До питання про київське літописання XIV–XVII ст.
У публікації розглядаються питання, пов’язані з відновленням київського літописання за часів Великого князівства Литовського. Піддається сумніву уявлення про анналістику періоду правління Володимира Ольґердовича (бл. 1363–1393 рр.) й заперечується київське походження Волинського короткого літопис...
Збережено в:
| Дата: | 2021 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Назва видання: | Український історичний журнал |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179962 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | До питання про київське літописання XIV–XVII ст. / О. Русина // Український історичний журнал. — 2021. — Число 2. — С. 186-195. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-179962 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1799622021-07-10T01:26:34Z До питання про київське літописання XIV–XVII ст. Русина, О. Miscellanea У публікації розглядаються питання, пов’язані з відновленням київського літописання за часів Великого князівства Литовського. Піддається сумніву уявлення про анналістику періоду правління Володимира Ольґердовича (бл. 1363–1393 рр.) й заперечується київське походження Волинського короткого літопису, подеколи званого Київським скороченим. Водночас наголошується на можливості системної фіксації подій за князювання в Києві Володимирового онука Семена Олельковича (1455–1470 рр.), з яким нині пов’язують добу реґіонального Відродження. Ознаки існування цієї наративної традиції дослідниця виявляє в літописному збірнику середини XVII ст. – Баркулабівському хронографі. Також указується на вплив, який справили на київське літописання першої половини XVII ст. зв’язки місцевих книжників із Радзивіллами. The paper addresses the issue of renewal of Kyivan chronicle-writing under the Grand Duchy of Lithuania. Authoress doubts hypothesis regarding its existence in the times of prince Volodymyr Olgerdovych (ca. 1363–1393) and rejects Kyivan provenance of the so called Shorter Volynian Chronicle, known also as Kyivan Shortened. She considers as reliable the possibility of chronicle-writing in Kyiv under Volodymyr’s grandson Semen Olelkovych (1455–1470) whose rule is seen as the period of local Renaissance. In researcher’s opinion, some signs of this narrative tradition may be traced in the Barkulabov Chronograph compiled in the mid-17th century. Authoress also points toward Radziwiłłs’ connections with Kyivan bookmen and thus their probable influence on compiling local chronicles in the f irst half of the 17th century. 2021 Article До питання про київське літописання XIV–XVII ст. / О. Русина // Український історичний журнал. — 2021. — Число 2. — С. 186-195. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179962 94(477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Miscellanea Miscellanea |
| spellingShingle |
Miscellanea Miscellanea Русина, О. До питання про київське літописання XIV–XVII ст. Український історичний журнал |
| description |
У публікації розглядаються питання, пов’язані з відновленням київського літописання
за часів Великого князівства Литовського. Піддається сумніву уявлення про анналістику періоду
правління Володимира Ольґердовича (бл. 1363–1393 рр.) й заперечується київське походження
Волинського короткого літопису, подеколи званого Київським скороченим. Водночас наголошується
на можливості системної фіксації подій за князювання в Києві Володимирового онука Семена
Олельковича (1455–1470 рр.), з яким нині пов’язують добу реґіонального Відродження. Ознаки
існування цієї наративної традиції дослідниця виявляє в літописному збірнику середини XVII ст. –
Баркулабівському хронографі. Також указується на вплив, який справили на київське літописання
першої половини XVII ст. зв’язки місцевих книжників із Радзивіллами. |
| format |
Article |
| author |
Русина, О. |
| author_facet |
Русина, О. |
| author_sort |
Русина, О. |
| title |
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. |
| title_short |
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. |
| title_full |
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. |
| title_fullStr |
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. |
| title_full_unstemmed |
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. |
| title_sort |
до питання про київське літописання xiv–xvii ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2021 |
| topic_facet |
Miscellanea |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/179962 |
| citation_txt |
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. / О. Русина // Український історичний журнал. — 2021. — Число 2. — С. 186-195. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT rusinao dopitannâprokiívsʹkelítopisannâxivxviist |
| first_indexed |
2025-07-15T19:20:33Z |
| last_indexed |
2025-07-15T19:20:33Z |
| _version_ |
1837741892437016576 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2021. – №2
MISCELLANEA
Як відомо, історія середньовічного Києва подеколи реконструюється лише у загаль-
них рисах – передовсім через занепад місцевого літописання в постмонґольські часи, що
його причини й досі не з’ясовано. Навіть з урахуванням руйнації Києва і традиційних
засад місцевого життя, масштабної політичної кризи та переїзду митрополита на північ-
ний схід Русі залишається незрозумілим, чому, скажімо, у Печерській обителі було втра-
чено інтерес до історичного письменства? Показовими щодо цього є брак якихось ознак
існування монастирської анналістики аж до другої половини XV ст. і відсутність літопи-
сів у тамтешній бібліотеці століттям пізніше1 – тоді як «київський літописець» мав у сво-
їй бібліотеці канцлер Великого князівства Литовського Альбрехт Ґаштольд2.
1 Див. описи монастирської книгозбірні з другої половини XVI ст. (Голубев С. Киевский митрополит Пётр Могила
и его сподвижники: Опыт исторического исследования. – Т.1. – К., 1883. – Доп. №2. – С.10; Архив Юго-Западной
России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов. – Ч.1. – Т.1. – К., 1859. – №91. – С.384) та їх
оцінку М.Грушевським (Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.6. – К., 1995. – С.342).
2 Gudmantas K. Alberto Goštauto biblioteka ir Lietuvos metraščiai // Knygotyra. – Т.41. – Vilnius, 2003. – Р.13, 20.
Нагадаємо також, що якийсь київський літопис разом із «володимерским и иными» був використаний у 1415 р. при
обґрунтуванні митрополичих прерогатив Григорія Цамблака (див.: Акты, относящиеся к истории Западной России,
собранные и изданные Археографическою комиссиею. – Т.1. – Санкт-Петербург, 1846. – №25. – С.36).
Анотація. У публікації розглядаються питання, пов’язані з відновленням київського лі то писання
за часів Великого князівства Литовського. Піддається сумніву уявлення про анналістику періоду
правління Володимира Ольґердовича (бл. 1363–1393 рр.) й заперечується київське походження
Волинського короткого літопису, подеколи званого Київським скороченим. Водночас наголошується
на можливості системної фіксації подій за князювання в Києві Володимирового онука Семена
Олельковича (1455–1470 рр.), з яким нині пов’язують добу реґіонального Відродження. Ознаки
існування цієї наративної традиції дослідниця виявляє в літописному збірнику середини XVII ст. –
Баркулабівському хронографі. Також указується на вплив, який справили на київське літописання
першої половини XVII ст. зв’язки місцевих книжників із Радзивіллами.
Ключові слова: Велике князівство Литовське, Київ, Києво-Печерський монастир, літо пи-
сання, Волинський короткий літопис, хронограф, Радзивілли.
Олена РУСИНА
кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця,
відділ історії України середніх віків і раннього нового часу,
Інститут історії України НАН України
(Київ, Україна), erusina@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4769-652Х
До питання про київське літописання XIV–XVII ст.
DOI: https://doi.org/ УДК: 94(477)
Український історичний журнал. – 2021. – №2
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. 187
Щоправда, було висловлено думку про київське літописання часів Володимира
Ольґердовича, що його фраґменти нібито збереглися у складі пізнього, XVII ст.,
Густинського літопису3. Поява цієї гіпотези пов’язана зі спробами пролонґувати тер-
мін існування інституту київського княжіння, а отже, і Київської Русі як реально-
го політичного організму посиланням на дані густинської пам’ятки, де Олександра
Ярославича (Невського) та його брата й наступника на володимирському велико-
княжому столі Ярослава Ярославича названо, відповідно, «московским и киевским»
та «литовским и киевским» князями4. Абсурдність перших визначень виразно свід-
чить не на користь другого; ще більші сумніви викликає вміщена під 1305 р. звістка
цього ж літопису про початок князювання в Києві Івана Калити5.
Утім, саме її В.Стависький вивів від гіпотетичного зводу Володимира
Ольґердовича. Його не збентежили ані характер цієї згадки, ані те, що в літописному
тексті її синхронізовано з успішним походом Ґедиміна на Київ. На думку дослідника,
«навесні – влітку 1324 р. Ґедиміну вдалося підкорити своїй владі Київ, що, однак, не
завершилося включенням Київщини до складу Великого князівства Литовського,
а призвело до укладення наприкінці 1324 р. компромісної угоди між Литвою й Ордою
стосовно Києва. […] Густинський літопис містить звістку про те, що одночасно
із захопленням Києва Ґедиміном “киевское княжение” отримав московський
князь, відомий своєю проординською політикою, – Іван Калита. […] Ця стаття,
уміщена під 1305 р., передає реальний факт організації влади над Києвом за угодою
1324 р. […] Стаття про отримання Іваном Калитою “киевского княжения” сягає
“Літописця” 1389–1392 рр. митрополита Кипріяна, куди вона потрапила з київського
літопису 1385 р. Володимира Ольґердовича й де вона читалася під 1324 р. Причиною
її перестановки в “Літописці” під 1305 р. було намагання Кипріяна пояснити
проживання поза Києвом митрополита Петра, на чий авторитет спирався Кипріян
у проведенні своєї програми відновлення цілісності Руської землі й загальноруської
митрополії під керівництвом Московського княжіння»6.
Утім, нескладно переконатися, що наявне в Густинському літописі датування Ґе-
ди мінового походу 1305 р. зумовлене не міркуваннями митрополита Кипріяна, а тим,
що його впорядник користувався «Описом Європейської Сарматії» А.Ґваньїні, у цій
3 Ставиский В.И. «Киевское княжение» в политике Золотой Орды (первая четверть XIV в.) // Внешняя политика
Древней Руси. – Москва, 1988. – С.99. Див. також: Wasilewski T. Trzy małżeństwa wielkiego księcia Litwy Olgierda //
Kultura średniowieczna i staropolska. – Warszawa, 1991. – S.680; Rowell S.C. Lithuania Ascending: A Pagan Empire within
East-Central Europe, 1295–1345. – Cambridge, 1994. – P.107. Усі три дослідники вважають одним із джерел Густинського
літопису втрачені натепер наративи XIV ст. Подібні уявлення повністю суперечать усталеним поглядам на цей літопис
та віддзеркалюють тренд до сумнівної реконструкції стародавніх джерел на підставі пам’яток XVII ст. Так само
проблематичними виглядають і спроби віднайти якісь втрачені на сьогодні унікальні джерела у складі «Хроніки»
М.Стрийковського. За приклад тут можуть правити дискусії довкола Синьоводської битви й виявлена О.І.Роговим
«руська кройнічка», в основу якої був нібито покладений гіпотетичний Печерський літопис рубежу ХІ–ХІІ ст. (див.:
Рогов А.И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения: (Стрыйковский и его Хроника). – Москва, 1966. –
С.115–122; Александров Д., Володихин Д. «Русская хроничка» Стрыйковского // Вестник Московского ун-та: Сер.8:
История. – №2. – Москва, 1993. – С.70–74).
4 Густынская летопись // Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т.40. – Санкт-Петербург, 2003. –
С.123–124. Додамо, що Р.В.Зотов уважав за можливе інтерпретувати як згадку про Олександра Невського поминання
в Любецькому синодику «великого князя Александра Киевского» (див.: Зотов Р.В. О черниговских князьях по
Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – Санкт-Петербург, 1892. – С.24, 36). Хоча,
вірогідніше, тут ішлося про сина Володимира Ольґердовича – Олександра (Олелька), котрий займав київський стіл
упродовж 1440–1455 рр.
5 Густынская летопись. – С.128.
6 Ставиский В.И. «Киевское княжение» в политике Золотой Орды... – С.98–99. Див. також: Его же. Киев и киевское
летописание в XIII в.: Дисс. … канд. ист. наук. – К., 1990. – С.128–132.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
188 Олена Русина
частині залежним від ранніх праць М.Стрийковського7. Пізніше, у своїй «Хроніці»,
той відніс похід Ґедиміна на Київ до 1321 р., що, однак, не додало йому рис достовірно-
сті: як свідчить ґрунтовний аналіз джерел, оповідання про цю подію має вповні леґен-
дарний характер8. Звідси – брак будь-яких ознак литовської присутності на Київщині та
Переяславщині у другій чверті XIV ст. Це, до речі, і змусило науковців, які обстоюють іс-
торичність Ґедимінової виправи, по суті, звести її наслідки нанівець, продукувавши ідею
«неповного» завоювання Києва, від якої відштовхується у своїх побудовах В.Стависький9.
Появу ж у Густинському літописі сюжету про Івана Калиту як київського князя
можна пояснити впливом М.Стрийковського, що в його «Хроніці» міститься дово-
лі сумбурна інформація стосовно гаданого заснування Володимиром Святославичем
Володимира-на-Клязьмі: «Той же Володимир збудував замок і місто велике, за його
іменем назване Володимиром […] і туди столицю свою переніс із Києва, яка, почавши
від того Володимира, тривала аж до Івана Даниловича, білоруського князя, а той по-
тім із Володимира до Москви столицю переніс»10. Відомо, що цей карколомний сюжет
не викликав сумнівів у київських книжників, котрі цитували його з більшою чи мен-
шою докладністю: якщо впорядник Густинського літопису обмежився короткою ре-
маркою про заснування Володимира11, то у «Синопсису» натрапляємо також на звіст-
ку про те, що Володимир Святославич «и престол свой царский с Киева принесл» до
новозаснованого міста12 (це, до речі, обурило Димитрія Ростовського, котрий зробив
вклейку до свого примірника популярної історичної компіляції: «Стрийковский бре-
див, а ты побрежуеш»13).
У будь-якому випадку очевидно, що остаточне розв’язання окресленого питан-
ня неможливе без докладного опрацювання Густинського літопису. Утім, видається
симптоматичним, що такий вдумливий дослідник, як М.Грушевський, спочатку вба-
чаючи у цій пам’ятці «певні натяки» на існування київського літописання у другій
половині XIV ст., із часом рішуче змінив свою думку, відзначивши з приводу наведе-
них вище «фактів»: «Редактор компіляції для сих подій не розпоряджав[ся] ніяким
нам не звісним джерелом, і сі його звістки, очевидно, тільки його власні здогади, а як
такі – нічого не варті»14.
Голос киянина з кінця XIV ст. донесли до нас літописи Великого князівства
Литовського, або білорусько-литовські. Уже в літописах короткої редакції середи-
ни XV ст. натрапляємо на сюжет про наступника Володимира Ольґердовича – кня-
зя Скирґайла, котрий помер насильницькою смертю невдовзі після свого утверджен-
ня в Києві – у грудні 1394 р. Епізод про Скирґайлову смерть є вставкою до основного
7 Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV ст. – К., 1891. – С.476.
Датування виправ Ґедиміна 1304–1305 рр. міститься в таких працях М.Стрийковського, як надрукований у 1574 р.
«Гонець цноти» (див.: Болеслав-Юрий ІІ, князь всей Малой Руси: Сборник материалов и исследований. – Санкт-
Петербург, 1907. – С.173) та написана впродовж 1576–1578 рр. хроніка «Про початки... народу литовського...» (див.:
Stryjkowski M. O początkach, wywodach, dzielnościach, sprawach rycerskich i domowych sławnego narodu litewskiego,
żemojdzkiego i ruskiego. – Warszawa, 1978. – S.232). Наразі оминаємо питання про спірність авторства А.Ґваньїні, якому
присвячено чимало наукових розвідок (див., зокрема: Дячок О. Проблема авторства «Опису Європейської Сарматії»
в історіографії // Осягнення історії. – Острог; Нью-Йорк, 1999. – С.251–262).
8 Докл. про похід Ґедиміна див.: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. – К., 2005. – С.41–53.
9 Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К., 1987. – С.30–31. Зауважимо,
між іншим, оцінку А.Горським побудов В.Стависького як таких, що «не підкріплені серйозною арґументацією» (див.:
Горский А.А. Русские земли в XIII–XIV вв.: Пути политического развития. – Москва, 1996. – С.94 (прим.20)).
10 Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmόdzka i wszystkiej Rusi. – Cz.I. – Warszawa, 1846.– S.126.
11 Густынская летопись. – С.45.
12 Rothe H. Sinopsis (Kiev, 1681): Facsimile mit einer Einleitung. – Köln; Wien, 1983. – S.226–227.
13 Толочко О. «Синопсис» з бібліотеки Димитрія Ростовського // Україна: культурна спадщина, національна
свідомість, державність. – Вип.5. – Л., 1998. – С.619.
14 Грушевский М.С. Очерк... – С.441; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.3. – К., 1993. – С.167.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. 189
тексту, що вийшла з-під пера киянина, який був «млад», коли той пішов із життя.
Тож, вимушено керуючись чутками, анонімний книжник пов’язав загибель князя з
іменем митрополичого намісника ченця Фоми Ізуфова, котрий дав йому «зелие от-
равное пити», коли той заїхав до нього, збираючись на полювання.
«И с того пиру князь Скиргайло так поехал за Днепр к Милославичом и тамо
разболеся […] болев 7 дней и преставися у среду. И понесоша его на главах
священицы, поюще песни отходныя, со свещами, из града Киева до святое
Богородицы Печерское; и положен бысть чюдный князь Скиргайло добрый, подле
гроба святого Феодосия Печерского»15.
Попри докладність цього сюжету, у 1990-х рр. спалахнула дискусія щодо історич-
ності Скирґайла як одного з володарів Києва16. Її ініціатор, відомий фахівець із гене-
алогії Я.Тенґовський, проіґнорував не тільки відомості білорусько-литовських літо-
писів, а й інформацію про Скирґайлову смерть у Києві, подану під 1394 р. хроністом
Я.Длуґошем (яка, усупереч думці Ю.Лимонова17, навряд чи походить від версії згада-
них літописів, відрізняючись від неї як деталями, так і загальною тенденцією18).
Наявну в обох пам’ятках звістку про поховання Скирґайла Ольґердовича в
Печерському монастирі до певної міри підтверджує заповіт його племінника Андрія
Володимировича, котрий, потрапивши туди в 1446 р., «поклонихомся отца своего
гробу, князя Владимира Ольгердовича, и дядь своих гробом (курсив наш – О.Р.)»19.
Ще важливішим є те, що Скирґайла занесено до пом’яника Києво-Печерського мо-
настиря, де його ім’я («великаго князя Скиргаила, нареченнаго в святом крещении
Иоанна») фіґурує поряд з іменами Володимира Ольґердовича та його сина Олелька20.
Меншу вартість має князівський пом’яник, включений Йосифом Тризною до скла-
ду створеної ним редакції «Києво-Печерського патерика» (1647–1656 рр.): наявна в
ньому згадка про Скирґайла повністю запозичена впорядником із білорусько-литов-
ських літописів21. Гадаємо, слід акцентувати той факт, що ці пам’ятки були відомі київ-
ським інтелектуалам XVIІ ст. – хоча, вочевидь, не вважалися за авторитетні: наведені
там дані ввійшли в їхню свідомість лише завдяки «посередництву» друкованої хроні-
ки М.Стрийковського, котрий охоче користувався цим цінним джерелом.
Повертаючись до киянина-аноніма, який долучився до творення білорусько-литов-
ських літописів, варто наголосити, що їх коротка редакція, котра постала у Смоленську,
є пам’яткою з потрійною паспортизацією (як мислити у сучасних категоріях). Те саме
стосується й літопису, раніше відомого під назвою Київського скороченого (або корот-
кого), що його знавець літописання Великого князівства Литовського М.Улащик перей-
менував на Волинський короткий і відніс до категорії білорусько-литовських22. Ця його
15 Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ. – Т.35. – Москва, 1980. – С.65, 72, 101–102, 138 тощо.
16 Див.: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. – С.55–57.
17 Лимонов Ю.А. Польский хронист Ян Длугош о России // Феодальная Россия во всемирно-историческом процессе. –
Москва, 1972. – С.265.
18 Jana Długosza, kanonika krakowskiego, Dziejów Polskich ksiąg dwanaście. – T.3. – Kraków, 1868. – S.478. Див. також критичні
зауваги: Улащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. – Москва, 1985. – С.82 (прим.1).
19 Южнорусские грамоты, собранные Вл. Розовым. – Т.1. – К., 1917. – №83. – С.154.
20 Голубев С.Т. Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVІ ст.) // Чтения в Историческом
обществе Нестора-летописца. – К., 1892. – Кн.6. – Отд.3. – С.6.
21 Кучкин В.А. Княжеский помянник в составе Киево-Печерского патерика Иосифа Тризны // Древнейшие
государства Восточной Европы: Материалы и исследования: 1995 г. – Москва, 1997. – С.174, 191–192, 225.
22 Улащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. – С.52–54. Він же видав його у складі
корпусу білорусько-литовських літописів: Летописи белорусско-литовские. – С.118–127.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
190 Олена Русина
класифікація, звісно, помилкова23 – як назагал хибні уявлення про зв’язок цього літопи-
су з Києвом (хоча навіть такий авторитетний дослідник, як М.Присьолков, убачав у ньо-
му «спробу місцевого київського літописання»24).
Натяк на таку спробу можна розгледіти в іншій літописній пам’ятці –складній ком-
піляції середини XVІІ ст., відомій як Патріарший збірник чи Баркулабівський хро-
нограф25. У ньому відтворено, хоча й зі значними помилками, розлогу оповідь про
розмаїті «знамення», яка присутня в компілятивній частині Волинського коротко-
го літопису26. При цьому вона подається двома фраґментами, між якими містяться за-
писи за 1430–1463 рр., де йдеться, переважно, про факти загальнодержавного життя у
Великому князівстві Литовському. Серед них привертають увагу дві події, зафіксовані
під 1463 р. Перша – це чудо, яке сталося на Великдень у Києво-Печерській обителі за ча-
сів Семена Олельковича. Досі про нього було відомо лише з «Києво-Печерського пате-
рика»27, куди цей сюжет додано у XVI ст. Патериковий запис, раніший за часом і справ-
ніший, дещо відрізняється від літописного – передовсім згадкою про Семенового брата
Михайла, яка нібито натякає на існування неформального дуумвірату Олельковичів28.
«Києво-Печерський патерик»:
«В лето 6971 в Печерьском манастыри створися знамение таково. При князи
Семене Александровичи и при брате его князи Михаиле29, а при архимандрите
печерьском Николе, печеру же тогда держал некто Дионисие, нарицаем Щепа.
Сий прииде на Велик день в печеру покадити телеса усопших, и прииде, где зовется
Община, и, покадив, рече: “Отци и братие, Христос вскрес! Сего дни есть Велик
день”. И отвеща, яко гром тучен: “В истинну вскресе Христос!”».
23 Ширше див.: Русина О. Українські аспекти білорусько-литовського літописання: історія й історіографія //
Український історичний журнал. – 2016. – №6. – С.135–138.
24 Присёлков М.Д. Летописи Западной Украины и Белоруссии // Учёные записки ЛГУ. – №67: Серия ист. наук. – Вып.7. –
Ленинград, 1941. – С.23; Его же. История русского летописания XI–XV вв. – Санкт-Петербург, 1996. – С.301. Утім, уже
його попередники з’ясували, що назва «Київський скорочений літопис» практично не відповідає змісту та не вказує на місце
створення пам’ятки (див.: Тиховский Ю. Так называемая «Краткая Киевская летопись» // Киевская старина. – 1893. – №9. –
С.365; Арнаутов В.А. «Киевская» летопись Супрасльского сборника (К вопросу о смоленском летописании) // Известия
Отделения русского языка и словесности Императорской Академии наук: 1909 г. – Т.14. – Кн.3. – Санкт-Петербург, 1910. –
С.1–2; Грушевський М. Історія української літератури. – Т.5. – Кн.1. – К., 1995. – С.197).
25 Нещодавно її було надруковано під некоректною назвою: Баркалабаўскі летапіс. – Т.1–2. – Мінск, 2013.
26 Баркалабаўскі летапіс. – Т.1. – Арк.64 зв. – 65 зв.; Т.2. – С.240–242; Летописи белорусско-литовские. – С.118–119.
Ця оповідь бере початок у «Повісті временних літ», куди вона потрапила з «Хроніки» Амартола (див.: Повесть
временных лет. – Санкт-Петербург, 1996. – С.493).
27 Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. – К., 1931. – С.193. Див. також зауваги: Грушевський М. Історія
української літератури. – Т.5. – Кн.1. – С.29 (прим.2).
28 Очевидно, подібна інтерпретація помилкова – як помилкові уявлення про те, що Михайло Олелькович був тимчасовим
правителем Київського князівства або його «найменованим спадкоємцем» (див.: Ульяновський В. Митрополит київський
Спиридон. – К., 2004. – С.83–84; Його ж. Життя, пригоди й смерть Михайла Олельковича // Князі Олельковичі-
Слуцькі. – К., 2017. – С.92). Вони ґрунтуються на хибній інтерпретації документальних джерел. У першому випадку це
акт зі згадкою при київського князя Михайла Івановича Гольшанського (див.: Полехов С. Новые документы о Киевской
земле XV в. // Сфрагістичний щорічник. – Вип.2. – К., 2012. – С.258–263, 266–268, 276–279). У другому – запис 1486 р.
в Литовській метриці, де йдеться про «князя олекта київського Михайла». Цілком зрозуміло, що тут ми маємо справу
з титулуванням «князями» католицьких єпископів. Що ж до терміна «олект» / «алект» (перекручене лат. electus), то
він означав обраного, але ще не затвердженого у сані єпископа. Отже в метриці згадано доміниканця Михайла зі Львова
(Michael de Leopoli), котрий був висвячений на київського єпископа Інокентієм VIII 22 червня 1487 р. і перебував на посаді
до вересня 1494 р. (ширше див.: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. – С.58–59, 71–72).
29 Варто відзначити наявність аналогічної формули («при благоверных князех Семена и Михаила Олелковичев») в Ліствиці
1455 р., перекладеній у Печерському монастирі (див.: Иконников В.С. Опыт русской историографии. – Т.2. – Кн.1. – К.,
1908. – С.258–259; Летопись занятий Археографической комиссии. – Вып.5. – Санкт-Петербург, 1871. – Отд.IV: Выписка из
протоколов. – С.25–26; Попова Т.Г. Киевские рукописи Лествицы Иоанна Синайского // Рукописна та книжкова спадщина
України. – Вип.23. – К., 2019. – С.59).
Український історичний журнал. – 2021. – №2
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. 191
Баркулабівський хронограф:
«В лето 6971 в Печерском монастыри сотворисе знамение таково. При кнзю
Семене Александровичи, при архимандрити Николе печеру же некто обдержа
именем Динисей, прозвище Щепа. Сей прийдет на Великий ден вечеру телес
усопших и п[р]ийде, где зовут Община, и покадит вечеру: “Отци и б[р]атия,
Хс воскресе сего дни”. Отвеща, яко [г]ром тучен: “Воистинну вескре[се] Хс!”».
Другий запис зберігся частково: «И того ж лета князну Овдотю оддали за вели-
кого...» (див. ілюстр. 1). Невиразний на перший погляд, він увічнює небуденну подію у
житті Київського князівства: укладення в 1463 р. шлюбу Євдокії Олельківни й молдав-
ського господаря Стефана Великого. Ця звістка унікальна та не має аналогів у літопи-
санні (всі відомості про цей союз донесли до нас молдавські джерела30), а в комплексі з
синхронним записом про великоднє диво безпомилково вказує на існування в Києві за
часів князювання Семена Олельковича певної традиції фіксації подій. До неї ж, гадає-
мо, тяжіє поліхромний рельєф-триптих з образами Марії Оранти, Антонія та Феодосія,
який було встановлено після відбудови Успенського собору, близько 1470 р., на фасаді
його центральної апсиди (у XVIII ст., при спорудженні лаврської дзвіниці, його трьома
фраґментами вмонтували у стіни над дверима нижнього ярусу будівлі – див. ілюстр. 2).
На ньому містився напис: «Основана бысть церковь пресвятыя Богородицы Печерская
на старом основании при великом короли Казимире благоверным князем Семеном
Александровичем, отчичи Киевском, при архимандрите Иоанне»31.
Принагідно згадаємо і про наявність якогось «київського літописця» у книго-
збірні Альбрехта Ґаштольда. Цілком вірогідно, що він опинився в бібліотеці канцлера
зусиллями його батька Мартина Ґаштольда, котрий упродовж 1471–1475 рр. обіймав
посаду київського воєводи. Сам Альбрехт був людиною, дотичною до створення біло-
русько-литовських літописів. Разом із ними фраґменти «київського літописця» могли
потрапити до Патріаршого збірника.
Зауважимо також, що гіпотезу про київське літописання XV ст. було висунуто й
литовською дослідницею Н.Морозовою. Це припущення ґрунтувалося на серії корот-
ких некрологів роду Олельковичів-Слуцьких у складі «Хроніки Биховця». Щоправда,
у працях Н.Морозової цей факт не дістав однозначної оцінки: вона пише як про скла-
дений на початку 1540-х рр. родовід Слуцьких, так і про хроніку Олельковичів 1453–
1486 рр.32 І перше, і друге здається цілком можливим з огляду на те, що, за нашими
спостереженнями33, ця князівська родина плекала уявлення про власну династичність,
витискаючи з історичної пам’яті своїх попередників Гольшанських.
Але насправді складно сказати, з якими колами, церковними чи світськими, було
пов’язане літописання, започатковане за часів Семена Олельковича. Проте навряд
30 Славяно-молдавские летописи XV–XVI вв. – Москва, 1976. – С.26, 63, 106, 118.
31 Див. щодо нього: Бартош А.Є. Свідок відновлення Успенського собору в 1470 р. // Лаврський альманах. – Вип.2. –
К., 1999. – С.69–75. Занотуємо, що за часів архімандрита Іоанна в Печерському монастирі було переписано збірник
«Златоструй» (1474 р.) (Гальченко М.Г. Записи писцов в датированных древнерусских рукописях XIII–XV вв. //
Palaeoslavica. – 2003. – Vol.11. – P.86. – №36). Він же був одним із підписантів послання митрополита Мисаїла до папи
Сікста IV (1476 р.).
32 Морозова Н. К вопросу о времени создания Хроники Быховца // Kalbotyra. – Т.49(2). – Vilnius, 2000. – Р.137–141;
Её же. Проблемы языка и текстологии летописей Великого княжества Литовского: Хроника Быховца: Автореф. дисс. …
д-ра гум. наук. – Вильнюс, 2001. – С.15–17, 22–23.
33 Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. – К., 1998. – С.126.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
192 Олена Русина
чи можна сумніватися, що край тодішній анналістиці поклав погром Києва в 1482 р.,
коли місто знищив Менґлі Ґірей. Було спалено не лише «град», а й «посад и ближние
села». Татари пограбували Печерський монастир. Рятуючись від ворога, деякі з ченців
«бежали в печеру и задохшася»34. Цілком природно, що на цих руїнах плин культур-
ного життя суттєво уповільнився.
Отже, з одного боку, ми можемо доповнити картину так званого Оле ль ко-
ви цького Ренесансу (яким би умовним не був цей термін), а з іншого, констату-
вати, що відновлена тоді традиція літописання невдовзі була повністю занедба-
на. Наступне XVI ст. у цьому сенсі повністю «німе». Що ж до історіографічних
пам’яток, котрі постали на київських теренах у XVII ст., то вони, як відомо, мали
еклектичну природу. Це були компіляції, що ввібрали у себе, крім творів давньо-
руського письменства, літописи з Північно-Східної Русі та хроніки польських ав-
торів XVI ст.
Менш знаною нині пам’яткою, яка користувалась авторитетом у київських
книжників, був польськомовний «Компендіум» Павла Демитровича, надрукований
1625 р. у радзивіллівській Любчі35. Кілька примірників цієї праці збереглися до нашо-
го часу в архівосховищах Польщі (зокрема у краківській бібліотеці Чарторийських).
«Компендіум» був чимось на кшталт підручника, адресованого «тим, хто не любить
довго читати». У ньому П.Демитрович стисло виклав історію Речі Посполитої, по-
слуговуючись, головним чином, хроніками таких авторів, як Мартин Кромер, Мацей
Стрийковський, Алессандро Ґваньїні, Мартин та Йоахим Бєльські. Природно, що на
сторінках його праці знайшлося місце й для історії українських земель (передовсім за
давньоруських часів)36.
Київські історіографи першої половини XVII ст. не раз демонстрували обізна-
ність із текстом «Компендіуму». Так, анонімний упорядник Українського хронографа
2-ї редакції (1620–1640-ві рр.) посилався на «кройникара Павла Демитровича» при
описі подій, пов’язаних із польськими володарями Лешеком Чорним, Казимиром
Великим та ін. Крім нього, твором П.Демитровича користувався киянин Ян
Бінвільський, котрий у 1640-х рр. працював над створенням власного компілятивно-
го зводу37.
Загалом, з огляду на те, що обидві пам’ятки, де згадується хроніка П.Демитровича
(Український хронограф 2-ї редакції й літопис Я.Бінвільського), мають виразно київ-
ське походження, можна зробити висновок, що у другій чверті XVII ст. «Компендіум»
користувався популярністю у середовищі освічених киян. Із певною обережністю
можна навіть зробити припущення, що ідею «Компендіуму» було розвинуто у знаме-
нитому київському «Синопсису» – хоч за його концептуальну модель могли прави-
ти й інші праці (наприклад, здійснений Петром Скарґою «конспективний» переклад
34 Докл. див.: Там само. – С.143–147.
35 Щодо неї як про культурний осередок див.: Русина О. Радзивілли й Україна: соціокультурні аспекти взаємин (XVІІ –
середина XVІІІ ст.) // Український історичний журнал. – 2018. – №1. – С.22–23.
36 Ковальский Н.П., Мыцык Ю.А. Украинские летописи // Вопросы истории. – 1985. – №10. – С.86; Мицик Ю.А.
Історія Київської Русі на сторінках хроніки П.Демитровича // Український історичний журнал. – 1996. –
№6. – С.120–124. Польська дослідниця М.Ярчикова помилково вважає виданий у типографії П.Кміти в Любчі
«Компендіум» працею М.Кромера (див.: Jarczykowa M. Cultural Functions of the Radziwiłłs’ Ancestral Libraries
in 17th century // Вісник Львівського університету: Серія книгозн., бібліот., інф. технол. – Вип.4. – Л., 2009. –
С.24).
37 Мыцык Ю.А. Украинские летописи XVII в. – Днепропетровск, 1978. – С.30. Текст літопису виявив та
опублікував Ю.Мицик: Літопис Яна Бінвільського // Наукові записки НаУКМА. – Т.20: Історичні науки. –
Ч.2. – К., 2002. – С.60–77. Див. також: Мицик Ю.А. Відображення деяких подій з історії Києва в літопису Яна
Бінвільського // Український історичний журнал. – 1982. – №2. – С.74–75; Його ж. Історія Великого князівства
Литовського у літопису Яна Бінвільського // Його ж. Albaruthenica: Студії з історії Білорусі. – К., 2009. –
С.41–46.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. 193
«Анналів» Цезаря Баронія, доволі популярний на східнослов’янських теренах38; що-
правда, безсумнівним є тільки вплив П.Скарґи на київську агіографію XVII ст., зокре-
ма «Патерикон» Сильвестра Косова).
Не виключено також, що про «Компендіум» у Києві знали ще на стадії його під-
готовки до друку. У цьому сенсі варто згадати одне з «темних місць» Київського лі-
топису, де котрийсь із його впорядників «в року идучом (поточному – О.Р.) 1620»
відсилав читачів до «кроники польской, которая в рихлом часе (незабаром – О.Р.) вы-
дана будет»39. Можливо, тут ішлося саме про «Компендіум», і таким чином далися
взнаки зв’язки місцевих literati з Радзивіллами, що виступали тоді як захисники право-
слав’я. Відомо, навесні 1621 р. до Криштофа ІІ Радзивілла (1585–1640 рр.) звертався Іов
Борецький, благаючи про заступництво при королівському дворі. Лист митрополита
зберігся в архіві Радзивіллів. У ньому він коротко переповідав «історію питання», зга-
дуючи і про хрещення Русі, і про Берестейську унію40.
Співпраця між вищим православним духівництвом та Криштофом ІІ Радзи віл-
лом простежується й у культурно-освітній царині. Так, 1623 р. князь просив митро-
полита відрядити до кальвіністської гімназії у Слуцьку православного «професора
теології» з Києва. Іов Борецький із готовністю відгукнувся на це прохання, пообіцяв-
ши прислати свого вихованця, котрого окреслював як «дорогий діамант». З іншого
боку, у 1629 р. той-таки Борецький відіслав свого сина Стефана на виховання при дво-
рі Криштофа Радзивілла41.
Як би там не було, не витримує критики гіпотеза публікаторів Київського літопи-
су, що цією проблематичною «польською хронікою» були «записки Богдана Балики,
котрі у той час так і не були видані»42: вони аж ніяк не підпадають під це визначення.
Записки – унікальна пам’ятка української мемуаристики, дуже коротка й, безумовно,
не розрахована на публікацію43.
Підсумовуючи, наголосимо на вірогідності відновлення київського літописання
за часів Семена Олельковича. Воно, вочевидь, корелювало з набуттям Києвом певної
політичної суб’єктності (у цитованих вище молдавських джерелах князь навіть звався
царем!). Водночас підкреслимо ілюзорність уявлень про анналістику періоду князю-
вання Володимира Ольґердовича і про київське походження Волинського короткого
літопису. Що ж до київського літописання першої половини XVII ст., то в його осно-
ві були не політичні, а радше соціокультурні чинники – передовсім наступ на тради-
ційне православ’я і спровокована цим криза етноконфесійної ідентичності, що й сти-
мулювало пошуки свого історичного «я».
38 Ślaski J. Cesare Baronio w przekładach polskich // Nurt religijny w literaturze polskiego średniowiecza i Renesansu. –
Lublin, 1994. – S.365–393.
39 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. – К., 1888. – С.80–81; Київський літопис
першої чверті XVII ст. / Публ. підгот. В.І.Ульяновський, Н.М.Яковенко // Український історичний журнал. – 1989. –
№5. – С.110.
40 Мицик Ю. А. Із листування українських письменників-полемістів 1621–1624 рр. // Записки Наукового товариства
імені Шевченка. – Т.CCXXV. – Л., 1993. – С.316–319.
41 Degiel R. Protestanci i prawosławni: Patronat wyznaniowy Radziwiłłów birżańskich nad Cerkwią prawosławną w księstwie
słuckim w XVII w. – Warszawa, 2000. – S.20; Мицик Ю.А. Із листування... – С.313.
42 Київський літопис… // Український історичний журнал. – 1989. – №2. – С.113.
43 Див. її текст: Киевская старина. – 1882. – Июль. – С.100–105. До речі, інформаційний потенціал записок
Божка Балики ще далеко не вичерпаний. Скажімо, досі ніхто з фахівців не звернув увагу на дуже цікаве визначення
московських Воскресенських (чи Іверських) воріт як таких, «где Чорторыйская львица стоит» (див.: Там же. – С.102).
Історикам відомо тільки те, що у XVII ст. їх називали Левиними або «воротами у Левиці» (див.: Моисеев М.В. Слон
Ивана Грозного // Studia Historica Europae Orientalis / Исследования по истории Восточной Европы. – Вып.3. –
Минск, 2010. – С.213–214).
Український історичний журнал. – 2021. – №2
194 Олена Русина
Ілюстр. 1. Записи 1463 р. з Баркулабівського хронографа
Ілюстр. 2. Фраґментований рельєф-триптих з образами Марії Оранти, Антонія та Феодосія (фото Тетяни
Лютої, 2016 р.)
REFERENCES
1. Aleksandrov, D. & Volodikhin, D. (1993). “Russkaia khronichka” Stryikovskogo. Vestnik Moskovskogo un-teta. Ser.8: Istorija, 2,
70–74. [in Russian].
2. Bartosh, А.Ye. (1999). Svidok vidnovlennia Uspenskoho soboru v 1470 r. Lavrskyi almanakh, 2, 69–75. [in Ukrainian].
3. Degiel, R. (2000). Protestanci i prawosławni: Patronat wyznaniowy Radziwiłłów birżańskich nad Cerkwią prawosławną w księstwie
słuckim w XVII w. Warszawa: Neriton. [in Polish].
4. Diachok, O. (1999). Problema avtorstva “Opysu Yevropeiskoi Sarmatii” v istoriohrafii. L.Vynar & I.Pasichnyk (Eds.), Osiahnennia
istorii, 251–262. Ostroh; Niu-York: Ostrozka Akademiia. [in Ukrainian].
5. Galchenko, М.G. (2003). Zapisi pistsov v datirovannykh drevnerusskikh rukopisiakh XIII–XV vv. Palaeoslavica, 11, 68–141. [in Russian].
6. Gorskij, A.A. (1996). Russkie zemli v XIII–XIV vv.: Puti politicheskogo razvitija. Moskva: IRI RAN. [in Russian].
Український історичний журнал. – 2021. – №2
До питання про київське літописання XIV–XVII ст. 195
7. Gudmantas, K. (2003). Alberto Goštauto biblioteka ir Lietuvos metraščiai. Knygotyra, 41, 9–24. [in Lithuanian].
8. Jarczykowa, M. (2009). Cultural Functions of the Radziwiłłs’ Ancestral Libraries in 17th century. Visnyk Lvivskoho universytetu:
Seriia knyhozn., biliot., inf. tekhnol., 4, 22–27.
9. Kovalskij, N.P., & Mytsyk, Yu.А. (1985). Ukrainskie letopisi. Voprosy istorii, 10, 81–94. [in Russian].
10. Kuchkin, V.A. (1997). Kniazheskij pomiannik v sostave Kievo-Pecherskogo Paterika Iosifa Trizny. Drevnejshie gosudarstva
Vostochnoj Evropy: Materialy i issledovanija: 1995 g., 166–233). Moskva: Nauka. [in Russian].
11. Moiseev, M.V. (2010). Slon Ivana Groznogo. Studia Historica Europae Orientalis, 3, 209–220. [in Russian].
12. Morozova, N. (2000). K voprosu o vremeni sozdanija Khroniki Bykhovtsa. Kalbotyra, 49(2), 137–141. [in Russian].
13. Mytsyk, Yu.А. (1978). Ukrainskie letopisi XVII v. Dnepropetrovsk: DGU. [in Russian].
14. Mytsyk, Yu.А. (1982). Vidobrazhennia deiakykh podii z istorii Kyieva v litopysu Yana Binvilskoho. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal,
2, 73–76. [in Ukrainian].
15. Mytsyk, Yu.А. (1993). Iz lystuvannia ukrainskykh pysmennykiv-polemistiv 1621–1624 rr. Zapysky NTSh, 225, 310–347. [in Ukrainian].
16. Mytsyk, Yu.А. (1996). Istoriia Kyivskoi Rusi na storinkakh khroniky P.Demytrovycha. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 6, 120–
124. [in Ukrainian].
17. Mytsyk, Yu.А. (2002). Litopys Yana Binvilskoho. Naukovi zapysky NaUKMA, 20/2, 60–77. [in Ukrainian].
18. 18. Mytsyk, Yu.А. (2009). Albaruthenica: Studii z istorii Bilorusi. Kyiv: IUAD. [in Ukrainian].
19. Polekhov, S. (2012). Novye dokumenty o Kievskoj zemle XV v. Sfrahistychnyi shchorichnyk, 2, 257–282. [in Russian].
20. Popova, Т.G. (2019). Kievskie rukopisi Lestvitsy Ioanna Sinajskogo. Rukopysna ta knyzhkova spadshchyna Ukrainy, 23, 56–71. [in Russian].
21. Rowell, S.C. (1994). Lithuania Ascending: A Pagan Empire within East-Central Europe, 1295–1345. Cambridge: Cambridge
University Press.
22. Rusyna, O. (2005). Studii z istorii Kyieva ta Kyivskoi zemli. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].
23. Rusyna, O. (2016). Ukrainski aspekty bilorusko-lytovskoho litopysannia: istoriia i istoriohrafiia. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal,
6, 127–150. [in Ukrainian].
24. Rusyna, O. (2018). Radzyvilly i Ukraina: sotsiokulturni aspekty vzaiemyn (XVІІ – seredyna XVІІІ st.). Ukrainskyi istorychnyi
zhurnal, 1, 18–45. [in Ukrainian].
25. Rusyna, O.V. (1998). Ukraina pid tataramy i Lytvoiu. Kyiv: Alternatyvy. [in Ukrainian].
26. Shabuldo, F.M. (1987). Zemli Yugo-Zapadnoj Rusi v sostave Velikogo kniazhestva Litovskogo. Kiev: Naukova dumka. [in Russian].
27. Ślaski, J. (1994). Cesare Baronio w przekładach polskich. Nurt religijny w literaturze polskiego średniowiecza i Renesansu, 365–393.
Lublin: TN KUL. [in Polish].
28. Staviskij, V.I. (1988). “Kievskoe kniazhenie” v politike Zolotoj Ordy (pervaia chetvert XIV v.). Vneshniaia politika Drevnej Rusi,
95–100. Moskva: Institut istorii SSSR AN SSSR. [in Russian].
29. Tolochko, O. (1998). „Synopsys” z biblioteky Dymytriia Rostovskoho. Ukraina: kulturna spadshchyna, natsionalna svidomist,
derzhavnist, 5, 613–622. [in Ukrainian].
30. Ulashchik, N.N. (1985). Vvedenie v izuchenie belorussko-litovskogo letopisanija. Moskva: Nauka. [in Russian].
31. Ulianovskyi, V. (2004). Mytropolyt kyivskyi Spyrydon. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].
32. Ulianovskyi, V. (2017). Zhyttia, pryhody i smert Mykhaila Olelkovycha. Kniazi Olelkovychi-Slutski, 88–95. Kyiv: Baltiia-Druk.
[in Ukrainian].
33. Wasilewski, T. (1991). Trzy małżeństwa wielkiego księcia Litwy Olgierda. Kultura średniowieczna i staropolska, 673–682.
Warszawa: PWN. [in Polish].
Olena RUSYNA
Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Leading Research Fellow,
Department of History of Ukraine of the Middle Ages and Early Modern Times,
Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine
(Kyiv, Ukraine), erusina@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4769-652Х
On the Issue of Kyivan Chronicle-Writing
in the Fourteenth – Seventeenth Centuries
Abstract. The paper addresses the issue of renewal of Kyivan chronicle-writing under the Grand
Duchy of Lithuania. Authoress doubts hypothesis regarding its existence in the times of prince
Volodymyr Olgerdovych (ca. 1363–1393) and rejects Kyivan provenance of the so called Shorter
Volynian Chronicle, known also as Kyivan Shortened. She considers as reliable the possibility of
chronicle-writing in Kyiv under Volodymyr’s grandson Semen Olelkovych (1455–1470) whose
rule is seen as the period of local Renaissance. In researcher’s opinion, some signs of this narrative
tradition may be traced in the Barkulabov Chronograph compiled in the mid-17th century.
Authoress also points toward Radziwiłłs’ connections with Kyivan bookmen and thus their
probable influence on compiling local chronicles in the first half of the 17th century.
Keywords: Grand Duchy of Lithuania, Kyiv, Kyiv Monastery of the Caves, chronicle-writing,
Shorter Volynian Chronicle, chronograph, Radziwiłłs.
|