Термін “Мала Русь” у документах XIV століття
Проаналізовано вживання терміну “Мала Русь” у документах XIV ст. Автор підсумував, що вперше та надалі послідовно це означення зустрічається в актах константинопольських патріархів, пов’язаних із заснуванням та функціонуванням Галицької митрополії. Водночас, використання цього топоніму свідчит...
Saved in:
| Date: | 2019 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2019
|
| Series: | Княжа доба: історія і культура |
| Online Access: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179052 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Термін “Мала Русь” у документах XIV століття / І. Паршин // Княжа доба: історія і культура. — 2019. — Вип. 13. — С. 215-224. — Бібліогр.: 61 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-179052 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1790522021-04-04T01:25:53Z Термін “Мала Русь” у документах XIV століття Паршин, І. Проаналізовано вживання терміну “Мала Русь” у документах XIV ст. Автор підсумував, що вперше та надалі послідовно це означення зустрічається в актах константинопольських патріархів, пов’язаних із заснуванням та функціонуванням Галицької митрополії. Водночас, використання цього топоніму свідчить про деяку рівнозначність Малої Русі та королівства Русі, тобто окреслює Малу Русь саме як державу з королівською владою. Принаймні, дослідження аналогічних за назвою географічних та політичних утворень середньовічної Центральної Європи (Мала Угорщина, Мала Польща тощо) призводить саме до такого висновку. Водночас, не відомо, наскільки тогочасна західна практика корелюється з грецькими документами, хоча в останніх кордони Галицької митрополії чітко співпадають з межами держави Романовичів. Подальші дискусії з цієї проблеми із залученням нових джерельних свідчень, безперечно, наблизять істориків до вирішення цього питання. The article analyzes the appearing of the term “Mala Rus’” in the documents of the XIV century. The author concludes that for the first time and in succession this definition is found in the acts of the Patriarchs of Constantinople, which are related to the founding and functioning of the Galician Metropolitanate. This name shows some equivalence of “Mala Rus’” and the kingdom of Rus’. It defines Little Rus’ as a state with royal power. However, the study of another analogous geographical and political objects of the medieval Central Europe (Little Hungary, Little Poland, etc.) leads precisely to this conclusion. Also, it is not known how far Western practice is correlated with Byzantine documents of the XIV century, although the borders of the Galician Metropolitanate clearly impose on the borders of the Romanovych’s state. Further discussions with including new sources will undoubtedly bring historians closer to resolving of the issue. 2019 Article Термін “Мала Русь” у документах XIV століття / І. Паршин // Княжа доба: історія і культура. — 2019. — Вип. 13. — С. 215-224. — Бібліогр.: 61 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179052 930.272(477.8)”13” uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
Проаналізовано вживання терміну
“Мала Русь” у документах XIV ст. Автор
підсумував, що вперше та надалі послідовно
це означення зустрічається в актах константинопольських
патріархів, пов’язаних із заснуванням та функціонуванням Галицької
митрополії. Водночас, використання цього
топоніму свідчить про деяку рівнозначність Малої Русі та королівства Русі, тобто
окреслює Малу Русь саме як державу з королівською владою. Принаймні, дослідження
аналогічних за назвою географічних та політичних утворень середньовічної Центральної
Європи (Мала Угорщина, Мала Польща тощо) призводить саме до такого висновку.
Водночас, не відомо, наскільки тогочасна західна практика корелюється з грецькими
документами, хоча в останніх кордони Галицької митрополії чітко співпадають
з межами держави Романовичів. Подальші дискусії з цієї проблеми із залученням нових
джерельних свідчень, безперечно, наблизять істориків до вирішення цього питання. |
| format |
Article |
| author |
Паршин, І. |
| spellingShingle |
Паршин, І. Термін “Мала Русь” у документах XIV століття Княжа доба: історія і культура |
| author_facet |
Паршин, І. |
| author_sort |
Паршин, І. |
| title |
Термін “Мала Русь” у документах XIV століття |
| title_short |
Термін “Мала Русь” у документах XIV століття |
| title_full |
Термін “Мала Русь” у документах XIV століття |
| title_fullStr |
Термін “Мала Русь” у документах XIV століття |
| title_full_unstemmed |
Термін “Мала Русь” у документах XIV століття |
| title_sort |
термін “мала русь” у документах xiv століття |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2019 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179052 |
| citation_txt |
Термін “Мала Русь” у документах XIV століття / І. Паршин // Княжа доба: історія і культура. — 2019. — Вип. 13. — С. 215-224. — Бібліогр.: 61 назв. — укр. |
| series |
Княжа доба: історія і культура |
| work_keys_str_mv |
AT paršiní termínmalarusʹudokumentahxivstolíttâ |
| first_indexed |
2025-07-15T17:55:39Z |
| last_indexed |
2025-07-15T17:55:39Z |
| _version_ |
1837736542173396992 |
| fulltext |
ілля ПарШИн
терМін “МаЛа русЬ” у ДокуМентаХ XIV стоЛіття
вивчення джерел княжої доби – важливе питання давнього українського
минулого. особливого значення здатне прибрати студіювання документальних
матеріалів скромніше відображених у джерелах періодів історії, до яких, зокре-
ма, належить і західноукраїнська перша половина XIV ст. Хоча тогочасних доку-
ментів збереглося небагато, їх аналіз, все ж, дає змогу виокремити та встановити
окремі закономірності й особливості укладення тодішньої писемної документа-
ції. на цьому тлі привертають до себе увагу деякі специфічні географічні термі-
ни, зокрема, поширена тоді назва Галицько-волинської держави – “мала русь”.
у сучасній літературі, зазвичай, це визначення вживається з виведеними від
окремих обставин історичної долі україни значно новіших часів стійкими при-
меншуючими конотаціями, обумовленими статусом частини україни як “ма-
лоросії” у складі російської імперії упродовж XVIII – початку XX ст.1 насправді
ж, між обома визначеннями існує чималий хронологічний розрив і в актових
матеріалах часів романовичів, закономірно, відсутні натяки на значно пізнішу
політичну “підпорядкованість” “великій русі”. крім того, як побачимо, у серед-
ньовіччі обидва поняття послідовно відмежовані одне від одного.
з цього огляду систематичне дослідження згадок про малу русь значення
цього поняття у церковній та світській документації XIV ст., визначення відпо-
відної території у її кордонах залишаються одним з актуальних завдань укра-
їнської історичної медієвістики.
чимало писемних пам’яток, здатних стати джерелами до цієї проблеми,
уже ставали об’єктом розгляду давнішої літератури. зокрема, Генріх Гельцер,
Франц міклошич та Йосиф мюллер опублікували грамоти константинополь-
ського патріархату2. ян ржежабек зібрав актовий матеріал та повідомлення
хроністів й анналістів про князя Юрія-Болеслава тройденовича (†1340): інфор-
мативне видання доступне російською мовою разом із ґрунтовними доповне-
ннями3. переклад опису мандрівки угорського місіонера Юліана здійснив
1 огляд відповідних поглядів див.: лев
киевская е. семантические варианты то-
понима “малороссия” и его дериватов в
русской речевой практике постсоветского
периода Имя народа: Украина и ее население в
официальных и научных терминах, публицис
тике и литературе. Сборник статей. москва;
санкт-петербург, 2016. с. 250–278.
2 Acta et diplomata graeca medii aevi sacra
et profana / сollecta et ediderunt F. Miklosich
et I. Muller. Vindobonae, 1860. 607 p.; Gelzer H.
Beiträge zur russischen Kirchengeschichte aus
griechischen Quellen Zeitschrift für Kirchenge
schichte. Bd. 13. Stuttgart, 1892. S. 241–282. та-
кож див.: русская историческая Библіотека,
издаваемая императорскою археографи-
ческою коммиссіею (далі – риБ). т. 6. санкт-
петербургъ, 1880. приложенія № 3–6.
3 російський переклад див.: ржежабек я.
Юрий іі, последний князь всея малой руси
Болеслав-Юрий II, князь всей Малой руси:
Сборник материалов и исследований / Собр.
о. гонсиоровским, а. куником, а. лаппо-да
нилевским, И. линниченко, С. Пташицким и
И. режабком. санкт-петербург, 1907. с. 1–66.
уДк 930.272(477.8)”13”
216 Ілля ПАРШИН
сергій аннінський4. віра матузова прокоментувала англійські середньовіч-
ні тексти5. серед сучасних публікацій варто виокремити дослідження олега
купчинського, яке є найповнішим дотепер систематичним виданням актів
і документів Галицько-волинської держави6. історик проаналізував і проко-
ментував понад 200 джерельних матеріалів (серед них – латиномовні пам’ятки
XIV ст.), розглянув їх автентичність, походження та значимість. водночас, за-
лишаються майже невідомими в сучасній українській науці листи венецій-
ського мандрівника та географа маріно санудо старшого (бл.1270–бл.1343) до
французького короля Філіпа VI (1293–1350, правив від 1328 р.)7. це джерело,
разом з “Liber Secretorum Fidelium Crucis” того ж автора8, потребуватимуть
докладнішого розгляду.
Безперечно, при вивченні відповідних записів матимемо справу з певни-
ми узагальненнями, сформованими як серед зарубіжних, так і українських
істориків. важливими є результати досліджень відповідної теми, які свого
часу опублікував михайло Грушевський9. він розглянув чимало актових і на-
ративних матеріалів, щоби на їх підставі проаналізувати складне переплетен-
ня проблем минулого об’єднаних зусиллями князя романа мстиславовича
(†1205) волинського і Галицького князівств. з новітніх робіт відзначимо студії
ярослава ісаєвича10. іван паславський висвітлив важливі релігійні та диплома-
тичні орієнтири романовичів, зокрема, обґрунтував місце їх володінь у три-
кутнику рим – константинополь – орда11. ігор скочиляс простежив політику
східнохристиянського патріархату стосовно Галицької митрополії упродовж
XIV ст.12 леонтію войтовичу належить останній узагальнюючий огляд істо-
рії Галицького князівства13. скрупульозно визначення малої та великої русі
проаналізував олександр соловйов: він зробив ряд оригінальних умовиводів
4 аннинский С. известия венгерских мис-
сионеров XIII–XIV вв. о татарах и восточной
европе Исторический архив. т. 3. москва; ле-
нинград, 1940. с. 71–112.
5 Матузова В. английские средневековые
источники IX–XIII вв.: тексты, перевод, ком-
ментарий. москва, 1979. 268 с.
6 купчинський о. акти та документи Га-
лицько-волинського князівства Хііі – пер-
шої половини XIV століть. дослідження.
тексти. львів, 2004.
7 лист, де згадано малу русь, опубліко-
ваний у виданні: Kunstmann F. Studien über
Marino Sanudo den Aeltern mit einem Anhan-
ge seiner ungedruckten Briefe Abhandlungen
der Historischen Klasse der Königlich Bayerischen
Akademie der Wissenschaften. T. 29. München,
1855. P. 799–808. чи не одиноке досі відкли-
кання до автора та його запису: Мусин а.
“погибель земли русьской”. средневековый
словарь и его прочтения: к эволюции
этнополитических представлений в вос-
точной европе XII–XVI вв. Colloquia Russica.
Ser. II. Vol. 4: середньовічна русь: проблеми
термінології / за ред. м. волощука і в. нагір-
ного. івано-Франківськ; краків, 2018. с. 119.
8 використано переклад англійською із
вступними зауваженнями петера лока:
Marino Sanudo Torsello. The Book of the Secrets
of the Faithful of the Cross: Liber Secretorum
Fidelium Crucis / Trans. by P. Lock. Farnham,
2011.
9 див.: грушевський М. історія україни-
руси: в 11 т., 12 кн. т. 3: до року 1340. київ,
1993. 592 с.
10 ісаєвич я. до історії титулатури воло-
дарів у східній Європі княжа доба: історія і
культура. вип. 2 / відп. ред. я. ісаєвич. львів,
2008. с. 3–29.
11 Паславський і. заснування Галицької
митрополії 1303 року: причини та наслід-
ки доба короля данила в науці, мистецтві,
літературі (Матеріали міжнародної наукової
конференції. 29–30 листопада 2007 р., львів).
львів, 2008. с. 203–227; його ж. римська полі-
тика князя данила романовича в 30-х роках
Хііі століття княжа доба: історія і культура.
вип. 7 / відп. ред. в. александрович. львів,
2013. с. 167–174.
12 Скочиляс і. Галицька митрополія XIV –
першої половини XV ст. княжа доба: історія
і культура. вип. 4 / відп. ред. в. александро-
вич. львів, 2011. с. 246–279.
13 Войтович л. Галич в політичному житті
Європи Хі–ХіV століть. львів, 2015.
217ТЕРМІН “МАЛА РУСЬ” У ДОКУМЕНТАХ XIV СТОЛІТТЯ
з дискусійних питань зовнішньої політики володарів середньовічних держав
центрально-східної Європи14. важливою є монографія даріуша домбровсько-
го, який активно вивчав дипломатичні взаємовпливи правлячих династій русі,
польщі, чехії, угорщини крізь призму матримоніальних зв’язків15. до проблем
середньовічної термінології вдався олександр мусін, присвятивши ґрунтов-
ну розвідку проблематиці етнополітичних моделей у середньовічній східній
Європі16. Щоправда, попри наявні дослідження з історії Галицько-волинської
держави першої половини XIV ст., чимало питань досі залишаються без на-
лежних відповідей. зокрема, все ще не систематизовано визначення та практи-
ку використання у тогочасній документації топоніму мала русь.
вперше “Μικρὰ Ῥωσσία”, наскільки відомо, згадується у грамоті від 1303 р.,
якою візантійський імператор андроник Iі палеолоґ (1282–1328) та константино-
польський патріарх атанасій I (1303–1311) утворили окрему митрополію в Галичі,
виокремивши її з-під влади києва. важливим аспектом документу є позначення
руських земель-князівств, що входили до сфери відання нового релігійного цен-
тру. Йому призначено в підпорядкування шість єпархій, територіально належ-
них до володінь короля Юрія львовича (1252/57–1308, правив від початку XIV ст.):
Галицьку, яку піднесли до рангу архиєпархії, володимирську, перемишльську,
луцьку, турівську і Холмську17. відповідні кордони у грецьких хризобулах також
неодноразово вказано й пізніше. наприклад, у 1347 р. василевс іоан IV кантаку-
зен (1295–1383, імператор у 1341 та між 1347–1354 рр.) ліквідував Галицьку митро-
полію, зауваживши, що єпархії як малої, так і великої русі повинні визнавати
юрисдикцію києва. оригінальним додатком є уточнення, що мала русь зна-
ходилася на території, названій волинню18 (волинню чи володимирщиною, як
довів м. Грушевський, землі романовичів іменували також в окремих руських
пам’ятках19). далі перемишль, турів, володимир та Холм згадуються в докумен-
ті 1370 р., яким у сані галицького митрополита затверджувався антоній20.
отже, у найдавніших константинопольських актах “Μικρὰ Ῥωσσία” асо-
ціювалася з Галицько-волинською державою. Характерно, що в європейських
джерелах XIV ст. існувало подібне уявлення про кордони володінь нащадків
князя романа мстиславовича21, проте вживання поняття “Russiae Minoris” у
латиномовній традиції виступає значно пізніше.
важливим для теми документом є грамота князя Юрія-Болеслава тройде-
новича до генерального магістра тевтонського ордену теодорика, видана у во-
лодимирі 20 жовтня 1335 р. автентичність пам’ятки не викликає застережень.
згідно з текстом, князь підтверджував раніше укладені угоди від часів своїх по-
передників і, що важливо у контексті нашого дослідження, його титул подано
як “Dei gratia natus dux totius Russiae Minoris” (“з Божої ласки уроджений князь
14 див.: Соловьев а. великая, малая и Бе-
лая русь Вопросы истории. т. 7. москва, 1947.
с. 24–38.
15 Dąbrowski D. Daniel Romanowicz. Król
Rusi (оk. 1201–1264). Biografia polityczna. Kra-
ków, 2013.
16 Мусин а. “погибель…”. с. 93–148.
17 Gelzer H. Beiträge... S. 253; Паславський і.
заснування… с. 204.
18 риБ. приложенія. № 3.
19 грушевський М. історія... с. 141. див. та-
кож титули останніх романовичів – “князь
володимирщини і володар русі”: купчин
ський о. акти... с. 152–161.
20 Acta... P. 579; риБ. приложенія. № 4–6.
огляд міркувань щодо функціонування Га-
лицької митрополії упродовж XIV ст. див.:
Скочиляс і. Галицька митрополія... с. 266–270.
21 див.: Паршин і. кордони Галицько-
волинської держави на початку XIV ст. (за
“книгою знань про всі королівства”) науко
вий вісник Східноєвропейського національного
університету імені лесі Українки. № 13(338).
луцьк, 2016. с. 3–10.
218 Ілля ПАРШИН
усієї Малої русі”)22. наведене титулування, підтверджуючи використання термі-
ну “мала русь” в діловодстві княжої канцелярії, вказує на його офіційне при-
йняття і визнання як у державі, так і назовні. л. войтович навіть вважав, що цей
топонім ужито тут вперше23. проте необхідно привернути увагу до давнішого
свідчення венеційського мандрівника та географа маріно санудо старшого,
який залишив декілька маловідомих досі згадок щодо володінь романовичів.
про автора знаємо тільки те, що він сам про себе оповів, зокрема, у “Liber
Secretorum Fidelium Crucis”. припускають, що він народився до 1270 р. у вене-
ції в заможній патриціанській родині. записи про здобуту освіту не зберегли-
ся. водночас, з молодого віку його залучали до торгівелі, свою першу морську
подорож він здійснив вже близько 1281 р., коли на навантаженому кораблі при-
був на острів наксос до одного з родичів. комерційна діяльність потребувала
постійних відряджень. маріно санудо писав про пребування в акрі, констан-
тинополі, на островах середземномор’я, він відвідав північні німецькі землі,
Фландрію, Францію. серед своїх інформаторів він не згадує марко поло. Що-
правда, маріно санудо подав чималий перелік інших творів, частково втра-
чених, використаних для опису віддалених країн. також він вказує кількох
сучасників: купця Гільєрмо Бернарді ді Фурво, який неодноразово бував на
Близькому сході, єпископа кримської кафи джерома (пізніше його відправи-
ли з місіонерською місією до китаю) та єпископа петра з себастополіса (суч.
сухумі). очевидно, деякі записи зроблено з їхніх слів. останнє повідомлення
про маріно санудо датується 1343 р., коли юрист склав заповіт від його імені24.
у “Liber Secretorum Fidelium Crucis”, укладеному на початку 1320-х років,
венецієць про русь сповістив принагідно й лише у контексті появи ординців у
Європі25. Більше можна дізнатися з його епістолярної спадщини: пропагуючи
відновлення хрестоносного руху, маріно санудо запропонував концепцію ви-
тіснення мусульман зі святої землі. оминаючи переказ його політичних по-
глядів, зауважимо, що в одному з листів до короля Франції Філіпа VI, складе-
ному на початку жовтня 1334 р., він описував ближчі та віддалені краї, серед
іншого відзначивши: “надалі є на русі двоє князів, що коряться Татарам, які
тримають землю величезну з народом численним, слідують греків [релігійними]
стопами. й звідки проникають коштовності різні у значній кількості до Фран
ції, до німеччини, до італії. і є русь Велика та Мала. Велика, істинно, від півночі
до заходу межує з лівонією, де брати-рицарі мають чималі землі, на сході зі Скі
фією та володіннями татар Узбека. й на півдні проте є русь Мала, яка граничить
на заході з Польщею, на півдні, отже, з Угорщиною, і на сході з татарами Узбека,
господаря свого уже згаданого”26.
22 аналіз документу та переклад див.:
купчинський о. акти... с. 180–187.
23 Войтович л. Галич... с. 323.
24 докладніше про біографію автора
та джерела, якими він користувався, див.:
Laiou A. Marino Sanudo Torsello, Byzantium
and the Turks: The Background to the Anti-
Tur kish League of 1332–1334 Speculum. Vol. 45.
1970. P. 374–392; Lock P. Introduction Marino
Sanudo Torsello. The Book... р. 3–13; Barker N.
Tanner 190 Revisited Makers and User of Medieval
Books: Essays in Honour of A. S. G. Edwards / Ed. by
C. Meale and D. Pearsall. Cambridge, 2014. P. 79.
25 див.: Marino Sanudo Torsello. The Book...
р. 340, 344, 376.
26 “Praeterea sunt in Ruscia duo duces,
qui sunt submissi Tartaris, qui tenent terram
magnam cum gente maxima, qui sequuntur
Graecorum vestigia. Ex qua descendit quantitas
maxima variorum in Franciam in Alemanniam
in Italiam. Et est Ruscia major et minor. Major
vero a septentrione confines habet ad occiden-
tem cum Livonia, in qua fratres cruciferorum
habent magnas terras, ab oriente cum Sythia
et terra Husbecci Tartari. A meridie autem est
Ruscia minor, quae confinat ad occidentem
219ТЕРМІН “МАЛА РУСЬ” У ДОКУМЕНТАХ XIV СТОЛІТТЯ
повідомлення венеційця, напевно, випадало би розділити на дві частини.
перша – кілька речень про багаті землі двох князів русі, які визнають вла-
ду ординців. не виключено, що маріно санудо цих володарів ототожнив з
останніми романовичами – князями андрієм та левом Юрійовичами (обидва
пом. до 21.05.1323). часи їх правління та обставини загибелі надто скромно ре-
презентовано в джерелах, але у деяких збережених писемних пам’ятках вони
часто фігурують разом. наприклад, 9 серпня 1316 р. князі спільною грамотою
засвідчили продовження давніх добросусідських відносин з тевтонським ор-
деном27. Швейцарський хроніст іоан вітодуранський (1300–1348/49), розповіда-
ючи про події початку 1340-х років, мимохідь вказав, що останніх романови-
чів, начебто, повбивали їх піддані: “кажуть, тому що імператор Татарський
незадовго до цього часу двох поганських королів цілком достойних поставив на
чолі русів, які їх один за одним потруїли”28. Хоча свідчення автора щодо отру-
єння є, радше, легендарними, ніж реальними, язичниками він часто називав
саме східних християн29, які, як зауважив маріно санудо старший, “слідують
греків стопами”. насамкінець, запис венеційського географа містить пара-
лелі з листом владислава локєтка (1260/61–1333, король польщі з 1320 р.) від
21 травня 1323 р., яким він інформував римську апостольську столицю про
смерть андрія та лева Юрійовичів: “із жалем доносимо, ваша Святосте, що два
останні руські князі з народу схизматиків, які були непоборним щитом супро
ти жорстокого народу Татарського, зійшли зі світу; та з їх смертю і землі наші
у небезпечній близькості від Татар, які, певно, тепер сусідню землю руську, що
з неї щорічно збирали данину, окупують”30. Щоправда, маріно санудо писав
щодо романовичів “sunt” у теперішньому часі, тоді як насправді на той час
необхідно було згадати їх уже в минулому.
з іншого боку, про князів андрія та лева, можливо, не йдеться. не ви-
ключено, що хроніст мав на увазі окремих правителів для двох частин русі. у
такому разі він лише подав абстрактний огляд далеких держав, однією з яких
станом на 1334 р. правив князь Юрій-Болеслав тройденович.
другий фрагмент нотатки венеційця – загальний опис кордонів русі ве-
ликої та малої. Характерно, що межі останньої співпадають із кордонами Га-
лицько-волинської держави й відповідають текстам константинопольського
документа 1303 р. про створення окремої Галицької митрополії. натомість ве-
лика русь – усі інші землі-князівства, розташовані уздовж володінь тевтонсько-
го ордену на півночі й до володінь ординців на сході. згадка про скіфію у запи-
сі маріно санудо – данина поширеній у тогочасній Європі античній традиції
cum Polonia, a meridie autem Ungaria, et ab
oriente cum Husbecco Tartaro domino suo pre-
dicto”. цит. за: Kunstmann F. Studien... P. 801.
27 купчинський о. акти... с. 145–152.
28 “dicentes, quod imperator Thartarorum
duos paganos breviter ante ista tempora reges
satis ydoneos Ruthenis prefecerat, quibus
successive ab eis per venenum extinctis”. цит.
за: Iohannis Vitodurani Chronica / Hrsg. F. Ba-
ethgen Monumenta Germaniae Historica. Scrip
tores rerum Germanicarum. Nova series. т. 3.
Berlin, 1924. P. 184.
29 докладніше див.: Паршин і. Хроніка іо-
анна з вінтертура (іоанна вітодуранського)
як джерело до історії Галицько-волинської
русі першої половини XIV ст. дрогобицький
краєзнавчий збірник. вип. 17–18. дрогобич,
2014. с. 71–78.
30 “Sanctitati vestrae insinuatione prae-
sentium cum dolore reverentius intimamus,
quod duo ultimi principes Ruthenorum de
gente schismatica, quos immediatos pro scuto
inexpugnabili contra crudelem gentem Tar-
tarorum habebamus, decesserant ex hac luce;
ex quorum interitu nobis et terris nostris ex
vicinitate Tartarorum, quos de certo credimus
terram Ruthenorum, nostris metis contiguam,
de qua annua tributa percipere consueverunt,
occupare”. цит. за: Monumenta Poloniae Va-
ticana / Ed. J. Ptaśnik. т. 1. Kraków, 1913. P. 73.
220 Ілля ПАРШИН
картографування й позначає сучасну степову зону україни, адже тоді народу з
такою назвою, беззаперечно, вже не існувало.
отож, термін мала русь увійшов до вжитку від початку XIV ст.
для позначення, насамперед, володінь романовичів. необхідно заува-
жити, що патріарші хризобули та нотатки венеційського географа за-
свідчують єдине розуміння цього терміну як на півдні, так і на заході.
урешті-решт, у дипломатії Галицько-волинської держави означен-
ня також використовувалося, що підтверджує титул Юрія-Болеслава
тройденовича “з Божої ласки уроджений князь усієї Малої русі”. значно
складніше пояснити ґенезу зазначеного топоніму.
одну з найпоширеніших гіпотез можна коротко викласти словами
івана огієнка: “Постання цієї назви приписується грекам, які знали вже
дві русі, північну й південну, й стали Україну звати Малою руссю... цебто
русь старша, початкова, основна, давніша, бо русь північна була для них
новою... Така термінологія була добре знана греками, бо в них були Мала
й Велика азія, Мала (на Балканах, стара) й Велика (в італії, нова) гре
ція”31. тобто, визначення “малий” і “великий” y складі найменувань ге-
ографічних територій та етносів, зазвичай, пов’язані з розмежуванням
кордонів, відповідно, початкового й пізнього розселення: позначення
країн і народів з компонентом “великий”, отже, стосуються областей
вторинної колонізації, а не метрополії32. проте о. соловйов наголо-
сив на тому, що класичні роботи знають лише “Μεγάλη Ελλάδα” (або
“Magna Graecia”: латинською), тоді як “мала Греція”, насправді, у дже-
релах відсутня33. враховуючи засвідчену беззаперечну тотожність ма-
лої русі та Галицько-волинської держави, ця гіпотеза також виглядає
не надто переконливою.
підставою для розподілу міг бути звичайний географічний чин-
ник. зокрема, середньовічні автори мали змогу констатувати розміри
тієї чи іншої території, або ж вказати на наближеність чи віддаленість
її розташування. наприклад, з античних часів відомі провінції ниж-
ня Германія та верхня Германія, яким протиставлена велика Германія
варварів. велика Британія розташована безпосередньо на островах, а
мала Британія – це півострів Бретань, куди переселилися розбиті зу-
силлями саксів, ютів та англів кельтські племена бриттів. мала вірменія,
відома ще за часів Юстиніана, розташована ближче до константинопо-
ля, ніж велика. зважаючи на це, мала русь у константинопольських
грамотах та записах маріно санудо могла бути відокремлена за таким
принципом. водночас, не відомо, наскільки володарі відповідних кра-
їв користувалися цими поняттями також як титулами, як це зробив
князь Юрій-Болеслав тройденович.
Географічне розташування, утім, стало причиною появи “малої
Галатії” у грамоті київського католицького єпископа Генріха від 1327 р.:
“у межах малої галатії, що руссю зветься, в області саме лодомерії”34.
31 огієнко і. історія української літературної
мови / упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та при-
міт. м. с. тимошик. URL: http://litopys.org.ua/
ohukr/ohu04.htm (дата звернення 01.06.2019).
32 див. також: Журавлев а. язык и миф.
лингвистический комментарий к труду
а. н. афанасьева “поэтические воззрения
славян на природу”. москва, 2005. с. 48–49.
33 Соловьев а. великая, малая и Белая
русь. с. 25–26.
34 “in partibus minoris Galathe, que Ruscia
nuncupatur, in loco videlicet Flandemiria”:
221ТЕРМІН “МАЛА РУСЬ” У ДОКУМЕНТАХ XIV СТОЛІТТЯ
ужите “minoris Galathe” не відповідає традиційному позначенню
прикарпатського князівства. проте, звернувшись до фрагмента порту-
лану (навігаційної мапи) анжеліно дульсерта 1339 р., можна побачи-
ти заголовок “Rutenia sive Gallacia”35. супровідний текст характеризує
окреслені терени так: “русь чи галицька земля. і вона в деякій частині на
зивається галацією, а мешканці її колись галатами називалися. кажуть,
їм Павло апостол скерував(?) послання(?)”36. нескладно зауважити, що
цей напис майже повністю відтворює уривок з Бартоломея англій-
ського (жив у першій половині Хііі ст.), який змалював малоазійську
Галатію37, проте на карті а. дульсерта однозначно позначена Галицька
земля зі столичним містом лева. отож, в XIV ст., справді, могло від-
бутися часткове зміщення визначень “Galatia” і “Galicia”. о. соловйов
пропонував читати в документі “у межах малої русі, що Галичиною
зветься, в області саме лодомерії”38, але таке міркування – лише при-
пущення. потреби у зміні слів, насправді, не існує. я. ісаєвич звертав
увагу на нерівнозначний статус Галицької землі, який, не цілком зро-
зуміло чому, був вищим від статусу волині, і дійшов аргументованого
висновку про “русь” як синонім для позначення усієї Галицько-волин-
ської держави39. тому записка єпископа Генріха зі згадкою про малу
Галатію цілком відповідає історичним реаліям й не потребує альтер-
нативного тлумачення.
варто зауважити, що розрізнення середньовічних країн на малі та
великі, на думку дослідників, може походити від уявлень про спіль-
не коріння. наприклад, у випадку з великою моравією стверджуєть-
ся про символічне означення “старий” чи “на покоління старший від
когось”. аналогію можна простежити й у конструкціях “Magna Hun-
garia”, “Magna Germania” та інших, де йдеться про прабатьківщини
народів40. зокрема, місіонер Юліан, який від 1235 р. шукав і, урешті-
решт, знайшов велику угорщину у районі басейну волги, за його
власними словами, минув також велику Булгарію та велику володи-
мирію41. останню о. соловйов визначив як владіміро-суздальську об-
ласть, на відміну від області володимира на волині, угорцям до того
часу не відому зовсім42. Щоправда, сучасні дослідники не настільки
однозначно сприймають цю звістку. цілком можна погодитись зі
справді союзницьким характером контактів романовичів з римом на
початку 1230-х років, що доводить папська булла від 18 липня 1231 р.
“королю русі”, якого ідентифікують, як князя данила43. свідчення
Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae
Gentiumque finitimarum Historiam Illus-
trantia / Ed. A. Theiner. T. 1: Ab Honorio PP.
III. u sque ad Gregorium PP. XII. 1217–1409.
Romae, 1860. Nr. 376.
35 див.: історія львова. т. 1: 1256–1772.
львів, 2006. с. 56–57 (кольорова вклейка).
36 “Rutenia sive Gallacia. Haec autem qua-
dam parte sui Galacia est vocata et euis incolae
quondam Galathae vocabantur, quibus dicitur
Paulus Apostolus direxisse epistolam”: Vetera
Monumenta Nr. 376.
37 Матузова В. английские средневековые
источники... с. 77, 85.
38 Соловьев а. великая, малая и Белая
русь. с. 29.
39 ісаєвич я. до історії... с. 14–15.
40 Boba I. Moravia’s History reconsidered: A
Reinterpretation of Medieval Sources. Hague,
1971. P. 83.
41 аннинский С. известия... с. 77–82. Ха-
рактерно, що у цьому перекладі угорщина
“Maior” – “старша”.
42 Соловьев а. великая, малая и Белая русь.
с. 27.
43 Dąbrowski D. Daniel Romanowicz... S. 167–168.
222 Ілля ПАРШИН
про приязні взаємовідносини суздальського князя Юрія всеволодо-
вича (1188–1238) з католицькими нунціями не збереглися44, навпаки,
за наявними відомостями перед ординським нашестям не вказаний за
ім’ям суздальський правитель вигнав чернечих братів та заборонив їм
проповідувати серед місцевих угрів45. проблемним також є існування
малих моравії чи Германії, не згаданих у жодному з джерел. Щоправ-
да, малу Болгарію і малу угорщину середньовічні автори зауважили,
але з неодмінною вказівкою, що їх “великі” прабатьківщини залиши-
лися язичницькими чи потрапили під вплив мусульман46. для малої
русі та, наприклад, малої польщі, подібна релігійна диференціація
не актуальна.
о. соловйов, натомість, запропонував розуміти відокремлення ма-
лої і великої русі як політичне розмежування, відповідно, півдня і пів-
ночі. на його думку, обидві частини становили єдиний етнос та одну
державу (власне, “велику русь”), але розділилися внаслідок дроблення
київської митрополії на початку XIV ст. причому, ствердив дослідник,
цілком природно, що поруч з великою угорщиною, великою Болга-
рією, у місцевості, де існував великий новгород, великий ростов та
“велика володимирія”, утворилася і велика русь47. якщо не брати до
уваги деякі очевидні тенденційні перебільшення, вразливе місце за-
пропонованої концепції, насамперед, криється в надзвичайній стро-
катості північно-східних князівств. зокрема, титул правителя великої
русі з’явився щойно лише в XVI ст. як відображення претензії москов-
ських князів на володіння усіма землями рюриковичів – віддзеркален-
ня значно новіших реалій їх зовнішньої політики48. натомість, мала
русь (галицькі та волинські володіння, що визнає й о. соловйов) функ-
ціонувала єдиною цілісністю вже від XIV ст. і мала одного князя.
л. войтович вважав, що Юрій-Болеслав тройденович прийняв
титул “з Божої ласки уроджений князь усієї Малої русі” внаслідок від-
мови від претензій на решту руських земель, залежних від ординців.
на думку дослідника, князь на такий спосіб окреслив свої володіння
як непідконтрольні монголам49. зауважимо, що ступінь підпорядкова-
ності галицько-волинських володарів кочовикам у XIV ст. – питання
малодосліджене. відомо, що романовичі, наприклад, не проводили об-
лік населення на вимогу степовиків, як це робили в інших землях50, але
платили певну данину та, за потреби, надавали власний військовий
контингент51. можна пригадати: данниками хана узбека малу русь на-
зивав маріно санудо, про це трохи раніше зауважував владислав локє-
тек, сповіщаючи про смерть князів андрія та лева Юрійовичів. проте
польський король остерігався, що ординці окупують “осиротілі” землі,
44 Паславський і. римська політика…
с. 169–173.
45 аннинский С. известия... с. 89.
46 див., наприклад, “Opus Majus” родже-
ра Бекона (бл.1214–б.1292): “а ці булгари з Ве
ликої Булгарії – найлютіші сарацини”, цит. за:
Матузова В. английские средневековые ис-
точники... с. 201–202, 215–216. місіонер Юлі-
ан писав про мешканців великої угорщини,
що вони “язичники і поняття не мають про
Бога, але не шанують й ідолів, а живуть, як зві
рі”. цит. за: аннинский С. известия... с. 81.
47 Соловьев а. великая, малая и Белая
русь. с. 27–28, 38.
48 Войтович л. Галич... с. 323.
49 там само. с. 369.
50 див.: Allsen T. Mongol census taking
in Rus, 1245–1275 Harvard Ukrainian Studies.
Vol. 5, No. 1. 1981. P. 32–53.
51 грушевський М. історія... с. 101–102.
223ТЕРМІН “МАЛА РУСЬ” У ДОКУМЕНТАХ XIV СТОЛІТТЯ
тому і закликав понтифіка вжити заходів, аби цього не сталося. отже,
певна незалежність від монголів, все таки, існувала. версія л. войто-
вича відокремлює малу русь від низки інших середньовічних держав
(малої польщі, малої угорщини тощо) та вириває, здається, з контек-
сту єдиного розвитку. з іншого боку, розширення влади литовців на
сході, звільнення від ординців києва збільшило територію малої русі
та утвердило її “присутність” на правобережжі у другій половині XIV
ст., що видно з константинопольських документів52. водночас, ішлося
про церковну домінацію. наскільки Гедиміновичі надавали поняттю
малої русі політичного змісту – не відомо.
я. ісаєвич звернув увагу на п’ять різних титулів Юрія-Болеслава
тройденовича, які він використав у п’яти документах: “Nos Georgius
Dei gracia dux Russiae”, “Georgius Dei gracia dux Terrae Russiae, Galiciae
et Ladimerіаe”, “Georgius, ex dono dei natus dux et dominus Russiae”,
“Nos Georgius Dei gracia natus dux totius Russiae Minoris”53. зазначе-
ні зміни сприйнято обумовленими зростанням авторитету володаря:
спершу – князь русі, потім – “князь руської землі, Галичини і володи-
мирії”, “уроджений князь і господар русі”, “уроджений князь усієї ма-
лої русі”. істотну еволюцію концепції влади засвідчує щойно останній
акт Юрія-Болеслава, виданий 20 січня 1339 р. у володимирі, – про на-
дання війтівства в сяноку слузі князя Барткові із сандомира. володар
Галицької землі й волині тут титулується “Божою милістю князем і
дідичем королівства русі” – “nos Georgius Dei gracia dux et heres Regni
Russie”. Хоча князь і не наважився прийняти діадему, його рішення
не вплинуло у цьому випадку на окреслення русі як королівства. це,
підсумував історик, дуже важлива зміна способу осмислення співвід-
ношення статусу володаря і статусу держави54. подібне трактування
надав також о. мусін, на думку якого титулатура князя Юрія-Болес-
лава засвідчила перетворення церковно-канонічної суті малої русі у
політично-територіальну. нова ідентичність формувалася також під
впливом актуальної латинської адміністративної термінології і лише
смерть володаря та подальша боротьба за галицько-волинську спад-
щину зупинили цей процес55.
звернувшись до політичної карти центральної Європи XIII – по-
чатку XIV ст., нескладно побачити, що країни з додатком “мала”, влас-
не, позначали землі з монаршою владою. о. соловйов в одному з від-
кликань до своєї статті коротко зауважив, що у Галицько-волинській
державі та південній польщі сильними були ідеї королівства56. термін
“мала польща” з’явився значно пізніше, ніж, скажімо, “Polonia Majo-
ra”, відома ще від середини 1240-х років57, але столичне місто краків
розташоване саме у Polonia Minora. аналогії можна простежити і з
малою угорщиною. північно-східні угри, за словами брата Юліана,
52 наприклад, див.: риБ. приложенія.
№ 30. див. також: Соловьев а. великая, ма-
лая и Белая русь. с. 32–33.
53 переклад грамот із коментарями див.:
купчинський о. акти... с. 167–187.
54 ісаєвич я. до історії... с. 15–16.
55 Мусин а. “погибель…”. с. 122–124.
56 Соловьев а. великая, малая и Белая
русь. с. 30, прим. 35.
57 Gloger Z. Geografia historyczna ziem
dawnej Polski. Warszawa, 2005. S. 74–75. URL:
http://valkiria.net/uploads/files/Geografiahisto-
rycznaziemdawnejPolski.pdf (дата звернення
01.06.2019).
58 аннинский С. известия... с. 81.
59 Vásáry I. Cumans and Tatars: Oriental Mi-
litary in the pre-Ottoman Balkans, 1185–1365.
New York, 2005. P. 26.
60 Матузова В. английские средневековые
источники... с. 78, 86.
61 Войтович л. Галич... с. 320–326; Dąbrow
ski D. Daniel Romanowicz... S. 366–369.
“водили його округою по домах та поселеннях й ретельно допитували
про короля та королівство братів своїх християн”58. Болгарія стала ко-
ролівством на початку XIII ст. за часів калояна і (бл.1170–1207), який
отримав від риму титул “короля Болгарів та влахів”59. волзька вели-
ка Булгарія, заселена магометанами, такого володаря не мала. Барто-
ломей англійський вказав на існування двох склавій: народ великої,
який проживав у сербії, далмації, каринтії, вів “піратський” спосіб
життя, тоді як мешканці малої склавії були побожними, працьови-
тими та жили на кордоні з Богемією60, яка, хоч і ненадовго, але стала
королівством скоріше.
отже, європейські середньовічні автори, безперечно, знали про
існування королівства русі ще від часів данила романовича61, тому,
можливо, маріно санудо старший у XIV ст. й відокремив малу русь
від великої. історію своїх володінь знав також Юрій-Болеслав тройде-
нович, підписуючи грамоту до тевтонського ордену як “з Божої ласки
уроджений князь усієї Малої русі”, а вже через деякий час визнаючи себе
князем і опікуном королівства русі. напевно, у тогочасній політичній
системі ці поняття були синонімами, що, відповідно, вплинуло на по-
єднаний з ними аспект актової документації.
інститут українознавства імені івана крип’якевича нан України
львівський національний університет імені івана Франка
|