Перешкода
Підготовка тексту, коментарі Галини Бурлаки.
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут лiтератури iм. Т.Г. Шевченка НАН України
2009
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/18028 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Перешкода / М. Грушевський // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. — К.: ПЦ «Фоліант», 2009. — Т. 4. — С. 123-135. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-18028 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-180282011-12-18T00:44:11Z Перешкода Грушевський, М. Публікації Підготовка тексту, коментарі Галини Бурлаки. 2009 Article Перешкода / М. Грушевський // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. — К.: ПЦ «Фоліант», 2009. — Т. 4. — С. 123-135. — укр. 1887-8618 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/18028 uk Iнститут лiтератури iм. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Публікації Публікації |
| spellingShingle |
Публікації Публікації Грушевський, М. Перешкода |
| description |
Підготовка тексту, коментарі Галини Бурлаки. |
| format |
Article |
| author |
Грушевський, М. |
| author_facet |
Грушевський, М. |
| author_sort |
Грушевський, М. |
| title |
Перешкода |
| title_short |
Перешкода |
| title_full |
Перешкода |
| title_fullStr |
Перешкода |
| title_full_unstemmed |
Перешкода |
| title_sort |
перешкода |
| publisher |
Iнститут лiтератури iм. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Публікації |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/18028 |
| citation_txt |
Перешкода / М. Грушевський // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. — К.: ПЦ «Фоліант», 2009. — Т. 4. — С. 123-135. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT gruševsʹkijm pereškoda |
| first_indexed |
2025-07-02T19:10:38Z |
| last_indexed |
2025-07-02T19:10:38Z |
| _version_ |
1836563498117627904 |
| fulltext |
Михайло Грушевський
Писано 23 мая [1895 р.],
в день св. Духа1
ПЕРЕШКОДА
оповідання
Imple me, Deus, odio hereticorum2
– Так між вами стає релігія? – жваво спитала вона мене,
коли я скінчила своє оповідання. – Ви хтіли б, щоб ваші діти
були такими ж добрими русинами, як він, і того не можна?
Релігійна перешкода! Пробачте мені, що я так допитуюсь: се все
річі, що колись дорого й мені коштували, тільки там колізія
була навідворот, але се не робить ріжниці. Я вам не розказувала
сього ніколи, бо хоч тому вже незабаром буде десять літ, але все
ще боляче, й не хочеться доторкнутися й словом.
– Ви знаєте, що я полька, але, мабуть, не знаєте, що я пра-
вославна. Авжеж! Як се сталось? Дуже просто. В Росії є припис,
що діти православної особи з неправославною мусять бути пра-
вославними3, а моя мама була православна, также полька. Вона
була дочка офіцера російського, родилась десь в далеких краях,
де за сотки верст не було ксьондза, охрещена на православну,
такою мусіла й зостатись4. Звичайно, я довший час і не знала,
що якась релігійна межа ділить мене від мого батька і тих поля-
ків, яких я бачила в себе [в]дома. Про се довідалась я вже в гім-
назії. Мій татко був лікар військовий, і мої молоді годи про-
йшли в місцях з мішаною людністю, де поляки траплялись
тільки лиш невеликими колоніями. Батьки мої, хоч тримались
польщини міцно, як звичайно поляки в Росії, не були шовіні-
стами, що также треба за російськими поляками признати.
Я багато бачила в своїх батьків росіян, багато читала по-російсь-
ки і взагалі не відчувала ніякої ворожнечі національної до того
народа.
124 Михайло Грушевський
Коли мене віддали до гімназії, нас в класі було три польки –
я знала їх з батьківського дома, і ми були великими приятель-
ками, поки ще мене не віддали, а віддали мене трохи пізнійше,
але все ще малою дівчинкою. Тут вперше й вийшла наверх та
межа релігійна, коли показалось, що я не можу ходити на науку
релігії разом з тими подругами, бо я була православна.
Я пригадую собі той перший випадок, так ніби се перед хви-
лею діялось – я пішла на науку релігії католицької разом з под-
ругами, і нас з ріжних кляс зібралася чимала купка дітвори, і та
ґвалтом подала до відомости ксьондзу, високому й сухому, як
палиця, діду, прихід нової учениці. Але той, глянувши непри-
вітно на мене через свої окуляри, сказав:
– Її не можна сюди ходити, її буде вчити піп, бо вона
схизматичка5.
Певне, більше половина дітвори не мала жадного поняття,
що воно, властиво, значило – схизматичка, але слова ксьондза
зробили на клас вражіння і десятки дитячих очей звернулись до
мене з виразом переляку і співчуття – отак, як би сказали, що
я зла дитина і мене треба бити... Помітивши се, а особливо, що
очі моєї найбільшої приятельки Касі заморгали і наповнилися
слізьми від жалю за товаришку, я й собі в ту ж мить прегірко за-
плакала, аж се вразило й ксьондза, і він погладив мене по голові
своєю цупкою, як дошка, долонею, сказавши:
– То правда, ти не винна, що ти схизматичка.
Сі слова тільки побільшили мій плач, і я, йдучи з гімназії
додому, плакала, ніби передчуваючи, що все те ще раз прийде до
мене, і то без порівняння з тяжчими наслідками. Коли я вдома
з плачем оповіла сю історію, там вона зробила враження не гірше,
як в класі; мати вийшла на обід заплакана, а батько крутився на
стулі й крякав раз у раз, що було у єго знаком глибокого незадо-
волення і зворушення.
Мої сльози з сего випадку висхли дуже швидко, але сліди
таких вражень зникають не так скоро, і та релігійна межа так
і зосталася між мною і рештою польської дітвори – і вони, і я від
125Перешкода
часу до часу пригадували собі її з спочуттям і жалем, так, як ди-
вляться на сироту, і я дійсно відчувала якесь сирітство, якийсь
ніби брак, що не давав мені можливості дорівнювати іншим
дітям. Самій релігійній стороні того факту я не надавала значен-
ня – в нас в родині була велика поляризація в справах релігій-
них, і улюбленою засадою мого батька, яку чула я від нього ще
дитиною, була думка, що всяка віра добра, як людина хоче бути
доброю і чесною. Моє дальше виховання могло тільки зміцнити
такі відмалку вщеплені засади толеранції й гуманізму. Взагалі
мої молоді годи припали ще на досить добрі часи, в порівнянню
з тою всеросійською прострацією, що тоді якраз закроювалася
на ширшу скалю і опановувала щораз ширші круги6. Ренегатст-
во не стало епідемією, і в громаді ще стояв відгомін тих слів, які
трохи пізніше показались забутими: Свобода, правда, честь,
і ще багато інших, тепер забутих, слів.
Що б не казали у вас за Росію, але то треба її, чи, властиво,
не її, а суспільству російському, признати, що жіночу освіту по-
ставила була так високо і основно, як чи й було де-інде7. Ви не
можете того собі й уявити, які широкі горизонти перед очима
нашими ще стлалися тоді, як живо до серця приймали ми, дів-
чата, ріжні громадські питання, що ворушили сучасне суспільст-
во; яка віра в можливість боротьби з світовим злом, в перемогу
правди й світа, що втілялися для нас тоді в форми науки, над
віковічною темрявою. Правда, то вже тривало недовго. То було
останнє сяєво вечірнього світа перед темною ніччю, що насову-
валась на жіноцтво, як і взагалі на громаду, і воно мені тепер
тим дорогше. І так мило мені тепер згадати ті часи, порівнюючи
з тими пізнійшими, які довелося мені бачити й переживати,
коли жінка з становища чоловіка і громадянина зійшла на ва-
зон з квіткою, [з] якого мають лише милуватись і тішитись, і ді-
вочі гарячі розмови за північ про нову книжку замінилися на не
менш гарячі дебати про форму капелюхів і рукавів. Йо, яка
переміна, не повірив би, що так то все було недавно.
126 Михайло Грушевський
Ми жили тоді в більшому місті, у вас на Україні. Я кінчала
гімназію і збиралася вступити до висших курсів, що ще тоді
існували – доживали свої останні часи8, і кохалася в науках
суспільних. Товариство, де я поверталася, складалося з найріз-
нійших національностей – були й польки, й росіянки, а найбіль-
ше ваших землячок, та й земляків – молодіж сходилась тоді
просто і свобідно, на спільнім ґрунті інтересів просвітних і гро-
мадських; громада жила сторожким, напруженим життям, і жив-
чик громадський бився гучно і міцно.
Се, властиво, я ухилилась від свого оповідання, але се були
найкращі часи в моїм житті, і мені так дорогі ті спогади – се,
мабуть, ознака, що молодощ моя кінчиться... Так отже ті ясні
часи тривали недовго. Скоро потому перестали приймати уче-
ниць до висших курсів9, а трохи пізніше мій батько покинув
службу, посварившись з своїм «начальством», і ми переїхали
в маленьке місто на Литві. Переміна була занадто велика і тяж-
ка. Правда, я не тратила надії, що курси будуть в короткім часі
знову отворені і готувалася потроху, але тим часом мусіла сиді-
ти [в]дома, бо мати була хора і вимагала моєї запомоги вдома.
Отже, годі було мені десь шукати ширшого кругу в якомусь біль-
шому місті. А обрій громадський того міста був такий вузень-
кий, шляхетсько-буржуазний, не порушений новійшими напря-
мами суспільними! Жіноцтво виховане ще на ґрунті, утворенім
повістями Гофманової, з їх короткоглядною моралькою10... Мені
по тих ширших інтересах, по тім живім житті громадськім так
тяжко було на тім прокрустовім ложі11 умоститись. Правда,
з часом розглянувшись в місті, встигла я виграбати кілька сим-
патичнійших осіб, найшла собі і роботу коло такої шкілки
й ясел денних, але все-таки життя те мене дуже нудило, мушу
признатись. Я чула себе зв’язаною і не вміла собі ради дати.
Минуло щось років зо два такого життя, коли випадок звів
мене з ним, з Яном... ну, та ім’я єго тут цілком не потрібне. Він
відбував службу військову як лікар при шпиталі полковім, саме
перед тим закінчивши відділ медичний. Приїхавши в наші краї,
127Перешкода
зложив він візиту й моєму батькові, але я єго тільки якось побіж-
но бачила і не зауважила зовсім, аж дивно, бо і з першого погля-
ду міг він до себе увагу притягнути. Я вам ніколи не показувала
єго фотографії? Дивіться – правда, навіть на вигляд знати енер-
гічного, свіжого духом і інтелігентного чоловіка? Він не був
гарний, але коли він говорив щось з запалом і переконанням,
лице єго переймалось таким світом і теплом одушевлення, що
супроти такого лиця на ніщо здалися всі Аполлони й Антиної12.
Я була якось на вечірку – чиїсь родини, чи що, були, і седіла
нас добра громадка, переважно молодіжі, балакали се й те, на-
решті, зійшла бесіда якось на літературу. Недовго перед тим,
власне, вийшов був перший історичний роман Сенкевича13,
і наша інтелігенція міська, так як і взагалі загал суспільства
польського, не знаходив слів похвали для нього. Мене ті похва-
ли нудили, бо роман не дуже подобався, і я з великою потіхою
почала слухати, коли несподівано виступив проти тих похвал
якийсь молодик в лікарськім сурдуті – Ян.
Він почав говорити розважно і спокійно, але все з більшим
запалом, казав, що, не вважаючи на артизм виконання, на пра-
цю, вложену в студіювання історії й побиту, роман не заслужує
таких похвал і одушевлення, бо сам стоїть на становищі ХVII в.,
що він апотеозує стару шляхетську Польщу з усіма її гріхами
і робить злу прислугу сучасній польській громаді, що саме як-
скорше і повнійше мусить визволитись з-під впливу шляхетсь-
ких поглядів. Він говорив доволі довго і докладно, але авдиторії
своєї не переконав – де ж таки зачіпати такі сакраменти, як
шляхта і т. ін. Зараз піднялися голоси про старопольські заслу-
ги й добродітелі. Я сказала щось і собі на тему Яна, ще з меншим
впливом на громаду, але тут нашу суперечку перервали, покли-
кавши до десерту, чи хто єго зна, до чого.
Я зісталася позаду, Ян надійшов до мене.
– Сьогодня ми з вами вийшли compagnons de malheur14, тож
позвольте мені рекомендуватись і висловити потіху, що я не
зістався одиноким з своїми думками.
128 Михайло Грушевський
Мені, звісно, се було ще дорожче – де ж таки в нашому цві-
лому місточку, се як свіжим повітрям пахне в льох. Я загово-
рила на сю тему, зачепила свої улюблені сфери, він відкликався
на їх цілою душею. Так пробалакали ми решту того вечора, Ян
провів мене й просив дозволу бувати в нас.
За кілька днів він став у нас своїм чоловіком. Просто з шпи-
таля приходив до нас і зіставався до вечора, не дивлячись, чи то
було кому з ним сидіти, чи ні. Для мене настав найщасливій-
ший час в моїм житті. Спочатку я тішилася тільки, що найшла
собі товариша, людину, що жила однаковими ідеалами, однако-
вими бажаннями, однаково зі мною задивлялася на своє окру-
ження. Він був добре освічений чоловік, і студії медичні не пере-
шкодили йому познайомитися добре з важнійшими питаннями
громадськими й їх сучасним становищем. Медицина була дня
нього пунктом стичності з народною масою, містком, який да-
вав єму дорогу до неї. Він марив зараз по укінченню обов’яз-
кової служби осістись на селі вільним приктикантом з своєю
старою матір’ю, до якої мав глибоке прив’язання. Нема чого
й казати, що був він демократом найчистійшої води. Народ він
любив з якимсь дивним запалом, з якоюсь глибокою ніжністю;
він готовий був єму кланятися, як Богу, й разом збирався єго
вести на поводах, як дитину. Але якогось фанатизму, шовінізму
не було в ньому й краплі. Він цінував націоналізм, бо то форма,
в яку втілений єго дорогий нарід так, як, люблячи чоловіка за
єго духову вдачу, уважаєш незвичайно милою і єго фізичну по-
стать. Але якоїсь національної викличності, як то можете самі
вгадати, не було ані крихти. До того прилучився певний героїзм
переможеного: держатись своїх святощів, бо вони поневіряють-
ся, встоювати за своє, бо се получено з певним пожертвуванням.
Він не раз казав, що перестав би любити свій нарід, якби він
з переможеного став побідителем і гнітив-утискав кого-небудь.
Але я знову пустилась в філософію... Я кажу, що спочатку
раділа єму тільки як товаришу своїх змагань і ідеалів, але се
чуття непримітно перейшло на иньше, живійше й теплійше.
129Перешкода
Я не зчулася, як любила вже не єго погляди, а єго самого. Про
иньших не кажу: в місточку вже на третьому візиті Яна пере-
вінчали мене з ним. Та на се не треба було й великої догадли-
вости.
Тим часом кінчалася вже військова служба. Одного дня він
прийшов і сказав:
– Сьогодня перше число. Мені зісталося тільки два тижні
служити!
– Ви радієте, – відповіла я єму, – а мені страшенно гірко, що
ви від’їдете за ті два тижні.
– Хіба ви думаєте, що я міг би радіти, якби не думка, що мій
від’їзд не перешкодить нам бути вкупі?
При тих словах серце в мене так затрепихалося, що я нічого
не могла й сказати.
– Ви знаєте, про що я кажу, – говорив він далі тихим голо-
сом, заглядаючи мені в лице. – Ми так добре знаємо один одно-
го, що не потрібно довших передмов. Ви не відмовите мені стати
моїм товаришем, моєю дорогою жінкою?
Я сказала – ні, і він поцілував мене в руку...
Він пішов зараз до мого батька – той був удома. Я чула15, як
він пройшов в єго кабінет і сів.
Таке! Пробачайте! Я не думала, що се оповідання мені
дасться так тяжко.
Серце билося в мені страшенно, і я седіла зворушена, че-
каючи батька. Аж за кілька хвиль двері батьківського кабінету
знову відчинились, Ян пройшов якоюсь важкою, незвичайною
ходою передпокоєм і пішов.
Мене обняло якесь страшне передчуття. Я встала й пішла
в кабінет батька. Він стояв, припавши лицем до шиби; почувши
мій вхід, він обернувся, поцілував мене й сказав:
– Чи ти простиш нам коли-небудь!
В перший раз я бачила, що батько плакав. Я все вгадала
відразу. Побачивши, як я зблідла нагло, батько промовив:
– Він сказав, що подумає.
130 Михайло Грушевський
Се було так нагло й несподівано. Ми з Яном так сходилися
в поглядах і переконаннях, що ніколи й в голову не приходило,
що нас ділить щось, та клята межа ніколи й на пам’ять мені не
спадала. Аж тепер встала нагло. Признаюсь, мене спочатку
огорнуло якесь здивування і навіть образа. Невже він не міг ста-
ти вище таких конфесійних поділів? Як се погодити з єго погля-
дами? Сього не може бути.
– Він подумає, – пригадувалося мені.
Перед вечером принесли від нього листа. Ось він, прочитай-
те самі, бо мені несила. В листі стояло:
«Ви, певне, вже знаєте все. Коли я почув, мене се так здиву-
вало й злякало. Я думаю й передумую, й перешкода стає все
більшою. Ви знаєте мене добре. Але як я подумаю, що се вириє
рів межи моїми дітьми і народом, і вони не зможуть сказати:
твій Біг буде моїм Богом. Релігія стала прапором національності
в єго опорі і терпінню. Може се змінитись, се правда, а як ні?
Чи не дивно, що ми, надаючи так мало ваги релігійним ріж-
ницям, мусимо жертвувати для них своїм щастям. Се так дивно
подумати. Се найбільша профанація релігії – мішати її в хвиле-
ві національні чи соціальні рахунки, найстрашніше поневірян-
ня релігійного почуття.
Ваш довіку Ян.»
Що я пережила за тих кілька днів, що пройшли по тому,
того не можна розказувати. Хто сам не зазнав, той не відчує. Ба!
Вибачайте, що я торкаюсь вашої болячки.
Я читала й перечитувала єго лист, і що більше думала над
ним, то більше приходила до переконання, що перешкода дій-
сно велика. Накинути ту ж межу своїм дітям, і то при бажанню
привести їх в найбільшу близькість з народом, з народом,
[який] надає релігії таку вагу. І розуміла, що він вже не наду-
має, що то безповоротно.
Ну, що ж, розказати вже до кінця? Хоч воно, властиво,
й так сказано, що я хтіла Вам оповісти.
Ян не приходив кілька днів, але потім прийшов.
131Перешкода
– Нам не судилось більше, будьмо ж знову приятелями
тільки, – сказав він.
Попробували говорити на давні теми, що нас все займали –
проба виходила нещаслива. Бесіда велась трудно, уривалась.
Одна й та ж сама думка панувала в нас обох, гнітила й мучила.
Я спостерегла, що Ян кілька разів збирався йти, але знову не
ставало на те сили, й зіставався. Але по двохгодинній, чи що,
пробі розмови він таки встав, щоб іти. Я не затримала єго.
– Показується, що наші відносини давнії поновити не мож-
на, – сказала я йому.
– Правда. Але я прийду прощатись.
– Прийдіть.
І він пішов, і вже не приходив до виїзду. Так було ліпше.
Своє горе перебороти найліпше на самоті. Я знала, що він не
може перебороти перешкоди, тож не було чого себе мучити тіль-
ки, роз’ятрювати свою рану. Най гоїться.
По місточку тим часом вже давно запримітили переміну
в наших відносинах. Пішла гутірка. Застановлялися над при-
чинами й видумували найріжнійші й найдивнійші. Дещо дохо-
дило й до моїх вух. Я не вважала й трошки. Коли чоловік ховає
своє щастя, байдуже йому, що про се говорять. Але вдома вони
робили найгірше враження. Взагалі атмосфера родинна стояла
сама похоронна. Мати плакала все, батько ходив, наче приби-
тий. Звичайно, се тільки більш роз’ятрювало й моє горе.
Я знала, коли кінчиться єго служба й коли він прийде про-
щатись. Саме перед тим я одержала фотографію свою, що зняла
для нього, бувши в Вильні, в більшім форматі. Я виглядала на
ній такою міцною, бадьорою, щасливою, так визирала, мов ці-
лий світ на бій з собою викликала. Я постановила тепер переда-
ти єму сю фотографію на прощання, надписала й приготувала.
Се справді було похоже на похорон.
Він прийшов того дня, як я й думала. Ми побалакали кілька
хвилин здержливо. Він, очевидячки, всю силу напружував, щоб
себе й своє чуття перемогти, я теж. Также здержливо ми
132 Михайло Грушевський
попрощались, і він пішов. Я седіла й слухала, як він одчинив
двері в сінях, як ішов сходцями, як вийшов на вулицю, й як єго
хода стихла в нашій вулиці. Я не могла плакать і все седіла, не
рухаючись. Я не знаю, скільки так минуло часу, аж я знову
почула ходу, двері відчинились, і в хату увійшов – Ян! Але який
– зворушений, цілком непритомний.
Він підійшов, вхопив мене за руки й почав говорити – голос
в єго переривався й єго ледве чути було від зворушення.
– Так не може бути, я не можу Вас лишити, поїхати звідси
без Вас, я сього не переживу.
Я также ледве могла говорити; через силу промовила єму:
– Соромтесь так казати. Ви живете не для себе, а для обо-
в’язків.
– Але се абсурд: ламати своє життя з-за такої причини.
Я інакше пропащий чоловік. Виходьте за мене, забудьте, що
я вам тоді написав.
– Я не можу вас взяти супроти вашого переконання, Яне! Ні
ви, ні я собі того б ніколи не пробачили.
Він все твердив своє; я не згоджувалась. Я тепер дивуюсь,
звідки взялась в мене така сила духа. І я вдячна собі за неї.
Я справді не могла б ніколи дарувати, якби підлягла б тоді єго
зворушенню. Я не могла б стерпіти думки, що він кається за
свій тогочасний порив, вона б мені отруїла найбільше щастя. Та
й він ледве чи був би щасливий, що пожертвував своє переко-
нання бажанню щастя, для особистого щастя пожертвував
щастям дітей і їх становищем перед своїм народом. Я й тепер
думаю, що писав тоді справделиво, й що не міг зробити інакше.
А в ту хвилю він забув все і благав мене стати єго жінкою.
Я зібрала решту своїх сил і сказала єму:
– Яне, ви не знаєте самі, що кажете. Я вас прошу – йдіть,
забудьте мене й не старайтесь мене більше бачити.
І я вийшла в сусідню хату. Що, якби Ян пішов за мною –
я не знаю, певне б я не могла далі з собою боротись. Але він не
пішов. І я не бачила єго справді більш ніколи.
133Коментарі
Недавно, я чула, він оженивсь. Він перевів у життя свої іде-
ли, свої й мої. А я – от, як бачите.
І тепер, згадуючи все се, я можу тільки повторити слова
того єго листу: «То найбільше поневіряння релігійного чуття».
Релігія одна для всіх і повинна не ділити, а лучити. Вона ділить
тільки тих, хто має релігію, від тих, що ніякої не мають. І горе
тим, хто мішає її в грішні людські справи.
6(18) /VIII 1895. Хутір Грушевський
Коментарі
1 День Святого Духа – християнське свято, яке припадає на поне-
ділок після Дня Святої Трійці, тобто, на п’ятдесят перший день після
Великодня. Відзначається Церквою в пам’ять про сходження Святого
Духа на учнів Христових.
2 Сповни мене, Господи, ненавистю до єретиків (лат.).
3 Так Російська держава вирішувала питання про змішані шлюби
православних з інославними. Діти, народжені у цьому шлюбі, вважа-
лися такими, що належать до православного віровизнання (деякі винят-
ки допускалися лише в прибалтійських губерніях). Цей закон був одним
із інструментів для здійснення експансіоністської політики й фіксував
перевагу великоруського населення, асиміляцію ним інших націй, котрі
населяли імперію. Оскільки росіяни в більшості належали до православ-
ної віри, то поняття «русский» та «православний» в адміністративній
практиці збігалися. Татарин, поляк і єврей вважалися лише російськи-
ми підданими відповідно магометанського, католицького, або іудейсько-
го віровизнання, але офіційно усталена термінологія кваліфікувала їх як
«інородців» або «іновірців».
4 Перехід православного підданого Російської імперії у інше хри-
стиянське віровизнання супроводжувався жорсткими адміністративни-
ми покараннями.
5 Схизматиками (від грецького – розкольник) католики називали
тих, хто сповідував православну віру.
6 Йдеться про 1860-ті – початок 1870-х рр., коли поразка Росії у Крим-
ській війні (1853–1856) спричинила загальну суспільну лібералізацію
134 Михайло Грушевський
країни: скасування кріпацтва у 1861 р. та цілу низку адміністративних,
військових, освітніх реформ у наступні роки. Вони призвели до суттєвих
економічних та соціальних перетворень, насамперед, до розвитку капі-
талістичних суспільних відносин. Однак, на рубежі 1870–1880-х рр.
у Росії настала політична криза, внаслідок чого у її внутрішній політиці
стали наростати консервативні тенденції. Вбивство у 1881 р. царя Олек-
сандра ІІ спричинило повернення реакції, у Росії настав період контр-
реформ.
7 У Росії жіноча освіта, призначена спочатку лише для вищих сус-
пільних верств, розпочалася заснуванням у Санкт-Петербурзі Смольного
інституту в 1764 р., а згодом – низки інших закритих навчальних
закладів. Жіночі гімназії для всіх станів почали створюватися з 1800 р.
У 1843 р. з’явилися жіночі єпархіальні училища, призначені для дочок
православних священиків. Перші вищі жіночі курси (Владимирські) по-
стали у Санкт-Петербурзі в 1870 р., у Москві в 1872 р. було відкрито
курси Гер’є, нарешті, у 1878 р. у Санкт-Петербурзі було відкрито пер-
ший російський жіночий університет – Вищі жіночі курси – з трьома
відділеннями: словесно-історичним, природничим і математичним.
Першим директором курсів став професор історії К. Бестужев-Рюмін,
тому курси почали називатися Бестужевськими. У 70-ті рр. XIX ст. по-
чинає також поширюватись спеціальна освіта для жінок. Першою спро-
бою стало заснування жіночих лікарських курсів у Санкт-Петербурзі
в 1872 р.
8 Очевидно, йдеться про вищі жіночі курси у Києві, відкриті 1878 р.,
які мали два відділення: історико-філософське і фізико-математичне.
Курс навчання був спочатку дворічний, на 1881 р. було поступово розши-
рено до чотирирічного. При відкритті київських курсів вступило 324
слухачки, потім щорічно вступало 120–140 слухачок. З 1882 р. почався
стрімкий спад їхньої кількості, набір вступниць скоротився до 74.
У 1885–1886 навчальному році на фізико-математичному відділенні
було закрито два курси через недостатню кількість слухачок.
9 Набір слухачок до вищих жіночих курсів у Києві було припинено
1886 р.
10 Йдеться про твори польської письменниці і педагога Клементини
з Танських Гофманової (1798–1845).
11 У давньогрецькій міфології ліжко велетня-розбійника Прокруста,
на яке він примушував лягати схоплених подорожніх. Тому, хто був дов-
ший за це ліжко, він нібито обрубував ноги, а в кого вони були коротши-
135Коментарі
ми – витягував їх. У переносному значенні – мірка, до якої штучно при-
пасовують реальні факти і явища.
12 Тобто, античні еталони чоловічої краси. Аполлон – у грецькій мі-
фології бог, покровитель наук і мистецтв, охоронець тварин, провісник
майбутнього, уособлював Сонце; Антіной (близько 110–130) – грецький
юнак незвичайної вроди, коханець римського імператора Адріана; та-
кож Антіной – герой «Одіссеї», ватажок женихів Пенелопи.
13 Йдеться про роман «Вогнем і мечем» (1884) польського письмен-
ника, лауреата Нобелівської премії (1905) Генрика Сенкевича (1846–
1916). Його ранні твори були присвячені змалюванню важкого життя
сільської бідноти, але згодом Сенкевич переходить до зображення людей
свого кола, польської аристократії. Історична трилогія – «Вогнем і ме-
чем», «Потоп» (1886), «Пан Володийовський» (1888) – стала перехідним
етапом у творчості Сенкевича. Ці романи – своєрідна епопея польського
націоналізму. У першому автор прославляє криваве приборкання
українського народу, повсталого проти польського поневолення. На-
ступні змальовують боротьбу польської шляхти проти шведського і ту-
рецького нашестя. В цілому, Сенкевич подавав викривлену історичну
картину, виступаючи апологетом реакційного польського дворянства.
14 Товариші по нещастю (з франц.).
15 У автографі М. Грушевський помилково написав «чув».
|