Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.)
Рецензія на книгу: Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2020. – 1020 с....
Збережено в:
| Дата: | 2020 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2020
|
| Назва видання: | Український історичний журнал |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179906 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.) / І. Гирич // Український історичний журнал. — 2020. — Число 6. — С. 219-225. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-179906 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1799062021-07-02T01:26:36Z Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.) Гирич, І. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2020. – 1020 с. 2020 Article Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.) / І. Гирич // Український історичний журнал. — 2020. — Число 6. — С. 219-225. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179906 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії й огляди Рецензії й огляди |
| spellingShingle |
Рецензії й огляди Рецензії й огляди Гирич, І. Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.) Український історичний журнал |
| description |
Рецензія на книгу: Кот С.
Повернення і реституція культурних
цінностей у політичному та культурному
житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.). –
К.: Інститут історії України НАН України, 2020. – 1020 с. |
| format |
Article |
| author |
Гирич, І. |
| author_facet |
Гирич, І. |
| author_sort |
Гирич, І. |
| title |
Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.) |
| title_short |
Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.) |
| title_full |
Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.) |
| title_fullStr |
Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.) |
| title_full_unstemmed |
Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.) |
| title_sort |
кот с. повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті україни (хх – поч. ххі ст.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2020 |
| topic_facet |
Рецензії й огляди |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179906 |
| citation_txt |
Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.) / І. Гирич // Український історичний журнал. — 2020. — Число 6. — С. 219-225. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT giričí kotspovernennâírestitucíâkulʹturnihcínnostejupolítičnomutakulʹturnomužittíukraínihhpočhhíst |
| first_indexed |
2025-07-15T19:15:22Z |
| last_indexed |
2025-07-15T19:15:22Z |
| _version_ |
1837741562639941632 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2020. – №6
Проблема переміщення культурних цінно-
стей і їх повернення в Україну одна з най-
важливіших питань історичної політики в
галузі формування національної ідентич-
ності громадян. Цій проблемі присвячено
монографію Сергія Кота – на сьогодні най-
кращого в Україні фахівця з історичного
аспекту культурної реституції. Юридичними
моментами реституції у нас тривалий час за-
ймався науковець-юрист В.Акуленко1. Різні
історичні аспекти як самої проблеми загалом
та окремих структурних частин її цікавили О.Нестулю2, який вивчав питання за-
гибелі й вивезення церковних цінностей. С.Білокінь досліджував діяльність тор-
гзинів і продаж ними творів церковного мистецтва та долею музею П.Потоцького
в лаврському містечку3. Ю.Савчук писав про українські культурні цінності, які
потрапили до музеїв західних країн. Зокрема про козацькі клейноди у Швеції4.
Архівні переміщення цікавили П. Ґрімстед, Г.Боряка, Л.Дубровіну, Л.Лозенко5.
Але найбільше і найплідніше в ділянці переміщення українських культур-
них цінностей працював науково протягом останнього тридцятиліття саме С.Кот.
1 Акуленко В.І. Збереження та захист історичних пам’яток на Україні в роки Великої Вітчизняної війни //
Український історичний журнал. – 1973. – №5. – С.107–113; Його ж. Міжнародне право охорони культурних
цінностей та його імплементація у внутрішньому праві України. – К., 2013; Його ж. Реституція культур-
них цінностей // Юридична енциклопедія: У 6 т. – Т.5. – К., 2001. – С.298–299; Його ж. Реституція культурних
цінностей між Україною і Польщею (за мирним договором 1921 р.) // Праці Центру пам’яткознавства НАН
України і УТОПІК. – Вип.9. – К., 2006. – С.3–20; Його ж. Україна – Польща: міжнародно-правові проблеми
і перспективи повернення культурних цінностей (1944–2006 рр.) // Праці Центру пам’яткознавства НАН
України та УТОПІК. – Вип.10. – К., 2006. – С.3–18; Вип.11. – К., 2007. – С.5–26.
2 Нестуля О., Нестуля С. Українські культурні цінності в Росії: спроба діалогу про повернення: 1930. – Полтава,
2006; Нестуля О. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні (доба Центральної
Ради, Гетьманщини, Директорії). – К.; Полтава, 1994; Його ж. Доля церковної старовини в Україні: 1917–
1941 рр. – Ч.1–2. – К., 1995; Його ж. Культурна комісія при делегації України на мирних переговорах з Росією:
хроніка діяльності. – Полтава, 1993; Нестуля О., Нестуля С. Українські культурні цінності в Росії: На шляху
до діалогу: 1926–1930. – Полтава, 2002.
3 Білокінь С. Масовий терор як засіб управління в СРСР (1917–1941 рр.): Джерелознавче дослідження. –
Т.2. – К., 2017. – С.286–288; Його ж. «Музей України. Збірка П.Потоцького»: Доба, середовище, загибель. – К.,
2002. – С.57–121.
4 Савчук Ю.К. Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького у колекціях музеїв Європи
(пошук, знахідки, атрибуція). – К., 2006.
5 Боряк Г.В. Проблеми переміщених архівів і спільної культурної спадщини України та Польщі: ініціативи
українсько-польської групи експертів з питань архівної спадщини // Вісник Державного комітету архівів
України. – Вип.1(5). – К., 2001. – С.79–82; Боряк Г.В., Дубровіна Л.А. Дослідження історії переміщення
книжкової культурної спадщини України в період Другої світової війни // Бібліотеки Києва під час нацистської
окупації (1941–1943). – К., 2004. – С.36–58; Грімстед П., Боряк Г. Доля українських культурних цінностей під
час Другої світової війни: винищення архівів, бібліотек, музеїв. – Л., 1992; Лозенко Л. Архівні втрати України:
вивезене до Росії // Пам’ятки України. – 1994. – №3/4.
кот С.
повеРнення І РеСтитуцІя культуРних
цІнноСтей у полІтичному та культуРному
життІ укРаїни (хх – поч. ххІ Ст.). –
к.: ІнСтитут ІСтоРІї укРаїни нан укРаїни,
2020. – 1020 С.
Український історичний журнал. – 2020. – №6
220 Рецензії й огляди
До того ж займався він і практичною діяльністю в цьому напрямі, бувши заступ-
ником в Комітеті з повернення культурних цінностей в Україну при Кабінеті
Міністрів України. С.Кот – автор монографії, пов’язаної з питаннями повернення
на Батьківщину незаконно вивезених у Російську Федерацію мозаїк і фресок Ми-
хайлівського Золотоверхого монастиря. Він повернув в Україну архівні культурні
цінності, пов’язані з життям О.Довженка. У 1990–2000-х рр. С.Кот багато друкував-
ся з найрізноманітніших проблем реституції у фаховому пам’яткознавчому жур-
налі «Пам’ятки України».
Автор слушно відзначає, що культурно-історичні цінності формують національ-
ну ідентичність людини. І саме як такий компонент вони є частиною гуманітарної
політики держави, пов’язані з питаннями асиміляції тих теренів Європи і світу, які
потрапляли в колоніальну залежність від метрополій. А отже загарбник усіх часів
дбав про вивезення знакових культурних цінностей, які пов’язані з історичною
пам’яттю загарбаної нації. Коло цих предметів дуже різноманітне: від символів
влади правителів (корона, булава, прапор) до духовних реліквій (найшанованіші
ікони, частини тіл правителів та їхні особисті речі), державних архівів, цінних кни-
жок, мистецьких артефактів, археологічних знахідок тощо.
Позбавити історичної пам’яті означало розпочати процес денаціоналізації
захоплених теренів. Тому загарбник дбав про вивезення таких предметів, у яких
захований духовний зміст часів незалежності, боротьби із завойовниками. У часи
нападів угорська еліта намагалася зберегти корону Св. Іштвана (її навіть перехо-
вували в Мукачівському замку в теперішній Україні) – першого християнського
короля угорського народу, і ця корона сьогодні є найшанованішим предметом, сим-
волом національної державності у стінах угорського парламенту. Росіяни, приєд-
навши Литву, подбали про вивезення Литовської метрики – державного архіву Ве-
ликого князівства Литовського – до російської столиці, а палац литовських князів у
Вільнюсі зруйнували, щоб стерти пам’ять про колишніх володарів і не нагадувати
литовській нації про часи незалежності. Реґіони Речі Посполитої, що потрапили
під російську займанщину, зазнавали тотальне нищення саме будівель, що сим-
волізували самоврядування й добу маґдебурзького права. Наприклад, до таких
зліквідованих споруд потрапила Київська подільська ратуша початку ХVIII ст.,
а приводом стала пожежа 1811 р.
З окупацією Чехословаччини були вилучені зі своїх місць зберігання у Празі
Музей визвольної боротьби України 1917–1921 рр., а його експонати вивезені у
секретні архіві Росії під Москвою. Не можна було залишати для вільного огляду та
наукового використання артефакти збройної боротьби українців проти російських
більшовиків. На щастя, архіви еміґраційних українських установ потрапили до
Києва на секретне зберігання разом із бібліотекою Українського вільного універ-
ситету у Празі. І тепер це найцінніші фонди НДБ Держархіву та ЦДАВО України.
Для самоусвідомлення своєї державної традиції визискувані нації дбали про
якнайскорше повернення на Батьківщину вивезених культурних цінностей націо-
нального значення. І литовці повернули собі Литовську метрику, а після 1991 р.
відразу відновили палац литовських князів у Вільнюсі. Проблема реституції має
важливе, а часто ключове політичне значення у сфері духовного буття нації. І про
це пише С.Кот, коли говорить про втрати українських культурних цінностей, пов’я-
заних із давньою князівською державою з центром у Києві та Галицько-Волинсь-
кою державою на західних землях. Культурні артефакти України-Руси опинилися
в Москві й Петербурзі зовсім не випадково, адже треба було довести тезу про «єди-
ний народ» і «ретрансляцію» влади від Києва до Москви, а цьому мали слугувати
Український історичний журнал. – 2020. – №6
221Рецензії й огляди
державні артефакти – міфічна київська «шапка Мономаха», ікона Володимирської
(Вишгородської) Божої матері, викрадена Андрієм Боголюбським із підкиївського
Вишгорода ще у ХІІ ст., яка стала духовним символом російської нації та її держав-
ної міці протягом 800 років існування.
Символічно, що святими символами двох сусідніх націй: росіян і поляків, котрі
сотні років тримали українські землі у своїй власності, стали українські ікони, які
світом давно сприймаються як «російські» й «польські» національні артефакти:
Белзька ікона Божої матері (Ченстоховська) та ікона Володимирської Божої матері
з Троїце-Сергієвої лаври. На жаль, про польську святиню С.Кот не згадує, а така
паралель ніби напрошується сама собою. Ще одна українська святиня – Холмська
ікона Божої Матері – витвір ХІ ст. грецьких майстрів, віднайшлася лише зі здобут-
тям Україною незалежності та перебуває тепер у музеї Волинської ікони в Луцьку.
Якщо якась святиня чужого народу не може бути привласнена, вона має бути, на
думку окупантів, знищена. А тому й ховали цю ікону від влади прості українці
впродовж усього повоєнного періоду до відновлення незалежності.
Українська еліта, як еліта інших країн, розуміла духовну силу предметів,
що втілюють ідею своєї національної державності. Тому корона українського ко-
роля Данила Романовича стала митрою перемишльських українських єпископів
у ХІІІ–ХІХ ст. Через те, що козацтво й українська шляхта були продовжувача-
ми державного життя київських князів ІХ–ХІІІ ст., київський митрополит Петро
Могила, розриваючи старі могили у князівських соборах, виставляв для огляду
сучасників, для підняття їхнього духу і доказів прав на державність, у ХVII ст.
голову св. Володимира, шиферну труну княгині Ольги та відновлював служби у
символічних місцях старої Київської держави – Десятинній церкві, Софійському
соборі. Києво-Печерську лавру перетворив на духовний центр державного життя.
Українська незалежна православна церква до 1686 р. під керівництвом Петра Мо-
гили, Сильвестра Косова, Інокентія Ґізеля, Варлаама Ясинського та за допомоги
І.Мазепи й інших гетьманів творила культ печерських святих, перетворюючі мо-
настирські печери на своєрідний національний пантеон. Уже в комуністичний час
опиниться в Москві й загадково зникне («загубиться») голова князя Володимира з
Успенського собору, яку передали на тимчасове зберігання на час антропологічної
реконструкції її відомим скульптором-антропологом М.Герасимовим. Але чи ви-
падково? Чи випадково вивезені на тимчасове експонування до Москви мозаїки
Михайлівського Золотоверхого опинилися «найстаршими живописними полотна-
ми» в московській Третьяковській ґалереї? Питання риторичні. Звісно, такою була
логіка політики загарбника й у 1930-х рр.
Визискувана нація передусім визискується в духовно-мистецькій сфері, вона
втрачає на корись метрополії свої історичні реліквії, що символізують її культурну
спроможність як держави в минулому. І на цьому наголошує та наводить пере-
конливі прикладі С.Кот. Він згадує Володимирську ікону, про яку йшлося вище,
Остромирове Євангеліє (1056 р.), Київську псалтир (1397 р.) та інші предмети –
символи старої української держави.
До польських музеїв Кракова, наводить далі приклади С.Кот, потрапив зна-
менитий Збручанський ідол – символ культурної спадщини України доісторичних
часів (Краківський археологічний музей), шабля гетьмана П.Сагайдачного (Музей
на Вавелі), Б.Хмельницького (Музей Чарторийських). Прапори Війська Запорозь-
кого – клейноди козацької держави ХVІІ–ХVIII ст. сьогодні перебувають на збе-
реженні в Національному музеї воєнної історії Швеції, яка їх вивезла з Польщі у
часи «Потопу». Натомість до Росії, у Збройову палату Кремля як військові трофеї
Український історичний журнал. – 2020. – №6
222 Рецензії й огляди
потрапили прапори семи українських гетьманів: Б.Хмельницького, І.Виговського,
І.Брюховецького, Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи, Д.Апостола.
Особливо не щастило археологічним знахідкам із теренів України, вони майже
всі потрапляли до імперських центрів, адже до кінця ХІХ ст. в українських містах
(принаймні Росії) забороняли відкривати музеї. Не випадково ж у Т.Шевченка виз-
рів образ «розритої могили», яку «москаль» розриває та не своє шукає. У комуні-
стичний час офіційні літературознавці трактували це як «нерозуміння» Кобзарем
значення археологічних досліджень. Хоч насправді йому йшлося про втрату для
української нації скарбів власного минулого.
Усе знайдене впродовж позаминулого й початку минулого століть, від часів
скіфських і до князівських, опинялося в петербурзькому Ермітажі, московському Істо-
ричному музеї або в музеях Відня як центру приєднаних західноукраїнських земель
колишньої Польщі. С.Кот згадує знаменитий Міхалковський скарб із Тернопільщини,
що потрапив до Віденського археологічного музею. А Мельгуновський скарб (прізви-
ще ґенерал-ґубернатора півдня України), що складався з грабіжницьки розкопаного
скіфського кургану, потрапив в Ермітаж. Можна додати цілий список вивезених з
України результатів розкопок російських археологів упродовж ХІХ – початку ХХ ст.
Це і срібники та златники великого київського князя Володимира, і різноманітні при-
краси з дорогоцінних матеріалів (знамениті київські колти), мечі, військова амуніція
тощо. Списки цих втрачених для України речей можемо прочитати у знаній кожному
києвознавцеві книзі петербурзького археолога М.Карґера «Древній Київ».
Автор монографії наводить приклад про те, що навіть у небагатій за мірками
Європи культурній спадщині українських правителів було чим пишатися. Фран-
цузький дипломат Ж.Балюз свідчив, що бачив у палаці І.Мазепи в Батурині велике
зібрання зброї. Була в гетьмана й солідна бібліотека. Усе, що не знищила пожежа
при захопленні міста московським військом у 1708 р., було вивезено О.Меншико-
вим до Петербурґа, у тому числі срібний хрест П.Сагайдачного та шабля І.Мазепи
(1667 р.), що згодом потрапила до музею у Царському Селі.
Наводить у своїй книзі С.Кот й інше джерело вивезення культурних цінно-
стей – колекції приватних колекціонерів, які також потрапляли не до українських
музейних сховищ, позаяк таких не було, а до імператорських музеїв Петербурґа та
Москви. Це і знахідки чернігівського археолога Д.Самоквасова – результати роз-
копок 400 курганів, у тому числі знаменитої Чорної Могили. Це і праця відомо-
го гуртка творця Рум’янцевської бібліотеки Москви М.Рум’янцева, який збирав з
України археологічні знахідки, рідкісні видання та рукописи для своїх московсь-
ких колекцій. Зокрема потрапив до нього й так званий Анненковський скарб курсь-
кого поміщика, який купив садибу на місці Десятинної церкви та по-варварському
розкопував територію, шукаючи «скарби» київських князів. Розповідали, як його
діти бігали з мішками із золотими і срібними предметами як дитячими забавками,
накраденими фактично в українського народу й вивезеними потім до Москви.
Звісно, були й українські колекціонери, котрі дбали про збереження україн-
ського минулого в Україні. В.Тарновський створив такий музей козацьких старо-
житностей, але Києву його подарувати не вдалося, російська влада міста цього не
хотіла допускати. Довелося перевести його до провінційного Чернігова. І музей цей,
поряд із Міським музеєм старожитностей М.Біляшівського в Києві та Національ-
ним музеєм Андрея Шептицького у Львові, виконував функції протонаціональних
державних українських музеїв. В.Тарновський мав у своєму зібранні особисті речі
гетьмана І.Мазепи (кобзу), рукописи творів Т.Шевченка, П.Куліша. Але контролю-
вати відтік культурних цінностей з України ці заклади не мали можливості.
Український історичний журнал. – 2020. – №6
223Рецензії й огляди
Книга С.Кота – це своєрідний підсумок його важливої наукової й держав-
но-культурної праці на ниві фіксації фактів та організації повернення істори-
ко-культурних цінностей в Україну. А про це автор уже багато писав упродовж
минулого тридцятиріччя6.
Розпочинається його монографія з історіографії та огляду джерел проблем по-
вернення культурних цінностей. Важливим є теоретично-методологічний розділ
про те, що таке «культурні цінності», «незаконно вивезені культурні цінності», «ре-
ституція культурних цінностей». Автор слушно відзначає, що історичні цінності
минулого формують історичну колективну пам’ять народу, і мають вирішальний
вплив на формування національної самоідентичності. Наводить світовий досвід
цієї проблеми. Не все можливо повернути державам, що виникли на уламках ко-
лишніх світових імперій, але такі приклади є, і дуже багато. Автор розповідає про
картини й архіви єврейських культурних діячів, які після Другої світової війни
були повернуті їхнім нащадкам, або випадки, як національного значення арте-
факти після ста років перебування в берлінських музеях поверталися, приміром, із
Німеччини до сучасної Туреччини.
Далі С.Кот звертається до прикладу України, говорить про втрати культур-
них цінностей. Розпочинає від культурних втрат у роки Першої світової війні та
Української революції. А докладна оповідь на цю проблему розпочинається з по-
стання новітньої української державності в 1917–1918 рр. Ще не було проголоше-
но III й IV універсалів Центральної Ради, а вже розпочалося укладання реєстрів
культурних цінностей України, котрі перебували в російських музеях, архівах,
книгозбірнях, різноманітних державних зібраннях. І мали до цього відношен-
ня будівничі національної держави та культури, історики, музейники, архівісти:
М.Грушевський, М.Біляшівський, Д.Антонович, Г.Павлуцький, В.Модзалевський,
В.Міяковський та ін. Відразу виникло питання в першу чергу повернення козаць-
ких клейнодів як національно-державного скарбу українського народу. За тим –
і археологічних скарбів, у тому числі скіфського золота з курганів степової Украї-
ни (Чортомлицького, Солохи, Переп’ятихи, Перещепинського скарбу, Чорної моги-
ли). Також укладалися списки предметів києворуської доби: монети з тризубами
та артефакти, пов’язані з київськими князями. Українські вчені, ідучи за логікою
московських книжників і російської імперської ідеології, навіть хотіли повернути
артефакти, що стосувалися знаменитої «шапки Мономаха». Із козацьких культур-
них цінностей ішлося про начіння козацьких церков на Січі та корогви запорізь-
ких паланок, які зберігалися в петербурзьких Преображенському й Казанському
соборах, про українські гармати з ливарними знаками І.Мазепи.
Ішлося також і про повернення картин, написаних українськими художника-
ми, якщо там заторкувалася українська тематика або просякнутих українським
національним духом. Згадувалися полотна Д.Левицького, В.Боровиковського,
А.Лосенка, М.Ге, І.Рєпіна. К.Маковського та ін. Щодо українських архівів у Москві
й Петербурзі, вітчизняні державні діячі та вчені вимагали повернути рукописи
6 Кот С., Коренюк Ю. Михайлівські пам’ятки в російських музеях // Пам’ятки України. – 1999. – №1. – С.63–67;
Їх же. Спадщина Михайлівського собору в Третьяковській галереї: версії і документи // Там само. – 2004. – №2;
Кот С. Як поверталися наші клейноди: З історії правового врегулювання проблеми українських культурних
цінностей в Росії // Хроніка-2000. – Вип.27/28. – К., 1998; Його ж. Шукаючи втрачені клейноди: у справі
повернення й реституції культурних цінностей українського козацтва // Пам’ятки України. – 2007. – №2. –
С.86–119; Його ж. Реліквії українського козацтва в контексті українсько-російських переговорів щодо обміну
та повернення культурних цінностей (20-ті – 30-ті рр. ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 2009. –
№1. – С.129–143; Його ж. Українські культурні втрати під час Другої світової війни // Розбудова держави. –
1996. – №4; Його ж. Зруйнування Успенського собору Києво-Печерської лаври (3 листопада 1941 р.): версії //
Український історичний журнал. – 2011. – №6. – С.122–151.
Український історичний журнал. – 2020. – №6
224 Рецензії й огляди
Єпіфанія Славинецького, Арсенія Мацієвича, Дмитра Ростовського, Мелетія Смо-
трицького, Петра Могили та ін.
І поки центральна влада не зміцнилася, а в Києві була ще національно-україн-
ська влада проблеми реституції вирішувалися. Звісно, більшість речей росіяни не
збиралися повертати, але питомо українські предмети й архіви були принципово
визначені на повернення. Утім у Росії прийшли до влади більшовики й перемо-
вини про повернення культурних цінностей перетворилися на поновне вивезення
цих цінностей. Розпочалася вакханалія боротьби з церквою та релігією під претек-
стом допомоги голодуючим. І від цього постраждало передусім українське релігій-
не мистецтво. Автор пише, як, наприклад, у пошуках цінностей зруйнували родин-
ний склеп Апостолів у Спаській церкві містечка Великі Сорочинці, осквернивши
прах гетьмана Д.Апостола, його дружини та нащадків. При цьому знахідки комісії
склали лише чотири персні (один – із монограмою гетьмана) та хрестик з його шиї.
Характерним явищем було нищення неоціненних художньо-історичних витворів
перед відправкою до Москви та перетворенням їх на брухт. З ікон здирали оправи,
а дошки з розписами палили. Лиха доля не оминала найвизначніших реліквій –
з оправи ікони Божої Матері Успенського собору Києво-Печерської лаври видов-
бали понад 200 діамантів, які разом із золотими ризами згодом було продано до
Канади. Рятували від знищення церковні цінності видатні українські мистецтвоз-
навці Ф.Ернст і Д.Щербаківський. Але вберегти вдалося дуже мало. Не все анонім-
но продавалося через антикварні магазини і «торгзіни». Дещо з вилученого опиня-
лося в російських музеях Москви, Петрограда.
Зі зміцненням влади місцевих комуністів у період коренізації 1920-х рр. знову
постало питання повернення культурних цінностей. У 1926 і до 1930 рр. завдя-
ки заходам Д.Багалія, В.Романовського, В.Міяковського, М.Макаренка та інших в
Україну з Ермітажу вдалося повернути козацькі клейноди, архіви двох Малоросій-
ських колеґій, полкових і сотенних канцелярій Лівобережжя, Рум’ян цев ський опис
Малоросії, особові архіви О.Кістяковського, П.Житецького тощо. Із Петрограда до
України переїхала колекція П.Потоцького під назвою «Музей України». Усе це було
можливе за влади націонал-комуністів, коли УСРР ще зберігала певну політичну
суверенність у межах СРСР.
Паритетність домовленостей між республіками зникла за доби сталінського
тоталітаризму, коли вже не потрібно було повертати Україні її культурні цінності,
адже вона втратила навіть фікцію державної суб’єктності. Навпаки, розпочалося
полювання та знищення тих діячів, які такої реституції домагалися.
У 1930-х рр. Україна знову почала втрачати свої культурні цінності через
проведення у столиці «країни Рад» різних музейно-мистецьких акцій. Експонати
українських музеїв вивозилися (і то найцінніші, приміром фрески й мозаїки зруй-
нованого Михайлівського Золотоверхого собору), але назад уже не поверталися.
Далі С.Кот розповідає про долю культурних цінностей у період Другої світо-
вої війни. Більшість втрат пов’язані з різного роду мародерством – як німецьких
окупантів, так і радянських військ під час перевезення цінностей у глибокий тил
СРСР. Велика кількість речей музейного фонду, опинившись у російських схови-
щах, не завжди поверталися на місця свого попереднього довоєнного зберігання.
Частина культурних цінностей потрапила на Захід, і теж не все повернулося. Де-
які музейні й архівні експонати вивезли з собою співробітники українських му-
зеїв під німецькою окупацією, тікаючи на Захід від репресивних органів. Саме та-
ким чином у США опинилися мощі Ярослава Мудрого з його софійської гробниці.
У роки війни траплялися дивовижні парадокси, коли гинули архіви, що вивози-
Український історичний журнал. – 2020. – №6
225Рецензії й огляди
лися на Схід, а архівні зібрання з теренів Німеччини та країн Центрально-Східної
Європи після поразки нацистів поверталися вцілілими.
Інтерес до проблем реституції культурних цінностей відродився з відновленням
української державності в 1991 р. І багато речей у 1990–2000-х рр. було повернуто
із Західної Європи й Північної Америки (приміром, твори родини Кричевських,
особисті речі С.Лифаря, архів і картини В.Винниченка, папери П.Скоропадсько-
го тощо). Проте майже нічого не вдалося повернути з Росії. Проблема реституції
охоплює й ті речі, які опинилися в бібліотеках та архівосховищах України (скажі-
мо, збірку Оссолінських у Львові вимагає повернути Польща, було повернуто до
Німеччини архів С.Баха). Про досвід України з обміну й повернення культурних
цінностей ідеться в останньому розділі книги, присвяченому взаєминам у цій сфері
з Польщею, Угорщиною, Росією, Німеччиною, Нідерландами.
Книга С.Кота – не просто дослідження або монографія, це своєрідне довідко-
во-енциклопедичне видання, яке буде цікавим передусім фахівцям із відповідних
проблем, і не лише історикам, але й політикам, співробітникам спеціальних ор-
ганів, які дбають про збереження та примноження української культурної спад-
щини сьогодні. Це компендіум знань із величезної й неозорої проблеми перемі-
щення культурних цінностей України світом і справи повернення їх на історичну
Батьківщину.
Ігор Гирич
доктор історичних наук,
старший науковий співробітник,
Інститут української археографії та джерелознавства
ім. М.С.Грушевського НАН України
(Київ, Україна), ihor_hyrych@ukr.net
|