Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність

Аналізується перебіг українсько-польських відносин часів Української революції 1917–1921 рр., перехід від фази збройного протистояння до налагодження союзницької взаємодії, спрямованої на відсіч спільному ворогові – російському більшовизму. Методика дослідження спирається на загальні наукові метод...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2020
1. Verfasser:	Верстюк, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2020
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Історичні студії До 100-річчя Варшавського договору між Польщею та УНР
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179742
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність / В. Верстюк // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 4-21. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179742
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1797422021-06-08T01:26:22Z Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність Верстюк, В. Історичні студії До 100-річчя Варшавського договору між Польщею та УНР Аналізується перебіг українсько-польських відносин часів Української революції 1917–1921 рр., перехід від фази збройного протистояння до налагодження союзницької взаємодії, спрямованої на відсіч спільному ворогові – російському більшовизму. Методика дослідження спирається на загальні наукові методи аналізу, історизму, порівняння, деталізації та узагальнення. Також застосовано компаративний і структурний методи. Події 1919–1920 рр. розглядаються у широкому міжнародному контексті становлення Версальської політичної системи, геополітичного переформатування Центрально-Східної Європи. Наукова новизна. На основі української та польської історіографії, через уведення до наукового обігу низки нових архівних матеріалів фокусується увага на процесі становлення українсько-польських дипломатичних відносин, дипломатичній місії на чолі з А.Лівицьким, її прибутті до Варшави у жовтні 1919 р., дискусіях із польськими політиками з приводу визначення майбутнього міждержавного кордону. Чинниками, що справляли вагомий вплив на переговорний процес, стали поразки військ УНР, перехід Української галицької армії на бік ґенерала А.Денікіна, жорсткі вимоги Варшави щодо включення до складу II Речіпосполитої Східної Галичини й Західної Волині, вимушене визнання українською стороною територіальних втрат, їх фіксація в декларації від 2 грудня 1919 р., реакція вітчизняних політиків на поступки уряду УНР, роль Ю.Пілсудського й С.Петлюри в підготовці договору, завершення переговорного процесу, підписання політичної та військової конвенцій і похід об’єднаних сил на Київ. Детально розкривається непростий, сповнений компромісів процес пошуку шляхів до порозуміння, що зрештою призвело до єдності у протистоянні спільному ворогові. У висновках констатується, що Варшавський договір залишається дискусійною подією. Оцінки його позбавлені однозначності та спрощеного неґативізму. Наголошується, що хоч тодішній союз і був нерівнозначним, проте дозволив продовжити боротьбу за українську незалежність до кінця 1921 р., а сьогодні є історичним плацдармом для формування позитивної візії українсько-польських стосунків. The article is dedicated to the anniversary of the Treaty of Warsaw. The author aims to analyze the course of drawing up Ukrainian-Polish relations during the Ukrainian Revolution of 1917–1921, transition from military confrontation to union restoration in order to repel the common enemy – Russian Bolshevism. The research methodology is based on common scientific methods of analysis, historicism, comparison, detailing and generalization. Comparative and structural methods have also been applied. Events of 1919–1920 are considered in the wide international context of the formation of the new Versailles political system, geopolitical reformation of Central and Eastern Europe. Scientific novelty. Using Ukrainian and Polish historiography, introducing a number of new archival materials into the scientific circulation, the author focuses his attention on the process of formation of Ukrainian-Polish diplomatic relations, establishing a Ukrainian diplomatic mission led by A.Livytskyi, arriving of the Ukrainian diplomatic mission in Warsaw in October 1919, setting up a negotiation process, discussions with Polish diplomats on defining the future Ukrainian-Polish border. Collapse of the UPR Army, transition of the Ukrainian Halychyna Army to the side of general A.Denikin as a factor in the weakening of Ukrainian positions. Strong demands of the Poles to include Eastern Halychyna and Western Volyn in Polish-Lithuanian Commonwealth. Forced recognition of the territorial losses by the Ukrainian side, stated in the mission declaration as of December 2, 1919. Reaction of the Ukrainian elite to the territorial concessions of UPR government. Role of J.Piłsudski and S.Petliura in the preparation of the treaty, completion of the negotiation process, signing the political and military conventions. Military campaign of the union armies to Kyiv. The article details the dramatic process of finding a path to mutual understanding, a path filled with compromises that ultimately led to unity in the fight against a common enemy. The findings state that this event was, and still is, scientifically relevant and debatable among historians. However, the estimates of the Treaty of Warsaw are devoid of ambiguity and simplistic negativism, they emphasize that the union, although not equivocal, allowed to continue the struggle for Ukrainian independence till the end of 1921, and today it is a historic springboard for the formation of a positive vision of the Ukrainian-Polish relations. 2020 Article Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність / В. Верстюк // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 4-21. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/uhj2020.02.004 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179742 94(477)«1917–1921» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії До 100-річчя Варшавського договору між Польщею та УНР Історичні студії До 100-річчя Варшавського договору між Польщею та УНР
spellingShingle	Історичні студії До 100-річчя Варшавського договору між Польщею та УНР Історичні студії До 100-річчя Варшавського договору між Польщею та УНР Верстюк, В. Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність Український історичний журнал
description	Аналізується перебіг українсько-польських відносин часів Української революції 1917–1921 рр., перехід від фази збройного протистояння до налагодження союзницької взаємодії, спрямованої на відсіч спільному ворогові – російському більшовизму. Методика дослідження спирається на загальні наукові методи аналізу, історизму, порівняння, деталізації та узагальнення. Також застосовано компаративний і структурний методи. Події 1919–1920 рр. розглядаються у широкому міжнародному контексті становлення Версальської політичної системи, геополітичного переформатування Центрально-Східної Європи. Наукова новизна. На основі української та польської історіографії, через уведення до наукового обігу низки нових архівних матеріалів фокусується увага на процесі становлення українсько-польських дипломатичних відносин, дипломатичній місії на чолі з А.Лівицьким, її прибутті до Варшави у жовтні 1919 р., дискусіях із польськими політиками з приводу визначення майбутнього міждержавного кордону. Чинниками, що справляли вагомий вплив на переговорний процес, стали поразки військ УНР, перехід Української галицької армії на бік ґенерала А.Денікіна, жорсткі вимоги Варшави щодо включення до складу II Речіпосполитої Східної Галичини й Західної Волині, вимушене визнання українською стороною територіальних втрат, їх фіксація в декларації від 2 грудня 1919 р., реакція вітчизняних політиків на поступки уряду УНР, роль Ю.Пілсудського й С.Петлюри в підготовці договору, завершення переговорного процесу, підписання політичної та військової конвенцій і похід об’єднаних сил на Київ. Детально розкривається непростий, сповнений компромісів процес пошуку шляхів до порозуміння, що зрештою призвело до єдності у протистоянні спільному ворогові. У висновках констатується, що Варшавський договір залишається дискусійною подією. Оцінки його позбавлені однозначності та спрощеного неґативізму. Наголошується, що хоч тодішній союз і був нерівнозначним, проте дозволив продовжити боротьбу за українську незалежність до кінця 1921 р., а сьогодні є історичним плацдармом для формування позитивної візії українсько-польських стосунків.
format	Article
author	Верстюк, В.
author_facet	Верстюк, В.
author_sort	Верстюк, В.
title	Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність
title_short	Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність
title_full	Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність
title_fullStr	Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність
title_full_unstemmed	Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність
title_sort	союз пілсудського – петлюри в історії боротьби за українську державність
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2020
topic_facet	Історичні студії До 100-річчя Варшавського договору між Польщею та УНР
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179742
citation_txt	Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність / В. Верстюк // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 4-21. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT verstûkv soûzpílsudsʹkogopetlûrivístorííborotʹbizaukraínsʹkuderžavnístʹ
first_indexed	2025-07-15T18:43:07Z
last_indexed	2025-07-15T18:43:07Z
_version_	1837739534388822016
fulltext	Український історичний журнал. – 2020. – №2 ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ В історії зовнішньої політики Української Народної Республіки є два вели- ких міжнародних договори, які радикально вплинули на хід розвитку Українсь- кої революції 1917–1921 рр. Один – Брестський (Берестейський) – був тісно пов’я- заний із початковими етапами революції та проголошенням незалежності УНР, Анотація. Аналізується перебіг українсько-польських відносин часів Української революції 1917–1921 рр., перехід від фази збройного протистояння до налагодження союзницької взаємо- дії, спрямованої на відсіч спільному ворогові – російському більшовизму. Методика дослідження спирається на загальні наукові методи аналізу, історизму, порівняння, деталізації та узагальнен- ня. Також застосовано компаративний і структурний методи. Події 1919–1920 рр. розглядаються у широкому міжнародному контексті становлення Версальської політичної системи, геополітич- ного переформатування Центрально-Східної Європи. Наукова новизна. На основі української та польської історіографії, через уведення до наукового обігу низки нових архівних матеріалів фокусується увага на процесі становлення українсько-польських дипломатичних відносин, ди- пломатичній місії на чолі з А.Лівицьким, її прибутті до Варшави у жовтні 1919 р., дискусіях із поль- ськими політиками з приводу визначення майбутнього міждержавного кордону. Чинниками, що справляли вагомий вплив на переговорний процес, стали поразки військ УНР, перехід Україн- ської галицької армії на бік ґенерала А.Денікіна, жорсткі вимоги Варшави щодо включення до складу II Речіпосполитої Східної Галичини й Західної Волині, вимушене визнання українською стороною територіальних втрат, їх фіксація в декларації від 2 грудня 1919 р., реакція вітчизняних політиків на поступки уряду УНР, роль Ю.Пілсудського й С.Петлюри в підготовці договору, завер- шення переговорного процесу, підписання політичної та військової конвенцій і похід об’єднаних сил на Київ. Детально розкривається непростий, сповнений компромісів процес пошуку шляхів до порозуміння, що зрештою призвело до єдності у протистоянні спільному ворогові. У висновках констатується, що Варшавський договір залишається дискусійною подією. Оцінки його позбав- лені однозначності та спрощеного неґативізму. Наголошується, що хоч тодішній союз і був не- рівнозначним, проте дозволив продовжити боротьбу за українську незалежність до кінця 1921 р., а сьогодні є історичним плацдармом для формування позитивної візії українсько-польських стосунків. Ключові слова: Варшавський договір, Пілсудський, Петлюра, дипломатична місія УНР, II Річпос- полита, Паризька мирна конференція. Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність Владислав Верстюк доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії Української революції 1917–1921 рр., Інститут історії України НАН України (Київ, Україна), vverst@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6023-0471 DOI: https://doi.org/10.15407/uhj2020.02.004 УДК: 94(477)«1917–1921» * До 100-річчя Варшавського договору між Польщею та УНР Український історичний журнал. – 2020. – №2 5Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність другий – Варшавський – продиктований відчайдушним прагненням продовжити боротьбу за національну державність на спаді революції. Обидва документа під- писувалися в екстремальних умовах і не дали очікуваних результатів. Чи не тому до цього часу вони становлять предмет наукових дискусій, що не мають однознач- них оцінок. Столітній ювілей Варшавського договору нагадує про цю важливу подію та дає нагоду ще раз повернутися до теми, нагадати головні спонукальні чинники, які привели обидві сторони до необхідності сісти за стіл переговорів, деталі, котрі супроводжували процес перемовин, ще раз уважно й об’єктивно проаналізувати текст документа, показати його безпосередні наслідки, а також дати цій важливій в українсько-польських відносинах події оцінку зі столітньої перспективи. І останнє вступне зауваження. Варшавський договір варто розглядати не як одномоментну подію, прив’язану до 22 квітня 1920 р., а у ширшому контексті склад- ного налагодження стосунків між двома державами, котрі виникли на фінальному етапі Першої світової війни. Аналізуючи двосторонні українсько-польські стосун- ки, важливо розуміти, в яких екстраординарних умовах вони розвивалися. За- вершилося виснажливе воєнне протистояння, Європа перебувала у стані держав- но-політичної трансформації, формування нової Версальської системи. Особливо складною виявилася ситуація у Центрально-Східному реґіоні континенту, де по закінченні Великої війни вибухнула революція, суть якої полягала в одночасному падінні імперій1 та постанні на їх місці національних держав, що вели відчайдуш- ну боротьбу за власні кордони, як збройну, так і дипломатичну, шукаючи прихиль- ності Найвищої ради Паризької мирної конференції, котра конструювала й освячу- вала новий порядок. Водночас величезним викликом для світу стало захоплення влади в Росії більшовиками, готовими занурити Європу в нову війну, але вже під гаслами «світової революції», і зайнятими активними пошуками спільників серед лівих сил інших країн. Динаміка міжнародного життя була шаленою. У цих умо- вах зовнішньополітичні чинники набували визначального значення, їх тиск зму- шував український уряд іти на непопулярні кроки у внутрішній політиці, дикту- вав «modus vivendi» в новій Європі, що лише народжувалася. Тому в оцінці тих чи інших кроків, які вели до підписання Варшавського договору або визначили його результати й наслідки, необхідно тісно кореспондуватися з широким тогочасним міжнародним контекстом. Одразу ж зауважу, що маю на меті спиратися прямо чи опосередковано на достат- ньо вагомий доробок колеґ, як українських, так і польських, котрі ввели до науково- го обігу велику кількість різноманітного фактичного матеріалу, фахово його проа- налізували, хоч, як було сказано вище, дійшли висновків, які не завжди збігаються2. 1 Корнат М. Сім років: Геополітична революція в Центрально-Східній Європі (1914–1921 рр.) // Революція, державність, нація: Україна на шляху самоствердження (1917–1921 рр.): Мат. міжнар. наук. конф. (м. Київ, 1–2 червня 2017 р.). – К.; Чернігів, 2017. – С.71. 2 Гетьманчук М.П. Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920–1939 рр. – Л., 1998; Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння: До питання генези українсько-польського військово-політичного спів- робітництва 1917–1921 рр. – Л., 1997; Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національ- них інтересів: 1917–1923 рр. – Тернопіль, 2009; Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Л., 2002; Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. – К., 2007; Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918–1923 рр.: проблеми взаємовідносин. – К., 1998. Див. також: Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Л., 1998; Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2004; Лісевич І. У відблиску польських багнетів: Життя Києва під час перебування в ньому польських військ (травень – червень 1920 р.). – К., 2002; Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917–1921 років: на теренах постімперської Росії. – К., 2002; Нариси історії Української революції 1917–1921 рр.: У 2 кн. – Кн.2. – К., 2012; Польща та Україна в боротьбі за незалежність 1918–1920 / За ред. Т.Кшонстека, пер. із пол. – Варшава, 2010; Прушинський М. Драма Пілсудського: Війна 1920 / Пер. із пол. – К., 1997; Революція, державність, нація: Україна на шляху самоствердження (1917–1921 рр.). – К.; Український історичний журнал. – 2020. – №2 6 Владислав Верстюк Додам, що детальний аналіз цієї літератури свого часу здійснив С.Віднян- ський3. * Перша світова війна та революція в Росії відкрили перед українцями шлях до здобуття державності. До кінця 1917 р. стратегія українського руху визначалася гаслом національно-територіальної автономії у складі демократичної федеративної Російської Республіки. Але після падіння Тимчасового уряду й захоплення влади в Петрограді більшовиками, після розгону ними Всеросійських установчих зборів та оголошення війни Україні стало зрозумілим, що стратегія автономії втратила будь-які шанси на реалізацію. Тому у січні 1918 р. Центральна Рада проголоси- ла Українську Народну Республіку незалежною державою. Важливим атрибутом самостійності мало стати міжнародне визнання. Окрім того критично необхідною була зовнішня підтримка збройною силою в боротьбі як із білою, так і червоною Росією. Таку допомогу УНР надали країни Четверного союзу. Якби вони виграли в Першій світовій війні, українська державність із великою долею вірогідності могла б закоренитися. Однак цього не сталося. Перемогу здобула Антанта, а за Україною закріпилося тавро спільниці Центральних держав, що принесло їй чимало додат- кових випробувань уже в найближчому майбутньому. Скориставшись поразкою Четверного союзу у світовій війні радянська Росія денон- сувала Брестський мирний договір і практично відразу розпочала неоголошену війну проти України. 28 листопада 1918 р. у Суджі на території Росії більшовики створили так званий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, котрий видав декрет про створення реввійськради групи військ Курського напрямку (саме таку назву з тактич- них міркувань дістало російське військове угруповання, сформоване спеціально для наступу на Україну). На початку січня 1919 р. червоні захопили Харків. 16 січня уряд УНР змушений був оголосити про стан війни з більшовицькою Росією, чиї сили вели активний наступ на Катеринослав, Полтаву, Київ4. 17 лютого Директорія УНР зверну- лася до держав Антанти та США з декларацією про допомогу в боротьбі з більшовиками, а згодом надіслала повноважну делеґацію на Паризьку мирну конференцію. Як показали контакти представників УНР із командуванням французького експедиційного корпусу в Одесі на початку 1919 р., а головно робота Паризької мир- ної конференції, переможці не хотіли бачити на повоєнній карті Європи Україну як незалежну державу. Вони перебували в полоні формули про «триєдину» (вели- короси, малороси, білоруси) російську націю й робили ставку на небільшовицьку Росію. 25 травня 1919 р. Антанта визнала уряд адмірала О.Колчака єдиним пред- ставником інтересів Росії. Їх цілком задовольняла ідея федералізації колишньої імперії, в якій українці отримали б певну автономію. Українське питання мало розглядатися суто в рамках загальноросійських проблем5. Чернігів, 2017; Сергійчук В. Симон Петлюра. – К., 2004; Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К., 2007; Вruski J.J. Petlurowcy: Centrum Państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na wy- chodźstwie (1919–1924). – Кrаków, 2000; Nowak A. Polska i trzy Rosje: Studium polityki wschodniej Józefa Piłsudskiego (do kwietnia 1920 r.). – Warszawa, 2001; Pisuliński J. Nie tylko Petlura: Kwestia ukraińska w polskiej polityce zagranicz- nej w latach 1918–1923. – Wrocław, 2004; Polska i Ukraina: Sojusz 1920 roku i jego następstwa / Red. nauk. Z.Karpus, W.Rezmer, E.Wiszka. – Toruń, 1997; Suleja W. Józef Piłsudski. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1995 та ін. 3 Віднянський С. Варшавський договір 1920 року в оцінці сучасної української історіографії // Україна дипло- матична: Наук. щоріч. – Вип.18. – К., 2017. – С.91–100. 4 Нариси історії Української революції 1917–1921 рр.: У 2 кн. – Кн.2. – С.22. 5 Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 року в правовому аспекті. – Мюнхен, 1971. – С.258– 259. Слушну думку з цього приводу висловив польський історик М.Корнат: «Західні держави не мали розумін- ня того, що робити із територіями, розташованими між “етнографічною Польщею” та “корінною Росією”, тобто Український історичний журнал. – 2020. – №2 7Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність Єдиною країною, котра бачила сенс в Українській державі як буфері та союз- ниці в боротьбі з Росією (і комуністичною, і білою), була новопроголошена Польща (II Річпосполита). Але насамперед належало вирішити проблему кордонів і лише потім домовлятися про антибільшовицький союз. Ця проблема не мала простого розв’язку, адже існувало широке українсько-польське пограниччя, на якому оби- два народи пустили глибоке коріння. Польська історична пам’ять будувалася на рефлексіях про давню Річ Посполиту та роль поляків в «окультуренні» її «кресів». Праві політичні сили, передусім націонал-демократи на чолі з Р.Дмовським, ви- магали відновлення держави в кордонах 1772 р. Східна політика Польської со- ціалістичної партії, зокрема Ю.Пілсудського, була поміркованішою, базованою на ідеях послаблення Росії шляхом утворення на її західних рубежах низки націо- нальних держав, пов’язаних із Варшавою федерацією. Утім і для Ю.Пілсудського належність до Польщі Східної Галичини, як і Віленського краю, де він народив- ся, не підлягала сумніву. Брестський мирний договір, за яким до УНР відійшли Холмщина й Підляшшя, породив першу лінію напруги в українсько-польських стосунках. Поляки вплинули на уряд Австро-Угорщини, щоб таємний додаток до цього документа про створення на території Східної Галичини окремого корон- ного краю не було реалізовано. Із листопада 1918 р., від моменту проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, розпочалася збройна боротьба за східну частину Галичини. Вона вилилась у масштабну польсько-українську війну, що тривала до літа 1919 р. і в яку формально була втягнута УНР після проголошення злуки із ЗУНР. Окрім того, польська й уенерівська армії зійшлися у протистоян- ні на території Західної Волині. Уже наприкінці листопада 1918 р. поляки захо- пили Холмщину та вступили до Володимира-Волинського. Як показала історія 1919-го року, УНР довелося вести боротьбу на трьох фронтах: більшовицькому, де- нікінському, польському. Це виявилося непосильним тягарем. Упродовж 1919 р. Директорія, а передусім С.Петлюра, намагалися встанови- ти контакти з польською стороною та укласти принаймні перемир’я. Особливістю ситуації було й те, що ані Польща, ані УНР не оголошували одна одній війни. Ба більше, в УНР на початку 1919 р. діяло польське дипломатичне представництво на чолі з Б.Кутиловським і військова місія ґенерала Г.Остаповича6. Ця обставина спрощувала нав’язання контактів. Відновлення польської державності, поставлене на порядок денний світо- вою війною, залежало від багатьох чинників. Нову Польщу довелося формувати з трьох різних частин, які понад століття перебували у складі інших держав (Австро- Угорщини, Німеччини, Росії), у зв’язку з цим виникла напруга не лише у Східній Галичині та Волині, але й на польсько-німецькому, польсько-чеському, польсько- білоруському, польсько-литовському порубіжжі. Попри це становлення польської державності відбувалося в незрівнянно сприятливіших умовах, ніж української. Антанта жодним чином не ставила під сумнів відновлення Польщі як держави, однак не мала чіткого бачення її майбутніх кордонів, схилялася до етнічного прин- ципу їх визначення: українськими, білоруськими та литовськими землями, на яких проживало близько п’яти мільйонів поляків. З позиції Лондона та Парижа Росія мала стати національною державною, некомуністичною, можливо демо- кратичною, і яка наддасть українському народові культурну автономію. Проте, справа в тому, що такої Росії не існувало. На руїнах царської імперії більшовики створили нову та експансивну імперію, озброєну ціллю визволення пригноблених класів» (див.: Корнат М. Сім років: Геополітична революція в Центрально-Східній Європі (1914–1921 рр.). – С.73–74). 6 Wyszczelski L. Wojna o kresy wschodnie: 1918–1921. – Warszawa, 2011. – S.61. Український історичний журнал. – 2020. – №2 8 Владислав Верстюк «Розуміння “етнографічної” Польщі було двояким. Перше з них – фран- цузьке – допровадило до визнання того, що Польща має право на суттєвий територіальний приріст за рахунок Німеччини, і, перш за все, на власне узбережжя Балтики. Однак існувала друга візія польської держави – без більшого територіального розширення на заході й півночі, без Верхньої Силезії та Померанії і, перш за все, без Ґданська. У двох цих концепціях східний кордон Царства Польського, визначений на Віденському конґресі, мав бути mutatis mutandis східного кордону нової Польщі»7. Натомість поляки хотіли більшого: відновлення Польщі у старих кордонах Речі Посполитої станом на ХVІІІ ст. Це породжувало порубіжні конфлікти. На українські, білоруські та литовські землі зазіхали й російські більшовики. Скориставшись виведенням німецьких військ із Литви вони розгорнули наступ, по- передньо створивши Тимчасовий революційний робітничо-селянський уряд Литви на чолі з В.Міцкявічюсом-Капсукасом8, котрий опублікував маніфест про перехід влади до рад та створення Литовської Соціалістичної Радянської Республіки. Фак- тично відразу, 22 грудня 1918 р., більшовицька Росія визнала це утворення, а росій- ська Червона армія взяла під контроль значну частину Литви включно з Вільном, куди у січні 1919 р. переїхав уряд В.Міцкявічуса-Капсукаса. Сценарій, за яким більшовики діяли в Україні, Естонії та Латвії, було успішно застосовано й у Біло- русії9. Таким чином, більшовики з’явилися на території, яку поляки вважали своєю. У лютому 1919 р. розпочалася радянсько-польська війна. У квітні польські війська оволоділи Віленським краєм і частиною Західної Білорусії, а також просунулися на Волинь та взяли Луцьк. У травні ситуація виглядала так: у Луцьку були польсь- кі війська, у Рівному – більшовицькі, а між ними у вузькому коридорі завширшки 50 км у районі Дубно – Броди опинилась Армія УНР. Вона перебувала у кризовому стані, тому українська сторона запропонувала польській почати переговори про пе- ремир’я на волинському фронті та спільні дії супроти більшовиків. Поляки теж були зацікавлені в пошуку шляхів примирення з українцями, але на власних умовах. Головною вимогою Польща виставляла своє право на володіння територією Східної Галичини. Звичайно, що українці, для яких цей край був «національним П’ємон- том», міцно трималися думки про належність його, а також Підляшшя та Холмщини до Української держави. Цю тезу вони відстоювали на переговорах у Бресті 1918 р. перед країнами Четверного союзу. Наступного року це питання було порушене перед Паризькою мирною конференцією. Союзники, як було вже сказано вище, не мали чітких планів вирішення цієї проблеми. Антантівські місії ґенералів Бартелемі10 та Боти11, спрямовані до Східної Галичини, успіхом не увінчались. Погіршення воєнно-стратегічної ситуація змушувала українців іти на прямі пе- реговори з поляками. Причому останні, отримавши у своє розпорядження свіжі сили 7 Корнат М. Сім років: Геополітична революція в Центрально-Східній Європі (1914–1921 рр.). – С.73. 8 Великая Октябрьская социалистическая революция. Изд. 3-е. – Москва, 1987. – С.302. 9 Про справжню суть цього сценарію можна довідатися з телеграми В.Леніна червоному головнокомандувачеві І.Вацетісу від 29 листопада 1918 р.: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимча- сові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу ат- мосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів» (див.: Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т.37. – Москва, 1981. – С.224). Безумовно всі ці радянські «уряди» були маріонетковими та несамостій- ними, вони підпорядковувалися Москві, слухняно виконуючи вказівки. Саме за такою вказівкою в лютому 1919 р. відбулося об’єднання Литви й Білорусії в Литовсько-Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку. 10 Енциклопедія історії України. – Т.1. – К., 2003. – С.196. 11 Там само. – С.358. Український історичний журнал. – 2020. – №2 9Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність ґенерала Ю.Галлера та успішно використавши їх проти Української галицької армії, розширили територіальні претензії до лінії Збруча. Ставало зрозумілим, що поступок з українського боку не уникнути, та допоки УГА зберігала боєздатність не зникала й надія, що ЗУНР утримається на Східній Галичині. Провал Чортківської операції остаточно розсіяв ці сподівання та спричинив додатковий тиск із польської сторони. 25 червня 1919 р. Найвища рада Паризької мирної конференції, зважаючи на більшовицьку загрозу, дозволила Польщі тимчасово окупувати територію Східної Галичини по р. Збруч із наданням цьому краю статусу автономії. Трьома днями пізніше вона дала згоду на використання армії ґенерала Ю.Галлера на галиць- ко-волинському фронті для боротьби з більшовиками. Ухвалене в Парижі рішен- ня стало вагомим арґументом на користь польської сторони. Починаючи з травня 1919 р. поляки й українці кілька разів сідали за переговори різного рівня щодо умов тимчасового перемир’я, зондування можливих варіантів узгодження міждер- жавних взаємин. Ішлося головно про лінію кордону. Утім саме це питання завжди ставало каменем спотикання. Обидві сторони були готові до спільних дій проти більшовиків, але не знаходили порозуміння у справі Східної Галичини та Волині. Так сталося й з черговою українською дипломатичною місією на чолі з П.Пилипчу- ком, яка прибула до Варшави 13 серпня. Це був час, коли об’єднані українські армії розпочали вдалий наступ проти більшовиків і до кінця серпня 1919 р. оволоділи Правобережною Україною та підій- шли до Києва, що було на руку й полякам, адже створювало для них сприятливі умови на литовсько-білоруському фронті. 1 вересня 1919 р. у Варшаві після довгих перемовин та консультацій угоду про перемир’я на галицько-волинському фронті було підписано. Документ визначав де- маркаційну лінію по р. Збруч і далі від Жванчика між Славутою та Шепетівкою до Сарн – Лунинець. Бойові дії припинялися (фактично вони не велися з червня) на місяць із правом продовження цього терміну. Питання спільних дій проти більшо- виків вирішене не було, але створювалася спеціальна комісія для його обговорення. Також передбачався обмін зв’язковими офіцерами між штабами армій, і вже 7 верес- ня до Кам’янця-Подільського прибув представник польського командування капітан В.Чарноцький12. Однак ця угода не змогла зрушити з місця проблему кордону. П.Пи- липчука після повернення до Кам’янця-Подільського ледь не заарештували, оскільки в польській пресі з’явилося його інтерв’ю, де український дипломат необережно висло- вився про незацікавленість уряду УНР у Східній Галичині. Причому сам П.Пилипчук виправдовувався тим, що його слова було перекручено та хибно інтерпретовано. Улітку 1919 р. активізувалася ще одна військово-політична сила, що дедалі ускладнювало ситуацію в Україні. Збройні сили Півдня Росії під командуванням ґе- нерала А.Денікіна розгорнули потужний наступ у напрямку на Москву, при цьому захопивши своїм лівим фланґом спочатку Донбас, а потім і Лівобережну Україну. 30 серпня денікінці ввійшли до Києва, який за кілька годин до цього взяли під контроль українські підрозділи. Досягти домовленості з білоґвардійцями про спільну боротьбу проти більшовиків проводу УНР не вдалося. Натомість виник ще один росій- сько-український конфлікт – тепер уже з білими. Після оволодіння Києвом А.Денікін повів наступ на українську армію. Для цього було виділено групу військ загальною чисельністю понад 20 тис. багнетів. 24 вересня уряд УНР оголосив стан війни з «білою Росією». Це знову актуалізувало необхідність залагодження відносин із Польщею13. 12 Нариси історій Української революції 1917–1921 рр. – Т.2. – С.69–70. 13 Ю.Пілсудський розумів, яку потенційну небезпеку для Польщі може мати перемога над більшовиками А.Денікіна, адже головним його ідеологічним гаслом була «єдина й неподільна Росія». Тому у час вирішальних Український історичний журнал. – 2020. – №2 10 Владислав Верстюк В українців була ще одна важлива й неприємна причина для пошуку поро- зуміння з поляками. Дипломатична місія УНР у Парижі не змогла добитися ба- жаного позитивного результату. Одна з причин крилася у квотному партійному принципі формування місії, невмінні її очільника Г.Сидоренка організувати ефек- тивну роботу, а також у різних завданнях, що їх ставили перед собою наддніпрянці та галичани. Як згадував І.Мазепа: «Справді, паризька делегація, до якої були приділені наші найкращі ди- пломатичні сили, для якої уряд не жалів ніяких коштів, так скандально скрахувала. “Україна не є центр організованости і ладу… Україна – нова Мексика!” – до таких висновків привела діяльність нашої паризької де- легації навіть прихильників української справи в Парижі. Це був тяж- кий удар для нашої справи [...] Ось за таких умов в нашому уряді чим далі все більше почала зміцнятися думка про те, що треба розпочати нову дипломатичну акцію за кордоном, але не там, у Парижі, де ми в той час своїми слабими силами не могли досягнути ніяких позитивних наслідків, а в новому, сусідньому для нас центрі – Варшаві»14. Підписання перемир’я 1 вересня 1919 р. створювало сприятливі умови для українсько-польського зближення. 26 вересня в Кам’янці-Подільському на спіль- ному засіданні Директорії було видано директиви новій дипломатичній місії, що мала відбути до Варшави. Їй надали високого державного статусу, призначивши очільником міністра закордонних справ А.Лівицького. Відповідно до отриманих повноважень місія й цього разу повинна була дотримуватися лінії невизначеності долі Східної Галичини, державна належність якої залежала від рішення Паризь- кої мирної конференції. Українські дипломати мали домагатися, щоб кордони між Польщею та Україною не встановлювалися до звільнення всієї України, а головно укласти військовий договір, за яким польські війська прикривали б ліве крило Ар- мії УНР. У найтяжчій ситуації дипломатична місія могла поступитися Холмщиною й Підляшшям, і то умовно, до скликання українського парламенту, який остаточно мав вирішити цю справу15. Місія надсилалася до Варшави в порозумінні з Є.Петру- шевичем, а до її складу входили і представники ЗУНР (С.Витвицький, А.Горбачев- ський, М.Новаковський)16. 8 жовтня 1919 р. українські дипломати прибули до Варшави, але офіційне від- криття переговорів відклалося майже на три тижні. Затримка з початком роботи мала свої причини. «Начальник» Польської держави Ю.Пілсудський, прем’єр І.Па- деревський у той час перебували у Вільні на відкритті університету, і при цьому у Варшаві знаходилася денікінська місія17. Представники Антанти побоювалися, що успішні контакти петлюрівців із поляками зашкодять порозумінню останніх із боїв між червоними та білими польська армія практично не вела активних дій. Пізніше А.Денікін навіть зви- нувачував Ю.Пілсудського в нібито підігруванні червоним: «Війська Київської області перебували у загроже- ному становищі, дивізія за дивізією радянських військ перекидалися з польського на наш фронт, а поляки не рухалися з місця» (див.: Деникин А.И. Очерки русской смуты. – Т.5: Вооружённые силы Юга России. – Москва, 2003. – С.576). 14 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917–1921. – К., 2003. – С.286. 15 Там само. – С.286–287. 16 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки: Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Документи і матеріали: У 2 т., 3 ч. – Т.1. – К., 2006. – С.523. 17 Білоґвардійці на той час потрапили у складне становище під Києвом, де на них активно тиснули 12-та й 14-та армії більшовиків. Тому денікінці прагнули досягти перемир’я з поляками, використати їх для забезпе- чення свого лівого фланґу, а також з польською допомогою нейтралізувати українські війська. Український історичний журнал. – 2020. – №2 11Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність денікінцями. Не було також остаточного рішення Найвищої ради Паризької мир- ної конференції щодо автономії Галичини18. Обидві сторони плекали надії, що воно буде вирішене саме на їхню користь. Уже перші дні перебування у Варшаві члени української делеґації викори- стали для збору інформації та нав’язання неофіційних контактів із польськими дипломатами й політиками. Л.Михайлів як тимчасовий виконувач обов’язків го- лови місії 9 жовтня 1919 р. побував у міністерстві закордонних справ, де мав по- передні розмови з референтом з українських справ М.Шумляковським, директо- ром департаменту східних справ Р.Кноллем та тимчасово виконуючим обов’язки міністра закордонних справ З.Окенським. У ході розмов з’ясувалося, що офіційні переговори можуть розпочатися лише після повернення до Варшави керівництва держави. Р.Кнолль, виходячи з обставин невизнання іншими країнами УНР, за- пропонував місії скласти перед польським урядом політичну декларацію, на під- ставі якої далі формуватимуться двосторонні відносини. Важливою була його теза про те, що «Польща, яка у своїй зовнішній політиці керується вказівками держав Антанти, не може йти всупереч із намірами цих держав, отже для Польщі визнан- ня України самостійною суверенною державою є питанням, зв’язаним із настроями й намірами Антанти»19. 14 жовтня Л.Михайлів мав зустріч зі В.Скшинським, який частково повторив сказане Р.Кноллем («воля Польщі зв’язана волею Антанти») та що визнання України Польщею залежатиме від ставлення союзників. У справі вій- ськової допомоги великих перспектив теж не проглядалося, адже Польща не мала значних запасів зброї. В.Скшинський обіцяв, що польський уряд не чинитиме пе- решкод галичанам, які побажають приєднатися до Армії УНР. Зібрана членами дипломатичної місії інформація назагал не була оптимістич- ною. Визнання самостійності України й ідея союзницьких відносин із нею підтри- мувалися лише у середовищі Польської соціалістичної партії, тоді як ліберали сум- нівалися в доцільності таких кроків, а націонал-демократи та консерватори були проти й вели аґітацію за примирення з А.Денікіним коштом України20. За таких обставин 28 жовтня 1919 р. відбулося офіційне відкриття переговорів. Перше за- сідання обмежилося лише взаємними привітаннями та виголошенням українцями декларації, яку від них вимагала польська сторона. Документ було ґрунтовано на підставі повноважень і принципів, виданих делеґації в Кам’янці-Подільському. Наголошувалося, що УНР спирається на етнографічний принцип у розбудові дер- жавності. Декларація ставила питання про необхідність визнання Польщею само- стійності України, а також про співпрацю в боротьбі зі спільним ворогом – більшо- визмом. Отже жодним чином не йшлося про територіальні поступки. Однак польська сторона сподівалась іншого, вона не хотіла приймати таку де- кларацією. Тому 30 жовтня 1919 р. зажадала, щоб українські дипломати надали ґарантії дружнього ставлення України до Польщі, і найважливішою з них було визнання Східної Галичини польською територією. Категоричність вимог Варша- ви спричинила відкликання декларації. Українським представникам потрібен був час для прийняття кардинального рішення. У переговорах настала пауза. 30 жовтня 1919 р. А.Лівицького прийняв Ю.Пілсудський. У справі визнання самостійності України він виявляв якнайбільшу прихильність і свою готовність її 18 Pisuliński J. Nie tylko Petlura... – S.171. 19 Доценко О. Літопис Української революції: Матеріали i документи до історії Української революції. – Т.2, кн.5. – Л., 1923. – C.21–22. 20 Архів Української Народної Республіки: Міністерство закордонних справ: Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упор. В.Кавунник. – К., 2016. – С.555. Український історичний журнал. – 2020. – №2 12 Владислав Верстюк підтримувати, зазначивши, однак, що має водночас зважати на настрої польського суспільства, яке цю ідею не схвалювало. Питання кордонів, за його переконанням, треба було б залагодити у загальних рисах, щоб воно не стало фатальним у польсь- ко-українських переговорах21. На початку останнього місяця осені 1919 р. УНР зазнала ще одного потрясіння. 6 листопада командування УГА підписало перемир’я з представниками денікін- ців, фактично галицька армія перейшла на бік російських білоґвардійців, що лікві- дувало єдиний український фронт. Ця подія поставила УНР в безвихідь. Допоки військо зберігало боєздатність, дипломати мали серйозний арґумент у переговорах, але тепер компроміс із Польщею ставав безальтернативним. 1 грудня до диплома- тичної місії у Варшаві прибули кур’єри від уряду УНР. У листі прем’єр-міністра І.Мазепи йшлося, що армії необхідні рушниці, набої та гроші, які вона може отри- мати тільки через Польщу. Польська сторона була добре поінформованою про цю ситуацію й методично збільшувала тиск на українських дипломатів. Поляки на- полягали на швидкому проведенні переговорів, зрозуміло, із позитивним для себе результатом, а саме в пункті 1 декларації мало бути чітко зазначено, що кордон між Польщею та Україною проходить по р. Збруч, інакше погрожували не продов- жувати стан перемир’я. Це ставило українську делеґацію перед необхідністю по- ступок, за якими з’являвся шанс на реорганізацію армії та продовження боротьби. На засіданні місії було вирішено змінити текст декларації відповідно до польських вимог22. Не маючи достатніх урядових повноважень на те, пам’ятаючи історію поперед- ніх українських місій, А.Лівицький вирішив проконсультуватися з урядом і 27 ли- стопада 1919 р. виїхав в Україну. По дорозі він мав зустріч із членом Директорії Ф.Швецем. Після обговорення проблеми останній висловився за подання деклара- ції, яка влаштувала б польську сторону. У Тернополі А.Лівицький мав консульта- ції з А.Степаненком, П.Христюком, М.Ковалевським, котрі вважали, що інтереси моменту вимагають підписання декларації23. Нарешті повернувшись до Варшави, А.Лівицький 2 грудня скликав нараду з провідних політичних і державних діячів УНР, які на той час перебували в Польщі (Б.Гомзин, О.Ковалевський, Ю.Коллард, Л.Старицька-Черняхівська, В.Старосольський, С.Русова, С.Шемет та інші, усього до 30 осіб), щоб і з ними ще раз обговорити поточну ситуацію. Більшість учасників зібрання висловилися за необхідність продовжити діалог із поляками24. Того ж дня голова української дипломатичної місії А.Лівицький подав поль- ській стороні декларацію, яка визначала західний кордон УНР від Чорного моря вздовж р. Дністер, а від Дністра між Польщею та Україною вздовж р. Збруч, і далі через Північно-Західну Волинь. Остаточна лінія українсько-польського кордону мала залежати від ухвали Паризької мирної конференції. Українська сторона за- безпечувала поляків на своїй території такими національно-культурними права- ми, які мали отримати українці на польських теренах. У порозумінні з українця- ми-галичанами польський уряд мав вирішити, яку форму правління застосувати на Східній Галичині. Влада УНР ґарантувала, що справедливе вирішення земель- ного питання буде здійснене Всеукраїнськими установчими зборами. У другій частині декларації офіційно прохалося про визнання незалежності Української 21 Pisuliński J. Nie tylko Petlura... – S.174. 22 Архів Української Народної Республіки: Міністерство закордонних справ: Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921). – С.562–563. 23 Там само. – С.561. 24 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917–1921. – Т.2. – С.195–196. Український історичний журнал. – 2020. – №2 13Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність Народної Республіки з наступним укладенням із нею військових і торговельних конвенцій та йшлося про негайне відкриття транзиту з третіх держав через Поль- щу колишніх полонених-українців, грошей і військового майна. Також наголошу- валося на потребі надання військової допомоги, вирішення долі українців, інтер- нованих та ув’язнених у Польщі25. Зрозуміло, що, як би не підстраховував себе консультаціями з українськими політиками А.Лівицький, така декларація не могла не мати неґативного розголо- су. Першими її опротестували галицькі представники в дипломатичній місії – вони відмовилися ставити свої підписи під текстом документа й демонстративно вийш- ли з її складу. Знайшлися критики декларації й серед наддніпрянців, опонентів С.Петлюри. Серед них перед вели М.Грушевський і В.Винниченко. Утім голова Директорії УНР, перед яким стояла дилема втратити все, або, пожертвувавши ча- стину, продовжити боротьбу, прибув 7 грудня 1919 р. до Варшави й підтвердив чинність декларації від 2 грудня. 9 грудня 1919 р. відбулася зустріч С.Петлюри з Ю.Пілсудським. У результаті українська сторона отримала принципову згоду на формування на території Поль- щі з українських полонених «військової певної частини»26. Фактично декларація від 2 грудня врятувала український провід від повної катастрофи. Дещо згодом, наприкінці березня 1920 р., А.Лівицький писав: «Спираючись на декларацію 2-го грудня, уряд наш зміг знайти на території Польщі не тільки місце, куди відступили рештки української армії і ева- куйовані державні установи, але також і базу, на якій, після попередніх, не зовсім добре переведених, заходів, – зараз відбувається вже в полагод- женому напрямкові і по певному планові організація нових військових сил України. Не можна також замовчати і легковажити того, що Польща зараз являється єдиною дорогою для зносин України із рештою світу, і що здебіль- шого через Польщу зноситься наш уряд з своїми місіями за кордоном»27. Безумовно, А.Лівицький відіграв важливу роль у проведенні українсько-поль- ських переговорів, але головна відповідальність лягала на С.Петлюру. Він був переконаний, що найбільша загроза Україні виходила не від Польщі, а від біль- шовиків. С.Петлюра був одним із перших, хто зрозумів масштаб більшовицької небезпеки для Європи. 21 січня 1920 р. в листі до нового очільника української дипломатичної місії на Паризькій мирній конференції М.Тишкевича він застері- гав, що більшовики за першої ж можливості не лише порахуються з поляками, а й «перекинуться далі на Захід». При цьому «Галичина може бути обрана ними як дорога, через яку вони будуть іти на Захід, при чім вони попробують явитися в Галичині в ролі спасителів од польського ярма». Парадоксально, але прагнучі прихильності Антанти, С.Петлюра досить скептично оцінював її східну політику як хаотичну й «дальтонічну». Він писав своєму адресатові, що спроби Антанти відгоро- дитися від більшовицької Росії «санітарним кордоном» із Польщі, Румунії, Чехосло- ваччини та Югославії – примарні. Наголошував, що «лише Україна зможе больше- вицькі плани переплутати, але для цього їй треба мати військову свою силу»28. 25 Ukraine and Poland in Documents 1918–1922. – Vol.I. – New York, 1983. – P.435–437. 26 Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Т.IV. – К., 2006. – С.363. 27 Архів Української Народної Республіки: Міністерство закордонних справ: Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921). – С.575. 28 Гентош Л. Листи Симона Петлюри до графа Михайла Тишкевича // Україна модерна. – Ч.1. – Л., 1996. – С.167–169. Український історичний журнал. – 2020. – №2 14 Владислав Верстюк Очевидно, зі свого пункту бачення голова Директорії УНР мав рацію. Паризька мирна конференція була асамблеєю переможців, на яку не допустили переможе- них. Її центральним завданням була підготовка договорів із країнами Четверного союзу. Усі найважливіші питання вирішували президент Франції Ж.Клемансо, прем’єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж і президент США В.Вільсон. Однак кожен із них мав власні інтереси, котрі далеко не завжди узгоджувалися: «Американці підозрювали британців і французів у імперіалістичних задумах. Бри- танці підозрювали французів у наполеонівських тенденціях. І британці, і фран- цузи сумнівалися в щирості американської прихильності»29. Для Франції головне завдання полягало в якомога більшому послабленні Німеччини, поверненні тери- торій, втрачених після поразки у франко-прусській війні 1870–1871 рр. Великобри- танія не хотіла надмірного посилення Франції й розчленування Німеччини. Аме- риканська дипломатія прагнула покарання німців за розв’язання світової війни, але одночасно побоювалася, що розвиток соціалістичного революційного руху може знищити як автократичний мілітаризм, так і ліберальний капіталізм30. За Версальським мирним договором, підписаним 28 червня 1919 р., Німеччина зберегла цілісність, але втратила 1/8 своїх довоєнних територій і всі колонії. Вона повинна була радикально скоротити збройні сили та виплатити величезні репа- рації. Ідеї й положення цього документа мали сильний вплив на всі інші рішення конференції. Так, було анульовано Брестський мирний договір, що також зачіпало інтереси УНР. Як уже йшлося вище, у планах Антанти Україні самостійного місця не відводилося. 10 вересня 1919 р. у Сен-Жермені було підписано мирний договір між Антантою й Австрією, яким зафіксовано розпад Австро-Угорської імперії. Непослідовність схід- ної політики союзників у цьому акті була очевидною. Зокрема Антанта хоч і переда- ла Східну Галичину під тимчасовий контроль Польщі, визнавалася сувереном Гали- чини й мала розробити статут її автономії. Та після підписання Сен-Жерменського миру східногалицька тема на деякий час утратила для Антанти актуальність. Ста- тут автономії краю було схвалено Найвищою радою Паризької мирної конференції лише 21 листопада 1919 р. Це рішення викликало протести в Польщі, що зрештою призвело 22 грудня до призупинення дії статуту Найвищою радою на невизначений час. Автономію у Східній Галичині так і не було запроваджено31. Хоча лідери Антанти створили Ліґу Націй та наголошували на принципі пра- ва націй на самовизначення, однак застосовували його дуже вибірково (зокрема на українців це не поширилося). Отже в С.Петлюри були причини для скепсису. Кри- тично оцінював сформований після Першої світової війни міжнародний порядок і Ю.Пілсудський, особливо ті моменти, що стосувалися Центрально-Східної Європи. Адже Польща залишилася затиснутою між Росією й Німеччиною, що створювало для неї потенційну небезпеку32. Певним запобіжником від неї могло бути збере- ження Української Народної Республіки. Отримавши від української сторони бажаний результат (кордон по Збручу), польська дипломатія загальмувала наступні переговори. Пауза була потрібна для вироблення лінії зовнішньої політики Варшави стосовно радянської Росії. Ініціа- тива перейшла від дипломатів до військових. 6 січня 1920 р. в Рівному за участі 29 Дейвіс Н. Європа: Історія. – К., 2006. – С.955. 30 Wędrowski J.R. Stany Zjednoczone wobec konfliktów na wschodzie Europy 1917–1922. – Warszawa, 2017. – S.89. 31 Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 рр. – Л., 2015. – С.397–399. 32 Корольов Г. Федеративні проекти в Центрально-Східній Європі: від ідеологічних утопій до реальної політи- ки (1815–1921 рр.). – К., 2019. – С.225. Український історичний журнал. – 2020. – №2 15Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність очільника Польщі відбулася нарада командування Волинського фронту, на якій обговорювалося питання послаблення Росії, визнання новопосталих прибалтійсь- ких держав та України. Особлива увага зверталася на необхідність аґітації за не- залежність України та утворення польсько-українського союзу33. У лютому ґенштаб польських військ розробив і надіслав прем’єр-міністрові Л.Скульському рапорт, в якому виклав власне бачення переговорів із радянською Росією. Виходячи з розуміння військових, для зменшення загрози від цієї країни її треба було розчленувати на якомога більшу кількість незалежних держав, у тому числі виокремити з неї й Україну34. Повернення до перерваних у грудні 1919 р. українсько-польських перемовин припало на кінець лютого – початок березня 1920 р. Це було тісно пов’язане з поль- сько-радянськими справами. 28 січня 1920 р. більшовицька Росія звернулася до уряду Польщі з пропозицією розпочати мирні переговори. 23–24 лютого відбулося засідання сеймової комісії закордонних справ, присвячене виробленню відповід- них тез, причому стратегічною ціллю контактів мало стати повернення кордонів 1772 р. 8 березня на засіданні польського уряду щодо відповіді на чергову мирну ноту наркома закордонних справ РСФРР Г.Чичеріна, було ухвалено основні заса- ди перемовин із радянською стороною. Відносно України вирішили «підтримувати т. зв. український постулат, тобто вимогу створення самостійної Української дер- жави». При цьому Варшава визначала західний кордон України по річках Збруч і Стир, але не брала на себе зобов’язань вирішувати питання східних меж, котрі встановлювалися б згідно з окремими українсько-російськими домовленостями35. Виходячи саме з таких умов, Л.Скульський оголосив про намір підписати в най- ближчому часі договір з українським урядом36. На початку березня 1920 р. голову дипломатичної місії УНР А.Лівицького прийняв Ю.Пілсудський. За даними преси, на цій зустрічі було схвалено рішення офіційно поновити польсько-українські переговори, які й розпочалися 11 берез- ня37. Тоді ж, спираючись на ухвалу комісії закордонних справ, бюро підготовчих робіт до мирної конференції з радянською Росією при МЗС Польщі підготувало основні положення польсько-українського союзу. Варшава була готова допомог- ти відбудувати Українську державу на чолі з головним отаманом С.Петлюрою за р. Збруч, визнати її незалежність, підписати торгівельну конвенцію, але за умов залагодження проблеми кордону на Волині38. У цей період польська дипломатія намагалася заручитися підтримкою Ан- танти в переговорах із більшовиками39. 13 березня 1920 р. міністр закордон- них справ С.Патек вручив попередні мирні пропозиції послам Великобританії, 33 Sąsiedzi wobec wojny 1920 roku: Wybór dokumentów. – Londyn, 1990. – S.159–160. 34 Wyszczelski L. Kijów 1920. – Warszawa, 1999. – S.300–303. 35 Документы и материалы по истории советско-польских отношений. – Т.2. – Москва, 1964. – С.569. 36 Там же. – С.570. 37 Pisuliński J. Nie tylko Petlura... – S.211. 38 На початку березня відділ військової розвідки («двуйка») Волинського фронту підготував інформаційний політичний огляд, в якому, зокрема, зазначалося, що «польський уряд збирається підтримати національний український рух, щоб створити незалежну Українську державу, тим самим значно послабити Росію, відби- раючи землі, найбагатші на збіжжя і природні ресурси». Окрім виснаження Росії йшлося і про «залучення України під польський вплив та забезпечення тим самим експансії Польщі на схід як із погляду економічного, для створення собі ринку збуту, так і з політичного» (див.: Garlicki A. Polityka wschodnia obozu belwederskiego // Przegląd Historyczny. – Zesz.3. – 1978. – S.460–462; коментар див.: Nowak А. Polska i trzy Rosje... – S.561–562). 39 Waszkiewicz Z. Anglia – Francja – Stolica Apostolska wobec wojny polsko-sowieckiej 1920 roku. – Włocławek, 1997. – S.65–66. Український історичний журнал. – 2020. – №2 16 Владислав Верстюк Франції, США та Італії, реакція на які була не на користь Польщі. Рада послів, котра 1920 р. перебрала на себе функції Найвищої ради Паризької мирної конфе- ренції, не підтримала вимоги, пред’явлені Москві, а саме визнати всі новопосталі держави на теренах колишньої Російської імперії, які мають фактичний уряд, та відмовитися від територій, що дісталися Росії внаслідок поділів Речі Посполитої для наступного вирішення долі цих земель згідно з народним волевиявленням, але під польським контролем40. Після поразки ґенерала А.Денікіна та набуття чин- ності Версальським мирним договором країни Антанти почали переглядати своє ставлення щодо Росії. Особливо наполягав на цьому прем’єр-міністр Великобри- танії Д. Ллойд Джордж, який виступив у лютому 1920 р. з ініціативою припинення збройної боротьби проти радянської влади. Новий президент Франції П.Дешанель не був такою харизматичною постаттю, як Ж.Клемансо, і не залишив помітного сліду у зовнішній політиці. У жовтні 1920 р. він подав у відставку. Президент США В.Вільсон, пріоритетом для котрого було створення Ліґи Націй, у 1919 р. отримав Нобелівську премію миру, однак важко хворів і фактично в 1920 р. не займався ак- тивною політикою. Парадоксально, але сенат США не ратифікував Версальський мирний договір, а сама ця країна не стала членом Ліґи Націй. Традиційно збереження територіальної цілісності Росії як союзниці у світовій вій- ні теж було одним із важливих постулатів західної дипломатії. Ці обставини ще біль- ше погіршували ситуацію для керівництва УНР, робили його заручником польської дипломатії. Нерівноправність української та польської сторін була очевидною. Ю.Піл- судський віддавав українцям роль помічника, на хребет якого передбачалося звалити тягар ситуації. Природно, що він, хоч і мав певні сентименти до України, керувався насамперед національними інтересами, які вимагали послаблення Росії. Проте його становище теж не було простим. Керівник Польщі не міг іґнорувати позицію Антанти, з одного боку, а з іншого – мав жорстку опозицію усередині власної країни, передусім із боку від націонал-демократів, котрі вважали шкідливими будь-які контакти з україн- цями. Не простим було і становище С.Петлюри, але він твердо вірив у правильність шляху на зближення з Польщею. У листі до військового міністра В.Сальського 30 бе- резня 1920 р. голова Директорії писав: «Мені не раз доводилось говорити з Вами на тему польсько-українського порозуміння. Це той етап, через який ми повинні перейти. Але цього мало, і це ще в моїх очах не є аргумент рішаючий мотивіровку потреби цього порозуміння. Ми – Польща і Україна – повинні досягти цього поро- зуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-у- країнських непорозумінь в минулому для сучасного реального політика не є аргумент. Нові відносини вимагають і з боку польського корективів до минулої політики, і життьовий інтерес Польщі примушує її мати са- мостійну Україну. Ті українські діячі, що штовхають нас в обійми росій- ської федерації, – є люди без перспективи державної, не вміють вони піднятись вище інтересів та болів сьогоднішнього дня і через це вони кепські політики, а робота їх шкідлива для України»41. Знову ж таки найскладнішим пунктом початку переговорів стало питання кордонів: після одержання згоди на лінію по Збручу польська сторона основний 40 Wandycz P. France and Her Eastern Allies, 1919–1925: French-Czechoslovak-Polish Relations from the Paris Peace Conference to Locarno. – Minneapolis, 1962. – Р.143–144. 41 Цит. за: Доценко О. Літопис Української революції: Матеріали i документи до історії Української революції. – Т.2, кн. 4 i 5. – Л., 1923. – C.260. Український історичний журнал. – 2020. – №2 17Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність наголос зробила на розмежуванні у Західній Волині (Варшава претендувала спо- чатку на шість, а потім і на сім повітів), що гальмувало підписання договору. Різні тлумачення у сторін були й щодо визнання незалежності України. Тому перемови- ни розтяглися на півтора місяці. І в окремі моменти здавалося, що вони закінчать- ся безрезультатно. 10 квітня 1920 р. відбулося четверте засідання українсько-поль- ської комісії, на якому детально, стаття за статтею, було розглянуло майбутній договір, але з пункту 2 про кордони так і не вдалося домовитися. 12 квітня А.Ліви- цький у листі до І.Мазепи повідомляв: «Представники польського міністерства закордонних справ заявили нам в ультимативній формі, що вони вимагають, аби кордони між Україною і Польщею пройшли поза залізницею Радзивилів – Здолбунів – Рівне – Сар- ни, яка має одійти до Польщі. Це домагання було зроблено в зневажливій для нашої національної гідности формі… [Я] Добавив, що такий проєкт кор- донів ми рішуче одкидаємо зараз, не чекаючи понеділка. Ми розійшлись для того, щоби в найближчих днях брати паспорти і їхати на Вкраїну. Після того відбулися деякі побачення, і знову мається надія на розумне закінчен- ня переговорів. На нашому боці є шерег людей, які нас підтримують»42. Політичну конвенцію було підписано 22 квітня 1920 р. у варшавському Бельве- дерському палаці о 1-й год. 40 хв. Вона складалася з дев’яти пунктів, першим з яких Польща визнавала «Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом С.Петлюрою за верховну владу УНР». У пункті 2, що визначав лінію кордонів, було зроблено важливе уточнення: «Щодо повітів Рівнен- ського, Дубенського й частини Кременецького, які зараз відходять до Речіпоспо- литої Польської, то пізніше має наступити стисліше порозуміння. Докладне окрес- лення кордонної лінії повинно бути переведено спеціальною українсько-польською комісією, складеною з відповідних фахівців»43. Польський уряд брав на себе зобов’язання не укладати жодних угод із треті- ми країнами, спрямованими проти України. Напередодні, 21 квітня, із Північного фронту до Варшави прибув Ю.Пілсудський і мав ключову розмову з С.Петлюрою, яка розтяглася на шість годин44. Зміст її обертався навколо протиборства з більшо- виками. Для Польщі політична угода з УНР стала шляхом до укладення військової конвенції, підписаної 24 квітня. Згідно з її умовами, на території Правобережної України відбувалися спільні воєнні дії під верховним командуванням польського ґенштабу, який мав право використовувати українські формування відповідно до власних оперативних планів. Уряд УНР натомість узяв на себе зобов’язання забез- печувати польські війська продовольством45. 25 квітня 1920 р. о 3-й год. 20 хв. під гаслом «За нашу й вашу свободу!» 3-тя польська армія розпочала наступ на Житомир. Опівдні наступного дня місто було 42 Михайлова О. Листи Андрія Лівицького про польсько-українські переговори y Варшаві, кінець 1919 р. – квітень 1920 р. // Студії з історії Української революції 1917–1921: На пошану Руслана Яковича Пирога. – К., 2011. – C.251–252. 43 Цит. за: Доценко О. Літопис Української революції: Матеріали i документи до історії Української революції. – Т.2, кн.5. – C.270–271. 44 Не можна не погодитися з думкою К.Бадзяка про те, що головною метою переговорів між Ю.Пілсудським і С.Петлюрою того дня було укладення військової конвенції в найкоротший термін і винятково на польських умовах. Навряд чи вони обговорювали текст політичної конвенції, адже Ю.Пілсудський не був на це вповнова- жений. Представників УНР «приперла до муру» інформація про близький наступ польських армій на Україну (див.: Badziak K. W oczekiwaniu na przełom: Na drodze od odrodzenia do załamania państwa polskiego: listopad 1918 – czerwiec 1920. – Łódź, 2004. – S.532). 45 Ukraine and Poland in Documents 1918–1922. – Vol.II. – P.41–45. Український історичний журнал. – 2020. – №2 18 Владислав Верстюк взяте. У наступі брали участь дві українських дивізії. Одна з них під команду- ванням О.Удовиченка 27 квітня оволоділа Могилевом. 6 травня об’єднані війська ввійшли до Києва. Далі наступ практично припинився. А у червні розгорнувся успішний контрнаступ Червоної армії. Постає цікаве питання, якою була б Україна в разі українсько-польської пере- моги над більшовиками? Навколо статті 3 Варшавського договору й досі ведуть- ся дискусії. З одного боку, дослідники вважають, що згідно з її формулюванням Лівобережна Україна не повинна була ввійти до складу УНР46. З іншого боку, існує переконання в тому, що за поразки українських військ на Лівобережжі та півдні або неможливості на той час оволодіння цими реґіонами, саме Правобережжя ста- ло б осередком національної державності47. Останнє твердження більше відпові- дає дійсності48. Українська сторона сподівалася отримати від Польщі все необхідне для укомплектування армії, котра була б спроможна вести наступальні дії й на Лівобережжі. Більше того, С.Петлюра розраховував на антибільшовицький селян- ський повстанський рух, як і на те, що українській армії з часом удасться настільки зміцнитися, щоб мати силу переглянути територіальні умови Варшавського дого- вору49. Навіть у листопаді 1920 р., готуючись до загального відступу, уряд УНР сподівався знайти притулок на Волині, яку вважав «тимчасово окупованою поль- ськими військами»50. Підписавши 22 та 24 квітня 1920 р. договір, що складався, відповідно, із політич- ної та військової конвенцій, українська сторона отримала не тільки визнання неза- лежності УНР, але й військову підтримку Польщі в боротьбі з радянською Росією. Важливою складовою переговорного процесу треба визнати допомогу Варшави у збереженні та комплектації боєздатних частин Дієвої армії. Польща надала місце для розташування однієї дивізії в Ланцуті, а згодом у Бресті, і погодилася на формування іншої дивізії в Кам’янці-Подільському. Цим підрозділам надавала- ся допомога озброєнням, боєприпасами, амуніцією. Проте слід визнати, що потенціал договірного процесу до початку спільно- го походу на Київ не було ефективно використано. Передусім змарновано час для роз’яснювальної роботи серед населення про бажання Польщі підтримувати Україну в боротьбі з більшовиками. Зволікання в питанні дозволу українцям від- кривати в березні – квітні 1920 р. інформаційно-реєстраційних бюро стало при- чиною неготовності українського населення до приходу польських військ (більше того, воно було вже налаштоване проти через брутальну поведінку поляків на 46 Каменецький І. УНР і українська загранична політика між двома світовими війнами // Український історик. – 1993. – Т.30. – С.79. 47 Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917–1921 років: на теренах постімперської Росії. – С.261. З іншо- го боку, наближений до С.Петлюри учасник делеґації на Паризькій мирній конференції 1919 р. О.Шульгін уважав, що українська сторона отримала певну компенсацію за втрату своїх земель у вигляді відмови Польщі від ідеї кордонів 1772 р.: «Договір 1920 р. абсолютно не окреслював східних кордонів України, які мали бути встановлені внаслідок війни, що Польща і Україна вели тоді супроти Москви» (див.: Шульгін О. Без території: Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. – Париж, 1934. – С.24–25). 48 Цю думку підтверджують також слова С.Петлюри, записані Є.Чикаленком 12 травня 1920 р.: «[…] границя з Польщею приблизно має піти від Дністра по Збручеві, а потім по Стирі і по Прип’яті до Дніпра; Польща за те визнає самостійну українську державу в її етнографічних межах на сході, і військовою силою і технічною допомогою поможе українському урядові виперти більшовиків за Дніпро. Тобто [Польща] в межах 1772 р., а далі вже самі українці мають, коли зможуть, очистити Лівобережжя від більшовиків» (див.: Чикаленко Є. Щоденник, 1919–1920. – К.; Нью-Йорк, 2005. – С.296). 49 Навіть сам Ю.Пілсудський в одній із розмов з А.Лівицьким прямо сказав, що він свідомий того, що за якийсь час уряд УНР перегляне Варшавський договір і почне вимагати прилучення Галичини до України, назвавши такі вимоги справедливими (див.: Пілсудський і Україна // Українське слово (Париж). – 1963. – 21 липня). 50 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф.1065. – Оп.2. – Спр.9. – Арк.75. Український історичний журнал. – 2020. – №2 19Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність місцях), а затягування з відкриттям цих бюро у травні та червні призвело до фак- тичного зриву широкомасштабної мобілізації. Як уважають сучасні вітчизняні історики, українсько-польський союз від са- мого початку видавався малопродуктивним. Про деякі причини цього мовило- ся вище. Значним чином це був персональний альянс очільників двох держав, Ю.Пілсудського та С.Петлюри, що спирався на їх особисті стосунки та домовленос- ті. Вони так і не змогли переконати в його доцільності своїх співвітчизників. Варшавський договір мав велику кількість опонентів, насамперед серед укра- їнців, як також і поляків. Він готувався таємно, у вузькому оточенні двох ліде- рів, та згодом навіть отримав альтернативну назву угоди Пілсудського – Петлюри. Проти договору висловилася значна частина української політичної демократії51. Незадоволення ним насамперед охопило Східну Галичину, оскільки було зне- хтувано її боротьбу за державність. М.Грушевський, В.Винниченко, І.Мазепа, М.Шаповал, С.Шелухін виступили проти С.Петлюри. Так, колишній очільник Центральної Ради у статті «Між Москвою й Варшавою» називав союз С.Петлюри з Ю.Пілсудським «злочинним фактом», «ганебною політикою», а самого голову Директорії УНР порівнював із гетьманом П.Тетерею52. Аналогічними були оцін- ки В.Винниченка, котрий уважав С.Петлюру «зрадником українських інтересів». У брошурі «Українська державність» (1920 р.) він дав владі УНР убивчі характе- ристики: «Хто стоїть за перемогу контрреволюції, хто мобілізує і організує де-небудь сили для боротьби з радянською Україною, з соціалістичною революцією – той є зрадник своєї нації, той є ворог української державності, той є злочинець супро- ти свого народу»53. Подібним чином висловлювався й М.Шаповал, який очолював Український громадський комітет у Празі54. Договір не обговорювався в польському парламенті й, відповідно, ніколи не був ратифікований. Це пов’язано з тим, що політичні опоненти Ю.Пілсудського – націонал-демократи на чолі з Р.Дмовським – тяжіли до укладення миру з ра- дянською Росією та поділу разом із нею «східних земель». На знак протесту проти підписання Варшавського договору знаний ендек С.Ґрабський склав із себе повноваження голови комісії закордонних справ сейму. Були ще й поль- ські комуністи, котрі вели в робітничому та військовому середовищах антиво- єнну пропаґанду. Військову співпрацю з українцями не підтримували поляки на Галичині. Проти воєнного конфлікту Польщі з радянською Росією був уряд Ве ли- кобританії. Прем’єр-міністр Д. Ллойд Джордж був розчарований поразкою ґенера- ла А.Денікіна, чию армію півтора роки англійці забезпечували всім необхідним. Це марнотратство в умовах повоєнної економічної кризи било по авторитету уря- ду. Коли на початку 1920 р. Лондон відвідав міністр закордонних справ Польщі С.Патек очільник британського кабінету недвозначно відмежувався від польсько- радянського конфлікту та застеріг від просування польських військ за межі влас- них етнічних територій55. 51 Див.: Бруський Я. Порозуміння та союз з Польщею в оцінках українських політичних еліт (1918–1920 рр.) // Праці Українсько-Польської комісії дослідження взаємин 1917–1921 рр. – Т.1. – К., 2019. – С.23–48. 52 Грушевський М. Твори у 50 томах. – Т.4. – Кн.ІІ: Серія «Суспільно-політичні твори (листопад 1918 р. – жов- тень 1926 р.)». – Л., 2013. – С.97. 53 Винниченко В. Українська державність. – Відень; К., 1920. – С.29. 54 Шаповал М.Ю. Світова революція, Росія і Україна // Борітеся – поборете! (Відень). – 1920. – №3. – С.1–44. 55 Див.: Прушиньський М. Драма Пілсудського: Війна 1920. – К., 1997. – С.83. Український історичний журнал. – 2020. – №2 20 Владислав Верстюк *** Отже спільна українсько-польська акція не стала консолідуючим національ- ним чинником ані в Україні, ані в Польщі56. Очевидно, Варшавський договір не був побудований на бажанні принизити Україну. Як більшість міжнародних актів, він став прикладом спроби поєднання обопільних інтересів, при цьому слабша сто- рона платила сильнішій значними поступками за допомогу й підтримку. Про це пишуть більшість сучасних вітчизняних істориків, які займаються україн- сько-польськими стосунками періоду 1917–1921 рр. Вони вважають, що союз запізнив- ся принаймні на рік і вже не зміг протистояти зміцнілій більшовицькій Росії57. Однак їхні оцінки Варшавського договору позбавлені однозначності та спрощеного неґативіз- му, автори звертають увагу на еволюцію українсько-польських стосунків, наголошу- ють на тому, що союз дозволив продовжити боротьбу за національну державність до кінця 1921 р., а згодом Польща стала притулком для великої української політичної та військової еміґрації. Сьогодні цей епізод спільної історії безумовно впливає на про- цеси формування історичної пам’яті як українців, так і поляків. Для нас він має ще одне принципове значення, даючи матеріал для роздумів на тему: чому полякам уда- лося на той момент відстояти власну державність, а українцям – ні? А перед нашими західними сусідами ставить запитання: чи все було зроблено правильно в українсь- ко-польських стосунках, беручи до уваги крах польської держави в 1939 р.? REFERENCES 1. Badziak, K. (2004). W oczekiwaniu na przełom: Na drodze od odrodzenia do załamania państwa polskiego: listopad 1918 – czerwiec 1920. Łódź. [in Polish]. 2. Bruski, J.J. (2000). Petlurowcy: Centrum Państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźstwie (1919–1924). Кrаków. [in Polish]. 3. Bruskyi, Ya.Ya. (2019). Porozuminnia ta soiuz z Polshcheiu v otsinkakh ukrainskykh politychnykh elit (1918–1920 rr.). Pratsi Ukrainsko-polskoi komisii doslidzhennia vzaiemyn 1917–1921 rr., 1, 23–48. [in Ukrainian]. 4. Chykalenko, Ye. (2005). Shchodennyk, 1919–1920. Kyiv; Niu-York. [in Ukrainian]. 5. Datskiv, I.B. (2009). Dyplomatiia ukrainskykh derzhavnykh utvoren u zakhysti natsionalnykh interesiv, 1917–1923 rr. Ternopil. [in Ukrainian]. 6. Deivis, N. (2006). Yevropa. Istoriia. Kyiv. [in Ukrainian]. 7. Garlicki, A. (1978). Polityka wschodnia obozu belwederskiego. Przegląd Historyczny, 3, 460–462. [in Polish]. 8. Hentosh, L. (1996). Lysty Symona Petliury do hrafa Mykhaila Tyshkevycha. Ukraina moderna, 1, 167–169. [in Ukrainian]. 9. Hetmanchuk, M.P. (1998). Ukrainske pytannia v radiansko-polskykh vidnosynakh 1920–1939 rr. Lviv. [in Ukrainian]. 10. Hud, B., Holubko, V. (1997). Nelehka doroha do porozuminnia: Do pytannia henezy ukrainsko-polskoho viiskovo-politychnoho spivrobitnytstva 1917–1921 rr. Lviv. [in Ukrainian]. 11. Hunczak, T. (Ed.). (1983). Poland and Ukraine in Documents 1918–1922. New York. 12. Kamenetskyi, I. (1993). UNR i ukrainska zahranychna polityka mizh dvoma svitovymy viinamy. Ukrainskyi istoryk, 30, 79–82. [in Ukrainian]. 13. Karpus, Z., Rezmer, W., Wiszka, E. (1997). Polska i Ukraina: Sojusz 1920 roku i jego następstwa. Torun. [in Polish]. 14. Kavunnyk, V. (2016). Arkhiv Ukrainskoi Narodnoi Respubliky: Ministerstvo zakordonnykh sprav: Dyplomatychni dokumenty vid Versalskoho do Ryzkoho myrnykh dohovoriv (1919–1921). Kyiv. [in Ukrainian]. 15. Kornat, M. Sim rokiv: Heopolitychna revoliutsiia v Tsentralno-Skhidnii Yevropi (1914–1921 rr.). Revoliutsiia, derzhavnist, natsiia: Ukraina na shliakhu samostverdzhennia (1917–1921 rr.): Materialy mizhnarodnoi naukovoi konferentsii (Kyiv, 1–2 chervnia 2017 r.), 70–82. Kyiv; Chernihiv. [in Ukrainian]. 16. Korolov, H. (2019). Federatyvni proekty v Tsentralno-Skhidnii Yevropi: vid ideolohichnykh utopii do realnoi polityky (1815– 1921 rr.). Kyiv. [in Ukrainian]. 17. Krasivskyi, O. (1998). Skhidna Halychyna i Polshcha v 1918–1923 rr.: problemy vzaiemovidnosyn. Kyiv. [in Ukrainian]. 18. Kshonstek, T. (Ed.) (2010). Polshcha ta Ukraina v borotbi za nezalezhnist 1918–1920. [in Ukrainian]. 19. Lisevych, I. (2002). U vidblysku polskykh bahnetiv: Zhyttia Kyieva pid chas perebuvannia v nomu polskykh viisk (traven – cher- ven 1920 r.). Kyiv. [in Ukrainian]. 20. Lytvyn, M. (1998). Ukrainsko-polska viina 1918–1919 rr. Lviv. [in Ukrainian]. 21. Lytvyn, S. (2004). Sud istorii: Symon Petliura i petliuriana. Kyiv. [in Ukrainian]. 22. Matviienko, V.M. (2002). Ukrainska dyplomatiia 1917–1921 rokiv: na terenakh postimperskoi Rosii. Kyiv. [in Ukrainian]. 23. Mazepa, I. (2003). Ukraina v ohni i buri revoliutsii 1917–1921. Kyiv. [in Ukrainian]. 24. Mykhailova, O. Lysty Andriia Livytskoho pro polsko-ukrainski perehovory u Varshavi, kinets 1919 r. – kviten 1920 r. Studii z istorii ukrainskoi revoliutsii 1917–1921: na poshanu R.Ya.Pyroha, 251–252. Kyiv. [in Ukrainian]. 56 Див.: Нариси з історії дипломатії України. – К., 2001. – С.385–387. 57 Див.: Віднянський С. Варшавський договір 1920 року в оцінці сучасної української історіографії. – С.99. Український історичний журнал. – 2020. – №2 21Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність 25. Nowak, A. (2001). Polska i trzy Rosje: Studium polityki wschodniej Józefa Piłsudskiego (do kwietnia 1920 roku). Warszawa. [in Polish]. 26. Pisuliński, J. (2004). Nie tylko Petlura: Kwestia ukraińska w polskiej polityce zagranicznej w latach 1918–1923. Wrocław. [in Polish]. 27. Prushynskyi, M. (1997). Drama Pilsudskoho: Viina 1920. Kyiv. [in Ukrainian]. 28. Serhiichuk, V. (2004). Symon Petliura. Kyiv. [in Ukrainian]. 29. Shulhin, O. (1934). Bez terytorii: Ideolohiia ta chyn Uriadu UNR na chuzhyni. Paryzh. [in Ukrainian]. 30. Soldatenko, V. (2007). Vynnychenko i Petliura: politychni portrety revoliutsiinoi doby. Kyiv. [in Ukrainian]. 31. Suleja, W. (1995). Józef Piłsudski. Wrocław; Warszawa; Kraków. [in Polish]. 32. Verstiuk, V. (ker. avt. kol.) (2012). Narysy istorii Ukrainskoi revoliutsii 1917–1921 rr., 2. Kyiv. [in Ukrainian]. 33. Verstiuk, V. (Ed.). Dyrektoriia, Rada Narodnykh Ministriv Ukrainskoi Narodoi Respubliky: Lystopad 1918 – lystopad 1920 rr.: Dokumenty i materialy, 1. Kyiv. [in Ukrainian]. 34. Vidnianskyi, S. (2017). Varshavskyi dohovir 1920 roku v otsintsi suchasnoi ukrainskoi istoriohrafii. Ukraina dyplomatychna: Naukovyi shchorichnyk, 18, 91–100. Kyiv. [in Ukrainian]. 35. Wandycz, P. (1962). France and Her Eastern Allies, 1919–1925. French-Czechoslovak-Polish Relations from the Paris Peace Conference to Locarno. Minneapolis. 36. Waszkiewicz, Z. (1997). Anglia – Francja – Stolica Apostolska wobec wojny polsko-sowieckiej 1920 roku. Włocławek. [in Polish]. 37. Wyszczelski, L. (1999). Kijów 1920. Warszawa. [in Polish]. 38. Wyszczelski, L. (2011). Wojna o kresy wschodnie, 1918–1921. Warszawa. [in Polish]. 39. Yurchenko, O. (1971). Ukrainsko-rosiiski stosunky pislia 1917 roku v pravovomu aspekti. Miunkhen. [in Ukrainian]. 40. Zaretska, T. (2007). Yuzef Pilsudskyi i Ukraina. Kyiv. [in Ukrainian]. 41. Zashkilniak, L., Krykun, M. (2002). Istoriia Polshchi: Vid naidavnishykh chasiv do nashykh dniv. Lviv. [in Ukrainian]. Vladyslav Verstiuk Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Head of the Department of History Ukrainian Revolution 1917–1921, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine), vverst@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6023-0471 Piłsudski – Petliura Alliance in the History of the Fight for Ukrainian Statehood Abstract. The article is dedicated to the anniversary of the Treaty of Warsaw. The author aims to analyze the course of drawing up Ukrainian-Polish relations during the Ukrainian Revolution of 1917–1921, transition from military confrontation to union restoration in order to repel the common enemy – Russian Bolshevism. The research methodology is based on common scientific methods of analysis, historicism, comparison, detailing and generalization. Comparative and structural methods have also been applied. Events of 1919–1920 are considered in the wide international context of the formation of the new Versailles political system, geopolitical reformation of Central and Eastern Europe. Scientific novelty. Using Ukrainian and Polish historiography, introducing a number of new archival materials into the scientific circulation, the author focuses his attention on the process of formation of Ukrainian-Polish diplomatic relations, establishing a Ukrainian diplomatic mission led by A.Livytskyi, arriving of the Ukrainian diplomatic mission in Warsaw in October 1919, setting up a negotiation process, discussions with Polish diplomats on defining the future Ukrainian-Polish border. Collapse of the UPR Army, transition of the Ukrainian Halychyna Army to the side of general A.Denikin as a factor in the weakening of Ukrainian positions. Strong demands of the Poles to include Eastern Halychyna and Western Volyn in Polish-Lithuanian Commonwealth. Forced recognition of the territorial losses by the Ukrainian side, stated in the mission declaration as of December 2, 1919. Reaction of the Ukrainian elite to the territorial concessions of UPR government. Role of J.Piłsudski and S.Petliura in the preparation of the treaty, completion of the negotiation process, signing the political and military conventions. Military campaign of the union armies to Kyiv. The article details the dramatic process of finding a path to mutual understanding, a path filled with compromises that ultimately led to unity in the fight against a common enemy. The findings state that this event was, and still is, scientifically relevant and debatable among historians. However, the estimates of the Treaty of Warsaw are devoid of ambiguity and simplistic negativism, they emphasize that the union, although not equivocal, allowed to continue the struggle for Ukrainian independence till the end of 1921, and today it is a historic springboard for the formation of a positive vision of the Ukrainian-Polish relations. Keywords: Treaty of Warsaw, Piłsudski, Petliura, UPR Diplomatic Mission, Second Polish Republic, Paris Peace Conference.

Союз Пілсудського – Петлюри в історії боротьби за українську державність

Institution

Ähnliche Einträge