Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу

Розглядаються особливості еклезіального, правового та суспільного статусу Галицької митрополії від часу її заснування близько 1303 р. до 1458 р., коли вона папською буллою була підпорядкована київському митрополитові. Появу нової церковної провінції уможливив “парад єпископських фундацій” XIII ст.,...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Скочиляс, І.Я.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2011
Назва видання:	Княжа доба: історія і культура
Теми:	Статті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178879
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу / І.Я. Скочиляс // Княжа доба: історія і культура. — 2011. — Вип. 4. — С. 246-279. — Бібліогр.: 127 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-178879
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1788792021-03-22T01:26:05Z Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу Скочиляс, І.Я. Статті Розглядаються особливості еклезіального, правового та суспільного статусу Галицької митрополії від часу її заснування близько 1303 р. до 1458 р., коли вона папською буллою була підпорядкована київському митрополитові. Появу нової церковної провінції уможливив “парад єпископських фундацій” XIII ст., як складова політики місцевих князів щодо створення в підлеглих їй землях “своєї” Церкви. Впродовж багатьох десятиліть (напевне у 1308–1326 і 1347–1370 роках) Крилоська катедра безпосередньо підпорядковувалася главі Руської церкви, який, правдоподібно, суміщав адміністрацію обидвома церковними провінціями. Однак аж до початку XIX ст. жодного канонічного акту про закриття Галицької митрополії видано не було. The article examines the peculiarities of ecclesiastical, legal and social status of the Metropoli of Halych starting from its foundation date around 1303 until 1458 when it was subordinated to the Kyivan Metropolitan by the Papal bull. The appearance of a new ecclesiastical province was made possible by “the parade of Episcopal foundations” of the 13th century as a component of the policy of the local princes concerning the creation of “their own” Church on their dependant lands. In the course of many decades (perhaps, in 1308-1326 and in 1347-1370) the Cathedra of Krylos was directly subordinated to the head of the Rus’ Church who probably combined the administration of both ecclesiastical provinces. However by the beginning of the 19th century there was no any canonical act about the cancellation of the Metropoli of Halych published. 2011 Article Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу / І.Я. Скочиляс // Княжа доба: історія і культура. — 2011. — Вип. 4. — С. 246-279. — Бібліогр.: 127 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178879 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статті Статті
spellingShingle	Статті Статті Скочиляс, І.Я. Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу Княжа доба: історія і культура
description	Розглядаються особливості еклезіального, правового та суспільного статусу Галицької митрополії від часу її заснування близько 1303 р. до 1458 р., коли вона папською буллою була підпорядкована київському митрополитові. Появу нової церковної провінції уможливив “парад єпископських фундацій” XIII ст., як складова політики місцевих князів щодо створення в підлеглих їй землях “своєї” Церкви. Впродовж багатьох десятиліть (напевне у 1308–1326 і 1347–1370 роках) Крилоська катедра безпосередньо підпорядковувалася главі Руської церкви, який, правдоподібно, суміщав адміністрацію обидвома церковними провінціями. Однак аж до початку XIX ст. жодного канонічного акту про закриття Галицької митрополії видано не було.
format	Article
author	Скочиляс, І.Я.
author_facet	Скочиляс, І.Я.
author_sort	Скочиляс, І.Я.
title	Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу
title_short	Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу
title_full	Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу
title_fullStr	Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу
title_full_unstemmed	Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу
title_sort	галицька митрополія xiv - першої половини xv століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Статті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178879
citation_txt	Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу / І.Я. Скочиляс // Княжа доба: історія і культура. — 2011. — Вип. 4. — С. 246-279. — Бібліогр.: 127 назв. — укр.
series	Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv	AT skočilâsíâ galicʹkamitropolíâxivperšoípolovinixvstolítʹosoblivostíeklezíalʹnogopravovogotasuspílʹnogostatusu
first_indexed	2025-07-15T17:35:14Z
last_indexed	2025-07-15T17:35:14Z
_version_	1837735257806209024
fulltext	Княжа доба: історія і культура. 4/2011246 Ігор СкочиляС Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть: особливості еклезіальноГо, правовоГо та суспільноГо статусу Розглядаються особливості еклезіального, правового та суспільного ста- тусу Галицької митрополії від часу її заснування близько 1303 р. до 1458 р., коли вона папською буллою була підпорядкована київському митрополитові. Появу но- вої церковної провінції уможливив “парад єпископських фундацій” XIII ст., як складова політики місцевих князів щодо створення в підлеглих їй землях “своєї” Церкви. Впродовж багатьох десятиліть (напевне у 1308–1326 і 1347–1370 ро- ках) крилоська катедра безпосередньо підпорядковувалася главі Руської церкви, який, правдоподібно, суміщав адміністрацію обидвома церковними провінціями. однак аж до початку XIX ст. жодного канонічного акту про закриття Галиць- кої митрополії видано не було. Ключові слова: Галицька митрополія, крилоська катедра, Руська церква, київ ський митрополит. 1. “Парад єпископій” XIII століття та релігійна політика галицько-волин- ських князів На кінець XIII ст. у межах Галицько-Волинського князівства (Королівства Русі) функціонували п’ять православних єпископій, що входили до складу Київ- ської митрополії. Окрім давніх Володимирського (відкрите у 1070-х)1, Галицько- го (фундоване, найвірогідніше, в першій половині 1140-х2) та заснованого перед 1220–1221 р. Перемишльського (відокремилося від Успенської катедри), на цих зем- лях у XIII ст. виникли ще два руські владицтва – Угрівське (вірогідно, в середині 1 Згідно з Євгенієм Голубінським, Володимирська єпархія була фундована за Володимира Великого (тобто не пізніше 1015 р.): Голубинский Е. История Русской Церкви. – Москва, 1997. – Т. 1, ч. 1. – С. 336–340, 669–671, 698–700. Див. також: Poppe A. Biskupstwa na Rusi, 988–1300 // States, Societies, Cultures East and West. Essays in Honor of Jaroslaw Pe- lenski / Ed.-in-Chief J. Duzinkiewicz. – New York, 2004. – P. 843; Senyk S. A History of the Church in Ukraine. – Rome, 1993. – Vol. 1. – P. 143. 2 Детальніше про це: Скочиляс І. Заснування Галицької єпархії в середині XII століття: спроба нової інтерпретації проблеми // Studia z dziejów i tradycji metropolii kijowskiej XII–XIX wieku / Red. A. Gil. – Lublin, 2009. – S. 151–179; Його ж. Християнство у Прикарпатті та заснування Галицької єпархії в середині XII століття // Княжа доба: історія та культура. – Львів, 2010. – Вип. 3. – С. 9–59. 1230-х)3 та Луцьке (з’явилося не пізніше 1289 р., а найімовірніше, – ще до монголь- ської навали)4. “Парад єпископських фундацій” на теренах Південно-Західної Русі 3 Основне наративне джерело для встановлення приблизної хронології відкриття Угрів- ської єпископії – стаття 1223 р. Галицько-Волинського літопису, укладення якої Петро Толочко датує 1258 р. (Толочко П. Статья 6731 года Галицко-Волынской летописи и время ее написания // Ruthenica. – 2005. – Т. 4. – С. 47–53). У цій літописній вставці (Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Москва, 1996. – Т. 2. – Стб. 739), а також у Новгородському Патріаршому літописі, згадано угрів- ського владику Йоасафа. 1229 р., у сані володимирського єрарха, він фігурує одним із претендентів на престіл Новгородської архиєпархії. Отже, князь Данило Романович Угрівську катедру не міг фундувати раніше 1229–1230 рр. Натомість перенесення вла- дичого престолу з Угрівська до Холма (заснованого у 1237–1238) потрібно безпосеред- ньо пов’язувати із конфліктом Йоасафа та князя Данила на початку 40-х років XIII ст., коли Святософійський собор у Києві залишався вакантним після виїзду 1240 р. зі столи- ці Русі, напередодні татарської облоги, митрополита Йосифа. Обурившись самовільною спробою Йоасафа “скочи на столъ митрофоличъ”, Данило Романович усунув його від урядування катедрою (правдоподібно, це сталося у 1241–1242 рр.) та поставив на Холм- ську катедру владику Йоана, представника Володимирського єпархіального крилосу. Анджей Ґіль, приймаючи арґументи Анджея Поппе, також відносить початки Угрів- ського єпископства не до 1223 р., коли про нього вперше читаємо в літописі, а до часу перед 1230 р., цілком слушно пов’язуючи його заснування із політикою “збирання зе- мель” Данила Романовича, його планами освоєння “Забужанської України” й поширен- ня впливу на Польщу та перенесення своєї столиці із неспокійного Галича в нове місце. Переміщення єпископської катедри з Угровська до Холма А. Ґіль (він датує цю подію кінцем 30-х років) пояснює ймовірним занепадом Угровська (через невигідне для міс- та розташування торговельних шляхів, або ж його знищення під час військових дій), а безпосереднім приводом до зміни осідку катедри вважає загрозу монголо-татарського вторгнення в Галицько-Волинську Русь (Gil A. Prawosławna eparchia chełmska do 1596 roku. – Lublin; Chełm, 1999. – S. 60–66). Див. також міркування Софії Сеник, на пере- конання якої Данило Романович відкрив єпископію в Угровську “після 1219 р.”: Senyk S. A History of the Church... – P. 143. Надзвичайно цікаві результати археологічних обсте- жень у 2001 р. літописного Холма в районі Високої Гірки, де стояв палац короля Дани- ла опубліковано в: Буко А., Дзєньковский Т., Ґолуб С. Холм доби Данила Романовича у світлі результатів найновіших розкопок // Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. – Львів, 2001. – С. 187–190; Buko A. Archeologia Polski wczesnośredniowiecznej. Odkrycia–hipotezy–interpretacje. – Warszawa, 2006. – S. 180–181, 243–248. 4 Намісник володимирського владики міг резидувати в Луцьку вже у XII ст., про що опо- середковано свідчать виявлені залишки Святойоанівського собору див.: Малевская М. В. Церковь Иоанна Богослова в Луцке – вновь открытый памятник архитектуры XII века // Древнерусское искусство: Иссследования и атрибуции / Отв. ред. Л. Лифшиц. – Санкт- Петербург, 1997. – С. 9–36). Ярослав Щапов відносить заснування Луцької єпархії до 20–30-х років (Щапов я. Государство и церковь Древней Руси X–XIII вв. – Москва, 1989. – С. 52–55), натомість Євгеній Голубінський вважав, що місцева катедра могла бути відкрита ще в домонгольський період, можливо, за князя Василька Романовича, або ж пізніше, за його племінника Мстислава Даниловича (Голубинский Е. История Русской Церкви. – Москва, 1998. – Т. 4. – С. 27). Пор.: Senyk S. А. History of the Church... – P. 143. 247Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… у XII–XIII ст.5 наштовхує на думку про цілеспрямовану політику місцевих князів з роду Рюриковичів, особливо після ординського погрому, метою якої було створення “своєї” Церкви – майбутньої Галицької митрополії в сопричасті з Царгородським патріархатом. Те, що така церковна провінція сформувалася аж на початку XIV ст., пояснюється особливостями релігійної стратегії Романовичів6. Вони намагалися, з одного боку, політично впливати на стан справ у підконтрольних їм єпархіях Київ- ської митрополії (південні та південно-західні землі Русі), а з іншого – підтриму- вати постійні контакти з Римським Апостольським Престолом задля досягнення військово-політичної мети – звільнення своїх володінь від монгольського пануван- ня. Натомість подією, що пришвидшила і безпосередньо актуалізувала ідею власної церковної провінції у володіннях Романовичів, став переїзд у 1299–1300 рр. з Києва до Владимира-на-Клязьмі митрополита Максима, про що йтиметься далі. Видимим результатом контактів з Римом стало проголошення у 1246 р. фор- мального поширення влади Папського Престолу на Галицько-Волинську Русь і при- йняття Римом її земель “під свою опіку”7. Та жодних канонічно-юрисдикційних наслідків для південно-руських єпархій це рішення, певна річ, не мало. Натомість головною метою “латинської політики” Романовичів було, по-перше, зміцнення своїх позицій щодо західних сусідів – Польщі, Тевтонського ордену й Угорщи- ни, і, по-друге, військова допомога у протистоянні з татарами (бажано у вигляді масштабного хрестового походу проти ординців). Саме в такому контексті потріб- но розглядати коронування Данила у Дорогочині на Підляшші 1253 р., детермі- новане передовсім політичними, а не духовними інспіраціями. Не одержавши Фальсифікат дарчої грамоти князя Любарта Ґедиміновича 1322 (1321?) р. для Луцького катедрального собору, з відповідними коментарями, опубл.: купчинський о. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII – першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. – Львів, 2004. – С. 683–697; див. також: Щапов я. Древнерусские княжеские уставы XI–XIV вв. – Москва, 1976. – С. 173–176 (документ датовано 1321 р.). Як припускає Борис Флоря, наприкінці XIII – на початку XIV ст. Святойоанівська кате- дра тимчасово припинила своє існування й була відновлена завдяки ініціативі князя Лю- барта, коли Луцьк знову став центром окремого князівства. Однойменне владицтво за довготривалого правління Любарта значно зміцніло й у 90-х роках XIV ст. його архиєрей небезпідставно претендував на Галицький митрополичий престіл: Флоря Б. Две грамо- ты князя Любарта (о луцкой епископской кафедре в первой половине XIV в.) // Древ- нейшие государства Восточной Европы: Материалы и исследования (далі – ДГ). 1998 год. – Москва, 2000. – С. 250–254; Его же. О грамоте Любарта Гедиминовича Луцкой епископской кафедре // От Древней Руси к новой России: Юбилейный сборник, посвя- щенный члену-корреспонденту РАН Я. Н. Щапову. – Москва, 2005. – С. 177–181. 5 Велику кількість єпархій у південно-західній частині Київської митрополії зауважив та- кож: Bieńkowski L. Organizacja Kościoła wschodniego w Polsce // Kościół w Polsce: Studia nad historią Kościoła katolickiego w Polsce / Pod red. J. Kłoczowskiego. – Kraków, 1969. – T. 2. – S. 796. 6 Найновіше дослідження, присвячене історії цієї династії: Dąbrowski D. Rodowód Ro- manowiczów książąt halicko-wołyńskich. – Poznań; Wrocław, 2002. 7 Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia / Ed. A. G. Welykyj (далі – DPR). – Romae, 1953. – Vol. 1. – P. 30–32 (док. № 13–14). Ігор Скочиляс248 мілітарної підтримки, король Данило8, хоч і продовжував орієнтуватися на союз із країнами латинського християнства, все ж, відмовився від ідеї церковної унії. Інтенсивні зв’язки Романовичів із західним латинським світом, як слушно заува- жив Борис Флоря, “сприяли спаду напруги у міжконфесійних стосунках, що про- стежується вже у 30-х роках XIII ст.”. Однак ці контакти були безрезультатними з погляду Риму, оскільки не увінчалися впровадженням унії на території Галицької та сусідніх з нею православних єпископій, – навіть попри домінуюче в Римській курії середини XIII ст. уявлення про Русь як “терени схизматиків”, якими можна розпоряджатися на власний розсуд9. Якщо так звані “унійні змагання” Данила Романовича (не беручи до уваги попередні, часто міфологізовані спроби контактів Галича та Риму, зокрема за по- середництвом Польщі й Угорщини)10 добре відомі в історіографії, то генеза но- 8 Остання праця про найвідомішого галицького-волинського князя – науково-популярний нарис: котляр Н. Даниил, князь Галицкий: документальное повествование. – Санкт- Петербург; Киев, 2008. Перипетії, пов’язані з коронуванням Данила та його унійними планами, розглядаються на с. 284–292. Спроби узагальнення проблеми: Голубинский Е. История Русской Церкви. – Москва, 1997. – Т. 3. – C. 82–88; Ісаєвич я. Князь і король Данило та його спадкоємці // Галицька брама. – 2001. – № 9–10. – С. 3; чубатий М. Істо- рія християнства на Руси-Україні. – Рим; Ню Йорк, 1965. – Т. 1. – С. 625–642. Політичні обставини коронування Данила і випадки вживання королівського титулу щодо Гали- чини у XIII–XIV ст. досліджують: Войтович л. Королівство Русі: реальність і міфи // Дрогобицький краєзнавчий збірник (далі – ДКЗ). – 2003. – Вип. 7. – C. 63–71; Його ж. Король Данило Романович: політик і полководець // Доба короля Данила в науці, мис- тецтві, літературі. (Матеріали Міжнар. наук. конф. 29–30 листопада 2007 р., Львів). – Львів, 2008 (далі – Доба короля Данила). – С. 22–97; Головко о. Держава Романовичів у східноєвропейській політиці Римської курії 40–50-х років XIII ст. // Княжа доба: історія та культура / Відп. ред. Я. Ісаєвич. – Львів, 2008. – Вип. 2. – С. 67–84; Корона Данила Романовича. – Рим; Париж; Мюнхен, 1955; котляр М. Данило Романович як людина і державний діяч // Княжа доба: історія та культура. – Львів, 2008. – Вип. 2. – С. 85–92; лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом: Нарис історії Української Церкви. – 2-ге вид., виправл. – Львів, 2008. – С. 133–139; Могитич Р. Будівництво Льво- ва у XIII ст. (повертаючись до дискусії) // Галицька брама. – 2001. – № 9–10. – С. 6–8; Фонт М. “Житие” Даниила Романовича // Княжа доба: історія та культура. – Львів, 2008. – Вип. 2. – С. 98–108; чубатий І. Західна Україна і Рим у XIII в. у своїх змаган- нях до церковної Унії // Записки Наукового товариства ім. Шевченка (далі – Записки НТШ). – 1917. – Т. 123–124. – С. 1–108; Dąbrowski D. Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza i jego szesnastowiecznych polskich kontynuatorów // Княжа доба: історія та культура. – Львів, 2008. – Вип. 2. – С. 109–122. Титулування Данила, а також угорських монархів та Юрія Львовича, королем Русі (Галича, Галичини і Володимирії) аналізує: Ісаєвич я. До історії титулатури володарів у Східній Європі // Княжа доба: іс- торія та культура. – Вип. 2. – С. 7–19. 9 Флоря Б. Исследования по истории Церкви. Древнерусское и славянское средневековье: Сборник. – Москва, 2007. – С. 204–205. 10 Йдеться, зокрема, про так зване “папське посольство” до Романа Мстиславовича у 1203– 1204 рр., листування папи Інокентія III з угорським королем Андрієм II у справі коронації королевича Коломана на галицький престіл, переговори папського леґата Джованні дель 249Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… вого еклезіального мислення галицько-волинської еліти досі практично не ви- вчалася. Аналіз подій у Київській митрополії після Батиєвого походу дає підста- ви вважати, що в цей період Галицька єпархія, поряд з Володимирською, почала відігравати провідну роль в єрархічній структурі Руської церкви. Тому потребує переосмислення постать митрополита Кирила II (1248–1281)11, з яким традицій- но пов’язували (і нині пов’язують) зміщення центру тяжіння у Руській церкві від Києва до Владимира-на-Клязьмі та, пізніше, – Москви12. Інтриґує хоча б той факт, що прозахідну релігійну політику короля Данила підтримали ті владики, які ре- зидували у володіннях Романовичів (як оповідає Галицько-Волинський літопис, князь прийняв папський вінець “від усіх своїх єпископів”)13. З цієї вістки дослід- Плано Карпіні з князями Васильком і Данилом Романовичами у 1245 і 1247 рр. (зокрема за участю місцевих “єпископів та інших гідних уваги людей”), листування Інокентія IV з Данилом Романовичем у 1246–1247 рр. у справі папської корони тощо: DPR. – Vol. 1. – P. 20–21, 30–45 (док. № 6–7, 13–32). Коментарі: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви / Репр. вид. – Київ, 1998. – Т. 1. – С. 122–123; Флоря Б. Исследова- ния... – С. 183–184, 199–204; чубатий М. Історія християнства... – Т. 1. – С. 551–556. 11 “Метрика” Святоюрського монастиря другої половини XVIII ст. датою номінації Кири- ла на митрополію подала 1250 р.: “Кνрилъ Г., Рүсинъ; Врεмѧ поставлεнїѧ αсн.”: Львів- ська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника (далі – ЛННБ). – Відділ рукописів. – Ф. 3. – Спр. МВ-390. – Арк. 23. 12 Див. згадки про цього архипастиря в літописанні: Лаврентьевская и Троицкая летописи // ПСРЛ. – Москва, 1997. – Т. 1. – Стб. 473–474. Традиційний опис діяльності Кирила II подано у: Власовський І. Нарис історії... – Т. 1. – С. 101–102; Голубинский Е. История Рус- ской Церкви. – Т. 3. – С. 51–55; лужницький Г. Українська Церква... – С. 134–139; чуба- тий М. Історія християнства... – С. 643–651. Іван Власовський визнає, що “ми не знаємо з історичних пам’яток, як реагували на явні симпатії до Суздальсько-Володимирської держави київських митрополитів Кирила III і Максима князі галицько-волинські Данило Романович і Лев I Данилович”. Натомість Микола Чубатий стверджує, що Кирило отри- мав номінацію на митрополита від царгородського патріарха в Нікеї 1248 р., а повернув- ся на Русь наприкінці наступного року (за Є. Голубінським – 1250 р.), де мав би вступити в конфлікт з Данилом Романовичем через плани князя щодо церковної унії (чубатий М. Історія християнства... – С. 628–631). Нове прочитання проблематики у: Ґудзяк Б. Кри- за і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / Пер. М. Габлевич; Під ред. О. Турія. – Львів, 2000. – С. 4–6; Ostrowski D. Why Did the Metropolitan Move from Kiev to Vladimir in the Thirteenth Century? // California Slavic Studies. – 1993. – Vol. 16. – P. 83–101. Див. також сучасний огляд: любащенко В. До пи- тання про церковну діяльність київського митрополита Кирила II // Галицька митрополія 1303–1807–2007: Статті і матеріали. – Львів, 2007. – С. 57–63. Розширена версія цієї ж статті: Її ж. Реформи в Київській церкві за митрополита Кирила II // Доба короля Дани- ла… – С. 182–202. Пор.: Її ж. Київські митрополити Кирило II і Петро Ратненський: істо- ричні паралелі // Княжа доба: історія та культура. – Львів, 2010. – Вип. 3. – С. 214–231. 13 Саме коронування Данила описано в: Ипатьевская летопись… – С. 807–808. Див. та- кож: Галицько-Волинський літопис / Перекл. і поясн. Т. коструба. – Стейт Коледж (Па), 1967. – Т. 2. – С. 46. Нещодавно цей сюжет став предметом дослідження Івана Паславського, який розглядає коронацію на тлі взаємин Галицько-Волинської Русі з Римською Апостольською столицею, латинськими державами Європи, Золотою Ордою Ігор Скочиляс250 ники робили “логічний висновок”, що митрополит Кирило II, близький сподвиж- ник Данила, був в опозиції до римської унійної політики князя. Проте уважне прочитання літописних нарацій про цього видатного єрарха спо- нукає до нової інтерпретації його діяльності та, зокрема, “географії пастирських уподобань”. По-перше, жоден із літописів не згадує про іґнорування Кирилом коро- нації Данила, на що літописець звернув би увагу. Та ж святоюрська “Метрика” за- значає отримання митрополитом “привилεю ѿ Iннокεнтїя Д., eжε совεршаεмой быти с[вӕ]той Лїтоурги дїѧлεктомъ славεнскимъ”14. По-друге, Галицько-Волинський лі- топис виразно наголошує на близькості майбутнього предстоятеля Руської церкви до Данила Романовича та довірчому характері його взаємин з князем (під 1244 і 1250 рр. сказано про перебування Кирила II при дворі Романовичів15), а не на роз- ходженнях між цим володарем і митрополитом. По-третє, літописні оповіді про тривалі подорожі митрополита в північно-східні землі ще не доводять, що так само не чинив він і щодо Галицько-Волинської Русі, як і його напружених стосунків з Романовичами (першим святительським актом Кирила після прибуття до Влади- мира, нагадаймо, було вінчання доньки Данила Романовича із суздальським кня- зем Андрієм). Радше навпаки, йдеться про природне зацікавлення літописів Ве- ликого Новгорода і Владимиро-Суздальщини місцевою реґіональною історією, а також труднощі в налагодженні церковного життя після монголо-татарської навали, з якими стикалися тамтешні владики, що й змушувало Кирила II тривалий час пе- ребувати на Півночі. Показово: більшість прикладів “церковного нерадєнія” у Ки- ївській митрополії провінційний собор 1273 р. узяв саме з еклезіальної практики та візантійським двором, а також унійних ініціатив Західної церкви і планів організації хрестового антиординського походу: Паславський І. Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин XIII століття. – Львів, 2003. Див. також оцінку “зносин з Римом” Данила Романовича у класичній праці: Грушевський М. Історія України-Руси / Репр. вид. – Київ, 1993. – Т. 3. – С. 68–73. Різні аспекти події висвітлені також у: Корона Данила Романовича: 1253–1953 // Записки Чину Святого Василія Вели- кого (далі – Записки ЧСВВ). – Рим, 1954. – Вип. 1–2. Серед діаспорних статей привертає увагу передрукована в Україні студія: Великий Атанасій. Корона Данила Романовича: 1253–1953 // Українські землі часів короля Данила Галицького: церква і держава: Статті й матеріали. – Львів, 2005. – С. 48–53. Контакти Римського Апостольського Престолу з Галицько-Волинським князівством розкрито у: Большакова С. Папские послания га- лицкому князю как исторический источник // ДГ. 1975 год. – Москва, 1976. – С. 122–129 (опубліковано десять булл Інокентія IV з 1246–1248 рр. у перекладі російською мовою). Декілька листів і бреве римських понтифіків XIII ст., що стосуються руських земель і Галицько-Волинського князівства зокрема, видано у перекладі українською мовою: Правда про унію: Документи і матеріали / 2-ге вид., доповн. – Львів, 1968. – С. 17–23 (док. № 1–8). 14 ЛННБ. Відділ рукописів. – Ф. 3. – Спр. МВ-390. – Арк. 23. 15 “Данилъ же затворивъ Холмъ, еха ко братоу си Василкови, поима с собою Коурила митрополита” (Ипатьевская летопись. – Стб. 794; оповідь про відправлення у 1250 р. князями Данилом і Васильком Кирила “на поставление митрополье Роуское”: Там же. – Стб. 809). Див. також: Галицько-Волинський літопис. – С. 25, 34; чубатий М. Історія християнства... – С. 615. 251Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… Новгородщини і Суздальщини16. Водночас літописи постійно наголошують, що Кирило II “приходив” на Залісся з Києва та й був похований також у золотоверхій столиці митрополії. Отже, цілком можлива лояльність Кирила II до Романовичів і його добрі взаємини з Галичем та Володимиром, сприймався “своїм” пастирем як у володіннях цих князів, так і в інших княжих столицях. Становище галицько-волинських єпархій в єрархічній структурі Київської митрополії радикально змінилося на зламі XIII–XIV ст., коли її новообраний ар- хипастир Максим (1283–1305), із поширенням чуток про загрозу татарського по- грому Києва, подався разом із катедральним крилосом і канцелярією на Північ (1299–1300), започаткувавши традицію резидування предстоятелів Руської церк- ви спершу у Владимирі, а згодом – Москві, де вони знайшли нових протекторів – золотоординських ханів17. Митрополит Максим наприкінці XIII ст. відвідував Галицько-Волинську Русь18, проте джерельні звістки про це потребують додатко- вого уточнення і реінтерпретації19. 2. Заснування Галицької митрополії та її суфраґанії Втрата Романовичами “свого митрополита” і фактична політична переорієн- тація Святософіївської катедри на Владимиро-Суздальщину, за якою проглядаєть- ся також прагматична протатарська політика Візантії, спрямована на державне і церковне зміцнення цього князівства задля тіснішого політичного союзу із Золо- тою Ордою (реалізовувалася за посередництвом Царгородського патріархату)20, змусили Руське королівство, відновлюючи свій політичний престиж, вдатися до “еклезіального сепаратизму” – заснування в 1303 р. Галицької митрополії на те- ренах Малої Русі21. Це стало можливим за підтримки візантійського імператора 16 Це зауважив ще: Голубинский Е. История Русской Церкви. – Т. 3. – C. 57–59, 65–78. 17 Senyk S. A History of the Church... – P. 445–448. Перенесення митрополичого осідку з Києва до Владимира-на-Клязьмі канонічно підтвердив Священний Синод у Царгороді 1354 р. (Голубинский Е. История Русской Церкви. – Т. 3. – C. 90–97; Назаренко А. Русская церковь в X – 1-й трети XV в. // Православная энциклопедия. Русская Православная церковь. – Москва, 2000. – С. 50–51; чубатий М. Історія християнства... – Т. 1. – С. 651– 662; Trajdos T. Biskupi prawosławni w monarchii Jagiełły // Nasza Przeszłość. – 1986. – T. 66. – S. 115). Див. також інтерпретацію цього сюжету в контексті історичного розвитку Київської землі: клепатский П. Очерки по истории Киевской земли: Литовский период / Перевид. – Біла Церква, 2007. – С. 134–136. 18 Див. міркування: любащенко В. Висвячення і канонізація київського митрополита Пе- тра Ратенського // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник (далі – ІРУ: НЩ). 2009 рік. – Львів, 2009. – С. 475. 19 Зокрема, нічого нового не повідомляє про митрополита Максима і святоюрська “Метри- ка”: ЛННБ. Відділ рукописів. – Ф. 3. – Спр. МВ-390. – Арк. 23. 20 Шевченко І. Владимиро-Суздальське князівство як суперник та епігон Києва // Його ж. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII ст. – Львів, 2001. – С. 61–73. 21 Появу цієї назви на теренах сучасної України з історичної ретроспективи аналізують: Шевченко І. Політика Візантійського патріархату у Східній Європі в XIV ст. // Його ж. Ігор Скочиляс252 Андроніка II Палеолога (1282–1328) та благословення царгородського патріарха Атанасія I (1303–1309)22. Як припускають, князеві-королю Юрію Львовичу (близь- ко 1301–1308) у ході довготривалих переговорів вдалося переконати Царгород від- крити Галицьку митрополію великою мірою саме з огляду перспективи контактів із Римом щодо церковної унії, які провадив ще дід Юрія – Данило Романович23. Нещодавно Ярослав Дашкевич висунув надзвичайно цікаву, хоч і дискусій- ну гіпотезу, що в 1303 р. Галицьку митрополію було не засновано, а тільки віднов- лено, та що “насправді вона існувала раніше”24. Попри привабливість цієї теорії, Україна... – С. 84; яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI – кінцем XVII ст.) // Міжкультурний діалог. – Київ, 2009. – Т. 1. – С. 75–81. 22 За спостереженнями Ігора Шевченка, Візантія, згідно з її телеологічною візією, “була всесвітньою державою, а імператор на її чолі був представником Господа на землі […]. У ролі всесвітнього правителя візантійський імператор, як заступник Христа, увінчував собою єрархію держав, у яких жили всі на світі християни. Цими державами правили місцеві володарі [топархи], до яких належав, серед інших, і московський князь. Ці во- лодарі вважалися духовними синами чи небожами імператора, а то й просто підлегли- ми або ж союзниками” (Шевченко І. Політика Візантійського патріархату... – С. 75–76). Вартий уваги також коментар: Паславський І. Галицька митрополія: Історичний нарис. – Львів, 2007. – С. 12–14. Автор, услід за М. Грушевським і деякими іншими істориками, окрім чинника татарської загрози, цілком слушно наголошує на політичній зумовленос- ті переміщення митрополичої резиденції з Києва на Північ. Йдеться про використан- ня Візантією київських митрополитів (майже завжди – довірених осіб імператора) як аґентів-дипломатів у протатарській політиці, до якої Владимиро-Суздальщина, безпосе- редньо залежна від золотоординських ханів, надавалася значно більше, аніж порівняно самостійна у своїй діяльності Галицько-Волинська Русь. За словами Івана Паславсько- го, “кращого кандидата на роль посередника та політичного буферу між Візантією і Зо- лотою Ордою годі було знайти, тому Нікея зробила своїм фаворитом саме Владимиро- Суздальське князівство” як молодшого політичного партнера на Сході Європи (Там само. – С. 24, 28). Наукові здобутки у вивченні цього еклезіального феномена XIV ст. описують: Педич В., Тельвак В. Проблема утворення Галицької православної митрополії в українській історіографії // ІРУ: НЩ. 2008 рік. – Львів, 2008. – С. 484–488. Давніша праця Михайла Малиновського вже втратила свою актуальність: Малиновскій М. Исто- рическое обозренїе митрополїи рүской Галицкой // Зоря Галицкая яко Альбумъ на годъ 1860. – Львовъ, 1860. – С. 182–192. 23 Голубинский Е. История Русской Церкви. – Т. 4. – С. 7–10; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 3. – С. 112–113; Назаренко А. Русская церковь... – С. 51. 24 Учений вказував на візантійський каталог церковних провінцій Царгородського патріар- хату, де йдеться не про заснування Галицької митрополії, а піднесення Галицької єпархії до гідності митрополії, яку, згідно з джерелами, ліквідовували та відновлювали чотири рази. Історик також покликався на відомі фальсифікати грамот князя Лева Даниловича з 1287–1301 рр. зі згадками про галицьких митрополитів, які, на його думку, “не мусять бути автентичними, що, однак, не може заперечити існування інституції, тобто митро- полії”. Тож, за версією Я. Дашкевича, ідея Галицької митрополії виникла ще “за князів Романа Мстиславича і раннього Данила Романовича”, а була реалізована “за наказом Данила”, після монгольської навали й послаблення впливів Галицько-Волинської Русі 253Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… яка, без сумніву, стимулюватиме подальші дискусії, виникнення Галицької митро- полії ще в середині XIII ст. маловірогідне (оскільки той-таки Данило Романович мав тоді “свого” підконтрольного митрополита – Кирила II25) і не документується жодним джерелом. Зокрема, на відсутність у той час митрополії натякає ймовір- ний приїзд до Галичини київського архипастиря Максима (1283–1305) невдовзі після його поставлення на Святософіївську катедру26. Водночас теза автора щодо зародження серед правлячої еліти Королівства Русі автокефальної ідеї про власну помісну Церкву вельми продуктивна й опосередковано підтверджується “парадом єпископій” у Галицько-Волинському князівстві упродовж XIII ст. Хронологія подій і перипетії, зумовлені фундацією цієї церковної провін- ції, достатньо відомі27. В уявленні монахів-василіан, укладачів “Метрики” Свя- на Київ. Щоправда, дослідник сумнівався, чи гіпотетичні галицькі митрополити сере- дини – другої половини XIII ст. одержали благословення від нікейського патріарха, про- те зазначав, що після 1261 р. номінацію цілком можна було здійснити у Царгороді. Див.: Дашкевич я. Початки Галицької митрополії у світлі історичної полеміки // Галицька митрополія 1303–1807–2007: Статті і матеріали. – Львів, 2007. – С. 6. 25 Див., зокрема, міркування Ярослава Щапова, який відкидає як безпідставні твердження багатьох науковців про послаблення зв’язків Кирила з князем Данилом із перенесенням митрополичого осідку з Києва до Владимира-на-Клязьмі (Щапов я. Государство и цер- ковь… – С. 205–206). Стосунки митрополита Кирила з королем Данилом і заснування нових єпископій у підвладних Романовичам землях висвітлюють також: Poppe A. The Christianization and Ecclesiastical Structure of Kyivan Rus’ to 1300 // Harvard Ukrainian Studies (далі – HUS). – 1997. – Vol. 21. – No 3/4. – P. 360–362; Senyk S. A History of the Church... – P. 444–445 (дослідниця пише, що вже “за довгий час його [митрополичого] правління виразно дала про себе знати необхідність поділу Київської митрополії”). 26 Назаренко А. Русская церковь... – С. 50. 27 Досі найповнішою, хоча й дещо застарілою роботою з історії Галицької митрополії за- лишається монографія: Stasiw M. Metropolia Haliciensis. (Eius historia et iuridica forma) / 2 ed. – Romae, 1960. Сучасну концепцію генези та еклезіального статусу цієї церковної провінції запропонував: Паславський І. Галицька митрополія... – С. 7–43; Його ж. За- снування Галицької митрополії 1303 року: причини та наслідки // Доба короля Дани- ла… – С. 203–227. Не втратила значення й давніша монографія: Тихомиров Н. Галицкая митрополия: Церковно-историческое исследование. – Санкт-Петербург, 1896. – С. 40– 52. Автор ставив під сумнів достовірність даних про початки митрополії з грамоти Кази- мира 1370 р., підозрюючи польського короля в “добавлении собственных измышлений”, хоч і вбачав у ній певне раціональне зерно, водночас, слушно стверджуючи поінфор- мованість патріаршого престолу щодо подій, пов’язаних із створенням митрополії у Галицько-Волинській державі. Обставини відкриття митрополичої катедри в Галичі розглядають: Дашкевич я. Початки Галицької митрополії... – С. 5–8 (стисло викладено гіпотези й концепції провідних дослід- ників історії митрополії); Назаренко А., Турилов А., Флоря Б. Галицкая епархия // Право- славная энциклопедия. – Москва, 2005. – Т. 10. – С. 325. Міркування про генезу митрополії узагальнено в: Ісаєвич я. Митрополія й єпископії // Історія української культури: У 5 т. – Київ, 2001. – Т. 2. – С. 227–230; лужницький Г. Українська Церква... – С. 139–146. Комп- лекс джерел (насамперед літописних) і найважливіші дослідження з історії Руської церкви (і, зокрема, Галицької митрополії) XIV ст. аналізує: кричевский Б. Митрополичья власть в Ігор Скочиляс254 тоюрського монастиря XVIII ст., заснування Галицької митрополії безпосеред- ньо пов’язане із князівськими міжусобицями та перенесенням великокняжого престолу в 1240 р. з Києва до Галича. Це нібито й обумовило, “къ чεсти новаго прεстола кнӕжаго самомү такождε мεтрополитѣ галицкаго титлү кїεвскомү на- чати прикладати”28. Очевидно, з ініціативою фундації власної митрополії висту- пив ще князь Лев Данилович29, продовжуючи політику “збирання єпархій” сво- го батька Данила Романовича, у чому переконує також вибір Галича – вотчини Лева – на столицю митрополії30. Одним зі стимулів до утворення власної церковної средневековой Руси (XIV век). – Санкт-Петербург, 2003. – С. 7–35, 69–104. Нотатки грець- кою мовою про заснування Галицької митрополії в перекладі польською мовою коментує: Fijałek J. Średniowieczne biskupstwa Kościoła wschodniego na Rusi i Litwie. Na podstawie źródeł greckich // Kwartalnik Historyczny (далі – KH). – 1896. – R. 10. – S. 493–496. Функціонування цієї церковної провінції у XIV ст. частково висвітлене у працях: Вла- совський І. Нарис історії... – Т. 1. – С. 103–106; Голубинский Е. История Русской Церк- ви. – Т. 3. – C. 96–97, 154–181; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 3. – С. 112–142, 270–272, 539–545; С. 539–545; Ґудзяк Б. Криза і реформа... – С. 7–8; кметь В. Галицька митрополія // Енциклопедія Львова. – Львів, 2007. – Т. 1. – С. 464–466; Його ж. Львів- ська православна єпархія: короткий огляд історії // Шематизм Львівсько-Сокальської єпархії Української Православної Церкви Київського патріархату. 2000 рік: Статистично- біографічний довідник. – Львів, 2000. – С. 10–11; Його ж. Юрисдикційний статус та організаційна структура Галицької (Львівської) єпархії (XII – середина XVI століття) // Ковчег: Наук. зб. із церковної історії. – 2001. – Ч. 3. – С. 136–138; коструба Т. Нари- си з церковної історії України X–XIII століття. – Торонто, 1955. – Т. 1. – С. 107–113; Назарко І. Галицька митрополiя // Записки ЧСВВ. – 1958. – Т. 9, ч. 3. – С. 173–189; Петрушевичъ А. Краткое историческое извѣстіе о времени введенія христианства на Галичской Руси, особенноже объ учрежденіи святительскихъ столицъ въ Галичѣ и Львовѣ и святителяхъ, сидѣвшихъ на упомянутыхъ столицахъ. – Львовъ, 1882. – С. 3–8; Рудовичъ І. Коротка исторiя Галицко-Львовскои єпархiи. (На основѣ грецкихъ жерелъ и иншихъ новѣйшихъ пôдручникôвъ). – Жовква, 1902. – С. 10–11; чистович и. Очеркъ исторіи Западно-Русской Церкви. – Санкт-Петербургъ, 1882. – Ч. 1. – С. 106–115; чуба- тий М. Історія християнства... – С. 663–680, 684–703; Chodynicki K. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska. Zarys historyczny 1370–1632. – Warszawa, 1934. – S. 3–7. 28 ЛННБ. Відділ рукописів. – Ф. 3. – Спр. МВ-390. – Арк. 43зв. 29 Більшість дослідників характеризує Лева Даниловича (хресне ім’я – Онуфрій) як одного з найяскравіших представників княжої доби. Він народився між 1225 і 1229 рр., а помер близько 1299–1302 рр. Князь Лев володів Перемишльським (близько 1240–1269), Бел- зьким (після 1245–1269) та Галицьким (1264 – близько 1301) князівствами. Див.: Гру- шевський М. Історія України-Руси. – Т. 3. – С. 92–98, 104–106; Войтович л. Князь Лев Юрійович: спроба портрета // ДКЗ. – 2006. – Вип. 10. – С. 127–131; Його ж. Штрихи до портрета князя Лева Даниловича // Україна в Центрально-Східній Європі (від найдавні- ших часів до кінця XVIII ст.) (далі – Україна в ЦСЄ). – 2005. – Вип. 5. – С. 143–144, 149; Dąbrowski D. Rodowód Romanowiczów... – S. 101–114). Гіпотези щодо місця поховання цього володаря висунув: лукань Р. Могила князя Лева й Лаврівський некрополь // Лавра. – 1999. – Ч. 3. – С. 37–43; Ч. 4. – С. 44–46 (передрук давнішої статті). 30 Отець Ян Фіялек називає фундатором Галицької митрополії не князя Лева, а його сина Юрія I (Fijałek J. Średniowieczne biskupstwa... – S. 498–499). Одним із перших таку схему 255Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… провінції стало те, що приблизно в 1320-х роках Королівство Русі втратило Київ- ську землю, якою, разом з Переяславом, найвірогідніше, заволоділо в 1290-х роках за підтримки хана Ногая31. Не можна забувати і про конфлікт короля Юрія Льво- вича (1301–1308) із київським митрополитом Максимом, який перед 1299 р. поки- нув Київ (канонічне рішення про перенесення резиденції митрополії до Владимира патріарший синод ухвалив лише 1354 р.32). Не маючи змоги повернути Максима, галицько-волинський володар і вдався до такого радикального кроку33. Реєстри Царгородського патріархату 1356 і 1389 рр. фіксують, що Галицька митрополія в системі “еклезіальних почестей” посіла 81-ше місце. У першому з них – “Ἡ ἔκθεσις αὕτη τῶν ὑποκειμένων μητροπόλεων τῷ ἀποστολικῷ καὶ πατριαρχικῷ θρόνῳ τῆς θεοφυλάκτου καὶ βασιλίδος Κονσταντινουπόλεως ἐξετέθη ἐπὶ τῆς βασιλείας τοῦ ἀοιδίμου βασιλέως κυροῦ Ἀνδρονίκου Παλαιολόγου τοῦ γέροντος” – про Галиць- ку митрополію (“ὁ Γαλίτζης”) зберігся відповідний коментар укладачів “Ектези- са”: “Цю єпископію, яка первісно перебувала під юрисдикцією митрополії Вели- кої Русі, славний василевс Андронік Старший підніс до митрополії 6811 (1303) року, за святішого патріарха Атанасія”34. У додатках до реєстру перелічені також заснування Галицької митрополії запропонував: коструба Т. Юрій чи Лев: хто оснував Галицьку Митрополію? // Його ж. Вибрані твори / 2-ге вид., доповн. – Торонто, 1955. – Т. 1. – С. 107–113. Теофіл Коструба відносить виникнення митрополії до 1302–1303 рр., не пов’язуючи цієї події з переїздом митрополита Максима до Залісся; щоправда, він покликався на підроблений у XIX ст. запис Євангелія (нібито монаха Василька з теренів Галицько-Волинської Русі), яке в 1870-х роках належало князеві Д. С. Горчакову (Там само. – С. 108). 31 Войтович л. Штрихи до портрета... – С. 150; Ісаєвич я. До історії титулатури... – С. 14–22. 32 Русская Историческая Библіотека, издаваемая Императорскою археографическою коммиссіею. Изд. 2-е (далі – РИБ). – Санкт-Петербургъ, 1908. – Т. 6: Приложенія. – Стб. 63–70 (док. № 12). Коментар: кричевский Б. Митрополичья власть... – С. 58–60. 33 книш я. Столичне місто короля Юрія та його спадкоємців // Історія Львова: У 3 т. – Львів, 2006. – Т. 1: 1256–1772. – С. 59. На думку Леонтія Войтовича, заснування окремої Галицької митрополії (його датування – близько 1301 р.) могло свідчити про звільнення Галицько-Волинської держави від ординської залежності. Ймовірна коронація Юрія Львовича, проте, ще не означала, що він визнавав зверхність Риму, – князь, дружина якого була католичкою, а донька – черницею латинського монастиря кларисок у Старо- му Сончі, відмовив папі Климентові V (1305–1314), коли той пропонував йому прийня- ти унію (Войтович л. Юрій Львович і його політика // Галичина та Волинь… С. 72). Фундація Галицької митрополії стала “символом державного суверенітету князівства, сприяла зміцненню його реальної незалежності”. Саме з цим Ярослав Ісаєвич пов’язує титулування Юрія Львовича “королем Русі, князем Лодомирії” (Ісаєвич я. Князь і ко- роль Данило... – С. 4). 34 “παʹ ὁ Γαλίτζης · αὐτή, ἐπισκοπὴ ἐξ ἀρχῆς οὖσα τῆς Μεγάλης Ῥωσίας, ἐτιμήθη εἰς μητρόπολιν παρὰ τοῦ ἀοιδίμου βασιλέως κυροῦ Ἀνδρονίκου Παλαιολόγου τοῦ γέροντος, ἐπὶ τοῦ ἁγιωτάτου πατριάρχου κυροῦ Ἀθανασίου ἐν ἔτει ͵ςωιαʹ τῆς γʹ ἐπινεμήσεως” (Notitiae episcopatuum ecclesiae Constantinopolitanae / Texte critique, introduction et notes J. Darrouzès. – Paris, 1981. – P. 399 (notitia 17, nr 81 у списку)). Раніша публікація: Gelzer H. Ungedruckte und ungenügend veröffentlichte Texte der Notitiae episcopatuum, ein Beitrag zur byzantinischen Ігор Скочиляс256 єпархії, які увійшли до нової церковної провінції в Малій Русі (“καὶ εἰς τὴν Μικρὰν Ῥωσίαν”): Галицька, Володимирська, Перемишльська, Луцька, Турівська35 та Холм- ська (“ἡ Γάλιτζα, ἡ Βλαντιμοίρη, ἡ Πρεμίσλη, ἡ Λουτζέσκα, ἡ Τουρόβη, ἡ Χόλμη”). Їх належність до Галицької митрополичої катедри Малої Русі “Ектезис” пояснював так: “Новішими часами Галицька єпископія у Малій Русі була піднесена до гід- ності митрополії за боговірного цісаря кир Андроніка Палеолога та за патріарха Kirchen- und Verwaltungsgeschichte // Abhandlungen der philosophisch-philologischen Clas- se der königlich bayerischen Akademie der Wissenschaften. – München, 1901. – Bd. 21. – S. 599–600. Див. також: Ejusd. Beiträge zur russischen Kirchengeschichte aus griechischen Quellen // Zeitschrift für Kirchengeschichte. – Gotha, 1892. – Bd. 13(253). – S. 246–281. Коментар: кричевский Б. Митрополичья власть... – С. 70–71. 35 Турівська єпископія заснована, найвірогідніше, в останній чверті XI ст. (можливо, 1088 р., коли виникло Турівське удільне князівство), виокремившись із Володимирського влади- цтва: Poppe A. Biskupstwa na Rusi... – P. 836–837; Ejusd. L’organisation diocésaine de la Russie aux IXe–XIIe siècle // Byzantion. – 1970. – Vol. 40. – P. 197–201; Senyk S. A History of the Church... – P. 138–139. Виникнення Турівської єпископії на підставі Києво-Печерського патерика, в редакції архимандрита Йосифа (Тризни, 1647–1656), коментує Євгеній Голу- бінський, перераховуючи міста, що входили до її складу: Голубинский Е. История Рус- ской Церкви. – Москва, 1997. – Т. 1, ч. 1. – С. 679–681. Текст Турівської уставної грамоти середини XIV ст. наводить: Щапов я. Древнерусские княжеские уставы... – С. 199–200. Показово, що один із найкомпетентніших дослідників історії Білорусі періоду Київської Русі – Петро Лисенко, вивчаючи початки Турівського православного владицтва, цілком іґнорує це унікальне джерело, традиційно відносячи заснування єпархії до часів Володи- мира Святославовича. При цьому, відкидаючи дату Києво-Печерського патерика редакції Йосифа (Тризни) як сумнівну, він “задавнює” фундацію Турівського владицтва часом появи Полоцької єпархії, зосередивши свої зусилля на спростуванні гіпотези про існу- вання у Турові латинської катедри єпископа Рейнберна Колобжеського. Див.: лысенко П. К вопросу об учреждении Туровской епархии // Восточная Европа в средневековье: К 80-летию Валентина Васильевича Седова. – Москва, 2004. – С. 27–32; передрук: Тысячелетие Туровской епархии. Материалы XI Минских епархиальных чтений 24 июня 2005 г., посвященных 1000-летию Туровской епархии (Вестник Белорусского экзархата: Альманах. – Т. 4). – Минск, 2005. – С. 17–23. Див. також міркування щодо виникнення Турівської єпископії: Walczak W. Powstanie i funkcjonowanie prawosławnej eparchii turowo- pińskiej // Україна крізь віки: Зб. наук. праць на пошану акад. НАН України проф. Вале- рія Смолія. – Київ, 2010. – С. 291–305 (історіографію цієї проблеми автор аналізує на с. 292–296, схиляючись до думки про відкриття єпархії “невдовзі після 1088 р.”); Ejusd. Struktura terytorialna unickiej eparchii turowsko-pińskiej w XVII–XVIII wieku // Studia z dziejów i tradycji metropolii kijowskiej XII–XIX wieku / Red. A. Gil. – Lublin, 2009. – S. 213–215. Дискусії про генезу цього владицтва підсумовує І. Паславський. Прокоменту- вавши відомі на сьогодні згадки про турівських владик давньоруського періоду, він датує фундацію православної катедри початком XI ст., періодом князювання Святополка Воло- димировича та висловлює здогад про її ймовірний занепад протягом наступного століття й відновлення у 30-х роках XII ст., “під час великого перерозподілу єпархій”: Паслав- ський І. До питання про початкову історію Турівської єпархії // Християнська сакральна традиція: віра, духовність, мистецтво: Матеріали I Міжнар. наук. конф. (м. Львів, 23–24 листопада 2009 р.) (Апологет. Богословський збірник Львівської Духовної Академії УПЦ КП. – 2009. – № 1–4(16–19). – С. 29–30. 257Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… кир Атанасія цісарською хризобулою і потвердженням патріарха”36. Інший візан- тійський реєстр – “Ἔκθεσις τῶν ὑποκειμένων τῷ πατριαρχικῷ θρόνῳ τῆς βασιλίδος τῶν πόλεων ἐκτεθεῖσα ἐπὶ τῆς βασιλείας τοῦ ἀοιδίμου βασιλέως κυροῦ Ἀνρονίκου Παλαιολόγου τοῦ γέροντος” – у списку митрополій Царгородського патріархату подає Галицьку катедру на 82-у місці, між митрополіями “ὁ Ἁπαμείας” (81-е) і “ὁ Λιτβῶν (Λιτβάδων)” (83-є) та після митрополії “ὁ Ῥωσίας” (71-е місце)37. Тривалий час науковці не зосереджували уваги на належності до Галицької митрополії у XIV ст. катедри східного обряду в Аспрокастроні-Білгороді, розта- шованому на берегах Дністровського лиману38. Тим часом найновіші досліджен- 36 “Ὁμοῦ ἦσαν τῇ Μεγάλῃ Ῥωσίᾳ ἐπισκοπαὶ δέκα καὶ ἐννέα · νῦν δὲ ἐναπελείφθησαν αὐτῇ ιβʹ. Ὕστερον γὰρ τιμηθείσης τῆς Γαλίτζης τῆς Μικρᾶς Ῥωσίας εἰς μητρόπολιν παρὰ τοῦ εὐσεβεστάτου βασιλέως κυροῦ Ἀνδρονίκου τοῦ Παλαιολόγου καὶ τοῦ πατριάρχου κυροῦ Ἀθανασίου διά τε χρυσοβούλλου λόγου καὶ πατριαρχικῶν ἐπικυρωμάτων, προσετέθησαν καὶ αὐτῇ τῇ μητροπόλει Γαλίτζης αἱ τοιαῦται ἐπισκοπαί” (Notitiae episcopatuum... – P. 403 (noti- tia 17, Appendix 2, 3)). 37 Notitiae episcopatuum... – P. 407 (notitia 18). Див. також: Gelzer H. Beiträge zur russischen Kirchengeschichte... – S. 253. 38 Різні аспекти культурного, релігійного, соціального життя та політичного статусу Біл- города розглянуто у працях американських і європейських учених, зокрема грецьких і румунських: Bănescu N. Maurocastrum – Mo(n)castro – Cetatea Albă // Academia Romane, Memoriile secţiunii istorice. – 1939. – Vol. 22. – P. 165–178; Brătianu G. Recherches sur Vicinia et Cetatea Albă. – Bucureşti, 1935; Bromberg J. Toponymical and Historical Miscellanies on Medieval Dobrudja, Bessarabia and Moldo-Wallachia // Byzantion. – 1938. – Vol. 13. – P. 9–71; Browning R. Asprokastron // The Oxford Dictionary of Byzantium / Ed. A. Kazhdan. – New York; Oxford, 1991. – Vol. 1. – P. 212; Honigmann E. Studies in Slavic Church History // Byzantion. – 1944–1945. – Vol. 17. – P. 159–161; Παπαγεωργίου Αγγελική. Ασπρόκαστρο // Εγκυκλοπαίδεια Μείζονος Ελληνισμού, Εύξεινος Πόντος / / http://www. ehw.gr/l.aspx?id=10684. – 2009. – 28 квітня. Частина західних дослідників намага- ється довести давність заснування православної катедри Аспрокастрона, зазвичай по- кликаючись на реєстр єпископій у рукописі XII ст., який датують епохою імператора Алексія I Комнина (1081–1118). На підставі цього візантійського диптиху, де справді знаходимо топонім “Маврокастр або Нова Русь”, вони відносять відкриття єпархії на берегах Дністровського лиману до близько 1060–1064 рр., некритично ототожнюючи Маврокастрон з Аспрокастроном (Παπαγεωργίου Αγγελική. Ασπρόκαστρο…). Проте за- значений у реєстрі Царгородського патріархату часів Алексія I Комнина Маврокастрон, тобто Чорне Місто, аж ніяк не може бути Аспрокастроном, тобто Білим Містом (су- часним Білгородом-Дністровським). Річ у тім, що в добу середньовіччя у нижній течії Дністра існували розташовані навпроти на лівому і правому березі два міста – Чорний Город (Черн) і Білий Город (Біла Фортеця, Білгород). На це, зокрема, звернули увагу: Bromberg J. Toponymical and Historical Miscellanies... – P. 50–68; Richard J. La papauté et les missions d’Orient au Moyen âge (XIII–XVe siècles). – Rome, 1977. – P. 95; Ševčenko I. The Date and Author of the So-Called Fragments of Toparcha Gothicus // Dumbarton Oaks Papers. – 1971. – Vol. 25. – P. 115–188. Обидва поселення нотуються у списку руських міст митрополита Кипріана кінця XIV ст. як “Белъгород” і “Черн” (Тихомиров М. Рус- ское летописание. – Москва, 1979. – С. 94, 99; Его же. “Список русских городов даль- них и ближних” // Исторические записки. – 1952. – Т. 40. – С. 238), а в грецькомовних Ігор Скочиляс258 ня39 дають підстави вважати, що Білгородська єпархія також увійшла до митропо- лії Малої Русі, залишаючись у її складі аж до утворення близько 1401 р. в межах Молдавського князівства Сочавської митрополії. Найдавніший перелік єпископій Малої Русі катедри Аспрокастрона (Білгорода) не зазначає. Відсутня вона й у ре- єстрі суфраґаній Київської митрополії (зокрема, у списку семи владицтв “Μικρὰν Ῥωσίαν”), укладеному в першому десятилітті правління Михаїла VIII Палеолога (з 1259–1261 по 1282)40. Отже, Білгородська єпископія заснована вже після утво- рення Галицької митрополії близько 1303 р. Її основою стала православна спіль- нота міста зі своїм храмом, численні представники якої фіґурують у “Житії Йоана Нового”41. Вперше Аспрокастрон з’являється у візантійських реєстрах єпископій Великої церкви за правління імператора Андроніка II Палеолога (1282–1328) та патріарха Атанасія42. У “Notitia episcopatuum” Аспрокастрон вписаний серед суф- раґаній Малої Русі під № 156, після Смоленського владицтва. Укладач грецького джерелах – як Маврокастр (Маврокастрон) і Аспрокастрон, що є перекладною калькою з давньослов’янської мови. Поселення під назвою Чорна (Черн, Czarn) локалізується на історичних картах XVII–XVIII ст. навпроти турецького Аккермана, на лівому березі Дністра. Тому, якщо в другій половині XI ст. й заснована єпископія Царгородського па- тріархату на берегах Дністровського лиману, то її престіл був не в Білгороді, а в Черні, який церковні грецькі джерела називають “Новою Руссю”, а в патріаршій канцелярії на грецький лад іменували “Маврокастр”. 39 Докладніше про юрисдикційний статус Білгородської єпархії та її інституційне пов’язання з Галичем див.: Скочиляс І. Аспрокастрон-Білгород – кафедра Галицької митрополії у XIV ст. // Ruthenica. – 2009. – Ч. 8. – С. 120–137. Упродовж останнього десятиліття в румунській історіографії пожвавилась полеміка щодо церковного статусу середньовічного Білгорода на Дністрі. Найбільший внесок до вивчення проблеми зробив Штефан Андреску, низка публікацій якого спровокувала гостру дискусію у середовищі румунських та інших істориків: Andreescu Ş. Mitropolia de Halici şi episcopia de Asprokas- tron. Câteva observaţii. (La métropolie de Halici et l’éveché d’Asprokastron. Quelques ob- servations) // Naţional şi universal în istoria românilor. Profesorului Şerban Papacostea. – Bucureşti, 1998. – P. 125–136; Ejusd. The Metropolitanate of Halicz and the Bishophic of Asprokastron. A few considerations // Études byzantines et post-byzantines. – 2001. – Vol. 4. – P. 141–151. Див. критичну рецензію на статті Ш. Андреску румунського дослідника Щербана Папакостеа (Studies and Materials of Medium History / Studii şi Materiale de Istorie Medie. – 2000. – Vol. 18. – P. 251–252) та відповідь на неї автора (Ibidem. – 2001. – Vol. 19. – P. 315–320), де безпосередньо розглядається залежність Білгородської єпархії від Галича. 40 Fijałek J. Średniowieczne biskupstwa... – S. 487–488; Gelzer H. Beiträge zur russischen Kir- chengeschichte... – S. 246–248. 41 Див. публікацію цього джерела в: яцимірскій А. Из истории славянской проповеди в Молдавии. Неизвестные проповеди Григория Цамблака, подражания ем и переводы мо- наха Гавриила. – Санкт-Петербург, 1906. – С. 3–11. 42 Фігурування Білгородської єпархії “з перервами” в диптихах Царгородського патріарха- ту XIV ст. зауважив Йоан Мейєндорф: Meyendorff J. Byzantium and the Rise of Russia. A Study of Byzantino-Russian relations in the fourteenth century. – Cambridge, 1981. – P. 78. 259Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… реєстру ототожнює місто саме з Білгородом на Дністрі: “τὸ ᾽Ασπρόκαστρον εἰς τὸ στόμιον τοῦ ᾽Ελισσοῦ ποταμοῦ” (“Білгород у гирлі річки Елісса”). Як бачимо, візантійські реєстри виразно вказують на появу нової православ- ної катедри Аспрокастрона, відкритої після заснування Галицької митрополії, але не пізніше 1328 р. Можна обережно узалежнити фундацію нової єпархії від церковно-адміністративної реформи у Візантії 1312 р., коли там відбулася реор- ганізація мережі єпископій та митрополичих престолів, спричинена необхідністю пристосувати Велику церкву до політичних реалій Візантійської імперії, яка вже занепадала. Найвірогідніше, нова православна єпископія утворилась у традицій- ний для Східної церкви спосіб – виокремлення частини території якоїсь єпархії та входження до складу певної церковної провінції на правах однієї з її суфраґа- ній. Входження Білгородського православного владицтва до Галицької митрополії відбулося не пізніше середини 80-х років XIV ст. та потребувало згоди чи навіть безпосередньої участі правителів, які в той час політично контролювали принай- мні Білгородську та Галицьку катедри. Існування катедри Аспрокастрона впродовж наступних ста років після її засну- вання засвідчує низка руських і візантійських джерел. У першій половині XIV ст. один із білгородських єпископів – Кирило – згадується у “Записках митрополита Теоґноста” як учасник хіротонії смоленського владики Євфимія (1345)43. Іншим відомим єрархом Аспрокастрона був Йосиф Мушат (близько †1415, син господа- ря Петра Мушата й доньки польського короля Володислава Яґайла), послушник монастиря в Нямці та майбутній предстоятель Молдавської церкви. На катедру Білгорода його висвятив галицький митрополит Антоній близько 1387 р. й лише згодом молдавський господар самостійно перевів владику Йосифа на Сочавський (Сучавський) престіл44. 43 РИБ. – Т. 6. – Стб. 431–434 (Приложенія; док. № 7). Інші публікації документа: Васи- льевскій В. Записи о поставленіи русскихъ епископовъ при митрополитѣ Феогностѣ въ Ватиканскомъ греческомъ сборникѣ // Журналъ министерства народнаго просвѣщенія. – 1888. – № 225 (Февраль). – С. 451 (“избраніе богоспасаемаго града Смоленска въ при- сутствіи боголюбимѣйшихъ епископовъ […] бѣлогородскаго Кирилла”); Г[оловацкій] я. Новооткрытый источникъ для церковной исторіи Галицкой Руси XIV столѣтія. – Львовъ, 1889. – С. VIII, XIX; Regel W. Analecta byzantino-russica. – Petropoli, 1891. – P. XXXII– XXXVIII, 52–56; История иерархии Русской Православной Церкви. Комментированные списки иерархов по епископским кафедрам с 862 г. (с приложениями). – Москва, 2006. – C. 47. Михайло Грушевський, знаючи про записи митрополичої канцелярії Теоґноста, заперечував існування Білгородської єпархії у середині XIV ст., оскільки вважав, що вона не має нічого спільного з катедрою Аспрокастрона (Аккермана): “Уважати сього білгородського епископа 1345 р. епископом молдавським, з Акермана, як то роблять з епископом білгородським 1401 р…, неможливо, та й гіпотеза про молдавську катедру в Білгороді – Акермані…, взагалі дуже непевна”: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 3. – С. 279. 44 История Румынии / И. Болован, И.-А. Поп (координаторы) и др. – Москва, 2006. – С. 242; чучко М. “И възят Бога на помощь”: соціально-релігійний чинник у житті православ- ного населення північних волостей Молдавського воєводства та австрійської Буковини (епоха пізнього середньовіччя та нового часу). – Чернівці, 2008. – C. 69–70. Див. також: Ігор Скочиляс260 Білгородська (“Белогороцкая”) єпископія також названа у списку суфраґа- ній Київської митрополії кінця 80-х – початку 90-х років XIV ст. (“А се епископы, елици суть въ мире семъ в Руси”). Вміщений у Типографському літописі, цей ре- єстр серед руських єпархій на 5-у місці подає і Білгородську катедру45. У ще одно- му переліку єпископій Руської церкви – з Патріаршого (Никонівського) літопису (“Исторіа, сирѣчь повѣстникъ, о епископіахь елици подлежатъ и послушни суть митрополиту Кіевскому и всея Русіи”), катедра Білгорода нотується (у різних його списках) на 17–18-й позиції46. Наявність у цьому поліптиху на останньому місці Пермського владицтва, існування якого документується з 1383 р.47, а також дату- вання XV ст. самого реєстру доводить, що Білгородська єпархія справді функціо- нувала, принаймні в останній чверті XIV – на початку XV ст.48 Тривале джерельно підтверджене існування цієї катедри у складі Руської церкви (Галицької єпархії- митрополії) протягом щонайменше останньої чверті XIV ст. вказує на те, що єпис- копія обслуговувала громади Пруто-Дністровського межиріччя та нижньої течії Серету й Бирладу, тобто територію заснованої наприкінці XVI ст. Гушської (Хуш- ської) молдавської єпархії. Південною межею Білгородського владицтва було узбе- режжя Чорного моря, а на півночі його територія обмежувалася поселеннями, які на початку XV ст. увійшли до Романської єпархії Молдавської церкви. Майже одночасно з Галицькою було утворено (близько 1299–1300 р.; повтор- но – перед 1317 р., за наполяганням литовського князя Ґедиміна) Литовську ми- трополію на чолі з митрополитом Теофілом (закрита близько 1330 р., коли помер Теофіл). До її складу, правдоподібно, перейшла й належна раніше до Галича Ту- рівська єпископія. У 1354 р. Литовська митрополія відновлена зі столицею в Нов- городку49. Ці події започаткували довготривалий процес дезорганізації Руської Голубинский Е. Краткій очеркъ исторіи православныхъ церквей Болгарской, Сербской и Румынской или Молдо-Валашской. – Москва, 1871. – С. 374; Gorovei Ş. Întemeirea Moldovei: Probleme conntroversate. – Iaşi, 1997. – P. 185–189; Pǎcurariu M. Istoria Bisericii Orthodoxe Romǎne. – Bucureşti, 1991. – Vol. 2. – P. 277. 45 Типографская летопись // ПСРЛ. – Москва, 2000. – Т. 24. – С. 233. 46 Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью // ПСРЛ. – Москва, 2000. – Т. 9. – C. XXI. 47 Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви (861–1996). – Львів, 1996. – С. 53, 133. 48 Летописный сборник... – C. 23. Зауважмо, однак, що самі упорядники літопису пов’язували цю катедру не з дністровським Аспрокастроном, а з Білгородом поблизу Києва, вмістив- ши в диптиху руських єрархів імена відомих на той час білгородсько-київських єпис- копів домонгольського періоду: Никита (зг. 1072 р.), Лука (зг. 1088, 1089 рр.), Теодор (зг. 1147, 1148 рр.), Денис (?), Йоан (?) та Кириней (?). Див. також: Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви... – С. 67, 92–94 (до білгородсько-київських владик дослідник помилково відносить і згаданого під 1345 р. аспрокастронського єрарха Кирила). 49 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 3. – С. 274-275; кричевський Б. Митропо- личья власть... – С. 85–86; Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 51–52 (ініціато- ром відкриття митрополії дослідник уважав князя Юрія); Fijałek J. Średniowieczne bis- kupstwa... – S. 513–521 (історія Литовської митрополії, на підставі грецьких джерел, тут подана до 1350 р.); Trajdos T. Biskupi prawosławni... – S. 112–113. 261Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… церкви і падіння авторитету Києва як престольного міста, спричинений масштаб- ними змінами на політичній мапі Східної Європи у XIV ст. За влучним вислов- люванням І. Шевченка, “боротьба за Київську митрополію була водночас бороть- бою кількох політичних осередків, і ставка у ній – залежно від точки зору – була двояка: або влада над цілою Руссю, або незалежність від нового політичного цен- тру – Москви, яка щойно починала набирати ваги”50. 3. Архипастирі Малої Русі та політика київських митрополитів щодо Успенської катедри На жаль, для більшої частини XIV – першої половини XV ст. ми не диспону- ємо не тільки даними про будь-яку діяльність галицьких архиєреїв, а й не маємо навіть повного їх переліку. Інформація у фальсифікаті дарчої грамоти галицько- волинського князя Романа Мстиславича та княгині Анастасії для Києво-Печерського монастиря з 1240 р. про галицького митрополита Галактіона (як одного зі свід- ків документа)51, а також у восьми підроблених грамотах князя Лева Данилови- ча (датованих 1287–1301 рр.) і сфальшованому “покрайньому” записі Євангелія апракос кінця XIV ст. про сімох інших предстоятелів – Антонія з Крилоса (1292 – двічі), Григорія (“archiepiscopi Leopoliensis”, 1301), Йоана (1296), Йосифа з Кри- лоса (“venerabilis metropolitae Haliciensis Josephi s Krilosza”, 1292), Марка (1287) 50 Шевченко І. Політика Візантійського патріархату... – С. 80. 51 У березні 1768 р. цей документ-фальсифікат, за сприянням тогочасного предстоятеля Унійної церкви Феліціана (Володковича, 1762–1778), виявлено й скопійовано в архі- ві Києво-Печерської лаври, тоді ж офіційно засвідчено у Київському маґістраті та не- забаром облятовано в актовій книзі Львівської генеральної консисторії: “Se aż Kniaz Roman, Halyckyi, Kyiewski, Władymerski, Łuckyi, y innych zemel Ruskych Obladatel z Zenoiu moieiu Kniahyneiu Anastasyieiu nadałyiesmo k Preczystoy Bohorodycy i Monastyru Peczerskomu po swoich Duszach y Rodytełey Naszych Zemlu Zabałdeckuiu z Ludmy z poszłynamy, y na Derewniach – rubezach czterech Czołowiekow, y so wsimy prychodamy kak w predtym do tych zemel prysłurzało, a tym ludiam znaty Archymandryta Peczerskaho y po nem buduczaho, a ne na dobe ny nam, ny ditiam naszym w toie nadanyie wstupatsia, a chtob chotił toie nadanie ot Cerkwy Bożoy otdalaty, takowy razsudytsia s namy pred myłostywym Bohom, a Preczystaia sama sebe oboronyt, a na to posłuchy Kniaz Fedor Rostowskiy, da Mytropołyt Hałyckiy Hałaktyon, Diadki naszy Wanko y Herasym, a na twerdość toho Peczat moiu k semu Łystu pryłożyłem. Pysasia w Hałyczy w Lito 6748” (Національний музей у Львові ім. [Митрополита] Андрея Шептицького. Відділ рідкісної та стародрукованої кни- ги. – Ркл-76. – Арк. 156зв.–157). Фальсифікату грамоти 1240 р. присвячено низку праць. Найновіше дослідження з цієї проблематики – дисертація: Русакова Ю. Неавтентичні документи Києво-Печерського монастиря XVI–XVII ст.: текстологія та поземельний аспект побутування: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Київ, 2008. Див. також: Русако- ва Ю. “Грамоти” Андрія Боголюбського і Романа Галицького в контексті землеволодіння Києво-Печерського монастиря // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки та культури. – 2003. – Вип. 5. – С. 79–115; Її ж. Побутування фальшованої грамоти Романа Галицького 1240 р. (до вивчення “земельного питання” Києво-Печерського монастиря та Київської митрополії) // Лаврський альманах. – 2007. – Вип. 19. – С. 89–100. Ігор Скочиляс262 і двох безіменних архиєреїв з Крилоса (1292 і 1301)52 не підтверджується інши- ми джерелами. На відміну від двох попередніх століть, для XIV ст. перелік святителів Успен- ської катедри вдається реконструювати досить повно – насамперед завдяки тій обставині, що майже всі місцеві єпископи тоді, найвірогідніше, одночасно були й предстоятелями Галицької митрополії. Основне джерело такої реконструкції – відомий лист польського короля Казимира з 1370 р.53 У ньому наведено перелік усіх попередніх галицьких митрополитів – Нифонта, Григорія та Теодора. Перший з них, Нифонт, помер близько 1308 (за іншими даними, перед 1305 р.)54. На його місце “князь Володимирії” Юрій Львович висунув кандидатуру Петра Ратненсько- го, який, згідно з його житієм55, походив з Волині. Як кандидата на Галицький ми- трополичий престіл князь відправив його за благословенням до Царгорода, однак патріарх Атанасій висвятив Петра на предстоятеля всієї Київської церкви, тому володареві Руського королівства довелося шукати іншого номіната на Успенську катедру. Водночас збережені редакції житія святителя Петра вказують, що перед своїм виїздом до Владимира він нібито резидував у Галичі56, проте контрольних джерел, що підтвердили б цей факт, досі не виявлено. 52 Остання публікація фальсифікатів: купчинський о. Акти та документи... – С. 430–453, 508–520, 533–611, 627–683. Ґрунтовний коментар: Дашкевич я. Початки Галицької ми- трополії... – С. 6. Див. також: Назаренко А., Турилов А., Флоря Б. Галицкая епархия... – C. 323; чистович и. Очеркъ исторіи... – Ч. 1. – С. 7–8. 53 Цей документ критично аналізує: кричевский Б. Митрополичья власть... – С. 70–72. 54 Fijałek J. Średniowieczne biskupstwa... – S. 496–498. 55 Збереглися дві редакції цього наративного джерела – коротка, авторства ростовського єпис- копа Прохора (1326–1327), та розширена – митрополита Кипріана. Найновіші відомості про життя й пастирську діяльність Петра (Ратненського) опубл. у: кметь В. Юрисдикційний статус… – С. 136–137; кучкин В. Сказание о смерти митрополита Петра // Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР (далі – ТОДРЛ). – 1962. – Т. 18. – С. 59–79; любащенко В. Висвячення і канонізація... – С. 473–482; Пелешен- ко Ю. Київський митрополит св. Петро (Ратненський) як письменник // Київська старо- вина. – 2001. – № 5. – С. 90–95; Петрик А. Київський митрополит Петро Ратненський: ігумен, митрополит, іконописець, політичний діяч, проповідник, чудотворець // ІРУ: НЩ. 2010 рік. – 2010. – Кн. 1. – С. 681–689; Прохоров Г. Древнейшая рукопись с произведе- ниями митрополита Киприана // Памятники культуры: Новые открытия. Письменность. Искусство. Археология: Ежегодник 1978. – Ленинград, 1979. – С. 205–215; Его же. Житие митрополита Петра // Словарь книжников и книжности древней Руси (XI – первая поло- вина XIV в.). – Ленинград, 1987. – Вып. 1. – С. 163–166; Седова Р. Рукописная традиция “Жития Петра” в редакции митрополита Киприана // ТОДРЛ. – 1983. – Т. 37. – С. 256–268; Ее же. Святитель Петр, митрополит московский, в литературе и искусстве древней Руси. – Москва, 1993. Див. також давнішу роботу з описом обставин поставлення та діяльності митрополита Петра, потрактованого кандидатом князя Юрія Львовича на галицького ми- трополита (автор уважав, що згаданий у грамоті короля Казимира III “митрополит Петро” і св. Петро Ратненський – це різні особи): Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 52–63. 56 Див. міркування з цього приводу: кметь В. Юрисдикційний статус… – С. 137; С[вистун] Ф. и. Св. Петр Ратненский. – Львов, 1904. – С. 17. 263Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… Незважаючи на стереотипне в історіографії сприйняття першої половини XIV ст. як періоду функціонування Галицької катедри саме у статусі митрополії, окремі фраґментарні дані доводять не тільки те, що цей статус не ставився під сумнів у Владимирі-на-Клязьмі та Царгороді, а й те, що на практиці Успенський собор мав амбівалентний юрисдикційний характер (з огляду на обмежену дже- рельну базу, не до кінця зрозумілий). Можливо, після смерті першого галицького митрополита Нифонта митрополія Руського королівства перейшла у безпосереднє підпорядкування предстоятелеві Київської церкви Петрові (Ратненському), який урядував нею аж до смерті 1326 р.57 Кандидат короля Юрія Львовича (1301–1308) на Галицьку катедру ігумен Петро Ратненський був поставлений у Царгороді на митрополита київського перед 1308 р. Так, св. Петро став предстоятелем усієї Руської церкви, перебравшись із Києва до Владимира-на-Клязьмі, а митрополичий престіл у Галичі впродовж його архи- єрейського служіння залишався необсадженим. Щоправда, житія св. Петра згаду- ють про його відвідування Галицько-Волинської Русі (“преходя волынскую землю и кіевскую и суздальскую, уча везде вся”), хоч загалом головну увагу він, як пас- тир, приділяв Північно-Східній Русі, перебуваючи в останні місяці життя при дворі московського князя58. Імовірний й інший розвиток подій – що київський архипастир тоді ліквідував Галицьку митрополію. Так чи інакше, але на середину 20-х років XIV ст. православні єпископства Королівства Русі визнавали духовну юрисдикцію святителя Петра. На це, серед іншого, вказує присутність на його похороні луцького владики Теодосія, який тоді очолював поховальний обряд (джерела фіксують його перебування у Москві 21 грудня 1326 р., тобто в день смерті Петра)59. Про вста- новлення контролю київських митрополитів над Галичем свідчить і пастирська ві- зитація Теоґноста Галицько-Волинської держави 1328–1329 рр. Відповідний запис зберігся у Никонівському літописному зводі: “Тогшо же лета преосвященный Фе- огност, митрополит Киевский и всеа Русии, пойде из Новагорода в Волынньскую землю, а оттуда иде в Галичь и в Жараву, и оттуду прииде в Киев”60. У травні 1328 р. київський митрополит Теоґност (1328–1354) хіротонізував на владику Галича єромонаха Теодора, обраного з-поміж інших кандидатів – також чен- ців Антонія й Петра. При цьому цей акт мав цілком канонічний характер і відбувся, очевидно, на скликаному Теоґностом соборі єпископів Малої Русі (володимирсько- го – Атанасія, луцького – Теодосія, перемишльського – Марка, турівського – Стефана 57 Діяльність митрополита Петра детально висвітлена у: Голубинский Е. История Русской Церкви. – Т. 3. – C. 98–144. 58 Симеоновская летопись // ПСРЛ. – Москва, 2007. – Т. 18. – С. 87; Московский летопис- ный свод конца XV века // ПСРЛ. – Москва; Ленинград, 1949. – Т. 25. – С. 159, 167–168. 59 Таке припущення висунув ще: Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 63–64. 60 Летописный сборник… – С. 203. Коментарі: Голубинский Е. История Русской Церкви. – Москва, 1997. – Т. 2, ч. 1. – С. 147; кричевский Б. Митрополичья власть... – С. 73–75 (се- ред причин поїздки Теоґноста до Галицької Русі названо “окатоличення західних земель Руської митрополії” та “хитке становище Православної церкви в галицько-волинських землях”, але це твердження не обґрунтоване). Ігор Скочиляс264 і холмського – Григорія (Йоана?), тобто єрархів, політично підпорядкованих волода- рям Галицько-Волинської Русі)61. У квітні 1331 р. Теодор62 подається як митрополит Галича (“τοῦ Γαλίτζης καὶ ὑπερτίμου”63) на патріаршому соборі Візантійської церк- ви. Тоді, на прохання князя Юрія-Болеслава Тройденовича, царгородський патріарх Ісайя надав галицькому єпископові титул митрополита, але незабаром це рішення було скасоване через протест київського архипастора Теоґноста64. Після приїзду до Константинополя Теоґноста у серпні того ж року Ісайя був понижений до статусу єпископа65. Близько 1335 р. цей єрарх укотре нотується в актах Царгородського па- тріархату, проте без зазначення сану66. Галицький владика Теодор у 1334 р. фіґурує також як один із сановників, наближених до князя Болеслава-Юрія II. Він підписав- ся на грамоті цього володаря як “Chodor, episcopus galicensis”67. Очевидно, про Тео- дора йдеться також у “Житії митрополита Петра”. Перед смертю митрополит благо- словив своїм наступником якогось Теодора – більшість дослідників ототожнює його з галицьким владикою. Можливо, що замість митрополичої катедри Теодор отримав Галицький владичий престіл, унаслідок досягнутого компромісу між висуванцем Петра (Ратненського) і ставлеником Царгорода68. Галицько-Волинське князівство як верховний сюзерен місцевої Православної церкви тоді не могло реально підтриму- вати (передовсім дипломатично) Успенську катедру на Крилоській горі, оскільки пе- реживало внутрішню династичну кризу, спричинену загадковою смертю 1323 р. си- нів Юрія Львовича – князів Андрія та Лева69. 61 РИБ. – Т. 6: Приложенія. – Стб. 431–434 (док. № 7). Коментарі: Голубинский Е. История Русской Церкви. – Москва, 1997. – Т. 2. – С. 153–154; Грушевський М. Історія України- Руси. – Т. 3. – С. 272–273; Рудович І. Коротка исторія... – С. 10–11; Trajdos T. Biskupi prawosławni... – S. 111, 127. 62 М. Тихомиров у цьому галицькому митрополитові вбачав згаданого в королівській гра- моті 1370 р. Гавриїла (Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 67–75). Юліан Пелеш датував перебування Гавриїла на галицькому престолі 1326–1329 рр. (Pelesz J. Geschich- te der Union der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf die Gegen- wart. – Wien, 1878. – Bd. 1. – S. 283). 63 Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana collecta / Ed. F. Miklosich, I. Müller. – Vindobonae, 1860. – Vol. 1. – P. 164 (док. № 73). 64 Назаренко А., Турилов А., Флоря Б. Галицкая епархия... – С. 326. 65 Fijałek J. Średniowieczne biskupstwa... – S. 500–501. Див. також: Голубинский Е. История Русской Церкви. – Т. 4. – С. 8; лужницький Г. Українська Церква... – С. 144–145. 66 РИБ. – Т. 6: Приложенія. – Стб. 28; кричевский Б. Митрополичья власть... – С. 77–78. 67 Барвінський Б. Українські сфрагістичні пам’ятки XII–XIV століть // Записки НТШ. – 1996. – Т. 231. – С. 246. 68 кричевский Б. Митрополичья власть... – С. 72–73; Макарий (Булгаков). История Русской Церкви. – Москва, 1996. – Т. 4. – С. 21, 315; Павлов А. О начале Галицкой и Литов. ми- трополии и о первых тамошних митрополитах, по визант. докум. источникам XIV в. – Москва, 1894. – С. 11–12; Соколов П. Русский архиерей из Византии и право его назна- чения до начала XV века. – Киев, 1913. – С. 273. 69 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 3. – С. 120–122. 265Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… Основне джерело для реконструкції взаємин галицького владики і Теоґноста – виявлені ще наприкінці XIX ст. у Ватиканській бібліотеці копії грецькомовних запи- сів із канцелярії Київської митрополії70. З них дізнаємося, що впродовж 1328–1335 рр. Теодор визнавав юрисдикцію Теоґноста, неодноразово брав участь спільно з іншими руськими єрархами у його святительських чинностях, подорожуючи з митрополи- том, зокрема до міст Північно-Східної Русі71. Ці записи канцелярії Теоґноста й деякі інші тогочасні джерела переконують, що принаймні у 1328–1335 рр. престіл Галиць- кої митрополії був необсаджений, а пастирський нагляд за єпархіями, що входили до її складу, здійснював тогочасний київський митрополит, який резидував у Москві. Отже, всі православні єпископи Галицько-Волинського князівства в часи Болеслава- Юрія визнавали духовну владу Теоґноста. Проте офіційного акта закриття самої Га- лицької митрополії, очевидно, не було, тобто формально вона діяла, а в 1337–1338 рр. (звістка непевна) у Царгороді з’являється новий галицький митрополит72. Скориставшись політичною кон’юнктурою у Візантії, наполегливий Теодор у 1341 або 1342 р. (напевно, за підтримки князя Димитрія-Любарта) зумів домогти- ся від патріарха Йоана XIV Калекаса та малолітнього імператора Йоана V Палео- лога визнання свого статусу предстоятеля Галицької митрополії73. Та вже в серпні 1347 р., за наполяганням московського князя Симеона Гордого (1341–1353), ми- трополію ліквідовано хризобулою імператора Йоана VI Кантакузена (підтвердже- 70 Г[оловацкій] я. Новооткрытый источникъ... – С. 6. 71 Жовтень 1329 р. – участь у хіротонії єромонаха Антонія “во епископа богоспасаемаго града Ростова”; серпень 1331 р. – в “избраніи [архіепископа Василія до] богоспасаема- го града Великаго новгорода”; грудень 1331 р. – у поставленні Трифона во “епископа Луцка”; квітень 1332 р. – у висвяченні єромонаха Павла “во епископа Чернигова”; ве- ресень 1335 р. – у рукоположенні Йоана “во епископа богоспасаемаго града Брянська” (РИБ. – Т. 6: Приложенія. – Стб. 433–436, 443–444 (док. № 7); Васильевскій В. Записи о поставленіи русскихъ епископовъ... – С. 445–463; Г[оловацкій] я. Новооткрытый источ- никъ... – С. VII, IX–X). Собор у Володимирі 1331 р. за участю митрополита Теоґноста та владик Галицько-Волинської Русі (зокрема галицького Теодора) також фіксують: Новгородская Первая летопись старшего и младшего изводов. – Москва; Ленинград, 1950. – С. 99, 343–344, 381–382, 405; Софийские летописи // ПСРЛ. – Санкт-Петербург, 1856. – Т. 6. – С. 52. Коментарі: кричевский Б. Митрополичья власть... – С. 75–76; Ма- цуки Е. Избрание и поставление Василия Калики на новгородское владычество в 1330– 1331 гг. // Великий Новгород в истории средневековой Европы. К 70-летию Валентина Лаврентьевича Янина. – Москва, 1999. – С. 207–217; Мусін о. Єпископи Галицької кафедри і Великий Новгород. (До характеристики церковно-політичних зв’язків) // Українські землі часів короля Данила Галицького: церква і держава. Статті й матеріали. – Львів, 2005. – С. 14; Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 64–67. 72 Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ. – Москва, 1980. – Т. 35. – С. 33, 55, 56, 73, 78; Русский феодальный архив XIV – первой трети XVI века. – Москва, 1993. – Т. 5. – C. 945; Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1994. – Т. 5. – С. 398–399, 403; Назаренко А., Турилов А., Флоря Б. Галицкая епархия... – С. 325–326. 73 Назаренко А., Турилов А., Флоря Б. Галицкая епархия... – С. 326; Рудовичъ І. Коротка исторія... – С. 12; Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 78–83; Stasiw M. Metropolia Haliciensis... – P. 20–29; Trajdos T. Biskupi prawosławni... – S. 127. Ігор Скочиляс266 но тоді ж патріаршим Синодом), а її архипастир (проти цього, не названого на ім’я, єрарха патріарший суд висунув звинувачення74) опинився у вигнанні на Волині, де його прийняв литовський князь Любарт Ґедимінович. Офіційно Царгород арґумен- тував свій крок необхідністю відмінити “невластиву новину” й відродити каноніч- ну єдність Київської митрополії, втрачену нібито через “порушення звичаїв”75. Ро- сійський дослідник П. Соколов висунув дуже продуктивну гіпотезу, згідно з якою Галицька митрополія в 1303–1347 рр. узагалі не закривалася (більшість істориків гадає, покликаючись на неюридичні прецеденти, що це сталося принаймні двічі – у 1308 і 1328 рр.), а митрополити Петро (Ратненський) і Теоґност поєднували ад- міністрацію двома церковними провінціями – Галицькою та Київською. На думку П. Соколова, саме цією обставиною пояснюється плутанина у грецьких джерелах щодо титулу Теодора, якого вони іменують то єпископом, то митрополитом76. Водночас із ліквідацією Галицької митрополії патріарх на прохання москов- ського князя повернув Київській митрополії шість єпископств Малої Русі, серед яких і Галицьке77. Але невдовзі, у 1354–1356 рр., владицтва Малої Русі, разом з 74 РИБ. – Т. 6. – Стб. 39–40 (док. № 8). Див. також: Дашкевич я. Початки Галицької митро- полії… – С. 5; Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 86–89. 75 “Въ недавнее время смутъ, благопріятное для всякихъ безпорядковъ, правящіе дѣлами государства и недостойно предстоятельствовавшій въ церкви, не помышляя ни о чемъ другомъ, какъ только объ исполненіи своихъ прихотей (благодаря которымъ они приве- ли въ безпорядокъ дѣла общественныя и церковныя, почти всюду внесли разстройство и смуту и причинили всяческій вредъ и зло христіанскимъ душамъ и тѣламъ), – ввели и ту новизну, что отторгли отъ сей святѣйшей митрополіи кіевской поименованныя епис- копіи Малой Руси и подчинили ихъ галицкому архіерею, возведя его изъ епископовъ въ митрополиты, что не только учинено въ нарушеніе обычаевъ, издревле установив- шихся во всей Руси, но и оказалось тягостнымъ и ненавистнымъ для всѣхъ тамошнихъ христіанъ”: РИБ. – Т. 6: Приложенія. – Стб. 14–16 (док. № 2). Постанова патріарха Ісидора та Синоду про підтвердження хризобули Йоана VI Кантакузена: Там же. – Стб. 33–40 (док. № 7). Коментар: кричевский Б. Митрополичья власть... – С. 80–83. 76 У висновках автор покликається на подібні випадки в історії Царгородського патріарха- ту, коли в конфліктній ситуації митрополит нижчої за ранґом катедри обіймав вищий за гідністю престіл, водночас залишаючись канонічним главою попередньої церковної про- вінції, з якої був переведений (Соколов П. Русский архиерей… – С. 223–224). Гіпотезу П. Соколова підтримав: кричевський Б. Митрополичья власть... – С. 83–84, 95. Див. також: любащенко В. Висвячення і канонізація... – С. 477; Її ж. Київські митрополити Кирило II і Петро Ратненський… – С. 231–255. 77 “Чтобы святѣйшія епископіи, находящіеся въ Малой Руси: галицкая, владимірская, холмская, перемышльская, луцкая и туровская, которые, какъ сказано, въ упомянутое время смутъ не по принадлежности отданы галицкому [епископу], снова подчинены были святѣйшей митрополіи кіевской”: РИБ. – Т. 6: Приложенія. – Стб. 18 (док. № 2). Див. також двомовні публікації грамот імператора Йоана Кантакузена київському ми- трополитові Теоґносту, великому князеві московському Симеону та волинському князе- ві Димитрію-Любарту з вересня 1347 р. з повідомленням про відміну рішення патріарха Йоана VI щодо приєднання частини руських єпархій до Галицької митрополії: Там же. – Стб. 21–22 (док. № 4). 267Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… Полоцькою й Турівською єпископіями та містом Новгородком ухвалою Царгоро- да увійшли до юрисдикції литовського митрополита Романа78 (підтверджено со- борною грамотою патріарха Каліста з липня 1361 р.79). Постанова не уточнює, які саме владицтва Малої Русі стали канонічною територією Литовської церковної провінції, проте можна припустити, що всі терени колишньої Галицької митропо- лії знову опинилися поза межами Київської митрополії. Приєднання Малої Русі до Литовської митрополії виглядає цілком логічним у контексті тогочасних захо- дів Царгородського патріархату, який у протистоянні Кракова та Вільна послідов- но підтримував друге, побоюючись переходу православних русинів під владу ка- толицьких правителів80. Отже, на нетривалий період єпархії ліквідованої Галицької митрополії ввій- шли до складу відновленої на початку 1360-х років митрополії “Литви й Малої Русі”, на яку поперемінно претендували Теодорит і Роман – опоненти московського ставленика, митрополита Алексія (з 1354 по 1377–1378)81. Насправді ж здійснюва- ти пастирську опіку над місцевим православним духовенством митрополит Роман 78 Das Register des Patriarchats von Konstantinopel. – Wien, 2001. – Teil 3 / Hrsg. von J. Koder, M. Hinterberger, O. Kresten. – S. 104–139 (док. № 193–196; паралельні тексти грецькою та німецькою мовами). Давніша публікація: Acta et diplomata graeca... – Vol. 1. – P. 261–270 (листування царгородського патріарха та московського великого князя у справі ліквідації Галицької митрополії), 425 (постанови собору в Царгороді 1355 р.). Обставини закриття Галицької митрополії у контексті тогочасної візантійської політики та релігійних амбіцій Москви аналізують: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 3. – С. 539–545; Ґудзяк Б. Криза і реформа... – С. 7–9; Рудовичъ І. Коротка исторія... – С. 13; Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 92–104; Chodynicki K. Kościół prawosławny... – S. 3–8; Fijałek J. Średniowieczne biskupstwa... – S. 502–511. 79 Das Register des Patriarchats... – Teil 3. – S. 520–537, 548–557 (док. № 259, 262; паралельні тексти грецькою та німецькою мовами); давніша публікація: РИБ. – Т. 6: Приложенія. – Стб. 69–91 (док. № 13–14). 80 Див.: кричевский Б. Митрополичья власть... – С. 90–91. 81 Номінаційна грамота царгородського патріарха Філотея владимирському єпископові Алексію на Київську митрополію від 30 червня 1354 р. опубл. у: РИБ. – Т. 6: Приложе- нія. – Стб. 41–52 (док. № 9). Загальні відомості про митрополита Алексія, й, зокрема, його пастирську діяльність, наводять: Седова Р., Турилов А.. Алексей, свт. // Православная энциклопедия. – Москва, 2000. – Т. 1. – С. 637–642. Боротьба за Київську митрополичу катедру в другій половині XIV ст. між кількома кандидатами різних політичних центрів, фактологічно повно описана в: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 386–392; чубатий М. Історія християнства… – Рим, 1976. – Т. 2, ч. 1. – С. 20–33; Fijałek J. Bisk- upstwa greckie w ziemiach ruskich od połowy w. XIV na podstawie źródeł greckich // KH. – 1897. – R. 11. – S. 2–21. Див. також: лужницький Г. Українська Церква... – С. 153–155. За словами цього дослідника, Галицька митрополія “перестає фактично існувати” у 1401 р., коли “митрополит Кипріян приїжджає на Україну”. Натомість А. Криловський роком її закриття вважає 1414 р.: [Предисловие] // Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый Временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, высочайше учрежденною при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторѣ (далі – Архивъ ЮЗР). – Кіевъ, 1904. – Ч. 1, т. 10. – С. 10–11. Ігор Скочиляс268 навряд чи міг, адже Галицька Русь у 1349(50) – 1370 рр. перебувала під владою польського короля Казимира82, політичного конкурента тодішнього волинського князя Любарта Ґедиміновича (1349–1383), який також претендував на спадщину Ро- мановичів. Та вже після смерті литовського митрополита Романа (близько 1361 р.) ці єпархії, правдоподібно, не мали чітко визначеної юрисдикції, або ж підлягали Алексію. Згідно з грамотою патріарха Філотея від 8 жовтня 1364 р., Галицька ми- трополія приєднувалася до Київської катедри83. Святоюрська “Метрика”, помил- ково датуючи поставлення Алексія 1364 р., називає його “русином-волинянином” (“Алεѯεй, Рүсинъ волинян”)84, однак про походження з Малої Русі та відвідання цих теренів у сані предстоятеля Руської церкви джерела не інформують. Михайло Грушевський свого часу вважав, що у 50–60-х роках XIV ст. “тутешня церков при- йшла до сильного упадку”85, але таке твердження є, радше, умоглядним, оскільки ґрунтується на даних відомої грамоти Казимира 1370 р., яка наголошує на відсут- ності православної єрархії в Галицькій Русі, хоча зміст патріаршої грамоти 1371 р. виразно натякає на статус митрополита-електа Антонія (з 1370 по 1390–1391) – правлячого галицького єпископа. Завдяки наполегливості руського боярства та політичному розрахунку ко- роля Казимира III (“короля земли ляшской и Малой Руси, отъ князей русских, вѣрующихъ въ христіанскую вѣру, и отъ бояръ русскихъ великое челобитье”), у 1370–1371 рр. Галицька митрополія була відновлена. Цьому не завадила навіть опозиція Візантії, яка у той час, в умовах зростаючої турецької загрози, пережи- вала не найкращі часи. Грецька церква, що була опорою імператора, схилялася від унії з Римським престолом до відвертої антипапської риторики, намагаючись уря- тувати занепадаючу імперію86. Саме тому Царгород відмовився від власного прин- ципу зберігати єдність Київської митрополії, надавши перевагу Москві – своєму новому “стратегічному” союзнику. У грамоті Казимира до патріарха Філотея з 1370 р. Велику церкву відверто шантажували: в разі відмови поставити митрополита до Галича польський монарх погрожував навернути населення Малої Русі в латинство, водночас гіперболізуючи 82 Цей початковий період становлення нової адміністративної системи в Галицькій Русі розглянуто в: Ehrlich L. Starostwa w Halickiem w stosunku do Starostwa Lwowskiego w wiekach średnich (1390–1501). – Lwów, 1914. – S. 7–12. 83 РИБ. – Т. 6: Приложенія. – Стб. 91–98 (док. № 15). Див. також: Trajdos T. Metropolici kijowscy Cyprian i Grzegorz Camblak (bułgarscy duchowni prawosławni) a problemy Cerkwi prawosławnej w państwie polsko-litewskim u schyłku XIV i w pierwszej ćwierci XV w. // Balcanica Posnanensia. Acta et studia. – Poznań, 1985. – Vol. 2. – S. 213. 84 ЛННБ. Відділ рукописів. – Ф. 3. – Спр. МВ-390. – Арк. 23зв. 85 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 391. Див. також: кричевский Б. Митро- поличья власть... – С. 87–90. 86 Тогочасну релігійну політику Константинополя в цей період характеризує: Шевченко І. Політика Візантійського патріархату... – С. 75–98. Див. також: ломізе Є. Царгородський патріархат і переговори про унію з Римським Апостольським престолом зі середини XIV ст. і до Ферраро-Флорентійського собору // Ковчег. – 2000. – Ч. 2. – С. 47–63; Наза- ренко А., Турилов А., Флоря Б. Галицкая епархия... – С. 326. 269Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… дезорганізацію місцевих структур Православної церкви: “Вся земля гибнетъ нынѣ безъ закона, ибо законъ исчезаетъ”87. Патріарх Філотей 9 травня 1371 р. благосло- вив відновлення митрополії, обґрунтувавши своє рішення також відсутністю на- лежної пастирської опіки з боку Алексія, який переважно резидував у Москві і дбав “не о всѣхъ христіанахъ, обитающихъ въ разныхъ частяхъ Руси, но утвердился на одномъ мѣстѣ…; въ продолженіе столькихъ лѣтъ не посѣщалъ и не обозрѣвалъ Малой Руси”88. Окрім Галицької архиєпископії, до митрополії Малої Русі нале- жали також Володимирське, Перемишльське та Холмське владицтва, тобто тери- торії, що в цей час контролювало Польське королівство. Як бачимо, за межами Галицької митрополії опинилися Луцька89 і Турівська90 єпархії, котрі в першій по- ловині XIV ст. входили до її складу, але тепер перебували під політичним конт- ролем Литви. Архипастирем відновленої Галицької митрополії став Антоній (1370– 1390-1391), призначений на цей уряд патріаршим собором Великої церкви у травні 1371 р.91 Згідно з грамотою короля Казимира, “мы вмѣстѣ съ наши- ми князьями и боярами избрали человѣка достойнаго, добраго, чистой жизни и смиреннаго сердца, преосвященнаго епископа Антонія…; чтобы престолъ этой митрополіи не оставался пустымъ…; дабы не исчезъ, не разорился законъ русскій”92. Антоній згадується при дворі князя Володислава Опольського 1375 р. разом із місцевими боярами “грецької віри” (“Antonio, metropolitano 87 РИБ. – 1908. – Т. 6: Дополненія. – Стб. 125–128 (док. № 22). Див. також: Acta et diplomata graeca... – Vol. 1. – P. 577–580 (док. № 319). Перипетії навколо відновлення Галицької митрополії у 1370–1371 рр. описують: Голубинский Е. История Русской Церкви. – Т. 3. – C. 208–210, 342–345; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 390–395; Ґудзяк Б. Криза і реформа... – С. 94–95; кричевский Б. Митрополичья власть... – С. 91– 93; Рудовичъ І. Коротка исторія... – С. 14–18; Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 112–117; Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посібн.: У 3-х кн. – Київ, 1994. – Кн. 1. – С. 26–28; яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2-ге вид., переробл. та розшир. – Київ, 2005. – С. 161–164; Sta- siw M. Metropolia Haliciensis… – P. 30–34; Trajdos T. Biskupi prawosławni... – S. 111–113 (аналіз політичного аспекту проблеми, на підставі обширної бібліографії). 88 РИБ. – Т. 6: Дополненія. – Стб. 141–144 (док. № 25). 89 Там же. – Стб. 131–132 (док. № 23). У грамоті патріарха Філотея до київського митропо- лита Алексія з серпня 1371 р. наголошується: “Больше этого мы ничего ему [Антонию] не дали, ни Луцка, ни другой какой [епископіи]” (Там же. – Стб. 145–146 (док. № 25). На цю обставину звернули увагу: Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 122–123; чистович и. Очеркъ исторіи... – Ч. 1. – С. 112). 90 Турівське владицтво назване складовою відновленої Галицької митрополії в діяннях па- тріаршого собору з травня 1371 р. (РИБ. – Т. 6: Дополненія. – Стб. 131–132 (док. № 23), натомість у грамоті патріарха Філотея до київського митрополита Алексія з серпня того ж року Турівська катедра в переліку єпархій Галича не фіґурує, як не належна до володінь “ляського короля”: Там же. – Стб. 145–146 (док. № 25). 91 РИБ. – Т. 6: Дополненія. – Стб. 129–134 (док. № 23). 92 Там же. – Стб. 127–128 (док. № 22). Ігор Скочиляс270 Haliciensi”)93. Припускають, що він провадив активну пастирську діяльність, зо- крема, візитуючи храми, висвячуючи новоєреїв та владик. Антонія підтримував тогочасний володар краю князь Володислав Опольський, якого цей єпископ нео- дноразово відвідував у Львові та супроводжував у поїздках. У серпні 1390 р. Цар- город очікував на його близьку кончину, тому й ухвалено рішення про заміщення Галицької катедри адміністратором-греком. Інше підтвердження смерті Антонія саме в 1390(91) р. – лист царгородського патріарха до київського митрополита Ки- пріана з 1393 р., в якому глава Великої церкви пише, що Галицькою митрополією управляє “від двох років” луцький владика Йоан94. 4. Амбівалентність еклезіального статусу наприкінці XIV – у першій половині XV століття Після смерті Антонія польському королю й великому князю литовському Володиславу Яґайлові, головно через супротив київського митрополита Кипрі- ана95, так і не вдалося підтримати життєдіяльність Галицької церковної про- вінції. Ще за пастирства Антонія два підлеглі йому владики – володимирський (Йона) і турівський (Теодозій) – супроводжували київського митрополита Ки- пріана (1375–1406) під час його пастирських подорожей до Києва і Москви96. Після смерті Антонія царгородський патріарх делеґував право презентування галицьких архиєреїв угорським вельможам волоського походження Балиці та Драґошу, намагаючись через Волощину тісніше пов’язати Малу Русь із Кон- стантинополем. Цим рішенням патріарха враховувалися й інтереси Угорщини, 93 Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernar- dyńskiego we Lwowie (далі – AGZ). – Lwów, 1870. – T. 2. – S. 6 (док. № 4–5); Lwów, 1880. – T. 8. – Док. № 9. Коментар: Юсяк П. Оточення князя Владислава Опольчика в період його правління на Русі (1372–1379) // Вісник Львівського державного університету: Серія історична. – 1999. – Вип. 34. – С. 88. Див. також: Грушевський М. Історія України- Руси. – Київ, 1993. – Т. 4. – С. 105–113; Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 121; Stasiw M. Metropolia Haliciensis... – P. 37. 94 Див.: Lewicki A. Sprawa unii kościelnej za Jagiełły // KH. – 1897. – R. 11. – S. 320–321. 95 Щодо цього видатного глави Руської церкви неодноразово цитована “Метрика” Свя- тоюрського монастиря обмежується лише реплікою, що він уклав житіє свого по- передника на митрополичому престолі – святителя Алексія, а також про хрещення великого князя литовського Ягайла: ЛННБ. Відділ рукописів. – Ф. 3. – Спр. МВ-390. – Арк. 23зв.–24. 96 Детальний портрет митрополита Кипріана як грекофіла можна знайти в: Obolensky D. A Philorhomaios Anthropos: Metropolitan Cyprian of Kiev and all Russia (1375–1406) // Dumbarton Oaks Papers. – 1978. – No 32. – P. 77–98. Див. також найновішу запропо- новану у літературі спробу охарактеризувати його архиєрейське служіння в контексті політичної та релігійної історії земель колишнього Руського королівства: любащен- ко В. Діяльність митрополита Кипріяна на Волині // ІРУ: НЩ. 2010 р. – 2010. – Кн. 1. – С. 550–558 (описано також довготривале перебування Кипріана у Києві упродовж 1382–1386 рр. та пастирські візитації “в Литві”, й, зокрема, на Волині, у 1396–1397 і 1404–1406 рр.). 271Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… яка за декілька років після того втратила край і прагнула будь-якою ціною його повернути97. Ще в час хвороби Антонія предстоятель Грецької церкви відрядив до Галича монаха Симеона, який виконував обов’язки адміністратора цієї провінції. У серпні 1391 р. патріарх надіслав грамоту волоському єромонахові Симеону в Малу Русь (“πρὸς τὸν ἱερομόναχον Συμεὼν τὸν ἐν τῇ Μικρᾷ Ῥωσίᾳ”), щоб той з відходом у кра- щий світ Антонія взяв під контроль Галицьку митрополію98. Однак після смерті Антонія (здогадно, наприкінці 1390 – на початку 1391 р.) та своєї неканонічної хіротонії, яку здійснив авантюрист, грек Павло Таґаріс99, Симеон зрікся уряду ад- міністратора. Чи був тоді призначений новий “екзарх Галицької церкви” за посе- редництвом воєводи Балиці та його брата Драґоша, як це передбачала патріарша грамота, – невідомо100. 29 жовтня 1393 р. царгородський патріарх номінував ви- флеємського архиєпископа Михаїла (“Ierὡtate ảrciepίskope Bhuleἐm”) леґатом (“ἁpkrisiarίoiϛ”) “на [Галицьку] Русь”, з повноваженнями здійснювати святи- тельські функції в “въ тамошней церкви, вдовствующей безъ своего пастыря … и, когда будетъ нужно, безпрепятственно совершать рукоположеніе”101. Та через супротив королівської влади й частини православного духовенства він фактично не виконував обов’язків адміністратора митрополії. Свого кандидата на престіл Галича висунув і польський король Володислав Яґайло. Проте його ставленик – луцький владика Йоан (Сава (Баба) як митрополит- елект, попри майже десятилітнє домагання, так і не одержав від Царгорода бла- гословення на Галицьку катедру (втім і через опозицію митрополита Кипріана і не зовсім гнучку політику Яґайла102). Незважаючи на це, щонайменше впродовж 1391–1393 рр. луцький єпископ де-факто був адміністратором Галицької митро- полії, тривалий час перебуваючи при Успенській катедрі. Однак згодом його екс- комуніковано, в чому суттєву роль відіграв тогочасний київський митрополит у Москві Кипріан. Царгород спробував залагодити конфлікт. У січні 1397 р. патрі- арх Антоній знову відправив на Русь з широкими пастирсько-адміністративними 97 На цей цікавий епізод звернув увагу: Заикинъ В. Къ вопросу о положеніи Православной Церкви въ Польскомъ государствѣ въ XIV–XVII вѣкахъ. – Варшава, 1935. – С. 21. 98 Acta et diplomata graeca... – 1862. – Vol. 2. – P. 157–158. Коментар: Lewicki A. Sprawa unii kościelnej... – S. 321–322. 99 Див. про нього: Acta et diplomata graeca... – Vol. 2. – P. 224–230. 100 РИБ. – Т. 6: Дополненія. – Стб. 229–232 (док. № 35). 101 Acta et diplomata graeca... – P. 194–197; републікація з паралельним перекладом церковнослов’янською: РИБ. – Т. 6: Дополненія. – Стб. 233–234 (док. № 36). 102 Див. патріаршу грамоту митрополитові Кипріану від жовтня 1393 р. з вимогою усу- нення і навіть екскомуніки луцького єпископа Йоана та номінації іншого кандидата на цей святительський уряд, а також листування Царгорода із Кипріаном і Яґеллон- ською династією у тій же справі: Acta et diplomata graeca... – P. 180–181; републікація з перекладом церковнослов’янською мовою: РИБ. – Т. 6: Дополненія. – Стб. 261–264 (док. № 39); Darrouzès J. Les regestes des actes du Patriarcat de Constantinople. – Paris, 1979. – Vol. 1, fasc. 6. – P. 214–216 (док. № 2935–2936). Ігор Скочиляс272 повноваженнями екзарха, архиєпископа Михаїла з Вифлеєма, який повинен був на місці вреґулювати суперечку щодо канонічного статусу Галицької митрополії. Так само в цій справі патріарх звернувся з листами до польського короля та ми- трополита Кипріана. Згідно з волею патріарха, Йоан (Баба) мав передати екзархові управління Галицькою митрополією (патріарша грамота підтверджує перебуван- ня в той час Йоана в Галичі), покаятися перед Кипріаном та відбути до Царгорода для остаточного рішення патріаршого синоду щодо нього. Патріарх також виявив готовність прийняти від польського короля іншого кандидата, водночас засудив- ши митрополита Кипріана за втручання у внутрішні справи Галицької церкви103 (зокрема, поставлення на одну з місцевих єпископських катедр свого кандидата). Проте король Яґайло не допустив екзарха Михаїла до управління Галичем. Навіть достеменно не знаємо, чи взагалі відбулася поїздка Михаїла Вифлеємського до цьо- го міста104. Остання достовірна згадка про Йоана сягає 1398 р., коли він, уже з-за меж Русі, звернувся до Яґайла з проханням про підтримку105. За деякими свідчен- нями, владику Йоана близько 1401 р. нібито викликав Кипріан до митрополичого суду, відсторонив від Луцького владицтва і навіть ув’язнив у Москві106. Після декількох невдалих спроб обсадження вакантного Галицького престо- лу гідним кандидатом наприкінці XIV – на початку XV ст. королеві Яґайлу не за- лишалося нічого іншого, як визнати (1407) той титул Кипріана (“metropolitanus 103 Acta et diplomata graeca... – P. 278–285; републікація з паралельним перекладом церковнослов’янською мовою: РИБ. – Т. 6: Дополненія. – Стб. 291–310 (док. № 43–45). 104 Darrouzès J. Les regestes des actes... – Vol. 1, fasc. 6. – P. 300–305 (док. № 3038–3040). Найповніше цей період виклав: Meyendorff J. Byzantium and the Rise of Russia... Панорамний огляд еклезіальної історії руських земель XIV ст. подано у: Ґудзяк Б. Криза і реформа... – С. 6–8. Події 1391–1397 рр., пов’язані зі спробою Царгородського патріархату узалежнити від себе Галицьку митрополію, коментують: Назаренко А., Турилов А., Флоря Б. Галицкая епархия... – С. 327; чубатий М. Історія християнства... – 1976. – Т. 2, ч. 1. – С. 76–82; Lewicki A. Sprawa unii kościelnej... – S. 322–331; Trajdos T. Metropolici kijowscy… – S. 215–217. 105 Див. його лист 1398 р. до польського короля з обіцянкою дати 200 гривень і кілька- десят коней у разі здобуття, за монаршої підтримки, Галицької митрополії: Головац- кій я. Памятники дипломатического и судебно-дѣлового языка въ древнемъ Галицко- Володимирскомъ княжествѣ и въ смежныхъ русскихъ областяхъ, съ второй половины XIV столѣтія // Науковый сборникъ, издаваемый Литературнымъ обществомъ Галицко- Русской Матицы. – Львовъ, 1865. – Вып. 3. – C. 195–196; Грамоти XIV ст. / Упоряд., вступ. ст., комент. і словники-покажчики М. М. Пещак. – Київ, 1974. – С. 135–136 (док. № 73); Розов В. Українські грамоти. – Київ, 1928. – Т. 1. – С. 55–56 (док. № 30). 106 Акты, относящіеся къ исторіи Западной Россіи, собранные и изданные Археографиче- скою коммиссіею (далі – Акты ЗР). – Санкт-Петербург, 1846. – Т. 1. – № 12. Коментарі: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 395–397; Ґудзяк Б. Криза і реформа... – С. 95; Назаренко А., Турилов А., Флоря Б. Галицкая епархия... – С. 326–327; Рудович І. Коротка исторія... – С. 18–22; Тихомиров Н. Галицкая митрополия... – С. 124–139 (автор уважав Йоана Луцького та Саву (Саббу) різними історичними постатями); Fijałek J. Bis- kupstwa greckie... – S. 38–39, 42–43; Trajdos T. Biskupi prawosławni... – S. 116, 129; Ejusd. Metropolici kijowscy... – S. 216–218. 273Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… kioviensis et haliciensis totiusque Russiae”), що його сам митрополит почав вико- ристовувати ще з 1401 р. Тогочасні джерела теж фіксують виконання Кипріаном святительських чинностей на канонічній території давньої Галицької митрополії – 1404 р. він, у співслужінні з луцьким і холмським єрархами, хіротонізував воло- димирського єпископа Йоана (Гоголя), а також, на прохання Вітовта, усунув з Ту- рівської катедри владику Антонія, якого звинувачували в підозрілих контактах з кримськими татарами107. Так, не пізніше 1404–1405 рр. Кипріан об’єднав під сво- їм омофором дві церковні провінції – Галицьку та Київську. Як читаємо у Троїць- кому літописі (щоправда, під помилковою датою – 1389 р.), до юрисдикції архи- пастиря належали “Київ і Галич і вся Русь”. Близько 1405 р. Кипріан, який тоді здійснював низку святительських чинностей на теренах Литви і Малої Русі, також названий “митрополитом київським і галицьким і всієї Русі”108. Виглядає на те, що заходи київських митрополитів щодо встановлення безпосереднього адміністра- тивного контролю над владичими престолами стосувалися не тільки Галича, а й деяких інших єпархій Малої Русі. До такого висновку підводить хоча б той факт, що після святителя Харитона (остання згадка – 1428 р.) Холмською катедрою де- кілька років адміністрував митрополичий намісник “religiosus Choma”, аж поки на початку 1430-х років її не посів Сава109. Отже, з початку XV ст. й аж до 1440-х років Галицький престіл залишався вакантним, хоча, як уже зазначалося, надалі зберігав подвійний статус митропо- личої та владичої катедри. Вакантність місцевої Православної церкви опосередко- вано підтверджують і реєстри руських єпископій останньої чверті XIV – середини XV ст. Спершу списки суфраґаній Київської митрополії подавали також і Галицьке владицтво. Один із таких переліків, збережений у Типографському літописі, дату- ють кінцем 80-х – початком 90-х років XIV ст. (“А се епископы, елици суть въ мире семъ в Руси”), на 7-му місці подає Галицьку катедру (“Галичская”). Тут вона впи- сана поряд з іншими єпископіями колишнього Королівства Русі – Білгородською, Володимирською, Луцькою, Перемишльською, Турівською, Холмською та, що ці- каво, – Самбірською110. Натомість реєстри, укладені наприкінці XIV – упродовж першої половини XV ст., Галицького владицтва не згадують. Зокрема, воно від- сутнє у списку суфраґаній Київської митрополії з Патріаршого (Никонівського) лі- топису (“Исторіа, сирѣчь повѣстникъ, о епископіахь елици подлежатъ и послуш- ни суть митрополиту Кіевскому и всея Русіи”)111. Не вказана Галицька катедра і в іншому реєстрі (відображає еклезіальні реалії Руської церкви кінця XIV – першої 107 Acta et diplomata graeca... – Vol. 1. – P. 157–158, 171, 180. М. Грушевський припускав, що Галицька катедра потрапила в залежність від митрополита Кипріана вже на початку XV ст. (Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 432). 108 AGZ. – Lwów, 1878. – T. 7. – S. 50 (док. № 26). 109 Gil A. Prawosławna eparchia chełmska... – S. 78, 118. 110 Типографская летопись… – С. 233. 111 Летописный сборник... – C. XXI. Ігор Скочиляс274 половини XV ст.), що зберігся в рукописному збірнику XVI ст. з колекції колиш- нього Рум’янцевського музею в Москві112. До пониження еклезіального статусу Галицької (Крилоської) катедри безпо- середньо спричинилася конкуренція з боку паралельних структур Латинської церк- ви, що з’явилися в землях колишнього Королівства Русі у другій половині XIV ст. Вони провокували щораз безоглядніше втручання світських чинників (передовсім старостинської адміністрації) у внутрішнє життя православної спільноти. Відчут- ним ударом по матеріальному й канонічному статусі Галицької єпархії (митропо- лії) стали події, пов’язані із фундацією 1375 р. у Галичі латинського архиєпископ- ства113. Це суттєво вплинуло на позиції Православної церкви. Згідно з нотатками польського хроніста Яна Длуґоша, під катедру римо-католицького архиєпископа місцева світська влада віддала “церкву грецького обряду”. Про погіршення станови- ща Руської церкви в Галичині (й, зокрема, самої Успенської митрополичої катедри) свідчить лист-супліка місцевого духовенства та шляхти до київського митрополита Макарія від 13 грудня 1539 р., в якому з перспективи майже півтора століть у дра- матичних нотках описано ці події: “Якожъ ваша милость господинъ нашъ добрѣ знаешъ, ажъ тотъ столецъ Галицкій былъ загинулъ отъ колька сотъ лѣтъ, и на томъ столци Галицкомъ учинено есть арцибискупство Латинское: которыи были мѣста и села къ Галичу, то все отобрали и на томъ фундовали арцибискупство, гдѣжъ имъ былъ то-то фундовалъ Якгейло король и листы папежскими потвердилъ… крылошанъ Галицкыхъ у поворозѣ исъ Крылоса ихъ вожено, и чересъ Днѣстръ под… ихъ плавлевано, принужаючи насъ и ихъ у свою моцъ”114. Гадаємо, тоді ж, в останній третині XIV ст., у православних було конфіско- вано давній храм Св. Пантелеймона. Подібну політику нові володарі краю засто- совували і щодо інших православних владицтв Київської митрополії115. Формалі- зація не тільки митрополичого, але й навіть єпископського статусу Успенського собору й усього владицтва неґативно позначилася на різних аспектах культурно- релігійного і соціального життя Галицької Русі та Поділля. На це досить вираз- но нарікали потім самі русини, домагаючись обсадження владицтва у Крилосі чи 112 Востоков А. Описание русских и славянских рукописей Румянцевского музеума. – Санкт-Петербург, 1842. – С. 514 (№ 359). 113 DPR. – Vol. 2. – P. 94–97 (док. № 58). Коментар: Ульяновський В. Історія церкви... – Кн. 2. – С. 105–108. 114 Акты ЗР. – 1848. – T. 2. – С. 350, 359 (док. № 198). Див. також коментар: крип’якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI ст.: Дослідження і матеріали / Упоряд. М. Ка- праль. – Львів, 1994. – С. 77. Обставини заснування в Галичі латинського архиєпис- копства викладено в: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 426–429; чуба- тий М. Історія християнства... – Т. 2, ч. 1. – С. 54–56; Krętosz J. Organizacja archidiecezji lwowskiej obrządku łacińskiego od XV w. do 1772 roku. – Lublin, 1986. – S. 33–34. 115 Так, король Жиґимонт I відібрав від Холмської катедри частину столових маєтків (декілька сіл) і передав їх місцевій латинській дієцезії, покликаючись на перехід у ка- толицтво нащадків ктиторів цієї руської єпархії (Gil A. Chełmska diecezja unicka 1596– 1810. Dzieje i organizacja. – Lublin, 2005. – S. 41). 275Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… заснування нового єпархіального осідку у Львові116. І все ж, немає підстав ствер- джувати про ліквідацію в цей час Галицької митрополії, як це зазвичай чинять до- слідники117. Виглядає на те, що тут, радше, йдеться про об’єднання двох церков- них урядів, а не закриття Галицької митрополії, адже жодного канонічного акта про її ліквідацію не ухвалено ні в Царгороді, ані в Москві. У середині XV ст. актові матеріали фіксують декілька згадок про галицького ми- трополита Йоакима (Якима; “Iakymo, Metropolito Wladicze”)118. У першому випадку йдеться про протопопа Василія “Vassilo Propop comissaria auctoritate per dom[inum] Iakym Metropolito”), який 18 червня 1450 р. у світському суді захищав прероґати- ви митрополита Йоакима119, а також запис в актовій книзі від 23 січня 1451 р., де фіґурує представник того ж святителя “Iakym, Metropolitani Constantinopoliensis et Halic[iensis] Ruthenorum”)120. Науковці ототожнюють цього предстоятеля Галицької церкви з “архиєпископом Йоакимом”, наступником померлого в листопаді 1447 р. глави Молдавської церкви Даміана (1437–1447), учасником Флорентійського собо- ру, а до того – титулярним владикою Агафополя121. Згідно з листом польського кан- цлера й водночас краківського єпископа Збіґнєва Олесницького до папи Миколая V (не пізніше 1455 р.), Йоакима вигнали з Молдавії схизматики за прихильність до унії122. Опісля він подався до Кракова, де знайшов підтримку З. Олесницького, який у квітні 1449 р. допоміг митрополитові вибратися до Риму. Очолити Галицьку церк- ву Йоаким міг лише внаслідок хіротонії, яку здійснив, вірогідно, титулярний царго- родський патріарх Григорій Мамма у 1449–1450 рр. На саме такий розвиток подій вказує титул Йоакима в одному із судових актів – “Reverendissimus Pater dominus Jakym, metropolitanus constantinopoliensis et haliciensis ruthenorum”. Престіл у Кри- лосі він посів не раніше червня 1450 р. і залишався на ньому щонайменше до весни наступного року. Духовну юрисдикцію Йоакима визнавала світська адміністрація (зокрема, королівський староста у Галичі), наполягаючи на підлеглості йому, як га- лицькому митрополитові, також перемишльського православного владики. Богдан Бучинський припускав, що Йоакима підтримував львівський латинський архиєпис- коп Ян зі Спрови, якому канонічно підпорядковувалися латинські парафії в столиці 116 “Епископія митрополіи галицкой отъ колка сотъ лѣтъ згибла была а заронена была, не маючи пастира своєго епископа: в тыхъ словутныхъ мѣстахъ въ Галичы, въ Лвовѣ, въ Каменцы подолскомъ […] хвала Божа непомалу оскудѣла а злаща люде, стадо Хрис- тове, без пастира своєго были”. (Цит. за: крип’якевич І. Львівська Русь... – С. 78). Див. також: чубатий М. Історія християнства... – Т. 2, ч. 1. – С. 58–59. 117 Див. міркування з цього приводу: Lewicki A. Sprawa unii kościelnej... – S. 326–327. 118 AGZ. – Lwów, 1889. – T. 14. – S. 293, 312 (№ 2269–2270, 2409). 119 Ibid. – S. 293 (док. № 2269–2270). Коментар: крип’якевич І. Львівська Русь... – С. 65. 120 AGZ. – T. 14. – S. 312 (док. № 2409). Згадку вперше прокоментував: Lewicki A. Sprawa unii kościelnej... – S. 329–330. 121 Флоря Б. Исследования по истории Церкви... – С. 411; Gill J. The Council of Florence. – P. 250, 257. 122 Suttner E. Ch. Kirche und Theologie bei den Rumänen von der Christianisierung bis zum 20. Jahrhundert. – Freiburg, 2009. – S. 33. Ігор Скочиляс276 Молдавського князівства Сучаві, “котрий яко лєґат в імени собору базельського на Волощині міг нав’язати зносини з єпископом Сучави”123. Наступною спробою припинити вакантність Галицької катедри була ініціатива 1457–1458 рр. Апостольського Престолу та київського унійного митрополита Ісидо- ра (1437–1458) поставити у Крилосі з’єднаного з Римом владику. 3 вересня 1457 р. папа Каліст III (1455–1458) оголосив про номінацію єпископа на Галицький престіл, а 16 січня наступного року видав буллу про призначення сюди монаха з Царгорода Макарія, серба за походженням, який попередньо одержав благословення від Ісидо- ра Київського. Також “з певних розумних причин силою апостольської влади”, Свя- тіший Отець постановив визнати цю церкву катедральною й обсадити її “в спосіб, який враховував би установи самої Галицької церкви”124. Передбачаючи труднощі у сходженні Макарія (“Macharii de Servia, electi gallicensis”) на Галицький престіл, папа тоді ж звернувся за підтримкою до польського короля Казимира125. Ідея номіна- ції Макарія на Успенську катедру і справді спричинила бурхливу реакцію місцевої Латинської церкви та, мабуть, також королівської адміністрації. Ініціативу Ісидо- ра Київського нівелював рішучий супротив львівського латинського архиєписко- па Григорія зі Сянока та представників місцевої польської адміністрації. Врешті- решт цей чинник і повернув справу не на користь Макарія. Не витримавши тиску опонентів і не зумівши закріпитися в Галичі, він незабаром виїхав до Угорщини (за іншими даними, йому так і не вдалося добратися до катедри). Частину пастирських та адміністративних повноважень, які були складовою єрархічного служіння, вже з другої половини XV ст. на теренах Галицько-Волинської Русі та Поділля почали виконувати молдавські єрархи та єпископи сусідніх руських владицтв. Імовірно, статус адміністратора-електа Галицької митрополії мав Андрій Свистельницький, якого деякі джерела (зокрема, в 1475 р.) звично титулували ми- трополитом – “Andreas, metropolita Krylosiensis”; “generos[us] Andreas Swystelnyczki (Swystelnyczski)”126. Та вже у вересні того ж року в королівському привілеї пре- роґативи Свистельницького були обмежені до управління бенефіцієм Успенсько- 123 Бучинський Б. Студії з історії церковної унії. I. Ісидорова унія // Записки НТШ. – 1908. – Т. 86, кн. 6. – С. 22. 124 “Ex certis rationalibus causis in cathedralem ecclesiam duxerimus auctoritate apostolica eri- gendam et commendam huiusmodi”: DPR. – Vol. 1. – P. 139 (док. № 78). Цю ініціативу Риму щодо Галицької катедри обговорюють: кметь В. Львівська православна єпархія... – С. 11; Його ж. Юрисдикційний статус… – С. 139–140; Ульяновський В. Історія церкви... – Кн. 1. – С. 35–36; чубатий М. Історія християнства... – Т. 2, ч. 1. – С. 231–235. 125 DPR. – Vol. 2. – P. 140 (док. № 79). 126 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Ф. XVIII. – № 64. – Арк. 1–1зв. Реґестовий опис: AGZ. – Lwów, 1887. – T. 12. – S. 367–368 (док. № CCLVII). Опубл.: Dodatek Tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej. – 1853. – S. 48. Коментарі: кметь В. Юрисдикційний статус... – С. 138–139; Рудовичъ І. Коротка исторія... – С. 22–23, 26; Trajdos T. Biskupi prawosławni... – S. 117. Василь Кметь схильний уважати Свистельницького галицьким намісником і, ймовірно, ігуменом: кметь В. Юрисдикційний статус… – С. 140. 277Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть… го собору, а наступні актові записи ідентифікують його як “venerabilis Andreas Swystelnyczki, administrator in Kryłos”127. Підсумкові міркування Від середини XII і до XIV ст. галицько-волинські єпархії входили до складу Руської (Київської) церкви. Приблизно 1303 р. константинопольський патріарх під- ніс Успенський престіл у Крилосі до ранґу митрополії, а саме Галицьке владицтво набуло статусу архиєпархії, спільно з іншими єпископіями Руського королівства та, вірогідно, катедрою Аспрокастрона (Білгорода-Дністровського) сформувавши нову церковну провінцію. Зміни у релігійному ландшафті Східної Слов’янщини уможливив “парад єпископських фундацій” XIII ст. як складова політики місцевих князів, орієнтованої на створення в підлеглих їй землях “своєї” Церкви в сопри- часті з Царгородським патріархатом. Однак уже після смерті першого предстояте- ля Галицької митрополії Нифонта вона перейшла у безпосереднє підпорядкування глави Руської церкви, залишаючись упродовж 1308–1326 рр. без власного пастиря. У цей період Успенська катедра, аналогічно до інших православних єпархій Ко- ролівства Русі, визнавала духовну владу київських митрополитів, що, правдопо- дібно, поєднували адміністрацію обидвома церковними провінціями. Галицький владика Теодор, який також безпосередньо підлягав предстоятелям Руської церк- ви, близько 1331 р. і 1341–1342 рр. домагався від патріарха титулу митрополита, проте вже 1347 р. за наполяганням московського князя Симеона, Царгород лікві- дував Галицьку митрополію і разом з іншими шістьма владицтвами Малої Русі її повернено до складу Київської церкви. Впродовж наступних кількох десятиліть катедра мала амбівалентний юрис- дикційний статус, зумовлений втратою головного її ктитора і покровителя – Га- лицько-Волинської держави, та дестабілізацією політичного й релігійного життя. У 1354–1356 і 1361 рр. синод Великої церкви передав Успенський престіл під омофор литовського митрополита Романа, відображаючи політику Візантії щодо підтрим- ки Великого князівства Литовського в його протистоянні з Короною Польською. Тому після смерті Романа, побоюючись переходу православних русинів під владу католицьких єрархів, патріарх грамотою 1364 р. знову приєднав Галицьку церкву до Святософійської катедри. Поновне надання їй митрополичого статусу в 1370– 1371 рр. уможливили наполегливість місцевого боярства, політичний розрахунок короля Казимира III та тимчасовий відхід Візантії від еклезіологічного принци- пу збереження єдності Руської церкви. Після смерті митрополита Антонія (близь- ко 1390–1391 рр.) краківський двір не зміг забезпечити тяглість архипастирського служіння на Крилоській катедрі. Не мала істотних наслідків і практика делеґуван- ня Царгородом ктиторських прав над нею угорським вельможам волоського похо- дження та номінація її адміністраторами представників грецького духовенства. Ще за пастирства Антонія деякі з його суфраґанів почали визнавати духовну владу київського митрополита Кипріана, якому не пізніше 1404–1405 рр. вдалося 127 AGZ. – T. 12. – S. 379 (№ 3864). Коментар: кметь В. Юрисдикційний статус... – С. 140. Ігор Скочиляс278 об’єднати обидві церковні провінції. Незважаючи на визнання нових еклезіаль- них реалій з боку короля Володислава Яґайла, Галицька митрополія не була лік- відована офіційно, а підпорядкована Святософійській катедрі шляхом поєднання її предстоятелем двох єрархічних урядів, що відобразилося і в його титулатурі. Уявлення про Православну церкву Галицько-Волинського князівства як сповнену Божої благодаті церковну провінцію, рівну (або майже рівну) з Києвом та іншими митрополичими престолами, підтримувалося пам’яттю про довготривалий пері- од відособлення місцевих русинів від матірної Церкви (юрисдикційно – впродовж XIV – першої половини XV ст., а фактично – до початку XVI ст.). У 20-х – на по- чатку 40-х років XV ст. юрисдикцію над вакантним Успенським собором здійсню- вали київські архипастирі з резиденцією у Москві. Після від’їзду святителя Ісидо- ра до Візантії у 1443 р. статус Крилоської катедри залишався непевним до близько 1450 р., коли її в сані митрополита очолив молдавський єрарх Йоаким, якому номі- нально підлягали також сусідні (зокрема Перемишльське) православні владицтва. Після невдалої спроби поставлення на Успенський престіл унійного єпископа Ма- карія та зі створенням 1458 р. українсько-білоруської Київської митрополії, вперше від початку XIV ст. на офіційному рівні – папською буллою – було підтверджено канонічну належність Галицької та інших єпархій Малої Русі до Святософійської катедри. Водночас значення Успенського собору у Крилосі як митрополичого осід- ку (на рівні титулатури) номінально збереглося. До фактичного пониження еклезі- ального статусу Галича безпосередньо спричинилася конкуренція з боку паралель- них структур Латинської церкви (у 1375 р. засновано Галицьке римо-католицьке архиєпископство). Унаслідок політики польської королівської адміністрації та за мовчазної згоди предстоятелів Руської церкви, з 1470-х років Галич фактично пе- ретворився на адміністративний центр одного з генеральних намісництв Київської митрополичої архиєпархії з не цілком визначеним правовим статусом. Ihor Skochylas. METROPOLI OF HALyCH IN THE 14TH – FIRST HALF OF 15TH CENTuRIES:PECuLIARITIES OF ECCLESIASTICAL, LEGAL AND SOCIAL STATuS The article examines the peculiarities of ecclesiastical, legal and social status of the Metropoli of Halych starting from its foundation date around 1303 until 1458 when it was subordinated to the Kyivan Metropolitan by the Papal bull. The appearance of a new ecclesiastical province was made possible by “the parade of Episcopal founda- tions” of the 13th century as a component of the policy of the local princes concerning the creation of “their own” Church on their dependant lands. In the course of many de- cades (perhaps, in 1308-1326 and in 1347-1370) the Cathedra of Krylos was directly subordinated to the head of the Rus’ Church who probably combined the administration of both ecclesiastical provinces. However by the beginning of the 19th century there was no any canonical act about the cancellation of the Metropoli of Halych published. Key worlds: the Metropoli of Halych, the Cathedra of Krylos, Rus’ Church, Kyi- van Metropolit. Український Католицький Університет 279Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть…

Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу

Репозитарії

Схожі ресурси