Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.)

Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавському воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний «народ руський» – третього члена Речі Посполитої. Стаття складається із трьох основних блоків. У пер...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2019
Автор:	Старченко, Н.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2019
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179276
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.) / Н. Старченко // Український історичний журнал. — 2019. — № 2. — С. 4-45. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179276
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1792762021-04-20T01:25:58Z Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.) Старченко, Н. Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавському воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний «народ руський» – третього члена Речі Посполитої. Стаття складається із трьох основних блоків. У першому увагу зосереджено на центральному, як видається, питанні дискусій на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських (руських) воєводств до Корони Польської. Волинська шляхта, котра виявилася у фарватері сеймової боротьби, розглядала цей акт як приєднання зі своїми правами, що мали бути ґарантовані присягою короля, сенату, шляхетських послів. Такий варіант передбачав суб’єктність української шляхти та претензії її на паритетність у перемовинах із «коронярами». Натомість представники Корони вважали, що ці території мають бути повернуті до її складу як питома частина, а руська шляхта таким чином долучиться до прав, що ними володіла коронна, одноосібно присягнувши королю та Короні. У підсумку волиняни в обмін на відмову від своїх вимог – взаємної присяги коронних представників на підтвердження їхніх прав – отримали можливість самим скласти текст привілею, що включав їхні права, які король мав ґарантувати своєю присягою. Очевидно, що текст, запропонований волинянами, був відредагований іншою стороною – членами спеціально створеної для цього комісії, звідси й певні суперечності на рівні риторики. Цей незбіг очікувань сторін щодо об’єднання (приєднання «з правами» чи «до прав») буде зафіксовано й у претензіях волинян по унії. Аналізується судова практика Волині, яка демонструє увагу шляхти до чіткого дотриманням двох пунктів привілеїв: використання руської мови у судочинстві й адміністрації та ІІ Литовського статуту як «свого» права для Волинського, Київського, Брацлавського воєводств. Видається, що саме судове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало чи не щодень українська шляхта відточувала арґументи на захист своїх прав і своєї території, відповідно до уявлення про себе як окремий політичний «народ». Ці доводи сповна будуть використані в релігійній полеміці щодо Берестейської унії 1596 р. Аналізується, як люблінські привілеї в полемічних текстах Мартіна Броневського, Захарії Копистенського та Мелетія Смотрицького прислужилися конструюванню територіально-правової концепції «руського народу» (що проживає на певній території й має власні права), яка складе поважну конкуренцію конфесійній моделі (руський народ як народ православний). Водночас ця концепція буде озвучена українською шляхтою на політичній сцені в 1620–1640-х рр. Завдяки опертю на люблінські привілеї як підстави суб’єктності українських воєводств автори релігійних трактатів та шляхетські парламентарі вироблять на середину XVII ст. уявлення про руський народ як про третього члена Речі Посполитої, паритетного полякам і литвинам. Насамкінець пропонуються деякі міркування щодо перспектив українського історієписання. The article analyzes how the privileges granted to the Volodymyr, Kyiv and Bratslav Voivodeships at the 1569 Lublin sejm contributed to the establishment of these regions’ szlachta’s self-perception as a political nation (with Rus’ as the third member of the Polish- Lithuanian Commonwealth). The article is comprised of the three main parts. In part one, the scholar focuses on the issue she sees as seminal for the discussions at the Lublin sejm regarding the merger of the Ukrainian (Ruthenian) Voivodeships and the Crown of the Kingdom of Poland. Volynian szlachta, which juggernauted the struggle at the sejm, treated the union as a merger where their own rights would be secured and guaranteed by the oath sworn by the king, the Senate, and szlachta ambassadors. This fact highlights the agency of Ukrainian szlachta and its belief that it could negotiate with the Crown szlachta as equals. Representatives of the Crown meanwhile believed that these territories were to be returned as an integral part of the state, and that the local szlachta were to have the same rights accorded to the Crown szlachta; their rights were to be confirmed by uniformly swearing an oath to the king and the Crown. Eventually the Volynians dropped their demand that representatives of the Crown should swear an oath to affirm their rights; in exchange they were allowed to compile a privilege document describing their rights themselves, and the king was to safeguard their rights with an oath. Obviously, the text suggested by the Volynians was edited by the committee created by the other side, resulting in certain contradictions in rhetoric. These clashing expectations regarding the merger, and whether they will be incorporated "with rights" or "into rights", can be traced in the Volynians’ grievances after the Union too. The scholar analyzes Volynian legal practice, which attests to szlachta’s insistence on staunch adherence to two privileges: that Ruthenian (Old Ukrainian) language be used in the justice system and administration, and that the Statute of Lithuania be used as the "local" law for Volynian, Kyiv and Bratslav Voivodeships. She contends that the day-to-day court dealings became the sphere where Ukrainian szlachta perfected the arguments defending their rights and territories ever since the Union of Lublin, and with it their understanding of themselves as a separate political "nation". These arguments will be utilized again in the religious polemic following the Union of Brest (1596). The scholar analyzes how the Lublin privileges contributed to the construction of a territorial and legal notion of the "Ruthenian nation" (inhabiting a certain territory and endowed with unique rights) in the polemical texts by Marcin Broniowski, Zakhariia Kopystenskyi and Meletii Smotrytskyi. This notion posed serious competition to a religion-based model of identity (Ruthenian nation as the Orthodox Christian population). This notion was simultaneously expounded by Ukrainian szlachta on the political scene in the 1620s–1640s. By relying on the privileges granted with the Union of Lublin as the basis for the subjectivity of the Ukrainian voivodeships, the authors of religious treatises and szlachta parliamentarians have developed the notion of a Ruthenian nation as the third component of the Polish-Lithuanian Commonwealth, equal to Poles and Lithuanians, by the mid-17th century. To conclude, the scholar offers some of her thoughts regarding future directions in Ukrainian history writing. 2019 Article Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.) / Н. Старченко // Український історичний журнал. — 2019. — № 2. — С. 4-45. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179276 35.073.53[(477.82)+(477.41)]001.361:342.56«1569/1648» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії
spellingShingle	Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії Старченко, Н. Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.) Український історичний журнал
description	Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавському воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний «народ руський» – третього члена Речі Посполитої. Стаття складається із трьох основних блоків. У першому увагу зосереджено на центральному, як видається, питанні дискусій на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських (руських) воєводств до Корони Польської. Волинська шляхта, котра виявилася у фарватері сеймової боротьби, розглядала цей акт як приєднання зі своїми правами, що мали бути ґарантовані присягою короля, сенату, шляхетських послів. Такий варіант передбачав суб’єктність української шляхти та претензії її на паритетність у перемовинах із «коронярами». Натомість представники Корони вважали, що ці території мають бути повернуті до її складу як питома частина, а руська шляхта таким чином долучиться до прав, що ними володіла коронна, одноосібно присягнувши королю та Короні. У підсумку волиняни в обмін на відмову від своїх вимог – взаємної присяги коронних представників на підтвердження їхніх прав – отримали можливість самим скласти текст привілею, що включав їхні права, які король мав ґарантувати своєю присягою. Очевидно, що текст, запропонований волинянами, був відредагований іншою стороною – членами спеціально створеної для цього комісії, звідси й певні суперечності на рівні риторики. Цей незбіг очікувань сторін щодо об’єднання (приєднання «з правами» чи «до прав») буде зафіксовано й у претензіях волинян по унії. Аналізується судова практика Волині, яка демонструє увагу шляхти до чіткого дотриманням двох пунктів привілеїв: використання руської мови у судочинстві й адміністрації та ІІ Литовського статуту як «свого» права для Волинського, Київського, Брацлавського воєводств. Видається, що саме судове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало чи не щодень українська шляхта відточувала арґументи на захист своїх прав і своєї території, відповідно до уявлення про себе як окремий політичний «народ». Ці доводи сповна будуть використані в релігійній полеміці щодо Берестейської унії 1596 р. Аналізується, як люблінські привілеї в полемічних текстах Мартіна Броневського, Захарії Копистенського та Мелетія Смотрицького прислужилися конструюванню територіально-правової концепції «руського народу» (що проживає на певній території й має власні права), яка складе поважну конкуренцію конфесійній моделі (руський народ як народ православний). Водночас ця концепція буде озвучена українською шляхтою на політичній сцені в 1620–1640-х рр. Завдяки опертю на люблінські привілеї як підстави суб’єктності українських воєводств автори релігійних трактатів та шляхетські парламентарі вироблять на середину XVII ст. уявлення про руський народ як про третього члена Речі Посполитої, паритетного полякам і литвинам. Насамкінець пропонуються деякі міркування щодо перспектив українського історієписання.
format	Article
author	Старченко, Н.
author_facet	Старченко, Н.
author_sort	Старченко, Н.
title	Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.)
title_short	Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.)
title_full	Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.)
title_fullStr	Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.)
title_full_unstemmed	Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.)
title_sort	люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2019
topic_facet	Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179276
citation_txt	Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.) / Н. Старченко // Український історичний журнал. — 2019. — № 2. — С. 4-45. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT starčenkon lûblínsʹkauníââkresursformuvannâkonceptupolítičnogonarodurusʹkogo15691648rr
first_indexed	2025-07-15T18:17:51Z
last_indexed	2025-07-15T18:17:51Z
_version_	1837737938873483264
fulltext	Український історичний журнал. – 2019. – №2 ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ *** До 450-річчя Люблінської унії УДК 35.073.53[(477.82)+(477.41)]001.361:342.56«1569/1648» Наталія СтарчеНко докторка історичних наук, старша наукова співробітниця, відділ теорії і методики археографії та джерелознавчих наук, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАНУ (Київ, Україна); наукова співробітниця (за сумісн.), сектор соціальної історії, Інститут історії України НАНУ (Київ, Україна) interregnum@ukr.net ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ ЯК РЕСУРС ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТУ ПОЛІТИЧНОГО «НАРОДУ РУСЬКОГО» (1569–1648 рр.)* Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавсько- му воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний «народ руський» – третього члена Речі Посполитої. Стаття складається із трьох основних блоків. У першому увагу зосереджено на центральному, як видається, питанні дискусій на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських (руських) воєводств до Корони Польської. Волинська шляхта, котра виявилася у фарва- тері сеймової боротьби, розглядала цей акт як приєднання зі своїми правами, що мали бути ґарантовані присягою короля, сенату, шляхетських послів. Та- кий варіант передбачав суб’єктність української шляхти та претензії її на паритетність у перемовинах із «коронярами». Натомість представники Ко- рони вважали, що ці території мають бути повернуті до її складу як питома частина, а руська шляхта таким чином долучиться до прав, що ними володі- ла коронна, одноосібно присягнувши королю та Короні. У підсумку волиняни в обмін на відмову від своїх вимог – взаємної присяги коронних представників на підтвердження їхніх прав – отримали можливість самим скласти текст привілею, що включав їхні права, які король мав ґарантувати своєю присягою. Очевидно, що текст, запропонований волинянами, був відредагований іншою стороною – членами спеціально створеної для цього комісії, звідси й певні су- перечності на рівні риторики. Цей незбіг очікувань сторін щодо об’єднання Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 5 Пошуки витоків ідеї руського народу як третього члена Речі Посполитої, що постане під час дискусій над Гадяцькою угодою 1658 р. й Великим князівством Руським, неминуче повертають дослідника до «початку» істо- рії – багатоликої Люблінської унії. Вона, трансформувавши персональну унію між Великим князівством Литовським і Короною Польською у спіль- ну державу Річ Посполиту Двох Народів, стала для українських теренів новою точкою відліку та сильним поштовхом у формуванні шляхтою сво- єї окремої від литвинів і поляків1 «руської» ідентичності. Перебіг подій Люблінського сейму 1569 р. детально прописано2, тож я зупинюся лише на тих його моментах, які демонструють рівень самосвідомості волинських князів і шляхти та задають дещо інший модус для аналізу подальшої істо- рії українських земель у складі Польського королівства. Як видається, вони до сьогодні недооцінені досить великою та різноманітною у своїх підходах 1 «Литвинами» й «поляками» називали мешканців, відповідно, Великого князівства Литовського та Корони Польської незалежно від етнічного походження. На означення Волинського, Київського, Брацлавського воєводств та їх населення вживатиму прикметники «руські»/«українські», що є в даному випадку технічним терміном. 2 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.IV. – К., 1993. – С.386–417; Halecki O. Przyłączenie Podlasia, Wołynia i Kijowszczyzny do Korony w roku 1569. – Kraków, 1915; Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р.: Між унією та інкорпорацією // Його ж. З народу руського: Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569–1648) / Пер. із пол. – К., 2016. – С.414–436. (приєднання «з правами» чи «до прав») буде зафіксовано й у претензіях волинян по унії. Аналізується судова практика Волині, яка демонструє увагу шляхти до чіткого дотриманням двох пунктів привілеїв: використання руської мови у судочинстві й адміністрації та ІІ Литовського статуту як «свого» права для Волинського, Київського, Брацлавського воєводств. Видається, що саме су- дове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало чи не щодень українська шляхта відточувала арґументи на захист своїх прав і своєї території, відповідно до уявлення про себе як окремий політич- ний «народ». Ці доводи сповна будуть використані в релігійній полеміці щодо Берестейської унії 1596 р. Аналізується, як люблінські привілеї в полемічних текстах Мартіна Броневського, Захарії Копистенського та Мелетія Смо- трицького прислужилися конструюванню територіально-правової концепції «руського народу» (що проживає на певній території й має власні права), яка складе поважну конкуренцію конфесійній моделі (руський народ як народ пра- вославний). Водночас ця концепція буде озвучена українською шляхтою на по- літичній сцені в 1620–1640-х рр. Завдяки опертю на люблінські привілеї як підстави суб’єктності українських воєводств автори релігійних трактатів та шляхетські парламентарі вироблять на середину XVII ст. уявлення про руський народ як про третього члена Речі Посполитої, паритетного полякам і литвинам. Насамкінець пропонуються деякі міркування щодо перспектив українського історієписання. Ключові слова: Річ Посполита, Велике князівство Литовське, Корона Поль- ська, Люблінська унія, сейм, шляхта, привілей, право, суд, полемічна літера- тура, Берестейська унія. * Моя велика вдячність Є.Сакал та А.Шпірту за допомогу з літературою під час роботи над цією статтею. Український історичний журнал. – 2019. – №2 6 Наталія Старченко історіографією3. Передусім аналізуватиму, як люблінські привілеї, надані «Волинській землі» (Волинське і Брацлавське воєводства) й «Київському князівству»4, стали важливим ресурсом для формування у шляхти прилу- чених до Корони українських теренів уявлень про себе як про політичний народ – третього члена Речі Посполитої5. Для дослідження реакції укра- їнської шляхти на Люблінський сейм і його наслідки для мешканців русь- ких воєводств я скористалася матеріалом волинських судових книг, адже саме вони демонструють, за яких обставин у судовому повсякденні «прига- дували» отримані привілеї. Цей матеріал практично не використовувався в історіографії, адже його пошуки пов’язані з копітким переглядом запи- сів судових процесів, під час яких сторони або їхні адвокати апелювали до люблінських привілеїв (на жаль, подібні матеріали для Київського і Брацлавського воєводств не збереглися). Важливим джерелом стала також полеміка між прихильниками та супротивниками Берестейської унії після 1596 р. Її значення для формування уявлень про руський народ було заува- жене й частково проаналізоване дослідниками, а проте їхній висновок про переважно конфесійний характер поняття «руський народ» потребує сер- йозної корекції з уведенням до аналізу ще одного параметра – люблінських привілеїв. Саме «власне право», отримане/підтверджене на Люблінському сеймі, у контексті леґалістичного мислення ранньомодерної людини6 – важ- лива складова конструювання православними авторами концепції «русько- го народу» як політичного народу Речі Посполитої (паритетного полякам і литвинам), що мешкає на власній території й «сидить» під «своїм» правом. Велике питання – чи були ці автори конструкторами, а чи лише відповідно оформили шляхетські уявлення – потребує прискіпливішого дослідження. Однак цілком можливо, що підвалини для територіально-правової моде- лі «руського народу», яка оформилася в полемічних наративах і водночас озвучувалася українською шляхтою на політичній сцені 1620–1630-х рр., було закладено впродовж перших трьох десятиліть по Люблінській унії. Ці та інші питання, які розглядатимуться (частково артикулюватимуться) нижче, мають спонукати вітчизняних дослідників до ширших рефлексій 3 Див., напр., огляди історіографії з приводу Люблінської унії: Яковенко Н. Скільки істориків – стільки уній (з нагоди 440-ліття Люблінської унії) // Український гуманітарний огляд. – Вип.14. – К., 2009. – С.9–42; Білоус Н. Люблінська унія 1569 р.: історіографічні погляди та інтерпретації (до 440-річчя Люблінської унії) // Український історичний журнал. – 2010. – №1. – С.65–83. 4 Такі формулювання вживалися у привілеях, хоч на той час ці адміністративно- територіальні одиниці існували як Київське й Волинське воєводства. 5 Див. таку спробу: Borzęcki J. Unia lubelska jako czynnik kształtowania się ukraińskiej świadomości narodowej // Unia lubelska i tradycje integracyjne w Europie Środkowo-Wschodniej. – Lublin, 1999. – S.60–83. Однак у цьому разі йдеться радше про історіографічний огляд, аніж про дослідження. Натомість ця тема, хоч і не спеціально, так чи інакше зринає в розвідках Н.Яковенко, присвячених різним аспектам складання ідентичності руських князів і шляхти (див.: Яковенко Н. Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – початку XVIII ст. – К., 2012. – С.16, 378–380). 6 Про важливість права для тогочасної політичної думки Речі Посполитої як засадничого елементу мислення про державу, суспільство, стосунків між особою і спільнотою, міжперсональних взаємин див.: Grześkowiak-Krwawicz А. Dyskurs polityczny Rzeczypospolitej Obojga Narodów. – Toruń, 2018. – S.77–137. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 7 над історією української шляхти як політичного суб’єкта в Речі Посполитій, відповідно й над способами писання про українську Річ Посполиту. У рамках ґранд-наративу М.Грушевського та в тих його модифікаціях, що існують на сьогодні в українській історіографії, Люблінська унія – це «чорна» дата, що відкрила браму на українські терени для польського панування в усіх сферах. Певними захисними бар’єрами перед домінуванням «коро- нярів» стали умови Люблінської унії, однак вони, за М.Грушевським, були швидко зламані, зокрема й через інтенсивну полонізацію та покатоличен- ня руської-української шляхти. Уважається, що руська еліта – князі і шлях- та – згаяли свій шанс на Люблінському сеймі ввійти в новопосталу державу рівноправним її членом: вони його «проспали» чи не помітили7, задовольнив- шись мало не подарованими привілеями як платою за лояльність. Водночас Я.Пеленський, котрий активно дотримувався цієї думки та акцентував увагу на мінімалізмі люблінських надань, зауважив, що українські князі та шлях- та не могли претендувати на більше, адже не мали у складі Великого князів- ства Литовського бодай якоїсь автономії. Брак претензій князів і шляхти на повноправне членство в Речі Посполитій, як зауважує історик, демонструє не стільки низький рівень їхньої політичної активності чи самосвідомості, скільки специфіку правової ситуації8. Суттєві зміни в підходах до Люблінської унії можна зауважити у стат- тях, що з’явилися на момент 440-ї річниці цієї події. Зокрема Н.Яковенко свій тематичний огляд української та польської історіографії підсумовує спостереженням: нові студії увиразнюють присутність у Речі Посполитій «третього члена» з власною позицію, часто відмінною від решти мешкан- ців Республіки9. Власне, це увиразнення в межах української історіографії передусім завдячує і проблематизацією, і дослідженням багатьох її аспек- тів самій Н.Яковенко10. Зміни, що стосувалися безпосередньо аналізу унії, чи не найяскравіше представлено у працях Г.Литвина й Т.Кемпи. Перший, детально аналізуючи перебіг приєднання до Корони Польської україн- ських воєводств на Люблінському сеймі, уперше в історіографії говорить про 7 Для Н.Яковенко важливо було «десакралізувати» цю дату через антропологізацію історії, ураховуючи той факт, що для ранньомодерної людини зв’язок із державою значною мірою мислився як зв’язок із володарем, спільним для ВКЛ та Корони. Тож, на думку дослідниці, Люблінська унія практично не була помічена її сучасниками. Вона зауважує, що на самому сеймі послам від шляхти «випало зіграти роль радше пасивного спостерігача, ніж активного учасника з вирішальним голосом. […] Зокрема, шляхетські посли на Люблінському сеймі взагалі мовчали, передавши слово князям», а ті висували мінімальні вимоги (див.: Яковенко Н. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України / Вид. 2-ге, перероб. та розшир. – К., 2005. – С.200–202). 8 Pelenski J. Inkorporacja ukraińskich ziem dawnej Rusi do Korony w 1569 roku: Ideologia i korzyści – próba nowego spojrzenia // Przegląd Historyczny. – T.65. – Z.2. – 1974. – S.243–262. 9 Яковенко Н. Скільки істориків – стільки уній (з нагоди 440-ліття Люблінської унії)... – С.35. 10 Див., напр., спільну працю Н.Яковенко й Т.Хинчевської-Геннель, підрозділ якої безпосередньо стосується формування уявлень про руський народ як про третього члена Речі Посполитої в першій половині XVII ст., спровокованого, зокрема, полемікою навколо Берестейської унії: Chynczewska-Hennel T., Jakowenko N. Społeczeństwo – religia – kultura // Między sobą: Szkice historyczne polsko-ukraińskie. – Lublin, 2000. – S.111–151. Див. також: Jakowenko N. Ruś jako trzeci człon Rzeczypospolitej Obojga Narodów w myśli ukraińskiej I połowy XVII wieku // Unia lubelska i tradycje integracyjne... – S.79–83. Український історичний журнал. – 2019. – №2 8 Наталія Старченко високу суб’єктність волинських князів і шляхти, котрі запропонували себе як повноправного партнера в перемовинах. Дослідник звернув увагу, що у привілеях Волинській землі та Київському князівству не стільки йшлося про «інкорпорацію», скільки про права шляхти цих теренів, відповідно при- вілеї нагадують радше суспільну угоду двох відносно рівноправних сторін, аніж акт приєднання. Як зауважує Г.Литвин, рівень партнерства україн- ських земель щодо Польського королівства був, поза сумнівом, дещо іншим, аніж у Великого князівства Литовського, яке мало статус члена федерації. А проте реґіональна автономія українським воєводствам була ґарантована11. Т.Кемпа, який розпочав свої дослідження задовго до ювілейної дати, гово- рить про потребу відмовитися від підходів, де позиція волинських князів і шляхти сприймається винятково як підпорядкована інтенціям двох голо- вних гравців – коронярів і литовської еліти. Він наголошує на власній пози- ції української сторони та її ключовій ролі в постанні Речі Посполитої, адже за солідарних її дій із литовською елітою та жорсткої відмови від входження до Корони наслідки Люблінського сейму могли бути іншими. Натомість по- зиція волинян, що ґрунтувалася на розумінні своєї окремішності у Великому князівстві й вигодах від входження до Корони, вибила з рук литвинів карти для можливих торгів. Т.Кемпа детально зупиняється на причинах, які штов- хали князів і шляхту українських теренів до об’єднання з королівством: вони тривалий час були відтиснуті від ключових позицій у Литві і як православні (за умовами Городельської унії), і як мешканці далекої провінції, обмежені в наданнях урядів, нерухомості переважно своєю територією. Звичайно, тра- плялися унікальні ситуації, як тримання православним князем Костянтином Івановичем Острозьким урядів гетьмана, віленського каштеляна, троцького воєводи, однак великий князь під тиском литвинів окремо застеріг, що воє- водство князеві надавалося як виняток. Входження до Корони натомість за- безпечувало українським князям і шляхті нові можливості – участь на рівних із представниками інших воєводств у політичному житті країни та збільшен- ня потенціалу для кар’єрних і майнових очікувань12. Остаточна ліквідація Сиґізмундом Авґустом обмежень для православних у Литві привілеями 1563 11 Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р. ... – С.431. 12 Тим більше, що матримоніальні пов’язання найвпливовішого на Волині князівського роду Острозьких на той час уже сягнули Корони: князь Ілля Острозький був одружений із Беатою Костелецькою, а його брат Василь-Костянтин – із Софією Тарновською. Про стосунок князів Острозьких до унії див.: Kempa T. Kniaziowie Ostrogscy wobec idei unii polsko-litewskiej w XVI wieku // Велика Волинь: Острогіана в Україні і Європі: Матеріали міжнародного наукового симпозіуму 29–30 червня 2001 р. – Т.23. – Старокостянтинів, 2001. – С.12–23. Про позицію руських князів і шляхти в переддень і під час унійного сейму див.: Kempa T. Magnateria ruska wobec unii lubelskiej (1569) // Białoruskie Zeszyty Historyczne. – T.16. – 2001. – S.5–25; Idem. Rusini wobec unii lubelskiej: Czy ruscy możni i szlachta chcieli ściślejszego połączenia z Polską w 1569 roku. – Unia lubelska. Unia europejska. – Lublin, 2010. – S.83–94; Idem. Możnowładztwo i szlachta ukraińska wobec unii lubelskiej (1569) // Liublino unija: ideja ir jos tęstinumas / Unia lubelska: idea i jej kontynuacja. – Vilnius, 2011. – S.172–187; Кемпа Т. Волиняни і Люблінська унія 1569 року // Студії і матеріали з історії Волині. – Кременець, 2012. – С.240–265. Ширше про становище українських земель у Речі Посполитій див.: Kempa T. Ziemie ruskie inkorporowane do Korony w 1569 roku – obrębności prawnoustrojowe i postawy szlachty ukraińskiej (ruskiej) do połowy XVII wieku // Rzeczpospolita w XVI–XVIII wieku: Państwo czy wspólnota. – Toruń, 2007. – S.129–148. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 9 і 1568 рр. в переддень Люблінського сейму 1569 р. була яскравою демонстра- цією цих авансів і мала збільшити, як зауважував Ю.Бардах, ряди симпати- ків унії серед руської шляхти13. Люблінський сейм як незбіг очікувань: волинська «пристойна спілка» versus коронна «реституція» Тож зупинімося на кількох подіях весни 1569 р. Нагадаю, що в ніч на 1 березня представники Великого князівства Литовського покинули Люблінський сейм на знак протесту проти намагань коронярів позбавити Литву ознак суверенності. Їхній приклад наслідували й волиняни, щоправда дехто без зайвого поспіху14. У відповідь на сеймі прозвучала пропозиція ви- лучити Волинь (Волинське, Брацлавське воєводства) та Підляшшя зі складу ВКЛ і приєднати їх до Корони. 5 березня король видав інкорпораційні при- вілеї. Інформацію про це було надіслано волинянам у вигляді королівського універсалу, яким князям та представникам шляхти наказувалося прибути на сейм для складання присяги на вірність королю й державі. Однак воли- няни до Любліна не квапилися, почергово надсилаючи листи з відомостями про наглу хворобу, що спіткала чи не всіх без винятку реґіональних достой- ників. 29 березня на своєму зібранні волиняни уклали петицію до короля, в якій заявляли, що загалом раді «пристойному сполку» з Короною, однак для них неприйнятний у цій справі примус – декрет чи наказ, адже вони люди вільні, рівні у правах із коронною «братією». Волиняни пропонували зібрати окремий сейм на кордоні свого воєводства й Польського королівства, де могли б обговорити умови унії. Позицію волинян К.Мазур потрактував як таку, що перебувала у фарватері литовської політики й була спровоко- вана тиском на них литвинів із метою затягнути час15. На користь такого пояснення свідчать кілька листів, якими представники литовської еліти об- мінялися між собою та з деякими волинськими князями. Волиняни на по- зір виявляли готовність координувати свої дії з литвинами та запевняли їх у своїй лояльності. Утім навряд чи можна напевно розраховувати у цій си- туації на щирість гравців. Т.Кемпа зазначає, що декларована солідарність волинян дисонувала з подальшими подіями – неочікуваною для литвинів поступливістю позірних союзників у питанні унії по прибутті їх до Любліна в кінці травня16. Звернімо увагу на фраґмент листа литовського земського під- скарбія Миколая Нарушевича до віленського воєводи Миколая Радзивілла Рудого від 11 червня 1569 р., уже після включення до Корони Польської Київського воєводства, де він із гіркотою мав констатувати: «Підляшани, без найменшого сумніву, самі прагнули того одірвання, але і по панах волин- цях теж бачу, що [вони], не відчуваючи на собі великого тиску, самі до того 13 Bardach J. Od aktu w Krewie do Zaręczenia Wzajemnego Obojga Narodów (1385–1791) // Unia Lubelska i tradycje integracyjne... – S.18. 14 Скажімо, ще на тиждень затримався в Любліні князь Костянтин Острозький. 15 Mazur K. Nieznana petycja szlachty wołyńskiej do króla w dobie sejmu lubelskiego 1569 r. // Соціум: Альманах соціальної історії. – Вип.2. – К., 2003. – С.50. 16 Kempa T. Rusini wobec unii lubelskiej… – S.84, 93. Український історичний журнал. – 2019. – №2 10 Наталія Старченко поспішили». Більше того, як зауважував підскарбій, саме вони виступали ініціаторами відмежування від ВКЛ Бреста й Пінська аж по річку Ясельду17. У цьому контексті логічно інтерпретувати петицію як вияв суб’єктності волинської шляхти. Вона не заперечувала проти входження до складу Корони, однак розглядала цей акт не як «інкорпорацію», а як унію, зокрема й на власних умовах, запропонувавши себе як рівноправного самостійного партнера в перемовинах. Волинські князі та шляхта, прибувши наприкінці травня, після тривало- го зволікання, до Любліна, у відповідь на вимогу присягати на вірність коро- лю й Короні висунули свої побажання. Спочатку посли від шляхти 23 травня «домовлялися – якщо мають присягати, аби також корона їм присягла»18, а наступного дня і князі погоджувалися присягати лише в тому випадку, якщо їм складуть присягу навзаєм король, пани-рада (сенат) і коронне ри- царство, тобто всі репрезентанти Польського королівства. За такою схемою 1 липня відбулося присягання представників Корони й Великого князів- ства Литовського, тож чи не може ця вимога вказувати на розуміння волин- ськими князями і шляхтою входження до Корони як партнерського союзу? Чим були в такому разі унійні привілеї для української шляхти: мінімумом, отриманим із ласки, а чи компромісом поміж їхніми вимогами та позицією короля, коронних сенаторів і послів? Коронний варіант передбачав приєднання Волині як акт реституції – по- вернення територій, що віддавна належали Польському королівству й були певний час від нього відірвані19. Ось таке пояснення прозвучало у відповідь на вимогу волинян взаємної присяги від короля та Корони. Волинська шляхта отримувала в результаті свого «повернення» ті права, якими ко- ристувалася їхня коронна «братія» як рівні з рівними. Ці права та свободи вже було підтверджено присягою короля, а коронна шляхта, своєю чергою, присягла на вірність йому й королівству. Тож українська шляхта, долучаю- чись до Корони, мала поклястися у вірності її репрезентантам, отримуючи 17 Ширше цитата звучить так: «[...] o Podlaszany nic nie wątpiąc, że sami tego pragneli oderwania, alie y po panach Wołyńcach tosz widzę, że tesz tak wielkiego gwałtu na się nie mieli, alie się sami pośpieszyli do tego. Jakosz i teraz: instigatorow większych nie masz przeciwko Litwie, iako panowie Wołyńcy, chociasz snać nie wszystcy (bo y Brześć Litewski wszystek y Pińsk także aże po Jasiołdę rzekę odgraniczają do Corony)? A zwłaszcza pan Bokiej, którego panowie Poliacy, dla wielkiei wiadomości rzeczy, croniką zową» (див.: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. – Т.7. – Вильно, 1870. – С.44). 18 Дневник Люблинского сейма 1569 года: Соединение Великого княжества Литовского с Королевством Польским / Изд. О.Коялович. – Санкт-Петербург, 1896. – С.377 («domawialy, – gdi mayą przisyadz, aby thyz korrona onim przisiegla»). У підсумку того дня представники волинської шляхти присягнули. Серед них були: луцький земський суддя Гаврило Бокій (людина великих знань, якого називали «Хронікою»), господарський маршалок і володимирський городничий Василь Загоровський, володимирський земський суддя й активний учасник у майбутньому політичного життя волинян Богдан Костюшкович-Хоболтовський, луцький ключник, знаний парламентар під час перших безкоролів’їв і майбутній луцький староста Олександр Жоравницький, представники двох дрібніших князівських родин – Якуб Воронецький (зі Збаража) та Остафій Сокольський. 19 Там же. – С.378 («tho przislo za sprawiedliwym decretem iego kroliewskiei mosczi, ze wroczycz raczil, czo bylo zdawna koronnego»). Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 11 ґарантований, спільний для всіх, набір «свобод і вольностей»20. Як додав мар- шалок Посольської ізби від імені послів, наголошуючи на рівності обох сторін та прагненні коронярів до братерства: «Просимо, аби ваша милість не від- мовлялися чинити згідно з повинністю своєю, адже сталося те за справедли- вим декретом його королівської милості, який вирішив повернути, що здавна було коронним»21. Однак волинська шляхта мала власне уявлення про акт приєднання. Звичайно, можна припустити, що, вимагаючи від короля й Корони прися- ги, волиняни лише хотіли ґарантувати собі «участь у всіх свободах і правах коронної шляхти»22, як і підляшани, котрі перед тим теж вимагали присяги від Корони. Однак події 24 травня підважують цю тезу. Того дня про ви- могу взаємної присяги заявила волинська еліта-князі – воєвода волинський Олександр Чарторийський, староста луцький, брацлавський і вінницький Богуш Корецький, київський воєвода, волинський маршалок і володимир- ський староста Костянтин Острозький, Костянтин Вишневецький. Спочатку князь Корецький наголосив у своєму виступі на договірному характері при- єднання: важливо, аби присягали не лише ті, хто приєднується, а й «той при- сягав, хто кого до себе бере»23. Далі князь Костянтин Вишневецький нагадав королю, що стосунки його предків укладалися з предками волинян згідно з правом, відповідно й нинішній монарх мав чинити так, щоб ні у чому не було порушено їхні вольності. Вишневецький заявляв: «Приєднуємося як люди вільні, аби не були в почтивості своїй шляхетській принижені, адже ми є на- род такий почтивий, що жодному народові не поступимося, і чуємося в тому шляхетстві рівними кожному народові»24. Отже волинський воєвода окрес- лив суб’єктність спільноти, що її він репрезентував, як окремого народу зі своїми власними «вольностями»-правами, а не частини, що поверталася до цілого. Г.Литвин задається доречним питанням: який же народ мав на ува- зі князь? І відповідає: очевидно, «руський». Однак, на його думку, поняття 20 Там же. – С.377 («nam niepotrzeb thego, abysmy waszmoscziom przisiegacz miely, abowiem waszmoscziow bierzemy na przysiegy na swe, ktoresmi przisiegly koronye, yz waszmoscziow, yako braczyą, do wsitkich wolnosczi swich bierzemi; nyechczemy miecz nycz wieczei nad waszmoscziow; przethoz nam thego niepotrzeba, bo wsitkiego sczensczya wespolek z waszmoscziami uzywacz bedziemy, niesczęsczia – takze, yakoz braczyą, a czlonki yuz koronnimi»). 21 Там же. – С.378 («zawzdi rowni z rownego sie weseli, a my sobie waszmoscziow za rowne bicz we wsem rownemi rozumiemy: przetho thyz z waszmoscziamyi braterstwa pragniemi. Prosimy, abysczie sie waszmosczie z powinnosczy swey czynycz niewymawyaly, gdyz tho przislo za sprawiedliwym decretem iego kroliewskiei mosczi, ze wroczycz raczil, czo bylo zdawna koronnego»). 22 Halecki O. Przyłączenie Podlasia, Wołynia i Kijowszczyzny do Korony... – S.160. 23 Дневник Люблинского сейма 1569 года... – С.381. Князь Корецький відповів: «Gdiz to wola wassei krolewskiei mosczi, abismi przysiege czinili, tedi prosimi, abi tez nam przysiega bila ucziniona od wassei krolewskiei mosczi y od rad koronnich y od riczerstwa, gdiz to iest slusna rzecz – kto komu przisiega, a do kogo przystaie, abi ten przisiagl, czo go do sibie bierze». Він також пояснив зволікання волинян із приїздом на сейм тим, що надісланий до них королівський лист було скріплено печаткою Корони, чого ніколи не бувало (цей арґумент став аналогічним раніше висловленому в березневій петиції волинської шляхти). 24 Там же. – С.381–382 («Іz przistaiemi liudzie wolni, swobodni, abismi nie bili w zacznoscziach swich slacheczkich unizeni, gdizesmi iest narod tak potcziwi, iako zadnemu narodowi na swieczie naprzod nycz niedami, y czuiemi sie w tim, zesmi kazdemu narodowi są rowni sliachecztwem»). Український історичний журнал. – 2019. – №2 12 Наталія Старченко «русь» і «руський» надто розмиті для того, щоб можна було говорити про опертя «руської національної програми» Вишневецького на певну терито- рію чи етнічну спільноту. Зайве полемізувати з тезою про багатоаспектність поняття «русь» для останньої третини XVI ст., яке залишалося таким і для першої половини XVIІ ст., позначаючи, скажімо, сукупність православних у рамках Київської митрополії, себто в Короні та ВКЛ, а водночас спільно- ту трьох (а з появою Чернігівського воєводства – чотирьох) українських воє- водств, чия суб’єктність виразно оприявнена на 1630–1640-ві рр. Тож чи не потрапляємо ми в лінґвістичну пастку, ототожнюючи розмитість означника з розмитістю/браком власної ідентичності в етнічних спільнот, що назагал називали себе «русинами»? Чи багатоаспектність поняття «руський народ» може напевно свідчити про те, що етнічні українці не відділяли себе від ет- нічних білорусів? Листування представників литовської еліти між собою й окремими волинськими князями під час унійних перегонів фіксує розумін- ня руською шляхтою єдності Київщини, Волині та Брацлавщини, а, можли- во, і ширших етнічних теренів. Про належність до цієї спільноти заявила й шляхта Берестейського воєводства, для якої страх розірватися із «братією» інкорпорованих воєводств виявився сильнішим за можливе прощання з «ой- чизною» – Великим князівством Литовським25. Н.Яковенко, аналізуючи тво- рення панегіричної та геральдичної традиції князів і шляхти українських теренів від 1570-х рр., зазначає, що в їхній ментальній географії за межами «свого» простору як політичної цілості «абсолютно і безальтернативно» зали- шалися російські й білоруські терени26. Утім князь Вишневецький не конче мав готову та вичерпну відповідь на питання, задане істориком, однак можемо констатувати існування вуж- чої спільноти «своїх» – волинян, брацлав’ян і киян, засвідчене дискусія- ми й подіями навколо Люблінської унії27. В осерді прокресленої території, чиї шляхетні обивателі надалі активно формуватимуть цю єдність, пере- буватиме Волинське воєводство, зокрема і як «вітчизна» кількох десятків князівських родів. Характерно, що волиняни, клопочучись про приєднання Київського воєводства до Корони, твердили про належність Києва саме до 25 Див., напр., про ширші претензії волинян на Берестя й Пінщину: Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р. ... – С.427. 26 Про окреслення території української «Русі», що обіймала руські воєводства Корони «від Києва до Львова», див.: Яковенко Н. Внесок геральдики у творення «території з історією»: геральдичні легенди волинської, київської і брацлавської шляхти кінця XVI – середини XVII ст. // Її ж. Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – початку XVIIІ ст. – К., 2012. – С.175; Її ж. Топос «з’єднаних народів» у панегіриках князям Острозьким і Заславським (біля витоків української ідентичності) // Її ж. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – К., 2002. – С.250–251. Авторка зазначає, що її дослідження «переконливо заперечує поширену серед істориків думку, нібито сприйняття “Русі” як суцільного українсько-білоруського масиву розщепилося на Україну й Білорусію лише під час/внаслідок Хмельниччини» (див.: Там само. – С.250). 27 Характерно, що шляхетні мешканці новоприєднаної коронної «русі» по Люблінській унії надійно «забудуть» про свою недавню «милу ойчизну», усіляко виявляючи вірність посталій Речі Посполитій уже за три роки по унії, у часи двох перших безкоролів’їв. Див.: Lulewicz H. Gniewów o unię ciąg dalszy: Stosunki polsko-litewskie w latach 1569–1588. – Warszawa, 2002. – S.162, 202. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 13 Волині, а не до Русі, під якою у цьому випадку розумілися руські землі ВКЛ28. Власне, є ще одне питання, відповідь на яке поки що лежить у сфері гі- потез, однак принаймні сформулювати його варто: про які права «почтивого народу» говорив князь Вишневецький у своїй промові? Претензії волинян на паритетність із Короною як окремого народу (чи частини народу) з власними правами, озвучені під час дебатів про унію, відкривають для істориків зво- ротну перспективу – потребу у скрупульозному дослідженні становища укра- їнських земель у складі ВКЛ та факторів, що могли сприяти формуванню у князів і шляхти цих теренів уявлення про свою окремішність29. Можливо, варто детальніше придивитися до шляхетських прохань, звернених до коро- ля в останні десятиліття перед Люблінським сеймом 1569 р. Чи не є, бува, підтвердження великим князем у 1547 р. Волинського земського привілею, який до запровадження I Литовського статуту 1529 р. (загальнодержавно- го кодексу) реґулював правові стосунки у Волинській землі, яскравим фак- том важливості для волинян «свого» права, відмінного від решти територій ВКЛ?30 Особливо у ситуації, коли це право вже перетворилося на символ. Автор щоденника Люблінського сейму, цитуючи промову князя Виш- не вецького, перерахував ті «вольності», збереженням яких переймалися волиняни (а чи волинські князі) – передусім права князів як еліти, непоруш- ність руської церкви та свободи совісті її вірних, недоторканність власниць- ких прав шляхти на нерухомість, тобто вилучення шляхетних обивателів Волинської землі з-під екзекуції маєтків. Назагал вимог набиралося неба- гато, як констатують історики. Особливо порівняно з унійними привілеями, що прокреслили автономні «кордони» для трьох «інкорпорованих» воєводств, задекларувавши незмінність території, збереження в недоторканності пра- ва – ІІ Литовського статуту, до якого могла вносити зміни лише місцева шляхта за погодженням із королем, руську мову як мову суду й адміністра- ції, рівність православної релігії з католицькою та заборону силоміць пере- водити її вірних в іншу конфесію, надання королем земських урядів лише місцевій шляхті31. Утім вимог волинян могло бути й більше, адже автор щоденника лаконічно підсумував їхні виступи: «Інші прохання подавали, 28 Археографический сборник документов... – Т.7. – С.38. 29 Перспективним видається дослідження тих актів, в яких мешканці Волині та Київщини формулювали свої потреби. Див., напр., статтю, присвячену аналізу прохань від волинян до великого князя напередодні Люблінського сейму: Поліщук В. Прохання представників Волинської землі на вальних сеймах Великого князівства Литовського 1547–1568 // Парламенцкія структуры ўлады ў сістэме дзяржаўнага кіравання Вялікага княства Літоўскага і Рэчы Паспалітай у XV–XVIII стагоддзях: Матэрыялы міжнароднай навуковай канферэнцыі. – Мінск, 2008. – С.61–79. Цілком імовірно, що периферійне становище українських земель та осібність місцевої шляхти, її орієнтація на просування соціальними щаблями винятково в межах свого реґіону, сприяли формуванню в неї окремої ідентичності. 30 Любавский М. Очерк истории Литовского-Русского государства до Люблинской унии включительно. – Москва, 1910. – С.364–367. Дякую Д.Ващуку, який звернув мою увагу на цей факт. 31 Volumina Сonstitutionum. – Т.ІІ (1550–1609). – Vol.1 (1550–1585). – Warszawa, 2005. – S.221–232. Український історичний журнал. – 2019. – №2 14 Наталія Старченко яких тут не писали, бо не потрібні були інші»32. Отож що саме автор уважав неважливим для фіксації та чому? Тому, що пунктів у «князівській програ- мі» було більше, аніж виявилося в підсумку в інкорпораційних привілеях, а чи волинські вимоги на сеймі звучали надто дражливо для коронних вух? У будь-якому разі очевидно, що претензії представників Волинської землі були більшими від зафіксованих у щоденнику Люблінського сейму. Аналізуючи перебіг унії, варто пам’ятати, що історик, на відміну від учас- ників сейму, знає, чим закінчилися драматичні баталії, тож часто не заува- жує інших можливостей, що відійшли в небуття під тиском різних обставин, зокрема ситуативних. Зволікання волинян із приїздом на сейм могло бути пов’язане не з їхнім «огляданням» на литвинів, а з обережним ставленням до непевного майбутнього, світоглядним упередженням щодо змін тогочасних людей, які творили нову реальність, щоразу шукаючи у старовині зразки для майбутнього. Опис сейму кінця травня 1569 р. навіть за лаконічності автора щоденника сповнений напруги справжньої драми. Учасники подій з обох сторін напевно не знали, чим завершиться справа унії, і ця непевність виразно проступала в низці деталей: у паузі, яку фіксував автор, що зависла по тому, як позиції та вимоги сторін (коронярів і волинян) було озвучено, од- нак жодна не погоджувалася на поступки; у нарадах короля із сенаторами після чергових заяв із боку непоступливих русинів; у стійкості князів у спра- ві присяги («Ми приїхали добровільно, а не з примусу будь-кого»)33. Король серед гамору – коли посли намагалися вмовити волинян присягнути – за- явив: «Дайте їм спокій, не вмовляйте їх, бо вони вільні присягати або не присягати, не робиться тут нічого з неволі, а лише за доброю волею. Якщо не хочуть, хай ідуть, а я вчиню згідно з правом»34. «Чинити згідно з правом» у цій ситуації означало: спадковий володар – великий князь литовський Сиґізмунд Авґуст – мав можливість позбавити непокірних урядів і маєт- ків. Зайве говорити, що це був сильний арґумент, який і поставив крапку у справі Люблінської унії. Варто згадати, що в тексті королівського універсалу від 25 травня, надісланого на Волинь до всіх обивателів Волинської землі, «так рыцерского, яко теж и местского стану», із вимогою присягнути на вір- ність королю й Короні, звучало попередження: хто не присягне, «именя его, которые бы мел на Волыни, конфишковат будем». А старости або їхні заступ- ники були зобов’язані укласти список неприсяглих і вписати його до акто- вих книг, віддавши виписи комісарові, «абысмы оттол ведати могли, против которым яко непослушным правомъ поступоват бысми мели»35. 32 Дневник Люблинского сейма 1569 года... – С.382 («Jnnich prozb czinili, ktore sie tu niebissali, bo niepotrzebne bili drugie»). 33 Там же. – С.384. 34 Там же. – С.385. 35 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України). – Ф.25. – Оп.1. – Спр.11. – Арк.252 зв. Луцька шляхта присягла 16 і 17 червня, міські урядники і представники міщанської (на маґдебурзькому праві) єврейської, вірменської та караїмської громад – 23 червня. Володимирські шляхтичі й міські урядники чинили присягу 16–18 червня. Водночас значна частина шляхти не з’явилася. Можливо, була непоінформована. Адже, як зазначено у запису про присягу, ті, хто не мав справ у місті, можуть до замку по кілька років не з’являтися (див.: Akta unii Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. S.Kutrzeba, W.Semkowicz. – Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 15 Претензії волинян на окремішність свого «почтивого народу» як цілком паритетного коронній шляхті в Польському королівстві, які можна іденти- фікувати за пропозиціями, уміщеними до волинської березневої петиції, чи настійливими вимогами взаємної присяги на підтвердження власних воль- ностей, не мали шансів на реалізацію. І через початкові інтенції коронної шляхти, що гарячково шукала в королівській канцелярії та в давнішій істо- рії підстав для твердження про споконвічну належність теренів Волинської землі та Київського князівства до Польського королівства, і через розтягну- тість у часі приєднання до Корони окремих територій, де мешкав «почти- вий народ» (Волині з Брацлавщиною й Київщини)36. Годі у цьому разі було сподіватися на повноправне членство українських воєводств у новопосталій Речі Посполитій, куди Корона ввійшла вже зі своїми щойно набутими, «по- вернутими, прищепленими, впаяними в одне єдине і нероздільне тіло» час- тинами37. Невипадково ця обставина – належність «Волинської, Київської та Підляської земель [...] до Польської Корони власне і здавна ще перед почат- ком тієї унії» – була підкреслена в першому параграфі «Підтвердження унії між народами польським і литовським, скінченої на Люблінському вально- му сеймі 1569 року», датованого 11 серпня того ж року38. На цей факт звернув увагу своїх читачів і свідок тих подій Лукаш Ґурницкий: «[...] унія відбулася, але не раніше, аніж король приєднав Підляшшя і Волинь до Корони»39. А однак звернімо ще раз увагу на акт присяги, проти якої виступали волиняни, мотивуючи свій спротив страхом обтяжити сумління кривопри- сяжництвом. Адже, присягаючи королю та Короні, вони мали зламати по- передню присягу великому князеві й ВКЛ. А порушення слова, де ґарантом виступав Бог, належало до категорії «смертних гріхів». У відповідь коронярі запевняли волинян, що візьмуть можливу «образу сумління» своїх «братів» на себе: згідно з тогочасними уявленнями більший гріх падав на того, із чиєї волі вона чинилася, аніж на особу, що присягала з примусу40. Очевидно, що Сиґізмунд Авґуст як великий князь мав «зняти» присягу зі своїх підданих, щоб вони могли присягнути йому як королю. Автор щоденника, проте, зга- дував про цей ритуал лише у зв’язку з присягою князя Романа Сангушка, Kraków, 1932. – S.321–324, 325–328). Джерел, що засвідчили б спротив присязі на локальному рівні, немає. Найпізнішу зафіксовану в луцьких книгах присягу – Миколая Харленського з дружиною, було вчинено 11 липня згідно з королівським листом, в якому монарх наказував старості або підстарості прийняти від них присягу згідно з універсалом від 25 травня (див.: ЦДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.11. – Арк.324 зв. – 325). 36 Справа приєднання Київського воєводства, яку значною мірою зініціювали самі волиняни після присяги на вірність королю й Короні, викликала на сеймі дебати та остаточно була залагоджена після присяги князя Костянтина Острозького як київського воєводи 6 червня 1569 р. 37 Volumina Сonstitutionum. – Т.ІІ. – Vol.1. – S.222, 228 (другий пункт інкорпораційних привілеїв Волинській землі та Київському князівству). 38 Ibid. – S.243. 39 «Skończyła się unia, lecz nie pierwiej, aż król Podlasze i Wołyń do Korony przylączył» (див.: Górnicki Ł. Dzieła wszystkie. – T.3: Pisma oryginalne: Dzieje w Koronie Polskiej od r. 1538 do r. 1572. – Warszawa, 1886. – S.235). 40 Starchenko N. Oath as Evidential Tactic in the Legal Procedure in Volhynia: Legislation and Practice (1566 – early 17th century) // Lietuvos statutas: Temides ir Klejos teritorijos. – Specialusis «Lietuvos istorijos studiju» lejdinys. – T.13. – Vilnius, 2017. – P.259–277. Український історичний журнал. – 2019. – №2 16 Наталія Старченко який спізнився та виголошував її окремо. 1 червня король як помазаник Божий перед цілуванням князем хреста поклав руку на голову укляклому перед ним гетьманові й тим звільнив його від попередньої присяги пред- ставників його роду великому князеві та князівству41. Примітно, що перший пункт привілеїв для Волинської землі й Київського князівства звучав так: король, «узявши на себе їх присягу», запевняв, що «то їм і їхньому потомству нічого і ні в чому і ніде не буде шкодити на вічні часи»42. На відміну від привілеїв Волинській землі та Київському князівству, у привілеї Підляській землі (другий артикул) зауважувалося лише, що підляшан король «випус- кає з юрисдикції» ВКЛ43. А у завершальній частині привілеїв, виданих укра- їнським воєводствам, зазначалося, що король ґарантує всі їх пункти своєю присягою, натомість у привілеї Підляській землі монарх лише скріпив його своїм підписом і печаткою44. Важливість взаємної присяги для подібних «альянсів» зауважував і Миколай Нарушевич у своєму листі до віленського воєводи Миколая Радзивілла. Він, указавши на корисність для ВКЛ триматися унії на зразок привілею великого князя Олександра, тобто практично варіанту персональ- ної унії, далі писав: «Панове волинці, які самі так просто присягу Короні учинили, не забезпечивши собі наперед святою присягою взаємних зо- бов’язань від панів коронних, тепер уже до того прийти не мо- жуть. Але те їм дано, аби, висадивши своїх депутатів, самі собі привілей написали, як найкраще і найкорисніше [для себе] розуміють. А його королівська милість із Короною обіцяли їм такий привілей дати. Наші [литвини], бачу, уважають, аби були взаємні зобов’язання, якщо до того прийде»45. Наостанок автор листа долучив текст присяги волинців. Примітно, що литвини ще на початку червня, менше, аніж за місяць до унії, розгля- дали можливість взаємної присяги з боку Корони як гіпотетичну. Звичайно, категорична відмова від присяги двох коронних станів, що представляли державу на сеймі (сенату й послів від шляхти), знизили рівень паритетнос- ті угоди між Польським королівством та українськими воєводствами. Однак поступка волинян, як зауважив Нарушевич, забезпечила їм можливість компромісу – пріоритетну участь в опрацюванні своїх привілеїв. Ця обста- вина, очевидно, і прислужилася постанню саме такого тексту, який був ґа- рантований українським воєводствам королівською присягою. Він містив кілька моментів, що дозволяли трактувати його як унію поміж Руссю й Коро - ною: і на рівні конкретних «прав і свобод», наданих українським воєводствам, і на рівні риторики, яка ввійде пізніше в арсенал арґументів на користь тези 41 Дневник Люблинского сейма 1569 года… – С.399–400. 42 Volumina Сonstitutionum. – Т.ІІ. – Vol.1. – S.222. 43 Ibid. – S.217. 44 Ibid. – S.219, 225, 231. 45 Лист від 5 червня 1569 р. (див.: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. – Т.7. – С.41). Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 17 про Русь як третього члена Речі Посполитої (скажімо, широковживаний фраґмент привілею, де декларувалося приєднання українських теренів «як рівних до рівних, вільних до вільних [...] з усім і всіляким правом, панством і власністю»)46. Г.Литвин, аналізуючи зміст привілеїв та процес їх узгоджен- ня на Люблінському сеймі, підсумовує, що за фактом «відбулося укладення своєрідного державного зв’язку між Короною та “поверненими землями” на підставі двосторонньої угоди»47. Особливо це очевидно на фоні приєднання Підляшшя й тексту виданого для нього привілею, де йшлося про фактичне включення цих теренів до складу Корони. Водночас волинський і київський привілеї містили низку суперечливих риторичних формул, які, очевидно, були наслідком компромісних рішень руських парламентарів, що подали ко- ролю свій варіант 13 червня, і коронярів, членів принаймні двох комісій, які скликалися для доопрацювання привілею. Остаточний його варіант постав десь в останні дні червня48. Скажімо, декларуючи поширення на населення цих теренів «всіх привілеїв, вольності, свобод Польського королівства», тобто правову уніфікацію, монарх водночас ґарантував українським воєводствам збереження окремої від Корони правової системи, до якої могла вносити зміни лише місцева шляхта49. А стверджуючи давню належність Волині та Київщини до Корони, король присягав не порушувати їхніх кордонів. У першому пункті унійного акта між Польським королівством і Великим князівством Литовським було задекларовано, що землі Волинська, Київська й Підляська, які належали до Корони ще до завершення об’єднавчого про- цесу, прилучені до неї «коронним привілеєм vigore restitutionis, [...] як до власного тіла його властиві члени»50. Утім так звану «реституцію» самі су- часники вважали унією, скажімо, вписуючи київський привілей до Коронної метрики як «privilegium unionis terrae et ditionis Kijoviensis cum Regno Poloniae», або реєструючи шляхту, яка у Володимирі 16–18 червня 1569 р. «присягу о унею з Короною Полскою […] вчинили»51. У тексті королівського універсалу від 25 травня, надісланого на Волинь із вимогою присягти всім обивателям Волинської землі на вірність королю та Короні, повідомлялося, що за попереднім королівським універсалом вони мали ставати «под унию» ще 14 травня52. Трохи забігаючи наперед, зауважу, що у судових земських і ґродських книгах Волинського воєводства можна натрапити на згадки, де шляхта, боронячи свої права, посилалася на привілей та «унію», яка прислужилася його постанню («за униею и сприсяженемъ едности»53). Водночас в одній і тій самій справі можна зустріти поняття «унії»/«з’єднання» та «приєднання» 46 Volumina Сonstitutionum. – Т.ІІ. – Vol.1. – S.222, 227–228. 47 Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р. ... – С.429. 48 Про напружену роботу над привілеєм див.: Kutrzeba S. Unia Polski z Litwą // Polska i Litwa w dziejowym stosunku. – Warszawa, 1914. – S.611. 49 Volumina Сonstitutionum. – Т.ІІ. – Vol.1. – S.224. 50 Ibid. – S.243. 51 Akta unii Polski z Litwą 1385–1791… – S.325; Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р. ... – С.430. 52 ЦДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.11. – Арк.252 зв. 53 Там само. – Ф.27. – Оп.1. – Спр.9. – Арк.120 зв. Український історичний журнал. – 2019. – №2 18 Наталія Старченко як синонімів: «доводили тежь того свядецства своего привилъемъ унеи» – «по зъедначенью и прилученъю воеводства Волынского с Короною Полскою»54. Широковживана була формула «ведле привилею, на унии в Люблине вое- водству Волынскому даного»55. Щоправда, мені зустрілася і згадка про «реституцію» у випадку, де сторона боронила вживання руської мови у су- дочинстві: «[Позов] мел быти писаныи руским писмом водле привилею, при реституцыи до Короны воеводства Волынского в Люблини тисеча пятсот шестдесят девятого року даного»56. А проте зустрівся й інший приклад: шлях- та, апелюючи до люблінських привілеїв, мислила характер зв’язку Волині з Короною як «конфедерацыю, которою ест злучоно воеводство Волынское с Короною Полскою»57. Такий зв’язок мали творити рівноправні сторони: «пан- ства Волынского […] на унеи зъедночене се с Короною стало»58. Чи могла шляхта не помітити унію? 8 липня 1570 р. на сеймі волинські, брацлавські та київські посли звер- нулися до короля з проханням внести зміни в текст підтверджувального привілею на «вольності та права» Великого князівства Литовського, які були отримані в Любліні 1569 р. Послів не задовольняв фраґмент, де йшлося про приєднання до корони «Київських, Волинських і Підляських земель». Ось як звучав текст, що викликав нарікання: «[...] ні в чому не понижуючи приві- леїв, [наданих] з приводу повернення Київських, Волинських і Підляських земель, які і щодо екзекуції, і в інших всіх артикулах мають бути збережені в силі та цілості на вічні часи». Замість нього посли пропонували такий варіант: «[...] ні в чому не пони- жуючи привілеїв, наданих їм від нас [короля] згідно з усіма їхніми вольно- стями з приводу повернення до Корони тих земель, Київського, Волинського та Бацлавського воєводств; мають бути збережені [ті привілеї] і щодо екзе- куції, яка їх ніколи не зачіпатиме, так і в усіх артикулах, в силі та цілості на вічні часи»59. Тобто посли, з одного боку, пропонували об’єднати Київське, Волинське та Брацлавське воєводства як реципієнтів привілеїв, вилучивши з цієї ком- бінації Підляшшя60. З іншого – було зазначено різницю у характері приві- 54 Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.31. – Арк.1160. 55 Там само. – Спр.23. – Арк.341 (аналогічно: Там само. – Спр.22. – Арк.598, 1581 р.). Попри те, що «унія» могла в різних контекстах виступати синонімом «приєднання» як інкорпорації, а не з’єднання, усе ж варто пам’ятати про ширші конотації поняття «унії» як спілки рівноправних партнерів, котрі неминуче були присутні за будь-якого смислового навантаження. 56 Там само. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.18. – Арк.210. 57 Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.21. – Арк.419 зв. 58 Там само. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.526 зв. 59 Akta unii... – S.384. Див. також: Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р. ... – С.430. 60 Нагадаю, що Брацлавське воєводство не отримало окремого привілею, а було долучене до привілею Волинській землі як його частина, тож текст підтверджувального привілею загалом взорувався на реальну ситуацію – існування привілеїв Волинській землі, Київському князівству та Підляській землі. Така комбінація вписана й у перший параграф «Підтвердження унії» від Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 19 леїв, наданих Підляській землі й українським воєводствам: перша отримала свої права на Люблінському сеймі у зв’язку з приєднанням, решта – «згідно з усіма їхніми вольностями», тобто привілей лише закріпив права, якими на- селення цих теренів володіло раніше. А це повертає нас до питання про те, чим уважала інкорпораційні привілеї українська шляхта: лише долученням до коронних «свобод і вольностей», а чи ґарантією збереження своїх власних вольностей і можливістю на цій підставі претендувати на осібне місце в но- вопосталій Речі Посполитій? У відповідь на вимогу українських послів, канцлер і підканцлери від- мовили, заявивши, що підтвердження («забезпечення») привілею для ВКЛ уже видане й оприлюднене (публіковане), тож до нього неможливо внести жодних змін. Цей арґумент не переконав послів і вони вимагали, аби в тако- му разі українським воєводствам було видано окремі підтвердження люблін- ських привілеїв, як це зроблено для Великого князівства Литовського. Для нас же важливий не лише зміст претензій, заявлених представниками укра- їнської шляхти, а й сама поява цього акта. Він представляє королівський лист, виданий на прохання послів «для ліпшої віри і свідчення у братії», тобто його мали пред’явити посли своїм виборцям на реляційних сеймиках під час звіту про сейм та їхню діяльність. Отож посли напевно знали настрої, рівень обізнаності й очікування тих, чиїми репрезентантами виступали, від- повідно – дбали про доказ своїх клопотань із приводу додаткових ґарантій для місцевих «вольностей». Мусили знати, що принаймні активна частина шляхетського загалу розуміє різницю між поняттями «надані привілеєм пра- ва» і «привілей, наданий згідно з усіма їхніми вольностями». Десь наприкінці 1569 р., тобто трохи більше, аніж за півроку до цих «лінґвістичних» дебатів, шляхта Волинської землі зібралася на свій з’їзд у Луцьку для «слухання привілею». В останньому, одинадцятому, його пунк- ті було записано, що всім тим «артикулам, свободам і вольностям» жодні акти, зокрема й ухвалені на сеймі, не можуть шкодити, ґарантією чого слу- жила королівська присяга. Поза сумнівом, на з’їзді мали витлумачити суть центрального питання приєднання українських воєводств до Корони – при- єднання «до прав» чи приєднання «з правами». Дражливість самого факту зібрання волинської шляхти засвідчує відповідь короля 11 січня 1570 р. на її звернення, що було підготовлене в Луцьку. Першим пунктом королівського листа йшла довга тирада про те, що волиняни посміли «чинити собі з’їзди» «з великої сміливості та ваги» без погодження з монархом і відповідної його ухвали. І хоч мета зібрання була «добра та учтива» – «для слухання приві- лею», однак для всіх важливих справ є відповідний час і місце, тобто повітові сеймики. Натомість такі нелеґальні зібрання, ішлося в королівському лис- ті, дуже підозрілі, адже під виглядом «пристойних справ» можуть «діятися і множитися якісь шкідливі для Речі Посполитої бучки». Очевидно, що творці Речі Посполитої побоювалися хиткості своєї конструкції. 11 серпня 1569 р., де йшлося про приєднання до Корони Волинської, Київської та Підляської земель ще перед унією її з ВКЛ. Український історичний журнал. – 2019. – №2 20 Наталія Старченко Ці дві події засвідчують, що українська шляхта не лише чула про унію, присягаючи на вірність королю й Короні по своїх воєводствах після ухва- лення акта інкорпорації на Люблінському сеймі, а й була добре обізнана з текстами привілеїв. Цілком можливо, що шляхта збиралася для «слухання привілею» не лише наприкінці 1569 р., і не лише в Луцьку. Про те, як жва- во шляхтичі обговорювали по міщанських садибах і корчмах важливі події, приїжджаючи до міста чи там мешкаючи, свідчить дещо пізніший епізод, пов’язаний із так званою образою королівського маєстату, яка трапилася у володимирській корчмі відразу по обранні на трон Сиґізмунда ІІІ Вази61. Цим каналом інформації теж не варто нехтувати. Водночас ці два епізоди додатково засвідчують, що центральним питан- ням у дискусіях на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських воєводств було приєднання «з власним правом», що забезпечувало доволі високий рівень суб’єктності шляхетним мешканцям цих теренів, а чи при- єднання «до права», тобто розчинення в Короні. Цей важливий перший ра- унд руська шляхта виграла, хоч і заплативши неминучими компромісними рішеннями. Річ Посполита воєводства Волинського в обороні «свого» права. Люблінські привілеї versus уніфікаційні процеси Король, відповідаючи на звернення волинян своїм листом від 11 січня 1570 р., відразу після тиради про недопустимість нелеґальних зібрань торк- нувся мовного питання. Волинська шляхта скаржилася, що коронна кан- целярія, усупереч привілею, надсилає на Волинь листи, писані польською мовою. Волиняни хвилювалися не безпідставно. У луцькій ґродській книзі за 1569 р. можна знайти кілька актів, написаних польською, однак пере- кладених і вписаних руською мовою: королівський універсал про присягу від 25 травня, універсал від 6 травня з вимогою негайно сплатити податки, коро- лівський лист від 3 червня з Любліна у приватній справі Павла Брянського з його матір’ю Ографеною Хоревською з приводу розподілу маєтку Бряни; згадується також лист, писаний латиною, у справі про присягу подружжя Харленських62. Імовірно, що саме ці факти підштовхнули шляхту зібратися в Луцьку для ознайомлення з привілеєм. Тож підозри короля щодо протест- ного характеру волинського зібрання могли бути цілком умотивованими. У відповідь король обіцяв розпорядитися, щоб так надалі не чинили, а про- те додавав: із канцелярії йому відповіли, що готують і видають листи тією мовою, якою бажають прохачі63. П.Кулаковський інтерпретує королівську 61 Старченко Н. Образа королівського маєстату: волинські репліки останньої третини XVI ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.15. – К., 2015. – С.93–97. 62 ЦДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.11. – Арк.252–253, 297 зв. – 298, 260 зв. – 262, 324 зв. – 225. 63 Semkowicz W. Po wcieleniu Wołynia (Nielegalny zjazd w Łucku 1569 r. i sprawa językowa na Wołyniu) // Ateneum Wileńskie. – R.2. – №5/6. – 1924. – S.186–187. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 21 репліку як леґітимацію порушення привілею персоналом канцелярії64. Тож далі спробую проаналізувати, із чим могли зіткнутися (й зазвичай стикали- ся) особи, які «просили» про листи польською, коли надходив час пред’являти їх у волинських судах. 5 жовтня 1570 р. в луцькому земському суді адвокат Казимир Ледницький вимагав не брати до уваги королівський лист, писаний по-польському, який подав слуга холмського підкоморія Миколая Дзялинського – супротивника клієнтів Ледницького. У листі оповідалося, що Дзялинського не мають по- зивати до будь-якого суду, допоки він перебуває «на послузі господарській» і Речі Посполитої «в Інфлянтах». Присутні на «роках» королівські маршалки князь Лев Сангушкович Кошерский, Петро та Василь Загоровські, а з ними й уся шляхта, що зібралася у суді, «усилне о то мовили и за то жедали», аби такі листи, «противко волностямъ и свободам всихъ обывателеи земли Волынское», не приймалися, адже вони могли порушити привілей. Судді, зваживши на пораду, відхилили королівський лист, обґрунтувавши своє рі- шення пильністю задля збереження «вольностей і свобод»: «[...] штобы реч посполитая на волностях своих уближеня жад- ного не терпила, кгды ж привилеемъ земскимъ от г[оспо]д[а]- ря к[о]р[оля] его м[и]л[о]сти естъ то обваровано, иж с канцля- реи его к[о]р[олевское] м[и]л[о]сти в кождых справах болших и меншихъ листы писмом польским на вряд и до каждых особъ выдаваныи быти не мають, с тых слушных причин, жебы тым привилеи волностеи и свободъ н[а]ших всее речи посполитое нарушеня жадного не милъ»65. Під поняттям «речі посполитої» напевно малася на увазі «річ посполита воєводства Волинського», як дещо пізніше окреслюватиме себе в подібних випадках волинська шляхта, боронячи «власне» право і свою суб’єктність. У підсумку Дзялинського визнали особою, що не з’явилася до земського суду. Саме факт існування на момент Люблінської унії високої суб’єктності українських шляхти може пояснити цей та інші приклади з судової прак- тики, де шляхта протестувала проти будь-якого порушення привілеїв, ре- ального чи уявного66. Примітно, що й у 1590 р. в аналогічній справі судді відреагували так само, як і в 1570 р. Іван Одинець заявляв, що лист, на- дісланий Криштофом Риминським через уповноваженого Комаровського з повідомленням про хворобу свою і дружини, не має братися до уваги, адже 64 Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569–1673 рр.: Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. – Острог; Л., 2002. – С.76. 65 ЦДІАК України. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.238–240 зв. 66 Низку прикладів із відстоювання свого права та своєї мови можна знайти: Ку ла ков- ський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569–1673 рр. ... – С.51–85 (з деякими інтерпретаціями, щоправда, я не згодна); Mazur K. W stronę integracji z Koroną: Sejmiki Wołynia i Ukrainy w latach 1569–1648. – Warszawa, 2006. – S.364–386; Старченко Н. Честь, кров і риторика: Конфлікт у шляхетському середовищі Волині: Друга половина XVI – початок XVII ст. – К., 2014. – С.344–352. Український історичний журнал. – 2019. – №2 22 Наталія Старченко написаний по-польському. Тож відповідачі були визнані суддями за осіб, які ухилилися від судового позову: «Не такие [листы], якобы ся годило, але писмомъ таковымъ, то есть полским, которое водлугъ прав н[а]ших и при- вилию, на унии на сеиме в Люблине даного, и конъстытуцыи на сеиме в року прошлом осмъдесятъ девятом у Варшаве учиненое, тутъ у воеводстве Волынъском у каждого суду и права приимовано быти не маеть»67. Такі випадки не були рідкістю у волинських судах. Урешті шляхта не обмежувалася лише реагуванням на порушення привілею на реґіональному рівні, а й зверталася зі скаргами до короля, причому не лише волинська. Так, київські шляхтичі у своїй петиції 1571 р. просили, аби вся офіційна до- кументація та «кожна справа» згідно з привілеєм, «при сконченю уніи» ви- даним, «не иншими литерами и словы, одно рускими литерами и езиком до земли Киевское писаны и выдаваны были». Щоправда, вони додавали й суто прагматичну арґументацію свого прохання: нерозуміння польської, якої їх не вчили. А водночас пропонували, аби привілей був перекладений і вида- ний під печаткою та підписом короля68. Це питання було озвучене волинською шляхтою й перед щойно короно- ваним Стефаном Баторієм на Торунському сеймі (19 жовтня – 29 листопада 1576 р.), про що довідуємося з відповіді короля, вписаної до луцьких зем- ських книг: «З стороны писма руского, ижъ просятъ, абы всякие справы их воеводства Волынского руским писмом выдаваны и од- правованы были, тые се водле потребы кождое с канцлереи к[о]р[оля] его м[и]л[о]сть не инакшим, одно руским писмо- мъ выданы и отправованы бывают. Што ся дотычеть справъ сполных коронных, которые ся звыкли были полским писмом выдавати и выдаваны до того часу были, росказати его кролев- ская м[и]л[о]ст рачи на потом в таковых всих справъ сполныхъ коронных до воеводства Волынского руским писмом преклады посылать»69. 7 липня 1577 р. вже брацлавська шляхта листовно звернулася до коро- ля через свого посланця Яцковського з приводу позивання окремих осіб на королівський суд польськомовними позовами. Брацлав’яни демонстрували на позір свою слухняність монаршій волі, пояснюючи, що ті позвані шлях- тичі не могли прибути на суд через татарський напад. А водночас заявля- ли, що така практика «нам деет над право и волности наше, же листы з с канцлерее Вашеи кролевскои милости до нас писмом полскимъ выдавают», і пропонували на цій підставі звільнити «братію» від судового проваджен- ня. У підсумку автори листа, під яким стояли 22 печатки, «покірно» про- сили, аби король «при привилею и свободах наших нас заховати а до нас 67 ЦДІАК України. – Ф.26. – Спр.7. – Арк.75 зв. – 78, 1590 р. 68 Z dziejów Ukrainy: Księga pamiątkowa ku czci Włodzimierza Antonowicza, Paulina Święcickiego i Tadeusza Rylskiego. – Kijów, 1912. – S.77. 69 ЦДІАК України. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.5. – Арк.72 зв., 1585 р. Сейм відбувався між 19 жовтня і 29 листопада 1576 р. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 23 листы с канцлерее Вашеи кролевское милости руским писмом выдавати росказати рачил»70. Така ж реакція очікувала і спроби запровадження до судочинства будь- яких нових елементів чи норм, навіть якщо їх появу вмотивовували нагаль- ні потреби71. Прагматика, схоже, відступала там, де йшлося про підозри на порушення норм ІІ Литовського статуту, чия недоторканність захищалася люблінськими привілеями. Волинська шляхта швидко засвоїла той факт, що лише вона сама має ексклюзивне право на внесення змін до статуту: «Мы те право сами только на себе и воеводство наше творимъ»72. І навіть король, як зауважував адвокат під час одного судового процесу на Волині, не може його порушувати: «Волна поправа статуту Великого князства Литовского воеводству Волынскому у привилею волынском, при оним на со- йме Любелском даным, ест воеводству Волынскому позволена. Тогды покол тот статут стоит и в уживаню ест, […] тогды не толко [...] суд який, але ани корол его милост тогo ламати, нарушати албо oтменяти не може»73. Тож підозра на вторгнення до сфери «свого» судочинства коронних еле- ментів відразу оприлюднювалася та наражалася на гостру критику. Як-от по- ява на Волині возних із питомо коронних територій (попри те, що ґенеральні возні вповноважені були виконувати свої функції на теренах усієї Корони, а чи й Речі Посполитої). Так, у Володимирському ґродському суді 5 квітня 1609 р. адвокат князя Олександра Заславського заявляв, що хоч возний і показав свій «автентик» на вознівство в межах Корони, однак у ньому не зазначено, що він може вручати позов на Волині, яка «право свое особное и звычаи правные мает». Далі правник уточнив, що під «правом» він мав на увазі привілей від 1569 р.: «Привилием униею то остережено, иж водлугъ права, воеводству Волынъскому служачого, а нє правом корунным обиватєли тутошние сужоны и писмом руским справы их отправованы быти маютъ»74. Текст Люблінського привілею, на який посилалися під час судового процесу в разі порушення (а чи підозри на порушення) певних норм, схо- же, належав до обов’язкового набору нормативних актів в адвокатсько- му «портфелі». Так, адвокат Андрій Черневський, заперечуючи визнання у суді письмового свідчення возного, оформленого польською мовою, не лише посилався на привілей, а й продемонстрував його перед судом: «На то поведил, ачъ уния воеводства Волынского с Короною Полскою дошла, але под право коронное не подлегает, на што показал приви- леи любелски и конституцию краковскую, иж под тые поступки правные 70 Semkowicz W. Po wcieleniu Wołynia... – S.188–189. 71 Ширше приклади цієї арґументації див.: Старченко Н. Волинська шляхта у боротьбі за «своє» право: втрати і здобутки (1569 р. – початок XVII ст.) // Феномен мультикультурності в історії України і Польщі. – Х., 2016. – С.154–172. Див. також: Кулаковский П. Люблинская уния 1569 г. и эволюция правовой системы украинских воеводств Речи Посполитой // Праблемы інтеграцыі і інкарпарацыі у развіцці Цэнтральнай і Усходняй Ууропы у перыяд ранняга Новага часу: Матерыялы міжнароднай навуковай канферэнцыі, прысвечанай 440-годдзю Люблінскай уніі. – Мінск, 2010. – С.246–259. 72 ЦДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.47. – Арк.162, 1595 р. 73 Там само. – Ф.27. – Оп.1. – Спр.5. – Арк.149, 1579 р. 74 Там само. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.41. – Арк.123 зв., 1609 р. Український історичний журнал. – 2019. – №2 24 Наталія Старченко не подлегает воеводство Волынское, але статутом Великого кн[я]зства Литовского судити се мает»75. Будь-який акт, що міг бути витлумачений як порушення Литовського статуту, видається, викликав побоювання в можливості підваження леґі- тимності привілею у цілому (створювався небезпечний прецедент). Саме таке розуміння демонструє фраґмент пізнішого полемічного тексту, де на правових арґументах вибудовувалася низка доведень: «Зміна одного права тягне за собою упадок усіх прав»76 (детальніше про це див. нижче). Тож сторони й судді щоразу мали зважувати і приміряти ступінь ризику для «волинського права», яке могло бути порушене через найменші зміни. Відповідно, для «новин» шукалися аналогії у статутових приписах. Так, скажімо, «шкрутинію» («scrutіnіum») – слідчу процедуру через опитуван- ня свідків, що ввійшла до волинських судів після ухвалення конституції 1588 р. – адвокати порівнювали з прописаним у статуті доведенням через свідків. Очевидно, що за деякими протестаціями приховувався звичайний прагматизм – спроби однієї зі сторін затягнути судовий процес на свою ко- ристь. Можна також витлумачити їх як спротив шляхти модернізаційним процесам і звичну орієнтацію на «старовину»77. А водночас можливе й інше пояснення – боротьба за збереження власної суб’єктності в рамках Корони та, ширше, Речі Посполитої. Це виразно декларувалося у заяві волинського шляхтича, який наголошував, що у суді стереже не лише своїх маєтностей, а й «посполитыхъ правъ, свободъ и волностеи того панъства Волинъского, абы ся [...] правомъ обчимъ и констытуцыями правъ и волностеи наших посполитых не ламано»78. Адвокатська риторика з приводу недопущення норми, якої не містив ІІ Литовський статут, могла сягати високого рівня осмислення права як фундаменту буття народу та важливості зберігати його в непорушності, хіба примножувати за рахунок монарших надань. Адвокат Іван Бобрикович на- голошував, що у суді йдеться не про приватну справу його клієнта, а про те, «абы на потом нас и брати н[а]шое, и потомковъ н[а]ших таковыє речи над волности н[а]ши не потыкали», адже «їхні» предки вміли не лише «потужно» берегти давні «свободи і вольності», а й збільшували наданнями від волода- рів за їхні заслуги: 75 Там само. – Ф.27. – Оп.1. – Спр.9. – Арк.120 зв. Низку подібних прикладів можна знайти в моїй статті, присвяченій люблінським унійним привілеям як арґументу шляхти на захист своїх прав (див.: Starczenko N. Unia lubelska jako legitymacja regionalizmu wołyńskiego (na przykładzie praktyki sądowej pierwszych pounijnych dziesiącioleci) // Unia Lubelska: idea i jej kontynuacja. – Vilnius, 2011. – S.190–201). Копії привілеїв українським воєводствам було виготовлено 6 грудня 1570 р., як зазначалося, згідно з конституцією сейму 1569 р., в якій передбачалося, що копії видаватимуться тим, хто їх потребуватиме, під коронною печаткою (див.: Akta unii... – S.387–388). 76 Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов (далі – Архив ЮЗР). – Ч.1. – Т.VII. – К., 1887. – С.523. 77 Про ті зміни, які відбувалися у судовій практиці Волинського воєводства, та реакцію на них шляхти див.: Старченко Н. Волинська шляхта у боротьбі за «своє» право... 78 ЦДІАК України. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.23. – Арк.253. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 25 «Не ку жадным приватом н[а]шимъ, [...] але наболшеи ку воли, праву, свободамъ и волностям н[а]шимъ, кгдыж кождое панство и кождыи народ не толко тут в панствах его королев- ское м[и]л[о]сти, але и в ынших панствах хрестянских, навет в земляхъ и народех поганских, з волностеи, прав и свобод своих веселятся. Немнеи тежъ з веков давных продкове н[а]ши, по- родевшися в обфитых свободах и волностях своих, не толко же, деи, бы их про неострожностъ або недбалостъ свою упустит и в чомъ уменшити мели, але за учтивыми поступками и заслуга- ми своими у господареи своих, помазанцовъ Б[о]жих, от часу болшеи набывати и того добре а потужне стеречи умели, што се и нам, потомком ихъ, вцале и ненарушоне зостало»79. Леґітимаційним ресурсом таких заяв виступав акт Люблінської унії: «Привилеи, на унии в Люблине нам даныи, права, волности и звычаи н[а]ши правные потвержают и во всемъ при моци зоставуют»80. Однак важ- ливим аспектом є і твердження про давність прав, наданих попередніми монархами, які лише були підтверджені на сеймі в Любліні. Навіть якщо припустити, що подібні заяви були передусім адвокатською риторикою, спрямованою на потребу конче виграти процес, немає сумніву – вони апелю- вали до знайомих загалу цінностей і виголошувалися за присутності великої кількості шляхтичів, які слухали, сприймали їх за зразок реагування в разі потреби, та принагідно відтворювали. Звичайно, судова сфера – прагматична, тож напевно важко сказати, кого мав на увазі адвокат Іван Бобрикович у цитованій вище справі, говорячи про «наших» предків, які від народження володіли сумою прав, примножених за їхні славні вчинки «Богом даними» володарями. Чи йшлося лише про волин- ську шляхту, а чи ширше – про терени, долучені до Корони на Люблінській унії? Другий варіант цілком можливий. Нагадаю про вияв солідарності во- линських, брацлавських і київських послів уже на сеймі 1570 р. На користь існування відчуття єдності між шляхтою трьох українських воєводств на той час свідчить також той факт, що з початком коронування Сиґізмунда ІІІ Вази (1588 р.) конституції зазвичай ухвалювалися відразу для них усіх. На цей час припадає й поява протестацій на сеймах від послів цих воєводств проти поширення на них окремих загальнокоронних конституцій. Ми не знаємо, чим же вони арґументували свої заперечення, адже про них довідуємося з принагідних згадок у самих конституціях. Однак із великою долею ймовір- ності можна говорити про випробувані в місцевих судах прийоми – заяви про відсутність цих норм у ІІ Литовському статуті, яким судилися україн- ські воєводства згідно з люблінськими привілеями, тож – порушення самих унійних привілеїв. Можна, звичайно, припустити, що поштовхом до акти- візації протестацій на сеймах із приводу запровадження нових норм, яких 79 Там само. – Спр.21. – Арк.696 зв. – 697. 80 Там само. – Арк.697. Див. аналогічну заяву: «За приверненьемъ земли Волынское ку Коруне Польской данъ есть привилей, абы земля Волынская своимъ правомъ и статутом справовалася, и листы его кролевской милости до всих обывателей земли Волынское абы не инъшим языком ани писмом, толко руским писаны были» (див.: Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.23. – Арк.341, 1590 р.). Український історичний журнал. – 2019. – №2 26 Наталія Старченко не знало «волинське» право, послужила Берестейська унія та спровоковане нею відчуття загрози для своєї окремішності. Однак ця гіпотеза потребує де- тальнішого дослідження. У будь-якому разі, наприкінці 1580-х рр. шляхта українських воєводств і її представники, схоже, уже узгоджували свої позиції перед сеймом і під час його тривання, а це засвідчує розуміння ними своєї єд- ності. З іншого боку, ця єдність вже мала бути очевидною і для гравців цен- тральної політичної сцени, зокрема й через публічну позицію українських послів. Отож судове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало не на щодень шляхта «приєднаних» до Корони україн- ських воєводств відточувала арґументи на захист своїх прав і своєї території. Під час таких дискусій вона утверджувала стійке й цілком конкретне уяв- лення про себе як окремий політичний «народ». Цей процес ішов паралельно з інтелектуальними зусиллями слуг та клієнтів (переважно католиків і про- тестантів, «поляків» і нешляхтичів) значних княжих родів щодо творення ідеї князівського сакрум – віртуального простору влади руських князів-воло- дарів над руськими теренами, які охоплювали на заході й Руське та Белзьке воєводства, тобто всю українську етнічну територію. На такий спосіб в остан- ній чверті XVI ст., як уважає Н.Яковенко, закладався фундамент для руської ідентичності, паритетної польській. Ця картина суттєво підважує усталену в історіографії думку, що процес творення руської ідентичності йшов обіч із за- хистом православ’я, поставленого на межу існування Берестейською унією, а в основі конструйованої «руськості» лежав чи не винятково конфесійний чинник81. Люблінські привілеї та концепт «руського народу» в полемічних наративах Звичайно, Берестейська унія змусила проартикулювати складні питан- ня, пов’язані з поняттям «руськості», значно детальніше, перенісши їх у центр публічних дискусій та боротьби наративів. Під пером православних авторів швидко категоризувалося й саме поняття «руський народ», і його місце поміж інших у Речі Посполитій. У боротьбі наративів було розширено ресурс арґу- ментів на захист «старожитної руської віри», зокрема активно розпочалося «пригадування» давньоруського минулого82. Проте важливою їх частиною за- лишалося право, у тому числі й люблінські привілеї 1569 р., – підґрунтя шля- хетської моделі окремішності українських воєводств. Т.Хінчевська-Генель у своїй статті, присвяченій правовим аспектам боротьби шляхти за «заспокоєн- ня релігії грецької», коротко згадує про них83. Однак присутність згадок про 81 Яковенко Н. Топос «з’єднаних народів»... – С.231–269; Її ж. Внесок геральдики у творення «території з історією»... – С.202–203. 82 Див.: Затилюк Я. Минуле Русі у київських творах XVII ст.: тексти, автори, читачі: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – К., 2013. 83 Chynczewska-Hennel T. «Do praw i przywilejów swoich dawnych»: Prawo jako argument w polemice prawosławnych w pierwszej połowie XVII w. // Między Wschodem a Zachodem: Rzeczpospolita XVI–XVII w. – Warszawa, 1993. – S.53–60. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 27 люблінські привілеї та їх контекст у полемічній літературі досі детально не проаналізовано. Тим часом уведення цього параметра в дослідження може суттєво скоригувати наші відповіді на питання, що саме полемісти вкладали в поняття «руський народ» та як за допомогою унійних привілеїв і «старожит- них прав» викроювали місце для третього члена на вже сформованій мапі Речі Посполитої Двох Народів. Очевидно, що для подібного студіювання по- трібний спеціальний фронтальний аналіз полемічних творів. У цій статті спробую попередньо продемонструвати перспективи такої дослідницької опції, узявши за основу тексти двох авторів (Мартіна Броневського й Захарії Копистенського), які згадували ці питання принагідно, та детально аналізу- ючи досить суперечливий наратив Мелетія Смотрицького, для якого форму- лювання «руський народ» набуло болісно-особистісного пошуку. Твір «Апокрисис Христофора Філалета», що з’явився польською мовою невдовзі по Берестейському соборі (1597–1598 рр.), належав перу клієнта князя Костянтина Острозького, етнічного поляка та протестанта Мартіна Броневського84. Із великою долею ймовірності можна стверджувати, що ав- тор у своєму тексті відтворював уявлення про «руський народ» шляхти та інтелектуальної еліти Волині, того середовища, до якого на той час нале- жав. Для Філалета православні – «церкви Оріенталной Греческой сынове», «старожитной Греческои рел и люде», духовні і світські – водночас мешканці Корони Польської, Великого князівства Литовського і «панствъ, до Короны належачих»85. Леґітимність «набоженъства старожитного хрестіянского» була забезпечена існуванням «правъ, привилеовъ и конфедерацій и присегъ»86, тобто сукупністю вольностей, отриманих від «княжат Русскіх» і пізніше під- тверджених польськими королями87. Передусім це стосувалося, згідно з ав- торським твердженням, привілеїв, даних королем Сиґізмундом Авґустом під час «повернення» Волинської землі та Київського князівства до Корони Польської, які містили пункт про рівність «Грецького і Римського закону» (в «Апокрисисі» цитувалися відповідні фраґменти обох привілеїв)88. Далі автор звертався до Варшавської конфедерації (акта про релігійний мир), ухваленої на сеймі 1573 р. представниками «Великої і Малої Польщі», Великого кня- зівства Литовського, «Кіева, Волыня, Подляша, земли Русской и прочая»89. Попри неясність згадки про «Руську землю», її важко проінтерпретувати інакше, аніж збірну назву для Волинського, Київського, Брацлавського во- єводств і Підляшшя, адже поряд із цими територіями фіґурували Велика та Мала Польща, тобто власне Польське королівство, і Велике князівство 84 «Apokrisis abo odpowiedź na książki o Synodzie Brzeskim 1596». Руською мовою це видання побачило світ у 1598–1599 р. (див.: Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. – Т.7. – Кн.1: Памятники полемической литературы в Западной Руси. – Санкт-Петербург, 1882). 85 Там же. – С.1034. Див. також: «насъ, Греческои рел и людей, особливе обывателей великаго князства Литовського». 86 Там же. – С.1044 («за утверженемъ правъ, привилеовъ и конфедерацій и присегъ спокоине держано»). 87 Там же. – С.1070. 88 Там же. – С.1071. 89 Там же. – С.1076. Український історичний журнал. – 2019. – №2 28 Наталія Старченко Литовське. На ототожнення «Руської землі» саме з воєводствами, що були приєднані до Корони на Люблінському сеймі, указувала й наступна згадка, де автор, скаржачись на кривди вірних грецької церкви, звертався до короля як «присяглого сторожа прав і свобод», «абы, ведлугъ привилеовъ, народо- ви Рускому и Литовському наданыхъ, урядовъ духовныхъ рел и Греческой не затлумялъ»90. Очевидно, що малися на увазі люблінські привілеї, надані «литовському народові», котрий мешкав у ВКЛ, і «руському народові», тобто обивателям Волинського, Київського та Брацлавського воєводств. Складовою частиною обох народів були вірні східного обряду91: православний «зацний Руский а притомъ Литовский народ»92. Отож в «Апокрисисі» коронні «панства», які містилися обабіч Великої та Малої Польщі – це «руська земля», населення якої має своєю складовою православних, точнісінько як і литовський народ, що мешкає у Великому князівстві Литовському93. Відповідно, православні не складають окремого народу, натомість руський народ постає як сукупність мешканців Русі, шлях- ти та міщан, наділена на Люблінському сеймі 1569 р. окремими правами94. У «Палінодії» Захарії Копистенського (1621 р.) кілька разів зринала тема Люблінської унії як «зъедноченя народу Роского зъ Ляхами»95 і шир- ше – як рівноправного об’єднання трьох народів, «[...] правом в чным през кроля Августа всю реч посполитую народовъ и становъ Полскихъ, Роскихъ и Литовськихъ естъ варовано и упривилеевано, и присягами на онъ часъ, и отъ наступуючихъ кролевъ» стверджено96. В одному з фраґментів, присвяче- них цьому сюжетові, поряд із Великим князівством Литовським і Короною Польською поставали Київ та Волинь (найімовірніше, згідно з привілея- ми): «[...] въ року 1569 на сейм въ Люблин , князство Литовское и Кіевъ и Волынь зъ королевствомъ Полскимъ зъедночилися заедно быти, и еднихъ волностій и свободы заживати, и заровно тяжары поносити»97. В іншому місці Копистенський об’єднував руські землі під назвою «Волинь», яка виступа- ла партнером «Литви» й «Королівства Ляцького»: «гды Литва и Волынь з кролевствомъ Ляцкимъ за кроля Августа свои зъедночили панства»98. А вже через речення автор, пишучи про те, що на Люблінському сеймі та пізні- ше королями під час коронацій були підтверджені привілеї, надані різним 90 Там же. – С.1292. 91 Цікаво, що Філалет лише в поодиноких випадках говорить про руський народ як про сукупність православних. Скажімо, у польськомовному фраґменті: «Azaż unia Florentska Ruskiego narodu duchowne z zwierzchności patryarchow Greckich była wyięła?» (див.: Там же. – С.1171). 92 Там же. – С.1584. 93 Про литовський і руський народ див. також: Там же. – С.1330. 94 На існування в «Апокрисисі…» територіально-правової моделі руського народу звернула увагу Н.Яковенко (див.: Яковенко Н. Топос з’єднаних народів... – С.257). 95 Русская историческая библиотека, издаваемая Императорской археографической комиссией. – Т.4. – Кн.1: Памятники полемической литературы в Западной Руси. – Санкт- Петербург, 1878. – С.955. 96 Там же. – С.1043. 97 Там же. – С.1042. 98 Див.: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. – Т.7. – С.38. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 29 станам «руськими князями» (особливо щодо віри), водночас апелював до Варшавської конфедерації 1573 р. «становъ Полского и Литовского, Роского народу»99. Тобто цілком очевидно, що у цих сюжетах Захарії Копистенського Русь поставала територіальною одиницею, окресленою люблінськими при- вілеями, а її мешканці різних станів складали спільноту «руський народ». Водночас останній в автора – це й сукупність православних, які мешкали в «панствахъ Корунныхъ и Литовскихъ, поготовю въ Рускихъ»100. Очевидно, що й у цьому фраґменті йшлося саме про спільноту православних: князі Вітовт, Казимир, Олександр «дали Руси и Литвѣ, христіанскую вѣру ведле церкве всходной вызнаваючимъ, привилеи и волности, варуючи имъ, абы вѣчними часы въ вѣрѣ своей без жадныхъ перешкодъ зоставали»101. Чи, ска- жімо, митрополит і п’ятеро владик, порушивши присягу, дану константино- польському патріархові, та перейшовши під зверхність папи, тобто вдавшись до кривоприсяжництва, говорили «іменем всього народу Руського», який ні- чого про те не відав102. Отож у «Палінодії» Копистенський увиразнить рівноправне партнер- ство в Речі Посполитій трьох народів: «народъ Росскій многій и можный, зъ народомъ Полскимъ и Литовскимъ въ згоди и въ милости живучій, и повино- вацтво зъ собою маючій; сполный межи ними о речи посполитой промыслъ, на войни згода, ровностъ и пошанованье вшелякое»103. Це – політичні народи, рівні у своєму доступі до влади вирішувати державні питання. Територія, на якій проживав «руський народ» Копистенського, як і Мартіна Броневського, збігалася з межами трьох українських воєводств. Однак, як і у другого, у пер- шого православні не складали окремого народу, а були частиною руського й литовського народів. Водночас у текстах цих авторів фіксується імпліцитне розуміння руського народу принаймні як католицького і православного, осо- бливо в тих фраґментах, де вони цитували люблінські привілеї. Із цими на позір суперечливими конструктами в полемістів проблем не виникало. Варте зауваги і твердження Захарії Копистенського про вічність і не- порушність люблінських привілеїв, які, за автором, неможливо скасувати жодними іншими правовими актами, адже їх ґарантовано присягою королів, Сиґізмунда Авґуста і його наступників104. На цій деталі як на базисі пра- вового статусу вірних східного обряду після укладення Берестейської унії фокусує увагу Г.Литвин. Він зауважує, що проголошення унії церковними ієрархами на соборі в Бересті мало винятково синодальний характер і не могло анулювати акт конституційного рівня, якими були люблінські при- вілеї. Не міг позбавити православних свободи віровизнання й королівський 99 Русская историческая библиотека... – Т.4. – С.1075. 100 Там же. – С.1056. 101 Там же. – С.1033–1034. 102 Там же. – С.1055. 103 Там же. – С.1146. 104 «Тое право такъ есть важное и такъ вечное, же ему жадное вынайдоване, жадніи привилеи, жадніи конституціи соймовыи, прешлыи и пришлыи, не могутъ и мочи не маютъ шкодити, и ни въ чомъ уближати вечными часы» (див.: Там же. – С.956). В «Апокрисисі…» теж зустрічаємо згадку, що Берестейська унія скасовує всі головні коронні права (див.: Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. – Т.7. – Кн.1. – С.1112–1113). Український історичний журнал. – 2019. – №2 30 Наталія Старченко універсал від 15 грудня 1596 р., що затверджував унію. Натомість уніати не мали жодного привілею, який реґулював би їхню релігійну свободу. Можна припустити, що вони перебирали на себе права вірних східної церкви, однак, як зауважує Г.Литвин, обґрунтувати цю правову колізію було не так просто, чим уповні скористалися православні105. Відновлення православної ієрархії спровокує на самому початку 1620-х рр. спалах полеміки між православними під зверхністю константинопольського патріарха та прихильниками «послушенства» папі. Найпалкішим захисни- ком «старожитної грецької віри» виявиться нововисвячений єпископ, блис- кучий полеміст Мелетій Смотрицький. Тож за основу візьму його тексти початку 1620-х рр. у період його полеміки з уніатами. У найранішому з них – «Veryficatia niewinności» (1621 р.) – Смотрицький, на відміну від попередніх авторів, спробував розробити конфесійну модель руського народу, ототожнив- ши його винятково з вірними православної церкви, а поляків і литвинів – із католиками: «Ми Русь східного послушенства і визнання – люди mere релігії Грецької Католицької: Панове Поляки і Литва Західного послушенства і ви- знання – Релігії Римської Католицької»106. Територія цього конфесійного русь- кого народу досить плинна, адже він мешкає «по всіх Коронних і Литовських Панствах і Руських»107, що мало збігатися з Київською митрополією, а водно- час – у «панствах наших руських» як сукупності адміністративно-територі- альних одиниць108. «Панства руські» в окремих випадках конкретизувалися як воєводства Волинське й Українське109. Водночас у Мелетія Смотрицького з’явилося поняття «країни нашої Руської», схоже, як політичний концепт. Він стверджував: народ руський «старожитної релігії» – духовні і світські – на основі контракту з польськими королями отримав від них певні права, під- тверджені монаршою присягою110. Права руського народу поширюються не лише на конфесійний народ (шляхту та «люд посполитий»111), а й на всю його територію – країну Руську112 («права країни нашої Руської»). Смотрицький під- креслював важливість для кожної країни зберігати в непорушності свої права і трактував будь-які зміни як нелеґітимні113, застерігаючи, що зміна релігійних форм тягне за собою скасування світських прав: «Якби те, що королі їх милос- ті, пани наші милостиві, під своєю присягою нам затвердили, самі порушили, залишилися б узагалі ні при чому, самі б усіх наших вольностей позбулися». Водночас Мелетій Смотрицький у «Верифікації…» підкреслював, що власне право має лише руський народ «грецької віри». Тож піднесено 105 Літвін Г. Правовий статус православної та унійної церков у Речі Посполитій у XVII ст. // Його ж. З народу руського... – С.169. 106 Див.: Архив ЮЗР. – Ч.1. – Т.VII. – С.325. 107 Там же. – С.301. 108 Там же. – С.319. 109 Див., напр., згадки про «воєводства Волинське і Українське» (Там же. – С.284, 293). 110 Там же. – С.342. 111 Там же. – С.308. 112 Там же. – С.309. 113 Натомість уніати «права країни нашої руської порушили та іншу незвиклу форму духовних прав до церкви руської запровадили, тому вони самі й та незвикла форма в нас важна не була й бути не може» (див.: Там же. – С.312). Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 31 вигукував: «Де хоч одне право, хоч одна конституція, хоч один привілей, який народові руському на послушенство західне і в обороні у нас релігії римської служить? Жодне – але всі служать людям релігії грецької послу- шенства східного»114. Утім патетика цього пасажу, згідно з яким народ русь- кий поставав як моноконфесійна спільнота з окремими правами, що мешкає у своїй країні Руській, непрямо вказувала на існування іншої думки, з якою й полемізував Смотрицький. Хиткість такої конструкції «руського народу», схоже, розумів і він сам. У другому виданні «Верифікації…» автор відступив від своєї попередньої концепції та вказав ще на одну ознаку руськості – кров або походження, що єднає і православного русина, і русина-католика, тобто запропонував поряд із конфесійною етнічну модель народу: «Не вироджується зі своєї крові той, хто міняє віру. Хто з русь- кого народу римську віру приймає, не стає одразу ж іспанцем чи італійцем, а по-старому залишається шляхетним русином. Отже не віра русина – русином, поляка – поляком, литвина – литвином робить, а народження і кров руська, польська, ли- товська»115. Власне, це твердження не стало винаходом Мелетія Смотрицького. Скажімо, до поняття народу як єдності крові раніше апелював і Ян Щасний Гербурт (католик із Перемишльської землі, чиї предки були вихідцями з Силезії), подаючи свій голос на захист православної Русі «в Русі»116. Як уже зауважувалося, для Мелетія Смотрицького існували ще два важливих чинники, окрім власної релігії і «крові», що виокремлювали руський народ із решти «обивателів» Речі Посполитої – наявність власних прав і території. У «Верифікації…» автор, з одного боку, стверджував, що свої права руський народ отримав від королів, які скріпили їх непоруш- ність присягою, тим самим узявши на себе функції «опікунів, сторожів та оборонців» свобод і вольностей. А водночас він мимохідь указував на дав- нє існування «старожитних прав» русинів. У наступному творі – «Obrona Verificatiey» (1621 р.) – Смотрицький однозначно розв’язав цю дилему на користь існування в руського народу власних прав, наданих їм «руськи- ми» княжатами. Ці права польські королі лише підтвердили під час ін- корпорації руських народів до Корони й Великого князівства Литовського. Автор майже точно цитував текст люблінських привілеїв Волинській землі та Київському князівству, «приєднуючи», однак, до Польського королівства не Волинь, Київщину і Брацлавщину з їхніми обивателями – волинянами, брацлав’янами чи киянами, а «Руську землю» та «народ Руський» – «як лю- дей рівних до рівних, вільних до вільних». Характерно, що серед реципієн- тів вольностей і свобод Люблінського привілею, себто народу руського, що 114 Там же. – С.341. 115 Smotrycki M. Verificatia niewinności. – Wilno, 1621. – S.60. 116 Він акцентував на своєму походженні від «зацного народу руського», «з якого і я, і дружина моя кров узяли» (див.: Z dziejów Ukrainy… – S.89). Добре знайомство з текстом Гербурта на той час демонстрував, скажімо, інший православний автор, Захарія Копистенський, розлого цитуючи його у своїй «Палінодії». Український історичний журнал. – 2019. – №2 32 Наталія Старченко мешкав у Руській землі, виявляються рівною мірою «духовні стани римсько- го і грецького закону». Приєднання руського народу до Корони подавалося проте як повернення власного і правдивого члена до раніше єдиного тіла та зрівнювання всіх і кожного, духовних і світських, «із честю, вольностя- ми і свободами» цієї ширшої спільноти117. Відповідно, Смотрицький тракту- вав долучення русинів до коронних прав як уніфікацію, відмову від своїх власних прав, однак це твердження стосувалося лише світської сфери, на- томість духовні права церкви в «панствах коронних» паритетні римському костелові й не підлягають жодним змінам118. Щоправда, автор, задеклару- вавши на позір правову уніфікацію світської сфери, водночас підкреслив мо- мент суб’єктності руського народу як співвласника колективного коронного спадку: «Хіба то не руське право, коли король зволить говорити: “Прий- маємо народи руські, як людей рівних до рівних, вільних до вільних усіх станів кожного згідно з його становищем, станом, достоїнством, усіх привілеїв, вольності свобод Королівства Польського, так, як інші обивателі Корони Польської нарівні уживати, постановляємо й чинимо”»119. Наголошення на єдності світських прав для всієї Корони для Мелетія Смотрицького могло бути риторичним прийомом для виокремлення осо- бливих прав православної церкви. Адже він не міг не знати, що одним зі здобутків українських воєводств на Люблінському сеймі було збереження у судочинстві «старого права» – ІІ Литовського статуту. Цілком можливо, що Смотрицькому арґумент про особливі права православних у Польському ко- ролівстві міг знадобитися як відповідь на твердження уніатів у тексті «Sowita wina» (1621 р.): «У вільній Речі Посполитій, де всі уживають одного права, водночас веселяться з прав і свобод своїх, усіляка нерівність шкідлива». Тож, за автором, «панства руські», інкорпоровані до Корони, підлягають тим пра- вам і звичаям, які на той час були в Короні; якщо ж православна церква має особливі права, то повинна на підтвердження продемонструвати свої при- вілеї120. На цей чи подібний пасаж, схоже, відповів Мелетій Смотрицький, виділивши права старожитної руської церкви, підтверджені королем, як ціл- ком окремішні. У наступному своєму трактаті «Elenchus» (1622 р.) Смотрицький, окреслюючи «народ руський» через кривди, завдані йому в Литві та Білій Русі, очевидно мав на увазі православних. Д.Фрік, хоч і зауважує існу- вання у Мелетія Смотрицького Русі як етнічного та політичного народу, однак схильний уважати, що все ж в основі виокремлення «народу русь- кого» лежав конфесійний чинник121. Утім характерно, що Смотрицький, 117 Архив ЮЗР. – Ч.1. – Т.VII. – С.349–350. 118 Там же. – С.392. 119 Там же. – С.438–439. 120 Там же. – С.452–453. 121 Frick D. Meletij Smotryc’kyj and Ruthenian Question in Early Seventeenth Century // Harvard Ukrainian Studies. – Vol.8. – №3/4. – 1984. – P.356, 358–359. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 33 уживаючи лексему «народ руський», зазвичай уточнював: «народ наш руський, що перебуває під східним духовним послушенством»122. Тобто, з одного боку, у нього «церква наша руська» однозначно тотожна церкві східного обряду123, натомість «народ руський» – поняття в багатьох випадках, схоже, ширше, ніж спільнота православних. Фраґмент з інкорпораційних привілеїв, проци- тований у «Obrona Verificatiey» – «духовні стани римського і грецького за- кону» – з’являється невипадково. В «Elenchus» Смотрицький зупинився на ньому дуже детально, розвинувши ідею руського народу не як монорелігій- ної спільноти, а єдності двох конфесій. Він, спираючись на інкорпораційний привілей, стверджував, що народ руський поділений на два «закони» – «грецький» і «римський». Обидві Русі володіють усіма правами та свобода- ми Корони Польської, натомість у привілеї немає згадок про уніатську Русь, адже її документ не фіксував. Утім уніати теж належать до народу русько- го, хоч і відступилися від прав, наданих руській спільноті двох «законів»124. «Русь уніатська» має визначитися: якщо вона Русь «закону римського», то по- винна остаточно відмовитися від прав Русі «закону грецького». Смотрицький розвивав свою думку далі, стверджуючи, що русин, який переходить з од- нієї леґітимної конфесії до іншої, лише змінює одне «руське» право на інше «руське» право: «Якщо русин закону грецького стає русином закону римсько- го, то тим самим він переходить із права, даного русі закону грецького, до права, даного русі закону римського. І навпаки, русин закону римського, стаючи русином закону грецького, че- рез такий свій учинок переходить із права, даного русі закону римського, до права, даного русі закону грецького»125. Тож коли Смотрицький писав «весь народ наш руський, який є під послу- шенством східним»126, це не конче означало, що він мав на увазі тотожність 122 Elenchus piśm uszczypliwych, przez zakonniki zgromadzenia Wileńskiego Swiętey Troyce wydanych... // Архив ЮЗР. – Ч.1. – Т.VIII. – К., 1914. – С.604–605 (див.: «narod nasz Rusky, pod wschodnim posłuszeństwem duchownym będący»). 123 Там же. – С.609. 124 Мелетій Смотрицький не відмовляв у «руськості» й уніатам (див.: Там же. – С.438, 441–442). 125 Там же. – С.611–612 («Кrol Zygmunt August, przywiley narodowi Ruskiemu pod czas inkorporaciey daiąc, ludzie narodu Ruskiego na dwa zakony dzieli: jedne być mienie zakonu rzymskiego, drugie zakonu graeckiego. A oboiego tego zakonu Ruś wszytkich praw, swobod y wolnosci y zawołania Korony Polskiey uczestnikami czyni»; «Takiey, iakiey wy iestescie, unitskiey rusi y prawa nasze nie znaią; nieznał y krol jego m. August, ktory to prawe ferował y rozdział ten miedzy rusią a rusią poważny uczynił, bo o niey żadney zmianki w tym swym, narodowi Ruskiemu danym, przywilieu nie czyni, ale czyni o rusi zakonu rzymskiego y o rusi zakonu graeckiego. Ieśli wy ruś unitska iesteście, ruś zakonu rzymskiego, macie przestawać na prawie y wolnosciach rusi zakonu rzymskiego danych, a nam, rusi zakonu graeckiego, y prawom naszym macie dać сzysty pokoy, bo do nich nie należycie, ponieważ nie iestescie tego zakonu graeckiego ruś, ktorego byli ci, ktorym to prawo iest dane»; «Zostaie ktory rusin zakonu graeckiego rusinem zakonu rzymskiego, tym samym przechodzi z prawa, rusi zakonu graeckiego danego, do prawa, danego rusi zakonu rzymskiego. Y wprzeciw, zostaie rusin zakonu rzymskiego rusinem zakonu graeckiego, tym samym swym pоstępkiem przechodzi z prawa, rusi zakonu rzymskiego danego, do prawa, danego rusi zakonu graeckiego»). 126 Там же. – С.614, 617. Український історичний журнал. – 2019. – №2 34 Наталія Старченко «весь народ наш руський – під послушенством східним». Цілком можливо, що в авторській нарації йшлося лише про православну частину спільноти «руський народ», яка не дорівнює цілому. Отож якщо підсумувати висловлені Мелетієм Смотрицьким у його по- лемічних трактатах 1621–1622 рр. тези, інколи досить суперечливі, то отри- маємо таку картину: руський народ із давніх-давен мав старожитні права від своїх князів, а коли був зі своєю «країною Руською» інкорпорований до Корони Польської, то отримав права, спільні з усією Короною, зокрема влас- ні права отримали русини православні й русини-католики. Наявність осіб- ної території і прав, що поширюються на все населення «країни Руської» «грецького й римського закону», перетворювало спільноту «руський народ» на політичний суб’єкт. Під «Руською країною», очевидно, розумілися три воєводства, яким належали інкорпораційні привілеї – Волинське разом із Брацлавським і Київське, що мало другу назву – Україна. Звичайно, русини жили й за межами «Руської країни» – це православні, а водночас ті, хто по- ходив із руського народу. Очевидно, що поняття – «руський народ», «власні права», «інкорпораційні привілеї», «Руська земля» – були широковживани- ми до Смотрицького, однак у результаті полеміки вони актуалізувалися, під впливом різних чинників (зокрема й арґументів супротивників полеміста) сповнилися напруги та виросли до рівня концептів. Суперечності, що тра- пляються по текстах Смотрицького, засвідчують інтелектуальний процес ви- роблення складних понять, які самі по собі сповнені суперечностей, що їх автор якраз і намагався подолати. Політична суб’єктність руського народу, що поставав під пером Мелетія Смотрицького, здобулася на своє завершення в тексті «Justificacia niewinności», поданому від імені православного духів- ництва на сейм 1623 р., і який традиційно атрибутують саме Смотрицькому. Автор виводив на авансцену три рівних народи Речі Посполитої – руський, польський, литовський. Він стверджував: руський народ, приєднавшись до Корони зі своїм власним правом і тим самим ставши одним цілим із двома іншими «вільними» народами, отримав «свободи» «поряд з їхніми милостями з двома народами польським і литовським, як із рівними, сидіти у сенатор- ській поважності, про добро своїх панств і вітчизни радитися, тішитися з на- лежності до всіх достоїнств, прероґатив та урядів, свобод, прав і вольностей Польського королівства»127. Свої права руський народ, зберігши в непоруш- ності та отримавши їх підтвердження через королівські привілеї і присягу, має зберігати й надалі, до «кінця світу», поки існує сам руський народ і його «великі княжата»128. Реципієнтами прав, які урівнювали руський народ із 127 Архив ЮЗР. – Ч.1. – Т.VII. – С.515 («obok Ich M. zarowno z dwiema narodami Polskim i Litewskim w senatorskiej poważności siadać, o dobrym państw ich a oyczyzny swej radzіć, y ze wszyskich krolestwa Polskiego dostoieństw, praerogatiw, urzędow zawołani, swobod, praw, y wolności cieszyć się»). 128 Там же. – С.515 («народ наш руський при княжатах своїх вольності тої набув, із нею до преславного Королівства Польського інкорпорований, її королі їх милості польські привілеями і присягою підтвердили, її він упродовж усіх минулих часів зберігав непорушною, її він має сьогодні втримати й перелити на своїх потомків, і переливати повинен за Божою поміччю поки триватиме він сам і його великі княжата, тобто аж до кінця світу. Із тою такою вольністю з вільними народами польським і литовським руський народ з’єднався в одне тіло та з однією Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 35 польським та литовським, згідно з люблінськими привілеями, постають кня- зі, пани, шляхта, рицарство, духовні й міщани, себто всі стани. Очевидно, що тут ішлося не про конфесійні народи (литовці та поляки – католики, ру- сини – православні). Автор говорив про політичні народи, ті, які вирішують державні справи на сеймах, зокрема як сенатори, дбаючи про добро «панств своїх і своєї ойчизни», де «панства», найочевидніше – це питомі території проживання трьох народів, що забезпечені окремими правами (себто Литва, Корона та «країна Руська»), а «ойчизна» чи Вітчизна – Річ Посполита129. На підтвердження своїх слів Смотрицький цитував Волинський і Київський унійні привілеї, однак вони, як і в раніших його текстах, поєдну- валися в один, даний «усій Руській землі». Я.Пеленський, порівнюючи лю- блінські привілеї для ВКЛ та українських воєводств, зауважує відсутність в останніх будь-яких згадок про народ чи народи руські на відміну від приві- лею Великому князівству Литовському, яке населяють «народи литовські, руські, жмудські та інші»130. Цілком імовірно, що брак згадки про руські на- роди у Волинському та Київському привілеях, отриманих на Люблінському сеймі, пояснювався домінуванням на той час саме коронного варіанту при- єднання цих теренів як «повернення» частини до колись роз’єднаного цілого. Смотрицький урешті виправив цю історичну помилку. Наостанок він ще раз повернеться до питання про джерела права русь- кого народу та підкреслить: король Сиґізмунд Авґуст надав руському наро- дові не «нове якесь, ніколи не існуюче право», а затвердив «давнє їх право і старожитні звичаї», з якими вони були прилучені до Корони Польської131. Автор також нагадував про необхідність зберігати права як сукупність у не- доторканності, адже «зміна одного права тягне за собою упадок усіх прав»132. Отож і з коротких згадок у творах Мартіна Броневського та Захарії Копистенського про «руський народ» у контексті його стосунків із двома по- літичними народами Речі Посполитої – поляками та литвинами, і з напру- женого пошуку Мелетієм Смотрицьким підстав для виокремлення третього члена «об’єднання», «руський народ» поставав передусім як поліконфесійна спільнота зі своїми правами на своїй території, а не розмита єдність вірних «старожитної релігії грецької», як прийнято вважати в доволі широкій історіо- графії133. Власне, опертя цих оборонців православ’я на люблінські привілеї головою пов’язався і сперся». Про «пов’язання» руського народу і його володарів-князів див.: Яковенко Н. Топос «з’єднаних народів»... – С.232–236. 129 Д.Фрік зауважує, що Смотрицький уживав поняття «вітчизна» лише на такий спосіб (див.: Frick D. Meletij Smotryc’kyj and Ruthenian Question... – Р.355). Утім попри кількісне переважання саме такої тотожності, у Смотрицького зустрічається й «Руська земля, ойчизна наша» (див.: Архив ЮЗР. – Ч.1. – Т.VII. – С.391). 130 Pelenski J. Inkorporacja ukraińskich ziem dawnej Rusi do Korony… – S.237. 131 Архив ЮЗР. – Ч.1. – Т.VII. – С.524. 132 Там же. – С.523. 133 Див., напр.: Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w. – Warszawa, 1985. – S.115 (авторка вважає погляди Мелетія Смотрицького дуже ориґінальними, невластивими навіть освіченій частині руської спільноти, для якої саме православ’я було тим елементом, що визначав «народ руський»). О.Неменський зауважує, що критерії руськості у Смотрицького, вибудувані на етнічно номінованій території без прив’язки до церковних інституцій, дуже нагадують структури сучасної ідентичності, Український історичний журнал. – 2019. – №2 36 Наталія Старченко як підставу суб’єктності руського народу спонукало саме до такої конструкції. Утім питання, як було представлено подібний концепт в інших наративах, і чи був він представлений, потребує ширшого дослідження. «Руський народ» на політичній авансцені Характерно, що в тексті «Суплікації», поданої на сейм 1623 р. від імені усіх православних мешканців Речі Посполитої, імовірно авторства волин- ського шляхтича Лаврина Древинського134, знаходимо таке ж обґрунтування «руського народу», як і у «Виправданні невинності» Мелетія Смотрицького. Схоже, що писалися два тексти в одному колі. Можливо, що розмежування іс- ториками тогочасної руської спільноти на окремі середовища – духівництво та шляхетський загал, що виробляли свої специфічні моделі «руського народу», є радше дослідницьким методом, аніж реальністю. Адже духівництво, котре конструювало тогочасні знакові наративи, попри закиди недоброзичливців щодо його сумнівного (нешляхетського) походження, принаймні культурно виростало зі шляхетського середовища. Отож на початку «Суплікації» русь- кий народ поставав як конфесійний народ, тобто сукупність вірних «руської» церкви східного обряду, якому чиняться кривди («видерті нам права, видер- ті свободи і вольності»)135. Нав’язувані зміни, що стосуються церкви, нищать права народу руського136, здобуті кров’ю «при боці княжат їх милості руських і королів польських»137. Ці права було підтверджено в момент добровільного приєднання народу руського до польського народу й надалі ґарантуються однак уважає, що такі погляди були, по-перше, ориґінальними, а по-друге – відображали не «формування у Смотрицького якихось нових певних форм ідентичності, нових концепцій руськості», а «метання, пов’язані з утратою старих понять і гострою потребою в отриманні нових» (див.: Неменский О.Б. Формы русской идентичности у Мелетия Смотрицкого // Анфологион: власть, общество, культура в славянском мире в средние века. – Вып.12. – Москва, 2008. – С.312). Щоправда, пізніше О.Неменський детально зупиниться на формуванні у православних полемістів концепції Люблінської унії як договору трьох рівноправних народів, де руський народ представлено всіма станами, що об’єднані у своєрідну корпорацію зі своїми власними правом і правовою історією. Дослідник говорить про унікальність такої концепції для тогочасної Європи, де руський народ нагадує модерну європейську націю. Утім, указуючи на конструювання православними полемістами протонаціональної ідентичності, він несподівано завершує свій аналіз твердженням, що ця протонація не була світським об’єднанням, адже членство в ній повністю обумовлювалося належністю до православної церкви. Попри існування, як на мене, й інших дискусійних моментів у статті О.Неменського, багато його спостережень безперечно цікаві (див.: Неменский О. Протонационализм в западнорусской мысли первой половины XVII в. // Вопросы национализма. – 2013. – №3(15). – С.174–189). Для С.Плохія теж «географічні кордони руської нації, конструйованої в перебігу церковної полеміки, збігалися з ареалом розселення русинів у польсько-литовській Речі Посполитій і територією канонічної юрисдикції київської митрополії». Він уважає, що релігійна солідарність руської еліти «була суттєво міцнішою за солідарність, що ґрунтувалася на історичних і правових засадах» (див.: Плохій С. Походження слов’янських націй: Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі / Пер. з англ. – К., 2015. – С.221–222). Попри цей висновок, історик говорить і про спроби Мелетія Смотрицького роз’єднати релігію й етнічність, які, утім, не знайшли підтримки у спільноті (див.: Там само. – С.214). 134 Був клієнтом князя Костянтина Острозького й ревним оборонцем православ’я (див.: Supplementum Synopsis z Manifestatią y Revelatią // Архив ЮЗР. – Ч.1. – Т.VII. – С.585). 135 Z dziejów Ukrainy... – S.100 («wydarte nam prawa, wydarte swobody i wolności»). 136 Ibid. – S.102. 137 Ibid. – S.105. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 37 королями. Руський народ, «великий і могутній, із народами польським і ли- товським у згоді та любові живуть та родичаються між собою»138. Така грома- дянська згода («zgoda civilos unionis») тримається на збереженні цілісності Вітчизни, «свобод, прав і вольності усіх трьох народів», інакше вона має шанс перетворитися на фікцію, унію між вовком і вівцею139. Отож конфесійний руський народ, задекларований на початку «Суплікації», перетворювався на народ політичний, що мешкає на певній території поряд із двома іншими народами («панства» «Polonia, Lithuania, Russia»140) та володіє сумою прав, отриманих під час «інкорпорації». Автор та- кож уточнював, що король Сиґізмунд Авґуст розділив «шляхту народу русь- кого» інкорпораційним привілеєм на два «закони» – «римський» і «грецький». Відповідно, «не діється тому праву ґвалт, не призводить то до зневолення вольності, коли русин грецької релігії переходить з неї і стає русином релігії римської», адже «добровільно відступається від прав, які служать грецькій релігії, і зостається при правах релігії римської». Наводячи фраґмент інкор- пораційного привілею, який підтверджував збереження честі й достоїнства князів обох «законів», автор констатував: обидві частини руського народу володіють однаковим комплексом «свобод, вольності та прав»141. Себто русь- кий народ поставав як політична спільнота, паритетна Польській Короні й Великому князівству Литовському. Членство в ній належало однаковою мірою і католикам, і православним, що мешкали на певній території (за ви- нятком уніатів, яких не фіксував привілей, отже вони мали проживати в руських землях як іноземці). Очевидно, що автор «Суплікації» добре розумів плинність поняття «русь- кий народ», тож мав розмежовувати і його конфесійне значення, і політичне. Він давав собі раду з цією проблемою, зазвичай уводячи уточнення в тих випадках, де говорив про вірних східного обряду – «руський народ із релігії старожитної грецької»142, «народ руський релігії грецької»143. В одному місці він удався до уточнення, яку саме «Русь» мав на увазі, через протиставлення: порушуються права, свободи й вольності «не всієї Русі, але лише Русі грець- кого набоженства під послушенством грецьким», які були надані привілеєм Сиґізмунда Авґуста144. Примітно, що перераховуючи міста Корони Польської та Великого князівства Литовського, в яких порушувалися права православ- них, автор не користувався на означення скривджених прикметником «русь- кий», а називав їх «людьми набоженства старожитного грецького, які право» мають від польських королів та великих княжат литовських і руських145. 138 Ibid. – S.107. 139 Ibid. – S.110 («Póki tedy jeszcze stoi zupełna, ku obronie całości Ojczyzny, swobód, praw i wolności wszystkim trzem narodom, tedy się ta zwady kość, fictitiae unionis, z pośrodku ich niech wyrzuci». 140 Ibid. – S.107. 141 Ibid. – S.105. 142 Ibid. – S.100. 143 Ibid. – S.110. 144 Ibid. – S.103 («nie simpliciter Rusi, ale specialiter Rusi greckiego nabożeństwa pod posłuszeństwem greckim»). 145 Ibid. – S.108. Український історичний журнал. – 2019. – №2 38 Наталія Старченко Тобто права, що їх отримали православні Київського, Волинського, Брацлавського воєводств, були поширені на всіх православних Корони і ВКЛ, однак не всі православні тотожні народу руському. Підпис під текстом «Суплікації» теж містив указівку на те, яка саме Русь скаржиться на свої кривди: «Обивателі коронні і Великого князівства Литовського Русь релігії грецької старожитної послушенства східного». Поширеність серед шляхти ідеї політичного «народу руського», озна- кою якого було проживання на території українських воєводств та володін- ня «власними» правами, затвердженими під час інкорпорації, засвідчувала волинська сеймикова ухвала від 21 серпня 1632 р. Шляхтичі, зокрема ка- толики і протестанти, заявляли, що з усіх правових порушень («ексорбітан- цій») «руські» воєводства найбільшою мірою турбує проблема «заспокоєння релігії грецької», причому вона стосується не лише православних, а «нас усіх, народ руський». Тож волиняни вимагали, аби права були відновлені «totaliter, так, як містить привілей інкорпорації Київського, Волинського і Брацлавського воєводств»146. Папський нунцій Вісконті в листі до понтифіка оцінював волинський сеймик як найдошкульнішу поразку церковної унії: «Найбільше мене однак обурило те, що у Волинському воєводстві, де велика кількість католицької шляхти, всі їхні (схизматиків) пропозиції пройшли без спротиву»147. Хтозна, чи зрозумів нунцій той факт, що саме належність воли- нян-католиків до руського народу і їхня солідарність із «братією» виявилася сильнішою за конфесійну лояльність, а відновлення всіх прав «релігії грець- кої» означало збереження леґітимності буття «руського панства». Очевидно, що не унія зазнала найдошкульнішої поразки, а сформована територіально- правова руська ідентичність здобула блискучу перемогу. Немає сумніву, що у своїй знаменитій промові на сеймі 1641 р. Адам Кисіль, захищаючи право руських князів на вживання титулів, використав арґументи, добре знайомі на той час руському мовцеві. Як зауважив Ф.Сисин у своїй статті, присвяченій детальному аналізу цього тексту, у центрі уяв- лень Киселя про «старожитний руський народ» лежала концептуалізація «своєї» території та її окремого правового статусу, витвореного люблінськими привілеями148. Князівські титули, цілком можливо, були для спадкоємно- го волинця тим, чим для руських католиків – права «старожитної грецької віри». Порушення привілею у частині, де король обіцяв збереження князям їхнього символічного капіталу – гідності, влучало, на думку тогочасних лю- дей, по самому привілею та його непорушності, ґарантованій королівською присягою монархів. Адам Кисіль підкреслював, що право, тобто люблінський привілей, який поєднував чотири руських воєводства з Короною Польською, представляв со- бою договір двох народів. Це право було надане й підтверджене королями 146 Архив ЮЗР. – Ч.ІІ. – Т.1. – С.203. 147 Kaczorowski W. Sejmy konwokacyjny i elekcyjny w okresie bezkrólewia 1632 r. – Opole, 1986. – S.59. 148 Sysyn F.E. Regionalism and Political Thought in Seventeenth-Century Ukraine: The Nobility’s Grievances at the Diet of 1641 // Harvard Ukrainian Studies. – Vol.6. – №2. – 1982. – Р.167–190. У додатку – текст самої промови Киселя (див.: Ibid. – Р.186–190). Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 39 «не тій Русі, якої ще не було, а тій, яка вже була», і як окрема територія – руські князівства, і як народ – «руські сармати», що добровільно об’єдналися з «польськими сарматами». Право, яке мало реґулювати становище Русі, за словами Киселя, включало у себе три фундаментальних вольності – свобо- ду совісті, себто рівність грецького закону з римським, непорушність «старо- давніх» почестей і достоїнств шляхти та князів, недоторканність власності. Однак усі ці права було порушено, відтак руський народ опинився «в ярмі неволі». Наостанок промовець ще раз нагадав про суб’єктність Русі й народу, до якого належав, у фраґменті, що сягав рівня метафори: «Ми приєдналися до нашої спільної Вітчизни не як до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і почестей, але з титулами й почестями»149. Промова Адама Киселя цілком резонувала з позицією його предків на Люблінському сеймі, котрі, заявивши про себе як окремий народ, спромоглися отримати ґарантії власних прав, що стануть підставою для розбудовування їхніми на- щадками концепції Русі як третього члена Речі Посполитої. Невипадково в інструкції послам від Волинського воєводства, датованій 7 січня 1645 р., знаходимо вимогу домагатися обрання маршалком (головую- чим) у Трибуналі раз на три роки (поперемінно з представниками Малої та Великої Польщі) представника від воєводств, що судяться «Статутом і пись- мом руським». Волиняни заявляли, що в разі іґнорування їхніх вимог вони готові організувати власний трибунал у Луцьку, до чого прагнуть, зокрема, і через те, що коронярі зневажають їхнє право150. Ідея окремої апеляційної інстанції для українських воєводств, яку не вдалося зреалізувати в 1578 р. (через непевні причини відбулася лише одна сесія Луцького трибуналу), ви- явилася досить живучою. Цілком імовірно, що на середину XVII ст. руській ідентичності, у форму- ванні якої люблінські привілеї прислужилися важливим ресурсом, вияви- лося затісно в рамках, заданих для «почтивого» руського народу творцями Речі Посполитої на сеймі 1569 р. Затісно виявилося для шляхти, яка заявля- ла про паритетність руського народу з литовським і польським у політичній сфері; затісно – для православного духівництва, котре взорувалося у своїх претензіях на католицьких ієрархів, представлених на сеймі та у Трибуналі; затісно – для козаків, новоявленого «рицарства», яке претендувало на рів- ність зі шляхтою завдяки своїй військовій службі на захисті Вітчизни. У підсумку козацька шабля в розламі старої форми виявилася дієвішою від інтелектуальних наративів і парламентських способів боротьби політичних русинів-шляхти. Про деякі історіографічні перспективи Отож попри розпливчатість поняття «руськості», ті, хто вважав себе причетними до Русі, не переймалися винайденням нового точнішого 149 Ibid. – Р.189. 150 Архив ЮЗР. – Ч.ІІ. – Т.1. – С.295. Український історичний журнал. – 2019. – №2 40 Наталія Старченко самоозначника, а намагалися закріпити за собою старий, конкретизуючи його на той спосіб, який увиразнював їхнє правонаступнитцтво й щодо русь- кої землі-території, і щодо символічних ознак руськості, зокрема давньої руської спадщини. Засоби монополізації, попри зазвичай міфічне зображен- ня минулого, були цілком сучасними. Символічні арґументи відступали там, де в полеміці вимагалося покласти на стіл останній і найвагоміший доказ – право. Ним якраз і володіли три руських воєводства (а з 1634 р. – уже чотири), моделюючи його частини так, як того вимагав момент. Люблінські привілеї були тим матеріалом, який скріплював українські воєводства в окремий реґі- он – як руський народ на своїй території, водночас сепаруючи його від іншої «русі», що мешкала у Великому князівстві Литовському й Короні Польській. Однак чи були ці території поза виокремленою привілеями «леґітимною» руссю рівною мірою «чужі»/«свої» для неї? Себто чи вважалася коронна русь більшою мірою своєю, аніж русь Великого князівства Литовського? Проведене Н.Яковенко дослідження процесу конструювання клієнтами князя Костянтина Острозького в кінці XVI ст. князівського сакрум – віртуаль- ної влади законних господарів політичної Русі, демонструє збіг українських теренів у складі Корони (включно з Руським і Белзьким воєводствами) з уяв- ною руською «державою»151. Видається, проте, що панегіристи не стільки кон- струювали територію Русі під владою своїх питомих руських князів, скільки вишивали за вже готовою канвою. Існування уявлень про єдність руських (українських) земель, що нарешті опинилися в одній державі – Польському королівстві, попри майже двохсотлітнє існування в межах різних держав- них утворень, насправді засвідчив ще період перших двох безкоролів’їв (1572–1576 рр.). Так, белзький староста Ян Замойський у своєму листі до Якуба Гербурта в листопаді 1572 р. пропонував перед скликанням сеймиків 13 грудня в межах усієї Корони зібрати з’їзд руських воєводств для подаль- ших солідарних дій, «аби окремо про те радячися, ті землі не розірвалися»152. Ця спільнота обіймала Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське та Київське воєводства. Далі майбутній канцлер підкреслював давню тради- цію спільного врядування цих земель: «[…] у такий час і в таких речах за предків наших ті всі воєводства не окремо, а разом радилися про себе і свої вольності»153. Показовим було й утягування шляхтою Руського, Белзького во- єводств своєї волинської «братії» в політичне життя новопридбаної «Ойчизни» під час двох перших безкоролів’їв та опіка над нею. Прикметна спроба монту- вання холмськими шляхтичами спільного руського минулого з волинянами. Так, 29 вересня 1572 р. холмська шляхта, зав’язуючи конфедерацію та шука- ючи підґрунтя такої практики в минулому, «згадувала» конфедерацію 1436 р. на річці Раці. Про цю подію відомо хіба те, що її проголосило Руське воєвод- ство. Утім в ухвалі холмської шляхти підкреслювалося: поряд із предками 151 Яковенко Н. Топос з’єднаних народів... – С.250–251. 152 Archiwum Jana Zamoyskiego, kanclerza i hetmana wielkiego koronnego. – T.1 (1553–1579). – Warszawa, 1904. – S.15 («aby roznie o tem rządzącz, the ziemie nie rozerwali szię»). 153 Ibid. («pod taki czas i w takowych rzeczach tedy za przodkow naszych te wszystkie woiewodztwa spolem o sobie i o swych wolnoscziach, a nie osobno radzili»). Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 41 шляхти з різних земель Руського воєводства (Холмської, Перемишльської, Галицької, Сяноцької) стояла подільська та (sic!) волинська шляхта. Тож на знак цієї давньої єдності сеймик постановив вислати послів для координа- ції дій: Амброзія Жулинського – до Київського, Волинського і Брацлавсь- кого воєводств, Щасного Луговського – до Руського й Подільського, Яна За мойсь ко го – до Белзької землі154. Таким чином було окреслене коло «своїх», які у ситуації небезпеки мали виявляти солідарність і триматися разом. «Літописець» подій перших безкоролів’їв Свентослав Ожельський згадував про домовленість взаємодопомоги поміж руськими воєводствами (русини, подоляни, белжани, кияни, волиняни) на елекції 1575 р.155 Тож спе- ціальне дослідження ширшої єдності, аніж воєводства, на які поширювався Люблінський привілей – ще попереду. Очевидно, що окремого студіювання вимагає проблема ідентичності тієї шляхти, що не була етнічно руською, яка прибувала на Волинь чи Київщину й закріплювалася тут, отримавши нерухомість в українських воєводствах за- вдяки службі місцевим князям і панам, або через королівські надання, пере- важно за воєнні заслуги156. Зауважу, що повноправними «громадянами», які могли брати участь у всіх самоврядних інституціях воєводства, уважалася лише осіла шляхта (та, що володіла нерухомістю) в межах цієї адміністра- тивно-територіальної одиниці. Володіння землею формально перетворювало прибульця з території Корони чи Литви на «громадянина» «речі посполитої» воєводства Волинського, Київського чи Брацлавського, себто «політичного русина» (своєрідне «gente polonus natione rutenus»). На нього поширювалися всі права, надані «обивателям» українських воєводств люблінськими приві- леями, однак ми не знаємо, що діялося з ідентичністю таких новопосталих «русинів». Відповідь на це питання зазвичай перебуває у сфері гіпотез, адже через брак відповідних джерел ми «не чуємо» голосу пересічного шляхти- ча. Однак спостереження за малими людьми, що прибували на Волинь із Корони в пошуках кращої долі, засвідчує швидку вмонтованість частини з них у шляхетську спільноту. Ті, кого нам удається «побачити», це переважно люди, так чи інакше пов’язані з судовою сферою, яка пропонувала досить швидкий шлях до отримання бажаного. Однак у судівництві обов’язковим було знання руської мови й тонкощів руського судочинства (статут, судова практика), що жодним чином не ставало на заваді активним прибульцям. Очевидно, що лояльності та мережа зв’язків, які формувалися впродовж їх перебування на Волині й отримання в підсумку нерухомості – перепустки до світу повноправних членів шляхетської корпорації – витворювали з них «політичних русинів». Вони у судах, на сеймиках і сеймах нарівні з етнічни- ми русинами відстоювали інтереси своєї «руської» корпорації як її частина. Г.Литвин зауважує, що багато з прибульців на Київщину і Брацлавщину, особливо ті, хто діставався до земських і ґродських урядів, зазвичай 154 Akta sejmikowe ziemi chełmskiej 1572–1668. – Lublin, 2013. – S.26–28. 155 [Orzelski S.] Bezkrólewia ksiąg ośmioro, 1572–1575 / Przeł. W.Spasowicz. – Т.1. – Petersburg, 1856. – S.285–286. 156 Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainę 1569–1648. – S.121. Український історичний журнал. – 2019. – №2 42 Наталія Старченко втрачали зв’язок із теренами походження, а часто й цілковито асимілювали- ся157. Як ілюстрацію цієї тези можна пригадати фраґмент листа Станіслава Оріховського до папського нунція Джованні Франческо Комендоні (1564 р.), в якому він розповідає про своїх предків польських шляхтичів, які, одру- жившись із русинками та осівши в Руській землі, перетворилися на руських воїнів. Себто Оріховський пов’язував свою руськість із походженням і терито- рією проживання/осілістю158. Отож у підсумку можна сказати, що виразно сформовані на середину XVII ст. політичні претензії руської шляхти підважують тезу про її уніфіка- цію з польською та пріоритетність загальношляхетської станової свідомості над реґіональною руською. С.Плохій у своїй праці, присвяченій формуванню домодерних ідентичностей в Україні, Росії та Білорусії, зокрема й «руській» у Речі Посполитій, спираючись на студії Д.Алтоена, акцентує увагу на тому, що ця та аналогічні концепції були, схоже, винаходом модерної української й польської історіографій XIX ст. як інтелектуальних національних проектів159. А це ставить сучасну вітчизняну історіографію перед викликом – розірвання з традиційним підходом до історії Речі Посполитої як чужої, де український народ, за М.Грушевським, перебував або у стані пасивного об’єкта чужої «управи», або «в більш, а чи менше виразній та гострій опозиції до сієї чу- жої управи»160. Шляхетський проект руського народу як політичної «нації» зі своєю територією і своїм правом у складі Речі Посполитої, себто зіпертий на руськість як територіально-правове поняття, окреслив спільноту русинів як поліконфесійну, поліетнічну, полікультурну. Цим самим таке минуле ви- ставляє бар’єри для звичного поділу історії на свою й чужу за традиційною мовною, становою чи конфесійною ознаками. Воно змушує «одомашнювати» Річ Посполиту як країну багатьох народів і провокує до писання її історії з «українським обличчям». Себто не до автоматичного засвоєння чужого й пе- релицьовування його на новий кшталт, а до інтелектуальних дослідницьких зусиль над пошуками та вичленовуваннями «своїх» і «свого» в багатоманітті минулого – мирного, конфронтаційного чи переважно ситуативного. Водночас маємо визнати: той варіант української історії, у центрі якого козацький стан – це історія, написана переможцем, незалежно від наших оці- нок цієї перемоги. Вона – лише частина українського минулого. Козацький стан за допомогою шляхти, що складала значну частину його верхівки, на середину XVIІ ст. монополізував шляхетський проект руського народу, що- правда суттєво його урізавши. Тим самим було практично перекреслено можливість для руської шляхти, яка залишалася в межах Речі Посполитої, надалі апелювати до своєї руськості в політичній сфері без ризиків бути зви- нуваченими у зраді своєї Вітчизни. Урешті серед неї виявилися й волиняни, чиї князі та шляхта на Люблінському сеймі заявили про себе як окремий 157 Ibid. – S.156–157. 158 Див.: Плохій С. Походження слов’янських націй... – С.189. Про «політичну литуанізацію» поляків див.: Zakrzewski A.B. Jeszcze o Polakach w Wielkim Księstwie Litewskim w XIV– XVIII wieku // Przez Kresy i historię po obrzeża polityki. – T.1. – Toruń, 2011. – S.258–266. 159 Плохій С. Походження слов’янських націй... – С.184–185. 160 Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Т.1. – К., 1991. – С.16. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 43 народ зі своїми власними правами і свободами. Події вже цілком іншої – мо- дерної – доби української історії з її героями, що «віднаходили» своє україн- ське минуле, тим часом дедалі нагальніше вимагають серйозних досліджень річпосполитської України XVII–XVIII ст. REFERENCES 1. Bardach, J. (1999). Od aktu w Krewie do Zaręczenia Wzajemnego Obojga Narodów (1385–1791). Unia Lubelska i tradycje integracyjne w Europie Środkowo-Wschodniej, 12–44. Lublin. [in Polish]. 2. Bilous, N. (2010). Lublins’ka uniia 1569 r.: istoriografichni pogliady ta interpretacii (do 440-richchia lublinskoi unii). Ukrains’kyi istorychnyi zhurnal, 1, 65–83. [in Ukrainian]. 3. Borzęcki, J. (1999). Unia lubelska jako czynnik kształtowania się ukraińskiej świado- mości narodowej. Unia lubelska i tradycje integracyjne w Europie Środkowo-Wschodniej, 60–83. Lublin. [in Polish]. 4. Chynczewska-Hennel, T. (1985). Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i ko- zaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w. Warszawa. [in Polish]. 5. Chynczewska-Hennel, T. (1993). «Do praw i przywilejów swoich dawnych»: Prawo jako argument w polemice prawosławnych w pierwszej połowie XVII w. Między Wschodem a Zachodem: Rzeczpospolita XVI–XVII w., 53–60. Warszawa. [in Polish]. 6. Chynczewska-Hennel, T., Jakowenko, N. (2000). Społeczeństwo – religia – kultura. Między sobą: Szkice historyczne polsko-ukraińskie, 111–151. Lublin. [in Polish]. 7. Frick, D. (1984). Meletij Smotryc’kyj and Ruthenian Question in Early Seventeenth Century. Harvard Ukrainian Studies, 8(3/4), 351–375. 8. Grześkowiak-Krwawicz, A. (2018). Dyskurs polityczny Rzeczypospolitej Obojga Narodów. Toruń. [in Polish]. 9. Jakowenko, N. (1999). Ruś jako trzeci człon Rzeczypospolitej Obojga Narodów w my- śli ukraińskiej I połowy XVII wieku. Unia Lubelska i tradycje integracyjne w Europie Środkowo-Wschodniej, 79–83. Lublin. [in Polish]. 10. Kaczorowski, W. (1986). Sejmy konvokacyjny i elekcyjny w okresie bezkrólewia 1632 r. Opole. [in Polish]. 11. Kempa, T. (2001). Kniaziowie Ostrogscy wobec idei unii polsko-litewskiej w XVI wie- ku. Velyka Volyn: Ostrohiana v Ukraini i Yevropi: Materialy mizhnarodnoho naukovoho sympoziumu 29–30 chervnia 2001 r., 23, 12–23. Starokostiantyniv. [in Polish]. 12. Kempa, T. (2001). Magnateria ruska wobec unii lubelskiej (1569). Białoruskie zeszyty historyczne, 16, 5–25. [in Polish]. 13. Kempa, T. (2007). Ziemie ruskie inkorporowane do Korony w 1569 roku – obręb- ności prawnoustrojowe i postawy szlachty ukraińskiej (ruskiej) do połowy XVII wieku. Rzeczpospolita w XVI–XVIII wieku: Państwo czy wspólnota, 129–148. Toruń. [in Polish]. 14. Kempa, T. (2010). Rusini wobec unii lubelskiej: Czy ruscy możni i szlachta chcieli ściślejszego połączenia z Polską w 1569 roku. Unia lubelska: Unia europejska, 83–94. Lublin. [in Polish]. 15. Kempa, T. (2011). Możnowładztwo i szlachta ukraińska wobec unii lubelskiej (1569). Liublino unija: ideja ir jos tęstinumas / Unia lubelska: idea i jej kontynuacja, 172–187. Vilnius. [in Polish]. 16. Kempa, T. (2012). Volyniany i Liublinska uniia 1569 roku. Studii i materialy z istorii Volyni, 240–265. Kremenets. [in Ukrainian]. 17. Kulakovskyi, P. (2002). Kantseliaria Ruskoi (Volynskoi) metryky 1569–1673 rr. Studiia z istorii ukrains’koho rehionalizmu v Rechi Pospolytii. Ostroh; Lviv. [in Ukrainian]. 18. Kulakovskyi, P. (2010). Liublinskaia uniia 1569 g. i evoliutsiia pravovoi sistemy ukrainskikh voievodstv Rechi Pospolitoi. Prablemy integratsyi i іnkarparatsyi v razvitstsi Український історичний журнал. – 2019. – №2 44 Наталія Старченко Tsentral’nai і Ushodniai Ushodniai Evropy v periiad ranniaga Novaga chasu: Materyialy mizhnarodnai navukovai kanferentsyi prysviachenai 440-goddziu Liublinskai unii, 246– 259. Minsk. [in Russian]. 19. Litvin, H. (2016). Z narodu rus’koho: Shliakhta Kyivshchyny, Volyni ta Bratslavshchyny (1569–1648). Кyiv. [in Ukrainian]. 20. Lulewicz, H. (2002). Gniewów o unię ciąg dalszy: Stosunki polsko-litewskie w latach 1569–1588. Warszawa. [in Polish]. 21. Mazur, K. (2003). Nieznana petycja shlachty wołyńskiej do króla w dobie sejmu lubel- skiego 1569 r. Соціум: Альманах соціальної історії, 2, 41–56. [in Polish]. 22. Mazur, K. (2006). W stronę integracji z Koroną: Sejmiki Wołynia i Ukrainy w latach 1569–1648. Warszawa. [in Polish]. 23. Nemenskii, O.B. (2008). Formy russkoi identichnosti u Meletia Smotritskogo. Anfologion: vlast, obshchestvo, kultura v slavianskom mire v srednie veka, 12, 305–316. Moskva. [in Russian]. 24. Nemenskii, O. (2013). Protonatsionalizm v zapadnorusskoi mysli pervoi poloviny XVII v. Voprosy natsionalizma, 3(15), 174–189. [in Russian]. 25. Pelenski, J. (1974). Inkorporacja ukraińskich ziem dawnej Rusi do Korony w 1569 roku. Ideologia i korzyści – próba nowego spojżenia. Przegląd Historyczny, 65, 2, 243–262. [in Polish]. 26. Plokhii, S. (2015). Pokhodzhennia slovianskykh natsii: Domoderni identychnosti v Ukraini, Rosii ta Bilorusi. Кyiv. [in Ukrainian]. 27. Polishchuk, V. (2008). Prokhannia predstavnykiv Volynskoi zemli na valnykh sei- makh Velykoho kniazivstva Lytovskoho 1547–1568. Parlamentskiya struktury vlady v sisteme dziarzhavnaga kirovannya Vialikaga kniastva Litovskaga i Rechy Paspalitai u XV–XVIII stagoddziah: Materyialy mizhnarodnai navukovai kanferentsyi, 61–79. Minsk. [in Ukrainian]. 28. Starchenko, N. (2014). Chest’, krov i rytoryka: Konflikt u shlakhets’komu seredovysh- chi Volyni: Druha polovyna XVI – pochatok XVII st. Kyiv. [in Ukrainian]. 29. Starchenko, N. (2015). Obraza korolivs’koho maiestatu: volyns’ki repliky ostannioi tretyny XVI st. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi, 15, 93–97. [in Ukrainian]. 30. Starczenko, N. (2011). Unia lubelska jako legitymacja regionalizmu wołyńskiego (na przykładzie praktyki sądowej pierwszych pounijnych dziesiącioleci). Liublino unija: ideja ir jos tęstinumas / Unia lubelska: idea i jej kontynuacja, 190–201. Vilnius. [in Polish]. 31. Starchenko, N. (2016). Volyns’ka shlakhta u borot’bi za «svoie» pravo: vtraty i zdobut- ky (1569 r. – pochatok XVII st.). Fenomen multykulturnosti v istorii Ukrainy i Polshchi, 154–172. Kharkiv. [in Ukrainian]. 32. Starchenko, N. (2017). Oath as Evidential Tactic in the Legal Procedure in Volhynia: Legislation and Practice (1566 – early 17th century). Lietuvos statutas: Temides ir Klejos teritorijos. – Specialusis «Lietuvos istorijos studiju» lejdinys, 13, 259–277. Vilnius. 33. Sysyn, F.E. (1982). Regionalism and Political Thought in Seventeenth-Century Ukraine: The Nobility’s Grievances at the Diet of 1641. Harvard Ukrainian Studies, 6, 2, 167–190. 34. Yakovenko, N. (2002). Paralel’nyi svit: Doslidzhennia z istorii uiavlen’ ta idei v Ukraini XVI–XVII st. Кyiv. [in Ukrainian]. 35. Yakovenko, N. (2005). Narysy istorii seredniovichnoi ta ranniomodernoi Ukrainy. Кyiv. [in Ukrainian]. 36. Yakovenko, N. (2009). Skilky istorykiv – stil’ky unii (z nahody 440-littia Lublinskoi unii). Ukrains’kyi humanitarnyi ohliad, 14, 9–42. [in Ukrainian]. 37. Yakovenko, N. (2012). Dzerkala identychnosti: Doslidzhennia z istorii uiavlen ta idei v Ukraini XVI – pochatku XVIIІ st. Kyiv. [in Ukrainian]. 38. Zatyliuk, Ya. (2013). Mynule Rusi u kyivs’kykh tvorakh stolittia: teksty, avtory, chy- tachi: avtoref. dys. … kand. ist. nauk. Кyiv. [in Ukrainian]. Український історичний журнал. – 2019. – №2 Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського»... 45 Nataliia StarcheNko Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Senior Research Fellow, Department of Theory and Methodology of Archeography and Source Studies, M.S.Hrushevskyi Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine); Research Fellow, Sector of Social History, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine) interregnum@ukr.net THE UNION OF LUBLIN AS A RESOURCE FOR FORMING THE NOTION OF THE POLITICAL "RUTHENIAN NATION" (1569–1648) The article analyzes how the privileges granted to the Volodymyr, Kyiv and Bratslav Voivodeships at the 1569 Lublin sejm contributed to the establishment of these regions’ szlachta’s self-perception as a political nation (with Rus’ as the third member of the Polish- Lithuanian Commonwealth). The article is comprised of the three main parts. In part one, the scholar focuses on the issue she sees as seminal for the discussions at the Lublin sejm regarding the merger of the Ukrainian (Ruthenian) Voivodeships and the Crown of the Kingdom of Poland. Volynian szlachta, which juggernauted the struggle at the sejm, treated the union as a merger where their own rights would be secured and guaranteed by the oath sworn by the king, the Senate, and szlachta ambassadors. This fact highlights the agency of Ukrainian szlachta and its belief that it could negotiate with the Crown szlachta as equals. Representatives of the Crown meanwhile believed that these territories were to be returned as an integral part of the state, and that the local szlachta were to have the same rights accorded to the Crown szlachta; their rights were to be confirmed by uniformly swearing an oath to the king and the Crown. Eventually the Volynians dropped their demand that representatives of the Crown should swear an oath to affirm their rights; in exchange they were allowed to compile a privilege document describing their rights themselves, and the king was to safeguard their rights with an oath. Obviously, the text suggested by the Volynians was edited by the committee created by the other side, resulting in certain contradictions in rhetoric. These clashing expectations regarding the merger, and whether they will be incorporated "with rights" or "into rights", can be traced in the Volynians’ grievances after the Union too. The scholar analyzes Volynian legal practice, which attests to szlachta’s insistence on staunch adherence to two privileges: that Ruthenian (Old Ukrainian) language be used in the justice system and administration, and that the Statute of Lithuania be used as the "local" law for Volynian, Kyiv and Bratslav Voivodeships. She contends that the day-to-day court dealings became the sphere where Ukrainian szlachta perfected the arguments defending their rights and territories ever since the Union of Lublin, and with it their understanding of themselves as a separate political "nation". These arguments will be utilized again in the religious polemic following the Union of Brest (1596). The scholar analyzes how the Lublin privileges contributed to the construction of a territorial and legal notion of the "Ruthenian nation" (inhabiting a certain territory and endowed with unique rights) in the polemical texts by Marcin Broniowski, Zakhariia Kopystenskyi and Meletii Smotrytskyi. This notion posed serious competition to a religion-based model of identity (Ruthenian nation as the Orthodox Christian population). This notion was simultaneously expounded by Ukrainian szlachta on the political scene in the 1620s–1640s. By relying on the privileges granted with the Union of Lublin as the basis for the subjectivity of the Ukrainian voivodeships, the authors of religious treatises and szlachta parliamentarians have developed the notion of a Ruthenian nation as the third component of the Polish-Lithuanian Commonwealth, equal to Poles and Lithuanians, by the mid-17th century. To conclude, the scholar offers some of her thoughts regarding future directions in Ukrainian history writing. Keywords: Polish-Lithuanian Commonwealth, Grand Duchy of Lithuania, Kingdom of Poland, Union of Lublin, sejm, szlachta, privilege, law, courts, polemical literature, Union of Brest.

Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "народу руського" (1569–1648 рр.)

Репозитарії

Схожі ресурси