Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2007
|
| Schriftenreihe: | Княжа доба: історія і культура |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179061 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення / Я. Ісаєвич // Княжа доба: історія і культура. — 2007. — Вип. 1. — С. 3-12. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-179061 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1790612021-04-05T01:26:33Z Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення Ісаєвич, Я. 2007 Article Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення / Я. Ісаєвич // Княжа доба: історія і культура. — 2007. — Вип. 1. — С. 3-12. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179061 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Ісаєвич, Я. |
| spellingShingle |
Ісаєвич, Я. Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення Княжа доба: історія і культура |
| author_facet |
Ісаєвич, Я. |
| author_sort |
Ісаєвич, Я. |
| title |
Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення |
| title_short |
Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення |
| title_full |
Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення |
| title_fullStr |
Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення |
| title_full_unstemmed |
Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення |
| title_sort |
княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2007 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179061 |
| citation_txt |
Княжа доба і середні віки: наскільки співпадають ці визначення / Я. Ісаєвич // Княжа доба: історія і культура. — 2007. — Вип. 1. — С. 3-12. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| series |
Княжа доба: історія і культура |
| work_keys_str_mv |
AT ísaêvičâ knâžadobaíserednívíkinaskílʹkispívpadaûtʹcíviznačennâ |
| first_indexed |
2025-07-15T17:56:28Z |
| last_indexed |
2025-07-15T17:56:28Z |
| _version_ |
1837736602176061440 |
| fulltext |
Ярослав Ісаєвич
КНЯЖА ДОБА І СЕРЕДНІ ВІКИ: НАСКІЛЬКИ
СПІВПАДАЮ ТЬ ЦІ ВИЗНАЧЕННЯ
В історії України час, що його деякі історики називають
“княжою добою”, припадає, принаймні частково, на століття, які в
періодизації історії Європи визначаються як Середні віки. Завдання
цього нарису-розглянути, наскільки виправдане вживання першого
з цих понять і якими є хронологічні межі українського середньовіччя
і його членування на менші періоди.
Типові ознаки Середньовіччя простежуються тільки у історії
Європи і, до певної міри, тих регіонів, які були з Європою пов’язані.
Переносити поняття Середніх віків на решту світу було б виявом
того самого європоцентризму, якого ми тепер намагаємося уникати.
Хоч історію середньовічної Європи і не можна відривати від
синхронних подій історії інших континентів, поняття Середніх віків
навряд чи може застосовуватись до них.
Доводиться визнати, що в Україні, як у дослідженнях вчених,
так і у навчанні історії цій добі ще не приділяється увага, на яку вона
заслуговує. А головне-дослідники, які займаються українським
середньовіччям майже не враховують праць медієвістів інших країн.
Навіть періодизація української середньовічної історії дотепер не
узгоджена із загальноєвропейською, принаймні в більшості
досліджень1. Наразі в Україні нічого не протиставлено обов’язковій
у СРСР догмі про те, що Середньовіччя тривало до середини
XVTI ст. і в історії Західної Європи відповідало періодові феодалізму
(під яким радянські марксисти розуміли лад, підставою якого було
так зване кріпосницьке господарство)1 2 З.
Українські історики, за невеликим винятком, розглядали ранню
історію України поза загальноєвропейським контекстом, західні
дослідники, як правило, не включали Україну та її сусідів до
узагальнюючих праць. Тепер це потрохи міняється. Так, у
1 Див.: Войтович Л.В. Середні віки в Україні: хронологія, проблеми, періодизація.
Український історичний журнал, 2003, № 4, с. 135.
2 Див., напр.: Радянська енциклопедія історії України. Київ, 1972, т. 4, с. 86,
382-383.
З
престижній “Енциклопедії середніх віків” за редакцією Андре Воше
(опублікована спочатку французькою мовою, а потім в італійському
і англійському перекладах)3 є статті “Україна”, “Волинь”, “Га
личина”, “Поділля”, “Чернігів”, “Львів”, “Данило Г алицький”3 4.
Інтеграція української історіографії зі світовою зайвий раз нагадує
про потребу розглянути, наскільки узгоджується періодизація історії
України та інших народів Європи. Звичайно, періодизація має сенс
тільки в тому випадку, якщо ми приймаємо наявність в історії
закономірностей, віримо, що дослідник може вловити якісь загальні
тенденції. З позицій крайнього постмодернізму, який заперечує
можливість узагальнень, що обґрунтовують специфіку періодів,
ніяка періодизація неможлива. Якщо ж навіть послідовні постмодер-
ністи вживають вироблені попередньою історіографією такі терміни
як Середньовіччя, чи Ренесанс, це, напевне, засвідчує, що їхня
практична діяльність як дослідників не цілком узгоджується з
постмодерністським кредо. Втім, постмодерністичний скепсис до
традиційної історіографії змушує й істориків неопозитивістського
спрямування, по-перше, вимогливіше ставитися до своєї аргу
ментації, по-друге, чіткіше усвідомлювати релятивність власних
тверджень, сприймати їх більш як інструмент пізнання, ніж як
безсумнівне наближення до абсолютної істини.
Також і для традиційної історіографії була цілком ясна
умовність будь-якої періодизації і більша або менша суб’єктивність
вибору її критеріїв. Як гарно сформулював німецький історик Г.
Гаймпель, “той, хто знаходить межі певного періоду, визначає його
сутність”5.
Виділення з плину історичних подій саме середньої історії -
між давньою і новою - відповідає тенденції людського мислення
надавати перевагу тричленному поділові над іншими. Згадаймо
3 Dictionaire Encyclopedique du Moyen age. TA-2. Ed. A. Vauchez. Paris: Les Editions
du Cerf, 1997; Dizinario enciclopedico del Medioevo. Vol.1-2. Parigi; Roma; Cam
bridge: CittaNuova, 1998-1999; Encyclopedia ofthe Middle Ages. Vol.1-2. Cambridge:
James Clarke, 2000.
4 Див.: Ісаєвич Я. Українська тематика у міжнародній “Енциклопедії середніх віків”.
Ін-тукраїнознавства ім. І. Крип 'якевича НАН України в 2001 р. Інф. бюлетень.
Львів 2002, с. 119-120.
5 Heimpel Н, Uber die Epochen der Mittelallterliche Geschichte. Ders. Der Mensch in
seiner Gegenwart. Acht historische Essays (2-1957), s. 43.
4
давньогрецьке ділення часу на золотий, мідний і залізний віки, чи
хоча б теперішнє членування історії на доіндустріяльну, індустрі-
яльну й посгіндустріяльну добу. Модифікаціями тричленних поділів
нераз є ті, в яких історія розподілена на більше відтинків. Так, марк
систська історіографія в своєму догматичному варіанті настоювала,
що соціально-економічних формацій може бути тільки чотири, і
зменшити, або збільшити їх кількість ніяк неможливо. При сучас
ному наголосі на значенні інформації в розвитку мислення і еволюції
суспільства намічається поділ цивілізаційного розвитку на епохи
дописемну, рукописної писемності, друкованої книги і, врешті,
глобальної інформатизації на основі електронних технологій.
Всі названі періодизації, як і деякі інші, мають право на
існування в межах певних систем координат і для осмислення тих
процесів і явищ, яких вони стосуються. Уникати спрощень якоюсь
мірою допомагає усвідомлення неминучості накладання на себе
різних періодизаційних схем одна на одну. Проте, у дальшому
викладі, абстрагуючись від можливостей виділення періодів на
основі інших критеріїв, зупинюся лише на традиційному поділі історії
на стародавню, середньовічну і нову.
Соціальні, політичні, ідейно-культурні явища, які визначають
специфіку періодів, не могли бути тотожними і синхронними в різних
країнах і регіонах. Все ж, якщо були якісь процеси, характерні для
всієї Європи чи більшої її частини, саме їх доцільно приймати за
підставу періодизації. Адже вживання для різних країн однакових
періодизаційних назв з надто різними хронологічними рамками і
принципово відмінним змістовим наповненням ускладнює
комунікацію між дослідниками.
Як відомо, в минулому історія Середньовіччя виділялася на
підставі різних критеріїв. Але характерно, що майже п’ятсот років
існує принципова згода щодо часових рамок цієї доби, Вже в середині
XV ст. італійський гуманіст Флавіо Бйондо свою “Історію від часу
падіння Римської імперії” обмежив часом з 1412 до 1440 року, не
називаючи, щоправда, цей період середньовічним6. Подібною була
і періодизація Жана Бодена, врешті приблизно такі самі хро
нологічні рамки - від 1306 до 1453 року запропонував історик,
праця якого спричинилася до популяризації терміну “Середні віки”.
6 Blondus (Biondo) Flavius. Methodus adfacilem historiarum cognitionem, 1566.
5
Йдеться про книжку Християна Целаріуса (Келлера) “Історія
середніх віків від доби Костянтина Великого до захоплення
Константинополя турками”, опубліковану 1698 (1685 р.) У Єні (так
звана тричастинна історія)7. Минуло трохи більше за 500 років від
часу смерті Флавіо Бйондо до виходу книги одного з найбільш
відомих медієвістів нашої доби Жака Ле Ґоффа “Середньовічна
західна цивілізація”. Хронологічні межі цієї цивілізації визначено
аналогічно - 400-1500 рр.8 Очевидно, для Бйондо, Бодена чи
Целаріуса при виділенні середньовіччя, як і пізніше для Ле Ґоффа,
істотну роль відігравав слушний погляд про роль християнства як
ідеологічної підстави всіх сторін життя суспільства. Щойно згодом
більшість істориків дійшли висновку, що соціально-економічним
підгрунтям середньовічного суспільства у Європі була сеньйо-
ріальна система, яка існувала з пізньоримського часу приблизно
до XV ст. Все те, що було пізніше у Росії, чи в азіатських та
африканських країнах, кваліфікується як пережитки, рештки
сеньйоріальної системи, які не мали визначального характеру на
соціальну структуру Європи в цілому9.
Якщо ж йдеться про феодалізм, під яким на Заході розуміють
васально-ленні відносини, то узагальнюючі праці і підручники
переважно згідні в тому, що він виник на початку VIII ст., досяг
повного розвитку між серединою XI і серединою XIII ст., натомість
починаючи з XIV ст. про феодалізм говорити нема підстав. В такому
розумінні феодалізм притаманний періодові високого середньовіччя,
а не середньовіччю в цілому. Втім, деякі історики вважають саме
поняття феодалізму штучною конструкцією і заперечують
доцільність вживання цього терміну10.
' Cellarius Chr. Historia medii aevi a temporibus Constantini Magni ac Constantinopolim
a Tureis captam deducta (Historia tripartita). Jenae, 1698.
8 Le Goff Jacques. Medieval civilization, 400-1500. Oxford 1989 (led, Paris 1964).
9 Американський історик Б.-Д. Лаєн, який підкреслює, що на XV ст. сеньйоріальна
система вже не існувала в більшій частині Західної Європи, вважав, що у
французькому Квебеку сліди сеньйоріалізму були усунені тільки актом 1941 р.
про ліквідацію сеньйоріальної ренти (Див.: Lyon Bruce D. From f ie f to indenture:
the transition from feudal to поп-feudal contract in Western Europe, 1971). В усякому
разі, лад скасований в Україні аграрними реформами 1848 р. (захід України) і
1861 р. (землі під Росією) можна б назвати сеньйоріально-кріпосницьким.
10 Brown Elizabeth, The tyranny of a construct: feudalism and historians of medieval
Europe. American Historical Review, 1974, vol. 79, p. 1063-1088.
6
Повертаючись до тези про християнство як характерну рису
середньовічної культури та ментальності, а в остаточному підсумку
і всього середньовічного суспільства, необхідно відзначити неодно
значність розуміння тогочасної релігійності. Для гуманістів і
мислителів доби Просвітництва властивою була негативна оцінка
середньовічного християнства як доби забобонів, ірраціоналізму,
пересудів. Як відомо, на зміну цьому наступила ідеалізація
середньовіччя і його вірувань романтичною історіографією доби
Реставрації, а пізніше католицькими церковними істориками
неосхоластичного напряму.
На іншому рівні спір про характер середньовічного христи
янства відродився впродовж останніх десятиліть (на жаль, ця
дискусія мало відбилася в українській історичній науці). Згадуваний
вже Ле Ґофф і ряд інших авторів підкреслюють, що добі серед
ньовіччя властива фольклорна культура, подібна до тієї, яку
досліджують антропологи на матеріалі країн третього світу. Тим
самим як визначальна в релігійно-культурній практиці цього часу
приймається примітивна магіка, а не віра. Кіт Томас, Карло Ґінзбург,
Джералд Страус і деякі інші автори підкреслюють поверховість
християнізації людей середньовіччя. На їхню думку, християнська
віра і практика поширилися в основній масі населення Європи тільки
під час реформації і контрреформації11. На це, однак, можна
відповісти, що феномени фольклорно-обрядової народної культури
певними своїми аспектами пережили середньовіччя. Нинішні
дослідження про характер середньовічного християнства
концентруються на конкретних питаннях, підкреслюють різницю
його характеру в країнах та регіонах і в різних соціальних
середовищах. Це питання потребує дослідження і на українському
матеріалі, де такий підхід щойно починається.
Якщо йдеться про часові межі середньовічної доби і її внутрішнє
членування, в різних країнах щодо цього найважливішими
вважаються різні події. Так, у Франції кінець античності - початок
середньовіччя часто пов’язують зі смертю Феодосія Великого
395р. - останнього імператора, що володів всією імперією. Інша
дата, яку називають, - зруйнування 410 р. Риму вестготами *
Van Engen, John. The Christian Middle Ages as an historiographical problem. Ameri
can Historical Review, 1986, vol. 91, p. 521.
7
Алларіха. У шкільних підручниках Німеччини, Польщі, України як
межа епох фігурує 476 р. - рік усунення Одоакром останнього
імператора Західної імперії Ромула Авґустула. Подібні докладні
дати корисні саме для підручників, щоб при їх нагоді учні і студенти
запам’ятовували важливі події. Більш слушним, однак, є похляд, за
яким кілька століть, приблизно від IV до VIII, були часом переходу
від попередніх формацій до середньовіччя.
Як відомо, гуманісти, які протиставляли свою освіченість
попередній неуцькій добі, схильні були вважати все середньовіччя
“темними віками” (“готичною ніччю”, як висловився Рабле). В наш
час нерідко “темними віками” називають ранній період, частково
той, що його можна визначити як перехідний від античності до
середньовіччя, частково ж раннє середньовіччя (разом приблизно
від V до X ст.). Це доба економічного і демографічного занепаду,
і в той же час збереження багатьох “варварських” явищ у
суспільному житті. На думку деяких сучасних авторів, головною
причиною, щоб називати ці віки “темними”, є те, що дуже мало
збереглося стосовно них історичної документації. У цьому сенсі
термін “темні віки” ще більше виправданий для нашого раннього
середньовіччя: про добу полян, тиверців, про Кия (невідомо
легендарної чи дійсної особи), врешті про часи Аскольда, Дира і
Олега незначні елементи реальних знань настільки перемішані з
легендами, що цей час ніколи не перестане бути для істориків полем
для домислів та гіпотез.
Доцільно умовно прийняти, що українське раннє середньовіччя,
як і загальноєвропейське, - це приблизно той самий час, приблизно
з V I-V II ст. до перелому X - початку XI ст.
Періодом класичного (розвиненого) середньовіччя в Європі,
а значною мірою і в нас, вважають ХІ-ХІІІ ст. Початок його
визначається не тільки економічним піднесенням біля 1000-го року,
але й поширенням християнства на Східну Європу і Скандинавію,
активізацію контактів цих регіонів з середземноморським світом.
Добу пізнього середньовіччя на Заході найчастіше відносять
до XIV-XV ст. При цьому вказують, що вже на XIV ст. припадають
початки сучасної державності низки народів Європи12. З цим були
пов’язані і процеси етногенезу, а згодом націогенезу. На сході
12 Strayer J.R, On the medieval origins o f the modern state. Princeton 1973.
8
континенту, як відомо, нормальний розвиток був деформований
монголо-татарською навалою.
Радянська історіографія заперечувала проти 1453 року як
кінцевої дати, вказуючи на те, що занепад Візантії почався раніше,
а тому падіння Константинополя дата не істотна. Але справа в тому,
що тут збіглася ціла низка подій. Не зупиняючись на добре відомих
доленосних змінах у сфері соціально-економічного й політичного
життя, відзначу, що і падіння Константинополя 1453 р. і відкриття
Америки 1492 р. засвідчували перехід від середземноморської
цивілізації до океанічної. Є поважні аргументи за те, щоб кінцем
Середньовіччя слід вважати не появу гуманізму, який не поширився
на всю Європу, а Реформацію. По-перше, Реформація - процес
загальноєвропейський, по-друге, він стосувався широких мас
населення, а не тільки освіченої верхівки.
Якщо говорити про певні контрольні дати, які визначають
періодизацію історії Східної Європи, в першу чергу України, то як
розвинене середньовіччя може характеризуватися період Київської
Русі. Кінець його, на наш погляд, доцільно датувати згідно з давніми
науковими традиціями - умовно 1132 роком*. Щодо України
наступний період не варто починати, як це дотепер прийнято, з
моншло-татарської навали, бо найяскравіший феномен української
історії XIII ст. - Галицьке-Bojганське князівство і правління Данила
Галицького - тоді були б віднесені до різних періодів. У недавно
виданому другому томі п’ятитомної “Історії української культури”
визначено як період політичної роздробленості час від 1132 до 1470.
Справа в тому, що після втрати політичної незалежності Галицько-
Волинським князівством традиційні форми державності збереглися
на Волині в формі князівства Свадригайла, на Київщині як князівство
Олельковичів. Залежність їх від литовської династії не міняє того
факту, що в межах цих князівств зберігалися істотні елементи
традиційної державності13. Л. Войтович пише, що період середніх
віків можна назвати “княжою добою, хоч будь-які регіональні
‘ Не торкаємося тут аргументів істориків, які кінець існування Київської Русі
відносять до 1240 р. (про це див., зокрема, Войтович Л. Періодизація..., с.137)
або навіть до зламу XIII-XIV ст. (Толочко О. Коли перестала існувати “Київська
Русь”. Історична доля одного поняття. Київська старовина, 1991, 6 , с.16). Це
питання потребує окремого обговорення.
13 Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів. Львів 1996.
9
відхилення від загальноприйнятої традиції приводять тільки до
чергової плутанини, якою і так багата наша наука”14. Як нам
здається, альтернативне вживання на українському ґрунті двох назв
для одного періоду плутанини не внесе. Основним залишається,
зорієнтований на загальноєвропейський контекст, термін Середні
віки, натомість “внутрішнє” українське найменування цього часу
“княжою добою” вказуватиме на один з істотних аспектів серед
ньовіччя на українському ґрунті. Адже саме в середні віки, при
наймні на нашому терені, поняття державної влади було невід
дільним від поняття владних прерогатив суверена. Щойно на
початку XIV ст. в Центрально-Східній Європі з ’явилося (у нас
спорадично) розуміння королівства як структури, яка існує
незалежно від особи короля14 15.
Хоча періодизація української історії в загальному збігається
із загальноєвропейською, все ж для України, як останній етап
середньовіччя за рядом ознак можна виділити трохи пізнішу добу
від останньої чверті XV ст. до середини XVI ст. В політичному
відношенні це час, коли на території України не було більш-менш
автономних політичних утворень, якщо не рахувати реліктових
явищ. Культура майже повністю зберігала традиційний характер, а
нові ренесансні явища ще переважно не інтегрувалися з основним
струменем українського культурного життя.
Перехід від середньовіччя до ранньомодерної доби в Україні
доцільно віднести до 60-80 рр. XVI ст. Це роки поширення тут
реформаційної ідеології (і в формі західних за походженням
протестантських течій і в формі суто українсько-білоруського
братського руху), врешті - це час першого українського культурно-
національного відродження і політичного пожвавлення - спалаху
визвольної боротьби, формування в лоні козацтва певних зародків
державницьких структур, які оформляться в українську козацьку
державу пізніше, в середині XVII ст. В самому кінці XVI ст. в
Україні з ’являються елементи культури Барокко, яка стане па
нівною приблизно від 30-х рр. XVII ст. Поширення культури
Ренесансу частково і Барокко повного мірою - яскравий показник
14 Войтович Л. Середні віки, с. 138.
15 Див. про це у нашій статті, яка буде опублікована в наступному числі “Княжої
доби”.
10
входження українських земель у загальноєвропейські історичні
процеси, і це, власне кажучи, і є головним доказом правомірності
застосування щодо історії України та української культури
загальноєвропейської періодизаційної схеми, з певними, порівняно
незначними, модифікаціями. Розуміється, в культурі України
(зокрема, в галузі низової, фольклорної культури) ряд типово
середньовічних форм продовжували існувати і тоді коли вже не
можна говорити про середньовіччя у вузькому значенні. Втім, це
властиве й іншим країнам.
Попри всю важливість середини XVII ст. як істотної цезури в
політичній історії України, вважаю слушним погляд Ю рія
Шевельова, що переломним моментом історії України стала
Полтавська битва 1709 року. Перед нею Україна ще залишалася
самостійним суб’єктом політичної історії, культура її розвивалася
своїм шляхом, як окрема у чомусь від культури польської і
принципово відмінна від тодішньої російської. Після 1709 року,
особливо ж після перших жорстоких репресій щодо української книги
в 1720-1721 рр., українська культура набуває колоніального
статусу16. Пережитки подальшого розвитку її як культури неповно
правного, пригнобленого народу відчутні і в наш час.
Наявність елементів середньовічної культури в культурному
житті пізнішої доби дозволяє ставити питання про довге серед
ньовіччя, особливо в сфері ментальності та повсякденного побуту;
воно “в умовах України охоплювало ледь не все XVIII століття”17.
Щойно від 1770-80 рр., поряд з принциповими змінами в політичному
статусі українських земель, відбуваються істотні зміни в культурі.
Утверджується елітарна культура, пов’язана з університетами і
зосередженою в них світською наукою. Поглиблюється вододіл між
культурою народних мас та культурою освіченої верхівки
16 Шевельов Ю. До питання періодизації української мови. Україна: культурна
спадщина, національна свідомість, державність, 1998, вип. 5 (Просфонима...),
с. 690-692.
17 Див. анотації у кількох томах часопису “Mediaevalia Ucrainica: ментальність та
історія ідей”. До речі, в цих анотаціях латинська назва середньовіччя подана
чомусь “medii aevi” (як і в “Советской исторической энциклопедии”) замість
“medium aevum”.
11
суспільства і неукраїнських політичних еліт*. Ці всі процеси
безпосередньо не належать до сфери зацікавлень медієвістів. В той
же час, розгляд середньовічних особливостей культури й
ментальності важливий також і з точки зору функціонування
елементів спадщини середніх віків впродовж наступних століть.
’ Відомий дослідник історії культури Пітер Берк наголошує, що в той час на
Заході Європи відбувся розкол між “народною” культурою з одного боку і
культурою елітарною. Див.: Burke Р. Popular culture in early modern Europe.
London 1978.
12
|