Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби?

Проблему входження Закарпаття до складу Русі-України не раз порушували на сторінках наукових і періодичних видань. Своїм корінням вона сягає другої половини І тис. н. е. Сучасний стан вивчення археологічних, історичних, лінгвістичних джерел дає змогу висловити припущення, що територія сучасного...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
1. Verfasser:	Пеняк, П.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2012
Schriftenreihe:	Княжа доба: історія і культура
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178954
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби? / П. Пеняк // Княжа доба: історія і культура. — 2012. — Вип. 6. — С. 9-17. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-178954
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1789542021-03-26T01:26:27Z Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби? Пеняк, П. Проблему входження Закарпаття до складу Русі-України не раз порушували на сторінках наукових і періодичних видань. Своїм корінням вона сягає другої половини І тис. н. е. Сучасний стан вивчення археологічних, історичних, лінгвістичних джерел дає змогу висловити припущення, що територія сучасного Закарпаття в кінці Х – на початку ХІ ст. могла потрапити під політичний вплив київського князя Володимира Святославовича. The problem of including of the Transcarpathia in the complement of Rus-Ukraine not once walked up the pages of scientific and periodic editions. She arrives at times of the second half of the I millenium A.D. The modern state of study of archeological, historical and linguistic sources gives an opportunity to expound supposition, that territory of modern Transcarpathia in the end of X – at the beginning of XI century could get under political influence of the Kyiv prince Volodymyr Svyatoslavych. 2012 Article Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби? / П. Пеняк // Княжа доба: історія і культура. — 2012. — Вип. 6. — С. 9-17. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178954 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Проблему входження Закарпаття до складу Русі-України не раз порушували на сторінках наукових і періодичних видань. Своїм корінням вона сягає другої половини І тис. н. е. Сучасний стан вивчення археологічних, історичних, лінгвістичних джерел дає змогу висловити припущення, що територія сучасного Закарпаття в кінці Х – на початку ХІ ст. могла потрапити під політичний вплив київського князя Володимира Святославовича.
format	Article
author	Пеняк, П.
spellingShingle	Пеняк, П. Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби? Княжа доба: історія і культура
author_facet	Пеняк, П.
author_sort	Пеняк, П.
title	Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби?
title_short	Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби?
title_full	Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби?
title_fullStr	Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби?
title_full_unstemmed	Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби?
title_sort	чи було закарпаття складовою частиною русі-україни на початках княжої доби?
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2012
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178954
citation_txt	Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби? / П. Пеняк // Княжа доба: історія і культура. — 2012. — Вип. 6. — С. 9-17. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.
series	Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv	AT penâkp čibulozakarpattâskladovoûčastinoûrusíukraíninapočatkahknâžoídobi
first_indexed	2025-07-15T17:38:39Z
last_indexed	2025-07-15T17:38:39Z
_version_	1837736112102047744
fulltext	Павло ПЕНЯК ЧИ БУЛО ЗАКАРПАТТЯ СКЛАДОВОЮ ЧАСТИНОЮ РУСІ-УКРАЇНИ НА ПОЧАТКАХ КНЯЖОЇ ДОБИ? Проблему входження території Закарпаття до Київської держави не раз обговорювали на сторінках наукових і періодичних видань. Розгля- дали соціально-економічні та політичні передумови включення регіо- ну до Давньоруської держави, вплив останньої на матеріальну і духовну культуру місцевого населення1. В окремих працях акцентовано на тому, що білі хорвати, тісно пов’язані з такими племінними союзами, як по- ляни, древляни, уличі, тиверці, об’єднував їх зі східним слов’янством внутрішній розвиток і міжнародне становище. У ІХ ст. білі хорвати, сві- домі своєї етнічної належності й маючи тісні зв’язки з іншими східними слов’янами, увійшли до складу Київської держави2. Проблема сягає ко- рінням другої половини І тисячоліття н. е. На нашу думку, до неї потріб- но підходити з дещо інших концептуальних позицій, змістивши акцент аналітико-пошукової роботи – до якого чи яких державних утворень входило Закарпаття до приходу в Тисо-Дунайську низовину угорських племен (від VI–VII до Х – початку ХІ ст.). Без сумніву, треба ретельно проаналізувати історичні, археологічні та лінгвістичні джерела до за- селення слов’янами Карпато-Дунайського регіону, виникнення перших ранньофеодальних державних утворень. До кінця V ст., за винятком невеликих груп, слов’яни переважно про- живали на північ і схід від Карпат. Тільки в VI ст. розпочалося їх розсе- лення на південь, насамперед у балканські володіння Візантійської імперії. Подальше проникнення слов’ян до Середнього Подунав’я і Потисся, яке тоді займали північно-фракійські і германські племена, припадає на другу половину VI ст. У процесах освоєння Карпатського регіону брали участь два слов’янських угруповання, відомих в археології як носії празької і пень- ківської культур. Перші відповідають згаданим в “Історії готів” Йордана племенам склавінів (західна група), а другі – антів (східна група). Верхнє Потисся, як свідчать археологічні дані, заселили носії празької культури, 1 Лелекач М. М. Про приналежність За- карпаття до Київської Русі в Х–ХІ ст. // Наукові записки УжДУ. Серія істори- ко-філологічна. – Ужгород, 1949. – Т. 2. – С. 29–39; Шекера І. М. Закарпаття – складова частина Київської Русі // Тези доповідей та повідомлень до наукової се- сії УжДУ. – Ужгород, 1965. – С. 54–56; Його ж. Київська Русь ХІ ст. у міжнародних від- носинах. – Київ, 1967. Мельник В. Історія Закарпаття в усних народних переказах та історичних піснях. – Львів, 1970. 2 Пап С. Заповіт предків. Із історії За- карпаття. – Ужгород, 1991. – С. 20–21. 10 ПЕНЯК Павло датованої V–VII ст.3 До празької культури на Закарпатті належать, напри- клад, поселення в Берегові, Галочі, Холмоку, могильник і поселення в Ужго- роді, датовані кінцем V – початком VI ст. н. е. з найранішими достовірними слов’янськими артефактами регіону4. Перебування на нових територіях, серед неслов’янських етносів, потре- бувало від переселенців певної суспільної організації, якими стали числен- ні славінії. Російський історик Геннадій Літаврін справедливо підкреслив, що поняття “славінія” треба розглядати у взаємозв’язку з проблемою ста- новлення в ранньофеодальної державності слов’ян5. У повідомленні складе- ної на початку VII ст. першої книги “Чудес святого Дмитра” архиєпископа Фесалонік Іоана про облогу міста слов’янами та аварами наприкінці VI ст. вперше вжито це поняття. Для походу каган зібрав “все нечестя славіній”6. “Аннали Франкські”, “Баварський Географ” та інші джерела дозволяють ви- словити думку, що в VII–IX ст. у Верхньому Потиссі могли існувати місцеві славінії. Тут, насамперед, згадаємо союз ободритів (на річці Бодрог), назва- ний в “Анналах” під 824 р. як незалежний7. Про вірогідність славіній свід- чать десятки слов’янських поселень VII–IX ст., зафіксованих на Закарпатті та суміжних територіях Східної Словаччини, північно-східної Угорщини, північно-західної Румунії (Трансильванії)8. Безпосередньо зі славініями пов’язаний інститут жупанів. Це був етно- соціальний організм перехідного періоду від територіального союзу пле- мен часів воєнної демократії до ранньофеодальної держави та від певної етнічної спільноти споріднених племен до ранньосередньовічної народ- ності. Деякі вчені вважають, що жупани були вождями (старійшинами), влада яких поширювалася тільки на невеликі родоплемінні об’єднання, інші стверджують, що вони були вождями територіальних організацій, пов’язаних із общинним землеробством та входженням до більших союз- но-племінних утворень, очолюваних архонтами (ігомонами, рексами)9. 3 Пеняк С. І. Ранньослов’янське і дав- ньоруське населення Закарпаття VI– XIII ст. – Київ, 1980. – С. 170. 4 Пеняк С. І., Пеняк П. С. Історія Закар- паття з найдавніших часів до приходу угорців в Карпатську улоговину. – Ужго- род, 1998. – С. 33. 5 Литаврин Г. Г. Славинии VII–IX вв. – социально-политические организации славян // Этногенез народов Балкан и Северного Причерноморья. – Москва, 1984. – С. 194. 6 Иванова О. В. Славяне и Фессалоника во второй половине VII в. по данным “Чу- дес св. Димитрия” (постановка вопро- са) // Славянские древности. Этногенез. Материальная культура Древней Руси. – Киев, 1980. – С. 87. 7 Annales regni Francorum (741–829) // Ausgewaehlte Quellen zur deutschen Ge- schichte des Mittelalters. – Berlin, 1960. – Teil 1. – S. 70. 8 Budinský-Krička V. Slovanské osidle- nie na severovýchodnom Slovensku // Slovenská archeológia. – 1961. – Roč. 9. – S. 347–390; Bereš J. K problematike osi- dlenia Severovýchodneho Slovenska vo včasnom stredoveku // Бойківщина: істо- рія та сучасність. – Львів; Самбір, 1995. – С. 9–10; Comsa M. Slavii pe teritoriul R.P.R. in secolete VI–IX in lumina cercetarilor archeologice // Studii şi Cercetari de Istorie Veche (şi Archeologie). – 1959. – T. 10, Nr. 1. – S. 65–80; Эрдели И. Славяне на территории современной Венгрии // Ар- хеология Венгрии (конец ІІ тыс. до н.э. – І тыс. н. э.). – Москва, 1986. – С. 310. 9 Грачев В. П. Сербская государствен- ность в Х–ХІV веках (критика жупной организации). – Москва, 1972. – С. 51, 11ЧИ БУЛО ЗАКАРПАТТЯ СКЛАДОВОЮ ЧАСТИНОЮ РУСІ-УКРАЇНИ… Не менш важливою, на нашу думку, є відповідь на питання, до якої держави належало Верхнє Потисся, як і територія сучасного Закарпаття, після утворення у карпато-дунайських землях перших слов’янських дер- жавних об’єднань. Угорські вчені, беручи під увагу повідомлення писемно- го джерела ХІІ ст. невідомого автора “Геста Гунгарорум” (“Хвала угорцям”), стверджують, що перед приходом угорців до Карпатського басейну Верхнє Потисся входило до складу Болгарської держави. Як відомо, у середині VII ст. “Велика Болгарія” розпалася під ударами хозарів. Тікаючи на захід на чолі з ханом Аспарухом, болгари опинилися у межиріччі Дністра, Прута та Дунаю. Звідси вони робили походи за Дунай, де на той час на правах федератів проживало слов’янське населення. На- весні 680 р. болгари розгромили війська візантійського імператора Констан- тина ІV, увірвалися до Мезії і дійшли до Варни. Тут вони підкорили ряд Славіній, зокрема й одну з найбільших – “Семи родів”10. Формувалася нова етнічна спільнота, а під час прийняття християнства у Болгарії (864) процес слов’янізації протоболгар вступив до завершальної фази. Вирішальний пе- релом у зближенні етнонімів “слов’яни” та “болгари”, як вважають, відбувся за правління царя Симеона (893–937), коли країна досягла найвищого розкві- ту слов’янської культури та авторитету серед сусідніх народів11. Болгарська держава упродовж ІХ ст. розширила свої володіння не тільки від пониззя Дунаю до верхів’я Тиси, а, ймовірно, і до водорозділу полонинських Карпат. Тоді, вірогідно, колишні славінії східної частини Карпатського басейну, як і Верхнього Потисся, опинилися під політичною зверхністю Болгарії. У Тисо-Дунайському басейні болгари звели мережу городищ: поблизу сучасної столиці Сербії – Белграда на річці Саві – град Зимонь (сербський Земум). Чимало градів-замків споруджено на території майбутніх угорських комітатів Новград, Піліш, Абауй, Земплин, Унг, Саболч, Чонград, Темеш, Зо- ранд тощо. За даними угорського дослідника Едуарда Мора, у гирлі Драви було закладено град Брана12. За часів династії Арпадів він став центром ко- мітату Бараня. Неподалік від сучасного міста Печ в Угорщині зведено Нов- град. Найголовнішою стратегічною територією болгар вважалося так зване “коліно Дунаю”, де тоді знаходився Белеград (угорський Фегервар). Звідси, як вважають деякі вчені, болгари разом зі своїми союзниками-баварцями напа- дали на Великоморавську державу. Крім того, щоб закрити шлях на рівнину, тут споруджено ще два гради: Вишеград – згодом центр комітату Піліш і Новград, що став центром Новградського комітату13. Вірогідно, цій меті слу- гував також град, залишки якого виявлено на північ від міста Мішкольц у назві Гарадна (Градіна), який незабаром став центром комітату Абауй. 199; Dragojlovič P. La župa chez les Slaves Balkaniques au moyen âge // Balcanica. – 1971. – Кнь. 2. – S. 85–175. 10 Милчев А. Формирование старобол- гарской культуры // Славяните и среди- земноморският связи VI–XI век. – София, 1973. – С. 130. 11 Ангелов Д. Образуване на бьлкарската народносте. – София, 1971. – С. 106–108. 12 Moör E. Zur Geschichte südslawischer Vőlker-sahaften im Karpatenbecken // Stu- dia Slavica. – 1962. – Vol. 8. – S. 23–37. 13 Ratkoš P. K otazke hranic Velke Moravy a Bulgarska // Historicky časopis. – 1955. – Č. 3. – S. 81–94. 12 ПЕНЯК Павло Система городищ зведена й у Верхньому Потиссі. Це два городища, очевидно, болгарського пограниччя біля підніжжя Карпат – Земплин і Унг- град. Біля сучасного угорського містечка Тісобеч знаходився ще один Беле- град, розташований на малому острові, що його утворила Тиса. Південні- ше, на лівому березі річки, є урочище Белеград. На правому березі Тиси, трохи нижче Ніредьгази, є містечко Чонград (Чернград). Слов’янськими (болгарськими) градами, на думку вчених, могли бути урочища з назвами Городиштя, Градоц, про які є згадки у колишніх комітатах Темеш, Зорандт, Крашшо у Трансильванії14. Деякі топоніми теж, імовірно, були співзвучни- ми із назвою Белград, наприклад, Дюлофегервар (румунською мовою Алба- Юлія). Немає підстав заперечувати, що йдеться про сліди слов’яно-болгар, які добували сіль і торгували нею. Отже, Болгарська держава для управлін- ня великими територіями (від пониззя Дунаю до водорозділу Карпат) ство- рила своєрідний орган управління – інститут городищ (градів). В останніх зосереджувалися адміністративні, політичні і військові функції. Гради ста- ли центрами територіальних одиниць – жуп, які очолювали жупани. Думку про політичну зверхність Болгарської держави над Верхнім Потиссям, як і Закарпаттям, доводять ще деякі цікаві моменти із “Геста Гунгарорум”. Йдеться про жупана (дуку) Лаборця (Лоборц), який, за по- відомленням літопису, був підлеглим болгарського хана Салана (мабуть, царя Симеона)15. “Фулдські аннали” під 892 р. повідомляють, що король Арнульф, воюючи проти Великої Моравії, звернувся до болгарського князя Володимира, аби той не давав мораванам сіль16. З околиці Пряшева (Солі- вар), Солотвина на Тисі чи Мароша в Трансильванії? Напевно, йшлося про всі три родовища, які були тоді у володінні болгаро-слов’ян. До речі, ети- мологію імені Лаборець пов’язували з давньою болгарською традицією. На думку відомого угорського лінгвіста Яноша Меліха, ім’я Лаборець має бол- гаро-тюркське походження з двоскладовим утворенням17. Перша частина корінь “алп” (герой, героїчний), друга – “барс”(хижак із родини котячих), тобто Албарс – “героїчний барс”. У давнину в тюркських мовах подібні іме- на були звичайним явищем. З болгаро-тюркського Албарса і виникло, як вважав Я. Меліх, болгаро-слов’янське Лаборсь. У старомадярській вимові це ім’я звучало як Лоборсу чи Лаборсу, а згодом і Лаборц (Лаборець). Деякі угорські історики першої половини ХХ ст. заперечували держав- ність у слов’ян Карпатського басейну до приходу сюди угрів у ІХ ст., акцен- тували на тому, що основи своєї державності угорці запозичили від захід- ноєвропейських країни18. Однак такі твердження суперечать історичним 14 Ваклинов С. Формироване на ста- робьлгарската култура VI–IX в. – София, 1977. – С. 36–37. 15 Gesta Hungarorum. Літопис Аноні- муса про діяння угорців під час пошуків і віднайдення Батьківщини. Переклад з латинської та угорської К. Найпавера. – Ужгород, 2005. – С. 27. 16 Jahrbuecher von Fulda // Quellen zur ka- rolingischen Reichsgeschichte. Ausgewaehlte Quellen zur deutschen Geschichte des Mittel- alters. – Berlin, 1960. – Teil 3. – Bd. 7. – S. 45. 17 Melich J. Honfoglaláskori Magyaror- szág. – Budapest, 1925. – S. 67–68. 18 Fodor F. Magyar föld – magyar élet. – Budapest, 1937. – S. 87; Gáspár J. A keleti szlávok antropologiája. – Ungvar, 1944. – S. 145–147. 13ЧИ БУЛО ЗАКАРПАТТЯ СКЛАДОВОЮ ЧАСТИНОЮ РУСІ-УКРАЇНИ… 19 Perfeckij E. Přehled dějin Podkarpatske Rusi // Podkarpatska Rus. – Praha, 1923. – S. 88; Kral J. Osidleni Karpatské Rusi. – Praha, 1923. – S. 7–8. 20 Chropovsky B. Slovensko na usvite dejin. – Bratislava, 1970. – S. 118. 21 Neustupny J. Pravěk Československa. – Praha, 1960. – S. 421; Kapras J. Český stat v historickém vývoji a současnost. – Praha, 1920. – S. 54–55. 22 Svoboda А. Byzanci rotunda v Horyana- ch u Užhorody. – Кromeriž, 1928. – С. 87–88. фактам. Ранньофеодальна держава Арпадовичів формувалася на основі слов’яно-болгарської: угорці запозичили жупну організацію (жупа-медьє, жупан-ішпан, двор-удвор, дворник-удворнок), правову систему. Не менш дискусійним є питання про входження Закарпаття до складу Великої Моравії. Як відомо, у другій чверті ІХ ст. на території Західної Сло- ваччини з центром у Нітрі виникло князівство, яке очолив князь Прибіна. Незабаром він у союзі з франками виступив проти моравського правителя Моймира (818–846). Приблизно у 833 р. Моймир вигнав войовничого При- біну з Нітранського князівства і приєднав ці території до своїх володінь. Так у Північному Подунав’ї утворюється політичне об’єднання слов’ян, відоме як Велика Моравія. До неї увійшли Чехія, Сілезія, сербо-лужицькі землі, части- на Паннонії. Не схвалюючи самостійну антибаварську політику Моймира, Людовик Німецький у 846 р. напав з великим військом на Моравію і посадив на княжий престіл його племінника Ростислава (846–870). Та всупереч спо- діванням франків, новий князь намагався вийти з-під їхнього впливу. Упро- довж 862–863 рр. він встановив зв’язки з Візантією і просив імператора Миха- їла ІІІ, який був водночас і главою східної християнської Церкви, надіслати до Моравії проповідників. Сюди прибули солунські просвітителі Кирило і Мефодій, які переклали християнські книги і створили нову абетку – кири- лицю. У 863–864 рр. моравани прийняли християнство східного обряду. Нас цікавить відповідь на питання – наскільки доведеною є теза про За- карпаття як частину Великоморавської держави? Чеські та словацькі вчені висловлювали різні думки з цього приводу. Наприклад, Євген Перфецький та Іржи Крал вважали, що регіон у ІХ ст. частково належав Великій Моравії, а саме – його західна частина, а східна і південна – Болгарському царству19. Словацький історик і археолог, академік Богуслав Хроповський вказував, що, оскільки матеріальній культурі Східної Словаччини були притаманні за- хіднословацькі й моравські риси, то вона була частиною Великої Моравії20. Іржі Неуступний та Ян Капрас стверджували, що землі Східної Словаччини, Північної Чехії, Підкарпатської Русі (від Попрада до Тиси) не були в складі Великоморавської держави, навіть не перебували під її політичним впли- вом21. З цією проблемою чеський архітектор Андрій Свобода пов’язував по- будову Горянської ротонди, яку, на його думку, споруджували в перехідний період від візантійського до романського архітектурних стилів, тобто в той час, коли Закарпаття входило до складу Великої Моравії – перед 906 р.22 Якщо проаналізувати етапи становлення і падіння Великоморавської держави, то найімовірнішим видається припущення, що Верхнє Потисся за правління Святоплука (871–894) могло перебувати під зверхністю Вели- кої Моравії. У ті часи Святоплук завдав декілька поразок болгаро-слов’янам на середньому Дунаї, значно розширивши кордони своєї держави. На 14 ПЕНЯК Павло 23 Мицюк О. Нариси з соціально-гос- подарської історії Підкарпатської Русі. – Ужгород, 1936. – Т. 1. – С. 21. * Гаджега В. Додатки до історії русинов и руських церквей в бувшій жупі Земп- линской // Науковий збірник товари- ства “Просвіта” в Ужгороді за 1930–1931 роки. – Ужгород, 1931. – С. 51; Karácsony J. Hazank Szent Jstvan korabeli hataroiról // Szazodok. – 1901. – S. 103; Лелекач М. М. Про приналежність Закарпаття до Ки- ївської Русі в Х–ХІ ст. // Наукові записки УжДУ. Серія історико-філологічна. – Ужгород, 1949. – С. 32. жаль, крім теоретичних узагальнень, достовірних джерел щодо порушеної проблеми виявити дотепер не вдалося. У першій половині І тисячоліття н. е. в Карпатському басейні проживали кочівники (язиги, сармати, гунни, болгари, авари), а також окремі германські племена (маркомани, вандали, готи, гепіди, лангобарди). У другій половині І тисячоліття н. е. тут оселилися слов’яни східного (анти) і західного (склаві- ни) угруповань. Дві слов’янські держави – Болгарське царство і Велика Мо- равія у ІХ ст. фактично володіли усіма землями Тисо-Дунайського басейну. Остання хвиля кочівників-угрів у кінці ІХ ст., переслідуваних печені- гами, увірвалася до Карпатського басейну. Вони зайняли степову частину між Тисою і Дунаєм, придатну для традиційного скотарсько-землероб- ського господарства, та розпочали воювати із сусідами. Близько 899 р. мадя- ри захопили Задунав’я (Паннонію), заселену слов’янами. У 902–906 рр. угри загарбали Велику Моравію. Крім вторгнень у володіння германців, які дали їм гідну відсіч при Ауґсбурзі в 955 р., мадяри здійснили декілька походів на Болгарське царство (927, 938, 1003 рр.), у результаті яких воно втратило володіння у Карпатському басейні. Закарпатський вчений Олександр Ми- цюк вважав, що гірські Карпати, після того, як через них пройшли угорські племена, тривалий час були “нічийною територією”(“res nullis”)23. Кожне з семи угорських племен на початковому етапі “придбання батьківщини” (так в угорській історіографії називають період вторгнення і розселення угорців у Тисо-Дунайському басейні) позначало племінними тамгами придбані поля і пасовиська. Зайняті території укріплювали засі- ками* і сторожками. До наших днів у давніх топонімах збереглися згадки про такі сторожки і засічні лінії. Вони були своєрідними кордонами Угор- ської держави до початку ХІ ст. Поза засічною лінією знаходилися землі, не підвладні угорській знаті. Такою незайманою територією для угорців у Х ст., як свідчать джерела, були закарпатські землі. На підставі давніх топонімів фахівці з’ясували, що перша засічна лінія у північно-східній частині Тисо-Дунайського басейну проходила від Токай- ських гір до Тиси, до городища Саболч, а звідти до болота Лап і річок Самош і Красна*. З-поміж відповідних топонімів назвемо поселення, які, крім назви, мають ще префікс “Ер-”(угорське “Őr-”, що означає сторож, сторожка). На- приклад, біля містечка Мандок знаходилося поселення Ер-Мезев, на березі Тиси – Ер-Ладань, між Тисою і містечком Кішварда – Ер-Патрог. Тобто, засіч- на лінія проходила південніше сучасного кордону між Україною (Закарпаття) і Угорщиною. Однак, і на півдні від засічної лінії проживали слов’янські пле- мена. Наприклад, тільки в околиці міста Вашарошнаменя (Північно-східна Угорщина) угорські археологи зафіксували понад десяток слов’янських посе- 15ЧИ БУЛО ЗАКАРПАТТЯ СКЛАДОВОЮ ЧАСТИНОЮ РУСІ-УКРАЇНИ… лень ІХ–ХІ ст.24 Отже, політична зверхність угорського союзу племен від їх- нього приходу до Карпатського басейну (кінець ІХ ст.) і до початку ХІ ст. не поширювалася на терени сучасного Закарпаття. Ця територія була “terra indagines”, тобто буферною зоною між ранньофеодальними державами Центральної і Східної Європи25. Тоді виникає питання: до якого політичного об’єднання належав регіон у цей проміжок часу, якщо спочатку болгарська, а згодом і великоморавська державності під ударами угорців занепали? Відповідь на це питання безпосередньо стосується проблеми входжен- ня Закарпаття до складу Русі-України. На жаль, писемних джерел про це немає. Як свідчать археологічні артефакти, у другій половині І тисячоліття н. е. етнічну ситуацію у Верхньому Потиссі змінили носії корчаксько-празь- кої культури (кінець V–VII ст.), які тоді уособлювали західне, ще не розчле- новане угруповання давніх слов’ян. Упродовж VIII–ІХ ст. слов’яни Верхнього Потисся, територіально й етнічно пов’язані з населенням Прикарпаття, Во- лині, Поділля, сформували на основі корчаксько-празьких старожитностей східнослов’янський (праукраїнський) варіант культури Луки-Райковецької. Зауважимо, що задовго до вивчення археологічних джерел видатний укра- їнський історик, громадсько-політичний діяч Михайло Грушевський висло- вив слушну думку щодо руської (української) колонізації південних відрогів Карпат у VI–VIII ст. паралельно із просуванням давніх слов’ян на Балкани і до Центральної Європи26. Не менш важливими для визначення етнічної належності населення є також лінгвістичні джерела. Наприклад, закарпат- ський мовознавець Йосип Дзендзелівський, укладаючи атлас українських народних говірок Закарпаття, довів, що українці (праукраїнці) у місцевості на південь від Карпатського хребта проживали задовго до Х ст.27 М. Грушевський допускав, що в ІХ ст. землі Верхнього Потисся перебува- ли “в певній залежності від Великоморавської держави; в Х ст. вони, правдо- подібно, разом з північним узгір’ям Карпат стояли в залежності від Руської держави, й тут, за Карпатами, при кінці Х і на початку ХІ в. держава Володи- мира стикалася з землями Стефана Угорського і Андрика чеського”28. Як відомо, упродовж ІХ–ХІ ст. на півночі і сході сформувалися дві слов’янські держави – Давня Русь і Польща. Де пролягали їх кордони, які землі карпатського регіону належали кожній із них – питання доволі дискусійне. З польських джерел відомо, що король Болеслав (1003–1018) вступив у боротьбу з угорським королем Іштваном І. На той час кордо- ни Польщі простягалися до Дунаю, до міста Егер. Межі Русі, Польщі та 24 Erdelyi J., Szimonova E. Grabung in der Gemarkung von Vasarosnameny // Slovenska archeologia. – 1985. – Roč. 30, Č. 2. – S. 379–397. 25 Ставровський Е. Словацько-поль- сько-українське прикордоння до ХVIII ст. – Братислава, 1967. – С. 63. 26 Грушевський М. Історія України-Ру- си. – Київ, 1991. – Т. 1. – С. 494–495. 27 Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів За- карпатської області УРСР (лексика) // На- укові записки УжДУ. – Ужгород, 1960. – С. 89–93; Його ж. Закарпатські говори та питання генези української мови // Тре- тій Міжнародний конгрес україністів Харків, 26–28 серпня 1996 р. Доповіді та повідомлення. Мовознавство. – Харків, 1996. – С. 161–166. 28 Грушевський М. Історія... – С. 494–495. 16 ПЕНЯК Павло Угорщини стикалися біля фортеці Саліс (Соляна фортеця?). Історичні дже- рела свідчать, що через неї проходив давній торговий шлях з Прибалтики до Причорномор’я. Крім цього, тут найнижчий у лісистих Карпатах Ду- клянський перевал (570 м над рівнем моря). Виникає цілком слушне питан- ня: де вона знаходилася? Як відомо, на території Східної Словаччини було декілька “соляних фортець”. Одна з них розташована на південний схід від міста Кошице і відома під назвою Сланець. Друга – неподалік від Ужгорода і в Середньовіччі її називали “Каструм Галліс” (сучасне містечко Сечовце на території Східної Словаччини). Біля Пряшева була третя фортеця – Саліс, що нині зветься Солівар. Отже, є усі підстави вважати, що закарпатські землі, які ще знаходили- ся поза першою засічною лінією, потрапили під політичну зверхність ки- ївського князя Володимира Святославовича. Міцніючій державі, яку непо- коїли напади кочівників і спротив старої родоплемінної верхівки, годі було думати про одноплемінників на північному і південному узгір’ях Карпат. Однак князівсько-боярська верхівка, без сумніву, знала про закарпатські зем- лі, заселені етнічно близьким населенням. У літописі під 898 р. зазначено: “І, прийшовши зі сходу, ринулися вони (угри – П. П.) через гори великі, що прозвалися горами Угорськими, і стали воювати проти слов’ян і волохів, які тут жили”29. Варто згадати про похід князя Володимира в 993 р. на хорватів, після чого у літописах більше немає згадок про них. У зв’язку з цими по- діями М. Грушевський зробив таке припущення: “Може, ся хорватська ві- йна лишилася відгомоном боротьби з Польщею? Але так само вона може бути відгомоном і якоїсь іншої війни, з Чехією або Угорщиною за Карпат- ську Україну”. Розвиваючи цю думку, вчений підкреслив: “…з українськими землями на їх (Карпат – П. П.) північних згір’ях землі закарпатські в’язались органічно, і прилучення перших було прилученням, певно, і тих, і других до Київської держави…”30. Від правління короля Іштвана І (1000–1038) кордони Угорського коро- лівства поступово перенесено на північ, до водорозділу Карпатського хреб- та. Між старою (південною) і новою (північною) засічними лініями угорські королі в ХІ–ХІІ ст. дарували великі земельні володіння насамперед угор- ській і місцевій руській служилій знаті. Джерела не зафіксували жодного випадку, коли б такі наділи отримували вихідці із старовинних угорських родин, що було притаманним для Х ст. Отже, в другій половині Х ст. за- карпатські землі не належали угорській феодальній знаті. Ще один ціка- вий факт: 1031 року вперше у писемних джерелах трапляється назва “dux Ruizorum” – “князь руський”. Це був син угорського короля Іштвана І Ген- рих, який трагічно загинув під час полювання31. Підсумовуючи, спробуємо виділити декілька історичних етапів, що стосуються Верхнього Потисся загалом і Закарпаття зокрема. Упродовж 29 Ипатьевская летопись // Полное со- брание русских летописей. – Москва, 1998. – Т. 2. – Стб. 18. Цит. за: Літопис Руський / За Іпатським списком пере- клав Л. Махновець. – Київ, 1989. – С. 14. 30 Грушевський М. Історія... – С. 494. 31 Annales Hildesheimenses // Monumen- ta Germanica historica. – 1901. – Т. 3. – S. 98; Chaloupecky V. Kdy bylo Potisi připojeno k Uhram. – Bratislava, 1925. – S. 165–167. 17ЧИ БУЛО ЗАКАРПАТТЯ СКЛАДОВОЮ ЧАСТИНОЮ РУСІ-УКРАЇНИ… першого (VI–VIII ст.) після заселення регіону слов’янами виникла одна, можливо, декілька славіній. Наступний етап формування та зміцнення Першого Болгарського царства (VIII–IX ст.), із розширенням державних кордонів якого до нього включена й східна частина Карпатського басейну, зокрема, Верхнє Потисся. Внаслідок експансії аварів у VIII ст. західна час- тина регіону опинилася під зверхністю їх каганату. В останній чверті ІХ ст., яку ми відносимо до третього етапу, – це час розквіту Великоморавської держави – її юрисдикція поширилася на Словаччину і, ймовірно, західну частину Закарпаття. Упродовж четвертого етапу (кінець ІХ – початок ХІ ст.), завдавши поразки окремим слов’янським державним об’єднанням, угор- ські племена перемістилися до Карпатського басейну, а з другої половини Х ст. розпочалося формування Угорської ранньофеодальної держави. Зміц- нюється і Русь-Україна. За часів князювання Володимира Святославовича вона, вірогідно, поширила свій вплив на закарпатські землі. Отже категоричне заперечення перебування Закарпаття під політич- ною зверхністю Давньоруської держави наприкінці Х – на початку ХІ ст. не відповідає сучасному стану історичних досліджень. Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України

Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби?

Institution

Ähnliche Einträge