької редакція «Робітничої газе- ти» додала свій коментар, поставивши під сумнів викладені факти та рішення Театральної ради загалом. Так чи так, умови роботи для трупи Л. Курбаса залишалися далекими від ідеалу, про що, крім іншого, стає зрозуміло з наступного перебігу подій. Від липня 1918 р. зав’язується полеміка стосовно вже не фінансових, а майнових проблем. Поштовхом до публічної дискусії стала подяка від Леся Курбаса, але, як показує дальший розвиток подій, справа набула неприємного повороту. На момент непорозуміння, тобто від червня 1918 р., Молодий театр орендував приміщення на вул. Прорізній, 19 [26, 4], і відтоді починається конфлікт навколо згаданої будівлі. Отже, від імені Молодого театру Лесь Курбас висловив подяку на адресу військового товариства «Батьківщина», яке своєю постановою від 12 липня передало в розпорядження мистецького колективу помеш- кання в Києві на вулиці Прорізна, 19 [16, 4; 17, 4]. Позитивне вражен- ня від цього, здавалось би, безкорисливого жесту, сколихнула реакція Я. Савченка. У статті «Молодий театр в небезпеці» той заявив: попри оптимістичні публікації у пресі, ситуація надзвичайно складна. З його вуст постає детективна історія, викликана юридичними колізіями й мо- ральними якостями окремих учасників процесу. За словами Савченка, унаслідок нечесних махінацій «Батьківщини» ремонт зупинився, театр залишився без грошей і своїх помешкань, а тому відкриття нового сезону під загрозою зриву. Ось уривок зі статті, що мала проілюструвати роз- пачливий стан справ: Олеся ОМЕЛЬЧУК ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 25 Підрядники одмовились провадити роботу через різні перешкоди “Батьківщи- ни”. Вона уживала недопустимих засобів, аби пошкодити Молодому театрові, зами- кала двері, ховала ключі, зрізала на поручнях сходів червоний оксамит, засмічувала, загиджувала помешкання, де був зроблений ремонт і т.д. і т.д. Молодий театр побачив, що “Батьківщина” — організація, для якої цілком короткі звуки — національна честь і гідність, для якої майстерня чобіт більше важить, ніж українське мистецтво й куль- тура1 [35, 3]. У вересні трупа повернулася з Одеси й паралельно з ремонтом шу- кає способів «увільнити театр від т-ва Батьківщина» [27, 3]. Проходить небагато часу, коли Савченко й Курбас виступають у пресі з додатко- вими поясненнями. Савченко із запалом обстоює достовірність опри- люднених фактів та заявляє про готовність вирішувати справу в судо- вому порядку, а представники творчого колективу уточнюють: статтю «Молодий театр в небезпеці» український поет писав із власної ініці- ативи, і на даний момент, попри спільні зусилля сторін, більшість пред- ставників товариства «Батьківщина» відмовляються від усіх можливих компромісів [20, 4]. Підготовку до жовтневого відкриття сезону (виготовлення декорацій, репетиції, ремонт) і далі супроводжує майнова тяганина, тобто справа «стоїть на місці» [23, 7]. З коментарів представництва «Батьківщини» стає зрозуміло, що репутація товариства справді постраждала, хоча ство- рена організацією контрольно-ревізійна комісія підтвердила довір’я, а отже, у підтексті допису — і правоту всієї діяльності уповноважених това- риства. Цю інформацію підсумовував такий пасаж, очевидно, натякаючи на конфлікт із акторами: Товариство закладає в найближчі дні інституцію товариського суду честі, до якого й запрошує всіх українських громадян, у котрих маються або будуть відомості про яку- небудь ганебну діяльність або вчинки членів т-ва, негайно звертатись з заявою, щоби в інтересах і т-ва, й всього українського громадянства всілякі нарікання, хоч би навіть і по непорозумінню, надалі не могли з’являтися [40, 6]. З наступних повідомлень про Молодий театр дізнаємося, що через реквізицію робота колективу припинилася, артисти бідують. «Бажа- но було б, — ідеться в повідомленні, — аби якнайскоріше уряд та сус- пільство допомогли нашим молодим синам визволити з-під реквізиції помешкання, і тим самим дати змогу працювати для рідної культури» [37, 7]. Зрештою, Молодий театр «звернувся до прокуратури» [28] й досить скоро арешт із приміщення зняли, а новоутворений хор това- риства «Батьківщина» рекламував свій збір уже в іншому приміщенні. 1 Висловлювання Я. Савченка про чоботи було пов’язане з тим, що військове товариство «Бать- ківщина» рекламувало свої майстерні, де виготовляли взуття й одяг, а також виконували слюсарські роботи. Але слід додати, що товариство організовувало й культурні, благодійні акції. Літератори й театрали між УНР та Директорією 26 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) Фінансово-майнові проблеми, які театр мусив вирішувати, вплинули на процес підготовки до однієї з найважливіших постановок: «Репетиції “Едипа-царя” Софокла, розпочаті навесні 1916, завершено прем’єрою лише восени 1918» [11, 225]. 16 листопада 1918 р. Я. Савченко, як він сам зізнається, з великим хвилюванням й усвідомленням історичного мо- менту став свідком інсценізації «Царя Едипа» [33, 2—3]. Захват крити- ка, супроводжуваний відчуттям зустрічі з високим мистецтвом, не став, утім, абсолютним, бо в його рецензії знайшлося місце і для критичних закидів. Показово, що відгукові Я. Савченка та й самій дебютній поста- новці передував розлогий анонс вистави [22], тобто глядача готували до сучасної інсценізації античної драми, даючи йому розуміння релігійних (світоглядних) основ, які визначали поетику давньогрецької п’єси. Політичне й мистецьке повсякдення впливало на творчість іще од- ного лідера літературного життя й давнього опонента театру Миколи Садовського — Михайля Семенка. Слід сказати, що критики не забува- ли про його існування, найперше пам’ятаючи про епатажну славу поета. Приміром, 1916 р. Л. Бурчак писав: Я не знаю, чи оживуть знову “індивідуалісти”, а за ними і “кверо-футуристи” в нашому письменстві (можна сподіватися, що оживуть) і чи багато їх буде, але добре знаю, що, як вони вийдуть знову так озброєні, як раніше, то можна бути певним, що їх ґерць з демократизмом в письменстві не скінчиться на їх користь і вони так і залишать- ся поза межами письменства [1, 23—24]. Прогнози критика не справдилися. 1918-го історична й культурна реальність була інакшою в усіх сенсах: Семенкові збірки рекламуються на шпальтах «Відродження», «Книгаря», «Нової ради», «Шляху», «Робітничої газети», і лише за цей рік світ побачили три книжки поета. Тоді як Л. Бурчак не розумів, навіщо видавництво «Ґрунт» видає Се- менкову збірку «П’єро задається» [19], а П. Филипович називав її не- гативним явищем [41], «Нова рада» інформувала читачів, що «Дев’ять поем» Семенка розкуповуються дуже швидко [30]. Якщо справді головний український футурист з’явився в Києві у квітні 1918 р. [13, 56], то слід завважити його миттєве долучення до куль- турного життя, бо вже у квітневому випуску газети «Відродження» ви- ходить його рецензія на збірку Дмитра Загула [6], а згодом — відгук про першу поетичну книжку Якова Савченка [7]. Публікації Семенка цінні тим, що дають уявлення про його літера- турно-критичну рефлексію допролетарського періоду. Семенко висту- пає в ролі досвідченого автора, котрий і подає настанови, й усвідомлює відповідальність перед власним критичним словом. Він апелював до за- галом невластивого собі європеїзму, але воднораз спирався на вже за- явлені принципи, які полягали в революційній, безперервно-динаміч- ній скерованості мистецтва. Рекомендуючи вірші Савченка читачам, Олеся ОМЕЛЬЧУК ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 27 Семенко загалом їх не схвалює, а його творча порада полягала в тому, аби «станути на шлях революціонера» [7, 6]. Цей відгук не залишився без відповіді: Савченко присвятив Семен- кові велику статтю, яка мала з’явитися в підготованому 1918 р. журналі «Студія». Але часопис із такою назвою не вийшов, тому світ побачив її того ж року в «Літературно-критичному альманасі». Своєю розвід- кою Савченко продемонстрував, що його статус у мистецькому русі не обмежується роллю поета-символіста й театрального оглядача, а запро- понований аналіз був не лише спробою дати загальну характеристику Семенкової творчості та відмовою визнавати Семенка органічним футу- ристом, а й різким порахунком із критиками «Української хати». З’ясування творчих стосунків між футуристами і «хатянами» не за- вадило Семенкові й Сріблянському співпрацювати у спільних проєктах. Приміром, 1918 р. для серії «Універсальна бібліотека» київського ви- давництва «Ґрунт» Семенко підготував кілька передмов. Саме в «Ґрун- ті» цього ж року вийшли «П’єро задається» й «Універсальний жур- нал», а в Л. Курбаса — переклади В. Обюртена й М. Гальбе. Крім того, Микола Сріблянський разом із Михайлем Семенком входили до складу журі «Ґрунту» на кращий твір українського красного письменства, рече- нець якого спливав 1 грудня 1918 р. Крім Миколи Євшана та Миколи Сріблянського, на яких покликав- ся Я. Савченко у своїй статті про М. Семенка, цього року про творчість останнього відгукується ще один «хатянин». Олександрові Ковалевсько- му, котрого на сторінках газети «Відродження» презентували як молодо- го критика, раз у раз надавали площу для публікацій. Крім театральних ре- цензій, він інформував читачів «Відродження» про вихід нових журналів, писав статті про доробок С. Васильченка, Я. Савченка, Д. Загула, М. Ле- вицького, М. Вороного, а дві публікації спеціально присвятив Семенкові. Перша з них — це спроба оцінити поета «правильно», без крайнощів, і ця спроба переросла в захват від футуристів як від культурних героїв, що несуть поступ, пошук, свободу [15]. Новіша ж збірка, уважав Ковалев- ський, позначена творчим безсиллям і нижчим рівнем художності [14]. Повернення головного українського футуриста у творче життя не випустив з уваги й Л. Бурчак. У розвідці «“Революціонери” од мис- тецтва» він ніяк не змінює думки про футуристів і не вірить у їхні пер- спективи. Критик дивується: чому ті, хто проголошував себе революці- онером, зникають під час приходу революції? «Футуризм просто, фу- туризм кверо, кубізм, лучизм <…>. Коли ж приходить справжня буря, а не буря в склянці води, коли приходить справжня революція або якісь інші відбуваються страшні життєві процеси, як вітром здуває це сміття і очищається повітря», — писав він [2, 2—3]. Уже пізніше, в журналі «Мистецтво» 1920 р., Яків Савченко ілюстрував обмеженість україн- Літератори й театрали між УНР та Директорією 28 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) ської літературної критики, покликаючись на розвідки Л. Бурчака та О. Ковалевського в газеті «Відродження». Останнє число «Відродження» за 1918 р. датоване 31 грудня. У цей час відбувалося вторгнення російських військ на українську територію. На початку видання, у підсумковому слові Артима Хомика, — непри- хований прощальний настрій, а от останній великий текст номера при- урочено театральній постановці. Виходить так, що українське суспільне життя 1918 р., як його подала газета «Відродження», підсумовувала п’єса М. Гальбе «Молодість» у виконанні Молодого театру. Після входу Червоної армії до Києва на початку лютого 1919 р. жит- тя українських письменників і акторів пролягає між Києвом і новою столицею УНР Кам’янцем-Подільським. Унаслідок нових обставин і непорозумінь деякі з них мігрують від одного міста до іншого, але зре- штою всі згадані учасники культурного руху входять у радянський етап української історії. Це аж ніяк не значить, що «петлюрівський» і «геть- манський» період у їхніх біографіях закінчується, а творчість зазнає кардинальних змін. Різні вектори розвитку, які виникали в українській культурі на початку ХХ ст., не лише не зникли, а існували й далі навіть після того, як пролетарська культура монополізує статус нової револю- ційної концепції. Вивчення лише невеликого масиву текстів, пов’язаних із творчим доробком і культурним повсякденням українських митців 1918 року, дає підстави переглянути уявлення про 1917—1920 рр. як про незрозуміле, хаотичне, голодне міжчасся на шляху до «червоного ренесансу» 1920-х років. ЛІТЕРАТУРА 1. Бурчак Л. На літературні теми // Промінь. 1916. № 2—4. С. 23—24. 2. Бурчак Л. «Революціонери» од мистецтва (З літературного щоденника) // Робітнича газета. 1918. № 329. С. 2—3. 3. Від Молодого театру // Відродження. 1918. № 49. С. 9. 4. Відозва до громадянства // Робітнича газета. 1918. № 278. С. 4. 5. Війна з Московщиною // Відродження. 1918. № 9. С. 2. 6. Горенко Лесь. <Семенко М.> Дмитро Загул «З Зелених гір». Поезії. Видавництво Това- риства «Час» // Відродження. 1918. № 19. С. 5. 7. Горенко Лесь <Семенко М.>. Яків Савченко Поезії. Книжка перша. Житомир, 1918 // Відродження. 1918. № 55. С. 6. 8. Д. Урочиста вистава в оперному театрі // Відродження. 1918. № 217. С. 3. 9. Дописувач про Молодий театр. Відповідь на лист п. Стешенка // Народна воля. 1918. № 40. С. 4. 10. Допомога «Молодому театрові» // Відродження. 1918. № 50. С. 6. 11. Єрмакова Н. Березільська культура. Історія, досвід. Київ: Фенікс, 2012. 512 с. 12. Заява Театральної Ради при Міністерстві освіти // Робітнича газета. 1918. № 289. С. 4. 13. Ільницький О. Український футуризм (1914—1930) / Переклала з англ. Рая Тхорук. Львів: Літопис, 2003. 456 с. 14. Ковалевський О. Михайло Семенко. «П’єро кохає» // Відродження. 1918. № 203. С. 4. 15. Ковалевський О. Фрагменти футуризма… (Семенко. П’єро задається) // Відродження. 1918. № 132. С. 4—7. Олеся ОМЕЛЬЧУК ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 29 16. Курбас Л. < Лист до редакції> // Відродження. 1918. № 88. С. 3. 17. Курбас Л., Бондарчук С. Лист до редакції // Робітнича газета. 1918. № 319. С. 4. 18. Курбас Л., Бондарчук С., Шевченко Й. Вимушене признання. Лист до редакції // Народ- на воля. 1918. № 42. С. 4. 19. Л. Б. <Бурчак Л.> П’єро задається // Робітнича газета. 1918. № 404. С. 4. 20. Лист до редакції // Відродження. 1918. № 131. С. 4. 21. Лупандін О. Більшовики в Україні у 1918 р.: національний та соціальний аспекти // Со- ціальні конфлікти та повсякденне життя революційного суспільства 1917—1921 рр. / Голов. ред. В. Ф. Верстюк. Київ: Ін-т історії України НАНУ, 2014. С. 137—163. 22. Л. Х. Едип-цар, трагедія Софокла // Відродження. 1918. № 187. С. 4. 23. Молодий театр // Відродження. 1918. № 142. С. 7. 24. Молодий театр // Народна воля. 1918. № 38. С. 4. 25. Молодий театр // Нова рада. 1918. № 90. С. 4. 26. Молодий театр // Робітнича газета. 1918. № 298. С.4. 27. Молодий театр // Робітнича газета. 1918. № 359. С. 3. 28. Молодий театр // Робітнича газета. 1918. № 392. С. 1. 29. На Молодий театр // Нова рада. 1918. № 89. № 4. С. 4. 30. Нові видання // Нова рада. 1918. № 198. С. 4. 31. Рада Народних Міністрів. Відділ мистецтва // Нова рада. 1918. № 47. С. 2. 32. Робітник Михайло. Робітники, ідіть у храм мистецтва (В «Молодий театр»)! // Робіт- нича газета. 1918. № 250. С. 4. 33. Савченко Я. Відкриття Молодого театру. Цар Едип // Відродження. 1918. № 189. С. 2—3. 34. Савченко Я. Михайло Семенко. П’єро задається // Літературно-критичний альманах. 1918. Кн. 1. С. 28—45. 35. Савченко Я. Молодий театр в небезпеці // Відродження. 1918. № 125. С. 3. 36. Савченко Я. Ще про «Батьківщину» // Відродження. 1918. № 131. С. 4. 37. Справи «Молодого театру» // Відродження. 1918. № 165. С. 7. 38. Старицька М. Навколо Молодого театру // Відродження. 1918. № 55. С. 7. 39. Стешенко І. До редакції «Народної волі» // Народна воля. 1918. № 40. С. 4. 40. Т-во Батьківщина // Відродження. 1918. № 159. С. 6. 41. Філіпович П. <Филипович П.> Михайло Семенко. П’єро задається. Фраґменти. Інтимні поезії. Книга перша. Київ: Ґрунт, 1918 // Книгар. 1918. № 14. С. 858—860. 42. Хомик А. Замість передової // Відродження. 1918. № 223. С. 1. Отримано 25 лютого 2020 р. REFERENCES 1. Burchak, L. (1916). Na literaturni temy. Promin, 2-4, 23-24. [in Ukrainian] 2. Burchak, L. (1918). “Revoliutsionery” od mystetstva (Z literaturnoho shchodennyka). Robitnycha hazeta, 329, 2-3. [in Ukrainian] 3. Vid Molodoho teatru (1918). Vidrodzhennia, 49, 9. [in Ukrainian] 4. Vidozva do hromadianstva (1918). Robitnycha hazeta, 278, 4. [in Ukrainian] 5. Viina z Moskovshchynoiu (1918). Vidrodzhennia, 9, 2. [in Ukrainian] 6. Horenko, Les <Semenko, M.> (1918). Dmytro Zahul “Z Zelenykh hir”. Poezii. Vydavnytstvo Tovarystva “Chas”. Vidrodzhennia, 19, 5. [in Ukrainian] 7. Horenko, Les <Semenko, M.> (1918). Yakiv Savchenko Poezii. Knyzhka persha. Zhytomyr, 1918 Vidrodzhennia, 55, 6. [in Ukrainian] 8. D. Urochysta vystava v opernomu teatri (1918). Vidrodzhennia, 217, 3. [in Ukrainian] 9. Dopysuvach pro Molodyi teatr. Vidpovid na lyst p. Steshenka (1918). Narodna volia, 40, 4. [in Ukrainian] 10. Dopomoha “Molodomu teatrovi”. (1918), Vidrodzhennia, 50, 6. [in Ukrainian] 11. Yermakova, N. (2012). Berezilska kultura. Istoriia, dosvid. Kyiv: Feniks. [in Ukrainian] 12. Zaiava Teatralnoi Rady pry Ministerstvi osvity (1918). Robitnycha hazeta, 289, 4. [in Ukrainian] Літератори й театрали між УНР та Директорією 30 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 13. Ilnytskyi, О. (2003). Ukrainskyi futuryzm (1914-1930). R.Tkhoruk (Trans.). Lviv: Litopys. [in Ukrainian] 14. Kovalevskyi, О. (1918). Mykhailo Semenko. Piero kokhaie. Vidrodzhennia, 203, 4. [in Ukrainian] 15. Kovalevskyi, О. (1918). Frahmenty futuryzma… Semenko. Piero zadaietsia Vidrodzhennia, 132, 4-7. [in Ukrainian] 16. Kurbas, L. <Lyst do redaktsii > (1918). Vidrodzhennia, 88, 3. [in Ukrainian] 17. Kurbas, L. & Bondarchuk, S. Lyst do redaktsii (1918). Robitnycha hazeta, 319, 4. [in Ukrainian] 18. Kurbas, L., Bondarchuk, S. & Shevchenko, Y. Vymushene pryznannia. Lyst do redaktsii (1918). Narodna volia, 42, 4. [in Ukrainian] 19. L. B. <Burchak, L.>. (1918). Piero zadaietsia. Robitnycha hazeta, 404, 4. [in Ukrainian] 20. Lyst do redaktsii (1918). Vidrodzhennia, 131, 4. [in Ukrainian] 21. Lupandin, O. Bilshovyky v Ukraini u 1918: natsionalnyi ta sotsialnyi aspekty (2014). In Verstiuk, V. F. (Ed.) Sotsialni konfl ikty ta povsiakdenne zhyttia revoliutsiinoho suspilstva 1917- 1921, pp. 137-163. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian] 22. L. Kh. Edyp-tsar, trahediia Sofokla (1918). Vidrodzhennia, 187, 4. [in Ukrainian] 23. Molodyi teatr (1918). Vidrodzhennia, 142, 7. [in Ukrainian] 24. Molodyi teatr (1918). Narodna volia, 38, 4. [in Ukrainian] 25. Molodyi teatr (1918). Nova rada, 90, 4. [in Ukrainian] 26. Molodyi teatr (1918). Robitnycha hazeta, 298, 4. [in Ukrainian] 27. Molodyi teatr (1918). Robitnycha hazeta, 359, 3. [in Ukrainian] 28. Molodyi teatr (1918). Robitnycha hazeta, 392, 1. [in Ukrainian] 29. Na Molodyi teatr (1918). Nova rada, 89, 4. [in Ukrainian] 30. Novi vydannia (1918). Nova rada, 198, 4. [in Ukrainian] 31. Rada Narodnykh Ministriv. Viddil mystetstva (1918). Nova rada, 47, 2. [in Ukrainian] 32. Robitnyk Mykhailo. (1918). Robitnyky, idit u khram mystetstva (V “Molodyi teatr”)! Robitnycha hazeta, 250, 4. [in Ukrainian] 33. Savchenko, Ya. (1918). Vidkryttia Molodoho teatru. Tsar Edyp. Vidrodzhennia, 189, 2-3. [in Ukrainian] 34. Savchenko, Ya. (1918). Mykhailo Semenko. Piero zadaietsia Literaturno-krytychnyi almanakh, Kn.1, 28-45. [in Ukrainian] 35. Savchenko, Ya. (1918). Molodyi teatr v nebezpetsi. Vidrodzhennia, 125, 3. [in Ukrainian] 36. Savchenko, Ya. (1918). Shche pro “Batkivshchynu”. Vidrodzhennia, 131, 4. [in Ukrainian] 37. Spravy “Molodoho teatru”. (1918). Vidrodzhennia, 165, 7. [in Ukrainian] 38. Starytska, M. (1918). Navkolo Molodoho teatru. Vidrodzhennia, 55, 7. [in Ukrainian] 39. Steshenko, I. (1918). Do redaktsii “Narodnoi voli”. Narodna volia, 40, 4. [in Ukrainian] 40. T-vo Batkivshchyna. (1918). Vidrodzhennia, 159, 6. [in Ukrainian] 41. Fylypovych, P. (1918). Mykhailo Semenko Piero zadaietsia. Frahmenty. Intymni poezii. Knyha persha. Kyiv: Grunt, 1918. Knyhar, 14, 858-860. [in Ukrainian] 42. Khomyk, A. Zamist peredovoi. Vidrodzhennia, 223, 1. [in Ukrainian] Received 25 February 2020 Olesia Omelchuk, PhD, Shevchenko Institute of Literature, 4 M. Hrushevskoho st., Kyiv, 01001 e-mail: omelchuk_olesia@ukr.net ORCID: 0000-0002-4945-595X WRITERS AND FIGURES OF THEATER BETWEEN ‘UKRAINIAN PEOPLE’S REPUBLIC’ AND ‘DIRECTORY’ Studying the artistic heritage and creative life in 1917—1919 signifi cantly complements the biographies of many Ukrainian writers and infl uences the usual perceptions of the Ukrai- nian literary process overall. Against the backdrop of this period, the proletarian cultural conception no longer seems to be all-inclusive. Aft er all, a great number of ideas, themes, Олеся ОМЕЛЬЧУК ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 31 and creative pursuits of 1917—1919 became a prologue to the cultural dialogue of the following years, being at the same time rooted in pre-revolutionary artistic development. For the Soviet political and cultural memory the establishment of Ukrainian statehood in 1917—1919 becomes a traumatic memory for a long time. As the present paper shows, the process over the Union of Liberation of Ukraine (SVU) in 1929—1930 was a perversion of the solemn action in honor of the short-lived triumph of the Directory of the Ukrainian People’s Republic in 1918, and in general became the quintessence of the political and sym- bolic delegitimization of the ‘Petliurian’ and ‘Hetmanian’ history. Despite the diffi cult political situation, 1918 was marked not only by vibrant creative life, but also by the daily attempts to normalize the course of artistic activity in accordance with legal laws and commercial logic. As an example, the author of the paper reconstructs some aspects of the theatrical and literary life of 1918, which were covered on the pages of the Kyiv daily newspaper “Vidrodzhennia” and also such periodicals as “Robitnycha Hazeta”, “Nova Rada”, “Narodna Volia”, etc. Th e paper focuses on the publications by Yakiv Savchenko, Les Kurbas, Mykhail Semenko and public polemics between representatives of “Molodyi Teatr”, “Teatralna Rada”, and the Military Society “Batkivshchyna”. Keywords: Molodyi Teatr, Yakiv Savchenko, Mykhail Semenko, newspaper “Vidrodzhennia”. Михед О. «Я змішаю твою кров із вугіллям». Зрозуміти український Схід. Київ: Наш формат. 2020. 368 с. Наприкінці 2016 року Олександр Михед вирушив у подорож шістьма містами Донецької та Луганської об- ластей, досліджуючи тамтешнє життя, а також історії, заховані в архівах. Проте найважливіше для автора — почути голоси місцевих жителів. Розкопуючи пласти історії та нашарування міфів, письменник розповідає дивовижну історію українського Сходу, приборкати який намагалися британські й бельгійські інвестори, імперські та радянські правителі. Як одна з найстарі- ших черепах у світі пов’язана із заснуванням Донецька? Якою ціною дається кожна тонна видобутого вугілля? І які історії заховано у вільних степах Дикого поля? О. Михед ділиться унікальними розмовами з відомими письменниками, митцями, істориками, які народили- ся на Сході: С. Жаданом, А. Кахідзе, І. Козловським, Р. Мініним, В. Рафєєнком та О. Стяжкіною. Людьми, які від часу війни допомагають осмислювати жах нової повсякденності та зрозуміти багатоголосся українсько- го Сходу. Літератори й театрали між УНР та Директорією

Літератори й театрали між УНР та Директорією

Institution

Ähnliche Einträge