Останній галицький князь

У статті на підставі зарубіжних та вітчизняних досліджень, джерел простежується динаміка складних політичних та воєнних подій, в ході яких вирішувалося і питання про спадщину Галицько-Волинської держави. Здійснено спробу спростування історіографічної тези про те, що останнім легітимним галицьким...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2018
Автор:	Лешкович, Н.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2018
Назва видання:	Княжа доба: історія і культура
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179034
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Останній галицький князь / Н. Лешкович // Княжа доба: історія і культура. — 2018. — Вип. 12. — С. 161-168. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179034
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1790342021-04-01T01:26:01Z Останній галицький князь Лешкович, Н. У статті на підставі зарубіжних та вітчизняних досліджень, джерел простежується динаміка складних політичних та воєнних подій, в ході яких вирішувалося і питання про спадщину Галицько-Волинської держави. Здійснено спробу спростування історіографічної тези про те, що останнім легітимним галицьким князем і правителем королівства Русь був Володислав Опольський. Особлива увага приділена непересічній постаті Сцібора зі Сцібожиць як останнього галицького князя. З’ясовуються обставини, за якими Сцібор став володарем Галицького князівства. Розкривається постать Сцібора як талановитого політика та воїна. Аналізуються причини втрати Сцібором Галицького князівства. In the article on the basis of foreign and domestic research and sources the dynamics of complex political and military events is traced, during which the question of the legacy of the Galician-Volyn state was solved. An attempt is made to refute the historiographical thesis that Volodyslav Opolsky was the last legitimate Galician prince and ruler of the kingdom of Rus. Particular attention is paid to the outstanding figure of Scybor from Scyborzhits as the last Galician prince. The circumstances under which Scybor became the ruler of the Galician principality are clarified. The figure of the Scyor is revealed as a talented politician and warrior. The causes of the loss of the Galician Price by Scybor are analyzed. 2018 Article Останній галицький князь / Н. Лешкович // Княжа доба: історія і культура. — 2018. — Вип. 12. — С. 161-168. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179034 94(477.82/.86)“13/14” uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	У статті на підставі зарубіжних та вітчизняних досліджень, джерел простежується динаміка складних політичних та воєнних подій, в ході яких вирішувалося і питання про спадщину Галицько-Волинської держави. Здійснено спробу спростування історіографічної тези про те, що останнім легітимним галицьким князем і правителем королівства Русь був Володислав Опольський. Особлива увага приділена непересічній постаті Сцібора зі Сцібожиць як останнього галицького князя. З’ясовуються обставини, за якими Сцібор став володарем Галицького князівства. Розкривається постать Сцібора як талановитого політика та воїна. Аналізуються причини втрати Сцібором Галицького князівства.
format	Article
author	Лешкович, Н.
spellingShingle	Лешкович, Н. Останній галицький князь Княжа доба: історія і культура
author_facet	Лешкович, Н.
author_sort	Лешкович, Н.
title	Останній галицький князь
title_short	Останній галицький князь
title_full	Останній галицький князь
title_fullStr	Останній галицький князь
title_full_unstemmed	Останній галицький князь
title_sort	останній галицький князь
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2018
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179034
citation_txt	Останній галицький князь / Н. Лешкович // Княжа доба: історія і культура. — 2018. — Вип. 12. — С. 161-168. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.
series	Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv	AT leškovičn ostanníjgalicʹkijknâzʹ
first_indexed	2025-07-15T17:54:08Z
last_indexed	2025-07-15T17:54:08Z
_version_	1837736446184652800
fulltext	Наталя ЛЕШКОВИЧ ОСТАННІЙ ГАЛИЦЬКИЙ КНЯЗЬ Ярослав Ісаєвич1 та Леонтій Войтович2 достатньо аргументовано обгрун- тували тезу, що Галицько-Волинська держава – королівство Русі латиномовних джерел – була приєднана до королівства Польщі не у 1340 чи 1349, а в 1387 р., піс- ля походу польських військ тринадцятилітньої на той час королеви Ядвіги, в ході якого 18 лютого 1387 р. Перемишльська земля, 8 березня та 18–19 жовтня 1387 р. Львів, а наприкінці року і Галич отримали привілеї, визнавши зверхність поль- ського короля. Але Угорське королівство, правителі якого носили титул галиць- ких королів, не визнали цих актів. За польсько-угорськими угодами 1412, 1415 і 1423 р. остаточне вирішення відкладалося на майбутнє3. Проблема спадщини королівства Русі постала на Констанцькому соборі 1414–1418 рр.4 Галицька части- на королівства перебувала під владою польських намісників у ранзі генеральних 1 Ісаєвич Я. Галицько-Волинська держава Історія України: нове бачення. Т. 1. Київ, 1995. С. 95–112; Його ж. Галицько-Волинська дер- жава. Львів, 1999. С. 25; Його ж. Князівства післямонгольського часу Історія української культури: У 5 т. Т. 2: Українська культура ХІІІ – першої половини ХVII століть. Київ, 2001. С. 41–44; Його ж. Галицько-Волинське князівство доби Данила Галицького і його нащадків Галичина та Волинь у добу середньо- віччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. Львів, 2001. С. 3–12; Його ж. Укра- їнські землі ХІІ–ХІV століть Історія України. 3-тє вид. доп. і переробл. Львів, 2002. С. 78– 94; Ісаєвич Я., Войтович Л. Перехідний час: 1349–1387 Історія Львова: У 3 т. Т. 1: 1256–1772. Львів, 2006. С. 63–72. 2 Войтович Л. Королівство Русі: реальність і міфи Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 7. Дрогобич, 2003. С. 63–71; Його ж. Часи старости Дмитра Детька і князя Любарта Історія Львова. С. 60–62; Його ж. Королівство Русі: факти і міфи Дрогичинъ 1253. Матеріа- ли міжнародної наукової конференції з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Романовича. Івано-Франківськ, 2008. С. 4–17; Його ж. Бо- ротьба Любарта-Дмитра Гедиміновича за відновлення Галицько-Волинської держави Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. № 22. Луцьк, 2009. С. 120–127; Його ж. Польща, Мазовія, Литва та Угорщина у бо- ротьбі за спадщину Романовичів Проблеми слов’янознавства. Вип. 59. Львів, 2010. С. 52– 66; Його ж. Польський король Казимир ІІІ і боротьба за спадщину Романовичів Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 46. Львів, 2011. С. 2–26; Ejusdem. Wal- ka o spadek po Romanowiczach a król polski Kazimierz III Wielki Kazimierz Wielki i jego pań- stwo. W siedemsetną rocznicę urodzin ostatniego Piasta na tronіe polskim / Pod red. Jacka Macie- jewskiego і Tomasza Nowakowskiego. Byd- goszcz, 2011. S. 47–66; Його ж. Портрет князя Володислава Опольського на повний зріст [рец. на кн.:] Sperka J. Władysław książe opol- ski, wieluński, kujawski, dobrzyński, pan Rusi, palatyn Węgier i namiestnik Polski (1326/1330 – 6 lub 18 maja 1401). Kraków, 2013. 508 s. Княжа доба: історія і культура. Вип. 7 / Відп. ред. В. Александрович. Львів, 2013. С. 314–319. 3 Matijów J. Der polnisch-ungarische Streit um Galizien und Lodomerien Jahresbericht des k. k. II. Obergimnasiums im Lemberg für das Jahr 1886. Lemberg, 1886. S. 28–30. 4 Войтович Л. Загадковий “високородо- витий шляхетний князь Червоної Русі” Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 13. Дрогобич, 2009. С. 24–32; Його ж. Загадоч- ный высокородный благородный князь Чер- вонной Руси Генеалогический вестник. Вып. 36. Санкт-Петербург, 2009. С. 51–60; Його ж. Галич у політичному житті Європи XI–XIV століть. Львів, 2015. С. 435–445. УДК 94(477.82/.86)“13/14” 162 Наталя ЛЕШКОВИЧ старост, для неї карбувалися окремі руські гроші5. І тільки в 1434 р. польська вла- да вдалася до прямої анексії цієї території, утворивши на її теренах окреме Русь- ке воєводство у складі Польського королівства. З опублікованих досі досліджень виглядає, що останнім галицьким князем був Володислав Опольський, який 17 квітня 1387 р. “всі свої землі і замки в Угор- щині, а також і Руську землю, якою мав володіти пожиттєво”, передав чеському королю Вацлаву IV Люксембургу “як опікуну на той час угорських королів” з умовою повернути їм зазначені землі на перше їхнє бажання6. Князь Володис- лав7, розпоряджаючись у 1372–1378 рр. “Королівством руським з містами і на- селенням” як “володар з Божої ласки, спадкоємний господар Русі”8, зазнавши невдачі в боротьбі за руку королеви Ядвіги і, втративши після Кревської унії (1385) становище палатина Польщі, правдоподібно, отримав від угорської коро- леви Марії відповідну територію і знову став правити у Львові, вживаючи титул “князь і володар Русі” та карбуючи окрему монету з галицьким левом і легендою “монета Русі”9. Тобто, його легітимність на той час не викликає жодних сумнівів. Однак виглядає, що Володислав Опольський не був останнім легітимним галицьким князем і правителем королівства Русі. З поля зору дослідників ви- пала ще одна колоритна постать. У бурхливому 1387 р., коли вибухнув бунт угорських баронів, які ув’язнили королеву Марію та її матір – королеву-вдову Єлизавету, королем Угорщини й Хорватії було обрано молодшого брата чесько- го короля Вацлава IV – Жигимонта Люксембурга, який ще в 1385 р. одружився з угорською королевою Марією. Ставши королем Угорщини 31 березня 1397 р., Жигимонт відразу ж передав королівство Русі барону Сцібору зі Сцібожиць на такому ж праві, на якому цими теренами володів Володислав Опольський. Отже, останній передавав чеському королю землі, якими вже не володів, і його акт не мав жодної юридичної сили. Новий князь Сцібор зі своїми військами утримував південну задністровську частину королівства Русі, щонайменше, до 1390–1393 рр.10 На цій території з містами Жидачів, Тустань і, можливо, Стрий у 1403 р. утворено Жидачівське князівство, яке отримав литовський князь Сви- дригайло Ольгердович. 1442 р. його включене до Руського воєводства як окре- мий Жидачівський повіт Львівської землі11. Сцібор зі Сцібожиць (1347–1414) був, справді, непересічною і надзвичайно колоритною фігурою навіть для тих часів. На жаль, ґрунтовні дослідження бурх- ливої біографії Сцібора зі Сцібожиць Антонія Прохаски12, Станіслава Сроки13 та 5 Крижанівський А. Львівський монетний двір у XIV–XV століттях. Львів, 2007. С. 32– 41, 94–150. 6 Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 4: XIV–XVI віки – відносини політичні. Львів, 1905. С. 121. 7 Саме на такому написанні імені князя акцентував увагу Я. Ісаєвич, відкликаючись до його української грамоти: Ісаєвич Я., Вой- тович Л. Перехідний час. С. 67. 8 По матері він, справді, був пов’язаний через белзьких князів з династією Романови- чів: Войтович Л., Целуйко О. Правлячі динас- тії Європи. Біла Церква, 2008. С. 329–346. 9 Ісаєвич Я., Войтович Л. Перехідний час. С. 69. 10 Див.: Dwořáková D. Rytier a jeho král. Stibor zo Stiboric a Zigmond Lucemburskỳ. Sonda do života stredovekého šl’achtica s osobitỳm zre- fel’om na uzemie Slovenska. Bratislava, 2003. 11 Войтович Л. Жидачівське князівство Іван Виговський. Збірник статей наукової конфе- ренції присвяченої 350-літтю Конотопської битви. Львів, 2010. С. 40–44; Папа І. Жидачів- ське князівство і Гедиміновичі: спірні питан- ня історії Фортеця. Науковий збірник заповід- ника “Тустань”. Кн. 2: На пошану Митхайла Рожка. Львів, 2012. С. 177–184. 12 Prochaska A. Ścibor ze Ściborzyc Rocznik Towarystwa Naukowego w Toruniu. Toruń, 1912. R. 19. S. 137–208. 13 Sroka S. Ścibor ze Ściborzyc. Rys bio- graphiczny Polska i jej sąsiedzi w późnym średnio- wieczu. Kraków, 2000. S. 139–158. 163ОСТАННІЙ ГАЛИЦЬКИЙ КНЯЗЬ Даніелі Двожакової14 лише побіжно торкаються галицького епізоду, зосереджу- ючи увагу на формуванні потужного домену Сцібора (31 замок і більше 300 міст та сіл в долині Вагу) та його військовій діяльності і становищі некоронованого ко- роля Словаччини. Спробуємо зорієнтуватися у цих обставинах і діяльності Сцібора зі Сцібо- жиць як володаря Галицької землі. Вціліло 158 документів його архіву – їх ви- дав відомий угорський дослідник Густав Вензель15. Сцібор зі Сцібожиць гербу Остоя народився 1347 р. в родині гнєвковського воєводи Мосціца зі Сцібожиць з головної поморської лінії Сціборів-Остойчиків. Їх родове гніздо знаходилося на північ від Іновроцлава. Вперше він згаданий під 1362 р. у документі про заміну родових маєтків, який підтвердив гнєвковський князь Владислав Бі- лий (1353–1366)16. Дуже швидко Сцібор отримав важливе бжеське староство у Малопольщі. Він став однією з діяльних фігур угорської партії, зорієнтованої на Людовика Анжуйського, який мав успадкувати польський трон після Ка- зимира ІІІ. 1362 р. Сцібор взагалі переїхав до Угорщини і брав участь у війнах Людовика Анжуйського проти Венеції та Болгарії17, невдовзі ставши близькою людиною при королівському дворі. Після смерті Людовика 1383 р. його вдо- ва Єлизавета, яка правила від імені малолітньої старшої доньки Марії обома королівствами, призначила Сцібора воєводою куявським і лєнчинським. Але стиль правління королеви Марії та її фаворита Миколая Гараї викликав спро- тив як угорської, так і польської еліт. Ініціативу взяли в руки обидва примаси. Архиєпископ естергомський зробив ставку на неаполітанського герцога Карла ді Дураццо, двоюрідного брата покійного короля, й у вересні 1383 р. підняв повстання. До того герцог Карл став уже неаполітанським королем Карлом ІІІ. У Польщі примас Бодзанта виступив за розрив унії й проголошення короле- вою Ядвіги, молодшої доньки Людовика Анжуйського, плануючи влаштувати шлюб останньої з П’ястом, князем черським, равським, сохачевським, плоць- ким, віським і куявським Земовитом IV. Останній був більш ніж на 21 р. стар- шим від Ядвіги, на руку якої також претендував палатин Польщі, князь Во- лодислав Опольський, старший від Ядвіги більше ніж на 35 р. Не отримавши належної підтримки, старший з претендентів виїхав до Угорщини, де від імені доньки Марії правителька Єлизавета підтвердила йому повернення Галицької землі. Водночас Сцібор як представник Марії повів боротьбу проти князя Зе- мовита. Однак він не зміг утриматися у Бжесті, звідкіля 26 травня 1384 р. про- гнав плоцького воєводу Абрахама Соха, який вступив до міста щойно 22 трав- ня, посланий князем Земовитом. Не маючи достатніх сил, Сцібор обмежився тільки пустошенням маєтностей Бодзанти та його прихильників. Так йому вдалося протриматися до 15 липня 1384 р., коли з Угорщини з 12-тисячним вій- ськом прибув чоловік королеви Марії – чеський принц Жигимонт Люксембург. Останній, однак, не використав своєї військової переваги і швидко повернувся до Угорщини. Малопольські магнати, які домоглися прибуття принцеси Ядві- ги до Кракова, негайно проголосили її королем 15 жовтня 1384 р., розірвавши польсько-угорську унію. Єлизавета, погоджуючись на коронацію молодшої доньки, виторгувала собі право успадкування її престолу для старшої сестри 14 Dwořáková D. Rytier... 15 Wenzel G. Stibor vajda, Életrajzi tanul- mány / Ehtehezések a történelmi a tudomá- nys k. Buda, 1875. Köt. 4. 16 Ibidem. No 65. P. 97. 17 Szymona Starowolskiego Wojównicy sar- maccy / Przełożył, wstępem poprzedził i przy- pisami opatrzył Jerzy Starnawski. Warszawa, 1978. S. 134. 164 Наталя ЛЕШКОВИЧ і відновлення унії у разі, якби у Ядвіги не було прямих спадкоємців. Польська еліта відразу ж розірвала стосунки Ядвіги з її нареченим герцогом Каринтії і Штирії Вільгельмом фон Габсбургом, відкупившись від нього. Водночас роз- почато переговори з великим князем литовським Ягайлом Ольгердовичем. У квітні 1385 р. у Пожоні (Братиславі) розгорнулися переговори між прихильни- ками короля Карла ІІІ та їх противниками з числа угорських магнатів. Врешті, принц Жигимонт мусив втікати до Чехії під захист брата – короля Вацлава IV, а королеву Марію змусили зректися престолу. 31 грудня 1385 р. у Секешфегер- варі неаполітанський король Карл був коронований королем Угорщини. Ще до цього, 14 серпня 1385 р., у Крево литовські князі Ягайло, Скіргайло і Корибут Ольгердовичі, Вітовт Кейстутович та Лугвеній Ольгердович підписали з поль- ською делегацією на чолі з Владком із Харбковиць і Миколою Оссолінським знамениту Кревську угоду про прийняття литовськими князями, які до того були православними, католицького віросповідання, перехід на це віросповіда- ння всіх литовських земель, шлюб Ягайла з Ядвігою і династичну унію Литви та Польщі18. 18 лютого 1386 р. Ядвіга вийшла заміж за старшого від себе на 20 років Ягайла Ольгердовича, 4 березня 1386 р. коронованого королем Польщі під іменем Владислава Ягайла. Зрозуміло, що за таких умов Сцібор зі Сцібо- жиць, вірний васал королев Єлизавети і Марії, втрачав усе і мусив шукати при- тулок біля Жигимонта Люксембурга у Чехії. Однак в Угорщині королева Єлизавета та її прихильники не склали рук й у лютому 1386 р. здійснили переворот, ув’язнивши короля Карла, який помер у тюрмі від отрути 21 лютого 1386 р. Невдовзі після цього у Хорватії, де покійний Карл ІІІ мав найбільше прихильників, вибухнуло повстання. 25 червня 1386 р. під Дяковом угорська армія на чолі з палатином Миколаєм Гараї потерпіла поразку. Сам палатин загинув, а обидві королеви потрапили до рук хорватів. У січні 1387 р. королева Єлизавета була вбита, а її голову разом з головою М. Гараї відправлено до Неаполю вдові Карла ІІІ – королеві Маргариті ді Дураццо. Ко- ролеві Марії загрожувала така ж доля, бо хорватська еліта тепер хотіла бачити королем сина Карла ІІІ – нового неаполітанського короля Владислава19. Лідер хорватської еліти Ян Горват утримував королеву у замку Новоград. Жигимонт Люксембург з чеським військом обложив замок, але після невдалих штурмів відступив. У його війську перебував і Сцібор зі Сцібожиць, який після відхо- ду принца залишився з місцевими прихильниками королеви на чолі з Яном Франгепаном. Під час вилазки йому вдалося взяти в полон самого Я. Горвата. В обмін на власне визволення з полону, той погодився відпустити королеву. За заслуги у звільненні королеви Жигимонт Люксембург відразу ж після коронації 31 березня 1387 р. передав Галицьке князівство Сцібору зі Сцібо- жиць. Король поспішав віддячитися вірному нобілеві, також було видно, що Володислав Опольський не в стані утримати галицьку частину королівства Русі. Крім того, угорські барони взяли клятву з короля Жигимонта не на- ймати на службу іноземців і не роздавати їм ленів, тому передача Сцібору окремого князівства підносила його до рівня іноземного васала, ставлячи над угорськими баронами. 18 Kutrzeba S. Związek Litwy z Polską w la- tach 1386–1401 Polska і Litwa w dziejowym sto- sunku. Kraków, 1914. S. 458, 479–481. 19 Károlyi A. Adalék Mária és Zsigmond el- jegyzésének történetéhez Századok. T. 11. Bu- dapest, 1877. 24–26 old; Karácsonyi J. Mária királyné halálo napja Századok. T. 41. Budapest, 1907. 458–463 оld; Sroka S. A. Genealogia Ande- gawenów węgierskich. Kraków, 1999. S. 48–53. 165ОСТАННІЙ ГАЛИЦЬКИЙ КНЯЗЬ Безперечно, у цьому хаосі боротьби за польський та угорський трони остан- ній галицький князь не мав ні достатнього війська, ні надійних контактів з га- лицькими елітами. Політика князя Володислава Опольського, який протегував сілезькому лицарству та німецькому бюргерству у питаннях колонізації галиць- ких земель20, виявилася невдалою. Старе русько боярство у значній кількості виї- хало на Волинь до Любарта-Дмитра Гедиміновича та його сина Федора. Частина їх перейшла на службу до Людовика Анжуйського до Угорщини. Місцева сілезь- ка та німецька еліти прагнули виторгувати привілеї від нових володарів. Король Владислав Ягайло поспішив помиритися з іншим претендентом – мазовецьким князем Земовитом, передавши йому Белзьке князівство. Крім того, для походу до Галицької землі Владислав Ягайло залучив васальних руських князів. Проти- стояти цьому війську було важко, особливо враховуючи нерішучість Жигимонта Люксембурга. Однак князь Сцібор, все ж, вжив певних заходів й угорські гарнізо- ни утримали прикарпатські замки між горами та Дністром. Очевидно, враховуючи саме це й намагаючись якось допомогти Сцібору у його боротьбі за відновлення панування у всій Галицькій землі, а також продовжуючи розплачуватися з ним за заслуги при звільненні королеви, що підкреслено у відповідних актах, король Жигимонт надав йому 16 липня 1388 р. замок у Бечкові поблизу Тренчина у Словаччині (який став його ре- зиденцією) та Угрусі (Словаччина). У 1389 р., водночас з посадою наджупана братиславського та ряду словацьких комітатів, Сцібор отримав також право роздавати вищі посади у своїх комітатах на терені Словаччини. У 1390 р. йому передано замки Вігвар, Торбач і Модор, у 1392 р. – Савар і Шейта, а в 1394 р. – Тренчин21. Щобільше, вже пізніше, у жовтні 1397 р., коли зібрання угорських нобілів у Темешварі заборонило іноземцям займати посади у королівській адміністрації, спеціально зазначалося, що Сцібора ця постанова не стосуєть- ся. Іноземні агенти 1395 р. доносили, що Сцібор, поряд з естергомським архи- єпископом Яношем Каніжаї, – були найвпливовішими радниками короля і найбагатшими магнатами королівства. 1393 р. Сцібор позичив королеві 3 тис золотих угорських дукатів. І все ж, на той час Сцібор уже почав втрачати прикарпатські території. 1393 р. місто Жидачів на Дністрі отримало від короля Владислава Ягайла маг- дебурзький привілей з дуже вигідними додатковими привілеями (60 франкон- ських ланів землі, додаткові два лани землі для плебана і чотири лани для пасовищ, право торгів у суботу і право для міщан на заняття ремеслами і тор- гівлею та заборону неміщанам на торгівлю спиртними напоями і пивом на відстані милі навколо міста)22. Вони не тільки вказували на підпорядкування цієї території польському королеві. За їх свідченням, місто перейшло до його володінь недавно й мешканців Жидачева обдаровано привілеями, подібно до мешканців Львова у 1387 р. Як і чому це сталося? Незважаючи на отримані від короля лени, Сцібор не міг самотужки воювати з Польсько-Литовською державою. Тим більше, що у 1391–1393 рр. він очолював угорські війська у походах проти турків на р. Саві і біля Сірмія, а в 1393 р. брав участь у поході до Боснії. Усі його заслуги в боротьбі 20 Sperka J. Władysław książę opolski, wie- luński, kujawski, dobrzyński, pan Rusi, pala- tyn Węgier i namiestnik Polski (1326/1330 – 8 lub 18 maja 1401). Kraków, 2012. S. 347–375. 21 Prochaska A. Ścibor ze Ściborzyc. S. 146– 147. 22 Центральний державний історичний архів України, м Львів. Ф. 146 (Галицьке на- місництво). Оп. 88. Спр. 561. Арк. 11–12. 166 Наталя ЛЕШКОВИЧ проти турків перелічує королівська грамота від 8 лютого 1394 р.23 Відзначився він і під час відбиття австрійського нападу на угорські землі. Цими труднощами і скористалася польська сторона, можливо, спровоко- вана спробами самого Сцібора відібрати частину галицьких земель. У джере- лах не віднайдено прямих свідчень, але саме десь тоді знищено місто Дрого- виж за Дністром, руїни якого добре збереглися на західній околиці сучасного Миколаєва. На думку Л. Войтовича, його зруйнував князь Любарт-Дмитро Гедимінович після того, як його державець – боярин Вовчок з Дроговижа, зга- даний як свідок у магдебурзькій грамоті Львову, за те, що той одним з перших визнав зверхність Казимира ІІІ24. Але немає жодних документальних підтвер- джень походів князя Любарта далі Львова. Приблизно тоді ж згоріло сусіднє місто Устя – на той час важливий порт на Дністрі25. Не відомо також, коли при- пинили своє існування міста Більче і Стольсько в цьому ж регіоні. На жаль, крім поверхових розвідок Дроговижа, Устя та Більчого, які свого часу здійснив Михайло Рожко (їх матеріали не опубліковано), ніяких археологічних робіт на території цього регіону не зафіксовано. Що ж стосується Стольська чи Стіль- ська, то археологічні дослідження на його городищі теж можна назвати хіба, радше, розвідковими26. Крім того, вони не дають відповіді на питання, коли і за яких обставин припинило існування місто, яке 1331 р. платило до митропо- личої скарбниці 30 гривень податку27. Сцібор зі Сцібожиць не зміг активно протидіяти польському наступу. Угорська сторона, загалом не визнаючи зайняття усієї Галичини, потребувала польської допомоги проти турків і намагалася відтермінувати проблемні пи- тання. Тому на з’їзді з Владиславом Ягайлом і Ядвігою у Старому Сончі 1394 р. до цих проблем не вдавалися. У 1395 р. Сцібор став воєводою Трансильванії. Зі своєю хоругвою він взяв участь у нещасливій битві з турками поблизу Нікополя 28 вересня 1396 р. і допоміг королеві Жигимонту врятуватися. Після цього він відстояв Трансиль- ванію і навіть взяв у полон турецького ставленика – господаря Валахії Влада І (1397). Але невдовзі Сцібор став жертвою боротьби між угорськими баронами. Естергомський архиєпископ Янош Каніжаї та палатин Теодоріх (Детре) Бебех поставили вимогу королю звільнити всіх іноземних радників. Коли ж король відмовився, вони заарештували його і 28 квітня 1401 р. позбавили Сцібора всіх урядів. Сцібор, як і інші барони неугорського походження, заявили про го- товність віддати більшість своїх замків в обмін на звільнення короля. Коли ж 29 серпня 1401 р. барони відпустили короля, Сцібор залишився при ньому го- ловним радником. Саме йому було доручено місію до Тевтонського Ордену, у ході якої від Жигимонта викуплено область Ноймарк у Бранденбурзькому маркграфстві, на яку претендував польський король Владислав Ягайло28. На початку 1403 р. партія примаса Яноша Каніжаї запропонувала угор- ську корону неаполітанському королю Владиславу. Цю пропозицію схвалив 23 Prochaska A. Ścibor ze Ściborzyc. S. 147. 24 Войтович Л. Між верхнім Дністром і Карпатами: домен галицьких князів у ХІІ– ХІІІ ст. Фортеця. С. 148–157. 25 Войтович Л., Сколоздра Р. Устя, Устеч- ко… Миколаївщина. Збірник наукових ста- тей. Львів, 2006. Т. 3. С. 67–78. 26 Див.: Филипчук М. Слов’янські поселен- ня VIII–Х ст. в Українському Прикарпатті. Львів, 2012. 27 Приселков М., Фасмер М. Отрывки В. Н. Бенешевича по истории русской церк- ви XIV века Известия Отдела русского языка и словесности. Т. 21, кн. 1. Петроград, 1916. С. 48–70. 28 Prochaska A. Ścibor ze Ściborzyc. S. 168. 167ОСТАННІЙ ГАЛИЦЬКИЙ КНЯЗЬ папа Боніфацій ІХ. 4 квітня 1403 р. хорватські та угорські магнати, які підтри- мували Владислава, уклали перемир’я з польськими станами, погодившись на польську анексію усього королівства Русі. І за таких обставин Сцібор сво- їм мечем і талантом знову врятував для Жигимонта угорський трон29. З на- йманим військом він вторгся до північно-західної частини королівства й роз- громив загони бунтівників. Останні змушені були капітулювати і 29 жовтня 1403 р. скласти присягу в обмін на королівську амністію. За свої заслуги Сці- бор отримав Нітранське графство, а також в управління – володіння естер- гомської архиєпископії та єпархії Егера. Він став одним з перших командорів Ордену Дракона святого Георгія, який король Жигимонт заснував у 1408 р.30, а від 1409 р. знову отримав Трансильванське воєводство. До самої смерті він за- лишався першим радником короля31. У 1410 р. напередодні війни між Польщею і Тевтонським Орденом, Сці- бор разом з палатином Миколаєм Гараї за дорученням Жигимонта Люксем- бурга виконували роль посередника на переговорах з Тевтонським Орденом. Польська сторона покладала великі надії на ці перемовини, однак Сцібор просто чітко виконував лінію короля, який за 40 тисяч золотих погодився розірвати з поляками, про що короля Владислава Ягайла попередив посла- нець обох посередників 11 липня 1410 р.32 Щобільше, виконуючи домовле- ність із хрестоносцями, велике угорське військо на чолі з трансильванським воєводою Сцібором виступило на Сонч. Побоюючись угорського удару в спину, король Владислав Ягайло залишив для оборони цього напрямку люблінського каштеляна Яна з Щекоціна гербу Одровонж та угорських емі- грантів на чолі з колишнім егерським єпископом Томашем33. Удар Сцібора на Сонч певною мірою відсікав королівство Русі від Польщі. Але похід був невдалим. Сцібор спалив Старий Сонч і передмістя Нового Сонча, але далі мусив відступати, переслідуваний до Бардієва34. Спроби польських дослід- ників пояснити ці невдачі небажанням Сцібора пустошити польські землі35 віддають патріотизмом і намаганням всупереч фактам подати цього угор- ського барона польським шляхтичем. Джерела не дають для цього підстав. Коли польська шляхта на чолі із Завішею Чорним, яка перебувала на службі у Жигимонта Люксембурга, покинула його і вирушила до Польщі, пропону- ючи свої послуги в боротьбі з хрестоносцями королю Владиславу Ягайлу36, Сцібор і не думав покидати угорського короля, знаючи, що той готує удар полякам у спину. Радше, він сам і спланував цей удар, що за вдалого розви- тку міг повернути йому Галицьку землю. Наприкінці 1411 р. Сцібор очолив угорське військо у війні проти Венеції. У 1412 р. на переговорах з Польщею питання Галицької землі залишилося від- критим. Його знову піднято на соборі у Констанці, ініціатором якого виступав якраз імператор Жигимонт Люксембург. Саме під час роботи собору Сцібор зі Сцібожиць і помер. 29 Palackỳ F. Dĕjiny národu českého v Čechach a v Moravé. Bd. 3. Praha, 1851. S. 313. 30 Надточий Д., Надточий В., Надточий М. Рыцари ордена Дракона в бою. Крестовый поход графа Дракулы. Москва, 2009. С. 182– 185. 31 Sroka S. Ścibor ze Ściborzyc. S. 151–158. 32 Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. Ks. 10–11. Warszawa, 1982. S. 91. 33 Ibidem. S. 69. 34 Garbacik J. Zygmunt Luksemburczyk wobiec wielkiej wojny polsko-krzyżackiej 1409–1411 Małopolskiе Studia Historyczne. R. 3, zesz. 1–2. Kraków, 1960. S. 25–31. 35 Prochaska A. Ścibor ze Ściborzyc. S. 178. 36 Jana Długosza Roczniki... S. 71–72. 168 Наталя ЛЕШКОВИЧ Підводячи підсумок, можна ствердити, що останнім галицьким князем у 1387–1393 рр. був угорський барон польського походження Сцібор зі Сцібо- жиць, який, перебуваючи на службі в угорського та німецького короля Жиги- монта Люксембурга, боровся за відновлення князівства до самої смерті у 1414 р. Львівський національний університет імені Івана Франка

Останній галицький князь

Репозитарії

Схожі ресурси