На теми сучасної української ономастики
У статті розглядаються деякі нові явища в українській ономастиці — перейменування в топоніміці і тенденції до перегляду вихідних пунктів найменування українських реалій, актуалізація етнографічної лексики....
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2007
|
| Schriftenreihe: | Мовознавство |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/182874 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | На теми сучасної української ономастики / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2007. — № 1. — С. 6-22. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-182874 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1828742022-01-23T01:26:59Z На теми сучасної української ономастики Тараненко, О.О. У статті розглядаються деякі нові явища в українській ономастиці — перейменування в топоніміці і тенденції до перегляду вихідних пунктів найменування українських реалій, актуалізація етнографічної лексики. This paper examines several new phenomena in Ukrainian onomastics, among them renamings in toponymy and tendencies towards revising referencial frameworks in denominating Ukrainian realities, as well as the revival of ethnographic lexis. 2007 Article На теми сучасної української ономастики / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2007. — № 1. — С. 6-22. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/182874 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
У статті розглядаються деякі нові явища в українській ономастиці — перейменування в
топоніміці і тенденції до перегляду вихідних пунктів найменування українських реалій, актуалізація
етнографічної лексики. |
| format |
Article |
| author |
Тараненко, О.О. |
| spellingShingle |
Тараненко, О.О. На теми сучасної української ономастики Мовознавство |
| author_facet |
Тараненко, О.О. |
| author_sort |
Тараненко, О.О. |
| title |
На теми сучасної української ономастики |
| title_short |
На теми сучасної української ономастики |
| title_full |
На теми сучасної української ономастики |
| title_fullStr |
На теми сучасної української ономастики |
| title_full_unstemmed |
На теми сучасної української ономастики |
| title_sort |
на теми сучасної української ономастики |
| publisher |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| publishDate |
2007 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/182874 |
| citation_txt |
На теми сучасної української ономастики / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2007. — № 1. — С. 6-22. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
| series |
Мовознавство |
| work_keys_str_mv |
AT taranenkooo natemisučasnoíukraínsʹkoíonomastiki |
| first_indexed |
2025-07-16T02:07:37Z |
| last_indexed |
2025-07-16T02:07:37Z |
| _version_ |
1837767493353996288 |
| fulltext |
О. О. ТАРАНЕНКО
НА ТЕМИ СУЧАСНОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ОНОМАСТИКИ
У статті розглядаються деякі нові явища в українській ономастиці — перейменування в
топоніміці і тенденції до перегляду вихідних пунктів найменування українських реалій, ак
туалізація етнографічної лексики.
К лю чові слова: сучасна українська ономастика, перейменування, Берегиня.
1. Українська ономастика в системі нових національно-культурних,
ідеологічних і державно-політичних координат1
1.1. Зі здобуттям Україною власної державності після кількасотлітнього пе
ребування в складі інших держав і зміною її суспільно-політичного ладу, при
родно, актуалізувалося питання як про усунення з її ономастикону слідів колиш
ньої політичної та культурно-мовної залежності, так і про введення до нього
нових компонентів та їх систем, тобто про перейменування, фонетико-морфоло-
гічну модифікацію і взагалі зміну семантичної мотивованості певних розрядів
найменувань. У загальних рамках процесів перейменування — заміни назв,
пов’язаних насамперед з комуністичною ідеологією та російською і радянською
історією й культурою — вирізняються хронологічно перша хвиля, що розпоча
лася ще в часи «перебудови» в СРСР і проходила в руслі процесів суспільної
демократизації, зокрема остаточного подолання залишків сталінщини 2, і нас
тупна хвиля, пов’язана з прагненням до відновлення історичних джерел, націо
нального відродження й державної самостійності.
У руслі першої з вищеназваних тенденцій це насамперед повернення напри
кінці 1980-х — на початку 1990-х pp. попередніх назв кільком містам півден
но-східного регіону: Луганськ (з 1990 р. замість Ворошиловград), Маріуполь (з
1989 р. замість Жданов), Зміїв Харківської обл. (з 1990 р. замість Готвальд), Со-
ледар Донецької обл. (з 1991 р. замість Карло-Лібкнехтівськ), Алчевськ Луган
ської обл. (з 1992 р. замість Комунарськ), у західному регіоні — м. Радзивилів
Рівненської обл. (з 1991 р. замість Червоноармійськ). У руслі другої тенденції—
1 Перший варіант статті опубліковано 2002 р.
2 Якщо проти перейменування об’єктів, названих іменами соратників Сталіна (наприк
лад, міст Ворошиловград, Жданов), а також радянських лідерів пізніших часів (наприклад,
міст у Російській Федерації Брежнєв, Черненко, Андропов та ін.), пік якого припадає на межу
1980-Х-1990-х pp., КПРС як керівна ідеологічна сила СРСР публічно не виступала, то проти
перейменування м. Ленінград на Санкт-Петербург комуністи виступили з рішучим протес
том, наприклад: «Ленінграду — бути! Заява секретаріату Центрального Комітету Компартії
України» (Радянська Україна, 11. 06.1991); «Закликаю всіх чесних людей Дніпропетровщини
стати на захист імені Леніна. Руки геть від Ленінграда!» (Черненко А. Захистити ім’я і справу
Леніна// Зоря (Дніпропетровськ), 4. 06. 1991).
© О. О. ТАРАНЕНКО, 2007
6 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1
На теми сучасної української ономастики
це заміна назв деяких населених пунктів західного регіону: відновлення назви
м. Жовква Львівської обл. (з 1991 р. замість Нестеров), с. Нагуєвичі Львівської
обл. (замість Івана Франка), власне української форми назви м. Рівне (з 1991 р.
замість прийнятої рос. Ровно, пор. староукр. Ровное, п. Równe); у Криму — по
вернення назв селищам Коктебель (з 1997 р. замість Планерське), Партеніт (за
мість Фрунзенське), Інкерман (замість Білокам’янськ), окремим селищам повер
таються кримськотатарські назви; в Донецькій обл. — Святогірськ (замість
Слов’яногірськ), деяким селищам повернено грецькі назви. Проте в півден
но-східному регіоні лишається досить велика кількість населених пунктів з наз
вами, що мають ідеологічне забарвлення попереднього політичного режиму або
виразні ознаки лексичних, фонетичних, морфологічних русизмів, а нерідко
обидві ці ознаки одночасно (у цьому регіоні в часи СРСР кількість таких назв бу
ла найбільшою порівняно із західним і центральним). Наприклад, ряд населених
пунктів з першими компонентами назв Червоно... і Червоний або частіше Крас
но... і Красний-. Червонопартизанськ, Червоний Донець, Красноармійськ (до
1934 р. — Гришине), Красноград (до 1922 р. — Костянтиноград), Краснодон
(раніше Катеринодон і Сорокіне), Красноперекопськ, Красний Лиман (до
1938 р. — Лиман), Красний Луч та ін., Первомайськ Луганської й Миколаївської
областей, Первомайське, Первомайський Донецької й Харківської областей (се
лища міського типу; форма чол. р. — від рос. «посёлок»), Першотравенськ і
т. ін., Жовтневе, Дзержинськ, Дніпродзержинськ (до 1936 р. — Кам’янське),
Кіровськ (до 1934 р. — Г олубівка), Цюрупинськ (до 1928 р. — Олешки), Щорськ
(до 1939 р. — Божедарівка) та ряд ін., Армянськ, Сєверодонецьк (від назви
р. Сіверський Донець; поряд з цією поки що офіційною формою вживається й
українізований варіант Сіверськодонецьк, який рекомендовано, зокрема, і в чин
ному «Українському правописі». — Κ., 1993, с. 116,215), Южне та ін. Особливо
значна питома вага таких назв після хвилі повоєнних перейменувань у Криму.
Певна кількість їх лишається в центральному регіоні, наприклад: Кіровоград (до
1934 р. — Єлисаветград), Щорс (до 1935 р. — Сновськ), Комсомольськ Полтав
ської області та ін .3 (Водночас не можна, звичайно, ставити питання про повне
усунення з вітчизняного ономасгикону цілого періоду радянської історії країни).
Особливо частотний вияв процес перейменувань в обох своїх тенденціях діс
тав у сфері урбаноніміки. Розпочавшись на межі 1980-х — 1990-х pp. (наприк
лад, у Львові: вулиці Сихівська, Леся Курбаса — замість Ворошилова і Павлика
Морозова та ін.; у Києві: Контрактова площа, Михайлівська площа, вулиці
М. Грушевського, П. Сагайдачного, Прорізна, Протасів Яр, Багговутівська —
замість Червоної площі, площі Калініна, вулиць Кірова, Жданова, Свердлова,
Степана Разіна, Маршала Будьонного та ін. — докладніше див. далі; в Одесі:
Французький бульвар, вулиці Троїцька, Старопортофранківська— замість Про
летарського бульвару, вулиць Ярославського, Комсомольської та ін.; у Житоми
рі: площа Соборна, вулиці Київська, Велика Бердичівська — замість площі Ле
ніна, вулиць Леніна, Карла Маркса та ін.; у Харкові: майдан (площа) Свободи —
замість Дзержинського), цей процес значно повніше і, як і слід було очікувати, з
різкою відмінністю між західним (насамперед Галичиною й Волинню) і півден
но-східним регіонами країни став виявлятися після проголошення державної не
залежності України. У Львові та інших містах Галичини, а пізніше в Рівному в
процесі перейменування вулиць, проспектів, площ і т. ін., крім відновлення по
3 Див. повніший перелік таких назв, наприклад: Ситник А. Сліди кирзаків і лаптів на малі
України // Урок української.— 2002.— № 4.— С. 5-8.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1 7
О. О. Тараненко.
передніх назв, стали досить широко використовуватися імена, пов’язані з націо
нальною історією та культурою від Володимира Великого і Данила Галицького
до Василя Стуса й В’ячеслава Чорновола, зокрема імена учасників і назви подій
визвольних змагань 1917-1921 pp. в Україні та 1930-х — початку 50-х pp. у За
хідній Україні: І. Мазепи, Українських січових стрільців, Героїв Крут, М. Гру-
шевського, В. Винниченка, С. Петлюри, Є. Коновальця, С. Бандери, Р. Шухеви-
ча (Генерала Чупринки), К. Савура, Героїв УПА та ін. Такі перейменування
супроводжувалися протестами з боку лівих політичних сил 4. Досить широкого
суспільного резонансу, включаючи й осуд з боку МЗС Російської Федерації, на
була ухвала Львівської міськради 1996 р. про перейменування вулиць Лєрмон
това (на Генерала Дудаева) і Пушкіна (на Генерала Чупринки) 5. У містах Буко
вини (меншою мірою цей процес охопив міста Закарпаття) це переважно
відновлення попередніх і рідше надання нових назв, наприклад у Чернівцях: ву
лиця Головна (замість Леніна), площа Соборна (замість Радянська), проспект
Незалежності (замість Жовтня), вулиця Грушевського (замість Радянська) та ін.
У містах південно-східного регіону процеси перейменування відбуваються до
сить повільно. Наприклад, у Дніпропетровську: парк ім. Лазаря Глоби — його
засновника (замість ім. Чкалова), Монастирський острів (замість Комсомоль
ський), у Миколаєві: вулиця Спаська (замість Свердлова), у Сєвєродонецьку:
вулиці з ідеологічно нейтральними новими назвами Хіміків, Енергетиків (за
мість Комсомольська, Свердлова) та ін. Проте центральні вулиці й площі або й
уся урбаноніміка більшості міст регіону й досі лишаються під назвами ім. Ле
ніна, Карла Маркса, Рози Люксембург, Радянська тощо. Тенденція першої хвилі
перейменувань тут уже минула, а наступна хвиля сюди ледве докотилася. На
цьому тлі помітним явищем стали ухвали міської влади Одеси в середині
1990-х pp. щодо масового перейменування вулиць і площ міста (в загальному
комплексі заходів щодо очищення міста від залишків символіки тоталітарної до
би — з демонтажем пам’ятників і бюстів ряду комуністичних і радянських дія
чів, зняттям меморіальних дощок з будинків), коли було ліквідовано назви ву
лиць Леніна, Дзержинського, Чичеріна та ін., причому не тільки відновлено
низку колишніх назв (наприклад, вулиця Єврейська), а й надано чимало нових
(Іцхака Рабіна та ін.), зокрема діячів української історії та культури: Пилипа
Орлика, Отамана Головатого, Чорноморського козацтва, М. Грушевського,
В. Винниченка, Романа Шухевича (цьому провулку в жовтні 2001 р. повернуто
назву радянського часу), Миколи Вороного, В. Симоненка, В. Стуса, Валерія
Марченка та ін. (таблички з новими назвами з’явилися українською мовою) б.
4 Див., наприклад, протести проти вилучення з урбаноніміки м. Рівного імен осіб, що
брали участь у визволенні міста від німецьких окупантів 1944 p., і взагалі відомих учасників
Великої Вітчизняної війни (генерала Ватутіна, маршала Москаленка, розвідника М. Куз
нецова, командира партизанського загону Д. Медведева та ін.) і заміни їх на імена діячів
ОУН-УПА в органі Соціалістичної партії України під рубрикою «Історію — не переписати!»:
Герольд Є. Мученики чи мучителі // Товариш.— 1998.— № 3.
5 Пор., наприклад, і протест з боку представників кіл української національно-демокра
тичної орієнтації: «І ще одна — не менш реальна — небезпека. ...Той же більшовицький
синдром навиворіт: поміняти місцями “чорне” й “біле” — і квит. ...Це, власне, той самий
тоталітаризм думки, тільки з протилежним знаком. Свіжий приклад. У Львові, вирішивши
мати вулицю, названу іменем Дудаева, не вигадали нічого розумнішого, як відповідно пе
рейменувати вулицю... Лєрмонтова» (Коцюбинська М. «...Я цієї розкоші зазнала». Дещо про
себе і про нас // Літ. Україна.— 1996.— 25 лип.).
6 Гарбарчук В. Одеса декомунізується// Слово «Просвіти».— 1996.— Ч. 4; Степанов Е. Н.
Факторы формирования одесской урбанотопонимии // Записки з ономастики.— Одеса,
2000,— Вип. 4,— С. 19-21.
8 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1
На теми сучасної української ономастики
У центральному регіоні процес перейменування урбаноніміки найширше вияв
ляється в Києві, наприклад: майдан Незалежності, площа Європейська, проспек
ти Лісовий, Оболонський, вулиці Трьохсвятительська (замість нормативної
форми Трисвятительська), Б. Хмельницького, Шовковична, Інститутська, Лабо
раторна, Дегтярівська, О. Ольжича, О. Теліги, Чоколівський бульвар та ін. (за
мість площ Жовтневої революції, Ленінського комсомолу, проспектів Маршала
Ворошилова, О. Корнійчука, вулиць Героїв революції, Леніна, К. Лібкнехта,
Жовтневої революції, Ульянових, О. Пархоменка, Дем’яна Бедного, Коротчен-
ка, бульвару Леніна), станції метро «Шулявська», «Берестейська», «Либідська»
та ін. (замість «Завод «Більшовик», «Жовтнева», «Дзержинська»). Проте станом
на початок 2007 р. лишаються, наприклад, вулиці Володимира Ульянова, Ленін
ська, Антонова-Овсієнка, Фрунзе, Урицького, Комінтерну, проспекти Радян
ської України, Червонозоряний та ін. Щодо низки назв виникла не зовсім
визначена ситуація, коли комісія з перейменувань при Київській міськдержад-
міністрації давно вже (1996 р. і пізніше) прийняла ухвали про перейменування
таких, наприклад, центральних вулиць, як Червоноармійська, Січневого пов
стання, Артема, Максима Горького, проспекту Червоних козаків (відповідно на
попередню назву Велика Васильківська, на нові назви Івана Мазепи, Січових
стрільців, В. Антоновича, Українських козаків), але до практичного втілення
цих рішень поки що не доходить, і тому в ужитку можуть фігурувати обидва такі
варіанти 1. З діячів українського національного руху — тих, що в недалекому
минулому офіційно трактувалися в руслі явища «українського націоналізму»,—
на карті Києва можна знайти лише вулиці Пилипа Орлика, Михайла Грушев-
ського (його зображення з відповідним написом є й на грошовому знаку україн
ської національної валюти з 1996 р. — банкноті 50 гривень) і поки що з досить
невизначеним статусом — Івана Мазепи (хоч його зображення є на банкноті
10 гривень), Січових стрільців. Досить помітно процес такого перейменування
відбувався в період 1999-2002 pp. у Полтаві. У більшості ж міст регіону при пе
рейменуванні переважає тенденція до повернення старих або надання нових
назв без ідеологічних конотацій, наприклад у Ніжині: вулиці Авдіївська, Преоб-
раженська, Воздвиженська, Носівський шлях та ін. — замість К. Маркса,
Р. Люксембург, Щорса, 60-річчя СРСР (одним з відносно «безболісних» варіан
тів повернення старих назв у різних регіонах колишньої «підросійської» части
ни України є відновлення в центрах міст назв Соборна площа або вулиця — за
мість Радянська, Леніна і т. ін.). Лишається також значна кількість ідеологічно
маркованих назв радянського часу.
Серед перейменувань з метою увіковічнення явищ та осіб уже доби держав
ності України з 2-ї пол. 1991 р. слід насамперед відзначити (передусім у цент
ральному та західному регіонах) назви з компонентом «Незалежності» (род. в.):
майдан Незалежності в Києві з 2-ї пол. 1991 р. і за цим зразком — майдани або
площі Незалежності в Івано-Франківську, Рівному, Вінниці, Хмельницькому,
Сумах, Харкові та ін., вулиці Незалежності, бульвар Незалежності в Рівному,
проспект Незалежності в Чернівцях і т. ін., монумент Незалежності (з серпня
2001 р.) в Києві та вулиці, проспекти, площі ім. В’ячеслава Чорновола (голови
7 Порівняно, наприклад, з Москвою, суспільно-політичні зміни в якій, спрямовані на
усунення слідів радянського минулого, аж до початку 90-х pp. ставали зразком для на
слідування в різних кінцях тодішнього СРСР, у Києві процес топонімічних перейменувань
відбувався в скромніших масштабах (див., наприклад: Костомаров В. Г. Языковой вкус
эпохи,— М., 1994,— С. 13-16).
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1 9
Народного руху України) після його смерті (спочатку в містах Галичини, піз
ніше — в Луцьку, Хмельницькому, Полтаві, Києві та ін.).
Значно проблематичнішим є відновлення назв, що виразно асоціюються хоч
і з дорадянською, але також не «українською» добою — періодами російського
(царського), а в західному регіоні — і польського, угорського, румунського до
мінування (за наявністю в національній топоніміці хронологічних нашарувань
різних рівнів, що співвідносяться з різними періодами політичної і, як наслідок,
культурно-мовної залежності, Україна відрізняється в постсоціалістичному за
галі, наприклад, від сусідніх Росії або Польщі, для яких названа проблема не ак
туальна, за винятком хіба що новоприєднаних Калінінградської області Росій
ської Федерації та польських північно-західних земель). Так, у Львівській
області лишається назва м. Червоноград (до 1951 р. Кристинопіль, названий так
на честь дружини польського магната Потоцького; пор., однак, відновлення на
початку 1990-х pp. назв міст Жовква і Радзивилів, чому не завадила їхня мотиво-
ваність від прізвища гетьмана С. Жолкевського та імені магната Радзивілла), у
Харківській області — м. Красноград (колишній Костянтиноград). Замість те
перішньої назви м. Дніпропетровськ пропонується не остання з попередніх Ка
теринослав (до 1926 p.), а Січеслав (назва, що існувала протягом короткого часу
в 1918 р .)8. На зміну назви м. Кіровоград хоч найчастіше й висувається найме
нування цього міста саме царських часів Єлис(з)аветград (поряд з пропозиція
ми Златопіль, Золоте Поле), однак з наголошенням на виведенні його від назви
фортеці святої Єлис(з)авети, а не від імені тодішньої російської цариці. Джере
лом незгод і протестів з боку кіл української національно-державної орієнтації є
факти або спроби надання нових чи відновлення старих назв в урбаноніміці на
селених пунктів південно-східного регіону на честь осіб і подій, що сприйма
ються як пов’язані з імперською політикою російського (царського) і радянсько
го режимів. У містах колишньої «Новоросії» — це, зокрема, протести проти
увіковічнення пам’яті Катерини II (так, в Одесі вже є Катерининська площа, у
Дніпропетровську — Катерининський бульвар), у Севастополі — проти найме
нування площі ім. 300-річчя Російського флоту (1996 p.). Наприклад: «Місяць
тому Одеський міськвиконком шокував виборців безпрецедентною ухвалою
(ідеться про вже згадувані вище заходи міськради Одеси щодо усунення симво
лів радянського режиму.— О. Т.) — відновити в облцентрі незалежної України
пам’ятник російській цариці Катерині II... За які, власне, заслуги перед україн
ським народом, перед одеситами..? Заради чого, зокрема, позбавлено Одесу ву
лиці Короленка і перейменовано її в Софіївську (так звали дочку фаворитки ца
ря Олександра І Наришкіної)? Відновлено Лідерсівський бульвар — невже за
заслуги царського генерала-ката, що в 1831 і 1861 роках топив у крові антиім-
перські польські повстання? ...Міськвиконком ухвалює перейменувати на Кате-
рининську площу Потьомкінців і забрати “з очей подалі” монумент Потьомкін-
цям, розчищаючи в центрі Одеси місце для скульптурного ансамблю Катерини II.
8 У колах української національної орієнтації ця назва як неофіційна вживається вже й
тепер, наприклад: «Звітує Січеславщина. 19 жовтня в м. Січеславі, що носить поки що
малозрозумілу назву Дніпропетровськ, відбувся збір обласного осередку ОУН» (О. Вечір.—
Українське слово.— 1996.— 14 листоп.). Газета обласної організації «Просвіти» має назву
«Січеславський край». Однак у колах протилежної політичної орієнтації обстоюється й назва
царської доби «Катеринослав» (див.: Муравьева Н. Герой Украины — Екатерина II // Новая
газета. Пресс-еженедельник Украины и Российской Федерации.— 1995.— № 43). Прихиль
ники відновлення назви «Катеринослав» апелюють при цьому й до іншої її можливої мо
тивації, яка нібито була покладена в її основу, виводячи її від імені не російської імператриці,
а святої Єкатерини (див. про це: Слово «Просвіти».— 2005.— 22 верес.— С. 4).
О. О. Тараненко________________________________________________________________
10 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1
На теми сучасної української ономастики
...Постає питання: чи можна відроджувати цивілізовану Одесу, беручи за точку
відліку й ідеал державне життя Російської імперії, нав’язуючи ці вельми сумнів
ної якості цінності співгромадянам?» 9. Щодо найменувань міських об’єктів
іменами відомих постатей радянської історії, то висловлювалися протести, зок
рема, проти появи на карті Харкова ще на хвилі загальнодемократичних реформ
імені Г. К. Жукова (вул. Маршала Жукова — замість Стадіонна і однойменна
станція метро), проти увіковічнення пам’яті JI. І. Брежнєва (у Дніпродзержин-
ську 2006 р. до 100-річчя від дня народження цього діяча його ім’ям назвали од
ну з вулиць і парк). Разом з тим слід відзначити, що в урбаноніміці різних регіо
нів України з’явилися (переважно на межі 80-90-х pp.) нові імена російських
письменників, діячів культури, науки, правозахисного руху: у Києві — вулиці
А. Ахматової, М. Цвєтаєвої, бульвар В. Висоцького, в Одесі — вул. А. Ахмато-
вої, у Львові — вул. Академіка Сахарова та ін.
Пор. аналогічні закиди органам міської влади, але вже щодо відновлення ін
шого дорадянського шару урбаноніміки — в колишній «підугорській» Україні:
«...Власна назва повинна відповідати мові більшості населення регіону. На да
ний момент угорці становлять невелику частину мешканців обласного центру
[Ужгорода.— О. Г.], а на карті міста в очах рябить від угорських назв. ...Харак
терно, що самі угорці..., коли розмовляють по-українськи чи по-російськи, вжи
вають не угорські варіанти топонімів — ті самі вилучувані на урядовому рівні з
ужитку Струмківка, Петрово, Дяково та ін.» 10; «...подекуди так вестернізують
місцевий урбонімікон, що це нагадує колишніх колонізаторів: у Закарпатті за
мість комуністичних символів з’явилися вулиці з іменами інших колонізато
рів — чеських, угорських, наприклад, імені Графа Шенборна» 11. Констатується,
що «починаючи з 90-х років в Україні розгорнувся процес повернення історич
них назв населеним пунктам у місцях компактного проживання національних
меншин. Так, повернуто історичні національні назви понад 30 населеним пунк
там у Закарпатській та Чернівецькій областях, аналогічна робота проводиться і в
інших областях України. Щоправда, тут не обходиться без певних складнощів» 12.
Заклики до перейменування лунають і щодо ряду інших міст з назвами росій
ського або радянського походження, наприклад: «Можна сподіватися, що й са
мому Новограду-Волинському, який одержав таку довгу й досить невиразну
назву від Катерини II, буде повернуто його історичне ім’я Звягель, що в сиву
давнину означало “Торжество Сонця” [?! — О. Г.]» (М. Лецкін.— Літературна
9 Чим бавляться в Одесі? Президенту України Леоніду Кучмі (звернення 25 громад
сько-політичних організацій м. Одеси) // Молодь України.— 1995.— 20 лип.
Як свідчить колишній співголова комісії з перейменувань при Київській міськраді,
«головними принципами в роботі нашої комісії вважалися: 1) відновлення первісних назв, бо
в сучасному обличчі древнього Києва мусять бути топонімічно відбиті всі його часові
«шари»; 2) вилучення одіозних комуно-імперських найменувань. Частина членів комісії,
проте, не була вільною від абсолютизації першого принципу, і нам нелегко вдавалося пере
конувати, що відновлювати «царсько-російське» обличчя Києва... щонайменше нелогічно для
справжніх господарів України і її столиці. ...Дуже наполягали прихильники «суцільної
реставрації», щоб колишня вул. Леніна стала, як у часи Романових, Фундуклеївською»
(Дончик В.— Слово і час.— 1996. — № 11-12.— С. 90).
10 КушкоН. Назви вулиць: орієнтир чи засіб дезінформації? // Ратуша (Ужгород).—
1997.— 20 верес.
11 Бурлака Т. Коли ж обурить українця чужий бур’ян? // Урок української.— 2005.—
№ 3-4.— С. 41.
12 Toem М, Захист прав національних меншин у законодавстві України (практика засто
сування та питання розвитку) // Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному сус
пільстві.— Κ., 2002.— С. 125.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1 11
О. О. Тараненко.
Україна.— 1997.— 18 верес.); «Дивно, що й досі в незалежній Україні, на Рів
ненщині, є назване на його честь (на честь радянського розвідника М. І. Кузне
цова.— О. Т.) місто Кузнецовськ і стоїть пам’ятник» (Розвідник чи провокатор? —
Народна газ., 1999, № 9); «Новоселиці — бути!» (О. Завгородній, м. Січеслав.—
Літературна Україна.— 1998.— 19 берез.: про повернення колишньої назви міс
ту Новомосковськ Дніпропетровської області, оскільки теперішня увінчує назву
Москви в Україні, пор. також Новомосковськ у Тульській області Росії). Але,
оцінюючи в цілому ситуацію з перейменуванням населених пунктів України з
початку 1990-х pp., слід також мати на увазі, по-перше, непослідовність таких
закликів щодо, здавалося б, цілком однотипних у певному плані об’єктів (пор.
наявність таких закликів щодо Новомосковська і відсутність їх щодо сусіднього
Павлограда з назвою «царського» походження або м. Олександрії Кіровоград
ської області, названого на честь онука Катерини II — майбутнього царя Олек
сандра І; назва м. Павлоград, до речі, вистояла і в радянські часи, хоч на початку
1980-х pp. висувалася пропозиція перейменувати його на Сташковград — на
честь М. І. Сташкова, який під час війни був секретарем Дніпропетровського
підпільного обкому партії), по-друге (і це значно важливіше), небажання не
тільки (у ряді випадків — і не стільки) органів міської влади, а й самого населен
ня відповідних населених пунктів їх перейменовувати (причому не тільки в пів
денно-східному регіоні). Так, за результатами міського референдуму в березні
2000 р. була залишена назва Кіровоград; очевидно, була б збережена й назва
м. Кузнецовськ у разі винесення цього питання на місцевий референдум (це міс
то, виникнення якого пов’язане зі створенням Рівненської АЕС, за етнічним
складом та політичними й культурно-мовними уподобаннями різко виділяється
на тлі області).
1.2. Сліди колишньої державної залежності України проступають також,
хоч зовні й менш помітно, в системах ряду номінативних координат, які стосу
ються позначень різноманітних об’єктів на її території, але точкою відліку для
яких або в яких є певний центр або аналогічні об’єкти поза її межами 13. Най
простіший вияв такої номінативної незамкненості на собі демонструють назви
географічних та інших об’єктів на території України, географічне положення
або напрям яких установлювалися від Москви як столиці колишньої держави, до
складу якої входила й Україна, — таких залізниць, як Південна (пролягає в пів
нічно-східній частині України — зокрема, через Суми, Харків до Донбасу й на
захід до Дніпра) і Південно-Західна (в центральній частині України — колиш
ньому «Юго-Западном крае» Російської імперії). Пор. реакцію на це явище з бо
ку кіл української національної орієнтації: «...такий географічний парадокс: за
лізниця, що обслуговує північно-східні землі нашої країни, носить назву...
Південної. Настав час, нарешті, позбутися рудиментів малоросійського мислен
ня і у мові, і в топоніміці, і в символах» (газ. «Східний часопис», Донецьк.—
1996.— 17 серп.) «...відносно якого “центру”... найпівнічніша українська заліз
13 Наявність в ономастиконі певної національної мови назв, маркованих у просторовому,
хронологічному або порядковому відношеннях з позиції носіїв іншої національної мови або з
позиції іншої регіональної цивілізації, свідчить про відсутність (слабкість, перервність) влас
ної більш або менш тривалої державної традиції або ж належність народу до того зі світових
регіонів, який освоювався в мовному плані з позицій якогось іншого регіону (щодо цього
другого аспекту, то Україна разом з іншими державами європейської цивілізації корис
тується, наприклад, при позначенні східних регіонів земної кулі євроцентричними моделями
номінативних систем з просторовими координатами на зразок Близький Схід —Далекий Схід,
Передній Кавказ — Закавказзя і под.).
12 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1
На теми сучасної української ономастики
ниця може вважатися “Південно-Західною”»? Правильно, відносно того, в яко
му Україна й досі сприймається не інакше як «наші південні губернії» 14. (Що ж
до такого роду просторових орієнтирів у назвах інших географічних об’єктів на
території України, точкою відліку для яких може бути позиція як Києва, так і
Москви, наприклад Прикарпаття — Закарпаття, подібні протести відсутні).
Інший приклад цього явища— наявність прикметникових означень, що вказую
ть на територіальну прив’язаність певного населеного пункту саме до України, у
складених назвах деяких українських міст, коли точкою відліку у встановленні
відповідних найменувань були аналогічні географічні об’єкти на територіях як
Російської імперії, так і польського королівства 15 : Кам ’янець-Подільський— на
відміну від м. Кам’янець-Литовський (тепер Камянец, райцентр Брестської обл.
Білорусі); Могилів-Подільський — на відміну від м. Могильов у Білорусі; Воло-
димир-Волинський — на відміну від російського міста Владимир («Таким чи
ном, означенням -Волинський ніби натякається на вторинний, похідний харак
тер назви українського міста Володимира в порівнянні з м. Владимиром на
Клязьмі, що суперечить історичній істині» 16); Рава-Руська — на відміну від
м. Rawa Mazowiecka в Польщі (автор зазначеної публікації закликав відмовити
ся від цих уточнювальних географічних маркерів у складі назв українських міст;
у жовтні 1999 р. міська влада Володимира-Волинського провела референдум
щодо усунення з назви міста географічного уточнення і повернення йому пер
вісної назви, однак ця пропозиція не пройшла).
Утім, слід відзначити, що тенденції до зміни точок координатного відліку в
найменуваннях деяких географічних об’єктів на території України та суміжних
з нею землях, населених етнічними українцями, простежуються і з позицій, про
тилежних загальноукраїнським або, вужче, «києвоцентричним». Це заклики з
боку прихильників ідеї політичного русинства до відновлення назв Підкарпат-
тя замість Закарпаття («Це ви Закарпаття, а ми Підкарпаття»), Підкарпатська
Русь (під останньою назвою цей регіон, зокрема, перебував у 1919-1939 pp. у
складі Чехословаччини). Наприклад, у місцевого поета: «У пралісах спочили ду
ші предков. / Колись и я з йих душами золлюсь. / И щи тонше вчуву, ош яка без-
14 Лукінюк М. Географічні парадокси незалежності // Українське слово.— 2001.— 26 лип.
Пор. пропозиції замінити назви українських залізниць: замість Південно-Західна— Київська,
замість Південна — Харківська, за зразком уже наявних Львівської, Одеської, Донецької
залізниць (ГалабурдаЮ. Чому залізниця не Київська? // Літературна Україна.— 2003.—
27 лют.).
Аналогічну реакцію викликають і залишки попередніх загальносоюзних систем ну
мерації певних об’єктів у складі певних комплексів — на пікетних стовпчиках уздовж
залізничної лінії («...внизу сором’язливо начеркано “6”, натякаючи, що ви від’їхали від
київського вокзалу на 6 кілометрів, а над ним гордо височіє, як колись, “862” [відстань від
Москви.— О. Г.]...».— Лукінюк М. Зазнач, праця), у назвах військових частин — наприклад, з
листа читача: «Чому ж на шостому році їх [Збройних сил України.— О. Г.] існування
зберігається нумерація військових частин, яка встановлена в колишньому Радянському Со
юзі? Так, на цей час діють, вибачте, числяться: 13АК, 2АК, 6ТК, 32АК, 38АК (невже у нас 38
армійських корпусів), 72МД, 93МД, 254МД (невже у нас 254 моторизовані дивізії?). А може,
це все тому, щоб не переплутати карти тим, хто планує повернення до «союзу нерушимого»?»
(газ. «Слово і час», орган Спілки офіцерів України.— 1997.— Вип. 4, лип.). Пор., на противагу
цьому, нову нумерацію в номенклатурі спеціальностей ВАК України, де, наприклад, спе
ціальності «українська мова», «українська література» стали займати перші позиції у відпо
відних галузях, потіснивши з них спеціальності «російська мова», «російська література».
15 Див. про це: Непокупний А. П. Сучасний ономастикон України у внутрішньому і
зовнішньому вимірах // Відтворення українських власних назв (антропонімів і топонімів)
іноземними мовами.— Κ., 1995.— С. 8-13.
16 Там же. — С. 11.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1 13
смертна / Утцюзнина [вітчизна. — О. Г.] ми — Подкарпатська Русь!» 1?. Можна
вказати й на факт активізації у вжитку в сусідній Румунії назви Трансністрія —
буквально «Задністров’я» на позначення в основному сучасного Придністров’я
(в складі Республіки Молдова), значну частину населення якого становлять ет
нічні українці (цю назву, що її румунські історики вживали з початку XX ст., ма
ла під час румунської окупації 1941-44 pp. адміністративно-територіальна оди
ниця між Дністром і Південним Бугом).
Усвідомлення столиці не просто як політико-адміністративного, але й як
національно-державного і духовного центру країни стає повнішим разом з по
силенням «державних» конотацій її назви. Для назви столиці України перше
зрушення в цьому напрямі розпочалося, очевидно, з середини 1990-го p., коли
Верховна Рада нового («демократичного») скликання 11 червня запровадила
введення з 1 липня на всій території України київського часу на зміну поперед
ній системі московського часу. У повідомленнях про час доби, крім стилістич
но нейтральної конструкції за київським часом, уживається також розмовний
зворот за Києвом. Словосполучення київський час набуло також метафорично
го значення з увиразненням його «державної» конотації — як символічного
підкреслення «києвоцентричності» в діяльності державного механізму, в пере
бігу життя країни, у вихідних позиціях її представників: наприклад, у 90-х pp.
рубрика під такою назвою в газ. «Українське слово», передача на телеканалі
Київської державної телерадіокомпанії з новинами про Київ та область 18. Зі
здобуттям незалежності назва столиці України стала повноправно з назвами
інших столиць світу вживатися в метонімічній моделі «столиця держави — ке
рівництво держави»: «переговори Києва з Москвою», «Київ дав дозвіл» і т. ін.
У цих же часових рамках стала загальноприйнятою в межах України апелятив-
на номінація Києва як столиці (без подальшого уточнення) 19 й зароджується
тенденція до подання київських реалій (не тільки тих, що пов’язані з держав
ними структурами) як «головних» у країні. Так, у засобах масової інформації
стали фігурувати образ головної ялинки країни (під час Новорічних свят):
«Сьогодні на Майдані незалежності почали встановлювати головну ялинку
країни» (т/к СТБ, «Вікна», 12.12.01; див. також: Київські відомості, 4.07.1997;
Вечірній Київ, 18.12.1999) — про ту, що встановлюється на майдані Незалеж
ності або (раніше) в Національному палаці «Україна» (прототип цього образу
безпомилково вгадується в «главной ёлке страны», що встановлювалася в ос
танні десятиліття існування СРСР у московському Кремлі), головного майдану
17 Петровцій Иван. Наші и нинаші співанки (русинська поезия).— Ужгород, 1999.—
С. 9. Пор. позицію в цьому питанні кіл загальноукраїнської «системи координат»: «...русин-
ство не має історичної перспективи. Воно зазнало головного, найдошкульнішого удару не
тепер, а далекого 1939-го року, коли була створена не Підкарпатська Русь, як того хотіли
русинські діячі, а Закарпатська Україна» (Із інтерв’ю з Д. Павличком.— Літературна Україна,
1997,21 серп.).
18 Пор. у цьому зв’язку існування в 90-х pp. запровадженої Верховною Радою Кримської
автономії й скасованої Конституційним Судом України 1998 р. системи «кримського часу»
(з відмінністю від київського часу на 1 год. вперед, тобто зі збігом з московським часом) та не
випадкову, звичайно, назву однієї з газет автономної республіки «Крымское время» (з її
епіграфом «Свобода начинается с выбора»).
'9 Пор. ситуацію з недавнього радянського минулого: «До речі, для характеристики епохи.
Герой моєї повісті їде в столицю, до Києва. Редактор: “У нас одна столиця — Москва...”»
(Дрозд В. Повість про повість). Щодо збереження рівняння на попередні державно-політичні
орієнтири пор. також явно тенденційне продовження використання в деяких кримських ЗМІ
означення «столичный»: «столичный мэр» («Крымская правда», 26.11.1996), «столичный гра
доначальник» («Крымская правда», 21.01.1997) — про мера Москви Ю. Лужкова.
О. О. Тараненко________________________________________________________________
14 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1
На теми сучасної української ономастики
(головної площі) країни: «на головній площі держави — столичному майдані
Незалежності» (УР-1, Новини, 9.06.2003). Одна з одиниць нової київської
урбаноніміки — майдан Незалежності,— як відзначалося вище, вже стала
зразком для наслідування в найменуванні (перейменуванні) відповідних
об’єктів у ряді міст країни 20 (зокрема, у зв’язку з урочистими заходами до
10-річчя незалежності України в серпні 2001 р. і на ознаменування «Помаран
чевої революції» осені 2004 р.); пор. також, наприклад: «Декілька років тому,
йдучи черкаським Хрещатиком, звернула увагу...» (з листа читачки: Слово
«Просвіти», 2003, ч. 17). Саме слово майдан, яке актуалізувалося з 2-ї пол.
1991 р. у складі назви майдан Незалежності21 і в розмовному мовленні киян
та некиян давно вже вживається в значенні всієї цієї назви, тобто як власна наз
ва («зустрінемося на Майдані», «Караоке на Майдані» — назва однієї з прог
рам т/к «Інтер»; російською мовою також: «Участники прошли со свечами в
руках от Майдана по Крещатику».— Киевские ведомости, 18.09.2003), також
стало зразком для наслідування в найменуванні інших площ у різних регіонах
країни (досі ця назва привертала до себе увагу з великих міст насамперед в
урбаноніміці Харкова; у самому ж Києві це слово більше не використовується
в найменуваннях інших площ — очевидно, як таке, що вже лексикалізувалося
в значенні «центральна, головна площа»): Соборний майдан (Полтава), Гре
цький майдан (Одеса), майдан Правосуддя (Донецьк), майдан Січових
стрільців (Трускавець) та ін.
20 Показовий приклад цього явища в радянській історії — надавання назви Черемушки
новим житловим масивам у різних містах СРСР за зразком назви такого масиву в Москві.
Пор. також орієнтування на московську урбаноніміку і в уже пізніші часи (у даному разі не на
офіційному, а на публіцистичному або розмовному рівнях, але також досить показово):
«У Павлограді бульвар буде! Ідея створення павлоградського Арбату давно витала в повітрі»
(газ. «Західний Донбас», 6. 07.1997).
21 Як згадує член міської комісії з питань найменувань і перейменувань JI. Пономаренко,
слово майдан, а не набагато частотніше в цьому значенні в офіційній українській топоніміці
слово площа (хоча, наприклад, російсько-українські словники XX ст. давали або тільки
майдан, або майдан на першому місці) було схвалене не відразу: проти його прийняття
висували той факт, що це тюркізм; на підтвердження того, що це вже давно українізоване
запозичення, наводили, зокрема, рядки з відомого вірша П. Тичини «На майдані коло церкви
революція іде» (Независимость или Свобода? //Газета по-киевски, 20.12.2004). Очевидно, не
останню роль тут відіграла та обставина, що це слово відсутнє в аналогічних російських
назвах.
Факт такої лексикалізації слова майдан став основою для його наступної семантичної
спеціалізації з осені 2004 p., коли це слово спочатку стало метонімічним позначенням тих
громадсько-політичних подій у центрі Києва, які трохи пізніше дістали назву «Помаранчевої
революції» (звідси, наприклад: «революційний Майдан», «учасник Майдану», «ідеали Май
дану», а пізніше: «зрада Майдану»), а потім — метафоричним позначенням низки подібних
подій у різних містах і навіть різних країнах, наприклад: «У столиці Мексики почався свій
«Майдан». На центральну площу Мехіко виходять сотні тисяч громадян, щоб підтримати
свого політичного лідера... Вони вимагають перерахунку голосів на президентських виборах»
(Україна молода, 4.08.2006), «координатор мінського Майдану» — наметового містечка на
площі К. Калиновського в березні 2006 р. після президентських виборів (у новинах різних
українських телеканалів у ці дні); пор. у російських ЗМІ (звичайно з несхвальною тональ
ністю): «бешкекский Майдан» — про центральну площу Алатоу в столиці Киргизстану і
протести опозиції на ній після президентських виборів (Перший канал Російського теле
бачення, «Время», 6.11.2006), «Ситуація в Ливане и так непростая, а в последние дни там
происходит второй Майдан» (з виступу віце-прем’єр-міністра і міністра оборони РФ С. Іва
нова: т/к НТВ, «Сегодня», 8.12.2006).
Таким чином, слово майдан (Майдан) уже двічі ввійшло в ономастикон як один із
символів нової України за короткий період її історії.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1 15
О. О. Тараненко.
Звичайно, в теперішніх умовах уже нетоталітарної держави зі значно ослаб
леними адміністративно-економічними позиціями її центру й наявністю широ
кого спектру політичних сил у країні сподіватися на достатньо виражений
характер подібних процесів немає підстав. Як попередній фактор тривалого пе
ріоду бездержавності України, так і новий чинник демократизації суспільно-по
літичного життя в країні об’єктивно «працюють» проти того, щоб назва столиці
України набувала «імперсько-державних» конотацій, подібних до мовного
ореолу назви столиці колишньої метрополії Москви. Пор. у текстах радянського
часу (особливо в період 30-50-х pp.) як результат дії гігантської пропагандис
тської машини: офіційно-урочисте «Москва — серце нашей Родины»; образ, те
ма Москви в багатьох піснях з кінофільмів, які відразу ж ставали масовими:
«И мы с детства навек полюбили / Это русское слово — Москва!» (к/ф «В шесть
часов вечера после войны», слова Є. Долматовського); у дитячій літературі:
«А жили они с матерью в далеком огромном городе, лучше которого и нет на
свете... И, конечно, этот город назывался Москва» (А. Гайдар. Чук и Гек), «Всем
известно, что земля / Начинается с Кремля» (С. Михалков); відповідно і в текс
тах української літератури: «Єсть рідні на світі і теплі слова. / Із них найтеп-
ліше— це слово Москва!» (П. Тичина), «В столиці світу, де Москва-ріка/... / Ми
сходились, одної повні волі» (М. Рильський), «До Москви ведуть дороги, / 1 до
ріг не менше ста!» (А. Малишко). Ще в XIX ст. за Києвом зберігався ореол одно
го з релігійно-духовних центрів для православних — міста Києво-Печерської
лаври, куди ходили на прощу, міста церков, соборів (саме від їхніх золотих бань
походить і найвідоміше поетичне означення Києва— Золотоверхий ): «...У Київ
їздите щороку / Та сповідаєтесь, нівроку, / У схимника!..», «...Дивлюся, / Мов на
небі висить / Святий Київ наш великий. / Святим дивом сяють / Храми Божі, ніби
з самим / Богом розмовляють. / Дивлюся я, а сам млію. / Тихо задзвонили / У
Києві, мов на небі...» (Т. Шевченко). Втративши за радянський період своєї істо
рії цей ореол, як задовго до цього загубивши й образ «матері городів руських»22,
Київ поки що чогось рівноцінного в своєму конотативному ореолі не набув
(звання радянського часу «місто-герой» для його сприйняття в масовій свідо
мості не має принципового значення — на відміну, наприклад, від Севастополя
або Одеси). За Києвом зберігається естетичний образ старовинного й гарного
(зокрема, зеленого) міста: «О, що за даль ясна, що за цвітінь чудова, / Співучий
Києве, дитя живих століть!» (М. Рильський). ΑΊβ образу державної величі, не ка
жучи вже про імперську могутність, у нього бракує. Констатуючи такий стан ре
чей, деякі дослідники пишуть про те, що «Київ не відіграє для України такої ж
ролі, як Москва для Росії. Київ — на відміну від Москви — ніколи не “збирав”
українські землі» і що «від часів татар Київ жодного разу не був тим рубежем
оборони, про який співають (неважливо, правдиво чи ні): “Врагу никогда не до
биться, / Чтоб склонилась твоя голова, / Дорогая моя столица...” ...І пісні про
22 Щодо апелювання до цього образу Києва в закликах якщо не до державно-політич-
ного, то принаймні до духовного єднання «руського» народу можна згадати висловлювання
відомого російського мислителя ще в 20-х pp. минулого століття, в якому, як це не гірко було
констатувати його авторові, підкреслюється належність подібних поглядів уже минулому:
«Західницька спокуса Петербурга і азіатська спокуса Москви— два неминучі зриви Росії, що
переборюються живим національним духом. ...Було б тільки третє, куди звертається в своїх
коливаннях стрілка духу. Цим полюсом, непорушною православною віхою в долі Росії є Київ,
тобто ідея Києва (саме ідея міста, а не тогочасне місто як таке.— О. Т.). «Про Київ видається
дивним говорити в наш час. Ми самі в недавньому минулому з легкістю зреклися київської
слави і безслав’я, ведучи свій рід з Оки й Волги» ( Федотов Г. П. Три столицы // Новый мир.—
1989,— № 4,— С. 215).
16 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1
На теми сучасної української ономастики
Київ співають інші: “Вечори [у пісні на слова Дмитра Луценка: ліхтарі.— О. Т.],
як намисто, / Простяглись [розцвіли.— О. Г.] над Дніпром... / ...Як тебе не люби
ти, / Києве мій”. ...Це не те місто, “за яким нікуди відступати”. Це місто, яке люб
лять» 23. Однак, відзначаючи таку відмінність у сприйнятті Києва і Москви в
масовій свідомості, не можна забувати й того, що жодного разу з часів мон-
голо-татарської навали аж до сучасної доби незалежності Київ упродовж
скільки-небудь помітного періоду не був і державною столицею, яку якщо й
здають ворогові, то вже останньою.
У номінативній ієрархічній моделі «державний центр — регіони» в різних
країнах світу найпершим, вихідним пунктом для першого з цих полюсів є на
йменування місця перебування верховної влади держави як позначення самого
її керівництва, а в міжнародних відносинах — і символу самої держави (у ко
лишньому СРСР і в сучасній Російській Федерації — це Кремль, у США —
Білий дім і т. ін.). Місце резиденції Президента України (до політичних акцій
початку 2000-х pp. — маршів «Україна без Кучми», подій «Помаранчевої рево
люції» осені 2004 p., коли натовпи демонстрантів прагнули прорватися саме
туди,— мабуть, навіть не всі кияни точно знали його розташування) офіційно
подібного найменування не має. З середини 90-х pp. у цьому значенні (спочат
ку в мові опозиційних щодо Президента політичних сил) стала фігурувати
назва вулиці Банкова (з явно нешанобливими конотаціями), наприклад:
«Народний депутат України Анатолій Матвієнко заявив, що зникнення Геор
гія Гонгадзе могло бути «ініційоване з Банкової» (Українське слово,
30.11.2000); «Згадайте, шановні читачі, інформаційну війну, розв’язану Банко
вою проти кандидата в Президенти України Олександра Мороза» (Товариш,
2001, № 28, лип.).
Посилення тенденцій до відмови від попередніх систем суспільних ціннос
тей шляхом усунення в номінації реалій української дійсності точок їх коор
динатного відліку від російської дійсності виразно виявляється в критичних
оцінках донедавна досить традиційних позитивних характеристик постатей
української історії та культури як певною мірою аналогічних (але, звичайно,
не таких досконалих) величин щодо відповідних постатей російської історії й
культури. Так, Щорс, за відомою характеристикою Сталіна в розмові з О. Дов
женком,— це «український Чапаев», Борис Грінченко — «український Даль»
(наприклад: «До списку вкрай необхідних видань входить “Словарь україн
ської мови” під редакцією Бориса Грінченка — “українського Даля”, ім’я яко
го добре відоме в науковому світі».— Київські відомості, 29.11.1996), Григір
Тютюнник — «український Шукшин» («6.III.80. ...не стало Григора Тютюнни
ка... Великий це для нашої літератури удар. Адже пішов автор творів класичної
вартості, відійшов з поля битви наш український Шукшин».— О. Гончар. Що
денник; «За життя новеліста в ньому бачили або «українського Шукшина», що
зображував, мовляв, як і російський письменник, «сільських диваків», або та
кого собі непокірного літератора...» — Літературна Україна, 6.09.2001,
М. Наєнко) і т. ін.; за зразком характеристики «всеросійський староста» —
про М. І. Калініна було утворене «всеукраїнський староста» — про Г. І. Пет-
ровського. Ось, наприклад, досить характерний для критиків подібного бачен
ня українських реалій крізь призму російських даностей зразок рішучого від
кидання такої системи еталонів як однієї з ознак колоніального минулого
України: «Малоросія... На ній усе повинно бути російським і маленьким, су
23 Толпыго А. Киев и Москва // Дружба народов.— 1998.— № 11.— С. 174, 176.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1 17
О. О. Тараненко.
проти справді великого російського. У свідомості українців упродовж цілих
поколінь запроваджувалася ідея їхньої вторинності, другорядності, неможли
вості без російського опосередкування вийти в світ чи зрозуміти себе в світі.
Григір Тютюнник — та це ж український (читай малоросійський) Шукшин.
Володимир Сосюра — та це ж український... Єсенін. Іван Карпенко-Карий —
та це ж малоросійський Островський... Проте українська література... не стала
тінню великоросійської, не стала її сліпим чи навмисним наслідуванням, а по
чала прокладати свій окремий шлях, незалежний від духовного творива могут
нього сусіда» 24.
Можна, звичайно, по-різному ставитися до емоційно різкої тональності по
дібних висловлювань і залучення до ілюстрування саме тих, а не інших фігур
(тим більше, що для умов підросійської й радянської України об’єктивно не
можна заперечувати більшого впливу на українську культуру саме з боку росій
ської, а не якоїсь іншої національної культури). Але значно вища частотність та
ких порівнянь (не обов’язково зі сфери культури) саме з російською, а не якоюсь
іншою стороною, яка не може не впадати в око неупередженому спостерігачеві,
має й своє суб’єктивне пояснення — в офіційному пропагуванні в СРСР досяг
нень російської культури, у домінуванні в радянському інформаційному просто
рі понять російської культури, історії, географії тощо і, нарешті, в розумінні (не
обов’язково публічно озвученому, як у відомій сталінській формулі «великий
російський народ», але імпліцитно постійно присутньому навіть на рівні масо
вої свідомості) першорядності, вищості російської системи цінностей для всієї
імперії, внаслідок чого вона стає точкою відліку для сприйняття реалій життя
сусідніх народів.
Проте як явище в цілому, без перекосів у бік тієї чи іншої національної
культури, характеристика осіб, явищ, подій, географічних об’єктів України за
допомогою порівняння з відомішими, характернішими у відповідних аспектах
особами, явищами і т. ін. з інших країн, у тому числі й з Росії, ставить українські
реалії в міжнародний і світовий контекст. Пор. від досить уже узвичаєних до ін
дивідуальніших випадків: «українська Швейцарія» — про різні мальовничі міс
цевості України, що в уяві мовця асоціюються з цією країною; «українська Вене
ція» — про міста Вилкове і Кілія в гирлі Дунаю; «київська Венеція» — про
Русанівку, район Києва («Я виросла у київській Венеції».— JI. Костенко);
«український Сталінград» — про Корсунь-Шевченківську операцію 1944 p.;
«Закарпаття, розповідали міліціонери, стало ‘‘‘українською Сицилією" два роки
тому, коли міліцію, прокуратуру, інші важливі служби очолили люди, особисто
забов’язані чимось губернатору» (Високий замок, 9.12.2004); «Альтернатива
морю — “український Байкал” (Голос України, 4.09.2001 — про оз. Свитязь);
«“Будуєм український Ермітаж” — гасло, проголошене Президентом... у при
міщенні заводу “Арсенал”» (Україна молода, 4.03.2005); «У пошуках україн
ського Маркеса. До підсумків літературного року» (газ. «Критика», 1998, ч. 1,
М. Рябчук); у характеристиках українських політиків нової доби: «Марчук —
24 Михайлин І. Л. У країнці й великороси в Тараса Шевченка // Слово про Шевченка.— X.,
1998.— С. 7. Пор. неприйняття такої системи оцінювання вже на фоні світової культури
(інтерв’ю з відомим художником С. Якутовичем, переклад з російської): «— Вас порівнюють
з Дюрером. Вас це не ображає? — Чесно кажучи, ні, тому що я досить іронічно до себе
ставлюся. А взагалі я вважаю, що коли, навіть з добрими намірами, у нас когось називають
українським Пікассо, Дюрером або Моцартом, то цим відразу підкреслюють нашу вто
ринність. Ніби неповноцінність. Все-таки художник має бути центром власної системи коор
динат» (Столичные новости, 3.02.2004).
18 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1
український Піночет» (під час кампанії президентських виборів 1999 р.), «Нес
тор Шуфрич — український Жириновський» 25.
2. Культ Берегині: за і проти26
Серед нових, активізованих з початку 90-х pp. XX ст. номінативних і, зокре
ма, ономастичних моделей досить виразно виділяється напрям, пов’язаний з ук
раїнською етнографією та міфологією (реальною або ж науково не доведе
ною),— з одного боку, як вияв і посилення уваги суспільства до несправедливо
забутих народних джерел сучасної культури, як відродження національної ду
ховності, але разом з тим нерідко і як свідчення невиправдано звуженого розу
міння «українського» переважно як етнографічного, з другого,— як пошуки
«золотого віку» українського народу в його доісторичному минулому. Пор., за
свідченням колишнього головного редактора журналу «Соціалістична культура»,
перейменованого врешті на «Українська культура», пошуки нової назви видан
ня: з одного боку, «Світлиця», «Оберіг», «Просвіта», з другого,— «Панорама»,
«Культура», «Поступ» і т. ін. (В. Бурбан.— «Літературна Україна», 20.09.1990),
тобто пошуки в двох напрямах, принципово відмінних у своїх загальнокультур
них орієнтирах.
Так, назву «Оберіг» (вихідне значення слова — «предмет або заклинання,
[нібито] здатні вберегти від лиха») мають (мали) туристична компанія (Київ),
юридичне акціонерне товариство (Київ), компанія звукозапису (Київ), Київські
заочні художні курси, фірмовий поїзд «Харків — Київ», фестиваль української
пісні (Луцьк) та ін., «Обереги» — видавництво (Київ), книгарня (Київ), театр на
родної музики (Харків) та ін.; «Берегиня» — це етнографічний журнал (Київ,
гол. ред. Василь Скуратівський), туристична компанія (Київ), лікувально-оздо-
ровчий комплекс (у Пущі-Водиці під Києвом), підлітковий клуб (Київ), кілька
музичних і фольклорних ансамблів, книгарня (Київ), радіожурнал на першому
каналі Українського радіо, фестиваль української пісні (Луцьк), приватна кіно
студія (Київ), взуттєва фабрика (Чернігів), новий сорт картоплі, виведений на
Поліссі, та ін.; «Кримська світлиця» (газета; пор. в апелятивній лексиці: на
родознавча світлиця як нова назва колишніх «ленінських кімнат» у підрозділах
Збройних сил України). Пор. також такі перейменування і нові назви, як: «Ди-
вослово» (науково-методичний, а не дитячий або популярний, як можна було б
сприйняти за такою назвою, журнал, до 1994 р. — «Українська мова і література
в школі»); «Оріана» (назва одного з коньяків фірми «Таврія»; найбільший в
Україні хімічний концерн у м. Калуші Івано-Франківської області, колишній
«Хлорвініл»; нова назва, як можна зрозуміти, виводиться від Оріана [Оріяна] —
за твердженням деяких досить популярних останнім часом у певних колах авто
рів, Л. Силенка, Ю. Канигіна та ін., країна «аріїв [аріян, оріїв, оріян]» — країни,
назву якої ці автори виводять від «орати», «орач», — як прабатьківщини індоєв
ропейців, тобто нібито теперішньої України; ця назва концерну — особливо по-
25 Подібним чином пор. на рівні апелятивної лексики, наприклад в О. Гончара: україн
ська прерія — про південні степи України, українські ковбої, кактус українських степів —
про будяк. Але ось, наприклад, характеристика української реалії в словнику української
мови за допомогою відсилання читача до реалії іншої культури в дефініції слова коломийка:
«Українська народна пісенька типу частівки» (Словник української мови : В 11 т.— Κ.,
1973.— Т. 4.— С. 229). Пор. цілком зрівноважене в цьому плані пояснення даного слова:
«Коломийки за жанровими ознаками й функцією споріднені з російськими і білоруськими
частівками й польськими краков’яками» (Українська радянська енциклопедія : В 12 т.— Κ.,
1980,— Т. 5,— С. 287).
26 Перший варіант статті опубліковано 2005 р.
________________________________________ На теми сучасної української ономастики
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1 19
О. О. Тараненко.
казова ілюстрація тієї разючої невідповідності, яка може бути між новою роман
тичною назвою реалії та її старою суттю).
У культурно-освітній діяльності організацій етнічних українців, що живуть
поза Україною, такий етнографізм є цілком зрозумілим явищем, пор. у назвах
українських товариств у різних регіонах Російської Федерації: «Перевесло» (Во
ронеж), «Рідна родина» (Санкт-Петербург), «Славутич» (Москва).
Назва берегиня (Берегиня) займає в цьому ряду особливе місце не тільки за
частотністю його використання, а й за своїм конотативним комплексом — вира
женням пієтету до української жінки-матері, жінки-дружини, жінки як охорон
ниці домашнього вогнища, роду, традицій, народної духовності: «Берегиням ро
ду нашого. Вітання українським жінкам з 8 Березня» (привітання Президента
України JI. Кучми. — «Голос України», 6.03.1999), «Підвищення ролі жінок у
суспільстві. Створити гідні умови жінці — берегині роду людського» (з програ
ми Комуністичної партії України до виборів у Верховну Раду 2002 p.), «Дорогі
наші жінки! ...Ви наші ніжні берегині. За своїм природним божественним пок
ликанням ви творите і оберігаєте життя, надаєте йому високого змісту та краси»
(з привітання голови Київської міськради, голови виборчого блоку «Єдність»
О. Омельченка жінкам Києва з нагоди 8 Березня, яке вони знаходили у своїх
поштових скриньках перед виборами до Верховної Ради 2002 p.), «Звичайно, в
сім’ї важлива й роль батька. Але зараз мова йде саме про матір — одвічну Бере
гиню роду людського» (Надія Дичка. Святе ім’я Берегині.— «Літературна
Україна», 27.04.2000), «Берегиня української пісні Раїса Кириченко» (з оголо
шення про виступи співачки), «Душі криниця. Слово про народну Берегиню»
(про співачку Раїсу Кириченко: журн. «Рідний край», Полтава, 2001, № 2, с. 23),
« — Спадщина письменника [О. Гончара.— О. Г.] величезна. Берегиня рукопи
сів та архіву — дружина письменника Валентина Данилівна» (із інтерв’ю з
А. Погрібним: Т. Поліщук. Людина, яка зберегла собор.— «День», 3.04.2002).
Перифразами «мати-б(Б)ерегиня», «жінка-берегиня», «українська Берегиня»
характеризують також новостворений монумент Незалежності на майдані Неза
лежності в Києві, наприклад: «Чи вбереже Україну бронзова берегиня?» (Висо
кий Замок, 24.08.2001).
Така активізація слова берегиня, як і набуття ним нового (в усякому разі для
досі відомого лексичного складу української та інших слов’янських національ
них мов і відомого науці складу української міфології) значення, ґрунтуються на
його інтерпретації, поданій етнографом В. Скуратівським як реальний факт
світогляду населення Житомирщини, наприклад: «...слово “Берегиня”... Уперше
вживане воно тут з великої літери»; «...й досі літні люди на Поліссі називають
своє житло й вогнище Берегинею» 11, на його розумінні в значенні жінки, яка
нібито уособлює первинність матріархального устрою українського суспільства
й, відповідно, української ментальності (у поета Василя Рубана) і культ якої був
нібито властивий праукраїнцям, наприклад: «...зрозуміти до кінця народ Украї
ни, ...його душу і “мрію” можна, лише уявивши в ролі “етнічного центру” жін-
ку-матір, дружину, Берегиню — генетичне і духовне джерело всього того, що
називається українством»; «...ми відродимо нашу Берегиню — повернемо їй по
чесне місце, яке вона споконвіку займала в нашій історії» 28. Образ Берегині як
27 Скуратівський В. Берегиня (Художні оповіді, новели).— Κ., 1987.— С. 5, 7.
28 КанигінЮ., Ткачук 3. Українська мрія.— Κ., 1996.— С. 100. Див. також: Плачин-
да С. П. Міфи і легенди давньої України.— Κ., 1997.— С. 168; Войтович В. М. Українська
міфологія.— Κ., 2002.— С. 25.
20 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1
На теми сучасної української ономастики
«хатньої богині» наших предків, дочки Дажбога і дружини Сварога, вже досить
широко подається в середній школі29. Історично ж зафіксованим ще в перших
писемних пам’ятках і досі єдино відомим значенням цього слова було таке:
«у дохристиянському світогляді наших предків — міфологічні істоти жіночої
статі, які живуть у воді і яким поклоняються, приносячи жертви; русалки», по
хідне від берег — за місцем проживання істот30, пор. аналогічно моряна, водя
ник, лісовик, домовик тощо, а не від берегти. Іншими словами, берегиня в світос
прийманні наших пращурів — це була істота, яка не тільки не «берегла» їх, а
якої, навпаки, слід було «берегтися» (уживання цього слова в давніх текстах ха
рактеризується негативними конотаціями).
Якщо відкинути малоймовірну можливість несподіваного запізнілого від
криття досі не відомого факту української міфології та етнографії, ми маємо кон
статувати те, що на наших очах була створена чергова романтична міфологема як
один з компонентів «національної ідеї» («української мрії»), формуванням якої
особливо заклопотана, як відомо, суспільна свідомість народів з відсутньою міц
ною державною традицією. І для теперішньої тріумфальної ходи цього слова в
житті українського суспільства вже не мають істотного значення конкретні дже
рела його оживлення— результати або наївного осмислення слова в дусі «народ
ної етимології», або ж, навпаки, цілком свідомої містифікації з благородною
метою. Можливо, для зміцнення української національної самосвідомості цей
мовний факт (як, до речі, й розширення праукраїнського пантеону за рахунок
Світовида та ін. або збурення суспільної уваги навколо питання про автентичніс
ть «Велесової книги») і справді має значення — подібно, наприклад, до того, як у
період слов’янського відродження першої половини XIX ст. значний вплив на
формування національної свідомості чехів мали опубліковані В. Ганкою нібито
старочеські пам’ятки «Краледвірський рукопис» і «Зеленогірський рукопис»
(незважаючи на кваліфікацію їх як підробок в оцінці ряду вчених-славістів 31).
Проте в колах українського фемінізму (як в Україні, так і в західній україн
ській діаспорі) до новоствореного культу Берегині окреслилося не просто різне,
а прямо протилежне ставлення, причому в плані не тільки автентичності цього
образу, але й узагалі його прагматичної доцільності. З одного боку, це, як і в пуб
лічних сферах українського суспільства в цілому, культивування цього образу:
наприклад, заклики до нової організації дискурсів, у центрі яких має бути ук
раїнська жінка як берегиня нашої духовності, традицій32, підкреслення винят
ково важливої ролі жінки-берегині в історії українського (на відміну, зокрема,
від російського) суспільства33. З другого ж боку (в колах радикальніших фе
29 Див., наприклад, методичні розробки цієї теми: Дмитренко Г. Перші уроки з літе
ратури у 5 класі // Дивослово.— 2005.— № 9.— С. 32; Міфи стародавньої України : Цикл
уроків у 5 класі // Вивчаємо українську мову та літературу.— 2006.— № 25.— С. 22-30.
30 Пор.: Этимологический словарь славянских языков : Праслав. леке, фонд / Под ред.
О. Н. Трубачева.— М., 1974.— Вып. 1.— С. 193; Карпенко Ю. Берегиня // Культура слова.—
2001.— Вип. 57—58.— С. 110-111; Славянские древности : Этнолингвист. словарь / Под ред.
Н. И. Толстого.— М., 2004.— Т. 1.— С. 155-156; Зубов М. І. Лінгвотекстологія середньо
вічних слов’янських повчань проти язичництва.— Одеса, 2004.— С. 162-165; Довідник з
культури мови / За ред. С. Я. Єрмоленко.—- К , 2005.— С. 210-211.
31 Див., наприклад, огляд: Багмут А. Й. Історико-лінгвістичні погляди Йозефа Добров-
ського в традиціях сучасної лінгвістики // Мовознавство.— 2003.— № 2-3.— С. 68-71.
32 Гендерні питання в засобах масової інформації : Матеріали на допомогу працівникам
ЗМІ та організаторам курсів з тендерної проблематики / Упоряд. І. Ігнатова, О. Куц.— Κ.,
1997,— С. 39.
33 КлідГ. Сексуальне переслідування: реальність чи вигадка // Сучасність.— 1995.—
№6,— С. 80.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1 21
О. О. Тараненко.
міністок), це пряме звинувачення на адресу національно орієнтованої інтеліген
ції щодо свідомого чи підсвідомого плекання попередніх традицій патріар
хальності, андроцентризму в характері її ментальності, пор.: «...так зване
національне відродження є передовсім відродженням патріархальної чоловічої
культури. Чи це козацтво з його чоловічим братством, чи культ Берегині — бо
гині домашнього вогнища — усе це розвивається псевдовченими та псевдопи-
сьменниками народницької орієнтації»34; «Головна смислова домінанта Бере
гині — абсолютизація жіночих репродуктивних функцій» з характерним
прикріпленням жінки виключно до приватної сфери (сім’ї, дому) і завданням,
таким чином, шкоди жіночій свідомості35.
Підсумовуючи все викладене вище і приєднуючись до скептичного виснов
ку відомого лінгвіста: «Хоч мовознавці й пояснюють, що означає назва береги
ня, проте в масовій свідомості змінити утворений стереотип навряд чи змо
жуть» Зб, можна тільки додати, що й протестна позиція представниць ради-
кальнішого крила українського фемінізму вже, очевидно, не зможе переконати
значну частину українського жіноцтва відмовитися від права іменуватися цим
словом.
О. О. TARANENKO
CONSIDERING SOME ISSUES OF MODERN UKRAINIAN ONOMASTICS
This paper examines several new phenomena in Ukrainian onomastics, among them
renamings in toponymy and tendencies towards revising referencial frameworks in
denominating Ukrainian realities, as well as the revival of ethnographic lexis.
Keywords: modem Ukrainian onomastics, renaming, Berehynia.
34 Павличко С. Фемінізм.— Κ., 2002.— С. 61.
35 Кісь О. Моделі конструювання тендерної ідентичності жінки в сучасній Україні // ї
(незалежний культурологічний часопис).— 2003.— № 27.— С. 38; див. також: BilaniukL.
Gender, Language Attitudes, and Language Status in Ukraine // Language in Society.— 2003.—
Vol. 32. N1,— P. 54.
36 КарпенкоЮ. Зазнач, праця.— С. 111. Утім, частина мовознавців уже також поділяє
думку тих, хто справді вбачає в цих мовних фактах відродження забутої спадщини наших
пращурів, наприклад: «Берегиня / берегиня — давньоруська язичницька богиня; добрий дух у
давніх східнослов’янських віруваннях», «Світповид — праслов’янський Бог світла і святості»
(Стишов О. А. Українська лексика кінця XX століття.— Κ., 2003.— С. 101), Берегиня —
«у дохристиянських віруваннях — Велика Богиня, головна богиня життя, добра й захисту
людини» {Жайворонок В. Знаки української культури : Словник-довідник.— Κ., 2006.—
С. 33). Пор. цілком коректну з наукового погляду лексикографічну фіксацію цієї нової мовної
даності: берегиня 1 «та або те, що оберігає родину, її домівку, майно тощо», берегиня 2
«русалка» (Головащук С. І. Словник-довідник з українського літературного слововживан
ня,— К , 2004,— С. 37).
22 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 1
|