Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина

Статтю підготовлено в контексті студіювання креативного потенціалу віленського писарського середовища. Останнім часом до нього зараховують автора латиномовного трактату «Про норови татар, литовців і москвитян» (бл. 1550 р.), відомого за скороченою версією, надрукованою в Базелі Й.Ґрассером (1615 р...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2019
1. Verfasser:	Русина, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2019
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Історичні студії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179254
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина / О. Русина // Український історичний журнал. — 2019. — № 1. — С. 4-24. — Бібліогр.: 37 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179254
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1792542021-04-19T01:25:54Z Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина Русина, О. Історичні студії Статтю підготовлено в контексті студіювання креативного потенціалу віленського писарського середовища. Останнім часом до нього зараховують автора латиномовного трактату «Про норови татар, литовців і москвитян» (бл. 1550 р.), відомого за скороченою версією, надрукованою в Базелі Й.Ґрассером (1615 р.) – Михалона Литвина. Уважається, що під цим псевдонімом приховав своє справжнє ім’я секретар литовської великокнязівської канцелярії Венцеслав Миколайович, до біографії якого авторка додає декілька нових фактів. Побіжно розглянувши оцінки праці Литвина в поточній історіографії, авторка зупиняється на хибах її останньої за часом публікації (неповнота бібліографічних даних, некоректні переклади, іґнорування специфіки базельського видання та інформації, наявної в передмові Й.Ґрассера), а також на тематичних лакунах у дослідженнях Литвинового твору. До них належать, зокрема, деякі українські (передусім київські) реалії трактату, аналіз яких дає можливість, з одного боку, пролити додаткове світло на особливості творчості Михалона Литвина, а з іншого – простежити долю його ідей у пізнішому письменстві. Ідеться про міфологему «Київ = Троя», несамохіть продуковану Литвином, а також про зафіксовані ним зразки усної традиції й інформацію стосовно взаємин Києво-Печерського монастиря та урядових кіл Московської держави. Останній сюжет, на перший погляд малозначущий, змушує придивитися до дій московських володарів щодо захисту інтересів «закордонних» монастирів і церков, які зберегли свою власність на території, втраченій Литвою на початку ХVІ ст. Ця політика зміцнювала промосковські настрої у середовищі українського православного духівництва, які вповні виявилися в постберестейський період. The article focuses on the treatise "De Moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum" written in Latin са.1550, presented to the Polish-Lithuanian ruler Sigismund August and fragmentarily published in 1615. Its author hid his name under the pseudonym Michalonus Lituanus. The treatise is now attributed to Wenceslaw Mikolaewich, a Latin secretary of the Grand Duchy of Lithuania’s state chancellery. Author adds some new facts to his biography and analyzes Ukrainian aspects of his literary work. This helps her to shed some additional light on the treatise as a monument of sociopolitical thought of the age. A special attention is paid to the concept "Kyiv as Troy" which is the only evidence of public reception of the treatise. Of no less importance is a controversial issue of relationship between Muscovite ruling circles and some Kyivan monasteries which lost their land property after the war between Muscovy and Lithuania (1500–1503). According to author’s observations, in the 16th century in contradiction to what Lituanus said Muscovite rulers recognized legal right of Kyivan monasteries to draw interest from monastic lands near Novhorod- Siverskyi, Starodub and Putyvl. 2019 Article Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина / О. Русина // Український історичний журнал. — 2019. — № 1. — С. 4-24. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179254 94(477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Русина, О. Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина Український історичний журнал
description	Статтю підготовлено в контексті студіювання креативного потенціалу віленського писарського середовища. Останнім часом до нього зараховують автора латиномовного трактату «Про норови татар, литовців і москвитян» (бл. 1550 р.), відомого за скороченою версією, надрукованою в Базелі Й.Ґрассером (1615 р.) – Михалона Литвина. Уважається, що під цим псевдонімом приховав своє справжнє ім’я секретар литовської великокнязівської канцелярії Венцеслав Миколайович, до біографії якого авторка додає декілька нових фактів. Побіжно розглянувши оцінки праці Литвина в поточній історіографії, авторка зупиняється на хибах її останньої за часом публікації (неповнота бібліографічних даних, некоректні переклади, іґнорування специфіки базельського видання та інформації, наявної в передмові Й.Ґрассера), а також на тематичних лакунах у дослідженнях Литвинового твору. До них належать, зокрема, деякі українські (передусім київські) реалії трактату, аналіз яких дає можливість, з одного боку, пролити додаткове світло на особливості творчості Михалона Литвина, а з іншого – простежити долю його ідей у пізнішому письменстві. Ідеться про міфологему «Київ = Троя», несамохіть продуковану Литвином, а також про зафіксовані ним зразки усної традиції й інформацію стосовно взаємин Києво-Печерського монастиря та урядових кіл Московської держави. Останній сюжет, на перший погляд малозначущий, змушує придивитися до дій московських володарів щодо захисту інтересів «закордонних» монастирів і церков, які зберегли свою власність на території, втраченій Литвою на початку ХVІ ст. Ця політика зміцнювала промосковські настрої у середовищі українського православного духівництва, які вповні виявилися в постберестейський період.
format	Article
author	Русина, О.
author_facet	Русина, О.
author_sort	Русина, О.
title	Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина
title_short	Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина
title_full	Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина
title_fullStr	Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина
title_full_unstemmed	Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина
title_sort	українські реалії в літературному доробку михалона литвина
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2019
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179254
citation_txt	Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина / О. Русина // Український історичний журнал. — 2019. — № 1. — С. 4-24. — Бібліогр.: 37 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT rusinao ukraínsʹkírealíívlíteraturnomudorobkumihalonalitvina
first_indexed	2025-07-15T18:16:10Z
last_indexed	2025-07-15T18:16:10Z
_version_	1837737832997715968
fulltext	Український історичний журнал. – 2019. – №1 ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ УДК 94(477) Олена Русина кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця, відділ історії України середніх віків і раннього нового часу, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна), erusina@ukr.net УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ДОРОБКУ МИХАЛОНА ЛИТВИНА Статтю підготовлено в контексті студіювання креативного потенціалу віленського писарського середовища. Останнім часом до нього зараховують автора латиномовного трактату «Про норови татар, литовців і москви- тян» (бл. 1550 р.), відомого за скороченою версією, надрукованою в Базелі Й.Ґрассером (1615 р.) – Михалона Литвина. Уважається, що під цим псев- донімом приховав своє справжнє ім’я секретар литовської великокнязівської канцелярії Венцеслав Миколайович, до біографії якого авторка додає декіль- ка нових фактів. Побіжно розглянувши оцінки праці Литвина в поточній історіографії, авторка зупиняється на хибах її останньої за часом публікації (неповнота бібліографічних даних, некоректні переклади, іґнорування специ- фіки базельського видання та інформації, наявної в передмові Й.Ґрассера), а також на тематичних лакунах у дослідженнях Литвинового твору. До них належать, зокрема, деякі українські (передусім київські) реалії тракта- ту, аналіз яких дає можливість, з одного боку, пролити додаткове світло на особливості творчості Михалона Литвина, а з іншого – простежити долю його ідей у пізнішому письменстві. Ідеться про міфологему «Київ = Троя», не- самохіть продуковану Литвином, а також про зафіксовані ним зразки усної традиції й інформацію стосовно взаємин Києво-Печерського монастиря та урядових кіл Московської держави. Останній сюжет, на перший погляд мало- значущий, змушує придивитися до дій московських володарів щодо захисту інтересів «закордонних» монастирів і церков, які зберегли свою власність на території, втраченій Литвою на початку ХVІ ст. Ця політика зміцнювала промосковські настрої у середовищі українського православного духівництва, які вповні виявилися в постберестейський період. Ключові слова: Михалон Литвин, Велике князівство Литовське, Київ, Києво- Печерський монастир, Іван IV Грозний. Український історичний журнал. – 2019. – №1 Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина 5 Написаний близько 1550 р. трактат Михалона Литвина «Про норо- ви татар, литовців і москвитян» («De Moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum»), адресований королю Сиґізмунду Авґусту й вибірково надру- кований у Базелі Йоганом Якубом Ґрассером (1615 р.)1, поза сумнівом, один із найяскравіших латиномовних творів, які постали на теренах Великого князівства Литовського. Утім лише в останні десятиліття ХХ ст. він став об’єктом ґрунтовного наукового студіювання, чому значною мірою сприяли академічні публікації литовською (1966 р.) та російською (1994 р.) мовами2. Принциповий внесок у дослідження трактату зробив відомий польський науковець Є.Охманський, котрий висунув ориґінальну теорію щодо особи його автора, який приховав своє ім'я під псевдонімом «Михалон Литвин». Цю гі- потезу, уперше сформульовану 1976 р.3, фахівець згодом включив до своєї «Історії Литви»4, а також репродукував її у збірці вибраних статей 1986 р.5, додавши невеликий коментар стосовно власного відкриття, яке справедливо порівняв із віднайденням голки у стогу сіна. Більше до цього питання він, по суті, не повертався – хіба що зауважив в одній зі своїх останніх публікацій, що працю Литвина мав в особистій бібліотеці Соломон Рисинський6. Висновки Є.Охманського з ентузіазмом підтримали дослідники з тере- нів колишнього СРСР, при цьому переклади удоступнили його статтю для російських і литовських читачів7. Щоправда, не можна не відзначити, що російська версія містить низку невдалих скорочень, які подеколи порушують логіку авторського викладу та просто спотворюють текст8, тож дослідникам краще звертатися до доробку вченого в ориґіналі. Заслуга Є.Охманського полягає в тому, що він піддав ревізії думку про тотожність Михалона Литвина з Михайлом Тишкевичем, усталену з кінця 1 Це видання містило також три праці Яна Ласицького (бл. 1534 – після 1599 рр.), адресовані ним у 1580 р. князеві Олександрові Слуцькому, котрий тоді здійснював освітню подорож Західною Європою, збираючи надзвичайно щедрий «урожай» присвячених йому творів (див.: Скеп’ян А.А. Князі Слуцкія. – Мінск, 2013. – С.136–141). Із цих трьох праць («Про богів Жемайтії», «Про релігію вірменів», «Про початок правління Стефана Баторія») зазвичай згадують тільки першу, згодом перевидану польською (1823 р.) та литовською (1969 р.) мовами. Другу було перекладено на російську в 1962 р. (див. републікацію: Дашкевич Я. Ян Ласицкий и его очерк об армянах на Украине в 70-х гг. ХVI ст. // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. – Л., 2007. – С.74–76). 2 Mykolas Lietuvis. Apie totorių, lietuvių ir maskvėnų papročius. – Vilnius, 1966; Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – Москва, 1994. 3 Ochmański J. Michalon Litwin i jego traktat «O zwyczajach Tatarów, Litwinów i Moskwicinów» z połowy XVI wieku // Kwartalnik Historyczny. – 1976. – №4. – S.765–783. 4 Ochmański J. Historia Litwy. – Wrocław; Warszawa; Krakόw, 1990. – S.119. 5 Ochmański J. Dawna Litwa: Studia historyczne. – Olsztyn, 1986. – S.134–157. 6 Ochmański J. Najdawniejsze księgozbiory na Litwie od końca XIV do połowy XVI wieku // Europa Orientalis: Polska i jej wschodni sąsiedzi od średniowiecza po współczesność. – Toruń, 1996. – S.83 (przyp.51). Щодо цієї бібліотеки див.: Lukšaitė I. Biblioteka Salomona Rysińskiego // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. – T.30. – Warszawa, 1985. – S.191–206; Русина О. Радзивілли й Україна: соціокультурні аспекти взаємин (XVІІ – середина XVІІІ ст.) // Український історичний журнал. – 2018. – №1. – С.25–26. 7 Див.: Охманьский Е. Михалон Литвин и его трактат о нравах татар, литовцев и москвитян середины XVI в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV–XVIII вв. – Москва, 1979. – С.97–117; Ochmanskis J. Senoji Lietuva. – Vilnius, 1996. – P.157–185. 8 Скажімо, втрачено смисловий зв’язок між 2-м і 3-м абзацами на с.110, а покликання на працю Генрика Барича (прим.43), пересунуте на інше місце й подане без дотичного коментаря Є.Охманського, узагалі втрачає будь-який сенс. Український історичний журнал. – 2019. – №1 6 Олена Русина ХІХ ст.9 і згодом підкріплену автори- тетом М.Любавського10. В основу такої ідентифікації було покладено розумін- ня імені «Михалон» як латинизованого варіанта «Михайла», а також присутню у трактаті згадку про перебування ав- тора у Криму за часів хана Сагіба Ґірея (1533–1551 рр.). М.Тишкевич, справ- ді, їздив туди посланцем у 1538 р. Натомість Є.Охманський виявив низ- ку специфічних рис, притаманних авторові твору, які не мали жодного стосунку до М.Тишкевича (литовське походження, католицьке віросповіда- ння, участь у посольстві до Москви та ін.)11. Водночас відтворений польським дослідником образ письменника коре- лював з особистими характеристиками й фактами біографії секретаря вели- кокнязівської канцелярії Венцеслава (Венцлава) Миколайовича (бл. 1490– 1559/1560 рр.) – дрібного шляхтича з Майшаґали, якого «господар» відряджав до Криму та Москви й котрий на- лежав до кола довірених осіб канцлера Альбрехта Ґаштольда (див. ілюстр.1). До фактів, викладених Є.Охманським, додамо те, що на рубежі 1530– 1540-х рр. Венцеслав робив «наїзди» на сусідні Жижмори, пожалувані «гос- подарем» утікачеві з Московської держави – князеві Семенові Федоро ви чу Бєльському (той упродовж 1536–1541 рр. не бував у Литві, шукаючи за її меж- ами союзників для реалізації своїх авантюрних планів). Дотичні до цього 9 Ідеться про два київських видання праці Литвина: Мемуары, касающиеся истории Южной России, с пред. проф. В.Б.Антоновича // Киевская старина. – 1889. – Т.25. – Апрель – июнь. – Приложения. – С.7–8; Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. – Вып.1 (XVІ ст.) / Пер. К.Мельник (под ред. В.Антоновича). – К., 1890. – С.4–5. 10 Любавский М.К. Кто был Михайло Литвин, написавший в первой половине XVІ в. трактат «О нравах татар, литовцев и москвитян» // Российская ассоциация научно-исследовательских институтов общественных наук: Уч. зап. Ин-та истории. – Т.4. – Москва, 1929. – С.49–54. Зауважимо, що переклад статті М.Любавського ввійшов до литовського видання твору Литвина 1966 р., і це, власне, і підштовхнуло Є.Охманського до пошуків більш вірогідного «кандидата» на авторство. До нього сумніви щодо особи М.Тишкевича висловлював І.Лаппо, однак спеціально на цьому питанні не зупинявся. Позицію М.Любавського обстоювали литовські науковці Й.Іонінас і Ю.Юрґініс. Останній навіть уживав словосполучення «Михайло Литвин-Тишкевич» і «Тишкевич-Литвин» (див.: Юргинис Ю.М. Посольство Михаила Литвина у крымского хана в 1538–1540 гг. // Россия, Польша и Причерноморье в XV–XVIII вв. – Москва, 1979. – С.93–95) і використовував ці імена як взаємозамінні. Звідси «роздвоєння» письменника в деяких наукових публікаціях. Скажімо, О.Філюшкін посилається на твір Михалона Литвина й, паралельно, пише про меморандум М.Тишкевича (див.: Филюшкин А.И. Легендарные родословия великих князей литовских и великих князей московских: принципы построения // Русский родословец. – 2001. – №1. – С.7). 11 Пізніше було відзначено, що не на користь М.Тишкевича свідчить і його вигідний шлюб з удовою князя М.Глинського, оскільки Михалон Литвин виступав проти права вдів успадковувати земельну власність (див.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.135). Ілюстр.1. Надгробок А.Ґаштольда у Вільнюському кафедральному соборі. Фото авторки Український історичний журнал. – 2019. – №1 Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина 7 конфлікту документи (щоправда розпорошені) зберігаються нині у Стокгольмі, у Державному архіві Швеції (фонд замку Скуклостер/Skoklosters samlingar, спр.352)12. Це списки того, «што Вентиславус побрал у Жижморах статки кня- зя Бельского», скарги на «Вентиславуса и на Богдана Коробку, который был с Вентиславусом, коли Вентиславус статок побрал у нас у пана нашего, князя Бельского, в Жижморах», «реестр того, што Богдан Коробка побрал вместе с Вентиславусом», «реестр тых шкод, што побрал Венциславус в Жижморах»13. Подібні протиправні дії Венцеслава дещо «приземлюють» його як людину, але, очевидно, не дають суттєвих підстав для сумнівів у тотожності нашого ге- роя з Михалоном Литвином (хіба що роблять його трохи схожим на Тартюфа)14. Ґрунтовність арґументації Є.Охманського забезпечила його гіпоте- зі швидке й широке визнання. Її розвинули литовські фахівці М.Рочка, Г.Забуліс, Е.Римша та інші, з’ясувавши, зокрема, генеалогію Венцеслава15, долю його близьких (передовсім сина – відомого культурного діяча Венцлава Аґріппи, про якого не знав Є.Охманський). Їхні праці зреферовані в перед- мові до московського видання трактату16, про яке йтиметься нижче. Воно, як уже відзначалося, стимулювало науковців до подальших пошуків. Зокрема Михалон Литвин став об’єктом компаративістських досліджень: його доро- бок порівнювали з творами Івана Пересвєтова (Г.Хорошкевич)17 і Федора Євлашевского (Д.Вілімас)18. У Білорусі постала гіпотеза про Литвина як ав- тора хронологічно першого плану Мінська19. Що стосується української історіографії, то тут і досі можна натрапити на ототожнення Михалона Литвина з Михайлом Тишкевичем20. Подеколи 12 Принагідно дякуємо керівництву Baltic and East European Graduate School (Södertörns högskola) за можливість ознайомитися з ними de visu. 13 Про цей конфлікт див. також: Backus O. Treason as a Concept and Defections from Moscow to Lithuania in the Sixteenth Century // Forschungen zur Osteuropäischen Geschichte. – Bd.15. – Berlin, 1970. – S.132. Латинизована форма «Венциславус»/«Вентиславус» зустрічається й в інших документах (див.: Lietuvos Metrika. – Knyga №564. – Vilnius, 1996. – P.28, 32, 36). Можливо також, що як «Venceslaus Lithuanus» Венцеслав здобував освіту у Краківському університеті (див.: Ochmański J. Dawna Litwa: Studia historyczne. – S.150). 14 Литвин у своєму трактаті виступає радше як жертва подібних конфліктів, скаржачись на брак єдиної підсудності з багатшим за себе сусідом, а також нарікаючи на високу вартість судових позовів (див.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.82–83). 15 Варто занотувати, що Венцеслав мав, очевидно, не двох, а трьох дружин: дослідники не зауважили потвердний акт 1518 р. на «куплю» Юрія Радзивілла в боярині майшаґальської Ядвіґи Венцлавової (див.: Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции. – Т.21. – Москва, 1915. – С.237. – №35). У цьому контексті згадується, що Михалона Литвина дратувала економічна самостійність литовського жіноцтва, а також схвалення ним багатоженства (див.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.89–91). 16 Дмитриев М.В., Старостина И.П., Хорошкевич А.Л. Михалон Литвин и его трактат // Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.6–56. 17 Хорошкевич А. Михалон Литвин и Иван Пересветов // Mappa mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Л.; К.; Нью-Йорк, 1996. – С.207–211. 18 Вилимас Д. Михалон Литвин и Федор Евлашевский – два взгляда на реформу судов Великого княжества Литовского 1564–1566 гг. // Наш радавод. – Кн.7. – Гродна, 1996. – С.214– 219; Vilimas D. Mykolas Lietuvis ir Teodoras Jevlaševskis: du požiūriai į 1564–1566 m. LDK teismų reformą // Lietuvos valstybė XII–XVIII a. – Vilnius, 1997. – P.159–172. 19 Баравы Р. Менск у XVІ ст.: першы «генеральны» план горада і яго магчымы аўтар // Беларускі гістарычны агляд. – Т.11. – Мінск, 2004. – Сш.1/2. 20 Казаков О. Київська трагедія 1482 р.: Історико-дипломатичний аналіз // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2012. – №2. – С.180. Див. також: Котляр Н.Ф. Український історичний журнал. – 2019. – №1 8 Олена Русина навіть у фахових виданнях присутня плутанина. Скажімо М.Ковальський, коментуючи лекційний курс В.Антоновича, стверджував, що згадане ототож- нення було запропоноване М.Любавським21, натомість уперше воно постало в редагованих В.Антоновичем «Мемуарах до історії Південної Русі» (в перед- мові до Литвинового твору в перекладі К.Мельник). Варто занотувати й деякі «відкриття» на межі наукового дискурсу та поза цими межами. Так, на початку 2000-х рр. твір Литвина «популяризував» О.Бузина, ко- трий, не усвідомлюючи або ж іґноруючи його публіцистичну загостреність, сприй- мав ad verbum ті пасажі трактату, де автор картає своїх співвітчизників за над- мірне споживання алкоголю22. Тож журналіст угледів у цих інвективах «на диво просту» розгадку занепаду Великого князівства Литовського, яке він, з огляду на своє приголомшливе «відкриття», волів іменувати «Пропитим князівством Литовським». Мовляв, за часів Литвина (що його О.Бузина називав «Михайлом») «Велике князівство Литовське програло все, що змогло, тверезій Москві, ставши таким чином першою державою, яка занепала від незмірного лібералізму23 та пияцтва, […] залишився тільки міф, пропахлий дешевою корчмою». Дещо раніше побачила світ розвідка М.Жарких24, написана в дивній, як для наукового видання, стилістиці. Із нею узгоджується авторський підхід до сучасної «литвиники». Уже на самісінькому початку статті дослідник нотує: «Кажуть, що нове видання твору [Литвина] надруковано у Москві в 1994 р., але ми поки що не зуміли його знайти». Ця заувага, зроблена 2000 р. (а фак- тично у 2003 р., коли з’явився відповідний том «Записок НТШ»), виглядає доволі несподівано в публікації, автор котрої займається бібліографією укра- їнської історії. Не менше дивують і його окремі висновки25, а також брак по- силань на першоджерела26. Про подані в тексті формули та розрахунки (див. с.36), незбагненні для пересічного гуманітарія, годі й говорити. Украинские земли под иноземным владычеством (XIV–XVI вв.) // Очерки истории Украины / Под общ. ред. П.П.Толочко – К., 2010. – С.138 (Литвин згадується як «литовський дипломат Михаїл»). Характерно, що й при перекладі українською мовою «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси» (див.: Мемуари до історії Південної Русі. – Вип.1. – Дніпропетровськ, 2005) Литвина було названо «Михайлом». 21 Антонович В. Лекції з джерелознавства. – Острог; Нью-Йорк, 2003. – С.188. У давнішій своїй праці (див.: Ковальский Н.П. Источниковедение и археография истории Украины XVI – первой половины XVІI в. – Ч.2. – Днепропетровск, 1978. – С.80) дослідник стверджував, що це відкриття мало двох авторів – М.Любавського і А.Кримського. Натомість останній, користуючись згаданими вище «Мемуарами…», лише повторив (без будь-якої арґументації) висловлений там здогад: «Що ж до фамілійного прізвища Михайла Литвина, то, мабуть, звавсь він Тишкевич» (див.: Кримський А. Історія Туреччини. – К., 1924. – С.169 (прим.2)). 22 Бузина О. Тайная история Украины-Руси. – К., 2006. – С.100–103. 23 Це ще одне авторське відкриття: «По суті, у Литві не забороняли нічого». 24 Жарких М. Трактат Михалона Литвина 1615 року як соціальна утопія та історичне джерело // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т.240. – Л., 2000. – С.7–42. Думку про «утопічність» трактату автор чітко не артикулював. Він стверджує, що «ідеальна країна М.Литвина зветься Кримом», і водночас «у М.Литвина антиутопія територіально розміщена в тому-таки Криму» (с.13, 24). Наприкінці статті наголошується, що Київ «радше нагадує утопічний центр багатства (такий собі земний рай), ніж конкретний географічний об’єкт» (с.41). 25 Скажімо, про те, що «знайомство [Литвина] з Біблією аж ніяк не зводиться до “курсу молодого бійця”», або стосовно того, що «до появи хронік Биховця і Стрийковського у хронології литовської історії була повна темрява». 26 Так, М.Бєльського автор цитує за «Історією України-Руси» М.Грушевського, Я.Длуґоша – за «Історією Росії» Д.Іловайського, «Хроніку Польщі» М.Меховського – за працею Ю.Лимонова. Український історичний журнал. – 2019. – №1 Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина 9 Автор, ознайомившись (у перекладі) зі статтею Є.Охманського, праг- не «зробити ще одну революцію у справі М.Литвина» та на доволі хитких джерельних засадах створює розмаїті літературні фантоми. Передовсім по- своєму «переформатовує» його трактат, виокремлюючи «вісім розділів, які утворюють симетричну стекову структуру», і припускаючи, що «першому роз- ділу передував якийсь вступ, який […] міг містити міркування на релігійну тему (тоді стекова структура твору набула б завершення: автор вдруге повер- тався до тем у порядку, зворотному до першого звернення)». Дослідник вигадує текст, окреслений ним як «прото-Герберштейн», і кла- де в його основу географічний опис України, нібито створений на замовлення Мартіна Ґаштольда після оволодіння ним Києвом (при цьому він перекона- ний, що той «не мав ніяких коренів та знайомств у місцевому середовищі» – вочевидь, не здогадуючись, що останній київський князь Семен Олелькович був одружений із сестрою Ґаштольда Марією)27. Загалом головна теза М.Жарких – «трактат є наскрізь кабінетним літе- ратурним витвором» і «практично не має джерельного значення», – виразно суперечить висновкам групи науковців, котрі підготували й відкоментува- ли московське видання праці Михалона Литвина, яке залишилося невідо- мим дослідникові28. Звісно, окрім вагомих достоїнств, воно має й певні вади. Неповна навіть бібліографічна довідка: у ній бракує, зокрема, публікації твору Литвина у 25-му томі «Киевской старины» (див. прим.9) та уривків із нього у збірці «Торгівля на Україні…»29. Зроблений В.Матузовою переклад трактату подеколи викликає запи- тання й заперечення. Скажімо, не можна погодитись із тлумаченням фрази «in Russiae finibus» як «у межах російських»30 – тим більше, що йдеться про здійснене польським королем надання розташованого у цих територіальних межах Київського воєводства. У сюжеті про київське «осьмництво» згадується сарацинська «хтивість» («salacitas»), а не «жадібність»31, та й самий Київ був не володінням князів32, а їхньою столицею («regia»). Дивує і фраза про князів Можайського та Шем’ячича, інтерпретованих як «міста», що цілком 27 Наведемо арґументацію автора щодо останнього з його відкриттів: «Опис України та Києва загалом не пасує до решти тексту трактату М.Литвина. Перш за все треба зауважити, що М.Литвин – не географ. Він практично не подає відомостей з географії власне Литви, тобто землі, яка була йому добре відома. Отже, мусимо припустити, що цей опис, який містить переліки рік, замків, урочищ, – слід використання якогось писемного джерела» (див.: Жарких М. Трактат Михалона Литвина 1615 року як соціальна утопія та історичне джерело. – С.38). 28 Як важливе (а подеколи й унікальне) джерело розглядається твір Литвина і в новітній публікації: Мікалаева Л.В. Асаблівасці трактата Міхалона Літвіна «Пра норавы татар, літвінаў і маскавітаў» як крыніцы па гісторыі знешняй палітыкі Вялікага Княства Літоўскага ў канцы ХV – сярэдзіне XVI ст. // Часопіс Беларускага дзяржаўнага універсітэта: Гісторыя. – 2017. – №1. – С.104–108. 29 Торгівля на Україні: ХIV – середина ХVII ст.: Волинь і Наддніпрянщина. – К., 1990. – №56. – С.76–78. 30 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.60. До речі, трохи вище, на с.58, подається коректний переклад визначення Рюрика як «князя всієї Русі» («totius Russiae princeps»). 31 Там же. – С.100. У перекладі В.Матузової взагалі не йдеться про штраф, який стягувався за перелюб, хоча саме ці функції «осьмника» акцентовані не лише Литвином, а й на марґінесі видання Й.Ґрассера (с.36): «Poena scortatorum» («Кара розпусникам»). 32 Там же. – С.102. Український історичний журнал. – 2019. – №1 10 Олена Русина суперечить подальшій інформації про них як полководців і «людей підступ- них та віроломних, завжди нещирих і ненадійних»33. В ориґіналі, розміще- ному нині у Всесвітній мережі, вони звуться просто «hi» («ці»), а поряд на марґінесі є нотатка «Mosci mali» («ниці московити»). Останнє, до речі, зайвий раз акцентує проіґноровану публікаторами не- обхідність перекласти і внести в текст усі присутні у виданні 1615 р. марґі- налії (незалежно від того, хто їх зробив – Литвин чи Й.Ґрассер). Слід було б також позначити наявні у трактаті смислові розриви, які з’явилися через ре- дагування його базельським видавцем (із таким явним порушенням логіки викладу ми стикаємося, наприклад, на с.77, 88, 90, 9634). Характерно, що так само невправно Й.Ґрассер «обробив» праці Яна Ласицького. Їх порівняння «з іншими, прижиттєвими, виданнями його творів демонструє, що Ґрассер, вочевидь, багато разів прикладав свою “редакторську руку” до авторського тексту. Зокрема розірваність, непослідовність деяких суджень автора в на- рисі “Про релігію вірменів”, безперечно, свідчить про зроблені редактором скорочення, котрі не пішли на користь первісному тексту»35. Водночас, гадаємо, варта акцентування не тільки «редакторська техні- ка» Й.Ґрассера, а й написана ним передмова, адресована князеві Октавіанові Олександрові Пронському. Незрозуміло, чому її не відкоментували видавці, адже вона містить не тільки дифірамби на адресу можновладця, а й цікаві сюжети36, передусім генеалогічні. Октавіан Олександр був нащадком рязан- ських князів-Рюриковичів, однак у жодному випадку не «володарем Рязані», як його титулує Й.Ґрассер. У XV ст. шляхи князів цієї гілки розійшлися. Ті з них, хто еміґрував до Лит ви37, проявили певну далекоглядність, позаяк їхні родичі, котрі залишилися у своїй «отчині», зрештою стали жертвами мос- ковської експансії. Чудовою ілюстрацією до цих історичних процесів може бути порівняння ґравірованого зображення Октавіана Олександра, поданого у ви- данні Й.Ґрассера (див. ілюстр.2), зі словесним портретом останнього володаря 33 Там же. – С.96. Див. докл.: Русина О.В. Шем’ячичі та Можайські // Історія України в особах: Давньоруська держава. Литовсько-польська доба. – К., 2012. – С.275–279. 34 В.Матузова лише обережно вказала на можливість «пропусків, які постали внаслідок скорочень» (див.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.57). Натомість у «Мемуарах…» було спеціально відзначено наявність речень, «зовсім не зв’язаних між собою за змістом і присвячених різним предметам»; акцентувалася недбалість Й.Ґрассера, котрий, «скорочуючи текст первотвору, часом вибирав фрази суто механічно» (див.: Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. – С.33–34 (прим.2)). 35 Дашкевич Я. Ян Ласицкий и его очерк об армянах на Украине в 70-х гг. ХVI ст. – С.72. 36 Занотуємо, зокрема, наведений Й.Ґрассером «божественний вислів» про досконалість людини, для якої весь світ – чужина (див.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.58). У московському виданні він залишився неатрибутованим, хоч на марґінесі маємо посилання на «Hugo de sancto Victore in Didasc. L.3», тобто афоризм походить із 3-ї книги «Дидаскалікону» авторства богослова-містика ХІІ ст. Гуґо з паризького абатства Сен-Віктор. До речі, уже в наш час його повернула із забуття широковідома книга Е.Саїда «Орієнталізм». Щоправда, у «фаховому» українському перекладі цієї праці згаданий вислів перетворився на «вельми значущу цитату з «Дідаскалікона» св. Віктора, запозичену в Гюґо» (див.: Саїд Е. Орієнталізм. – К., 2001. – С.335). Як тут не згадати історію про «меломана», який волів придбати в музичному магазині оперу «Гуґеноти», вимагаючи у продавчині «ноти Гуги»! 37 Флоря Б.Н. Великое княжество Литовское и Рязанская земля в XV в. // Славяне в эпоху феодализма. – Москва, 1978. – С.182–189. Український історичний журнал. – 2019. – №1 Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина 11 Рязані Івана Івановича, складе- ним у 1524 р.38 Що ж до родово- ду Октавіана Олександра, пода- ного у Ґрассеровій передмові, то він містить низку помилкових тверджень. Так, прапрабабкою князя була княгиня Соломерецька, а не «Соломерська», прабаб- кою – дочка тивуна троцького Мих на Іва но вича Подбійпета39, а не «тивуна віленського з роду Подбіпентів». Із легкої руки Й.Ґрассера відбулося й дивне «роздвоєння» діда князя – київ- ського воєводи Фрідріха Прон- сь кого, «засновника міста Біла Цер к ва», який виступає в перед- мові як дід і як прадід Октавіана Олександра. Водночас його дру- жина Федора, дочка підскарбія земського Богуша Бо го ви ти но- ви ча, була не сестрою, а тіткою Ка терини Тенчинської – матері останніх князів Слуцьких40. Для вітчизняних фахівців інтерес становить інформація про батька Октавіана Олександра – князя Олександра Пронського, котрий, «захищаю- чи благоденство вітчизни не тільки порадами, а й з мечем у руках», уславив- ся перемогами над татарами на теренах Волині та Галичини. Здобуті ним трофеї зберігались у Берестечку41. Він був похований неподалік, і його гробо- вець у ХІХ ст. помилково пов’язували зі знаменитою Берестецькою битвою42. Зауважимо й непрямий зв’язок прадіда Октавіана Олександра – Гліба Юрійовича Пронського з таким цікавим персонажем нашої історії, як Василь Нікольський (Микольський)43. Після втечі останнього з Литви з князем 38 Сметанина С.И. Новый документ о пребывании рязанского князя Ивана Ивановича в Литве // Русский дипломатарий. – Вып.6. – Москва, 2000. – С.16. 39 Див.: Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции. – Т.21. – С.76 (№534), 243 (№109). 40 Власне, Й.Ґрассер об’єднав в одне ціле Федорину сестру Ганну, яка вийшла заміж за Станіслава Тенчинського, та її знамениту дочку від цього шлюбу. Заслуговує на увагу й компліментарна характеристика батька Федори та Ганни Богуша Боговитиновича – «великої людини, дуже шанованої іноземними государями» (про його діяльність на дипломатичній ниві див.: Собчук В. Від коріння до крони: Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині XV – першої половини XVІІ ст. – Кременець, 2014. – С.207–208). 41 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.60–61. 42 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – S.402. 43 Про нього докл. див.: Русина О. Політико-конфесійні орієнтири православних канцеляристів рубежу XV–XVІ ст. // Український історичний журнал. – 2017. – №5. – С.12–21. Ілюстр.2. Портрет Октавіана Олександра Пронського з базельського видання праці Михалона Литвина Український історичний журнал. – 2019. – №1 12 Олена Русина Михайлом Глинським його двір Вакініки був переданий у «заставу», а потім перейшов у власність князя Гліба Пронського (1510 р.)44. Усі ці сюжети не зацікавили московських колеґ-медієвістів. Утім у під- готовленому ними виданні трактату Литвина було ретельно розглянуто по- лемічні прийоми письменника та його внесок у розвиток римської теорії по- ходження литовців, а також здійснено фахову верифікацію наведених ним даних і вказано можливі літературні паралелі. Це, однак, не означає, що в дослідженнях твору не залишилося тематичних лакун. Уваги спеціаліс- тів і досі потребує потужний шар українських реалій трактату, аналіз яких дає нам можливість, з одного боку, пролити додаткове світло на особливості творчої манери Михалона Литвина, а з іншого – простежити долю його ідей у пізнішому письменстві. У цьому контексті цікаві відгомони «троянської ідеї» Литвина, до якої ми вже зверталися раніше45. Згадавши у своїй праці про «Овідове озеро» в гирлі Дністра, що його назва нібито зберегла ім’я колись засланого в ті краї славетного римського поета Овідія Назона (насправді той писав свої «Послання з Понта», відбуваючи покарання поблизу сучасного румунського міста Констанца), Литвин відзначав: «Уважається, що й Іліон, або Троя, колись знаходилися на київсь- кій території, у родючих степах і мальовничих лісах. Тут можна побачити пам’ятки, від яких нині збереглися руїни, підземелля, ґроти, мармурові плити й рештки міцних мурів. Це давно поки- нуте, але дуже зручне для життя місце зветься нині Торговиця»46. Коли розуміти текст буквально, то з нього випливає, що, згадуючи про Трою, автор тільки зафіксував пов’язану з нею локальну традицію – хоча, бу- вало, подорожники видавали за перекази місцевих жителів дані, запозичені ними з інших джерел. Те, що на Подніпров’ї не існувало власної троянської традиції й що її появу слід приписати фантазії Михалона Литвина та його схильності до античних алюзій, виразно унаочнює подальший «дрейф» Трої: пізніші автори, витлумачивши «київську територію» як «територію Києва», і випустивши згадку про Торговицю (котру, вочевидь, зрозуміли як апеля- тив), ототожнили з Іліоном Київ, тож розмірковування над правомірністю такої локалізації леґендарного міста перетворилися на загальник розмаїтих праць, де згадувалась київська минувшина. Першим, здається, заперечив це ототожнення, апелюючи до власно- го досвіду, польський історіограф Мацей Стрийковський. У своїй «Хроніці» (1582 р.) він назвав «безумним» твердження, що «Троя була там, де тепер 44 Lietuvos Metrika. – Knyga №8. – Vilnius, 1995. – №487. – P.353–354. Принагідно зауважимо дивне «перетворення» Василя Нікольського на Василя Микулинського (див.: Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVІ ст.). – Л., 2000. – С.213. – №18). 45 Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. – К., 2005. – С.252–259. 46 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.99. М.Стрийковський у своїй «Хроніці» згадує Торговицю як «місто старе занепале в полях за Києвом, [як їхати] до Перекопу»; це «старі мури, де перед тим жили греки» (див.: Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmόdzka i wszystkiej Rusi. – Cz.I. – Warszawa, 1846. – S.64, 231). Український історичний журнал. – 2019. – №1 Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина 13 Київ […], оскільки Троя знаходилася над морем в Азії, де я й сам побував у 1574 р.»47. Зв’язок Трої з Києвом хроніст розумів фіґурально, відзначаючи стосовно останнього, що тамтешні «рештки вулиць, ринків, монастирів і церков (яких одних було колись 300) нині є єдиними свідками славної минувшини й вельможності київської; так що кожен русин, споглядаючи їх, може бідкатись, разом з Енеєм і Пантусом, словами Верґілія: “Була Троя, був Іліон і слава троянців безмежна”»48. Цей крилатий вислів у дещо іншому контексті навів ще один польський історіограф, Александр Ґваньїні, відкоментувавши його в такий спосіб: «Були, панували, славилися, а тепер нема нічого – навіть поля, де стояла Троя, не можемо знайти»49. Цілком очевидно, що він не був налаштований шукати її на київських пагорбах. Не сподівався віднайти над Дніпром рештки стародавнього міста й київ- ський католицький єпископ Йосиф Верещинський. У 1595 р. він занотував: «Київ – місто здавна знамените й до того ж предковічне, хоча він ніколи не був, як думають деякі люди, Троєю»50. Остання «лежить у Малій Азії, десь у 300 милях від Києва», – пояснював сучасник біскупа Мартін Ґруневеґ, ко- трий, чимало помандрувавши світом, дивувався вірі русинів у те, що «Троя стояла на тому самому місті», де згодом постав Київ51. Нині складно судити, наскільки певними цього були самі кияни – звісно, якщо не брати на віру поетичні рядки Яна Домбровського, котрий у 1619 р. у своєму творі «Дніпрові камени» переконував нововисвяченого київського біс- купа Богуслава Радошевського, що місцевий люд «і донині фрігійської дав- ньої Трої марить ще снами, що так на життя їх сучасне не схоже»52. Інший поет, Себастіан Кльонович, описуючи у своїй «Роксоланії» (1584 р.) Київ, також згадував про «людей, що шукають тут залишків Трої», але водночас енергійно заперечував цю міфологему53. Як би там не було, уперше її зафіксував М.Стрийковський (без посилань на джерело інформації) в 1582 р. Цікаво, що того-таки року пішов із жит- тя базельський видавець П.Перна, котрий мав безпосередній стосунок до долі твору Михалона Литвина. За словами Й.Ґрассера, його трактат, як і збірку праць Я.Ласицького, написаних у 1580 р.54, П.Перні для публікації 47 Локалізація Трої М.Стрийковським доволі загальна, однак він, очевидно, спирався на сталу місцеву традицію, занотовану, зокрема, ієродияконом Зосимою, котрий, перетнувши Мармурове море й Дарданелли, занотував: «И ту бо бяше устие, выходя на великое Понетьское море, еже зовется Белое море (суч. Егейське – О.Р.), ту стояше град Троя на самом устии» (див.: Книга хожений: Записки русских путешественников XI–XV вв. – Москва, 1984. – С.125). 48 Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmόdzka i wszystkiej Rusi. – Cz.I. – S.155–156. 49 Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. – К., 2007. – С.688. 50 Киев триста лет назад // Киевская старина. – Т.44. – Март. – К., 1894. – С.404. 51 Ісаєвич Я.Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам’ятки стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традиції. – К., 1982. – С.119. 52 Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. – Ч.2. – К., 1995. – С.201. 53 Кльонович С. Роксоланія. – К., 1987. – С.70. 54 Незрозуміло, чому в перекладі В.Матузової йдеться про те, що «книжечка» Я.Ласицького «була набрана» в 1580 р., тоді як в ориґіналі маємо «conscriptus fuit», тобто «була написана». Український історичний журнал. – 2019. – №1 14 Олена Русина надіслали з Польщі. Утім цим планам завадила смерть останнього. Зрештою всі ці твори опинилися в руках неназваного Ґрассерового друга55. Чи є у цій історії місце для М.Стрийковського, котрий наприкін- ці 1570-х рр. (коли постала його праця «Про початки [...] славного народу литовського») ще не згадував про концепт «Київ = Троя»? Здається, що ні. У принципі, він міг апелювати до уявлень, уведених в інтелектуальний обіг Литвином (причому у хибній інтерпретації), не спираючись на його рукопис. Їх ретранслятором міг стати, наприклад, Авґустин Ротундус, чиїми матері- алами скористався М.Стрийковський. Як відомо, із 1551 р. Ротундус був се- кретарем Сиґізмунда Авґуста (котрому, нагадаємо, у 1550 р. адресував свій твір Литвин) і згодом написав історію Литви, яка не дійшла до нашого часу. З іншого боку, у праці Й.Верещинського «Дорога певна» (1590 р.) ніби простежується зв’язок із текстом Михалона Литвина. Тут ми також натра- пляємо на опис природних багатств Подніпров’я, порівняння його з «землею обітованою», яка «плине молоком і медом», та спостереження про «магне- тичну» природу української землі, котра вабить до себе приходнів (Михалон Литвин: «зазнавши насолоди [вільного життя] в її фортецях, вони вже ніко- ли звідти не повертаються»; Й.Верещинський: «tey ukráiny kto iey zákuśi, zostać tam każdy musi»)56. Тож можна припустити, що праця Литвина поши- рювалась у рукописних списках. Варто наголосити, що «троянська» ідентифікація Торговиці ґрунтувала- ся, вочевидь, на особистому досвіді автора трактату, адже йшлося про горо- дище на шляху у Крим, куди його виряджав «господар». Бачив він і колиш- ню литовську митницю поблизу Тавані, звану «Вітовтовою лазнею»57. Не міг Литвин оминути й Київ – «перший із-поміж інших фортець і земель». Тут він занотував «народну приповідку роксоланів»: «Із київських пагорбів можна Наголосимо також, що на титулі Ґрассерового видання воно презентується як першодрук «ех manuscripto authentico». Тож тут (як і в передмові Й.Ґрассера, знову-таки невірно перекладеній із латини) говориться про один «автентичний рукопис», тобто конволют, сформований, скоріш за все, Я.Ласицьким. У цьому зв’язку згадуються його компаративістські зацікавлення: у 1582 р. він видав збірку творів різних авторів (із власною працею включно) під титулом «Про релігію […] русинів, москвитів і татар». Водночас постає запитання: чи мав в ориґіналі трактат Михалона Литвина ту назву, яка подана Й.Ґрассером? І чи не походить вона від назви праці Філіпа Буонаккорсі-Каллімаха «De Moribus Tartarorum», знаної, на жаль, лише за згадкою у відомому каталозі Конрада Ґеснера (див.: Elenchus scriptorum omnium. – Basileae, 1551. – P.890)? 55 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.26, 28, 61. На думку М.Жарких, Литвин сам відіслав свою працю до Швейцарії, адже, не діставши підтримки при королівському дворі, «він вирішив домогтися свого апеляцією не до начальства, а до громадськості, і задля цього надрукувати твір» (див.: Жарких М. Трактат Михалона Литвина 1615 року як соціальна утопія та історичне джерело. – С.12). 56 Пор.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.96–97, 99, 102; Wereszczyński J. Droga pewna // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. – Вып.1. – Ч.2: Материалы. – К., 1911. – С.7–8. 57 Ця та подібні «лазні» відомі й за іншими джерелами, ніяк не зв’язаними з трактатом Литвина. Генеза такого топоніма й досі не з’ясована, і чи не найпопулярнішим залишається дещо наївне пояснення: у цьому місці митники Вітовта нібито «обчищали» купців. Див., зокрема: Mickūnaitė G. Making a Great Ruler: Grand Duke Vytautas of Lithuania. – Budapest; New York, 2006. – Р.187 («Vytautas “washed” tradesmen of their goods and money»). Так міркував ще Ю.Крашевський: мовляв, подорожніх на митниці «обдирали й парили, як у лазні» (див.: Kraszewski J.I. Litwa za Witolda. – Wilno, 1850. – S.317). Український історичний журнал. – 2019. – №1 Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина 15 побачити багато інших місць»58. Із нею виразно перегукується заклик із «Задонщини» («Взыдем на горы киевския и посмотрим славного [Д]непра, и посмотрим по всей земли Русской»)59, а також слова, нібито адресовані крим- ським ханом польському королеві: «Зійшовши на київські гори, я б одним оком дивився звідти на свій Бахчисарай, а другим – на твій Краків»60. Варто згадати й зафіксоване Петром Могилою чудесне прозріння князя Курцевича на київській Уздихальниці, звідки він побачив усе, «далече сущая»61. Те саме коріння має, напевно, і образ Києва як сторожової вежі, ко- трий фіґурує в матеріалах Люблінського сейму 1569 р. поряд із метафорою «Київ – брама держави»62, що її першим зауважив М.Довнар-Запольський63. Щоправда, «воротами всего панства» вважався не тільки «славный замок Киев»64, а і його «пригородки» Черкаси та Канів65. Ще одна усна традиція, занотована Михалоном Литвином, стосувалася фундаторів Литовської держави, які завдяки власним чеснотам «розшири- ли свої кордони від одного моря до другого, і називали їх вороги “хоробра Литва”»66. Це словосполучення, транслітероване у трактаті латиницею, за- цікавило О.Мильникова, котрий охарактеризував його як «формульний ви- раз, що мав східнослов’янське билинне походження». На підставі цього тек- стуального фраґмента він передатував найраніше свідчення щодо існування на Русі билин, яке раніше відносили до 1574 р. (йшлося про лист Філона Кміти до Євстафія Воловича, де згадувались Ілля Муравленин та Соловей Будимирович)67. Не заперечуючи цієї думки, хочемо все-таки наголосити на побутуванні виразу «хоробра Литва» й у позабилинному контексті як харак- теристики литовців (навіть за доволі скептичного до них ставлення)68. 58 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.96. 59 Сказания и повести о Куликовской битве. – Ленинград, 1982. – С.7. 60 Цит. за: Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII – середини XVI ст. – К., 1996. – С.108 (дослідник свідомий того, що автентичність цього виразу дещо проблематична). 61 Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов (далі – Архив ЮЗР). – Ч.1. – Т.7. – К., 1887. – С.70. Про синхронні перекази, пов’язані з цією горою, див.: Сас П. «Єрусалимська» ідея 1620-х років Іова Борецького // Україна крізь віки. – К., 2010. – С.266–267. 62 Дневник Люблинского сейма 1569 года: Соединение Великого княжества Литовского с Королевством Польским / Изд. М.О.Коялович. – Санкт-Петербург, 1869. – С.403. 63 Украинские староства в первой половине XVI в. // Архив ЮЗР. – Ч.8. – Т.5. – К., 1907. – С.54. 64 Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею (далі – Акты ЗР). – Т.2. – Санкт-Петербург, 1848. – №144. – С.173–174 (1526 р.). 65 Archiwum książąt Lubartowiczόw Sanguszkόw. – Т.6. – Lwόw, 1910. – S.162–166, 170 (1553 р.). Ця ємка метафора не дістала широкого розповсюдження, однак, поза сумнівом, саме вона дала життя сучасному образу України як «брами Європи», запровадженому С.Плохієм. 66 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.76. 67 Мыльников А.С. Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы: Представления об этнической номинации и этничности XVІ – начала XVІІІ в. – Санкт-Петербург, 1999. – С.333–337. 68 Як об’єкт іронії вони постають у літописній оповіді про те, як «князь Швидригайло Ольгердович, внук Гедиминов, его же все возносяща, глаголаху богатырство и удальство, и мужество велико в победах, а от Едигеевых татар утомился зело, бегая со всею храброю литвою» (див.: Патриаршая или Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т.11. – Москва, 1965. – С.211). Якщо ж звернутися до літературних творів, написаних «високим стилем», то в них можна знайти синонімічний, але яскравіший Український історичний журнал. – 2019. – №1 16 Олена Русина Повертаючись до суто київських реалій, зауважимо дещо сумбурний сю- жет про хрещення київського князя Володимира, названого Литвином ще й володарем «стольного града Корсуня»69. Тут-таки йдеться про двері, які по- трапили з Києва до ґнезненської кафедри. Коментатори трактату при цьому згадують про так звані «корсунські врата» – хоча ті, як відомо, із середи- ни XV ст. прикрашали новгородський Софійський собор, де їх впевнено ло- калізували С.Герберштайн і М.Стрийковський70 (див. ілюстр.3). Натомість Литвин мав на увазі усну традицію про київські Золоті ворота, нібито ви- везені до Ґнезна (насправді двері тамтешньої кафедри зі сценами з житія св. Войцеха за спеціальним замовленням близько 1175 р. виготовили ні- мецькі майстри; див. ілюстр.4). Цей сюжет знаходимо, зокрема, у М.Ґруневеґа71 та в літописному «Збірнику Кощаківського» (XVІІ ст.). В останньому доля Золотих воріт вираз – «гордонапорная Литва» (див.: Памятники литературы Древней Руси: Вторая половина XVI в. – Москва, 1986. – С.457). 69 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.64. Нижче, на с.102, охрещення Русі Литвин пов’язує не з Корсунем, а з Києвом, і при цьому на марґінесі трактату подано його дату («Anno 988»), якої немає у самому тексті. 70 Герберштейн С. Записки о Московии. – Москва, 1988. – С.150, 330; Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmόdzka i wszystkiej Rusi. – Cz.I. – S.130. 71 Ісаєвич Я.Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам’ятки стародавнього Києва. – С.125. Ілюстр.3. Корсунські врата. Софійський собор (Новгород). Фото авторки Ілюстр.4. Двері Ґнезненського кафедрального собору (джерело: https://ru.wikivoyage.org/wiki/Гнезно) Український історичний журнал. – 2019. – №1 Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина 17 пов’язується не з Корсунем, а з леґендарним переказом про їх «кресання» польськими королями. Це, по суті, пародія на історію про похід Болеслава Сміливого: «Той король узяв Київ, а в’їжджаючи до Києва, у місто, утяв мечем своїм фортку позлоцисту (тую фортку прозвали люди невігласи Золотими Воротами) й утяв угол тоєй фортки, на знак звитязтва київського, і взяв тую фортку з Києва […] і вивіз до Гнєзна, де й тепер єсть у костелі»72. Що ж до Литвина, то цілком зрозуміло, що йому, аби зафіксувати у своє- му творі цю суто київську традицію, не треба було їздити у Ґнезно, як про це писав Є.Охманський: «Знайомство Михалона Литвина з Польщею уявнює одне дуже цікаве спостереження: говорячи про старожитність і багатство Корсуня, [він] зауважив, що саме з того міста походять двері ґнезненської кафедри (І, 3). Не побувавши у Ґнезно, звідки б [він] знав про цю славетну пам’ятку мистецтва і як міг би вка- зати (хай навіть помилково) на її походження?»73. Вартий уваги ще один пасаж із праці Литвина, пов’язаний із київськи- ми достопам’ятностями, із-поміж яких він виокремлював Печерський мо- настир. Ідеться про твердження, що «князь москвитян (мається на увазі Іван IV Грозний – О.Р.) щорічно отримує значні доходи з тих маєтностей цього монастиря, які до нього відійшли», і «не поспішає їх повернути»74. Цей фраґ- мент видавці трактату не прокоментували, однак невдовзі дотичний сюжет розглянув С.Каштанов75. Він проаналізував та опублікував документи з 2-ї книги «греческих дел», що стосувалися візиту до Москви печерських чен- ців улітку 1583 р. Вони привезли Іванові Грозному супліку архімандрита Мелетія (Хребтовича), котрий просив царя відновити «по прежнему преданию и обычаю предков» данину з сіверських земель76, яка надходила до монасти- ря ще за Іванових «прародителей». З’ясувалося, однак, що «старые книги в пожар погорели, и на Москве сыскать того не могли». Тож думному дякові Андрієві Щелкалову було наказано «послать сыскать в те городы северские, ис которых городов в Киев к Пречистой Богородице в Печерской монастырь наша 72 Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника, відділ рукописів. – Ф Оссол. – №2168. – С.135. 73 Ochmański J. Dawna Litwa: Studia historyczne. – S.142. Пор.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.111. 74 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.102. 75 Каштанов С.М. О взаимоотношениях Киево-Печерского монастыря с правительством Ивана IV в 1583 г. // Исторический архив. – 2002. – №4. – С.189–203. 76 Нагадаємо, що Сіверщина, котра від середини XІV ст. становила частину Великого князівства Литовського, увішла до складу Московії внаслідок війни з Литвою 1500–1503 рр., спричиненої переходом на службу до Івана ІІІ згаданих вище князів Семена Можайського й Василя Шем’ячича, чиї батьки втекли до Литви з Московського князівства, зазнавши поразки в міжусобній війні другої чверті XV ст. Див. докл.: Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К., 1998. – С.184–201. Український історичний журнал. – 2019. – №1 18 Олена Русина милостыня давана». Іван ІV пообіцяв архімандритові після «сыску» видати «о тои милостине указ свои» і запросив печерських ченців приїхати до Москви «иным временем, по зиме». Поза тим він наділив монастир «слехка», передав- ши «сто рублев денег» на поминання душі царевича Івана77. Друкуючи ці документи, С.Каштанов не знав, що мав попередника в осо- бі П.Куліша78, котрий ще наприкінці XIX ст. опублікував царське рішення стосовно чолобиття Мелетія за іншою архівною копією, яка має вкрай незна- чні текстуальні відмінності79. Паралельно він відкоментував цей епізод: «Печерський монастир указував власне на постійні пожертви московських государів, а вона (Москва – О.Р.) перевела справу на сіверські міста, з яких ішла “милостыня” в Київ до Пречи- стої Богородиці; та цар все-таки не відмовився від допомоги Печерському монастиреві. Грамота 1583 р., визнаючи за ним право на одержання від царя милостині, пояснює численні ходіння ченців до Москви по милостиню […] Якщо, з одного боку, Київ уважався “отчиною” московського государя, то, з ін- шого, на Москву дивилися як на пристановище у церковних потребах. Слова “давние часы”, “прежнее предание и обычай” були для печерських ченців ніби ниткою, яка не давала їм втратити слід до руської політичної єдності»80. Інтерпретація цього сюжету сучасним російським дослідником трохи інак- ша. Простудіювавши зібрані матеріали, С.Каштанов припустив, що архімандрит Мелетій після завершення Лівонської війни (1558–1583 рр.) вирішив скориста- тися прикладом різних православних ієрархів, які мандрували через Київ до Москви, де їм надавали щедру «милостыню». Він також відзначив, що початково подібна «милостыня» могла бути пожертвою від князів московського походження, котрі володарювали на Сіверщині у другій половині XV ст. Обидва трактування неточно передають зміст документів 1583 р., в одному з яких прямо йдеться про монастирські «угодья в северских городех»81. Однак для остаточного розв’язання цього питання слід залучити як раніші, так і пізніші за часом матеріали, що стосуються данини з сіверських земель. Від 1540 р. до нас ді- йшли дві грамоти великого князя литовського й польського короля Сиґізмунда I, адресовані архімандритові Софронієві та київському воєводі. Вони містили «до- зволенье» на відновлення збору печерськими ченцями «за границей», тобто на те- риторії Московської держави, данини, яка «с давных часов хоживала з украинных северских городов, з Стародуба и з Новагородка, к тому манастырю»82. 77 Каштанов С.М. О взаимоотношениях Киево-Печерского монастыря с правительством Ивана IV в 1583 г. – С.193, 196–198. 78 Кулиш П.А. Материалы для истории воссоединения Руси. – Т.1. – Москва, 1877. – №7. – С.18–19. 79 Российский государственный архив древних актов (далі – РГАДА). – Ф.124. – Оп.1583 г. – Д.1. – Л.2–4. 80 Кулиш П.А. Материалы для истории воссоединения Руси. – Т.1. – С.17–18. 81 Каштанов С.М. О взаимоотношениях Киево-Печерского монастыря с правительством Ивана IV в 1583 г. – С.196. 82 Акты ЗР. – Т.2. – №204. – С.368–370. Див. також републікації цих актів згідно з сучасними археографічними нормами: Русина О. До питання про земельні володіння Києво-Печерського Український історичний журнал. – 2019. – №1 Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина 19 Отриманий ченцями дозвіл «по дань до Москвы посылати» в 1571 р., після інкорпорації Київщини Короною Польською, було підтверджено, на прохання печерського архімандрита Іларіона (Пясочинського), королем Сиґізмундом Авґустом83. Очевидно, однак, що це підтвердження було суто формальним: під час Лівонської війни виплата данини мала припинитися. Лише після закінчення воєнних дій постала можливість для реалізації зга- даного права, що нею одразу й скористався архімандрит Мелетій. Зацитований актовий матеріал унаочнює, що в усіх цих випадках ішлося не про пожертви, а про реґулярну данину з монастирських угідь. Щоправда, стосовно її походження та характеру у джерелах ХV–ХVІ ст. немає ніякої інформації. Єдиний натяк на існування певного зв’язку між сіверськими землями й Печерським монастирем містить датована 1481 р. потвердна гра- мота патріарха Максима на ставропігію цьому монастиреві, де його «преде- лами» названо київську Микільську Пустинську обитель і три «монастыры Северское земли: черниговский, бранский и Новгородка Сиверского»84. Проте цей документ, хоч інколи й фіґурує в науковій літературі як автен- тичний, є фальсифікатом початку 1590-х рр., що в ньому відбилися історичні реалії того часу – передусім намагання печерського архімандрита підкорити своїй духовній владі сусідній Пустинський монастир (його унаочнює коро- лівський лист Мелетієві (Хребтовичу) від 2 липня 1578 р. із забороною «без жадного права, над привилея и волность их, наданя и фундуши [...] монас- тиру Пустинскому надание [...] в повинность владзи и послушенства своего их мети»85), а також характерна для політичної ментальності ХVІ ст. відмова від остаточного визнання переходу Сіверської землі під зверхність Москви. Достеменно з’ясувати питання про сіверську данину Печерському монас- тиреві дає можливість грамота сина й наступника Івана Грозного Федора, згідно з якою в 1586 р. він разом з іншими грошовими сумами надіслав архімандритові Мелетієві «50 рублев денег за оброк, что шло в Печерской монастырь с тех сел, которые были за монастырем в наших северских горо- дех» (див. ілюстр.5)86. Таким чином, шляхом збирання данини реалізовувалося право Печерського монастиря на сільські угіддя, розташовані поблизу Новгорода- Сіверського та Стародуба. Можна, хоч і з певною обережністю, припустити, монастиря на Лівобережжі (за актами XVI–XVII ст.) // Український археографічний щорічник. – Вип.1. – К., 1992. – С.302–304; Метрыка Вялікага княства Літоўскага: Кніга 28 (1522–1552). – Менск, 2000. – С.68–69. 83 Акты ЗР. – Т.3. – Санкт-Петербург, 1848. – №52. – С.157–158; Русина О. До питання про земельні володіння Києво-Печерського монастиря на Лівобережжі (за актами XVI– XVII ст.). – С.304–305. 84 Архив ЮЗР. – Ч.1. – Т.1. – К., 1859. – №1. – С.1–2. Відзначимо, що брянський Свенський монастир опинився в підпорядкуванні Печерського монастиря значно пізніше, у 1681–1786 рр. (див.: Строев П.М. Списки иерархов и настоятелей монастырей российской церкви. – Санкт- Петербург, 1877. – Ст.906–908). Причому це сталося саме на підставі згаданої грамоти (див.: Петров Н.И. Историко-археологический очерк г. Брянска, Орловской губ., и его отношение к Киеву // Труды Киевской духовной академии. – 1901. – №1. – С.26). 85 Архив ЮЗР. – Ч.1. – Т.6. – К., 1883. – №31. – С.63–64; №36. – С.73. 86 РГАДА. – Ф.124. – Оп.1586 г. – Д.1. – Л.1–3. Ця грамота цитується у справі про приїзд до Москви печерських ченців у 1628 р. (див.: Там же. – Оп.1628 г. – Д.1. – Л.38, 45). Український історичний журнал. – 2019. – №1 20 Олена Русина що ці землі було надано обителі князями Можайськими (чий рід, до речі, фіґурує в печерському пом’янику87) та Шем’ячичами, котрі впродовж другої полови- ни XV ст. володіли цими міста- ми. Принаймні, ці князі відомі як донатори. Збереглася грамота Сиґізмунда І від 1509 р. на право щорічного виїзду до Московщини священиків церкви Св. Миколи в Орші для збору данини з «зе- мель бортных» у Гомелі (також захопленому Іваном ІІІ унаслі- док війни 1500–1503 рр.), що його було надано храму князем Семеном Можайським88. Після повернення Гомельщини до складу Литовської держави пра- во оршанських священиків на цю медову данину підтверджували Сиґізмунд І і Сиґізмунд Авґуст89. Князь Василь Шем’ячич на початку XVI ст. дарував бортні угіддя в Рильському повіті місцевим церквам Миколи Чудотворця й Афанасія Олександрійського90. Що ж до сіл у згаданих вище «северских городех», то, за браком будь-яких документів стосовно генези тамтешньої данини91 та на- віть згадок про них у джерелах, їх зв’язок із Шем’ячичами й Можайськими залишається суто гіпотетичним (не слід забувати, що перші відомості про печерські маєтності сягають другої половини XI ст.). Хоч би як там було, фактом залишається те, що в XV ст. на Сіверщині існували земельні володіння Печерського монастиря. Після включення Сіверської землі до складу Московської держави обитель зберегла права на ці маєтності, і згодом надходження пов’язаного з ними «стародавного доходу и пожитку манастыра Печерского» відновилося. Тож, як бачимо, стверджуючи, 87 Голубев С.Т. Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI ст.) // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – 1892. – Кн.6. – Приложение. – С.56. 88 Акты ЗР. – Т.2. – №48. – С.59–60. 89 Там же. – №208. – С.373; Т.3. – №9. – С.21–22. 90 Анпилогов Г.Н. Бортные знамена как исторические источники (по путивльским и рыльским переписным материалам конца ХVІ и 20-х гг. ХVІІ в.) // Советская археология. – 1964. – №4. – С.156. 91 Їх не було в монастирській скарбниці вже у середині ХVІ ст. В укладеному 1554 р. реєстрі архіву Печерського монастиря серед розмаїтих актів на його «имения» фіґурував лише «лист господарьский дозволеный ездити до Москвы», в якому безпомилково вгадується один зі згаданих вище привілеїв – виданий Сиґізмундом І у 1540 р. дозвіл архімандритові Софронію їздити «для дани до северских замков» (Голубев С.Т. Киевский митрополит Пётр Могила и его сподвижники. – Т.1. – К., 1883. – Приложение. – С.13, 15). Ілюстр.5. Фраґмент грамоти царя Федора Івановича печерському архімандриту Мелетію (1586 р.) Український історичний журнал. – 2019. – №1 Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина 21 що Іван Грозний привласнює доходи з сіверських маєтностей Печерського монастиря, Михалон Литвин, котрий у 1540-х рр. навідувався до Києва, був далеким від істини. Очевидно, у цьому фраґменті він намагався підкресли- ти підступність Івана IV. Хоча й не виключено, що його погано інформували про справжній стан речей92. Водночас Литвин відзначав, що московський володар «понад усе прагне здобути це місто (Київ – О.Р.), яке йому до вподоби, стверджуючи, що він – нащадок Володимира, київського князя. Чимало ремствують і його люди, що не володіють цією давньою столицею царів та її святощами»93. Це заува- ження цілком слушне, і його якнайкраще ілюструє ремарка одного з москов- ських літописців часів Івана Грозного, котрий занотував: «Да видети бы нам государя на Киеве, православного царя, великого князя Ивана Васильевича всея Руси!»94. Справді, Іван IV претендував на контроль над Києвом та всіма руськими землями, покликаючись на прямий династичний зв’язок із дав- німи київськими князями Рюриковичами, чиї володіння він уважав своєю спадковою «отчиною». Виникла навіть ідея, що Москва вже ввібрала у себе київську спадщину, що сама по собі вона є «другим Києвом». Вербальні маніфестації цієї теорії мінімальні, так що навіть такий компетентний дослідник, як Ч.Гальперин, в одній зі своїх праць зауважив, що вказана ідея не була зафіксована у дже- релах95. Однак це не зовсім так, у чому переконує текст «Казанської історії» з її запальним вигуком: «Воссиял ныне стольный и преславный град Москва, яко вторый Киев [...] и третий новый великий Рим, провоссиявший в послед- ние лета, яко великое солнце в велицей нашей Русской земли»96. 92 Слід мати на увазі, що ченці нерідко приховували дотичну до їхніх доходів інформацію. Скажімо, ігумен київського Микільського Пустинського монастиря Макарій у 1511 р. отримав від Василія ІІІ грамоту на втрачені через війну угіддя в районі Путивля й Новгорода- Сіверського. Одночасно, у березні того року, Микільський монастир на прохання того-таки Макарія дістав від Сиґізмунда І одну службу людей як часткову компенсацію того, що «в них отошло за границу в Московщину» (див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – Т.2. – Санкт-Петербург, 1865. – №102. – С.126). Отже, приховавши від володаря Литви свої контакти з Василієм ІІІ, ченці поліпшили матеріальне забезпечення обителі. У Сиґізмундовому пожалуванні йшлося і про те, що Микільський монастир перестав отримувати медову данину з київського «ключа», що, вочевидь, також не відповідало дійсності: у колекції документів Київської археографічної комісії збереглися акти 1506–1507 рр., які зобов’язували київських воєвод «с ключа своего» видавати ченцям одну колоду меду (див.: Гісцова Л.З., Фаустова Н.М. Доповнення до «Каталога колекції документів Київської археографічної комісії» // Архіви України. – 1974. – №1. – С.52 (№641), 53 (№643)). 93 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.102. 94 Софийские летописи // ПСРЛ. – Т.6. – Санкт-Петербург, 1853. – С.315. 95 «Implicitly Moscow was the New Kiev, an epithet unattested in the Muscovite sources» (див.: Halperin Ch.J. Kiev and Moscow: An Aspect of Early Muscovite Thought // Russian History. – 1980. – Vol.7. – Pt.3. – P.320). Наводимо слова Ч.Гальперина без перекладу, аби удоступнити їх для дослідників, знайомих із цією статтею лише за цитатами в інших публікаціях (напр.: Ричка В.М. «Київ – другий Єрусалим» (з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі). – К., 2005. – С.207–210). 96 Казанская история. – Москва; Ленинград, 1954. – С.57. Див. також коментар: Pelenski J. Russia and Kazan: Conquest and Imperial Ideology (1438–1560-s). – Hague; Paris, 1974. – P.114– 117, 130, 289. Український історичний журнал. – 2019. – №1 22 Олена Русина Завершуючи цей (звіс- но, далеко не повний97) огляд українських реалій Лит ви но- вого трактату, акцентуємо, що подеколи навіть малозначущі на перший погляд його фраґ- менти порушують важливі в іс- торичній ретроспективі питан- ня. Так, скажімо, сюжет про данину Києво-Печерському монастиреві змушує придиви- тися до дій московських воло- дарів щодо захисту інтересів «закордонних» монастирів і церков, які зберегли свою влас- ність на захопленій Москвою території (див. ілюстр.698). Ця політика, безумовно, зміцню- вала промосковські настрої у середовищі українського православного духів- ництва, які вповні виявились у постберестейський період99. У цілому, адекватне сприйняття окремих пасажів трактату Михалона Литвина можливе лише з урахуванням його мотивацій, назагал зрозумілих: він щиро дбав про зміцнення державного організму Великого князівства Литовського, який у середині ХVІ ст. потребував суттєвого реформування. Прикро, що ми не знаходимо відгомонів його ідей у тодішньому письменстві (за винятком проаналізованих вище рефлексій із приводу Києва як Трої, ко- трі сягають, однак, кінця XVI ст. й не мають експліцитних посилань на текст Литвинової праці)100. Ще сумнішим є те, яким було «застосування» самого Литвина: відомо, що в 1553 р. Венцеслав Миколайович контролював випа- сання худоби людьми «турецкого цесаря» на півдні Литовської держави101. Цілком очевидно, що «коефіцієнт корисної дії» письменника міг бути зна- чно більшим. Тож чи не ця марнотратність стосовно інтелектуальних ресур- сів стала однією з причин того занепаду Литви, який так гнітив Михалона Литвина? 97 Ширше про українські сюжети в Литвина див. у нашому нарисі «Михалон Литвин і його опис України» (Котляр М.Ф., Русина О.В. Україна: Хронологія розвитку. – Т.3: Від Батиєвої навали до Люблінської унії. – К., 2008. – С.418–421). 98 Національна бібліотека України ім. В.Вернадського, Інститут рукопису. – Ф.301. – №595 (П.). 99 Див. докл.: Русина О. Ходіння київських ченців до Москви: традиція та її історичне підґрунтя // Православ’я в Україні: Збірник за матеріалами VІI Міжнародної наукової конференції. – Ч.1. – К., 2017. – С.362–370. 100 Щодо можливості впливу ідей Литвина на реалізацію судової реформи, яку він обстоював, див.: Ochmański J. Dawna Litwa: Studia historyczne. – S.153–154; Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – С.55–56. 101 Lietuvos Metrika. – Knyga №564. – P.35–36. Ілюстр.6. Грамота Сиґізмунда I київському воєводі Андрієві Немировичу з наказом не забороняти ченцям Микільського Пустинського монастиря виряджатися по данину до Путивля й Новгорода-Сіверського (1528 р.) Український історичний журнал. – 2019. – №1 Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина 23 REFERENCES 1. Backus, O. (1970). Treason as a Concept and Defections from Moscow to Lithuania in the Sixteenth Century. Forschungen zur Osteuropäischen Geschichte, 15, 119–144. 2. Buzina, O. (2006). Tajnaya istoriya Ukrainy-Rusi. Kiev: Dovira. [in Russian]. 3. Dashkevych, Ya. (2007). Postati: Narysy pro diiachiv istorii, polityky, kul’tury. Lviv: Piramida. [in Ukrainian]. 4. Filyushkin, A.I. (2001). Legendarnye rodosloviya velikikh knyazej litovskikh i velikikh knyazej moskovskikh: printsipy postroeniya. Russkij rodoslovets, (1), 6–14. [in Russian]. 5. Florya, B.N. (1978). Velikoe knyazhestvo Litovskoe i Ryazanskaya zemlya v XV v. In: Slavyane v epokhu feodalizma (pp.182–189). Moskva: Nauka. [in Russian]. 6. Halperin, C.J. (1980). Kiev and Moscow: An Aspect of Early Muscovite Thought. Russian History, 7/3, 312–321. 7. Histsova, L.Z. & Faustova, N.M. (1974). Dopovnennia do «Kataloha kolektsii doku- mentiv Kyivs’koi arkheohrafichnoi komisii». Arkhivy Ukrainy, 1, 50–63. [in Ukrainian]. 8. Isaievych, Ya.D. (1982). Nove dzherelo pro istorychnu topohrafiiu ta arkhitekturni pa- miatky starodavnoho Kyieva. In: Kyivs’ka Rus’: kul’tura, tradytsii (pp.113–129). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 9. Ivakin, H.Yu. (1996). Istorychnyi rozvytok Kyieva XIII – seredyny XVI st. Kyiv: Instytut arkheolohii NANU. [in Ukrainian]. 10. Kashtanov, S.M. (2002). O vzaimootnosheniyakh Kievo-Pecherskogo monastyrya s pravitel’stvom Ivana IV v 1583 g. Istoricheskij arkhiv, 4, 189–203. [in Russian]. 11. Kazakov, O. (2012). Kyivs’ka trahediia 1482 r.: Istoryko-dyplomatychnyi analiz. Visnyk DAKKKM, 2, 177–180. [in Ukrainian]. 12. Khoroshkevich, A. (1996). Mikhalon Litvin i Ivan Peresvetov. In: Mappa mundi (pp.207–211). L’viv; Kyiv; Niu-York: Vydavnytstvo M.P.Kots’. [in Russian]. 13. Klonovych, S. (1987). Roksolaniia. Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian]. 14. Kovalskij, N.P. (1978). Istochnikovedenie i arkheografiya istorii Ukrainy XVI – pervoj poloviny XVІI v. (Part 2). Dnepropetrovsk: DGU. [in Russian]. 15. Lukšaitė, I. (1985). Biblioteka Salomona Rysińskiego. Odrodzenie i Reformacja w Polsce, (30), 191–206. [in Polish]. 16. Mickūnaitė, G. (2006). Making a Great Ruler: Grand Duke Vytautas of Lithuania. Budapest; New York: CEU Press. 17. Mylnikov, A.S. (1999). Kartina slavyanskogo mira: vzglyad iz Vostochnoj Evropy. Sankt-Peterburg: Peterburgskoe vostokovedenie. [in Russian]. 18. Ochmański, J. (1986). Dawna Litwa: Studia historyczne. Olsztyn: Pojezierze. [in Polish]. 19. Ochmański, J. (1990). Historia Litwy. Wrocław; Warszawa; Krakόw: Zakład Narodowy im. Ossolińskich. [in Polish]. 20. Ochmański, J. (1976). Michalon Litwin i jego traktat «O zwyczajach Tatarów, Litwinów i Moskwicinów» z połowy XVI wieku. Kwartalnik Historyczny, 4, 765–783. [in Polish]. 21. Ochmański, J. (1996). Najdawniejsze księgozbiory na Litwie od końca XIV do połowy XVI wieku. In: Europa Orientalis: Polska i jej wschodni sąsiedzi od średniowiecza po współczesność (pp.73–83). Toruń: UMK. [in Polish]. 22. Okhman’skij, E. (1979). Mikhalon Litvin i ego traktat o nravakh tatar, litovtsev i moskvityan serediny XVI v. In: Rossiya, Pol’sha i Prichernomor’e v XV–XVIII vv. (pp.97– 117). Moskva: Nauka. [in Russian]. 23. Pelenski, J. (1974). Russia and Kazan: Conquest and Imperial Ideology (1438–1560-s). Hague; Paris: Mouton. 24. Rusyna, O.V. (1992). Do pytannia pro zemel’ni volodinnia Kyievo-Pechers’koho monastyria na Livoberezhzhi (za aktamy XVI–XVII st.). Ukrains’kyi arkheohrafichnyi shchorichnyk, 1, 300–306. [in Ukrainian]. 25. Rusyna, O.V. (2017). Khodinnia kyivs’kykh chentsiv do Moskvy: tradytsiia ta ii isto- rychne pidgruntia. Pravoslav’ia v Ukraini, (7/1), 362–370. [in Ukrainian]. 26. Rusyna, O.V. (2017). Polityko-konfesiini oriientyry pravoslavnykh kantseliarystiv rubezhu XV–XVІ st. Ukrains’kyi istorychnyi zhurnal, 5, 4–23. [in Ukrainian]. Український історичний журнал. – 2019. – №1 24 Олена Русина 27. Rusyna, O.V. (2018). Radzyvilly i Ukraina: sotsiokul’turni aspekty vzaiemyn (XVІІ – seredyna XVІІІ st.). Ukrains’kyi istorychnyi zhurnal, 1, 18–45. [in Ukrainian]. 28. Rusyna, O.V. (2005). Studii z istorii Kyieva ta Kyivs’koi zemli. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian]. 29. Rusyna, O.V. (Comp.). (2012). Istoriia Ukrainy v osobakh. Kyiv: Ukraina. [in Ukrainian]. 30. Said, E. (2001). Oriientalizm. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian]. 31. Sas, P. (2010). «Yerusalyms’ka» ideia 1620-kh rokiv Iova Borets’koho. In: Ukraina kriz’ viky (pp.259–268). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian]. 32. Skep’yan, А.А. (2013). Knyazi Slutskiya. Minsk: Belarus’. [in Belarusian]. 33. Smetanina, S.I. (2000). Novyj dokument o prebyvanii ryazanskogo knyazya Ivana Ivanovicha v Litve. Russkij diplomatarij, (6), 14–16. [in Russian]. 34. Vilimas, D. (1996). Mikhalon Litvin i Fyodor Evlashevskij – dva vzglyada na refor- mu sudov Velikogo knyazhestva Litovskogo 1564–1566 gg. Nash radavod, (7), 214–219. [in Russian]. 35. Vilimas, D. (1997). Mykolas Lietuvis ir Teodoras Jevlaševskis: du požiūriai į 1564– 1566 m. LDK teismų reformą. In: Lietuvos valstybė XII–XVIII a. (pp.159–172). Vilnius: Lietuvos istorijos institutas. [in Lithuanian]. 36. Yurginis, Yu.M. (1979). Posol’stvo Mikhaila Litvina u krymskogo khana v 1538– 1540 gg. In: Rossiya, Pol’sha i Prichernomor’e v XV–XVIII vv. (pp.87–96). Moskva: Nauka. [in Russian]. 37. Zharkykh, M. (2000). Traktat Mykhalona Lytvyna 1615 roku yak sotsial’na utopiia ta istorychne dzherelo. Zapysky NTSh, 240, 7–42. [in Ukrainian]. Olena Rusyna Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Leading Research Fellow, Department of History of Ukraine of the Middle Ages and Early Modern Times, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine), erusina@ukr.net UKRAINIAN ASPECTS OF MICHALONUS LITUANUS’S LITERARY OUTPUT The article focuses on the treatise "De Moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum" written in Latin са.1550, presented to the Polish-Lithuanian ruler Sigismund August and fragmentarily published in 1615. Its author hid his name under the pseudonym Michalonus Lituanus. The treatise is now attributed to Wenceslaw Mikolaewich, a Latin secretary of the Grand Duchy of Lithuania’s state chancellery. Author adds some new facts to his biography and analyzes Ukrainian aspects of his literary work. This helps her to shed some additional light on the treatise as a monument of sociopolitical thought of the age. A special attention is paid to the concept "Kyiv as Troy" which is the only evidence of public reception of the treatise. Of no less importance is a controversial issue of relationship between Muscovite ruling circles and some Kyivan monasteries which lost their land property after the war between Muscovy and Lithuania (1500–1503). According to author’s observations, in the 16th century in contradiction to what Lituanus said Muscovite rulers recognized legal right of Kyivan monasteries to draw interest from monastic lands near Novhorod- Siverskyi, Starodub and Putyvl. Keywords: Michalonus Lituanus, Grand Duchy of Lithuania, Kyiv, Kyiv Cave Monastery, Ivan the Terrible.

Українські реалії в літературному доробку Михалона Литвина

Institution

Ähnliche Einträge