Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2008
1. Verfasser:	Скрипник, Г.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України 2008
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/17531
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій / Г. Скрипник // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 3-8. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-17531
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-175312011-03-02T12:04:22Z Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій Скрипник, Г. 2008 Article Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій / Г. Скрипник // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 3-8. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. 978-966-02-5045-1 XXXX-0047 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/17531 uk Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
format	Article
author	Скрипник, Г.
spellingShingle	Скрипник, Г. Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
author_facet	Скрипник, Г.
author_sort	Скрипник, Г.
title	Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
title_short	Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
title_full	Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
title_fullStr	Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
title_full_unstemmed	Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
title_sort	етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
publisher	Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2008
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/17531
citation_txt	Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій / Г. Скрипник // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 3-8. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT skripnikg etnokulʹturnatradicíâvkontekstíglobalízacíjnihtendencíj
first_indexed	2025-07-02T18:43:34Z
last_indexed	2025-07-02T18:43:34Z
_version_	1836561795410558976
fulltext	3 С еред найважливіших проблем світо- вого співтовариства упродовж останніх ро- ків постали питання збереження етнічнос- ті та охорони самобутності національних культур. Саме з проблем збереження тра- диційної культури і фольклору проведено низку спеціальних наукових конференцій, регіональних та субрегіональних семіна- рів (у Чехії, 1995; Мексиці, 1997; Японії, 1998; Фінляндії, 1998; Узбекистані, 1998; Гані, 1999; Новій Каледонії, (Ліван), 1999; вашингтоні, 1999). У прийнятих резолюціях ідеться й про те, що благополуччя носіїв традиційної культури, потенціал і чисельність яких по- терпають від тотальних переселень, руйна- ції природного середовища проживання, нав’язування чужої філософії, витіснення на маргінеси суспільно-економічного бут- тя, повинні бути в центрі національної і міжнародної політики в галузі культури. Для України застереження і рекомен- дації ООН у сфері культури особливо ак- туальні. Через багатосотрічне недержавне буття нації і культурну експансію поне- волювачів, через фатальні наслідки бо- ротьби проти нації засобами голодомору, репресій і депортацій, через довготрива- ле руйнування селянства, яке в Україні утворювало ядро нації, українському на- роду та його традиційній культурі було завдано непоправної шкоди. відтак піді- рвано утрадиційнені пріоритети й духовні цінності, а розмаїту обрядово-звичаєву культуру викорінювали як патріархаль- щину й націоналізм, що згубно позначи- лося на загальній екології народної куль- тури в Україні. Унаслідок таких деструктивних про- цесів утрачено безперервність культур- ної традиції українства, етнокультурну спадкоємність і міжпоколінні зв’язки. Порушення безперервності культурно- національної традиції є вкрай деструк- тивним суспільним фактором, адже традиція, за слушним визначенням Є. Маркаряна, є специфічним механіз- мом, який детермінує загальну спрямова- ність суспільного розвитку. Зруйнування традиції спричиняє втрату орієнтирів суспільного прогресу, зумовлює загальну суспільну невизначеність. Сучасний культурний простір України формується за принципово відмінних (у порівнянні з попередніми епохами історії людства) умов прискореного історичного процесу, нівеляції відстаней і кордонів, глобалізаційних впливів і тотального по- ширення маскультури. Хоча загально- універсальних нівеляційних впливів зазна- ють і держави старої демократичної Європи, вони все-таки обстоюють національні прі- оритети в культурі, запроваджують певні регулятивні механізми щодо експансії мас- культурної космополітичної продукції, яка переважно є низького морального й есте- тичного ґатунку, що руйнує етичні засади та понижує художньо-естетичну культуру соціуму. Українська культура особливо гостро відчуває свою незахищеність перед космополітичним наступом маскультури, оскільки лише тепер, після кількасотліт- нього підневільного періоду, вона почала розвиватись як цілісність в єдиних гео- графічних та політично-адміністративних межах. Тому вона вразливо реагує на екс- пансію підтримуваної на державному рівні чужої маскультури, часто асоціальної за своєю сутністю. Негативно позначаються на станов- ленні загальнонаціональної культури (уже за часів незалежності) тенденція насадження тотальноруйнівної етики в культурно-інформаційній сфері Украї- ни, зневажливе ставлення до суспільного порядку в його традиційному розумін- ні, знецінення будь-яких національно- забарвлених явищ культури. Ховаючись за гаслами демократії, електронні ЗМІ часто пропагують по- збавлений морально-етичних засад іно- земний “культурний” продукт, негують традиційні принципи соціальної структу- ри (як-то сім’я та громада), підтримують маргінальні соціально-культурні рухи, принципово несумісні з традиційною морально-етичною системою. Свідченням ЕТНОК УЛЬТ У РН А ТРА ДИЦІ Я В КОНТЕКСТІ ГЛОбА ЛІЗА ЦІйНИ х ТЕН ДЕНЦІй Ганна Скрипник 4 такої “телесвободи” та “псевдодемократії” є численні спроби десакралізації україн- ської історичної минувшини, знеславлен- ня імен видатних вітчизняних діячів куль- тури та мистців, що породжує масовий нігілізм, історичне безпам’ятство, формує збайдужіле, світоглядно-космополітичне покоління. Пострадянська естетика заперечення будь-якої нормативності в культурі, при- таманна масовій псевдокультурі з її ци- нічною банальністю, облагородженою прагненнями вивільнення від соціальних критеріїв, норм та обмежень, завдає знач- ної шкоди формуванню духовних підва- лин розвитку українського суспільства. Такі ж згубні наслідки мають спроби знівелювати національну своєрідність укра- їнської культури під приводом актуалізації тенденцій уніфікації та культурної асиміля- ції. Із цього приводу академік С. Арутюнов доречно зазначив, що так звані природні процеси “добровільної етнічної асиміляції”, урбанізації та стандартизації побутово- культурної сфери життя – усе це прояви ен- тропійної тенденції, аналогічні зменшенню видового складу фауни і флори, забруднен- ню природного середовища тощо 1 . вирішенню проблеми екології націо- нальної культури в Україні передує, окрім іншого, потреба неупередженого до- слідження сучасного етнопсихологічного стану українського етносу, з’ясування не- гативних наслідків впливу на українську ментальність суспільно-політичних реа- лій часів тоталітаризму (етноцид 1930-х років, масштабні репресії, мовна та куль- турна агресія держав-поневолювачів). Необхідність реалізації системи дер- жавних заходів на охорону і відроджен- ня національної культури актуалізується у зв’язку з активним протидіянням пев- них сил (через пресу та засоби масової інформації) національно-культурній ре- креації, відродженню власне української культури, формуванню національно ви- значеної системи освіти тощо. Прихиль- ники творення позанаціональної культу- ри трактують орієнтації на відродження національної культури як шлях до “про- вінційності”, “самообмеження й ізоляціо- нізму”, а культурно-національна традиція розглядається ними як перешкода на шля- ху цивілізаційного поступу суспільства. Тенденційність і упередженість таких теорій є очевидною. Зрозуміло, що, відки- даючи значення етнічної традиції в дер- жавному будівництві та в повновартісно- му культурному самоствердженні народу, ці автори обстоюють творення абстрак- тної, космополітичної за суттю культури. Спроба ототожнення вкрай поміркованих і обережних кроків Української держави на підтримку національного шкільниц- тва та мови, на реабілітацію культурно- національної самобутності народу з “екс- пансією національного нормативізму”, який нібито “гальмує позанормативну творчість, інновації”, є не чим іншим, як політичним лукавством. Адже саме в рам- ках традиційно-національної культури і на її базі можливе виникнення інновацій. Традиція, як своєрідний етнокод нації і передумова зародження нових елементів, постає основою культурно-національного прогресу. високо оцінюючи її соціальне значення, Є. Маркарян наголосив, що роль традиції в соціальному житті мож- на порівняти з роллю генетичних програм для біологічного життя. Зауважимо, що державна охорона на- ціональної “традиційності”, культурної самобутності в прибалтійських країнах не заважає цивілізаційному поступу цих країн. відомо також, що відродження (по здобутті чехами незалежності) чеської мови і культури в переважно німецькомов- ному середовищі чехів не спричинилося до їх культурного занепаду чи ізоляціо- нізму, а лише прислужилося стрімкому культурно-національному піднесенню. На думку дослідників, орієнтація на національну ідею, збереження розмаїття культурних традицій попередніх історич- них етапів відіграли вирішальну роль у сучасних економічних та соціальних успі- хах китайського, японського, південноко- рейського народів. З утвердженням державності актуалі- зувалася також потреба відродження по- вновартісного культурно-національного простору, “націоналізації культури”. Бо ж видається неправомірним ні з мораль- ного, ні з правового поглядів узалежню- вати культурно-національну самореалі- зацію українців, як більшості населення держави, від ставлення до них та до їх- ньої культури з боку сусідніх держав чи упереджених представників національних меншин в Україні. До того ж Українська держава гарантує конституційно забез- печення прав та культурно-національних 5 запитів етнічних груп. Як зауважив в. Євтух, основним змістом внутрішніх процесів, характерних для всіх етнічних груп та національних меншин України, також є спроби відродження втрачених або нерозвинених раніше сутнісних атри- бутів етнічності. Ці тенденції етнічного відродження, що спостерігаються і в ін- ших країнах, правомірно названі Е. Сміт- том “етнічним ренесансом”. Перед етнологією – наукою про соціо- культурне розмаїття людства впродовж останніх десятиріч (періоду “етнічного ренесансу”) – постали особливо складні методологічні проблеми. Очевидно, що належне осмислення складних сучасних соціокультурних явищ (незаперечного впливу на суспільне життя етнічного фак- тора, активізації етнонаціонального руху в усіх, без винятку, куточках світу, що дає підстави розглядати глобалізацію й етнізацію як дві взаємопов’язані сторони єдиного процесу) передбачає доконечність застосування як нових наукових підходів, так і докладної розробки використовува- них понять і створення чіткого категорі- ального апарату. Постдогматична етнологічна думка не лише відкинула економічний детермінізм радянської науки, що полягав у зведенні етнічних проблем до класових, але й, згід- но з постулатами культурної антропології, перенесла акцент із ключового поняття “етнос” на поняття “етнічність” і “куль- турна ідентичність”, як на ключові термі- ни науки. При цьому мало враховується, що характерна для західної науки концеп- ція “етнічності” змодельована внаслідок аналізу інших соціокультурних реалій поглядів на суспільний устрій світу. На український грунт некритично було пере- несено поняття щодо інтерпретації майже всіх етнічних і расових явищ, котрі мали місце в період формування американської нації та інших націй Нового світу, в іс- торії яких не було належно розвинутих до цивілізаційного рівня так званих авто- хтонних етнічних культур. У процесі формування американської цивілізації активну участь взяли пред- ставники багатьох етнічних культур Старого світу, які відкололися від свого історико-соціального коріння, тому ці ре- алії не заохочують до пошуку історичної природи етнічного феномену (етнічної субстанції) у соціумі. відтак досліджен- ня в західній науці етнічної субстан- ції замінено дослідженням конкретних проявів етнічності в будь-якій соціаль- ній формі. Домінує тенденція вбачати в етнічній складовій соціуму виключно її психологічну і ситуативну сутність. Окреслюючи місце етнічності в історії та культурі, дослідники конструктивістсько- го напряму зосереджують увагу переваж- но на процесах самоідентифікації різних етнічних груп у контексті іноетнічного оточення. Не можна не погодитися з те- зою конструктивістів про те, що для су- часних багатоетнічних мігрантських чи урбанізованих середовищ належність до тих чи інших етнічних спільнот зумов- лена передусім суб’єктивним чинником – самоідентифікацією чи самовіднесенням до певної спільноти, моделюванням від- повідних власних культурних характе- ристик. Очевидно, що моделюються або, точніше, реконструюються лише ті втра- чені культурні риси і стандарти, які іс- торично сформувалися раніше. Отже, ці- лісне тлумачення етнічності, навіть щодо багатоетнічних сучасних спільнот, пови- нно враховувати зв’язок етнічно зумовле- них поведінкових дій, що проявляються в актах етнічної солідарності, у специфі- ці культурних інтересів і психологічних настанов із символами конкретної етно- культури. Логічним і виправданим є застосуван- ня цих нових підходів, узасаднених на постмодерністській соціологічній методо- логії, до аналізу конкретних етнокуль- турних реалій багатоетнічного міського середовища. Чи не найбільше для осмис- лення складного комплексу етнічних про- блем сучасного постіндустріального сус- пільства, в якому етнічне зазнало значних трансформацій і специфічних проявів, по- слуговуються науково-методичними під- ходами соціальної та культурної антропо- логії. Постмодернізм уникає врахування історичної парадигми розвитку спільноти і зосереджується головно на сучасних його результатах. Такий підхід до вивчення ет- нічності цілком відповідає проблемам до- слідження імміграційних спільнот Нового світу, діаспорних утворень, урбанізовано- го середовища, “де процес індивідуалі- зації людини досить розвинувся, а від- так акцентування досліджень культурної ідентичності безвідносно до конкретної етнічної спільноти, без відповідної істо- 6 ричної ретроспективи є більш вмотивова- ним і суголосним політичним доктринам західних держав”. Цей методологічний ін- струментарій переважно використовують для дослідження етнічних груп, котрі, як частини історично сформованих народів, існують поза територією їхнього форму- вання, найчастіше закріпленої у вигляді політичної структури як держава, і виму- шені за умов домінування чужого куль- турного поля або втрачати, або ж рекон- струювати своє етнічне обличчя. водночас абсолютизувати цей дослід- ницький метод в умовах традиційного українського суспільства, з його давньою глибокозакоріненою культурою та історі- єю, — недоцільно. На відміну від США, країни іммігрантів, Україна належить до країн Старого світу, в її історії та куль- турі вирішальну роль відіграв титульний український етнос, культурно і генетич- но закорінений саме на етнічній терито- рії. Тим-то проблеми його походження, етнічної історії, етнокультурної та етноп- сихологічної самобутності можна повно- масштабно досліджувати з урахуванням етнічного контексту людської культури, розкриття історичної парадигми розвитку спільноти, націєбудівництва в сучасному світі, етногенезу та етнічної історії народу тощо. Такий підхід дозволить уникнути популярного серед дослідників етнічно- го нігілізму, уможливить розгляд етніч- них спільнот не як архаїчних соціальних явищ, а як універсальних і оптимальних форм людського співжиття і взаємодії з природою. Саме це акцентують сучасні дослідники етнічності, котрі розглядають етноутворення як процес адаптації до спе- цифічних природних та соціальних ніш. Такий підхід є доброю методологічною основою для створення фундаменталь- них енциклопедичних робіт, історико- етнографічних атласів, багатотомних історій науки, етнічної та етнокультур- ної історії України. Стратегія розбудови Української держави не лише передбачає створення повної і об’єктивної історії та культури України за весь період її існу- вання, але й з’ясування передумов полі- тичної і психологічної єдності української нації, вирішення проблем етногенетичної спільноті українства. Очищення націо- нальної історії від чужих політичних мі- фів і доктрин вимагатиме цілеспрямованої праці та державних зусиль не лише в ца- ринах академічної науки, але й у сферах політики, освіти, мас-медій та мистецтва. Дослідники зазначають, що формальне плюралістичне суспільство, не підкріпле- не толерантністю і правовою свідомістю, збалансованістю економічних спромож- ностей різних етнічних спільнот, надає суспільству загалом конфронтаційних ознак. Зокрема спостерігається погли- блення успадкованої з радянських ча- сів тенденції до зростання диспропорцій соціально-професійної структури різних етнічних спільнот України. Продовжує наростати “недопредставленість” етнічних українців в управлінській, культурно- науковій та економічній сферах; дедалі більшої зубожілості зазнає сільська, пе- реважно етнічно-українська, людність, права якої на освіту та охорону здоров’я порушені, до того ж вона фактично від- сторонена від можливості брати участь у прийнятті рішень. Це явно деструктивні суспільно-політичні тенденції, що потре- бують пильної уваги і аналізу суспіль- ствознавцями та політиками. Домінування в незалежній Україні ро- сійськомовного культурно-інформаційного простору, маргіналізація української куль- тури й української мови, що і сьогодні триває, до певної міри є виявом засвоєння титульним етносом фальшивого і самопри- низливого уявлення про себе, негативного автостереотипу, нав’язаного попереднім режимом; наслідком перетворення авто- хтонної більшості на зневажену меншість на власній землі. Парадоксально, але й за часів незалежності головною ознакою меншовартості автохтонів залишається їхня україномовність; і донині реальної мовно-культурної емансипації українців та послідовної духовно-ментальної деко- лонізації України не відбулося. Соціально-культурна маргіналізація україномовного населення залишається і надалі потенційним джерелом етнічної дискримінації українців, а отже, потен- ційних суспільних конфліктів. Розходжен- ня між формальним і реальним статусом етнічно-українського населення (визнаного титульною нацією) і української мови (ого- лошеної державною) є причиною непоро- зумінь та міжнаціональної конфронтації. Статус і рівень функціонування державної мови незадовільні через декларативний ха- рактер, однак російська національна мен- шина з таких реалії невдоволена, оскільки 7 вони (попри їх декларативність) таять у собі потенційну загрозу її нинішньому привілейованому становищу. Це міжетніч- не непорозуміння поглиблюється внаслі- док дії механізмів реального соціально- культурного домінування російської мовно-етнічної групи над українською, механізмів самовідтворення цього домі- нування в умовах національної незалеж- ності і формальної рівності української та російської груп. Практикована на Заході реалізація ідеї “позитивної дискримінації”, тобто реаліза- ція системи державних програм, спрямова- них на усунення соціокультурних наслід- ків дискримінації негативної, у минулому застосовуваної проти етнічних, мовних або конфесійних груп, навіть російськими лі- бералами класифікується як “насильниць- ка українізація”, оскільки вона таїть за- грозу їхньому реальному домінуванню. відомо, що без активного національно- го самоусвідомлення неможливе перетво- рення народу в націю. Лише тоді, коли український патріотизм як природний вияв лояльності до отчого краю буде мо- ральною нормою нашого життя, ознакою національної гідності і громадянської до- бропорядності, стане можливим остаточне утвердження України як повноцінної, са- модостатньої держави. Негація національно орієнтованих за- ходів держави у сфері освіти та культу- ри незрідка в ЗМІ вмотивовується нібито низькою престижністю та конкуренто- спроможністю української культури, її провінційністю і нездатністю забезпечити сучасне “інформаційне поле” тощо. Про- відникам подібних теорій та ідей пріо- ритетною видається російська культура, яка нібито і надалі в посттоталітарних суспільствах виконує цивілізаційні функ- ції. У цьому проявляється інерція наста- новлень тоталітарного періоду, за якими мірилом вартості культури був рівень засвоєння соціонормативної організації народного життя і культури російського зразка. Нехтується, як і раніше, очевидна істина, що жодна національна культура не може претендувати на універсальність, що так звані її переваги над іншими на- ціональними, нібито меншовартісними, культурами є не що інше, як прояви духо- вної агресії держав-поневолювачів. О. Нельга слушно зауважила, що про- ти України впродовж десятиріч велася боротьба російської центральної влади супроти приватновласницької психології українського селянства та притаманних йому форм землекористування, проти еко- номічної культури нації 2 . Індивідуально- незалежний характер господарювання, вільне землеволодіння, характерний укра- їнський індивідуалізм та демократизм суперечили сповідуваному Росією патрі- архальному колективізму, “общинним” ідеалам та настроям, а тому викорінюва- лися найжорстокішими методами. Для України таке ґвалтівне впрова- джування впродовж сторіч характерних для російської етнокультури ідеалів не минуло безслідно. воно спричинило де- формацію української ментальності. ві- домо, що підневільна нація (з метою фі- зичного виживання) виробляє здатність пристосовуватися до чужих порядків, формально сприймати чужі суспільні ідеали. Чужі ментальні настанови посту- пово блокують і витісняють власні мен- тальні прояви й етнічні риси. Тому на- слідком національного гноблення стали світоглядні та етнопсихічні деформації, а також прищеплений українцям колоні- альною владою негативний “автоімідж”, негативне уявлення про самих себе. Система державних заходів на рекреа- цію національної культури повинна перед- бачати створення відповідних умов для по- вноцінної реалізації властивих українству морально-етичних, соціальних та етнопси- хологічних особливостей, для реабілітації притаманних нації етнопсихологічних ко- ординат, забезпечення її права бути собою, а не уподібнюватися сусідам. Обстоюючи це право народів, в. Жаботинський писав: “Кожному народові чи народцеві, хоч би де він був, потрібне право і можливість бути і залишатись самим собою, і голосно нази- ватись своїм національним ім’ям: лише за цієї умови здійсненне справжнє братерство між ним та людьми іншої крови” 3 . Суспільно-політичний досвід ХХ ст. пе- реконує, що без врахування національного фактора навіть насильницькими методами не можна досягти органічності колектив- ного народного життя. “Чужа національна сутність, чужа психіка і просякнена нею культура не можуть бути справді засвоє- ні навіть протягом цілої генерації, навіть протягом кількох генерацій” 4. Навіть за умови кількасотрічної асиміляції в поне- воленого народу зберігається особливий 8 акцент мови та душі. Штучна, насадже- на силою соціальна нормативність чужої етнокультури руйнує культурну систему поневоленого етносу, спустошує його ві- тальні цінності, збіднюючи тим самим по- тенціал загальнолюдської культури. “Дозволити занидіти своїй або чужій племінній самобутності – це не заслуга перед людством та прогресом – це, щонай- менше, гріх злочинного недбальства” 5 . в Україні, як і в інших республіках ко- лишнього Союзу, носіями та виразниками проімперських настроїв є категорія насе- лення, що формувалася впродовж кількох сторіч як колоніальна адміністрація. На- ціональне відродження корінних етносів розглядається ними як загроза їхньому панівному становищу, а тому й протидіють вони державним заходам на рекреацію на- ціональної культури, зверхньо ярликуючи національно свідому інтелігенцію зневаж- ливими накличками (“национал-патриоты” та ін). Неповага певної частини еліти до місцевої етнокультури і національної мови – це безперспективний шлях, який може лише спричинити міжнаціональні кон- флікти. Передумовою нормального, циві- лізованого міжнаціонального спілкування “завжди було певне знання й повага до ет- нічно специфічних, національних кодів і принципів поведінки” 6 . Соціонормативне багатство національ- них культур має виразний адаптативний характер, а тому руйнація будь-яких ет- нічних маркерів збіднює потенціал за- гальнолюдської культури. Збереження і культивування традицій постають не лише як важлива передумова тривкості нації в часі та просторі, але і як засіб розширен- ня адаптаційних можливостей загально- людської культури. 1 Арутюнов С. Адаптативное значение куль- турного полиморфизма // Этнографическое обозрение. – 1993 – № 4. – С. 48 2 Нельга О. Українство як етнопсихологічний феномен // Українська діаспора. – К.; Чи- каго, 1993. – Ч.3.– С.12. 4 Жаботинський В. До питання про націона- лізм (відповідь п. Ізгоєву) // вибрані статті з національного питання. – К., 1983. – С. 39. 4 Там само. 5 Там само. 6 Арутюнов С. Адаптативное значение куль- турного полиморфизма. – С. 55.

Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій

Institution

Ähnliche Einträge