"И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація?

Проаналізовано літописний переказ, згідно з яким у Пскові свого часу зберігалися сани княгині Ольги. На підставі зіставлення списків літописів та історичної традиції автор дійшов висновку, що в протографі йшлося про сани княгині, використані під час описаної в літописі траурної церемонії на могил...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Диба, Ю.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2011
Назва видання:	Княжа доба: історія і культура
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178885
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	"И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація? / Ю. Диба // Княжа доба: історія і культура. — 2011. — Вип. 5. — С. 9-28. — Бібліогр.: 74 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-178885
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1788852021-03-23T01:26:34Z "И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація? Диба, Ю. Проаналізовано літописний переказ, згідно з яким у Пскові свого часу зберігалися сани княгині Ольги. На підставі зіставлення списків літописів та історичної традиції автор дійшов висновку, що в протографі йшлося про сани княгині, використані під час описаної в літописі траурної церемонії на могилі її чоловіка – князя Ігоря в Іскоростені. До Пскова їх віднесла новіша зацікавлена книжність. The article analyzes the legend according to which the sleigh of princess Olha were kept in Pskov. Based on the comparison of the different versions of the chronicles and the historical tradition the author concluded that a protograph described the sleigh that were used by the princess during the burial rite of her husband, prince Ihor, which took place in Iskorosten. They were ‘transfered’ to Pskov in the later literature on the subject. 2011 Article "И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація? / Ю. Диба // Княжа доба: історія і культура. — 2011. — Вип. 5. — С. 9-28. — Бібліогр.: 74 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178885 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Проаналізовано літописний переказ, згідно з яким у Пскові свого часу зберігалися сани княгині Ольги. На підставі зіставлення списків літописів та історичної традиції автор дійшов висновку, що в протографі йшлося про сани княгині, використані під час описаної в літописі траурної церемонії на могилі її чоловіка – князя Ігоря в Іскоростені. До Пскова їх віднесла новіша зацікавлена книжність.
format	Article
author	Диба, Ю.
spellingShingle	Диба, Ю. "И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація? Княжа доба: історія і культура
author_facet	Диба, Ю.
author_sort	Диба, Ю.
title	"И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація?
title_short	"И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація?
title_full	"И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація?
title_fullStr	"И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація?
title_full_unstemmed	"И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація?
title_sort	"и сани єѩ стоѩть въ плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація?
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2011
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178885
citation_txt	"И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація? / Ю. Диба // Княжа доба: історія і культура. — 2011. — Вип. 5. — С. 9-28. — Бібліогр.: 74 назв. — укр.
series	Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv	AT dibaû isaniêѩstoѩtʹvʺplêsʺkovѣidosêgodniperšijprikladmuzeêfíkacííčilíteraturnamístifíkacíâ
first_indexed	2025-07-15T17:35:36Z
last_indexed	2025-07-15T17:35:36Z
_version_	1837735280676700160
fulltext	Юрій ДИБА “И САНИ ЄѨ СТОѨТЬ ВЪ ПЛЄСЪКОВѢ И ДО СЄГО ДН҃И”: ПЕРШИЙ ПРИКЛАД “МУЗЕЄФІКАЦІЇ” ЧИ ЛІТЕРАТУРНА МІСТИФІКАЦІЯ? Як свідки історичного минулого матеріальні пам’ятки княжої доби завжди привертали погляди нащадків. Прискіплива увага й пієтет до них пояснюються замилуванням у добі, що лягла в основу історичної традиції, залишила після себе твори найвищого мистецького рівня й демонструвала злет державницької ідеї. Особливо шанобливо, законо- мірно, ставилися до спадщини сакрального мистецтва. Найвідоміша практика вшанування та збереження ікон княжого родоводу, що става- ли національними реліквіями, які намагалися за будь-яку ціну отрима- ти для піднесення престижу та освячення владних підвалин держави. За такі реліквії воювали, аби їх здобути вдавалися до підступу, врешті – за них проливали кров. Серед найвідоміших – “Вишгородська” ікона Бо- городиці, що її Андрій Боголюбський викрав із пограбованого у 1155 р. Києва, вивезена до Владіміро-Суздальської землі й перейменована на “Владімірскую”. Белзьку ікону Богородиці у 1377 р. вивіз до Львова Вла- дислав Опольчик, пізніше вона потрапила до Польщі, де й стала “Чен- стоховською”. Холмську ікону Богородиці намагалися використати проти нащадків києво-руської спадщини, заручившись її святістю та чудотвор- ною силою: польський король Ян Казимир брав холмську святиню у по- хід проти повсталої України та приписав її допомозі “перемогу” над ко- заками під Берестечком. Відомі також приклади шанобливого ставлення до окремих сакраль- них архітектурних пам’яток княжої доби. Так, у 1707 р. львівський єпископ Йосип Шумлянський заповів Крилоському монастирю святого Іллі, що перебував на території давнього Галича, 600 золотих, “aby takową antiquitas w dalszą nie szła ruinę”1. У заповіті єпископ піклувався про стан церкви- ротонди пророка Іллі, збудованої з тесаних білокам’яних блоків. Подібно раніше й Петро Могила турбувався про відновлення київських святинь. Зокрема 1000 золотих митрополит заповів на відновлення Десятинної церкви у Києві “Na dokończenie Cerkwi nazwanej Dziesięcinney, którą restawrować 1 Духовное завещание Иосифа Шум- лянского епископа Львовского, Галицкого и Администратора Киевской митрополии, Львов 12 ноября 1707 // Науковый сбор- никъ издаваемый Литературнымъ Обще- ствомъ Галицко-Русской Матицы. – Львов, 1868. – Год 4, вып. 1–2. – С. 93. 10 ДИБА Юрій począłem, aby do końca restawrowana była, z szkatuły moiej gotowych złotych tysiąc naznaczam i zapisuię”2. До унікальних свідчень збереження та вшанування не сакральної, а утилітарної пам’ятки належить літописне повідомлення про сани княгині Ольги, що буцімто зберігалися у Пскові. Під 6455 (947) р. у “Повісті вре- менних літ” в оповіді про так звану адміністративно-господарську рефор- му княгині Ольги є фрагмент про встановлення погостів по Мсті та Лузі, під якими розуміють річки Новгородської землі. Цей уривок закінчує ви- несена в заголовок цієї публікації цитата, буквальне прочитання якої пере- конує читача, упродовж тривалого часу у Пскові (літописному Плєскові) мали зберігатися сани княгині Ольги, у яких вона мандрувала на північ своєї держави: “иде ωлга к новугороду. и оустави по мьстѣ. погосты и дань. и по лузѣ погосты и дань и ωброкы. и ловища суть по всеи земли. и знамениӕ и мѣста и погосты. и сани єӕ стоӕть въ плєсъковѣ и до сєго дн ҃и”3. Згадана літописна фраза неодноразово привертала увагу медієвістів. Незважаючи на те, що від середини Х ст., тобто від часу Ольжиної подоро- жі на Північ, до початку XII ст., коли написано протограф сучасних списків “Повісті…”, минуло близько 150 років, й те, що демонстративна реалістич- ність згаданого “факту” разюче контрастує з міфологізованим образом са- мої княгині Ольги, дослідники здебільшого довірливо ставилися до мож- ливості зберігання саней як реліквії, тим паче, що цей транспортний засіб літописець “прописав” у місті, яке традиційно вважають батьківщиною княгині. Не вдаючись до дискусії щодо псковського походження Ольги – сприйняття літописного вислову “ѿ Плескова” далеко не однозначне4, – роз- глянемо дотеперішні трактування неординарного повідомлення про сани, верифікація яких і є метою цієї публікації. На доказ правдивості літописного переказу про зберігання саней княги- ні Ольги у Пскові Петро Бутков наводив приклад, що на Колимажному дворі в Москві переховували “сани Царские, выходные, рѣзные, золочене, сдѣланные въ 1682 году для царя Федора Алексеевича”, – хоча й сумнівався щодо Ольжи- них, чи це могли бути “такія сани, на которыхъ ѣздят зимою”5. Зусиллями 2 Духовное завещание Петра Могилы. 1646. Декабря 22 // Памятники, изданные временною комиссиею для разбора древ- них актов, высочайше учрежденною при Киевском военном Подольском и Волын- ском генерал-губернаторе: в 4 т. – Киев, 1846. – Т. 2. – № ХІІ. – С. 161–162. 3 Ипатьевская летопись // Полное со- брание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Москва, 1962. – Т. 2. – Стб. 48–49. 4 Рычка В. М. Была ли святая равноапос- тольная княгиня Ольга уроженкой Пско- ва?: (историографический этюд) // Псков в российской и европейской истории: меж- дународная научная конференция: в 2 т. – Москва, 2003. – Т. 1. – С. 118–123. Режим доступу: http://druzhkovka-news.ru/byla-li- knyaginya-olga-urozhenkoj-pskova/. Вельми показова дискусія, що виникла навколо до- повіді Володимира Рички: “Идеи, прозву- чавшие в докладе, подействовали на краеве- дов и патриотов Пскова как красная тряпка на быка. Звучало, в частности, что: лето- писец неверно истолковал название города “Плесков”, из которого привели жену князю Игорю, назвав ”Псковом” город, который с тем же успехом мог быть древней столицей Болгарии “Плиской”. Цит. за: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://gubernia. pskovregion.org/number_136/14.php. 11“И САНИ ЄѨ СТОѨТЬ ВЪ ПЛЄСЪКОВѢ И ДО СЄГО ДН҃И” популяризатора псковської старовини Алєксандра Князєва в місцевій кра- єзнавчій традиції утвердилося глибоке переконання, що сани Ольги збері- галися на погості Либути (Вибути), начебто в дерев’яній церкві пророка Іллі, попередниці сучасного мурованого храму XV ст.6 Алєксєй Карпов розглядав Ольжині сани в ширшому контексті, нагадуючи про залишені княгинею “знаменія”, які він вважає “зримым подтверждением ее личного присутсвия в той или иной области ее державы”7. Збереження саней у Пскові пояснювали, звичайно, зміною погодних умов упродовж тривалої поїздки. За А. Карпо- вим, появу саней “объяснить не трудно: надо полагать, что Ольга прибыла в Псков зимой или в начале весны, по санному пути, а возвращалась обратно уже после того, как снег сошел и дороги просохли, – это обычное дело для древней Руси. Но важнее другое: ее сани были сохранены в Пскове как реликвия, предмет особого почитания, вероятно, даже как своеобразный оберег; предназначенный для защиты города и напоминания всем – и друзьям, и недругам – о том, что он находится под покровительством великой правительницы. Впрочем, даль- нейшая судьба Ольгиных саней неизвестна. Скорее всего, они утрачены – воз- можно, во время одного из псковских пожаров. Во всяком случае, псковские летописи, составление которых относят ко времени не ранее ХІІІ века, ни словом не упоминают о них”8. Допускалося також, що слово “сани” в тексті літопису могло замінити первісне “сени”. Підставу для цього твердження давала нотатка про кня- жіння Ігоря, Ольжину древлянську помсту та встановлення погостів зі Збір- ника Румянцевського музею XV чи початку XVI ст. № 358 (арк. 218), що її навів Олександр Востоков, де замість “сани” читається “сени Ωлгины стоат в Псковѣ”9. Як вважав Ілля Щукін, згадані “сени” – це “отдельная столбо- вая летняя постройка, хорошо известная как по летописным миниатюрам, так и по данным археологических раскопок”, й у ХІІ ст. такі “сени” цілком могли зберегтися в середньовічному Пскові у складі садиби княгині10. На це А. Карпов зауважив, що слово “сани” є у всіх ранніх літописних списках, а в Новгородському першому літописі мовиться про “санки”11, що начебто заперечує можливість помилки. Кардинально протилежну позицію зайняв відомий текстолог Олексій Шахматов. Він вважав літописний уривок про подорож Ольги до Новго- родської землі пізнішою вставкою новгородських редакторів, які, плутаючи Деревлянську землю з новгородською Деревською п’ятиною, прив’язували 5 Бутков П. Оборона летописи русской, Несторовой, от навета скептиков. – Санкт- Петербург, 1840. – С. 240–241. 6 Князев А. Указатель достопамятностей города Пскова. – Москва, 1858. – С. 39. 7 Карпов А. Княгиня Ольга. – Москва, 2009. – С. 123. 8 Там же. – С. 123–124. 9 Востоков А. Описание руських и сло- венских рукописей Румянцевского музеу- ма. – Санктпетербург, 1842. – С. 510. 10 Щукин И. Б. История Пскова. [Елек- тронний ресурс]. Режим доступу: http:// mdc.dax.ru/na-rodine-knyagini-olgi-ot- pskova-do-ustya/2/index.html. 11 Новгородская первая летопись стар- шего и младшего изводов. – Москва, 1950. – С. 113; Новгородская первая лето- пись. Берлинский список / Предисловие А. В. Майорова. – Санкт-Петербург, 2010. – С. 115. 12 ДИБА Юрій літописні події до близької їм топографії12. У його реконструкції “Давнього київського зводу” згадка про сани у Плєскові відсутня. Наївні намагання новгородських літописців притягувати до Новгородської землі невластиві події відзначав ще Вісілій Татіщев: “Новгородские же писцы, не зная сих об- стоятельств Древлян, толковали в области Новгородской быть, еже тамо Деревская пятина именуема, и город вместо Коростень Торжек, которое со- чинителя гербов градских обмануло, что Торжку положил три голубя и три воробья, нимало не приличное”13. Подорож Ольги ставили під сумнів архи- мандрит Леонід14, Михайло Грушевський15 та Дмітрій Ліхачов16. Врешті, сумніваючись у достовірності фрази “и сани еѣ стоят Пльсковѣ и до сего дьнѣ”, закреслив її і пізніший редактор Іпатьївського списку17. Отже, сумні- ви в достовірності літописної згадки про подорож Ольги до Новгорода і за- снування погостів по Мсті та Лузі залишаються. Поважних аргументів для абсолютної довіри до неї немає. А відтак питання щодо Ольжиних саней у Пскові та можливість їх своєрідної “музеєфікації”* необхідно розглянути критично й у ширшому контексті. По-перше, не витримує критики практичний аргумент А. Карпова, що літописні Ольжині сани могли залишитися у Пскові через зміну пори року під час тривалої мандрівки. Зважаючи на те, що дороги через заболочені та лісисті місцевості – важкопрохідні, їждження колісним (безресорним) транспортом було майже неможливим і дуже обтяжливим. Ще наприкінці ХІХ ст. селяни Вологодської, Костромської та Олонецької губерній і взимку, і влітку їздили на санях-дровнях та волокушах19. Так, на дорозі від м. Повен- ца Олонецької губернії до Сумського посаду прочан, що мандрували до Со- ловецького монастиря, за відсутності возів перевозили лише на санях20. До того ж, як свідчать літописи, сани влітку були значно комфортнішим видом транспорту, ніж колісний, тому ними перевозили поранених та хворих. 12 Шахматов А. Разыскания о русских летописях. – Москва, 2001. – С. 84–86; Його ж. До питання про північні перекази за княгиню Ольгу // Записки Українсько- го Наукового товариства в Київі. – Київ, 1908. – Кн. 2. – С. 84–88. 13 Татищев В. История российская. – Москва, 1773. – С. 388, прим. 123. 14 Архимандрит Леонид (Кавелин). Отку- да родом была св. великая княгиня рус- ская Ольга? // Русская старина. – Санкт- Петербург, 1888. – Т. 59. – С. 218. 15 Грушевський М. Історія України- Руси. – Київ, 1991. – Т. 1: До початку ХІ віка. – С. 457. 16 Повесть временных лет / Под ред. В. П. Адриановой-Перетц. – Москва; Ле- нинград, 1950. – Ч. 2: Приложения / Статьи и комментарии Д. С. Лихачева. – С. 305–306. 17 Ипатьевская летопись. – Стб. 49, прим. а_а. * Під музеєфікацією у сучасному зна- ченні поняття розуміють сукупність науко- во обґрунтованих заходів щодо приведення пам’яток історично-культурної спадщини до стану, придатного для екскурсійного відвідування та іншого культурно-освіт- нього використання. Саме таку роль відво- дять і Ольжиним саням, приймаючи літо- писне повідомлення про їх перебування у Пскові-Плєскові за доконаний факт. 19 Анучин Д. Н. Сани, ладья и кони как принадлежности похоронного обряда. Археолого-этнографический этюд. – Мо- сква, 1890. – С. 43. 20 Труворов А. Н. О кончине царевича Симеона Алексеевича и о санях, употре- блявшихся при погребении царствовавших 13“И САНИ ЄѨ СТОѨТЬ ВЪ ПЛЄСЪКОВѢ И ДО СЄГО ДН҃И” Під 1194 р. літопис повідомляє про перевезення влітку на санях князя Свя- тослава Всеволодовича, у якого була хвора нога: “и возвратисѧ Ст ҃ославъ ис Карачева съ Юрьева дн ҃и. и ѣхаша лѣтѣ на санехъ. бѣ бо нѣчто извергълося емоу на нозѣ”21. Отож, нагальної необхідності змінювати полозний тран- спорт на колісний у княгині Ольги не було. Відтак поява літописної згадки повинна мати інші й, очевидно, не сезонні, а практичні, причини. Нагада- ємо й про роль саней як транспортного засобу для поховального ритуа- лу. У цьому ракурсі тема Ольжиних саней не розглядалася. Ще на початку ХІХ ст. можливість поховання із застосуванням саней ставилася під сумнів. Так, Гавриїл Успенський вважав згадані в писемних джерелах поховальні сани чимось на зразок нош, якими переносили покійника, чи невеликим колісним візком, на якому його везли22. Відкликаючись до його тверджень, Олександр Котляревський доводив, що під цим словом навряд чи можна розуміти сани в теперішньому значенні. На його думку, йшлося, радше, про вид “особой повозки, покойной и небольшой, на ней ездили и летом, ее же с мертвецом иногда поставляли в церкви”23. на Руси особ // Русская старина. – 1889. – Т. 62, № 5. – С. 457. 21 Ипатьевская летопись. – Стб. 679. 22 Успенский Г. Опыт повествования о древностях русских. – Харьков, 1818. – Ч. 1. – С. 140–141. 23 Котляревский А. О погребальных обычаях языческих славян. – Москва, 1868. – С. 222. Рис. 1. Тіло князя Володимира кладуть у сани. “Сказание о святых Борисе и Глебе”, список XIV ст., арк. 57. 14 ДИБА Юрій Перші спроби ширшого аналізу давньоруського поховального обряду зі санями на основі описів церемонії похорону російських царів та членів їх родини зробив Аскалон Труворов24. Він наголосив, що звичай відносити померлих царів із палаців до місця їх поховання в санях походить із дав- ньоруських часів, на що є кілька літописних вказівок. Ховаючи Володими- ра Святославовича (†1015), тіло поклали “на сани и везоша и поставиша и вь ст ҃ѣи бц ҃ı цр ҃кви”25. Звичай поховання з використанням саней образно згадує й Володимир Мономах (†1125), пишучи “Повчання дітям” “сѣдѧ на санех ̑”26, тобто – готуючись до смерті. Під час похорону волинського князя Володи- мира Васильковича (†1288) його тіло “возложиша и на сани. и… привезъшимъ же и во Володимѣрь. оу епс ̑пью ко ст ҃оѣ Бц ҃и и тако поставиша и на санѣхъ во црк ҃ви”27. А. Труворов вперше привернув увагу й до зображення поховаль- них саней у рукописному житії святих Бориса і Гліба (рис. 1–3), що його видав Ізмаїл Срєзнєвській28. Сани довший час зберігали свою історичну роль у поховальній обрядо- вості українців. Так, Микола Біляшівський опублікував малюнок з етногра- 24 Труворов А. О санях, употреблявших- ся при погребении русских великих кня- зей, царей и цариц // Русская старина. – 1887. – Т. 56, № 12. – С. 836–841. 25 Ипатьевская летопись. – Стб. 115. 26 Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Ленинград, 1926–1928. – Т. 1. – Стб. 242. 27 Там же. – Стб. 918. 28 Срезневский И. И. Сказание о святых Борисе и Глебе: Сильвестровский список XIV века. – Санктпетербург, 1860. – Л. 57, 79, 128. Рис. 2. Тіло князя Бориса несуть у санях на поховання. “Сказание о святых Борисе и Глебе”, список XIV ст., арк. 79 (за І. Срєзнєвскім) 15“И САНИ ЄѨ СТОѨТЬ ВЪ ПЛЄСЪКОВѢ И ДО СЄГО ДН҃И” фічного альбому Домініка де ля Фліза, виконаний з натури в Радомишль- ському повіті Київської губернії у 50-х роках ХІХ ст. На ньому зображено поховальну процесію, у якій домовину з тілом покійного влітку час пере- возять на санях, запряжених волами (рис. 4). Крім того, М. Біляшівський переповів зміст документа кінця XVII ст., який фіксує ритуал поховання із санями на території колишньої Деревлянщини. Житомирський хорунжий Міхал Ставецький оскаржив у суді дружину свого покійного брата, овруць- кого чашника, за неналежне, на його думку, ставлення до чоловіка. Всупе- реч благородному становищу покійного, у травні 1690 р. вдова відвезла його тіло до Овруча для поховання волами, на простих санях29. Наведена доку- ментальна згадка доводить, що використання саней у поховальному обряді не відповідало високому соціальному статусу та престижності, як це було в Московії, що відзначив Міхаіл Васільєв30. Навпаки, вони були традицій- ним елементом поховального обряду, використання якого осуджували, як непрестижне. Не зважаючи на це, обряд затримався надовго й використо- вувався й у ХХ ст. У серпні 1901 р. обряд поховання на санях зафіксований у с. Косарах Чигиринськго повіту Київської губернії. Автор нотатки був свідком поховання селянина, домовину якого везли на санях, запряжених 29 Беляшевский М. Сани в похоронном обряде // Киевская старина. – Киев, 1893. – Т. 12, № 6. – С. 147–152. 30 Васильев М. И. Сани в русском погре- бальном обряде: История изучения и про- блема интерпретации // Этнографическое обозрение. – Москва, 2008. – № 4. – С. 151 –164. Рис 3. Тіло князя Гліба везуть в санях у кам’яному саркофазі. “Сказание о святых Борисе и Глебе”, список XIV ст., арк. 128 (за І. Срєзнєвскім) 16 ДИБА Юрій двома парами волів. За свідченням селян із Косарів, у їхньому селі та в су- сідніх так ховали шанованих, старших людей й тих, хто довго хворів31. За дослідженнями Романа Гузія, особливо довго сани використовували в Кар- патському регіоні: “…ще в 20–30-х рр. ХХ ст. в багатьох місцевостях Кар- пат побутувала практика виключного використання (у будь-яку пору року, в т. ч. й улітку) для цієї мети саней. Подекуди в горах залишки цієї традиції зберігались ще в 70–80-х, а в окремих селах Великоберезнянського, Рахівського, Косівського р-нів і на початку 90-х рр. ХХ ст.”32. Про поховання жінок у санях давньоруські літописи не повідомляють. Проте проаналізовані в публікаціях А. Труворова та М. Васільєва церемо- нії царського поховання, у яких використовували давні, зокрема літопис- ні прецеденти33, передбачали, що не лише московських царів, а й цариць звично везли до місця останнього спочинку саме на санях. Так, зокрема, на санях ховали в 1560 р. першу дружину Івана IV Анастасію Захар’їну- Кошкіну; в 1625 р. – Марію Володимирівну, першу дружину царя Михаїла 31 Гр. А. Б. Заметка об обряде погребе- ния на санях // Известия Императорской Археологической Комиссии. – Санкт- Петербург, 1902. – Вып. 4. – С. 139–140. 32 Гузій Р. Традиційні способи пе- репровадження померлого на кла- довище в похоронній звичаєвості українців Карпат // Народознавчі зо- шити. – Львів, 2001. – № 3. – С. 528–531; Його ж. Похоронні звичаї та обряди укра- їнців Карпат (ХІХ–ХХ ст.). Авторефе- рат дисертації кандидата історичних наук. – Львів, 2002. 33 Васильев М. И. Сани... – С. 157. Рис 4. Обряд поховання селянина на санях. 50-ті роки ХІХ ст. Радомишльський пов. Київської губ. З альбому де ля Фліза (за М. Біляшівським) 17“И САНИ ЄѨ СТОѨТЬ ВЪ ПЛЄСЪКОВѢ И ДО СЄГО ДН҃И” Федоровича; у 1645 р. – Євдокію Лук’янівну Стрєшнєву, другу дружину царя Михаїла Федоровича; у 1681 – Агафію Симеонівну Грушецьку, дру- жину царя Феодора Олексійовича. До того ж, царський поховальний обряд також передбачав, що у складі похоронної процесії на санях везли й овдовілих цариць. Навіть більше – ца- риць вносили до церкви на санях, як це було у згаданій в А. Труворова це- ремонії поховання царя Федора Олексійовича (†1682): “А с Красного крыльца государской гроб и благоверную государыню царицу и великую княгиню Марфу Матвеевну несли в собор Архангела Михаила в санях стольники и стряпчие”. Так само на санях і виносили вдову із храму, як це відзначено в описі по- ховання царя Олексія Михайловича (†1686): “Государыню царицу и великую княгиню Наталию Кириловну несли из церкви в верх в санях, рундуком, на среднюю лестницу”34. У наступній публікації А. Труворов навів приклад по- ховання Бориса Годунова (†1605 ), під час якого царівна Ксенія Борисівна, супроводжуючи покійного царя в останню путь, їхала, не дивлячись на літ- ню пору, в закритих санях35. На підтвердження практики перенесення вдо- ви померлого царя в санях Д. Анучін зацитував і фрагмент з опису церемо- нії поховання великого московського князя Василія Івановича (†1534): “Тогда же взяша тѣло великого князя… старцы Троицкие и Осифовскіе и понесоша его на головахъ… Великую же княгиню Елену несоша ея из еѣ хоромъ в санѣхъ на себѣ дѣти боярскые, а съ нею шли бояре”. До доказової бази Д. Анучін залучив також мініатюру “Царственної книги”, на якій зображено згадану процесію з княгинею в санях (рис. 5)36. Вперше цей обряд зафіксовано саме при похованні великого князя Василія у 1533 р., коли велику княгиню Єлє- ну Глинську несли на санях, хоч тіло князя несли на ношах-одрі37. Отож, успадкована з києво-руського періоду поховальна церемонія московських володарів передбачала не лише використання саней для пере- везення тіла до місця останнього спочинку, а й те, що на них несли також овдовілу царицю. Констатація цього факту має безпосередній зв’язок зі зго- лошеною темою, оскільки аналізований літописний уривок про похід кня- гині Ольги до Новгорода та її сани у Плєскові вміщено безпосередньо після оповіді про загибель князя Ігоря, помсту Ольги деревлянам та ритуали, що їх княгиня-вдова здійснила на могилі чоловіка. Тому проаналізуємо згадку про сани у Плєскові в контексті розповідей про поховання князя Ігоря. Могилу Ігоря згадано двічі, вперше відразу після повідомлення про за- гибель князя: “и оубиша игорѧ. и дружину єго . бѣ бо ихъ ма ̑ло. и погрєбєнъ быс ̑ игорь. и. єсть могила єго оу искоростинѧ города. в деревѣхъ и до сего дн ҃и”38. 34 Труворов А. О санях... – С. 839–840. 35 Его же О кончине царевича... – С. 454. 36 Анучин Д. Н. Сани... – С. 20–22. Про використання саней в поховальному об- ряді див. також: Панова Т. Д. Царство смерти. Погребальный обряд средневеко- вой Руси XI–XVI веков. – Москва, 2004. – С. 9, 35–36. 37 Васильев М. И. Сани... – С. 159. Про ти- пологію та конструктивні особливості са- ней давньоруського періоду див.: Его же. Русские сани: историко-этнографичес- кое исследование. – Великий Новгород, 2007. – С. 18–72. 38 Ипатьевская летопись. – Стб. 43. 18 ДИБА Юрій Цей уривок закінчується аналогічно до цитованої фрази про сани у Плєс- кові: “и сани єӕ стоӕть въ плєсъковѣ и до сєго дни҃”. Так літописець неначе демонстративно поєднує обидва факти, розділені в тексті описом остаточ- ного військового упокорення деревлян київською володаркою. Вдруге могила згадана в оповіді про вшанування Ольгою поховання чоловіка. За участю княгині здійснені всі необхідні за таких обставин тра- диційні церемонії, про що вона попередньо повідомила деревлян: “сє оужє иду к вамъ . да пристроитє мєды мьногы оу города . идєжє оубистє мужа моєго . да поплачюсѧ надъ гробомъ єг ̑ . и створю трызну мужю моєму”39. Ритуал за- кінчило споєння та винищення древлянської еліти: “ωлга жє поємши мало дружинѣ . и лєгъко идущи . придє къ гробу єго . и плакасѧ по мужи своємъ . и повєлѣ людєм съсути могилу вєлику . и ӕко съспоша повєлѣ трызну твори- ти . по сєм сѣдоша Дєрєвлѧнѣ пити … и потомъ повєлѣ ωтроком сѣчи ӕ . и исъсѣкоша ихъ . ҂е ҃ ”40 (рис. 6). 39 Ипатьевская летопись. – Стб. 45. 40 Там же. – Стб. 46. Рис 5. Велику княгиню Єлєну несуть у санях на церемонії поховання великого мос- ковського князя Василя Івановича. Мініатюра “Царственної книги“ (за Д. Анучіним) 19“И САНИ ЄѨ СТОѨТЬ ВЪ ПЛЄСЪКОВѢ И ДО СЄГО ДН҃И” Так, усі необхідні дії поховального ритуалу київського князя виконано через певний час після його загибелі з наказу Ольги. Вона також розпоря- дилася насипати поховальний курган – “могилу вєлику”41. Судячи з пізні- ших паралелей із практики московського царського двору, поховальна це- ремонія передбачала також, що вдову приносили на могилу в ритуальних санях. На нашу думку, саме згадку про Ольжині сани, що використовували в ритуалі, здійсненому на місці загибелі чоловіка, пізніший новгородський автор штучно приєднав до літописної розповіді про похід Ольги в Новго- родську землю, який О. Шахматов та інші дослідники вважали вигадкою новіших компіляторів. Усталеної версії написання слова, яке позначає місце зберігання Оль- жиних саней, немає. Різні списки “Повісті временних літ” подають його по-різному42: 41 Про значні розміри поховального кургану Ігоря згадує В. Татіщєв: “Моги- ла Игорева. При городѣ Коростенѣ есть холмъ весьма великой на ровномъ мѣстѣ близь рѣчки, и до днесь такъ называется, который и я въ 1710. году, идучи изъ Кі- ева съ командою, осматривалъ, каковыхъ, хотя повсюду много находится, особливо на Донцѣ скифскїе, но величиною подобна- го не видалъ, кромѣ что у села Царевшины близь Волги приустїи рѣки Сока”. Див.: Татищев В. Н. История Российская. – Мо- сква, 1773. – С. 389, прим. 125. 42 Повість временних літ. Міжрядкове співставлення і парадосис // Гарвардська бі- бліотека давнього українського письменства. Рис. 6. Насипання могили над місцем загибелі князя Ігоря. Ольга плаче над гробом. Радзивилівський літопис, арк. 29 20 ДИБА Юрій • Лаврентіївський (1377): “въ плєсъков”. • Радзивилівський (1490-ті роки): “въ пьсъковѣ”. • Академічний (кінець XV ст.): “въ пєсъковѣ”. • Іпатіївський (близько 1425): “въ плєсъковѣ”. • Хлєбніковський (XVІ ст.): “въ плєсковѣ”. • Комісійний, Новгородського першого літопису (початок 1450-х ро- ків): “во пьсковѣ”. • Академічний, Новгородського першого літопису (1440-ві роки): “во пьсковѣ”. • Толстовський, Новгородського першого літопису (1720-ті роки): “во псковѣ”. • Берлінський, Новгородського першого літопису (1738)43: “во псковѣ”. Порівняння варіантів доводить, що у протографі літописного тексту не мовилося про населений пункт. Ритуальні сани Ольга залишила в піску (укр. пісок – пѣсъкъ, пѣсокъ, пєсокъ) курганного насипу. Підтвердження імовірності такого прочитання – в Академічному списку “Повісті времен- них літ”: “и сани єӕ стоӕть въ пєсъковѣ и до сєго дн ҃и”. Варіант написання “в пєсъковѣ”, як і “въ пьсъковѣ” та “во пьсковѣ”, трансформовано з “пєскови / пѣсъкови”. Закінчення, подане в південноруській (давньоукраїнській) фор- мі, зі зміною -у/оу на -ови/єви: “пєскоу-пєсъкови; пѣсъку-пѣсъкови”, подібно до “волоу-волови; коню-конєви; королю-королєви; мужю-мужєви”. До того ж, у літописі чітко вказано спосіб спорудження могили Ігоря насипанням, що притаманний саме піщаним ґрунтам. Ольга повеліла своїм людям моги- лу “съсути” (вар.: “ссоути”, “ссыпати”, “сыпати”, “съсыпати”)44. Для порів- няння, межові могили (кургани) у грамотах XV ст. згадуються, звичайно, як копані45. Піщані грунти як характерну особливість Овруччини згадує, перед описом місцевих пам’яток, зокрема й Ігоревої могили, Тадеуш Стец- кі: “Najwspanialsze, jak to już powiedzieliśmy, pomniki i zabytki Słowiańszczyzny znajdują się w powiecie owruckim. Pomimo piasków, niepszebytych błot i dróg najniegodziwszych, powiat ten zasługuje na szczegółowe zwiedzenie, tyle w nim jeszcze pamiątek pozostało. ... na gruntach wsi Niemirówki wysoka mogiła nosi nazwę mogiły Igora; tam mały być złożone zwłoki nieszczęsliwego xęcia”46. Залишати сани на могилі покійного після церемонії поховання було звичною, загальноприйнятою практикою. За Дмітрієм Зєлєніним, у схід- них слов’ян “сани часто оставляли (навсегда, или на какое-то время) на мо- гиле или на краю деревни – подальше от дома”47. Інколи їх навіть спалювали. Коли ж вони тимчасово залишалися на кладовищі (найчастіше до 40 днів), то їх перевертали догори полоззям і повертали назад голоблі. Якщо ж сани Корпус текстів. – Гарвард, 2003. – Т. 10, ч. 1 / Склав і відредагував Доналд Островскі. – С. 382. 43 Новгородская первая летопись. Бер- линский список. – С. 115. 44 Різночитання у літописних списках див.: Повість временних літ. Міжрядкове співставлення... – С. 357. 45 Копати // Словник староукраїнської мови XIV–XV ст. – Київ, 1977. – Т. 1 (А–М). – С. 495–496; Могила // Там само. – С. 604. 46 Stecky T. Wolyń pod względem staty- stycznym, historycznym i archeologicznym. – Lwów, 1864. – T. 1. – S. 275. 47 Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. – Москва, 1991. – С. 350. 21“И САНИ ЄѨ СТОѨТЬ ВЪ ПЛЄСЪКОВѢ И ДО СЄГО ДН҃И” і не залишали, то їх обмивали після церемонії, але голоблі повертали, як це робили і на кладовищі48. Археологічні свідчення використання саней у середньовічній похо- ронній обрядовості не вельми репрезентативні, адже незначні залишки деревини в поховальних нелегко вирізнити та фіксувати. Усе ж, Ніколай Воронін повідомив про залишки обгорілих саней, виявлені в одному з ко- стромських курганів, які можуть вказувати на те, що покійника спалювали на санях, як спалювали і в човні49. До цього свідчення варто додати інфор- мацію про знахідки саней у скандинавських похованнях. Поховальний чо- вен з Усеберга, що його дослідив Габріель Густафсон у 1904 р., виставлено тепер в експозиції музею в Осло-Бігдьо. У гробниці всередині човна вияв- лено два скелети жінок віком 30 та 50 років і супровідні речі, призначені для жінок, а також невеликого чотириколісного воза й четверо саней, вкри- тих вишуканим різьбленням, розфарбованим різними кольорами50 (рис. 7). Четверо саней у парному похованні передбачають, що принаймні двоє з них використовували в супроводі поховальної процесії й залишили після траурної церемонії. Чоловіче поховання у човні виявлено в Орбю на пів- ніч від Уппсали. Човен був покритий настилом із дощок та полозами від саней, і засипаний землею51. Судячи з викладу, таких полозів було більше, ніж пара, отже, й тут сани могли використовувати в супроводі покійного до місця останнього спочинку. Обидва приклади доводять, що й класичне скандинавське поховання у човні не виключало можливості використання саней при церемонії поховання як для транспортування померлого, так і для супроводу поховальної процесії. Отже, як етнографічні, так і археологічні матеріали підтверджують дум- ку, що літописна згадка про Ольжині сани стосується саней, що використо- вувалися у поховальному ритуалі, влаштованому на місці загибелі чоловіка київської княгині. Оскільки обряд виконувався вже на наявному місці по- Рис. 7. Сани із поховального човна з Усеберга. Осло. Музей човнів вікінгів 48 Васильев М. И. Сани... – С. 153. 49 Воронин Н. Н. Средства и пути сооб- щения // История культуры древней Руси. Домонгольский период. – Москва; Ленин- град, 1951. – Т. 1: Материальная культу- ра. – С. 306. 50 Фиркс И. фон. Суда викингов. – Ле- нинград, 1982. – С. 31–34. 51 Абрман Х. Викинги. – Санкт- Петер- бург, 2006. – С. 58–59. 22 ДИБА Юрій ховання і тіло Ігоря не перепоховано, може йтися лише про сани вдови. Ці процесійні сани Ольги, очевидно, і залишено в курганному насипі, про що й повідомив літописець у короткій нотатці, що нібито її сани стоять у піску (тобто залишилися у древлянській землі) “і до сього дня”. Цією фразою могла б закінчуватися звістка про помсту древлянам перед поверненням княгині до Києва: “и лєгъко идущи . придє къ гробу єго . и плакасѧ по мужи своємъ . и повєлѣ людєм съсути могилу вєлику . и ӕко съспоша повєлѣ трызну творити . по сєм сѣдоша дєрєвлѧнѣ пити . и повєлѣ ωлга ωтроком ̑своимъ служити пєредъ ними . и ркоша дєрєвлѧнє къ ωлзѣ . кдѣ суть друзѣ наши ихъжє послахомъ по тѧ . ωна жє рєч ̑ идуть по мнѣ съ дружиною мужа моєг ̑ . и ӕко оупишасѧ дєрєвлѧнє . повелѣ ωтрокомъ своим пити на нѧ . а сама ѿидє прочь . и потомъ повєлѣ ωтроком сѣчи ӕ . и исъсѣкоша ихъ . ҂е ҃. и сани єӕ стоӕть въ пѣсъкови и до сєго дн ҃и. а ωльга възвратис ̑къ києву . и пристрои воӕ на прокъ ихъ”52. Проте, імовірніше, що згадка про залишені сани могла демонструвати закінчення усієї древлянської епопеї після взяття Іскоростеня та упокорен- ня древлян. У такому разі вона могла завершити неповну фразу про стано- вища і ловища перед текстом про повернення до Києва та оповіддю про похід до Новгорода: “и ӕко взѧ городъ и пожьже и . старѣишины же города . ижьже . и прочаӕ люди . ωвѣхъ изби . а другиӕ работѣ преда мужєм ̑ своимъ . а прокъ ωстави ихъ платити дань . и възложи на нѧ дань тѧжьку . и двѣ частї идєта києву . а третьӕӕ вышєгороду къ ωльзѣ . бѣ бо вышегородъ ωльжинъ город . и иде ωлга по дєревьскои зємли . съ сн ҃омъ своимъ и дружиною своєю . оуставлѧющи оуставы . и оурокы . и суть становища єӕ . и ловища єӕ . и сани єӕ стоӕть въ пѣсъкови и до сєго дн ҃и / и приде в городъ свои києвъ . съ сн ҃омъ своимъ ст ҃ославом / в лѣт ̑. ҂s ҃ . у ҃ . н ҃е . [6455 (947)] иде ωлга к новугороду . и оустави по мьстѣ . погосты и дань . и по лузѣ погосты и дань и ωброкы . и ловища суть по всеи земли . и знамениӕ и мѣста и погосты . () и по днѣпру пєревѣсища . и по дєснѣ . и єсть село єӕ ωльжичи и до сего дн ҃и . изрѧдивши възвратисѧ къ сн ҃у своєму в києвъ . и пребывашє с ним въ любви /”. Вважаю- чи “въ пєсъкови” урбанонімом, редактор літописного тексту поправив його на “въ плєсъковѣ” і “виправив” фрагмент про сани відповідно до новгород- сько-псковських географічних реалій. Зауважимо, що без цього доповнен- ня (див. позначку ) текст про похід Ольги виглядає органічнішим, оскільки не розривається послідовний перелік організаційних звершень княгині. Все ж, зміну “въ пєсъкови” на “въ плєсъковѣ” не варто вважати звичай- ним літературним виправленням. Причина виникнення у пізнішого редак- тора переконання про можливість зберігання Ольжиних саней як реліквії та предмета особливого шанування криється, насамперед, в агіологічному трактуванні образу великої київської княгині в літописних текстах “Повісті временних літ”, житіях ХІІІ – середини XIV ст., “Каноні на пам’ять препо- добної княгині Ольги, баби Володимира” Кирила Туровського (ХІІ ст.), про- ложних житіях княгині Ольги та “Степенной книге царського родословия” (початок 60-х років XVI ст.). Пишучи про святу Ольгу з історичної дистан- ції, книжники передовсім створювали ідеальний образ, звично для прак- 52 Ипатьевская летопись. – Стб. 48–49. 23“И САНИ ЄѨ СТОѨТЬ ВЪ ПЛЄСЪКОВѢ И ДО СЄГО ДН҃И” тики епохи співставляючи її дії з діями біблійних персонажів й коригуючи реальні події відповідно до вимог літературного жанру й залежно від по- ставлених завдань та особистих уподобань. Так неодноразово відзначалося, що святу княгиню порівнювали з Євою та Богородицею, проводили прямі паралелі між нею та царицею Савською, а її подвиг співставляли з подвигом Юдифі та Есфірі53. Відзначають також непрямі паралелі: сюжет перебування княгині Ольги в імператора Костян- тина нагадує перебування Сари в царя Авімелеха; в місії київської княгині як праматері руського народу дослідники знаходять паралелі з місією Сари для народу Ізраїля; як і біблійна Раав, Ольга протиставляється своєму язич- ницькому чи/або гріховному середовищу54. У “Кронику псковскому”, відомому за списком 1689 р., вміщено пане- гірик княгині Ользі, який “включает сопоставление ее с библейской “Иезаве- ллю” (sic!)”55. Дослідників тексту дивує порівняння Ольги з цілком негатив- ним біблійним персонажем. Дружина ізраїльського царя Ахава й донька сидонського царя Етбаала (Ефваала), що зійшов на престіл через вбивство брата, Єзавель увійшла до біблійної історії як високомірна, жорстока і кро- вожерна жінка. Вона відзначилася відданістю культу Ваала та Астарти, на- маганням повернути народ Ізраїлю до ідолопоклонства та переслідуван- ням пророків Господніх. Можна було б думати, що відкликання до образу біблійної Єзавелі мало продемонструвати жорстокість та цинізм Ольги щодо деревлян. Проте автор “Кроника псковского” аж ніяк не мав на меті співставляти діяння Ольги та Єзавелі. Ім’я Єзавель (яке означає “цнотлива, сувора, чиста”) вжито епітетом для характеристики позитивних рис56. При- клад демонструє, наскільки важливим і не завжди прозорим є історико- еклезіологічний аспект аналізу текстів, зокрема й семантика імені. Християнське ім’я княгині Ольги – Єлена, видається, також має пря- ме відношення до виникнення літописної вставки про її сани. Але спершу розглянемо книжні порівняння княгині Ольги з матір’ю Костянтина Ве- ликого. Яків Мніх (ХІ ст.) наголошував на взоруванні діянь Ольги з життя імператриці Єлени в “Пам’яті та похвалі князю руському Володимиру” (за списком, датованим 70-ми роками XV ст.): “То все слышавъ князь Володимеръ о бабѣ своеи Ользѣ, нареченѣи въ святомъ кресщеньи Елена, тоя и житье 53 Бедина Н. Н. К вопросу о мариологи- ческих мотивах в образе Св. Княгини Оль- ги // Древняя Русь: Вопросы медиевисти- ки. – Москва, 2007. – № 3. – С. 13–15; Ее же. Образ святой княгини Ольги в древне- русской книжной традиции (XII–XVI в.) // Древняя Русь: Вопросы медиевистики. – Москва, 2007. – № 4. – С. 8–12; Малко- ва Н. А. Святая княгиня Ольга как агиоло- гический тип // Религиоведение. – Москва, 2011. – № 1. – С. 25–31. 54 Чекова И. Библейские коды в лето- писном повествовании о княгине Ольге // Древняя Русь: Вопросы медиевистики. – Москва, 2011. – № 3. – С. 125. 55 Турилов А. А., Чернецов А. В. “Кроник псковский” в контексте русской “леген- дарной” историографии XVII в. // Древняя Русь: Вопросы медиевистики. – Москва, 2011. – № 3. – С. 113. 56 Глубоковский Н. Н. Библейский сло- варь. – Сергиев Посад, 2007. – С. 108; Ви- хлянцев В. П. Библейский словарь к русской канонической Библии Синодального пере- вода 1816–76 гг. – Москва, 1994. – С. 115. 24 ДИБА Юрій подража святыя цѣсарица Елены, блаженныя княгини Ольги”57. З ділами ца- риці Єлени співставляється подвиг святої у Проложних житіях ХІІІ–XIV ст.: “по всемѹ подобєщѹюсе ст ҃ѣи ѥлєнѣ. ӕко жє бо она шьдши вь єрс ҃льм обрѣтє чс ҃тны крс ҃ть гс ҃нь. такождє и сии нова єлѥни створи. тако имє приѥ в. ст ҃ѣмь крьщєни”58. Паралелі між Ольгою та матір’ю Костянтина Великого прочи- туються й у “Степенной книге царського родословия” (початок 60-х років XVI ст.): “Тако сія блаженная Ольга, новая Елена, обходящи грады и веси по всей Русстей земли всѣмъ людемъ благочестіе проповѣдая и учаше ихъ вѣре Хрис- тове, яко истинная ученица Христова, единоревнительница апостоломъ, дани и оброки легки уставляючи, и кумиры сокрушаю ще и на кумирнискихъ мѣстехъ кресты Христовы поставляючи. И отъ тѣхъ крестовъ многа зна- менія и чюдеса содѣвахуся и до сего дни”59. Ця тема присутня вже у знамени- тому “Слові” митрополита Іларіона у зверненні до святого Володимира Ве- ликого: “ты же с бабою твоею ωльгою. принесъша крс ҃ттъ ѿ новааго ієрс ҃лма констѧнтина града. по всей земли своеи поставивша оутвердиста вѣрѫ”60. Віднайдення у Єрусалимі Хреста Господнього зусиллями цариці Єлени по- рівнюється з принесенням до Руської землі хреста, отриманого Ольгою від патріарха в Константинополі (про це останнє вперше згадав саме митро- полит Іларіон). Хрест цей “нн ҃ѣ стоить в. киѥвѣ вь ст ҃ѣи софии. вь ωлтари на дєснои странѣ”61. Патріотичні псковські книжники подавали цю звістку (звичайно, оминаючи її київську прив’язаність) як встановлення хреста на місті майбутнього Пскова: “И ту помолившася свята Господу Богу и постави крест на месте том, крест же тои стоит и до сего дни на том месте в па- мять еа”62; “и на месте том крест постави; крест же тои стоить и до сего дни в память святыя”63; “сени Олгины стоятъ во Псковѣ и крестное поста- новленіе”64, очевидно, як доказ давності місцевої традиції. Остання цитата зі збірника Румянцевського музею (XV – початку XVI ст.), у якій встановлення хреста* ув’язується з Ольжиними санями/сінями, дуже симптоматична. Виразні намагання співставити київську княгиню Ольгу з імператрицею Єленою – “тоя и житье подража святыя цѣсарица Елены” – спонукали і піз- нішого редактора “Повісті временних літ”, найімовірніше новгородського чи 57 Цит. за: Зимин А. А. Память и похвала Иакова Мниха и Житие князя Владими- ра по древнейшему списку // Краткие со- общения Института славяноведения АН СССР. – 1963. – № 37. – С. 67. 58 Цит. за: Серебрянский Н. М. Древне- русские княжеские жития (обзор редакций и тексты). – Москва, 1915. – С. 6. 59 Книга Степенная Царского родосло- вия. – Ч. 1 // ПСРЛ. – Санкт-Петербург, 1908. – Т. 21, 1 пол. – С. 22. 60 Молдован А. М. “Слово о законе и бла- годати” Илариона. – Киев, 1984. – С. 97. 61 Цит. за: Серебрянский Н. М. Древне- русские княжеские жития... – С. 6. 62 Цит. за: Карпов А. Княгиня Ольга. – С. 359 (Приложение 5: Псковская редакция Жития княгини Ольги). 63 Цит. за: Карпов А. Княгиня Ольга. – С. 363 (Приложение 6: Сокращенная ре- дакция Псковского Жития княгини Ольги). 64 Цит. за: Бутков П. Оборона летопи- си... – С. 240–241. * Само воно водночас є також очевид- ною паралеллю до знаного встановлення хреста апостола Андрія на Київських горах та його мандрівкою до Рима через Новго- род, наївно аргументованою описом новго- родських банних ритуалів. 25“И САНИ ЄѨ СТОѨТЬ ВЪ ПЛЄСЪКОВѢ И ДО СЄГО ДН҃И” псковського походження, звернути увагу на свідчення про оригінальну кон- стантинопольську реліквію, що зберігалася у вівтарі собору святої Софії. З “Книги Паломник” новгородського архиєпископа Антонія (в миру – Добриня Ядрейковичь) довідуємося, що у скарбниці храму серед інших реліквій була і “телѣга сребряна Констянтина і Елены”. Ця реліквія66, пов’язана з іменем імператриці Єлени, фігурує у відомому за двома основними публікаціями “Книги Паломник”67 списку “С” (Савваітова) та списку “Я” (Яцимирського). У списку “О” (Императорского общества любителей древній письменности) згадана “телѣга” фігурує вже як “колесница сребряная”, тобто, безперечно, ко- лісний засіб пересування. Крім колісниці Костянтина та Єлени, у скарбниці константинопольської Софії могло бути декілька подібних реліквій, адже у списку “Б” (Імператорської публічної бібліотеки) згадано “телеги сребряны”, а у списку “К” (Копенгагенської королівської бібліотеки) – “колесницы сребряны”. Не виключено, що термін “колесница” в пізніших списках вжито задля тлума- чення та своєрідного “окультурення” первинної “телѣги”. Зближення Ольжиної тематики зі срібною колісницею простежується уже в описі скарбниці, адже колісниця згадується у тексті “Книги Палом- ник” відразу після фрагмента, де описано “блюдо велико злато, служебное, Олгы Рускоі”. Звістка про колісницю розриває текст з описом церковного службового посуду. Ця обставина змусила Ізмаїла Срєзнєвского засум- ніватися в її призначенні та спонукала вмістити поняття “телѣга сребря- на” у словниковій статті “ТЕЛѢГА” під знаком запитання, окремо від ін- ших цитованих уривків, що мають значення “повозка”68. Водночас цитату “колесьницы сребрены” вміщено у статті “КОЛЕСЬНИЦА” в загальному пе- реліку транспортних засобів69. Стиль викладу з розривами і вставками за- галом характерний для архиєпископа Антонія та й саму оповідь про Оль- жине блюдо розділяє коротка вставка про городок на Іспиганській стороні Царгорода. Тому немає суттєвих підстав сумніватися у тому, що колісниця Єлени і Костянтина – колісний візок. Про вужче практичне застосування “телѣги / колесницы” зі скарбниці храму святої Софії у Константинополі (парадна, поховальна, декоративна 66 Своєрідний приклад зберігання ужит- кової речі в якості реліквії знаходимо і в Біблії. Як предмет особливої гордості в ам- монітському місті Равві зберігалося залізне ложе аморейського царя, Ога (Втор. 3:11): “Бо тільки Оґ, цар башанський, позостав із решти рефаїв. Оце його ложе, ложе залізне: чи ж не воно в Раббі Аммонових синів, – девʼять ліктів довжина його, і чотири лік- ті ширина його, на міру ліктем чоловіка”. Аммонітяни зуміли перемогти сильний на- род, до якого належав Оґ, і значні розміри його залізного ложа нагадували про небу- денність цієї перемоги. 67 Путешествие Новгородского архие- пископа Антония в Царьград / Предисловие и примечания П. Савваитова. – Санктпе- тербург, 1872. – С. 15–16; Книга Палом- ник. Сказание мест святых во Цареграде Антония Архиепископа Новгородского в 1200 году / Под ред. Хр. М. Лопарева // Православный палестинский сборник. – Санкт-Петербург, 1899. – Т. 17, вып. 3. – С. 3, 43, 72. 68 Срезневский И. И. Материалы для сло- варя древнерусского языка. – Санктпетер- бург, 1895. – Т. 3. – Стб. 946. 69 Там же. – Санкт-Петербург, 1899. – Т. 1. – Стб. 1249. 26 ДИБА Юрій тощо) можна лише гадати. Важливо інше – зафіксоване в агіографічних текстах намагання продемонструвати співмірність духовного подвигу руської княгині зі звершеннями тезоіменитої константинопольської імпе- ратриці, виразно засвідчене паралеллю між віднайденням Чесного Хреста та діями Ольги з установлення хрестів “по всій Руській землі”, цілком мо- гло виявитися і в літературній “вправі” зі створення “Ольжиної реліквії” за подобою срібної колісниці Єлени у скарбниці константинопольської Софії. Очевидно, що найкраще на роль такої реліквії надавалися сани – звичний для Русі транспортний засіб. Тим паче, що в тексті “Повісті временних літ” уже існував (див. вище) не зовсім зрозумілий пізнішому редакторові епізод про сани Ольги, залишені в насипі поховального кур- гану. Цей фрагмент достатньо було приєднати до уривка про похід Ольги до Новгорода в наступному абзаці, як сани “въ пѣсъкови / въ пєсъкови” природно для книжника північно-руського походження перетворювали- ся на сани “въ плєсъковѣ / во пьсковѣ”. Сьогодні важко бути певним щодо того, коли таке виправлення мо- гло з’явитися. Немає сумніву, що Константинополь ввідвідували і до архи- єпископа Антонія, й інформація, що в Софії константинопольській збері- гаються “блюдо велико злато, служебное, Олгы Рускоі” та “телѣга сребряна Констянтина і Елены” могла бути відомою в освіченому середовищі і до нього. До того ж, як небезпідставно ствердив Хрисант Лопарєв: “Антоний не все видел сам и не везде был в Цареграде и его окрестностях, о чем он гово- рит; он во многом довольствовался рассказами вожака или путеводителем. Многое в его книге принадлежит ему лично, но многое может быть простым пересказом какого нибудь не дошедшего до нас Διήγησις΄а”70. Така писемна чи усна оповідь, викладена за прийнятою схемою, здатна була існувати і перед зламом ХІІ–ХІІІ ст., коли Антоній відвідав Константинополь. Відомості про “телѣгу / колесницу” у скарбниці Софії константинопольської могли бути й у складі якогось житійного тексту, присвяченого святій імператриці. Тому й вставка в “Повісті временних літ” про Ольжині сани у Пскові, здат- на була з’явитися і раніше. Нагадаємо хоча би про редагування “Повісті…”, що його, як вважають, ініціював Мстислав-Гарольд Володимирович – князь новгородський (1088–1117), білгородський (1117–1125) та великий князь київ- ський (1125–†1132). Гарольд був одружений зі шведською принцесою Хрис- тиною, їх донька Інгеберг взяла шлюб із данським принцом Кнудом ІІ, а інша – Малфріда – з норвезьким королем. На думку Бориса Рибакова, остання редакція “Повісті…” здійснена в 1118 р. з ініціативи цього проскан- динавськи налаштованого князя71. Все ж, вставлення уривка про Ольжині сани до контексту оповіді про її мандрівку до Новгорода найлогічніше пов’язується з добою новгородсько- го архиєпископа Антонія та його просвітницькою діяльністю. Саме текст “Книги Паломник”, в якому разом з описом Ольжиного служебного блюда, що зберігалося у скарбниці Софії, фігурує й “телѣга сребряна Констянти- 70 Книга Паломник. – С. CXXXII. 71 Рыбаков Б. А. Древняя Русь: Сказа- ния. Былины. Летописи. – Москва, 1963. – С. 298. 27“И САНИ ЄѨ СТОѨТЬ ВЪ ПЛЄСЪКОВѢ И ДО СЄГО ДН҃И” на і Елены”, давав прямі підстави книжникам потрактувати текст про сани як згадку про реліквію, що зберігалася у Пскові. Тема вшанування Констянтина і Єлени в Новгороді має давню іс- торію. Так заснований за Володи- мира Ярославовича, внука святого Володимира Великого, місцевий Софійський собор був закладений 1045 р. у день пам’яті святих рівно- апостольних Костянтина та Єле- ни (21 травня за старим стилем), про що свідчить графіті, виявлене у сходовій клітці собору: “почѧли дѣлати на с ҃тааго костантина и єлєни”. Того ж дня закладені також новгородська церква Благовіщен- ня (1179) та церква Преображення в Русі (1198)72. Образи святих Кос- тянтина та Єлени стали також пер- шими настінними зображеннями в новгородській Софії (рис. 7). При розчищенні фрески в 90-х роках XIX ст. над головою Єлени виявле- но напис “Олена”. У Новгороді існу- вала й церква святих Костянтина і Єлени, заснована 1151 р.: “Въ лѣто 6659. ...Тъгда же създаша 2 церкви: святого Василия и святую Костянтина и матере его Елены”73. У 1126 р. архиєпископ Антоній з посадником та новгородцями вибрали наступника новгород- ського архимандрита, настоятеля Юрієвого монастиря Савватія, який, пе- редчуваючи смерть, назвав ім’я Гречина, попа церкви Костянтина та Єлени: “Въ лѣто 6734. … Въ то же лѣто прѣставися игуменъ святого Георгия Са- ватия, архимандритъ новгородьскыи, априля въ 16 день, въ великыи четвьр - ток. Прѣже своего прѣставления Саватии съзва владыку Антония и посад- ника Иванка и всѣ новгородце, и запраша братье своеи и всѣхъ новгородьць: “изберете собѣ игумена”. Они же рекоша: “кого ты благословиши”. Онъ же рече: “въвѣдете Грьцина, попа святую Костянтину и Елены”74. Новгородська традиція вшанування святих рівноапостольних Кос- тянтина та Єлени спонукала Антонія до прискіпливого їх вивчення у Константинополі, а відтак – і пов’язування з іменем київської княгині Оль- ги як нової Єлени. Саме цим можна пояснити демонстративний розрив Рис. 8. Рівноапостольні Костянтин та Єлена. Фреска Мартирієвої паперті собору Святої Софії у Новгороді. Кінець XI – початок XII ст. 72 Медынцева А. А. Древнерусские над- писи новгородского Софийского собора XI–XIV века. – Москва, 1978. – С. 56–57. 73 Новгородская первая летопись стар- шего и младшего изводов. – С. 28–29. 74 Там же. – С. 64–65. 28 ДИБА Юрій опису церковного начиння у скарбниці константинопольської Софії (ра- зом із Ольжиним золотим блюдом) вставкою, у якій згадано “телѣга сре- бряна Констянтина і Елены”. Отож, є всі підстави допускати, що редагу- вання, яке перетворювало Ольжині сани “въ пѣсъкови / въ пєсъкови” на сани “въ плєсъковѣ / во пьсковѣ” – справа рук новгородських книжників, сучасників архиєпископа Антонія. Поширення цього виправлення у списках “Повісті временних літ” треба пов’язати з тривалою пастирською діяльністю Антонія не лише в Новгороді (1210–1218, 1226–1228, 1228–1229), а й Перемишлі (1219–1225), на кафедру якого його виведено завдяки впливу Мстислава Удатного. Галиць- ко-волинська географія діяльності Антонія розпочалася ще зі знайомства з князем Романом Мстиславовичем, у складі посольства якого він і відбув до Константинополя. Отже, відповідаючи на поставлене в заголовку цієї публікації запитан- ня, чи цитату 947 р., з “Повісті временних літ” про сани у Плєскові треба вважати реальним прикладом своєрідної музеєфікації реліквії, пов’язаної з княгинею Ольгою, чи це літературна містифікація, в основі якої лежить втручання у первинний текст, потрібно віддати перевагу останньому тверд- женню. Все ж, навряд чи це редакторське виправлення можна з певністю назвати навмисним. Природну для середньовічного книжника практику звіряння описуваних подій з біблійними та агіографічними сюжетними лі- ніями, а дій історичних персонажів – з логікою дій біблійних персонажів чи святих покровителів не можна вважати штучною та надуманою. Вона цілком вкладається у логіку літературного жанру, орієнтованого на ідеаль- ні взірці та культурно-моральні цінності. Тому й туманна для книжника початку ХІІІ ст. сентенція про сани, залишені в насипі поховального курга- ну (пєсъкови, пѣсъкови), інтерпретована свідченням про зберігання саней у Пскові як реліквії святої рівноапостольної княгині Ольги. Моделлю для та- кого трактування літописного тексту стала відомість із “Книги Паломник” новгородського архиєпископа Антонія про “блюдо велико злато, служебное, Олгы Рускоі” та “телѣга сребряна Констянтина і Елены” у скарбниці кон- стантинопольської Софії. Отож, є всі підстави вважати, що літописний фрагмент про “сани” княгині Ольги, що зберігалися у Пскові, не має нічого спільного з історичними реаліями, а є тільки одним зі штрихів новішого міфологізованого образу київської княгині. Національний університет “Львівська політехніка”

"И сани єѩ стоѩть въ Плєсъковѣ и до сєго дни": перший приклад "музеєфікації" чи літературна містифікація?

Репозитарії

Схожі ресурси