Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії

У статті розглядаються та аналізуються перемовини між гетьманським урядом Д. Ігнатовича та московським царем, які передували Глухівській раді 3–6 березня 1669 р., а також дипломатичне протистояння під час її проведення. Також запропоновано визначення місця Глухівських статей в історії України....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2019
1. Verfasser:	Мамалага, В.В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК 2019
Schriftenreihe:	Сіверщина в історії України
Schlagworte:	Польсько-литовська доба та Гетьманщина
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/180885
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії / В.В. Мамалага // Сіверщина в історії України: Зб. наук. пр. — К.: Глухів, 2019. — Вип. 12. — С. 118-124. — Бібліогр.: 12 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-180885
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1808852021-10-25T01:26:58Z Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії Мамалага, В.В. Польсько-литовська доба та Гетьманщина У статті розглядаються та аналізуються перемовини між гетьманським урядом Д. Ігнатовича та московським царем, які передували Глухівській раді 3–6 березня 1669 р., а також дипломатичне протистояння під час її проведення. Також запропоновано визначення місця Глухівських статей в історії України. В статье рассмотрены и проанализированы переговоры между гетманским правительством Д. Игнатовича и московским царем, которые предшествовали Глуховской раде 3–6 марта 1669 г., а также дипломатическая борьба во время ее работы. Предложено определение места Глуховских статей в истории Украины. The article attempts to analyze the negotiations between the hetman’s government of D.Ihnatovych and the Tsar of Moscow, which preceded the Hlukhiv Rada on March 3-6, 1669, as well as the diplomatic struggle during its work. It is also proposed to determine the place of the Hlukhiv articles in the history of Ukraine. 2019 Article Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії / В.В. Мамалага // Сіверщина в історії України: Зб. наук. пр. — К.: Глухів, 2019. — Вип. 12. — С. 118-124. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 2218-4805 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/180885 327.8:94(477.5)«1668–1669» uk Сіверщина в історії України Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Польсько-литовська доба та Гетьманщина Польсько-литовська доба та Гетьманщина
spellingShingle	Польсько-литовська доба та Гетьманщина Польсько-литовська доба та Гетьманщина Мамалага, В.В. Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії Сіверщина в історії України
description	У статті розглядаються та аналізуються перемовини між гетьманським урядом Д. Ігнатовича та московським царем, які передували Глухівській раді 3–6 березня 1669 р., а також дипломатичне протистояння під час її проведення. Також запропоновано визначення місця Глухівських статей в історії України.
format	Article
author	Мамалага, В.В.
author_facet	Мамалага, В.В.
author_sort	Мамалага, В.В.
title	Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії
title_short	Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії
title_full	Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії
title_fullStr	Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії
title_full_unstemmed	Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії
title_sort	глухівські статті гетьмана д. ігнатовича – видатний успіх української дипломатії
publisher	Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК
publishDate	2019
topic_facet	Польсько-литовська доба та Гетьманщина
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/180885
citation_txt	Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії / В.В. Мамалага // Сіверщина в історії України: Зб. наук. пр. — К.: Глухів, 2019. — Вип. 12. — С. 118-124. — Бібліогр.: 12 назв. — укр.
series	Сіверщина в історії України
work_keys_str_mv	AT mamalagavv gluhívsʹkístattígetʹmanadígnatovičavidatnijuspíhukraínsʹkoídiplomatíí
first_indexed	2025-07-15T21:14:03Z
last_indexed	2025-07-15T21:14:03Z
_version_	1837749023485722624
fulltext	Сіверщина в історії України, випуск 12, 2019 118 истории землевладения в Старой Малороссии) // Труды Черни- говской губернской ученой архивной комиссии. – Чернигов: Ти- пография губернского земства, 1913. – Вып. 10. – С. 3–16. 27. Смолій В.А., Степанков В. С. Українська національна рево- люція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.). – К.: Видавничий дім «Києво-Мо- гилянська академія», 2009. – 447 с. 28. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657 – 1687) / [упорядники І. Бутич, В. Рин- севич, І. Тесленко]. – К.; Львів: Наукове товариство ім. Шевчен- ка, 2004. – 1086 с. Токарев С.А. Казацкая старшина Нежинского полка во время гетманства Д. Игнатовича (1668–1672 гг.) В статье рассматривается положение казацкой старшины Не- жинского полка во время правления гетмана Д. Игнатовича в 1668– 1672 гг. Рассмотрены ее роль в избрании и свержении гетмана, изме- нения в ее персональном составе вследствие кадровой ротации, проанализированы общественно-политическая, дипломатическая, административная деятельность и имущественное положение. Ключевые слова: Украинское казацкое государство, гетман Д. Игнатович, Нежинский полк, казацкая старшина. Tokarev S.А. Cossack petty offi cers of the Nizhyn regiment during the rule of hetman D. Ihnatovych (1668 – 1672). In the article position of cossack petty offi cer of the Nizhyn regiment during the rule of hetman D. Ihnatovych in 1668–1672 is reviewed. Its role in election and overthrow of the Hetman, changes in its personal structure as a result of personnel rotation are considered, social and political, diplomatic, administrative activity and property status are analyzed. Key words: Ukrainian Cossack state, hetman D. Ihnatovy ch, Nizhyn regiment, Cossack petty offi cers. 28.03.2019 р. j УДК 327.8:94(477.5)«1668–1669» В.В. Мамалага ГЛУХІВСЬКІ СТАТТІ ГЕТЬМАНА Д. ІГНАТОВИЧА – ВИДАТНИЙ УСПІХ УКРАЇНСЬКОЇ ДИПЛОМАТІЇ У статті розглядаються та аналізуються перемовини між геть- манським урядом Д. Ігнатовича та московським царем, які переду- вали Глухівській раді 3–6 березня 1669 р., а також дипломатичне протистояння під час її проведення. Також запропоновано визна- чення місця Глухівських статей в історії України. Ключові слова: Глухівська рада, Глухівські статті, Д. Ігнатович, українсько-московські стосунки, козацька дипломатія, 1668 р., 1669 р. 6(16) березня 1669 р. у м. Глухові було укладено черго- вий договір між Лівобережною Гетьманщиною та москов- ським царем. «Договірні статті» в часи існування Україн- ської козацької держави на Лівобережжі були базовими документами, які регламентували як відносини між Геть- манщиною та царським урядом, так і внутрішньодержавні справи в Україні. Тому всебічне вивчення подібних епізо- дів української історії є надзвичайно важливим. Глухівській раді 1669 р. та прийнятим на ній Глу- хівським статтям і українські, і російські історики не- одноразово приділяли певну увагу. Але в основному проблематики Глухівських статей дослідники з різ- ним ступенем деталізації торкались в суміжних робо- тах, присвячених державному устрою Гетьманщини (Л. Окіншевич) [1], українсько-російським відносинам (В. Горобець) [2, с. 259–262], міжнародним відносинам української держави в цілому (Т. Чухліб) [3, с. 130–131], у загальноісторичних роботах (С. Соловйов) [4, с. 373– 383] та біографіях дійових осіб Глухівської ради (О. Перо- ва) [5, с. 127–132]. А ще в роботах, дотичних до окремих питань, розглянутих на Раді (О. Алмазов) [6, с. 32–34]. Але маємо і спробу детального розгляду власне «Ста- тей» (А. Яковлів) [7, с. 93–107]. В останній роботі зробле- но аналіз «Глухівських статей», а також досить значну увагу приділено висвітленню ходу перемовин. Втім, ро- бота Андрія Яковліва, створена близько 100 років тому, має певні недоліки. Зокрема, автор достатньо глибоко проаналізував Глухівські статті, порівняв з ними проект договору, надісланий царем на Раду, та розглянув про- позиції, висловлені у Москві посольством Петра Забі- ли, яке готувало Глухівську раду. Проте дослідник пов- ністю залишив поза увагою хід перемовин до прибуття сторін на Раду та майже випустив перемовини, що від- бувалися в рамках Ради. Окрім цього робота Яковліва має ряд фактологічних помилок. Так, зокрема, він по- миляється, аналізуючи питання присутності москов- ських воєвод в Україні. Автор зазначає, що пункт 3 Глу- хівських статей та пропозиції П. Забіли погоджуються, що Богдан Хмельницький встановив присутність воє- вод у Переяславі, Чернігові та Ніжині і стверджує, що навіть фальсифіковані Переяславські статті 1659 р. не мають такого положення [7, с. 97]. Насправді ж таке по- ложення у статтях 1659 р. є [8, с. 118]. Це, зокрема, доз- воляє відкинути не висловлене прямо, але таке, що ма- ється на увазі, звинувачення козацьких урядовців чи то в необізнаності, чи то в непрофесійності, чи то в «пі- діграванні» Москві. Тому, не маючи на меті здійснен- ня історіографічного аналізу роботи Яковліва, зосере- димося на заповненні прогалин його у дослідженні. Перемовини, що привели до укладення Глухівських статей, розпочалися в кінці вересня 1668 р. із контактів ще «сіверського» гетьмана Дем’яна Ігнатовича з мос- ковським воєводою Григорієм Ромодановським. У цей час Д. Ігнатович із силами чернігівського та стародуб- ського полків знаходився в районі Седніва, а Г. Ромода- новський з основним московським військом вів облогу Чернігова [9, с. 88]. Після численних обмінів гонцями та багатоденних консультацій між сторонами було до- сягнуто принципової згоди про перемир’я та організа- цію козацького посольства до царя. Але у ході цих попе- редніх перемовин гетьман та боярин торкалися й більш широкого кола питань, у тому числі питання оподатку- вання в Україні [9, с. 97]. Можна з упевненістю стверджувати, що головним по- середником та організатором перемовин був чернігів- ський архієпископ Лазар Баранович [9, с. 106]. Одразу ж ISSN 2218-4805 119 після згаданого першого контакту сторони перейшли до визначення свого бачення розвитку переговорно- го процесу. 26 вересня 1668 р. у листі до Л. Барановича Д. Ігнатович із Седніва висуває дві базові загальні вимо- ги: це впровадження рівня вольностей, які існували за Б. Хмельницького, та повне виведення воєвод із Лівобе- режжя. Гетьман налаштований достатньо рішуче, він на- голошує, що в разі відмови «мы при вольностях наших и умирати готовы», окрім цього особливо підкреслює свій незалежний статус та відсутність домовленостей з Кри- мом. Також невід’ємною умовою звучала вимога «амніс- тії» усім учасникам антимосковського виступу [9, с. 64]. Після цього 28 вересня Л. Баранович пише до царя з про- ханням «пробачити» Війську Запорозькому, вказуючи головний мотив антимосковського повстання, і, відпо- відно, базовий принцип, на якому можливе укладання майбутнього договору: «родъ сицевъ, иже свободы хо- щет, воинствует не нуждею, но по воли». Порушення цьо- го базового принципу буття українського народу свавіл- лям воєвод – головна причина повстання. Так із самого початку були визначені головні проблеми, що потребу- вали врегулювання. Причому Л. Баранович, в якості ді- євого дипломатичного демаршу, пропонує царю особи- сто відвідати Військо Запорозьке [9, с. 67]. У листі Л. Барановича від 13 жовтня повідомляється про перший конкретний крок гетьмана у ході диплома- тичних контактів: відпущено московських полонених [9, с. 68]. Утім, початковий етап перемовин характеризувався значним військовим втручанням з боку Москви: «боль- шое Московское військо, не знаючи о зачатых статьях и о грамотах государских, к нам присланых, под Почеп за- гонами часто забегают» [9, с. 87]. Чи то через брак кому- нікації, як у загаданому джерелі повідомляє 10 жовтня стародубський полковник Петро Рославченко, чи з яки- хось інших причин перемовини на цьому етапі відбува- лися без досягнення припинення вогню. У ході дипломатичних контактів окрім надзвичай- но активної переписки (Д. Ігнатович навіть на якомусь етапі зауважував Л. Барановичу, що «ваша святитель- ская милость до великого государя нашого еще других своих посланцов отпущати хош, не дождався первых» [9, с. 118]) відбулось декілька ключових епізодів у вигляді посольств козацьких урядовців до Москви. 26 жовтня до Москви прибуло кероване Матвієм Гвин- товкою та Василем Многогрішним перше велике посоль- ство від Д. Ігнатовича з метою напрацювання майбутньо- го договору. Посольство було відправлено до Москви за згодою та після консультацій із керівником московсько- го військового контингенту в Україні Г. Ромодановським. Консультації відбувались у ставці Г. Ромодановського в районі сучасного Гайворона Бахмацького району, звід- ти воно рушило до Москви. Козацьке посольство супро- воджували представники московського командування, зокрема син Г. Ромодановського Андрій. Важливим є наступний епізод. Вказане посольство не змогло одра- зу вирушити до Московського кордону, тому що в п’яти верстах від боярської ставки на нього напав козацько-та- тарський загін. У результаті Андрій Ромодановський та інші військові уповноважені гінці («сеунщики») потра- пили до полону. Джерело взагалі вказує, що «взяли в по- лон тех всех суенщиковъ». Також разом із челяддю були захоплені «відписки» царю від ніжинського воєводи [9, с. 87]. Під час кількагодинного відступу загинув (або по- трапив до полону) син М. Гвинтовки [9, с. 95]. У цілому ж козацька частина посольства повернулася до боярської ставки і вже потім, під прикриттям основних москов- ських сил, рушила до Путивля [9, с. 87]. Швидше за все, вказаний епізод був випадковістю, а не спробою зриву перемовин. Проте, як би там не було, він є ілюстрацією обставин, у яких відбувався переговорний процес геть- мана Д. Ігнатовича з царським урядом. У ході розгляду доступних джерел кидається в очі те, що М. Гвинтовка, В. Многогрішний та ніжинський про- топоп Семен Адамович у більшій мірі використовували час на перемовинах у Москві задля виправдання себе та демонстрації своєї вірності Москві, а не для просу- вання українських інтересів. У джерелах щодо їхньо- го життя під час антимосковського повстання фігуру- ють навіть подібні пасажі: «И он Матвей с Васильемъ плакали, что их от милости великого государя отлучи- ли, и думали, какъ бы имъ быть по прежнему подъ вы- сокодержавною царского величества рукою, и по обе- щанию строили монастырь до приходу боярина князь Григорья Ромодановского в Малоросійскіе городы» [9, с. 96]. Так само постійно підкреслюється роль М. Гвин- товки та В. Многогрішного у тому, що Д. Ігнатович при- йняв рішення щодо повернення царської протекції. Найпершим завданням посольства Гвинтовки-Мно- гогрішного було отримання від царя «грамоти обнаде- живальной», тобто формальної згоди на початок проце- су укладення нового договору з царем [9, с. 96]. Також посли у Москві підкреслювали необхідність організу- вати роз’яснення положень комплексу договорів у рам- ках Андрусівського перемир’я між царем та польським королем широкому українському загалу. А вже після повернення посольства Гвинтовки-Многогрішного до України від козацького уряду мало бути надіслано нове посольство з метою предметного напрацювання поло- жень нового договору [9, с. 97]. Окрім вище наведеного, в режимі приватної думки М. Гвинтовкою було вислов- лено начебто бажання головних козацьких керівників Сіверщини Д. Ігнатовича та П. Рославченка мати геть- мана, призначеного царем, а не обраного козацтвом [9, с. 88]. Як найважливіший момент, особливо підкреслю- валася необхідність оперативності у вирішенні питань та швидкого повернення посольства до України «для того, чтоб не почаяли того, что их на Москве задержа- ли» [9, с. 97]. Це вказує на нервовість ситуації, яка скла- лася навколо перемовин, та настрої в Україні. Як відо- мо, у цей самий час загострення пристрастей в Україні Сіверщина в історії України, випуск 12, 2019 120 досягло такого рівня, що Д. Ігнатович писав Л. Барано- вичу 14 листопада: «буде за неделю посланцов наших к нам не будет, также и еще буде его царского величества к нам отеческой милости не будет, и на те наши вольно- сти не будем имети обнадеживательные грамоты, дабы было чем людей обнадежити и утвержати – то сколько ни терпев, ради и не ради имеемся басурманину пода- ти» [9, с. 119]. 2 грудня гонець Л. Барановича повідо- мив у Москві, що Д. Ігнатович, вважаючи М. Гвинтов- ку та В. Многогрішного затриманими, дуже турбується з цього приводу [9, с. 153]. Щоправда цей гонець про- сто розминувся з посланцями, і в кінці листопада вони повернулися до України [9, с. 156]. 4 листопада з Москви вийшла «обнадеживальная гра- мота» царя, витримана в традиційних для тогочасної мо- нархічної свідомості формулюваннях: коли цар має пра- ва, а піддані – обов’язки. З практичного боку ця грамота означала повернення Д. Ігнатовича із підлеглими терито- ріями під царську протекцію та початок укладання ново- го договору. Грамоти подібного змісту були надіслані до Чернігівського та Стародубського полків [9, с. 105–106]. У якості дипломатичного важеля Д. Ігнатович активно використовував уже загадані тиск та погрози на адресу Москви. Зокрема, у листі від 14 листопада він пише, якщо цар «нам тех вольностей при Богдане Хмельницком в Пе- реяславле постановленными, не похочет подтвердить и при оных не сохранить, тогда ради и не ради имеют пога- нину в подданство поддатися» [9, с. 118]. Про те, що такий розвиток подій був достатньо реальним, свідчать спроби татарського військового командування вступити в пере- писку з Д. Ігнатовичем. Утім, ці листи були надіслані геть- маном до Москви [9, с. 131]. Особисто для Д. Ігнатовича напруження додавав ще й факт перемовин, які в цей час тривали між московським урядом в особі київського воєводи Петра Шереметьєва та визнаним більшістю козацтва гетьманом Обох бе- регів Дніпра Петром Дорошенком [9, с. 124–128]. Дуже ускладнювала ведення перемовин наявність промос- ковської опозиції гетьману на Лівобережжі, зокрема в особі ніжинського протопопа Семена Адамовича, який «бомбардував» Москву доносами на гетьмана та будував схеми силового впливу на ситуацію з боку Москви. Зо- крема, останній так коментував вимоги гетьмана: «та- ких статей добиваються, каких прежде сего, когда все войско вкупе было, не рознясь, не бывало» [10, с. 9–12]. Також іншою складністю була певна недовіра до части- ни власного оточення та можливі інтриги у цьому се- редовищі, про що московським офіцерам розповідав сам Д. Ігнатович: «де было ему писать к царскому ве- личеству о надобных делах и о вестях, да опасается от писаря своего, потому что он ему не верен» [9, с. 156]. Хоча, можливо, питання складніше і ми маємо справу з хитрощами самого сіверського гетьмана. 6 грудня цар у листах до Л. Барановича та Д. Ігнато- вича повідомив, окрім всього, про готовність прийняти посольство виборних представників від станів україн- ського суспільства з метою узгодження конкретних поло- жень майбутнього договору. Особливу увагу цар приділив питанням «амністії» учасників повстання та потенцій- ним контактам Д. Ігнатовича з татарами [9, с. 132–134], що дозволяє визнати правильною тактику тиску, обра- ну сіверським гетьманом. Щодо технічного боку процесу перемовин, то часто джерела, на жаль, окрім найважливіших питань зберег- ли лише згадки щодо наявності обміну сторонами про- позиціями та контрпропозиціями у ході листування. Наприклад, якісь пропозиції Д. Ігнатович пересилав до Москви через П. Шереметьєва [9, с. 148]. Дуже цікавим є той факт, що Д. Ігнатович часто передає свої пропози- ції щодо окремих положень потенційного договору че- рез представників московської адміністрації та війська, які проїздом опинялись у його резиденції, багатократ- но дублюючи їх [9, с. 156, 158]. Припускаємо, що обго- ворення конкретних питань відбувалося традиційно на рівні «старшина – приказні дяки» і у великій мірі в ус- ній формі. Тому натепер детально реконструювати хід перемовин неможливо. Можна тільки констатувати, що у листах на найвищому рівні регулярно піднімаються ключові болючі питання щодо присутності московських воєвод та їх втручання в українські справи. До речі, згадані питання були консенсусними для всьо- го українського суспільства, що видно з пропозицій до московських урядовців, висловлених П. Дорошенком [9, с. 115]. Більше того, щодо позиції П. Дорошенка під час розглянутих перемовин відомо, що він писав до Д. Ігна- товича і радив тому вимагати підписання договору з ца- рем на умовах статей Б. Хмельницького, висловлюючи по- тенційне бажання відносно власного визнання протекції царя на таких умовах [9, с. 153]. Взагалі контакти Д. Ігна- товича та П. Дорошенка з приводу обговорення майбут- нього договору з царем були систематичними [9, с. 174]. Наступним кроком Д. Ігнатовича стала організація Ради, в тому числі з метою узгодження позиції україн- ського суспільства щодо майбутнього договору з царем. У зборах на Раду брало участь населення більшості тери- торії Чернігово-Сіверщини, про що повідомляли москов- ські військовики у третій декаді листопада [9, с. 156, 174]. Чи взяли представники з місць участь у Раді – достеменно невідомо. Але Рада відбулася 17 грудня 1668 р. у Новгоро- ді-Сіверському. Більшість дослідників натепер, очевид- но з подачі Самовидця [11, с. 106], вважають її представ- ництво дуже обмеженим. Але з огляду на наведені вище свідоцтва вважаємо, що історія організації Новгород-Сі- верської ради ще потребує дослідження. Загалом, можна стверджувати, що на вказаній Раді було не тільки обра- но на гетьманство Д. Ігнатовича, а й проведено остаточне опрацювання умов майбутнього договору з царем. А об- рання Д. Ігнатовича повним гетьманом на Раді в Новго- роді 17 грудня 1668 р. очевидно використовувалося ним як важіль дипломатичного тиску на Москву. ISSN 2218-4805 121 У результаті вище наведених обставин до царя було відправлено велике представницьке посольство, очо- лене генеральним обозним Петром Забілою. 1 січня 1669 р. йому був вручений наказ гетьмана щодо пере- говорів [10, с. 23]. 18 січня воно прибуло до Москви, а вже 19-го відбулась перша зустріч послів із представ- никами московського уряду [10, с. 20]. Із матеріалів роботи цього посольського з’їзду ві- домо, що першим епізодом перемовин стали розло- гі історичні екскурси з боку московських урядовців, покликані довести «благодіяння царя» та «патологіч- ну невдячність» України. Принаймні так це відклало- ся у московських архівах і перейшло у обговорення антимосковського виступу 1668 р. І хоча у ході пере- мовин звучали відсилки на фундаментальне невдово- лення в українському суспільстві умовами Андрусів- ського договору, в цілому, з міркувань дипломатичної доцільності, сторони зійшлися у визнанні всеохоплю- ючої особистої провини Івана Брюховецького. Важли- вим моментом перемовин було обговорення військо- во-політичної ситуації на Лівобережжі та визначення представленості територій прибулим посольством. Тоді ж московським урядовцям від імені гетьмана Д. Ігнато- вича було передано наказ зі статтями, сформованими, ймовірно, на Новгород-Сіверській раді [10, с. 21–23]. Як було вказано вище, положення статей посольства П. Забіли, царської відповіді на них та Глухівські статті аналізувалися у згаданій роботі А. Яковліва [7], тому вва- жаємо можливим зупинитись на визначенні лише най- важливіших питань. Хоча в цілому у згаданому наказі П. Забіли проблеми не були викладені за ступенем важливості, але після тра- диційних для тодішньої дипломатії «реверансів» най- першим було порушено питання присутності царських воєвод в Україні, їх свавілля та втручання у внутрішні справи. Посольство П. Забіли пропонувало повне виве- дення воєвод із України окрім Києва, що насправді було найрадикальнішою вимогою з цього питання від часів Б. Хмельницького. Питання заборони царській адміні- страції втручатися в податкові та судові справи україн- ців, а також введення термінів звільнення від оподат- кування в Україні були позначені у тому ж пункті як не менш важливі [10, с. 24–25]. Варте уваги наявне в комплексі перемовин початку 1669 р. подання окремих «чолобитних» деякими міста- ми, зокрема, Ніжином [10, с. 42–45] та Києвом [10, с. 45– 46]. Серед порушених питань, окрім скарг на свавілля воєвод, фігурують численні (часто перехресні) скарги на інших «а́кторів» українського політичного поля – коза- цтво, церковних ієрархів, інші міста, тощо. Це дуже по- слаблювало українську переговорну позицію. Утім, треба зазначити, що ці питання царським рішенням були ви- несені на розгляд Ради, тобто значною мірою на розгляд гетьманського уряду. Чи це було досягненням останньо- го, чи доброю волею царя – дане питання ще потребує до- даткового дослідження. 23 січня відбувся перший раунд переговорів, на якому було прийнято рішення про призначення Ради «нынеш- ніе зимы» та про звільнення українських військовопо- лонених із Москви. Також сторони розпочали перемови- ни щодо визначення місця та формату проведення Ради, які виявилися достатньо тривалими. Первинно позиція козацтва полягала у проведенні Ради біля р. Десни. Осо- бливо наголошувалось, «чтоб де черневой раде не быть, а быть бы на раде полковником и старшине; а черневой раде не быть бы для того, что места разореные, и как съе- дутца многіе люди, и на раде и лошадей накормить будет нечем» [10, с. 49–50]. Безумовно, за таким формулюван- ням стояла ще незабута Чорна рада 1663 р. та небажання допустити традиційних популістських маніпуляцій ши- рокими масами з боку Москви. 24 січня було визначено місце проведення Ради «не- отменно у гетмана в Батурине» [10, с. 50]. Також гетьман- ським послам вдалося наполягти на непроведенні чорної ради: Глухівська рада відбулася за обмеженої присутно- сті виборних від територій. 25 січня приділялась увага технічним питанням щодо повернення українських військовополонених «військово- го наряду», захоплених Москвою та церковного начин- ня, розгляду проблем, пов’язаних з інтригами єпископа Мефодія (Філімоновича), протопопа С. Адамовича, а та- кож традиційно найважливіших питань свавілля воєвод та дослідження причин і обставин повстання. У цей день перемовини завершилися [10, с. 50–51]. Під час роботи посольства П. Забіли гетьман надси- лав до Москви додаткових посланців із метою уточнен- ня різних питань та, зокрема, з повідомленнями про розповсюдження на територіях Лівобережжя своєї вла- ди. Безумовно, це мало на меті посилення української переговорної позиції [10, с. 61]. 12 лютого цар сформував делегацію на Раду, тоді ж було змінено, в односторонньому порядку, місце прове- дення на м. Глухів. Задля супроводу процесу та, очевид- но, тиску на українську сторону, на Раду відправились іс- тотні московські військові сили. 14 лютого делегація на чолі зі стольником Артамоном Матвєєвим відбула з Мо- скви. 24 лютого у Сєвську до делегації приєднався її офі- ційний голова Г. Ромодановський [10, с. 72–73]. 22 лютого гетьман Д. Ігнатович у листі до Г. Ромода- новського висловив побажання, за наполяганням Л. Ба- рановича, змінити місце збору Ради на Новгород-Сівер- ський. У ці ж дні з організаційною місією до московських послів було відправлено М. Гвинтовку. Місцем проведен- ня Ради, як і було вказано у царському наказі, залишився Глухів. Хоча гетьман та архієпископ достатньо наполег- ливо намагалися змінити це. Маючи, можливо, на ува- зі, що подібний символічний жест мав би надати пев- ної психологічної переваги на перемовинах [10, с. 74–75, 78–80, 84]. 26 лютого гетьман зі старшиною прибули до Глухова. 27 лютого Д. Ігнатович відправив до Г. Ромода- Сіверщина в історії України, випуск 12, 2019 122 тання статусу Києва в рамках московсько-польського мирного договору, питання воєвод, питання організації українського представництва у Москві (по суті, першого українського посольства), а також організаційні питання проведення Ради [10, с. 86–88]. 3 березня до Глухова прибув Л. Баранович, за участі яко- го відбулася чергова закрита зустріч тепер вже всіх голов- них учасників переговорного процесу. Після узгодження організаційних моментів цього ж дня в резиденції Г. Ро- модановського розпочала роботу Глухівська рада [10, с. 89]. Найперше увага була приділена великому пласту ри- туально-символічних моментів, притаманних дипло- матії тих часів. Першим практичним кроком стали ви- бори гетьмана [10, с. 89–90]. Звісно, ця процедура була організована на догоду московській стороні, оскільки ще з 17 грудня 1668 р. всі учасники Ради з українського боку вважали законним гетьманом Д. Ігнатовича. Про- те, у свою чергу, поступкою в бік української сторони можна вважати послідовність процедури: спочатку ви- бори гетьмана, а потім укладення договору з ним, як правомочним представником української держави, а не навпаки. Після цього учасники Ради були ознайом- лені з царським проектом договору. Одразу ж найбіль- ше заперечення викликав пункт щодо присутності во- євод. У надісланому з Москви проекті рішення щодо цього питання звучало так: «воєводам быть по своему государскому усмотрению в которых пристойно (горо- дах), а не во всех в которых были после Переясловсько- го договору до нынешней войны» [8, с. 450]. Тобто цар погоджувався скоротити присутність воєвод, але оста- точне рішення щодо переліку міст залишив за собою. У остаточному документі Глухівських статей указано, що московські контингенти будуть присутні тільки у Києві, Ніжині, Чернігові, Переяславі та Острі [8, с. 463]. Чомусь А. Яковлів у своїй роботі стверджує, що це було поступкою гетьманського уряду Москві: «під впливом загроз Ромодановського і московського війська», який «змінив царський указ на другий, більш рішучий і ка- тегоричний» [7, с. 98]. Але, очевидно, що хоч первинно програмою maximum гетьманського уряду було повне скасування присутності воєвод в Україні, але ж і така конкретизація питання на відміну від бажаного Мо- сквою розмитого – «я потім скажу де бути воєводам» – була явною дипломатичною перемогою, тим більше за, підкресленого А. Яковлівим, військового тиску на Раді з боку московітів. Загалом, обговорення питан- ня воєвод тривало до самого завершення роботи Ради. Повертаючись до першого дня Ради, зазначимо, що попри гострі дебати з деяких питань, були заслухані всі статті московського проекту, після чого українська сто- рона взяла перерву для їхнього обговорення [10, с. 92]. 4 березня, окрім уже згаданих проблем, увага приділя- лася розгляду дещо менш конфліктних, як от питанням козацьких маєтків, майнових взаємовідносин із москов- ськими військовими, визначення розміру козацького ре- новського чергових посланців задля вирішення поточ- них питань [10, с. 83], а 28 лютого до Глухова з Севська вирушило московське посольство [10, т. 8 с. 77]. Останні до Глухова прибули 1 березня [10, с. 85]. Визнаючи в цілому достатнім аналіз роботи Глухівської ради та Глухівських статей в історіографії, зупинимося лише на організаційних питаннях та окремих пунктах угоди, які не отримали належної уваги, а також спробу- ємо дати оцінку цих подій та глухівського документа. На під’їзді до міста посольство Г. Ромодановсько- го зустрів гетьман із усією старшиною [10, с. 85]. Після традиційних вітань та богослужінь сторони перейшли до справи: 2 березня у керівників московського по- сольства відбулася кулуарна зустріч із гетьманом, яко- го супроводжував лише М. Гвинтовка. На цій зустрічі гетьман ознайомився з проектом статей, напрацьова- ним у ході перемовин, за редакцією Москви [10, с. 85– 86]. Потрібно відмітити, що на момент зустрічі сторін у Глухові більшість питань (у ході настільки тривалих перемовин) були узгоджені, але залишалося декілька складних проблем. Воєвода повідомив гетьману про згоду царя на присутність козацьких представників на перемовинах між Москвою та Річчю Посполитою, але за умови «с послы не сидеть». На жаль, у наявних джерелах не знайдено вказівок на те, чи піднімалося це питання на попередніх перемовинах, але, найвіро- гідніше, що все ж розглядалось. Не потребує доведен- ня значення політичного символізму для тогочасного суспільства, тому, в ході завершального етапу, саме це питання стало одним із найбільш принципових, а його розгляд є дуже показовим. Відмова у символічній рів- ності посланців пояснювалася потенційним несприй- няттям королівськими послами козаків за рівних собі. Гетьман досить кмітливо заперечував. Московські по- сланці відповідали, що не проти, якщо козаки будуть сидіти на рівних, але після того, як це буде узгоджено з поляками. Втім, підкреслили, що навіть таке форму- лювання записати у «статті» не можуть [10, с. 87]. На жаль, невідомо, які аргументи використовував геть- ман та старшина, невідомо також хто саме придумав наступне формулювання, але до кінцевого документу увійшло положення: «на съезде им при польских послах сидеть, потому, что царское величество их за службы пожаловал дворянскою честью. А какъ они служивали наперед сего и польському королю, им также за служ- бы давано шляхетство… кто заслужил шляхетство, тот по их праву сидеть может». У пункті вказаний поімен- ний список посланців. При цьому навіть було пропи- сано право козаків відстоювати свою честь у випадку відмови [8, с. 469]. Підкреслимо особливу вишуканість, із якою на користь української сторони було виріше- но це питання, та припустимо особистий вклад геть- мана, оскільки невідомо, щоб дане питання розгляда- лось публічно на Раді. Також під час зустрічі 2 березня обговорювалися пи- ISSN 2218-4805 123 єстру і тому подібних, а також проблемі систематичного порушення московською стороною зобов’язань надавати військову підтримку Гетьманщині проти її супротивни- ків [10, с. 93–94]. Згадана вище проблематика була викладе- на у вигляді зустрічного гетьманського проекту договору. 5 березня знову тривали бурхливі дискусії, москов- ські посланці відповідали на українські пропозиції попе- реднього дня, проходило їхнє обговорення. Окрім всього іншого, відносно цього дня переговорів джерела вказують на останню спробу гетьмана вирішити питання воєвод на свою користь відповідно програми maximum. Зокрема, відомо, що цього дня гетьман на конкретних прикладах викладав претензії щодо свавілля воєводських адміні- страцій [10, с. 94–95]. Характерною є відповідь москов- ських послів: «по се время великому государю… на вое- вод и на ратных людей ни в каких налогах челобитья не было» [10, с. 95]. Це є явною неправдою, оскільки відомі чисельні відповідні скарги [12, с. 259–260, 298–299]. 5 бе- резня було нарешті формально завершено обговорення питання воєвод. Сторони зійшлися на вказаному вище, в цілому позитивному для Гетьманщини, формулюван- ні обмеженої конкретизованої присутності, але україн- ська сторона окрім усього залишила за собою право про- довжити контакти з царем щодо цього питання [10, с. 96]. 6 березня було сформовано чистовий варіант Глухів- ських статей та відбулося їхнє підписання. Д. Ігнатович приклав до документа руку саме як гетьман. Але джерела повідомляють нам, що після процедури підписання ста- тей українській стороні знову було запропоновано обра- ти гетьмана! Звісно, ця дія стала виключно формальною, але вона характеризує складності та умовності тогочасно- го дипломатичного ритуалу [10, с. 96]. Останнім етапом стала своєрідна ратифікація Глухівських статей – їх було зачитано перед загалом на глухівській площі [10, с. 97]. Маючи до розгляду на Раді надіслані з Москви 22 основні статті (які мали бути прийняті без умов) і ще 9 додаткових (по яких була прописана можливість по- ступок та їх межі), гетьманському уряду вдалося у біль- шості додаткових статей досягти поліпшення на свою користь та внести правки навіть в основні статті, як от щодо присутності воєвод у містах. Не менш важливи- ми є зусилля гетьманського уряду, які були докладені у процесі підготовки договору. Переходячи до оцінки значення Глухівських статей, потрібно зауважити, що подібні судження дуже різнять- ся в українській та у російській історіографії. По-пер- ше, остання, що цілком логічно, приділяла глухівським подіям небагато уваги, по-друге, (що, мабуть, пов’яза- но з першим) оцінювала їх значення та результати по- верхово та навіть зверхньо. Наприклад, у дисертаційній роботі О. Перової стверджується: «результаты пере- говоров оказались удачными для России. Все предло- женные статьи были приняты». Це є неправдою. Як ми бачили, в ході перемовин у статті вносилися числен- ні правки. Більше того, достатньо цинічно заявляєть- ся: «Не обязывая Москву ни к каким конкретным дей- ствиям, они позволяли держать войска в Малороссии, что способствовало более активному участию в ее вну- тренних делах», при тому, що перед цим повідомлялось, що відносно деяких пунктів «сначала упор делался на соблюдение малороссийских интересов» [5, с. 130–132]. Українські дослідники в цілому згодні, що Глухівські статті були кроком до збільшення незалежності україн- ської держави від московського царя, а також із тим, що в усій історії їхніх взаємовідносин Глухівські статті є єди- ним випадком договору новообраного гетьмана з царем, коли умови залежності не погіршились, а покращились. Зокрема, повністю було заборонено втручання москов- ської адміністрації у судові справи українців та скасовано оподаткування на користь московської казни. Втім, указу- ється і на певні недоліки, зокрема, на закріплення факту присутності воєвод у деяких містах України та наявність інших пунктів, яких не було у договорі 1654 р. тощо. Але ж вважаємо правильним ураховувати те, в яких умовах знаходився гетьман Д. Ігнатович. Контролюючи навіть не половину держави Б. Хмельницького, а тільки половину Лівобережжя, маючи справді певний конфлікт між стана- ми українського суспільства (ми указували на окрему лі- нію міщанства на перемовинах), спадок багаторічної вій- ни, тиск присутності московського війська на самій Раді та купу інших проблем, гетьман досяг такого непересіч- ного результату. Тому вважаємо можливим стверджува- ти, що на фоні об’єктивних обставин Глухівські статті та перемовини, які призвели до них, є по-справжньому ви- датним успіхом української дипломатії. Звісно, базою для подібного успіху була готовність Москви йти на пев- ні поступки внаслідок великого антимосковського пов- стання 1668 р., але, як помітно, упродовж організації та проведення перемовин гетьман Д. Ігнатович продемон- стрував уміння використати можливості, що відкрились. Навіть якщо поглянути на події здалеку, то виявиться, що Глухівська рада тривала найдовше – чотири дні. Най- довшим є і період підготовчих перемовин – більше п’я- ти місяців. Тобто навіть за цими показниками перегово- ри щодо Глухівських статей виділяються серед інших, що хоча і не прямо, але однозначно вказує на складність у ве- денні перемовин та затятість і наполегливість сторін у від- стоюванні своїх інтересів. Зазначені показники хрономе- тражу самі по собі видають ґрунтовний підхід до справи, що є не таким уже частим явищем у відносинах Гетьман- щини з Москвою, значно частіше можна бачити перевагу експромту і сумбурності. Глухівські статті стали норма- тивною базою для всіх наступних договорів гетьманів із царями. Завдяки ним Українська козацька держава про- існувала ще майже століття. Бажання Москви швидко по- глинути Україну, що явно позначилось за гетьманування І. Брюховецького, було зупинене. В цілому ж Глухівські статті та події навколо них, їхня роль і значення потребують більш глибокого досліджен- ня у контексті свої епохи. Сіверщина в історії України, випуск 12, 2019 124 ПОСИЛАННЯ 1. Окіншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII–XVIII вв., Частини 1–2 / Л. Окіншевич. – К.: Друкарня Всеу- країнської академії наук, 1929–1930. – 184 с., 352 с. 2. Горобець В. «Волимо царя східного…» Український Гетьма- нат та російська династія до і після Переяслава / В. Горобець. – К.: Критика, 2007. – 464 с. 3. Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнарод- них відносинах 1648–1714 рр. / Т. Чухліб. – К.: Арістей, 2005. – 640 с. 4. Соловьев С.М. История России с древнейших времен / С.М. Со- ловьев – Кн. 3, Том XI–XV. – СПб.: Издательство Товарищества «Общественная польза». – 1580 с. 5. Перова О.А. Дипломатическая деятельность А.С. Матвеева и формирование внешнеполитического курса России третьей чет- верти XVII века: дис. канд.: 07.00.02 / Перова Ольга Алексеевна – Екатеринбург, 2000. – 379 с. 6. Алмазов А. Российские воеводы в Гетманщине во второй по- ловине XVII века: степень изученности темы и нерешенные про- блемы / А. Алмазов // Исторический вестник, 2016, Том 16 (163). – М.: Руниверс, 2016. – 248 с. 7. Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII–XVIII ві- ках / А. Яковлів. – Варшава, 1934. – 182 с. 8. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687). – Київ-Львів: НТШ, 2004. – 1120 с. 9. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1872. – Т. 7. – 412 с. 10. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1875. – Т. 8. – 420 с. 11. Літопис Самовидця. [Видання підгот. Я.І. Дзира.] – К.: «На- укова думка», 1971. – 208 с. 12. Флоря Б. Внешнеполитическая программа А.Л. Ордина-На- щокина и попытки ее осуществления / Б. Флоря. – М.: «Индрик», 2013. – 448 с. Мамалага В.В. Глуховские статьи гетмана Д. Игнатовича – выдающийся успех украинской дипломатии В статье рассмотрены и проанализированы переговоры меж- ду гетманским правительством Д. Игнатовича и московским ца- рем, которые предшествовали Глуховской раде 3–6 марта 1669 г., а также дипломатическая борьба во время ее работы. Предло- жено определение места Глуховских статей в истории Украины. Ключевые слова: Глуховская рада, Глуховские статьи, Д. Игна- тович, украинско-московские отношения, казаческая диплома- тия, 1668 г., 1669 г. Mamalaha V.V. Hlukhiv articles by hetman D.Ihnatovych - outstanding success of Ukrainian diplomacy The article attempts to analyze the negotiations between the hetman’s government of D.Ihnatovych and the Tsar of Moscow, which preceded the Hlukhiv Rada on March 3-6, 1669, as well as the diplomatic struggle during its work. It is also proposed to determine the place of the Hlukhiv articles in the history of Ukraine. Keywords: Hlukhivska Rada, Hlukhiv articles, D.Ihnatovych, Ukrainian-Moscow relations, Cossack diplomacy, 1668, 1669. 26.03.2019 р. УДК 94(477)327 «1669» В.І. Бєлашов ГЛУХІВСЬКІ СТАТТІ, ПРИЙНЯТІ У БЕРЕЗНІ 1669 РОКУ При написанні статті автор поставив мету вивчення повно- го змісту, визначення місця і ролі та значущості Глухівських ста- тей у відновленні української автономної державності в україн- сько-російських відносинах. Для досягнення мети було визначено і опрацьовано найбільш оптимальний текст статей. Об’єктом дослідження стали самі статті, безпосередньо умови їх прийняття, склад учасників вели- кої Глухівської ради, перебіг обговорення і прийняття рішень, пред- метом – найбільш важливі статті, які відновили українські пра- ва і вольності відповідно до статей гетьмана Б. Хмельницького. Ключові слова: Глухівські статті, умови прийняття, україн- ські права і вольності, гетьмани, воєводи, податки, пільги, плат- ня, переступ, охотницький полк. На сьогодні взаємовідносини між Україною і Росій- ською Федерацією є дуже напруженими. Такими ж вони були і 350 років тому. Правобережна Україна з меншою частиною ліво- бережних полків на чолі з гетьманом П. Дорошенком продовжувала вести боротьбу з Московською держа- вою при підтримці Туреччини, Лівобережна Україна на чолі з сіверським гетьманом Д. Многогрішним (мав ще одне прізвище Д. Ігнатович) [5, c. 8] вимушена була перейти на бік Московської держави. За традицією, яка склалась у взаємовідносинах між но- вообраними гетьманами України і царями Московської держави, необхідно було укласти новий договір у вигля- ді статей. Його уклали у сотенному місті Глухові Ніжин- ського полку на березневій раді, учасниками якої були представники української старшини і українського мі- щанства [1, c. 91–94; 6, c. 372]. Прийняті рішення були скрі- плені їх підписами і одержали назву «Глухівські статті». Рада розпочалася 3 (13 березня), закінчилася 6 (16 бе- резня) 1669 року. Місцем її проведення став двір будин- ку, в якому зупинився головний представник російської сторони – боярин, князь Г.Г. Ромодановський, котрий при- був до Глухова 1 березня [6, c. 372] разом зі стольником А. Матвієвим і дяком Богдановим. Їх супроводжувала ве- лика кількість російського війська [7, c. 135] з метою не- допущення невдоволення українців на раді. Окрім сіверського гетьмана Д. Многогрішного і гене- ральної старшини, до Глухова прибули чернігівський на- казний полковник І. Самойлович, ніжинський полковник П. Уманець, стародубський полковник П. Рославченко, пе- реяслівський наказний полковник І. Єфименко, київський полковник К. Солонина, прилуцький наказний полков- ник Я. Єфимов, кошовий піхотного полку Л. Савенко, ко- монний (кінний) і піхотний полковники М. Кияшко і Ба- рило та інша старшина від цих полків. З ними прибули ніжинські, чернігівські, переяслівські, стародубські, нов- город-сіверські, погарські, почепські, коропські і кроле- вецькі міщани. На початку ради у відповідності до укра- їнських прав і вольностей гетьманом вдруге було обрано Д. Многогрішного (Ігнатовича) (Рис. 1). j

Глухівські статті гетьмана Д. Ігнатовича – видатний успіх української дипломатії

Institution

Ähnliche Einträge