Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях

Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях

Проаналізовано зовнішньополітичні впливи на формування внутрішньої князівської дипломатії в часи феодальної роздробленості. Окрему увагу приділено визначенню територіальних особливостей розвитку дипломатії князівств Південної Русі....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2011
1. Verfasser: Кальніцька, Н.Д.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2011
Schriftenreihe:Княжа доба: історія і культура
Schlagworte:
Статті
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178867
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях / Н.Д. Кальніцька // Княжа доба: історія і культура. — 2011. — Вип. 4. — С. 37-42. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-178867
record_format dspace
spelling irk-123456789-1788672021-03-22T01:26:09Z Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях Кальніцька, Н.Д. Статті Проаналізовано зовнішньополітичні впливи на формування внутрішньої князівської дипломатії в часи феодальної роздробленості. Окрему увагу приділено визначенню територіальних особливостей розвитку дипломатії князівств Південної Русі. Foreign-policy influences on forming of internal princely diplomacy in the days of the feudal crushing are analyzed. Separate attention is devoted to determination of territorial features on development of diplomacy of principalities of South Rus’. 2011 Article Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях / Н.Д. Кальніцька // Княжа доба: історія і культура. — 2011. — Вип. 4. — С. 37-42. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178867 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Статті
Статті
spellingShingle Статті
Статті
Кальніцька, Н.Д.
Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях
Княжа доба: історія і культура
description Проаналізовано зовнішньополітичні впливи на формування внутрішньої князівської дипломатії в часи феодальної роздробленості. Окрему увагу приділено визначенню територіальних особливостей розвитку дипломатії князівств Південної Русі.
format Article
author Кальніцька, Н.Д.
author_facet Кальніцька, Н.Д.
author_sort Кальніцька, Н.Д.
title Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях
title_short Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях
title_full Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях
title_fullStr Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях
title_full_unstemmed Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях
title_sort вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної русі в хі-хіі століттях
publisher Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate 2011
topic_facet Статті
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178867
citation_txt Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі в ХІ-ХІІ століттях / Н.Д. Кальніцька // Княжа доба: історія і культура. — 2011. — Вип. 4. — С. 37-42. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.
series Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv AT kalʹnícʹkand vplivínozemnihderžavnamížknâzívsʹkudiplomatíûpívdennoírusívhíhíístolíttâh
first_indexed 2025-07-15T17:34:30Z
last_indexed 2025-07-15T17:34:30Z
_version_ 1837735211181277184
fulltext 37Княжа доба: історія і культура. 4/2011 Наталя КальНіцьКа ВПЛИВ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ НА МІЖКНЯЗІВСЬКУ ДИПЛОМАТІЮ ПІВДЕННОЇ РУСІ В ХІ–ХІІ СТОЛІТТЯХ Проаналізовано зовнішньополітичні впливи на формування внутрішньої кня- зівської дипломатії в часи феодальної роздробленості. Окрему увагу приділено визначенню територіальних особливостей розвитку дипломатії князівств Пів- денної Русі. Ключові слова: Південна Русь, феодальна роздробленість, князь, диплома- тія. Давньоруська держава за часів її політичної єдності мала доволі виважену систему міжкнязівських відносин і чітко встановлену практику зовнішньої по- літики. Після формування окремих земель, кожна з яких намагалася проводити власну політику, часом відмінну від позицій київських князів, виникає нова схе- ма внутрішньополітичних відносин, певною мірою залежна від зовнішнього ото- чення відповідного утворення. До того ж, продовжувався процес виділення мен- ших територій. Регіональна особливість призводила до формування характерних рис і зовнішньої, і внутрішньої політики окремих князівств. Актуальність теми полягає саме в окресленні специфічних рис внутрішньої політики Русі, що в по- дальшому вплинули на формування та кристалізацію регіональних особливостей українських земель. Серед вчених, які досліджували проблеми внутрішньої дипломатії, варто від- значити Михайла Грушевського, Миколу Котляра, Олексія Толочка, Петра Толоч- ка, Леонтія Войтовича, Степана Федаку. Історичними джерелами є літописні по- відомлення. Необхідно визнати, що князівства центральної частини Русі – Київське, Чер­ нігово­Сіверське та Переяславське були тісно пов’язані із Половецьким степом. Проте взаємовідносини кожного з них мали свої відмінності. Так, Переяславщи- на постійно страждала від нападів кочовиків і шукала підтримки правителів від- даленого Владимиро­Суздальського князівства. Зовсім іншою, природно, була си- туація Київського і тим більше – Чернігово­Сіверського князівств. Княжі династії проводили різнобічну політику щодо Степу. Як зазначає М. Котляр, Половецький степ був поділений на своєрідні сфери впливу. Придні- провські та заорельські половці тяжіли до Києва, донські – до Чернігова, лукомор- ські – до Галицького князівства, а заволзькі – до Владимиро­Суздальського1. Лише 1 Котляр М. Ф. Історія дипломатії Південно­Західної Русі. – Київ, 2002. – С. 63. чернігівські та – пізніше – суздальські князі відрізнялися дотриманням однієї по- літичної лінії щодо співпраці з половцями. З іншого боку, половецькі орди вияв- лялися політичною та військовою силою, яку регулярно використовували давньо- руські князі, насамперед, чернігівські та новгород­сіверські. Загалом взаємовідносини Русі зі Степом були досить суперечливими. Про- ведення антиполовецької політики – загальновідомий напрямок зовнішньої по- літики давньоруських князів. Проте будь­яке явище має свої винятки, оскільки залучення половецьких загонів до вирішення внутрішніх проблем Русі стало до- сить поширеним. Першим із князів, який звернувся за військовою допомогою до половців, був претендент на чернігівський престол Роман Святославич. Врахову- ючи помилки свого батька, він уклав військову угоду з половцями, але скориста- тися їхньої допомогою не зумів: у київських князів було більше за чисельністю військо, ніж у Святославичів2. Його брат Олег Святославич союз з половцями і використання їх військової сили вважав основою своєї політики. Літописець повідомляє, що в серпні 1078 р. Олег Святославич ризикнув і привів половців на “Руську землю”3. Князя Всево- лода Ярославича було розбито, але він дістався до Києва і заховався за його стіна- ми. Тим часом Олег оволодів Черніговом і пішов за допомогою до Тмутаракані. Ізяслав, Всеволод Ярославичі та смоленський князь Володимир Мономах відразу ж розпочали облогу Чернігова. Місту вдалося врятуватися завдяки Олегу та Бори- су, військо яких вчасно підійшло до Чернігова і захистило його мешканців. Відто- ді Олег Святославич багато разів приводив половців на Русь. Він та його нащадки підтримували тісні стосунки з половцями, скріплюючи їх шлюбними угодами4. З іншого боку, половці підтримували Ольговичів у міжусобних війнах за чернігів- ський стіл, а потім – і за першість на Русі. За часів правління князя Олега виборювалося право Святославичів на черні- гівський стіл. Зі зміцненням становища Святославичів у Чернігові зростали їх по- літичні апетити. Надалі половецький напрям інтересів чернігівської династії був уже пов’язаний з боротьбою за Київ. “Справа у тому, що той, хто володів Києвом, мав змогу використовувати у міжусобних чварах чорних клобуків, котрі являли собою значні військові сили... “Коуї чернігівські”, підпорядковані безпосередньо чернігівському князю, мали вежі по Десні. Однак їх загонів для боротьби за Київ було недостатньо, тому чернігівські князі й спирались на допомогу половців. Як правило, кінні загони вирішували долю війни, а тому без допомоги половецьких вершників сподівання на перемогу були марні”5. Так, із 1087 р. між чернігівськими династами і половецьким Степом встанов- люються тісні дружні відносинами. Курське князівство було своєрідною брамою 2 Гумилев л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. – Москва, 1989. – С. 307. 3 Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. – Москва, 1998. – Т. 2. – Стб. 191. 4 Войтович л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 397–408. 5 Бодрухин В. М. Особливості розвитку Чернігівського князівства // Сіверянський літо- пис. – 1998. – № 2. – С. 28–30. Наталя Кальніцька38 Чернігівської землі до Степу, на цій території будувалися прикордонні оборонні споруди, тут мешкали переможені тюркські кочові племена – так звані чернігів- ські “погані”, звідcи проходила у Степ слов’янська колонізація6. Не тільки чернігівські Ольговичі використовували половецькі загони. За нака- зом Володимира Мономаха, наприклад, половці знищили Мінськ7. Проте пробле- ма залучення кочовиків для вирішення внутрішніх справ Русі ставала все гострі- шою. Тому не дивно, що питання про заборону застосування половецької сили у князівських чварах було піднято на князівських з’їздах. На з’їзді 1097 р. в Любечі князь Володимир Мономах звинуватив князя Олега у дружбі з половцями. Одним із рішень з’їзду стала заборона використання половців у внутрішній політиці Русі. Виникла необхідність об’єднання всіх зусиль у боротьбі з ворогом. Саме боротьба за Київ, за право першості в Південній Русі стають головни- ми напрямами політики найвпливовіших князівських кланів Русі – Мономахови- чів та Ольговичів у ХІІ ст. До того ж, характерних для чернігівських правителів залишається використання половецьких військ у разі необхідності. Друга поло- вина ХІІ ст. – це третій період взаємовідносин давньоруських князів зі Степом (за С. О. Плетньовою), для якого була характерною різноманітність стосунків: від во- єнних сутичок до шлюбних угод8. Для Київського князівства звичним було використання чорних клобуків. Від першої писемної згадки про них під 1146 р. розпочалися майже щорічні відзна- чення у літописах пороських васалів великих київських князів. Київський князь Ізяслав першим надав цим кочівникам можливість оселитися у Пороссі. Причо- му, за право займати відведену для них територію клобуки повинні були нести військову службу, бути васалами великого київського князя: “…и ту прислашася к нему чернии клобуки и все Поросье и рекоша ему: ты наш князь, а Ольгович не хочем; а поеди в борзе, а мы с тобою”9. Князю Ізяславу клобуки служили вірою і правдою. Головно, їх використовували для приборкання половців. Проте є й інші приклади. Так, у війні з князем Юрієм Довгоруким Ізяслав декілька разів втра- чав Київ, при цьому чорні клобуки залишалися його вірними васалами. Зокрема, 1150 р. вони “с радостью великою” приїхали до Ізяслава з великим військом. Ві- домий лише один випадок, коли клобуки вмовляли Ізяслава відступити, боячись війська князя Юрія. Доказом відданості Ізяславу була їхня реакція на його смерть у 1154 р.: “…и плакася по нем… и вси чернии клобуки”10. Наступному київському князеві Ростиславу чорні клобуки теж присягнули на вірність. Літопис наголошує, що подібних прикладів порушення присяги клобуками не було. Цікавий той факт, що вона складалася конкретному київському князеві. Можливо, так встановлюва- лася додаткова підлеглість клобуків. Лише в нечастих випадках найбільша частина клобуків – берендеї – робили спроби проводити самостійну політику. Так, під час 6 Гумилев л. Н. Древняя Русь... – С. 385. 7 Плетнева С. а. Половцы. – Москва, 1990. – С. 65. 8 Там же. – С. 41, 146, 167–168. 9 Ипатьевская летопись. – Стб. 328. 10 Там же. – Стб. 346. 39Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі… конфлікту київського князя Мстислава з братом Володимиром берендеї підтрима- ли (хоча й тимчасово) останнього. Проте потім вони відмовилися проливати свою кров за Володимира і навіть поранили його. У зв’язку з цим можна зазначити, що саме володіння Києвом надавало можливість використовувати в міжусобних чва- рах потужні військові сили чорних клобуків. Зовсім іншою видається ситуація в Галичині та на Волині. Тут не було тако- го активного використання половецьких загонів, а формулювалася дипломатія під впливом Європи та Візантії. Особливо це виявилося за часів правління галицького князя Ярослава Володимировича та волинського, згодом – галицько­волинського Романа Мстиславича. Русько­візантійські відносини у другій половині ХІІ – пер- шій третині ХІІІ ст. відрізнялися від дипломатичних стосунків попереднього часу. Окремі удільні князівства проводили локальні та нерегулярні обміни посольства- ми. До того ж, пріоритет у відносинах належав Церкві. У 60­х роках ХІІ ст. галицький князь Ярослав, продовжуючи політику бать- ка, спрямовану на мирні відносини з Візантією, підтримав суперника імператора Мануїла І – Андроника: “…прибеже ис Царягорода брат царев кюр Андроник к Ярославу у Галичь, и прия и Ярослав с великою любов’ю”11. Андроник був сином севастократора Ісаака Комніна та Ірини Володарівни, тітки галицького князя, тоб- то доводився останньому двоюрідним братом12, тому, за свідченням літопису, на- віть брав участь у засіданнях князівської ради. Галицькій землі вдалося закріпи- тися в Пониззі Дністра та Дунаю13. Тому не дивно, що літописці наголошують на наявності дружніх стосунків між Візантією та Галицькою і Волинською землями в наступні часи. Особливо яскраво простежується ця завзята прихильність Візан- тії до Південно­Західної Русі за часів Романа Мстиславича. Так, у 1197–1198 рр. половецькі орди прорвалися через Дунай і навіть почали загрожувати Константи- нополю. Відомості про цей похід збереглися у візантійського сучасника, знаме- нитого історика Микити Хоніата, а також у скупих звістках декількох інших хро- ністів14. Один із них патетично писав, що Роман здійснив низку походів до степу, чим “зупинив половецькі нашестя”. Припускають, що наприкінці 90­х років ХІІ ст. князь Роман виступив на боці Візантії, яка воювала з половцями, оскільки між ним і візантійським імператором 11 Ипатьевская летопись. – Стб. 359. 12 Войтович л., целуйко О. Правлячі династії Європи. – Біла Церква, 2008. – С. 254–255. 13 Див.: Войтович л. Князь Іван Бирладник: загадкова постать // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2008. – Вип. 11–12. – С. 51–62; Його ж. Союз Візантії та Галицько­ Волинської держави за Ангелів // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2008. – Вип. 2. – С. 30–39; Його ж. Галицьке князівство на Нижньому Дунаї // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. Матеріали міжнародної наукової конференції, Галич, 10–11 жовтня 2008. – Галич, 2008. – С. 3–18; Его же. Галицкая земля и Византия в XI– XIV вв. // Кондаковские чтения. – Белгород, 2010. – Т. 3. – С. 255–280. 14 Майоров а. Малоизвестные источники по истории русско­византийских отношений на- чала ХІІІ века: текст, перевод, комментарий // Український історичний збірник. – Київ, 2009. – Вип. 12. – С. 294–297. Наталя Кальніцька40 існувала союзницька угода15. Дружні стосунки Романа Мстиславича з візантій- ським правителем підтримувалися досить довго. Про це свідчить посольство Ро- мана до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем – його бачив у Константино- полі 1200 р. новгородський прочанин Добриня. Також припускається, що притулок у Галицькій землі знайшов один із візантійських правителів – Олексій Ангел, в результаті заколоту вимушений залишити батьківщину. Так, Ян Длугош у XV ст., залежні від нього польські історики XVI ст. та Густинський літопис XVII ст. по- відомляють, що після здобуття учасниками IV Хрестового походу Константино- поля 1204 р. візантійський імператор Олексій Ангел утік до князя Романа, який прийняв його з великою честю. Недавно цю версію підкріпив обширною аргумен- тацією Олександр Майоров16. Отож, навколо давньої версії М. Котляра, який, покликаючись на візантій- ські джерела, відкидав таку можливість, розгорнулася полеміка. За його тверджен- ням, імператор Олексій зник з обложеного хрестоносцями Константинополя вліт- ку 1203 р., якийсь час перебував на материковій Греції, а потім потрапив у полон до одного з ватажків хрестоносців Боніфація Монферратського, який вислав його до своїх італійських володінь. Згодом колишній імператор звільнився і розпочав боротьбу за владу з главою Нікейської імперії, що виникла на уламках Візантії в Малій Азії – Федором І Ласкарем. У битві поблизу Антіохії Олексія Ангела захо- пили у полон та ув’язнили в одному з монастирів Нікеї, де він невдовзі помер17. Не вдаючись у подробиці цієї дискусії (її докладно проаналізовано у згаданій статті О. Майорова), звернемо увагу, що подібна інформація надає підстави стверджува- ти, що стосунки між галицько­волинським князем та візантійським імператором були більше, ніж союзницькими. Ще одним доказом виступає версія, пов’язана з другим шлюбом князя Рома- на Мстиславича. Значна частина дослідників (від М. Баумгартена до О. Майорова) вважають, що другою дружиною галицько­волинського князя була донька візан- тійського імператора Ісака ІІ Ангела. Шлюб укладено завдяки попереднім перего- ворам галицько­волинського посольства у складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара. Заперечуючи цю версію, М. Котляр зазначав, що це радше лиш бажання істориків підняти значимість князя Романа Мстиславича, оскільки, якщо це було так, то літописці не припиняли би згадувати ім’я знатної візантій- ки у своїх хроніках, але цього не сталося. Щобільше, вони послідовно замовчува- ли ім’я вдови Романа18. Водночас М. Котляру не вдалося пояснити цікаві факти, зокрема, – грецьких імен дітей та онуків Романа, не характерних для Рюрикови- чів: Данило, Лев, Іраклій, Саломея тощо. Готується до друку велика монографія О. Майорова, присвячена цьому питанню. Незважаючи на дискусійність проблеми, 15 Котляр М. Ф. Історія дипломатії... – C. 82. 16 Майоров О. В. Ангел в Галичі: чи міг візантійський імператор Олексій ІІІ відвідувати Романа Мстиславича // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2010. – Вип. 3. – С. 133– 164. 17 Котляр М. Ф. Історія дипломатії... – C. 74. 18 Там само. – С. 78, 84. 41Вплив іноземних держав на міжкнязівську дипломатію південної Русі… подібні версії знову ж свідчить, що відносини Галицько­Волинського князівства з Візантією були дружніми. Південно­Західна Русь знана також дипломатичними зв’язками з Угорщиною та Польщею. Починаючи від 40­х років ХІІ ст., угорські королі активно втручали- ся у західноукраїнські справи. 1146 р. волинський князь Ізяслав Мстиславич став київським правителем, обійшовши дядьків В’ячеслава та Юрія Володимировича. Для зміцнення свого становища йому був потрібний надійний зовнішній союз- ник. Ним виявився угорський король Геза ІІ. Союз 1145 р. деякою мірою об’єднав боротьбу давньоруських князів за Київ із політичним життям Центральної Євро- пи. Окрім активного листування, правителі підтримували один одного військом. Під час вирішальної битви між Ізяславом та Юрієм Довгоруким біля р. Рути саме участь угорців допомогла київському князю перемогти. Відносини з Польщею також заклав князь Ізяслав, коли був волинським пра- вителем. 1136 р. краківський князь Болеслав IV Кучерявий одружився із небогою Ізяслава Мстиславича. Незважаючи на досить складні відносини між Польщею та Угорщиною, Ізяславу вдавалося маневрувати і мати підтримку обох держав. Цьо- му сприяло нестабільне становище краківського правителя, який на той час по- требував підтримки київського князя Ізяслава. Волинський князь Роман Мстис- лавич, на жаль, не мав можливості розраховувати на допомогу Польщі, хоча був онуком Болеслава ІІІ Кривоустого. Під час боротьби за галицьку спадщину 1188 р. польські родичі так і не надали Романові відповідної допомоги. Проте в 1199 р. польська допомога виявилася одним із вирішальних чинників утвердження Рома- на Мстиславича в Галичі. Так, Галицьке та Волинське князівства в зовнішній політиці орієнтувалися на Візантію, Угорщину та Польщу, а Чернігівське – на Половецький степ. Розви- ток внутрішньої міжкнязівської дипломатії впродовж ХІ–ХІІ ст. трансформувався, змінювався під впливом зовнішніх обставин. Взаємини між давньоруськими кня- зівствами та сусідніми державами набували регіональних особливостей, що нада- лі позначалося не тільки на напрямах їх зовнішньої дипломатії, а й внутрішньому житті князівств, формувало особливості політичного життя. Окрім військової до- помоги, правителі листувалися, підписували угоди та укладали шлюби. Проблема ця багатогранна і потребує подальшого глибшого дослідження. Natalia Kalnitska. INFLUENCE OF THE FOREIGN STATES ON INTERNAL PRINCELY DIPLOMACY OF SOUTH RUS’ IN THE XI–XII CENTURY Foreign-policy influences on forming of internal princely diplomacy in the days of the feudal crushing are analyzed. Separate attention is devoted to determination of territorial features on development of diplomacy of principalities of South Rus’. Key words: South Rus’, feudal parceling, prince, diplomacy. Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля Наталя Кальніцька42

Ähnliche Einträge