"Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла

Рецензія на книгу: «Абрысы розныя»: малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла / Уклад. М.Волкаў. – Мінск, 2020. – 159 с. («Абриси різні»: малюнки і креслення гетьмана Януша Радзивілла / Уклад. М.Волков. – Мінськ, 2020. – 159 с.)...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2021
1. Verfasser:	Русина, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2021
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Рецензії й огляди
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179927
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	"Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла / О. Русина // Український історичний журнал. — 2021. — Число 1. — С. 208-218. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-179927
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1799272021-07-05T01:26:20Z "Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла Русина, О. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: «Абрысы розныя»: малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла / Уклад. М.Волкаў. – Мінск, 2020. – 159 с. («Абриси різні»: малюнки і креслення гетьмана Януша Радзивілла / Уклад. М.Волков. – Мінськ, 2020. – 159 с.) 2021 Article "Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла / О. Русина // Український історичний журнал. — 2021. — Число 1. — С. 208-218. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179927 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Русина, О. "Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: «Абрысы розныя»: малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла / Уклад. М.Волкаў. – Мінск, 2020. – 159 с. («Абриси різні»: малюнки і креслення гетьмана Януша Радзивілла / Уклад. М.Волков. – Мінськ, 2020. – 159 с.)
format	Article
author	Русина, О.
author_facet	Русина, О.
author_sort	Русина, О.
title	"Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла
title_short	"Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла
title_full	"Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла
title_fullStr	"Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла
title_full_unstemmed	"Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла
title_sort	"абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана януша радзівіла
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2021
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179927
citation_txt	"Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла / О. Русина // Український історичний журнал. — 2021. — Число 1. — С. 208-218. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT rusinao abrysyroznyâmalûnkííčarcâžygetmanaânušaradzívíla
first_indexed	2025-07-15T19:17:38Z
last_indexed	2025-07-15T19:17:38Z
_version_	1837741705480110080
fulltext	Український історичний журнал. – 2021. – №1 Радзивіллівська проблематика набуває дедалі біль- шої популярності у сучасних історичних досліджен- нях. Тож нещодавня поява в Білорусі ошатної книги, що рецензується, стала у цьому зв’язку симптоматич- ною. Із першого погляду здавалося цілком зрозумі- лим, що йтиметься про добре знайому мені добірку ескізів і планів із фондів Національного історичного архіву Білорусі в Мінську (НІАБ; ф.694, оп.1, спр.287, арк.1–41, 43–47)1. Щоправда, така однозначна їх атрибуція одразу насторожувала – тим більше, що в перед мові до книжки, написаній Миколою Волковим2, усупереч анотації було зроблене доволі див- не застереження стосовно «власноручного» доробку гетьмана: «Немає певності щодо авторства низки зображень, наприклад, краєвидів міст і чистових креслень окремих будинків. Їх могли виконати інші люди, однак це робилося на замовлення князя, а ма- люнки були включені до його особистої колекції» (с.6). Отакої... Але найцікавіше чекало попереду. Там-таки, на с.6, М.Волков відзначає: «Вельми подібні до мінської збірки за характером виконання й почерком чорнові малюнки зберігаються в Російській національній бібліотеці у Санкт-Петербурзі». Цю тезу він сформулював як авторську та цілком самостійну. Тож білоруський коле- ґа без зайвих вагань привласнює наше спостереження, зроблене в результаті роботи у РНБ й уперше оприлюднене у статті 2015 р.3 (яка, зауважимо, фіґурує у списку вико- ристаної ним літератури4). При цьому нижче, зрідка та немовби через силу згадуючи про наш внесок у дослідження «Абрисів…», він і надалі жодним словом не прохо- плюється про цю нашу ідею – отож цілком зрозуміло, що «недомовка» науковця аж ніяк не була випадковою. Ще б пак, адже на підставі цієї ідеї М.Волков включив до складу впорядкованої ним книги зроблені в 1651 р. замальовки трофейних прапорів із РНБ. Цим він, до певної міри, позбавив сенсу її назву (адже «Абрисами різними» затитуловано в ориґіналі лише мінську збірку), а на додачу ще й запровадив складний шифр для кожного репродукованого зображення5. Упадає в око, що в коментарях до всіх цих малюнків, усупереч едиційним нормам, М.Волков не подає посилання на їх попередню публікацію – хоч деякі з них (зокрема київський цикл) були вже неодноразово оприлюднені та простудійовані в різноманіт- них виданнях. Виразно простежується як нехтування доробком колеґ-науковців, так 1 Див. дотичні публікації: Русина О. Графічні скарби радзивіллівської збірки // Православ’я в Україні: Зб. мат. IV Міжнар. наук. конф. – К., 2014. – С.722–732; Її ж. Радзивілли та Україна: культурні конотації // Український історичний журнал. – 2015. – №2. – С.121–130; Її ж. Ще раз про іконографію «Радивілщини» 1651 р. // Там само. – 2018. – №3. – С.180–181; Її ж. Нове джерело до історії київської кампанії Януша Радзивілла // Acta Anniversaria: Зб. навук. прац. – Т.4. – Нясвіж, 2018. – С.116–129. 2 М.Волков є впорядником і фактичним автором книги (за винятком 4-го розділу її текстової частини, написаного К.Карлюком; на ньому ми зупинимося окремо). 3 Русина О. Радзивілли та Україна: культурні конотації. – С.122–123. 4 Щоправда, із нашої радзивілліани туди потрапили лише дві публікації; не згадуються статті 2018 р., які прямо стосуються Януша Радзивілла, його придворного художника А. ван Вестерфельда і празького рукопису з «Реляцією» про події 1651 р., яка в рамках міжнародного проекту готується нині до друку. 5 Зауважимо, що структурою книги передбачено паґінацію для її текстової частини й фоліацію для репродукцій. Малюнки з мінської збірки подаються не за архівною фоліацією, а групуються тематично. Нову фоліацію доповнює згаданий шифр. «Абрысы розныя»: малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла / Уклад. М.Волкаў. – Мінск, 2020. – 159 с. «Абриси різні»: малюнки і креслення гетьмана Януша Радзивілла / Уклад. М.Волков. – Мінськ, 2020. – 159 с. Український історичний журнал. – 2021. – №1 Рецензії й огляди 209 і водночас його мінімізація задля ствердження власного, нерідко ілюзорного, дослід- ницького пріоритету. Звідси, вочевидь, і поспіх при підготовці цього видання. Навіщо, скажімо, давати у книзі ітинерарій Януша Радзивілла, якщо той «не претендує на повноту й потребує значного доопрацювання» (с.7)? А як пояснити такий дивний пасаж: «Для правильної атрибуції малюнків, визначення їх авторства та обставин створення важливим є опра- цювання почерків, які супроводжують зображення. На жаль, у нас не було можливості для проведення поглибленого графологічного аналізу, і ми були змушені обмежитися доволі поверховими спостереженнями» (с.28). Але для чого випускати у світ видання, завідомо недобросовісне в науковому сенсі? Чому до студіювання малюнків не залуче- но фахівців, і у книзі немає професійного графологічного й мистецтвознавчого аналізу? Натомість усе зроблено по-аматорськи: за графолога виступає М.Волков, а художній контекст намагається відтворити Кирило Карлюк. У невеличкому розділі, що його підготував К.Карлюк, ми знайдемо чимало «гли- бокодумних» міркувань на кшталт: «Усі малюнки об’єднує певний метод праці з об’єк- том, аналітичний підхід, який активно використовував Януш Радзивілл. Кожен малю- нок – це якесь особливе спостереження, через яке автор хотів занотувати, візуально зберегти і/чи вивчити об’єкт. У певному сенсі це задокументоване візуальне емпірич- не дослідження, яке об’єднує спостереження з мисленням» (с.88). Усе це марнослів’я спирається на солідний ґрунт новітньої іноземної літератури. Утім для тематики «Абрисів…» від неї немає жодного пожитку, адже наприкінці розділу автор, підсу- мовуючи, визнає: «Навіть за наявності численних нотаток і тлумачень у накидах, як в Януша Радзивілла, майже неможливо докладно реконструювати всю логіку й сенс зображень, що постали лише для особистого користування. […] Неможливо, на жаль, розкрити все багатство ідей, які містять подібні зображення, а висловлені припущення у значній мірі залишаться спекулятивними» (с.91–92). Посутньо ми так нічого й не дізнаємося про «роздуми», «внутрішній світ» і «мотивації» Януша Радзивілла – як і про «внутрішній діалог» гетьмана, «зафіксо- ваний у його малюнках та нотатках», і його зв’язок із «зображеними об’єктами». На цьому тлі не може не дивувати прикінцева характеристика представлених у кни- зі накидів і креслень як «збірки зафіксованих на папері роздумів та спостережень автора, його аналітичної праці, візуального дослідження об’єктів, увага до яких ціл- ком зрозуміла з точки зору особи творця, його біографії й історичного контексту епохи» (с.96). Як на мене, немає нічого зрозумілого у прагненні Радзивілла замалювати, скажі- мо, склепіння церкви у заштатному Макарові або зробити докладне креслення печі з пекарні в Борисові6. І, думаю, будь-кому забракне фантазії, аби відтворити «вну- трішній діалог» князя із цими «об’єктами». Легко віриться, що гетьман, як ноту- ють джерела, робив начерк військового табору під Лоєвом (1649 р.). І дуже складно уявити, як він заміряє кахляну піч у Варшаві чи у серпні 1651 р. особисто складає списки реквізованих київських дзвонів. Годі й казати, що про це не збереглося ніяких історичних свідчень. Відомо, наприклад, що в тому-таки 1649 р. в таборі під Річицею князь, як і замолоду, охоче займався тодішнім «спортом» – бігав та кидав списа в кільце7. І жодна документальна пам’ятка не фіксує, що він витрачав свій вільний час на малювання, вимірювання чи креслення8. 6 Борисів – місто в Білорусі, центр староства; із початку 1649 р. перебував у триманні Януша Радзивілла. 7 Wisner H. Lata szkolne Janusza Radziwiłła // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. – T.14. – Warszawa, 1969. – S.193. 8 Щоправда, якщо М.Волков певен, що Радзивілл робив обміри власноруч, то К.Карлюк уважає, що князеві допомагали військові інженери (пор.: «Абрысы розныя»... – С.59, 88). Український історичний журнал. – 2021. – №1 210 Рецензії й огляди Це повертає нас до питання атрибуції мінської й петербурзької збірок. Воно дуже складне, і неможливо його розв’язати, просто повторюючи, немов мантру, ім’я Януша Радзивілла (винесене, нагадаємо, у назву книги, що обговорюється). Ідучи цим шляхом, М.Волков легко збивається на манівці та плутається у власних, доволі хитких, побудо- вах. Так, на с.24–25 він подає малюнок із підписом «Панорама Макарова. Я.Радзивілл. 1651 р.». А вже на с.27 висуває гіпотезу, що автором малюнка був Вестерфельд; при цьому голландець і князь Радзивілл «фактично могли стояти поруч: перший робив на- кид панорами, а другий – перелік будинків, які домінували у силуеті міста» (їх перелік польською мовою міститься в лівому куті малюнка). Працею А. ван Вестерфельда називається й інший, не підписаний, малюнок із мінської колекції. Його М.Волков ідентифікує як панораму київського Подолу (с.21, 27, 52–54). Як буде показано нижче, цей краєвид справді київський, хоч і не має стосунку ані до Подолу, ані до Вестерфельда. Утім і М.Волков не виключає, що автором накиду «був не голландець, а його патрон», не сумніваючись хіба в тому, що «Абрагам ван Вестерфельд та Януш Радзивілл співпрацювали при створенні малюнків» (с.54)9. До появи ідеї цього творчого тандему спричинилися два моменти: 1) «спокусли- ва» (за М.Волковим) і нічим не доведена думка О.Баженової, що мінська збірка – це нібито «альбом малюнків» А. ван Вестерфельда10; 2) необхідність якось пояснити те, що їх підписано польською мовою, котрою, звісно, не володів голландець. Однак «влас- норучний підпис» князя під панорамою Макарова зроблено, як і більшість підписів у збірці, так званим «почерком А» – а він, як це видно неозброєним оком, не збігається з почерком Януша Радзивілла з репродукованого у книзі княжого автографа11. Загалом представлені М.Волковим докази причетності гетьмана до створення мін- ських і петербурзьких замальовок ілюзорні, а подеколи й комічні. Чого варті, наприклад, кілька уривчастих приписок, зроблених невідомо коли та невідомо ким непевним почер- ком, який дослідник чомусь трактує як дитячий. «Відповідальність» за ці нотатки він покладає на якусь із дочок Януша або Богуслава Радзивіллів, котрі мали доступ до такої «важливої сімейної реліквії», і виголошує: «Цікавим фактом є те, що серед цих написів згадується ім’я Януша Радзивілла. Чому воно з’явилося – неясно, але можна висловити здогад, що таким чином могло бути позначене авторство малюнків» (с.29). Зрештою, і прикінцевий висновок стосовно їх атрибуції лунає доволі невтішно: до згадки про філіґрані12 додається аналіз біографії гетьмана, який «доводить, що він безпосередньо бачив ті об’єкти, що зображені на малюнках» (с.95). Утім, усупереч твер- дженню М.Волкова, що тим самим «гіпотеза про авторство дістає всебічне обґрунту- вання», цей факт аж ніяк не впливає на доказовість його побудов. Бачити будь-який об’єкт, маючи хист до малювання, і намалювати його (та/або зробити точне креслен- ня) – далеко не одне й те саме. Тим більше, що й у малюнках, і у кресленнях відчуваєть- ся рука професіонала, яким Радзивілл, звісно, не був. Тож самі по собі ці малюнки та креслення не лише не підтверджують атрибуцію, яку обстоює М.Волков, а, навпаки, їй суперечать. Серед іншого, звертають на себе увагу аркуші 18 зв. і 45 із мінської збірки (арк.38– 39 за фоліацією М.Волкова), на яких двічі наведено латиномовний напис на відлитій у 9 К.Карлюк іде ще далі, роблячи гетьмана ледь не співавтором відомого медальєра Дадлера (див.: «Абрысы розныя»… – С.84). 10 Баженова О.Д. Первое европейское признание белорусской культуры эпохи барокко // Белорусы Москвы: XVII век. – Минск, 2013. – С.171. 11 Автограф 1629 р., як і зразок підпису Януша, подано на ненумерованому аркуші-вклейці – і цього явно замало для видання, присвяченого гаданій художній спадщині гетьмана. Також не зрозуміло, чому у книжці немає зразків почерку Богуслава Радзивілла, на підставі яких можна було б спростувати чи, навпаки, підтвердити думку про його причетність до створення мінської збірки. 12 Пропоноване у книзі датування малюнків по філіґранях само по собі проблематичне; коли ж авторство Януша Радзивілла не доведене, воно взагалі втрачає сенс. Український історичний журнал. – 2021. – №1 Рецензії й огляди 211 1647 р. гарматі: «Капітан Криштоф з Ейґірдів намалював (тобто спроектував – О.Р.), Іоанн Бройтельт зробив мене року 1647». У першому випадку це чернетка, а другий варіант – чистовий і, вочевидь, проектний. Цілком зрозуміло, що, якби цей напис за- цікавив Януша Радзивілла, він не мав би потреби робити другу, каліграфічну, версію малюнка13. Натомість усе стає на свої місця, коли пригадати, що капітана артилерії та військового інженера Криштофа Ейґірда ми висували як вірогідну кандидатуру на роль автора мінських і петербурзьких замальовок14. Припущення ґрунтувалося передов- сім на інформації щодо створення ним двох картосхем 1649 р. (табору під Річицею та Лоївської битви). Цю ідентифікацію до певної міри підтверджували й київські накиди з мінської збірки, які свідчили про інтерес малювальника до реквізованих дзвонів (сиро- вини для виробництва гармат)15 і міської гармати. М.Волков позбавляється цього доволі незручного «конкурента» одним розчер- ком пера: оголосивши Ейґірда німцем, який, отже, не міг підписувати свої малюнки по-польськи16. При цьому (що доволі кумедно), натрапивши в мінських матеріалах на фразу німецькою, він, не вагаючись, приписує її… А. ван Вестерфельду як «носієві цієї мови» (с.30, 68). Це повертає нас до ідеї його «творчого союзу» з князем Радзивіллом, вимушеним бути писарчуком у метра. Проте у цьому випадку брак логіки – не найбільша проблема. Гірше, що білорусь- кий дослідник удається до перекручення фактів або ж не знається на них. Утім, щоб переконатись у належності Ейґірдів до литовської шляхти, не треба навіть заглиблю- ватись у книжки – вистачить Інтернету. Натомість із літератури можна дізнатись, що Ейґірди служили ще батькові Януша Радзивілла, а Криштоф Ейґірд зустрів смерть у січні 1657 р. там само, де раніше його патрон – у Тикоцині17, і це, звісно, пояснює по- дальшу долю його паперів. На перекручення фактів хибує й «київська» частина роботи М.Волкова, загалом дуже залежна від наших праць – за одним суттєвим винятком: дослідник вирішує дати бій «пропаґандистському міфу» про «грабування Києва військом ВКЛ» улітку 1651 р. (с.57– 58, 96). Ідеться передовсім про цікавий реєстр, що його науковець раніше визначав як список військового спорядження18, а тепер, у своїй традиційній манері не посилаючись на нашу інтерпретацію19, аксіоматично трактує як перелік київських дзвонів. Появу такого незвичного документа він тлумачить двояко. З одного боку, як переконаний М.Волков, це свідчення «великого інтересу автора (тут: Януша Радзивілла – О.Р.) до православної культури східних земель Речі Посполитої» (с.96). З іншого боку, дослідник наполягає, що «ми маємо справу зі списками дзвонів, забраних зі спалених храмів» (с.57) – тобто тих, які постраждали від серпневої пожежі 1651 р., яка заледве не знищила Поділ. Отже литовці копирсалися на згарищах, а князь Радзивілл не плюндрував і не міг плюндрувати київські храми – як шляхетна людина й великий шанувальник православної культури20. 13 Ще один, більш розлогий, напис на цій гарматі також було зафіксовано двічі; власне, збереглися аркуш-чернетка та аркуш-чистовик проекту (див.: НІАБ. – Ф.694. – Оп.1. – Спр.287. – Арк.18 і 45 зв.; за фоліацією М.Волкова це знову-таки арк.38–39). 14 Русина О. Нове джерело до історії київської кампанії Януша Радзивілла. – С.119–120; Її ж. Радзивілли та Україна: культурні конотації. – С.122 (прим.44). 15 До речі, у ті часи дзвони й гармати вироблялися одними майстрами. Зокрема описано дзвін, відлитий 1644 р. у Вільні «співавтором» Ейґірда Іоганном Бройтельтом (див.: Шатько Е.Г. Исторические колокола Беларуси: Итоги научного исследования и паспортизации // Весці Беларускай дзяржаўнай акадэміі музыкі. – 2018. – №32. – С.97. – №17). 16 «Лінґвістичний арґумент суперечить спробі приписати авторство малюнків чи їх частини Криштофу Ейґірду. Цей інженер, німець за походженням, напевно, не робив нотатки по-польськи» (див.: «Абрысы розныя»… – С.27). 17 Augustyniak U. W służbie hetmana i Rzeczpospolitej: Klientela wojskowa Krzysztofa Radziwiłła (1585–1640). – Warszawa, 2004. – S.364; Płosiński J. Potop szwedzki na Podlasiu 1655–1657. – Zabrze, 2006. – S.134. 18 Волкаў М. Да пытання аб аўтарстве калекцыі малюнкаў сярэдзіны XVІI ст. з архіва князёў Радзівілаў // Беларускі гістарычны часопіс. – 2012. – №7. – С.36. 19 Русина О. Радзивілли та Україна: культурні конотації. – С.124. 20 Щоправда, і тут робиться застереження: гетьман міг змінити політику, «підозрюючи міщан у неприхильному до себе ставленні й навмисному підпалі міста» (див.: «Абрысы розныя»… – С.58). Український історичний журнал. – 2021. – №1 212 Рецензії й огляди Таким чином, М.Волков переводить прагматичне питання про реквізицію цінної сировини у площину моралі – і при цьому виразно порушує принципи наукової етики, пересмикуючи свідчення джерел. Власне, він робить акцент лише на одному докумен- ті – листі до воєводи Рєпніна «киевлянина торгового человека» Федора Баришпольця/ Баришпольченка, написаному у вересні 1651 р., по свіжих слідах сумнозвісної поже- жі21. У зв’язку з цим зауважимо, що, по-перше, у повідомленні Федора немає й натяку на каузальний зв’язок між пожежею і зникненням київських дзвонів (як, до речі, і у хро- ніці Й.Єрлича, що її теж згадує М.Волков22). По-друге, киянин перелічує православні церкви, які згоріли внаслідок пожежі. Ні в його листі, ні у жодному з джерел її жертва- ми не було названо храми Св. Софії та Св. Михаїла, Микільсько-Притиську, Спаську й Воскресенську церкви, дзвони яких занесено до реєстру з мінської збірки. По-третє, цитуючи лист Баришпольченка за тритомником «Воссоединение Украины с Россией», білоруський дослідник не зауважує поряд ще один документ, дотичний до фактів, ви- кладених киянином. Той писав, що 6 стругів із київськими трофеями Радзивілла відби- ли козаки. У листі ґенерального писаря І.Виговського йдеться якраз про ці відбиті стру- ги, на які було навантажено «образы и колокола (курсив наш – О.Р.), и иной церковной наряд»23, а аж ніяк не «металобрухт», чи, тодішньою мовою, «ламану спиж». Так само цілі, а не побиті/оплавлені дзвони бачимо ми й на двох малюнках із мінської колекції; у реєстрі ж указано їх діаметри – і такі виміри навряд чи були можливі та напевно не мали б жодного сенсу, якби йшлося про брухт. Отже навіть поверховий фактчекінґ не спростовує «міф» про грабування київ- ських церков, а, навпаки, додає знань про практичний бік справи й демонструє добру організацію процесу24. Не дивно, що до утилізації дзвонів був причетний Криштоф Ейґірд, який робив їх реєстр, ретельно виміряючи діаметр, а подеколи й замальовував. Так само він замалював стару, 1563 р., гармату, яку мали перелити на нову (див. арк.37 за фоліацією М.Волкова). До речі, далеко не всі київські трофеї мали йти на переробку. Деякі з них вико- ристовувалися за призначенням. Відомо, наприклад, що в 1652 р. Януш Радзивілл подарував щойно збудованій Преображенській церкві у своїх Кейданах «багате на- чиння», два дзвони й «олтар руський» (тобто іконостас)25. У літературі вже вислов- лювався здогад стосовно тотожності цих речей «із тими церковними коштовностя- ми, котрі вивіз Януш із Києва»26. У цьому зв’язку звертає на себе увагу малюнок, яким відкривається мінська збірка. На ньому зображено пишний іконостас, «ко- трий у Борисові складений лежить» (див. ілюстр. 1). У книзі його ідентифіковано як іконостас Воскресенської церкви в Борисові (с.34). Утім на іконі, що розташова- на в нижньому ярусі правіше Христа, зображене не Воскресіння, а Різдво Пресвятої Богородиці. Самий же іконостас був, вочевидь, замальований поспіхом перед його демонтажем (накид не завершено). На нашу думку, це іконостас головного олтаря київського Софійського собору, що його храмовим святом було Різдво Богородиці27. 21 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трёх томах. – Т.3. – Москва, 1953. – С.130–131. – №59. До речи, приятель Федора, московський шпиг Василь Ґоряґостєв, побувавши в місті у серпні, звітував: «В Киеве-де все пусто, жильцов никого нет, потому что розбежались» (див.: Воссоединение… – С.144. – №67). 22 Див.: Южнорусские летописи. – К., 1916. – С.151. 23 Воссоединение… – С.139–140. – №64. Зауважимо також дані джерел щодо решти здобичі Радзивілла: те, що не було «на воде отгромлено», «возами спроважено в Литву». Саме тому Я.Смирнов указував на перспективність пошуку давніх київських святощів у православних храмах Литви (див.: Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. по копиям их конца XVIII в. // Труды XIII Археологического съезда. – Т.2. – Москва, 1908. – С.289–290). 24 Варто замислитись і над наслідками цієї реквізиції. Без сумніву, гетьман, котрий її санкціонував, несе часткову відповідальність за величезні масштаби серпневої пожежі, оскільки за відсутності дзвонів мешканців Подолу не було своєчасно сповіщено про небезпеку. 25 Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. ... – С.324. 26 Там же. – С.324–325. 27 Завдячуємо цією інформацією канд. іст. наук Тетяні Лютій. Український історичний журнал. – 2021. – №1 Рецензії й огляди 213 Із реляції того-таки Баришпольченка відомо, що литовці, опріч тамтешнього дзвону, «у Святой Софии, где сам отец митрополит был, также всю казну поимали и всякой церковной чин – ризы и сосуды, и всю церковную утварь – и образ Святые Софеи взят». Вірогідно, храму Софії стосуються і присутні поряд із малюнком записи про ікони – зокрема «московські образи», що їх, напевно, слід пов’язати з роботою майстрів, відряджених до Києва царем Михайлом Федоровичем на прохання ми- трополита Петра Могили. (Натомість іншим почерком зроблено запис про фелон (chwiłon), що його походження, на жаль, не зрозуміле). Годі й казати, що для М.Волкова малюнок «іконостаса з Борисова» є ще одним доказом зацікавлення Януша Радзивілла православною культурою східних земель Речі Посполитої (с.96). Загалом під пером науковця гетьман постає як рицар у сяючих об- ладунках, хай би що писали про розорення Києва очевидці28. Зрештою це й зрозуміло: ніхто не скасовував принцип «хто платить, той і замовляє музику», а одним зі спонсо- рів видання є фундація фінансиста Мацея Радзивілла. Утім, незалежно від мотивацій упорядника, поява «Абрисів…» – явище позитивне, адже дає змогу ознайомитися з мінською збіркою фахівцям із-поза меж Білорусі. Уже зараз перегляд малюнків спричи- нився до появи гіпотези Т.Лютої, що на одному з них зображено київську ратушу. Поза сумнівом, вона має право на існування хоча б з огляду на те, що тоді цей ескіз органічно доповнив би замальовки дзвіниці Братського монастиря та Пирогощі, які також знахо- дилися на тодішній Ратушній площі. Ми ж хочемо зупинитися на іншому накиді, що його М.Волков ідентифікував як панораму київського Подолу (с.21, 27, 52–54). Цьому малюнку ми присвятили спе- ціальну розвідку, яка з суто організаційних причин і досі не побачила світ. Тож, гадає- мо, саме час оприлюднити її, суттєво скоротивши й випереджаючи публікацію у вип.2 «Київських збірників історії, археології, мистецтва та побуту». *** Предметом даної студії є не підписаний майстром малюнок зі збірки НІАБ (ф.694, оп.1, спр.287, арк.16). Це ескізне зображення міста (див. ілюстр. 2), дві- чі опубліковане М.Волковим, який угледів у ньому схожість з одним із малюнків А. ван Вестерфельда (див. ілюстр. 3)29. Згідно з пізнішим підписом, то була сцена вро- чистої зустрічі Януша Радзивілла киянами. Однак уже Я.Смирнов указав на «немож- ливість визнати зображене на малюнку місто за будь-яку частину Києва». На його думку, ішлося, найвірогідніше, про Бобруйськ, де в 1649 р. величезна процесія міщан вітала князя в полі, за межами міста30. М.Волков цю ідентифікацію заперечив – до- волі непереконливо й не запропонувавши власну31. Водночас і схожість об’єктів, зо- бражених А. ван Вестерфельдом і на мінському шкіці «невідомого міста», як нам здається, ілюзорна. Окремі деталі останнього наштовхують на думку, що перед нами – замок на Киселівці, замальований із сусідньої Щекавиці. У цьому зв’язку слід передовсім зау- важити, що київський замок був багаторазово описаний у фаховій літературі32 і навіть 28 Див. підбірку свідчень: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.9. – Кн.1. – С.331–333. 29 Ця гіпотетична схожість мала ілюструвати гіпотезу дослідника про Януша Радзивілла як автора мінської серії шкіців. 30 Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. … – С.237–239, 283, 421; мал.1/2. 31 Волкаў М. Да пытання... – С.37–38. 32 Див. передовсім: Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. – Т.1: Литовский период. – Одесса, 1912. – С.329–334; Rawita-Gawroński F. Zamek kijowski // Idem. Kijόw: legendy, podania, dzieje. – Kijόw; Warszawa, 1915. – S.115–144; Стрельцова Т.Е. Киевский замок в середине XVІ в. // Памятники культуры: Новые открытия: 1999. – Москва, 2000. – С.523–531; Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (XV – середина XVII ст.). – К., 2001. – С.163–167; Климовський С.І. Соціальна топографія Києва XVІ – середини XVII ст. – К., 2002. – С.54–67; Климовский С.И. Замковая гора в Киеве: Український історичний журнал. – 2021. – №1 214 Рецензії й огляди двічі реконструйований на підставі його ревізії 1552 р., уперше запровадженої до на- укового обігу (з помилковою датою 1545 р.) в 1874 р.33 Обидві реконструкції, по суті, фантазійні, оскільки ревізори тільки перелічували замкові споруди34, а вся тодішня дерев’яна забудова практично не залишила по собі матеріальних решток. На початку XVIІ ст. замок згорів, але був незабаром відновлений. На жаль, відтоді його докладно не описували – тож аби уявити, як він виглядав у середині XVIІ ст., науковці вдаються до київської панорами А. ван Вестерфельда. На ній замок на Киселівці постає як оточений дерев’яним парканом комплекс бу- дівель, серед яких домінує палац воєводи А.Киселя з двома трикутними фронтонами. Упадає в око, що ця двоповерхова споруда виглядає лише трохи нижчою і значно ма- сивнішою за собор Св. Софії (ніби це одна з громіздких сучасних новобудов). До цих диспропорцій додається брак захисних башт, присутніх на схемі замку з мапи Києва та його округи (див. ілюстр. 4), поданої у виданні «Geographia Blaviana» (1662 р.) як додаток до праць Ш.Старовольського35. (На схемі їх сім – і ця кількість узгоджуєть- ся з даними ревізії 1570 р., що її упорядників даремно звинувачували у професійному недбальстві36). Відзначені неточності не є поодинокими на київській панорамі голландського мит- ця – ще Я.Смирнов зауважив, «наскільки довільно передавав Вестерфельд деталі окре- мих будівель на цьому загальному краєвиді міста»37. Цікаве інше: те, що згадане зобра- ження київського замку частково коригується самим А. ван Вестерфельдом. Маємо на увазі інший його малюнок (№7/1 у праці Я.Смирнова), який із невідомих причин ніколи не репродукується у спеціальних виданнях: зображення руїн на Щекавиці, а на другому плані – вид звідти на Киселівку (див. ілюстр. 5)38. Останній, невеликий за розміром і нечіткий, був спеціально збільшений і прорисований Я.Смирновим (див. ілюстр. 6)39. На ньому палати воєводи вдвічі нижчі за сусідній храм із двосхилим да- хом, який ще і явно затуляє їх із боку Дніпра. Цей пейзаж свого часу так спантели- чив Я.Смирнова, що він ладен був виключити згаданий малюнок із числа київських. Але потім припустив, що саме так А. ван Вестерфельд, опинившись на Щекавиці, по- бачив у перспективі Михайлівський Золотоверхий собор: «Михайлівська церква підні- мається ніби з середини поселення на Киселівці». Щоправда, сумлінний дослідник усвідомлював штучність такого пояснення, яке, окрім іншого, провокувало нові запитання. Тож він наголошував, що не ки- ївський замок правив художнику за головний об’єкт уваги й «тому був замальо- ваний абияк». Здається, утім, що науковця продовжували посідати сумніви, але Пять тысяч лет истории. – К., 2005. – С.78–128; Попельницька О. Київський замок XІV–XVІІ ст. у світлі писемних та археологічних джерел // Історико-географічні дослідження в Україні. – Вип.9. – К., 2006. – С.48–80. 33 Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – Отд.3. – К., 1874. – С.26–30. Ще раніше побачив світ переклад цієї ревізії польською мовою: Zrzόdła do dziejów polskich, wydawane przez Mikołaja Malinowskiego i Alexandra Przezdzieckiego. – T.2. – Oddz. 2: Akta. – Wilno, 1844. – S.123–140. 34 Більш-менш докладно вони описали замкові городні й башти (що їх на той час було 15), але це, звісно, не вможливлює відтворення структури замкового простору. 35 Цю ґравіровану мапу відтворено на одній із перших (ненумерованих) сторінок цитованого вище «Сборника материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей». Пояснення щодо неї подано нижче (Отд.2. – С.49). Наявність башт у київському замку занотували й московські ревізори в 1654 р.: мовляв, «воевоцкой двор» на горі оточений «острогом», а «по нем башни худы» (див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – Т.10. – Санкт- Петербург, 1878. – Ст.386–387). 36 Маємо на увазі думку Т.Стрельцової, що в 1570 р. «люстратори перерахували лише головні башти, тоді як інші вісім, менш значні, до уваги не взяли» (див.: Стрельцова Т.Е. Киевский замок в середине XVІ в. – С.526). 37 Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. … – С.432. 38 До речі, те, що зі Щекавиці замок було видно як на долоні, зауважували навіть королівські ревізори: мовляв, до замкової гори «от полуночное стороны […] прилегла гора на имя Щиковица, с которое видно все посеред замку через стену, бо гора замковая с тое стороны похила на дол, а в середине вышша, нижли по краем» (див.: Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – Отд.3. – С.28). 39 Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. … – С.481. Український історичний журнал. – 2021. – №1 Рецензії й огляди 215 він, мовою ориґіналу, «дерзнул» винести на розсуд киян свою проблематичну гіпотезу40. Нині очевидно, що помилка Я.Смирнова полягала в тому, що він аж надто покла- дався на Вестерфельдову панораму Києва – хоча сам не раз фіксував абсолютно недо- стовірні деталі на його малюнках (скажімо, голландець додав якісь дивні скульптури до екстер’єру собору Св. Софії (мал.5/1) і, навпаки, усунув частину валу у Золотих воріт (мал.4/1)). Між тим ближчим до реальності був саме «задник» малюнка, зробленого на Щекавиці. У цьому нас переконує згаданий вище мінський ескіз. На ньому ми ба- чимо розташоване на узвишші невелике поселення видовженої форми, що в його цен- трі – цілком упізнавана будівля з двома трикутними фронтонами, причому в такому саме ракурсі, як і на «принагідній» замальовці А. ван Вестерфельда. Ліворуч від цього будинку, який ми звикли називати палацом воєводи, стоїть трохи вищий за нього храм із двосхилим дахом – але це не «Михайлівська церква», а костел41. Довкола бачимо ще декілька будівель із конусоподібним чи шатровим верхом – і три з них, увінчані хреста- ми, є православними церквами. Тож візуалізується добре відомий за джерелами факт надзвичайно щільної культової забудови Киселівки, де, згідно з ревізією 1552 р., було «церквей […] 3 руских, четвертая латинская», і де, усупереч письмовим даним, їх із бі- гом часу не поменшало. Бачимо ми й башти, що їх розташування збігається зі схемою з «Geographia Blaviana». Крайня справа, північна, прохідна. Від неї сходи ведуть униз, на Поділ. Це, без сумніву, Воєводська башта, поєднана дорогою з Драбською баштою на півдні Киселівки. Обабіч цієї наскрізної дороги були розташовані всі нечисленні будівлі зам- кового комплексу. До речі, їх небагато й на Вестерфельдовій панорамі Києва42. Там та- кож зображено порожню просторінь на кшталт вигону, що її на малюнку, зроблено- му на Щекавиці, затуляють руїни тамтешньої церкви43. Цей «вигін» присутній і на мінському шкіці, але його частково заповнюють низенькі споруди явно нежитлового призначення (можливо, господарські комори або складські приміщення); аналогічне їх скупчення спостерігаємо неподалік від костелу. Останній виглядає як кам’яна, крита черепицею будівля, орієнтована олтарем на схід. Не виключено, що при її зведенні могли стати у пригоді рештки православного храму давньоруської доби44; вочевидь, підвалини саме цієї споруди було віднайдено на Киселівці наприкінці ХІХ ст., але вони залишилися недослідженими45. Їх пошуки, поза сумнівом, можуть призвести до вагомих наукових результатів. Решта будівель, зображених на мінському шкіці (опріч церков), залишає спеціаліс- там широке поле для здогадів щодо їх функціонального призначення. Напевно іденти- фікується лише «домовой покой» А.Киселя, який, однак, був суттєво скромнішим за «палац» чи «розкішний будинок», представлений А. ван Вестерфельдом на панорамі 40 Там же. – С.481–483. 41 Він також намальований на плані Верхнього Києва з «Тератургими» поряд зі в’їзною Драбською баштою. Це зображення не дуже чітке й непідписане, але все-таки дивно, що Я.Смирнов його не зауважив, як це зробили, скажімо, М.Петров та Ф.Ернст (останній побачив на плані замкову церкву «з високим двосхилим дахом і банею»; див.: Эрнст Ф.Л. Архитектура Киева XVІІ в. // Киев в фондах Центральной научной библиотеки АН УССР. – К., 1984. – С.49). 42 Щодо щільнішої забудови Киселівки на замальовці, зробленій А. ван Вестерфельдом зі Щекавиці, див.: Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. … – С.482. 43 На панорамі Києва їх «перенесено» на Кудрявець – і це, до речі, також не усвідомив Я.Смирнов, припустивши натомість, що в такий спосіб А. ван Вестерфельд зобразив Золоті ворота, аби штучно доповнити міський краєвид цією визначною історичною пам’яткою (див.: Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. … – С.431, 483). 44 Відомо, що у XVІІ ст. при будівництві київських костелів використовували плінфу й елементи покрівлі розібраних давньоруських церков (див.: Стороженко А. О существовавших в г. Киеве римско-католических храмах // Eranos: Сборник статей по литературе и истории в честь заслуженного профессора Имп. Университета св. Владимира Н.П.Дашкевича. – К., 1906. – С.248, 250; Эрнст Ф.Л. Архитектура Киева XVІІ в. – С.34, 36). Утім у цій практиці не варто вбачати якийсь конфесійний підтекст (пор.: Ернст Ф. Київська архітектура XVIІ віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятках. – К., 1926. – С.136–138). 45 Климовський С.І. Соціальна топографія Києва... – С.62; Попельницька О. Київський замок XІV–XVІІ ст. … – С.61. Український історичний журнал. – 2021. – №1 216 Рецензії й огляди Києва46. Тож потребують коригування його сучасні реконструкції, що їм за основу пра- вив малюнок Вестерфельда47. Підсумовуючи, відзначимо, що графічні матеріали, збережені в мінській колекції, становлять надзвичайно цінне джерело як для історії української культури, так і для ре- конструкції історичної топографії Києва. Хотілося б сподіватися, що подальший роз- виток досліджень у царині радзивілліани допоможе остаточно з’ясувати ім’я майстра, чиї ескізи подеколи відтворюють київські краєвиди точніше, аніж малюнки шановано- го голландського митця. 46 У літературі слушно відзначалося, що художник представив замок «у перебільшено-прикрашеному вигляді» (див.: Попельницька О. Київський замок XІV–XVІІ ст. … – С.60). Термін «домовой покой» уживали згадані вище московські ревізори. 47 Годі казати про химеричні плани відтворення київського замку, що їх, зокрема, плекав С.Климовський (див. щодо цього: Русина О. Києве ... мій? // Критика. – 2007. – №1/2. – С.23–26). Ілюстр. 1. Іконостас, «котрий у Борисові складений лежить» (НІАБ, ф.694, оп.1, спр.287, арк.1 зв.) Ілюстр. 2. Невідоме місто (НІАБ, ф.694, оп.1, спр.287, арк.16) Український історичний журнал. – 2021. – №1 Рецензії й огляди 217 Ілюстр. 3. А. ван Вестерфельд. Невідоме місто (за пізнішим підписом – Київ) Ілюстр. 4. Карта Києва та його округи з «Geographia Blaviana» (1662 р.) Український історичний журнал. – 2021. – №1 218 Рецензії й огляди Олена РУСИНА кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця, відділ історії України середніх віків і раннього нового часу, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна), erusina@ukr.net Ілюстр. 5. А. ван Вестерфельд. Київ. Руїни невідомої споруди на Щекавиці Ілюстр. 6. Вид на Киселівку з попереднього малюнка А. ван Вестерфельда, прорисований Я.Смирновим

"Абрысы розныя": малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла

Institution

Ähnliche Einträge