Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва
У статті зосереджено увагу на символічних значеннях, яких набуває світло залежно від свого матеріального вираження у романі Р. Федоріва «Отчий світильник», зокрема на оригінальній авторській інтерпретації символу, поширеного не лише в українській, а й у світовій культурі. Сонце в романі асоціюєтьс...
Збережено в:
| Дата: | 2020 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2020
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/174382 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва / М. Гірняк // Слово і Час. — 2020. — № 6. — С. 31-46. — Бібліогр.: 18 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-174382 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1743822021-01-17T01:26:25Z Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва Гірняк, М. ХХ століття У статті зосереджено увагу на символічних значеннях, яких набуває світло залежно від свого матеріального вираження у романі Р. Федоріва «Отчий світильник», зокрема на оригінальній авторській інтерпретації символу, поширеного не лише в українській, а й у світовій культурі. Сонце в романі асоціюється з потугою природи, внутрішньою силою та чистотою людини. Вогонь є джерелом світла й тепла, володіє силою очищення, тому часто сприймається як оберіг дому і символ любові. Амбівалентність вогню (вогонь життя і вогонь смерті) репрезентує протилежні первні світобудови та людської природи. Свіча символізує прозріння людини, виявляється віщим знаком чи провідником до потойбічного світу. Роль «світильника», що є джерелом духовного просвітлення, у романі виконують рідна земля, праведна людина, тексти культури, митці та вчителі, які допомагають шукати істину та передавати її наступним поколінням. The paper deals with the novel “Paternal Lantern” by Roman Fedoriv, namely with the symbolic meanings the light acquires according to its material representation in the work. The writer interprets this symbol, common for the cultures of the whole world, in a rather original way. In the novel, the sunlight is associated with the human internal strength and power of nature; it is a precondition for life as well as evidence of righteous existence on earth. The sunset symbolizes approaching death and thereby manifests the man’s need to rethink his way of life. The fire is a source of light and heat, and even, in accordance with ancestral beliefs, an abode of the deity; therefore it is frequently treated as a guarantee of family’s happiness and longevity, as a patron of the house. The fire has the power to clear evil and passions out; however, it also symbolizes love, which needs care not less than a bonfire. The ambivalence of the fire, namely the fire of life and the one of death, caused by its origin and destination, represents opposite principles of the universe. The ‘free’ fire, lit in the open air due to the community’s will, resembles the lantern of Halychyna land for the novel’s characters. Hidden in the depths of human being, the outbursts of anger, the experience of happiness and joy, and still untapped potential, which makes a person capable of making great things, are also associated with fire. The candle symbolizing “light that enlightens everyone” accompanies characters’ good thoughts and actions, it can be a prophetic sign or guide to the aft erlife. The function of ‘lantern’ in the novel is also performed by the things related not to the physical light but the shine of life, insight, and true understanding. These are home (native land), a righteous person, art and texts, minstrels, scholars and teachers that bring enlightenment to the people, help them search for truth and pass it on to the next generations leaving the trace of light in their descendants’ memory. 2020 Article Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва / М. Гірняк // Слово і Час. — 2020. — № 6. — С. 31-46. — Бібліогр.: 18 назв. — укp. 0236-1477 DOI: 10.33608/0236-1477.2020.06.31-46 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/174382 821.161.2-311.6.09 «197»Р.Федорів:7.045 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
ХХ століття ХХ століття |
| spellingShingle |
ХХ століття ХХ століття Гірняк, М. Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва Слово і Час |
| description |
У статті зосереджено увагу на символічних значеннях, яких набуває
світло залежно від свого матеріального вираження у романі Р. Федоріва
«Отчий світильник», зокрема на оригінальній авторській інтерпретації символу, поширеного не лише в українській, а й у світовій культурі. Сонце в романі асоціюється з потугою природи, внутрішньою силою та чистотою людини. Вогонь є джерелом світла й тепла, володіє силою
очищення, тому часто сприймається як оберіг дому і символ любові.
Амбівалентність вогню (вогонь життя і вогонь смерті) репрезентує протилежні первні світобудови та людської природи. Свіча символізує
прозріння людини, виявляється віщим знаком чи провідником до потойбічного світу. Роль «світильника», що є джерелом духовного просвітлення, у романі виконують рідна земля, праведна людина, тексти
культури, митці та вчителі, які допомагають шукати істину та передавати її наступним поколінням. |
| format |
Article |
| author |
Гірняк, М. |
| author_facet |
Гірняк, М. |
| author_sort |
Гірняк, М. |
| title |
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва |
| title_short |
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва |
| title_full |
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва |
| title_fullStr |
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва |
| title_full_unstemmed |
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва |
| title_sort |
символ світла в романі «отчий світильник» романа федорiва |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2020 |
| topic_facet |
ХХ століття |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/174382 |
| citation_txt |
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федорiва / М. Гірняк // Слово і Час. — 2020. — № 6. — С. 31-46. — Бібліогр.: 18 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT gírnâkm simvolsvítlavromaníotčijsvítilʹnikromanafedoriva |
| first_indexed |
2025-07-15T11:18:22Z |
| last_indexed |
2025-07-15T11:18:22Z |
| _version_ |
1837711548904112128 |
| fulltext |
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714) 31
ХХ СТОЛІТТЯ
DOI: 10.33608/0236-1477.2020.06.31-46
УДК 821.161.2-311.6.09 «197»Р.Федорів:7.045
Мар’яна ГІРНЯК, кандидат філологічних наук, доцент
Львівський національний університет імені Івана Франка
79000 м. Львів, вул. Університетська, 1
e-mail: maryana.hirnyak@lnu.edu.ua
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-1396-2888
СИМВОЛ СВІТЛА
В РОМАНІ «ОТЧИЙ СВІТИЛЬНИК»
РОМАНА ФЕДОРІВА
У статті зосереджено увагу на символічних значеннях, яких набуває
світло залежно від свого матеріального вираження у романі Р. Федоріва
«Отчий світильник», зокрема на оригінальній авторській інтерпре-
тації символу, поширеного не лише в українській, а й у світовій культу-
рі. Сонце в романі асоціюється з потугою природи, внутрішньою силою
та чистотою людини. Вогонь є джерелом світла й тепла, володіє силою
очищення, тому часто сприймається як оберіг дому і символ любові.
Амбівалентність вогню (вогонь життя і вогонь смерті) репрезентує
протилежні первні світобудови та людської природи. Свіча символізує
прозріння людини, виявляється віщим знаком чи провідником до по-
тойбічного світу. Роль «світильника», що є джерелом духовного про-
світлення, у романі виконують рідна земля, праведна людина, тексти
культури, митці та вчителі, які допомагають шукати істину та
передавати її наступним поколінням.
Ключові слова: символ, світло, сонце, вогонь, свіча, світильник, люди-
на, митець, просвітлення.
Роман «Отчий світильник» Р. Федоріва, разом із твора-
ми П. Загребельного, Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, нале-
жить до найвидатніших зразків історичної прози 1960—
1980-х років, у якій, порівняно з попередніми етапами її
Ци т у в а нн я: Гірняк Мар’яна. Символ світла в романі «Отчий світиль-
ник» Романа Федоріва. Слово i Час. 2020. № 6 (714). С. 31—46. https://doi.
org/10.33608/0236-1477.2020.06.31-46
32 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714)
розвитку, можна простежити зміну естетичних орієнтирів — утверджен-
ня «мислячої історії» (М. Ільницький [5, 10]), формування у свідомос-
ті людини певних стереотипів та світоглядного підґрунтя (З. Шевчук
[17, 15—16]), тяжіння до міфологізму та символізації (О. Майорова
[11, 53]). Дослідники творчості Р. Федоріва інколи навіть визначали іс-
торичні романи письменника як «інтелектуальні» (О. Костюк [8, 131]),
адже в них відчутно «домінує філософське мислення» та символічність
(В. Качкан [7, 71, 99]), сюжети цікавлять автора набагато менше, ніж «історі-
ософська сутність» та «концепція людини у її життєво-психологічному ви-
мірі» (Т. Салига [14, 250]), а звернення до фольклору набуває філософського
звучання (М. Ільницький [5, 240], А. Горнятко-Шумилович [3, 25]).
Зображення історії в романі Р. Федоріва відіграє важливу роль, адже
«Отчий світильник» дає змогу реконструювати епоху кінця ХІІ ст. й
усвідомити численні проблеми того часу, що виникали на соціальному,
релігійному, морально-етичному чи національному ґрунті. Водночас
увесь роман пронизують філософські роздуми над вічними проблемами
людського існування — скороминущістю життя, призначенням людини
на землі, силою людського духу, спроможного залишити слід по собі на-
віть після смерті. Пошуки мудрості, намагання осмислити складні зако-
ни буття в романі Р. Федоріва тісно пов’язані зі світосприйманням пер-
сонажів, із прагненням узгодити у своїй свідомості віру в старосвітських
богів, зокрема в Даждьбога (бога сонця і світла), та віру у Христа, який
став «Світлом для світу» (Ів., 8:12). Симбіоз християнства й язични-
цтва виявляється в символічних образах роману, які, значною мірою,
формують його філософський вимір та визначають архетипність худож-
нього мислення автора.
Як зауважив Ю. Лотман, символ завжди містить у собі щось архаїчне
[9, 241], апелює до пам’яті культури, а в конкретному творі мистецтва
існує як глибинний кодувальний пристрій, своєрідний «текстовий ген»
[10, 239], що розгортається в різні сюжети й передбачає множинність
тлумачень. В «Отчому світильнику» архаїчна основа символічного об-
разу особливо відчутна, адже письменник у романі часто апелює до мі-
фів, через які, за твердженням К. Ґ. Юнґа, мають змогу проявитися ар-
хетипи, що споконвіку існують у колективному несвідомому, але самі по
собі є недоступними для споглядання [18, 14]. «Споконвічні загальні
образи» [18, 13], чи «міфічні (первинні) символи», що перебувають
«на рівні спонтанного життя свідомості» [12, 142], пов’язані передусім
із досвідом спільноти, який уже згодом відтворюється у мистецтві та лі-
тературі і стає поштовхом до появи «культурних символів» (К. Ґ. Юнґ).
Зрештою, навіть індивідуально-авторський символізм (за Е. Калером,
«висхідний»), хоч є «цілковито новим творінням, що бере початок у
художньому вимислі», насправді «несе у собі щось загальнолюдське»
Мар’яна ГІРНЯК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714) 33
[6, 194] й зумовлюється контекстом культури. Універсальний людський
досвід, міфологічно-фольклорне коріння та творча свідомість автора ви-
значили домінантні символи всієї прози Р. Федоріва: степ, дорога, пусте-
ля, сад, дім, храм чи світильник [див.: 11], — значимість якого в аналізо-
ваному романі засвідчена назвою твору.
Світло, як суть і призначення кожного світильника, у романі Р. Фе-
доріва оприсутнене через різні матеріальні втілення. Кожне з них перед-
бачає численні означувані, які демонструють тісний зв’язок із видимим
символічним ядром, але водночас є чимось більшим і глибшим, ніж без-
посередньо назване та ословлене. Указуючи на символічність образу сві-
тильника в романі «Отчий світильник», М. Ільницький звертає увагу
на відсутність його предметного вираження у творі [5, 225], однак вра-
ження цієї відсутності насправді спровоковане різними його проявами.
Тому мета цієї статті — з’ясувати способи оприсутнення світла в рома-
ні Р. Федоріва «Отчий світильник», простежити символічні значення,
яких набуває світло залежно від свого виміру існування, та продемон-
струвати взаємодію породжених культурою значень із авторською інтер-
претацією символу світла у творі.
Природним втіленням світла, його джерелом та світильником для сві-
ту в романі Р. Федоріва є сонце. Інколи воно нагадує «круглий черлений
щит» [15, 3], що зігріває все живе на землі своїми променями, однак зна-
чення сонця виходить далеко за межі небесного кола. Світило, що в дав-
ньоукраїнській міфології сприймалося як могутнє і величне божество, яке
протистоїть темряві, виявляється джерелом сили, прихованої у природі та
людині. Це найкраще демонструє яр-пора в тисменицькому лісі: небесне
колесо, зростаючи навесні, не лише воскрешає соки в деревах і наповнює
повітря густим і хмільним трунком, а й викликає в Любани й Івана Русина
захоплення від того, як «владарює ясний день»: «Ух, сонця повно! Світ-
ла — як моря розлив!» [15, 221]. Сонце спонукає персонажів відчути в
собі «вогонь», ототожнити себе з птахом, деревом, сонячним променем
чи краплиною дощу, розчинитися у світі весняної природи: Любанине
розплетене волосся «маяло на вітрі сонячною хвилею» [15, 138].
Життєдайна снага сонця дозволяє зрозуміти, чому воно з давніх
часів асоціюється з життям, а захід сонця є поширеною метафорою на-
ближення смерті. Князь Ярослав Осьмомисл занеміг літнього надвечір’я,
коли «сонце серед ясного дня почорніло», і з цього часу, раз у раз спо-
стерігаючи за призахідним сонцем, він замислюється над тим, що його
«життя теж докотилося західного пруга» [15, 12]. Згасання сонця, що
сигналізує закінчення власного земного існування, призводить персо-
нажів до переосмислення життєвого шляху, зважування своїх добрих і
злих діл, до потреби підсумувати, що із задуманого вдалося встигнути
довершити.
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федоріва
34 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714)
За спостереженням В. Петрова, в українських народних віруваннях
«мітологема сонця набуває характеру етичної категорії», стає «міто-
логемою божого й праведного» [13, 345]. Природні властивості сонця
(світити, зігрівати) часто сприймаються як другорядні, і центр уваги з
сонця як «фізичного тіла» переноситься на сонце як «моральний зра-
зок святості, що на нього людина повинна скеровувати себе, свої вчинки
й свої думки» [13, 346]. Близька перспектива втрати «сонця» спонукає
персонажів «Отчого світильника» його належно оцінити, відчути жаль
за втраченими нагодами набиратися сили від щедро осяяних сонцем
просторів, але головне — сприяє «просвітленню». Якщо князь Ярослав
уже замолоду переконував, що жити «у світі, який не має вікон і две-
рей, куди не пробивається ясного променя — страшно», «це — при-
мирення, збайдужіння, сліпота духовна» [15, 364], то боярин Костян-
тин Сірославич лише «у сумерках», «коли сонце заходить», готовий
«запалити смолоскип» і вдатися до роздумів, на які через пристрасть до
земних насолод бракувало часу впродовж життя [15, 344].
Ще одним природним утіленням світла, символічне значення якого
закорінене у віруваннях предків, є вогонь. Як джерело світла і тепла, во-
гонь здавна вважали необхідною для життя стихією. Сила і могутність
вогню переконували людину в його божественному походженні, а влас-
тивість завмирати і знову оживати, зокрема завдяки «жертвоприно-
шенню» вогню [2, 82], ще більше укріпила народну віру в те, що у вогні
прихована істота бога, і навіть більше — вогонь є одним із модусів його
існування1. Складність добувати вогонь зумовлювала потребу постій-
но його підтримувати, оберігання вогню стало священним обов’язком
спільноти. Домашнє вогнище почало сприйматися як запорука щастя
дому й усієї родини, тож недопильнувати вогонь — означало велике
горе, подібне до смерті [2, 82—83].
Такі вірування предків пояснюють, чому Боян у тисменицькій пущі
приносить жертву вогню, Василько через розпалювання вогню закликає
Даждьбога допомогти Анні народити сина, а князь Ярослав, хоч давно
утвердився у християнській вірі, дотримується язичницького звичаю —
запалює в Настусиному новому теремі вогонь із родинного вогнища
Ростиславичів. Згасання вогню в «Отчому світильнику» ознаменоване
втратою щастя персонажів чи навіть їхньою смертю. Вирушаючи в до-
рогу з надією знайти онука, Предслава гасить вогнище, берегинею якого
була впродовж багатьох років. Замість того, щоб, відповідно до обов’язку,
1' Сварожич — бог вогню у древніх слов’ян; згідно з ученням Геракліта Ефеського, вогонь —
основа всього сущого, першоелемент, із якого виникла природа; у християнстві вогонь вважа-
ється втіленням Святого Духа (вогненні язики над головами апостолів у день П’ятдесятниці),
а в Старому Завіті Господь являється Мойсеєві з-посеред тернового куща в огняному полум’ї
на горі Хорив (Вих.3:2-5).
Мар’яна ГІРНЯК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714) 35
підтримувати домашнє вогнище, вона спостерігає, як його опікуни Цур
і Пек «зникають в отворі стелі разом із синьою цівкою диму», і в цю
мить «була вона схожа на чучело Морени» [15, 116]. Друга «безкровна
смерть родинної ватри» [15, 123], останню вуглинку в якій розтоптав
лихвар Лют, означала для Предслави втрату свободи і стала провісником
її смерті.
Присутність божества у вогні пояснює також, чому він асоціюється з
очищенням. Вливаючи дикий мед у родинну ватру, Боян вмивається ди-
мом, ніби водою, дихає ним, переживаючи внутрішнє оновлення. Влас-
тивість вогню спалювати весь негатив, що існує в людині і довкола неї,
зумовила звичай перестрибування через купальську ватру, однак сим-
вол купальського вогню, зокрема в романі Р. Федоріва, амбівалентний.
Стрибаючи через полум’я, хлопці і дівчата «очищаються у вогні від ско-
ромних жадань» [15, 369], але водночас «Лада живе в купальському вог-
ні; вогонь — це її одежа, дим — її коси» [15, 372]. Кружляння довкола
купальського вогнища вливає в кров князя Ярослава дивовижний хміль;
вогники свічок на вінках, пущених на воду, вже символізують не очищен-
ня від пристрастей, а любов. Зрештою, сама любов часто порівнюється з
ватрою, яку «сокотити треба», щоби не погасла [15, 243].
Ще в прадавні часи люди розуміли, що походження вогню може
бути різне (вогонь від сонця святий, а від блискавки — чаклунський
[1, 69]), тому один вогонь не схожий на інший. Персонажі «Отчого сві-
тильника» навіть порівнюють його із «живою істотою»: «вогонь наро-
джується і вмирає», «вогонь буває гнівним і добрим» [15, 199]. Амбі-
валентність цієї стихії, зафіксовану в численних текстах культури, влучно
охарактеризував Н. Фрай: існує вогонь життя і вогонь смерті [16, 238].
Вогонь є джерелом світла, тепла й очищення, але водночас він спалює і
знищує, спричиняє біль і руїну. Уже на купальському святі князь Ярослав
порівнює себе й Настусю з нічними метеликами, яких манить світло й
тепло вогню, але яким «полум’я обсмалить колись крильця» [15, 371].
Протилежністю до купальського вогнища, своєрідним його спотворе-
ним віддзеркаленням, у романі «Отчий світильник» є «кострище» із
сухого ломаччя й дощок, на якому спалили Настусю, безпідставно зви-
нувативши у відьомстві. Відповідно до народних вірувань, «святий,
Божий, праведний» вогонь «не спалить невинного», у вогні Сварожи-
ча згоряють грішні [2, 83]. Однак, коли штучно «роздувають вогонь»
змовники-бояри, коли йому дають початок люди, оповиті темрявою (во-
гонь на кострищі запалює Настусин брат Ян, щоб зберегти власне життя
і посаду), вогонь стає інструментом зла. Він уже не гріє й не очищує, а
перетворює зовнішній (і навіть внутрішній) світ на попелище: «Насту-
сине кострище випалило в ньому світ <…> вже не сидить грізний князь
Ярослав Осьмомисл <…> сидить тут його подоба, личина, тінь. Душа ж
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федоріва
36 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714)
полетіла за Настусею» [14, 489]. Два різновиди вогню символізують
протилежні первні світобудови, і це добре усвідомлює Іван Русин, який
у своєму «Саду» констатує: «Ненавиджу від сего дня вогонь; не той
вогонь ненавиджу, що гріє всіх убогих <…> Ненавиджу вогонь, чий дим
смердить ярмом; і кличу я вогню на цей вогонь: спали його, божествен-
ний, дотла» [15, 492].
Розведений у відкритому просторі вогонь у романі Р. Федоріва набу-
ває значення «світильника галицької землі». Насолоджуючись на березі
Дністра «живим вогнем» [15, 399], який розгорівся величним полум’ям
завдяки спільній праці (від княжича Олега до прислужника), князь Ярос-
лав перед смертю усвідомлює: ця ватра — не звичайне вогнище, а «сві-
тильник отчої землі», що живиться не так патиччям, як жаром людських
сердець. Саме цієї миті Ярослав Осьмомисл вирішує, що старший син
Володимир не гідний княжого вінця: кожен почувався причетним до
вогню, лише Володимир тримався осторонь — «вважав за нижче своєї
гідності сповняти чорну роботу» або навіть «боявся, що від живого вог-
ню перейме силу й знову запалає батьків світильник» [15, 400]. Отчий
світильник, як наголошує, інтерпретуючи назву роману Р. Федоріва,
В. Качкан, — це «невидимий, але й ніколи не згасаючий вогонь бать-
ківської душі, отчої землі, досвіду поколінь, який має переймати кожний
син, якщо хоче мати право називатися сином народу і землі отчої, і нести
його до своїх синів» [7, 79], а отже, відмова підтримувати цей вогонь
свідчить про неспроможність бути надійною ланкою в естафеті кермани-
чів рідної землі.
Вогонь, що зігріває, запалює чи спалює, спонукає персонажів інтер-
претувати його також як радість і силу чи, навпаки, гнів і лють, які при-
ховані в душі кожної людини і які вона сама викликає до життя. Страж-
даючи у заміжжі за Лютом-лихварем, Доброніга поступово доходить
висновку, що «щастя людина добуває сама, як добуває, приміром, во-
гонь» [15, 133]. Визволяючи Луку з кам’яного мішка, зі світильником у
руках, вона тим самим відкриває для себе можливість щасливого життя
поруч зі «світлою» людиною. Прихований у глибинах людської істоти
вогонь у романі «Отчий світильник» здебільшого віддзеркалюють очі
персонажів: у вже немолодого Василька вони горять молодечим вогнем,
у княгині галицької Ольги, яка нікого не вміла любити, очі світяться
«чорним вогнем», а в боярина Яна в очах раз у раз спалахують злорадні
чи зловісні вогники.
Часто в романі Р. Федоріва вогонь асоціюється з внутрішньою по-
тугою, якою людина наділена, щоб нести світло іншим. Проблема лише в
тому, що, як розмірковує Іван Русин, «ми, часом і на смертному одрі бу-
дучи, не розлущуємо самі себе й не підозріваємо, сліпці невидющі, яким
вогнем володіємо <…> спроможний наш вогонь на велике, а ми спалюємо
Мар’яна ГІРНЯК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714) 37
його, обертаємо у попіл каждодневних абищиць <…> поки не змирша-
віємо до щенту» [15, 162]. Нагадуванням про те, яким вогнем повинна
володіти людина, є предківський звичай вінчання на князя галицького.
Ярослав отримує княжий вінець лише після того, як уночі проходить по
осяяній вогнями смолоскипів дорозі на Галичину могилу: «княжий путь
сумерковий <…> коли не маєш у собі сили, щоб її освітити, то йди геть
з Галичської могили. Хто сліпий душею, тому й удень недоступне сон-
це» [15, 305]. Внутрішнє світло, поєднане з мечем, сокирою будівничого
і книгою, повинне допомагати Ярославу Осьмомислові в його прагненні
«бути отцем для народу, а сином — для своєї землі» [15, 77—78], чи-
нити справедливий суд і зрівноважувати в собі «обов’язок князівський і
розуміння бути чоловіком» [15, 500]. Нестача внутрішнього вогню або
невміння його спрямовувати в потрібне русло призводить до того, що на
смертному одрі князь Ярослав постає перед Іваном Русином як «чоловік
ізтерзаний в двобої із князем», як князь, що не міг піднятися вище себе
і поєднатися з народом.
Часткою вогню, його репрезентацією на мікрорівні є свіча. Як і ліх-
тар чи смолоскип, свіча є джерелом світла, способом освітити простір
дому чи певної території, але в романі «Отчий світильник», як і в бага-
тьох текстах європейської культури, вона набуває також сакрального зна-
чення. Свіча є втіленням небесного вогню, тому сприймається як про-
відник до потойбічного світу, як мова вищих сил, котру можна відчитати
за поведінкою язичків полум’я. Перед Святвечором Чагр, відповідно до
предківського звичаю, запалює від живого вогню свічі, і їхнє «помор-
гування» родина сприймає як зловісний знак: «Мама знала, що в хижі
літають духи предків <…>, віщуючи комусь смерть» [15, 48]. Святве-
чірні недогарки, що мають проганяти з Чагрового поля всяку нечисть
під час першої весняної ораниці, гаснуть на рогах у волів, немовби попе-
реджаючи господаря про позбавлення права на землю. Водночас перед-
смертні роздуми князя Ярослава про «безперервний лет часу» [15, 82],
який кожного без винятку наближає до вічності, супроводжує спокійне
полум’я світильника.
З огляду на свою здатність бути посередником між людиною і по-
тойбічним світом, свіча сприймається як жертва Богові (богам) і як допо-
мога для померлого — вона немовби освітлює шлях душі в загробному
житті. Саме тому Добромир Соколян, перебуваючи в неволі, переживає,
що не може сповнити єдиного прохання баби Предслави: «Як умру, вну-
ку, то наліпи навколо мене свіч. При світлі моя душенька не битиметься
в хижці, при світлі знайде дорогу і полетить до бога або в преісподню»
[15, 155]. Як втілення божественної правди і сили, світло свічі (лампа-
ди, світильника) в романі Р. Федоріва сприяє пробудженню в персонажів
(Івана Русина, князя Ярослава) приємних спогадів та переосмисленню
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федоріва
38 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714)
власного життєвого шляху, а відсутність світла чи його нестача асоцію-
ються зі злими помислами і вчинками. У таверні в Фессалоніках, де Ду-
ліб Покруч убиває Берладника-Ростиславича, «сумерк і пара гойдалися
поміж довгими столами» [15, 462]. Панування темряви супроводжує
також спроби боярина Яна заглянути у власну душу і пригадати діяння,
які звершував упродовж життя.
У християнстві свіча передусім символізує Світло, яке «просвічує
кожну людину, що приходить на світ» (Ів., 1:9). Тому роль свічі-світиль-
ника у романі Р. Федоріва часто виконують сутності, які не пов’язані з
фізичним світлом, але є невід’ємним елементом світла життя, оновлення
людини, її прозріння та просвітлення. Одним із різновидів такого нема-
теріального світильника у творі є дім (рідна земля), що освітлює шлях
на чужині, приходить як свідомий чи несвідомий спомин і не дає пере-
творитися на «плющ» при платані, на «перекотиполе без коріння»
[15, 42]. Це той отчий світильник, який стає внутрішнім голосом, що
кличе до сповнення своєї місії, спонукає до пробудження родової пам’яті.
Іван Русин, хоч і перебуває в добірному ромейському товаристві, почу-
вається в Константинополі самотнім, але мати, являючись йому у сні,
закликає набиратися сили від рідної землі: не «скрізь на світі однаково
світить сонце» [15, 32]. Ще одним покликом дому для Івана Русина стає
Вавило, який, попри свій рабський статус, вважає себе щасливішим від
Івана, бо, на відміну від нього, «має вітцівщину» і зберігає пам’ять про неї
[15, 42]. Вавило змусив Русина замислитися над своєю ідентичністю, ви-
явився для нього власним сумлінням, «вітром полудневим, що скрешує
кригу» [15, 108] і повертає людині втрачену батьківщину.
Символічне значення світла, яке випромінює нематеріальний сві-
тильник, у романі Р. Федоріва часто підсилюється появою фізичного
джерела освітлення. Спонукаючи молодого друга до віднайдення себе
через відновлення пам’яті, Вавило піднімає вгору ліхтар і освітлює ним
Русинове обличчя. Невдовзі після цього Іван Русин відчув, як «засві-
тив» йому і «перевернув душу отчий світильник» [15, 42, 449]. Спі-
віснування в текстуальному фрагменті матеріального і нематеріального
світла, їх взаємодоповнення, що зумовлює «дипластію» образу та «ев-
ристичність символічної форми» [4, 148, 172], для роману Р. Федоріва є
досить прикметним явищем. Добромир Соколян переживає, що не зміг
запалити свічі-спомину для загиблого побратима-невільника, але водно-
час усвідомлює, що «Митрова смерть стала свічою для мене» [15, 155],
пробудженням духу свободи, нагадуванням про власний рід і заповіти
предків. Пам’ять роду, що світила йому в ямі замість сонця, допомогла
зберегти внутрішній стрижень, тому перше, що має намір зробити До-
бромир після звільнення, — власними руками створити надгробок бабі
Предславі і запалити свічу пам’яті [15, 263—266]. Поєднання фізичного
Мар’яна ГІРНЯК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714) 39
світла з духовним в «Отчому світильнику» Р. Федоріва наділяє також
образ світильника символічним значенням маяка, орієнтира, до якого
треба прагнути в житті: «Світильник на вікні моїм не гасне, горить, як
на березі маяк далековидний: “Сюди тримайте путь”» [15, 69].
Світло в романі Р. Федоріва також асоціюється зі спробами збагну-
ти себе й відтворити образ власної душі. Такий світильник самопізнання
запалюють навіть ті персонажі, на життєвому шляху яких «промінчи-
ка світлого» [15, 15] не видно. Боярин Ян неодноразово «засвічував у
думці світильник, і, намацавши ногою першу сходинку, поволі спускався
униз, у підкліті свого “я”» [15, 476], виявляючи у нім то «облізлого соба-
ку», то підступного змія. Замість того, щоб після такого відкриття про-
гнати від себе заздрість, хитрощі, холодний розрахунок, жадобу влади чи
навіть ниций страх, персонаж починає лукавити, називаючи самопізнан-
ня «диявольським прагненням піднятися вище самого бога» [15, 476].
Спроби обманути інших і себе не лише зводять нанівець процес пере-
осмислення життєвих цінностей, а й унеможливлюють головну функцію
світильника — бути джерелом світла. За висловом Івана Русина, через
лукавство боярин Ян «димить [курсив мій. — М. Г.] світильником у за-
камарках власного єства» [15, 477].
Побачити свою душу, як у дзеркалі, боярин Ян може не лише через
«світильник» свідомого самопізнання, а й у сновидних мареннях: Яно-
ву душу в подобі «старого спаршивілого пса» [15, 393] на налигачі веде
янгол битим шляхом, і довжина цієї дороги пропорційна пам’яті про боя-
ринові злодіяння. Побачити глибини власної істоти персонажа змушує та-
кож зовнішній Інший, який виводить на денне світло те, що людина праг-
не приховати від усіх, зокрема від себе. Вірний слуга Яна-печатника Дуліб
Покруч, з одного боку, був його «десницею», що виконувала злочинні
накази, а з другого — втіленням страху перед загрозою смерті чи навіть її
інструментом: Дуліб убиває боярина Яна в приступі божевілля, уявивши
себе «білим птахом», який «ударив дзьобом чорного» [15, 500].
Функцію світильника, що допомагає персонажам розпізнати в собі
добрі поривання і спокійно сприймати виклики зовнішнього світу, у
романі Р. Федоріва здебільшого виконує людина світла. Досліджуючи
міфологему сонця у віруваннях предків, В. Петров акцентував, що для
характеристики святої, праведної людини народ часто використовує
образ «сонячної чистоти»: «людина повинна бути така як сонце»
[13, 356]. З джерелом світла і добра в «Отчому світильнику» асоціюють-
ся багато головних чи навіть епізодичних персонажів: кормилиця Марія,
що посіяла в серці майбутнього князя Осьмомисла зерна краси, добра і
мудрості; Анна, яка з любові до Василька покинула все, щоб у пущі про-
довжити Чагровий рід; Іван Русин, що не лише створив «світильник»
«Хронографа» і «Саду» для нащадків, а й став «Іванком-сонечком»
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федоріва
40 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714)
для Любани, яка впродовж усього життя персонажа була поруч із ним як
світлий спомин.
Інтерпретацію людини як світильника уможливлює не лише наявність
у творі персонажів із чистим серцем, а й численні філософські рефлексії з
приводу того, як формується дух людини світла, які цінності визначають її
внутрішній стрижень, у чому така людина знаходить силу, щоб робити світ
довкола себе кращим. Настуся Чагрівна, на відміну від інших персонажів,
навіть у зрілому віці зуміла зберегти «дитинно-чисте захоплення світом»
[15, 329], жила у створеній уявою «голубій казці» і завжди вірила, що «в
людині людяного більше, аніж того чорного, бісівського» [15, 359]. На-
магаючись бачити довкола насамперед біле, чисте і добре, вона допомага-
ла пробудити в інших світлі помисли, виявилася «криницею», джерелом
світла для Ярослава Осьмомисла, але найважливіше — хотіла разом із кня-
зем бути сонцем, щоб усіх обігріти: «А коли я хочу бути сонцем <…> коли
жадаю, щоб і в тобі була закладена бодай скибочка сонячна. В кожному з
нас від природи закладено по сонцю… по сонечку… по малюсінькому. Не
кожний лише підозріває про це» [15, 484]. Світло, що випромінювало з
Настусиної істоти, дало їй змогу зберігати усмішку і спокій перед вогни-
щем, залишатися єдиною світлою плямою на кострищі посеред людського
натовпу і, втративши тіло, раз у раз усміхатися до князя Ярослава з-поза
прозорої шибки вікна. Засвічене світло, відповідно до євангельської істи-
ни, треба «ставити на свічник», а не «покривати посудиною» (Лк., 8:16).
Нематеріальне світло, навіть якщо й намагаються прикрити, сховати чи
знищити, все одно залишає невидимий, прозорий слід променистої ясно-
сті в душі та пам’яті тих, хто є чи був поруч із ним.
Залишити по собі світлий слід на землі — природне бажання люди-
ни, тож персонажі «Отчого світильника» часто хвилюються з приводу
того, чи не марно прожили вони життя. Людина впізнає себе у своїх ді-
тях, тому продовження власного роду в романі Р. Федоріва сприймаєть-
ся як шлях увіковічнення себе самого. Василькове очікування на сина,
який єдиний може врятувати «Чагрове коліно» від зникнення з лиця
землі, є не лише лейтмотивом твору, а й обрамленням роману. Водночас,
як міркує князь Ярослав перед смертю, вічність людини — не лише в її
дітях, а й у «мислях і вчинках». Для нього, як і для Василька, Івана Ру-
сина чи багатьох інших персонажів, не байдуже, якими вони постануть
у пам’яті майбутніх поколінь, адже «вчинки братів наших, вітців, дідів
і прадідів <…> живлять нас або ж гордістю, або палять соромом»
[15, 428]. Таку пам’ять обманути неможливо, навіть якщо, подібно до
Яна, намагатися «чорне оббілювати, криве — випрямляти» [15, 396].
Вона рано чи пізно виявляє, чиї сліди поросли бур’яном, чиї — добрим
урожаєм, а чиї припали порохом забуття.
Мар’яна ГІРНЯК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714) 41
Персонажі «Отчого світильника» шукають власного шляху уник-
нути забуття і зберегти добре ім’я для нащадків. Як навчав у Констан-
тинополі поет Продром, коли людина для живих стає минувшиною, «її
життя і діяння не розсипаються у пил, як розсипається тіло, після себе
залишаємо або посаджений сад, або мудре слово, або чемно вихованого
сина, або дбайливо доглянуте рольне поле» [15, 179]. Іван Русин, який
не міг пробачити Костянтинові Сірославичу Любаниної смерті та своєї
самотності, не здатний, зрештою, встояти перед пропозицією боярина
створити у монастирі братчину писців, що «розмножать» серед людей
«Хронограф» Івана Русина: «Піде він поміж люди з іменем Русина.
Вибудований тобою храм стане святинею для многих <…> хронограф
і книжник Іван Русин набагато більший од Івана-чоловіка» [15, 346].
Не маючи синів, щоб передати їм частку себе, Русин наприкінці свого
життєвого шляху усвідомлює, що його життя «перелите у слова», й уві-
ковічнити власне ім’я він може лише через царину духу. Бажання бути
незримо присутнім серед наступних поколінь спонукає Івана Русина по-
годитися навіть на роль натурщика для створення ікони святого Іоан-
на. Галицького мудреця цікавить не так посмертна слава (бо «хто через
копу років здогадається шукати в святому Іоанні моїх рис?» [15, 385]),
як можливість існувати серед нащадків — принаймні в іншій матеріаль-
ній формі — і передавати їм акумульоване за своє життя духовне світло.
Тексти мистецтва у романі «Отчий світильник» є не лише одним
зі способів увіковічення людини, а й особливим «світлом для світу». Ще
задовго до своєї появи у товаристві поета Продрома Іван Русин довіда-
вся про творчість Есхіла, Софокла й Еврипіда, Архілоха, Солона, Феог-
ніда і Сапфо. Мистецькі тексти видатних представників давньогрецької
літератури, з одного боку, були джерелом знання про еллінську культуру,
але водночас стали для нього імпульсом до пробудження власного ду-
ховного життя: він «грівся біля вогню славетного Гомера» [15, 109].
Навчаючись у древніх греків відчувати красу мистецького образу, Іван
Русин не лише знаходить силу творити власні тексти — поезію, перекла-
ди, «Сад» чи «Хронограф», — а й вдосконалює вміння розуміти мову
мистецьких творінь своїх сучасників, що стануть променем світла для
майбутніх поколінь. У скульптурах Ігната Соколяна він розпізнає синтез
східної і західної традицій, зокрема майстерне поєднання духовного і ті-
лесного первнів. Скульптурний текст Добромира Соколяна, створений
на стіні галицького храму Успіння Богородиці, Русин відчитує як симво-
лічний трактат про високе призначення людини на землі і про одвічну
боротьбу добра зі злом, що прагне проникнути всередину людської душі.
Навіть у фізично знищеному мистецькому творінні галицький мудрець
здатний відчути велич і могутність. Васильків храм, у якому, на відміну
від більшості церков, під куполами панувало світло, а не сутінки, був спа-
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федоріва
42 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714)
лений рукою заздрісного Яна, але залишив світлий спогад у пам’яті су-
часників: «<…> церковця не щезла безслідно. Якщо витвір мистецький
викресав бодай одну сльозу, чи усміх, або сколихнув силу <…> то він уже
не пропаде в пам’яті» [15, 415].
Місія кожного митця — сприяти просвітленню сучасників і нащад-
ків, нести їм світло істини, що відкривається не багатьом. У романі Р. Фе-
доріва до усвідомлення свого призначення наближається насамперед
Іван Русин. Уже на початку творчого шляху він вірить, що Словом зможе
переінакшити володаря галицької землі: «зі світильником моїм буде хо-
дити він щоденно» [15, 8]. З часом персонаж усвідомлює, що «в князів
своя дорога» і не завжди вони готові прислухатися до співців, але на-
віть у такому випадку, на його переконання, справжній митець повинен
зберігати свій світильник незаплямованим. Іван Русин не може збагнути,
як у душі його учителя Продрома — поета, що відкрив перед ним красу
мистецького слова і засвітив світло знання, — «вживаються поруч олжа
й істина» [15, 36]. Попри те, що «світильник залежить від олії»
[15, 38], митець не має права на дволичність і прислужництво, тим паче,
що вигода співця, що «травою стелиться під ноги» володареві, — на-
справді омана: милість повелителів тимчасова. Продром на схилі віку
втратив усе своє майно й опинився у шпиталі милосердя. Навіть Ян, який
до смерті зберіг статус печатника і придворного співця, з сумом кон-
статує, що Ярослав Осьмомисл, хоч і потребував його щоденно, в душі
«гидився своїм співцем» [15, 374]. Князь нагороджував боярина-спів-
ця золотом, кіньми чи землею, але ніколи не виявляв щирості та любові.
Митець до тих пір може нести світло, допоки він «горить», тому навіть
за добрі справи (заснування шкіл, училищ, монастирів та шпиталів) Іван
Русин відмовляється віддячити князеві «піснею, билиною, сказанням»
[15, 261]. Щоб бути джерелом просвітлення, митець має наповнити своє
слово не лестощами і славословієм, а світлом і вогнем.
Світло, зокрема в романі Р. Федоріва, асоціюється також із просві-
тою, символізуючи приховане в книжках знання. Подібно до того, як
ріки зволожують землю, книжна мудрість виявляється «джерелом, яке
напуває розум» [15, 54]. Невипадково княжича Ярослава більше приваб-
лює не ратна наука, а писання Івана Златоуста та Василя Великого, твори
мудреців Платона й Аристотеля, історія діянь Олександра Македонсько-
го та грецькі повісті. Щоб зробити цю мудрість доступною руському на-
родові і примножити рідній землі слави, Іван Русин перекладає грецькі
книги, засновує разом із князем Осьмомислом та філософом-учителем
Климом Добротвором школи й училища. Учитель, книжник-мудрець
чи навіть князь (попри амбівалентність цього образу в романі) виявля-
ються світильником, що дає змогу всій отчій землі «прозріти» і пізна-
ти духовну вагу книг: «Людям простим сонце теж потрібне» [15, 321].
Мар’яна ГІРНЯК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714) 43
Персонажі розуміють складність поставленого перед собою завдання,
адже діти — це глина, з якої можна «і янголів, і дияволів виліпити», але
потреба передати комусь здобуті знання є сильнішою від страху перед
невдачею, і просвіта народу стає їхньою спільною справою. Незалежно
від свого соціального статусу, персонажі усвідомлюють, що учні, які сьо-
годні вчаться складати докупи літери, завтра стануть поетами, писцями,
вчителями, книжниками-філософами, іншими словами, «сіллю руської
землі». Як наголошує Іван Русин, це «зерна, з яких уродиться туге колос-
ся»: «вогник у душах їхніх запалено — посвітліє на отчій землі» [15, 355].
Осяяні світлом знання, люди демонструють свободу в судженнях,
знаходять можливість трансформувати пережите в «оповідь» і поді-
литися власними думками з нащадками, зафіксувати на письмі важливі
події та зберегти їх у пам’яті прийдешніх поколінь. Розпочинаючи ро-
боту над «Хронографом», Іван Русин зазначає, що «запалив свій сві-
тильник» [15, 48] задля того, щоб історія змогла відсіяти «полову від
зерна, правду від олжі» [15, 210]. Його завдання — не лише розповідати
про сучасні діяння, а й записати численні перекази з давніх часів, закар-
бувати в пам’яті століть, окрім княжих та боярських, імена ратаїв, воїнів,
купців, ремісників та митців, які власною працею спричинилися до роз-
будови галицької землі. Літописець усвідомлює свою відповідальність
перед історією, адже він фіксує і те, що бачить сам, і те, «про що гово-
рять», а в таких випадках зберегти чистоту пера дуже складно. Опису-
ючи діяння «праведні й славні», «криві і безчесні» [15, 345], він виво-
дить на суд прийдешнього своїх сучасників, мимоволі пропонує власну
версію подій, навіть якщо не опускається до рівня особистих симпатій
чи порахунків. Водночас, якщо Ян-печатник готовий задля доброї слави
власного імені свідомо фальсифікувати історію, творити на противагу
«Хронографу» своє «Житіє», щоб нащадки не могли з упевненістю
сказати, «у якому писанні істина» [15, 396], то Іван Русин залишаєть-
ся вірним власній настанові — «берегти світильник отчий», наскільки
вистачить у нього внутрішньої потуги. Пам’ятаючи про своє коріння і
переймаючи від попередників досвід і силу духу, він творить оповідь про
минуле і сучасне, про інших і про себе, щоб у такий спосіб стати світлом
для майбутніх поколінь.
Отже, світло в романі Р. Федоріва «Отчий світильник» набуває різ-
них значень залежно від своєї матеріальної репрезентації та відповідно
до індивідуально-авторської інтерпретації цього поширеного в текстах
культури символу. Світло сонця асоціюється із внутрішньою силою лю-
дини та потугою природи, є невід’ємною передумовою життя та свідчен-
ням праведного існування на землі. Захід сонця символізує наближення
до смерті, тож виявляє потребу людини переосмислити свій життєвий
шлях. Вогонь є джерелом світла і тепла, чи навіть, згідно з віруваннями
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федоріва
44 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714)
предків, середовищем перебування божества, тому він часто сприйма-
ється як запорука щастя і довголіття родини, як оберіг дому. Вогонь во-
лодіє силою очищення від зла і від пристрастей, але також символізує
любов, про яку треба дбати, як і про ватру. Амбівалентність вогню (во-
гонь життя і вогонь смерті), що пов’язана з його походженням і призна-
ченням, репрезентує протилежні первні світобудови. «Вільний» вогонь
у відкритому просторі, запалений не лише матеріальними засобами, а й
бажанням спільноти, нагадує персонажам роману світильник галицької
землі. З вогнем асоціюються приховані у глибинах людської істоти пори-
ви гніву, переживання щастя й радості, ще не задіяний потенціал, який
робить людину здатною на великі справи. Свіча, що символізує «світло,
яке просвічує кожну людину», супроводжує добрі думки і вчинки персо-
нажів, може бути віщим знаком чи провідником до потойбічного світу.
Функцію «світильника» в романі виконують також сутності, пов’язані
не з фізичним світлом, а зі світлом життя, прозрінням та просвітленням:
дім (рідна земля), праведна людина, тексти мистецтва, співці, книжни-
ки та учителі, які несуть іншим просвіту, допомагають шукати істину та
передавати її наступним поколінням і в такий спосіб залишають світлий
слід у пам’яті нащадків.
ЛІТЕРАТУРА
1. Вишневська Г., Комендант С. Вогонь як природне явище і багатоликий символ // Рідний
край. 2011. № 2 (25). С. 68—73. URL: dspace.pnpu.edu.ua/bitstream/123456789/1663/1/
Vishnev.pdf
2. Войтович В. Українська міфологія. Київ: Либідь, 2002. 664 с.
3. Горнятко-Шумилович А. З націленістю на «виразне національне обличчя» (Націо-
нальний наратив у «Жбані вина» Романа Федоріва) // Studia Ruthenica Cracoviensia 5.
Ukraina Irredenta. Literatura i język Ukrainy XX wieku. Kraków, 2011. S. 21—32.
4. Гусев С. Смысл возможного. Санкт-Петербург: Алетейя, 2002. 384 с.
5. Ільницький М. Людина в історії (Сучасний український історичний роман). Київ: Дні-
про, 1989. 356 с.
6. Калер Э. Избранное: Выход из лабиринта. Москва: РОССПЭН, 2008. 336 с.
7. Качкан В. Роман Федорів: Літературно-критичний нарис. Київ: Радянський письмен-
ник, 1983. 150 с.
8. Костюк О. Історичне минуле в романі «Отчий світильник» Р. Федоріва // Вісник За-
порізького національного університету. Філологічні науки. 2008. № 2. С. 131—134.
URL: web.znu.edu.ua/herald/issues/2008/fi l_2008_1_2/2008-26-06/kostuk.pdf
9. Лотман Ю. Символ в системе культуры // Лотман Ю. Семиосфера. Санкт-Петербург:
Искусство-СПБ, 2000. С. 240—249.
10. Лотман Ю. Символ — «ген сюжета» // Лотман Ю. Семиосфера. Санкт-Петербург:
Искусство-СПБ, 2000. С. 220—239.
11. Майорова О. Архетип та символ як смислотвірні чинники прози Р. Федоріва //
Слово і Час. 2005. № 9. С. 53—58. URL: il-journal.com/index.php/journal/issue/
view/182/9_2005_pdf
12. Мамардашвили М., Пятигорский А. Символ и сознание. Москва: Прогресс-Традиция,
2009. 288 с.
Мар’яна ГІРНЯК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714) 45
13. Петров В. Міфологема «сонця» в укр[аїнських] нар[одних] віруваннях та візантій-
сько-гелліністичний культурний цикл // Петров В. Розвідки: У 3 т. Київ: Темпора,
2013. Т. 1. С. 343—381.
14. Салига Т. Свічка на осінньому вітрі // Салига Т. Імператив. Львів: Світ, 1997.
С. 249—257.
15. Федорів Р. Отчий світильник. Львів: Каменяр, 1976. 504 с.
16. Фрай Н. Великий код: Біблія і література. Львів: Літопис, 2010. 362 с.
17. Шевчук З. «Клопіт згадування» або Історія в літературі // Слово і Час. 2005. № 9.
С. 14—24. URL: il-journal.com/index.php/journal/issue/view/182/9_2005_pdf
18. Юнґ К. Ґ. Архетипи і колективне несвідоме. Львів: Астролябія, 2018. 608 с.
Отримано 2 липня 2020 р.
REFERENCES
1. Vyshnevska, H., Komendant, S. (2011). Vohon yak pryrodne yavyshche i bahatolykyi symvol.
Ridnyi krai, 2 (25), pp. 68-73. URL: dspace.pnpu.edu.ua/bitstream/123456789/1663/1/
Vishnev.pdf [in Ukrainian]
2. Voitovych, V. (2002). Ukrainska mifolohiia. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian]
3. Horniatko-Shumylovych, A. (2011). Z natsilenistiu na “vyrazne natsionalne oblychchia”
(Natsionalnyi naratyv u “Zhbani vyna” Romana Fedoriva). Studia Ruthenica Cracoviensia
5. Ukraina Irredenta. Literatura i język Ukrainy XX wieku, pp. 21-32. Kraków, 2011. [in
Ukrainian]
4. Husiev, S. (2002). Smysl vozmozhnoho. Saint Peterburg: Aleteiia. [in Russian]
5. Ilnytskyi, M. (1989). Liudyna v istorii (Suchasnyi ukrainskyi istorychnyi roman). Kyiv:
Dnipro. [in Ukrainian]
6. Kaler, E. (2008). Yzbrannoie: Vykhod iz labirinta. Moscow: ROSSPEN. [in Russian]
7. Kachkan, V. (1983). Roman Fedoriv: Literaturno-krytychnyi narys. Kyiv: Radianskyi
pysmennyk. [in Ukrainian]
8. Kostiuk, O. (2008). Istorychne mynule v romani “Otchyi svitylnyk” R. Fedoriva. Visnyk
Zaporizkoho natsionalnoho universytetu. Filolohichni nauky, 2, pp. 131-134. URL: web.znu.
edu.ua/herald/issues/2008/fi l_2008_1_2/2008-26-06/kostuk.pdf [in Ukrainian]
9. Lotman, Yu. (2000). Simvol v sistiemie kultury. In Lotman, Yu. Siemiosfi era, pp. 240-249.
Saint Peterburg: Yskusstvo-SPВ. [in Russian]
10. Lotman, Yu. (2000). Simvol — “gen siuzheta”. In Lotman, Yu. Siemiosfi era, pp. 220-239.
Saint Peterburg: Yskusstvo-SPВ. [in Russian]
11. Maiorova, O. (2005). Arkhetyp ta symvol yak smyslotvirni chynnyky prozy R. Fedoriva. Slovo
i Chas, 9, pp. 53-58. URL: il-journal.com/index.php/journal/issue/view/182/9_2005_pdf
[in Ukrainian]
12. Mamardashvili, M., Piatihorskii, A. (2009). Simvol i soznaniіe. Moscow: Progress-Traditsia.
[in Russian]
13. Petrov, V. (2013). Mifolohema “sontsia” v ukr[ainskykh] nar[odnykh] viruvanniakh ta
vizantiisko-hellinistychnyi kulturnyi tsykl. In Petrov V. Rozvidky. (Vol. 1-3. Vol. 1), pp. 343-
381. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian]
14. Salyha, T. (1997). Svichka na osinnomu vitri. In Salyha, T. Imperatyv, pp. 249-257. Lviv: Svit.
[in Ukrainian]
15. Fedoriv, R. (1976). Otchyi svitylnyk. Lviv: Kameniar. [in Ukrainian]
16. Frai, N. (2010). Velykyi kod: Bibliia i literatura. Lviv: Litopys. [in Ukrainian]
17. Shevchuk, Z. (2005). “Klopit zhaduvannia” abo Istoriia v literaturi. Slovo i Chas, 9, pp. 14-
24. URL: il-journal.com/index.php/journal/issue/view/182/9_2005_pdf [in Ukrainian]
18. Yung, K. G. (2018). Arkhetypy i kolektyvne nesvidome. Lviv: Astroliabiia. [in Ukrainian]
Received 2 July 2020
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федоріва
46 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 6 (714)
Mariana Hirniak, PhD, docent
Ivan Franko National University of Lviv,
1 Universytetska st., Lviv, 79000
e-mail: maryana.hirnyak@lnu.edu.ua
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-1396-2888
SYMBOL OF LIGHT IN “PATERNAL LANTERN” BY ROMAN FEDORIV
Th e paper deals with the novel “Paternal Lantern” by Roman Fedoriv, namely with the sym-
bolic meanings the light acquires according to its material representation in the work. Th e
writer interprets this symbol, common for the cultures of the whole world, in a rather origi-
nal way. In the novel, the sunlight is associated with the human internal strength and power
of nature; it is a precondition for life as well as evidence of righteous existence on earth.
Th e sunset symbolizes approaching death and thereby manifests the man’s need to rethink
his way of life. Th e fi re is a source of light and heat, and even, in accordance with ancestral
beliefs, an abode of the deity; therefore it is frequently treated as a guarantee of family’s
happiness and longevity, as a patron of the house. Th e fi re has the power to clear evil and
passions out; however, it also symbolizes love, which needs care not less than a bonfi re. Th e
ambivalence of the fi re, namely the fi re of life and the one of death, caused by its origin and
destination, represents opposite principles of the universe. Th e ‘free’ fi re, lit in the open air
due to the community’s will, resembles the lantern of Halychyna land for the novel’s char-
acters. Hidden in the depths of human being, the outbursts of anger, the experience of hap-
piness and joy, and still untapped potential, which makes a person capable of making great
things, are also associated with fi re. Th e candle symbolizing “light that enlightens everyone”
accompanies characters’ good thoughts and actions, it can be a prophetic sign or guide to
the aft erlife. Th e function of ‘lantern’ in the novel is also performed by the things related not
to the physical light but the shine of life, insight, and true understanding. Th ese are home
(native land), a righteous person, art and texts, minstrels, scholars and teachers that bring
enlightenment to the people, help them search for truth and pass it on to the next genera-
tions leaving the trace of light in their descendants’ memory.
Keywords: symbol, light, sun, fi re, candle, lantern, human being, artist, enlightenment.
Ґінчанка З. Жар-Птах. Вибрані поезії.
Пер. Я. Поліщука. Київ: Дух і Літера. 2020. 96 с.
До збірки увійшло п’ятдесят найкращих віршів Зузанни
Ґінчанки (1917—1944) різних періодів її творчості в
перекладі з польської Я. Поліщука. Народжена в Києві
в єврейській сім’ї, Зузанна Ґінчанка стала відомою поль-
ською поетесою міжвоєнного періоду, її яскраве життя
обірвалося у 27 років під час Голокосту. Поетичні тво-
ри згруповані у розділах «Вакаційна учта», «Про
кентаврів», «Темні історії», «Утеча»; видання ілю-
строване архівними фотографіями поетеси та її друзів
(1930-ті роки) з колекції Музею літератури ім. Адама
Міцкевича у Варшаві.
Мар’яна ГІРНЯК
|