Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия

Рецензія на книгу: Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия. – Одесса, 2019. – 392 с. (Попова Т. Дисциплінарний образ науки: підходи й поняття. – Одеса, 2019. – 392 с.)...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2020
Автор:	Ясь, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2020
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Рецензії й огляди
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179735
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия / О. Ясь // Український історичний журнал. — 2020. — Число 1. — С. 211-218. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179735
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1797352021-06-03T01:26:27Z Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия Ясь, О. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия. – Одесса, 2019. – 392 с. (Попова Т. Дисциплінарний образ науки: підходи й поняття. – Одеса, 2019. – 392 с.) 2020 Article Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия / О. Ясь // Український історичний журнал. — 2020. — Число 1. — С. 211-218. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179735 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Ясь, О. Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия. – Одесса, 2019. – 392 с. (Попова Т. Дисциплінарний образ науки: підходи й поняття. – Одеса, 2019. – 392 с.)
format	Article
author	Ясь, О.
author_facet	Ясь, О.
author_sort	Ясь, О.
title	Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия
title_short	Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия
title_full	Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия
title_fullStr	Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия
title_full_unstemmed	Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия
title_sort	попова т. дисциплинарный образ науки: подходы и понятия
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2020
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179735
citation_txt	Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия / О. Ясь // Український історичний журнал. — 2020. — Число 1. — С. 211-218. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT âsʹo popovatdisciplinarnyjobraznaukipodhodyiponâtiâ
first_indexed	2025-07-15T18:42:39Z
last_indexed	2025-07-15T18:42:39Z
_version_	1837739498842095616
fulltext	Український історичний журнал. – 2020. – №1 Зазвичай ідея дисциплінарності сприй- мається з очевидним скепсисом, оскільки у світлі нашого часу асоціюється з арха- їзмом мислення. Адже інтелектуал доби ґлобалізму, постмодерну, мультикультур- ності та показної політкоректності зде- більшого розглядає дисциплінарний світ у призмі минулого, себто з позицій неза- перечної зверхності. Натомість у наших писаннях ми часто-густо апелюємо до міждисциплінарних впливів і мутацій, інтердисциплінарних зрощувань і запозичень, субдисциплінарних конфіґурацій, які начебто переконливо де- монструють новітні тренди, концептуальні пропозиції, дослідницькі стра- тегії й епістемологічні взірці. Тим паче, що перші десятиліття ХХІ ст. роз- ривають звичні обрії і продукують феєричну та навіть неймовірну палітру пізнавальних можливостей, культурних потреб і суспільних викликів. Усесвітня мережа, приступність, гнучкість і швидкість оперування ве- личезними масивами інформації, що складно було бодай уявити на початку 2000-х рр., чимдалі більша віртуалізація наукових, культурних та соціаль- них практик, насиченість і щільність комунікаційних, медійних потоків ви- творюють оманливе враження всесильності та нібито всеїдності. На цьому тлі начебто розчиняються дисциплінарні й фахові межі, котрі ми з легкістю перетинаємо у запитах до електронних пошукових систем. Вигадливі, метафоричні, яскраві мовні протоколи наукових дискурсів вільно пересуваються поміж дисциплінарними сеґментами та змагають- ся між собою в пошуках розмаїтих, довершених форм і ґенерованих смис- лів. Недаремно сучасний учений перебуває у стані безупинної гонитви за новою інформацією, новітніми інструментами й концептами, креативними засобами самовираження, урешті-решт намагається будь-що вписатися в не- стримний і навіть скажений темпоритм нинішнього буття. Ба більше, наша сучасність дедалі частіше нав’язливо виринає у вигляді нескінченного ути- літарного списку термінових справ та проектів, який задає прагматичний алгоритм творчості й життя. Та в якийсь момент нашого віртуального, медійного, цифрового, су- цільно синхронізованого часу домінуючі образи академічного світу рапто- во заступає сонмище несподіваних, а при дальшому наближенні вповні на- зрілих рефлексій, переоцінок і ревізій. Тож недавня теза про «кінець» ери ПОПОва Т. дисциПлинарный ОБраз наУки: ПОдхОды и ПОнЯТиЯ. – Одесса, 2019. – 392 с. ПОПОва Т. дисциПлінарний ОБраз наУки: ПідхОди й ПОнЯТТЯ. – Одеса, 2019. – 392 с. Український історичний журнал. – 2020. – №1 212 Рец, ензії й огляди дисциплінарності, як і гучна ідея «кінця історії» зразка 1990-х рр., піддаєть- ся обґрунтованим сумнівам. Натомість проступає усвідомлення того, що при- стінки різноманітних фахових «квартир» і капітальні стіни дисциплінарних «будівель» і досі незримо оточують інтелектуалів, незважаючи на недавню впевненість у «втечі» з цього «полону». Утім обриси цього навколишнього дисциплінарного світу помітно зміни- лися, ба навіть стали динамічними та рухливими у вигляді міждисциплі- нарних стратегій і сполучень на тлі звичних образів дисциплін, представле- них на обширах історії науки. Нова книга одеської авторки Тетяни Попової присвячена трансформаціям дисциплінарних ландшафтів науки з перспек- тиви практик, рефлексій і світосприйняття фахової історикині. У широкому сенсі монографія пропонує самобутнє та різнобічне пере- осмислення дисциплінарності, котра донедавна вважалася перейденим ета- пом. Ідеться про своєрідний «дисциплінарний ренесанс» на полі соціогума- нітарного знання й навіть нове-старе «дисциплінарне світобачення», котрі хоч-не-хоч циркулюють у наших практиках, стандартах, настановах, уявлен- нях і текстах (с.5). Ба більше, Т.Попова обстоює думку про дисциплінарний поворот, який намітився від 2010-х рр., а також аналізує розмаїті чинники, передумови й обставини, котрі причинилися до його розгортання, передусім багатомірні та розмаїті міждисциплінарні впливи соціогуманітарного знання. На думку авторки, варто вести мову про цілі комплекси чинників, що зґе- нерували формування іншої, принаймні істотно відмінної палітри дисциплі- нарних історій, які суттєво доповнюють наші недавні уявлення. Ідеться про інтелектуально-наукові (зміна науково-світоглядних платформ, дисциплі- нарних полів, поширення міждисциплінарних студій), соціокультурні (кри- за ліберальної ідеї, мультикультурності, домінація ідеалів і норм «суспіль- ства споживання», мозаїчно-фраґментарне мислення й відповідні стратегії поведінки) та геополітичні («гібридні війни», руйнація договірної системи та звичного світоустрою) чинники. Саме розгортання цих факторів породило великі «тектонічні зсуви», котрі чимдалі сильніше руйнують ідею дисциплі- нарності як цивілізаційного феномена (с.371–373). Однак представлена монографічна студія – це не тільки книга про «по- вернення» дисциплінарності, а й про її сучасні обриси, колізії, метаморфози, цехові стереотипи, дослідницькі інструменти, стратегії, дисциплінарність і міждисциплінарність, проблемний та дисциплінарний образи науки, вестер- нізацію на терезах pro et contra, «персональні маршрути» дисциплінарного знання й чимало інших сюжетів. Вони пропонують цікавий, своєрідний, не- лінійний погляд на сучасну науку в найширшому розумінні, хоч і з різних ракурсів та масштабів. Передусім авторка акцентує увагу не на пізнавальному оптимізмі, або, нав- паки, песимізмі, а обстоює тезу про гносеологічну стриманість, яка постала на- вколо нескінчених розшуків епістемологічних ідеалів і методологічних настанов. Адже у строкатій палітрі різноманітних поворотів соціогуманітарного знання нині споглядаємо доволі незвичний рух під гаслом «назад до позитивізму». Український історичний журнал. – 2020. – №1 Рец, ензії й огляди 213 Цей феномен пояснюють утомою від постмодернізму у західних ака- демічних світах (с.6–7), а іноді розглядають як чергову стильову мімікрію, властиву нашому часові. У певному сенсі можемо вести мову про артикульо- вану стратегію, котра стала актуальною й затребуваною за такої пізнаваль- ної ситуації. Адже позитивізм як стильова формація мислення в тому чи ін- шому вигляді повсякчас циркулював у практиках, текстах, концепціях, себто нікуди не зникав, а радше існував у, так би мовити, «знятому вигляді». Архітектоніка студії Т.Попової побудована як калейдоскопічна зміна перспектив і контекстів висвітлення. Авторка пов’язує її з відомою комбіна- цією візій російського історика й етнолога Л.Ґумільова – «погляд із мишачої нори», «погляд із пригорку» та «погляд із висоти пташиного лету» (с.8). Така метафорична тріада, покладена в основу композиційної будови книги, вида- ється доволі вдалою, попри неоднозначну рецепцію спадщини Л.Ґумільова. Тим більше, коли йдеться про розгляд дисциплінарного світу науки, котрий апріорі ґенерує розмаїття ракурсів і масштабів. Композиційний задум одеської дослідниці нагадує багатоманітне, різ- нобарвне мереживо, зіткане з шарів плетіння різного розміру, щільності й відмінної подоби. Загалом ідеться про п’ять основних текстових шарів: 1) су- часна наука у просторі поворотів; 2) дисципліна та дисциплінарність; 3) ка- тегорії й моделі; 4) варіації на різні теми; 5) ґлосарій і авторський словник дефініцій, а також низку доповнюючих, уточнюючих, вступних, проміжних та прикінцевих нотаток, які акцентують увагу на певних ідеях, або, навпаки, пропонують інші варіації прочитання. Одним із провідних сюжетів монографії Т.Попової стало представлен- ня конфлікту між декларуванням міждисциплінарних стратегій і позірним «монстром» дисциплінарності, котрий часом уважають атавізмом минулого століття. Та, за версією історикині, не слід розглядати цей конфлікт винят- ково в одномірному масштабі чи спрощеному вигляді. З одного боку, циркулює доволі впливова коґнітивна мода, котра нав’язує домінуючу риторику міждисциплінарності, зорієнтовану на потужний резо- нанс. З іншого – сучасні дискурсивні практики, концептуальні пропозиції та дослідницькі стратегії продукують смисли, надзвичайно тісно пов’язані зі старими і традиційними дисциплінарними стандартами та вимогами (с.10– 12). У цьому річищі міждисциплінарні мутації сприймаються з очевидним скепсисом, хоч і не заперечуються повною мірою, зокрема розглядаються як свого роду експериментальні формати творчості. За візією Т.Попової, саме в полі взаємодії, конфронтації, співбуття дис- циплінарного та міждисциплінарного народжується нова система, котру ав- торка афористично означує як «дисциплінарність у міждисциплінарності» (с.372). У певному розумінні йдеться про взаємодоповнюючі, можливо пере- хресні форми буття науки, що потенційно намічають інші обриси її конфіґу- рації та функціонування. Видається, що саме в полі взаємодії дисциплінарного та міждисциплі- нарного відбувається становлення нових неписаних конвенцій щодо норм, еталонів, засобів, способів продукування/творення новітнього знання. Український історичний журнал. – 2020. – №1 214 Рец, ензії й огляди У широкому розумінні поступово намічається становлення нових «правил гри» наукової спільноти, котра тією чи іншою мірою прагне включити чи врахувати міждисциплінарні елементи, складові та стратегії в актуальних фахових стандартах і пізнавальних зразках. Зауважимо, що нинішні метаморфози на ниві міждисциплінарності значною мірою пов’язані з пізнавальною ситуацією «подолання» постмодер- ністського хаосу, точніше з розмаїтими ревізіями, реконцептуалізаціями та переоцінками багатьох стратегій і пропозицій, зокрема навіть тих, які досі вважалися архаїчними. Не випадково від початку 2000-х рр. лунає дедалі більше застережень стосовно методологічних крайнощів, інструментальних обмежень, епістемологічних лімітів. Скажімо, один із найвідоміших сучасних дослідників на полі інтелектуаль- ної історії А.Меґілл дотримується думки щодо ряду пізнавальних застережень з обсягу вживання наративних стратегій1. Вочевидь, ці настрої контрастують із недавнім пізнавальним, а в певному розумінні культурним і суспільним опти- мізмом, однак тією чи іншою мірою корелюються з численними ревізіями фрон- тального ідеалу-дороговказу, відомого як «суспільство знання». Здавалося б, новітня соціокультурна реальність, котра постала на рубежі ХХ–ХХІ ст., кардинально перекроїла ландшафти соціогуманітарного знання. Тим паче, що доба ґлобалізму вирізняється зовсім іншими засадами конструю- вання, моделювання та представлення сучасного світу. Адже усвідомлення його всеосяжної інакшості порівняно з попередніми історичними епохами, культур- ними взірцями, медійними засадами, індустріальними моделями, технократич- ними алгоритмами, способами трансляції та циркуляції інформації ініціювало зовсім інші стратегії конструювання, масштабування і представлення дійсності. Початок ХХІ ст. неодмінно асоціюється з довжелезним, майже нескінчен- ним флером проекцій і концептуальних пропозицій, які переховуються під єдиною парасолькою у вигляді означення пост-. Приміром, постало новітнє маркування сучасності або її конкуруючих варіацій, різних сфер і площин нинішнього буття, відоме як ситуація чи низка взаємопов’язаних ситуацій – постісторії, постмодерну, посткультури, постнауки, постмистецтва, постінду- стріального суспільства, навіть постлюдства. Однак поряд з акцентуванням на інтелектуальній, культурній, менталь- ній, коґнітивній інакшості дедалі більше шириться розуміння того, що не- давні постмодерністські стратегії й теорії стали очевидним, а часом безпо- середнім вислідом модернізму. Недаремно Т.Попова слушно наголошує на існуванні «модерністських двійників» постмодерністських концепцій, а та- кож згадує про доволі курйозне, проте промовисте визначення нинішнього часу як «постпостмодерну» (с.26–27). Якщо взяти до уваги те, що термін «постмодернізм» побутував на культурних обширах західного світу ще 1914 р.2, то нинішня «зміна віх» у 1 Megill A. Historical Knowledge, Historical Error: A Contemporary Guide to Practice / With contributions by S.Shepard and P.Honenberger. – Chicago; London, 2007. – P.71–73. 2 Савельева И.М., Полетаев А.В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. – Т.2: Образы прошлого. – Санкт-Петербург, 2006. – С.226 (прим.90). Український історичний журнал. – 2020. – №1 Рец, ензії й огляди 215 домінуючих пошукових орієнтирах з осягнення інакшості на виявлення анало- гій, схожостей, подібностей, принаймні взаємопов’язаностей між пізнавальни- ми, культурними й інтелектуальними взірцями видається вповні природною. У цьому світлі відоме гасло про «сполучення досі несполученого», котре вва- жають одним із квінтесенцій постмодерністської доби, логічно та природно вписується у знані парадигматичні взірці некласичних або модерністських наукових стратегій, приміром у вигляді відомого зрощування чи перехрещу- вання інтерналізму й екстерналізму в історії, філософії та соціології науки 1960–1980-х рр. (с.29–30). Серед інших сюжетів тексту Т.Попової – тема поворотів соціогумані- тарного знання, котрі по-різному представлено на дисциплінарних мапах. Наприклад, у візіях філософів означуються такі повороти, як онтологіч- ний, лінґвістичний, іконічний, теологічний, перформативний, медіальний, антропологічний, риторичний, наративний, просторовий, постмодерніст- ський, прагматичний, топографічний, змістовно-естетичний, біографічний та ін. Натомість культурологи ведуть мову про інтерпретативний, перфор- мативний, рефлексивний, постколоніальний, просторовий, іконічний/пік- торіальний, перекладацький та інші повороти. Історики вирізняють ан- тропологічний, культурний, лінґвістичний, візуальний, прагматичний, соціоісторичний, коґнітивний, епістемологічний, історичний, парадигматич- ний, естетичний, матеріальний, емоційний, перформативний, кліометрич- ний (цифровий), критичний, комунікативний, методологічний, дитячий, ак- сіологічний, наративний повороти й т. п. (с.54–57). Якщо до цієї палітри долучити, принаймні лише перерахувати відомі про- позиції щодо трансформацій дисциплінарного знання на полі соціологів, еконо- містів, політологів, антропологів, етнологів, філологів, то ризикуємо збільшити потенційний перелік поворотів до сотні, а може й більше. Власне, навіть наве- дений вище «реєстр» поворотів, укладений авторкою, хоч-не-хоч примушує за- мислитися як щодо масштабів, так і продуктивності міждисциплінарних студій. Схоже, що метаморфози соціогуманітарного знання й досі розгортають- ся та сприймаються здебільшого з фахових і дисциплінарних перспектив. Не випадково в коментарях до варіативних потрактувань метафори «пово- рот» одеська історикиня характеризує нестримний вир нинішніх поворотів з очевидним соціокультурним підтекстом як «безумство недовтіленості» за часів «невловимої реальності» (с.89). Звісно, на сторінках книги Т.Попової порушуються, розгортаються та пе- реосмислюються в певному сенсі «вічні» ідеї і проблеми науки академічної доби, як-от визначення дисципліни, дисциплінарні контури, інституціоналі- зація й дисциплінарність, наукова спільнота та дисципліна, дисциплінарні, інституціональні моделі тощо. Зазначимо, що навіть усталені образи і звичні уявлення щодо дисцип- лінарної конфіґурації науки вражають своєю варіативністю, версійністю й навіть очевидною полярністю. Скажімо, у різноманітних класифікаціях на- укових дисциплін на рубежі ХХ–ХХІ ст. подаються контраверсійні відомості про їх загальну кількість від 1,5 до 10–15 тис. (с.113). Український історичний журнал. – 2020. – №1 216 Рец, ензії й огляди Примітна риса викладу Т.Попової – його варіативність і плюралістич- ність, які кидають світло на традиційні проблеми з відмінних площин та масштабів. Наприклад, з одного боку, авторка розглядає дисциплінарну сис- тему як «форму потенційно нескінченного дроблення знання» (с.144). З іншо- го – вона вважає, що дисциплінарність є «аксіоматичним фактором організа- ції сучасної науки, який зберігає свій потенціальний ресурс» (с.149). Ще одним цікавим сюжетом студії Т.Попової стало змагання чи кон- фронтація дисциплінарного і проблемного образів науки. Його західні відго- лоски побутували ще на присмерку радянської доби, проте повною мірою роз- горнулися на пострадянському просторі від 1990-х рр. На думку дослідниці, дисциплінарний і проблемний образи репрезентують два типи організації науково-дослідної роботи, котрі пропонують не альтернативні, а взаємодо- повнюючі способи функціонування науки як нерозривної цілісності (с.155). Отже Т.Попова обстоює тезу про аналіз проблемно-дисциплінарної структури наукових досліджень, який дозволяє виявити наукові напрями, школи, дисциплінарні комплекси, «розриви» дисциплінарного поля, а також укласти своєрідну «картографію» дисциплін тощо (с.158). Продукують уяву та численні асоціації потрактування наукової дисцип- ліни, запропоновані в монографії Т.Попової. Приміром, авторка розглядає дисципліну як «трансдисциплінарне явище» з рухливими контурами на на- ціонально-державному та реґіональному рівнях. Водночас дослідниця вису- ває ориґінальну ідею «персонального маршруту» кожної дисципліни як бага- тофакторного процесу, котрий доцільно розглядати й конструювати в різних системах координат (с.372). Це означення мимоволі нав’язує аналогію між історією певної дисципліни та конкретною життєвою/персональною історією особистості. За великим рахунком, така мозаїчність, версійність дозволяє сприймати провідну проблематику праці Т.Попової в руслі динамічної, перепадистої, хвилеподібної палітри знання з притаманними їй суперечностями, включен- нями, структурами мислення. Причому останні можуть позиціонуватися як рудиментарні залишки й, водночас, розглядатися як дієві та адекватні ін- струменти для нової реконцептуалізації. Узагалі рефлексії, спостереження, нотатки, ремінісценції одеської історикині пропонують насичений, мінливий виклад, в якому стримана академічна манера заступається експресивними коментарями й заувагами, згодом замінюється аналітичним розглядом із проміжними узагальненнями або кінцевим резюме. Студія Т.Попової пропонує низку цікавих сюжетів з обсягу біографісти- ки, історіографії, біціллізнавства (студіювання творчої спадщини історика та культуролога П.Біціллі), котрі перегукуються, а здебільшого переосмислю- ють і збагачують її попередні дослідницькі практики й тексти3. У межах про- відної проблематики авторка запропонувала своєрідні «персональні маршру- ти» біографістики, історіографії та біціллізнавства у світлі історіографічного 3 Див.: Попова Т.Н. Жизнеописание ученого-историка на перекрестке историографических традиций. Теория. Методология. Практика. – Одесса, 2017. – 456 с. Український історичний журнал. – 2020. – №1 Рец, ензії й огляди 217 процесу, дисциплінарної історії й інституціонального аналізу. На її думку, дисциплінарна історія потребує розробки не тільки процесу інституціоналі- зації/дисциплінарізації, а й осягнення кінцевої форми – здобутого статусу (с.253). Таким чином, «персоналізовані» історії різних галузей знання демон- струють як «працюють» різні авторські моделі. Наприклад, розглядаючи «персональний маршрут» біографістики Т.Попова оперує такими різними дефініціями-означеннями, як біографіка, біографознавство, нова біографі- ка, історична біографіка, біографізм, зокрема розглядає терени їх уживання та ґенеровані смисли. Більше того, авторка повсякчас пропонує власні про- читання й осмислення різних дефініцій. Скажімо, вона означує біографізм як «наукове біоісторієписання» та «міждисциплінарну систему багатофор- матного біографічного знання, систему біографічних наукових досліджень у горизонтальних (просторових) і вертикальних (часових) координатах, со- ціокоґнітивну систему, вписану до певного соціокультурного ландшафту» (с.264–265). Примітною рисою викладу Т.Попової є саморефлексивність, яка вияви- лася не тільки у витонченій композиції книги, а й упорядкуванні, система- тизації та диференціації смислів, які продукують терміни, уживані у праці. Навіть більше, авторка уклала словник, що дозволяє розглянути й оцінити її дослідницький інструментарій. У цьому тезаурусі споглядаємо доволі різно- манітний ряд дефініцій, котрі придатні до конструювання цілісної палітри наукового знання, як-от «концепт», «концепція», «концептуальне поле», «кон- цептуальна модель», «концептуальна схема», «наукове поняття», «напрям», «парадигма» у широкому та вузькому сенсах, «поліпарадигматичність», «парадигматичний зсув», «предметне поле», «проблемне поле», «проблемна ситуація», «підхід», «підхід методологічний як поворот», «термін», «теорія», «дисципліна наукова», «дисциплінарність», «дисциплінарізація», «субдисци- пліна», «субдисциплінарний конґломерат» (с.366–368). Отож книга Т.Попової продукує розмаїті та варіативні думки, спостере- ження й асоціації щодо розгортання, потенційних сценаріїв пізнавальних ситуацій як в українській науці, так і поза нею. У певному розумінні вони бентежать кожного інтелектуала, заанґажованого науковими практиками у царині соціогуманітаристики. Вочевидь, інтелектуальні настрої та культурні почування, висвітлені ав- торкою, постали в річищі «подолання» чи переосмислення постмодерну, а та- кож під впливом новітнього переформатування ґлобалістичного світу остан- ніх років. Водночас в епіцентрі уваги Т.Попової опинилися соціокоґнітивні метаморфози знання впродовж 2010-х рр., котрі намітили та окреслили як новітні тренди й тенденції, так і виклики й загрози. Імовірні сценарії ближчого академічного майбуття виглядають неодно- значно. Чи наступили вже часи гносеологічної стриманості та пізнавальної виваженості? Чи, навпаки, гуманістичні й суспільствознавчі дисципліни нині перебувають на порозі новітніх потрясінь, скажімо чергової надпотуж- ної й руйнівної кризи? Український історичний журнал. – 2020. – №1 218 Рец, ензії й огляди Якщо взяти до уваги швидкоплинні впливи та масштаби сучасних соціо- культурних трансформацій, то можливий горизонт очікувань постає вкрай різнобарвним, динамічним і містить дуже різні потенційні версії майбутньо- го, котрі, звісно, не зводяться до двох ідеальних сценаріїв. Тому можемо ста- ти свідками й учасниками таких шокових ситуацій і негаданих поворотів знання, які сьогодні годі навіть уявити. На нашу суб’єктивну думку, найважливіші висліди нової книги Т.Попової багатовимірні й розмаїті, котрі складно звести до кількох основних тез або ідей. Тим паче, що кожен читач на сторінках праці, що продукує неоднорід- ну, багатошарову палітру смислів, віднайде власний діапазон затребуваних ідей, сюжетів, концептів і проблем. Передусім, цікаві роздуми ґенерує порушена одеською дослідницею про- блематика міждисциплінарності. Українська історіографія поволі, проте все ж таки наблизилася до тієї межі, за якою міждисциплінарність уже не по- стає у вигляді однобічної спрощеної дилеми – інтелектуальна мода чи ме- тодологічна панацея. Перехрещування, зрощування, взаємопроникнення, перетікання, запозичення й адаптація дослідницьких стратегій, інструмен- тарію, пізнавальних взірців, мовних протоколів породжують не рутинні за- стереження щодо доцільності та коректності їх застосування, а питання про те, як саме та наскільки добре вони «працюють» в іншій предметній області чи дисциплінарній сфері. Утім монографія Т.Попової пропонує сприймати міждисциплінарність як органічний, іманентний сеґмент сучасного дисциплінарного поля та не- одмінну частину багатоманітних ландшафтів знання. Мабуть, без такого ро- зуміння навряд чи можна осмислити горизонт пізнавальних стандартів і на- станов, які циркулюють у дослідницьких практиках та стратегіях. Видається, що сучасна наука впритул наближається до часу, коли міждисциплінарні орієнтири стануть важливими складовими неписаних конвенцій щодо про- дукування новітнього соціогуманітарного знання. Урешті книга Т.Попової свідчить, що представникам нашого фахового цеху варто не тільки долучатися до обговорення ґлобальних пізнавальних проблем і викликів, а й формулювати, висувати та обстоювати власні пропо- зиції, візії, концепції, передусім на ниві міждисциплінарних підходів, стра- тегій і практик. Гадаємо, що позиція цехової відстороненості чи показної ін- диферентності у цих питаннях апріорі програшна для сучасного історика. Олексій Ясь (Київ)

Попова Т. Дисциплинарный образ науки: подходы и понятия

Репозитарії

Схожі ресурси