Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття
Стаття присвячена дискусійним проблемам приналежності галицьким князям Нижнього Подунав’я та галицької допомоги болгарському царевичу Івану ІІ Асеню в боротьбі з узурпатором Борилом....
Gespeichert in:
| Datum: | 2010 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2010
|
| Schriftenreihe: | Княжа доба: історія і культура |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178850 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття / Л. Войтович // Княжа доба: історія і культура. — 2010. — Вип. 3. — С. 201-212. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-178850 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1788502021-03-21T01:26:15Z Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття Войтович, Л. Статті Стаття присвячена дискусійним проблемам приналежності галицьким князям Нижнього Подунав’я та галицької допомоги болгарському царевичу Івану ІІ Асеню в боротьбі з узурпатором Борилом. The article discusses the problems of the Halych dominance in the Lower Danube region and the Halych involvement on the side of the Bolgarian prince Ivan II n his struggle with the usurper Borylo. 2010 Article Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття / Л. Войтович // Княжа доба: історія і культура. — 2010. — Вип. 3. — С. 201-212. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178850 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Войтович, Л. Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття Княжа доба: історія і культура |
| description |
Стаття присвячена дискусійним проблемам приналежності галицьким князям Нижнього Подунав’я та галицької допомоги болгарському царевичу Івану ІІ Асеню в боротьбі з узурпатором Борилом. |
| format |
Article |
| author |
Войтович, Л. |
| author_facet |
Войтович, Л. |
| author_sort |
Войтович, Л. |
| title |
Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття |
| title_short |
Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття |
| title_full |
Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття |
| title_fullStr |
Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття |
| title_full_unstemmed |
Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття |
| title_sort |
галицько-болгарські відносини у першій третині хііі століття |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178850 |
| citation_txt |
Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття / Л. Войтович // Княжа доба: історія і культура. — 2010. — Вип. 3. — С. 201-212. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. |
| series |
Княжа доба: історія і культура |
| work_keys_str_mv |
AT vojtovičl galicʹkobolgarsʹkívídnosiniuperšíjtretiníhííístolíttâ |
| first_indexed |
2025-07-15T17:33:22Z |
| last_indexed |
2025-07-15T17:33:22Z |
| _version_ |
1837735140013375488 |
| fulltext |
201
Леонтій Войтович
Галицько-болГарські відносини
у першій третині Хііі століття
Стаття присвячена дискусійним проблемам приналежності га-
лицьким князям Нижнього Подунав’я та галицької допомоги болгарсько-
му царевичу Івану ІІ Асеню в боротьбі з узурпатором Борилом.
Ключові слова: Нижній Дунай, Друге Болгарське царство, Іван ІІ
Асень, Борил, бродники, половці.
Проблеми присутності Галицького князівства на Нижньо-
му Дунаї, галицько-візантійських та галицько-болгарських сто-
сунків належать до питань, полеміка навколо яких триває ще
з другої половини ХІХ ст. З них чи не найменш дослідженим
етапом залишається перша третина ХІІІ ст., коли після загибелі
князя Романа Мстиславича розпочався довгий період боротьби
за його спадщину.
Утвердившись протягом кінця ХІ – першої половини ХІІ ст.
на Нижньому Дунаї1 за згодою Візантії, яка не заперечувала про-
ти опанування цієї території сильним галицьким князем, виді-
ляючи стосунки з ним окремо від стосунків з Києвом2, Галицьке
князівство взяло на себе завдання оборони від кочовиків прохо-
дів у причорноморські та болгарські області, що перебували під
візантійським контролем. Область у межиріччі Дністра та Се-
рета і Нижнє Подунав’я була своєрідними воротами між морем
і Карпатами, через які в ХІ–ХІІ ст. кочовики проникали на Бал-
кани. Змушена концентрувати військові сили на сході і півдні,
Візантійська імперія користала з такого становища. Через Га-
лицьку землю проходив знаменитий бурштиновий шлях (Вісла–
Сян–Дністер та Німан–Західний Буг–Дністер), який з’єднував
1 Мавродин В. В. Русские на Дунае. Ученые записки ЛГУ. Серия гуманитарных
наук. Ленинград 1943, № 87, с. 12; Крип’якевич І. Галицько-Волинське князів ство.
Львів 1999, с. 55; Войтович Л. Галицьке князівство на Нижньому Дунаї. Галич і
Галицька земля в державотворчих процесах України. Галич 2008, с. 3–18.
2 Литаврин Г. Г. Русь и Византия в ХІІ веке. Його ж. Византия и славяне. Санкт-
Петербург 1999, с. 505–506.
202
Балтійське та Чорне моря. По Дністру лежала і найкоротша до-
рога до Візантії, через Нижнє Подунав’я можна було вийти більш
безпечно суходолом до візантійських міст. У той час, коли дні-
провський шлях контролювали половці, стосунки з якими по-
стійно змінювалися, таке становище було вигідним і галицьким
князям. У Нижньому Подунав’ї візантійська та галицька адміні-
страції, схоже, в якійсь формі співпрацювали. Союз Галицько-
Волинської держави з Візантією, скріплений шлюбом Ірини Во-
лодарівни із севастократором Ісааком Комніном, сином василевса
Олексія І Комніна, відбувся 20.07.1104 р.3 і був першим подібним
у практиці візантійських василевсів. Від цього шлюбу народився
майбутній василевс Андронік І Комнін (1123/1124–1185).
Ситуація змінилася, коли після загибелі Андроніка І га-
лицький князь у 1186–1187 рр. підтримав повстання Ангелів,
яке призвело до відродження Другого Болгарського царства4.
Зрозуміло, що відроджена Болгарська держава не могла в ко-
роткий час організувати власне лицарське військо, тому на пер-
ших етапах Асені спиралися на галицьку допомогу (тих, що
походять з Вордони, якi смiються з смертi, гiлки тавроскі-
фів5), половців6 та волохів7. Існує версія волоського походження
3 Acta et diplomata grace medis saevi sacra et profana collecta. Ed. F. Miklosich,
J. Müler. Vindobonae 1886, t. 5, р. 375.
4 Успенский Ф. И. Образование Второго Болгарского царства. Одесса 1879,
с. 36–37; Шушарин В. П. Свидетельство письменных памятников королевства
Венгрии об этническом составе населения Восточного Причерноморья пер. пол.
ХІІІ в. История СССР. Москва 1978, № 2, с. 43; Литаврин Г. Г. Новое исследова-
ние о восстании в Паристрионе и образовании Второго Болгарского царства. Ви-
зантийский временник. Москва 1980, т. 41, с. 109–111; Юрасов М. К. Поэтичес-
кий и реальный образ Ярослава Осмомысла. Образование и Православие. 2006 //
www. tellur.ru; Войтович Л. Галицьке князівство на Нижньому Дунаї.., с. 12–17.
5 Литаврин Г. Г. Новое исследование.., с. 109–110.
6 Мутафчиев П. Владелите на Просенъ. София 1913, с. 6–7; Златарски В. По-
теклото на Петра и Асеня на воданите на взъстанието въ 1185 год. Списани-
къ на Българската Академия на науките. София 1933, т. 45, с. 427; Ников П.
Второ българскато царство. 1186–1936. София 1937, с. 23; Литаврин Г. Г.
Болгария и Византия (ХІ–ХІІ вв.). София 1987, с. 288–302; Его же. Византия,
Болгария, Древняя Русь (ІХ – начало ХІІІ в.). Санкт-Петербург 2000.
7 Ostrogorsky G. Geschichte des byzantinishen Staates. München 1940, s. 287;
Wolff R. L. The Second Bulgarien Empire. Its Origin and History to 1204.
Speculum. 1949. vol. 24, p. 167–206.
203
Асенів8, яка наштовхує на думку, що останні справді могли мати
якісь володіння у Бирладській волості з мішаним слов’яно-
волоським населенням.
Активна участь половців у болгаро-візантійській війні кін-
ця ХІІ ст.9 мусила змістити значні їх масиви ближче до Дунаю.
Останнє не могло не викликати занепокоєння у слов’янського
населення Пониззя. Крім того, міська верхівка та галицьке бо-
ярство, також пов’язане з торгівлею, терпіли від галицько-
візантійського конфлікту. Саме тому новий галицько-волинський
князь Роман Мстиславович відразу вдався до відновлення сою-
зу з Візантією, яке відбулося бл. 1200 р., коли Добриня Ядрей-
кович бачив в Константинополі галицьке посольство у складі
Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара. Микола
Котляр навіть вважає, що угода укладена раніше – у 1197 чи
1198 рр.10. Цей союз був настільки важливим для Візантії, що
його поспішили скріпити династичним шлюбом11.
Наслідком спільних дій союзників став розгром половців.
Перемоги Романа Мстиславича над останніми Іпатіївський лі-
топис поставив в один ряд із перемогами Володимира Моно-
маха: “…одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержу-
ючи заповідей Божих. Він бо кинувся був на поганих, як той
лев, сердитий же був як та рись і губив, як той крокодил, і пере-
ходив землю їх, як той орел, а хоробрий був як той тур, бо він
ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих
ізмаїльтян, тобто половців, вигнав Отрока в Обези за Залізні
ворота”12. За повiдомленням тогочасного вiзантiйського пись-
8 Brâtianu G. Rechercher sur Vicina et Cetatea Alba. Bucharest 1943, р. 93.
9 Петров П. Въстания против Византия. София 1960, с. 51–56.
10 Котляр М. Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. Київ 2002, с. 82.
11 Войтович Л. Союз Візантії та Галицько-Волинської держави за династії Ан-
гелів. Княжа доба. Львів 2008, вип. 2, с. 30–39.
12 “…ѡдолѣвша всимъ поганьскымъ ѩзыко оума моудростью ходѧща по
заповѣдемъ Боѫимъ оустремил бо сѧ бѧше на поганыѩ ѩко левъ сердитъ
же біі ѩко и рысь и гоубѧше ѩко и коркодилъ и прехожаше землю ихъ ѩко
и ѡрелъ храборъ бо бѣ ѩко и тоуръ ревноваше бо дѣдоу своему Мономахоу
погоубившемоу поганыѩ Измалтѩны рекомыѩ Половцы изгнавшю Ѡтрока
во Ѡбезы за Желѣзнаѩ врата” (Полное собрание русских летописей). Мос-
ква 1962, т. 2, стб. 715–716.
204
менника Микити Хоніата, у 1200 р. столицю iмперiї врятувала
вiд половцiв “богом призвана фаланга” Романа Мстиславича13.
Похід галицько-волинського князя у Візантії пам’ятали довго.
Хроніст Федір Скутаріот (бл. 1230 – після 1283) та поет Єфрем
Єнійський (перша третина ХІІІ ст.) також згадали про походи як
винятково важливі для Візантії14. Зрозуміло, що зазначені похо-
ди Романа Мстиславича на початку ХІІІ ст. не лише відкинули
половців від Нижнього Дунаю, а й ускладнили для болгар отри-
мання половецької допомоги. У поемі Єфрема Єнійського саме
так і сказано: “Бо правитель Галичини за переконанням архипас-
тиря Руської Церкви, узявши багато війська, числом близько де-
сяти тисяч, зненацька напав на область куманів (половців – Л.В.)
і сплюндрував їхню землю дощенту. І, насмілюючись вчиняти
так багаторазово, на славу своїх благочестивих христоіменитих
(предків), розірвав союз місійців (болгар – Л.В.) і варварів”15.
На той час половецьке військо стало основним чинником у
болгаро-візантійському протистоянні16. У вбивстві Петра І Асе-
ня (1196) та Івана І Асеня (1197) було замішане не просто бо-
ярське угруповання17, а куманська (половецька) партія, до якої
схилявся їх брат Калоян18 (займав престол у 1197–1207 рр.). Сам
Калоян одружився з донькою половецького хана, яка після хре-
щення прийняла ім’я Марія19. Незважаючи на те, що контроль
13 Nicetas Choniates. Historia. Ed. I. Bekker. Bonn 1835, p. 691–692.
14 Щиро вдячний петербурзькому дослідникові проф. О. Майорову, який
люб’язно дозволив ознайомитися з рукописом своєї статті на цю тему “Мало-
відомі грецькі джерела з історії русько-візантійських відносин початку ХІІІ
століття: текст, переклад, коментар”, що готується до друку в черговому томі
“Записок НТШ”.
15 Цитата за перекладом О. Майорова з тексту його статті.
16 Расовский Д. Роль половцев в войнах Асеней с Византийской и Латинской
империями в 1186–1207 гг. Списания на Българската академия науките. Со-
фия 1939, т. 58, с. 203–211; Павлов П. Куманите в българската военна исто-
рия. Военноисторически сборник. София 1990, кн. 7, с. 14–23; Средневековна
България и куманите (1186–1241). Трудове на ВТУ св.св. Кирилла и Методия.
1992, т. 27, кн. 3, с. 5–59.
17 Златарски В. История на българската държава през средните векове. София
1940, т. 3, с. 92–101.
18 Мутафчиев П. История на българския народ. София 1943, т. 2, с. 45.
19 Войтович Л., Целуйко О. Правлячі династії Європи. Біла Церква 2008, с. 49.
205
над Нижнім Подунав’ям був для болгар надзвичайно важливим,
опанувати цей регіон у перші роки відродження Болгарського
царства не вдалося20. Ставши союзником Візантії, Галицьке кня-
зівство опинилося у таборі ворогів Болгарії.
Очевидно, що ситуація повністю змінилася після загибелі
Романа, коли почалася боротьба за його спадщину. Половці пе-
ренесли кочовища ближче до Дунаю й надалі допомагали болга-
рам. Калоян загинув внаслідок змови половецької партії, в якій,
схоже, брала активну участь і його дружина. Болгарський пре-
стол посів племінник Борил (1207–1218), син сестри і боярина
Стрежа21. Щоб узаконити захоплення трону, Борил одружився
з вдовою Калояна – своєю тіткою (що було порушенням цер-
ковних правил). Половці складали основу армії Борила (у не-
вдалій битві поблизу Пловдива 1 серпня 1208 р., де його 33-ти-
сячне військо зазнало розгрому від мало не вдесятеро меншого
війська латинського імператора Генріха І та при спробі блока-
ди гірських проходів у 1211 р.)22. Від самого початку узурпатор
змушений був воювати проти свого рідного брата Добормира
Стрежа, який з допомогою Сербії утворив незалежне Струмо-
Вардарське князівство (1208–1214) та двоюрідного брата дес-
пота Олексія Слава, який також відірвав шматок Болгарії, спи-
раючись на підтримку Латинської імперії23. Законні спадкоємці,
20 Мутафчиев П. Съдбитите на средневековия Дръстър. Мутафчиев П. Избрани
произведения. София 1973, т. 2, с. 85; Тъпкова-Заимова В. Долни Дунай – гра-
нична зона на византийския “Запад” (Към историята на северните и севе-
роизточните български земи: краят на Х–ХІІ в.). София 1976; Її ж. Тюркские
кочевники, византийская администрация и местное население на нижнем
Дунае (ХІ–ХІІ вв.). Восточная Европа в древности и средневековье. Москва
1978, с. 67–73; Божилов И. Гранична област на Византия. Кратка история на
Добруджа. Варна 1986, с. 55–64.
21 Войтович Л., Целуйко О. Правлячі династії Європи.., с. 49.
22 Данчева-Василева А. България и Латиската империя (1204–1261). София
1985, с. 104–115.
23 Ациевски К. Деспот Алексиj Слав – самостоен феудален владетел во Маке-
дониjа. Годишен зборник на филолозкиот факультет на Университетот во
Скопjе. 1977, т. 3 (29); Радиħ P. Обласни господари у Византиjи краjем ХII и у
првим децениjама XIII века. Зборник радова византолошког института. Бе-
оград 1986, књ. 24–25, с. 235–245; Hendrickx B. Regestes des empereurs latins
de Constantinople. 1204–1261/1272. Thessalonika 1988, Nr 88.
206
сини царя Івана І Асеня – Іван ІІ Асень та Олександр, мусили
втікати з краю.
Як зазначив візантійський хроніст Георгій Акрополіт
(1217–1282), болгарський царевич Іван Асень “втік у країну
русів, прожив тут досить довго і, зібравши кілька руських дру-
жин, почав добиватися батьківської спадщини”24. В. Пашуто
вважав, що царевич був у Києві25. Однак болгарські дослідни-
ки дотримуються думки щодо перебування царевича у Галиць-
кому князівстві26. У давньоруських джерелах інформація про
Івана ІІ Асеня відсутня. Але аналіз подій дозволяє стверджува-
ти, що дослідники мають більшу рацію. Жодне інше князівство
на Русі, крім Галицького, в цей період не мало ніякого зацікав-
лення в допомозі болгарському претендентові і не могло її на-
дати (відправлення і утримання великого контингенту в такий
далекий похід вимагала значних ресурсів). Для болгарських ви-
гнанців не мало сенсу навіть намагатися шукати допомоги при
якомусь іншому дворі, окрім Галича.
Іванові Асеню та Олександру, які не могли сховатися в Сер-
бії або до Константинополя, найпростіше було сховатися в Ниж-
ньому Подунав’ї в одному з міст, де могли знаходитися галицькі
залоги. Втікати до половців, на яких спирався Борил, було небез-
печно. Половці могли в будь-яку хвилю видати царевичів узур-
патору. Київ був надто далеко і тамтешні правителі вже давно не
виявляли інтересу до Нижнього Подунав’я. До того ж, шлях до
Києва лежав через Галич. У 1209 р. Галицьку землю повторно
опанували Ігоревичі, які повели тверду політику, придушуючи
24 Georgii Acropolitae. Opera. Rec. A. Heisenberg. Lipsiae 1903, t. 1, сap. 20, p. 33; Ле-
топись логофета Георгия Акрополита, перевод под ред. бакалавра И.Троицкого.
Византийские историки, переведенные с греческого при Санкт-Петербургской
Духовной Академии. Санкт-Петербург 1863, гл. 20, с. 38–39.
25 Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. Москва 1968, с. 266.
26 Дуйчев И. Цар Иван Асен ІІ. 1218–1241. По случай от 700 г. от неговата
смерт. София 1941, с. 5–6; Його ж. Преноси към историята на Иван Асен ІІ.
София 1943, с. 152–162; Цанкова-Петкова Г. България при Асеневци. София
1978, с. 108; Її ж. Културни и политически връзки и отношения България, Ки-
евска Русия и Византия през ранното средновековие. Руско-български връз-
ки през векове. София 1986, с. 79–81; Божилов И. Фамилията на Асеневци
(1186–1460). Генеалогия и просопография. София 1994, с. 37–38, 104–118.
207
боярську опозицію. Десь на початку 1210 р. у Болгарії прибіч-
ники синів Івана І Асена підняли заколот, захопивши фортецю
Відин. Очевидно, на той час Іван ІІ Асен вже міг розраховува-
ти на військову допомогу, принайні мав такі надії.
Борил конфліктував майже з усіма сусідами. Щоб знайти
підтримку у папи (з часів Калояна, коронованого папою, бол-
гарська церква перебувала в унії з Римом), Борил пішов на ор-
ганізацію собору 11 лютого 1211 р., на якому було засуджено
єресь богомилів (близьких до альбігойців, з якими воював папа
Інокентій ІІІ)27. Попри думку Г. Цанкової-Петкової щодо роз-
риву унії, здійсненої Борилом28, інші дослідники переконли-
во доводять протилежне, вказуючи на уніатські нововведення
у болгарській церкві цього періоду29. Така політика дозволила
Борилу вистояти і, навіть, перетворити поразку 1211 р. на ви-
гідний союз з Латинською імперією.
Однак самотужки здолати відинських бунтівників Бо-
рил не зміг. Лише ціною відмови від Браничева та Белграда на
користь угорського короля Андрія ІІ з допомогою угорських
військ він здобув непокірний Відин. Угорські війська очолю-
вав ішпан Себена, який виступив з Трансільванії “приєднавши
до себе саксів, влахів, секеїв і печенігів”30. Збереглася грамота
27 Попруженко М. Г. Синодик царя Борила. София 1928, с. 79–80; Ангелов Д.
Богомилството в България. София 1961; Кожухаров С. Неизвестен лето-
писен разказ от временито на Иван Асен ІІ. Литературна мысл. 1974, № 2,
с. 127; Gjuzelev V. Das Papstum und Bulgaren im Mittelalter (9–14 Jahrhundert).
Bulgarian historical Review. 1977, N 1, s. 43; Данчева-Василева А. България,
папството и западноевропейската политика през първата половина ХІІІ в. Из
политическата история на България. София 1985, с. 195–196.
28 Цанкова-Петкова Г. България при Асеневци, с. 92.
29 Петков К. Унията между Българската църква и Рим в началито на ХІІІ век –
някои пренебрегвани аспекти. Духовна культура. 1992, № 9, с. 25–32; Його
ж. Българските добавки към Синодика на цар Борил – историко-културна
интерпретация. Велико Тырново 1993; Стефанов П. Нов поглед към унията
между българската и римската църква през ХІІІ век. Духовна культура. 1998,
№ 5, с. 343–352; Чолова Ц. Българските църква и опитите за уния през Сред-
невековите. Религия и църква в България. Социальни и културни измерения в
православисто и неговата специфика в българските земли. Ред. Г. Бакалов.
София 1999, с. 124.
30 Шушарин В. И. Укрепление феодального государства. История Венгрии.
Москва 1971, т. 1, с. 145.
208
угорського короля Бели ІV від 1.07.1259 р., де відзначено хо-
робрість ішпана в боротьбі за Відин31. Ці події відносяться до
1212–1213 років.
Схоже, що Ігоревичі таки пообіцяли болгарському цареви-
чу допомогу у боротьбі за престол. Їм був потрібний зовнішньо-
політичний успіх. Проте їх наступне падіння і хаос, який настав
у Галицькому князівстві в зв’язку з новим спалахом боротьби
за галицьку спадщину32, не дозволили здійснити цієї допомо-
ги. Важко сказати, наскільки залежними були Ігоревичі в своїй
політиці від Угорщини33, як і боярський князь Володислав Кор-
мильчич34. Принаймні активність останнього в Пониззі могла
бути самостійною спробою втрутитися у болгарські події.
31 Rerum Hungaricarum Monumenta Arpadiana. Ed. St. L. Englicher. Sangalli 1849,
p. 489–491; Списания на Българската академия науките. София 1912, т. 3,
с. 133.
32 Волощук М. М. Угорські військові кампанії у Галичину на початку ХІІІ ст.:
основні цілі та характер перебігу. Християнська спадщина Галицько-Волинської
держави: ціннісні орієнтири духовного поступу українського народу (присвя-
чується 70-річчю археологічного відкриття і 850-літтю Галицького кафе-
дрального собору). Матеріали Міжнародної ювілейної наукової конференції.
Івано-Франківськ; Галич 2006, с. 64–72; Його ж. Угорські військові кампанії у
Галичину на початку ХІІІ ст.: основні цілі та характер перебігу. Вісник націо-
нального університету “Львівська політехніка”. Львів 2006, № 571, с. 99–104;
Його ж. Обстоятельства казни в 1210 г. Игоревичей Черниговских: актуальные
вопросы реконструкции русско-венгерских отношений начала ХІІІ в. Studia
Slavica et Balcanica Petropolitana. Санкт-Петербург 2007, № 1–2, с. 105–112.
33 Волощук М. М. Проблема васальної (?) підлеглості князів Ігоревичів чер-
нігівських від угорського короля Ендре ІІ: джерела, історіографія, коротка
постановка проблеми. Український історичний збірник. Київ 2008, вип. 11,
с. 18–25.
34 Майоров А. В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических от-
ношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община. Санкт-
Петербург 2001, с. 408–410; Петрик А. До історії боярських родин Кормиль-
чичів, Доброславичів та Дядьковичів. Дрогобицький краєзнавчий збірник.
Дрогобич 2001, вип. 5, с. 29–45; Його ж. До історії боярства та боярських
родів Перемишльської землі. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич
2002, вип. 6, с. 105–117; Його ж. Угорська партія в контексті політичного роз-
витку Галицько-Волинської держави. Дрогобицький краєзнавчий збірник.
Дрогобич 2005, вип. 9, с. 181–193; Мазур О. Володислав Кормильчич: Шлях
до княжого столу. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич 2002, вип. 6,
с. 118–129; Драбчук І. Три портрети найвпливовіших представників галиць-
кої знаті кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. Галич і Галицька земля в державотвор-
чих процесах України. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Галич,
209
Під впливом проугорської партії, що тоді домінувала серед
галицької еліти, почала різко змінюватися і політика угорських
королів, які самі захотіли контролювати Дунайське Пониззя. У
1211 р. король Андрій ІІ надав у Трансільванії володіння Тевтон-
ському Ордену, який після втрати Палестини животів у Венеції.
Лицарі мали допомогти Угорщині взяти Пониззя під свій контр-
оль. Межі Ордену досягали земель “бродників”. Проте від цієї
ідеї угорський король швидко відмовився. Як він писав, лицарі
були подібні до “миші в торбі, змії за пазухою” і загрожували
не розширити, а скоротити кордони королівства35.
Ситуація ще більше змінилася після Спішської угоди, коли
галицький престол зайняв юний король Калман. Очевидно, Ан-
дрій ІІ вирішив посадити на болгарський престол свого ставле-
ника, а для початку претендент отримав допомогу від його васа-
ла – Галицького королівства. Врешті, царевичу Івану ІІ Асеню
надали реальну можливість набрати кілька руських дружин (цей
факт свідчить, що військо було різноманітне і збиралося в різних
місцях) й перейти болгарський кордон. Погоджуюся з думкою,
що ці дружини були набрані у Нижньому Подунав’ї36.
У 1217 р. руські дружини розгромили військо Борила, яко-
го далі підтримували половці, й оточили його в Тирново. Обло-
га тривала сім місяців, а не сім років (на цю описку у Георгія
10–11 жовтня 2008 року. Галич 2008, с. 135–148; Волощук М. М. Володислав
Кормильчич: угорське перебування 1214–1232 рр. Тези Міжнародної наукової
конференції “Східноєвропейські старожитності в добу середньовіччя”,
присвяченої 90-річчю з дня народження видатного вітчизняного археолога
Б. О. Тимощука, Чернівці, 10–11 квітня 2009 р. Чернівці 2009, с. 20–21; Його
ж. “Вокняжѣние” галицьке Володислава Кормильчича (1210–1214 рр., з пере-
рвами): міфи і реальність. Acta Posoniensia. Filozofická fakulta Univerzity Ko-
menského v Bratislave, katedra Všeobecných dejín. Bratislava 2009, v. 10 (K živo-
tnému jubileu Zuzany Ševčikovej), s. 99–113.
35 Gaspar E. Hermann von Salza und die Gründung des Deutsxhordenstaats in Preus-
sen. Tübingen 1924, s. 6.
36 Котляр М.Ф. Русь на Дунаї. Український історичний журнал. Київ 1966, № 9,
с. 19–20; Павлов П. Древнеруските броднице в българската история. Сборник
българо-украински връзки през вековете. София 1983, с. 119; Головко О. Б.
Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-політичному роз-
витку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя.
Київ 2006, с. 162–163.
210
Акрополіта слушно звернув увагу В. Златарський37). Після зда-
чі фортеці Борила схопили і осліпили. У 1218 р. Іван ІІ Асень
став царем Болгарії. Впевнившись, що Іван ІІ Асень утвердився
на батьківському престолі, угорський король Андрій ІІ у січні
1221 р. видав за нього доньку Марію (1204–1237)38. Свого часу
він планував її віддати за галицького спадкоємця Данила Рома-
новича, а тепер з її посередництвом угорсько-болгарський союз
став реальністю.
У Галичі тим часом утвердився князь Мстислав Мстисла-
вович Удатний, який контролював Дунайське Пониззя, звідки
частина його війська вирушила на Калку. Угорці, зі свого боку,
розгорнули в цьому регіоні активну діяльність. Уже 1221 р.
угорські домініканці проникли до половців, дійшли навіть до
половецьких веж на Дніпрі, правда, “нічого значного для Божої
справи не досягли”, деякі з них були схоплені, а двоє вбиті39.
Проте зусилля в цьому напрямі продовжувалися. 31.07.1227 р.
на прохання угорського короля папа Григорій ІХ призначив аба-
та Роберта легатом “in Cumanorum et Brodnicorum provinciis”40.
У 1228 р. Роберт з єпископами Бартоломієм (Печ) та Рейноль-
дом (Трансільванія) в присутності королевича Бели урочисто
хрестили сина половецького хана Бортуа з його свитою41. Бор-
туа зі своїм військом взяв участь у поході угорців в Галичину
наступного року. Схоже, що угорці переселили його орду (на
такому ж праві, як сасів і секеєїв) у Трансільванію. 21 березня
1229 р. провінціал угорських домініканців Теодоріх призначе-
ний половецьким єпископом. Само єпископство було підпоряд-
ковано безпосередньо папі. Резиденція єпископства знаходила-
ся у Мілкові (при гирлі р. Мілков у Молдові). Королевич Бела
прийняв титул “короля куманів”42.
37 Златарски В. История на българската държава през средните векове.., т. 3,
с. 587–588.
38 Войтович Л., Целуйко О. Правлячі династії Європи.., с. 49.
39 Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. Москва 1968, с. 266.
40 Шушарин В. П. Свидетельства письменных источников… с. 39–44.
41 Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси.., с. 269.
42 Там само, с. 270.
211
Незважаючи на те, що половецьке єпископство продовжу-
вало діяти до початку ХІV ст., успіхи його були незначними.
Працьовиті проповідники створили ряд пам’яток, найцікаві-
ша з яких “Codex Cumanicus” – рукописна збірка ХІІІ–XIV ст.
(словник половецької мови, укладений латинськими пропо-
відниками та виконані ними переклади латинських молитов і
гимнів – “Alphabetum Persicum Comanicum et Latinum Anonymi
scriptum Anno 1303. Die 11 Julii” на 82 аркушах, зберігся в бі-
бліотеці св. Марка у Венеції43). Угорцям не вдалося ні взяти під
контроль Нижнє Подунав’я, ні підпорядкувати собі болгарсько-
го царя. Іван ІІ Асень (1218–1241) виявився чи не найкращим
правителем з династії Асенів. Він відродив могутність Болгарії
і повів політику винятково в її інтересах. У 1235 р. була віднов-
лена Болгарська патріархія з центром у Тирново. 25.05.1236 р.
за союз з Нікеєю папа відлучив Івана ІІ Асеня від церкви, а
9.08.1238 р. навіть видав буллу про хрестовий похід угорсько-
го короля на Болгарію44.
Джерела не дозволяють прослідкувати подальших взає-
мин Івана Асеня ІІ з Галицьким князівством, боротьба за пре-
стол якого тривала аж до 1238 р. Однак, виходячи з потужного
впливу болгарської культури і книжності не тільки на Галицько-
Волинські землі, а й інші терени Русі, можна припускати, що з
цього періоду конфронтація змінилася на нормальні стосунки,
а Нижнє Подунав’я трасформувалося з контактної візантійсько-
галицької на контактну болгаро-галицьку зону45. Таке становище
43 Venezia. Biblioteca Nazionale di San Marco. – Fondo antico. Collocazione 1597.
Codex DXLIX. № 549; Codex Cumanicus: Половецкие молитвы, гимны и
загадки XIII–XIV веков. Подготовил А. Н. Гаркавец. Москва 2006.
44 Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси.., с. 266–267.
45 Соболевський А. И. Южнославянское влияние на русскую письменность в
ХІV–XV вв. Санкт-Петербург 1894; Лукьяненко А. М. Культурно-историчес-
кая роль Болгарии в судьбах славянства вообще, России – в частности. Киев
1913; Панькевич І. Покрайні записи на підкарпатських церковних книгах. На-
уковий зборник тов. “Просвіта” в Ужгороді. Ужгород 1929, т. 6, с. 29–198;
Снегаров И. Духовно-културни връзки между България и Русия през сред-
ните векове (Х–ХV в.). София 1950; Мошин В. К истории взаимоотношений
русской и южнославянской письменности. Славяне. 1958, № 1, с. 40–42; Ата-
насов П. З минулого болгаро-українських зв’язків. Український історичний
журнал. Київ 1960, № 4, с. 65–73; Мишанич С. В. Порівняльне вивчення
212
зберігалося й далі, а в другій половині ХІІІ ст., коли і Галицько-
Волинське князівство і Болгарія опинилися в зоні впливу ордин-
ського темника Ногая, який утворив потужний улус з центром в
Ісакчі на Нижньому Дунаї46, галицько-болгарські зв’язки стали
тісними, особливо в царині культурних впливів.
Leontiy Voytovych. HALYCH-BOLGARIAN RELATIONSHIPS IN THE
FIRST DECADES OF THE 13TH CENTURY
The article discusses the problems of the Halych dominance in the Lower
Danube region and the Halych involvement on the side of the Bolgarian prince
Ivan II n his struggle with the usurper Borylo.
Key words: the Lower Danube, the Second Bolgarian Tsardom, Ivan II
Asen, Boryl, brodnyky, kumans.
епосу українського та південнослов’янських народів, Народна творчість та
етнографія. Київ 1974, № 4, с. 24–37; Степовик Д. В. Українсько-болгарські
мистецькі зв’язки. Київ 1975; Ангелов Б. Проникване на старобългарски съ-
чинения в старата руска литература. Стабългарска литература. 1977, кн. 2,
с. 20 45; Його ж. Из историята на руско-българските литературни връзки. Со-
фия, 1980; Його ж. Старобългарско книжновно наследство. София 1983; То-
доров Н. Славянские культуры и Балканы. Славянские культуры и Балканы.
1978, т. 1, с. 11–18; Нешев Г. Културни прояви на българския народ Х–ХVIII
век. София, 1978; Тъпкова-Заимова В. Търново между Ерусалим, Рим и Царг-
рад (Идеята за престолен град. Тырновска книжовна школа. 1985, т. 4, с. 249–
261; Полывянний Д. И. Тырновград глазами средневекового современника.
Там само, с. 262–269; Гюзелев В. Училища, скриптории, библиотеки и знания
в България XIII–XIV век. София 1985; Димитров Б. Българите – цивилизато-
ри на славянския свят. София 1993; Мавродинова Л. Н. Стенната живопис
в България до края на ХІV в. София 1995; Василевски Т. Политическата и кул-
турната роля на българите иъи Великото княжество Литва през ХIV–XV век.
Його ж. Българите и Византия IX–XV век. София 1997, с. 178–191; Шпик І.
Болгарсько-українські книжково-літературні зв’язки та взаємовпливи (ос-
тання чверть ХІV – перша половина XVI ст.). Записки Львівської наукової
бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України. Львів 2006, вип. 14, с. 3–36.
46 Войтович Л. Улус Ногая і Галицько-Волинське князівство. Україна – Мон-
голія: 800 років у контексті історії. Київ 2008, с. 71–78.
|