Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р.

Мета дослідження – вивчити складний процес виникнення та еволюції вживання назви «Україна» в офіційному дискурсі Польсько-Литовської держави після укладення Люблінської унії 1569 р. і до 1630-х рр. Методологія дослідження спирається на принципи історії понять, що передбачає використання як загальн...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2019
1. Verfasser:	Чухліб, Т.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2019
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179477
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р. / Т. Чухліб // Український історичний журнал. — 2019. — № 4. — С. 4-23. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179477
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1794772021-05-14T01:26:21Z Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р. Чухліб, Т. Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії Мета дослідження – вивчити складний процес виникнення та еволюції вживання назви «Україна» в офіційному дискурсі Польсько-Литовської держави після укладення Люблінської унії 1569 р. і до 1630-х рр. Методологія дослідження спирається на принципи історії понять, що передбачає використання як загальнонаукових, так і спеціальних методів дослідження. Завдяки аналізу структури та лексики урядових документів було виявлено використання назви «Україна», а отримані результати узагальнено методом синтезу. Серед спеціальних історичних методів у роботі застосовано проблемно-хронологічний, синхронний та діахронний. Наукова новизна. На основі широкого кола текстів офіційної документації Речі Посполитої здійснено висвітлення використання урядовими колами та польським нобілітетом назви «Україна» в різних історико-лінґвістичних конструкціях. Висновки. Починаючи від ухвал Люблінського сейму 1569 р. ця назва використовувалася королем та його урядниками, а також представниками польського нобілітету насамперед для означення прикордонних («пограничних») земель Великого князівства Литовського, що відійшли до Корони Польської в 1569 р. Окрім того, назву «Україна» вживали, з одного боку, для маркування історико-етнографічного краю, де проживав «руський народ», а з іншого – для витіснення з тогочасного офіційного мовлення назви «Русь» як «узагальнюючого» терміна для цього краю. У королівській канцелярії та постановах сейму словом «Україна» в одних випадках окреслювали територію Київського і Брацлавського воєводств Корони Польської, а в інших – ще й Руського, Волинського та Подільського Речі Посполитої. Досить часто цією назвою користувалися підпорядковані королівським урядам «старші» (гетьмани) Війська Запорозького. З огляду на це, упродовж останньої третини XVI – 1630-х рр. слово «Україна» поступово перетворювалося на офіційну політичну назву, використовувалося королем, урядовцями, а також представниками нобілітету в політичній риториці та практиці, що й стало одним із важливих наслідків Люблінської унії. The purpose of the research is to study the complex process of the origin and evolution of the use of the name “Ukraine” in the official discourse of the Polish- Lithuanian Commonwealth after the signing of the Union of Lublin in 1569 till the 1630’s. The research methodology is based on the principles of the history of concepts, which implies the use of both general scientific and special research methods. The use of the name “Ukraine” was shown according to the analysis of the structure and vocabulary of government documents, and the results were synthesized by the synthesis method. The special historical methods, among them problem-chronological, synchronous and diachronic, were used in research. The scientific novelty: on the basis of a wide range of texts of official documentation of the Polish-Lithuanian Commonwealth, the author reveals the use of the name “Ukraine” in various historical and linguistic constructions by its governmental officials and the polish nobility. Conclusions. The author resumes that the name “Ukraine” began to be used by the polish king and his nobles (uriadnyky) in political rhetoric and practice from the decisions of the Lublin Sejm. Primarily it used for the definition of the border territories of the Grand Duchy of Lithuania, which lost them to the Polish Crown in 1569. In addition, on the one hand the name “Ukraine” was used to mark the historical and ethnographic region where the “Ruthenian people” lived, and on the other hand – to oust the name “Rus” from the official broadcasting of that time as a generalized term regarding this territory. In the royal office and the decrees of the Commonwealth Sejm the word “Ukraine” in some cases outlined the territory of the Kyiv and Bratslav voivodeships of the Polish Crown, in others – not only the Kyiv, Bratslav, but also the Rus, Volyn and Podillia voivodeships of the Commonwealth. This name was often used by the hetmans of the Zaporozhian Army, which were subordinated to royal governments. It is concluded that during the last third of the 16th – 1630s the word “Ukraine” gradually became the official political name. 2019 Article Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р. / Т. Чухліб // Український історичний журнал. — 2019. — № 4. — С. 4-23. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179477 323.3:316:45:94(477)«16/17» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії
spellingShingle	Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії Чухліб, Т. Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р. Український історичний журнал
description	Мета дослідження – вивчити складний процес виникнення та еволюції вживання назви «Україна» в офіційному дискурсі Польсько-Литовської держави після укладення Люблінської унії 1569 р. і до 1630-х рр. Методологія дослідження спирається на принципи історії понять, що передбачає використання як загальнонаукових, так і спеціальних методів дослідження. Завдяки аналізу структури та лексики урядових документів було виявлено використання назви «Україна», а отримані результати узагальнено методом синтезу. Серед спеціальних історичних методів у роботі застосовано проблемно-хронологічний, синхронний та діахронний. Наукова новизна. На основі широкого кола текстів офіційної документації Речі Посполитої здійснено висвітлення використання урядовими колами та польським нобілітетом назви «Україна» в різних історико-лінґвістичних конструкціях. Висновки. Починаючи від ухвал Люблінського сейму 1569 р. ця назва використовувалася королем та його урядниками, а також представниками польського нобілітету насамперед для означення прикордонних («пограничних») земель Великого князівства Литовського, що відійшли до Корони Польської в 1569 р. Окрім того, назву «Україна» вживали, з одного боку, для маркування історико-етнографічного краю, де проживав «руський народ», а з іншого – для витіснення з тогочасного офіційного мовлення назви «Русь» як «узагальнюючого» терміна для цього краю. У королівській канцелярії та постановах сейму словом «Україна» в одних випадках окреслювали територію Київського і Брацлавського воєводств Корони Польської, а в інших – ще й Руського, Волинського та Подільського Речі Посполитої. Досить часто цією назвою користувалися підпорядковані королівським урядам «старші» (гетьмани) Війська Запорозького. З огляду на це, упродовж останньої третини XVI – 1630-х рр. слово «Україна» поступово перетворювалося на офіційну політичну назву, використовувалося королем, урядовцями, а також представниками нобілітету в політичній риториці та практиці, що й стало одним із важливих наслідків Люблінської унії.
format	Article
author	Чухліб, Т.
author_facet	Чухліб, Т.
author_sort	Чухліб, Т.
title	Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р.
title_short	Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р.
title_full	Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р.
title_fullStr	Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р.
title_full_unstemmed	Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р.
title_sort	поширення назви "україна" в офіційному дискурсі речі посполитої як один із наслідків люблінської унії 1569 р.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2019
topic_facet	Історичні студії До 450-річчя Люблінської унії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179477
citation_txt	Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р. / Т. Чухліб // Український історичний журнал. — 2019. — № 4. — С. 4-23. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT čuhlíbt poširennânazviukraínavofícíjnomudiskursírečípospolitoíâkodiníznaslídkívlûblínsʹkoíuníí1569r
first_indexed	2025-07-15T18:26:52Z
last_indexed	2025-07-15T18:26:52Z
_version_	1837738507852840960
fulltext	Український історичний журнал. – 2019. – №4 ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ * Дослідження виконане за ґрантової підтримки Наукового товариства ім. Шевченка у США. *** До 450-річчя Люблінської унії УДК 323.3:316:45:94(477)«16/17» Тарас Чухліб доктор історичних наук, головний науковий співробітник, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна), taras_chuhlib@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0002-2604-4816 ПОШИРЕННЯ НАЗВИ «УКРАЇНА» В ОФІЦІЙНОМУ ДИСКУРСІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ЯК ОДИН ІЗ НАСЛІДКІВ ЛЮБЛІНСЬКОЇ УНІЇ 1569 р.* Анотація. Мета дослідження – вивчити складний процес виникнення та еволюції вживання назви «Україна» в офіційному дискурсі Польсько-Литов- ської держави після укладення Люблінської унії 1569 р. і до 1630-х рр. Методо- логія дослідження спирається на принципи історії понять, що передбачає використання як загальнонаукових, так і спеціальних методів дослідження. Завдяки аналізу структури та лексики урядових документів було виявлено використання назви «Україна», а отримані результати узагальнено методом синтезу. Серед спеціальних історичних методів у роботі застосовано проблем- но-хронологічний, синхронний та діахронний. Наукова новизна. На основі широкого кола текстів офіційної документації Речі Посполитої здійснено ви- світлення використання урядовими колами та польським нобілітетом назви «Україна» в різних історико-лінґвістичних конструкціях. Висновки. Почина- ючи від ухвал Люблінського сейму 1569 р. ця назва використовувалася королем та його урядниками, а також представниками польського нобілітету насам- перед для означення прикордонних («пограничних») земель Великого князівства Литовського, що відійшли до Корони Польської в 1569 р. Окрім того, назву «Україна» вживали, з одного боку, для маркування історико-етнографічного краю, де проживав «руський народ», а з іншого – для витіснення з тогочасно- го офіційного мовлення назви «Русь» як «узагальнюючого» терміна для цього краю. У королівській канцелярії та постановах сейму словом «Україна» в одних Український історичний журнал. – 2019. – №4 Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої... 5 Скориставшись ослабленням Великого князівства Литовського після ве- дення воєнних дій у Лівонії проти Московської держави, Корона Польська вирішила приєднати до себе окремі території Литви. Це були землі колиш- ньої «старожитньої» Русі, де досить компактно проживав руський/україн- ський етнос1. Приєднання Брацлавщини, Волині, Київщини та Підляшшя було вчинене в односторонньому порядку Польщею за універсалами короля Сиґізмунда ІІ Авґуста впродовж березня – червня 1569 р.2 Саме факт по- ширення норм польського законодавства на ці українські землі дозволив С.Кутшебі оцінювати цю подію як інкорпораційний (а отже приєднавчий і нерівноправний), а не унійний (тобто союзний, добровільний) процес3. Як до- слідив М.Коялович, король приєднав Підляшшя, Волинь, Східне Поділля та Київщину «своєю владою й позбавив посад і маєтностей тих осіб, що не побажали приєднатися до Польщі»4. Є.Ґеровський зазначав, що саме дуаліс- тичний характер Речі Посполитої, який полягав у вивищенні польської та литовської шляхти порівняно з руською (тобто українською та білоруською) елітою, заклав великі суперечності в тогочасних суспільно-політичних відно- синах і викликав відцентрові тенденції в Україні-Русі впродовж наступних десятиліть5. Отже 1 липня 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі в Любліні було остаточно затверджено акт про об’єднання Польщі й Великого 1 Див.: Смолій В., Гуржій О. Як і коли почала формуватися українська нація. – К., 1991; Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.). – К., 1998; Його ж. Витоки українського націотворення. – К., 2010; Моця О. Етнічні процеси в автохтонному середовищі на етапі ранньомодерної та модерної історії України // Український історичний журнал. – 2010. – №1. – С.41–52; Літвін Г. З народу руського: Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569–1648). – К., 2016; Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w. – Warszawa, 1985 та ін. 2 Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. S.Kutrzeba, W.Semkowicz. – Kraków, 1932; Halecki O. Przyłączenie Podlasia, Wołynia i Kijowszczyzny do Korony 1569. – Kraków, 1915. – S.2–3. 3 Кутшеба С. Очерк истории государственного и общественного строя Польши. – Санкт- Петербург, 1907. – С.114. 4 Коялович М. Люблинская уния или последнее соединение Литовского княжества с Польским королевством на Люблинском сейме в 1569 г. – Санкт-Петербург, 1863; Jucas M. Unia polsko-litewska. – Toruń, 2003. Пор.: Яковенко Н. Здобутки і втрати Люблінської унії // Київська старовина. – 1993. – №3. – С.77–85. 5 Геровский Ю. Польша среди европейских государств // Вопросы истории. – 1977. – №12. – С.138. Див. також: Mazur K. Nieznana petycja szlachty wołynskiej do krola w dobie sejmu lubelskiego 1569 r. // Соціум: Альманах соціальної історії. – Вип.2. – К., 2002. – С.41–56. випадках окреслювали територію Київського і Брацлавського воєводств Коро- ни Польської, а в інших – ще й Руського, Волинського та Подільського Речі Поспо- литої. Досить часто цією назвою користувалися підпорядковані королівським урядам «старші» (гетьмани) Війська Запорозького. З огляду на це, упродовж останньої третини XVI – 1630-х рр. слово «Україна» поступово перетворюва- лося на офіційну політичну назву, використовувалося королем, урядовцями, а також представниками нобілітету в політичній риториці та практиці, що й стало одним із важливих наслідків Люблінської унії. Ключові слова: Україна, Корона Польська, Польсько-Литовська держава, Сиґізмунд ІІІ Ваза, офіційна документація. Український історичний журнал. – 2019. – №4 6 Тарас Чухліб князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту. Із цього часу правити польським і литовським народами мав монарх, якого обирали на загальних сеймах. Договори з іншими державами повинні були укладатися від імені Речі Посполитої, однак як Польща, так і Литва збері- гали певну автономію. Починаючи від ухвал Люблінського сейму 1569 р. й закінчуючи остаточним розподілом Польщі між Росією, Австрією та Пруссією в 1795 р., королівська влада разом з усією структурою державних урядов- ців, нормами сеймового законодавства, Литовських cтатутів, маґдебурзь- кого та іншого міського права, адміністративними й судовими установами Корони Польської поширювалася майже на всі українські етнографічні зем- лі: Лівобережжя – з 1569 до 1648 рр., Правобережжя – з 1569 по 1648 рр. та з 1699 до 1795 рр., а також територію Західної України, охоплюючи період із середини першої половини XV ст. й завершуючи 1772 р.6 * У документі під назвою «Про князівство Київське. Привілей прилучення князівства Київського до Корони Польської», який став одним з основних ак- тів Люблінської унії 1569 р., ішлося (тут і нижче курсив мій – Т.Ч.): «Київ був і є головою й головним містом Руської землі, а Руська земля вся з давніх часів від предків наших королів польських, між іншими попередніми членами, до Корони Польської є при- лучена: так частина через битви, частина теж через добровіль- не піддання і спадок деяких ленних княжат, які її між собою на різні частини розторгнули, за цим до єдності і власності Корони прийшла: як-от із привілеїв, котрі у скарбі нашому є, на очі кожен побачити може; між якими багато їх є, які саме про землю і князівство Київське те засвідчують, що до Корони Польської вічним правом досконалим належати мають: також завжди належали ще до Владислава Яґелли короля, прадіда нашого: який потім тим способом, над обома народами, як по- ляками, так і литвинами нероздільно панував, від Корони Польської, як від власного тіла, ті землі і князівство Київське відірване при Великім князівстві Литовськім мати хотів, але за забороною всіх станів коронних, які так від того прадіда на- шого, як від інших по ньому будучих предків наших королів польських і великих княжат литовських, і від нас теж самих тієї землі пильно завжди згадувати не забували: аби була до Корони повернена та прилучена»7. Як бачимо, ані у цьому, ані в інших привілейних актах Люблінської унії стосовно великої території, що перейшла від Литви до Польщі, не зга- дувалося слово «Україна», яку називали «Руською землею». При цьому 6 Чухліб Т. Державна влада Речі Посполитої на землях України-Русі // Історія державної служби в Україні: У 5 т. – К., 2009. – Т.1. – С.95–96. 7 Volumina legum. – Vol.II. – Petersburg, 1859. – Р.84–94. Український історичний журнал. – 2019. – №4 Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої... 7 говорилося лише про два тогочасних «політичних народи» – поляків та литвинів. Тож яким чином і коли з’явилася хоронімічна назва «Україна»? Власне кажучи, ще задовго до ухвал Люблінського сейму 1569 р. цією на- звою (хоч і не так широко) послуговувалися в королівській канцелярії стосов- но приєднаних до Польщі земель Брацлавщини та Київщини. Так, 28 квітня 1566 р. король Сиґізмунд ІІ Авґуст видав листа брацлавському й вінницькому воєводі Романові Сангушкові: «Дійшла нас певна відомість з замків україн- них; […] уважаючи, що на особі і повинності твоєї милості на Україні з уряду твого належить; […] а будучи в сторожності на тій Україні […], нам госуда- рю, і Речі Посполитій служив по звиклості предків своїх»8. У королівському листі до Р.Сангушка від 26 серпня того ж року вказувалося, щоб воєвода «на тую Україну до тих замків наших Брацлавля і Вінниці, до воєводства свого для послуг наших государських і земських їхав у той край»9. 3 жовтня ко- роль знову писав до брацлавського й вінницького воєводи: «До ліпшого по- рядку Україну привести будем хотіли»10. У цьому ж листі також згадувалося про «замки інші українні». Таким чином, бачимо, що воєвода мав їхати «у той край», який називався «Україною», а в територіальному аспекті ця назва стосувалася теренів навколо міст Брацлав і Вінниця. Із королівського послання Сиґізмунда ІІ Авґуста до луцького, брац- лавського та вінницького старости Богуша Корецького від 13 січня 1567 р. стає більш зрозумілим, до чого в локалізаційному відношенні застосову- вався прикметник «українний», адже король наказував, щоб староста не стягував із брацлавських і вінницьких «землян» надмірні податки. Окрім того, у листі вживалося таке словосполучення, як «маршалок наш пан Іван Волович, яко писар тих замків українних»11. У цьому ж листі описувалася цікава ситуація: «А вже вони повідали, що й коні бувають забрані, адже яко здавна обичаю того на Україні зберігався, так і тепер то звичайно мати хочемо, щоб коні, панцери, сагайдаки, луки, ручниці, рогатини і всякі бро- ні, що вони для служби нашої государської та земської мають, за вину ні в кого з підданих наших від тебе самого й урядників твоїх брани не були»12. У тогорічному королівському привілеї Миськові Петничанському на «вой- ський уряд» говорилося: «Маючи вигляд на службу землянина того повіту Вінницького Миська Петничанського, якими він буде на тамошній Україні, ласку нашу нам заслуговував»13. 20 листопада 1568 р. король видав універ- сал до «підданих наших, козаків тих, які з замків і місць наших україн- них, без наказу і відомості нашої господарської і старост наших українних, 8 Документи Брацлавського воєводства 1566–1606 років / Упор. М.Крикун, О.Піддубняк. – Л., 2008. – С.140. 9 Там само. – С.143. 10 Там само. – С.145. 11 Там само. – С.150. 12 Российский государственный архив древних актов (далі – РГАДА). – Ф.389. – Оп.1. – Спр.266. – Арк.85–86. Опубл.: Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной коммисиею для разбора древних актов (далі – Архив ЮЗР). – Т.5: Акты об украинской администрации XVI–XVII вв. – Ч.VIII. – К., 1907. – С.155–157. 13 Документи Брацлавського воєводства... – С.153. Український історичний журнал. – 2019. – №4 8 Тарас Чухліб з’їхавшись на низу, на Дніпрі, в полі і на інших уходах перебувають»14. У цьому документі також говорилося: «То на собі вся Україна і дальші пові- ти від України добре чують, яку шкоду і полон приймають; […] ми старо- стам нашим тамошнім українним науку нашу дали»15. Один із найбіль- ших руських маґнатів Василь Костянтин Острозький писав того ж року до урядників Київського повіту, що «його милість за наказом і листами наши- ми приповідними для усіляких небезпечностей двісті коней на Україні хай ховає»16. У даних текстах «Україною» окреслювали не тільки землі Східного Поділля, але й Київщини. Можемо стверджувати, що від часу проведення Люблінського сейму 1569 р. частота вживання назви «Україна» в офіційних та напівофіційних документах Речі Посполитої набагато збільшилася. 16–18 червня того року у Володимирі на вірність Короні Польській присягнули всі тогочасні стани – «диґнітарії, княжата, панята, земські урядники, старости і підстарости, ри- царські люди, бурмістри, радці й інші міські урядники, обивателі Волинської землі, Володимирського повіту». У тексті реєстру присяги, зокрема, відзна- чалося, що «князь Михайло і князь Дмитро Ружинські при вчиненні приязні говорили, що наш брат князь Григорій служить його королівській милості на Україні близько скільки десять миль в Речиці та про зложення тієї присяги [цього] року не відає, а другий брат наш князь Остафій служить його милості князеві Михайлу Вишневецькому старості черкаському і їде з князем його милістю до його королівської милості до Любліна»17. 21 липня 1570 р. на варшавському сеймі Сиґізмунд ІІ Авґуст як «ко- роль польський, великий князь литовський, руський, мазовецький, жомойт- ський, інфлянтський і інних» за листом луцького, брацлавського й вінниць- кого старости князя Богуша Корецького надав у ленне володіння селище Ометинці брацлавському підстарості Єрмолі Мелешку: «Запевнюючи його бути гідним і добрим чоловіком на тій Україні нашій при замку нашому Брацлавському»18. Улітку 1572 р. Сиґізмунд вивів «козаків, які на службі нашій»19, з-під юрисдикції урядників королівських і шляхетських замків Корони Польської та підпорядкував їх напряму великому коронному гетьманові та русько- му воєводі Юрієві Язловецькому, що мав свій родинний маєток у Бучачі на Тернопільщині20. У королівському привілейному листі це арґументувалося тим, що «вони (козаки – Т.Ч.) від воєвод, старост українних і ворогів наших 14 Архив ЮЗР. – Т.І: Акты о козаках (1500–1648). – Ч.ІІІ. – К., 1863. – С.5. 15 Там же. – С.6. 16 РГАДА. – Ф.389. – Оп.1. – Од.зб.266. – Арк.245 зв. Опубл: Ващук Д. Василь-Костянтин Острозький у документах Литовської Метрики // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.8. – К., 2008. – С.270–271. 17 Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791. – S.327. 18 Документи Брацлавського воєводства... – С.177. 19 Із 1568 до 1576 рр. на королівській службі під керівництвом великого коронного гетьмана перебували 300 реєстрових козаків, котрі отримували річну платню в розмірі 10 польських злотих і певної кількості сукна. 20 Глушок О. Еволюція фортифікації на Правобережжі під впливом змін у тактиці облоги (XV–XVIII ст.). – К., 2009. – С.28–29. Український історичний журнал. – 2019. – №4 Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої... 9 великі незручності і кривди собі зробили, щоб його милість із влади та при- суду всіх їх вивів і під справу свою гетьманську взяв»21. 10 березня 1574 р. новий король Генрик Валуа надав привілейний лист за поданням луцького, брацлавського й вінницького старости князя Б.Корецького на надання брацлавському підсусідкові Андрієві Семеновичу Садовському селища Єрмолинці у Брацлавському повіті: «[…] усі ті часи проживання мого в тому краю, узнав і досвідчився пильних, хутливих і ві- рних послуг служебника мого пана Андрія Семеновича Садовського, підсу- сідка воєводства Брацлавського, який немалий час бавився при мені на тій Україні і був у кожних потребах проти неприятеля»22. 15 квітня того ж року на краківському сеймі «Божою милістю король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жомойтський, київський, во- линський, підляшський, інфлянтський і інних» видав привілей Богушові Дешковичу на брацлавське хоружство, в якому читаємо: «Князі, панове, урядники і вся шляхта обивателі воєводства Брацлавського для ліпшого між собою порядку і кращої оборони своєї від неприятеля під тим часом небез- печним, звлаща на там тій Україні, сполне і згодливо шляхетного Богуша Дешковича, землянина тамошнього»23. У дарчому листі волинської князівни Марії Масальської своєму чоло- вікові Костянтинові Малинському від 21 липня 1576 р. говорилося про те, що її померлий чоловік за часів короля Сиґізмунда Авґуста «на Вкраїні (Въкраинє) на границях московських государю королю його милості і Речі Посполитій служив»24. 29 січня 1578 р. вийшов декрет сеймового суду, який розглядав справу між оршанським старостою Филоном Семеновичем Кмитою Чорнобильським і Брацлавським ґродським судом, в якому читаємо: «Пан староста оршанський, будучи як староста українний, заклопотаний послу- гами нашими і земськими»25. Новий польський король Стефан Баторій майже в кожному універсалі, який стосувався різних проблем східних воєводств Речі Посполитої, викорис- товував слова «Україна» та «українний». Так, документ від 4 квітня 1578 р. був адресований «усім загалом і кожному зосібна з старост наших україн- них, а зокрема хмільницькому, барському, брацлавському, вінницькому, бі- лоцерківському, черкаському, канівському»26. Отже в королівському розпоря- дженні старости, які врядували на території сучасної Вінниччини, Київщини та Черкащини, називалися «українними». 6 липня 1579 р. Стефан Баторій звертався до «молодців запорожних», щоб ті не допомагали претендентові 21 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею (далі – Акты ЮЗР). – Т.ІІ. – Санкт-Петербург, 1865. – С.175. 22 Документи Брацлавського воєводства... – С.188. 23 Там само. – С.191. 24 Українське повсякдення ранньомодерної доби: Зб. док. – Вип.І: Волинь XVI ст. – К., 2014. – С.221. 25 Документи Брацлавського воєводства... – С.205. 26 Кулиш П. Материалы для истории воссоединения Руси. – Т.1: 1578–1630. – Москва, 1877. – С.2 («wszem wobecz y kazdemu z osobna z starost naszych ukrainnych, a zwłascza Cmieliczkiemu, Barskiemu, Bratsławskiemu, Winniczkiemu, Białoczekiewskiemu, Czerkaskiemu, Kaniowskiemu»). Український історичний журнал. – 2019. – №4 10 Тарас Чухліб на господарський трон Молдавії Костянтинові Лакусті воювати за цей уряд. Причому в листі вказувалося, що той «знаходився у землі нашій, на Україні, і при ньому немало розбійників, з якими він знову має намір вторгнутися до Молдавії»27. У цьому ж універсалі згадувалося про «старост наших україн- них» («stharosth nassych ukrainnych»). 12 вересня того ж року король видав привілей ротмістрові Брацлавського замку Симонові Телку на пожиттєве володіння селом Скуринцями поблизу Вінниці: «Хотячи йому ласку нашу королівську оказати а тим охотнійшого і наперед до таких же і ще більшим службам нашим, особливо на Україні, затримати і способити»28. Сейм Речі Посполитої на початку січня 1580 р. затвердив королівський універсал, в якому відзначалося: «За спільною згодою всіх станів цього ж сей- му постановляємо, щоб неосілих свавільних людей простого стану, які порушу- ють мирні угоди з турками, татарами й волохами на руській29, київській, во- линській, подільській і брацлавській Україні, старости, князі, панове і шляхта виловлювали у своїх староствах чи маєтках і карали смертю»30. 22 січня того ж року возний Станіслав Хабовський дізнався в коронній канцелярії у Варшаві про те, що оршанський староста Філон Кміта Чорнобильський затримався на королівській службі («він тепер є на послузі нашій на Україні затриманий»)31. 28 лютого Стефан Баторій видав універсал до «старост, підстарост, держав- ців, княжат, панів і рицарського стану людям, на Вкраїні руській, київській, волинській, брацлавській мешкаючим»32. У поборовому королівському універ- салі від 29 лютого йшлося про те, «у тому велику Речі Посполитій потребу, та- кож, аби краї Руські й Подольські могли бути опатрені, побор по всій Короні, у Великому князівстві Литовському й панствах (державах – Т.Ч.) усіх, до неї належних»33, «в Великому князівстві Литовському, в Київському і на Волині», «в землі Галицькій, Подільському воєводстві», «до Руських і Подольських країв», «оборона краям Руським, Подольським, Волинським»34. Тут також говорилося про «людей свавільних, які на Україні (Украинє) руській і київ- ській, волинській, подільській, брацлавській пакта з турки, татари, волохи турбують»35. Отже назва «Україна» в даному випадку виступала синонімічним 27 Кулиш П. Материалы для истории воссоединения Руси. – Т.1. – С.12, 14; Acta historzczne do panowania Stefana Batorego króla polskiego. – Warszawa, 1881. – S.396 («Ze się precię w ziemi naszej na Ukraine bawi, mając przy sobie łotarostwa nie mało, z któemi zaś znowu wtargnąc pomyśla do Wołoch»). 28 Документи Брацлавського воєводства… – С.244. 29 Щодо тотожності термінів «Русь» та «Україна» див.: Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку XVIII ст. – Л., 2001. – С.7–8. 30 Volumina legum. – Vol.2. – P.206; Селянський рух на Україні 1569–1647 рр. – К., 1993. – С.342–343 («Przetoż za spolnym wszech Stanow, na tym Seymie zezwołeniem, postanawiamy: iż ludzie swywolne ktorzy na Ukrainie Ruskiey, Kiiowskiey, Wołyńskiey, Podolskiey, Bracławskiey, pakta z Turki, Tatary, Wołochy, turbuią, ktorzyby byli plebei»). 31 РГАДА. – Ф.389. – Оп.1. – Спр.195. – Арк.253. 32 Українське повсякдення ранньмодерної доби. – С.311. «Starostam, podstarosciem, dzierzawczom, xiązętom, panom y ryczerstwu na Ukrainie: ruskiey, kijowskiey, wolynskiey, podolskiey y braczlawskiey mieskaiączem» (див.: Архив ЮЗР. – Т.І. – Ч.ІІІ. – С.12). 33 Українське повсякдення ранньмодерної доби. – С.312. 34 Там само. – С.312, 324. 35 Центральний державний історичний архів України, м.Київ (далі – ЦДІАК України). – Ф.25. – Оп.1. – Спр.21. – Арк.191. Український історичний журнал. – 2019. – №4 Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої... 11 відповідником для «країв руських» і локалізувалася в названих вище воєвод- ствах – Волинському, Брацлавському, Київському, Подільському та Руському. 20 вересня 1580 р. у привілеї короля Стефана Баторія князеві Дмитрові Курцевичу Булизі на володіння селом Вонячина відзначалося: «На заслу- ги князя Дмитра Курцовича Булиги, якими він немалий час на Україні (Украини) при вельможному Костянтинові Острозькому, воєводі київсько- му, будучи і мужньо проти неприятелів наших інших Москві й татарам залишаючись»36. Тут цікаво звернути увагу на закінчення слова – воно писа- лося через «і» («и»), а не через «є», як у попередньому документі: «Украини», не «Украинє». Можливо, що це русин Лаврин Пісочинський37, котрий довгий час був писарем канцелярії Руської метрики й королівським секретарем та ставив свій підпис на більшості універсалів і привілейних листів короля Стефана Баторія, так би мовити, «українізував» дану назву? 9 квітня 1582 р. король видав універсал, який адресувався «українним воєводам, каштелянам, староствам нашим і їх підстаростам у панствах наших»38. У книзі підкоморського суду Київського воєводства за 1584 р. чи- таємо такий запис: «Відомості певні і досконалі з України приходять, же вій- сько поганське кілька разів в воєводство наше недалеко від нас впадали і шкоди в побранню людей в полон [робили]»39. Власне, тут «Київське воєвод- ство» ототожнювалося з «Україною». Після смерті Стефана Баторія в період безкоролів’я було укладено конфедерацію між шляхтою, затверджену на сей- мі 1586 р., в якій писалося про «України вищеназваних воєводств» («Ukrain wyższey mianowanych Woiewodztw»)40. Вальний сейм Речі Посполитої ухва- лив 1589 р. спеціальну постанову під назвою «Заспокоєння українного сва- вільства» («Zahamowanie Ukrainnego swowoleństwa»), де йшлося «про лю- дей свавільних воєводств Руського й Подільського, котрі переїжджають межі коронні»41. Тобто у цьому випадку термін «українний» поширювався на Руське й Подільське воєводства Корони Польської. З огляду на це, оче- видно, що більшість польських дослідників, які стверджують, нібито по- няття «Україна» у XVI ст. поширювалася лише на Київське і Брацлавське воєводства42, помиляються у своїх твердженнях. На цьому ж сеймі було ухва- лено ще одну постанову – «Староства судові й українні [замки] В[еликого] к[нязівства] Лит[овського]» («Starostwa Sądowe y Ukrainne W. X. Lit.»)43. 36 РГАДА. – Ф.389. – Оп.1. – Спр.216. – Арк.254; Документи Брацлавського воє- водства… – С.265. 37 Про Л.Пісочинського див.: Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569–1673 рр. // Студії з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. – Острог; Л., 2002. – С.140–146; Крикун М., Піддубняк О. Волинський маєток Лаврина Пісочинського (придбання села Кунева і захист права власності на нього) // Соціум. – Вип.9. – К., 2010. – С.97–135. 38 Bibliotekа Książąt Czartoryskich w Krakowie (далі – BKCz). – Teki Naruszewicza. – Rkp.124. – S.93 («Wszem wobec Ukrainnym woiewodom, kasztelanom, starostom naszym i ich podstaroscim w panstwach naczych»). 39 Книга Київського підкоморського суду (1584–1644 рр.). – К., 1991. – С.225–226. 40 Volumina legum. – Vol.ІІ. – Р.225. 41 Ibid. – S.288. 42 Див., напр.: Літвін Г. З народу руського: Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569–1648). – К., 2016. 43 Volumina legum. – Vol.II. – Р.289. Український історичний журнал. – 2019. – №4 12 Тарас Чухліб У королівському привілеї від 14 квітня 1589 р., який надавав київсько- му шляхтичеві І.Ближинському у володіння Кременчуцький уход, зокрема, ішлося: «З того уходу службу воїнську яко й інша шляхта на тій Україні мешкаючи служити повинен; […] заслуги, які він на Україні при ньому (кня- зеві Михайлові Вишневецькому – Т.Ч.) у багатьох потребах і битвах з непри- ятелями Речі Посполитої коронної буваючи в себе мужньо показував горла і кровопролиття свого не латуючи»44. Згідно з постановою сейму Речі Посполитої за 1590 р. під назвою «Порядок щодо низовців та України» («Porządek z strony Nizowcow y Ukrainy»), ви- значався козацький реєстр в 1 тис. чол., хоча спочатку планувалося 6 тис. Керувати реєстровими козаками, а також упокорювати всіх «свавільних людей» мав великий коронний гетьман Речі Посполитої45. Тут треба звер- нути увагу на формулювання назви сеймової ухвали, де йшлося про ство- рення окремого правового статусу «щодо України». Тексти інструкцій послам Вишенського, Серадзького, Познанського, Калішського, Краківського та ін- ших воєводських сеймиків на вальний сейм були переповнені шляхетськи- ми образами на «свавілля українне», «свавілля низових козаків», «козацьку сваволю», і попереджали, що «Україну не можна залишити без жовніра»46, «низовці й люди українні щоб договорів не порушували»47. 16 січня 1592 р. новий король Речі Посполитої Сиґізмунд ІІІ Ваза ви- дав універсал про призначення спеціальних комісарів із розслідування. «Дійшло до нас, що на Україні – у воєводствах Волинському, Київському, Брацлавському – як у селах, так і містечках та містах люди свавільні, не зважаючи на зверхність нашу і право посполите, учинили великі й нечува- ні шкоди, кривди, грабунки та вбивства»48. Тут також ішлося про «вірності ваші, які на Українах проживають»49. Отже для польського короля у цьому конкретному випадку «Україною» була територія Волинського, Київського та Брацлавського воєводств. Інструкція Сиґізмунда, подана 6 липня того ж року на провінційні сеймики, стверджувала, що «люди українні» мають ве- лику шкоду, яка надходить «із Низу» від козаків, а «українне свавільство розходиться швидко»50. У зв’язку з цим, повідомляв король шляхту – «комі- сара на Україну з немалим людом [треба було] послати»51. У проекті поста- нови сейму Речі Посполитої за 1593 р. ішлося про те, щоб «воєводи, шляхетні старости, які домовляться між собою про час і місце, у ті краї на Україну, 44 Руська (Волинська) Метрика: Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) 1569–1673. – К., 2002. – С.434; Вирський Д. Вишневеччина: перші перемоги і перші соратники (1555–1595 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.15. – К., 2016. – С.120–121. 45 Prawa Konstitucye y przywileje Krolewstwa Polskiego. – Warszawa, 1732–1738. – S.1330; Volumina legume. – Vol.2. – Р.310; Селянський рух на Україні 1569–1647 рр. – С.344–345. 46 BKCz. – Dział rękopisów. – Rkp.2724. – S.78, 418, 433; Rkp.2723. – S.96. 47 Ibid. – Teki Naruszewicza. – Rkp.1621. – S.594. 48 ЦДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.140. – Арк.376–379; Архив ЮЗР. – Ч.III. – Т.1. – С.33–35; Селянський рух на Україні 1569–1647 рр. – С.86. 49 Архив ЮЗР. – Ч.III. – Т.1. – С.34 («wiernosci wasze, którżi na Ukrainach mieszkacie»). 50 BKCz. – Rkp.370. – S.6–7 («Ukrainne swowolenstwo rospuscielo się barzo iest szkodliwe»). 51 Ibid. («Tak isz przyszlo K. I. M. comissarza na Ukrainę z niemalym ludem zeslacz»). Український історичний журнал. – 2019. – №4 Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої... 13 як собі час визначать, для учинення тієї справедливості [підуть]; […] тоді старости наші українні швидко всі з почтом своїм, також стрільці й вибран- ці всі коронні та В[еликого] к[князівства] Литовського проти таких рушити як тільки на ґвалт мають»52. У листі київського єпископа Йосифа Верещинського до канцлера Яна Замойського з Фастова від 29 серпня 1593 р. читаємо: «А ще добре було б, щоб Україна їхня була міцна»53. Тут також згадувалося про «старост укра- їнних», однак особливу увагу потрібно звернути на те, що представник ви- щої духовної влади Корони Польської додавав до назви «Україна» приймен- ник «їхня», тобто у цьому випадку розумілося, що вона була «не своя» для католицького священика. Цей представник вищого кліру римо-католицької церкви в Київському воєводстві Речі Посполитої писав різноманітні публі- цистичні трактати, серед яких були такі, де не тільки у змісті, але навіть у назві вживалося слово «Україна», наприклад: «Оголошення … про створен- ня рицарської школи для синів коронних на Україні…» («Publika ... tak ze strony fundowania szkoly rycerskiej synom koronnym na Ukrainie…»; Краків, 1594 р.). В одній зі своїх тогочасних праць єпископ Верещинський писав, що «Україна довша й ширша, ніж Велика та Мала Польща»54. У 1593 р. канцеляристи Коронної канцелярії у Варшаві внесли до Руської метрики запис: «Данина Черминському добр названих городи- ще Лисянка (Lesenka) на Україні вище Торговиці між ріками Ухорським Тікичем (Uchorskim Tykiczom)…»55. Навесні того ж року до володимирської ґродської книги вписано відмову гетьмана Криштофа Косинського від керів- ництва над козаками Війська Запорозького, де були й такі слова: «[…] з тих часів пана Косинського за отамана не мати й загалом на Україні заразом іншого [обрати] на те місце»56. Із цих слів стає зрозумілим, що «Україна» тут виступала як політичний організм, котрий потребував собі зверхника – «ота- мана». Отже саме з цього часу можна говорити про початок процесу поступо- вого перетворення хороніма «Україна» на політонімічну назву. 16 березня 1595 р. коронні канцеляристи, які разом із королем перебу- вали вже у Кракові, записали таку постанову: «Визволення від грошей під- водних міст українних. Виволання від поборів міст українних»57. У лютому 1596 р. Сиґізмунд ІІІ Ваза видав універсал, в якому писав про існування «своєї волі українної», а також про те, що «на тих зброднях, які на Україні до того часу чинилися; […] по ті часи вашої братії другій звлаща на Украї- ні стало»58. У конституції вального сейму у Варшаві від 7 травня 1596 р. серед іншого зазначалося: «Оскільки на Україні козацька сваволя поширюється 52 Ibid. – Rkp.2723. – S.41 («Woyewody, urodzone starosty, ktorzy porozumiawsy syę między sobą o czasie i myeiscu, w tamthe kraye na Ukraynye, yako sobye czas upatrzą, dlya czinyenya they sprawedliwosczy ziachacz [...]; tedy starostowye nasy Ukraynny […]»). 53 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские казаки. – К., 1904. – С.309. 54 Цит. за: Яковенко Н. Нарис історії України. – К., 1998. – С.10. 55 Руська (Волинська) Метрика: Регести документів... – С.447. 56 Архив ЮЗР. – Ч.III. – Т.1. – С.54. 57 Там само. – С.450 («Вызволеньє от пнезєи подводных мєста украинныє. Wywołanie od poborow miast ukrainnych»). 58 Архив ЮЗР. – Т.І. – Ч.ІІІ. – С.85. Український історичний журнал. – 2019. – №4 14 Тарас Чухліб зі шкодою для Речі Посполитої чим далі»59. 1 жовтня 1596 р. король видав черговий універсал щодо «свавільного козацтва», де стверджувалося: «У воє- водствах Київському, Волинському і Брацлавському […]; на Україну втіка- ли, служби немаючи»60. У листі «старшого» Війська Запорозького Гаврила Крутневича до ко- роля Речі Посполитої Сиґізмунда ІІІ Вази від 26 вересня 1600 р. ішлося: «Товариші наші, до маєстату вашої королівської милості послані, мали лист до українних урядів про наше перебування на послугах вашій королівській милості на Україні вільне й безпечне [...], не скривджені від українних уря- дів були як вірні і найнижчі піддані вашої королівської милості»61. 31 берез- ня 1601 р. в листі «старшого» Війська Запорозького Самійла Кішки до вели- кого коронного гетьмана Я.Замойського писалося, «щоб [гроші і сукно] нам взагалі на Україну були прислані згідно з обіцянкою кор. й. м.»62. У листі Йосифа Верещинського до канцлера Я.Замойського від 15 квітня 1601 р. з Фастова зазначалося: «Так шляхтичів сила як теж людей українних і козаків запорозьких немало»63. С.Кішка писав 1 грудня 1601 р. з Нової Мойжі поблизу Ренцена (те- риторія сучасної Латвії) до великого коронного гетьмана Я.Замойського: «То теж в. м. повідомляємо, що й самі вже для великої муки нашої на Україну йдемо»64. Назва «Україна» рясно (7 разів!) використовувалася в листі геть- мана Війська Запорозького Івана Куцковича65 до галицького старости Юрія Струся від 11 травня 1602 р.: – «Що нас м[ило]с[ти]вий пане галицький від в[ашої] м[илості] самого під той час нашої відсутності в Україні» – «Указав їм (Війську Запорозькому – Т.Ч.) в[аша] м[илість] міс- ця по Україні, де є велика частина домів і маєтностей наших» – «За учтиві послуги наші видати нам сказав на додаток і на очікуваний учтиво заслужений жолд наш, почавши від Моги- лева всю Україну аж до гирла Дніпрового» – «Поспішали до України і там очікували жолду свого заслу- женого» – «То є воля і наказ йо[го] к[оролівської] м[илості], щоб [ми] зупинилися в Україні» 59 Volumina legum. – Vоl.ІІ. – Р.364; Селянський рух на Україні 1569–1647 рр. – С.112–113. 60 Архив ЮЗР. – Т.І. – Ч.ІІІ. – С.131. 61 Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie (далі – AGAD). – Archiwum Zamoyskich. – №3036. – S.35 («Towarzise nasze, do maiestatu W. Kr. M. poslane, mieli list do urzędów ukrainnych o przeisciu nasze s poslug W. Kr. M. na Ukraine wolne y bezpieczne [...], nie ukrzywdzonie od urzędów ukrainnych bely iako wierne i nainizse poddani Waszej Kro. M.»). 62 Ibid. – №802. – S.5–7. 63 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские казаки. – С.320–321. У цьому листі Й.Верещинський відрізняв «Польщу» від «України»: «Proszę do spraw prawnych o dwa Exempti jeden do Polski a drugi na Ukrainę». 64 AGAD. – Archiwum Zamoyskich. – №675. – S.41–42; Listy St.Zółkiewskiego: 1584–1620. – Kraków, 1868. – S.115; Документи українського козацтва XVI – першої половини XVII ст.: універсали, листування, угоди, присяги / Упор. В.Брехуненко, Ю.Мицик, В.Щербак. – К., 2016. – С.124–125. 65 Лист написаний у білоруському місті Могильові під час повернення козацького війська з Інфлянтської кампанії 1601–1602 рр. Український історичний журнал. – 2019. – №4 Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої... 15 – «А ми за короткий час в доброму здоров’ї на Україну прибули» – «Бо вже на Україні й у домах наших немає нічого»66. Як можна зрозуміти з наведених словосполучень, в офіційній топі- ці вищого керівництва Війська Запорозького вже на початку XVII ст. на- зва «Україна» поширювалася на територію «від Могилева» на півночі до «гирла Дніпрового» – на півдні. Наприклад, в універсалі гетьмана («стар- шого») Війська Запорозького Григорія Ізаповича від 20 грудня 1606 р. до Сиґізмунда ІІІ Вази уряд Речі Посполитої називався в тому числі урядом України-Русі («есьмо доносимо тую пересторогу до відомості вашої милості, яко уряду українного»)67. На сеймі 1607 р. було ухвалено дві окремих поста- нови: «Про сваволю українну» («O swawoli Ukrainney»), «Про міста україн- ні» («O miastach Ukrainnych»)68. У першій згадувалися «староства українні» («щоб міщани й бояри Київського та Подільського воєводств підкорялися міс- цевим старостам»), а у другій ішлося про «свавільства міщан брацлавських і корсунських». У документі під назвою «Вотум шляхтича, писаний на сей- мику на сейм року Господнього 1606» слово «Україна» згадувалося декілька разів69. 6 вересня 1609 р. краківський каштелян Я.Острозький писав до короля Сиґізмунда ІІІ Вази: «Зволиш наказати мені, щоб я втихомирив козацьке свавіл- ля на Україні й щоб козаки не збиралися купами та не пору- шували угод із прикордонними сусідами. Але я сам не маю таких сил, щоб міг виправити те, що надто шкодить. Бо й за- раз по Україні розійшлися корогви, які діють від імені в[ашої] к[оролівської] м[илості] та називають себе слугами в[ашої] к[о- ролівської] м[илості], хоча насправді ними не є»70. У постанові сейму Речі Посполитої 1609 р. під назвою «Про козаків за- порозьких» ішлося про те, що останні заважають «владі урядників на- ших та урядові українному», а тому «висилаються на Україну комісари наші»71. Черговий сейм 1611 р. ухвалив постанову «Про сваволю українну козаць- ку» («O swawoli Ukrainnej Kozackiej»), в якій наголошувалося на тому, що в 66 AGAD. – Archiwum Zamoyskich. – №3036. – S.40–42; Документи українського козацтва… – С.131–133 («Co nas mczwy panie Haliczki od w. m. samego pod ten czas niebytnosci naszey na Ukrainie»; «Ukazał iem w. m. liezą po Ukrainie, gdzie iesth większa częscz domów y maiętnosczy naszich»; «Za uczciwę posługi nasze wydacz nam raczył na dopoczynienie y na oczekywanie uczciwe zasłuzone[go] zołdu naszego, począwszi od Mohiliewa wszithie Ukraynę asz do uscia Dnieprowego»; «Pospieszali się ku Ukrainie y tam oczekywali zołdu swego zasłuzonego»; «Tho jest wolia y rozkazanie Ie. K. M., zebysmy się połozyli na Ukrainie»; «A my w krotkim czasie w dobrym zdrowiu na Ukraynie przibywszi»; «Bo iusz na Ukraynie y w domach naszich nie mash poczo»). 67 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – С.152. 68 Volumina legum. – Vol.IІ. – Р.443. 69 Кулиш П. Материалы для истории воссоединения Руси. – Т.1. – С.39–40. 70 Жерела до історії України-Руси. – Т.VIII. – Л., 1908. – С.121; Селянський рух на Україні 1569–1647 рр. – С.146–147. 71 Volumina legum. – Vol.IІ. – Р.465 («włądzą urzędnikow naszych, y Urząd Ukrainny mieszaią», «wysyłamy na Ukrainę komissarze»). Український історичний журнал. – 2019. – №4 16 Тарас Чухліб «українних воєводствах» козаки чинять усілякі «свавільства», а «українна сваволя бере гору під протекторатом служби нашої й чинить великі шкоди та кривди станові шляхетському в його маєтностях»72. Однак, зважаючи на за- грозу нової війни з турками, дозволялося набирати «роти козацькі», видаючи «приповідні листи» на вербування лише шляхтичам. На грудневому сеймі 1613 р. серед інших постанов щодо України було ухвалено конституцію «Про комісію з козаками», в якій заборонялося «са- мовільне покозачення» частини населення Київського, Брацлавського й Подільського воєводств Корони Польської, котрі виходили з-під юрисдикції своїх панів і визнавали владу козацького «старшого». Окрім того, в іншій по- станові – «Про козаків і людей свавільних» – зазначалося: «Дбаючи, щоб на- далі наша держава була забезпеченою від свавільних ватаг, а особливо укра- їнні місця, які значно потерпіли від них раніше»73. В іншій постанові того ж сейму – «Про кварцяного жовніра» – говорилося, що останній «призначений на оборону краям українним» і він має бути «в полях на Україні, там, де є по- треба його призначення74. В універсалі короля Сиґізмунда ІІІ Вази про ство- рення «козацької комісії», який було видано у Варшаві 15 березня 1614 р., написано: «Також і про місце достатньо порозумівшись, зараз на Україну Київську заїхали»75. На сеймі 1615 р. руський воєвода у своєму вотумі відзначав, що козаки «абсолютно домінують на Україні, адже все поспільство під їхнє право підда- лося, запобігти цьому неможливо, позаяк жодна річ у них неможлива, і місця немає ані конституції, ані авторитету короля його милості»76. У королівських пропозиціях на сейм наголошувалося: «Є в нас на Україні внутрішня небезпека, хоча й немає зов- нішньої. Чи не висить над нами неспокій козацької бурі? […] Й[ого] к[оролівська] м[илість] зволив призначити для збере- ження приязні з турками і для очищення України від згадано- го свавілля комісарів, які мали вжити заходів чи то угодою, чи якимось іншим способом, щоб роз’єднати цих людей і привести якусь певну кількість із них до доброго порядку»77. 72 Ibid. – T.IIІ. – Р.16; Селянський рух на Україні 1569–1647 рр. – С.350 («Ukrainna swawola tak wielką gorę bierze, że stanowi szlacheckiemu w dobrach ich, i nascych, wiełkie a nieznośne szkody y krzywdy»). 73 Volumina legum. – Vol.III. – Petersburg, 1859. – Р.122; Селянський рух на Україні 1569– 1647 рр. – С.351 («Postregaiąc aby napotym Państwa nasze bespieczeństwo swe mialy od kup swywolnych, a osobliwie Ukrainne mieysca»). 74 Volumina legum. – Vol.III. – Р.81–82 («źe żolnnierz kwarciany kraiom Ukrainnym na obronę naznaczony»). 75 Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Dział mikrofilmów. – Mkf.2632. – S.212–215; Документи українського козацтва… – С.163 («Takze y o mieysciu dostatecznie porozumiowszy się, spolecznie na Ukrainę Kiiowską ziachali»). 76 Biblioteka Kórnicka PAN. – №325 (Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Dział mikrofilmów. – Mkf.2632). – S.34. Див. також: Брехуненко В. Християнські козаки і християнські сусіди: моделі поєднання (XVI – перша половина XVII ст.) // Покликання: Збірник праць на пошану професора о. Юрія Мицика. – К., 2009. – С.98. 77 Жерела з історії України-Руси. – Т.VIII. – С.165; Селянський рух на Україні 1569–1647 рр. – С.351–352. Український історичний журнал. – 2019. – №4 Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої... 17 Досить інформативна королівська інструкція на сейм Речі Посполитої 1616 р.: «[Козаки] замки наші українні зайняли […]; і іншим правом кілька- надцять фортець українних собі привласнюють; […] та частина України, в якій давно не постав, мечем і вогнем спустошив»78. Цікаво, що цей сейм ухвалив дві постанови: «Про стражів українних» («O strazach Ukrainnych»), «Про розбої і злодійства українні» («О rozbojach, y zlodziejstwach Ukrainnych»)79. В останній ішлося про «свавільства» у Брацлавському воєводстві. Шляхта Корони Польської в 1617 р. вимагала, щоб «воєвода київський частіше перебував на Україні», і того ж зажадала від «старост українних», котрі рідко бували у своїх східних староствах80. У листі до литовського маґната Лева Сапіги від 22 вересня 1617 р. Сиґізмунд ІІІ Ваза писав: «А то та Україна від поган небезпеченства за- труднили і затримали королевича Владислава, сина нашого, що перед тим узятого з дозволу Речі Посполитої до Москви затягу так швидко, як була по- треба закінчити, не міг, бо і сам за першими вістями до України повернутися мусив»81. Зазначимо, що у цьому королівському листі до вищого урядовця Великого князівства Литовського в одному семантичному ряду згадувалися такі назви, як «Річ Посполита», «Москва» та «Україна». Постанова вального сейму 1618 р. називалася «Про козаків низових»: «Так далеко зайшла козацька сваволя, що поза тим, що українні обивателі великі від них терплять кривди»82. В одній із посольських інструкцій на цей сейм зазначалося: «Потрібно, щоб й[ого] м[илість] п[ан] київський воєвода (тобто Станіслав Жолкевський – Т.Ч.) частіше бував на Україні. Ми ж, як бачимо, мало від нього маємо допомоги, бо в Києві був лише двічі: їдучи до Москви і заїжджаючи на воєводство. Крім того, і урядників його там не дуже хвалять, бо, по-простому кажучи, кожен шукає, що – його [власне], а що – не Богове. Українні панове старости, особливо маґнати, теж не думають про те, щоб навести порядок»83. На вальному сеймі 1619 р. йшлося про оборону «країв руських, України до землі волоської прилеглих»84, а на черговому сеймі 1620 р. було ухва- лено постанову під назвою «Старости українні» («Starostowie Ukrainni»), 78 BKCz. – Rkp.109. – S.497–498 («[Kozaki] zamki nasze Ukrainne osiedli […] y inszym prawem kilkanascie osad Ukrainnych sobie przywłaszczaiąc»]. 79 Volumina legum. – Vol.III. – Р.137, 141. 80 BKCz. – Rkp.350. – S.205–206 («Woiewoda Kiiowski częsciey przebywał na Ukrainie [...] panowie starostowie ukrainni [...] gdyz sami nigdy w starostwach swoich nie bywaią»). 81 Жерела з історії України-Руси. – Т.VIII. – С.185. 82 Volumina legum. – Vol.III. – Р.157 («Tak daleko zaszła Kozacka swawola, że mimo to, iż obywatele Ukrainny wielki od nich ucisk y ukrzywdzenie cierpia»). 83 Жерела з історії України-Руси. – Т.VIII. – С.176–177; Селянський рух на Україні 1569– 1647 рр. – С.167–168. Цікаво, що в березні 1618 р. могильовський купець Л.Власов стверджував: «[…] указал де король с Украины с своими людьми и с запорожскими черкасы и с гайдуки итти, заговев маслом, на Киев, а с Киева на Путивль да на Северу» (див.: Документи російських архівів з історії України. – Т.1: Документи з історії запорозького козацтва 1613–1620 рр. – Л., 1998. – С.119). 84 Volumina legum. – Vol.III. – Р.169 («kraiow Ruskich, Ukrainie y Ziemi Wołoskiey przyległych»). Український історичний журнал. – 2019. – №4 18 Тарас Чухліб де йшлося про «панів старост у замках українних»85. У цьому випадку пояс- нювалося, що «краї руські» є «Україною», і вони межують із «Волоською зем- лею», тобто Волоським князівством. 20 листопада 1620 р. король Сиґізмунд ІІІ Ваза видав привілейний уні- версал волинському воєводі Я.Заславському на володіння Переяславським староством із прилеглими землями. У цьому документі, зокрема, відзнача- лося: «Двісті коней людей служилих своїм коштом при війську й гетьманові нашим на Україні ставити повинен будеш»86. 21 серпня 1621 р. вийшов уні- версал про призначення королівським коморником у Київському воєвод- стві шляхтича В.Обалковського. Тут кілька разів згадувалося про «Київську землю та всю Україну»: «Селітри у всій землі Київській і по всій Україні тій, у полях диких білгородських, очаківських, путивльських, біля мурав- ських шляхів татарських і біля рік Псел, Ворскла, Орелі й в інших диких місцях»87. Як бачимо, до іменника «Україні» застосовувалося означення «вся». Про «українну сваволю» йшлося в універсалі Сиґізмунда за 1624 р.88 У 1625 р. великий коронний гетьман С.Жолкевський відзначав, що ко- заки «забувши віру й підданство, удільну собі Річ Посполиту творять, на гор- ло та маєтність невинних людей наступають, уся Україна від них залежна, шляхтич в домі своїм не вільний, в містах і містечках його королівської ми- лості весь уряд, вся влада при козаках, узурпують собі юрисдикцію, право становлять»89. У грудні того ж року сеймики Корони Польської отримали королівську інструкцію, в якій також наголошувалося на тому, що «окре- ма собі Річ Посполита утверджується, на горла, на маєтності людей неви- нних наступають, Україна вся є від них зруйнована, шляхтич у домі своїм не вільний, в містах і містечках й[ого] к[оролівської] м[илості] усі уряди, уся влада при козаках, привласнюють собі юрисдикцію, право собі встановлю- ють; […] на Україні для приведення в покору козаків; [...] ніж і в домі [на] Україні мати постійну небезпеку»90. Власне, із цього тексту стає зрозумілим, що «вся Україна» буле не тільки «зруйнована козаками», але в ній установ- лювалися нові державні та судові органи й таким чином творилася «окрема Річ Посполита». У листі коронного конюшого Х.Збаразького до короля від 1623 р. вживалося таке словосполучення, як «уся Київська Україна й Біла Русь» («wszystkiey Kijowskiej Ukrainy y Białey Rusi»)91. 85 Ibid. – Р.182 («panow Starostow na zamkach Ukrainnych»). 86 Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – Кн.14. – Вып.I–III. – С.119 («Dwieście koni ludzi słuźałzch swym kosztem przy wojsku i hetmanie nashym na Ukrainie stawić powinien będzie»). 87 Там же. – С.129–130 («Saletry wszystkie, w ziemi Kijowskiej i po wszystkiej Ukrainie tamtej, w polach dzikich Białgorodskch, Oczakowskich, Putiwlskich, około Murawskich szlaków tatarskich i około rzek Psla, Worskla, Oreli i we wszystkich dzikowinach»). 88 Кулиш П. Материалы для истории воссоединения Руси. – Т.1. – С.141–142. 89 Жерела з історії України-Руси. – Т.VIII. – С.285. 90 Там само. – С.286 («Udzielną sobie Rzecz Pospolitą stanowią, na gardła, na majętność ludzi newinnych następują, Ukraina wszystka jest od nich zgoldowana, szlachticz w domu swym nie wolny, w miastach i w miasteczkach J. K. M. Wszystek rząd, wszystka władza przy kozakach, uzurpują sobie jurysdykcyą, prawa stanowią; [...] na Ukraine dla wprawienia w posłuszeństwo kozaków; [...] niźli i w domu [na] Ukrainę mieć w ustawicznym niebezpieczeństwie»). 91 Кулиш П. Материалы для истории воссоединения Руси. – Т.1. – С.102. Український історичний журнал. – 2019. – №4 Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої... 19 На Варшавському сеймі 1627 р. було ухвалено постанову «Оборона України від поган» («Obrona Ukrainy od pogan»), за якою «України від по- ган мав стерегти жовнір», котрий повинен був бути при «війську україннім», і в якому також мали знаходитися «люди старостів українних»92. Аналогічну постанову було ухвалено на Варшавському сеймі 1628 р., де також ішлося про «українне військо» та організацію «оборони України»93. Вищий законодавчий орган Речі Посполитої в 1629 р. підтвердив попередні постанови сеймів сто- совно «оборони українної» («obrona Ukrainna») та ухвалив нову конституцію, де йшлося про особливості «українної оборони» («Ukrainney obronie»), що її мало забезпечувати «військо те українне»94. У виступі на сеймі 1630 р. король Сиґізмунд ІІІ Ваза звернувся до маґнатів і дрібнішої шляхти із закликом, що «оскільки їм нічого не вартує за будь-якої нагоди повернутися до звичай- ної сваволі […] треба зміцнити Україну надійною охороною»95. 28 березня того ж року польний гетьман С.Конецпольський видав універсал до шляхти Волинського воєводства, в якому наголошувалося на «українному свавіль- стві» («swawoleństwo Ukrainne»)96. У королівських пропозиціях на сейм 1631 р. загострювалася увага на козацькому повстанні, яке «підбурило всю Україну»: «Жорстоко заморду- вали свого старшого, поставленого з руки й. к. м., та інших старших, що зберігали покору97, підбуривши майже всю Україну до бунту [...]; Для утримання їх у покорі і у зв’язку з небезпекою від поган треба зміцни- ти Україну надійною охороною»98. На цьому сеймі йшлося про утриман- ня «частини війська, з експедиції прусcької на Україну повернутої»99. 23 липня 1631 р. Сиґізмунд ІІІ Ваза писав до київського воєводи Тишкевича, щоб «не дійшло до якого-небудь кровопролиття, а потім і до хвилювання козаків та всієї України»100. 6 лютого 1632 р. король видав привілейний універсал скарбовому писареві Ф.Мировецькому на во- лодіння землею на р. Ворскла. У цьому документі дуже чітко локалізува- лися королівські надання «на Україні»: «Городища пусті двоє, Глинськом і Бельськом названі, вище Полтави, над рікою Ворсклою поблизу могили, Сковобора названою, за рікою Пслом, на Україні, у воєводстві Київськім [що] знаходяться»101. 92 Volumina legum. – Vol.III. – Р.260 («żołnierza, ktory Ukrainy od pogan stredz będzie»). 93 Ibid. – P.278. 94 Volumina legum. – Vol.III. – Р.292 («woyska tego Ukrainnego»). 95 Жерела до історії України-Руси. – T.VIII. – С.289. 96 ЦДІАК України. – Ф. «Луцький гродський суд». – Кн.2143. – Арк.361 зв. 97 Ідеться про Григорія Чорного та його прибічників. 98 Жерела з історії України-Руси. – Т.VIII. – С.356–357; Селянський рух на Україні 1569– 1647 рр. – С.139. 99 Volumina legum. – Vol.III. – Р.321 («że część woyska z expedycyi Pruskiey na Ukrainę obrocona»). 100 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. – Т.1. – Москва, 1954. – С.112 («Nie przychodziło do jakiego krwie rozlania, a za tym i do poruszenia kozaków i wszystkiej Ukrainy»). 101 ЦДІАК України. – Ф. «Володимирський гродський суд». – Кн.1000. – Арк.182 («Horodyszczą pustę dwoję, Hłińską u Bielską nazwanej […] za rzeką Psłem, na Ukrainie, w wojewodztwie Kijowskim»). Український історичний журнал. – 2019. – №4 20 Тарас Чухліб У липні 1632 р. на ґенеральній конфедерації шляхти Корони Польської було заявлено, що частина земель Речі Посполитої «спустошена українними війнами» й потрібно думати про «оборону України»102. Тут також згадува- лося про «старостів українних»103. Після виборів нового монарха, яким став Владислав IV, у документі під назвою «Присяга їх мосців пп. маршалків» ішлося про те, щоб король разом «з отцем примасом, і їх милостями пана- ми сенаторами, і гетьманами двох народів, домовившись, і curam gerere тієї України, дуже старався»104. У конституції вального сейму Речі Посполитої 1633 р. була спеціаль- на постанова під назвою «Дисципліна військова війська кварцяного, на воє- водства руські, і українні від поган, слугуюча» («Dyscyplina militaris woyska kwarcianego, na Woiewodztwa Ruskie, y Ukrainne od pogan, służąca»), в якій говорилося про «жовніра кварцяного на Україні Речі Посп[олитої]», а також уперше в польській діловодній мові вживалися такі словосполучення, як «жов- ніри війська українного», «провіант війську нашому українному»105. Цікаво, що в даному випадку це словосполучення в локалізаційному значенні стосува- лося Київського, Волинського, Белзького, Брацлавського, Подільського й на- віть Люблінського (!) воєводств, а також «земель руських»106. Однак на цьому ж сеймі було ухвалено постанову, де говорилося про «українні замки Великого князівства Литовського» та конкретизувалося, що йшлося про «Полоцький, Мстиславський, Вітебський, Суразький, Віленський, Гомельський, Річицький, Ушицький [замки]»107. А через два роки, у сеймовій постанові 1635 р., відзна- чалося: «До тієї України […]; що на тій Україні деякі шляхетського стану люди тим виправам морським запорозьким козакам допомагають»108. У своєму щоденнику домініканський чернець Шимон Окольський так опи- сував початок повстання Війська Запорозького, яке відбувалося в 1637–1638 рр.: «Докладно повідомили про бунт, купи, наїзди як на шляхетські, так і на козацькі домівки, про великий неспокій як за Дніпром, так і на Україні, про небезпеку, що загрожує шляхетським дво- рам і містам […]; каштелян краківський удався до іншого мило- сердного засобу: він відрядив від себе послів до самого бунтівника Павлюка на Україну […]; чернь і піддані-випищики, непослуш- ні реєстрові, швидко почали збиратися у загони, наїжджали шляхетські домівки, міста, замки та українські маєтності й[ого] кн[язівської] м[илості] Єремії Вишневецького […] Всьому війсь- кові наказано повернути на Україну, щоб погасити той запал»109. 102 Volumina legum. – Vol.III. – Р.347, 349 («Ukrainnymi woynami spustoszonych [...] obronę Ukrainy»). 103 Ibid. – P.350. 104 Ibid. – P.361 («z Imcią X. Prymasem, y z Ich Mciami Pany Senatorami, y Hetmanami oboyga narodow, porozumiewać się, y curam gerere tamtey Ukrainy, będzie raczył»). 105 Ibid. – P.373 («żołnierz kwarciany na Ukrainie Rzeczyposp», «żołnierzom woyska Ukrainnego», «prowiant woysku naszemu Ukrainnemu»). 106 Ibid. – P.374. 107 Ibid. – P.375. 108 Ibid. – Р.403–404 («Ku tamtej Ukrainie [...]; źe na tamtej Ukrainie niektórzy stanu szlacheckiego ludzie tych inkursji morskich kozakom zaporoskim dopomagają»). 109 Dyaryusz transakcyi wojennej między wojskiem koronnem i zaporoskiem w r. 1637 / Przez Sz.Okolskiego. – Kraków, 1858. – S.10–11, 13–14. Український історичний журнал. – 2019. – №4 Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої... 21 3 вересня 1637 р. великий коронний гетьман С.Конецпольський ви- дав універсал, який починався так: «Усім узагалі їх милостям українним пп. старостам, державцям, підстаростам, намісникам та урядовцям»110. 21 листопада того ж року король Владислав IV видав універсал, що адресу- вався «всім загалом і кожному зосібна, кому про те відати належить, а зокре- ма старостам і урядам ґродським, підстаростам і державцям всіх наших володінь на Україні»111. У цьому документі також згадувалося про «українські села і містечка» («wsi i miasteczka ukraiński»). У відомій «Ординації Війська Запорозького реєстрового, у службі Речі Посполитій перебуваючому», за- твердженій сеймом 1638 р., уживалися такі словосполучення, як «військо українне», «українні краї», «старости і підстарости українні», та зазнача- лося: «Щоб козаки у віддалених краях українних (окрім Черкас, Чигирина, Корсуня) і в інших містах, на самій Україні будучих […]»112. * Практика вживання назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої пройшла певні історичні етапи. Починаючи від Люблінської унії 1569 р. назва почала використовуватися королем та його урядниками, а та- кож представниками сеймової та іншої шляхти насамперед для означення прикордонних («пограничних») земель Великого князівства Литовського, що відійшли до Корони Польської. Через кілька років після ухвал Люблінського сейму 1569 р. в королівській канцелярії почали вживатися такі локаліза- ційні словосполучення, як «Україна Руська», «Україна Волинська», «Україна Подільська», «Україна Київська», «Україна Брацлавська», що з часом у мов- ному дискурсі Корони Польської об’єднувалися в таку хоронімічну назву, як «українні краї». Упродовж останньої третини XVI – 1630-х рр. хороніміч- ний прикметник «українний» (писався як із малої, так і з великої букви) за- стосовувався в офіційних документах у таких випадках: «українні замки», «українні міста», «українні уряди», «українні маґнати», «українні старости», «українні державці», «українні підстарости», «українні намісники», «українні урядники», «українні стражі», «українні слуги», «українні обивателі», «укра- їнні люди», «українні козаки», «військо українне», «українні війни», «україн- ні місця» тощо. Власне, термін «українний» із 1569 р. означав належність до порубіжних воєводств Корони Польської, а відтак – Речі Посполитої. Окрім того, назву «Україна» в Польсько-Литовській державі викорис- товували, з одного боку, для маркування історико-етнографічного краю, де проживав «руський народ», а з іншого – для витіснення з тогочасного офі- ційного мовлення назви «Русь» саме як «узагальнюючого» терміна для цьо- го краю. У королівській канцелярії та постановах сейму Речі Посполитої 110 Ibid. 111 Ibid. – S.163 («Wszem wobec i każdemu zosobna, komu to wiedzieć należy, a mianowicie: starostom i urzędom grodzkim, podstarościem, także dóbr naszych wszystkich na Ukrainie dzierżawcom»). 112 Volumina legum. – Vol.III. – Р.440 («Aby kozacy w odleglejszych krajach Ukrainnych (krom Czerkas, Czechryna, Korszunia) i w inszych miastach, na samej Ukrainie będących [...]»). Український історичний журнал. – 2019. – №4 22 Тарас Чухліб словом «Україна» в одних випадках окреслювали територію Київського та Брацлавського воєводств Корони Польської, а в інших – ще й Руського, Волинського, Подільського Речі Посполитої. Досить часто цією назвою корис- тувалися підпорядковані королівським урядам «старші» (гетьмани) Війська Запорозького. З огляду на це, упродовж останньої третини XVI – 1630-х рр. слово «Україна» поступово перетворилося з хоронімічної на офіційну полі- тичну назву, що і стало одним із важливих наслідків Люблінської унії 1569 р. REFERENCES 1. Chynczewska-Hennel, T. (1985). Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczy- zny od schyłku XVI do połowy XVII w. Warszawa. [in Polish]. 2. Halecki, O. (1915) Przyłączenie Podlasia, Wołynia i Kijowszczyzny do Korony 1569. Kraków. [in Polish]. 3. Kovalets, T. (2016). Diariush Andzheia Kosti-Zbirokhovskoho pro kozatski povstan- nia 1625 ta 1630 rr. v Ukraini. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi, 15, 382–391. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian]. 4. Kohut, Z. (2011). Kordony «Ukrainy»: terytorialni vizii kozakiv vid hetmana B.Khmelnytskoho do hetmana I.Samoilovycha. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 3, 50–73. [in Ukrainian]. 5. Kravchenko, V. (2005). Lytovska metryka. Knyha 561. Revizii Ukrainskykh zam- kiv 1545 roku. Kyiv: Instytut ukrainskoi arkheohrafii NANU. [in Ukrainian]. 6. Krykun, M., Piddubniak, O. (2008). Dokumenty Bratslavskoho voievodstva 1566– 1606 rokiv. Lviv: Kameniar. [in Ukrainian]. 7. Krykun, M., Piddubniak, O. (2010). Volynskyi maietok Lavryna Pisochynskoho (pryd- bannia sela Kuneva i zakhyst prava vlasnosti na noho). Sotsium: Almanakh sotsialnoi istorii, 9, 97–135. [in Ukrainian]. 8. Kulakovskyi, P. (2002). Kantseliariia Ruskoi (Volynskoi) metryky 1569–1673 rr. Studii z istorii ukrainskoho rehionalizmu v Rechi Pospolytii. Ostroh. [in Ukrainian]. 9. Kutrzeba, S., Semkowicz, W. (1932). Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791. Kraków. [in Polish]. 10. Lepiavko, S. (1999). Ukrainske kozatstvo u mizhnarodnykh vidnosynakh (1561–1591). Chernihiv: Siverianskyi litopys. [in Ukrainian]. 11. Litvin, H. (2016). Z narodu ruskoho: Shliakhta Kyivshchyny, Volyni ta Bratslavshchyny (1569–1648). Kyiv: Tempora. [in Ukrainian]. 12. Motsia, O. (2010). Etnichni protsesy v avtokhtonnomu seredovyshchi na etapi ran- nomodernoi ta modernoi istorii Ukrainy. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 1, 41–52. [in Ukrainian]. 13. Motsia, O. (2007). Yak Rus stavala Ukrainoiu. Terra Cossacorum: Studii z davnoi i novoi isto- rii Ukrainy: Naukovyi zbirnyk na poshanu profesora Valeriia Stepankova. Kyiv. [in Ukrainian]. 14. Plokhii, S. (2005). Nalyvaikova vira: Kozatstvo ta relihiia v rannomodernii Ukraini. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian]. 15. Sas, P. (2010). Vytoky ukrainskoho natsiotvorennia. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian]. 16. Sas, P. (1998). Politychna kultura ukrainskoho suspilstva (kinets XVI – persha polovy- na XVII st.). Kyiv: Ukraina. [in Ukrainian]. 17. Smolii, V., Hurzhii, O. (1991). Yak i koly pochala formuvatysia ukrainska natsiia. Kyiv: Vydavnytstvo Kyivskoho universytetu. [in Ukrainian]. 18. Storozhenko, A. (1904). Stefan Batoriy і dneprovskіe kazakі. Kiеv. [in Russian]. 19. Shevchenko, I. (2001). Ukraina mizh Skhodom i Zakhodom. Narysy z istorii kultury do pochatku XVIII st. Lviv: Svit. [in Ukrainian]. 20. Vashchuk, D. (2008). Vasyl-Kostiantyn Ostrozkyi u dokumentakh Lytovskoi Український історичний журнал. – 2019. – №4 Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої... 23 Metryky. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi, 8, 260–271. [in Ukrainian]. 21. Vyrskyi, D. (2015). Vyshnevechchyna: pershi peremohy i pershi soratnyky (1555– 1595 rr.). Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi, 15. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian]. 22. Yakovenko, N. (2009). Vybir imeni versus vybir shliakhu (nazvy ukrainskoi terytorii mizh kintsem XVI – kintsem XVII st.). Mizhkulturnyi dialoh, 1: Identychnist. Kyiv: Dukh i litera. [in Ukrainian]. 23. Yakovenko, N. (1997). Narys istorii Ukrainy z naidavnishykh chasiv do kintsia XVIII st. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian]. Taras Chukhlib Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Senior Scientist, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine), taras_chuhlib@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0002-2604-4816 THE OCCURRENCE OF THE NAME «UKRAINE» IN THE OFFICIAL DISCOURSE OF THE POLISH-LITHUANIAN COMMONWEALTH AS ONE OF THE CONSEQUENCES OF THE UNION OF LUBLIN (1569) Abstract. The purpose of the research is to study the complex process of the origin and evolution of the use of the name “Ukraine” in the official discourse of the Polish- Lithuanian Commonwealth after the signing of the Union of Lublin in 1569 till the 1630’s. The research methodology is based on the principles of the history of concepts, which implies the use of both general scientific and special research methods. The use of the name “Ukraine” was shown according to the analysis of the structure and vocabulary of government documents, and the results were synthesized by the synthesis method. The special historical methods, among them problem-chronological, synchronous and diachronic, were used in research. The scientific novelty: on the basis of a wide range of texts of official documentation of the Polish-Lithuanian Commonwealth, the author reveals the use of the name “Ukraine” in various historical and linguistic constructions by its governmental officials and the polish nobility. Conclusions. The author resumes that the name “Ukraine” began to be used by the polish king and his nobles (uriadnyky) in political rhetoric and practice from the decisions of the Lublin Sejm. Primarily it used for the definition of the border territories of the Grand Duchy of Lithuania, which lost them to the Polish Crown in 1569. In addition, on the one hand the name “Ukraine” was used to mark the historical and ethnographic region where the “Ruthenian people” lived, and on the other hand – to oust the name “Rus” from the official broadcasting of that time as a generalized term regarding this territory. In the royal office and the decrees of the Commonwealth Sejm the word “Ukraine” in some cases outlined the territory of the Kyiv and Bratslav voivodeships of the Polish Crown, in others – not only the Kyiv, Bratslav, but also the Rus, Volyn and Podillia voivodeships of the Commonwealth. This name was often used by the hetmans of the Zaporozhian Army, which were subordinated to royal governments. It is concluded that during the last third of the 16th – 1630s the word “Ukraine” gradually became the official political name. Keywords: Ukraine, Polish Crown, Polish-Lithuanian Commonwealth, Sigismund III Vasa, official documentation.

Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі Речі Посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р.

Institution

Ähnliche Einträge