“Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті)

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Артюх, А.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України 2008
Теми:	Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/17539
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	“Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) / А. Артюх // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 56-60. — Бібліогр.: 33 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-17539
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-175392011-03-03T12:03:25Z “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) Артюх, А. Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу 2008 Article “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) / А. Артюх // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 56-60. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. 978-966-02-5045-1 XXXX-0047 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/17539 uk Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу
spellingShingle	Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу Артюх, А. “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті)
format	Article
author	Артюх, А.
author_facet	Артюх, А.
author_sort	Артюх, А.
title	“Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті)
title_short	“Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті)
title_full	“Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті)
title_fullStr	“Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті)
title_full_unstemmed	“Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті)
title_sort	“чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті)
publisher	Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/17539
citation_txt	“Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) / А. Артюх // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 56-60. — Бібліогр.: 33 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT artûha čužijuzastílʹnomuetiketíukraíncívuslovânsʹkomukontekstí
first_indexed	2025-07-02T18:43:54Z
last_indexed	2025-07-02T18:43:54Z
_version_	1836561816883298304
fulltext	56 20. Foaia Ordinaciunilor Consictoriului archiepiscopesc in afacirile Archidiecesei ortodoxe – orientale a Bucovinei. Anul 1899. – Cernăuţi, 1900. 21. Foaia Ordinaciunilor Consictoriului archiepiscopesc in afacirile Archidiecesei ortodoxe – orientale a Bucovinei. Anul 1905. – Cernăuţi, 1906. 22. Normalien der Bucovinaer gr.-or. Archiepiscopal-Diocese von 1777–1886 / Zusammengestelt und redigit infolge des Bukowinaer gr.-or. Erzbischoflichen Consistoriums vom 13/25 Marz 1886 ad Nr. 726 vom Consistorial-Rath Myron M. Calinescu. – Czernowitz, 1887. – Bd. I. 23. Ureche G., Costin M., Neculce I. Letopisetul Ţării Moldovei…: Cronici. – Chişinau, 1990. 24. Геннеп А., ван. Обряды перехода: система- тическое изучение обрядов. – М., 2002. 25. Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди // Ет- нографічний збірник. – Л., 1912. – Т. ХХХІ–ХХХІІ. – С. 131–424. 26. Игумен Иларион (Алфеев). Преподобный Симеон Новый Богослов и Православное Преда- ние. – СПб., 2001. 27. Кайндль Р. Ф. Гуцули: Їх життя, звичаї та народні перекази. – Чернівці, 2003. 28. Купчанко Г. Нькоторыя истрико- географическия свьдьния о Буковинь. – Киевъ, 1875. 29. Мейендорф И. Византийское богословие. – Минск, 2001. 30. Мордвинов В. Православная церковь въ Буковинъ. – СПб, 1874. 31. Православная вера / Автор-составитель На- талия Будур. – М., 2002. 32. Чучко М. Етнокультурні моделі міжстате- вих взаємин у традиційному середовищі Буковини кінця XV – початку ХХ ст. // Буковинський жур- нал. – 2004. – Ч. 3–4. – С. 141–152. 33. Cojocaru N. Tradiţii la cultul crestin. Din perioda primara pănă astazi. – Suceava, 2004. 34. Dan D. Patronatul in biserica ortodocsă din Bucovina // Candela. Foaie bisericească-literară. Anul 1903. – Cernăuţi, 1903. – P. 635–643, 710–718, 787– 796. Артюх Лідія (Київ ) “Ч У ж Ий” У ЗАСТІ ЛЬНОМ У ЕТИК ЕТІ У К РА ЇНЦІВ ( У С ЛОВ’ЯНСЬКОМ У КОНТЕКСТІ ) П роблема сакральності гостя не є новою в етнографічній літературі 1. Уяв- лення про гостя як про посланця Бога ха- рактерні для багатьох народів, і не лише територіально та генетично близьких, але й віддалених. У фольклорі українців час- то трапляються легенди про те, що Ісус Христос мандрує землею в подобі жебрака (прошака) і просить хліба. візьмімо хоча б широко відому легенду про стоколос . Легенди про мандри Бога на землі ха- рактерні й для інших слов’янських на- родів. Як справедливо вважають сучасні дослідники, мотив Бога-гостя походить ще зі спільної індоєвропейської культури 2. вербальні формули під час зустрічі гос- тя і приказки стосовно нього аналогічні в багатьох народів: “Принеси, Боже, гостя, жеб і нам добро”, “Приведи, Боже, гостя, то й собі добре” 3 (укр.), “Гість у дім – ра- дість у дім” 4 (рос.), “Гість – дар Божий” (польс.), “З Богом, ласкаво просимо!” 5 (тур.), “Гість – посланець Бога” 6 (чер- кеськ.), “Гість – Божий гість” 7 (осет.). Як справедливо стверджує російський етнолог А. Топорков, аналогія стола й престола (вівтаря) є доведеною і підтвер- дженою багатьма джерелами 8. Просто- рова організація застілля залежить від ситуації, задля якої воно влаштовується. Застілля за традицією може відбуватися в хаті, у тимчасовому критому приміщенні, у дворі чи на вулиці, просто неба, біля церкви, на цвинтарі або біля нього тощо. Проте в будь-якому приміщенні чи просто неба за столом є почесні місця, котрі посі- дають важливі шановані гості чи господа- рі, на честь яких відбувається урочистість (молоді на весіллі, баба-бранка й куми на хрестинах тощо). У хаті – це місце на- впроти дверей під образами, надворі ж – на торцевій частині столу, у всіх на виду. І нині на велелюдних бенкетах запро- шені й господарі дотримуються ієрархії розташування за столом залежно від соці- ального статусу (постійного чи ситуативно- 57 го). Ці традиції надзвичайно стабільні, по- рушення їх може призвести до конфлікту. За столом (на учті чи простій гостині) ще за часів Київської Русі і до ХVІІІ ст. частували медом, пивом чи горілкою “за колією” – “круговими чашами”, “чарами рядобними”. Починали з найпочеснішо- го гостя чи господаря на учті – того, хто сидів на покуті. він виголошував здрав- ницю, випивав, чару наповнювали знову й подавали наступному гостеві, тобто “пус- кали колію”. Приклади застільної ієрархії спостерігаємо ще в билинах часів Київ- ської Русі. Звертаючись до невеселого під час бучного бенкету богатиря Сукмантія, князь володимир питає: Али чара ти шла не рядобная, Или место было не по отчине? 9 Місце і роль учасника застілля й досі залежить від події та характеристик само- го учасника – його віку, статі, громадського статусу, ступеня спорідненості чи знайом- ства, сусідських зв’язків. Тобто в кожній гостині місце гостя визначають “по отчи- ні”. На весіллі головними особами, навколо яких відбуваються події, є молоді, а осно- вними діючими особами і розпорядниками – рідні та хрещені батьки, дружко, дружки й бояри. І в українців, і в росіян Слобожан- щини коровай роздавали, починаючи з мо- лодих, яких наділяли центральною (“кня- жецькою”, “старшою”, “парною”) шишкою з короваю, потім дарували шматки головного весільного хліба батькам, хрещеним бать- кам, родичам за ступенем спорідненості й за віком, а далі – за ієрархією 10. На поминках в українській етикетній традиції розпорядниками й кухарями не можуть бути близькі родичі, а розташу- вання за столом (чи кількома столами) досить демократичне – без урахування родинних зв’язків стосовно покійного. На хрестинах найважливішими особами є не рідні батьки дитини, а хрещені (у минуло- му – баба-пупорізка). Центральна фігура на Храмовому святі чи Проводах (коли збираються громадські застілля-складки) – священик місцевої парафії, навколо яко- го гуртується вся громада. У визначенні місця за столом виявляється певна модель соціальної стратифікації співтрапезників. Саме в гостинах стіл є головним еле- ментом простору і наділений великим символічним значенням. На українському весіллі навколо нього (як навкруг ана- лоя) тричі обводять молодих (а подекуди й переводять через стіл), обносять після хрещення немовля, називають стіл “пре- столом”, підкреслюючи його значення. На українсько-молдавському пограниччі іс- нує звичай передачі немовляти після хре- щення через стіл із хлібом і ножем. При цьому виголошують добрі побажання: “Рости, васильку, здоровий і слухняний, розумний і веселий, до роботи беручкий, до горілки байдужий..!”. За столом не можна бешкетувати, а всілякі жарти й ри- туальні безчинства починали тільки тоді, коли всі виходять із-за столу. Стіл в українській повсякденній і свят- ковій побутовій традиції завжди начебто “чекав” гостей. “Клади перед людей хліб на столі, будеш у людей на чолі”, “Як окраєць на столі, так і душка веселій” 11, “Коли хліб на столі, то стіл – престіл, а як хліба ні кусочка, тоді стіл лиш гола дошка”, “Як хліб на стіл, так і стіл пре- стіл, а хліба ні куска, і стіл – доска” 12, “Хліб – батько, вода – мати не дадуть за- гибати” 13, – цей ряд паремій можна про- довжувати. Звичай тримати постійно на столі хліб є досить давнім і трапляється також у білорусів та росіян, як зауважив іще К. Мошинський 14. Слово гість має давньоруські корені – означає іноземець, іноземний купець, як і в більшості слов’янських мов. Так само ла- тинське hostis мало початкове значення чу- жинець, гість, а пізніше – ворожий чужозе- мець, ворог15. Отже, радо приймали і своїх гостей, і гостей-чужинців, котрих частува- ли і вшановували за етикетом. У Симеона Полоцького (ХVII ст.) є чотиривірш: Гостя чредить радость Паче, неже сладость. Аще косвенно зриши, Зле ты гостя чредиши * 16. Оповідання щодо гостинного етикету, розказане з властивим козакам добрим гумором Микитою Коржем, наводить А. Скальковський. Особливою соціаль- ною групою на Січі були чабани (табун- ники, скотарі), які не були прикріплені до певного коша. Якщо чабан надумає піти або поїхати до чужого коша “і, прийшов- ши туди, застане господарів за обідом або вечерею, то говорить: «Хліб та сіль, пани- молодці!». Ті відповідають: «Їмо свій, а ти біля порога стій». – «Ні, братці, – відпові- дає гість, давайте і мені місце», – виймає ложку й сідає до казана. Чабани-господарі скрикують: «То козак здогадливий! вече- 58 ряй, братчику, вечеряй!» – дають йому найкраще місце і приймають як побрати- ма. Якщо ж трапиться інакше, то такого козака називають оглухом” 17. Категорію “гості” можна умовно по- ділити на два типи: сподівані й неспо- дівані. У цій статті ми розглядатимемо гостей несподіваних, часто нежданих або незваних. Правила гостинності змушува- ли господарів поважати гостя і прийма- ти його завжди, незалежно від очікувань (несподіванок) або соціального статусу. Проте існувала досить сувора ієрархія таких прийомів за ступенем спорідненос- ті до господарів – саме те, що в билинах київського циклу називають місцем “по отчині”: близький родич – далекий родич – сват – кум – сусід – знайомий – незна- йомий (невідомого походження без вираз- них етнічних ознак або невідомого похо- дження з виразними етнічними ознаками: мова, колір шкіри, волосся, розріз очей, а також із виразними ознаками іншої віри чи без виразних ознак одновірця тощо). Звичайно, ми можемо знайти безліч прикладів сприйняття чужого як недобро- го, злого, негативного. Так, у Києво-Печерському патерику міс- титься опис відповіді преподобного Феодо- сія на запитання князя Ізяслава про суть ла- тинських (католицьких) “єресів”: “... в пост мясо ядят.., опреснокы служат.., неправо верують и нечисто живут. Ядят бо съ псы и с кошьками, пиють бо свой сець – зло есть и проклято сие – и ядять желви, и дикыа кони, и ослы, и удавленину, и медведину, и боборовину” 18. У настановах святого безпе- речне перебільшення гріхів іновірців (їдять із кішками й собаками, п’ють власну сечу тощо) свідчить про вороже сприйняття чу- жих по вірі. І хоча вони теж християни, але Феодосій у своїй непримиренності вимагає дочок християнських заміж за “латинян” не видавати і їхніх дочок не брати собі в дру- жини, не брататися з ними, не кумитися, а також не їсти й не пити з ними з одного по- суду. Однак святий отець робить при цьому зауваження стосовно прошаків (жебраків, подорожніх, прочан): “Тем же просящим у вас давайте им Бога ради ясти, но въ их съсудех: аще ли не будеть в них съсуда, въ своем даити и потом, измывши съсуд, мо- литва дати” 19. Навіть із такими нечистими, як латиняни-єретики, коли ті в скруті, слід було ділитися їжею й питвом. Чужий, хоч і неправедної віри, за Феодосієм, гідний ми- лості: “Милостивъ же буди, христолюбче, не токмо до своих домочадец, но и до чю- жих, и аще видиши нага, одежи ї, или глад- на или бедою одержима, помилуй ї” 20. У народній пам’яті зберігаються згад- ки про “литовські часи” України. На ве- сіллі в обряді “переймів” почету молодого (коли він їде по молоду) хлопці з кутка молодої чи з її родичів виставляють на дорозі стіл із хлібом і вимагають від мо- лодого викуп (“могорич”). На Черкащині при цьому приспівують: Прийшла Литва – Буде битва 21. Після цього без усякої битви торгують- ся, отримують від дружка молодого ба- жаний могорич, віддають натомість хліб і пропускають “литовське військо” молодо- го до молодої. Подібні примовки в аналогічній ситуа- ції побутують і на Київщині: Турок, литвин, чемерис, Мого хліба не берись! 22. Хліб віддають цим “чужинцям” за пев- ний викуп. Опозиція свій/чужий не обов’язково відповідає опозиції позитивний/негатив- ний, (бажаний/небажаний) в урочистих трапезах (Різдво, Новий рік, поминки, навіть весілля). При випіканні весільного короваю по всій Україні існував (а подекуди зберіг- ся й досі) звичай вимітання печі особою чоловічої статі. Це міг бути сват, боярин, дружко, звичайний стрічний селянин чи будь-хто, навіть малий хлопець. він роз- гортав коцюбою жар у печі й гусячим крилом ретельно вимітав піч, щоб під для короваю був чистий. Коровайниці при цьому співали, глузуючи: ...Та помела, дружбонько, помела, Щоб твоя голова в печі не була, Щоб твоя борода печі не мела, Як будеш помела нести, Буде твоя борода мести 23. За весільною “посадою” ім’я вимітайла майже ніколи не називали, переважно при- ховуючи його під прізвиськом кучерявий: Кучерявий піч вимітає, Кучерява в піч заглядає: Ой де ж мені сісти На щасливім місці? 24. в етноконтактній зоні Полтавщи- на – Чернігівщина трапляються й інші прізвиська кучерявого – рум’яний, верм’яний, вірмен: 59 вірмен піч вимітає, вірмениха в піч заглядає, А челюсті усміхаються, Короваю сподіваються 25. Довіряючи в такий спосіб важливу пе- редвесільну справу чужинцеві, чужакові, прагнули обдурити всілякі “нечисті сили”, не допустити їх до короваю. Недарма іс- нує приказка: “Чужі очі не зурочать” 26. Не варто в українській звичаєвості за- вжди проводити аналогію між поняттями свій і добрий, позитивний, бажаний, а та- кож чужий і поганий, недобрий, небажа- ний. Звичаї різдвяного колядування чи но- ворічної Маланки підтверджують цю тезу. Російська дослідниця етнології і фоль- клору Л. виноградова цілком слушно стверджує, що найважливішим елементом колядування є пригощання й обдарову- вання колядників 27. Тут слід зазначити, що у ватагах колядників і щедрувальників чільне місце серед масок завжди займа- ють саме маски чужих, передусім Кози й Діда, Цигана, Чорта та ін. У ватагах Ма- ланки персонажі чужих так само виразні. Чужі з іншого етнічного середовища (Ци- ган, Циганка, Єврей), чужі з іншого соці- ального кола [Шандарь (жандарм), Пан, Москаль (рекрут, солдат та ін.)] співають, проголошують примовки, вітаючи госпо- дарів із Різдвом і Новим роком, і бажа- ють їм усілякого добра і благоденства. Як, власне, і сама Коза – символ іншого світу – світу Космосу, світу тварин 28, чужого світу; як і Маланка – бешкетниця, яку в буденний час небезпечно запрошувати до хати. Окрім того, роль Маланки виконує переодягнутий у жіноче вбрання хлопець. Обрядове травестування теж підкреслює високу ступінь чужинності, несправжнос- ті. Однак саме цих чужих чекають, саме їм належить частування й щедрі хлібні та інші їстівні дари. Тут чужі стають бажа- ними, незвані – жаданими. Український етнолог О. Курочкін до- слідив ареал поширення “Кози” і встано- вив, що, крім України, його межі сягають західної території розселення українського етносу (Холмщина, Підляшшя), переходя- чи на власне польський етнічний терен 29: Gdzie koza chodzi – tam żyto rodzi, Gdzie jej tropy – powstają kopy, Gdzie zwrуci rogi – wznoszą się stogi 30. (Де коза ходить, там жито родить, Де її стежки – повстають копи, Куди поверне роги – піднімаються стоги). Побутування “Кози” поширене на сході (у російських областях аж до Псковської, Новгородської, Тверської, Ярославської й Костромської) на півночі (Білорусь)31. Так у слов’янській гостинній традиції ви- являється функціональна спільність при певній етнічній і локальній варіативнос- ті. “Переберія”, чи то “циганщина”, ха- рактерна й для весільного обряду і відбу- вається на другий/третій день. Щоправ- да, ці персонажі – умовно чужі, оскільки вони обов’язково входять до складу ве- сільних гостей. Їхнє завдання – наловити курей, знести їх до весільного двору, об- патрати, зварити з локшиною, почастува- тися самим і пригостити всіх на весіллі. Без будь-якої карнавальності, досить урочисто відбувається похоронне застіл- ля – поминки, один із найархаїчніших звичаїв, що майже повсюди зберігся. На поминках відсутня застільна ієрархія гос- тей, сюди можна прийти незваним. вва- жається за велику благодать для родичів покійного, якщо нагодиться хтось чужий на поминки: подорожній, прочанин, ста- рець тощо. Чужих, за традицією, слід на- годувати першим. Частування чужого в уявленнях народу є аналогом годування покійного. Це підтверджують і російські джерела: “Частування жебрака – це вод- ночас частування своїх родичів, що зна- ходяться далеко від дому, як живих, так і тих, що перейшли в інший світ” 32. Справ- жні, а не карнавальні діди, старці є важ- ливішими за своїх у цьому сумному за- стіллі. Ще І. Котляревський у ХVIII ст., описуючи поминки, які справляв Еней за Анхізом, писав: Хліб, бублики, книші вродились, Пішли посуду добувать; І коливо з куті зробили, Сити із меду наситили... Старців по улицям шукали... 33. На поминках особливо вшановували найдальших, найчужіших гостей. Якщо навіть приймали явного чужинця – з ін- шою мовою, вірою (який не мав хреста на грудях), іншої раси несхожого на україн- ців, то йому були раді й частували за пер- шим столом. Отже, порушення етикетних правил на користь чужих, що на певний час ста- ють важливішими за своїх (в обрядовій культурі), є нормою поведінки для госпо- дарів і гостей. 60 * “Колись житній (пшеничний) колос був роз- міром із соломину, ріс від землі. Хліба було вдосталь, і люди перестали його цінувати. Ісус у подобі старця підійшов до двору і попросив хліба. Жінка саме спекла млинці. вона взяла млинець, підтерла ним дитину і кинула жебра- кові. Розгнівався Бог і взявся лущити колос. Коли дійшов майже до верху – загавкали соба- ки (занявкали коти) і стали просити Бога, щоб він лишив хоч трохи зерна. Бог змилувався над нещасними тваринами і не обчухрав колос до кінця. (Тепер ми їмо собачу чи то котячу частку хліба). відтоді хліб почали берегти”. варіантів цієї легенди багато, нам довелося її записувати майже в усіх селах України. ** “Чредить” – тут насичувати черево, го- дувати; “косвенно” – косо, недоброзичливо. 1. Байбурин А. К., Топорков А. Л. У ис- токов этикета. Этнографические очерки. – Ленинград, 1990. – С. 110, 113 та ін.; Бгажноков Б. Х. Прием почетного гостя в тра- диционной культуре адыгских (черкесских) народов // Этнические стереотипы поведения. – Ленинград, 1985; Кушхов Х. С. Гостепри- имство как регулятор общественного быта ка- бардинцев в ХІХ веке // Общественный быт адыгов и балкарцев. – Нальчик, 1986; Кало- ев Б. А. Осетины: Историко-этнографическое исследование. – М., 1971; Гарданов в. К. Гос- теприимство, куначество и патронат у адыгов (черкесов) в первой половине ХІХ века // Со- ветская этнография. – 1964. – № 1. 2 Байбурин А. К., Топорков А. Л. У исто- ков этикета... – С. 122. 3 Прислів’я та приказки. взаємини між людьми. – К., 1991. – С. 37. 4 Малые жанры русского фольклора. Пословицы, поговорки, загадки. – М., 1979. – С. 127. 5 Серебрякова М. Н. О некоторых особен- ностях этноэтикета у современных турок // Этикет у народов Передней Азии. – М., 1988. – С. 211. 6 Бгажноков Б. Х. Прием почетного гостя в традиционной культуре адыгских (черкес- ских) народов. – С. 179. 7 Калоев Б. А. Осетины: Историко- этнографическое исследование. – С. 195. 8 Топорков А. Л. Присхождение элементов застольного этикета у славян // Этнические стереотипы поведения. – Ленинград, 1985. – С. 223, 224. 9 Там само. 10 Артюх Л. Ф. Народне харчування укра- їнців та росіян північно-східних районів Укра- їни. – К., 1982. – С. 46. 11 Номис М. Українські приказки, прислів’я і таке інше. – СПб., 1864. – С. 233, 241. 12 Національні архівні фонди рукопи- сів та фонозаписів ІМФЕ НАН України. – Ф. 14/3, арк. 21, 32, 33. 13 Прислів’я та приказки. Природа. Господар- ська діяльність людини. – К., 1989. – С. 315. 14 Moszyński K. Kultura ludowa słowian. – Krakуw, 1929. – T. 1. – S. 583. 15 Етимологічний словник української мови. А – Г. – К., 1982. – Т. 1. – С. 517. 16 Памятники литературы Древней Руси. ХVII век. – Книга третья. – М., 1994. – С. 67. 17 Скальковський А. О. Історія Нової Січі або останнього коша запорозького. – Дніпро- петровськ, 1994. – С. 201–202. 18 Памятники литературы Древней Руси. ХІІ век. – М., 1980. – С. 614. 19 Там само. – С. 614–616. 20 Там само. – С. 616. 21 С. Межиріч Канівського р-ну Черкаської обл., 1973 р. 22 С. Коженики Білоцерківського р-ну Ки- ївської обл., 1974 р. 23 Ящуржинский Хр. Свадьба малорусская, как религиозно-бытовая драма // КС. – 1896. – № 11. – С. 244. 24 Литвинова-Бартош П. весільні обряди й звичаї у с. Землянці Глухівського повіту на Чернігівщині // Матеріали до українсько- руської етнології. – 1900. – Т. 3. – С. 84. 25 Артюх Л. Ф. Українська народна кулі- нарія (історико-етнографічне дослідження). – К., 1977. – С. 95. 26 С. Грабовське Сумської обл., 2006 р. 27 виноградова Л. Н. Зимняя календарная поэзия западных и восточных славян: Гене- зис и типология колядования. – М., 1982. – С. 147. 28 Курочкін О. Українці в сім’ї європей- ській. Звичаї, обряди, свята. – К., 2004. – С. 87, 88, 89. 29 Там само. – С. 87–88. 30 Witkowski Cz. Doroczne polskie obrzędy i zwyczaje ludowe. – Krakуw, 1965. – S. 8. 31 Курочкін О. Українці в сім’ї європей- ській... – С. 87–88. 32 Байбурин А. К., Топорков А. Л. У исто- ков этикета... – С. 128. 33 Котляревський І. Енеїда. – К., 1969. – С. 38.

“Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті)

Репозитарії

Схожі ресурси