Олесь Гончар і питання української мови

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2018
Автор:	Кононенко, П.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української мови НАН України 2018
Назва видання:	Культура слова
Теми:	Слово письменника
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/180142
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Олесь Гончар і питання української мови / П. Кононенко // Культура слова. — 2018. — Вип. 88. — С. 202-210. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-180142
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1801422021-08-11T01:25:58Z Олесь Гончар і питання української мови Кононенко, П. Слово письменника 2018 Article Олесь Гончар і питання української мови / П. Кононенко // Культура слова. — 2018. — Вип. 88. — С. 202-210. — укр. 0201-419X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/180142 uk Культура слова Інститут української мови НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Слово письменника Слово письменника
spellingShingle	Слово письменника Слово письменника Кононенко, П. Олесь Гончар і питання української мови Культура слова
format	Article
author	Кононенко, П.
author_facet	Кононенко, П.
author_sort	Кононенко, П.
title	Олесь Гончар і питання української мови
title_short	Олесь Гончар і питання української мови
title_full	Олесь Гончар і питання української мови
title_fullStr	Олесь Гончар і питання української мови
title_full_unstemmed	Олесь Гончар і питання української мови
title_sort	олесь гончар і питання української мови
publisher	Інститут української мови НАН України
publishDate	2018
topic_facet	Слово письменника
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/180142
citation_txt	Олесь Гончар і питання української мови / П. Кононенко // Культура слова. — 2018. — Вип. 88. — С. 202-210. — укр.
series	Культура слова
work_keys_str_mv	AT kononenkop olesʹgončarípitannâukraínsʹkoímovi
first_indexed	2025-07-15T19:48:56Z
last_indexed	2025-07-15T19:48:56Z
_version_	1837743681750171648
fulltext	Петро Кононенко202 Культура слова №88’ 2018 Життя з письменником привідкрило мені лише маленьку щілинку до таємниці творчості, до того незвичайного стану душі, коли вона здатна сягнути високо, мабуть, аж до межі між земним і божественним… Хіба кожному дано володіти чаром слова, а тим більше хвилювати й наснажувати цим словом серця людей? Кому вдасться хоч на трішечки опинитися на тій найкрайнішій точці земного й небесного, в того зʼявляється, мабуть, слово, що може ставати богонатхненним, коли воно набуває такої сили, що спроможне чи каменем лягати на серце, а чи променем добра й любові полегшити болі людські, зігріти, наснажити душу, щоб людина здатна була на совісні діла і вчинки… Статтю отримано 19.02.2018 Петро Кононенко ОЛЕСЬ ГОНЧАР І ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Ну що б, здавалося, слова? Слова та голос – більш нічого! А серце бʼється, ожива, як їх почує: Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди! Тарас Шевченко Тануть сили. Розтану, відійду, як хмара дощова. Як улітку один із коротких липневих твоїх снів, Україно… Тільки б відійти з думкою, з певністю в душі: Україна є! Україна буде! … Не можна допустити, щоб загинула мова, бо то й загинув народ. На цілий народ поменшало б людство і його культура. … Слово – подарунок Бога людині… народу… Олесь Гончар У 100-ліття Олександра Терентійовича (Олеся) Гончара ще гостріше відчуваємо: відійшов у Всесвіт легендарний українець («дякую Богові, що народився українцем»). Але хіба Слово письменника 203 Культура слова №88’ 2018 розтанув, відійшов, «як хмара дощова, як короткий липневий сон» у безвість, чи й щось несмертне лишив для вічності?! Відходив з жагучою вірою, що «Україна буде! Україна є!». Що будуть Нація й Мова… І подвиг Олеся Гончара вже в тому, що самовіддано переконував: маємо протистояти злу й «боротись і вірити в досяжність світла. Втрата ідеалу рівнозначна духовній смерті». Та й ідеал, як пломінка зоря, може гаснути. За нього треба боротись і вірити в Шевченкове: «Борітеся – поборете!» та Франкове: «Лиш боротись – значить жить!». Ідеал – боротись і жить! За Україну, що і для Шевченка й Франка, і Лесі Українки й Тичини означало: за її Буття, і за її Душу – за українську мову! Все частіше зʼявляються дослідження про мову самого Гончара-письменника. І резюме, як у книзі Світлани Єрмоленко «Мовно-естетичні знаки української культури», в розділі «Естетичний ідеал слова у творчості Олеся Гончара»: «В історії української культури імʼя Олеся Гончара займає особливе місце. Мова творів письменника привертає увагу лінгвостилістів у кількох вимірах: мова і стиль письменника, ідіостиль, ідіолект письменника, мовна особистість письменника, мовний світ письменника, індивідуальна мовна картина світу письменника, мовотворчість письменника». І як підсумок: «Гончар мав особливе чуття на нове слово, на його внутрішню форму», він – творець мови ХХ століття, мови народної й реформованої в епоху гігантських змін і буття, і свідомості та культури народу!». А водночас неминуче поставали питання: зміст, джерела, доля, історична місія феномена української мови і місія та обовʼязок її носіїв щодо утвердження й захисту. В усі віки перед митцем Слова поставало, як фатум: що означає Слово і яке покликання його митців?! Постали й перед Олесем Гончарем питання: що є слово взагалі і що є українське слово? Здавалося, ясно і просто: в усіх сферах буття Мова є доленосним феноменом та компасом, бо й справді є засобом спілкування людей. Але, але... Чому? І чи тільки засобом? Олесь Гончар формувався в довколишньому середовищі – хліборобів і ремісників, – у якому мова, українська мова Петро Кононенко204 Культура слова №88’ 2018 Полтавщини, була справді ніби від Бога – священною: і в родинних відносинах, і соціальному способі життя, і в будні, і в свята, в дні миру й війни, життя і смерті, мрії, віри й надії, як синтез фольклору, музики й пісні, гармонія і краса Світу. Університетська освіта розширила й поглибила ті концепти: ще в час Київської Русі великий князь Володимир Мономах поучав дітей опановувати мову (свою, рідну і чужоземні). З «Біблії» знаємо, що Слово – це Бог, а Бог – Слово. Історично- філософські творіння долю і місію народу виражали в Слові. Не дивно, що й про похід Ігоря була перлина – «Слово». Не поема, не легенда, навіть не дума, а «Слово про полк Ігоря». А за визначенням Тараса Шевченка: «Знать од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди!». Живопис, скульптура, архітектура – могутні чинники духовного збагачення людини. І вони дають довершені образи божественної природи світу. І все ж: ще в сиву давнину, в усіх народів наріжним каменем культури, поступу, ідеалу правди й краси було визнано Слово. А в українстві ще й синтез Слова – Музики й Пісні. Читаємо запис: «Слухаю симфонію Ревуцького. Вище літератури, мабуть, тільки музика. Слухаю «Місячну сонату» Бетховена. Чи можливо щось подібне передати в слові? До цієї сонати близький геній світла Куїнджі, особливо фантастичною красою свого шедевра «Місячна ніч на Дніпрі»… До Куїнджі це бачив Гоголь і Шевченко…». А музика Лисенка і Леонтовича? А… музика ще однієї «сонати» – вже української! – «Закувала та сива зозуля»: рано-вранці на зорі, коли «Ой, заплакали хлопці-молодці в турецькій неволі, в ярмі. Вони плакали, гірко ридали, свою долю проклинали»… Яка ритмомелодика! Яке різноцвіття і верховіття Музики! – одначе, а чи це могуття Симфонії можливо було втілити й виобразити симфонію людського й планетарного руху без Мови? Як, до речі, і в «Козацькому марші», операх Семена Гулака-Артемовського і Миколи Лисенка? Без відчуття органічної єдності та спадкоємності музики Веделя, Бортнянського, Березовського, поезії Марусі Чурай, «Тараса Бульби» Гоголя і «Гайдамаків» Шевченка? Без Франкового «Безмежнеє поле в сніжному завої», «Гримить, Слово письменника 205 Культура слова №88’ 2018 благодатна пора наступає» й Тичининого «Ромашка? Здрастуй! І вона тихо: «Здрастуй!». І звучить земля, як орган…». Всі види мистецтва – величини інтегральні. І все ж – тільки Слово втілює самодостатність людини, природи, простору й часу, єдність усього сущого в безмежжі всієї планети. Бо тільки в ньому чари і магія єдності, безсмертя і вічності людини й вселюдства, тому – правди й краси… Олесь Гончар зачарувався й осяявся феноменальною сутністю Слова загалом і української мови зокрема. На V зʼїзді письменників Олесь Гончар оголошує похід за визволення Слова, бо тільки воно – рівновелике енергією життя, рівнозначне сутності, долі, генія й історичної Місії Народу! Його гаряче підтримують Тичина і Рильський, Малишко і Антоненко-Давидович, Ліна Костенко, Мушкетик, Павличко, Драч, Корж, Лубківський, Загребельний, Коломієць, Земляк, Іваничук, Підсуха, Білоус, Чендей, Збанацький, Осадчук, та й уся Спілка письменників. Закономірно, що на підтримку української мови виступає перший секретар ЦК Петро Шелест. Олесь Гончар визначає роль Мови як сонця, води і повітря, енергії єднання всіх сил суспільства, доведеного сталіністами до тотальної кризи. Скрізь постає питання, поставлене й Іваном Дзюбою: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Молодий поет Леонід Горлач, співробітник адміністрації О. Гончара, пише поезію символічного заклику «Убий в собі раба!». Так злились потоки художньої творчості й публіцистики. Як писав Драч, слово духовності і меча. Найповніше це виявляє Олесь Гончар. Найперше він творить оповідання, повісті, романи, новочасною не тільки календарно, а головне – мистецько-філософською мовою: «Таврія», «Тронка», «Перекоп», «Людина і зброя» ще поглиблюють зміст і пафос «Прапороносців», підводячи до осмислення стану й перспектив життєвого вибору – «Чи так жив? Чи так живу? Чи так всі ми, люди, живемо?». Приходить визнання – про абсолютну новизну мистецької мови Гончара говорять Леонов, Баканідзе, Межелайтіс, Шолохов… Новий роман «Собор» стає рубіконом в усій радянській літературі. Найголовніше, що він потрясає ідеологію, Петро Кононенко206 Культура слова №88’ 2018 мораль, етику, всю культуру України. Реакція провокувала подальший розпад, деградацію, аморалізм, після кривавого «розкуркулення» – мракобісся розкультурення. Найперше – розкультурення мовне: вже було узаконено право батьків від імені дітей відмовлятися від вивчення … української мови. У Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську зникли українські школи. На грані стояв Київ… Навʼязано фальшиву двомовність. Озвіріння? Валентина Гончар озаглавила книгу спогадів про Олеся Терентійовича «Я повен любові…». Жарт? Парадокс? Ні! Велика правда: гуманістична філософія! І за цих умов Олесь Гончар тужив за «дитинством»: памʼять відновлювала ті часи, коли люди працювали і святкували, жартували й співали; хвалили Господа і господарів, клечали хати й поетизували природу… В дитинстві мріялось про справедливість і щастя, свободу й людяність, готовність в імʼя людей іти на героїчні подвиги… Тоді ніжно гладила по голівці баба чи мати, стримано усміхався тато, співали соловʼї і пахли сади та меди… Тож і в оповіданнях Гончара навіть «гори співали»! – а в мові колосились любов і вірність, як у творчості Шевченка, Котляревського, Мирного, Коцюбинського. Буяла психіка поетичного здоровʼя… А тепер наповзали хмари розпаду й деградації. На всеукраїнському партійному зібранні Щербицький виголосив промову на «общепонятном», – і всі виступи також були російськомовними… Це була повна капітуляція! Запис у «Щоденнику»: «Складне у мене ставлення до Росії» – і навіть до російських письменників. Ось дивна ретроспектива: Рилєєв і на шибеницю пішов з образом Наливайка як героя; Лермонтов славив українську жінку за те, що вона, як і «Бояриня» Лесі Українки, «Как племя родное, У чуждых опоры не просит И в гордом покое Насмешку и зло переносит»; віце-президент Академії мистецтв Толстой і Аксаков виявили щиру повагу Шевченкові та Гоголю; любив Україну Бунін; Маяковський, побувши на Україні, в «Завещании юношеству» наполягав: «Разучите эту мову… Эта мова величава и проста: «Чуєш сурми заграли? Час розплати настав!»; із щирою любовʼю ставились до української мови Шолохов, Солоухін, Астафʼєв; а паралельно – не тільки Петро І, цар і міністр забороняють Слово письменника 207 Культура слова №88’ 2018 українську мову, а й шельмує і її, і Шевченка знавіснілий монархіст Белінський; вважають її лише наріччям філософи Федотов, Бердяєв і Сорокін, навіть Горький не погоджується на переклад його повісті «Мать» на «это наречие»; він переконує Ромен Роллана, що в Україні – ніякого голоду! Повністю нехтує і мову, і Україну Ахматова; з великодержавних позицій конфліктує навіть з Малишком Твардовський; вбивають у собі українську мову як частину своєї душі «почти полуукраины» Солженіцин і харківʼянин Євген Євтушенко («цей Остап Бендер»), підносячи себе як інтернаціоналістів. Жоден російський «союз» чи митець не підтримав ні суверенітету України, ні закону про державність української мови!.. І це – загрозлива атака махрового шовінізму. Ще загрозливішою стає народо- і мововбивча політика та поведінка вождиків і ландскнехтів із своїх. Українські депутати Верховного Совета СССР солідарно з Гончаром заявили рішучий протест проти створення СНД-імперії. Горбачов приховав цей протест. Перелицьований імперіаліст Єльцин просив президента США докласти всіх зусиль, щоб Україна не вийшла з Союзу. Рейган прибув до Києва і на засіданні Верховної Ради агітував за «єдність одного – російського й українського» народів. Були згідні з Єльциним і свої «єдинонеділимці». Позиція Олеся Гончара була категоричною: імперській єдності – НІ! Що спільного між ними, та й іншими народами? Тільки те, що всі принижені, безправні. Суверенність націй, повна їх незалежність – єдиний вихід! Лозунги демократизації, гласності, свободи, – а де потім все це ділося? А щодо рівня свідомості чиновництва – печаль і безнадія? Його не цікавить Мова, бо не пече й Україна. Уся про кремлівська мафія дбала про відродження не України, а перелицьованої імперії. А в ній українська мова, як і вся культура, були приреченими. Тому тероризувались і мова, й мовники: одні впали, як Алла Горська під сокирою; інші, як Лукʼяненко, Чорновіл, Руденко, Стус… – у концтаборах; ще інші – як і Гончар – на грані арештів та катівень. Ще запис: зателефонував С. «Олесю Петро Кононенко208 Культура слова №88’ 2018 Терентійовичу… завтра нам треба виключити зі Спілки Ліну Костенко. Я отетерів. Я відчув, що він говорить не від себе… – Ю. К. – після паузи сказав я. – Знайте: доки я [є], цього не буде». А має бути рішучий захист мови, бо вона – це Душа України». Потрібне абсолютне знання й захист рідної мови, як і Батьківщини. Всіма засобами! І Олесь Гончар пише «Твою зорю», «Чорний яр», «Звідки ж вона «Звізда Полин?», звертаючи свідомість народу до осмислення ланцюга трагедій України: розгром УНР, колективізація, СВУ, де українізація, Голодомор, знищення інтелігенції, убивство Мови й Чорнобиль: все було сплановано «кремлівськими мрійниками» й послідовно здійснювалося і своїми яничарами та манкуртами… На життєвій дорозі стають 5 (пʼять) інфарктів, нестерпні страждання, та коли людина має високу Мету й патріотичну Філософію, то знову йде в бій з неофашизмом! «Я людина західної орієнтації. Така структура душі!». Тому – маємо корчувати сталінізм, імперську систему до решти. Наша орієнтація, доля й місія з народами Європи! От тільки потрібні єдність народу з ядром – українською нацією, а це означає культурою і мовою. Демократія, Свобода і Суверенітет Соборної Республіки! «Нам спокій тільки сниться!» – йде мабуть вирішальна битва за Щастя! І Олесь Гончар, долаючи барʼєр хвороб, проводить форуми Ради Миру, на яких в центрі уваги Суверенітет, Мова, Чорнобиль. Виступає на відкритті конгресу Народного Руху і Товариства української мови ім. Т. Шевченка; веде справжній двобій з реакційною частиною Верховної Ради за Закон про мови. Головна ідея – державність єдиної Мови – української. Совісті, Мудрості й Мужності України не дають говорити з трибуни. Та й Шевченку, Франку не давали… «У моїй душі вмістилися цілі епохи». Памʼятав, як Павло Тичина в імʼя життя української мови зрікся поста Голови Верховної Ради. Як і тоді, чорносотенці лютують і нині. «А ти що, не знав, що так буде?». Знав і пішов на відкритий бій. «Відсиджуватись в національних кущах – Слово письменника 209 Культура слова №88’ 2018 це не для нас». Кілька разів виходив на трибуну, як гладіатор на ринг або до звірів у клітках… Митець – це його стиль. Стиль Гончара – нестихаючий діалог і диспут з собою і світом; серця і розуму, любові і ненависті, почуттів і логіки, віри і сумніву, радощів і страждання, – що унікально показано Валентиною Гончар – його романтично обраною Зорею: першим читачем, редактором і високопрофесійним критиком, психологом і щасливим даром Небес, – у її високомистецькій повісті «Я повен любові…». На шляху щастя і творчості доля не раз ставила Гончара в ситуацію цілковитої безвиході. Многії в подібних випадках складали крила. Було, що і Гончар просив дружину порізати йому вени: муки були нестерпні… Та Душа, як і сімох героїв-чорнобильців (поема Б. Олійника «Сім») воліла Жити! «Який красивий світ! Спасибі, спасибі тому, хто його створив!». Хто наділив Мовою – духом всесвітньої сили й краси, «криницею для спраглих». Мовою-дивом. Воістину, Мова Олеся Гончара – образ Духу ХХ століття: в ній нуртує Природа всієї Планети. У Гончара немає картин природи – декоративних пейзажів, площинних станів матеріального існування. У нього Природа – це живий Дух в його часопросторовій безмежності та змінах, і незалежний від людини, й психічно-настроєво єдиний з нею. Тому всі герої творів Гончара – самобутні характери, але водночас вони однодумні і споріднені, як мелодії симфоній. Бо в усіх творах Гончара – сотні яскравих героїв, але є один – головний, як диригент в симфонічному оркестрі – сам Олесь Гончар: причастившись од музики й пісні рідного Поля, він особисто рухається по всій планеті: до Японії, Індії, Китаю, Австралії, Канади і США, країн Африки та всієї Європи, а тим самим – до симфонії Неба, Океану й Землі і так, на рівні власних партитур душі й інтелекту сприймає і розуміє Світ – цілісний і однодушний. А Мову – як Сонце, котре освітлює всю безмежність і різноманітність Життя. Звідси у творах мелодії ліричні, епічні, драматичні, трагедійні і комедійні як синтез граней одного живого організму. «Модри Камень», «Прапороносці», «Таврія», «Перекоп», «Тронка», «Людина і зброя», «Собор», «Циклон», «Звідки ж вона «Звізда Полин?» – Петро Кононенко210 Культура слова №88’ 2018 це шлях до «Твоєї зорі» кожного сущого у всесвіті, шлях до омріяного «Берега любові». Це відсвіт світорозуміння: «Зоряність нічного неба – є в ній щось магічне. От і світи, то яскравіші, то ледь помітні, хтось же їх засвітив? Не могли ж самі собою? А як же почувається в усьому велика гармонія». І мова – гармонія: натураліста-природодослідника («недоуки доморощені, нападаючи на пейзаж у літературному творі, не розуміють того, що пейзаж – це і психологія, і філософія письменника. І навіть музика твору»), живої людини і воїна, митця і педагога (друга Василя Сухомлинського, який навіть саможертовно «серце віддавав дітям»), і дипломата – народного надзвичайного посла до народної планети; мислителя з власною концепцією та методологією відродження України й світової цивілізації та культури в дусі Шевченкової Правди та наукової системи В. Вернадського й О. Потебні… Усна й писемна Мова Гончара – синонімічно, симфонічно споріднені: це Мова ніжної, душевної Людини, митця-воїна, педагога, трибуна, мислителя з волею аналітика і провидця, пророка; творця національної Мови ХХ й ХХІ століть. Мови самодостатності, великої місії й вічності Українства. Статтю отримано 10.02.2018

Олесь Гончар і питання української мови

Репозитарії

Схожі ресурси