Битва за Шостку. 1918
Шість діб, з 2 по 8 квітня 1918 р., шосткинці билися з більшовицькою Особливою армією Ремньова. Билися з тими самими петроградськими загонами матросів, що 16 січня 1918 р. вбивали київських студентів під Крутами. Студенти цінною своїх життів призупинили на чотири дні рух більшовицьких військ на Київ...
Gespeichert in:
| Datum: | 2018 |
|---|---|
| Hauptverfasser: | , |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК
2018
|
| Schriftenreihe: | Сіверщина в історії України |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/180761 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Битва за Шостку. 1918 / В.Д. Кириєвський, А.О. Земанек // Сіверщина в історії України: Зб. наук. пр. — К.: Глухів, 2018. — Вип. 11. — С. 276-284. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-180761 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1807612021-10-17T01:26:35Z Битва за Шостку. 1918 Кириєвський, В.Д. Земанек, А.О. Нова історія Шість діб, з 2 по 8 квітня 1918 р., шосткинці билися з більшовицькою Особливою армією Ремньова. Билися з тими самими петроградськими загонами матросів, що 16 січня 1918 р. вбивали київських студентів під Крутами. Студенти цінною своїх життів призупинили на чотири дні рух більшовицьких військ на Київ, що дало час українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Шосткинські робітники ціною своїх життів зберегли пороховий завод для Української держави. Шесть суток, с 2 по 8 апреля в 1918 г., шосткинцы дрались с большевистской Особенной армией Ремнева. Дрались с теми же петроградскими отрядами матросов, что 16 января в 1918 г. убивали киевских студентов под Крутами. Студенты ценой своих жизней приостановили на четыре дня движение большевистских войск на Киев, что дало время украинской делегации заключить Брест-Литовский мирный договор, который спас молодую украинскую государственность. Шосткинские рабочие ценой своих жизней сохранили пороховой завод для Украинского государства. Six twenty-four hours, from the 2nd to the 8th of April, in 1918, shostkintci beat with the bolshevist Special army of Remnyov. Beat with the same Petrograd detachments of sailors, that on January, 16 in 1918 killed the Kyiv students under Kruty. Students valuable the lives stopped on four days motion of bolshevist troops on Kyiv, that gave time to Ukrainian delegation to inlay Brest-Litovsky peaceful agreement that saved the young Ukrainian state system. Shostka workers saved a powder-mill by the cost of the lives for the Ukrainian state. 2018 Article Битва за Шостку. 1918 / В.Д. Кириєвський, А.О. Земанек // Сіверщина в історії України: Зб. наук. пр. — К.: Глухів, 2018. — Вип. 11. — С. 276-284. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 2218-4805 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/180761 94(477): 908 «1918» uk Сіверщина в історії України Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Нова історія Нова історія |
| spellingShingle |
Нова історія Нова історія Кириєвський, В.Д. Земанек, А.О. Битва за Шостку. 1918 Сіверщина в історії України |
| description |
Шість діб, з 2 по 8 квітня 1918 р., шосткинці билися з більшовицькою Особливою армією Ремньова. Билися з тими самими петроградськими загонами матросів, що 16 січня 1918 р. вбивали київських студентів під Крутами. Студенти цінною своїх життів призупинили на чотири дні рух більшовицьких військ на Київ, що дало час українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Шосткинські робітники ціною своїх життів зберегли пороховий завод для Української держави. |
| format |
Article |
| author |
Кириєвський, В.Д. Земанек, А.О. |
| author_facet |
Кириєвський, В.Д. Земанек, А.О. |
| author_sort |
Кириєвський, В.Д. |
| title |
Битва за Шостку. 1918 |
| title_short |
Битва за Шостку. 1918 |
| title_full |
Битва за Шостку. 1918 |
| title_fullStr |
Битва за Шостку. 1918 |
| title_full_unstemmed |
Битва за Шостку. 1918 |
| title_sort |
битва за шостку. 1918 |
| publisher |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
Нова історія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/180761 |
| citation_txt |
Битва за Шостку. 1918 / В.Д. Кириєвський, А.О. Земанек // Сіверщина в історії України: Зб. наук. пр. — К.: Глухів, 2018. — Вип. 11. — С. 276-284. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| series |
Сіверщина в історії України |
| work_keys_str_mv |
AT kiriêvsʹkijvd bitvazašostku1918 AT zemanekao bitvazašostku1918 |
| first_indexed |
2025-07-15T21:03:08Z |
| last_indexed |
2025-07-15T21:03:08Z |
| _version_ |
1837748357719654400 |
| fulltext |
Сіверщина в історії України, випуск 11, 2018
276
ПОСИЛАННЯ
1. Український інститут національної пам’яті – [ Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://www.memory.gov.ua.
2. Центральний державний архів вищих органів влади та управ-
ління України (далі ЦДАВО України), ф. 5, оп. 1, спр. 268.
3. ЦДАВО України, ф.1728, оп. 1, спр. 95.
4. ЦДАВО України, ф. 2, оп. 1, спр. 801.
5. Довідник з історії України. – К. : «Генеза», 2001. – 1136 с.
6. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–-
-1918). Частина друга: З початків відродження української дер-
жавності (доба Центральної Ради) // Український історичний жур-
нал. – 1993. – № 3. – С. 104–114.
7. Захарчук А. Державотворчі пошуки на Слобожанщині в кон-
тексті Української революції. Політико-правовий аспект. – Суми:
Козацький вал, 2002. – 139 с.
8. Бєлашов В.І. Глухів – забута столиця гетьманської України.
– К.: Україна, 1992. – 132 с.
9. Литвин М., Науменко К. Збройні сили України першої по-
ловини XX століття. Генерали і адмірали. – Львів–Харків: Сага,
2007. – 244 с.
10. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918.
Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – 288 c.
11. Іванущенко Г.М. Українське відродження 1917-1920 років
на Сумщині: спроба документального відтворення подій // Сум-
ський історико- архівний журнал. – 2009. – № 6–7. – С 149–170.
12. Білокінь С.І. Глухівська трагедія. Із записок Іллі Рогатин-
ського // Сіверщина в історії України: Зб. наук. праць / Голова ред-
кол. С.А. Слесарєв. – К.–Глухів, 2009. – С. 159–167.
13. Королевский С.М. Гражданская война на Украине. Том II. –
К.: Наукова думка. 1967. – 920 с.
14. Костенко И.П., Симоненко В.И. Черниговщина в годы граж-
данской войны. 1919–1920. – К., 1976. – 220 с.
15. Білан Ю.Я. Героїчна боротьба трудящих України проти
внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у 1918–
1920 рр. – К., 1957. – 47 с.
16. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. – К.: Абрис, 2003. – 168 с.
17. Іванущенко Г.М. Повстанський рух 20-х – 30-х рр. XX ст. на
Сумщині. – Т. 1. – Суми: ФОП Наталуха А.С., 2010. – 280 с.
18. Мірошниченко О.М. Глухів в українській революції (події
1917–1918 рр. за спогадами В. Бурятинського) // Cіверщина в іс-
торії України. Збірник наукових праць. Випуск 8. – Глухів – Київ,
2015. – С. 257–264.
19. Коваленко Ю.О. 175-й стрілецький Батуринський полк //
Соборний майдан.- 2010. – № 1 (37). – С. 6.
Артёмова Л.В. Глухов в Украинской революции
1917–1920 гг.
В статье исследуются и наиболее полно обобщаются
события Украинской революции 1917–1921 гг. в Глухове.
Описывается способность и возможность глуховской
интеллигенции к национальному государственному
строительству. Показана деятельность большеви-
ков в городе в революционные времена и борьба его за-
щитников с агрессией советской России на Глуховщине.
Ключевые слова: Глухов, Украинская революция, Бату-
ринский полк, режим большевиков, экономическая экс-
плуатация, Глуховское земство, Вольное казачество.
Artemova L.V. Hlukhiv in the Ukrainian revolution
of 1917–1920
In article events of the Ukrainian revolution of 1917-1921
in Hlukhiv are investigated and most fully generalized. The
ability and a possibility of Hlukhiv intellectuals to national
state construction is described. Activity of Bolsheviks in the
city in revolutionary times and fi ght of its defenders against
aggression of the Soviet Russia in Hlukhivshchina is shown.
Key words: Hlukhiv, Ukrainian revolution, Baturynsky
regiment, regime of Bolsheviks, economic exploitation,
Hlukhiv zemstvo, Free Cossacks.
27.02.2018 р.
УДК 94(477): 908 «1918»
В.Д. Кириєвський
А.О. Земанек
БИТВА ЗА ШОСТКУ. 1918
Шість діб, з 2 по 8 квітня 1918 р., шосткинці били-
ся з більшовицькою Особливою армією Ремньова. Били-
ся з тими самими петроградськими загонами матро-
сів, що 16 січня 1918 р. вбивали київських студентів під
Крутами. Студенти цінною своїх життів призупини-
ли на чотири дні рух більшовицьких військ на Київ, що
дало час українській делегації укласти Брест-Литов-
ський мирний договір, який врятував молоду українську
державність. Шосткинські робітники ціною своїх жи-
тів зберегли пороховий завод для Української держави.
Ключові слова: шосткинські робітники, повстанці,
червоні партизани, евакуація, порох, спирт, платина.
Під вечір неділі 17 (4) березня 1918 р. на залізничну
станцію Шостка прибув потягом зі станції Мельня коман-
дуючий Другої (Особливої) армії, анархіст Опанас Рем-
ньов (1890–1919) [41, арк. 13]. При ньому було «300 стрел-
ков-красногвардейцев и моряков с четырьмя пулеметами».
Також Ремньов мав «резерв на станции Терещенской из 100
стрелков при 3 пулеметах и двух броневиках» [38]. У ціло-
му армія Ремньова складалася із розрізнених партизан-
ських загонів, де панували анархістські настрої, схильність
до мародерства та пияцтво [39, с. 12]. Через це армія була
небоєздатна, проте знахабніла від безкарності за вбитих
нею київських студентів під Крутами 29 (16) січня 1918 р.
Ремньов запросив до себе у вагон адміністрацію ШПЗ.
Далі, як зазначено в «Кратком докладе о пребывании и
действиях командующего Особой армии на пороховом
заводе», відправленому до Києва т. в. о. начальника заво-
ду Юрвеліним, Ремньов затребував відомості про бойові
припаси заводу та звелів негайно видати йому всі придат-
ні для бойових дій гармати. Ремньову було заявлено, що
з 18-х гармат різного калібру, що використовувалися за-
водом на випробуваннях пороху, придатними були лише
5 (1 гаубиця, 2 швидкострільні тридюймівки, 1 легка гар-
мата та 1 мортира). Далі Ремньов затребував надати йому
відомості про вибухові речовини та порох, що підлягають
евакуації із вказівкою кількості потрібних для того ваго-
нів [41, арк. 13]. Наявні запаси пороху різних ґатунків (чор-
ний, бездимний, Г-6, СП, С-120, ВЛ рушничний та морський)
перевищували мільйон пудів [32, с. 134], з них піроксилі-
ну – до 700 тисяч пудів [41, арк. 14 зв.]. Загалом заводське
майно (вогнестрільні припаси, сотні мільйонів капсулів,
ракет, гримуча ртуть та ін.) являло собою цінність більше
ніж на 300 млн. рублів. Крім евакуації порохового заводу
Ремньов оголосив мобілізацію чоловіків віком від 20 до
30 років. Шосткинська місцева охоронна команда, близь-
ко 300 чол., не виявила бажання приєднатися до Червоної
Армії й розбіглася в першу ж ніч, залишивши завод з його
повними пороховими погребами та майном без будь-якої
охорони [41, арк. 14]. Також вибори до Шосткинської думи
на понеділок 18 (5) березня 1918 р. були скасовані.
У наступні дні після наради у Ремньова завод займав-
j
ISSN 2218-4805
277
ся загрузкою у вагони вибухових речовин та пороху, у
першу чергу димного пороху та капсульних виробів [41,
арк. 14 зв.]. Водночас на заводі була створена комісія для
розробки плану евакуації. На засіданнях евакуаційної ко-
місії був особисто присутній Ремньов. У складі комісії пе-
ребував і більшовик Павло Семенович Успенський (1892–
1974). Він, за особистим дорученням командуючого всіма
більшовицькими військами в Україні В.О. Антонова-Ов-
сієнка (1883–1939), мав організувати «эвакуацию вглубь
страны Советов вооружения и стратегических материа-
лов из Коропа, Кролевца, Шостки, Новгород-Северска, Глу-
хова» [38]. Успенському допомагали шосткинські черво-
ногвардійці, невеликий загін яких створив робітник ШПЗ
Петро Машицький, за дорученням першого більшовика
Шостки Петра Безкровного [8, арк. 17]. Червоногвардійців
було замало, тому шосткинські більшовики звернулися
за допомогою до своїх новгород-сіверських однопартій-
ців. Звідти направили до Шостки 26-річного більшовика,
фронтовика Дмитра Моргуна, уродженця придеснянсько-
го села Журавка [35]. З Моргуном приїхало ще декілька
червоногвардійців. Моргун став військовим комісаром
Шостки. Також всіляко допомагали в евакуації «совдє-
пи», які були щезли з Шостки 6 березня та знову, за Рем-
ньова, з’явилися в Домі Совєтів (Садовий бульвар, 51/73).
Робота комісії була завершена 29 (16) березня 1918 р.
Ремньов зрозумів своє безсилля здійснити евакуацію
величезного заводу з його колосальними запасами по-
роху, всіляких матеріалів та безліччю механізмів і об-
ладнання [41, арк. 14 зв.]. Тому, незважаючи на розро-
блений план евакуації, Ремньов розпочав завантаження
заводського майна на власний розсуд. Його комісари
замість важких бойових цінностей вантажили в першу
чергу у вагони легкі дамські сукні, дитячі гумові кало-
ші, різного роду тканини, навіть мило із цих же запасів
майна Ровенського гарнізону, що зберігалося на ШПЗ
з 1915 р. Особливу увагу комісари звернули на вивіз
спирту, бензину, нафти, токарних верстатів, двигунів,
шкіряних та гумових привідних ременів та ін. Отже, під
виглядом евакуації порохового заводу Ремньов грабу-
вав його [41, арк. 14]. Робітники ШПЗ відверто саботу-
вали евакуацію заводу [39, с. 12]. Тому ремньовці для
вантаження пороху у вагони почали зганяти селян із
навколишніх сіл [29, с. 4]. Щодня з заводу вивозили 700
пудів пороху [1, с. 4]. Робітники з жахом спостерігали,
як червоногвардійці Моргуна демонтували обладнан-
ня заводу, створеного кількома поколіннями шосткин-
ців. Крім того, червоні партизани остогиділи мешкан-
цям поселення своїм щоденним пияцтвом дармового
заводського спирту та системними нічними грабунка-
ми хатнього майна [17, арк. 145].
Ремньов у відчаї через безсилля вивезти увесь завод,
його безмірні запаси пороху та спирту, беззаперечно за-
явив про свій намір підірвати невивезений порох «во имя
спасения России» [1, с. 4; 41, арк. 14 зв.]. Після такої заяви
шосткинські есери разом із меншовиками негайно зібра-
лися ввечері 1 (19.03 квітня в приміщенні військового зі-
брання на третьому поверсі заводоуправління. На зборах
лідери есерів, за свідченням більшовика Андрія Безкров-
ного, гнівно висловлювали свою занепокоєність швидки-
ми темпами демонтажу моргунівськими червоногвар-
дійцями обладнання ШПЗ. Есери «пропонували підняти
повстання проти Ремньова й більшовиків, яких називали
бандитами» та закликали шосткинців боротися «за єди-
ну, неділиму Україну» [12, арк. 150]. Одразу після зібран-
ня підпільний меншовицько-есерівський штаб вирішив
розпочати повстання наступного дня о 12 годині по три-
вожному гудку заводських котелень (паровичних), після
якого робітники мали захопити в цейхгаузах піхотної ко-
манди заздалегідь заготовлену зброю й вигнати більшо-
виків з Шостки [3, арк. 32 зв.]. Також штаб негайно від-
правив своїх делегатів до німецького війська в Конотоп
з проханням якнайскоріше йти до Шостки, інакше біль-
шовики остаточно розберуть та підірвуть пороховий за-
вод [33]. Одним із делегатів був есер Андрій Миронович
Ковальов, поштовий чиновник [20, арк. 39].
Уранці 2 (20.03) квітня 1918 р. представниця меншо-
вицько-есерівського штабу Киричкова особисто обійшла
всі паровичні, узгодила час подачі ними тривожних гуд-
ків о 12 годині й доповіла про це тимчасово виконуючо-
му обов’язки начальника заводу Юрвеліну в присутно-
сті Івахненка, Филипенка та декількох офіцерів. У кінці
доповіді Киричкова заявила: «Довольно заседать, вре-
мя выступать» [9, арк. 33]. Штаб рушив на мітинг, орга-
нізований у дворі заводської казарми (Садовий бульвар,
40) [24, арк. 16]. На мітингу есери у своїх виступах гово-
Опанас Ремньов
Сіверщина в історії України, випуск 11, 2018
278
рили, що «більшовики прислали бандитів, які хочуть по-
грабувати завод, забрати усі верстати та цінності заводу,
а потім зруйнувати його і залишити шосткинців без ро-
боти» [12, арк. 46]. Тому «всі шосткинці як один мали ста-
ти на захист свого кормильця – заводу» [32, с. 134]. Далі
зазвучали заклики до збройного опору загону Ремньова
із застосуванням всіх видів зброї та її мобілізації всюди,
де тільки вона знайдеться, щоби вигнати більшовицьких
евакуаторів – грабіжників заводу. О 12-й годині «были
даны сигналы – тревожные гудки. Они подняли восста-
ние против Советской власти и отрядов Красной армии»
– як свідчить учасник тих подій есерівець Мирон Руд-
ченко, мешканець Депутатської вулиці [10, арк. 46; 11,
арк. 21 зв.]. Робітники кинулися до складу зброї, але «им
преградили путь» більшовики Петро Безкровний, Дми-
тро Моргун, Григорій Петруненко, Григорій Гапоненко,
матрос Олександр Буханов [24, арк. 16]. Комісар Моргун
спробував революційними закликами переконати робіт-
ників не брати зброю з цейхгаузу, навіть хотів зупинити
їх своїми пострілами з револьвера вгору, але сам був уби-
тий «контрреволюційною кулею», випущеною з другого
поверху казарми меншовиком Григорієм Юрченком [24,
арк. 17; 32, с. 135; 34, арк. 43; 41, арк. 13 зв.]. Оволодівши
зброєю (берданками, залишеними в цейхгаузах казарми
біглою місцевою командою), повстанці оточили ревком
(Дім Совєтів, що на протилежній від казарми стороні Са-
дової вулиці (Садовий бульвар, 53/71). Унаслідок обстрілу
ревкому було поранено Пилипа Іванова в руку та Андрія
Безкровного у вухо. Не витримавши обстрілу, ревкомів-
ці заголосили з будинку: «Не стреляйте, здаемся». Їх за-
арештували й відправили на завод у кам’яне підвальне
приміщення. А двох поранених, Іванова та Безкровного,
відправили в лікарню та поставили біля них охорону [3,
арк. 33; 12, арк. 150; 17, арк. 88].
За доповіддю т. в. о. начальника ШПЗ Юрвеліна,
повстанцям вдалося заарештувати лише 6 членів біль-
шовицького Совєта, решта поховалася [41, арк. 13 зв.].
Озброєні робітники кинулися виганяти з заводу еваку-
аційну комісію та червоногвардійців. Гнали їх до заліз-
ничної станції. Неподалік біля міського училища (нині
гімназія, вул. Інститутська, 4) відбувся перший бій [11,
арк. 22]. Повстанці захопили в більшовиків гвинтівки та
кулемети, які одразу направили проти їх [41, арк. 14]. Було
вбито двох рядових армії Ремньова: Кирила Хадалідзе та
Семена Соколова. У бою загинув повстанець Борис Мико-
лайович Непомнящий, 55 р. [15, арк. 20]. Згодом на місці
бою біля училища, за спогадами А.Й. Приходька (1908–
1990), він разом зі своїми однолітками знайшов під на-
вісом колодязя 4 гвинтівки та торбу патронів [30, с. 11].
Повстанці виловлювали по хатах шосткинських чер-
воногвардійців. За свідченням тодішнього анархіста-ко-
муніста Івана Машицького (1887–1938), увечері до його
хати увірвалося кілька повстанців з вимогою видати їм
червоногвардійця Петра, молодшого брата Івана. Тож бо-
ячись, щоби Петра не розстріляли, Іван долучився разом
з Петром до повстанців [8, арк. 18].
Одностайний порив до звільнення від більшовиків-на-
сильників охопив усе населення Шостки, про що конста-
тує «Опис повстання робітників», наданий помічником
начальника ШПЗ військовому міністру УНР полковнику
О.Т. Жуковському (1884–?) [41, арк. 14]. Шосткинці, на-
стільки це було можливо, брали участь у боротьбі з бан-
дами Ремньова. Адміністрація заводу – офіцери артиле-
ристи, піротехніки та інженери – однодушно приєдналися
до повстанців. До повстанкому увійшли: т. в. о. началь-
ника заводу Оскар Юрвелін, полковник Дмитро Тархов,
голова меншовиків Федір Євсеєнко, голова комітету ес-
ерівців Гнат Ахтирко, члени комітету есерівців Георгій
Филипенко, Йосип Івахненко, Євдокія Киричкова. Вони
весь час перебували в штабі повстанкому, що знаходив-
ся в будинку Лишева, тобто в есерівському комітеті на
Глухівській вулиці [3, арк. 14; 19, арк. 80]. Активну роль у
повстанні виконували полковник Микола Платковський,
старший хімік ШПЗ Дмитро Вердеревський, юнкери Фран-
чик та Яковлев, робітники Роман Литовченко, Михайло
Федоров, Михайло Шашков, Василь Жога, Марія Камен-
ська, Павло Терещенко, Василь Сєдов, Мойсеєнко та ба-
гато інших [3, арк. 14; 8, арк. 18; 18, арк. 257; 21, арк. 64].
Боротьба з більшовиками набула організованого
характеру, робітники були розподілені по загонах із
командирами на чолі. Новостворена постова служба
взяла під охорону порохові погреби, капсульні воро-
та порохового городка, казначейство та ін. [6, арк. 61;
9, арк. 15 зв.; 21, арк. 40]. У крайніх хатах шосткинців
уздовж залізниці були влаштовані спостережні пункти
штабу. Один із них знаходився в хаті Якима Григоро-
вича Деменченка (1886–1938) на Ярмарковій площі,
буд. 3 [21, арк. 45 зв.]. Телефонний зв’язок зі спосте-
режними пунктами цілодобово підтримувала Євдокія
Максимівна Киричкова [3, арк. 21; 21, арк. 18].
Штаб повстанців організував інтендантську та сані-
тарну частини, спорядив спеціальні команди для під-
риву залізничних мостів. У майстернях заводу закипі-
ла робота по зарядженню патронів, снарядів та бомб [41,
арк. 14 зв.]. Робітники механічного заводу ударно за-
кінчили ремонт броньовика Ремньова для подальшого
використання його в боях з червоними [11, арк. 28 зв.].
Шосткинці перекопали ровами всі вулиці поселення
та звели на них барикади [3, арк. 67, 68]. Зокрема на го-
ловній від залізниці Офіцерській вулиці робітники зла-
мали булижну мостову для кількох, одна за одною, ба-
рикад, остерігаючись ремньовців, які ще перебували на
станції Шостка [2, арк. 28; 3, арк. 67, 68].
Штаб почав заготовляти харчі для кухні повстанців.
Він звернувся за допомогою до сусідніх сіл [29, с. 4]. У
села були відправлені службовці, зокрема прикажчик
«офіцерського магазину» Антон Кудас поїхав у село Об-
ражіївку, де справно обмінював заводський спирт на хар-
чі [12, арк. 20]. Селяни, дізнавшись, що робітники Шостки
повстали проти більшовиків, самі доставляли повні обо-
ISSN 2218-4805
279
зи хліба, сала, крупи та інших їстівних припасів для за-
хисників заводу [41, арк. 14 зв.].
Розвідка більшовиків доволі швидко дізналася, що в
штабі повстанців по-справжньому готуються до «круп-
ных операций против красных». Штабу вдалося «из ан-
тисоветского елемента собрать значительное количество
личного состава. Их отряды были хорошо вооружены,
имели достаточно патронов и около 10 орудий» [33].
Шосткинці за всіма правилами військової техніки об-
ладнали лінію оборони від Локотків (лівий фронт) до
Лазарівки (правий фронт) [5, арк. 29; 32, 135]. У повстан-
ні взяло участь до 3-х тисяч шосткинців, як зазначено
в аналітичній записці Міністерства державної безпеки
(МГБ) по Сумській області 1950 р. [31, с. 91]. Тобто май-
же всі дорослі чоловіки Шостки стали повстанцями. У
повстанні брали участь і шосткинські жінки, зокрема
есерівки Киричкова, Маглей, Каменська…
Бій, що розпочався 2 (20.03) квітня 1918 р. із засто-
суванням кулеметів та артилерії, тривав 5 діб, протя-
гом яких шосткинці сміливо відбили всі напади заго-
нів червоних партизан, що прибували на підкріплення
Ремньову залізницею з різних місць його фронту від
Коропа до Рильська [41, арк. 14 зв.].
На другий день повстання, у середу 3 (21.03) квітня
1918 р., шосткинці обстріляли штабні вагони Особливої
армії на залізничній станції Шостка [33]. Також робітни-
ки «обстреляли солдат-окопников, которые ехали с пози-
ции в баню» [39, с. 12], мабуть, вони їхали добряче п’яні в
заводську лазню над заводським ставом у бік Галенківки.
Було вбито окопника Івана та кулеметника Володимира [15,
арк. 20]. Ремньов утік на залізничну станцію Терещенська.
На третій день повстання, у четвер 4 (22.03) квітня
1918 р., Ремньов та його помічник матрос Беретті поча-
ли загальний наступ на Шостку від залізничного роз’їзду
Макове та зі станції Терещенської із застосуванням бро-
непоїзда [21, арк. 102 зв.; 32, с. 135]. З боку села Макове
наступав загін червоних партизан під командуванням
Біленького [11, арк. 27 зв.]. Повстанський штаб спряму-
вав спецкоманду на підрив залізничного мосту, що за
півтора кілометри від Шостки у верхів’ях річки Локот-
ки. Підрив мосту мав перегородити залізничний шлях
ремньовцям із Терещенської на Шостку. За свідченням
повстанця Федосія Миколайовича Сироти (1897–1938),
тільки-но вони добігли до мосту, як на колії з’явився біль-
шовицький бронепоїзд. Він розпочав стріляти по них.
Було вбито старшого брата Федосія Івана, офіцера-фрон-
товика [15, арк. 20; 18, арк. 187 зв.]. Міст було підірвано
групою з 4–5 чол. за участі Микити Гнатовича Голубів-
ського (1897–1937), локотківця з Колодківки (вул. Че-
хова, 15) [21, арк. 85]. У бою загинув підривник, 33-річ-
ний піротехнік Микола Васильович Бобилев [15, арк. 20].
Бронепоїзд Ремньова, який стояв на колії між Шост-
кою і Воронежем, почав стріляти з гармат з наміром пі-
дірвати порохові погреби та висадити в повітря завод й
зруйнувати хати шосткинців [29, с. 4; 32, с. 136; 41, арк. 14].
Жінки, діти й старі люди поховалися в ями та погреби [2,
арк. 68 зв.]. Від розриву бомби загинув 14-річний підлі-
ток Іван Пилипович Голубчиков [15, арк. 20].
У відповідь на гарматні постріли з бронепоїзда повстанці
відкрили ураганний вогонь у бік Терещенської з сімох гар-
мат калібром від 3 до 6 дюймів. Гармати були притягнуті
робітниками вручну по снігу зі стрільбища та встановле-
ні за каплицею на Базарній площі (там, де нині фонтан на
Садовому бульварі за Вічним вогнем) [16, арк. 16; 32, с. 135;
24, арк. 18; 41, арк. 14]. Артилерією командував інженер Ка-
блицький. Згодом дві гармати перетягли на Госпітальний
провулок (Лазаретний тупик, нині вул. Січнева від краєз-
навчого музею до поліклініки № 1). Цією артилерійською
батареєю командував технік Янковський [24, арк. 19]. Та-
кож одну тридюймівку встановили на позицію біля заліз-
ничної станції Шостка. Гарматою командував офіцер Пан-
телеймон Максимович Колодко, локотківець. При гарматі
був ще один локотківець Микита Голубівський [21, арк. 83 зв.,
99 зв.]. Мабуть, саме їм вдалося підбити більшовицький по-
тяг [41, арк. 14 зв.]. Ще одна тридюймівка була встановлена
біля міського училища [16, арк. 81 зв.]. Старожили переказу-
ють, що далі, праворуч від училища, на пагорбі за озерцем на
Ярмарковій площі (де музична школа) були пориті повстан-
цями окопи та земляні укріплення. Там теж стояла тридюй-
мівка, якою командував юнкер Григорій Якович Франчик.
На четвертий день повстання, у п’ятницю 5 (23.03) квітня
1918 р., більшовики запустили в небо над Шосткою аеро-
план для розвідки позицій повстанців. Коли він пролітав
над Локотками, то повстанці, зокрема Голубівський, об-
стріляли його з гвинтівок й урешті підбили [33, арк. 104].
Льотчика взяли в полон [41, арк. 14 зв.]. Аероплан відтяг-
ли на Діловий двір у майстерню механічного заводу, де
його полагодив Костянтин Григорович Юрченко з намі-
ром летіти на ньому в бій проти Ремньова [18, арк. 257].
Також робітники використали проти Ремньова броньовик,
який він ще до повстання доставив на ремонт до ШПЗ [11,
арк. 28 зв.]. Унаслідок боїв того дня загинув повстанець
Михайло Федорович Морозов, 28 р. [15, арк. 20].
На п’ятий день повстання, у суботу 6 (24.03) квітня
1918 р., Ремньов повів рішучу атаку на Шостку двома ко-
лонами [41, арк. 14 зв.]. «Кулі дощем летіли на ремньовців,
їм не можна було підвести голову… Бували випадки, коли
сторони сходилися майже в рукопашну» [32, с. 135, 136].
Того вирішального дня були вбиті «в сражении за Шост-
ку» Григорій Якович Франчик, поручик, 21 р., Дмитро Ка-
леникович Альпашкін, 35 р., Семен Павлович Білов, 35 р.,
Максим Костянтинович Шаповалов, 34 р., Іван Михайлович
Петровський, 53 р., Михайло Іванович Перепелов, 35 р.,
Олександр Романович Тирпичний, 24 р. [15, арк. 20]. Та-
кож у метричній книзі значиться вбитим якийсь безімен-
ний розвідник 1-го Брянського партизанського загону.
Колона ремньовців, що атакувала правий фланг, була
вщент розбита. Робітники захопили в полон під час бою
сім десятків більшовиків разом із помічником Ремньова
Кузьміним. Колона підняла білий прапор і заявила про
Сіверщина в історії України, випуск 11, 2018
280
Боячись знищення свого загону, Ромченко вирішив
прориватися з оточення залізницею на Москву. Черво-
ногвардійці обладнали кабіну машиніста потягу ОВ-410
та дві платформи листами заліза, установили 2 гармати
й 4 станкові кулемети. Також уздовж стін двох товарних
вагонів поклали мішки з піском та поробили амбразури
для стрільби з гвинтівок. На стінах вагонів «бронепоїз-
да» написали фарбою «Смерть буржуям!» й вирушили з
Пирогівки через Шостку на Терещенську. Біля хутора Ла-
зарівки «бронепоїзд» зупинили шосткинські повстанці.
Командир Ромченко пішов до них на переговори, попе-
редивши, що коли він не повернеться за дві години, то
«бронепоїзд» почне стріляти з гармат по заводу. Ром-
ченка доставили у штаб «врагов Советской власти в зда-
нии заводоуправления» (Садовий бульвар, 36), а «главарь
контрреволюционеров находился с небольшой группой
офицеров на территории завода в химическом корпусе»
(нині ЦЗЛ, центральна заводська лабораторія) [33]. Ром-
ченко запам’ятав прізвище підполковника царської ар-
мії Пилипенка, «у которого никелированная шашка на
колесике эффектно скользила по паркетному полу заво-
доуправления». У своїх спогадах Ромченко називає офіце-
рів порохового заводу «белогвардейцами» за те, що вони
були «в форме царских офицеров, и эта мразь называла
себя защитниками рабочих, а нас – красными грабите-
лями». На переговорах Ромченко домовився на пропуск
«бронепоїзда» через Шостку за умови, що з нього не буде
гарматної стрільби по заводу. Також «белогвардейцы по-
обещали освободить пленных красноармейцев (ремньов-
ців)». Ромченко своєчасно повернувся на «бронепоїзд», і
той без стрільби оминув Шостку й поїхав на станцію Те-
рещенську й далі на Москву [33; 36, с. 102].
Перемир’я та весна розслабили повстанців, як природно
вважає більшовицький історик Ю. А. Романченко: «…у по-
вітрі було вогко, весна брала своє: підбивалося сонце вище,
сніг танув, по ланах не можна було ходити, бо ноги так і
липли в багнюці. А в обідню пору текли по ланах рівчаки.
Позамазавшись, робітники ШПЗ ла-
ялися й шукали винуватця цієї без-
глуздої бійки…» [35, с. 136].
Насправді робітники втратили
пильність, то ж «воспользовавшись
перемирием, Ремневъ неожидано
ввелъ въ Шостку отряд красноа-
рмейцев, который решил участь
обороны» – як зазначено в допо-
віді безпосереднього учасника тих
подій, військового помічника на-
чальника ШПЗ [41, арк. 14 зв.]. Цей
партизанський загін червоних при-
був напередодні на Хутір Михай-
лівський залізницею з Брянська,
щоби посилити Особливу армію
Ремньова. За спогадами команди-
ра батареї брянського загону Павла
Михайло Ромченко
Залізничний міст через Десну біля села Пирогівки, 1916 р.
своє бажання вести мирні переговори. Військові дії при-
пинилися, і парламентерів направили в штаб.
Також на переговори до Шостки направився 19-річ-
ний командир загону новгород-сіверських червоногвар-
дійців Михайло Ромченко. Його загін наприкінці берез-
ня 1918 р. нараховував «более двухсот чоловек, четыре
станкових пулемета, две трьохдюймовые пушки и де-
сять каваллеристов» [33]. Загін охороняв залізничний
міст через Десну біля села Пирогівки та підтримував
зв’язок з Особливою армією Ремньова.
ISSN 2218-4805
281
Пшерадського, бійці сподівалися,
що їх перекинуть до Новозибко-
ва, але потрапили в Хутір Михай-
лівський та ще й до анархіста Рем-
ньова, армія якого «пользовалась
дурной репутацией, да и о самом
командующем ходили нелестные
слухи». Ремньов негайно наказав
брянцям подавити «мятеж на Шо-
сткинском заводе» [39, с. 12]. За
свідченням активного учасника
подій Андрія Олексійовича Вени-
ка, саме після вступу в завод заго-
ну з боку Хутора Михайлівського
вирішився результат бою. Ремньов
зайняв Шостку [11, арк. 22]. «Под
натиском советских войск контр-революционеры из Шо-
стки сдались», – як вказано в оперативному зведенні з
Українського фронту в петроградській есерівській газеті
«Дело народа» за середу 10 (28.03) квітня 1918 р. [14, с. 3].
За переказами родини Франчиків – Варвари Яківни
(1903–1996) та її батька Якова Яковича (1864–1932) – їх-
ній родич-повстанець, юнкер Григорій Якович Франчик
(1897–1918), заряджаючий тридюймівки, загинув біля сво-
єї гармати на Ярмарковій площі. Яків Якович знайшов
сина в той момент, коли якийсь ремньовський мародер
уже стягував з покійника чоботи. Яків Якович відштов-
хнув ремньовця та сказав, що є ще кому з молодших п’я-
тьох синів носити чоботи. Поховали Григорія, як пам’ятає
його молодша сестра Варвара Яківна, в братській моги-
лі, поряд з братською могилою загиблих червоних парти-
зан Ремньова на кладовищі біля Володимирської церкви.
На могилі ремньовців завжди були квіти, вона догляда-
лася владою, а на могилі повстанців це заборонялося. У
1932 р. кладовище було закрите для поховань і відкрито
нове на Петухівці. У 1957 р. на межі колишнього кладо-
вища збудували, за ініціативи комсомольців, молодіжне
кафе. Ясна річ, для гулянь молоді після відвідин кафе зро-
били з кладовища парк ім. Карла Маркса. Могили розрів-
няли. На звернення 2013 р. до міської влади сина Варва-
ри Яківни Валерія (1942 р. н.) щодо встановлення хреста
на братській могилі, де похований його дядько Григорій
Якович, прийшла відповідь, що ніяких даних про загибло-
го у них немає. Навіть полінилися заглянути у метричні
записи 1918 р. єдиної шосткинської церкви. Валерій Не-
сторович вже виготовив дубового хреста і сподівається,
що міська влада дозволить встановити його на братській
могилі до 100-річчя загибелі дядька.
За архівними документами та газетними публіка-
ціями 1950–1960-х рр. виходить, що крім боєздатного
брянського загону також прибув на допомогу Ремньо-
ву й новгород-сіверський загін Михайла Ромченка, того
самого, якого тільки-но повстанці пропустили залізни-
цею з Пирогівки на Терещенську. Виявляється, Ромчен-
ко вивів з оточення тільки пирогівську частину загону,
а його друга частина перебувала в Новгороді-Сіверсько-
му. Нею командував Георгій Богданов. Новгородсівер-
ці несподівано вдарили «контреволюционным силам
Шостки в тыл», тобто наскочили на шосткинців з об-
ражіївського боку (нинішня територія ВО «Свема») [24,
арк. 20]. Отже, Ромченко по праву вказує на спільно здо-
буту перемогу над шосткинцями: «Мы вместе с ремне-
вцами разогнали мятежников» [35].
У числі червоногвардійців армії Ремньова, як свід-
чить більшовик з села Івот Мойсеєнко, була група добро-
вольців з придеснянського села Погрібки, у тому числі й
Дем’ян Коротченко (1894–1969), майбутній голова Пре-
зидії Верховного Совєта УРСР [28].
За протокольними свідченнями учасників подій есе-
рівців, Мирона Рудченка та Костянтина Реви, повстання
в Шостці тривало 5–6 днів, з 20 по 26 березня за ст. ст. [10,
арк. 46; 20, арк. 37]. Рева працював санітаром у лікарні й
разом зі своїм однопартійцем, фельдшером Іваненком,
надавав допомогу пораненим «участникам эсеровской
организации». Як констатує Мирон Рудченко, повстан-
ці зазнали поразки, були вбиті та поранені з обох сто-
рін [10, арк. 46]. Колишній есерівець Машицький свідчив,
що запеклі бої шосткинців проти армії Ремньова тривали
лише дві доби [8, арк. 18]. Шосткинський учитель-історик
Борис Степанович Стогнут (1918–2000) на підставі своїх
розпитувань більшовиків-старожилів зробив висновок,
що ремньовці усього «за два дня подавили мятеж» [37].
Червоні партизани та їхні історики завзято розписують
другу появу в Шостці Ремньова як визволителя. Ремньов
увійшов зі своїми червоними партизанами на околицю
Шостки Петухівку й пояснив петухівцям, що вони «заду-
рені воєнщиною», та пообіцяв більше не вбивати робіт-
ників, а за це вони впустять його на завод і не вб’ють, як
убили Моргуна [32, с. 136]. У цей час, коли Ремньов мітин-
гував перед петухівцями, на завод увірвався брянський
загін. Робітники покидали зброю будь-куди, навіть у річ-
ку Шостку, як свідчив на допиті повстанець Віленський,
та й кинулися тікати [4, арк. 16]. Отже, «рабочіе и адми-
нистрація завода, во избежаніе резни, должны были спа-
Бронепоїзд «Смерть буржуям»
Сіверщина в історії України, випуск 11, 2018
282
саться бегствомъ въ окрестные села, оставивъ заводъ и
беззащитные семьи на произволъ Ремнева и его граби-
тельскихъ бандъ», – зазначено в згаданій вище доповіді
безпосереднього учасника тих подій, військового поміч-
ника начальника ШПЗ [41, арк. 14 зв.]. В очікуванні репре-
сій від більшовиків керівники есерів та меншовиків на-
казали своїм партійцям перейти в підпілля [3, арк. 46].
Вранці у вівторок 9 (27.03) квітня 1918 р. «Ремньов
в’їхав в Шостку на білому коні з сотнею червоних пар-
тизан й виголосив промову перед озброєними робітни-
ками, що зібралися на майдані» [32, с. 137]. Він запевнив
робітників, що не переслідуватиме їх. Робітникам зали-
шалося тільки повірити Ремньову, що ніякої різанини,
яку він улаштував разом із Муравйовим у Києві, не буде.
Ремньов навіть дозволив робітникам залишити бердан-
ки для боротьби з німцями, що ось-ось підійдуть до Шо-
стки. Насамкінець Ремньов прилюдно пообіцяв, що від-
сьогодні бере на себе всю охорону громадського порядку
в Шостці. За свідченням повстанця Никонова, він здав
свою зброю «по требованию отряда красных» [7, арк. 14].
У докладі командуючого Західним фронтом Рейнголь-
да Берзіна до вищого військового Совєта зазначено, що
станом на 9 (27.03) квітня 1918 р. центр його фронту зна-
ходився в Новгороді-Сіверському. Там розташувалися 600
стрільців при 6 кулеметах та одній гарматі, також броне-
поїзд із кулеметами, гарматами та 133 чол. обслуги. Лі-
віше Новгорода-Сіверського була розташована Особлива
армія Ремньова, правий фланг якої впирався в Десну (Ко-
роп). Опорними пунктами були Короп та Шостка. У Ко-
ропі знаходилося 200 стрільців, 5 кулеметів, 2 гармати, у
Шостці – 300 стрільців, 4 кулемети. Резерви перебували в
Терещенській (100 стрільців, 3 кулемети) та в Хуторі Ми-
хайлівському (350 стрільців, 3 кулемети, 2 броньовики).
На лівову фланзі армії Ремньова в Глухові було 50 стріль-
ців, 2 кулемети. У центрі армії Ремньова по лінії Конотоп
знаходилися на станції Алтинівка 500 стрільців, 15 куле-
метів, 3 гармати [22]. Усього в армії Ремньова нарахову-
валося більше 2 тисяч стрільців.
За газетним дописом від за 9 (27.03) квітня 1918 р. відо-
мо, що значна частина Глухівського повіту ще перебува-
ла під владою більшовиків: «Люди, яким вдалося вибра-
тися з того району, розказують, що большевицькі банди
чинять великі збитки тамошнім селам» [29, с. 4].
Друга поява Ремньова на заводі до самого виходу з
Шостки була присвячена виключно подальшому погра-
буванню заводу [41, арк. 13 зв.].
У середу 10 (28. 03) квітня 1918 р. червоні партизани роз-
почали тягати до штабу на допит «винуватців бойні», а звід-
ти відправляти для подальшого розслідування в «штаб Духо-
ніна» [32, с. 137]. За переказом, «штаб Духоніна» знаходився
на терасах, у яру за церквою Різдва Христового (Садовий
бульвар, 50-а). Мабуть там, у четвер 11 (29.03) квітня 1918 р.,
було вбито капітана шосткинської місцевої піхотної коман-
ди Володимира Леонтійовича Демченка, 38 р. [15, арк. 20].
Загалом, згідно із записами в метричній книзі, заги-
нуло та померло згодом від ран, отриманих у боях, 19
шосткинців. Так 7 квітня (25.03) 1918 р. помер Григоро-
вич Стефанович Кравченко, 15 р.; 10 квітня (28.03) – Іван
Іванович Биченко, 23 р.; 30 (17.04) квітня – Григорій Іва-
нович Кукарешников, 54 р.; 17 (4) жовтня – Дмитро Опа-
насович Михалєв, 18 р. [15, арк. 20].
В останні дні перебування в Шостці Ремньов уже не
погрожував підірвати завод «во имя спасения России», а
шосткинці чекали підходу українських військ, повідом-
ляючи їх про свій небезпечний стан. Підтвердженням
тому можуть слугувати згадувані вище доповіді т. в. о. на-
чальника заводу та його помічника, адресовані військо-
вому міністру УНР, що закінчуються словами: «служащіе,
рабочіе и населеніе Шостки и окрестностей взываютъ о
спасеніи, котораго ожидаютъ ежечасно» [41, арк. 14 зв.].
10 квітня 1918 р. голова спецвідділу українського вій-
ськового міністерства, обговорюючи з помічником гу-
берніального коменданта Чернігівщини плановане захо-
плення Шостки, повідомив останнього, що він звернувся
до місцевого вільного козацтва з проханням йти разом з
німцями на визволення міста, оскільки «…з політичного
боку треба, щоб попереду німецьких частин йшли укра-
їнці… Бо то як німці поставлять свою варту раніш нашої,
то вони об’являть Шостку воєнною здобиччю» [17]. Отже,
першими в Шостку мали увійти загони Вільного козацтва,
свої українські республіканські війська.
Після придушення повстання, за свідченням більшо-
вика А. Безкровного, Ремньов наказав робітникам ШПЗ
стати до роботи; зрозуміло, вони мали спішно вантажи-
ти заводське майно у вагони на Москву. Безкровний за-
пам’ятав, що Євдокія Киричкова сміливо вела агітацію
біля першої прохідної, казала робітникам не піддавати-
ся на провокацію більшовиків, не йти на роботу, бо вони
ось-ось залишать Шостку [3, арк. 33, 33 зв.].
У неділю 14 (1) квітня 1918 р. о другій годині прибув на
завод представник Московського обласного комісаріату по
військових справах П. Козловський [40, арк. 40; 41, арк. 13].
Він пред’явив т. в. о. начальнику заводу Юрвеліну наказ
начальника оперативного відділення штабу командую-
чого революційними загонами Південного фронту вида-
ти йому, не пізніше завтрашнього дня, платинові посуди-
ни для доставки їх у штаб Ремньова [40, арк. 40]. Юрвелін,
незважаючи на погрози, відмовив комісару Козловському
з тої причини, що вивіз посудин не передбачено планом
евакуації, навіть жодного разу на засіданнях евакуаційної
комісії не оговорювався засіб передачі окремій особі такої
великої цінності. Юрвелін запросив Ремньова прибути на
комісію й обговорити це питання [41, арк. 13].
У вівторок 16 (3) квітня 1918 р. знову прибув на за-
вод комісар Козловський з трьома членами надзвичай-
ної евакуаційної комісії – А.С. Сергеєвим, І.Д. Четверя-
ковим та В.С. Сотником – з дорученням від 16 квітня за
№ 3597 тимчасово виконуючого обов’язки командуючо-
го Особливої армії Семенова на передачу платинових ча-
шок. За участі трьох вище згаданих членів комісії та двох
ISSN 2218-4805
283
запрошених завкомівців – Давиденка (голова завкому) та
Волкова (член завкому) – відбулося розширене засідання
господарчого комітету (голова – Єлагін, члени комітету:
В.І. Ткаченко та В.І. Прокоф’єв). На засіданні домовили-
ся, що платинові вироби супроводжуватимуть до Москви
представники адміністрації заводу та представники за-
вкому. Під час засідання надійшло телефонне повідом-
лення, що будівля казначейства (Садовий бульвар, 55), що
охоронялося робітниками, щойно зайнята червоногвар-
дійцями при одному кулеметі. У казначействі зберігалося
9 млн. рублів та близько 10 млн. цінних відсоткових бан-
ківських паперів [63, арк. 14]. Загалом казначейство отри-
мало з Петербурга 11 млн. рублів для розрахунку з робіт-
никами та службовцями за кілька попередніх місяців [11,
арк. 21 зв.]. Казначейство встигло видати робітникам
приблизно 2 млн. рублів заборгованої зарплатні [29, с. 4].
Евакуаційна комісія в повному складі засідання ра-
зом з т. в. о. начальника ШПЗ Юрвеліним вирушила до
казначейства, де скарбник Гоголь та старший бухгал-
тер Водоп’янов надали для огляду комісії все платинове
майно ШПЗ – 3 чаші та 2 змійовики загальною вагою у 3
пуди 10 фунтів 33 золотники 11 доль (50 млн. грн. у цінах
2018 р.) [40, арк. 37]. За легендою, дорогоцінні чашки по-
дарувала заводу ще цариця Катерина ІІ (1762–1796) [32,
с. 137]. Отримавши платину, евакуаційна комісія відвез-
ла її на станцію Шостка й далі потягом на Москву, де вона
була передана 22 (9) квітня 1918 р. до московської конто-
ри державного банку [40, арк. 33 зв.].
Після вивезення платини евакуаційною комісією шост-
кинське казначейство було вщерть зачищене від мільйо-
нів грошей зусиллями «красных партизан батареи Пше-
радского и Сосницкого отрядов», як свідчать документи
розслідування, що зберігаються в Брянському держав-
ному архіві [13, арк. 5]. Це вони, брянці, підступно під
час перемир’я несподівано увірвалися на завод з півно-
чі, з боку Хутора Михайлівського. А наприкінці свого пе-
ребування в Шостці «захватили с собою казну» [39, с. 12],
«главнымъ образомъ заработную плату рабочихъ (около
7.800.000 руб.)» [41, арк. 13 зв.]. Ремньовці також шукали
ще якісь платинові чаші на сірчаному виробництві, де
«командарм учинил сыск и обнаружил чаши в цеху» [39,
с. 12]. Також заводчани у своїй книжці 1991 р. «Завод и
его люди» зазначають, що ремньовцям таки вдалося «де-
монтировать и вывезти с завода платиновые испарители
(чашки)» [25, с. 24]. За переказом, ремньовці забрали не
всю платину, найбільш важливі для роботи заводу «пла-
тинові чашки» заховав робітник заводу Іван Кокошко, що
проживав поблизу заводу на Моховій вулиці (нині вул. Ко-
ловоротного). Він повернув чашки заводу в 1920 р., й той
відновив свою роботу.
Ремньов покинув Шостку 17 (4) квітня 1918 р., як тіль-
ки-но дізнався, що німці розпочали наступ на станцію Ма-
кове з тим, щоб перетнути червоним партизанам шлях
відступу залізницею на Хутір Михайлівський. Це зму-
сило Ремньова залишити Шостку, ведучи бої з перева-
жаючими силами німців [23, с. 107; 24, арк. 26]. «Особая
армия, не желая проливать кровь рабочих, обманутых
белогвардейцами, оставила Шостку», як пояснює коман-
дир загону новгород-сіверських червоногвардійців Ми-
хайло Ромченко [33].
За підрахунками більшовиків, Ремньов устиг відпра-
вити з заводу 35 вагонів обладнання та 40 тисяч пудів по-
роху [32, с. 137; 37]. Він би вивіз значно більше, якби не
тиждень повстання. Сім днів бойових дій відняли в Рем-
ньова «драгоценое время эвакуационных мероприятий
по вывозу стратегического сырья в глубокий тыл ро-
дины», як із жалем підсумовують Успенський, Дубок та
ін. [24, арк. 16, 21].
Особлива армія Ремньова відступила з України на 150
верст на північ до Брянська. 25 (12) квітня 1918 р. зі штабу
Брянського району надійшла у Вищий Військовий Совєт
телеграма, у якій вказувалося про необхідність ареш-
ту Ремньова та членів його штабу. Його звинувачували в
тому, що його загони не є революційною армією, а бан-
дою, яка займається грабежами та погромами. Загони
Ремньова самовільно залишили фронт, коли дізналися,
що їх ватажок та його «сподвижники» будуть заарешто-
вані. Ремньовські загони таки були роззброєні, і, як пові-
домлялося в телеграмі, «у многих солдат, арестованных
нами, находим при обыске до 100 000 рублей. Крестьян-
ство озлоблено этими бандитскими отрядами» [26, с. 26].
У цей час командарм Ремньов перебував у Москві. Він
звітував 26 (13) квітня 1918 р. в Совнаркомі Льву Троць-
кому, своєму колишньому «сокамернику» по петербурзь-
кій в’язниці «Кресты», куди вони разом потрапили в липні
1917 р. за наказом голови Тимчасового Уряду Олександра
Федоровича Керенського (1881–1970). Незважаючи на
особисте знайомство Ремньова з Троцьким, командарм
був заарештований наступного дня, 27 (14) квітня 1918 р.
Цього разу його тримали в Бутирській в’язниці Москви,
потім спрямували до психлікарні, звідки він утік по вес-
ні 1919 р. Спіймали його влітку та розстріляли без суду і
слідства 3 серпня 1919 р. «как афериста и контрреволю-
ционера» [39, с. 12].
ПОСИЛАННЯ
1. Відродження. – Київ. – 1918. – № 10. – 7 квітня. – С. 4.
2. Галузевий державний архів Служби безпеки України в Сум-
ській області (далі – ГДАСБУСО), спр. П-163.
3. ГДАСБУСО, спр. П-164.
4. ГДАСБУСО, спр. П-165.
5. ГДАСБУСО, спр. П-166.
6. ГДАСБУСО, спр. П-226.
7. ГДАСБУСО, спр. П-236.
8. ГДАСБУСО, спр. П-1772.
9. ГДАСБУСО, спр. П-3318.
10. ГДАСБУСО, спр. П-8170.
11. ГДАСБУСО, спр. П-12141.
12. ГДАСБУСО, спр. П-13312.
13. Государственный архив Брянской области (далі – ГАБО),
ф. Р–594, оп. 1, д. 1.
14. Дело народа. – Петроград. – 1918. – № 15. – 10 апреля (28
марта). – С. 4.
15. Державний архів Сумської області (далі – ДАСО), ф. 1194,
оп. 1, спр. 15.
16. ДАСО, ф. Р-1811, оп. 1, спр. 2.
17. ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 407.
Сіверщина в історії України, випуск 11, 2018
284
18. ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 431.
19. ДАСО, ф .Р-7641, оп. 1, спр. 488.
20. ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 545.
21. ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 896.
22. Дроздов С. Распад остатков армии в начале 1918 года. Ч. 21.
– [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.proza.
ru/2015/05/29/452.
23. Дубок П.,Успенський П., Садовой Ф., Мойсеєнко М., Гонча-
ров Т., Безкровний А., Кукарешников Д. Герої-більшовики Рем-
ньов і Моргун // Жовтень на Сумщині. Спогади учасників ВЖСР
на Україні. – Суми, 1958. – 134 с.
24. Центральний державний архів громадських об’єднань Укра-
їни, ф. 59, оп. 1, спр. 386. Дубок П.В., Успенський П.С. Про героїчну
боротьбу Шосткинської партійної організації з контрреволюційним
повстанням у березні-квітні 1918 р.у м. Шостка Сумської області.
25. Завод и его люди (страницы истории). Шосткинское прои-
водственное обьединение «Десна». – Шостка, 1991. – 184 с.
26. Кляцкин С. Рождение Рабоче-крестьянской Красной Армии
// Вопросы истории. – 1941. – № 7–8. Ч. 1. – С. 16–33.
27. Лободаєв В., Савченко Г. Загони Вільного козацтва у люто-
му-квітні 1918 року // Воєнна історія. – 2008. – № 1 (37). – С. 48–58.
28. Мойсеенко И.А. Страницы былого // Советское Полесье. –
Шостка. – 1967. – 3 октября. – С. 3.
29. Нова Рада. – Київ. – 1918. – № 53. – 27 березня (9 квітня). – С. 4.
30. Приходько А.И. Воспоминания // Рукопись. – Шостка,1990.
– 15 с.
31. Реабілітовані історією. Сумська область. Книга друга. –
Суми, 2013. – 756 с.
32. Романченко Ю. Боротьба за порох // Літопис революції. –
1931. – № 3. – С. 133–137.
33. Ромченко М. Броня из песка // Советское Полесье – Шост-
ка. – 1966. – 21, 25 января. – С. 2.
34. Ромченко М.В. Броня из песка // ЦДАГО України, ф. 59,
оп. 1, спр. 1137.
35. Ромченко М. Первый военный комиссар Шостки // Совет-
ское Полесье. – Шостка. – 1966. – 23 марта – С. 2.
36. Ромченко С.В. Партизанський край // Жовтень на Сумщині.
Спогади учасників ВЖСР на Україні. – Суми, 1958. – 135 с.
37. Стогнут Б. Это было начало // Советское Полесье. – Шост-
ка. – 1987. – 17 декабря. – С. 2.
38. Успенский П. Шосткинщина в годы гражданской войны и
иностранной военной интервенции // Советское Полесье – Шо-
стка. – 1966. – 5 января. – С. 2.
39. Федосов А. Яд платиновой чаши // Аргументы и факты. –
Брянск. – 2005. – № 28. – С. 12.
40. Центральний державний архів вищих органів влади та
управління України (далі – ЦДАВО України), ф. 2301, оп. 2, спр. 19.
41. ЦДАВО України, ф. 2301, оп. 2, спр. 20.
Кириевский В.Д., Земанек А.О. Битва за Шостку. 1918
Шесть суток, с 2 по 8 апреля в 1918 г., шосткинцы
дрались с большевистской Особенной армией Ремне-
ва. Дрались с теми же петроградскими отрядами ма-
тросов, что 16 января в 1918 г. убивали киевских сту-
дентов под Крутами. Студенты ценой своих жизней
приостановили на четыре дня движение большевист-
ских войск на Киев, что дало время украинской делега-
ции заключить Брест-Литовский мирный договор, ко-
торый спас молодую украинскую государственность.
Шосткинские рабочие ценой своих жизней сохранили
пороховой завод для Украинского государства.
Ключевые слова: шосткинские рабочие повстанцы,
красные партизаны, эвакуация, порох, спирт, платина.
Kyryievsky V.D., Zemanek A.O. A battle for Shostka. 1918
Six twenty-four hours, from the 2nd to the 8th of April,
in 1918, shostkintci beat with the bolshevist Special army
of Remnyov. Beat with the same Petrograd detachments of
sailors, that on January, 16 in 1918 killed the Kyiv students
under Kruty. Students valuable the lives stopped on four
days motion of bolshevist troops on Kyiv, that gave time
to Ukrainian delegation to inlay Brest-Litovsky peaceful
agreement that saved the young Ukrainian state system.
Shostka workers saved a powder-mill by the cost of the lives
for the Ukrainian state.
Key words: Shostka workered insurgents, red partisans,
evacuation, gunpowder, alcohol, platinum.
26.02.2018 р. j
УДК 94(477)^342.77 «1919/1921»
О.В. Кужельна
ШОСТЕНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ
У 1919–1921 РОКАХ
У статті досліджуються структура, чисельність,
основні напрямки роботи, військовий досвід та освіт-
ній рівень працівників Шостенського військового комі-
саріату у 1919–1921 рр. Наводяться список працівни-
ків військкомату та факти їх біографій.
Ключові слова: військові комісаріати, структура, гро-
мадянська війна, Шостенський пороховий завод.
У перші «післяреволюційні» роки відбулося рефор-
мування військово-адміністративних установ. Повітові
військові комісаріати (повітвійськомати) були створе-
ні в листопаді-грудні 1918 р. та на початку 1919 р. після
ліквідації старих органів місцевого воєнного управлін-
ня – повітових військових начальників. Військові ко-
місаріати – це органи воєнного відомства і одночасно
військові відділи повітових виконкомів, головними на-
прямками роботи яких були облік військовозобов’яза-
них, транспорту, коней і предметів військового вжитку,
складання мобілізаційних планів, проведення чергових
призовів і призовів з мобілізації населення, забезпе-
чення заходів штабу військового округу з позавійсько-
вої підготовки населення, проведення різних зборів,
допризовна підготовка молоді [1, с. 92].
З травня 1919 р. діяльність військових комісарів ко-
ординувало Політуправління Революційно-військової
ради республіки. Наприкінці 1919 р. в Червоній Ар-
мії налічувалося 60 військових комісарів – членів РВР
фронтів та армій, а також понад 3200 військових комі-
сарів нижчого рівня [2, с. 551]. Повітові військові ко-
місаріати проіснували недовго – менш ніж 5 років – і
були ліквідовані у 1923 р. у зв’язку зі скасуванням по-
вітів і створенням округів.
Слід зазначити, що до цього часу питання структури,
чисельності, соціального складу і взагалі діяльності вій-
ськових комісаріатів на теренах Шосткинщини у період
1919–1921 рр. в цілому не досліджувалися.
З дня утворення 1 січня 1919 р. Шостенський1 військо-
вий комісаріат (Глухівського повіту Чернігівської губернії)
мав наступну структуру: військовий комісар, військовий
керівник, діловод, машиніст, 2 переписувачі, розсильний,
3 ординарці [3, арк. 46]. Військовим комісаром на той час
був Л. Чернишов, військовим керівником – Проценко, а
пізніше – М. Ушаков [4, арк. 9, 18, 32, 46].
Діяльність Шосткинського військомату відбувалася в
непростих умовах: по-перше, Україна перебувала у ста-
ні громадянської війни; по-друге, саме у Шостці знахо-
дилося одне з величезних воєнних виробництв – Шо-
стенський пороховий завод, який був «ласим шматком»
для протиборчих сторін. На той час на заводі працюва-
1. У сучасній орфографії написання назви подається як «Шо-
сткинський». У статті буде застосовуватися тогочасне, а не су-
часне написання.
|