"Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся)

У присвяченому «Українському історичному журналові» дайджесті публікацій діаспорної преси висвітлюється багатопланова рецепція цього часопису впродовж 1958–1992 рр. Аналізується різноманітна проблематика та зміст публікацій, спрямованість і засади редакційної політики, показники тиражів, вплив пол...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2017
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2017
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Сторінки документальної історії «Українського історичного журналу»
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179103
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	"Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся) // Український історичний журнал. — 2017. — № 6. — С. 207-250. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179103
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1791032021-04-07T01:26:22Z "Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся) Сторінки документальної історії «Українського історичного журналу» У присвяченому «Українському історичному журналові» дайджесті публікацій діаспорної преси висвітлюється багатопланова рецепція цього часопису впродовж 1958–1992 рр. Аналізується різноманітна проблематика та зміст публікацій, спрямованість і засади редакційної політики, показники тиражів, вплив політичної кон’юнктури й ідеологічних метаморфоз на дослідницькі практики істориків в УРСР. In the digest of publications of diaspora press that devoted to the “Ukrainian Historical Journal” lightens up the multifaceted reception of that time journal during 1958–1992. Article analyzed the various issues and contents of publications, the orientation and principles of editorial policy, the indexes of circulation, the influence of the political conjuncture and the ideological metamorphosis to the historians’ research practices in the Ukrainian SSR. 2017 Article "Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся) // Український історичний журнал. — 2017. — № 6. — С. 207-250. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179103 94(477)«1958/1992» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сторінки документальної історії «Українського історичного журналу» Сторінки документальної історії «Українського історичного журналу»
spellingShingle	Сторінки документальної історії «Українського історичного журналу» Сторінки документальної історії «Українського історичного журналу» "Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся) Український історичний журнал
description	У присвяченому «Українському історичному журналові» дайджесті публікацій діаспорної преси висвітлюється багатопланова рецепція цього часопису впродовж 1958–1992 рр. Аналізується різноманітна проблематика та зміст публікацій, спрямованість і засади редакційної політики, показники тиражів, вплив політичної кон’юнктури й ідеологічних метаморфоз на дослідницькі практики істориків в УРСР.
format	Article
title	"Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся)
title_short	"Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся)
title_full	"Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся)
title_fullStr	"Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся)
title_full_unstemmed	"Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся)
title_sort	"український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація о.в.яся)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Сторінки документальної історії «Українського історичного журналу»
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179103
citation_txt	"Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся) // Український історичний журнал. — 2017. — № 6. — С. 207-250. — укр.
series	Український історичний журнал
first_indexed	2025-07-15T17:59:31Z
last_indexed	2025-07-15T17:59:31Z
_version_	1837736785275256832
fulltext	Український історичний журнал. – 2017. – №6 УДК 94(477)«1958/1992» «УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖУРНАЛ» У ДЗЕРКАЛІ ДІАСПОРНИХ ЧАСОПИСІВ: ДАЙДЖЕСТ 1958–1992 рр. Зазвичай будь-яка рецепція передбачає наявність часової, просторової, культур- ної, соціокультурної чи якоїсь іншої відмінності, інакшості, чужості, метафорично ка- жучи – певного віддалення, своєрідної реальної або гаданої дистанції до об’єкту, явища чи процесу сприйняття. Саме ця віддаленість робить рецепцію доволі захопливим піз- навальним дійством, особливо в тому випадку, коли вона спирається на багатоманітну й переконливу мотивацію. Отож часто-густо рецепція спрямовується переважно та на- віть винятково на виявлення й фіксацію іншості, хоч іноді несподівано відкриває риси схожості, подібності чи, принаймні, аналогічності. Зрештою, процес рецепції спричиняє як несподівані, інколи навіть разючі відкрит- тя, самобутні рефлексії та цікаві спостереження, так і низку курйозів, непорозумінь, спотворень, зумовлених віддаленістю об’єкта чи процесу. Не варто забувати також і про вмотивованість або налаштованість спостерігачів на здобуття певного результату чи технологічні особливості процесу сприйняття, спостереження, аналізу тощо. «Український історичний журнал» як об’єкт рецепції сприймався на теренах діа- спори доволі складно й неоднозначно. З одного боку, часопис безперечно належав до об’єктів, розташованих за межами «залізної завіси», себто знаходився в культурному про- сторі, контрольованому радянським тоталітарним режимом. Звісно, це волею-неволею нав’язувало певні штампи сприйняття, зокрема алгоритм біполярного мислення й по- літичної конфронтації, властивий добі «холодної війни». З іншого боку, журнал був органом українських науковців, які за ідеологічних передумов і політичних обставин радянської України студіювали українську минувшину, хоч і в доволі викривленому, заанґажованому, спотвореному вигляді. Тому до природної цікавості дослідника – як це відбувається там, за «східним муром»? – долучалися ностальгійні спомини, компара- тивні сюжети щодо власного еміґраційного буття, які позначалися й на рецепції «УІЖ». Не випадково чимало діаспорних дослідників намагалися віднайти обнадійливі риси у скупій хронікальній інформації, листах до редакції, публікаціях часопису, котрі від- різнялися від звичного ідеологічного канону тощо. Це вносило до рецепції неоднорідні смислові елементи, коли у сприйнятті чужого, республіканського й підрадянського жур- налу прагнули віднайти, побачити хоч невеличкі, але близькі чи схожі риси. За жанровою та видовою належністю діаспорні публікації, тією чи іншою мірою присвячені «Українському історичному журналові», представлено у вигляді доволі строкатого спектра: невеличкі спеціалізовані рецензійні огляди часопису, загальні огляди преси та видавничих практик в УРСР, рецензійні розвідки з приводу окремих публікацій, уміщених на сторінках журналу, полемічні статті, бібліографічні нотатки, У присвяченому «Українському історичному журналові» дайджесті публікацій діаспорної преси висвітлюється багатопланова рецепція цього часопису впро- довж 1958–1992 рр. Аналізується різноманітна проблематика та зміст публі- кацій, спрямованість і засади редакційної політики, показники тиражів, вплив політичної кон’юнктури й ідеологічних метаморфоз на дослідницькі практики істориків в УРСР. Ключові слова: «Український історичний журнал», українська радянська істо- ріографія, діаспора, діаспорні автори, рецепція. Український історичний журнал. – 2017. – №6 208 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. наукова хроніка, редакційні коментарі та відгуки, стислі газетні дописи, фраґменти з наукових розвідок тощо. Вони публікувалися як у часописах наукового та літературно- наукового спрямування («Українська літературна газета», журнали «Український істо- рик» і «Сучасність» й ін.), так і в періодиці загального призначення, приміром у найста- рішій українській газеті «Свобода», мюнхенському двотижневику «Сучасна Україна», альманахах-щорічниках Українського народного союзу тощо. Із-поміж авторів згаданих публікацій було чимало визначних науковців, як-от Л.-Р.Білас, Л.Р.Винар, Д.Гусар-Струк, О.Домбровський, М.-Б.Ждан, І.Лисяк-Руд ни ць- кий, І.-М.Мигул, Я.Пеленський, О.Пріцак, І.-П.Химка, Р.Шпорлюк та ін. Навіть зви- чайний перелік цих імен свідчить про те, що «Український історичний журнал» при- вертав увагу багатьох діаспорних учених, які спостерігали, аналізували, розміркову- вали щодо тенденцій академічного життя на обширах радянської України. Особливості рецепції «Українського історичного журналу» в різних діаспорних часописах не завжди простежуються виразно. Почасти це спричинено тим, що журнали й газети видава- лися в різних осередках культурного та наукового життя української діаспори у США, ФРН, подеколи складом авторів публікацій, зокрема належністю їх до різних ґенерацій учених. Приміром, на сторінках «Українського історика» більшість дописів мали конкрет- не спрямування, зокрема були присвячені певним публікаціям «Українського історич- ного журналу», або пропонували невеликі критично-аналітичні огляди його змісту за якийсь проміжок часу чи невеликі хронікальні нотатки, котрі містили актуальні коментарі. Мотиви протиставлення й ідеологічного іншування в рецензіях, замітках і хроніці «Українського історика» пролягають доволі виразним рефреном, хоч низка дописувачів віднаходили й позитивні риси. Незважаючи на те, що газета «Свобода» помітно різниться від «Українського іс- торика» видовим спектром публікацій, зокрема побутуванням редакційних заміток або повідомлень із коментарями щодо певної події, тональність, зміст і продуковані смисли в дописах обох часописів, присвячених «Українському історичному журнало- ві», доволі близькі. Скажімо, полемічну статтю-відповідь О.Домбровського на інтерв’ю тодішнього головного редактора «УІЖ» Ю.Кондуфора про видання історичного атласу в діаспорі й підготовку альтернативного проекту в УРСР уповні можемо уявити на сторінках «Українського історика», особливо коли взяти основні конотації цього тексту. Подібні мотиви віднаходимо й у низці редакційних дописів найстарішої української газети та хронікальних нотатках «Українського історика». Натомість рецепція «Українського історичного журналу» на шпальтах мюнхенської «Сучасності», а також її попередників – «Української літературної газети» та «Сучасної України» – виглядає більш розмаїтою та динамічною. Значною мірою це пояснюється як періодичністю – журнал «Сучасність» був місячником, так і профілем цього видання, котре вміщувало не тільки наукові, а й літературні дописи, огляди культурного жит- тя тощо. Передусім упадає в очі те, що «Український історичний журнал» згадувався на сторінках «Сучасності» у більш широких контекстах, зокрема у зв’язку із загальною культурною ситуацією в УРСР, основними тенденціями наукового життя тодішньої ра- дянської республіки, видавничими практиками, метаморфозами в республіканській партійній номенклатурі, провідними трендами радянського політичного курсу тощо. Сюжети, котрі спричинилися до появи дописів і заміток, в яких висвітлював- ся «Український історичний журнал», були доволі різноманітними, що загалом Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 209 демонструє багатоманітний, калейдоскопічний характер рецепції. Передусім це – ре- акція на ті чи інші публікації «УІЖ», редакційна політика часопису, зміни редколеґії, коливання тиражу в різні роки, аналіз проблемно-тематичного діапазону надрукова- них статей, відгуки на критику «буржуазних і націоналістичних фальсифікацій» тощо. Проте в рецепції журналу простежуємо й інші сюжетні лінії, часом доволі неспо- дівані. Наприклад, вдалий полемічний вислів директора Інституту історії АН УРСР К.Дубини на Віденському міжнародному історичному конґресі у вересні 1965 р., який порівняв «Український історичний журнал» та «Український історик», спричинив роз- маїті відгуки й рефлексії в діаспорній пресі. Іноді ті чи інші висловлювання відобра- жали світоглядну позицію інтелектуала, приміром, як у випадку з добре відомим паса- жем Д.Чижевського про науковий рівень «УІЖ», сповнену вбивчого сарказму. Та траплялися й непорозуміння, зумовлені складнощами рецепції. Приміром, роз- відку Ф.Шевченка про повернення М.Грушевського до радянської України, опубліковану 1966 р., діаспорна преса спершу оцінила доволі скептично й лише згодом сприймала її як поодиноку спробу часткової реабілітації автора монументальної «Історії України-Руси». Із-поміж окресленого масиву діаспорних публікацій істотно вирізняється вміщена в «Українській літературній газеті» рецензійна стаття та, водночас, історіософське есе Л.-Р.Біласа «Діялектика і дискусія». Ця синтетична за видовою належністю публіка- ція сполучала принагідні спостереження читача з витонченою філософською та куль- турологічною критикою марксизму і практик його побутування, точніше спотворення на ниві радянського історієписання, котрі демонструвалися на прикладі перекручень та ідеологем окремої статті, уміщеної в «Українському історичному журналі». Хронологічно діаспорні публікації, в яких простежується виразна рецепція «Українського історичного журналу», охоплюють період від 1958 до початку 1990-х рр. Такі хронологічні межі зумовлено тим, що після розпаду СРСР відкрився безпосередній доступ до найрізноманітніших каналів інформації, зокрема можливість вільно відвід- увати пострадянську Україну. На цьому тлі зацікавлення часописом поступово згасло. *** Подані нижче публікації або окремі уривки-витяги з них охоплюють проміжок 1958–1992 рр. Їх розміщено за хронологічною послідовністю. Окрім діаспорних авторів додано уривок із допису історика Я.Дашкевича у «Сучасності». У представленій добір- ці не враховано публікації у журналі «Recenzija: a review of Soviet Ukrainian scholarly publications» (1970–1979 рр.), в якому систематично аналізувалися радянські студії та наукові видання, позаяк цей часопис заслуговує на окреме дослідження. Пропонований дайджест є вибірковою й ознайомчою, а не репрезентативною збіркою публікацій, при- свячених «Українському історичному журналові», котра не претендує на повноту охоп- лення та представлення матеріалів діаспорної преси з цієї проблематики. Збережено виділення курсивом як окремих слів, так і фраґментів текстів першодру- ків. Пропуски окремих частин тексту, котрі безпосередньо не стосуються «Українського історичного журналу», позначено […]. До текстів додано уточнюючі зауваги. На від- міну від наших приміток посилання авторів публікацій позначено астериском (). Друкарські огріхи та помилки виправлено без застережень. Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ О.В.Ясь Український історичний журнал. – 2017. – №6 210 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Діялектика і дискусія Закінчив читати 2(4) число «Українського історичного журнала». Як зубо- жілою внутрішньо мусить бути – або як нечувано міцною – людина, що може, але й мусить, витримати, рік за роком, усе своє життя, таку, і тільки таку лек- туру! Мимоволі збуджується страшний сумнів: чи може вона бути ще направду людиною? – Вірю, що може, і хилю голову перед нею, перед одиницями, які, як потопельники, борються за своє життя, своє людське я, і почуваю себе вин- ним: як той, що, не вміючи плавати, з берега приглядається до смертельного борсання потопельника. Все-таки стрибнути в воду – в надії на чудо або щоб позбутися закидів сумління? Але, ах, самообманом є саме формулювання цієї думки, коли знаєш наперед, що вона чисто теоретична. Надії не можна собі засуґерувати1. А в суґестію дійсно вірити. Читання мусів розділити на кілька «засідань». В перервах між ними від- почивав, читаючи есей голляндського історика Пітера Ґейла про Наполеона2. Який інший світ! Світ, в якому, як каже Ґейл, «історіописання можна вважати за безконечну дискусію». Роля дискусії в журналі дуже обмежена. Залишки її зустрічаємо лише хіба в відділі рецензій. І це, мабуть, тому єдиний відділ, який можна читати. Його існування виправдує поки що появу журнала – щонайменше для мене. Але два перші відділи: «Статті» і «Повідомлення», що покривають понад 100 сторінок – із 159 – цього двомісячника? * Хочу бути чистим «істористом», забути хоч на час всі оцінки, які є вислі- дом моєї іншої думки про історію, про завдання історика; виключити себе і, як Ранке, старатися тільки «зрозуміти». Що? Зрозуміння мало б бути все тільки функцією «я», отже виключення «себе» неможливе? – Залишім це і всяке «філо- софування». Мені йдеться про те, щоб стриматися від моральних оцінок: добре чи зле, «поступове» чи «реакційне» (що врешті те саме). […] * […] Дуже характеристичною для сучасного радянського історіописання видалась мені стаття В.С.Коваля про «Імперіялістичні пляни США в другій світовій війні». Тема, безумовно, актуальна, можна боротися і заслужитися. Характеристичною, одначе, не тільки з уваги на це, але, головно, на наступне. Автор безперервно говорить про американський «імперіялізм», з якого «дійсність жорстоко поглузувала» і т. п. Тут на думку прийшов мені Маркс. 1 Навіяти. 2 Очевидно йдеться про студію: Geyl P. Napoleon, for and against. – New Haven, 1949. – 477 p. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 211 Я згадав його «Критику геґелівської філософії права», коментуючи 269 пара- граф якої Маркс писав: «Він (Геґель – Л.Б.) розвиває своє думання не від предмета, а предмет від думання, від думання, яке заспокоїло себе в абстрактній сфері логіки». Цю форму думати називає Маркс «явною містифікацією». Чому? Він ставить питання, чи такі поняття, як «імперіялізм», «дійсність» (N.В. це не є поняття, які дійсно бере до уваги Маркс, я наводжу їх тільки шляхом аналогії) існують самостійно, чи існує, приміром «мудрість»? – Справу маємо завжди тільки з «мудрими» (суб’єктами) – якщо взагалі маємо. Поняття «мудрість», «імперіялізм» і інші – це тільки прикмети справжніх суб’єктів, присудки. «Ошуканство» Геґеля полягає, за Марксом, в тому, що він робить присудки підметами, рушіями історичного процесу. Правда, в цьому питанні Маркс не завжди був послідовним, але ця його теза стала вирішальною для його перевернення «догори ногами» ідеалістичної філософії Геґеля. І писати Ковалеві, що «дійсність жорстоко поглузувала» – чи не клясичний приклад такої містифікації, так характеристичної для радянської дійсности. Що ж, без цієї містифікації треба було б сказати, що глузувати, «жорстоко глузувати», до- ручено йому – «згори» (очевидно не світовим духом» Геґеля, а, скажім, партією, яка цей дух заступає). Але чи таке глузування не звучало б дещо миршаво й малопатетично? Зробивши присудок підметом, відчиняємо двері до іншого світу, світу, яко- го ми є творцями, богом. Цей, в певнім (і властивім) сенсі ідеальний, замкне- ний у рамках логіки світ, вступає тепер у своєрідно «діялектичний» стосунок до світу реального. Так, говорячи про американський імперіялізм, ми (тут Коваль) формулюємо, приміром, так: «Американський імперіялізм не міг не прагнути поширитися на весь світ...» (стор.54). Висновок логічний, бо ж з вкладеного в слово «імперіялізм» сенсу ви- пливає його дія, цілі і т. д. Шляхом абстракції перетворивши присудок на під- мет, ми опинилися в завороженому, абстрактному світі, що продукує все нові абстракції, в світі всецілої, безконечної містифікації, в якому наука, досліджен- ня стають непотрібними. В понятті «американський імперіялізм» є заключний зміст цієї і всіх інших «наукових» праць на тему американської політики, історії і т. п. Робота «науковця» полягає в тому, щоб поставити між світом реальним і цим абстрактним, містифікацією, знак рівняння, на підставі джерел «довести», що містифікація є не містифікацією, а дійсністю, а світ реальний – її «відбит- кою». Тому «наукові» статті й праці методично є дедукціями і мають з наукою мало спільного. Тому властивим завданням науковця» є відповідне насвітлен- ня і препарування джерел включно з вигаданням цілих цитат, як це робить, приміром, Коваль (на стор.61) «цитуючи» з американського ориґіналу (мовляв, з книжки «Postwar Foreign Policy Preparations, 1939–1945», Вашінґтон, 1949) пасус3, якого нема в ориґіналі: «Консультативна рада проводила свою роботу в умовах, які докорінно відрізнялися»... (аж до) «найбільша фундаментальна не- певність у наслідку війни зникла: перемога могла бути досягнута». 3 Пасаж. Український історичний журнал. – 2017. – №6 212 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. І ще одно: питання – хто кого містифікує, яке можна, здається, звести до альтернативи: Коваль історію чи історія Коваля? Але, може, щоб правильно на нього відповісти, треба врахувати їх діялектику, бо ж, хоч годі заперечити, що містифікація» це теж присудок, фальшиво зроблений підметом (в подвійному значенні: як підмет і через підмет), раз вона є фактом, маємо справу з двома підметами: цим фальшивим і дійсним (в нашому випадку Ковалем) і обидва вони поставлені взаємно в відношення тези й антитези і знімаються в синтезі, яка містифікацію потенціялізує аж... Годі. * «Заратустра» Ніцше розпочинає свою науку проповіддю про три перетво- рення: «Три перетворення Духа назву вам: як дух стає верблюдом, верблюд левом, і, врешті, лев дитиною». Верблюдом є людина чи спільнота, опанова- на духом авторитарним чи тоталітарним; її найвищі вартості їй накинені, але вона апробує їх, не розвинувши ще своїх власних, не ставши сама собою, власним своїм суб’єктом. В другій фазі верблюд стає левом: скидає з себе всі тягарі, авторитети, обов’язки. Це фаза визволення, відкриття свого власного я, фаза неґації, відчуття безмежної свободи: фаза антитетична, руїнницька. Перетворення лева в дитину символізує перехід від неґативної до позитивної творчости: від знищення накинених авторитетів до створення нового, власного світу вартостей, без яких життя неможливе. Ця тріяда, яка містить в собі повну й єдину дійсну, як думаємо, діялекти- ку, в комуністичному світі Сходу Европи, світі, опанованому Московщиною, не дійсна. Цей світ знає тільки заміну однієї тези другою, одного авторите- ту – другим: все тільки заміну тези її неґацією, діялектику без синтези. Але така діялектика, діялектика без дискусії, не є справжньою діялектикою, є її містифікацією. Білас Лев. Діялектика і дискусія // Українська літературна газета (Мюнхен). – 1958. – №8 (серпень). – С.8 Історія і політика в УССР […] На повищу тему, дня 22-го листопада 1958 p., виголосив доповідь д-р Ярослав З. Пеленський. Доповідач представив ситуацію, що постала для української історіографії в УССР після ХХ-го конґресу КПСС. Періодизація української історії, реабілітація деяких українських істориків і використову- вання історії для політичних цілей в різних обставинах і варіянтах були осно- вними вихідними доповіді. Звичайно, доповідач протиставляв сучасну ситуа- цію, в цій чи не найважнішій ділянці для української культурної самобутності, періодові сталінізму й поодинокі потягнення партії відносно проблем україн- ської історії, а також голоси, що почалися то тут, то там відзиватися в обороні відрубности історичних процесів в Україні від таких же в Росії; аналізував і Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 213 робив висновки про їхнє значення в ділянці політичній. Поодинокі висновки й твердження, висунені доповідачем, як, нпр., що під тиском здолу4 режим мусів поступитися частинно українській історичній науці, внаслідок чого появляєть- ся «Український історичний журнал», а також деякі монографічні публікації, що правдоподібно не побачили б світа ніколи; що тільки солідними науковими працями українська еміґрація може боротися проти викривлювання і підта- сування цілих періодів української історії, були прихильно приняті присутні- ми… Якщо ідеться про останнє твердження, то завдання остільки важче, що на службі режиму стоять цілі кадри кваліфікованих людей, знання й ерудиція яких будуть і надальше використовувані для того, щоб засобами, вживаними в науці, підґрунтувати фальшиві твердження. […] Л.М. Історія і політика в УССР // Свобода (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк). – 1958. – 12 грудня. – №239. – С.3 Вступ до спотвореної історії «Український історичний журнал», чч.1, 2, 3. 1957, Київ, видавництво АН УССР, стор.167, 162, 159. Редакційна колеґія: Ф.П.Шевченко (відповідальний редактор), І.Л.Бутич, І.О.Гуржій, М.Р.Доній, В.А.Жебокрицький, П.М.Калиниченко (заст. відпо- відального редактора), С.М.Королівський, І.П.Крип’якевич, П.А.Лавров, Г.М.Мул тих (заcт. відповідального редактора), В.М.Самофалов, Г.М.Шевчук (відповідальний секретар) Не вина редакції чи рецензента, що лише тепер реферуємо появу перших чисел «УІЖ», що йому присвячуємо багато уваги з публіцистичного і профе- сійного обов’язку. Вина лежить по боці своєрідними методами оперуючої со- вєтської книготоргівлі і земляків, які «мають більше страху, ніж любови до батьківщини». Вони, до речі, повинні бути зацікавлені в тому, щоб за кордоном можна було своєчасно отримувати наукові і навіть популярно-наукові видання замість нудної і дурної пропаґандивної халтури. Але під цим поглядом вони, мабуть, трохи наслідують таки еміґрантських пропаґандистів. Вступна редакційна стаття (ч.1, стор.3–9) переповнена відомими пропа- ґандивними заявами, вартість яким нам уже добре відома і які не мають з іс- торією нічого спільного. Поруч них є також правдиві зауваги, що в 1957 році існував в СССР тільки один історичний журнал (самозрозуміло, російський), що «УІЖ» «є поки що єдиним в республіці історичним друкованим органом», що Україна мала тісні зв’язки з західньо- і південнослов’янськими народа- ми, що схематизм є однією з причин відставання української історіографії і, врешті, що допоміжні історичні дисципліни занепали. В одному місці авто- ри редакційної статті пробували заговорити нормальною мовою, заявляючи, 4 Знизу. Український історичний журнал. – 2017. – №6 214 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. що «справжня наука може з успіхом розвиватися лише при наявності бо- ротьби думок», але кінцеві акорди про «партійність», боротьбу з «ревізіоніз- мом» і «буржуазним націоналізмом» відгонять відомим штампом і обскурною обрядовщиною. Якщо йдеться про статті «УІЖ», то можна цілком сміливо твердити, що редакція від самого початку існування журнала не була в силі розв’язати цю проблему, – і це, мабуть, також з причин, від неї не залежних. Спробу І.П.Крип’якевича накреслити «Соціяльно-політичні погляди Богдана Хмельницького» (ч.1, стор.94–95) не можна в жодному разі трактувати як по- вне віддзеркалення його знання матеріалу. Вона, подібно до його монографії про Б.Хмельницького5, є тільки показником того, що він не може сказати. А це також вимовне. І.Д.Бойко написав дуже обережну статтю з приводу сторіччя з дня народження Д.І.Багалія (ч.2, стор.105–109) і належить тим самим до перших, які пробували частинно реабілітувати цього видатного українсько- го вченого. Останні, вже офіційні заяви, дають право думати, що деякі твори Багалія можуть бути перевиданими. Більшість статей цих трьох чисел «УІЖ» могла бути взагалі не написана. Вони є звичайною публіцистикою, і то на низькому рівні. Найпримітивніша з них вийшла з-під пера випробуваного сталініста A.B.Лихолата (ч.2, «Комуністична партія – організатор перемоги соціялістичної революції», стор.3–22). Тут мова і про те, що в час боїв під Крутами Центральна Рада мала в Києві 20 тисяч війська, які билися проти чотирьох тисяч робітників, і про те, що за Центральної Ради повішено 1500 робітників (Лихолат – майстер від про- вокації) і подібні історичні «факти». Виступи М.І.Супруненка, Р.Г.Симоненка, О.Ю.Карпенка годі назвати всебічним виявом їх наукових можливостей. Кожний з них знає, мабуть, більше, ніж пише, але власне в цьому і полягає трагедія українського історика в УССР. Хоча стаття В.І.Неточаєва («Діяльність рад на Закарпатті в 1919 p.», ч.1, стор.55–69) не відрізняється від інших, коли йдеться про її науковий харак- тер, проте вона характеристична своїми поясненнями двох проблем з історії Карпатської України. Насамперед маємо апробату6 включення Руської Крайни (тобто Карпатської Україну) в угорську комуністичну республіку (що було на- певно явищем «проґресивним»)!? Далі маємо оцінку тодішніх комуністичних сил на Карпатській Україні. Аналізуючи ситуацію на Закарпатті в 1919 p., автор робить наступні висновки: «Проте, розглядаючи всі ці події, не можна забувати, що революційний рух на Закарпатті, особливо рух селянства, ще в значній мірі залишився стихійним, мало зорганізованим, а нечисленні тоді комуністичні групи, що об’єдналися з соціял-демократами, не могли в багатьох випадках по-справжньому цей рух очолити і спрямувати. Комуністична пар- тія, що об’єдналася з соціял-демократами, не тільки послабила свій вплив, але фактично перестала існувати, а тому не могла повести трудящих» (стор.61). Іншими словами, комуністична партія не мала природної бази. 5 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький / Відп. ред. Ф.П.Шевченко. – [1-ше вид.]. – К., 1954. – 534 с. 6 Схвалення. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 215 Цікавим матеріялом можна назвати обговорення різних праць західних і українських еміґраційних авторів. Цікавим не своїм діловим підходом чи ре- чевими вказівками, а радше тенденцією, яка вказує на певні аспекти боль- шевицької української політики. До цього матеріалу належить у першу чергу огляд О.Д.Войни (українського підсовєтського дипломата і завідувача відділу загальної історії і міжнародних взаємин Інституту історії АН УРСР, який по- мер 23 вересня 1957 р. (п. н. «Про деякі сучасні фальсифікації історії радян- ської України в буржуазній історичній літературі» (ч.1, стор.137–142), в яко- му у відомий спосіб коментовано праці і статті А.Е.Марґоліна, К.А.Маннінґа, В.Коларжа, Дж.С.Решетаря, І.Майстренка, Дж.Армстронґа, Г.Прокопчука, Л.Шанковського і Д.Андрієвського. По смерті Войни годі з ним полемізува- ти7. Продукція відділу загальної історії і міжнародних взаємин Інституту іс- торії АН УРСР говорить сама про ту сумну ролю, яку він відограв на відтинку української науки. Про його дипломатичну діяльність історія української ди- пломатії дасть у свій час належну оцінку. Рецензійна стаття А.М.Шлепакова («Англо-американська буржуазна історіографія про возз’єднання українського народу в єдиній українській радянській державі», ч.2, стор.118–122) відповід- но насвітлює праці низки західніх авторів1. Українські підсовєтські автори невдоволені з того, що деякі західні автори порушують у своїх працях українську проблематику. З тонації статей підсо- вєтських авторів вичувається, що вигідніше було б для них промовчування. Проте різні непродумані, а головно невірні інформації західних авторів дають змогу совєтським рецензентам використовувати їх політично проти Заходу. Треба згори сказати, що автори, яких цитує Шлепаков, не дуже вдоволені об’єднанням українських земель в одній державній формації. Тримаючися штивно8 концепції кордонів з 1939 року, вони, з одного боку, боронять реакцій- ні позиції, а, з другого, посередньо сприяють совєтській політичній пропаґанді, яка має об’єктивні арґументи для поширення антизахідніх настроїв. З надзвичайно гострими нападами виступив В.C.Савченко в 3-му чис- лі «УІЖ» проти англомовного журнала «Юкреніян Квотерлі» (1956–1957) в статті «Українські буржуазні націоналісти на службі американського імпе- ріялізму» (стор.138–146). Зробивши втерте загальникове ствердження, що «Юкреніян Квотерлі» «набив собі руку на веденні ідеологічної диверсії», автор широко обговорив різні виступи чужинецьких і українських співробітників цього журнала. Не будемо входити в окремі його ствердження і насвітлення. Вони найкраще свідчать про те, що Савченко приломив собі руку у справі публіцистичного скандалізму. В його рецензії є тільки один дуже цікавий момент, а саме – відгук на дискусію, яку провадили різні українські кола, в тому числі і «ЮК», з політичною доктриною кеннанізму. Савченко пише до- слівно так: «Виступи Кеннана мали широкий резонанс в Америці. “Юкреніян 7 Див. докл.: Пам’яті Олексія Дорофійовича Войни [некролог] // Український історичний жур- нал. – 1957. – №2. – С.162. 1 Cardwell A.S. Poland and Russia. New York, 1944; Armstrong J. Ukrainian Nationalism, 1939– 1945. New York, 1955; Kolarz W. Russia and Her Colonies. London, 1953; Boswell A.B. The Eastern Boundaries of Poland. London, [1943]; Allen W.E.D. The Ukraine: A History. Cambridge, 1940. 8 Твердо. Український історичний журнал. – 2017. – №6 216 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Квотерлі” воює проти них у всеозброєнні найновіших метод американської політичної боротьби. Він не намагається спростувати опонента. Він пише про “необґрунтовані і навіть фантастичні висловлювання кеннанізму” і нарешті, про “русофільський кеннанізм” (ч.4, 1956). Знаючи політичну дійсність су- часної Америки, не важко зрозуміти, що це не звичайна полеміка, а удари на знищення» (стор.139). Це не перші компліменти для Джорджа Ф. Кеннана і не перша його «обо- рона» перед українськими «буржуазними націоналістами» з совєтського боку. Вже Р.Г.Симоненко схвалював у своїй праці «Імперіялістична політика США щодо України в 1917–1918 рр.» позицію і «діловість» Кеннана в низці питань. Позиція Кеннана в українському питанні є большевикам дуже вигідною і ко- рисною. І не задля його гарних очей роблять вони йому цього роду аванси. Большевики знають і свідомі того, що Кеннан належить до впертих і послідов- них противників української самостійности. Вони поінформовані також у тому, що голос Кеннана має свою питому вагу серед американської громадськости і що він втішається славою першого американського експерта російської про- блеми (таким він у великій мірі залишився і дотепер) і колишнього амери- канського амбасадора, якого прогнав з Москви совєтський уряд. А тепер він в додаток до цього оточений німбом і авторитетом професора Прінстонського уні- верситету. Отже годі припускати, щоб українці могли пошкодити Кеннанові, за існування впливів якого большевики так бояться. До речі, в Америці можна цілком сміливо бути русофілом, і про це Кеннан добре знає. Навіть більше, марка русофільства забезпечує вступ до сходознав- чих інститутів, запевняє9 можливості публікації у фахових журналах і є час- то однією з передумов отримання праці чи наукової стипендії. Відомим є, що різним кандидатам на стипендії ставлено пряме питання, чи вони визнають погляди російської, чи української школи! Побоювання підсовєтського рецен- зента за долю русофільства цілком зайві; він може бути спокійний. Але вони свідчать, як низько мусить він гнути спину не тільки перед червоним, а і перед білим реакційним русофільством. Містерові Кеннанові можна тільки зробити комплімент з приводу його но- вих союзників. Те, що вони стоять з ним по однім боці барикади, говорить само за себе. Воно не дивне тому, що політика російського імперіялізму і централіз- му може бути тільки одна. Савченко не прикрив навіть причин свого хвилювання, заявляючи, що «навіть серед американських правлячих кіл, які люблять тішити себе марною надією на “внутрішню слабість” Радянського Союзу, ніхто не вірить в існуван- ня “національної проблеми” в СССР» (стор.146). І про те власне і йдеться со- вєтській політиці, щоб по обох боках залізної завіси всевладно панувала русо- фільська течія – там червона, а тут біла. Пеленський Ярослав З. Вступ до спотвореної історії // Сучасна Україна (Мюнхен). – 1959. – 8 березня. – №5. – С.4 9 Ґарантує. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 217 Гонорари і тиражі Ситуація українського вченого і взагалі інтелектуального працівника на чужині була впродовж останніх років більше, ніж незавидна. Зокрема матері- яльна сторінка була дуже прикрою і майже безвиглядною. Поняття гонорар викликало і викликає тільки гіркий усміх. Матеріяльна незабезпеченість є та ціна, яку платив і платить український інтелектуальний працівник за свободу висловлювати свою думку. Большевики люблять при різних нагодах підкрес- лювати, що совєтські вчені не мають матеріяльних проблем тому, що совєтська система ставиться до розумової праці з належним респектом. Ці заяви вони повторюють тепер частіше, зокрема у зв’язку з дискусією про кризу американ- ської освітньо-шкільної системи. Проте на науковій сесії в питаннях розвитку гуманітарних наук в УССР, яка відбулася в травні 1958 р. в Києві (точніше на засіданнях історичної секції)10 вияви- лося з усією гостротою, що проблема гонорару є не тільки проблемою «безпачпорт- них бродяг», а в не меншій мірі і проблемою українських підсовєтських істориків. В своїх рекомендаціях секція ствердила, що необхідно «перетворити “Український історичний журнал” в щомісячний, збільшити його обсяг, забезпечите редакцію необхідним штатом і кардинально розв’язати питання про гонорар». Це ствердження є доказом, що редакційна колеґія і співробітники «УІЖ» не користуються аж надто великим «піклуванням партії та совєтського уря- ду». Навпаки – виходить, що вони мають подібну проблему, що і українські еміґранти. Різниця полягає в тому, що український інтеліґент, який покинув батьківщину, є приречений, як і кожний інший еміґрант, на невідрадні умови праці, відсутність матеріяльного забезпечення та інші, часто дуже прикрі об- ставини. Однак дуже вимовним для стану української науки на рідних землях є факт, що там також існує проблема гонорару. Такий стан речей панує в УССР, яку большевики пропаґують як завер- шення «мрій українських народних мас у боротьбі за свої національні і соці- яльні права». Український історик приневолений не тільки писати свої праці за вказівками і під диктат режиму; він мусить ще «розв’язувати питання про гонорар». Зворот про конечність забезпечити «редакцію (“УІЖ”) необхідним штатом» вказує на те, що перед українськими вченими з ділянки гуманістично- суспільних наук стоїть також проблема верстату праці. Ми маємо всі дані на те, щоб твердити, що науковий робітник російської національности не має по- дібних проблем. Для російських вчених забезпечено і штат, і гонорар. Вони під цим поглядом користуються незаперечним піклуванням уряду і партії. Створюючи складне матеріяльне становище для українських наукових ін- ституцій та видавництв, режим має ще інший розрахунок. Кожний продуктив- ний науковець має природне бажання публікувати свої праці. Про це знають добре уповноважені в справах культурної політики в Україні. Утруднюючи 10 Див. докл.: З стенограми засідань секції історії Республіканської наради працівників сус- пільних наук УРСР (29–30 травня 1958 р.) // Інститут історії України НАН України: друге два- дцятиріччя (1957–1977): Документи і матеріали / Упор. О.С.Рубльов; відп. ред. В.А.Смолій. – К., 2007. – С.98–100. Український історичний журнал. – 2017. – №6 218 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. українському вченому друкування праць в українських республіканських ви- даннях, вони посередньо впливають на те, щоб він друкував свої праці в цент- ральних російських виданнях, де немає проблеми гонорару та інших трудно- щів. Праця українського вченого, видрукована в центральному російському журналі, іде тоді на конто11 «передової російської науки». А для української науки призначається за випробуваною методою провінційна функція. Подібна практика застосовується також стосовно тиражів українських ви- дань. Пропаґандивна большевицька література друкується тиражами у висоті сотень тисяч. Видання наукового характеру мають дуже малі тиражі. Ми не заторкуємо на цьому місці спотвореного змісту і дуже низького наукового рів- ня. Ідеться про те, що навіть ці змістово викривлені і перекручені підручники друкуються дуже малими тиражами, що є також показником національної по- літики режиму. Після довгих дискусій появився в 1957 році другий том «Історії Української ССР», який, до речі, був уже критикований, зокрема у зв’язку з даною в нім оцінкою боротьбістів. Його тираж – 5000. В 1958 році появила- ся двотомна праця Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УССР «Українська народна поетична творчість» (відповідальний редак- тор – М.Рильський). Вона видана державним учбово-педагогічним видавни- цтвом «Радянська школа», що вказує на її призначення. Тираж – 6000. Міністр культури Української ССР Р.В.Бабійчук заявив, що в УССР пра- цює тепер понад 34 тисячі шкіл та 365 технікумів і понад 35 тисяч бібліотек. Не буде важко вирахувати, на кілька шкіл і бібліотек припадає один примір- ник другого тому «Історії Української ССР» чи згаданої праці про українську народну поетичну творчість. Коли зважити, що в кожній культурній країні є кілька тисяч людей, які з місця купують певні публікації для власного вжит- ку, і коли врахувати, що большевики відставляють немалу кількість книжок на закордонний ринок, тоді можемо собі легко уявити, яка кількість обох пуб- лікацій доступна для викладача, вчителя і студента. Ми весь час говоримо тільки про широко розпропаґовані совєтським режи- мом видання АН УССР. Вони були апробовані партією і перейшли ідеологічне чистилище. Їх зміст перевантажений політичною пропаґандою. Вони в жодно- му випадку не є віддзеркаленням потреб справжньої української науки. А все ж таки відповідальні за культурну політику кола дозволяють тільки мінімаль- ні тиражі, які ніяк не можуть задовольнити потребу і попит. Російські видавництва, вчені і пригнітаюча більшість письменників не стоять перед проблемою тиражів. Якщо праця російського автора є згідна з лінією партії, її видання і високий тираж є забезпечені. Українська публікація, написана на- віть у дусі льояльности до партії і совєтської системи, не користується тими сами- ми можливостями, що російська публікація. Її поява і її тираж є величинами не- ясними. Це свідчить найкраще про «розквіт української соціялістичної культури». Я.З.П. [Пеленський Я.] Гонорари і тиражі // Сучасна Україна (Мюнхен). – 1959. – 22 березня. – №6. – С.9 11 Рахунок. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 219 Перша конференція молодих науковців НТШ […] Викладач історії в Кінґсколеджі д-р Ярослав Пеленський в доповіді «Нові наукові журнали дослідів історії в Українській РСР» зазначив, що поява «Українського історич- ного журналу», органу Інституту історії АН УРСР, в Києві є мабуть однією з найважливі- ших подій на відтинку дослідів історії в УРСР після другої світової війни. Від часу лікві- дації журналу «Україна» це є перший український історичний журнал в УРСР. Журнал є в значній мірі перевантажений поточною історією, а зокрема історією комуністичної партії в Україні, відповідно пристосованою до сучасних політичних потреб режиму в Україні. У випусках журналу за 1957–1958 знаходяться тільки чотири справні науко- ві історичні розвідки. Певну вартість мають статті з «історії клясової боротьби». З нау- кового погляду безвартісними є статті з історії КП України, які найширше заступлені12 в журналі. Найважливішими розділами «УІЖ» являються відділи «Повідомлення», «Хроніка» і «Рецензії», які подають цікавий фактичний матеріял про стан і тенденції історичної науки в Україні. Незважаючи на разючу політичну заанґажованість, пере- вантаження пропаґандивним матеріялом, «УІЖ» є доказом певних спроб українських підсовєтських істориків відбудовувати деякі ділянки історичної науки в УРСР. […] Секретаріят НТШ. Перша конференція молодих науковців НТШ // Свобода (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк). – 1959. – 2 червня. – №104. – С.3 Не розвиток, а завмирання […] Тиражу підсовєтські газети не подають, але зате журнали публікують його в кожному числі, і самі ці публіковані числа доводять, що про якесь збільшення тиражів підсовєтських українських журналів говорити не приходиться, навпаки, вони безупинно і постійно спадають униз. Так для прикладу, в Українській ССР виходить під сучасну пору чотири літературні журнали: «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор» і «Жовтень», один літературознавчий – «Радянське літературознав- ство», один історичний – «Український історичний журнал» та один мистецький – «Мистецтво». Хоч як воно парадоксально не звучить, але тиражі більшості з цих журналів постійно і досить рапідно13 зменшуються. Тираж київської «Вітчизни» зменшився із 21 000 в 1958 році до 17 500 в 1959 році. Тираж львівського «Жовтня» виносив14 у 1956 році 14 600, в 1957 – 14 300, а в 1959 році його друковано вже тільки 10 500 примірників. Тираж «Радянського літературознавства» зменшився з 5000 примірників у місяцях січні – лютому 1959 р. до 3800 у вересні – жовтні 1959 року і до 2800 – в 1960 p., значить протягом одного року обнизився майже на половину. Тираж «Українського історичного журналу» зменшився з 5000 в січ- ні – лютому 1959 року до 3700 в листопаді – грудні того ж року. […] Не розвиток, а завмирання // Свобода (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк). – 1960. – 18 березня. – №52. – С.2 12 Представлені. 13 Швидко, швидкоплинно. 14 Становив. Український історичний журнал. – 2017. – №6 220 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Преса УРСР за минуле десятиріччя […] Новопояви 1957 року свого часу звернули на себе, мабуть, най- більшу увагу. Це – передусім три журнали з ділянки гуманітарних наук, видання яких були доручені відповідним інститутам Академії наук УРСР: двомісячники «Український історичний журнал» та «Ра- дян ське літературознавство» і квартальник «Народна творчість та етнографія». […] Чернов Павло. Преса УРСР за минуле десятиріччя // Сучасність. – 1962. – №3. – С.77 До пресової політики в УРСР […] Найважливішим досягненням за період 1957–1958 рр. треба вва- жати появу ряду журналів з царини суспільних і гуманітарних наук, яких протягом двох попередніх десятків років взагалі не було в УРСР, як-от «Радянське право», «Економіка радянської України», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство» і «Народна твор- чість та етнографія». Із зрозумілих причин ця ділянка була на Україні повністю ліквідована і сильно дискримінована в СРСР. Вистачить нага- дати, що за Сталіна було в СРСР тільки по одному правничому, історич- ному та філософічному журналі, і то виключно російською мовою. Тепер їх є значно більше. Так після 1956 року створено сім нових історичних журналів. […] Чернов Павло. До пресової політики в УРСР // Сучасність. – 1962. – №5. – С.71 До стану української науки в СРСР […] Досягнення останнього десятиліття заслуговують на пошану, хоч вони, очевидно, далеко відстають від того, чого ми мали б право чекати від культурного життя країни з сорока мільйонами населення. Перерахуймо дея- кі з цих досягнень, зокрема ті, що стосуються царини українознавчих студій: започаткування кількох нових наукових періодиків, як «Український історич- ний журнал», «Радянське літературознавство», «Радянське право», «Економіка Радянської України»... […] Лисяк-Рудницький Іван. До стану української науки в СРСР // Сучасність. – 1964. – №7. – С.86 Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 221 Падіння Нікіти Хрущова […] Також «Український історичний журнал» (ч.5 за вересень – жов- тень 1964 – підписаний до друку 24 вересня) у п’ятьох статтях у той чи той спосіб вивищує ролю Хрущова двадцять років тому як «організатора та ке- рівника комсомольсько-молодіжного підпілля України» (В.Д.Яценко), на- тхненника «боротьби проти німецько-фашистських загарбників на Волині» (В.О.Замлинський), натхненника «антифашистських виступів у німецькій окупаційній армії» (Ф.П.Шевченко), організатора «партизанської співдруж- ности» (В.А.Квітинський), «відбудівника економіки і культури в західніх об- ластях УРСР» (П.І.Денисенко). Цей журнал навіть договорився аж до того, що Хрущов організував на Донбасі, в січні 1922, боротьбу проти троцькізму, причому йому активно допо- магала Ніна Петрівна Кухарчук (Хрущова), «лекції якої курсанти (Юзівської повітової партійної школи – В.П.С.) слухали з захопленням» («УІЖ», ч.4 за липень – серпень 1964, стор.20). […] Стахів Володимир П. Падіння Нікіти Хрущова // Сучасність. – 1964. – №11. – С.91–92 Український історичний журнал, Київ, 1964, чч.1–6 Недавно минуло вісім років від появи першого числа Українського істо- ричного журналу. Вісім років – це доволі короткий промежуток часу, щоб мож- на було говорити про заслуги цього журналу для української історії, але він зовсім вистачає, щоб здати собі справу з його структури, його обличчя та про- блематики, обговорюваної на його сторінках. Форма, в якій подається матеріял УІЖ, різноманітна та цікава. Книжку зачинають статті розмірами на 10–12 сторінок. Під формальним оглядом це наукові праці з відповідними примітками і поданням джерел. У кожній книжці є 5–6 статей. В загальному в 1964 р. видрукувано 22 статті. Друга група матеріялу оформлена в т. зв. повідомлення, що являють собою тема- тично дещо звужені, а розмірами коротші праці (5–6 стор.), теж заосмотрені контрольним апаратом. Впродовж цілого року поміщено в УІЖ 29 повідом - лень. Дальше слідують замітки – короткі 3–4-сторінкові праці, що, як це ви- ходить із самої їх назви, без претензії до вичерпання теми, насвітлюють її по-своєму. Окремий розділ творять матеріяли, що відносяться до історії міст і сіл Радянської України. Публікація тих коротких нотаток стоїть у тісному зв’язку з працею над 26-томовою «Історією міст і сіл Української РСР», що повинна вийти друком у процесі ювілейних святкувань 50-річчя жовтневої революції. Але між тими матеріялами стрічаються і такі, що мають дещо ширші грани- ці дослідів, як напр. стаття А.Д.Бачинського «Народна колонізація пониззя Дунаю», (ч.2, стор.97–101). Український історичний журнал. – 2017. – №6 222 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Після цього йде розділ п. н. «На допомогу викладачу історії». В коротких, одно–двосторінкових статтях автори, звичайно педагоги-викладачі, подають свої спостереження на тему, як успішно проводити лекції на терені учнівської спільноти. Думаємо, що цей розділ зв’язаний тісно з методикою навчання іс- торії можна було б, без шкоди для УІЖ, перенести до іншого, педагогічного журналу. Інтересну групу матеріялу УІЖ творить розділ «Наш календар». Поміщені в ньому нариси зв’язані з відзначуванням річниць важливіших подій та ювілеїв за- служених осіб. В калейдоскоп «календаря» попали такі заслужені діячі, як Семен Їжакевич, Олександер Довженко, Михайло Коцюбинський та Остап Вишня. Далі слідує відділ «Огляд джерел та літератури» та «Критика і бібліо- графія», в яких впродовж 1964 р. обговорено 53 книжкових видання. Кожну книжку УІЖ закінчує «Хроніка та інформація», а часами також «Листи до редакції». Крім цих сталих відділів у 1964 річнику були друковані три окремі групи матеріялів, присвячені: а) 25-річчю прилучення західньо-українських земель до УРСР, б) 150-річчю з дня народження Т.Г.Шевченка і в) 20-річчю прогнан- ня німців з України. Як бачимо, форми поданого матеріялу УІЖ різноманітні, цю різноманіт- ність треба розцінювати позитивно. До негативів журналу, оскільки йдеться про його формальну сторінку, тре- ба зачислити брак окремого розділу, відкритого для дискусії, над статтями. Потребу такого відділу ствердив д-р Лев Білас у статті: Діялектика і дискусія (Українська літературна газета, Мюнхен, серпень 1958 р., стор. 8). До таких самих заключень приходить і О.К.Касименко, який твердить, що: «суттєвим недоліком журналу є те, що на його сторінках не розгортаються дискусії з важ- ливих наукових питань» (УІЖ, ч.2, 1963 р., стор.19). Стільки про форму. З черги про зміст. Український історичний жур- нал є органом Інституту історії Академії наук Української РСР та Інституту історії партії ЦК КП України, філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Логіка вимагала б, щоб зміст друкованих праць в УІЖ по половині був достосований15 до вимог обох інститутів. Правда, історія України 20-того сторіччя дуже зазублюється16 з історією комуністичної партії, але і тут можна б знайти межу, яка, хоч не зовсім чітко, все-таки могла б відділити комплекси зацікавлень обох інститутів. Знаємо, що праця Інституту історії партії є тіс- но зв’язана з пропагандою, бо ж «пропаганда і впровадження передового до- свіду є невід’ємною рисою діяльності комуністичної партії» (УІЖ, 1964 р., ч.3, стор.50). Беручи, отже, до уваги пропагандивний елемент, ми приходимо до висновків, що з п’ятьдесять і одної статей і повідомлень, друкованих в УІЖ впродовж 1964 р., тільки сім праць можна уважати за праці історичного ха- рактеру, отже за праці, що повинні входити в круг зацікавлень Інституту іс- торії. Ось їх перелік: 15 Адаптований. 16 Покривається. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 223 1) Гуржій І.О. – Україна в сільськогосподарському виробництві порефор- меної Росії (60–90-і рр. ХІХ ст.) (ч.6, стор.39–50). 2) Вервес Г.Д. – Тарас Шевченко серед польських друзів (ч.3, стор.15–80). 3) Вронський С. – Суспільно-економічні відносини на Волині напередодні другої світової війни (ч.6, стор.62–69). 4) Косолапов В.В. – Наукова абстракція в історичному дослідженні (ч.5, стор.58–62). 5) Лавров Ю.П. – Іноземні капіталовкладання у металюргійну промисло- вість півдня України (ч.3, стор.69–74). 6) Стецюк К.І. – Літопис Самовидця – визначна пам’ятка української іс- торичної літератури другої половини XVII ст. (ч.2, стор.58–64). 7) Ткаченко М.М. – До питання про соціально-економічний розвиток Лівобережної України (друга половина XVII–XVIII ст.) (ч.1, стор.77–85). Всі інші праці з тієї групи, отже поверх вісімдесят п’ять відсотків, це праці, в яких історична тематика тісно пов’язана з пропагандою, вони йдуть по лінії діяльности Інституту історії партії ЦК КП України. Серед тієї другої категорії стрічаємо такі розвідки, які з історією не мають нічого спільного, наприклад, О.В.Авілова – За велику хемію (ч.3, стор.3–12), або Горака В.В. – Пропаганда і впровадження передового досвіду в сільському господарстві (1953–1963). Якщо йдеться про розподіл матеріялу на базі хронологічного принципу, то переважна їх більшість відноситься до двадцятого сторіччя. Немає ні одної праці з історії княжої України, тільки дві праці відносяться до сімнадцятого сторіччя. Таким чином, перекидаючи сторінки УІЖ, створюється враження, що історія України зачинається від жовтневої революції. У статті «За нові успіхи українських істориків» (УІЖ, 1963 р., ч.2, стор.13– 23) О.К.Касименко зайняв становище до «культу особи». Ось його слова: «Незлічену шкоду приніс культ особи історичній науці на Україні. Внаслідок сваволі Сталіна в трактовці важливих історичних явищ, його перекручень на догоду возвеличення своєї особи, культивування суб’єктивізму і тенденціоз- ності в працях з історії Української РСР було багато серйозних відступів від історичної правди, особливо у висвітленні радянського періоду, а також і всіх інших етапів історичного розвитку українського народу». Услід за тим черво- ною ниткою крізь усі числа УІЖ за 1964 рік проходять деклярації про конеч- ність викорчування шкідливих наслідків «культу особи». З маркантніших17 виступів згадаємо тут ще рецензію М.О.Буцька на працю В.І.Стрельського – Источниковедение истории СССР. Москва, 1962. «В книзі», пише Буцько, «розвінчується методи підходу до джерел, які насаджувались у період осо- би Сталіна і підкреслюється, що в той період перекручення, фальсифікація в оцінці подій і осіб, догматизм і начотництво були безпосередньо зв’язані з підміною аналізу схемою, з нехтуванням значення фактів у науковому дослі- дженні» (УІЖ, ч.1, стор.141). Здавалось би, що за тими словами повинні при- йти діла. На жаль, так не є. Вистачить тільки прочитати яку-небудь статтю 17 Помітних, важливих. Український історичний журнал. – 2017. – №6 224 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. про події на Україні з 1918–1920 років, щоб переконатись, що «фальсифікація в оцінці подій і осіб, догматизм і начотництво» залишились надалі знаряддям «наукового дослідження». У змаганнях закріпити «культ» за власною особою, Сталін старався усіми силами усунути в тінь авреолю18 Леніна, впливаючи, як каже Касименко, на «приниження, іноді тонке, а часом і грубе, ролі і значення великого В.І.Леніна». Зрозуміло, що в процесі десталінізації постала потреба ревідикувати19 заслуги Леніна. Прикладом відновлення в УІЖ культу Леніна є стаття Ф.П.Шевченка п. н. «В.І.Ленін і Шевченко», з якої читач довідується, що до популяризації творчости Шевченка причинилась у великій мірі прихильна постава Леніна. Маніпулюючи справами культів, головний аранжер20 тієї зміни, Н.Хрущов, пробував і під свій «культик» поставити міцні підвалини. Звичайно, УІЖ ревно йому в тому помагав. Зі статей УІЖ довідуємось, що «Видатну роль у здійсненні одвічної мрії українського народу про возз’єднання всіх його земель в єдиній Українській Радянській Державі, в розвитку еко- номіки, науки й культури, в піднесенні матеріяльного добробуту українсько- го народу, у виході Української РСР на міжнародну арену відіграв особисто М.С.Хрущов...» (УІЖ, ч.4, стор.30). Далі читаємо, що під час нападу німців на СССР «політоргани фронту під керівництвом М.С.Хрущова проводили партій- ну роботу у військах фронту, що забезпечило успішне здійснення операції по розгрому німецько-фашистських військ і визволення Києва до свята Великого Жовтня» (УІЖ, ч.1, стор.149). З особливим притиском підкреслює УІЖ за- слуги Хрущова на сільськогосподарськім полі: «Ніхто і ніколи, після смерти В.І.Леніна з партійних і державних діячів нашої країни, так енергійно, гли- боко і цілеспрямовано не займався питаннями сільського господарства, як за- ймався ними М.С.Хрущов» (УІЖ, ч.2, стор.19). Отже кому-кому, але йому заслу- жено належало з нагоди святкувань 150-річчя з дня народження Т.Шевченка зложити на могилі Кобзаря вінок з живих квітів. «На шовковій стрічці вінка золотом палали слова: “Великому українському поетові, революціонеру-демо- крату Т.Г.Шевченку від М.С.Хрущова”». «В молоденькім дубовім гаю з’явилось ще одне деревце, посаджене руками Микити Сергійовича. У книзі почесних відвідувачів лишився автограф високого дорогого гостя» (УІЖ, ч.1, стор.28). Багатотомовій «Історії міст і сіл Української РСР», що має появитись в 50-річчя жовтневої революції, совітські українські історики присвячують бага- то уваги. Відбуваються з’їзди, усталюються загальні організаційні рямці праці, наладнується мережа співробітників на низах і т. д. УІЖ бере живу участь у тій підготовці, публікуючи сирі матеріяли з тієї ділянки та інформуючи читачів про хід праці. Із замітки «Республиканська нарада з історії міст і сіл УРСР» В.Я.Андрущенка (УІЖ, ч.4, стор.150–151) довідуємось, що основна увага редак- ції «спрямовується на найбільш повне використання різноманітних джерел (архівних, книжкових, журнальних, поточного діловодства, спогадів), ідейно- політичний, науковий та літературний рівень нарисів». Увага, присвячена 18 Ореол. 19 Переглянути, ревізувати. 20 Організатор. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 225 «ідейно-політичному рівню» статей, дає нам передсмак того, чого можна споді- ватись від «Історії міст і сіл». Але є ще інше віконце, крізь яке можна поглянути на заповіджену «Історію», – це друковані сирі матеріяли. Для прикладу беремо коротку історію села Скоморохів (біля Сокаля), друковану в УІЖ (ч.4, стор.109). Після коротких відірваних історичних відомостей, що відносяться до 14, 16, 17 та 18 віків, автор Я.Й.Біліченко зупиняється на тих тяжких хвилях, які мусі- ли мешканці Скоморох переносити під час першої світової війни. З проміжку часу між 1915 і 1939 р. не подає автор ніяких відомостей. Почавши від 1939 року бачимо незвичайну активність села, яке «під проводом партії» іде вперед. Статистика рогатої худоби, свиней та хліборобських машин має переконати читача, що село Скоморохи «помолодніло, розрослось». А прецінь, цей часовий відтинок між 1915 і 1939 роком в історії кожного галицького села був вщерть набитий небуденними подіями. Ось вони: упадок Австро-Угорщини, окупанта, під якого пануванням перебувала галицька вітка українського народу приблиз- но сто п’ятьдесять років, організація місцевої адміністрації на низах і влади на верхах, організація власної національної армії, нерівні змагання з польськими військами, випосаженими в аліянтську зброю21, трагічний упадок тих змагань, негативна постава нашого села до польської влади, бойкот виборів до сойму, польський наступ на українське село, парцеляція22 місцевих фільварків між польськими кольоністами, польонізація та утраквізація23 українських шкіл, розбудова української кооперації та її переслідування польською владою, паци- фікація і т. д. Думаємо, що український історик, без огляду на свої ідеологічні переконання, не повинен перейти попри ці події, не згадавши їх. Їх промовчу- вання було б зрозуміле в добі «культу особи», але не тепер, коли всюди підкрес- люється конечність «поваги до фактів». Все-таки стрічаються в УІЖ вістки, які мусять наповняти відрадою серця усіх українських істориків. Ці вістки з’являються звичайно при кінці журналу в дрібних звідомленнях, листах та рецензіях. Ось троє читачів в листі до ре- дакції пишуть, що найвищий час, щоб написати історію української культури. Адже ж культура «є дорогоцінною скарбницею досягнень минулого і життє- дайним джерелом для творчости наступних поколінь, яку б галузь матеріяль- ної чи духової культури не взяти, який би твір не розглядати – все пройняте яскравою оригінальністю і силою творчого генія українського народу» (УІЖ, ч.2, стор.158). Книжка «Село Шевченкове» пера Б.Іщенка написана «сокови- тою українською мовою, автор зберіг особливості душевної, сповненої народ- ними прислів’ями і висловлюваннями мови селян» (УІЖ, ч.1, стор.137). Два рецензенти, обговорюючи книжку І.Шекери «Міжнародні зв’язки Київської Руси», яка перша зробила вилім24 у московському монополю25 в дослідах іс- торії нашої княжої доби, нарікають на малий наклад книжки: «шкода тільки, що видавництво АН УРСР випустило її малим тиражем (900 примірників)» 21 Котрі одержали зброю від країн-союзниць. 22 Поділ на невеликі ділянки. 23 Двомовне викладання. 24 Пролом. 25 Монополії. Український історичний журнал. – 2017. – №6 226 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. (УІЖ, ч.3, стор.139). Рецензуючи працю М.Н.Тихомирова «Россия в XVI сто- летии», Д.І.Мишко з огірченням пригадує, «як мало знаходять історико- географічні питання своє відображення в історичній літературі, що виходить в нашій республиці. Маємо лише окремі статті та працю І.П.Крип’якевича про Галичину» (УІЖ, ч.3, стор.140)2. До відрадних явищ, що їх нотує на своїх сторінках УІЖ, належить при- вертання до громадських прав тих істориків, що в часах «культу особи» попали в неласку. Маємо тут на увазі Д.І.Яворницького, який хоч «не був істориком- марксистом, проте не можна не бачити його заслуг в історіографії. Зокрема при вивченні історії Запорозької Січі». І дальше: «Яворницький відноситься до тих вчених-патріотів, про яких забули в період культу особи Сталіна, а якщо й згадували, то лише в сугубо негативному плані» (УІЖ, ч.2, стор.160). В процесі регабілітації26 Яворницького відкрито при Дніпропетровському державному історичному музеї меморіяльну кімнату Яворницького (УІЖ, ч.5, стор.152). Є підстави догадуватись, що в короткому часі прийде черга на повну рега- білітацію акад. Д.І.Багалія. Так принайменше27 виходило б із тих обережних вісток, що їх нижче подаємо: На нараді, що її у квітні 1964 р. скликала в Москві Наукова Рада з історії історичної науки АН СССР, обговорювано кризу «бур- жуазної історіографії, проявом якої, зокрема, було те, що ряд буржуазних істо- риків перейшли на радянські позиції і стали чесно служити Радянській владі. Тому І.С.Галкін, С.О.Шмідт (Москва), В.Г.Сарбей (Київ), С.А.Левітан (Рига), І.В.Зав’ялова (Одеса), А.Г.Беспалова (Ростов), Б.Г.Могильницький (Томськ) висловили побажання, щоб такі видатні вчені, як Лаппо-Данилевський, Тарле, Багалій не були поставлені в один ряд з відвертими реакціонерами з табору буржуазної історіографії» (УІЖ, ч.4, стор.152). У рецензії на «Очерки истории исторической науки в СССР», т.3 (Москва, 1963) читаємо, що авто- ри «Очерків» видвигають позитивні сторони праць тих буржуазних учених, які після Великої Жовтневої соціялістичної революції стали на шлях чесної співпраці з Радянською владою. Це Ю.В.Готьє, В.І.Пичета, С.В.Бахрушин, А.Є.Пресняков, М.Д.Приселков, П.Г.Любомиров, Б.Д.Греков, О.А.Добіяш- Рождєственська та ряд інших. В такому ж плані слід було б розглядати й твор- чий доробок українського історика Д.І.Багалія» (УІЖ, ч.6, стор.140). Закінчуючи наші уваги на тему УІЖ з 1964 року, хочемо ствердити, що співпраця Інституту історії з Інститутом партії на терені журналу не виходить йому на користь. Було б значно корисніше для обох інститутів, якщо б вони видавали свої окремі журнали. В тому випадку можна б перевести чітке від- межування історичних та пропагандивних матеріялів. Ждан Михайло. Український історичний журнал, Київ, 1964, чч.1–6 // Український історик. – 1965. – №3/4. – С.89–93 2 Мова тут про працю І.П.Крип’якевича – Джерела з історії Галичини періоду феодалізму. АН УРСР. Київ, 1962. Книжка б’є рекорд у видавничій політиці Москви. Її видано тиражем 790 (сімсот дев’ятьдесять) примірників! 26 Реабілітації. 27 Принаймні. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 227 Наново скореґована історія СРСР Уже раніше, в період Нікіти Хрущова, була опублікована постанова цен- трального комітету КПРС, згодом підтверджена також відповідною ухвалою ради міністрів СРСР, про видання «до 50-річчя радянської влади» 12-томної «Історії СРСР». Не пізніше листопада 1967 повинна б появитися ця величез- на збірна праця, […] Як інформує «Український історичний журнал» (ч.5 за травень 1965), тепер іде підготова X тому, «присвяченого періодові Великої вітчизняної війни», і до цієї підготови «були залучені історики Російської Федерації, України, Білорусії та інших республік». В останній декаді березня 1965 в Інституті історії Академії наук Української PCP відбулося широке об- говорення макету цього тому. Хоч інформація в журналі про це обговорення зформульована надто стисло, все ж таки вона дає скромне уявлення про те, що навіть режимовим історикам на Україні не все в цьому макеті могло припасти до вподоби. У вказуваннях на «припущені недоліки» ці історики обережно ви- словили свої критичні погляди. […] В.П.С. [Cтахів Володимир П.] Наново скореґована історія СРСР // Сучасність. – 1965. – №7. – С.121 Відзначили 70-річчя Віктора Петрова Київ. – «Український історичний журнал» в числі 11-му за листопад 1965 помістив нотатку, підписану ініціалами М.Б.28 під назвою «Історик- археолог В.П.Петров», вітаючи професора з його 70-річчям. У цій нотат- ці вихвалено наукову, дослідну і письменницьку працю Віктора Петрова і пропонується «створення в Академії наук УРСР під його керівництвом міжінститутської комісії по етногенезу, яка об’єднала б спеціялістів з іс- торії, археології, мовознавства, етнографії й антропології». Від декількох років ім’я Віктора П. Петрова згадується в наукових хроніках УРСР, та це вперше написано про нього довшу і похвальну нотатку. Невідома доля Віктора П. Петрова після його зникнення з Німеччини, де він брав живу участь в літературному житті української еміграції, до кінця п’ятдесятих років29. Про зникнення Віктора Петрова були різні поголоски на еміграції. Про дійсну ролю і долю цього вченого можуть сказати лише факти, яких пов ністю поки що не висвітлено. Відзначили 70-річчя Віктора Петрова // Свобода (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк). – 1966. – 28 січня. – №18. – С.1 28 Михайло Брайчевський. 29 Тут помилка – сорокових. У квітні 1949 р. В.Петров таємниче зник зі свого помешкання в Мюнхені. Див. докл.: Андрєєв В.М. Віктор Петров: Нариси інтелектуальної біографії вченого. – Дніпропетровськ, 2012. – С.166–170. Український історичний журнал. – 2017. – №6 228 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Довкола Міжнародного історичного конгресу в Відні […] Коли розмова сходила на сучасний стан культурного життя в УРСР, K.К.Дубина, як і можна було сподіватися, виступав у ролі льояльного оборон- ця системи. Його міркування можна б підсумувати так: «На Україні все га- разд, все розвивається нормально, а якщо навіть є окремі недоліки, то партія й уряд роблять потрібні заходи, щоб їх подолати». З помітним і, гадаю, щи- рим вдоволенням він вказував на такі досягнення, як, наприклад, перетво- рення «Українського історичного журнала» з квартальника на двомісячник30. Згадував про інші публікації, які вже здійснені, або щойно готуються. При цьому проф. Дубина виявив себе як досвідчений дискутант, що зруч- но спростовував висунені закиди. Коли йому був поставлений запит, чому Радянська Україна не представлена на Міжнародному історичному конґресі, – як і взагалі на міжнародних наукових конґресах, – власною делеґацією, його відповідь звучала: «А знаєте, в нас про це думають». – Добре, що хоч «дума- ють»! – Один із співрозмовців піддав суворій критиці київський «Український історичний журнал», вказуючи на низький рівень більшости надрукованих у ньому статей, на сіризну та безликість їхнього тону і стилю, на брак дозрілої наукової методи, на їхню тематику, що часто радше пропаґандистська, ніж іс- торична. Репліка проф. Дубини була несподівана: «Але визнайте самі, що ваш “Український історик” не кращий». – Відповідь дійсно роззброююча, бо обста- вини не дозволяли на те, щоб роз’яснити, чому ці два історичні періодики, київський та еміґраційний, такі неспівмірні, що їх навіть трудно порівнювати. Цитована репліка К.К.Дубини спонукає до двох коментарів. По-перше, вона свідчить про те, що на Україні цікавляться та уважно слідкують за куль- турною працею еміґрації. По-друге, це доводить, що ми можемо здобути пошану наших крайових земляків і колеґ тільки високоякісними творами. Публікації, що відповідають цим вимогам, знаходять відгомін серед кіл радянських пра- цівників культури; вони побуджують їхню думку та примушують їх (хоч ніхто з них, звичайно, у цьому не признається голосно) рівнятися на досягнення емі- ґрації. Зате халтурні речі, з цієї точки погляду, зайво витрачений час, енерґія і гроші. […] Лисяк-Рудницький Іван. Довкола Міжнародного історичного конґресу в Відні // Сучасність. – 1966. – №3. – С.85–86 Ф.П.Шевченко, «Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?», «Український історичний журнал», ч.11, 1966, стор.13–30 В 100-ліття народження М.Грушевського в УІЖ появилася обширна стаття Ф.Шевченка, в якій автор намагається з’ясувати причини повернення Грушевського в Україну. Праця спирається на архівних матеріялах (автор використовує листування Грушевського) і на літературі. 30 Очевидна помилка – із двомісячника на місячник. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 229 Знаючи традиційну методу совєтських істориків фальшування і зло- вжи вання історичних джерел та цитат, читачі з великою обережністю мусять користуватися названою статею. Для ілюстрації наведемо уривок статті Шевченка, в якій він намагається представити Грушевського як ґльорифікато- ра Енґельса, мовляв він, високо оцінює працю Ф.Енґельса Походження сім’ї, приватної власності і держави, називаючи її «одним з клясичних творів соціялістичної літератури» (стор.28, цитату Шевченко подав з праці Гру шев сь- кого, Початки громадянства, стор.6–7). Насправді про згадану працю Енґельса пи- сав Грушевський, що «вона повинна і буде читатися, як один з клясичних творів соціялістичної літератури. Але не повинна служити головним чи виключним дже- релом для знайомости широких кругів громадянства з сими питаннями. І коли в українськім письменстві досі не було іншого підручника на сю тему, то про се тіль- ки можна пожалувати»31 (Початки громадянства, Відень, 1921, стор.7). В цій праці Грушевський критикує погляди Енґельса, запозичені з праці Люїса Морґана «Старинне суспільство», і доходить до висновку, що «формули розвою гро- мадянства взяті Енґельсом у Морґана, були на правду, зовсім ані тверді, ані пев- ні» (цит. пр., стор.8). Конфронтація цитати Шевченка з повним її текстом в праці Грушевського ще раз наглядно вказує совєтську методу «висмикування цитат» і фальшивих висновків, які будують совєтські історики на цих неповних цитатах. Справі повернення Грушевського в Україну ми присвятимо в одному з чисел нашого журналу окрему студію, в якій докладно розглянемо статтю Шевченка. Тут лише хочемо вказати, що твердження Шевченка про святку- вання 100-річчя з дня народження Грушевського в Україні (стор.14) є також неправдиве. Ювілей Грушевського в совєтській Україні, за виїмком статті Шевченка і вже нами згаданої статті І.Бойка в Літературній Україні32 (див. «Український Історик», ч.11–12, 1966, стор.121) був повністю зіґнорований. Вже найвищий час, щоб АН УССР перевидала важливіші праці М.Грушевського і тим бодай частково відзначила в Україні 100-літній ювілей корифея україн- ської історичної науки. Л.В. [Винар Л.Р.] Ф.П.Шевченко, «Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?», «Український історичний журнал», ч.11, 1966, стор.13–30 // Український історик. – 1967. – №1/2. – С.124 О.І.Лугова, «Про становище України в період капіталізму», «Український історичний журнал», ч.3, 1967, стор.15–25 У своїй цінній статті про становище України в період капіталізму О.Лугова на основі історичної літератури, як також і праць В.Леніна, висуває тезу про колоніяльне становище України в царській Росії. Колоніяльна політика ро- сійського царизму, пише історик, розпочалася ще задовго до утвердження ка- піталізму в Росії. «Скориставшись возз’єднанням України з Росією на правах 31 Пошкодувати. 32 Ідеться про публікацію: Бойко І., Кирилюк Є. Михайло Грушевський (З нагоди 100-річчя від дня народження) // Літературна Україна. – 1966. – 30 вересня. – №77. – С.3–4. Український історичний журнал. – 2017. – №6 230 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. автономії, царизм підступно повів наступ на автономію України. Цей наступ тривав протягом майже 100 років, і посилився в другій половині XVIII ст.» (стор.16). Автор у першу чергу наголошує економічний аспект експлуатації і поневолення України, який в добу капіталізму проявився у витісненні укра- їнських підприємців московськими. Авторка джерельно спростовує висновки авторів з «Очерков развития народного хозяйства УССР», які намагалися до- вести, що українська буржуазія «володіла найважливішими позиціями в ряді галузей промисловості і в усьому народному господарстві». Історичні дані вка- зують на те, що «процент української промислової і торговельної буржуазії на Україні був дуже низький, а питома вага її підприємств далеко не пере- важаючою» (стор.21). У дальшому Лугова констатує, що «російський царизм допомагав капіталістичним колам Росії, які були заінтересовані в ослаблен- ні позицій національної буржуазії, в проникненні російського капіталу в усі сфери економіки України. Його політика у XIX ст. була спрямована на даль- шу насильницьку русифікацію українського народу. Цій меті служила і офі- ціальна російська історіографія, яка прагнула довести, що Україна – це та ж російська земля, і навіть слово “Україна” замінила на “Малоросію”» (стор.22). У дальшому Лугова зупиняється на ганебних указах валуєвському і емському з 1863 і 1876 років, а також на утисках української національної культури. Основна теза праці Лугової зводиться до наступного висновку: «Отже, роз- гляд економічного і політичного становища України приводить до висновку, що в другій половині XIX ст. вона мала всі ознаки колоніяльної залежности від російського царизму... Щодо України царський уряд вів курс на повну ру- сифікацію українського народу, на невизнання його прав як нації. Це, по суті, перекреслювало не тільки минуле українського народу, але і його майбутнє. Як нація він був призначений на загибель» (стор.24, підкреслення мої – Л.В.). Стаття Лугової була поміщена в порядку обговорення. Спершу ми думали, що на сторінках УІЖ розгорнеться справжня наукова дискусія над заторкненими питаннями. Проте в дуже короткому часі довелося розчаруватися. В 9 числі УІЖ появилася, правдоподібно на замовлення партії, відповідь на статтю Лугової, яку написав С.Я.Боровой п. н. «До питання про становище України в період капіта- лізму» (стор.115–121). Боровой намагається довести, що в царській Росії не було жадної дискримінаційної політики відносно України... Він майже зовсім іґнорує фактаж статті Лугової і намагається довести значну ролю української буржуазії в господарстві і індустрії України. Статтю закінчує Боровой висновком, що «ми тільки показали непереконливість, а частково неприйнятливість її (Лугової – Л.В.) аргументів» (стор.121). У зв’язку з поміщенням статті Лугової в УІЖ, як ми зазначили в нашій «Хроніці», звільнено з посади головного редактора УІЖ Ф.П.Шевченка і проведено чистку в редакційній колеґії журнала. Ще мабуть дов- го прийдеться чекати, коли в радянських історичних виданнях дослідники змо- жуть вільно провадити наукову дискусію, без втручання партійних політруків, які своїм наставленням і «науковими працями» дають свідоцтво убожества сучасної радянської історичної науки. Стаття Лугової кінчається таким реченням: «Ніколи не вернеться страхіття минулого. Український народ – робітники, селяни, радян- ська інтеліґенція – є повноправним господарем своєї країни» (стор.25). Думаємо, Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 231 що О.Лугова вже тепер зрозуміла абсурдність цих рядків, які можна сприйняти як невдалий жарт. Україна в період радянської влади далі являється колонією «старшого брата» і ніколи не була «господарем своєї країни». Л.В. [Винар Л.Р.] О.І.Лугова, «Про становище України в період ка- піталізму», «Український історичний журнал», ч.3, 1967, стор.15–25 // Український історик. – 1967. – №3/4. – С.138–139 Видання У.І.Т. […] На XII Міжнародному історичному конґресі у Відні в 1965 році недавно померлий проф. Кузьма Дубина, директор Інституту історії АН УРСР, заявив, що «Ваш “Український історик” не кращий за наш “Український історичний журнал”» (див. Сучасність, ч.3 (63), 1966, стор.85). Також у київському УІЖ були відгуки і посилання на матеріяли в У.І. На цьому місці не маємо змоги провести порівняння між У.І. і УІЖ. Можемо лише ствердити, що більшість матеріялів у київському журналі явно пропаґандивно-політичного характеру, які мають мало спільного з українською історичною наукою і можуть бути лиш джерельним матеріялом у дослідах впливу комуністичної партії на поневоле- ну історіографію на Україні. Зміст УІЖ повністю ілюструє цю несприятливу і задушливу атмосферу історичних дослідів на Україні. Натомість «Український історик» повністю віддзеркалює свободу історичного досліду і історіографічної думки. В цьому аспекті це два неспівмірні видання. […] Видання У.І.Т. // Український історик. – 1967. – №3/4. – С.144 Вістки з України […] 22 вересня 1967 року у Києві помер проф. Кузьма Дубина, директор Інституту історії АН УРСР, нещодавно призначений гол. редактор Українського історичного журнала. Покійний був типовим радянським партійним істориком, який, як писали в офіційному некролозі, «з властивою йому принциповістю і пристрастю комуніста, віддавав всі свої сили і енерґію великій справі комунізму» (УІЖ, ч.10. 1967). 3 7 числа Українського історичного журнала, Ф.Шевченко перестав бути його головним редактором. На його місце призначено недавно померлого К.Дубину. Також з складу ред. кол. усунено з посади заст. гол. редактора Л.Нагорну і дещо змінено склад редакції. Ці зміни стоять правдоподібно у безпосередньо- му зв’язку з поміщенням на сторінках УІЖ статті О.І.Лугової «Про становище України в період капіталізму», в якій історик відважно і джерельно висунула питання колоніяльного становища України в Російській імперії і русифікацій- ної політики царського уряду. Це спричинило чистку в редакційній колеґії жур- нала, який, починаючи з 8 числа, взяв тверду партійно-пропаґандивну лінію за наглядом покійного Дубини й інших радянських істориків-апаратників. Вістки з України // Український історик. – 1967. – №3/4. – С.154 Український історичний журнал. – 2017. – №6 232 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Репортаж із заповідника імени Берії […] КДБ дуже полюбляє фразу «націоналістична література». Що озна- чає ця фраза і де критерій визначення «націоналістичності»? Ще недавно твори Олеся, Грінченка, Зерова вважались «націоналістичними» – тепер вони вже не націоналістичні. Миші ще не погризли брошур, в яких «теорети- ки» типу Маланчука називали Грушевського «лютим ворогом українського народу», а «Український історичний журнал» (№11, 1966) вважає, що це «вче- ний з світовим іменем» і цитує урядову постанову, де говориться про заслуги Грушевського перед Україною. Твори Грушевського і Винниченка готуються до друку. […] Мороз Валентин. Репортаж із заповідника імени Берії // Сучасність. – 1968. – №3. – С.61 Київський «Український історичний журнал» згадує про 100-ліття «Просвіти» Журнал-місячник Інституту історії АН УССР, Інституту історії партії ЦК КП УССР – філіялу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПСС під наг.33 «Український історичний журнал» умістив у останньому числі з 1968 р. коротку статтю «До сторіччя створення Товариства “Просвіта”». У стат- ті в кривому дзеркалі нашвидку показали «історію» створення Товариства «Просвіта» в Західній Україні і лише згадано, що були філії «Просвіти» й на Наддніпрянщині. Журнал твердить, що організатори Т-ва «Просвіти» – «на- родовці А.Вахнянин, О.Партицький та інші … використовували визвольний рух українського народу в клясових інтересах буржуазії, виступали проти українсько-російського єднання, проголошували солідарність з політикою австрійського уряду». Керівники «Просвіти», за комуністичним журналом, «затушковували клясові суперечності в селі, відвертали увагу селян від не- справедливості з боку панівних верств, притупляли революційні прагнення народу». Особливо реакційну ролю в «Просвіті» відігравали, на думку органу «філіялу Інституту марксизму-ленінізму ЦК КПСС», священики Української греко-католицької церкви, чи, як сказано в журналі, «уніатське духовенство». Журнал подає, що деякі філії «Просвіти» були пронизані комуністичною про- паґандою і тому їх ліквідував польський уряд, особливо на Волині. В кін- ці «Український історичний журнал» виявив справжню нехіть до історичної нау ки, пишучи: «З початком другої світової війни “Просвіта” припинила своє існування». Київський «Український історичний журнал» згадує про 100-ліття «Просвіти» // Свобода (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк). – 1969. – 22 березня. – №54. – С.2 33 Під наголовком, тобто заголовком. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 233 М.П.Киценко, «Про місце і роль Хортиці в історії запорозького козацтва». Український історичний журнал, ч.8, 1968, стор.93–100 У своїй короткій статті про ролю о. Хортиці в розвитку українського ко- зацтва, автор на основі історичних джерел оспорює погляди В.Голобуцького, який твердив, що козацький замок, збудований Вишневецьким, служив ви- падковою базою не проти татар, а проти запорозьких козаків. «Писати так, – значить нехтувати історичними даними, не визнавати славного минулого нашої землі» (стор.94). Хочемо пригадати, що автор цих рядків вже давніше розбив виводи Голобуцького, офіційного речника совєтської історіографії, про ролю Вишневецького і хортицького замку (гл. Л.Винар: Князь Дмитро Вишневецький, Мюнхен, УВАН, 1964, стор.20–22). Автор приходить до виснов- ку, що Хортиця була з перших пунктів, де організувалося запорізьке козацтво. В дальшому він насвітлює ролю Вишневецького в організації козаччини. Хоча не можемо погодитися з багатьма виводами Киценка (зокрема про ролю укра- їнської аристократії у ранньому періоді козаччини, проблему історичности Байди та ін.), проте його підваження нестійких гіпотез Голобуцького заслуго- вують на окрему замітку. ЛРВ [Винар Л.Р.] М.П.Киценко, «Про місце і роль Хортиці в історії запо- розького козацтва». Український історичний журнал, ч.8, 1968, стор.93–100 // Український історик. – 1969. – №1/3. – С.172 Хто був о. Агапій Гончаренко В совєтському «Українському історичному журналі» за червень 1969 р. з’явилася цікава стаття М.Варварцева п. н. «Агапій Гончаренко – піонер укра- їнської еміґрації в США». Ця стаття займає тільки чотири сторінки в рубриці «Замітки» на стор.115–119, але в одному відношенні вона є революційною, бо гово- рить про дійсне прізвище цього нашого першого політичного еміґранта в Америці. Безперечно, ми тут, в ЗСА34, ніколи не могли б зробити подібного відкриття. Але, на жаль, М.Варварцев, як совєтський автор, не може писати про все, що знайшов або що думає, до того ж рівень його статті обнижують пропаґандивні випади проти Америки. На початку статті автор твердить, «вперше діяльність А.Гончаренка правдиво показана в радянських історич- них дослідженнях. Згадки й окремі характеристики подані С.Марковим, З.П.Базілевою, А.М.Шлепаковим, Н.Я.Ейдельманом. Ці автори позитивно оцінюють роль Гончаренка в суспільно-політичному житті в країнах, де він перебував». 34 З’єднані Стейти Америки, тобто США. Український історичний журнал. – 2017. – №6 234 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Ми не мали можливости перевірити писання цих авторів, але характерно, що всі вони не є українці, хоч Шлепаков написав, а в Києві у 1960 році видали його книжку – «Українська трудова еміґрація в США і Канаді». Ми її не бачи- ли, але можна припускати, що описується там тільки «проґресистів» та їхніх поплентачів. М.Варварцев пише, що з допомогою Михайла Павлика була видрукована в Коломиї книжечка А.Гончаренка – «Споминки», в якій наводиться «багато цікавих фактів про початковий період його життя, що передував від’їздові за кордон». А.Гончаренко, – пише він, – зустрічався з «декабристом С.Трубецьким піс- ля його повернення з Сибіру». Але оминає дуже показовий факт, що ця зу- стріч відбулася у мешканні митрополита Філарета, у якого інок Агапій був як книгоносець («Аляска Геральд», ч.61, 15 липня 1870 p.). Цікаво, що з цим самим кн. Трубецьким і його дружиною мав зустріч англійський мандрівник Т.Аткінсон, про що згадує він у своїй книзі. Мабуть, «Аляска Геральд-Свобода» недоступна для дослідників в Україні, бо в джерелах М.Варварцев її не наводить. Найважливішим є те, що розкрив автор у Центральному архіві УССР. Ось що він пише: «Виявлено ряд невідомих досі документів, що стосуються Гончаренка, зокрема метрич- на книга церков Сквирського повіту, на території якого було рідне село (у “Споминках” зазначено, що народився він в с. Кривий, Київської губернії 19 серпня 1832 p.). Та в її записах жадних відомостей про Гончаренків – батьків Агапія немає. Зате є таке: «Дев’ятнадцятого числа (йдеться про сер- пень 1832 р. – М. В.) у кривинського парафіяльного священика і депутата Онуфрія Герасимова Гумницького та його дружини Євдокії Олексієвої на- родився син Андрій…3* Далі автор зазначає, що, крім прізвища, тут усе збігається з відомостями, поданими в Гончаренкових «Споминках». «Архів i джерела, – пише М.Варварцев, – доповнюють перелік біографіч- них відомостей, хоч прізвища Гончаренка тут також не згадується. Так, у копії атестату про закінчення семінарії написано (1853 р.): «Об’явник цього, вихо- ванець Київської духовної семінарії вищого відділення Андрій Гумницький, єпархії Київської, повіту Сквирського, села Кривин, церкви Вознесенської, священика Онуфрія син, який має 21 рік… До речі, серед випускників семіна- рії більше нікого не було родом з цього села». «Виявилася – пише М.Варварцев, – і власноручна розписка Гумницького про те, що 27 липня 1853 р. він одержав атестат. Цей документ дав змогу остаточно засвідчити, що Андрій Гумницький і Агапій Гончаренко – одна й та ж сама особа. Зіставлення автографів розписки за одержання атестату (1853 р.) і ориґіналу відгуку на смерть Т.Г.Шевченка (1861 р.) для лондонсько- го «Колокола», написаного з позначкою «від ієродиякона Агапія», показало: почерки на обох документах ідентичні. Отже, Гончаренко – псевдонім Андрія Гумницького. Поява псевдоніма припадає на початок 1861 р.». 3* ЦДІА УРСР, ф.127, оп.1012, спр.1966, арк.136. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 235 Автор статті зазначає, що зміна прізвища на псевдонім сталася тому, що «на Київщині у Андрія Гумницького лишилися батьки, брати, сестри, які мо- гли б зазнати переслідувань... Архівні документи характеризують молодого Гумницького як здібного в науках, скромного, сумлінного…». В решті статті М.Варварцева немає нічого, що давало б для нас щось нове. Багато уваги приділяє він статтям Гончаренка в «Колоколі», головне про поло- ження кріпаків, про духівництво, про свавілля ченців в Київській Лаврі. Але зовсім не згадує про те, що в своїх статтях у «Свободі» він писав, що в Лаврі більшість ченців були москалі, так само, як москалем був архимандрит, не за- цитовано й такого цікавого його ствердження в журналі «Прогресс» (Чикаґо, ч.18) з 7 червня 1893 p.: «Я не москаль, я маю свою народність – і гордий з неї. Тим то й страшенно була славна козацька сила, що у нас, панове молодці, душа була єдина». А в одному з останніх чисел своєї «Свободи», яке пізніше передрукував М.Павлик у «Народі», він писав ще так: «Україно, моя ненько! Москаль ще не запоганив міцних дітей твоїх – козацький люд і до сего часу по- рядніший зо всього слов’янського люду; не забувай того, ненько моя, і научай таке діточок своїх». М.Варварцев згадує про експлуатацію аляскінського населення амери- канською фірмою Ґутчісона і навіть цитує з книги Огороднікова «В стране сво- боды» (видана вона була 1882 р. в Петербурзі) слова: «за короткий час вивез- ли звідти величезну кількість хутер», але замовчує про те, як по-хижацькому господарював царський управитель Баранов, як знущався він з населення Алеутських островів. Про американських визискувачів Гончаренко міг писати у свобідній пресі Америки, але про царських експлуататорів совєтським авто- рам писати не вільно. Третя сторінка статті М.Варварцева майже вся присвячена церковним справам. Тут згадує він, що серед прихильників Гончаренка були такі осо- би, як Дж.Кеннан, але не згадує, що в своїх двох томах цей автор опису- вав умовини життя засланців у царські часи, які, безперечно, були ліпші, аніж умовини життя совєтських засланців. Царські в’язні могли навіть посилати свої статті для друку за кордон, як робив це, наприклад, поет Граб-Гробовський. Наприкінці статті автор нападає на українських «буржуазних націо- налістів», хоч, правда, не згадує імен тих, які найбільше написали про А.Гончаренка, розшукують матеріяли про нього і не кривлять душею, твер- дячи, як совєтські автори, що «він ніколи не ототожнював царизм з росій- ським народом». Досить поглянути на його статті в тій самій «Свободі-Аляска Геральд», де він писав про сваволю та жорстокість царських урядовців, екс- плуатацію, про злочинність урядових установ, якраз те, що є характерне для совєтського режиму. Зайво наводити тут усі перекручення совєтського автора, бо їх забагато. Ось, наприклад, він пише, що Гончаренко заснував «Русское Пан-Славянское Общество», а в дійсності було засноване 14 грудня 1867 р. «Товарищество Декабристов», яке пізніше було перетворене у «Русское и Пан-Славянское Общество», вже тоді, коли Гончаренко не був в складі старої громади. Український історичний журнал. – 2017. – №6 236 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. А.Гончаренка виключили з «Товарищества Декабристов» у березні 1868 року, себто через три місяці після його заснування. Чому не навів М.Варварцев останніх рядків зі «Споминків» А.Гончаренка, де він писав: «Моя Ненька Україна ї джерело козацтва, якоже фенікс, воскрес- не на добро людям, на вічну славу і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть нас москалі; незабаром ввесь світ встане: згубити і великого і малого і ім’я московське (підкреслення наше – І.С.), варварів-людоморів з лиця зем- лі. З цею вірою я в останній раз закрию мої очі і засну навіки». А.Гончаренко до смерти залишився священиком православної церкви, хоч багато писав негативного про Московську церкву та її представників. «Преємственне рукоположеніє од апостолів, – писав він, – я не скинув із себе і маю при собі ... наш учитель повелів нам мазати оливою рани, прокажених очищати, біси вигоняти, – туне приясте, туне дадите. “Хто приходить до мене з вірою – я курую його…”». М.Варварцев у своїй статті подав важливі, ще досі не знані дані про о. Агапія Гончаренка, але щодо життя та діяльности нашого першого політич- ного еміґранта в Америці ми, «буржуазні націоналістичні історики», безпереч- но, маємо більше можливостей писати правду. Бо ніхто нас не цензурує, ніхто не змушує триматися партійних вказівок, подавати факти в ленінсько-сталін- ській інтерпретації. Світ Іван. Хто був о. Агапій Гончаренко // Альманах Українського Народного Союзу на 1970 рік. – Річник 60-й. – Джерсі-Сіті; Нью-Йорк, [1969]. – С.132–135 Редакція POST SCRIPTUM: Коли ми розглядаємо історію роздріблення староруської держави, ми зустрічаємося з двома різними концепціями. Одна побудована на думці, що після смерти Ярослава Мудрого Київ, нібито, перестав бути центром держави. Ця концепція вигідна, зокрема, шовіністичним російським ученим, м. і. і Платонову, на якого покликається автор розвідки. Ці учені уважають, що тоді почало творитися незалежне життя на півночі, яке пізніше довело до створення Московського царства. Однак М.Ю.Брайчевський і В.Й.Довженок довели, що Київ був економіч- ним, політичним і культурним центром Русі аж до татарської навали 1240 р. Зокрема переконливі арґументи подав В.Й.Довженок у статті «Київ – центр Русі в період феодальної роздрібненості», Український історичний журнал, 1959, ч.6, стор.89–98. Довженок вказує на те, що навіть Пляно Карпіні, який відвідав Київ уже після татарсько-монгольського розгрому, називав Київ «сто- лицею Русі» (op. cit., стор.94). Треба надіятися, що арґументи Довженока знайдуть з часом загальне схвалення серед істориків. Редакція // Український історик. – 1970. – №1/3. – С.109 Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 237 В.А.Дядиченко, Ф.Є.Лось, В.Г.Сарбей, Розвиток історичної науки в Українській РСР. Академія наук Української РСР, Інститут історії. «Наукова думка», Київ, 1970, стор.80. Відповідальний редактор академік АН УРСР А.Д.Скаба. Підписано до друку 9.III.1970 р. Тираж 1250 В.А.Дядиченко, Ф.Е.Лось, В.Г.Сарбей, Развитие исторической науки в Украинской ССР. Академия наук Украинской ССР. Институт истории. «Наукова думка», Киев, 1970. Ответственный редактор академик АН УССР А.Д.Скаба. Подписано к печати 17.III.1970. Тираж 5700 […] Відсвятковуючи 80-річчя з дня народження І.П.Крип’якевича, Український історичний журнал, 1966, ч.6, стор.127–131, присвятив йому окре- му статтю, в якій досить об’єктивно, очевидно в межах радянської можливос- ти, змальована діяльність Крип’якевича та її осяги. Закінчуючи статтю, автор35 пише: «Праці І.П.Крип’якевича відомі широким колам науковців в нашій рес- публіці і далеко за її межами». Там же подана бібліографія його важливіших творів. Посмертна згадка, присвячена тому ж історикові, пише: «Його численні дослідження, а їх понад 500, відзначаються майстерністю джерелознавчого ана- лізу, глибиною змісту і ясністю викладу» (УІЖ, 1967, ч.6, стор.159). […] Ждан М.Б. В.А.Дядиченко, Ф.Є.Лось, В.Г.Сарбей, Розвиток історичної науки в Українській РСР. Академія наук Української РСР, Інститут історії. «Наукова думка», Київ, 1970; В.А.Дядиченко, Ф.Е.Лось, В.Г.Сарбей, Развитие исторической науки в Украинской ССР. Академия наук Украинской ССР. Институт истории. «Наукова думка», Киев, 1970 // Український історик. – 1971. – №1/2. – С.112 Драгоманівська спадщина сьогодні […] Заслуговує на увагу також наукова діяльність Віталія Сарбея. Сарбей є автором чимало праць, присвячених висвітленню ленінської оцінки Драгоманова (див., наприклад, Вітчизна, 1967, ч.4 і Український історичний журнал, 1966, ч.9). Він доводить, що Ленін у цілому мав позитивне настав- лення до спадщини Драгоманова. Правильне розуміння ленінської оцінки Драгоманова дуже важливе для радянських дослідників. Колись Ленін писав, що Драгоманов у поглядах на значення польського повстання 1863 року «ви- ражав точку зору селянина, настільки ще дикого, сонного, прирослого до своєї купи гною, що через законну ненависть до польського пана він не міг зрозумі- ти значення боротьби тих панів для всеросійської демократії». Цей ленінський закид часто цитується в радянській історіографії (до речі, і Супруненко його цитує) і шкодить дослідникам драгоманівської творчости. Праця Сарбея важ- лива тим, що дає дослідникам більш помірковану оцінку. […] Ж.П.Х. [Химка Джон-Пол] Драгоманівська спадщина сьогодні // Сучасність. – 1974. – №6. – С.87 35 М.К.Івасюта. Український історичний журнал. – 2017. – №6 238 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Пропонують видання в Українській ССР історіографічної спадщини з-перед 1917 р. Київ – «Український історичний журнал», ч.11, 1974 року, опублікував статтю В.Г.Сарбея про «Методологію і методику історичних досліджень», в якій обговорює питання «місця творчої спадщини проґресивних істориків ХІХ ст. у викритті буржуазно-націоналістичної концепції історії України». Ця стаття появилася порядком своєрідного підсумку видання 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» і у звязку з підготовою 8-томної «Історії Української РСР». Окрему увагу у статті В.Г.Сарбей присвячує питанню спадщини «одного з найвизначніших представників дожовтневої історіографії України О.М.Лазаревського». В засаді, автор вважає, що совєтські вчені повинні використовувати фактичний матеріял «праць дожовтневої історіографії, написаних з проґресивних позицій». При цій нагоді, він, очевидно, не міг поминути мовчанкою Михайла Грушевського, що його викреслюють із списка українських вчених та істориків, бо, мовляв, він пропаґував «безклясовість» українського народу та його «відрубність» від російського народу. Це вчення М.Грушевського, пише Сарбей, тепер активно «проповідується у писаннях зарубіжного буржуазно-націоналістичного охвістя і реакційних істориків США, Канади, Західньої Німеччини та інших капіталістичних країн». Після такого вступу на тему української історіографії до Першої світової війни і революції в Росії, В.Г.Сарбей пише про потребу перевидання «кращих творів Лазаревського», а «щоб забезпечити високий ідейно-теоретичний і науковий рівень такого видання, необхідно використати досвід наших ро- сійських колег, які останнім часом перевидали багатотомники праць найви- значніших представників вітчизняної дожовтневої дворянсько-буржуазної історіографії В.М.Татіщева, С.М.Соловйова, В.О.Ключевського». Зробивши таку пропозицію, той же В.Г.Сарбей дуже обережно у цьому ж контек- сті додає на закінчення: «Можливо, в недалекому майбутньому слід було б порушити птиання і про перевидання (з критичним науковим коментарем, спираючись на досягнення радянської науки) кращих творів деяких інших проґресивних діячів дожовтневої історіографії, зокрема фундаторів Академії наук УРСР Д.І.Багалія, А.Ю.Кримського, В.П.Бузескула, Д.І.Яворницького, М.Н.Петровського, позитивно згаданих в одній з нових історіографічних розвідок. Найширше критичне освоєння історіографічної спадщини, використання кращих її надбань у боротьбі проти буржуазно-націоналістичної концепції історії України – почесний і відповідальний обов’язок радянських вчених». Згадуючи про «нову історіографічну розвідку» на цю тему, В.Г.Сарбей мав на увазі статтю В.Маланчука «Дві концепції минулого і сучасного України», що була опублікована ще в 1972 році у журналі «Жовтень». У своїй статті В.Г.Сарбей, покликуючись на приклад російських совєтських вчених, мовляв, вони видають твори «дворянсько-буржуазної історіографії», не розкривая в чому міститься т. зв. «проґресивність» історичних праць таких консервативних російсько-царських істориків, як Татіщев, Соловйов чи Ключевський, і чому можна в СССР видавати і перевидавати багатомники їхніх праць, а у випадку української історіографії треба обов’язково робити «селекцію» Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 239 чи «вибірку» і публікувати тільки т. зв. «справжніх проґресивних авторів», а не дозволяти, наприклад, на перевидання, хай і з критичним коментарем, монументальної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, якою дуже обильно користувалися і користуються якщо не українські совєтські історики, то совєтські російські історики, починаючи з найвидатнішого з них Б.Д.Грекова. Пропонують видання в Українській ССР історіографічної спадщини з-перед 1917 р. // Свобода (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк). – 1975. – 22 лютого. – №36. – С.1, 4 Совєтський журнал критикує сенатора Павла Юзика Київ. – «Український історичний журнал», ч.3, 1975 р. опублікував двосторін- кову рецензію на книжку сенатора Павла Юзика з 1973 року: «За кращу Канаду». Автор рецензії Л.Овдієнко починає її від «основного ствердження», що автор кни- ги «За кращу Канаду» – це один з «верховодів українських буржуазно-націона- лістичних еміґрантських організацій», які не залишили «окопів холодної війни» і активно «протидіють позитивним змінам на міжнародній арені». Овдієнко каже, що «шори антикомунізму і антирадянщини заважають йому (сенаторові Юзикові) тверезо оцінити суть мирного співіснування. Цей войовничий націоналіст не ми- нає найменшої нагоди для пропаґування своїх реакційних поглядів, демонстру- ючи при цьому запеклу ворожість до СССР, до соціялістичного ладу на Україні». Овдієнкові ніяк не подобається інтерпретація сенатором Юзиком ідеї і принципу багатокультурности Канади, мовляв, він користується цією ідеєю, щоб «привернути увагу громадськости до галасливої діяльности українських буржуазно-націоналістичних організацій». Овдієнко таврує сенатора Юзика за те, що він у своїй книжці «сіє ворожнечу» до СССР і кваліфікує засаду мир- ного, співіснування як совєтський «тактичний маневр для досягнення кінцевої мети». Совєтський критик пише, що сенатор Юзик «вдається до поширення різних вигадок щодо політики КПСС, національних взаємовідносин в СССР, бере на озброєння розраховану на повне невігластво тезу про те, що Україна в 1922 р. нібито втратила право мати свою конституцію». Пишучи про критичне наставлення сенатора Юзика до совєтсько-канад- ського співробітництва, Овдієнко твердить, що в цьому випадку сенатор Юзик діє по лінії інтересів «міжнародного імперіялізму». Коли ж він пропонує віль- ний обмін людьми та ідеями між Канадою та СССР, то – за словами Овдієнка – цим він хоче «експортувати контрреволюцію» до СССР, посіяти «чвари і розбрат між російським і українським народами на історичному ґрунті», «спаплюжити величні здобутки українського народу під світлою зорею соціялізму, підірвати непорушну дружбу радянських народів». В такому тоні написана нібито фахова «рецензія» у нібито науковому укра- їнському совєтському журналі. Совєтський журнал критикує сенатора Павла Юзика // Свобода (Джерсі- Сіті; Нью-Йорк). – 1975. – 17 липня. – №136. – С.1 Український історичний журнал. – 2017. – №6 240 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Преса УРСР сьогодні […] Хто хоче знати, в якому стані тепер історична наука в УРСР, мусить ре- ґулярно читати Український історичний журнал (місячник, річно 16,20 дол.). Його зміст і мінливий склад редакційної колеґії відбивають політичну (не тільки наукову) кон’юнктуру з сейсмографічною точністю. […] Шпорлюк Роман. Преса УРСР сьогодні // Сучасність. – 1976. – №3. – С.78 Некролог із постскриптумом («Історичні джерела та їх використання», видавництво «Наукова думка», Київ, 1964–1972, томи 1–7) […] Від 1931 до 1957 року в Україні не було ніякого історичного журналу. Але коли двомісячник «Український історичний журнал» (УІЖ) почав вихо- дити в липні 1957 р., рівночасно з початком антисталінського курсу Микити Хрущова, то і цей журнал невдовзі показав свою нездібність задовільнити по- треби української історичної науки. […] […] УІЖ був заснований як орган двох неспівмірних організацій – Інституту історії Академії наук і українського відділу Інституту історії партії при Центральному комітеті Комуністичної партії. Цей журнал став місячни- ком в 1965 році. Як часто трапляється тоді, коли дві несумісні організації асо- ціюються, одна з них швидко бере верх. І так, в кінцевому висліді більшість змісту кожного випуску УІЖ (біля 160 сторінок) була присвячена пропаґанді і місцевим партійним справам, а науковий матеріял поступово зредукувався до кількох коротких статей і повідомлень. Таким способом одинокий національ- ний історичний журнал, публікований в Україні, здеґенерувався до провінцій- ного видання присвяченого історії й діяльності партії. […] Пріцак Омелян. Некролог із постскриптумом // Свобода (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк). – 1977. – 14 травня. – №110. – С.2; 21 травня. – №116. – С.2 Дмитро Чижевський (1894–1977) […] Продукцію в Україні під комуністичним режимом в науках гуманітар- них Чижевський ставив дуже низько: праці з мовознавства, літератури, філо- софії та історії. Про «Український історичний журнал», що виходить в Києві від 1956 p.36, Чижевський казав: «Годиться для готтентотів...». […] Феденко Панас. Дмитро Чижевський (1894–1977) // Український історик. – 1978. – №4. – С.105 36 Так у тексті. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 241 На нашій не своїй землі «Український історичний журнал» за червень 1978 р. вмістив рецен- зію Я.Ісаєвича на книжку С.Висоцького «Средневековые надписи Софии Киевской (по материалам граффити XI–XVII вв.)», Київ: в-во «Наукова думка», 1976, 456 ст. Книга охоплює 292 написи-ґрафіті, 98 з яких були опубліковані 1966 року тим же автором у книжці (теж російською мовою) «Древнерусские надписи Софии Киевской XI–XIV вв.», та дає палеографічну та джерельну аналізу описаних і досліджених кириличних написів. Як пише рецензент: «Особливо цінною знахідкою була абетка, що включає 23 літери грецького альфабету (крім ’псі’), а також кириличні літери Б, Ж, Ш, Щ». Висоцький на- магається довести, що такий склад абетки відбиває один з ранніх етапів фор- мування східньослов’янської писемности. Маївський Юрій. На нашій не своїй землі // Сучасність. – 1979. – №6. – С.123 За кулісами проголошення 1500-ліття Києва […] Перед у пропаґанді ювілею ведуть «Український історичний журнал» та «Літературна Україна», тоді, коли у центральних історичних журналах «Вопросы истории» та «История СССР» немає ніякої згадки про київський ювілей. Це саме бачимо у центральних партійних періодичних виданнях: «Коммунист» в Москві та «Комуніст України» в Києві. Там про ювілей Києва ні слова. Хоч, наприклад, там є спеціяльні статті про 325-ліття «возз’єднання» України з Росією. Тому що такі речі в Радянському Союзі не випадкові, вони мусять мати свою причину. Мабуть, передання офіційної «ініціативи» київським партій- ним органам матиме подібне завдання, як у випадку схвалення радянських анексій місцевим населенням, а саме, через «прохання» місцевих делеґатів прийняти у склад СРСР дану територію. Також можливо, що це було зроблено, щоб себе забезпечити: якщо культурний світ виявить безпідставність київсько- го ювілею, можна буде легко звалити всю вину на «недорозвинених» «україн- ських націоналістів». Пріцак Омелян. За кулісами проголошення 1500-ліття Києва // Сучасність. – 1981. – №9. – С.54 Український історичний журнал. Київ, 1976–1978 Автор цих рядків уже довший час слідкує за змістом Українського істо- ричного журналу і не раз уже завважив, як основні зміни в національній по- літиці росіян віддзеркалені в ньому. Після упадку Шелеста, журнал цей так змінився, що його тепер аж ніяк не можна назвати українським журналом. Під сучасну пору він є україномовним журналом імперії та її комуністичної партії. Український історичний журнал. – 2017. – №6 242 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Щоб розмір цієї проблеми підтвердити більш конкретними даними, я пере- глянув і частинно прочитав 264 статті у 17 із 36 чисел УІЖ за роки 1976–1978. Переглянув теж списки із 344 книжками, виданими в Україні та 224 канди- датськими і докторськими темами та монографіями, що були надруковані у тих 17 числах журналу. Відносно статей, чисельні висліди тієї аналізи вигля- дають так: Статті (264) Число % Характер статей 148 56,1 Ідеологія і історія КП 53 20,1 Історія від 1914 р. 23 8,7 Історія до 1914 р. 35 13,2 Міжнародні відносини 5 1,9 Політика і різне 264 100,0 Кількість статей на домашні теми була 229 та з того тільки 31 або 13,5% статей можна вважати аполітичними статтями. Цифри ці вказують на те, яка незвичайно мала кількість статей займа- ється історією до 1914 року. Ще менше статей займається проблемами, що ма- ють будь-яке відношення до минулого України. Та й ті статті обговорюють не центральні проблеми історії України, а досить дрібні справи. Центральними проблемами історії України займаються росіяни на сторінках російських жур- налів, тільки що там Україна трактована не як політична чи національна оди- ниця, а як складова частина імперії. Про ці речі можна легко переконатися, читаючи заголовки статей УІЖ. Читачеві цих рядків може буде тяжко в це повірити, та в 17 числах того жур- налу я знайшов тільки 11 статей, що займаються минулим України, їх авто- ри і заголовки такі: М.Ю.Брайчевський, «Руська Правда про втечі від фео- дального гніту»; Матвієнко А.А., «Переправа російських військ через Дунай (1877 р.)»; Крутиков В.В., «Гірничопромислова буржуазія України та митна по- літика царизму в останній чверті XIX ст.»; Котляр М.Ф., «З історії переростан- ня племінних союзів у територіяльні об’єднання в Східній Европі (VII–X ст.)»; Ляшенко Л.Т., «До питання про російсько-українські культурні зв’язки з південнослов’янськими країнами в XIX ст.»; Флоря Б.М., «З історії взаємовід- носин українського козацтва і російського уряду (80-ті–90-ті роки XVI ст.)»; Скржинська М.В., «Скити, сармати й інші народи Північного Причорномор’я в зображенні Плінія Старшого»; Рум’янцева В.В., «Про розвиток геральдики і емблематики міст України»; Смолій В.А., «Зміцнення торговельно-еконо- мічних зв’язків Правобережної України з Росією в другій половині XVIII ст.»; Кожолянко Г.К., «Антифевдальна боротьба селянства Північної Буковини в кінці XVIII – на початку XIX ст.»; Заремба С.З., «Возз’єднання України з Росією у висвітленні українських літописців другої половини XVII – першої половини XVIII ст.». Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 243 Ролю УІЖ як україномовного журналу на службі російського комуніс- тичного уряду унагляднюють такі цитати: «Згадуючи зрадницьку діяльність І.Виговського, П.Дорошенка, П.Тетері, Д.Многогрішного, І.Самойловича...»4* та «Гнівно тавруючи зрадницькі дії частини козацької старшини та гетьманів І.Виговського і І.Мазепи...»5. Тільки російські окупанти та їхні вислужники37 можуть ті історичні поста- ті назвати зрадниками України. Серед українців є багато людей, які думають, що редактори журналу дру- кують речі, що від них росіяни вимагають, тільки тому, щоб мати змогу за ту ціну пропускати суто українські теми чи робити суто українські висновки, про які читач може довідатись, читаючи «між рядками». Вище подані цифри та за- головки статей вказують на те, що такий спосіб думання доволі наївний. Історія після 1914 року, це уже історія революції та СССР. Вона без пере- станку міняється, залежно від особового складу в Політбюро. Та проблема без- перестанних змін в інтерпретації історії СССР загально відома і тому немає потреби тут над нею зупинятись. […] Мельник М. Український історичний журнал. Київ, 1976–1978 // Український історик. – 1981. – №1/4. – С.221–222 Відповідь директорові Інституту історії АН УССР – Ю.Ю.Кондуфорові Як відомо, на українському книжковому ринку в діяспорі недавно під фір- мою Українського Історичного Товариства появилося особливе видання – пер- ший Історичний Атлас України, як вислід піонерського почину нашого геогра- фа, д-ра Івана Теслі, картографа Евгена Тютька та головного редактора, нашого історика й заразом голови УІТ – д-ра Любомира Винара при співпраці консуль- тантів38. Як можна було сподіватися, згадане видання викликало неґативний відгук серед кіл АН УССР (не Української Академії Наук, а іменно «Академії УРСР»!) в Києві. Там, в умовах «загально-республіканського» маштабу радили- плянували літами й дотепер виходило велике пшик з їхніх плянів, а тут, в ді- яспорі, без партійно-пропаґандивного голосування, зі скромними фінансовими можливостями в умовах «зарубіжної» мізерії вийшов Атлас, бо справжня, нефар- бована на червоно любов до рідної землі й історичної традиції перемогла різні труднощі. Це, звичайно, не подобається червоним режимовцям і вони критику- ють в унісон «по повєлєнію начальства» виданий на поселеннях Атлас, бо що ж, мовляв, доброго може вийти з рук «українських буржуазних націоналістів»? На чоло критикуючих висунувся директор Інституту історії АН УССР, член-кореспондент АН УССР – «товариш» Ю.Ю.Кондуфор, який дав інтерв’ю на сторінках «Українського історичного журналу» (ч.12, 1981, сторінки 22–26). 4 Заремба, С.3., «Возз’єднання України з Росією у висвітленні українських літописців другої половини XVII – першої половини XVIII ст.», стор.47. 5* Там же, стор.48. 37 Прислужники. 38 Тесля І., Тютько Є. Історичний атлас України / Гол. ред. Л.Винар. – Монреаль; Нью-Йорк; Мюнхен, 1980. – 190 с. Український історичний журнал. – 2017. – №6 244 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. В згаданому інтерв’ю він подав до відома уявний чи дійсний стан підготов- чої праці над виданням «Атласу історії УРСР» та використав нагоду злісно скритикувати виданий на поселеннях Атлас, заповідаючи видання «кращого» Атласу. Знаючи вже напам’ять арґументацію й стиль «науково-об’єктивної» писанини совєтчиків під адресою світу вільної української науки, можна би зіґнорувати згадане інтерв’ю. Але з огляду на те, що як у самому інтерв’ю, так і між його рядками находяться деякі «родзинки», які заздалегідь говорять про «наукову» вартість приготовлюваного підсовєтського Атласу, до речі буде за- торкнути принайменше важливіші місця цього інтерв’ю. Не подаючи ніяких конкретних закидів і не виявляючи принаймні голов- ніших недоліків «Історичного атласу України», «товариш» Кондуфор захлис- тується критикою загальникового39, пропаґандивно-фразеологічного порядку, мовляв, у Атласі «зовсім не відображено соціяльно-економічних, культурних і демографічних процесів, що відбувалися на українських землях». Кондуфор вдирається непотрібно в відкриті двері. Звичайно, «Історичний атлас України» можна було значно поширити в аспекті тематики соціо-економічно-культур- ного характеру й демографічних процесів, але тоді його видання коштувало б понад сотню тисяч долярів. А в нас «загальнореспубліканських» можливостей немає. У пляні є видавання у вільному світі численних і поважних публіка- цій з українознавчої тематики, особливо українською мовою, які виявляли б українську наукову правду. Бо підсовєтські видання або зовсім фальшують її, або представляють у кривому дзеркалі. Тому в «Історичному атласі України» головно подано основи історичної географії, тобто тематика, головно спрямова- на на історично-політичні проблеми, актуальні в нашій добі змагань україн- ського народу за його фізичне й духово-культурне існування у рамках власної державности. Це ж подуманий піонерський почин, який має бути головними напрямними для дальших дослідів і публікацій на тому полі. Кондуфор не може дарувати авторам, редакторові й консультантам, що вони «іґнорують вирішальне значення для історичної долі українського на- роду Великої Жовтневої соціялістичної революції...» і це найправдоподібніше належить до тих найважливіших «недоліків» Атласу. Дальше він закидає, на- віть не заїкнувшися, намагання авторів «винаходити» якісь ніколи не існу- ючі «українські держави». Так, отже, окремі карти, присвячені «українським державам» Дорошенка, Мазепи, Розумовського. Насправді ж, як відомо, ці гетьманства, що користувалися певною автономією, входили до складу росій- ської та польської держави. От до чого договорився відголосок і побігайко «атє- чества» чужого! «Товариш» Кондуфор, мабуть, не знає, або не хоче знати під диктатом партійної «науки», що історичні явища, події й факти оцінюються фаховими істориками з позицій часу й історичних обставин, у яких вони заіс- нували, а ніколи зі становища сучасности (ідеологічно-політичних директив партії), бо це є нігілістичне відношення до історичного минулого й до історії як науки. Це знають кращі аматори історії, а тим більше повинен знати «дирек- тор Інституту історії АН УРСР і член кореспондент АН УРСР». 39 Стереотипного, шаблонного. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 245 Дивний комплекс національно-історичної меншевартости, чужий ін- шим народам, які також переживали різні форми політичного занепаду. Швайцарці боролися за свою волю, німецький цісар Гайнріх стояв у воло- сінниці, чекаючи на папську ласку в Канносі, чехи переживали на про- тязі століть панування германського світу. Угорщина була получена персонально унією з Австрією з тим, що Відень мав багато більше до го- ворення, чим Будапешт. Балканські народи важко переживали турецьке панування, а з’єдинення Італії наступило щойно в добі Ґарібальді. З’єднані Стейти Америки щойно недавно відсвяткували 200-ліття своєї самостій- ности, а Канада по сьогоднішній час належить до «великобритансько- го коммонвелту»40, не переставши остаточно мати офіційний статус домі- нії41. Сама ж російська великодержава виникла в початках XVIII століття. Колись фіно-московська Північ була колонією русько-української імперії – Київської Руси над Дніпром, а відтак найшлася під монгольським ярмом в політичних умовах імперії Золотої орди. Політично-державна верхівка фіно-московської Півночі настільки отатарилась, що генеалогічні корені пізнішої московської аристократії є повні татарських імен і назв. Лише по- ступово вдалося пануючим московської держави звільнитися з-під монголь- ського ярма, нав’язуючи відносини з Царгородом для скріплення динас- тичних факторів, фабрикуючи церковно-політичний міт – «Москва – третій Рим» та організуючи в часах Петра основи російської імперії, що позна- чилося окупацією України, ліквідацією Запорозької Січи та участю у роз- борах42 Польщі. Але ніхто зі згаданих народів не має такого комплексу, як «товариш» Кондуфор, позбавлений особисто-людської й національної гід- ности. Вічна йому пам’ять ще за життя – Геростратова пам’ять! В парі з недоцінюванням української історичної традиції й національної гідности «товариш» Кондуфор заявляє з роззброюючою щирістю; що «історія – глибоко партійна наука, важлива галузь ідеологічної діяльності партії», отже тим самим відкидає кардинальний принцип наукового об’єктивізму й історичної правди та робить з історичної науки фіякерську43 шкапу, за- пряжену до ридвана44 політики. Отже згідно з його власним поглядом так виглядає підсовєтська наука й у дальшій консеквенції45 в такому дусі має бути опрацьований «Атлас історії УРСР». Коментарі зайві! Такими слова- ми ніхто інший, лише сам «товариш» Кондуфор, переконує нас про конеч- ність видання «Історичного атласу України» на поселеннях; як антидоту до підсовєтських фальшивок. Бо за його висловом «структура і зміст атласу (підсовєтського – Ол.Д.) формувалася на непорушних ленінських принци- пах партійності та історизму», там має бути відображена «спільність історич- ного походження братніх російського, українського та білоруського народів, дружбу і співробітництво всіх націй і народностей нашої вітчизни (тобто не 40 Британська Співдружність націй. 41 Домініону. 42 Поділах. 43 Каретну. 44 Великий екіпаж для далеких подорожей. 45 Послідовності. Український історичний журнал. – 2017. – №6 246 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. України, а «спільного котьолка» – апокаліптичного СССР! – Ол.Д.) і вкінці «більше половини їх (тобто заплянованих 120 карт атласу – Ол.Д.) присвя- чено радянському періодові». Отже так має виглядати «радянський» атлас! Навіщо нам вдиратися у відкриті двері, коли сам «товариш» Кондуфор де- маскує справжню ціль видання підсовєтського атласу – червоно-пропаґан- дивного антидоту до нашого Атласу, виданого в умовах вільної української науки. Власне видання нашого Атласу викликало замішання і сполох серед підсовєтських фальшівників та спонукує їх до видання «кращого – радян- ського». Спасибі йому за його щирість (чи наївність?). Коли додати до вище сказаного реверанси Кондуфора під адресою «старшого брата» – при вико- ристовуванні досвіду «кваліфікованих московських колег», тобто дослідників з Москви, а також певно й Ленінграду, які мають «свій-власний» підхід до інтерпретації східньоевропейської історії, в загальному матимемо доволі вір- ну картину підсовєтського атласу. Під кінець «товариш» Кондуфор позволив собі на дуже далекий до ака- демічного стилю, бо хуліганський випад, заявляючи, що «буржуазно-націона- лістична спрямованість атласу (тобто “зарубіжного” – Ол.Д.) виявляється ... у вип’ячуванні діяльности “українських січових стрільців” і бандерівських “бандитів”». Зате совєтські «вожді» зі Сталіном включно, партійні галапаси46, ЧК, ҐПУ, НКВД, МВД, підпиті «красноармєйци» й ціла пекольнодиявольська махіна апокаліптичного СССР з концентраційними таборами катівень і смер- ти під «московським караулом» – це хороші люди, які вимордували десятки мільйонів невинних людей з жінками, старцями й дітьми включно та вимо- рили штучно витвореним голодом мільйони людей урожайної України, званої колись шпихлірем47 Европи. Вони – хороші люди поступу й модерної цивілі- зації, а українські буржуазні націоналісти, бандерівці і державники – «бан- дити». Ось поняття науки, суспільної етики й революційної справедливости «товариша» Кондуфора! Під кінець напрошується рубом поставлене питання: з чого кури сміють- ся і над чим крокодилі плачуть? Кури (навіть «радянські» з колгоспів!) смі- ються з того, що Кондуфор, вбравши червону тогу підсовєтського науковця- члена-кореспондента АН УССР, говорить останні нісенітниці та компромітує тим самим і так уже скомпромітовану в очах світової науки підсовєтську науку та демаскує своєю писаниною фактичну ціль видання «Атласу історії УРСР», а крокодилі плачуть над тим, що червоний науковець затратив людську й на- ціональну гідність в невільничій службі для московсько-підсовєтської, рабов- ласничої імперії. Домбровський О. Відповідь директорові Інституту історії АН УССР – Ю.Ю.Кондуфорові // Свобода (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк). – 1982. – 17 квітня. – №72. – С.2, 4 46 Дармоїди. 47 Комора для зберігання зерна. Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 247 УПА з перспективи 40-річчя (Спостереження і висновки) […] Наприклад, частинне уявлення про розміри терору і «заходів» влади в за- хідніх областях після закінчення війни дав І.П.Богодист у статті «Соціялістична пе- ребудова західньоукраїнського села» в місячнику48 «Український історичний жур- нал» (1957, ч.2) та у статті «Піднесення політичної активності трудящих у боротьбі за зміцнення радянського ладу в західніх областях УРСР (1944–1950)», що була друкована у тому ж журналі за 1959 рік, ч.6. Хоча мова таких статей теж пристосо- вана до вимог офіційної політики, їхній підтекст дуже інформативний. […] Прокоп Мирослав. УПА з перспективи 40-річчя (Спостереження і виснов- ки) // Свобода (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк). – 1982. – 18 вересня. – №177. – С.2 Українська радянська історіографія про українську революцію та 1920 роки […] Друга новіша орієнтація критикувала дотогочасну монополію тради- ційної історіографії та підкреслювала, що ця історіографія, тримаючися так званих «певних» і «безглуздих» тем, довела до «історії України без історії», в якій не було ніякої особливости українського історичного процесу і яка «нігі- лістично» ставилася до історичних наукових здобутків минулого – подій чи осіб. Коротше кажучи, нова історіографія звинувачувала традиційну історіографію, що їй бракувало марксистського підходу. Вона наполягала, що марксизм дозво- ляє існувати різним школам історіографії та що його засади багатогранности, діялектики, взаємопов’язаности та контекстуальности мають більше вартости для написання історії чи для вивчення розвитку історичних знань, ніж партій- ність. Вимагалося підкреслювати позитивні аспекти українського історичного процесу, брати під увагу наміри, а не лише дії політичних діячів та істориків минулого. Цей новий напрям, який був головно, але не виключно пов’язаний з Інститутом історії Академії наук УРСР і Українським історичним журналом, навіть твердив, що нова інтерпретація та реабілітація української історії чи історіографії є моральним «обов’язком», що мусить бути виконаний, інакше іс- торія «судитиме» українських радянських істориків шістдесятих років49. Треба також підкреслити ту увагу, яка зверталася на потребу розвивати українську сус- пільно-політичну думку та на пов’язання історіографії з нею, бо історіографія мала також відіграти важливу ролю в створенні позитивної української радян- ської самосвідомости, патріотизму чи політичної культури6. […] Мигул Іван. Українська радянська історіографія про українську револю- цію та 1920 роки // Сучасність. – 1984. – №9. – С.68 48 На той час – двомісячник. 49 Ідеться про статтю: Шевченко Ф.П. Про суд історії // Український історичний журнал. – 1967. – №2. – С.45–54. 6 Обговорення другого тому «Історія Української РСР», Український історичний журнал (далі: УІЖ), 1959, 2, стор.157–159; Ф.Шевченко, «Дискусія – неодмінна умова розвитку історичної науки», УІЖ, 1965, 3, стор.37–41; його ж: «Про створення “Вступу до історичної науки”», УІЖ, 1959, 1, стор.90– 100, «Шляхом великого Жовтня», Історіографічні дослідження в Українській РСР (далі: ІДУР), вип.2, 1969, стор.3–17. Треба додати, що в дискусії взяли участь десятки українських істориків. Український історичний журнал. – 2017. – №6 248 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. Тиражі видань в Україні Українськомовні публікації в УРСР Рік видання Наклад 1983 Наклад 1984 Наклад 1985 Наклад 1986 […] Український іс то рич- ний журнал […] 2530 3285 2415 2595 Тиражі видань в Україні // Сучасність. – 1986. – №12. – С.135 Коментар редакції […] А Український історичний журнал в 1970 р. мав наклад 9700 при- мірників, а в 1980 р. 4600! Випуск цього ж журналу ч.4 за 1986 р. мав наклад 2610 примірників! […] Коментар редакції // Сучасність. – 1987. – №2. – С.118 На службі історичній науці: «Український історик», 1963–1988 […] Тепер виринає питання про ґорбачовську відлигу і гласність на Україні. Як ставляться до неї і «перебудовуються» совєтські українські істо- рики? Який теперішний стан української совєтської історіографії? З прикріс- тю треба ствердити, що Інститут історії [Академії] наук УРСР і його орган – київський Український історичний журнал стоять досі на старих позиціях партійної історії, яка фальшує усі періоди історії України. Ю.Ю.Кондуфор, головний редактор УІЖ, і його партійні історики-апаратчики не включилися в боротьбу проти русифікації української культури й історії, не стали в обо- роні української мови і взагалі ставляться неґативно або пасивно до руху національної самооборони, що його очолює Спілка українських письменни- ків (СУП), і національно свідомі українські інтелектуальні сили – письмен - ники, мовознавці, викладачі історії, українська свідома інтеліґенція, робіт- ництво і селянство. […] Винар Любомир. На службі історичній науці: «Український історик», 1963–1988 // Український історик. – 1988. – №1/4. – С.35 Тиражі видань в Україні Українськомовні публікації в УРСР Рік видання Січень 1987 Січень 1988 Січень 1989 […] Український істо рич- ний журнал […] 2770 2315 4660 Тиражі видань в Україні // Сучасність. – 1989. – №7/8. – С.238 Український історичний журнал. – 2017. – №6 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. 249 Археографія на новому етапі […] За свою базу поновлена Археографічна комісія має Інститут істо- рії АН УССР, а для розширення наукової праці по інших містах вона має ор- ганізувати відділи у Львові (при Інституті суспільних наук АН УССР) та Дніпропетровську (при Придніпровському науковому центрі АН УССР, в струк- турі Дніпропетровського державного університету). Київський «Український іс- торичний журнал» (ч.10, 1989, стор.149–152) інформує, що з початком цього року буде створено 12 посад в Інституті історії АН УССР, і 4 у Львові. Працівники комісії здійснюватимуть аналізу актуальних проблем археографії, будуть пля- нувати видавничу діяльність, вести пошуки історичних джерел і готувати їх до видання. Бюджетові асиґнування для забезпечення праці зазначених осіб і роз- ширення технічних можливостей поліграфічної бази має дати АН УССР. Сучасний стан археографії оцінюється в київському журналі критично: «…археографічна робота в республіці – одна з найзанедбаніших галузей сус- пільствознавства. Догматизм, тенденційна однобокість, низький науковий рі- вень публікацій джерел, диспропорції продукції, що склалися в археографічній практиці у 70-их – початку 80-их років при повній бездіяльності Археографічної комісії АН УССР, призвели до того, що з поля зору дослідників випали цілі істо- ричні епохи, різні аспекти багатовікового громадського й етнокультурного буття українського народу. В останні десятиліття стали особливо відчутними падіння престижу публікаторської роботи, брак кваліфікованих археографів; виявляєть- ся своєрідний антиджерельний напрям в історичних дослідженнях...». […] Археографія на новому етапі // Свобода (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк). – 1990. – 29 березня. – №59. – С.7 Історичний роман Ліни Костенко […] Досить заглянути в Український історичний журнал сімдесятих ро- ків, щоб переконатися в цьому. Більшість надрукованих праць з історії були присвячені ролі партії в різних аспектах радянського життя-буття, значить, майже виключно XX століттю. Про інші доби не писалося, за винятком доби Хмельницького, де наголос робився на «возз’єднанню» України з Росією. […] Гусар-Струк Данило. Історичний роман Ліни Костенко // Сучасність. – 1990. – №5. – С.29 Національна самосвідомість українців на зламі XVI–XVII ст. (Підсумки, джерела, методи дослідження) […] Однак, пригадаю, залишається фактом, що востаннє питання націо- нальної свідомості українців XVI – першої половини XVII ст. дискутувалося на сторінках київської наукової преси ще у 1965–1966 рр. (Олена Апанович «Національно-визвольні війни в епоху феодалізму» // Український історичний Український історичний журнал. – 2017. – №6 250 «Український історичний журнал» у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. журнал. – 1965. – №12. – С.29–38; Іван Крип’якевич «До питання про націо- нальну самосвідомість українського народу в кінці XVI – на початку XVII ст.» // Там само. – 1966. – №2. – С.82–84; Іван Бойко «Ще раз про характер національно- визвольних воєн в епоху феодалізму» // Там само. – 1966. – №2. – С.84–87). Потім дискусію притишили і придушили, бо наближався фатальний 1972 рік. Найкваліфікованіший, зрештою, фахівець у цій ділянці, Кость Гуслистий, який довгі роки накладав сам собі кляп на рота (що переконливо доводять його публікації: «Вопросы истории Украины и этнического развития украинского народа. Период феодализма». – К., 1963; «До питання про утворення україн- ської нації». – К., 1967), незабаром, у 1973 p., трагічно покінчив із життям. […] Дашкевич Ярослав. Національна самосвідомість українців на зламі XVI–XVII ст. (Підсумки, джерела, методи дослідження) // Сучасність. – 1992. – №3. – С.65 In the digest of publications of diaspora press that devoted to the “Ukrainian Historical Journal” lightens up the multifaceted reception of that time journal during 1958–1992. Article analyzed the various issues and contents of publications, the orientation and principles of editorial policy, the indexes of circulation, the influence of the political con- juncture and the ideological metamorphosis to the historians’ research practices in the Ukrainian SSR. Keywords: “Ukrainian Historical Journal”, Ukrainian Soviet historiography, diaspo- ra, diaspora authors, reception.

"Український історичний журнал" у дзеркалі діаспорних часописів: дайджест 1958–1992 рр. ( вступна стаття й публікація О.В.Яся)

Репозитарії

Схожі ресурси