Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV

Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV

Розглянуто участь волинського князя Данила Романовича в урочистій церемонії інтронізації угорського короля Бели IV 1235 р. Повідомлення джерел, на які опирається цей факт, правдиві. Головну увагу приділено символічному змістові ведення коня. Дехто з дослідників тлумачить цей крок як добровільний...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2015
Автор: Паршин, І.Л.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2015
Назва видання:Княжа доба: історія і культура
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178978
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV / І.Л. Паршин // Княжа доба: історія і культура. — 2015. — Вип. 9. — С. 23-33. — Бібліогр.: 76 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-178978
record_format dspace
spelling irk-123456789-1789782021-03-27T01:26:40Z Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV Паршин, І.Л. Розглянуто участь волинського князя Данила Романовича в урочистій церемонії інтронізації угорського короля Бели IV 1235 р. Повідомлення джерел, на які опирається цей факт, правдиві. Головну увагу приділено символічному змістові ведення коня. Дехто з дослідників тлумачить цей крок як добровільний вияв васальної підлеглості старшого Романовича новому монарху з династії Арпадів. Ці гіпотези поставлено під сумнів, адже їх доказова база небездоганна. Водночас проаналізовано обов’язок конюшого (Officium stratoris), поширеного у середньовічній Західній Європі. Зроблено висновок про надання почестей Белі IV, але не визнання його сюзеренітету. Цей жест забезпечував поле для політичного маневру в ході подальшої боротьби за Галицьку землю. The investigation deals with the problem of the participation of volhynian duke Danylo in the enthronement ceremony of the Hungarian king Bela IV in 1235. It is shown that the testimonies of historical sources about this fact are veridical. In the submined article the main anention is paid to the symbolic meaning of the leading a horse. Some researchers interpreted the move as a voluntary expression of allegiance subordination of older Romanovych to new monarch of the Árpád dynasty. These hypotheses are questioned, because their arguments are incomplete. At the same time it is analyzed the content of the widespread in medieval Western Europe groom service (Officium stratoris). It is concluded that this motion was granting the honors of Bela IV, but it wasn’t the recognition of his suzerainity. The gesture provided the framework for political maneuver in the further struggle for the Galician land. 2015 Article Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV / І.Л. Паршин // Княжа доба: історія і культура. — 2015. — Вип. 9. — С. 23-33. — Бібліогр.: 76 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178978 94(477.83/.86:439)″1235″ uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description Розглянуто участь волинського князя Данила Романовича в урочистій церемонії інтронізації угорського короля Бели IV 1235 р. Повідомлення джерел, на які опирається цей факт, правдиві. Головну увагу приділено символічному змістові ведення коня. Дехто з дослідників тлумачить цей крок як добровільний вияв васальної підлеглості старшого Романовича новому монарху з династії Арпадів. Ці гіпотези поставлено під сумнів, адже їх доказова база небездоганна. Водночас проаналізовано обов’язок конюшого (Officium stratoris), поширеного у середньовічній Західній Європі. Зроблено висновок про надання почестей Белі IV, але не визнання його сюзеренітету. Цей жест забезпечував поле для політичного маневру в ході подальшої боротьби за Галицьку землю.
format Article
author Паршин, І.Л.
spellingShingle Паршин, І.Л.
Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV
Княжа доба: історія і культура
author_facet Паршин, І.Л.
author_sort Паршин, І.Л.
title Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV
title_short Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV
title_full Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV
title_fullStr Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV
title_full_unstemmed Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV
title_sort участь князя данила романовича в інтронізації угорського короля бели iv
publisher Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate 2015
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/178978
citation_txt Участь князя Данила Романовича в інтронізації угорського короля Бели IV / І.Л. Паршин // Княжа доба: історія і культура. — 2015. — Вип. 9. — С. 23-33. — Бібліогр.: 76 назв. — укр.
series Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv AT paršiníl učastʹknâzâdanilaromanovičavíntronízacííugorsʹkogokorolâbeliiv
first_indexed 2025-07-15T17:40:25Z
last_indexed 2025-07-15T17:40:25Z
_version_ 1837736202116005888
fulltext Ілля ПАРШИН УЧАСТЬ КНЯЗЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В ІНТРОНІЗАЦІЇ УГОРСЬКОГО КОРОЛЯ БЕЛИ IV Контакти між представниками династії Арпадів та галицько-волин- ськими Романовичами впродовж першої половини XIII ст. неодноразово ставали об’єктом серйозного зацікавлення. Завдяки ретельній роботі з літописами й латиномовними актовими та наративними матеріалами вдалося визначити головні віхи русько-угорських зовнішньополітичних зв’язків. Проте окремі факти та події, які стосуються складної боротьби за Галич і Галицьку землю середини 1230-х років, усе ще потребують до- кладнішого аналізу. Серед конкретих сюжетів на увагу заслуговує участь князя Данила Романовича (1201–1264) в інтронізації короля Бели IV (1206–1270). До тлумачення політичного підтексту урочистості вдавалися не раз, часто дотримуючись протилежних поглядів на суть та значення проблеми. З огляду на важливість питання, варто, насамперед, окресли- ти коло джерел, де йдеться про неї, розглянути гіпотези дослідників, зі- ставити аргументи сторін. Вказані церемоніальні заходи 1235 р. відомі, насамперед, на підставі свідчень хроністів XIV ст. Так, на сторінках “Пожонської хроніки” (“Бра- тиславської хроніки”), складеної близько 1350 р. заходами невідомого авто- ра, наближеного, як вважається, до впливового феодального клану Чаків1, вміщено опис сходження нового монарха з династії Арпадів на трон у Се- кешфегерварі (Білому місті): “Rex Wela filius eius post eum coronatus est in Kathedrali Ecclesia beati Petri in Alba, quam ipse consecrari fecit, Colomano duce, fratre eiusdem ensem regalem ad latus eius honorifice tenente, Daniele vero duce Ruthenorum equum suum ante ipsum summa cum reverencia ducente”2. Аналогічний за змістом уривок без дати зберігся у німецькомов- ній “Хроніці гуннів” Генріха з Мюґельна (бл. 1319–бл. 1371). Нічого нового 1 Macartney C. A. The medieval Hun- garian historians: A critical and analytical guide. – Cambridge, 1953. – P. 142–143. 2 Chronicon Posoniense / Ed. M. Flori- anus // Historiae Hungariae fontes domes- tici (далі – HHFD). – Budapestini, 1885. – Vol. 4. – P. 35–36. “Король Бела, син його [Андрія II – І. П.], у кафедральній церкві святого Петра у Білому [місті], [що] по тому сама освячена була, після нього ко- ронований: Коломан князь, брат його, королівський меч біля нього урочисто тримав, Данило, істинний князь Русі, коня його поперед нього з великою по- шаною вів”. У старшому виданні князя Данила помилково названо “Samuele vero duce Ruthenorum”: Chronicon Hun- garorum Posoniense / Ed. F. Toldy. – Bu- dae, 1852. – P. 36. УДК 94(477.83/.86:439)″1235″ 24 Ілля ПАРШИН автор не додав, підтвердивши тільки, що герцог “Данило з Русі” (“herzog Daniel von Reussen”) справді вів королівського коня3. Мартін Кальті (XIV ст.), капелан Людовика I Анжуйського (1326–1382), у “Композиції угорських хронік” уточнив дату інтронізації “напередодні жовтневих ід, першого святкового дня, коли співається: “Даруй мир, Боже” (“pridie Idus Octobris feria prima qua cantatur: Da pacem Domine”)4, що відпо- відає 14 жовтня 1235 р.5. Співзвучні повідомлення присутні в пам’ятках XV ст. “Будемській хроніці”6, “Дубницькій хроніці”7 та “Хроніці угорців” Яноша Ту- році8. Очевидно, ці свідчення запозичені з давнішого наративу – три останні твори загалом близькі за змістом, бо ґрунтуються на спільних джерелах9. Отже, звістки про перебування князя Данила Романовича в Угорсько- му королівстві та його участь в урочистостях найперше зафіксовані щойно в джерелах XIV ст. Однак їх пізнє походження не впливає на достовірність самого переказу. Встановлено, що автори перелічених хронік для опису по- дій XIII ст. активно використовували втрачені першоджерела10. На користь раннього походження звістки існує й ще один додатковий аргумент. Поза увагою фахівців тривалий час залишалися свідчення “Житія святої Кінги”. Хоч сам його переказ не подає нових відомостей про участь руського во- лодаря в урочистій процесії, повністю повторюючи цитований фрагмент11, історія його написання підтверджує існування генетичного зв’язку між угорськими джерелами XIII–XIV ст.12, втім, й у висвітленні участі князя в це- ремонії у Секешфегерварі. Його перебування восени 1235 р. при угорському 3 Heinrichs von Mügeln Chronik der Hunnen / Hrsg. M. G. Kovachich // Samm- lung kleiner noch ungedruckter Stücke. – Ofen, 1805. – Bd. 1. – S. 82. Про хроніста див.: Kibelka J. Heinrich von Mügeln // Neue Deutsche Biographie. – Berlin, 1969. – Bd. 8. – S. 417–418. 4 Chronici Hungarici compositio saecu- li XIV / Ed. A. Domanovszky // Scriptores rerum Hunganicarum. – Budapest, 1937. – T. 1. – P. 467. Про обставини написання цього тексту та хроніста докладніше див.: Spychała L. Chronici Hungarici compositio saeculi XIV // The Encyclopedia of the Me- dieval Chronicle / Ed. by G. Dunphy, T. An- drews, S. Bagge, K. Bate, M. Derwich. – Lei- den; Boston, 2010. – Vol. 1: A–I. – P. 348. 5 Венгерский хроникальный свод // Древняя Русь в свете зарубежных источ- ников. – Москва, 2010. – Т. 4: Западноев- ропейские источники / Сост., пер. и ком- мент. А. В. Назаренко. – С. 372, прим. 135. 6 Chronicon Budense / Ed. I. Podhradcz- ky. – Budae, 1838. – P. 197–198. 7 Chronicon Dubnicense / Ed. M. Flo- rianus // HHFD. – Budapestini, 1881. – Vol. 3. – P. 103–104. 8 Johannes de Thwrocz Chronicae Hun- garorum / Studio et opera J. G. Schwandt- neri // Scriptores rerum Hungaricarum. – Vindobonae, 1766. – T. 1. – P. 186. 9 Kaindl R. Studien zu den ungarischen Geschichtsquellen IX., X., XI. und XII. // Ar- chiv für österreichische Geschichte. – Wien, 1900. – Bd. 88. – S. 455–462. 10 Шушарин В. П. Древнерусское го- сударство в западно- и восточноевро- пейских средневековых памятниках // Древнерусское государство и его между- народное значение / Под ред. В. Т. Пашу- то и Л. В. Черепнина. – Москва, 1965. – С. 431–432. 11 Vita et Miracula Sanctae Kyngae ducis- sae Cracoviensis / Ed. W. Kętrzyński // Monumenta Poloniae Historica. – Lwów, 1884. – T. 4. – P. 684. 12 Див.: Войтович Л. Де була столиця Лева Даниловича (Джерелознавчий ас- пект проблеми) // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Куп- чинського з нагоди його 70-річчя. – – Київ; Львів, 2004. – Т. 1. – С. 712–720. 25УЧАСТЬ КНЯЗЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В ІНТРОНІЗАЦІЇ УГОРСЬКОГО КОРОЛЯ… дворі засвідчив також Галицько-Волинський літопис13. Щоправда, вказівки на участь в інтронізації Бели IV тут немає. Імпозантний сюжет, викладений одразу у декількох наративних угор- ських пам’ятках, віддавна сприйняла наукова література. Одним з перших на ці повідомлення звернув увагу Микола Карамзін, на думку якого стар- ший Романович визнав себе ленником Бели IV, бажаючи, за підтримки нового короля, опанувати Галич14. Гіпотеза наразилася на критику – не- зрозуміла мовчанка літописця збудила підозри серед українських істо- риків другої половини XIX ст. Зокрема, Денис Зубрицький, апелюючи до лицарських рис характеру князя Данила, вважав неможливою його при- четність до ″принизливої″ церемонії, що робила володаря васалом коро- ля Угорщини15. Ці роздуми підтримав та розгорнув Микола Дашкевич. За його словами, Андрій II, батько Бели IV, відрікся від претензій на Галицьку землю ще після поразки 1233 р.16, тому руський князь мав перебувати в Се- кешфегерварі винятково як близький друг нового монарха. А свідчення про нібито шанобливе ведення королівського коня є лише фантазією угорських хроністів, бо неминучі політичні наслідки такого кроку (визнання власної підлеглості) суперечать наявним джерелам та, зрештою, подальшому роз- витку подій17. Власне, візит до Угорщини, як вважав М. Дашкевич, припав на 1237 р., коли король кликав Данила Романовича до себе “на честь”18. Час поїздки руського володаря змістив на два роки також Ісидор Шараневич, який, загалом, скептично поставився до звісток середньовічних авторів19. Отже, в аналітичній думці середини – кінця XIX ст. автентичність переказу про відзначений “руський епізод” інтронізації Бели IV неодноразово ста- вилася під сумнів, найперше через однозначне визнання церемоніального обов’язку як складання ленної присяги. 13 Ипатьевская летопись / Под ред. А. А. Шахматова // Полное собрание рус- ских летописей (далее – ПСРЛ). – 2-е изд. – Санкт-Петербург, 1908. – Т. 2. – Стб. 774. Повідомлення повторено у Густинсько- му літописі: Густынская летопись / Ред. кол.: В. А. Кучкин (отв. ред.), Л. Л. Мура- вьёва, А. М. Панченко // ПСРЛ. – Санкт- Петербург, 2003. – Т. 40. – С. 118. 14 Карамзин Н. М. История Государства Российского. – Москва, 1991. – Т. 2–3. – С. 505. 15 Зубрицкий Д. История древнего Га- личско-Русского княжества. – Львов, 1855. – Ч. 3. – С. 124–125. 16 Дашкевич Н. П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – Киев, 1873. – С. 48, прим. 1. Водночас дослідник відкликається до відомостей Васілія Татіщева про роз- гром угорців у горах. Докладніше про це див.: Татищев В. История Российская: В 7-ми т. / Под ред. С. Н. Валка и М. Н. Ти- хомирова. – Москва; Ленинград, 1964. – Т. 3. – С. 228. Згідно з актовими матеріа- лами, в 1233 р. військо Андрія II справді прямувало на Русь, король розраховував, що похід триватиме менше 25 днів: Co- dex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis / Studio et opera G. Fejér. – Budae, 1829. – T. 3, Vol. 2. – P. 324; Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1993. – Т. 3. – С. 51, прим. 2. Результати кампанії докладніше не відомі ні з угорських, ані з руських джерел. 17 Дашкевич Н. П. Княжение... – С. 48, прим. 2. 18 Ипатьевская летопись. – Стб. 776; Дашкевич Н. П. Княжение... – С. 48, прим. 2. 19 Szaraniewicz I. Die Hypatios-Chronik, als Quellen-Beitrag zur österreichischen Geschichte. – Lemberg, 1872. – S. 123. 26 Ілля ПАРШИН Довіру до тексту латиномовних джерел відновив Михайло Грушев- ський, вказавши, що підстави для ігнорування угорських звісток відсутні20. Князь Данило, який бажав покласти край втручанню Арпадів у боротьбу за Галицьку землю, на думку дослідника, цілком міг визнати вищість (якщо не зверхність) угорського монарха, хоча своєї мети цим так і не досягнув21. Компромісна позиція вченого, що, з одного боку, не суперечить писемним пам’яткам, але також не дозволяє визнати старшого Романовича безпосе- реднім васалом угорського короля, видається найпродуктивнішою. При- наймні, в сучасній літературі присутні кілька модифікацій такого погляду. Значна частина істориків справді схильна вважати політично мотиво- ваний жест Данила Романовича актом формального визнання зверхнос- ті Бели IV. Володимир Пашуто тректував виконану “службу” винятково дружнім вчинком, зауваживши, що князь намагався також усунути короля від галицьких справ22. Не сумнівався у дипломатичній меті візиту старшого Романовича й Микола Котляр, водночас визнаючи, що сподівання домог- тися якщо не приязні, то бодай нейтралітету угорського монарха зазнали невдачі23. Маріуш Бартніцький припустив, що князь Данило визнав себе ленником Бели IV: у Київській державі існувала форма підпорядкування молодших слабших князів сильнішим через складання присяги та цілу- вання хреста, подібний акт міг відбутися у 1235 р.24. Дослідник, однак, до- дав, що цей крок розглядався винятково як політичний маневр25. Погляди М. Грушевського розгорнув Олександр Майоров. Він тлумачив подію як визнання формального підданства угорському королю, спрямо- ване проти інших претендентів на Галицьку землю – Михайла Всеволодо- вича (1179–1246) та його сина Ростислава (бл. 1219–бл. 1264), водночас князь Василько Романович шукав допомоги при польському дворі26. Ймовірно, задля звільнення Галича сини Романа Мстиславовича планували скорис- татися іноземною військовою допомогою, що вимагало певних політичних поступок. Однак успіху (до того ж і у залученні угорських контингентів) досягнути не вдалося: боротьба за землі прикарпатського князівства із чер- нігівськими Ольговичами спалахнула з новою силою27. Зауваження доволі цінне. Можливо, військової потуги для боротьби проти Михайла Всеволо- довича справді не вистачало – особливо після невдалих дій весни-літа 1235 р. у Київському та Чернігівському князівствах28. Якщо галицько-волинський 20 Грушевський М. Історія... – С. 52–53. 21 Там само. – С. 53. 22 Пашуто В. Т. Внешняя политика древней Руси. – Москва, 1968. – С. 257. 23 Котляр M. Коментар до літопису // Галицько-волинський літопис. Дослід- ження. Текст. Коментар. – Київ, 2002. – С. 220. 24 Bartnicki M. Polityka zagraniczna księ- cia Daniela Halickiego w latah 1217–1264. – Lublin, 2005. – S. 95. 25 Ibidem. – S. 96. 26 Майоров А. В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община. – Санкт-Петербург, 2001. – С. 588–589. 27 Его же. Внешняя политика Даниила Романовича в середине 1230-х годов // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2008. – Вип. 2. – С. 58–60. 28 Докладніше див.: Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. – Київ, 1991. – С. 284–285; Войтович Л. Терези фортуни // Александрович В., 27УЧАСТЬ КНЯЗЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В ІНТРОНІЗАЦІЇ УГОРСЬКОГО КОРОЛЯ… книжник підкреслив Данилів талант полководця29, то, для прикладу, Нов- городський І літопис згадав розгром галичан поблизу Чернігова30. За таких обставин Романовичі вдалися до випробуваного методу пошуку союзни- ків, втім, – серед володарів сусідніх держав. Коли князю Васильку вдалося залучити на свій бік сандомирські дружини Болеслава V Сором’язливого (1226–1279)31, то старший брат прихильності Бели IV не здобув32. В історіографії побутує й альтернативний погляд на угорські зусилля 1230-х років. Зокрема, у коментарях до перекладу “Композиції угорських хронік” Олександр Назаренко визнав ведення коня свідченням безпосеред- ньої васальної залежності руського володаря33. Версію про зверхність пред- ставника династії Арпадів над Данилом Романовичем підтримав також Віталій Нагірний34. Подібна думка присутня й у Даріуша Домбровського. Він визначив епізод 1235 р. як повернення до старих русько-угорських угод 1206 р., коли малолітні Романовичі присягнули Андрію ІІ, а, отже, змушені були визнавати й владу його наступників35. Ґрунтовні студії непростого пи- тання провів Мирослав Волощук36. Його увагу, окрім згаданого сюжету за- хідних хронік, привернув також літописний фрагмент 1237 р., коли король “звалъ его (Данила – І. П.) на честь”37. За аналогією з використанням у тексті словосполучення “злее зла честь Татарска”38 для позначення принижень князя в Орді й фактичного визнання підвладності монгольським правите- лям, так само зроблено висновок про підлеглість угорському монархові39. Запропонована аргументація оригінальна і заслуговує ретельного аналізу. Слово “честь”, залежно від контексту, має декілька тлумачень. У “Ма- теріалах до словника давньоруської мови” визначний філолог-славіст Із- маїл Срезневський розглянув наступні варіанти: честь, почесть, пова- га, вшановування, похвала, благоговіння, гідність40. Упорядники інших академічних довідкових видань підтверджують висновки авторитетного Войтович Л. Король Данило Романович (Славетні постаті Середньовіччя. – Вип. 3). – Біла Церква, 2013. – С. 102–103. 29 Ипатьевская летопись. – Стб. 772– 773. 30 Новгородская первая летопись Стар- шего и Младшего изводов / Под ред. и с предисловием А. Н. Насонова. – Москва; Лениград, 1950. – С. 73–74. 31 Włodarski B. Polska i Rus 1194–1340. – Warszawa, 1966. – S. 108–109; Котляр M. Коментар…. – С. 221. 32 Майоров А. В. Внешняя политика... – С. 57. 33 Венгерский хроникальный свод. – С. 372, прим. 139. 34 Nagirnyj W. Polityka zagraniczna księstw ziem halickiej i wołyńskiej w latach 1198(1199)–1264. – Kraków, 2011. – S. 208. 35 Dąbrowski D. Daniel Romanowicz Król Rusi (ok. 1201–1264). Biografia polityczna. – Kraków, 2012. – S. 188–189. 36 Волощук М. М. Васальна залеж- ність Данила Романовича від Бели IV (1235–1245 рр.): джерела, історіографія та коротка постановка проблеми // Укра- їна – Угорщина: спільне минуле та сього- дення. Матеріали Міжнародної конфе- ренції (Київ, 14–16 квітня 2005 р.). – Київ, 2006. – С. 86–95. 37 Ипатьевская летопись. – Стб. 776; Волощук М. М. Васальна залежність... – С. 88. 38 Ипатьевская летопись. – Стб. 807– 808. 39 Волощук М. М. Васальна залеж- ність... – С. 88, 92. 40 Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка по пись- менным памятникам. – Санкт-Петербург, 1912. – Т. 3. – Стб. 1571–1573. 28 Ілля ПАРШИН попередника – ні в X–XI ст., ані за пізніших часів значення іменника суттє- вих змін не зазнало41. На сторінках Галицько-Волинського літопису словоформа, зазвичай, не виходить за рамки окресленого спектру і використовується, переважно, для позначення успішного завершення військових кампаній чи укладання мирних угод (повернення “з честю”)42, урочистого і люб’язного прийому по- сольств, гостей та союзників43, рідше – гідності44. Заклик угорського короля прибути “на честь”, радше, можна пов’язати з виконанням почесної місії: князь мав виступити одним із посередників при урегулюванні конфліктy у герцогстві Австрійському та Штирійському45. Прикметно, що саме сло- во у тотожному розумінні присутнє ще в одному епізоді, дотичному до австрійських справ. Під час Пресбурзького з’їзду 1248 чи 1249 рр., де об- говорювалося успадкування вакантного престолу підальпійських земель, угорський король особисто допоміг руському володарю перевдягнутися – “и такоу честь творяшеть емоу [Данилові]”46. Відповідно, тлумачення запро- шення “на честь” як один з виявів підлеглості Данила Романовича Белі IV є проблемним. Наведені факти однозначно його не підтверджують. Водночас серед літописного матеріалу наявні кілька згадок про “честь” у сюжетах, які з відносинами сюзерен-ленник можна пов’язати лише суто умовно. Наприклад, Мстислав Удатний (†1228) після битви за Галич зберіг життя боярину Судиславу і “честью великою почтивъ его и Звенигородъ дасть емоу”47. Тут відображено надання васалу міста, хоча в чому саме по- лягала “честь” – вказати складно. Звенигород – давня князівська столиця. Чи не перехід її до “звичайного” феодала хотів підкреслити літописець? 1229 р. польсько-волинське військо обложило Каліш у Великопольщі. З мурів питали Конрада I (1187–1247), що коли він поставить на заборолах руську хоругву, то “комоу честь оучиниши не Романовичема ли а свою честъ оуничижиши”48. Відомо, що у другій половині XIII ст. мазовецькі володарі були підвладними нащадків князя Романа Мстиславовича49. Проте в наведе- ному уривку про складання ленної присяги польських правителів, звичай- но, не йдеться. Захисники Каліша, радше, підкреслили, насамперед, честь для князів Данила і Василька оволодіти містом – “не даи славы Роуси”50. Найближчою до “васального” розуміння терміну є літописна оповідь про загибель князя Михайла Всеволодовича. Безрезультатно намагаючись після 41 Словник староукраїнської мови XIV–XV ст. / Ред. кол.: Д. Г. Гринчишин, Л. Л. Гумецька (голова), І. М. Керниць- кий. – Київ, 1978. – Т. 2: Н–Я. – С. 538–539; Старославянский словарь (по рукопи- сям X–XI веков) / Под. ред. Р. М. Цейт- лин, Р. Вечерки и Э. Благовой. – Москва, 1994. – С. 786–787. В обох виданнях “честь” додатково тлумачиться як милість, свято, торжество. 42 Ипатьевская летопись. – Стб. 757, 826, 856, 862, 870, 878, 886, 936, 896. 43 Там же. – Стб. 719, 729, 809, 816. 44 Там же. – Стб. 820. 45 Майоров А. В. Русь, Византия и За- падная Европа. Из истории внешнепо- литических связей XII–XIII вв. (Studiorum slavicorum orbis. – T. 1) – Санкт-Петербург, 2011. – С. 658. 46 Ипатьевская летопись. – Стб. 814– 815. 47 Там же. – Стб. 738. 48 Там же. – Стб. 757. 49 Котляр M. Коментар... – С. 345. 50 Ипатьевская летопись. – Стб. 757. 29УЧАСТЬ КНЯЗЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В ІНТРОНІЗАЦІЇ УГОРСЬКОГО КОРОЛЯ… монгольського погрому знайти притулок в Угорщині (ані Бела IV, ні Ростис- лав Михайлович, на той час вже одружений з угорською принцесою, “чести емоу не створиста” – sic!), ображений чернігівський князь вирушив до ставки Батия за ярликом на свої володіння. Після відмови виконувати передбачені у монголів ритуали (він не поклонився отцю ординських законів – “тобе [Ба- тию] кланаемса и чести приносим ти”) князь був убитий51. Важко уявити, аби угорський монарх заприсягнув руському володарю, хоча той і був його све- кром. Мабуть, князя Михайла не тільки не зустріли з належними його осо- бі почестями, а й відправили ні з чим. Варта уваги також відмова вчинити необхідний ритуал у ставці степовиків. Очевидно, отцю ординських законів, чого вимагав монгольський етикет, вклонився князь Данило Романович, який отримав ханську грамоту на свої володіння52. Можливо, саме цей момент був негативно сприйнятий літописцем, для якого примушення його покровите- ля до відступлення від християнських цінностей відобразилося у формулі “злее зла честь Татарска”. Князь ставав васалом ординців53, але “честь” у тек- сті з негативними конотаціями, очевидно, більше позначає принизливі для впливового руського володаря “почесті”, ніж підкреслення залежного статусу. Отже, версія про визнання з боку князя Данила своєї підлеглості Белі IV не знаходять беззаперечного підтвердження в джерелах. Нейтралітет нового угорського монарха, якщо з довірою поставитися до тези про його зверхність над волинським правителем, виглядає дивним на тлі невдачі старшого Рома- новича у подальшій боротьбі за спадок свого батька. Очевидно, церемонія ведення коня під час коронаційних урочистостей мала інше значення. Оригінально до вирішення питання підійшов Мирослав Лабунька. На підставі дослідження аналогічних епізодів з історії інших країн він встано- вив, що руський володар під час інтронізації виконував почесний обов’язок конюшого (лат. – Officium stratoris), виявляючи повагу до угорського мо- нарха, не пов’язану, однак з визнанням ленної залежності54. Як приклад автор навів аналогічну роль володарів Данії та Норвегії під час коронації правителя Швеції у 1210 р., що ніяк не позначилося на їх становищі55. Цю версію підтримав Олександр Головко, вказавши також на незмінність су- веренного статусу князя Данила56. З висновками М. Лабуньки погодився й Леонтій Войтович, підкресливши, що старання волинського правителя не були безплідними. Вдовольнивши амбіції короля, князь у 1236 р. домігся відтермінування заручин доньки Бели IV та Ростислава Михайловича, по суті, – укладання союзу Арпадів з чернігівськими Ольговичами57. 51 Там же. – Стб. 795. 52 Князь, певно, окремо присягав за Га- лицьку землю: Nagirnyj W. Polityka zagra- niczna... – S. 229. 53 Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – Київ, 1984. – С. 100. 54 Лабунька М. Князь Данило Галицький і коронація короля Бели IV (Чин: Officium Stratoris) // До джерел. – С. 560–561. 55 Там само. – С. 554–561. 56 Головко О. Князь та король Данило Романович: віхи політичної діяльності // Доба короля Данила в науці, мистецтві, лі- тературі (Матеріали Міжнародної науко- вої конференції 29–30 листопада. 2007 р.). – Львів, 2008. – С. 160–161. 57 Войтович Л. Угорський пасьянс // Александрович В., Войтович Л. Король Данило Романович. – С. 104–105. 30 Ілля ПАРШИН 58 Ипатьевская летопись. – Стб. 774. 59 Римська курія королівського до- стоїнства правителя не позбавляла: Pro- cházková N. Postavenie haličského král’a a slavónskeho kniežata Kolomana z rodu Arapádovcov v uherskej vnútornej a zahra- ničnej politike v prvej polovici 13. stročia // Medea. Studia mediaevalia et antique. – 1998. – Vol. 2. – S. 72–73. 60 Войтович Л. Мстислав Удатний // Александрович В., Войтович Л. Король Данило Романович. – С. 55. 61 Головко О. Галицький період ді- яльності князя Мстислава Мстиславича Удатного // Україна в Центрально-Схід- ній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – Київ, 2007. – Вип. 7. – С. 88. 62 Kaindl R. Studien zu den ungarischen Geschichtsquellen III. und IV. // Archiv für österreichische Geschichte. – Wien, 1895. – Bd. 82. – S. 587–596. 63 Homza M. Uhorsko-pol’ska kronika. Nedoceneny prameň k dejinam strednej Europy. – Bratislava, 2009. – S. 23–27; Grze- sik R. Nowe wydanie Kroniki węgiersko- polskiej // Studia Źródłoznawcze. – Warsza- wa, 2012. – T. 50. – S. 101. Старший Романович діяв у вкрай несприятливий час. Імовірно, восени 1235 р. Галич вже перебував у руках Михайла Всеволодовича і боярської партії, прихильної до нього58. За таких обставин здобути військову під- тримку було вкрай складно. Проте, засвідчуючи повагу до Бели IV, князь Данило прагнув завадити порозумінню між новим правителем Галицької землі та володарем угорського престолу: церемонії ведення коня, безумов- но, передували переговори, в ході яких старший Романович міг вжити усіх доступних дипломатичних заходів, аби переконати угорського монарха до продовження політичної лінії на союз з Арпадами. Навіть беручи до уваги можливе зречення Андрія II від власних прав у 1233 р., зацікавлення угорців до прикарпатських земель і Пониззя зберіга- лося надалі. Варто пам’ятати, що, поруч з волинським князем, у церемонії брав участь принц і колишній галицький король Коломан, який в офіційній документації продовжував послідовно вживати титул “rex Ruthenorum”59. Його правління свого часу перервалося через законні претензії на дідівську спадщину Мстислава Мстиславовича Удатного60, що згодом піддався на- мовам впливових бояр й уступив власні права королевичу Андрію, видав- ши за нього доньку61. Про вірогідність відновлення на троні брата Бели IV інформації не збереглося, але прагнення Арпадів опанувати сусіднє кня- зівство можна підтвердити важливим доказом з “Угорсько-польської хро- ніки” н евідомого автора. Вона охоплює історію Паннонії від часів Аттіли до смерті Ласло I (1040–1095), канонізованого 1192 р.62. На переконання фа- хівців, текст укладено наприкінці 1220-х років у Славонії (сучасній Хорватії) при дворі Коломана – кілька тенденційних фрагментів, закладених в ньому, мали обґрунтувати законність урядування угорського двору у Прикарпат- ті63. Сумнівно, аби Бела IV відмовився від амбіцій повернути втрачені руські володіння, хоча б і через укладання союзу з Михайлом Всеволодовичем та його сином Ростиславом. Князь Данило мав зважати на ці обставини і зава- дити об’єднанню своїх супротивників. Варто підтримати версію М. Лабунь- ки: Officium stratoris як вияв шанування та поваги до угорського монарха, з одного боку, свідчив про визнання вищості королівської гідності, але водно- час не привів до васальної присяги. Добровільний жест дав змогу виграти час для зміцнення власної коаліції і відкривав перспективи для подальших 31УЧАСТЬ КНЯЗЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В ІНТРОНІЗАЦІЇ УГОРСЬКОГО КОРОЛЯ… переговорів. Доцільно підкріпити ці судження додатковими аргументами, розтлумачивши суть церемонії ведення коня на тлі звичаїв епохи. Обов’язок або служба конюшого – поширений ритуал надання почес- ті, визнання певної переваги наїзника над тим, хто тримається за вуздечку. Символічне значення цього сакрального обряду вивчається тривалий час. Урочистість, очевидно, зародилася в Середні віки на території Західної Єв- ропи. У Римській імперії та Візантії, що чимало успадкувала з античних звичаїв, слідів існування подібної практики не віднайдено64. Ідеологічної підставою для виникнення традиції Officium stratoris є сфаль- шована грамота Костянтина I (272–337), якою він нібито передав папі Силь- вестру І (†335) владу над Вічним містом (т. зв. “Костянтинів дар” – “Donatio Constantini”). Згідно з документом, правитель добровільно вшанував намісни- ка апостола Павла, виконавши службу конюшого65. Фальсифікат легітимізував владу понтифіка над світськими володарями, а відповідний елемент процесії згодом увійшов до коронаційного церемоніалу німецьких імператорів. Ведення папського коня стало знаком поваги, символом єдності світської та церковної влад66. Проте з часом до церемоніалу додалися нові елементи. Уже в 1155 р. Адріан IV (1115–1159) вимагав від Фрідріха І Барбаросси (1122–1190), аби той під час урочистого ритуалу тримався за праве стремено – лише після тривалих перемовин король погодився на поставлені умови67. Нововведення, яке отримало назву Officium stratoris et strepae, походить, як вважається, з Ан- глії, й асоціюється із визнанням підлеглості: подібне зобов’язання виконували британські світські васали стосовно своїх сеньйорів68. Обряд відомий і в інших країнах. До нього, наприклад, відкликаються окремі сюжети “Пісні про Нібе- лунґів″69 – анонімної німецької поеми кінця XII – початку XIII ст. Різниця між обома церемоніальними службами, безперечно, існува- ла. Наприклад, із почестями зустрів Альфонс Х Мудрий (1221–1284), пра- витель Кастилії, майбутню дружину свого брата Христину (1234–1262), доньку норвезького короля Хакона IV (1217–1263): іспанський володар вий- шов назустріч обозу, з яким подорожувала скандинавська принцеса, взяв 64 Twyman S. Papal ceremonial at Rome in the twelfth century. – London, 2002. – P. 78. Ще на початку XX ст. існувала версія можливого “візантійського” походжен- ня Officium stratoris: Holtzmann R. Der Kaiser als Marschall des Papstes. Eine Un- tersuchung zur Geschichte der Beziehun- gen zwischen Kaiser und Papst im Mi¢ el- alter. – Heidelberg, 1928. – S. 22. Гіпотезу, однак, заперечено: Eichmann E. Das Offi ci- um Stratoris et Strepae // Historische Zeit- schrift. – 1930. – Vol. 142. – S. 21, not. 1. 65 Кореневский А. В., Пилюгин А. Ю. Officium stratoris и “шествие на осля- ти”: происхождение и семантика ритуа- лов // Cogito. Альманах истории идей. – Ростов-на-Дону, 2011. – С. 204–207. 66 Schüppel K. C. The stucco crucifi x of Saint Peter’s reconsidered: textual sources and visual evidence for the Renaissance copy of a medieval silver crucifi x // Old Saint Peter’s Rome / Ed. by R. McKi¢ erick, J. Osborne, C. N. Richardson and J. Story. – Cambridge, 2013. – P. 322. 67 Кореневский А. В., Пилюгин А. Ю. Officium stratoris... – С. 208. 68 Stroll M. Symbols as Power: The Papa- cy following the Investiture Contest. – Lei- den, 1991. – P. 194–196. 69 Hasty W. From Ba¢ lefi elds to Bedcham- bers: Conquest in the Nibelungenlied // A companion to the Nibelungenlied / Еd. by W. McConnell. – New York, 1998. – P. 88. 32 Ілля ПАРШИН за вуздечку її коня та провів до міста70. Процесія мала на меті вшанувати майбутню родичку впливового монарха – “служба” конюшого при цьому не має іншого тлумачення. Ще більше підстав для розрізнення суті двох обрядів дає образотворче мистецтво. У 1220 р. Фрідріх II Ґогенштауфен (1194–1250) під час урочистос- тей смиренно тримався за стремено коня папи Гонорія III (1148–1227). На- далі німецький правитель не бажав бути послушним римським понтифі- кам і в ході жорсткої політичної боротьби Інокентій IV (1195–1254) відлучив імператора від Церкви71. Водночас, шукаючи компромісу, клір був готовий іти на уступки. Зокрема, ця ситуація позначилася на оздобленні церкви Санті Куаттро Коронаті у Римі. На одній з фресок “службу” конюшого зо- бражено так: імператор тримається за вуздечку, тобто виконує Officium stratoris, але, все ж, не Officium stratoris et strepae. Послання доволі одно- значне. Заради порозуміння, церковні сфери відмовлялися від безпосе- реднього визнання Фрідріха II ленником, залишаючи за собою, можливо, лише номінальну зверхність над світським володарем. Досліджувати символічне значення цього обряду в православних дер- жавах набагато складніше через недостатність джерельних матеріалів. Під впливом західної культури обов’язок конюшого поступово проник до Ві- зантійської імперії. Історик XII ст. Іоан Кіннам ще дивувався суті корона- ційного дійства: “І з того часу немає в ньому [Римі] ні архиєрея, ані пра- вителя: там піднесений царською величчю, всупереч власній гідності, йде пішки поперед їдучого верхи архиєрея і виконує обов’язок його конюшо- го; а перший, володаря називаючи імператором, вважає його тотожним царю”72. Проте після завоювання Константинополя хрестоносцями 1204 р. ставлення до “латинських ритуалів” змінилося. У 1258 р. Михаїл VIII Па- леолог (1224/25–1282), переслідуючи власні політичні цілі, виконав Officium stratoris для патріарха Арсенія (бл. 1200–1273). Доступна також інформація про існування церемонії наприкінці XIV – на початку XV ст. базується на ненадійних джерелах, тому потребує обережного трактування73. У старокиївській традиції подібної практики, наскільки відомо, не іс- нувало. Лише від кінця XV ст. звістки про Donatio Constantini з’являються у пізніх новгородських, псковських і московських пам’ятках74. Давніші лі- тописні повідомлення (і, особливо, мініатюри) зафіксували інший обряд 70 Fischer E. Auf der Jagd nach Prinzessin Kristin in spanischen Quellen // Collegium medievale. – 2012. – Bd. 25. – S. 86. 71 Rader O. B. Friedrich II. Der Sizilianer auf dem Kaiserthrone. Eine Biographie. – München, 2010. – S. 473–477. 72 Перекладено за: Иоанн Киннам. Краткое обозрение царствования Иоан- на и Мануила Комнинов / Перевод под ред. профессора В. Н. Карпова. – Санкт- Петербург, 1859. – С. 243. 73 Відмінності урочистостей 1258 р. полягали у тому, що, по-перше, Миха- їл VIII на той час ще не був повноправ- ним правителем, а лише регентом, і, по- друге, вів патріаршого віслюка. Про це, а також про згадки “служби” конюшого у пізній Візантії див.: Angelov D. The Dona- tion of Constantine and the Church in Late Byzantium // Church and Society in Late Byzantium / Ed. by D. Angelov. – Kalama- zoo; Michigan, 2009. – P. 113–117. 74 Ostrogorsky G. A. Zum Stratordienst der Herrschers in der byzantinisch-sla- wischen Welt // Seminarium Kondakovi- anum. – Praha, 1930. – T. 7. – S. 193–204; 33УЧАСТЬ КНЯЗЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В ІНТРОНІЗАЦІЇ УГОРСЬКОГО КОРОЛЯ… присяги: встановлення особистої залежності супроводжувалося врученням меча75. Це не суперечить тому, що у Галицькому та Волинському князів- ствах, тісно пов’язаних культурними і економічними зв’язками із західно- європейськими середньовічними країнами, не знали суті Officium stratoris et strepae. Навпаки, зміст ритуалу був добре відомим і не дарма старший Романович під час церемонії тримався саме за вуздечку, а не праве стре- мено76. Очевидно, визнання своєї підлеглості не входило до планів русько- го володаря, який продовжував активно шукати союзників й серед інших впливових європейських правителів. Отже, ведучи королівського коня у коронаційному поході Бели IV восе- ни 1235 р., князь Данило не тільки шукав військової допомоги, а й боровся проти інших претендентів на спадок його батька. Виконуючи “обов’язок” конюшого, правитель навряд чи визнавав себе ленником Бели IV. Почес- на служба дала змогу, принаймні на певний, час позбавити угорської під- тримки головних конкурентів у протистоянні за Галицьку землю. Після не- вдалої війни на Подніпров’ї, очевидно, програної Михайлу Всеволодовичу, такий дипломатичний крок виглядає виваженим. Втім, повністю досягну- ти поставленої мети не вдалося. Претензії славонського правителя Колома- на, якщо вони існували, його брат не підтримав, але перевагу в опануванні Галицької землі король надав саме чернігівським володарям. Отже, участь Данила Романовича в інтронізації Бели IV восени 1235 р. відкрила десяти- ліття конфронтації між угорським та волинським дворами, кінцевою ме- жею якої стала битва 1245 р. поблизу Ярослава. Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України Flier M. S. The Iconography of Royal Pro- cession: Ivan the Terrible and the Moscovite Palm Sunday Ritual // European Monarchy: its evolution and practice from Roman an- tiquity to modern times / Ed. by H. Durch- hardt, R. A. Jackson, D. Sturdy. – Stu¢ gart, 1992. – P. 109–126; Кореневский А. В., Пилю- гин А. Ю. Officium stratoris... – С. 221–240. 75 Докладніше див.: Арциховский А. В. Древнерусские миниатюры как исто- рический источник. – Москва, 1944. – С. 31–35; Пашуто В. Т. Очерки по исто- рии Галицко-Волынской Руси. – Москва, 1950. – С. 140; Котляр M. Коментар... – С. 345. 76 Варто пригадати зауваження хро- ніста Генріха з Мюґельна, що праворуч від Бели IV ніс меч його брат Коломан: Heinrichs von Mügeln Chronik der Hun- nen. – S. 82.

Схожі ресурси