Медійна історія та професійна репутація історика

У статті проаналізовано нові умови, у яких розгортається наукова діяльність сучасних істориків. Інформаційна революція, бурхливий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій та цифрової історії суттєво змінили вимоги до професії історика: він стає публічним, оволодіває інформаційною компетен...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2020
Автор:	Удод, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2020
Назва видання:	Історіографічні дослідження в Україні
Теми:	Проблемна історіографія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/182340
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Медійна історія та професійна репутація історика / О. Удод // Історіографічні дослідження в Україні. — 2020. — Вип. 31. — С. 136-147. — Бібліогр.: 12 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-182340
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1823402021-12-31T01:26:20Z Медійна історія та професійна репутація історика Удод, О. Проблемна історіографія У статті проаналізовано нові умови, у яких розгортається наукова діяльність сучасних істориків. Інформаційна революція, бурхливий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій та цифрової історії суттєво змінили вимоги до професії історика: він стає публічним, оволодіває інформаційною компетентністю, відповідає на виклики медіатизації історії. Соціальна і професійна репутація історика, його символічний капітал, взаємини з державними і науковими інституціями напряму залежать від уміння ефективно працювати у медіатизованому середовищі. Обґрунтовується необхідність дискусій в науковому середовищі щодо професійного стандарту історика та його власної ідентичності, здатності історика виконувати важливу суспільну функцію діалогу сучасності з минулим. The article analyzes the new conditions in which the scientific activity of modern historians unfolds. The information revolution, the rapid development of information and communications technologies and "digital" history have significantly changed the requirements for the profession of historian: he becomes public, acquires information competence, responds to the challenges of mediatization of history. The social and professional reputation of the historian, his symbolic capital, relations with state and scientific institutions directly depend on the ability to work effectively in a mediated environment. The necessity of discussions in the scientific environment on the professional standard of the historian and his own identity, the ability of the historian to perform an important social function of the dialogue of the present with the past is substantiated. 2020 Article Медійна історія та професійна репутація історика / О. Удод // Історіографічні дослідження в Україні. — 2020. — Вип. 31. — С. 136-147. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 2415-8003 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/182340 35:316.46.058.5 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблемна історіографія Проблемна історіографія
spellingShingle	Проблемна історіографія Проблемна історіографія Удод, О. Медійна історія та професійна репутація історика Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті проаналізовано нові умови, у яких розгортається наукова діяльність сучасних істориків. Інформаційна революція, бурхливий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій та цифрової історії суттєво змінили вимоги до професії історика: він стає публічним, оволодіває інформаційною компетентністю, відповідає на виклики медіатизації історії. Соціальна і професійна репутація історика, його символічний капітал, взаємини з державними і науковими інституціями напряму залежать від уміння ефективно працювати у медіатизованому середовищі. Обґрунтовується необхідність дискусій в науковому середовищі щодо професійного стандарту історика та його власної ідентичності, здатності історика виконувати важливу суспільну функцію діалогу сучасності з минулим.
format	Article
author	Удод, О.
author_facet	Удод, О.
author_sort	Удод, О.
title	Медійна історія та професійна репутація історика
title_short	Медійна історія та професійна репутація історика
title_full	Медійна історія та професійна репутація історика
title_fullStr	Медійна історія та професійна репутація історика
title_full_unstemmed	Медійна історія та професійна репутація історика
title_sort	медійна історія та професійна репутація історика
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2020
topic_facet	Проблемна історіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/182340
citation_txt	Медійна історія та професійна репутація історика / О. Удод // Історіографічні дослідження в Україні. — 2020. — Вип. 31. — С. 136-147. — Бібліогр.: 12 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT udodo medíjnaístoríâtaprofesíjnareputacíâístorika
first_indexed	2025-07-16T00:42:08Z
last_indexed	2025-07-16T00:42:08Z
_version_	1837762119801503744
fulltext	136 УДК 35:316.46.058.5 Олександр Удод доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України, завідуючий відділом української історіографії, Інститут історії України НАН України (м. Київ, Україна), oudod@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0002-7988-0391 МЕДІЙНА ІСТОРІЯ ТА ПРОФЕСІЙНА РЕПУТАЦІЯ ІСТОРИКА У статті проаналізовано нові умови, у яких розгортається наукова діяльність сучасних істориків. Інформаційна революція, бурхливий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій та цифрової історії суттєво змінили вимоги до професії історика: він стає публічним, оволодіває інформаційною компетентністю, відпо- відає на виклики медіатизації історії. Соціальна і професійна репута- ція історика, його символічний капітал, взаємини з державними і науковими інституціями напряму залежать від уміння ефективно працювати у медіатизованому середовищі. Обґрунтовується необхід- ність дискусій в науковому середовищі щодо професійного стандарту історика та його власної ідентичності, здатності історика вико- нувати важливу суспільну функцію діалогу сучасності з минулим. Ключові слова: медійна історія, професійна репутація історика, соціальна відповідальність історика, професійний стандарт істо- рика, символічний капітал, інформаційна компетентність. Початок ХХІ століття суттєво змінив уявлення суспільства про історію та її соціальне призначення. Історія тепер пере- важно трактується не як наука про минуле, або поведінку людей в минулому, або ж про минулу соціальну реальність, а як наука про взаємодію людей із часом, минулим і майбутнім, із змінами соціального порядку. Такі зміни поглядів на історію і суспіль- ний запит до істориків змінюють також уявлення про діяльність істориків і про об’єкт історії як науки – тепер це не минуле як таке, а використання цього минулого в сучасному і для мані- пулювання майбутнім. Якщо ще в минулому, ХХ столітті, © О. Удод, 2020 137 історія закінчувалась на розумній відстані від сучасності, а історики відмовлялися брати участь у розмовах про недавні, ще “сирі”, або “медійні” події, то тепер, на початку ХХІ століття, суспільство очікує від істориків уваги перш за все до такого минулого, яке ще не зовсім завершилось і впливає на сього- дення. Історія нині вважається повноправною частиною сучас- ності. Професіональне вибудовування дистанції між нинішнім і минулим входить у протиріччя із запитом на сучасну історію. Саме про це відомий афоризм Бенедетто Кроче: “Сучасна історія виникає безпосередньо із життя, звідти ж походить і несучасна історія, адже очевидно, що лише інтерес до ниніш- нього здатний спонукати нас на дослідження фактів минулого: вони входять в нинішнє життя і відгукуються на нинішні, а не минулі інтереси… Всяка історія є сучасна історія”1. Тобто історія – це сучасна думка про минуле. У зв’язку з такою трансформацією предмету і функцій історичної науки з’являються нові завдання істориків, а саме – “зшивання суперечливих наративів”; “місця пам’яті” займають в уявленнях про історію більш важливе місце, ніж архіви; стрімко розвивається нова галузь / субдисципліна публічна історія. А тому історикам доводиться набагато частіше вступати в суперечки з владою і політиками, зростає присутність публічних істориків у суспільних дебатах про сьогоднішній день. Таким чином в сучасній ситуації – у суспільстві перемігшого пре- зентизму – історики за необхідності стають професіоналами і в питаннях про те, як сучасність справляється з наявністю в ній минулого. Це стосується і врегулювання етнонаціональних та мовних конфліктів, які закономірно та неминуче тягнуться з минулого, і менеджменту історичних травм (“подолання істо- рії”), і постійно змінюваного ставлення сучасних поколінь до історичної спадщини (“переписування історії”). Проникнення інформаційно-комунікативних технологій в іс- торичну науку та освіту, стрімка “цифровізація” та медіатизація ——————— 1 Кроче Б. Теория и история историографии / пер. с ит. И. М. За- славский; науч. ред. М. Л. Андреева. Москва: Школа “Языки русской культуры”, 1998. С. 9–10. 138 історії по-новому актуалізують традиційні проблеми професії історика, а саме його соціальну відповідальність та професійну репутацію. Медійна історія, загальна поінформованість насе- лення на історичну тематику, загальна доступність архівів, історичних бібліотек, музеїв та ін. зняли будь-яку втаємни- ченість професійної кухні істориків. Учений-історик перестав бути єдиним тлумачем історичного минулого. Відчувається гостра конкуренція з боку популяризаторів історії, реконструк- торів, постановочних телешоу на історичну тематику. Гонитва за сенсацією, зловживання патріотичною тематикою нівелюють довготривалу академічну, камеральну працю історика з джере- лами та творення наукових наративів. Розширені можливості сучасного інформаційного простору України надають історикам шанс заявити про себе не тільки як про знавців минувшини, а й про публічних інтелектуалів. Це фахівці, які мають якісну освіту і спроможні самостійно створювати цікавий культурний про- дукт. Істориків-інтелектуалів залежно від їхніх стосунків з медійною історією можна умовно поділити на “університет- ських” і “медіатизованих”, тобто на непомічених і присутніх у засобах масової інформації. Академічні та університетські істо- рики займаються розробкою специфічних і доволі вузькоспе- ціалізованих тем. Популярною спрощеною розробкою актуаль- них питань займаються публічні медіатизовані інтелектуали. Інструменти добре апробовані: колонки в ЗМІ, блоги, виступи в ток-шоу та на радіо, робота ведучим на телеканалі, а також написання та видання популярних книг із (часто) доволі про- вокативними заголовками (Андрій Портнов “Вправи з історією по-українськи”, Ярослав Грицак “Життя, смерть та інші не- приємності”, “Куди рухається світ”, Петро Толочко “Україна у вогні євроінтеграції”). Переважаючим жанром праць публічних інтелектуалів – істориків є філософські (історіософські) або історичні есе. Історики як публічні інтелектуали є своєрідними комунікаторами між світом високих ідей та світом масової культури, масової політики, масових медіа. Трибуною для них є умовний масовий простір. Але в українських реаліях, коли немає суспільного договору між інтелектуалами й політиками щодо етичних правил ведення дискусій, у засоби масової 139 інформації, особливо на телебачення, переносяться найогидніші прийоми політичної боротьби – нецензурщина, бійки, образи і т. д. А тому історики, що заслуговують на звання інтелектуала, у телевізійному просторі можуть загубитися. Вони часто говорять такою мовою (академічною, науковою, розлогою), що не дохо- дить ані до ведучого, ані до співрозмовника, ані до аудиторії. За словами молодого дніпропетровського історика Андрія Порт- нова, “телеефір перетворює інтелектуала на клоуна”2. Водночас медіа мають можливість практично з будь-якого історика зро- бити впізнавану постать, надати трибуну для діяльності в ролі експертів з поточних подій, їхнього аналізу, виходячи із знання історичного досвіду та володіння методологією історичної науки. Медійна історія на початку ХХІ століття стала доконаним фактом. У зв’язку з процесами глобалізації та універсалізації медіапростору в суспільстві чисельність користувачів інформа- ційних ресурсів інтенсивно збільшується. Сформувався інфор- маційно-комунікативний простір історичного знання, який по- чинає грати досить помітну роль у суспільній свідомості. Цей простір стає реальним соціальним сегментом, у якому в ре- зультаті когнітивної і семантичної діяльності людини форму- ється уявлення про минуле і визначаються способи передавання таких знань від джерела до аудиторії. При цьому інформаційно- комунікаційний простір історичного знання – медійна історія – перетворюється на системоутворюючий базовий елемент соці- ального простору, тому що саме вона лежить в основі форму- вання історичної, а в широкому розумінні – культурної пам’яті; історичної свідомості, а в широкому розумінні – історичної культури суспільства. Інформаційні ресурси в галузі історич- ного знання реалізують сучасну потребу в перевизначенні ко- лективної ідентичності, що знаходять своє застосування в таких конструктах, як, наприклад, “українська нація”, що апелює до спільної історичної долі всіх етнічних українців. Історичні ——————— 2 Портнов А. Телеефір перетворює інтелектуала на клоуна. URL: https://bit.ly/2PW9Y9s. 140 інформаційні ресурси і механізми їх використання виконують роль однієї із фундаментальних основ, на яких тримається самоідентифікація соціуму. Медійна історія, або контент історичного знання у ЗМІ, розробляється не тільки професійними істориками, учителями історії (особливо в умовах дистанційного навчання із залу- ченням соціальних мереж), але й істориками-любителями, крає- знавцями, студентами, школярами, і за своєю природою є продуктами для наукового вивчення, продуктами – результа- тами такого вивчення, висвітлення тих чи інших тем і питань історії, так і продуктами, призначеними для історичної освіти. Сьогодні виділяють такі основні групи історичних інтернет- ресурсів: ресурси, які містять значні масиви історичних джерел і публікацій: національні і міжнародні електронні архіви; довід- ники і огляди мережевих ресурсів; електронні бібліотеки, ката- логи, колекції; електронні історичні журнали і сайти тради- ційних періодичних видань; історично-орієнтовані тематичні інтернет-ресурси (сайти і портали); сайти наукових, освітніх установ і закладів збереження (архівів, бібліотек, виставок); сайти історичних факультетів університетів і дослідницьких установ історичного профілю; історична блогосфера інтернету та ін.3 Основою медійної історії є тексти (наративи). У широкому розумінні тексти – це культурне явище, яке підпорядковується принципам структурної організації. Автор тексту – історичного джерела – фіксує сучасні йому події, виходячи із свого розу- міння добра і зла, важливого і другорядного, слави і ганьби, про вірність і зраду і т. д. Не забуваймо, що автор (історик) при цьому живе в реальних координатах не тільки часу, а й про- стору, а значить, залежить від величезної кількості обставин, таких як, наприклад, прагнення до визнання у віках, що межує з марнославством; благополуччя або злиденність, очевидний еквівалент якому – багатство; покровительство або гоніння від ——————— 3 Корниенко С., Власова О., Гагарина Д. Исторические информа- ционные ресурсы: понятие, описание и классификация. URL: https://bit. ly/3utVmgv. 141 сильних світу цього і т. д. Окрім цього, історик є носієм мен- тальності своєї епохи. Соціальна обстановка, правила функ- ціонування суспільних норм, інституцій, державних органів; політична кон’юнктура; морально-етичні установки; схоларні практики в найширшому сенсі, як певна система виробництва і розповсюдження знань; ставлення до традиції; наукові, куль- турні й інтелектуальні тенденції часу, сприйняті через призму особистого сприйняття автора; його позиція, думки, настрої, вподобання і т. д. – все це зумовлює смислові контексти дже- рела (історизм)4. Таким чином, суб’єктивізм автора (історика) є неминучим. А тому довіра до текстів, продукованими істо- риком, безпосередньо залежить від соціальної і професійної репутації історика, його соціальної відповідальності. Відповідальність – одне з найуживаніших слів в україн- ському суспільстві, – відзначав Артем Харченко. Вона часто представляється однією з важливих чеснот для людей різних професій. Можна почути про відповідальність політика перед виборцями. В уяві пересічного громадянина кожен лікар від- повідальний перед клятвою Гіппократа. Дотримання подібного зобов’язання суспільство очікує і від кожного причетного до сфери історичної науки. І в українському суспільстві тягар цієї відповідальності особливо відчутний. За понад чверть століття ми не змогли позбутися спадку країни, де історія була ідео- логічною зброєю. Битва за історію досі є частиною нашого повсякдення5. Вірогідно, власне почуття відповідальності усвідомлює ко- жен причетний до історичного цеху. І ця норма професійної етики має давнє коріння і традиції. Цицерон першим законом історії назвав потребу писати лише правду. А в зовсім близь- кому до нас ХІХ столітті Леопольд фон Ранке підтвердив вірність давнім традиціям, обіцяючи писати “як воно насправді було”. В українській традиції канонічні вимоги до історіє- ——————— 4 Чем определяется медийный образ истории? URL: https://bit.ly/ 31NHnpp. 5 Харченко А. (Без)відповідальність історика: пастки простих відповідей. URL: https://bit.ly/3fIQaRC. 142 писання (риторичного мистецтва) сформулював великий мис- литель Феофан Прокопович (1681–1736): він процитував Цице- рона (“Історія – це свідок часів, світло істини, життя пам’яті, вчителька життя, вісник старовини, чиє ж слово, як не оратора, робить її безсмертною”), а далі перерахував такі постулати, яких треба уникати історикові: 1. Незнання; 2. Захоплення або при- страсть історика й легковажність. Цей постулат перегукується із гегелівським тлумаченням: як би історик не намагався передати справжню історію, він вимушений вводити у зміст подій і характерів своє уявлення, духовно відтворювати його, зобра- жати і заявляти. При такому відтворенні він не може задо- вольнятися простою правильністю окремих деталей, але має одночасно впорядковувати й формувати все сприйняте, вводячи його в історичний контекст. Відомо, що Ф. Гегель, як і Ф. Прокопович вводив історіографію у коло мистецтв; 3. Не можна вірити нікому, навіть тому, хто брав участь у подіях, слід відшукувати найвизначніших авторів і наслідувати поважніших та більших із них. А коли свідчення їхні не збігаються й кожен із них не говорить правдивіше, подія подається як сумнівна. Чого не знайшов в одному місці, доповни з другого. Якщо йде бій, історик повинен стояти посередині, нехай не дає переваги ні друзям, ні пристрасті своїй6. Ставлення до відповідальності історика та його соціальної і професійної репутації зазнавало постійних трансформацій від- повідно до конкретної історіографічної ситуації. Поняття “репу- тація” стало переростати в більш широке тлумачення – “символічний капітал”. Символічний капітал історика набув особливого значення тепер, адже стосується більш загального питання про соціальну довіру до історичної науки в цілому. Звернення до проблеми взаємодії історії та історика із су- спільством за посередництва публічного простору та медійної історії актуалізує на більш високому рівні, що відповідає стану інформаційного суспільства, досить традиційні, або навіть ——————— 6 Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво // Філософська думка. 1970. № 6; 1971. № 1. 143 “вічні” питання історіографічної науки про роль історії й істо- риків у суспільстві, тезу про те, що історія – це, насамперед, історики, про відносини історика і влади, та зрештою, про сим- волічний капітал історика. Відхилення від матеріалістичного тлумачення поняття “капітал” привело до появи в науковій літературі нового терміну – “символічний капітал”. Увів у нау- ковий обіг поняття “символічний капітал” як епістемологічну метафору відомий французький філософ і соціолог, представник постструктуралізму П’єр Бурдьє (1930–2002). На сьогодні ще не існує розвиненої теорії символічного капіталу, що складає певні труднощі на шляху подальшої концептуалізації поняття, єди- ного конвенціального тлумачення терміну “символічний капі- тал”. Здебільшого символічний капітал, разом з капіталом культурним та соціокультурним, відносять до категорії ког- нітивних видів капіталу, а разом з капіталом інформаційним – до спекулятивних форм капіталу7. Але безсумнівним є те, що символічний капітал, перш за все, ґрунтується на здобутій освіті, загальній культурній компетентності, експертному впли- вові, тобто владі, заснованій на знанні й визнанні авторитетності цього знання іншими людьми8. Репутація історика, престижність професійної діяльності у галузі історичної науки залежать не тільки від взаємин із владою чи медійною історією, а й від взаємостосунків у науково- історичному середовищі. Історики всіляко вітають утворення інтелектуальних співтовариств, які ґрунтуються на взаємній повазі і конструктивній критиці. Найбільша цінність у таких співтовариствах – це аргументований дискурс, перманентний діалог між істориками, які дотримуються різних точок зору, у якому вони вчились би один у одного, тому що керуються спільними інтересами. Вільний обмін інформацією досить ви- соко ціниться істориками. Професійні організації, які утворю- ——————— 7 Переслегин С. Когнитивные формы политики.URL: https://bit.ly/ 3rXtorz. 8 Ярема А. І. Символічний капітал: підходи до інтерпретації поняття // Вісник Львівського національного університету. Серія соці- альна. 2009. Вип. 3. С. 66–74. 144 ють історики, сприяють створенню сприятливої атмосфери та піднесенню престижності діяльності вчених. Деякі вимоги, як правило морально-етичного характеру, можна віднести до скла- дових професійного стандарту історика. Адже саме вільні спів- товариства істориків здатні сформулювати такі вимоги. Держава не має права адміністративно нав’язувати професійні стандарти. У 1987 р. Американська історична асоціація зафіксувала деякі компоненти “Стандарту професійної діяльності”. Серед них такі: історики повинні займатися своїм ремеслом чесно; вони повинні вказувати джерела, які вони використовують; вони повинні віддати належне працям інших учених; вони повинні поважати інші точки зору і всіляко вітати їх появу, так як вони самі обговорюють їх і піддають критичному аналізу; вони повинні пам’ятати, що успіх нашої колективної діяльності залежить від взаємного довір’я. А це довір’я не можна об- манювати9. Про вплив медійної історії на репутацію вчених неодно- разово заявляли громадські організації істориків і на постра- дянському просторі. У 2014 р. було опубліковано Маніфест “Вольного исторического общества” (Російська Федерація), у якому відзначалось буквально наступне: “Інформаційна револю- ція різко загострила проблему «привласнення минулого» полі- тичними силами з високою метою. Для безвідповідальних політиків і підприємців відкриваються широкі можливості мані- пулювання свідомістю людей шляхом підміни заснованого на науковій роботі з джерелами знання довільними думками. Наростає вал некоректних і відверто невіглаських публікацій… Професійне наукове середовище деградує під впливом нових соціально-економічних факторів і не має засобів та механізмів протистояти інструменталізації історичної науки… При цьому ——————— 9 Стандарты профессиональной деятельности. Регламенты офици- альной профессиональной этики. Американская историческая ассоци- ация – об основных ценностях и практиках профессии историка. URL: https://bit.ly/320pRhD. 145 довір’я до традиційних формальних показників наукової репу- тації і наукових корпорацій, що склалися, суттєво підірвано”10. Про негативні наслідки інформаційного насильства, пере- насичення публічного простору інструменталізованою історією заявляють деякі публіцисти, фахівці з “вірусмейкерства”. Оксана Мороз у книзі “Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців” показує, як інформаційне поле трансформує українців, змінює думки, поведінку, повсякденне життя та ставлення до історії. Щоб навчити українців проти- стояти інформаційному насильству, необхідно, за словами О. Мороз, сформувати і дотримуватися правил “інформаційної гігієни”11. Тільки історики з бездоганною професійною репу- тацією зможуть сприяти орієнтуванню членів українського соціуму в складних хитросплетіннях історизованих мас-медіа та соціальних мережах. Репутація не може бути штучною, від- сутність професіоналізму неможливо компенсувати будь-якою суспільною чи політичною активністю. Нічого, крім легкої іронії, не викликав запопадливий, наприклад, виступ історика В. Брехуненка на парламентських слуханнях, у якому він огуль- но критикував усі підручники з історії: вони, мовляв, маніпу- лятивні, формують комплекс меншовартості, роблять дитину відкритою до маніпуляцій через інтернет і телебачення. І заклик від професора: поставити історичну освіту на належний рівень, інакше Путін дійде до Львова…12. Зовсім інші стандарти де- монструють історики, виховані на демократичних традиціях Заходу. 24 квітня 2020 р. колишній головний історик проекту Меморіального центру “Бабин Яр” Карел Беркгоф (Нідерланди) заявив, що більше не може публічно підтримувати цей проект з етичних міркувань та відчуває потребу захищати свою про- ——————— 10 Манифест Вольного исторического общества (Москва, 28 фев- раля 2014 г). URL: https://bit.ly/3rTbfeo. 11 Мороз О. Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців. Київ: Jakaboo Publishing, 2020. 288 с. 12 Парламентські слухання “Збалансований розвиток людського капіталу в Україні: завдання освіти і науки”. URL: https://bit.ly/ 3cZqD4L. 146 фесійну репутацію. Бо репутація для історика, на його думку, не пусті слова13. Саме вміння істориків протистояти інструмен- талізації історії, громадянська мужність, здатність на експертні судження, а не пресловуте “одобрямс” можуть зберегти і зміцнити соціальну та професійну репутацію істориків. REFERENCES 1. (2020). Karel Berkhof zaiavyv, scho bilshe ne mozhe pidtrymuvaty proekt Memorialu “Babyn Yar”. Retrieved from https://bit.ly/3ww1SVx. [in Russian]. 2. Chem opredelyayetsya medyiynyj obraz istorii? (2015). Retrieved from https://bit.ly/31NHnp. [in Russian]. 3. Iarema, A. I. (2009). Symvolichnyi kapital: pidkhody do inter- pretatsii poniattia. Visnyk Lvivskoho natsionalnoho universytetu. Seriia sotsialna, (3), 66–74. [in Ukrainian]. 4. Kharchenko, A. (2016). (Bez)vidpovidalnist istoryka: pastky pros- tykh vidpovidei. Retrieved from https://bit.ly/3fIQaRC. [in Ukrainian]. 5. Korniyenko, S., Vlasova, O.  Haharyna, D. (2012). Istoricheskiye informatsionnyye resursy: poniatiye, opisaniye i klassifikatsiya. Retrieved from https://bit.ly/3utVmgv. [in Russian]. 6. Kroche, B. (1998). Teoriia i istoriya istoriohrafii. Moskva: Shkola “Iazyki russkoj kultury”. [in Russian]. 7. Manyfest Volnoho istoricheskoho obshchestva (Moskva, 28 fev- ralia 2014 h.). (2014). Retrieved from https://bit.ly/3rTbfeo. [in Russian]. 8. Moroz, O. (2020). Natsiia ovochiv? Iak informatsiia zminiuie myslennia i povedinku ukraintsiv. Kyiv: Jakaboo Publishing. [in Ukrainian]. 9. Parlamentski slukhannia “Zbalansovanyі rozvytok liudskoho kapitalu v Ukraini: zavdannia osvity i nauky”. (2019). Retrieved from https://bit.ly/3wtzraN. [in Ukrainian]. 10. Pereslehyn, S. Kohnytyvnye formy polytyky. https://archipelag.ru. [in Russian]. 11. Portnov, A. (2011). Teleefir peretvoriuie intelektuala na klouna. Retrieved from https://bit.ly/2PW9Y9s. [in Ukrainian]. 12. Standarty professyonalnoj deiatelnosty. Rehlamenty ofitsialnoj professionalnoj etiki. Amerikanskaya istoricheskaya assotsiatsiya – ob ——————— 13 Карел Беркгоф заявив, що більше не може підтримувати проект Меморіалу “Бабин Яр”. URL: https://bit.ly/3ww1SVx. 147 osnovnykh tsennostyakh u praktikakh professii istorika. (2013). Retrieved from https://bit.ly/320pRhD. [in Russian]. Oleksandr Udod Doctor of Historical Sciences (Dr. hab. in History), Professor, Head of Department of Ukrainian historiography, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine), oudod@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0002-7988-0391 MEDIA HISTORY AND PROFESSIONAL REPUTATION OF HISTORIAN The article analyzes the new conditions in which the scientific activity of modern historians unfolds. The information revolution, the rapid deve- lopment of information and communications technologies and "digital" history have significantly changed the requirements for the profession of historian: he becomes public, acquires information competence, responds to the challenges of mediatization of history. The social and professional reputation of the historian, his symbolic capital, relations with state and scientific institutions directly depend on the ability to work effectively in a mediated environment. The necessity of discussions in the scientific environment on the professional standard of the historian and his own identity, the ability of the historian to perform an important social function of the dialogue of the present with the past is substantiated. Keywords: media history, professional reputation of a historian, social responsibility of a historian, professional standard of a historian, symbolic capital, information competence.

Медійна історія та професійна репутація історика

Репозитарії

Схожі ресурси