Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс

Метою дослідження є визначення й показ основних аспектів історичного дискурсу України в контексті загальноєвропейського процесу, її європейської ідентичності й еволюції взаємовідносин із зарубіжними країнами та інституціями, наближення до європейських цінностей, розкриття курсу на європейську інте...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2020
Hauptverfasser:	Алексієвець, Л., Алексієвець, М., Дацків, І.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2020
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	На допомогу викладачеві історії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179864
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс / Л. Алексієвець, М. Алексієвець, І. Дацків // Український історичний журнал. — 2020. — Число 5. — С. 204-220. — Бібліогр.: 51 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179864
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1798642021-06-19T01:26:07Z Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс Алексієвець, Л. Алексієвець, М. Дацків, І. На допомогу викладачеві історії Метою дослідження є визначення й показ основних аспектів історичного дискурсу України в контексті загальноєвропейського процесу, її європейської ідентичності й еволюції взаємовідносин із зарубіжними країнами та інституціями, наближення до європейських цінностей, розкриття курсу на європейську інтеґрацію і прагнень українців до єдності з європейською спільнотою народів. Методологію праці становить комплекс наукових принципів історичного дослідження (історизм, об’єктивність), загальнонаукових (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, порівняння, абстрагування, узагальнення), спеціально-історичних (синхронний, хронологічний, метод періодизації, порівняльно-історичний, ретроспективний, системно-структурний, типологічний) методи. Автори дотримуються цивілізаційного, міждисциплінарного та комплексного підходів до історичного дискурсу України у всесвітньо-історичному контексті на основі цілісного використання джерел із зазначеної проблеми. Наукова новизна. Подано авторський погляд на європейський контекст української історії з найдавніших часів до сучасності, продовжено дослідження проблем взаємодії України з країнами Європи, показ її місця й ролі в новітній системі європейського облаштування, розвинуто тезу про невід’ємність історії України з європейською, а отже і світовою. Висновки. В автентичному й дедалі взаємопов’язанішому світі Україна була та є органічною складовою європейської цивілізації, що історично розвивається і складає матрицю загальних доль європейських народів. Упродовж століть історія України розкривала поворотні моменти в історії Європи, а цивілізаційно-європейський дискурс поступу нашої країни за багатовікову історію переконливо доводить, що її розвиток відбувався у взаємодії зі всесвітньо-історичним процесом та набув безальтернативності у сучасну добу незалежності. Європейський вектор України залишається закономірним проявом розбудови національної державності. The aim of the study is the determination and showing the main aspects of historical discourse of Ukraine in the context of the European process, its European identity and evolution of relations with foreign countries and institutions, the forthcoming to the European values, the disclosure of the course to the European integration and the Ukrainians’ aspirations for the unity with the European peoples’ community. The methodology of the research work is a set of scientific principles of historical research (historicism, objectivity), general scientific (analysis, synthesis, induction, deduction, analogy, comparison, abstraction, generalization), special-historical (synchronous, chronological, method of periodization, comparative-historical, retrospective, system-structural, typological) methods. The authors adhere to the civilizational, interdisciplinary and comprehensive approaches to the historical discourse of Ukraine in the world-historical context on the basis of the holistic use of sources on the issue. The scientific novelty. The work demonstrates the author’s view of the European context of Ukrainian history from ancient times to the present, continues the research on the problems of Ukraine’s interaction with European countries, shows its place and role in the contemporary system of European development and establishes the thesis on the unity of Ukraine’s history with the European one, and hence global. Conclusions. In the authentic and increasingly interconnected world, Ukraine has been and is an organic component of European civilization, historically evolving and forming a matrix of common destinies of European peoples. Over the centuries, the history of Ukraine has been revealing the turning points in the history of Europe, and the civilizational-European discourse of our country’s progress convincingly proves over centuries of history that its development took place in the interaction with the world historical process and has gained no alternativeness in the modern era of independence. The European vector of Ukraine remains a natural manifestation of the national statehood development. 2020 Article Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс / Л. Алексієвець, М. Алексієвець, І. Дацків // Український історичний журнал. — 2020. — Число 5. — С. 204-220. — Бібліогр.: 51 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179864 327(447+438) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	На допомогу викладачеві історії На допомогу викладачеві історії
spellingShingle	На допомогу викладачеві історії На допомогу викладачеві історії Алексієвець, Л. Алексієвець, М. Дацків, І. Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс Український історичний журнал
description	Метою дослідження є визначення й показ основних аспектів історичного дискурсу України в контексті загальноєвропейського процесу, її європейської ідентичності й еволюції взаємовідносин із зарубіжними країнами та інституціями, наближення до європейських цінностей, розкриття курсу на європейську інтеґрацію і прагнень українців до єдності з європейською спільнотою народів. Методологію праці становить комплекс наукових принципів історичного дослідження (історизм, об’єктивність), загальнонаукових (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, порівняння, абстрагування, узагальнення), спеціально-історичних (синхронний, хронологічний, метод періодизації, порівняльно-історичний, ретроспективний, системно-структурний, типологічний) методи. Автори дотримуються цивілізаційного, міждисциплінарного та комплексного підходів до історичного дискурсу України у всесвітньо-історичному контексті на основі цілісного використання джерел із зазначеної проблеми. Наукова новизна. Подано авторський погляд на європейський контекст української історії з найдавніших часів до сучасності, продовжено дослідження проблем взаємодії України з країнами Європи, показ її місця й ролі в новітній системі європейського облаштування, розвинуто тезу про невід’ємність історії України з європейською, а отже і світовою. Висновки. В автентичному й дедалі взаємопов’язанішому світі Україна була та є органічною складовою європейської цивілізації, що історично розвивається і складає матрицю загальних доль європейських народів. Упродовж століть історія України розкривала поворотні моменти в історії Європи, а цивілізаційно-європейський дискурс поступу нашої країни за багатовікову історію переконливо доводить, що її розвиток відбувався у взаємодії зі всесвітньо-історичним процесом та набув безальтернативності у сучасну добу незалежності. Європейський вектор України залишається закономірним проявом розбудови національної державності.
format	Article
author	Алексієвець, Л. Алексієвець, М. Дацків, І.
author_facet	Алексієвець, Л. Алексієвець, М. Дацків, І.
author_sort	Алексієвець, Л.
title	Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс
title_short	Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс
title_full	Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс
title_fullStr	Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс
title_full_unstemmed	Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс
title_sort	україна – європа: цивілізаційно-історичний дискурс
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2020
topic_facet	На допомогу викладачеві історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179864
citation_txt	Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс / Л. Алексієвець, М. Алексієвець, І. Дацків // Український історичний журнал. — 2020. — Число 5. — С. 204-220. — Бібліогр.: 51 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT aleksíêvecʹl ukraínaêvropacivílízacíjnoístoričnijdiskurs AT aleksíêvecʹm ukraínaêvropacivílízacíjnoístoričnijdiskurs AT dackíví ukraínaêvropacivílízacíjnoístoričnijdiskurs
first_indexed	2025-07-15T19:07:59Z
last_indexed	2025-07-15T19:07:59Z
_version_	1837741095141769216
fulltext	Український історичний журнал. – 2020. – №5 НА ДОПОМОГУ ВИКЛАДАЧЕВІ ІСТОРІЇ DOI: https://doi.org/ УДК: 327(447+438) Анотація. Метою дослідження є визначення й показ основних аспектів історичного дискурсу України в контексті загальноєвропейського процесу, її європейської ідентичності й еволюції вза- ємовідносин із зарубіжними країнами та інституціями, наближення до європейських цінностей, розкриття курсу на європейську інтеґрацію і прагнень українців до єдності з європейською спіль- нотою народів. Методологію праці становить комплекс наукових принципів історичного дослі- дження (історизм, об’єктивність), загальнонаукових (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, порівняння, абстрагування, узагальнення), спеціально-історичних (синхронний, хронологічний, метод періодизації, порівняльно-історичний, ретроспективний, системно-структурний, типо- логічний) методи. Автори дотримуються цивілізаційного, міждисциплінарного та комплексного підходів до історичного дискурсу України у всесвітньо-історичному контексті на основі цілісного використання джерел із зазначеної проблеми. Наукова новизна. Подано авторський погляд на європейський контекст української історії з найдавніших часів до сучасності, продовжено дослі- дження проблем взаємодії України з країнами Європи, показ її місця й ролі в новітній системі європейського облаштування, розвинуто тезу про невід’ємність історії України з європейською, а отже і світовою. Висновки. В автентичному й дедалі взаємопов’язанішому світі Україна була та є органічною складовою європейської цивілізації, що історично розвивається і складає матри- цю загальних доль європейських народів. Упродовж століть історія України розкривала поворотні моменти в історії Європи, а цивілізаційно-європейський дискурс поступу нашої країни за багато- вікову історію переконливо доводить, що її розвиток відбувався у взаємодії зі всесвітньо-історич- ним процесом та набув безальтернативності у сучасну добу незалежності. Європейський вектор України залишається закономірним проявом розбудови національної державності. Ключові слова: Україна, Європа, цивілізація, історичний дискурс, європейський світ, сучасність. Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс Леся Алексієвець докторка історичних наук, професорка, професорка кафедри всесвітньої історії та релігієзнавства, Тернопільський національний педагогічний університет ім. В.Гнатюка (Тернопіль, Україна), lmalex@tnpu.edu.ua ORCID: https://orcid.org/0000-0002-0030-3314 Микола Алексієвець доктор історичних наук, професор, професор кафедри всесвітньої історії та релігієзнавства, Тернопільський національний педагогічний університет ім. В.Гнатюка (Тернопіль, Україна), malexiyevets@tnpu.edu.ua ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6128-0438 Ігор Дацків доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин та дипломатії, Західноукраїнський національний університет (Тернопіль, Україна), idatskiv@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8359-3937 Український історичний журнал. – 2020. – №5 205Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс Із проголошенням незалежності вітчизняні фахівці розширили та активі- зували наукові студії світової історії й міжнародних відносин. У новітніх умовах вивчення історії України, її місця в розвитку людської цивілізації, як важливого компонента загальноєвропейського історичного процесу у його розмаїтих зв’язках із західним світом є очевидним. Такий підхід підкреслює, що історія України – складова загальнолюдського поступу та водночас унікальна частина цивілізації, становлення якої відбувалося під впливом загальносвітових, європейських, реґіо- нальних закономірностей. Минуле нашої цивілізації є минулим світу, а українська історія є всесвітньою. Неможливо відобразити осібно державно-політичний шлях України, адже «не може бути історії України без світової історії»1. На історичну долю українців завжди мали значний вплив геополітичні чинники, які були й за- лишаються відчутними. За даними так званого «рейтинґу зовнішньополітичного впливу» Україна ввійшла до першої п’ятірки держав світу, на розвитку яких визна- чально відбилися події всесвітньої історії2. Нині Україна наблизилася до того внутрішнього рубежу історії, коли ви- няткової ваги набувають дослідження, покликані осмислити завдання народу в континуумі міжнародного виміру, з’ясувати домінанту історичного розвитку та виявити зв’язки між внутрішнім і зовнішньополітичним поступом країни, її все- світній контекст3. Вивчення питань ролі та внеску України у становленні сучасної системи міжнародних відносин, місця в Європі та світі, ґлобальному цивіліза- ційному розвитку стає важливим завданням історичної науки. Сьогодні бачимо певний перегин у тематиці студій українських авторів, де продовжує превалюва- ти національна історія, переважно її розгляд у вузьких рамках без урахування європейського та світового дискурсів, зокрема й «неукраїнських» питань4. Поза тим обмеженість історичного процесу суто національними межами спотворює ін- телектуальний простір сучасного українського суспільства, збіднює картину сві- ту. Науковий дискурс і можливості глибокого усвідомлення ідеї єдності людства в поєднанні зі сучасними викликами виносять означену проблему на перші поля досліджень. У цьому зв’язку особливої науково-теоретичної ваги і практичного значення набувають дослідження історичного минулого й сьогодення українсько- го народу, спільного та відмінного в розвитку суспільно-політичних відносин і культурного процесу в Україні та Європі, показ соціокультурної та політичної орієнтації України, яка, органічно сприймаючи досягнення європейської цивілі- зації, зберігала самобутність власного історичного розвитку. Україна не потре- бувала «революцій» із метою європеїзації, голосно виявляла себе як органічна складова європейської спільноти народів, які, попри всю складність взаємин, по- діляли єдину культурну та суспільну спадщину. Здобуття незалежності України створило умови для об’єктивного дослідження ролі нашої країни в новітній систе- мі міжнародних відносин, що сприяє утвердженню її як суверенного й рівноправ- ного учасника європейського та євроатлантичного розвитку спільноти держав і народів. 1 Всеукраїнська нарада деканів історичних факультетів державних навчальних закладів // Український історичний журнал. – 2002. – №3. – С.155. 2 Віднянський С.В. Українське питання в міжвоєнній Польщі: основні проблеми й напрямки наукових досліджень у сучасній вітчизняній історичній науці // Там само. – 2003. – №2. – С.39–55. 3 Алексієвець М., Алексієвець Л. Історія України – органічна частина всесвітньої історії // Україна – Європа – Світ: Серія «Історія, міжнародні відносини». – Вип.9: Україна – Європа – Світ: творимо історію Разом. Присвячується Євро-2012. – Тернопіль, 2012. – С.13. 4 Зашкільняк Л. Українсько-польські стосунки в XX ст. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип.13: Україна у Другій світовій війні: українсько-польські відносини. – Л., 2005. – С.12. Український історичний журнал. – 2020. – №5 206 Леся Алексієвець, Микола Алексієвець, Ігор Дацків Історіографія запропонованої наукової теми представлена чималим масивом літератури, однак залишається й досі маловивченою та затребуваною, оскільки окремі аспекти вимагають переосмислення, урахування вимог і пріоритетів сьо- годення щодо новітнього облаштування світоустрою на основі парадигми цивілі- заційно-культурної взаємодії держав та народів в умовах ґлобалізації. Початок становлення вітчизняної історіографії означеної теми, на думку авторів, природно поєднаний із першими роками незалежності України, її нормативно-правовим, ін- ституційним забезпеченням європейського вектору зовнішньополітичної діяльнос- ті. Уже з 1990-х рр. українські дослідники намагались з’ясувати визначальні віхи національної історії у всесвітньо-історичному процесі. Із досліджень проблем євро- пейського дискурсу історичного поступу України назвемо праці В.Скуратівського5, І.Мельникової6, Л.Алексієвець7, Ю.Макара8 та ін. Безсумнівний інтерес у контексті проблеми «Україна в європейському цивілі- заційному розвитку» має праця Ю.Терещенка, в якій він доводить, що «Україна у багатьох напрямках йшла одним шляхом з країнами Центральної і Західної Європи. Разом з тим, український народ вносив свої оригінальні форми соціального існування, які були іманентним проявом його власної творчості і стали надбанням світової історії»9. Широким аналізом геополітичних пріоритетів України у загаль- ноєвропейському процесі відзначаються дослідження С.Василенка10, Ю.Щербака11, С.Плохія12 та ін. Зауважимо, що до початку XXI ст. інтерес до європейської складової в укра- їнській історії суттєво зріс. Різні аспекти вивчення минулого України у загально- історичному цивілізаційному світі помітно більшають в історіографії, формуються наукові напрямки, створюються наукові журнали і збірники, проводяться конфе- ренції, симпозіуми, розробляються творчі проекти із зазначеної проблематики13. Це обумовило наростання кількості й підвищення якості публікацій. У 2000-х рр. з’явилися студії щодо загальних питань прилучення України до світових надбань цивілізаційного розвитку, становлення зв’язків із зарубіжними країнами та міжна- родними структурами. Серед значної кількості праць українських дослідників, які зверталися до історії України у загальноєвропейських взаєминах, виокремимо фун- даментальні колективні дослідження відділу міжнародних відносин і зовнішньої політики України Інституту історії України НАН України14 та Інституту всесвітньої 5 Скуратівський В. Україна – via Європа // Сучасність: Література, наука, мистецтво, політологія, суспільне життя. – 1992. – №6. – С.144. 6 Мельникова І. Біля джерел формування зовнішньої політики суверенної Української держави // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Вип.5. – К., 1995. – С.11–12. 7 Алексієвець Л.М. Києво-Могилянська академія в історії України і зарубіжних слов’янських країн. – Тернопіль, 1995. – 56 с.; Її ж. Києво-Могилянська академія у суспільному житті України і зарубіжних країн (XVII–XVIII ст.). – Тернопіль, 1999. – 263 с. 8 Макар Ю. Зовнішня політика України: наміри і реалії // Україна – Європа – Світ: Серія «Історія, міжнародні відносини». – Вип.1. – Тернопіль, 2008. – С.189–198. 9 Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. – К., 1996. – 496 с. 10 Василенко С.Д. Україна: Геополітичні виміри в загальноєвропейському процесі. – Одеса, 2000. – 206 с. 11 Щербак Ю. Україна: виклик і вибір: Перспективи України в глобалізованому світі XXI ст. – К., 2003. – 578 с. 12 Плохій С. Брама Європи. – Х., 2016. – 496 с. 13 Україна – Європа – Світ: історико-політичні та гуманітарні аспекти розвитку: Міжнародний науково- дослідницький проект // Україна – Європа – Світ: Серія «Історія, міжнародні відносини». – Вип.5. – Ч.2. – Тернопіль, 2012. – С.330–332. 14 Україна в європейських міжнародних відносинах / Відп. ред. С.В.Віднянський. – К., 1998. – 526 с.; Україна і Європа (1990–2000 рр.). – Ч.1: Україна в міжнародних відносинах з країнами Центральної та Південно-Східної Європи. Анотована історична хроніка / Відп. ред. С.В.Віднянський. – К., 2001. – 208 с.; Україна в міжнародних відносинах з країнами-членами Європейського Союзу. Анотована історична хроніка / Відп. ред. С.В.Віднянський. – К., 2001. – 123 с. Український історичний журнал. – 2020. – №5 207Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс історії НАН України15. Авторами низки праць із різноманітних проблем України у вимірах новітніх трансформаційних процесів в Європі та світі сучасної історичної доби виступили С.Віднянський16, А.Киридон17, О.Сич18, М.Алексієвець і Я.Секо19, О.Удод та М.Юрій20, Л.Алексієвець21, В.Гевко22, В.Ткаченко23, Л.Алексієвець і М.Алек сієвець24 та ін. Бачимо зростання інтересу до показу єдності української історії з європей- ською та місця України у складі міжнародної спільноти народів. Духовний спадок «Помаранчевої революції» і «Революції гідності», заклавши прагнення українців захистити європейський вибір, вплинув на розвиток української історичної науки, спонукав досліджувати історію України в контексті входження до світового спів- товариства, участі в розв’язанні численних питань становлення нової системи об- лаштування європейського устрою новітньої доби рубежу XX–XXI ст. Проблемам реалізації європейського покликання України присвячено праці І.Артьомова25, М.Павловського26, А.Гальчинського27, В.Гевко28, Н.Левицької29, В.Гали ка30, О.Шмор гу на31 та ін. Із фундаментальних досліджень цивілізаційного пізнання іс- торії України, цивілізаційної складової соціокультурних особливостей українсько- го соціуму та модернізаційних перетворень у контексті європейського розвитку України у сучасну епоху державотворення з урахуванням новітніх геополітич- них тенденцій назвемо 2-томне видання М.Юрія, Л.Алексієвець, Я.Калакури та О.Удода32. У цій площині привертає увагу один із розділів «Енциклопедії історії 15 Україна в Європі: пошуки спільного майбутнього / За ред. А.І.Кудряченка. – К., 2009. – 544 с.; Культурно- цивіліза цій ний простір Європа і Україна: особливості становлення та сучасні тенденції / Кер. авт. кол. і наук. кер. А.І.Кудря чен ко. – К., 2010. – 405 с.; Україна в Європі: контекст міжнародних відносин / За ред. А.І.Кудряченка. – К., 2011. – 632 с. 16 Віднянський С. Спроба осмислення минулого України в контексті всесвітньої історії // Україна – Європа – Світ: Серія «Історія, міжнародні відносини». – Вип.1. – Тернопіль, 2008. – С.257–269; Його ж. Європейська політика України: основні етапи, проблеми та перспективи реалізації // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Вип.25. – К., 2016. – С.9–40. 17 Киридон А. Євроінтеграційний курс України: адекватність реалій зовнішньополітичного вибору // Україна – Європа – Світ: Серія «Історія, міжнародні відносини». – Вип.1. – Тернопіль, 2008. – С.270–277. 18 Сич О. Проблема цивілізаційного вибору в Центральній та Східній Європі: перша спроба // Там само. – Вип.2. – Тернопіль, 2009. – С.13–25. 19 Алексієвець М., Секо Я. Цивілізаційні аспекти еволюції української зовнішньої політики в період незалежності // Там само. – Вип.3. – Тернопіль, 2009. – С.11–23. 20 Удод А., Юрій М. Цивілізаційний вимір України між Сходом і Заходом // Там само. – Вип.5. – Ч.2. – Тернопіль, 2011. – С.12–29. 21 Алексієвець Л. Україна – Європа – Світ: «єдність у різноманітті» як відповідь на виклики XXI ст. // Там само. – Вип.10. – Тернопіль, 2012. – С.173–178. 22 Гевко В. Україна і Польща: від колізій минулого до спільних європейських цінностей // Там само. – Вип.11. – Тернопіль, 2018. – С.113–129. 23 Ткаченко В. Украина: испытание майданом // Там само. – Вип.13. – Тернопіль, 2014. – С.127–162. 24 Алексієвець М., Алексієвець Л. Історія України – органічна частина всесвітньої історії // Там само. – Вип.9. – С.13–22. 25 Артьомов І.В. Український вимір європейської та євроатлантичної інтеграції. – Ужгород, 2008. – 336 с. 26 Павловський М. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ: Економіка, політологія. – К., 2001. – 309 с. 27 Гальчинський А.С. Україна на перехресті геополітичних інтересів. – К., 2002. – 180 с. 28 Гевко В. Україна в контексті тенденцій сучасного світового розвитку // Україна – Європа – Світ: Серія «Історія, міжнародні відносини». – Вип.3. – С.78–82. 29 Левицька Н.М. Історія України. Україна в світі: історія і сучасність. – К., 2011. – 418 с. 30 Галик В.М. Україна в Європі і світі. – К., 2013. – 364 с. 31 Шморгун О. Цивілізаційна ідентичність України: теоретичні та політичні засади // Україна в Європі: контекст міжнародних відносин. – К., 2011. – С.100–118. 32 Юрій М.Ф., Алексієвець Л.М., Калакура Я.С., Удод О.А. Україна найдавнішого часу – XVIII ст.: цивілізаційний контекст пізнання. – Кн.1. – К.; Чернівці; Тернопіль, 2012. – 700 с. Український історичний журнал. – 2020. – №5 208 Леся Алексієвець, Микола Алексієвець, Ігор Дацків України» С.Віднянського й А.Мартинова «Україна і світ. Новітня доба»33, в якому, зі врахуванням інтерпретаційних здобутків української історіографії, на професій- ному рівні розкрито питання утвердження України на міжнародній арені, відстою- вання національних інтересів та геостратегічних пріоритетів у перспективі. Також варто виокремити працю харківських авторів за ред. М.Відейка34, в якій предметно проаналізовано події давньої історії на теренах сучасної України. Аналізуючи іс- торіографію із зазначеної теми доречно назвати 2-томне видання О.Рафальського, Я.Калакури, В.Коцура, М.Юрія35, де розглянуто широке коло проблем осмислення української цивілізації. Із найновіших публікацій про взаємодію України з європейським світом та по- казу її ролі у сучасній системі устрою Європи виокремимо працю співробітників Інституту історії України НАНУ за ред. чл.-кор. НАН України С.Віднянського36. Спираючись на широку джерельну та історіографічну базу, автори здійснюють ці- лісний аналіз значення України у становленні європейської цивілізації і зв’язків з європейськими країнами впродовж ХІХ–ХХІ ст. Здійснений огляд історіографії пропонованої наукової проблеми засвідчує по- силення уваги фахівців і громадськості до вивчення окремих тем минулого України в контексті всесвітньо-історичного процесу. Констатуємо, що в літературі досі не- достатньо висвітлюються цивілізаційні аспекти у континуумі Україна – Європа як сукупності матеріально-технічних, політичних, економічних і духовних ознак об’єднання країн та народів. Усе це визначає потребу дослідження історії України у загальноєвропейському цивілізаційно-історичному дискурсі сьогодення. Зі здобуттям незалежності Україна розпочала активно визначати євроатлан- тичний вектор у зовнішньополітичній діяльності, розглядати минуле як надважли- ву складову європейської цивілізації, а отже можливості й перспективи в контексті новітнього світосистемного та модернізаційного цивілізаційного розвитку, їх інсти- туалізацію. Уже перші спроби європейсько-атлантичних прагнень України було означено в Декларації про державний суверенітет, в якій визначено курс на «участь України в загальноєвропейському процесі та європейських структурах»37. Згодом європейсько-атлантичний вектор закріплено в постанові Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 р., в якій сформульовано завдання щодо національного поступу шляхом входження до між- народних структур та розвитку відносин із зарубіжними державами і народами38. Зауважимо, що Україна як європейська держава детермінована геополітич- ними та історичними факторами. Більшість цивілізаційних проявів минулого України є частиною європейсько-культурних явищ. Деякі європейські державні ді- ячі вважали український народ, використовуючи термін Ґ.Геґеля, «неісторичним», ототожнювали назви «Русь» і «Росія», підмінюючи останньою назву «Україна»39. А більшість із нас, як зауважує археолог Л.Залізняк, «мало що знають […], 33 Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Україна і світ: Новітня доба // Енциклопедія історії України. – Том «Україна – українці». – Кн.2. – К., 2019. 34 Історія цивілізації: Україна. – Т.1: Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. – ІХ ст.) / Упор. М.Відейко. – Х., 2020. – 856 с. 35 Антропологічний код української культури і цивілізації (у 2 кн.) / О.О.Рафальський (кер. авт. кол.), Я.С.Калакура, В.П.Коцур, М.Ф.Юрій (наук. ред.). – К., 2020. – Кн.1. – 432 с.; Кн.2. – 536 с. 36 Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / За ред. чл.-кор. НАН України С.В.Віднянського. – К., 2020. – 814 с. 37 Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради України. – 1990. – №31. – С.429. 38 Постанова Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України» // Там само. – 1993. – №37. – С.379. 39 Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Україна і світ. Новітня доба. – С.448. Український історичний журнал. – 2020. – №5 209Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс що українські степи були батьківщиною індоєвропейських народів, а землі між Дніпром і Сяном є прабатьківщиною слов’ян»40. На його думку, «українці народи- лися тоді, коли й інші великі етноси середньої смуги Європи – англосакси, нім- ці, французи, іспанці, поляки, серби, хорвати та ін. – усі вони родом із раннього середньовіччя»41. Із V–VII ст. на цих землях Європи, у тому числі й в Україні, як він зазначає, простежується безперервність етнокультурного розвитку до наших днів. Саме етнокультурна тяглість є головним показником віку народу42. Тож ідея похо- дження українців як європейського народу має глибокі історичні корені. Україна впродовж історії постійно прагнула запровадити суспільство європейсько-цивіліза- ційного формату. Минуле України як однієї із спільноти європейських держав постає з давніх історичних витоків, спирається на засади всесвітньо-історичного процесу, цивілі- заційність українського народу, величний пласт культурної спадщини. Будучи частиною загальноєвропейського розвитку, Україна водночас становить унікальну та неповторну її складову, своєрідну цивілізацію, становлення якої проходило під дією загальних закономірностей, оскільки «будь-який народ не випадав зі світо- вої історії»43. Кожний привносить у неї свій, хай не унікальний, але ориґінальний та автентичний досвід. Україна силою географічного й геополітичного становища перебувала під перехресними впливами азіатсько-кочового, орієнтально-візантій- ського та європейського світів, по-різному інтеґруючи впливи кожного з них. Але, зазначимо, усе ж таки вирішальним виміром її соціокультурної й політичної орієн- тації була європейська цивілізація, до якої долучався український народ. Українці, поповнюючи загальну цивілізацію розумом, знаннями, досвідом, національними традиціями, творчими надбаннями, урешті-решт життям, разом з іншими ство- рювали спільний світовий цивілізаційний фон, на якому, власне, розвивається весь людський рід. Наша держава з давніх-давен займає своє місце в усесвітньо- історичному процесі. Такий методологічний підхід дає можливість визначити пе- ріодизацію української історії, як і загалом історії людства, поклавши в її основу хронологічно-територіальний, тематично-цивілізаційний та асинхронний історич- ний принципи. Це означає, що історія людства й події України діляться на періоди, які визначають основні цивілізаційні критерії. До них передусім «належать великі територіально часові етапи, які характеризуються загальними цивілізаційними якостями, такими, як рівень технологічного, економічного і соціального розвитку, ступінь політичної організації суспільства, його культури, побуту, етнічних і релі- гійних процесів, його участь у синтезі універсальних цивілізаційних цінностей»44. Україна пройшла тривалий і непростий шлях, реалізуючи історичне буття на українській землі від найдавніших часів до сучасності в контексті соціально-по- літичних змін у взаємозв’язку із загальноєвропейськими цивілізаційними проце- сами. Із кожним роком посилюється інтерес українців до питання: звідки йдуть наші корені, яку роль вони відіграли у загальноєвропейському історичному роз- витку, якими є перспективи України в оновленому світі? Це і спонукає фахівців до пошуку ідентичності українського народу й вектора європейсько-цивілізацій- ного поступу. Модернізація їхніх поглядів на минуле України у загальноєвропей- ському вимірі уможливлює виявлення та аналіз основних історичних етапів історії 40 Чадюк М. Українська археологія: етапи і перспективи // День. – 2020. – 21–22 лютого. 41 Там само. 42 Там само. 43 Алексієвець М., Алексієвець Л. Історія України – органічна частина всесвітньої історії. – С.14. 44 Там само. Український історичний журнал. – 2020. – №5 210 Леся Алексієвець, Микола Алексієвець, Ігор Дацків етногенезу українців і національного державотворення за принципами історизму й поступовості. Підкреслимо, що цивілізаційна еволюція на теренах сучасної України прохо- дила в різні історичні етапи відповідно до їх викликів і запитів. Визначаючи захід- ний вектор соціально-суспільного руху, Україна завжди враховувала цивілізаційні європейські процеси. Завдяки контактам у політично-економічній та культурно- просвітницькій сферах національна спільнота українців у найскладніших зовніш- ньополітичних умовах продовжувала бути й утверджуватися. Слушно С.Плохій називає Україну «брамою Європи», коли вона «зачинялася внаслідок війн чи кон- фліктів, Україна допомагала зупинити навали зі сходу та заходу; коли ж була від- чинена, як це найчастіше траплялося в українській історії, вона правила за міст між Європою та Азією, сприяючи обміну людьми, товарами та ідеями»45. Історичний шлях України в її багатоаспектності як інтеґральної частини єв- ропейського цивілізаційного процесу простежується від трипільської культури, скіфо-сарматської та античної доби до слов’янського світу й виникнення цивілі- зації Київської Русі, Галицько-Волинської держави, їх трансформації в рамках Литовсько-Польської держави та Речі Посполитої, створення козацької державнос- ті за Б.Хмельницького, функціонування української цивілізації у складі Російської імперії, Польщі, Австро-Угорщини, Радянського Союзу й розвитку сучасної цивілі- зації доби незалежності46. Українська історія в головних рисах суголосна до осно- вних принципових етапів європейської, природно, з характерними для України особливостями. Упродовж історичного буття вона впливала на перебіг світових перетворень не тільки географічним становищем, важливими геополітичними ко- ординатами, а й досягненнями в духовно-культурному житті. Так розвивався та стверджувався український Всесвіт. Сліди праісторії на просторах, що нині є територію України, сягають найдавні- шого етапу людського існування. Упродовж століть народи, які жили в різний час на теренах України не залишалися осторонь історичних процесів розвитку світової цивілізації. У найдавніші часи до- і ранньоісторичної доби на сучасних україн- ських землях започатковувалися не тільки загальні уявлення про світ і людське іс- нування, а й витворювалися історико-цивілізаційний образ України, парадигма її міжнародного буття, засади загальноєвропейського і світового історичного поступу, які відкривали перспективи у швидкоплинному й оновленому європейському спів- товаристві. Так було у стародавні часи існування перших цивілізацій Месопотамії та Єгипту, коли Трипілля збагатило світ дивовижними досягненнями культури й господарства. Трипільці достатньо близько наблизилися до рівня основних цивілі- зацій Малої Азії, Єгипту. Культура Трипілля була крайньою північно-східною лан- кою землеробських культур європейського енеоліту, безпосередньо контактувала з найбільшим у Давньому світі ареалом скотарських культур євразійських степів, а також із неолітичними культурами лісостепової і поліської зон Східної Європи47. Трипільська цивілізація дала могутній поштовх в історії багатьох народів світу, розповсюдившись і дійшовши до Китаю та Індії. В епоху бронзи на сучасній тери- торії України простежуються важливі процеси етногенетичного змісту, виділення на українських землях протослов’ян, протобалтів, фракійців, протофінно-угрів, індоіранців48. Особливий вплив на розвиток слов’янства мали скіфо-сарматський 45 Плохій С. Брама Європи. – С.23. 46 Алексієвець М., Алексієвець Л. Історія України – органічна частина всесвітньої. – С.15. 47 Черняков І.Т. Місце трипільської культури в стародавній історії // Археологія. – 1993. – №3. – С.7. 48 Литвин В.М. Історія України. – К., 2012. – С.20. Український історичний журнал. – 2020. – №5 211Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс світ і виникнення й розвиток античних міст у Північному Причорномор’ї. Завдяки давньогрецьким переселенцям місцеві жителі цього реґіону сучасної України знайомилися з передовими для тих часів грецькими та римськими культурними надбаннями, що призвело не тільки до виникнення тут своєрідного контенту куль- тури, а й сприяло розквіту власних стародавніх народів Північного Причорномор’я. Греки й римляни принесли сюди свої технічні здобутки, високу майстерність, осо- бливо в галузях архітектури, ремесел, мистецтв тощо49. Величезною була роль нинішніх українських земель у часи Великого переселення народів, розселення слов’ян у місцях їх сьогоднішнього проживання. Уже в перші століття нашої ери слов’янські племена, що проживали на тере- нах сучасної України, були активними учасниками міжнародного життя. Історії ві- домі драматичні епізоди їхньої боротьби й життя, ведення перемовин та укладання договорів, створення нових союзів, об’єднань. Літописні джерела розповідають про перших київських князів, засновників Києва – Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь, участь давніх русів у міжнародних подіях кінця VIII – початку ІX ст., про- цес формування Київської Русі. Заснування найбільшої на той час в Європі Руської держави стало визна- чною подією як в історії України, так і у світовій, вплинуло на становлення за- гальнолюдських цінностей, вона була пов’язана інтересами із Заходом, входила у життя Західної Європи як рівноцінний її учасник, важлива складова50. Нове східноєвропейське державне утворення започаткувало країну, традиції якої ста- ли взірцем для багатьох народів. Починаючи з часів становлення Русі з центром у Києві посилювалися її міжнародні зв’язки із сусідніми та віддаленими країна- ми, на могутність її змушені були зважати визнані лідери Європи. Про неї так чи інакше знали й чули майже в усіх куточках світу, а за правління Ярослава Мудрого Київська Русь утвердилась як справжня європейська країна, стала «ве- дома и слышима»51. Об’єднавши владою східних слов’ян, Русь урятувала їх від знищення та поневолення іншими. Створення централізованої Київської держави сприяло розвитку виробничих сил, поступу у рільництві, ремісництві, торгівлі, за- снуванню великих міст та виникненню й розквіту мови, писемності, літератури, мистецтва52. Зауважимо, що Русь на сході Європейського континенту відіграла роль, що у Західній Європі – імперія Карла Великого. Упродовж років заступала шляхи східним степовим кочівникам, рятуючи Візантію і Східну Європу від за- хоплення. Київська держава виступала східним форпостом європейського христи- янського світу, сприяла розвитку торгівельних зв’язків із Візантією, Угорщиною, Німеччиною, Швецією, Чехією, Болгарією53. На міжнародній арені авторитет Русі зріс до рівня провідних країн середньовіччя, із нею змушені були рахуватися всі єв- ропейські країни. Успішно розвивалися зв’язки за київських князів Олега, Ольги, Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого. Київська Русь відігравала важливу роль у міждержавних стосунках країн Європи та Близького Сходу. Щодо зв’язків східнослов’янської держави з навколишнім світом, «то їх слід характе- ризувати як різновекторні, – зазначав О.Моця. – Серед пріоритетних країн була Візантія та її чисельні провінції, країни арабського світу та Середньої Азії, Грузія й Вірменія, Волзька Булгарія – на сході та півдні; Германія, Франція, Англія – 49 Алексієвець М., Алексієвець Л. Історія України – органічна частина всесвітньої історії. – С.15. 50 Чекаленко Л. Зовнішня політика України (від давніх часів до наших днів). – К., 2011. – С. 28. 51 Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. – Т.IV. – К., 1998. – С.167. 52 Левицька Н.М. Історія України. Україна в світі: історія і сучасність. – С.76. 53 Алексієвець М., Алексієвець Л. Історія України – органічна частина всесвітньої історії . – С.15. Український історичний журнал. – 2020. – №5 212 Леся Алексієвець, Микола Алексієвець, Ігор Дацків у Західній Європі; Данія, Норвегія, Швеція – на півночі. Найтісніші контакти від- бувалися все ж із найближчими сусідами – Польщею, Угорщиною, Чехією, а також з народами Північного Причорномор’я»54. У політичному житті Русь значною мірою була пов’язана із Західною Європою. Династичні взаємини київських князів, їх кількість перевищувала сотню, участь її в європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах, переконливо свідчать, що на той час вона входила у загальноєвропейську державно-політич- ну систему й усвідомлювала себе її складовою. Широко використовували князі для зміцнення позицій країни матримоніальні зв’язки або шлюбну дипломатію. Розуміючи важливість таких взаємин, Володимир Великий поєднав дітей з іно- земцями: старшого сина Святополка – із дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослава – шведського короля Олафа Інґіґердою, а доньку Премиславу – з угорським королем Владиславом Лисим, іншу – чеським королем Болеславом Рудим, Марію Добронігу – польським королем Казимиром Обновителем55. Для на- лагодження зовнішніх зв’язків Ярослав Мудрий одружив старшого сина Ізяслава з сестрою польського короля, сам же другий шлюб узяв з Анною, дочкою візантій- ського цесаря. Норвезький королевич Гаральд (Грізний), який згодом став королем, узяв за дружину Єлизавету, котра 1047 р., стала королевою Норвеґії. Угорський монарх Андрій І одружився з Анастасією. Ім’я доньки князя Ярослава Мудрого – Анни – добре відоме не лише в Україні, а й загалом в Європі. Будучи дружиною французького короля Генріха І, вона відіграла помітну роль в історії Франції, а її нащадки правили у країнах Європи, належали до відомих аристократичних ро- дів56. Київський князь Володимир Мономах був одружений з англійською принце- сою Ґітою, сина поєднав із дочкою шведського короля Христиною, а Євфимію видав заміж за короля Угорщини Коломана57. Така шлюбна дипломатія київських князів єднала Україну з Європою та світом. Уявлення про міжнародні відносини Київської Русі буде неповним, якщо не згадати про її торговельно-економічні зв’язки. Розташована на знаменитому торгі- вельному шляху «із варяг до греків» (або «із грек у варяги»), Русь мала сотні зв’язків зі знаними містами Західної Європи, діяли повсюдно митниці. Активна зовнішня торгівля відбувалася з державами-сусідами, а також зі Скандинавією, Францією та ін.58 Зовнішня політика Галицько-Волинської держави, яка перебрала на себе державотворчі традиції після розпаду Київської Русі, сприяла підвищенню попу- лярності в очах світової спільноти. А коронування в 1253 р. Данила Галицького стало ще одним свідченням того, що Україна була частиною Європи, ішла «в ногу» з Європою, розглядалася як суб’єкт міжнародного життя і частина західного світу. Міжнародній політиці Київської Русі притаманний всеохоплюючий рух вели- кої європейської держави на Захід. Задля зближення з європейським світом, зміц- нення її позицій на міжнародній арені князь Володимир охрестився сам та хрестив Русь. Запровадження християнства – релігії, загальноприйнятної в Європі, віді- грало важливу роль чинника європеїзації Русі, відкрило шлях культурному впливу європейського світу. Прийняття християнства як державної релігії Русі в його право- славному варіанті дозволило країні ввійти до сім’ї християнських держав тогочасної 54 Україна в Європі: контекст міжнародних відносин. – С.134. 55 Чекаленко Л. Зовнішня політика України (від давніх часів до наших днів). – С.22–23. 56 Кралюк П. Донька великого князя. Європейський шлях королеви Анни Київської // День. – 2020. – 21– 22 лютого. – С.21. 57 Чекаленко Л. Зовнішня політика України (від давніх часів до наших днів). – С.25. 58 Там само. – С.27. Український історичний журнал. – 2020. – №5 213Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс Європи й віддалитися певною мірою від значно вже в ті часи ісламізованого Сходу59. Хрещення Русі вирішально вплинуло на її історію. Прийняття християнської віри від Константинополя вводило Русь до кола «цивілізованих», «рівноправних» країн Європи, розвинутої грековізантійської східнохристиянської цивілізації60. Русь вибудувала розгалужену мережу міжнародних зв’язків, активно намагала- ся приєднатися до загальноєвропейського політичного процесу й, здавалося, посіла міцні позиції серед країн Центрально-Східної Європи. Проте розвиток подій завдав сильного удару українсько-руській державності: припинення існування останніх державних утворень доби середньовіччя (незалежного Галицько-Волинського в 1349 р. й удільного Київського в 1471 р. князівств), остаточне опанування україн- ських земель Великим князівством Литовським і Короною Польською, а з 1569 р. – об’єднаною Річчю Посполитою. Зрозуміло, що за таких складних умов перспективи досягнення незалежності були примарними. Хоча, варто зауважити, це не призве- ло до зникнення України як суб’єкта міжнародного життя в Європі61. Підкреслимо перенесення в Литовську державу давньоруської ієрархічної структури, у резуль- таті чого й далі зберігалися політичні інституції, що стали складовими влади в новій державній системі62. Перебуваючи у складній конфіґурації взаємодії, у по- стійних зіткненнях і взаємопроникненні, українські землі продовжували розвива- тися на перехресті різних напрямків європейської цивілізації. І надалі Україна виразно демонструвала належність до західного світу, який уже переживав появу перших ознак Відродження, викликаного радикальними змінами духовного й сус- пільного життя в Європі. У складних взаємовідносинах двох типів європейської цивілізації – західної (католицько-протестантської) і східної (греко-православної), Україна прагнула до поєднання обох традицій у життєвий соціально-політичний і культурно-цивілізаційний синтез63. Зауважимо, що Україна в багатьох напрямах соціального становлення йшла одним шляхом з європейськими країнами на всіх етапах історичного розвитку. Водночас український народ вносив свої ориґінальні форми соціально-політичного й духовного поступу, які були іманентним проявом його власної творчості, стали надбанням світової історії. У середині XVII ст. у боротьбі за незалежність розгорнув національну революцію епохального значення в контексті загальноєвропейських процесів. Вона показала світові нову військову організацію для захисту націо- нальних інтересів від зовнішніх поневолювачів. На острові Мала Хортиця Дмитро (Байда) Вишневецький у 1553–1554 рр. заснував Запорізьку Січ – одну з перших республік в Європі, яка мала міжнародне значення й набула всесвітньо-історич- ного розголосу. Козацька Україна у другій половині XVI – середині XVII ст. була добре відома в усій Європі. Її представників приймали монархи, активно впливали на вирішення важливих питань того часу. Українські козаки брали безпосередню участь у формуванні Вестфальської системи міжнародних відносин, в основу якої було покладено визнання суверенітету держави64. Загалом державна політика України доби національної революції XVII ст. спрямовувалася на утвердження державності європейського типу й використовува- ла для цього всі необхідні засоби, форми та методи національного творення. Також 59 Україна в Європі: контекст міжнародних відносин. – С.142. 60 Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Україна і світ. Новітня доба. – С.69. 61 Україна в Європі: контекст міжнародних відносин. – С.142. 62 Алексієвець М., Алексієвець Л. Історія України – органічна частина всесвітньої історії. – С.16. 63 Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ... – С.4. 64 Чекаленко Л. Зовнішня політика України (від давніх часів до наших днів). – С.36. Український історичний журнал. – 2020. – №5 214 Леся Алексієвець, Микола Алексієвець, Ігор Дацків була новостворена козацька консорція як колектив людей, об’єднаних спільністю історичної долі, котрі порвали зі звичним побутом і традиціями65. Козацтво вві- брало у себе активні творчі сили всього тогочасного українського суспільства, ре- презентувало національний тип в очах Європи. Запозичивши немало від ворожого йому мусульманського світу, козацтво, однак, залишилося типовим європейським соціумом, що відіграв важливу роль у формуванні нових відносин в Україні66. Пошуки шляхів ліквідації національного й соціально-економічного поневолення, які демонстрували козаки та інші стани тогочасного українського суспільства, були співзвучні багатьом національно-демократичним рухам у Західній Європі, що зго- дом знайшло вияв у майже одночасному вибуху 1648 р. національної революції в Україні та революцій у Нідерландах, Англії67. Доба національної революції в Україні розпочалася активними зусиллями щодо утвердження власного місця на міжнародній арені. У надзвичайно невигід- ній геополітичній ситуації, що полягала в наявності потужних противників (Речі Посполитої, Кримського ханства, Османської імперії, Московії), козацька Україна відігравала значну роль у міжнародних відносинах на континенті, здійснювала ва- гомий вплив на розв’язання європейських проблем, укладала союзи для нейтралі- зації ворогів. У складному переплетенні різноманітних політичних подій в Європі український компонент виступав як самостійний суб’єкт тодішніх міжнародних відносин. Завдячуючи цьому, Україну визнали уряди Кримського ханства, Англії, Венеції, Речі Посполитої, Трансильванії, Австрії, Швеції, інших країн68, налагоджу- вали з нею активні дипломатичні відносини, особливо за часів Б.Хмельницького. У контексті розвитку геополітичних процесів Запорізька Січ була єдиним євро- пейським суб’єктом міжнародного життя, здатним загрожувати Османській імперії та її столиці з півночі. У цей період козаки здійснили 14 походів тільки в Анатолію та велику кількість – у турецьку Румелію69. Уряди європейських держав намагалися використати українських козаків в антитурецьких кампаніях. Вони також узяли участь у першій загальноєвропейській війні за домінування на континенті – Тридцятилітній 1618–1648 рр., яку вели між собою габсбурзька та антигабсбурзька коаліції. Зазначимо, що боротьба Січі з Туреччиною і Кримом мала загальноєвропей- ське значення, суттєво вплинувши на стримування османської експансії. Козацтво в очах Західної Європи стало однією з головних сил, що протистояла наступу Туреччини на християнські країни. Треба мати на увазі, що на Запоріжжя прихо- дили втікачі й з інших країн, зокрема з Молдавії, Польщі, Росії, Білорусії, Болгарії, причому різних станів, що робило її інституцією міжнародною, вплив якої сягав далеко за межі України. На Січі організація козаків була на зразок лицарських орденів у Західній Європі, і себе запорожці називали лицарським товариством. Козацька історична доба розвитку української державності, безпосередня тривала участь у політичному житті Центральної Європи, боротьба з турецько-татарською загрозою робили Україну постійним і незалежним компонентом європейської спільноти, сприяли утвердженню в Європі, а отже й у світі. Історичний процес розвитку України доби раннього нового часу відбувався у взаємозв’язках із духовним життям європейських країн. Примітно, що Україна, разом з іншими народами, відіграла важливу роль у загальноєвропейському 65 Україна в Європі: контекст міжнародних відносин. – С.142. 66 Алексієвець М., Алексієвець Л. Історія України – органічна частина всесвітньої історії. – С.16. 67 Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ... – С.5. 68 Чекаленко Л. Зовнішня політика України (від давніх часів до наших днів). – С.38. 69 Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ... – С.147. Український історичний журнал. – 2020. – №5 215Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс культурному процесі. Зарубіжні стосунки збагачували вітчизняну духовну скарб- ницю й допомагали поступу інших народів. У цьому зв’язку ключове місце належить відомій першій вищій школі України та всієї Східної Європи – Києво-Могилянській академії, яка здобула славу та визнання в європейському культурному світі й гід- но репрезентувала Україну на континенті. Упродовж XVII–XVIII ст. заклад був окрасою та духовним центром не лише України, а й усього європейського світу. Тут навчалася вітчизняна молодь, здобували освіту посланці з Білорусії, Росії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Польщі, а також з Угорщини, Молдавії, Волощини, Греції, Венеції70. Не полишаючи ґрунту національних надбань в освіті, вихованні, віри, традицій, академія стала на шлях засвоєння західноєвропейських духовних здобутків, культурного компромісу слов’яно-візантійської та західноєвропейської культур із підпорядкуванням потребам українського суспільства. Діяльність Київської академії, її вихованців сприяла взаємообміну духовними цінностями із зарубіжними країнами, виступала своєрідним трансформатором європейської ци- вілізації, збагачуючи тим самим культуру України та інших народів. Історичний досвід у справі міждержавної культурно-світової співпраці корисний для сучасного державотворення в Україні та країнах Центрально-Східної Європи71. У цілому за- значимо, що епоха козаччини XVII–XVIII ст. містить багато складових європей- ського державотворення в усіх суспільно-політичних сферах. Дев’ятнадцяте століття ввійшло в історію як епоха кардинальних перетворень, що змінили якість життя людей, особливо у країнах, котрі йшли попереду еволю- ційного руху, ставали моделями суспільного поступу для інших. Українство у цей час, не маючи власної державності, витримало складні випробування в різних за своєю природою імперіях: Російській і Габсбурзькій (із 1867 р. Австро-Угорська), цивілізаційний розвиток яких різнився, а отже відмінними були тенденції бут- тя українських територій. Цивілізаційна роз’єднаність сучасних земель України (Наддніпрянщина належала до православно-слов’янської, а Наддністрянщина – до західної цивілізацій) та їх належність до ворогуючих імперій украй ускладнюва- ли розвиток українських теренів, впливали на свідомість, культуру, побут, систему моральних цінностей. Проте, незважаючи на імперський тиск, важкі умови без- державного життя українців другої половини XVIII – першої половини XIX ст., суспільний поступ України відбувався в контексті загальноєвропейських проце- сів, менше на Наддніпрянській і більше – на Галичині72. Еволюція європейської парадигми розвитку українських земель здійснювалася в контексті європейського Просвітництва та подій загальноєвропейської революції 1848 р. Слід зауважити, що процеси національного відродження українського народу розгорталися синх- ронно з пробудженням інших недержавних слов’янських народів Центрально- Східної, Південної Європи та проходили практично за єдиним алгоритмом. Це був загальноєвропейський процес боротьби бездержавних слов’янських народів за єдність, зміни в етнічній свідомості, освіті, мові, літературі, культурі у цілому, а також у суспільній думці та політичному житті, витоки яких тісно перепліталися з поширенням ідей європейського Просвітництва73. У той час відбувалися процеси становлення й консолідації української нації за європейським зразком, щоправ- да з національним підґрунтям, культурними, релігійними, побутовими тради- ціями. Із плином історичного процесу вкрай важливим явищем для піднесення 70 Алексієвець Л.М. Києво-Могилянська академія і європейський світ. – Тернопіль, 1999. – С.17. 71 Алексієвець М., Алексієвець Л. Історія України – органічна частина всесвітньої історії . – С.18. 72 Україна в Європі: пошуки спільного майбутнього. – С.108. 73 Там само. – С.105. Український історичний журнал. – 2020. – №5 216 Леся Алексієвець, Микола Алексієвець, Ігор Дацків національного відродження був розвиток освіти й науки та створення культурно- освітніх товариств, а згодом – перших національно-політичних об’єднань і політич- них партій, висунення державницьких програм. Помітними віхами стали участь у декабристському русі, проникнення масонства, феномен Кирило-Мефодіївського товариства, вироблення першої за своєю сутністю політичної програми українства, геній Т.Шевченка, котрий підніс на світовий рівень українську літературу, діяль- ність цілої плеяди митців, літераторів, інтелектуалів74. Відбувалася поступова трансформація від культурницько-просвітницького напряму й вимог задоволення національно-духовних потреб українців – до здобуття державницького національ- ного самовизначення75. Цивілізаційні засади продовжували залишатися впродовж XIX ст. частиною буття анексованих іноземними імперськими структурами україн- ських земель. Вони стали підвалинами досягнення віковічної мети українців – від- новлення на зорі минулого століття національної державності. Початок XX ст. означений боротьбою за незалежність Української держави, ци- вілізованим виходом у світ міжнародних відносин, застосуванням дипломатичних засобів і методів відстоювання інтересів. Український народ доби УНР піднявся на новий щабель національного буття. Перед ним відкрилися небачені до того мож- ливості для масштабних зрушень як у різних галузях внутрішньополітичного жит- тя, так і в міжнародних відносинах. Українці одним могутнім порухом наздоганяли інші нації й держави, що мали можливість еволюції впродовж століть, буквально вривалися до міжнародної спільноти як проґресивне суспільне національно-держав- не утворення76. Проте прагненням українців до власної державності на той час не судилося збутися. Нове століття ознаменувалося новими втратами й невикориста- ними можливостями, трагедіями і тріумфами, спадами та відродженням. У держа- вотворчому процесі – це потенціал Української революції 1917–1921 рр., феномен національної радянської державності, перехід від «перебудови» до проголошення незалежності України77. У складних умовах біполярного світу народ вижив. Понад те, ґенерував до світової цивілізаційної скарбниці нові проекти, витвори людсько- го духу й розуму78. Цілий світ представляє буття та діячів зарубіжного українства: М.Драгоманов, І.Багряний, І.Лисяк-Рудницький, Є.Маланюк і т. д. Українці ясніше, потужніше просувалися в європейський і світовий простір, у тому числі перемагали у спортивних змаганнях, мистецьких конкурсах, проводили їх у себе. Поряд із цим «освоювали світ» заробітчани, прагнули за кордон молодь, інтелектуали, убачаючи там кращі можливості для життя й діяльності. Коли розглядаємо історію України як єдність зі світовою, виокремимо її головного героя, закцентуємо на людському чинникові. Шість вихідців з України: І.Мечников, З.Ваксман, Р.Гофман, С.Кузнець, Ч.Шарпак, Ш.Аґнон стали лауреатами Нобелівської премії. Ф.Нансен, І.Бунін, Б.Пастернак, О.Солженіцин та інші пов’язали своє життя і творчість з українським краєм79. І у цьому контексті Україна має майбутнє. Серед відомих у світі українських інтелектуалів – родини Кістяківських, Ковалевських, Пулюя, Патонів. Власне, у кожній сфері світового наукового знання є, кого назвати. Скажімо, серед піонерів авіації, космонавтики, ноосфери це С.Корольов, І.Сікорський, В.Вернадський80. 74 Алексієвець М., Алексієвець Л. Історія України – органічна частина всесвітньої історії. – С.18. 75 Україна в Європі: контекст міжнародних відносин. – С.232. 76 Там само. – С.236. 77 Державотворчий процес в Україні, 1991–2006. – К., 2007. – С.67–139. 78 Україна: 10-й річниці незалежності присвячується. – К., 2001. 79 Левченко О. Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна. – Тернопіль, 2003. – С.60–87. 80 Там само. – С.151–153. Український історичний журнал. – 2020. – №5 217Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс Із проголошенням у 1991 р. незалежності Україна дедалі ясніше усвідомлю- вала належність до Європи та світового співтовариства, засвідчила прагнення від- найти власну європейську ідентичність, місце у світі, усвідомити себе у загальному цивілізаційному контексті, визначитися з пріоритетами в новітній системі між- народних відносин. Принципово важливим стало стрімке міжнародне визнання України та встановлення дипломатичних відносин, ствердивши, що світове співто- вариство розглядає незалежну державу як запоруку стабільності й незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Головним звучало, що країна обрала європейський шлях розбудови національної державності. Стрімке міжнародне ви- знання України з боку інших держав Європи та світу розпочалося відразу після референдуму 1 грудня81. Уже 1992 р. Україну визнали 132 держави світу, 110 із них установили дипломатичні відносини. Станом на 1 січня 2004 р. – 173 країни, майже всі держави світу-члени ООН. Активно здійснювалося відкриття диплома- тичних представництв. Світ сприйняв Україну як суверенну європейську державу. А перед нею постала низка завдань, потреба налагодження внутрішнього жит- тя, утвердження в новітній системі міжнародних відносин. «Не маючи усталено- го досвіду існування в новому суверенному статусі, Україні доводилося одночасно вирішувати принаймні два принципових питання, – зауважує С.Віднянський, – насамперед, змінити своє усвідомлення навколишнього світу, бачення власного реального місця в ньому і постійного врахування бурхливої динаміки змін ситуації на світовій арені з метою пристосування до їх наслідків, а також подання світу адекватної інформації про себе з метою забезпечення зміни ставлення до України з боку інших держав і всієї світової спільноти»82. Зазначимо, що кожна країна розвивається у стійких взаємозалежностях з ін- шими та в руслі загальноцивілізаційного розвитку. Останній ці поєднання й залеж- ності дедалі посилює. З огляду на це, важливим було визнання України не лише на двосторонньому, а й на рівні міжнародних організацій. 30 січня 1992 р. наша краї- на стала членом першої для неї європейської інституції – Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (від 1994 р. – Організація з безпеки та співробітни- цтва в Європі), а згодом, 10 березня 1992 р., приєдналася до Північноатлантичної ради зі співробітництва (з 1998 р. – Рада євроатлантичного партнерства)83. Уже на кінець 1992 р. було укладено 35 двосторонніх міжнародних договорів і 88 міжуря- дових угод84. Незалежна Україна відбулася як повноправний член світового спів- товариства, важливий чинник сучасного творення системи міжнародних відносин. Із перших кроків незалежності Україна активно розбудовує відносини з міжна- родними інституціями, бере участь у багатьох організаціях, які відіграють значну роль у житті сучасного світу, залучає громадян до різноманітних загальноєвропей- ських акцій і продовжує робити свій внесок у всесвітню історію. Так, у 1945 р. наша країна стала однією з держав-засновниць ООН. У 1991 р. розпочався новий етап у відносинах із цією потужною міжнародною організацією. Підписано 7 ключових міжнародних угод та конвенцій ООН із прав людини, разом зі 188 іншими краї- нами, які підтримали й зобов’язалися втілювати у життя «Декларацію тисячоліт- тя» та «Цілі розвитку тисячоліття», що затвердила Ґенеральна Асамблея ООН85. Україна також член багатьох міжнародних інституцій, які не належать до 81 Зовнішня політика України в умовах глобалізації. – К., 2004. – С.6–12. 82 Віднянський С. Спроба осмислення минулого України в контексті всесвітньої історії . – С.267. 83 Галик В.М. Україна в Європі і світі. – С.33. 84 Там само. 85 Україна в міжнародних організаціях. – Чернівці, 2009. – С.9. Український історичний журнал. – 2020. – №5 218 Леся Алексієвець, Микола Алексієвець, Ігор Дацків системи ООН. Серед них – Європейський банк реконструкції та розвитку (з 1992 р.), Міжнародна асоціація з питань стандартизації (з 1993 р.), Організація з безпеки та співробітництва в Європі (з 1992 р.), Міжнародна організація супутни- кового зв’язку (з 1993 р.), Парламентська асамблея Чорноморського економічного співробітництва (з 1993 р.), Рада Європи (з 1995 р.), Конференція з питань роз- зброєння (з 1996 р.), Центральноєвропейська ініціатива (з 1996 р.) та ін.86 Першою з держав пострадянського простору наша країна приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру» (8 лютого 1994 р.), інших форм співпраці, у форма- ті яких нагромаджено значний досвід трансформації відносин з Організацією Північноатлантичного договору, аж до узаконення 7 лютого 2019 р. в Конституції України. Особливе партнерство з альянсом стало важливою складовою нової сис- теми загальноєвропейської безпеки, відіграє значну роль у посиленні обороноз- датності країни, реформуванні оборони за натівськими стандартами, здійсненні демократичних реформ, сформувалося в багатоаспектний комплекс співпраці за- ради миру й безпеки на Євроатлантичному просторі87. Із перших кроків незалежності Україна успішно розбудовує відносини з Європейським Союзом, найвпливовішою інтеґраційною структурою серед євро- пейських інституцій, що відіграють провідну роль у формуванні нової архітекту- ри Європи в контексті загальносвітового цивілізаційного процесу. Співпраця з ЄС активно розвивається у сферах економіки, безпеки й оборони, юстиції, енергетики, охорони довкілля та ін. Євроінтеґраційні прагнення України стали реаліями по- літичного сьогодення, а практичні орієнтири набули втілення у сучасних умовах. Щоправда, не завжди країна зустрічає відповідний відгук або розуміння проблем. І, з іншого боку, «сьогоднішня Україна – це потенційно існуюча держава європей- ського значення, що болісно намагається знайти національну форму й зміст в еко- номічному, політичному й міжнародному плані»88. Утвердження України за майже 30 років унезалежнення стало яскравим уособленням величезних трансформацій- них зрушень в Європі та світі. Таким чином, історичний дискурс сходження України від найдавніших часів до сучасності переконливо свідчить, що вона була й залишається інтеґральною час- тиною європейської цивілізації, її розвиток відбувається в контексті загальносвіто- вих процесів. Феномени Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, епохи козаччини, національних формувань початку ХХ ст. – складові цивілізаційного розвитку. Україна й нині продовжує бути в єдиній Європі, у колі країн європей- ського світу. Питання та проблеми, заторкнуті у пропонованій статті, безумовно, не вичерпують весь спектр присутності України в європейсько-цивілізаційному про- цесі. Водночас автори вважають, що розгляд національної історії в європейському контексті дає змогу з’ясувати історичний досвід взаємодії українців з європейським світом та осягнути сьогодення й перспективи співпраці України із зарубіжними державами, виокремити та зміцнити нові реґіональні і ґлобальні життєво важли- ві тренди. Продовження наукового осмислення місця України в європейському іс- торичному процесі дасть змогу відкрити ще чимало славетних сторінок з історії української минувшини, повніше зрозуміти її багатовимірність у всесвітньо-істо- ричному контексті, загальні закономірності становлення й розвитку людської циві- лізації, пізнання її сутності, починаючи від найдавніших часів до сучасності. 86 Зовнішня політика України в умовах глобалізації. – С.12–14. 87 Алексієвець Л., Алексієвець М. Трансформація відносин України та НАТО в 1991–2019 рр.: історичний аспект // Український історичний журнал. – 2020. – №1. – С.147. 88 Віднянський С. Спроба осмислення минулого України в контексті всесвітньої історії. – С.29. Український історичний журнал. – 2020. – №5 219Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс REFERENCES 1. Aleksiievets, L. (2012). Ukraina – Yevropa – Svit: yednist u riznomanitti yak vidpovid na vyklyky XXI st. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 10, 73–178. [in Ukrainian]. 2. Aleksiievets, L.M. (1995). Kyievo-Mohylianska akademiia v istorii Ukrainy i zarubizhnykh slovianskykh krain. Ternopil. [in Ukrainian]. 3. Aleksiievets, L.M. (1999). Kyievo-Mohylianska akademiia i yevropeiskyi svit (do 365-richchia zasnuvannia Akademii). Ternopil. [in Ukrainian]. 4. Aleksiievets, L.M. (1999). Kyievo-Mohylianska akademiia u suspilnomu zhytti Ukrainy i zarubizhnykh krain (XVII–XVIII st.). Ternopil: Zbruch. [in Ukrainian]. 5. Aleksiievets, L., Aleksiievets, M. (2020). Transformatsiia vidnosyn Ukrainy ta NATO v 1991-2019 rr.: istorychnyi aspekt. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 1, 147–163. [in Ukrainian]. 6. Aleksiievets M., Aleksiievets L. (2012). Istoriia Ukrainy – orhanichna chastyna vsesvitnyoi istorii. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 9: Ukraina – Yevropa – Svit: tvorymo istoriiu Razom. Prysviachuietsia Yevro – 2012, 13–22. [in Ukrainian]. 7. Aleksiievets, M., Seko, Ya. (2009). Tsyvilizatsiini aspekty evoliutsii ukrainskoi zovnishnoi polityky v period nezalezhnosti. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 3, 11–23. [in Ukrainian]. 8. Artiomov, I.V. (2008). Ukrainskyi vymir yevropeiskoi ta yevroatlantychnoi intehratsii. Uzhhorod: Lira. [in Ukrainian]. 9. Chadiuk, M. (2020). Ukrainska arkheolohiia: etap i perspektyvy. Den, 32-33, 21–22 liutoho. [in Ukrainian]. 10. Chekalenko, L. (2011). Zovnishnia polityka Ukrainy (vid davnikh chasiv do nashykh dniv). Kyiv: Kondor. [in Ukrainian]. 11. Cherniakov, I.T. (1993). Mistse trypilskoi kultury v starodavnii istorii. Arkheolohiia, 3, 7–8. [in Ukrainian]. 12. Halchynskyi, A.S. (2002). Ukraina na perekhresti heopolitychnykh interesiv. Kyiv: Znannia Ukrainy. [in Ukrainian]. 13. Halyk, V.M. (2013). Ukraina v Yevropi i sviti. Kyiv: Znannia. [in Ukrainian]. 14. Hevko, V. (2009). Ukraina v konteksti tendentsii suchasnoho svitovoho rozvytku. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 3, 78–82. [in Ukrainian]. 15. Hevko, V. (2018). Ukraina i Polshcha: vid kolizii mynuloho do spilnykh yevropeiskykh tsinnostei. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 11, 113–129. [in Ukrainian]. 16. Kraliuk, P. (2020). Donka velykoho kniazia. Yevropeiskyi shliakh korolevy Anny Kyivskoi. Den, 22-23, 21–22 liutoho. [in Ukrainian]. 17. Kudriachenko, A.I. (2009). Ukraina v Yevropi: poshuky spilnoho maibutnioho. Kyiv: Feniks. [in Ukrainian]. 18. Kudriachenko, A.I. (2010). Kulturno-tsyvilizatsiinyi prostir Yevropa i Ukraina: osoblyvosti stanovlennia ta suchasni tendentsii: kolektyvna monohrafiia. Kyiv: Ukraina. [in Ukrainian]. 19. Kudriachenko, A.I. (2011). Ukraina v Yevropi: kontekst mizhnarodnykh vidnosyn. Kyiv: Feniks. [in Ukrainian]. 20. Kyrydon, A. (2008). Yevrointehratsiinyi kurs Ukrainy: adekvatnist realii zovnishnopolitychnoho vyboru. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 1, 270–277. [in Ukrainian]. 21. Levchenko, O. (2003). Nobelivska intelektualna elita i Ukraina. Ternopil. [in Ukrainian]. 22. Levytska, N.M. (2011). Istoriia Ukrainy. Ukraina v sviti: istoriia i suchasnist. Kyiv: Kondor. [in Ukrainian]. 23. Lytvyn, V.M. (2012). Istoriia Ukrainy. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 24. Makar, Yu. (2008). Zovnishnia polityka Ukrainy: namiry i realii. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 1, 189–198. [in Ukrainian]. 25. Makar, Yu.I. (2009). Ukraina v mizhnarodnykh orhanizatsiiakh. Chernivtsi: Prut. [in Ukrainian]. 26. Melnykova, I. (1995). Bilia dzherel formuvannia zovnishnoi polityky suverennoi Ukrainskoi derzhavy. Mizhnarodni zviazky Ukrainy: naukovi poshuky i znakhidky, 5, 11–12. [in Ukrainian]. 27. Pavlovskyi, M. (2001). Stratehiia rozvytku suspilstva: Ukraina i svit: Ekonomika, politolohiia. Kyiv: Tekhnika. [in Ukrainian]. 28. Plohij, S. (2016). Brama Europy. Kharkiv. [in Ukrainian]. 29. Rafalskyi, О.О., Kalakura, Ya.S., Kotsur, V.P., Yurii, M.F. (2020). Antropolohichnyi kod ukrainskoi kultury i tsyvilizatsii (u 2 kn.). Kyiv: IPiEND im. І.F.Kurasa NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. 30. Shcherbak, Yu. (2003). Ukraina: vyklyk i vybir. Perspektyvy Ukrainy v hlobalizovanomu sviti XXI st. Kyiv: Dukh i Litera. [in Ukrainian]. 31. Shmorhun, O. (2011). Tsyvilizatsiina identychnist Ukrainy: teoretychni ta politychni zasady. Ukraina v Yevropi: kontekst mizhnarodnykh vidnosyn, 100–118. Kyiv: Feniks. [in Ukrainian]. 32. Skurativskyi, V. (1992). Ukraina – via Yevropa. Suchasnist: Literatura, nauka, mystetstvo, politolohiia, suspilne zhyttia, 6, 144. [in Ukrainian]. 33. Smoliy, V.A. (2007). Derzhavotvorchyi protses v Ukraini, 1991–2006. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 34. Sych, O. (2009). Problema tsyvilizatsiinoho vyboru v Tsentralnii ta Skhidnii Yevropi: persha sproba. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 2, 13–25. [in Ukrainian]. 35. Tereshchenko, Yu.I. (1996). Ukraina i yevropeiskyi svit: Narys istorii vid utvorennia Starokyivskoi derzhavy do kintsia XVI st. Kyiv: Perun. [in Ukrainian]. 36. Tkachenko, V. (2014). Ukraina: ispytaniie maidanom. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 13, 127–162. [in Russian]. 37. Tolochko, O.P., Tolochko, P.P. (1998). Kyivska Rus. Ukraina kriz viky, IV. Kyiv. [in Ukrainian]. 38. Udod, A., Yurii, M. (2011). Tsyvilizatsiinyi vymir Ukrainy mizh Skhodom i Zakhodom. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 5(2), 12–29. [in Ukrainian]. 39. Vasylenko, S.D. (2000). Ukraina: Heopolitychni vymiry v zahalnoyevropeiskomu protsesi. Odesa: ODMA. [in Ukrainian]. 40. Vidnianskyi, S. (2008). Sproba osmyslennia mynuloho Ukrainy v konteksti vsesvitnoi istorii. Ukraina – Yevropa – Svit: Mizhnarodnyi zbirnyk naukovykh prats. Seriia: Istoriia, mizhnarodni vidnosyny, 1, 257–269. [in Ukrainian]. 41. Vidnianskyi, S. (2016). Yevropeiska polityka Ukrainy: osnovni etapy, problemy ta perspektyvy realizatsii. Mizhnarodni zviazky Ukrainy: naukovi poshuky i znakhidky, 9–40. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. 42. Vidnianskyi, S.V. (1998). Ukraina v yevropeiskykh mizhnarodnykh vidnosynakh. Naukovyi zbirnyk. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. 43. Vidnianskyi, S.V. (2001). Ukraina i Yevropa (1990–2000 rr.) Ukraina v mizhnarodnykh vidnosynakh z krainamy Tsentralnoi ta Pivdenno-Skhidnoi Yevropy. Anotovana istorychna khronika (2001). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Український історичний журнал. – 2020. – №5 220 Леся Алексієвець, Микола Алексієвець, Ігор Дацків 44. Vidnianskyi, S.V. (2001). Ukraina v mizhnarodnykh vidnosynakh z krainamy-chlenamy Yevropeiskoho Soiuzu. Anotovana isto- rychna khronika. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. 45. Vidnianskyi, S.V. (2003). Ukrainske pytannia v mizhvoiennii Polshchi: osnovni problemy y napriamky naukovykh dos- lidzhen u suchasnii vitchyznianii istorychnii nautsi. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 2, 39–55. [in Ukrainian]. 46. Vidnianskyi, S.V. (2004). Zovnishnia polityka Ukrainy v umovakh hlobalizatsii. Anotovana istorychna khronika mizhnarodnykh vidnosyn (1991–2003). Kyiv: Heneza. [in Ukrainian]. 47. Vidnianskyi, S.V. (2020). Ukraina v istorii Yevropy u XIX – pochatku XX st.: istorychni narysy. Kyiv. [in Ukrainian]. 48. Vidnianskyi, S.V., Martynov, A.Yu. (2019). Ukraina i svit. Novitnia doba. Entsyklopediia istorii Ukrainy. Tom «Ukraina – ukraintsi». Kn.2. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 49. Yurii, M.F., Aleksiievets, L.M., Kalakura, Ya.S., Udod, O.A. (2012). Ukraina naidavnishoho chasu – XVIII st.: tsyvilizatsiinyi kontekst piznannia. Kn.1. Kyiv; Chernivtsi; Ternopil: Aston. [in Ukrainian]. 50. Yurii, M.F., Aleksiievets, L.M., Kalakura, Ya.S., Udod, O.A. (2012). Ukraina XIX – pochatku XX st.: tsyvilizatsiinyi kontekst piznannia. Kn.2. Kyiv; Chernivtsi; Ternopil: Aston. [in Ukrainian]. 51. Zashkilniak, L. (2005). Ukrainsko-polski stosunky v XX st. Ukraina: kulturna spadshchyna, natsionalna svidomist, derzhav- nist, 13: Ukraina u Druhii svitovii viini: ukrainsko-polski vidnosyny, 3–22. [in Ukrainian]. Lesia Aleksiievets Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Professor at Department of World History and Religious Studies, V.Hnatyuk Ternopil National Pedagogical University (Ternopil, Ukraine), lmalex@tnpu.edu.ua ORCID: https://orcid.org/0000-0002-0030-3314 Mykola Aleksiievets Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Professor at Department of World History and Religious Studies, V.Hnatyuk Ternopil National Pedagogical University (Ternopil, Ukraine), malexiyevets@tnpu.edu.ua ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6128-0438 Ihor Datskiv Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Head at Department of International Relations and Diplomacy, West Ukrainian National University (Ternopil, Ukraine), idatskiv@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8359-3937 Ukraine – Europe: The Civilizational-and-Historical Discourse Abstract. The aim of the study is the determination and showing the main aspects of historical discourse of Ukraine in the context of the European process, its European identity and evolution of relations with foreign countries and institutions, the forthcoming to the European values, the disclosure of the course to the European integration and the Ukrainians’ aspirations for the unity with the European peoples’ community. The methodology of the research work is a set of scientific principles of historical research (historicism, objectivity), general scientific (analysis, synthesis, induction, deduction, analogy, comparison, abstraction, generalization), special-historical (synchronous, chronological, method of periodization, comparative-historical, retrospective, system-structural, typological) methods. The authors adhere to the civilizational, interdisciplinary and comprehensive approaches to the historical discourse of Ukraine in the world-historical context on the basis of the holistic use of sources on the issue. The scientific novelty. The work demonstrates the author’s view of the European context of Ukrainian history from ancient times to the present, continues the research on the problems of Ukraine’s interaction with European countries, shows its place and role in the contemporary system of European development and establishes the thesis on the unity of Ukraine’s history with the European one, and hence global. Conclusions. In the authentic and increasingly interconnected world, Ukraine has been and is an organic component of European civilization, historically evolving and forming a matrix of common destinies of European peoples. Over the centuries, the history of Ukraine has been revealing the turning points in the history of Europe, and the civilizational-European discourse of our country’s progress convincingly proves over centuries of history that its development took place in the interaction with the world historical process and has gained no alternativeness in the modern era of independence. The European vector of Ukraine remains a natural manifestation of the national statehood development. Keywords: Ukraine, Europe, civilization, historical discourse, European world, modernity.

Україна – Європа: цивілізаційно-історичний дискурс

Institution

Ähnliche Einträge