“Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності

З поміж актуальних проблем сучасної східноєвропейської історіографії історія Київської Русі посідає особливе місце. Російські історики, повернувшись до “звичайної схеми російської історії”, яку свого часу аргументовано розкритикував Михайло Грушевський, вважають Руську державу етапом у розвитку с...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2018
Автор:	Щодра, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2018
Назва видання:	Княжа доба: історія і культура
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179025
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	“Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності / О. Щодра // Княжа доба: історія і культура. — 2018. — Вип. 12. — С. 9-24. — Бібліогр.: 84 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179025
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1790252021-04-01T01:26:04Z “Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності Щодра, О. З поміж актуальних проблем сучасної східноєвропейської історіографії історія Київської Русі посідає особливе місце. Російські історики, повернувшись до “звичайної схеми російської історії”, яку свого часу аргументовано розкритикував Михайло Грушевський, вважають Руську державу етапом у розвитку своєї державності. Вони традиційно ведуть відлік її історії від 862 р., від літописної легенди про прикликання варягів, і пробують довести, що первісна Русь виникла на півночі Східної Європи, зокрема обґрунтовують версію Руського Ладозького каганату. Проте численні вказівки зарубіжних середньовічних авторів фіксують Русь і русів уже наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст. та локалізують їх на півдні Східної Європи. Особливо цінною є інформація Бертинських анналів про посольство русів 838–839 рр. до Візантійської імперії та Імперії франків, яку можна вважати першою чітко датованою згадкою про старокиївську державу – Руський каганат, правитель якої, як вказав автор хроніки, мав тюркський імператорський титул “хакана” (“кагана”). The history of Kyivan Rus has a special place in the contemporary Eastern European historiography. Russian historians, while returning to the “usual scheme of Russian history” consider the Kyivan Rus one of the stages in the development of the Russian statehood. This theory was once reasonably criticized by Mykhaylo Hrushevsky. Russian historians traditionally start the history of Kyivan Rus from the year 862 which is when, according to the chronicle’s legend the Vikings were called to rule over the local tribes. They try to prove that the primary Russian state arose in the north of Eastern Europe, supporting the version of the Russian Ladoga Khaganate. However, numerous references in the foreign medieval sources mention Kyivan Rus and its people – rusians at the end of the VIII – at the beginning of the IX century and state their location primarily in the south of Eastern Europe. Particularly valuable is the information of the Bertin Chronicle about the embassy of the rusians in the years 838–839 to the Byzantine Empire and the Franks Empire, which can be considered the first clearly dated mention of the Old Kyiv state – the Rusian Khaganate whose ruler, according to the author of the chronicle, had the Turkic emperor’s title of “Khakan” (Kagan). 2018 Article “Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності / О. Щодра // Княжа доба: історія і культура. — 2018. — Вип. 12. — С. 9-24. — Бібліогр.: 84 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179025 94:341.7](477)“838/839” uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	З поміж актуальних проблем сучасної східноєвропейської історіографії історія Київської Русі посідає особливе місце. Російські історики, повернувшись до “звичайної схеми російської історії”, яку свого часу аргументовано розкритикував Михайло Грушевський, вважають Руську державу етапом у розвитку своєї державності. Вони традиційно ведуть відлік її історії від 862 р., від літописної легенди про прикликання варягів, і пробують довести, що первісна Русь виникла на півночі Східної Європи, зокрема обґрунтовують версію Руського Ладозького каганату. Проте численні вказівки зарубіжних середньовічних авторів фіксують Русь і русів уже наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст. та локалізують їх на півдні Східної Європи. Особливо цінною є інформація Бертинських анналів про посольство русів 838–839 рр. до Візантійської імперії та Імперії франків, яку можна вважати першою чітко датованою згадкою про старокиївську державу – Руський каганат, правитель якої, як вказав автор хроніки, мав тюркський імператорський титул “хакана” (“кагана”).
format	Article
author	Щодра, О.
spellingShingle	Щодра, О. “Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності Княжа доба: історія і культура
author_facet	Щодра, О.
author_sort	Щодра, О.
title	“Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності
title_short	“Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності
title_full	“Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності
title_fullStr	“Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності
title_full_unstemmed	“Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності
title_sort	“себе, тобто свій народ, називали рос… їх король іменується хаканом…”: руське посольство 838–839 років до візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання київської держави та початків формування української державності
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2018
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179025
citation_txt	“Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король іменується хаканом…”: Руське посольство 838–839 років до Візантії та імперії франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування української державності / О. Щодра // Княжа доба: історія і культура. — 2018. — Вип. 12. — С. 9-24. — Бібліогр.: 84 назв. — укр.
series	Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv	AT ŝodrao sebetobtosvíjnarodnazivalirosíhkorolʹímenuêtʹsâhakanomrusʹkeposolʹstvo838839rokívdovízantíítaímperíífrankívvažlivavíhamížnarodnogoviznannâkiívsʹkoíderžavitapočatkívformuvannâukraínsʹkoíderžavností
first_indexed	2025-07-15T17:53:30Z
last_indexed	2025-07-15T17:53:30Z
_version_	1837736406931210240
fulltext	Ольга ЩОДРА “СЕБЕ, ТОБТО СВІЙ НАРОД, НАЗИВАЛИ РОС… ЇХ КОРОЛЬ ІМЕНУЄТЬСЯ ХАКАНОМ…”: РУСЬКЕ ПОСОЛЬСТВО 838–839 РОКІВ ДО ВІЗАНТІЇ ТА ІМПЕРІЇ ФРАНКІВ – ВАЖЛИВА ВІХА МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ПОЧАТКІВ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ Питання історії за новітніх часів посідають щораз більше місця у суспіль- ному просторі. Окрім природного бажання краще пізнати своє минуле, увагу до них, значною мірою, обумовлюють новітні політичні чинники, насампе- ред російська агресія проти України, яка актуалізувала відомий вислів Отто Бісмарка, що війни виграють (і програють теж! – О. Щ.) вчителі історії. Над- звичайно актуальними є також слова одного з конструкторів сучасної світо- вої політики Генрі Кіссінджера, який наголошував на визначальній ролі історії для розуміння питань національної безпеки і відзначав, що історична пам’ять держав – це вивірення істинності їх політики. На його думку, “історія важлива подвійно: як джерело, що дає змогу виявляти історичні аналогії, і як визна- чальний фактор національної свідомості”. Слушність цих постулатів підтверджують сучасні політичні реалії. Історичні фальсифікації стали потужним засобом інформаційної війни, яку Росія розгор- нула проти України. Цілеспрямований наступ на історичному фронті розпочався задовго до військового конфлікту і, певною мірою, – виявився його прологом. Саме він створив особливу атмосферу “руского міра” в російському суспільстві та час- тині регіонів України, у якій виховувалося нове, уже порадянське покоління його прихильників. Ця невидима лінія фронту проходила через шкільні і вузівські підручники, системну великодержавну політику формування історичної пам’яті, якій російська влада приділяла і надалі приділяє надзвичайно істотну увагу. Одним з виявів сучасної історичної експансії стали претензії Росії до дер- жавної спадщини старокиївської доби. Вони виразніше зазначилися відразу після розпаду СРСР, коли перед новими незалежними державами, насамперед українською і російською, перед українцями і росіянами постала проблема ет- нополітичної самоідентифікації, а перед їх національними історіографіями – необхідність створення актуальних концепцій національних історій. Історія СРСР була, по-суті, радянською версією історії Російської імперії й тільки зо- всім фрагментарно, насамперед – з огляду неподільно домінуючого російського інтересу, до неї вибірково залучали вибрані факти з історії інших народів, що входили до його складу. Розпад Союзу дав українцям потенційну можливість реконструювати власну національну історію, позбавлену натиску російських імперських міфів. Росіяни ж позбулися не лише територій союзних респу- блік, а й водночас – права на їх історію. Територіальні втрати вони сприйняли УДК 94:341.7](477)“838/839” 10 Ольга ЩОДРА (і сприймають) дуже болісно, оскільки географія і кордони – невід’ємна складо- ва національного менталітету, особливо імперських націй. Не змогли вони від- мовитися і від імперських історичних міфів, століттями витворених, спершу, зусиллями російської, а потім і – за її прикладом – радянської історіографії. Винятково важлива для Росії “українська” складова цієї міфології полягала у запереченні самого факту існування українського народу та його державності, трактованих як, нібито, невід’ємна частина російської національної і державної історії. У першій половині 1990-х років, у період становлення сучасної росій- ської історіографії одиноко прозвучав голос викладача Московського універ- ситету Бориса Зємцова, який закликав колег-істориків визнати той факт, що після розпаду СРСР росіяни втратили право на історію Київської Русі, держав- на спадщина якої належить українцям1. Заклику не сприйняли – більшість по- вернулася до імперської історіографічної спадщини, зокрема, – історичної кон- цепції Миколи Карамзіна, в якій витоки російської національної і державної традиції ведуться від періоду Київської держави2. Свого часу цю історичну схе- му розкритикував Михайло Грушевський, наголошуючи, що вона не лише по- збавляла українців власної історії, а й не давала росіянам розуміння справжніх витоків їхньої етнічної і державної традиції3. “Що ж до історії українського на- роду, – наголошував дослідник, – то, позбавлена історії Київської Русі, вона “зі- стається не тільки без початку, а і в вигляді якихось кавалків, не пов’язаних між собою органічно, розділених прогалинами”. Учений протиставив “звичайній схемі” свою концепцію історії східних слов’ян, якою переконливо доводив, що Русь – невід’ємна органічна частина державного буття українського народу4. Дискусії навколо проблеми політичної спадщини Русі і, відповідно, – ви- токів української та російської державності активізувалися у 2000-х роках на тлі приготувань до святкування 1150-річного ювілею російської державності, відлік якої частина російських істориків ведуть від 862 р. – дати легендарно- го літописного прикликання варягів5. У 2002 р. відбулася зустріч російського президента з істориками під девізом: “Путін править історію. Росії шукають нову колиску замість Києва”. Перелік запрошених навів відомого російсько- го дослідника Аполлона Кузьміна на думку, що цією колискою мав стати Стокгольм6. У боротьбі за спадщину Руської держави знову, як і свого часу у ХVІІІ ст., коли від обговорення початків Русі в Російській імператорській ака- демії наук розпочиналася новітня російська історіографія, для обґрунтування історичних прав Росії використовується норманська теорія. Згідно зі знаною класичною версією, Русь заснували скандинави і перший її центр був розта- шований на півночі Східної Європи – у Новгороді на р. Волхов. Основну роботу з “виправлення” у “потрібному” напрямі початкової історії та створення її оновленої версії виконали археологи Ладозької експедиції. Вони 1 Земцов Б. Откуда есть пошла российская цивилизация Общественные науки и совре- менность. Москва, 1994. № 4. С. 52. 2 Щодра О. М. Нова-стара схема російської історії: висвітлення початкової історії Росії в сучасних російських підручниках для ви- щих навчальних закладів Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 37, ч. 2. Львів, 2002. С. 227–230. 3 Грушевський М. С. Звичайна схема “рус- ской” історії й справа раціонального укла- ду історії східного слов’янства Український історичний журнал (далі – УІЖ). 2014. № 5. С. 203–208. 4 Там само. С. 205. 5 Докладніше див.: Щодра О. М. 862 рік в історії Східної Європи: історичний і полі- тичний контексти 1150-річного ювілею ро- сійської державності Педагогічна думка. 2012. № 2. С. 31–38. 6 Кузьмин А. Г. Начало Руси. Москва, 2003. С. 8. 11«СЕБЕ, ТОБТО СВІЙ НАРОД, НАЗИВАЛИ РОС… доводили існування первісної “північної Руської держави”, центром якої, спершу, нібито, мала бути Ладога7. Версія “Ладозької Русі” (Ладозького каганату) змінила попередню норманську “Новгородську Русь”, наукова неспроможність якої стала очевидною після того, як археологи встановили, що до ХІ ст. Новгорода на Вол- хові не існувало8. На думку творців “ладозької” версії, Новгород став наступним – другим – центром Руської держави, а Київ був уже її третьою столицею9. Окремі автори йшли ще далі, взагалі заперечуючи існування Київської держави10. Варто зазначити, що частина відомих російських істориків критично сприйняли новоявлений “Ладозький каганат”11. А. Кузьмін навіть охарактери- зував його прояву як “заміну історії антиісторією”12. Не підтримали цієї версії і провідний російський археолог-славіст Валентин Сєдов13 та відомий історик й історіограф Русі В’ячеслав Фомін14. В українській історіографії послідовним її критиком виступає академік Петро Толочко. Він переконливо доводить, що наведені в дослідженнях російських археологів докази існування у VІІІ–ІХ ст. норманської факторії у Ладозі не дають жодних підстав вважати місто столи- цею Руського каганату (правителя Русі вперше згадано в зарубіжних джерелах, власне, з титулом хакан або каган)15. Політично актуалізована в сучасній Росії проблема походження Русі, в контексті якої створено концепцію “Ладозького каганату” й 2012 р. відзначено 1150-річний ювілей російської державності, потребують, на нашу думку, відповід- ної реакції українських політичних і громадських кіл та активнішої наукової пози- ції українських істориків насамперед. Треба остаточно відмовитися від не просто застарілої, а й хибної у самих основах схеми історії, згідно з якою Русь мала утво- ритися, нібито, щойно 882 р., коли Олег прийшов із Новгорода (який на той час ще не існував!) і, захопивши Київ, об’єднав північний і південний центри майбутньої 7 Див.: Мачинський Д. А. Волховская Русь (VІІІ–ІХ вв.) Современность и археология. Международные чтения, посвященные 25 ле- тию Староладожской археологической экспе- диции. Санкт-Петербург, 1997, С. 71–75; Его же. Почему и в каком смысле Ладогу сле- дует считать первой столицей Руси Ладога и Северная Евразия от Байкала до Ла-Манша. Связующие пути и центры. Шестые чтения памяти Анны Мачинской. Санкт-Петербург, 2002. С. 5–35; Кирпичников А. Н., Сарабья- нов В. Д. Старая Ладога древняя столица Руси. 3-е изд. Санкт-Петербург, 2010. * Археологічні дослідження в Новгороді показали, що у ІХ–Х ст. міста ще не було, звідси як столиця так званої Північної Русі, існування якої доводили російські і радян- ські історики, він не міг функціонувати. 8 Носов Е. Н. Новгородское (Рюрикові) городище. Ленинград., 1990; Войтович Л. Гольмгард: де правили руські князі Святос- лав Ігоревич, Володимир Святославич та Ярослав Володимирович УІЖ. Київ, 2015. № 3(522). С. 37–55; Його ж. Хольмгард-Нов- город: загадки истории Руси Х – первой половины ХІ века Вестник Удмуртского уни- верситета. Серия 5: История и философия. Вып. 1. Ижевск, 2015. С. 7–18. 9 Цукерман К. Два этапа формирования Древнерусского государства Археологія. 2003. № 1. С. 76–99. 10 Бычков А. Киевская Русь. Страна, кото- рой не было. Легенды и мифы. Москва, 2005. 11 Докладніше див.: Селин А. А. Староладож- ский миф в академическом дискурсе послед- них лет Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. 2012. № 1(11): январь-июнь. С. 117–126. 12 Кузьмин А. Г. Начало Руси. С. 8. 13 Див.: Седов В. В. Русский каганат ІХ века Вопросы истории. 1998. № 4. С. 3–15. 14 Див.: Фомин В. Начальная история Руси. Москва, 2008. 15 Толочко П. П. Русь изначальная Археоло- гія. 2003. № 1. C. 100–103; Eго жe. Ладога и ее округа в первые века русской истории Київ і Русь. Київ, 2008. С. 40-46; Eго жe. В поисках загадочного каганата Київ і Русь. С. 29–39; Eго жe. Где находилась изначальная Русь? Доклад на международной научной конфе- ренции “Христианизация Руси во времена князя Аскольда: 1150 лет” Хритиянізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Асколь- да: 1150 років. Матеріали міжнародної наукової конференції. Чернігів; Луцьк. 2012. С. 4–17. 12 Ольга ЩОДРА Руської держави. Ця дата досі фігурує навіть у шкільних підручниках, автори яких на такий спосіб свідомо чи несвідомо підтримують норманську версію початкової “Північної Русі”. Настав час позбутися також неологізму радянських часів – тер- міну “Давньоруська держава” як засобу маніпуляцій у російській історіографії. Автори праць з історії Росії, зокрема підручників, залучають зазначене окреслен- ня, аби створити видимість тяглості російської історії від часів Київської Русі до Російської імперії ХVІІІ ст. і сучасної путінської “великої Росії” , чого насправді не тільки не було, а й бути не могло. При цьому вони не використовують послідов- но стосованих упродовж багатьох століть оригінальних автентичних історичних найменувань своєї держави як у власній традиції, так і зовнішньому світі – Мос- ковське князівство, Московське царство, Московія. Прикладом можуть бути назви розділів одного з новіших вузівських підручників історії Росії: “Давня Русь”, “Русь у ХІІ–ХV ст.”, “Від Русі до Росії”, “Російська імперія”, “Радянська Росія”16. Аби остаточно позбутися міфів у дискусії про історичну спадщину, треба, врешті, визнати, що Русь була державою імперського типу. Карл Маркс нази- вав її імперією Рюриковичів17, М. Грушевський порівнював Русь з Римською імперією, а права Росії на її спадщину – з правами Франції (територія якої входила до римської провінції Галлії) на спадщину Риму18. Думку про Русь як імперію поділяв, хоч і не вживав самого терміну, основоположник радянської концепції історії Київської Русі академік Борис Греков – він порівнював її з державою Меровінгів і Каролінгів19. Імперський характер Русі відзначав також радянський академік Борис Рибаков20. В українській історіографії 1990-х років Русь як середньовічну імперію характеризували Леонід Залізняк21 і Сергій Фе- дака22. На її імперському характері наголошували автори перших шкільних підручників з історії України, виданих у 1990-х роках, – Григорій Сергієнко, Валерій Смолій, Роман Лях, Наталя Темірова. Вони стверджували, що форму- вання в середньовічній Русі, населеній багатьма племенами, єдиної етнічної спільності, так званої давньоруської народності, є історичним міфом; що тери- торіальним ядром або метрополією Руської імперії було Середнє Подніпров’я, а політично домінуючим етносом – слов’янські племена української групи23. Автори нових шкільних підручників 2000-х років відмовилися від харак- теристики Русі як імперії і наголос у процесі її формування знову зробили на 882 р., вважаючи його датою заснування Руської держави. У програмі зовніш- нього незалежного тестування за 2013 р. лише від цієї дати розпочинається історія Русі. Тобто, програма не врахувала більш як півстолітню задокументо- вану попередню, давнішу історію київської державності, зокрема, із загально- відомим походом князя Аскольда на Константинополь 860 р. та поєднаним з ним першим хрещенням київського правителя24 16 Дворниченко А. Ю., Ильин Е. В., Криво- шеєв Ю. В., Тот Ю. В. Русская история с древнейших времен до наших дней. 3-е изд. Санкт-Петербург, 1999. 17 Маркс К. Экономические рукописи 1857–1859 годов. Критика политической экономии. Ч. 1 Маркс К., Энгельс Ф. Сочине- ния. Изд. 2-е. Т. 46, ч. 1. Москва, 1968. С. 204. 18 Грушевський М. С. Звичайна схема... С. 203. 19 Греков Б. Киевская Русь. Москва, 1953. С. 31. 20 Рыбаков Б. А. Первые века русской исто- рии. Москва, 1964. С. 147–150. 21 Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. Київ, 1994. С. 136–137. 22 Федака С. Політична історія України-Ру- сі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття). Ужгород, 2000. 23 Сергієнко Г. Я., Смолій В. А. Історія Укра- їни з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. Київ, 1993; Лях Р. Д., Темірова Н. Р. Історія України з найдавніших часів до середини ХІV ст. Київ, 1995. 24 Див.: Щодра О. М. Історія традиційного суспільства у програмі зовнішнього неза- 13«СЕБЕ, ТОБТО СВІЙ НАРОД, НАЗИВАЛИ РОС… У контексті проблеми утворення Русі, варто наголосити, що літописи, зо- крема “Повість минулих літ”, не пропонують чіткої й однозначної відповіді на питання про час її виникнення. Зрештою, писемні джерела рідко подають до- кладну дату заснування держав, як один з не характерних винятків – 1199 р. для Галицько-Волинської держави (проте це не тільки значно ближча доба, а й зовсім інші обставини). Здебільшого, такі дати незмінно умовні – їх прийнято визначати за першими джерельними згадками про держави або діяльність їхніх правите- лів. Ситуацію із датуванням заснування Руської держави немало ускладнює те, що авторів найдавнішого київського літопису – “Повісті временних літ” – відді- ляло від початкової історії їхньої держави – ІХ ст. – понад 300 років. Використо- вуючи записи попередників, візантійську історичну спадщину та усну традицію, зафіксовану у легендах і билинах, вони мали дуже приблизне уявлення про хро- нологію та події відповідного часу. До того ж, не можна не зважати й на ту цілком очевидну обставину, що з політичних міркувань літопис зазнав редагувань уже в процесі його створення у другій половині ХІ–ХІІ ст., а також, ймовірно, й пізніше, в ХІV–ХV ст., коли укладено найдавніші збережені літописні зведення25. Тому вче- ні давно висловлюють сумніви щодо історичної достовірності літописних повідо- млень про події ІХ ст.26 Відомий дослідник літописів Олексій Шахматов вважав, що у первісному давнішому варіанті літопису легенди про прикликання варягів не було взагалі: вона є пізнішою вставкою до ранішого тексту27. Появу Руської землі (Руської держави) літописець співвідносить з походом руської дружини на чолі з князями Аскольдом і Діром на Царгород (Констан- тинополь) у 6360 (852) р.28 Як встановили дослідники, дату від створення світу літописець перевів за олександрійським літочисленням у 852 р.29 Із зарубіжних писемних джерел, зокрема Брюссельської хроніки, відомо про перебування руських військ під мурами Константинополя 18–25 червня 860 р.30 Деякі сучас- ні автори, керуючись літописною традицією, також дотримуються думки, що саме цим походом Русь вперше заявила про себе на міжнародній арені31, хоча такий погляд на початкову історію Київської держави ще наприкінці ХІХ ст. лежного тестування та у шкільних підруч- никах з історії України Педагогічна думка. 2013. № 1. С. 19–21. 25 Показові й характерні приклади того, як редагувалася найдавніша частина літо- пису зусиллями новіших московських літо- писців на конкретних вимовних прикладах у новішій літературі навів: Диба Ю. Батьків- щина святого Володимира. Волинська зем- ля у подіях Х століття (Міждисциплінарні нариси ранньої історії Руси-України). Львів, 2014. С. 138–144; Його ж. “Словенська” та “Ле- хітська” групи слов’ян у переліках народів Повісті временних літ й проблема початків Русі Хроніки Ладомерії. Вип. 1. Володимир- Волинський, 2016. С. 68–83. 26 Див.: Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Москва, 1991. С. 3; Вілкул Т. Л. Літопис і хро- нограф. Студії з текстології до монгольського київського літописання. Київ, 2015. С. 223–227. 27 Шахматов А. А. Сказание о призвании варягов. Санкт-Петербург. 1904. С. 2. 28 Повесть Временних Лет по Лаврентиев- ской летописи 1377 г. / Под ред. В. П. Адриа- новой-Перетц. Москва; Ленинград, 1950. С. 17. 29 Літопис Руський / За Іпатським спис- ком переклав Л. Махновець. Київ, 1990. С. 11. Новіший, значно докладніший аналіз похо- дження цієї дати див.: Вілкул Т. “В лето 6360. Почася прозывати руская земля”. Початковi статтi Повісті временних літ та Новгород- ського літопису Княжа доба: історія і культу- ра Вип. 8 / Відп. ред. В. Александрович. Львів, 2014. С. 73–104; Її ж. Літопис… С. 181–192. 30 Кузенков П. В. Поход 860 г. на Кон- стантинополь и первое крещение Руси в средневековых письменных источниках Древнейшие государства Восточной Европы. 2000. Проблемы источниковедения. Москва, 2003. С. 155. 31 Див., наприклад: Петрухин В. Я. Начало этнокультурной истории Руси ІХ–ХІ веков. Смоленск, 1995; Цветков С. В. Поход русов на Константинополь в 860 году и начало Руси. Санкт-Петербург, 2010. 14 Ольга ЩОДРА спростував М. Грушевський. У вступному викладі з Давньої історії Русі, виго- лошеному у Львівському університеті 30 вересня 1894 р., він вказував, що для з’ясування питання початків Русі необхідно залучати не лише вітчизняні, а й зарубіжні, зокрема візантійські та арабські джерела32, з ранішими свідченнями про її морські походи та зовнішньополітичну активність. За часів раннього Середньовіччя візантійські факторії на узбережжі Чор- ного моря (Сурож, Херсонес, Амастріда) виступали важливими осередками міжнародної торгівлі, тогочасний центр якої перебував у Константинополі, тому руси виявляли до них посилений інтерес. Свідчення цього зберегло “Жи- тіє Стефана Сурозького”, написане, на думку дослідників, наприкінці VІІІ ст.33, в якому згадано похід русів на чолі з князем Бравлином на візантійську фак- торію Сурож (тепер Судак). Автор “Житія” зафіксував, що велика руська рать “воювала тоді від Корсуня до Корчева (слов’янська назва Керчі) у візантійських і хозарських володіннях”34. Це занепокоїло обидві держави і спонукало їх до укладення військово-політичного союзу не лише проти арабів, а й Русі. За при- пущенням Б. Рибакова, причиною військового походу Бравлина стала грецька блокада гирла Дніпра і частини узбережжя Чорного моря, звідки торговель- ні каравани руських купців здійснювали плавання до Керченської протоки і Царгорода35. На думку історика дипломатії київської доби Андрія Сахарова, цей похід завершився укладенням одного з перших русько-візантійських дого- ворів. За свідченням автора “Житія”, руси повернули усе награбоване і полоне- них та залишили місто, нічого не взявши з собою, а це, як вважав історик, може означати, що їм вдалося укласти вигідну угоду з візантійським намісником36. До того ж, аби закріпити досягнуті домовленості, сурозький архиєпископ Фі- ларет, імовірно, також учасник переговорів з руським князем, згідно з візантій- ською політичною традицією, охрестив Бравлина. Свідчення про активну участь руських купців у східній і візантійській тор- гівлі в першій половині ІХ ст. зберегло також раннє східне джерело – праця Ібн Хордадбеха “Книга шляхів і країн”, написана не пізніше 840 р.37 Арабський автор так розповідав про участь русів у міжнародній торгівлі: “Якщо говорити про купців ар-Рус – то це один із різновидів слов’ян. Вони плавають морем Джурджан (Каспійське) і висаджуються на будь-якому його березі. Іноді вони везуть товари до Багдаду на верблюдах. Перекладачі в них – слов’яни, слуги – євнухи. Вони стверджують, що є християнами”38. Важливим сприймається той факт, що автор був начальником пошти у великому торговельному місті Рей і в його віданні перебувала область Джебел, через яку проходив торговельний 32 Грушевський М. С. Вступний виклад з Давньої історії Русі, виголошений у Львів- ському університеті 30 вересня 1894 р. Його ж. Твори у 50 т. Т. 1: Серія “Суспільно-політичні твори (1894–1907)”. Львів, 2002. С. 66–67. 33 Васильевский В. Г. Русско-византийские исследования. Вып. 2. Житие свв. Георгия Амастридского и Стефана Сурожского. Санкт-Петербург, 1893. С. 160; Иванов С. А. Древнеармянское Житие Стефана Сурож- ского и хазары Хазары, евреи и славяне. Т. 16. Иерусалим; Москва, 2005. С. 310. 34 Житие Стефана Сурожского. Тексты и переводы Могарычев Ю. М., Сазанов А. В. Степанова Е. В., Шапошников А. К. Житие Стефана Сурожского в контексте истории Крыма иконоборческого времени. Симферо- поль, 2009. С. 11–76. 35 Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ вв. Изд. 2-е. дополн. Мо- сква, 1993. С. 289. 36 Сахаров А. Дипломатия Древней Руси. ІХ – первая половина Х века. Москва, 1980. С. 28–29. 37 Цветков С. В. Поход русов... С. 37. 38 Ибн Хордадбех. Книга путей и стран / Перевод с арабского, комментарии, иссле- дование Н. Велихановой. Баку, 1986. С. 39. 15«СЕБЕ, ТОБТО СВІЙ НАРОД, НАЗИВАЛИ РОС… шлях Рей-Багдад, тобто, він писав не з чужих слів, а сам був сучасником і свід- ком описуваних подій, зокрема торговельних експедицій русів. Ібн-Хордадбех повідомляє про руський експорт хутра до Візантії з оплатою десятини імпера- тору, і через Хозарію – до арабських країн з десятиною на користь хозарського правителя. Отже, уже в першій половині ІХ ст. руських купців добре знали в арабському світі, разом із хозарами та греками вони відігравали важливу роль у торгівлі між арабським Сходом і європейським Заходом. Вартим уваги є та- кож той факт, що вже на першу половину ІХ ст. руси (безперечно, – певна час- тина правлячої верхівки, до якої належали і купці) прийняли християнство. На нашу думку, ще одним переконливим доказом існування Руської держа- ви в першій половині ІХ ст. є свідчення франкської (Бертинської) хроніки, оригі- нал якої – рукопис ІХ ст. – зберігається у фондах публічної бібліотеки французь- кого міста Сент-Омер. Її автор – Пруденцій, єпископ міста Труа, придворний літописець правителя франків, сучасник і свідок описаних подій, повідомив, що 18 травня 839 р. до Інгельгейму – столиці короля франків і імператора Заходу Людовіка Благочестивого – разом із візантійським посольством прибули руські посли39. З тексту хроніки стає зрозумілим, що перед тим, 838 р.40, руське посоль- ство приймав у Константинополі імператор Теофіл, а наступного року він віді- слав його у супроводі візантійських посадовців – калцедонського митрополита Теодосія і спатарія Теофана – до Людовика Благочестивого, якому написав листа з проханням дозволити послам повернутися додому через володіння франків. Візантійський імператор пояснив, що традиційний шлях на батьківщину став 39 “Venerunt etiam legati Grecorum a Theo- philo imperatore directi, Theodosius videlicet Calcedonensis metropolitanus episcopus et Theophanius spatarius, ferentes cum donis imperatori dignis epistola; quos imperator quinto decimo Kalendas Iunii in Ingulenheim honorifice suscepit… Misit etiam cum eis quos- dam, qui se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant, quos rex illorum Сhacanus voca- bulo ad se amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat, petens per memoratam epistolam, quatenus benignitate imperatoris redeun- di facultatem atque auxilium per imperium suum toto habere possent, quoniam itinera, per quae ad illum Constantinopolim vene- rant, inter barbaras et nimiae feritatis gentes inmanissimas habuerant, quibus eos, ne forte periculum inciderent, redire noluit” Quorum adventus causam imperator diligentius inves- tigans, comperit, eos gentis esse Sueonum ex- ploratores potius regni illius nostrique quam amicitiae petitores ratus,..”. Цит. за: Annales Bertinia. Prudentii Tresensis episcopi, annales a 835–861 Monumenta Germaniae Historica. T. 1: Annales et chronica aevi Carolini. Leipzig, 1925. S. 434 (Також прийшли посли греків, виряджені від імператора Теофіла, а саме Теодосій, єпископ Кальцедонської митро- полії, і спатарій Теофаній, несучи з відпо- відними подарунками до імператора листа; імператор з честю прийняв їх в Інгельгеймі у п’ятнадцяті календи червня… Він також послав з ними тих самих, які себе, тобто свій народ, називали Рос, яких їх король, іменований Хаканом, послав раніше заради того, щоби вони проголосили про дружбу до нього, просячи через згаданого листа, так як вони змогли отримати прихильність імператора, можливість повернутися, а також допомогу через всю його владу. Він не захотів, щоби вони поверталися тими [шляхами] і по- трапили б у велику небезпеку, через те, що шлях, яким вони йшли до нього в Констан- тинополь, вони здійснили серед варварів, дуже жорстоких і страшних народів. Дуже уважно дослідивши причину їх приходу, ім- ператор довідався, що вони з народу свеонів [Sueonum], як вважається, скоріше розвід- ники, ніж прохачі дружби цього королів- ства і нашого). 40 Дослідники датують посольство русів до Візантії 838 р., оскільки на той час умо- ви для навігації у Чорному морі були най- сприятливішими у липні-серпні, коли й здійснювалися усі походи і посольства ру- сів. Тобто, щоб потрапити до Інгельгейму у травні 839 р., руське посольство мало при- бути до Візантії влітку 838 р.: Боровский Я. Е. Византийские, старославянские и старогру- зинские источники о походе русов в VІІ в. на Царьград Древности славян и Руси. Москва, 1988. С. 62. 16 Ольга ЩОДРА небезпечним через загрозу кочових племен, тому посли змушені повертатися в обхід. Саме у той час Дніпро-Дністровське межиріччя зайняли войовничі пле- мена угрів, 839 р. утворивши тут своє державне об’єднання – Ателькюзу. Вони, ймовірно, і були тими небезпечними кочовиками, які перекрили традиційний водний шлях до Візантії через Чорне море й Дніпро. Зважаючи на авторитет і прохання візантійського імператора, правитель франків прийняв руських послів. Розпитавши їх докладніше, Людовик Благо- честивий з’ясував, що вони є свеонами (svueonum). За традицією, яку запо- чаткував основоположник норманізму Готліб Зігфрід Байєр при впроваджен- ні до наукового вжитку хроніки Пруденція, свеонів прийнято ототожнювати зі шведами (у європейських середньовічних джерелах згадуються під іменем “свевів”)41. Німецький історик вважав шведське походження послів ще одним доказом заснування Русі норманами. Однак подальша розповідь Пруденція, фактично, заперечує таке трактування. Хроніст вказав, що відповідь послів на- сторожила імператора франків, який запідозрив їх у шпигунстві і затримав для остаточного з’ясування. Таку реакцію Людовика Благочестивого можна поясни- ти тим, що шведів він добре знав: у 829 р. на прохання шведського короля імпе- ратор франків відрядив до Бірки християнську місію єпископа Ансгарія. Вона тривала три роки, Ансгарій мав особисту зустріч з королем Б’єрном42, тобто був добре проінформований про політичну ситуацію у країні і, мабуть, мав би щось знати про, нібито, засновану зусиллями шведів у Східній Європі державу Русь, коли б така на той час, справді, існувала. Можна припустити, що від місіо- нерів правителю франків постійно надходила інформація також про інші скан- динавські країни, за якими франки постійно стежили, побоюючись морських набігів норманів. І вже напевно після завершення місії, коли 832 р. Ансгарій повернувся на батьківщину, він докладно відзвітував Людовику Благочестивому як про свою діяльність, так і все, про що дізнався стосовно скандинавських на- родів. Проте, як стає зрозуміло з тексту хроніки, імператор франків нічого не чув про шведську (чи данську – О. Щ.) Русь, а також її правителя-хакана (кагана), що й викликало підозри. Натомість народ росів, про що свідчить уточнення хроніста “тих самих, які себе, тобто свій народ, називали Рос”, уже знав. Най- переконливіше пояснення цього епізоду свого часу дав М. Грушевський: на його думку, зазначені свеони повинні були бути найманцями на службі у руського кагана43. Такий погляд поширений і в сучасній історіографії. Так, німецький іс- торик Йоахим Херрман вважає повідомлення Бертинської хроніки свідченням, що “в Київській Русі скандинави вступали на службу в княжі дружини”44. 41 На думку А. Кузьміна, з терміном “Sueonum” не все так однозначно: етнічна назва “свеони” історично не співпадала з на- звою “свеви”. Так, античні автори відрізняли свеонів від свевів (майбутніх шведів). “Све- ви” – найчисельніше з германських племен, назва якого стала самоназвою для германців, у перші століття н. е. вони жили у верхів’ях Рейну й у VІ ст. проникли в Скандинавію, давши назву Швеції, а “свеони” – на одному з островів Балтійського моря. У ранньому Середньовіччі назви “свеони” і “свеви” часто “ніби зливалися під пером німецьких авто- рів і сприймалися як ідентичні”. Дослідник вважає, що у ІХ ст. франкські літописці нази- вали “свеонами” невизначене населення бал- тійського узбережжя і островів, тобто термін мав географічне, а не етнічне значення: Кузь- мин А. С. Начало Руси. С. 315. 42 Адам Бременский. Деяния Гамбургских архиепископов Адам Бременский, Гельмольд из Босау, Арнольд Любекский. Славянские хро- ники. Москва, 2011. С. 19. 43 Грушевський М. Історія України–Руси. Т. 1: До початку ХІ віку. Львів, 2005. С. 397–399. 44 Херрман Й. Славяне и норманны в ран- ней истории Балтийского региона Славяне и скандинавы. Москва, 1986. С. 50. 17«СЕБЕ, ТОБТО СВІЙ НАРОД, НАЗИВАЛИ РОС… Прийняття руських послів візантійським імператором, а згодом, на його осо- бисте прохання, – також королем франків є не лише переконливим свідченням існування на той час Руської держави, а й доказом її важливої військово-політич- ної та торговельної ролі, оскільки Візантія підтримувала дипломатичні відноси- ни тільки з тими державами, у військово-політичному або торговельному союзі з якими була дуже зацікавлена. Тобто, на час відрядження зазначеного посольства руський правитель (каган) уже мав достатній військовий потенціал і матеріаль- ні ресурси, аби спробувати домовитися з наймогутнішою імперією. Ймовірно, Русь прагнула розвивати з нею торгівлю без посередництва хозар, угрів та візан- тійських кримських колоній. Вона вирішила скористатися ситуацією, що скла- лася у Чорноморському регіоні внаслідок посилення загрози для візантійських інтересів з боку арабів, щоб домогтися від імперії торговельних поступок45. Поява руського посольства в Константинополі, а згодом – і королівстві франків, на дум- ку дослідників, вказує на новий етап розвитку руської державності46. Те, що Русь на той час була самостійною і сильною спільнотою, підтверджує ще одне західноєвропейське джерело ІХ ст. – “Баварський Географ” (“Опис міст і областей на північ від Дунаю”). Він зберіг свідчення про русів як головний не- залежний народ на землях між хозарами та уграми47. “Баварський Географ” дає чітку географічну локалізацію Русі середини ІХ ст. у Центрально-Східній Європі. На думку Й. Херрмана, таку інформацію автор міг отримати після прийняття руського посольства у 839 р., під час якого Людовик Благочестивий докладно роз- питав послів про їх країну. Автор “Баварського Географа” називає русів керівни- ми, першими людьми (“Forsderen liudi”, “Fresiti”) – першим головним народом48. Як показують наступні події, морський похід русів проти Візантії на по- чатку 840-х років головної мети – укладення вигідної торговельної угоди з Ві- зантією посольство 838 р., ймовірно, не досягнуло, хоча певні домовленості, все ж, могли тоді укласти, про що свідчила поява русів (скіфів) на службі в імпера- тора: відомо, що саме вони охороняли Михайла ІІІ під час походу Аскольда на Візантію у 860 р.49 Можливо, саме від них руський князь отримав інформацію про відсутність війська й імператора у столиці, чим і скористався, взявши в об- логу Константинополь. У 830-х роках Русь як серйозну загрозу почала сприймати також одна з най- могутніших на той час держав Східної Європи – Хозарський каганат. Так, прави- тель Хозарії, не маючи змоги стримувати військовий натиск Русі, звернувся до візантійського імператора Теофіла з проханням про допомогу у будівництві укрі- плень. Перед новою спільною загрозою обидві держави змушені були зміцнити 45 Цветков С. В. Поход русов... С. 34. 46 Сахаров А. Дипломатия... С. 43,46. 47 Баварский Географ (Описание горо- дов и областей к северу от Дуная) Древняя Русь в свете зарубежных источников. Т. 4: Западноевропейские источники. Москва, 2010. С. 29; Войтович Л. “Баварський Гео- граф”: проблеми локалізації слов’янських племен Проблеми слов’янознавства. Вип. 57. Львів, 2008. С. 42–62; Його ж. “Баварський Географ”: спроба етнолокалізації населен- ня Центрально-Східної Європи в ІХ столітті УІЖ. 2009. № 5. С. 12–34; Його ж. “Баварський Географ”: спроба локалізації слов’янських князівств в ІХ столітті Średniowiecze Polskie і Powszechne. T. 2(6) / Red. I. Panić, J. Sperka. Katowice, 2010. S. 35–66; Його ж. “Баварский Географ”: попытки этнолокализации насе- ления Центрально-Восточной Европы в ІХ веке Studia Historica Europae Orientalis – Иссле- дования по истории Восточной Европы. Вып. 9. Минск, 2016. С. 16–51. 48 Херрман И. Ruzzi, Forsderen liudi. Fresiti. К вопросу об исторических и этнографиче- ских основах “Баварського Географа” (пер- вая половина ІХ в.) Древности славян... С. 92. 49 Цветков С. В. Поход русов... С. 35. 18 Ольга ЩОДРА свій військово-політичний союз. Імператор скерував до Хозарії експедицію на чолі з братом імператриці Петроною Каматіром50. За споруджену на лівому бере- зі Дону фортецю Саркел хозарський правитель віддячив, передавши Візантії час- тину своїх кримських володінь із Херсонесом. На думку В. Сєдова, спорудження Саркела було лише прикриттям головного завдання місії Петрона – будівництва цілої системи могутніх, як на той час, фортець на північно-західних кордонах каганату51. Надання Візантії в оплату за проведені фортифікаційні роботи стра- тегічно важливих, з огляду міжнародної торгівлі, територій у Криму свідчить, наскільки істотним для Хозарії було укріплення її північно-західних рубежів. Будівництво із залученням візантійських майстрів фортець на кордонах Хозарії і невдача посольства 838 р., ймовірно, спричинили подальший військо- вий натиск русів на імперію й нову збройну експедицію проти неї. Так, близь- ко 840 р. організовано морський похід на столицю візантійської малоазійської провінції Пафлагонії – Амастріду. Оскільки саме з Пафлагонії походили спро- ваджені майстри – будівельники укріплень на русько-хозарському пограниччі, це могло виявитися своєрідною помстою. До того ж, столиця провінції була значним торговельним центром, захоплення якого завдало б істотних збитків імперії. Цей похід описав константинопольський патріарх Ігнатій у “Житії Георгія Амастрідського”52, подавши русів як добре відомий, принаймні у При- чорноморському регіоні, народ. Автор “Житія” повідомляє, що до Амастріди “стікаються, як на спільний ринок, скіфи – як ті, що заселяють північні береги Євксина, так і ті, що живуть на південь від Хозарії – руси. Вони доставляють сюди свої і вивозять амастрідські товари”53. Отже, руси активно торгували в Амастріді. Ймовірно, вони (“ті, що живуть на південь від Хозарії”) мали також свої факторії на території Кримського півострова. Присутність русів у Херсо- несі в першій половині ІХ ст. зафіксував візантійський місіонер Кирило. Він, за твердженням автора найдокладнішого життєпису просвітителя – Паннон- ської легенди, – знайшов у місті Євангеліє і Псалтир, написані руськими пись- менами, та чоловіка, який говорив цією мовою, і розмовляв з ним54. Про тривале перебування русів на території Криму свідчить також той факт, що у середньовічних візантійських джерелах важливий порт на березі Керчен- ської протоки називався Росія (руська назва – Корчев), а руси, разом з ясами й по- ловцями, ще у ХІІ ст. переважали серед мешканців генуезьких та венеційських кримських колоній, зокрема Кафи і Солхата (руська назва – Сурож). Арабський автор Х ст. ал-Масуді, який користувався ранішими джерелами, називав Чор- не море “морем русів” і вказав, що “нема на ньому нікого іншого, і вони (руси) живуть на одному з його берегів. Вони – великий народ… Їх купці ходять до царя болгар”55. Про активність і силу русів йдеться також у листі хозарського царя (бека) Йосифа до міністра Кордовського халіфату Хасдая ібн Шуфрута. 50 Цветков С. В. Поход русов... С. 42–43. 51 Седов В. Древнерусская народность: Ис- торико-археологические исследования. Мо- сква, 1999. С. 70. 52 Житие Георгия Амастридского Древняя Русь в свете зарубежных источников. Т. 2: Ви- зантийские источники / Сост. С. М. Биби- ков. Москва, 2010. С. 129–130. 53 Цит. за: Цвєтков С. В. Поход русов... С. 48. 54 Брайчевський М. Походження слов’ян - ської писемності. 2-е вид. Київ, 2002. С. 121. Існує також думка, що йшлося про сурські (сирійські) письмена: Дашкевич Я. “Руські чи сурські письмена. Роль святого Костянтина у становленні слов’янської писемності Його ж. Україна на перехресті світів. Релігієзнавчі та соціокультурні студії. Львів, 2016. С. 51–54. 55 Цит. за: Древняя Русь в свете зарубеж- ных источников. Т. 3: Восточные источники. Москва, 2009. С. 114. 19«СЕБЕ, ТОБТО СВІЙ НАРОД, НАЗИВАЛИ РОС… Хозарський правитель, засвідчуючи, насамперед, власну могутність, наголошу- вав: він “не пускає русів, які прибувають на кораблях, проникати до них (тобто – арабських земель)… Я веду з ними наполегливу війну. Якщо б я їх залишив (у спокої), вони знищили б усю країну ізмаїльтян до Багдада”56. Активність русів на Чорному морі підтверджує також арабський географ ХІІ ст. Ідрісі, на карті якого Чорне море назване Руським, Керченська протока – Руською рікою, а місто на її узбережжі (на місці сучасної Керчі) – Росія57. Проживаючи на Сицилії і володі- ючи чималою бібліотекою східної географічної літератури ІХ–ХІ ст., він добре знав Русь Подніпровську та її топоніміку, зокрема ріки та міста, відобразивши цю обізнаність на своїй карті. Водночас вона слугує доказом того, що навіть у ХІІ ст. арабські географи мали дуже приблизне уявлення про Скандинавію і скандинавів. Цей факт неможливо пояснити у контексті тверджень норманістів, нібито руси були норманами й скандинави вже від VІІІ–ІХ ст. відігравали актив- ну роль у європейсько-арабській торгівлі та організовували походи в Чорному і Каспійському морях. Свого часу Б. Рибаков вказував на свідоме маніпулювання норманістів джерелами: замовчуючи “невигідні” з них (наприклад, карту Ідрісі) і фрагментарно використовуючи інші, вони упускали географічні координати арабських авторів та цілеспрямовано “тягнули” Русь на північ Східної Європи58. Повертаючись до часів руського посольства 838–839 рр., зазначимо, що могутність Руського каганату на той час засвідчив також арабський автор ал- Якубі. Він писав, що при наступі арабів на Закавказзя його мешканці зверну- лися за військовою допомогою до трьох відомих тоді володарів: візантійського імператора, хозарського кагана і правителя слов’ян59. Останнім міг бути тільки зверхник Русі. Отже, ще до походу київського князя Аскольда проти Візантії 860 р., на території Центрально-Східної Європи існувала Руська держава, яка відігравала важливу роль у міжнародній торгівлі, здійснювала морські по- ходи в Каспійському і Чорному морях, організовувала посольства. У першій половині ІХ ст. русів уже добре знали в арабських країнах, Хозарії, причор- номорських провінціях Візантійської імперії і в її столиці – Константинополі, де 838 р. руське посольство приймав імператор Теофіл. Після згаданого по- сольства до короля франків Людовика Благочестивого Русь стала відома також західноєвропейським хроністам. Як вказував М. Грушевський, свідчення дже- рел про військово-політичну активність і могутність Руської держави в першій половині ІХ ст. дають підстави для висновку про її утворення й існування уже в VІІІ ст.60 Витоки ж руської державності й українського державотворення, на думку українських дослідників, сягають ще антських часів61. В історіографії побутує декілька версій розташування Русі у VІІІ – першій половині ІХ ст., коли вона почала активно заявляти про себе на міжнародній арені. Одна з них виникла ще в ХІХ ст. й має своїх послідовників надалі, ло- калізуючи Русь у Північному Причорномор’ї62. Однак тоді незрозуміло, про- ти кого візантійські майстри мали будувати в першій чверті ІХ ст. потужні укріплення на північно-західних рубежах Хозарії. На безпідставність версії 56 Коковцев П. К. Еврейско-хазарская пере- писка в Х веке. Ленинград, 1932. С. 103. 57 Там же. С. 130, 135. 58 Рыбаков Б. А. Мир Истории. Москва, 1984. С. 86. 59 Цвєтков С. В. Поход русов… С. 74–75. 60 Грушевський М. Історія… С. 395. 61 Там само. С. 367–370; Толочко П. П. Тра- диції державно-політичного розвитку в Україні Його ж. Від Русі до України. Київ, 1997. С. 35–36. 62 Трубачов О. Н. В поисках единства. Мо- сква, 1997. С. 190–191. 20 Ольга ЩОДРА про Причорноморську Русь, на нашу думку, вказують й інші факти. Зокрема, 839 р. у Північно-Західному Причорномор’ї з’явилися згадані войовничі пле- мена угрів, які заснували тут свою державу – Ателькюзу, а Північно-Східне Причорномор’я контролював тоді Хозарський каганат. Тобто, на час посольства 838–839 рр. і походу на Амастріду Причорноморської Русі уже не могло бути, навіть якщо вона й, справді, повинна була функціонувати тут раніше. Цікавою є заснована на аналізі східних джерел версія сучасного російсько- го історика В’ячеслава Фоміна про можливість існування Приазовсько-При- чорноморської Русі за часів антів, у VІ ст.63 Не підкріплена переконливими аргументами гіпотеза В. Сєдова про роз- ташування Руського каганату на Волзі, яку автор і сам згодом переглянув. Ви- ходячи з матеріалів археологічних досліджень 1990-х років, він дійшов висно- вку про “Руський каганат” у Дніпровсько-Донському регіоні і йому повинна відповідати Волинцівська археологічна культура. Дослідник так окреслив його межі: “На заході землі каганату майже повністю охоплювали басейн р. Десни і незначну частину Правобережжя Дніпра (район Києва і Канева). Південні межі… проходили верхніми течіями Сули, Псла і Ворскли, на південному схо- ді кордон проходив по річках Сіверський Донець і Тиха Сосна. На сході – в області Воронезької губернії і по верхній течії Дону, на півночі – по верхній і правобережній (район Рязані) течії р. Оки”64. Носіїв Волинцівської культури В. Сєдов пов’язував з племенем русь, тобто, фактично, погоджувався з версією, яку свого часу обґрунтував М. Грушевський, а згодом підтримав і розвинув Б. Рибаков: початково руссю називалося одне з наймогутніших слов’янських племен. На таку ж думку наводить інформація “Баварського Географа” про русів як головний або провідний народ в регіоні Центрально-Східної Європи (між хозарами й уграми). На думку В. Сєдова, ад- міністративним центром Русі у той час міг бути лише Київ. Розвиваючи його версію, Сергій Цвєтков уточнив: при обмеженні території Русі ареалом однієї Волинцівської культури не беруться до уваги дані арабських джерел про за- лежність від русів інших слов’янських племен і виплату їм данини. Він приймав вход ження у першій половині ІХ ст. до володінь каганату й земель підпорядко- ваних слов’янських племен, розселених на захід і схід від окресленої території65. У сучасній російській історіографії існує також доволі екзотична гіпотеза про Руський каганат на південному узбережжі Білого моря у загадковій країні Б’ярмії (Б’ярмаланд), як її називали в давньоскандинавських сагах66. Однак при цьому не подається жодних географічних координатів цієї країни, окрім її роз- ташування десь на березі Білого моря, поблизу Фінмарки – найпівнічнішої міс- цевості Норвегії. Відомо також, що її мешканці були мисливцями-звіробоями, торгували хутром і завдяки цьому нагромадили скарби арабських монет. У ІХ ст. давні скандинави почали організовувати грабіжницькі походи на Б’ярмію. Од- ним з перших подорож до невідомої країни здійснив норвежець Оттар, розпо- відь якого записав придворний писар англійського короля Альфреда Великого67. 63 Див.: Фомин В. В. Начальная история Руси. Москва, 2008. С. 157. 64 Сєдов В. В. Русский каганат ІХ века Вопросы истории. 1998. № 4. С. 3–15; Его же. Славяне. Историко-археологическое иссле- дование. Москва, 2003. С. 255–295. 65 Цвєтков С. В. Поход русов... С. 76. 66 Леонтьев А. И., Леонтьева М. В. Походы норманнов на Русь. Москва, 2009. 67 Мельникова Е. А. “Орозий” короля Альфреда Великого Древняя Русь в свете зарубежных источников. Т. 5: Древнесканди- навские источники. Москва, 2010. С. 13–15. 21«СЕБЕ, ТОБТО СВІЙ НАРОД, НАЗИВАЛИ РОС… Свідчення скандинавських джерел ХІІІ–ХV ст. про скарби срібла в Б’ярмії, як і знахідки срібних монет VІІІ–ІХ ст. на Готланді і в Бірці, не можуть бути перекон- ливим доказом ідентичності б’ярмійців з русами, як і аргументом за визнання їх прямих торговельних контактів з арабськими купцями у VІІІ–ІХ ст. Щоб по- трапити Волзьким шляхом до Чорного моря, б’ярмійці, по-перше, повинні були мати значний флот, про який джерела нічого не повідомляють, а по-друге, їхня флотилія (за умов існування такої) мала б пройти через землі Волзької Болгарії та Хозарії, які контролювали Волзький торговельний шлях. Хозарія на той час була наймогутнішою державою у Східній Європі, головним союзником і торговим партнером Візантії, тому заледве чи пропустила б чужу флотилію через свої во- лодіння у Поволжі. Ще фантастичнішою видається версія про можливість тако- го походу з Верхньої Волги до Онезького й Ладозького озер і далі Дніпровським шляхом на південь. У той час – наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст. такі далекі по- ходи річковими системами вглиб континенту були неможливими. Їх не під силу було організувати навіть досвідченим мореплавцям норманам: вони тільки від середини VІІІ ст. почали будувати морські судна, придатні для прибережного плавання, і лише в першій половині ІХ ст. змогли переплисти сусіднє Біле море та висадитися на його південному узбережжі. Для того ж, аби потрапити з Верх- ньої Волги до Дніпра, потрібна була складна система волоків, слідів якої не ви- явлено, як і слідів поселень, заснованих для будівництва й обслуговування таких комунікацій. Сам Дніпровський торговельний шлях як частина Шляху з варяг у греки, навіть на середину Х ст., згідно з описом Костянтина Багрянородного, був дуже виснажливим і важким68. У Києві торговельна експедиція змінювала судна. Згідно з підрахунками Ярослава Боровського, навіть за сприятливих умов, шлях зі столиці Русі до Константинополя довелося б долати не менше місяця (за дослідженнями Миколи Вороніна – 45 днів69)70. Пройти ж у VІІІ–ІХ ст. через ріки й озера північних районів Східної Європи, порослих лісом і вкритих болотами, без належної системи комунікацій було просто неможливо71. Не існує жодних аргументів для ототожнення Б’ярмаланду з Руським ка- ганатом, а б’ярмійців – з русами (чи то слов’янами, чи норманами). Мешканці цього невідомого північного краю, найімовірніше, були фінськими мисливця- ми, аж ніяк не спроможними наприкінці VІІІ ст. здійснювати далекі походи до Чорного моря, а в 838 р. організувати посольство до Візантії. Волзький тор- говельний шлях, що функціонував у VІІІ–ІХ ст., очевидно, розпочинався від міста Булгар на Середній Волзі, куди північні мисливці привозили хутра й отримували за них арабське срібло72. На північ від Булгара арабські купці не потрапляли, тому погано уявляли географію північних земель Східної Євро- пи, зрештою, між ними і північними звіробоями могли бути і торговельні по- середники в особі місцевих купців-булгар. Одна з найпопулярніших у сучасній російській історіографії гіпотез локалі- зує Руський каганат у басейні р. Волхов, а його столицю – у Ладозі. Її прихильни- ки, а це, здебільшого, – археологи, намагаються за допомогою археологічних дже- рел довести історичність літописної легенди про прикликання варягів – згідно 68 Константин Багрянородный. Об управ- лении империей. Москва, 1989. С. 45–47. 69 Воронин Н. Н. Средства и пути сооб- щения История культуры Древней Руси. Мо- сква; Ленинград. 1948. С. 286. 70 Боровский Я. Е. Византийские, старо- славянские и старогрузинские источники... С. 62. 71 Див.: Дубов И. В. Великий Волжский путь. Ленинград, 1989. С. 18–25. 72 Стрингольм А. Походы викингов. Мо- сква, 2002. С. 252. 22 Ольга ЩОДРА з нею, у 862 р. до Ладоги прибув запрошений місцевими племенами варязький ватажок Рюрик. Так, реанімувавши норманську теорію походження Русі, створе- ну в ХVІІ–ХVІІІ ст. зусиллями шведських і німецьких істориків задля історично- го обґрунтування шведської експансії на землі південної Балтики й німецького культуртрегерства в Росії, сучасні російські офіційні історіографи намагаються вкотре обґрунтувати історичні права Російської імперії на спадщину Русі. З приводу особи Рюрика (як і відповідної літописної легенди загалом) дис- кусія триває уже понад два століття. Скандинавські середньовічні джерела такої постаті не знають взагалі, тому шведську версію його походження, а, відповідно, й утворення Русі історики відкинули ще в ХІХ ст. Новітня реінкарнація поглядів дерптського історика Фрідріха Крузе, згідно з якою літописним Рюриком був Рорик Ютландський, ще за часів свого створення – у ХІХ ст. – також зазнала кри- тики73. Не підтримали її й сучасні провідні російські історики В’ячеслав Фомін, Олена Мельнікова, Татяна Джаксон, а історик-скандинавіст Олена Ридзєвська свого часу навіть заявила, що фантастична гіпотеза Ф. Крузе настільки бездока- зова, що навіть не заслуговує уваги істориків74. Згідно з франкськими хроніками, Рорик Ютландський діяв у 860-х роках у Фрисландії на Рейні, а не в Північно- Східній Європі, де він, нібито, мав заснувати Північну Русь. Те, що Рорик Ют- ландський був сучасником Рюрика літописного, не може бути переконливим аргументом для їх ототожнення. І вже цілком незрозуміло, чому норманський володар Ладоги, розташованої за тисячі кілометрів від тюркських країн, взяв собі тюркський титул “каган” (хакан), зовсім не характерний ні для Скандинавії, ні для Північної і Західної Європи. Натомість, такий титул правителя Середньо- дніпровської Русі у той час не викликає жодних запитань, оскільки на північно- му заході вона межувала з Хозарським каганатом і володар Русі, титулуючись каганом (хаканом), який у тюркській титулатурі відповідав імператору, наголо- шував на такий спосіб на своїй незалежності і рівності з правителями Хозарії. Цим титулом сучасники величали руських володарів і за пізніших часів. Так, у середині ХІ ст. митрополит Іларіон у знаменитому “Слові про закон і благодать” називає святого Володимира Великого великим каганом, порівнюючи його вод- ночас з візантійським імператором Костянтином Великим. Титулом “каган” Іла- ріон возвеличив також Ярослава Мудрого75. Все це свідчить, що Руський каганат у Середньому Подніпров’ї, на відміну від міфічної ладозької нормансько-тюрк- ської химери, був цілком реальним державним утворенням. Проаналізувавши аргументи прихильників ладозької версії Руського ка- ганату, П. Толочко дійшов висновку: “практично неможливо собі уявити, як в умовах раннього середньовіччя можна було регулярно здійснювати військові експедиції з волховсько-ільменського регіону на Кавказ і у Візантію. І вже зо- всім неймовірним видається той факт, що уявний Руський каганат в басейні Волхова, який не вирізнявся войовничістю щодо своїх сусідів і, до речі, зовсім не помічений ними, наводив жах на народи і країни, віддалені від нього на кілька тисяч кілометрів”76. Неможливість навігації річковими системами з Балтики до Чорного моря за традиційним маршрутом шляху “З варяг у гре- ки”, який розпочинався на Неві і мав протяжність три тисячі кілометрів (!), 73 Див.: Фомин В. В. Варяги и варяжская Русь. К итогам дискуссии по варяжскому вопросу. Москва, 2005. С. 422–438. 74 Рыдзевская Е. А. О роли варягов в Древ- ней Руси Древняя Русь и Скандинавия в ІХ– ХІV вв. Москва, 1978. С. 148. 75 Слово о законі і благодаті київського митрополита Іларіона. Київ, 2003. С. 30, 62. 76 Толочко П. П. Где находилась изначаль- ная Русь? С. 15. 23«СЕБЕ, ТОБТО СВІЙ НАРОД, НАЗИВАЛИ РОС… встановили сучасні гідрологічні дослідження. Вони доводять, що Нева, по якій належалося плисти проти течії, була непрохідною для тогочасних морських суден77. Неможливим був й інший, на третину коротший варіант маршруту За- хідною Двіною, також складною для судноплавства, оскільки вимагав споруд- ження 150 км волоків78. На північних відтинках обох маршрутів не виявлено ні залишків волоків, ні мережі поселень, необхідних для їх обслуговування. До- рога мала пролягати через малолюдні, з невеликими поселеннями (4–5 жител) землі фінських племен, де не було достатньо провіанту для флотилії норма- нів, великих міст, багатих церков і монастирів, як у Західній Європі, які можна було грабувати. Очевидним є висновок, що у VІІІ–ІХ ст. практично неможливо організувати за такими маршрутами похід з Волховського регіону до Чорного моря. З огляду на це, дослідники стверджують, що скандинави вперше потра- пили до нього й до Візантії щойно в другій половині ІХ ст. обхідним шляхом навколо Західної Європи через Атлантичний океан і Середземне море79. Отже, серед аргументів “ладозької версії” можна погодитися лише з оди- ноким фактом: існуванням у давній Ладозі однієї з торговельних факторій норманів. Очевидно, що епоха вікінгів була універсальним періодом в історії середньовічної Європи. На початковому його етапі, до середини ІХ ст., давні скандинави і на сході і на заході континенту обмежувалися короткочасними морськими походами, під час яких грабували прибережні поселення (в осно- вному церкви і монастирі), а в разі небезпеки швидко відступали до моря, за що їх називали морськими кочівниками. Згодом вони почали засновувати свої постійні торговельні факторії, однією з яких і стала Ладога. На завершення теми про початки Русі декілька слів про походження самої назви, яке – стверджував М. Грушевський – є ахілесовою п’ятою норманізму. На думку історика, версія норманістів, згідно з якою шведи у Східній Євро- пі почали називати себе не власним іменем, а етнонімом “Русь”, що, нібито, мав виводитися від фінської назви місцевості у Швеції “Ruotsi”, не викликає жодної довіри. Вчений доводив, що переконливіші аргументи, ніж скандинав- ська гіпотеза появи цієї назви, має південна або середньодніпровська версія, на користь якої свідчить поширення коренів “рос”, “рус” у етнонімах (росомони, роксолани) і гідронімах (Рось, Роставиця, Росава) Середнього Подніпров’я за- довго до появи тут норманів80. Сучасні дослідники стверджують, що спроби норманістів вивести назву “Русь” з фінської “Ruotsi” є не лише не бездоганни- ми фонетично81, а й курйозними, оскільки, як переконує вивчення ландшаф- тів, до ХІІІ ст. шведи ще навіть не освоїли узбережжя, яке фіни пізніше назвали “Ruotsi”, – більша частина його території була на той час морським дном82. Питання про походження назви “Русь”, дискусії навколо якого точилися, в основному, у ХVІІІ–ХІХ ст. і яким тривалий час підміняли проблему походжен- ня Руської держави, з позицій сучасних уявлень про процеси державотворення не є принциповим чи особливо важливим. Варто лише знати, що скандинавські 77 Див.: Нежиховский Р. А. Река Нева. Ле- нинград, 1973. С. 27. 78 Звягин Ю. Великий путь из варяг в гре- ки. Москва, 2009. С. 8. 79 Див.: Берштейн-Коган С. В. Путь из варяг в греки. Вып. 20. Москва, 1950. С. 241. 80 Грушевський М. Історія... С. 623–624. 81 Див.: Пріцак О. Походження Русі. Т. 1: Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). Київ, 1997. С. 70; Труба- чов О. Н. К истокам Руси (наблюдения линг- виста). Москва, 1993. 82 Грот Л. Призвание варягов. Норманы, которых не было. Москва, 2013. С. 99–115. 24 Ольга ЩОДРА джерела не згадують жодного племені і держави з такою назвою. Східну Євро- пу скандинави називали Гардаріки (країна городищ) і лише один раз в ісланд- ській “Сазі про Хальвдана Ейстейнссона” про події початку ХІ ст. вона названа Русоланд (країна русів)83. Уже сама ця назва заперечує можливість заснування її зусиллями скандинавів (шведів, чи данців). Значно важливішим, аніж поход- ження терміну, є його значення, проте й із цього огляду середньодніпровська локалізація Русі не викликає жодних заперечень. Так, до ХІІІ ст. літописці ви- користовували назву “Русь” лише для географічного означення Середнього Подніпров’я: ні Новгород, ні Ростов, ні Суздаль у їх розумінні “Руссю” не були84. Новітні спроби довести норманське походження назви “Русь”, як і версія почат- кової “Північної Русі”, з якою вони пов’язані, переконливих аргументів не мають. Отже, в першій половині ІХ ст. Руська держава за свідченнями численних повідомлень ранньосередньовічних зарубіжних авторів уже існувала. Це озна- чає, що вона, як свого часу припускав М. Грушевський, могла утворитися ще ра- ніше – у VІІІ ст. З поміж доказів існування Руської держави та її міжнародного визнання особливо переконливими, на нашу думку, є повідомлення “Бертин- ської хроніки” про руське посольство до Візантії та імперії франків 838–839 рр. Політичним центром Руської держави на той час, коли вона заявила про себе на міжнародній арені, був Київ, а її територіальним ядром – Середнє Подніпров’я. Львівський національний університет імені Івана Франка 83 Мельникова Е. А. Древняя Русь в исланд- ских географических сочинениях Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1975. Москва, 1976. С. 141–156; Джаксон Т. Н. Иссландские королевские саги о Восточной Европе (середина ХІ – середина ХІІІ в.). Москва, 2000. С. 133. 84 Див.: Насонов А. Н. “Русская земля” и об- разование территории Древнерусского го- сударства. Москва, 1951. С. 28; Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІ– ХІІІ вв. Москва, 1982. С. 55–67, примеч. 35.

Репозитарії

Схожі ресурси