Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І

Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І

У червні цього року виповнюється 60 років докторові філологічних наук, професору, завідувачеві кафедри загального та українського мовознавства Київського національного лінгвістичного університету, заступникові головного редактора журналу «Мовознавство» Олександру Онисимовичу Тараненкові. О. О. Та...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2009
1. Verfasser: Тараненко, О.О.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України 2009
Schriftenreihe:Мовознавство
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183187
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2009. — № 2. — С. 3-33. — Бібліогр.: 57 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-183187
record_format dspace
spelling irk-123456789-1831872022-02-06T01:25:52Z Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І Тараненко, О.О. У червні цього року виповнюється 60 років докторові філологічних наук, професору, завідувачеві кафедри загального та українського мовознавства Київського національного лінгвістичного університету, заступникові головного редактора журналу «Мовознавство» Олександру Онисимовичу Тараненкові. О. О. Тараненко відомий своїми працями з різних питань мовознавчої україністики — лексикології та лексикографії, сучасної мовної ситуації в Україні та сучасного стану і тенденцій розвитку української літературної мови, правопису, у галузях загального, слов’янського і зіставного мовознавства, насамперед мовної семантики. У доробку Олександра Онисимовича є також словники української мови, довідники. Він співголова редакційної колегії енциклопедії «Українська мова» (2000,2004,2007pp.). Щиро вітаємо О. О. Тараненка з ювілеєм і пропонуємо читачам його нову розвідку. У статті розглядаються тенденції до протиставлення української і російської мов у сучасній Україні на шкалі культурних, морально-духовних та інтелектуальних цінностей суспільства (з полемікою між виразниками інтересів проукраїнської і проросійської сторін і політизацією стереотипів та оцінок обох мов). Discussed are the tendencies to confrontation of Ukrainian and Russian in contemporary Ukraine in a wide range of cultural, moral/spiritual, and intellectual values of the society, polemics between the representatives of pro-Ukrainian and pro-Russian parties, politicization of stereotypes and evaluations of both languages. 2009 Article Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2009. — № 2. — С. 3-33. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183187 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description У червні цього року виповнюється 60 років докторові філологічних наук, професору, завідувачеві кафедри загального та українського мовознавства Київського національного лінгвістичного університету, заступникові головного редактора журналу «Мовознавство» Олександру Онисимовичу Тараненкові. О. О. Тараненко відомий своїми працями з різних питань мовознавчої україністики — лексикології та лексикографії, сучасної мовної ситуації в Україні та сучасного стану і тенденцій розвитку української літературної мови, правопису, у галузях загального, слов’янського і зіставного мовознавства, насамперед мовної семантики. У доробку Олександра Онисимовича є також словники української мови, довідники. Він співголова редакційної колегії енциклопедії «Українська мова» (2000,2004,2007pp.). Щиро вітаємо О. О. Тараненка з ювілеєм і пропонуємо читачам його нову розвідку. У статті розглядаються тенденції до протиставлення української і російської мов у сучасній Україні на шкалі культурних, морально-духовних та інтелектуальних цінностей суспільства (з полемікою між виразниками інтересів проукраїнської і проросійської сторін і політизацією стереотипів та оцінок обох мов).
format Article
author Тараненко, О.О.
spellingShingle Тараненко, О.О.
Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І
Мовознавство
author_facet Тараненко, О.О.
author_sort Тараненко, О.О.
title Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І
title_short Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І
title_full Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І
title_fullStr Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І
title_full_unstemmed Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І
title_sort український і російський мовно-культурні вектори в сучасній україні: реальність, політизація, міфи. і
publisher Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
publishDate 2009
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183187
citation_txt Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. І / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2009. — № 2. — С. 3-33. — Бібліогр.: 57 назв. — укр.
series Мовознавство
work_keys_str_mv AT taranenkooo ukraínsʹkijírosíjsʹkijmovnokulʹturnívektorivsučasníjukraínírealʹnístʹpolítizacíâmífií
first_indexed 2025-07-16T02:57:13Z
last_indexed 2025-07-16T02:57:13Z
_version_ 1837770660583047168
fulltext О. О. ТАРАНЕНКО УКРАЇНСЬКИЙ І РОСІЙСЬКИЙ МОВНО-КУЛЬТУРНІ ВЕКТОРИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: РЕАЛЬНІСТЬ, ПОЛІТИЗАЦІЯ, МІФИ. І _____________ У червні цього року виповнюється 60років докторові філологічних наук, професору, заві­ дувачеві кафедри загального та українського мовознавства Київського національного лінгвіс­ тичного університету, заступникові головного редактора журналу «Мовознавство» Олек­ сандру Онисимовичу Тараненкові. О. О. Тараненко відомий своїми працями з різних питань мовознавчої україністики — лексикології та лексикографії, сучасної мовної ситуації в Укра­ їні та сучасного стану і тенденцій розвитку української літературної мови, правопису, у га­ лузях загального, слов’янського і зіставного мовознавства, насамперед мовної семантики. У доробку Олександра Онисимовича є також словники української мови, довідники. Він співго- лова редакційної колегії енциклопедії «Українська мова» (2000,2004,2007pp.). Щиро вітаємо О. О. Тараненка з ювілеєм і пропонуємо читачам його нову розвідку. У статті розглядаються тенденції до протиставлення української і російської мов у сучас­ ній Україні на шкалі культурних, морально-духовних та інтелектуальних цінностей сус­ пільства (з полемікою між виразниками інтересів проукраїнської і проросійської сторін і по- літизацією стереотипів та оцінок обох мов). Кл ю ч о в і слова: сучасна українська мова, російська мова в Україні, стереотипи української мови, оцінки української і російської мов. 0. Належність різних верств населення до різних мовно-культурних соціумів у неодномовній країні, якою є сучасна Україна, тим більше не поділеній мов­ ним кордоном, породжує тенденції до протиставлення двох основних її мов — української і російської — на шкалі культурних, морально-духовних та інтелектуальних цінностей суспільства — тенденції, які увиразнилися в період незалежності України у зв’язку з неоднаково оцінюваним у різних його верствах розширенням культурно-іформаційного простору української мови як державної (впроваджуванням україномовної термінології і технічної документації, розширенням функціонування української мови в середній і вищій школі, у діяльності телеканалів, випуском у телеефір великої кількості зарубіжних фільмів у перекладі на українську мову, випуском значної кількості перекладної літератури українською мовою і т. ін.) з відповідним обмеженням позицій російської мови. Полеміка між виразниками інтересів обох сторін уже фактично стала звичним явищем на сторінках деяких ЗМІ, в Інтернеті, у виступах публіцистів, культурологів, політологів і політиків, мовознавців, у листах читачів. 1. Найзагальніша лінія такого протиставлення стосується української і ро­ сійської мов у цілому — з розмежуванням їх, по-перше, на суто прагматичній © О. О. ТАРАНЕНКО, 2009 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 З О. О. Тараненко. шкалі більшої / меншої потрібності (це тема окремого обговорення), по-друге, за наявністю закладених у них, на думку представників відповідних суспільних кіл, інтелектуально-культурних, морально-духовних та естетичних потенціалів (тема пропонованої статті). У системах аргументації опонентів з обох сторін не­ рідко абсолютизуються певні національні стереотипи, культурно-мовні явища, такі значною мірою відносні й навіть історично змінні поняття, що сприйма­ ються або тенденційно видаються як абсолютні і позачасові, як значення на­ ціональної мови як, по-перше, основної ознаки нації, по-друге, основної й без­ посередньої форми вияву національної ментальності. Для підтвердження своїх оцінок як української, так і російської мов опоненти намагаються оперувати зручними для них явищами в обох цих мовах. 1.1. Ставлення росіян і ширше — представників російської культурно-мов­ ної спільноти до української мови в загальнооцінному аспекті може диферен­ ціюватися залежно від політико-ідеологічних поглядів і від мети аксіологічного визначення української мови. Виразники позицій (про)російської сторони звер­ таються насамперед до тих явищ в українській мові, які, на їхню думку, мають свідчити про її нижчий інтелектуальний і культурний рівень порівняно з росій­ ською мовою, наслідком чого стало увиразнення публічного трактування ук­ раїнської мови як «провінційної», «простонародної», «селянської», або, кажучи по-старому, «мужицької». Так, ставлячи питання «Чому “російськомовні” не хо­ чуть стати “україномовними”? Чи тільки вперті лінощі й горезвісний “шовінізм” тому причиною?» і проводячи розмежування між «націоналізмом як прогресив­ ною силою», або «націоналізмом “високої культури”, в якому можуть розчиня­ тися тисячі малих культур, і “націоналізмом малих націй”, або сільським на­ ціоналізмом» (з його ідеалом «одна нація — одна держава», з його рушійними силами у сфері емоцій, а не розуму, з його «відданістю своїй малій батьківщині, підкреслено перебільшеною любов’ю до національної мови і звичаїв») та наво­ дячи як зразок для України мовну політику Індії, яка після здобуття незалежності зберегла англійську мову як державну, автори однієї резонансної свого часу га­ зетної публікації (серед них — тодішній народний депутат України з Харкова) пояснюють це так: «Російська мова сформована багатоукладним суспільством, яке мало складну станову структуру. Кожна суспільна верства зробила свій спе­ цифічний внесок до її зображальних засобів. А українське суспільство (пиймо реланіум — бром нині не в моді) залишилося практично однокласовим, одноук- ладним, одностановим. І українська мова своїм синонімічним складом чітко від- стежує цю обставину. Звичайно, лихо не без добра. Українці не мали вищого то­ вариства, та вони не відали й суспільного дна, котре так знайоме росіянам... Тому в українській мові немає тієї брудної матірної лайки, котра в російській становить потужний шар розмовної лексики. Та немає в ній не тільки матюків. Лексики вищих верств у ній також немає. Українською мовою неможливо напи­ сати “Войну и мир”, бо за мовною характеристикою не може бути україномов­ них П’єра Безухова (тобто аристократа.— О. Т.) і Платона Каратаєва (людини з народу.— О. Т.). Можуть бути лише двоє Каратаєвих» (Алексеев В., Тирнов В. Викорінення рояля // ГУ, 8.02.1996; під «роялем» тут розуміється вища росій­ ська культура, тоді як нижча українська — під «акордеоном») \ Давши назву 1 Критики з проукраїнського боку не без підстав резюмували пафос цієї статті як заклик до україномовної частини населення України: «...тож сидіть собі і не рипайтесь зі своєю репаною мужицькою мовою» (JI. Шепотько, Г. Принц, О. Максим’юк, економісти, співро­ бітники НАН України.— ГУ, 29.02.1996). 4 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 своїй статті «Дві культури в Україні» 2, автор іншої газетної публікації ствер­ джує не тільки історичну зумовленість і неминучість співіснування в межах «ду­ ховного простору України» «сплаву цих двох культур і двох мов— української і російської», але й співіснування їх саме як відповідно значно менш і значно більш розвинених в інтелектуальному та духовному аспектах явищ (Удовик С. Дві культури в Україні // День, 18.03.2000). Відомий стереотип української нації як соціально не структурованої, що складалася з «простого» народу, насамперед селянства, стереотип, який мав і все ще має численних прихи­ льників у колах обох сторін (у проукраїнських колах у такій соціальній структурі української нації вбачають, як відомо, на загальному несприятливому для неї тлі й позитивний бік — наявність особливого демократизму української нації та її культури), у такій тенденційно зо­ рієнтованій полеміці є значною мірою абсолютизованим 3. По-перше, українська нація фор­ мувалася також з участю інших верств суспільства, які в суто кількісному вимірі, звичайно, розчинилися б у селянській масі, але як провідники ідеї українства у відцентровому протис­ тоянні асиміляторським притяганням з боку польської, російської та деяких інших сторін во­ ни будили цю ідею, а з ходом історії ставали вже зразком для наслідування в цьому для нас­ тупних хвиль українського національного руху. Це організоване міщанство, ремісництво, купецтво XV-XVII ст., православне і греко-католицьке духівництво, українська шляхта й особливо військовий стан козацтва — українського «лицарства», героїзованого й ідеалізова­ ного в наступних поколіннях, сільська інтелігенція та ін.: так, без наявності української шлях­ ти й козацтва не було б епопеї національно-визвольної боротьби на чолі з Богданом Хмель­ ницьким, не продовжувалися б традиції української ідеї вже в підросійській Україні — у літописах XVin ст., у колах українського дворянства XIX ст., а без усього цього не сформу­ валася б титанічна постать Шевченка, і так аж до нашого часу. По-друге, мова як одна з визна­ чальних ознак нації має, як відомо, основоположне значення в період її становлення, тоді як за наявності сформованої нації окремі її представники й навіть її певні верстви можуть з різних причин уже практично й не користуватися своєю національною мовою, усвідомлюючи, од­ нак, свою історичну, духовну і значною мірою культурну спорідненість зі своєю нацією і в певні переломні періоди (для всієї нації чи тільки для себе) знову повертаючись до її мови. Інакше не можна було б пояснити ні, наприклад, участі вже зрусифікованих у культурно-мов­ ному плані представників української дворянської й недворянської інтелігенції XIX— почат­ ку XX ст. у теоретичній і практичній розбудові української національної ідеї, участі не тільки солдатських мас, походженням переважно із селян, а й досить значної кількості офіцерського складу колишньої російської армії в громадянській війні на українському боці, переходу зру­ сифікованих представників інтелігенції, робітництва, службовців на українську мову спілку­ вання, роботи, творчості в період українізації 20-х pp. і т. д., ні, здавалося б, логічно невмоти- вованого бажання значної частини російськомовного населення України під час переписів зазначати своєю рідною мовою саме українську. Тому твердження на зразок «українці не ма­ ли вищого товариства, та вони не відали й суспільного дна» точніше було б сформулювати не в етнічній, а в мовній площині: «українською мовою не користувалися представники вищого товариства України». Одна з історично відносних характеристик української мови (як, зрештою, й мови будь- якого бездержавного в минулому народу), а саме обмеженість її функціонування серед вищих прошарків суспільства та міського побуту і внаслідок цього наявність певних лакун у струк­ турі її номінативно-стилістичних засобів, подається як абсолютна позачасова, чим фактично стверджується її історична приреченість. Однак якщо вже говорити про рівень розвитку й оп- рацьованості української літературної мови, то станом на сьогодні вона, безперечно, є значно придатнішою для обслуговування всіх потреб різних верств суспільства, ніж, скажімо, росій­ __________ Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... 2 Ця назва виразно перегукується з теорією «боротьби двох культур» — міської, пе­ редової російської і сільської, відсталої української, яку обстоював у середині 1920-х pp. під час українізації Д. Лебедь, другий секретар ЦК КП(б)У, зі своїми однодумцями. 3 Пор. критику цього, як і деяких інших стереотипів поширеного сприйняття соціаль- но-культурної суті українства, зокрема: Дзюба І. Стереотипи сприйняття української куль­ тури // Урок української.— 2003.— № 7.— С. 53-56. ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 5 О. О. Тараненко. ська мова часів, коли відбувалися події роману «Війна і мир», у зіставленні з французькою та німецькою (до яких, особливо до першої з них, постійно, як відомо, зверталися представники вищих верств російського суспільства, не вважаючи російську мову цілком адекватною для своїх потреб). Проте остаточне її «припасування» до виражально-комунікативних потреб сус­ пільства може відбутися, зрозуміло, тільки тоді, коли саме суспільство відчує потребу в пос­ тійному користуванні нею у всіх життєвих ситуаціях. Якщо російська мова як така (насамперед, звичайно, в самій Росії) широко подається як «великий и могучий русский язык» з «великой русской литерату­ рой» (це дуже популярні стереотипи, причому не тільки серед інтелігенції, а й у найширших масах), то щодо російської мови в Україні (як і в інших колишніх «національних» республіках СРСР, де вона мала й продовжує мати міцні пози­ ції) уявлення про її соціальну і культурну престижність у сприйнятті певної час­ тини населення може посилюватися тим, що вона була й лишається ознакою мовного портрета культурних, впливових, заможних верств населення, пред­ ставників суспільних еліт (кажучи по старому, «панської») і функціонує в міс­ тах, переважно в літературній формі, без діалектного і майже без просторічного оточення. «Як сказав один депутат, захищаючи “двуязычие”, що хоч “украин­ ский язык певучий, зато русский— могучий”» (Погрібний А. Мовне одужання // СП, 2001, ч. 17). На противагу цьому, щодо загального звукового образу української мови існує, як відомо, думка, що це мова з приємним («м’яким», «співучим») звучан­ ням 4 (це, очевидно, сприйняття української мови з боку переважно тих росіян, що живуть не в Україні). Однак така загалом позитивна оцінка мови є явно не­ достатньою, коли тільки й обмежуватися нею, і може містити в собі й певні озна­ ки зверхньо-поблажливого ставлення до української мови як мови хоча й при­ ємної, але все-таки недостатньо «серйозної» для того, щоб вважатися повноправним сучасним засобом комунікації5. Звідси, наприклад, один крок до такого бачення її комунікативного потенціалу: «Если продолжить известную мысль Ломоносова, рассудившего, на каком языке о чем говорить “пристойно”, можно, наверное, сказать, что на украинском более всего “пристойно” петь за­ душевные (и чаще грустные) песни про любовь и отпускать соленые шутки. Правда, современный украинизатор с этим ни в коем случае не согласится и ска­ жет, что украинский стал таким же универсальным языком, как и русский» (Каг- раманов Ю. Война языков на Украине // Новый мир.— 2006.— № 8.— С. 112). Так, очевидно, в загальному плані враження про «м’якість» української мови стало посилюватися передражнювання вимови твердого [л] як середнього (т. зв. полтавського [л], наявного, втім, і в інших регіонах України, переважно в мов­ ленні «простих» жінок старшого покоління). Наприклад, епізод на відкритті па­ м’ятника Остапові Бендеру в Жмеринці, де виступають місцеві жителі (пере­ важно по-українському) й гості з Києва: «— Как тебя зовут (В. Бистряков, 4 Саме такі оцінки української мови з боку росіян звичайно подавалися в радянський час, наприклад: «У ліфті московського готелю ми з товаришем розмовляємо про свої справи. Крім нас двох, присутня ще ліфтерша. Молодиця якось мило усміхалась, а коли нам треба було виходити, зауважила: “Вы украинцы? Как мягко вы разговариваете, я бы так не смогла”. Почути таку оцінку української мови з уст народу дуже приємно» {Панч П. Мова рідна, слово рідне... // Рідне слово.— 1972.— Вип. 6.— С. 3). 5 Пор., наприклад, сприйняття значною частиною поляків сусідньої чеської мови як «дитячої і смішної» (Tkaczewski D. Polsko-czeskie związki językowe inaczej Stereotypy myślowe dotyczące języka niezręczności i błędy, zdradliwe słowa // Prace językoznawcze.— Katowice, 1995.— T. 23.— S. 94—106), хоча між польською і чеською мовами не було відносин соціально вищого і нижчого партнерів у межах диглосної мовної ситуації в одній державі. 6 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 відомий композитор з Києва, до одного з місцевих учасників)? — Володя (з твердим [л].— О. Т.). — Вольодя1\» (окремий сюжет у гумористичній передачі “Золотой гусь” на т/к “Інтер”, 18.10.2001); сценка у виконанні популярних ро­ сійських гумористів Ю. Гальцева («зять») і Г. Вєтрова (артист, родом з України, зображає «тешу з України» — з елементами суржику й «полтавським [л]»): Володя, Полтава (Первый канал — Всемирная сеть, січень 2006); інформацію про те, що популярна російська рок-група виконала пісню українською мовою: «Но главный сюрприз был впереди, когда песню “Девочка” Лагутенко спел на украинском..: “fi хлопчик хутко зник...» — газета чомусь подає під таким заго­ ловком: « .. .їїхльопчик хутко зник!” — “Мумий Тролль” запел по-украински!..» (Факты и комментарии, 20.10.2000); «.. .феномен вспышки нацгордости у гали­ чан, многие из которых все еще настаивают на том, что “за Полыцчею кращче бульої”, достоин пристального анализа» (Г. Селижаров.— Дон. кряж, 23.05.2002). 3 такого передражнювання особливостей вимови [л], очевидно, походить і молодіжний сленгізм булъо-мулъо — зневажл. про недоумкувату людину, пере­ важно з села (Став., 59). Досить характерним, як відомо, для росіян — як представників великої й па­ нівної в державі нації, сама належність до якої ніби не передбачає зацікавлення іншими мовами,— є ставлення до української мови як до «неправильної», «зіп­ сованої» російської мови й узагалі «не такої». Пор. факт несприйняття, причому журналістом, літератором, просто дещо іншого написання в українській графіці відомого російського прізвища: «Как воспринял бы (С. П. Корольов.— О. Т.) развал СССР? Ведь для него это были не просто союзные республики. Украи­ на — это Житомир, где он родился и где после смерти ему поставят не похожий на него памятник с режущей глаз (! — О. Т.) фамилией: “Корольов”» (Я. Голова­ нов.— Комсомольская правда, 11.01.1997). Українська преса нагадує факти ставлення до України відомої російської поетеси, родом звідси: «Украину по­ этесса не любила: раздражалась, когда, обманутые местом рождения и девичьей фамилией (Горенко.— О. Т.) ее считали украинкой; не выносила украинского языка (“мамо”, “ходимо”, — она поморщилась”, — вспоминала Лидия Чуков­ ская» (Н. Белоцерковец. Моя соседка Ахматова // Стол, нов., 22.06.1999). Від подібного ставлення до мови, очевидно, неминучим є виведення певних паралелей уже в напрямі ментального та психічного складу її носіїв, що постає особливо виразно в численних російських анекдотах про українців («хохлов») у серії «національних» російських анекдотів 6: «Новогодний карнавал. Ведущий: “Первое место заняла маска “лоха” — 3-й ряд, 8-е место”. Из зала: “Ой, а я жнэ грав\”» (журн. «TV-парк».— К., 1999.— № 20); «Представителям разных наро­ дов задают вопросы: “Какой народ самый глупый?” Единодушный ответ: “Чук­ чи!” — “А какой народ самый ленивый? ” — “Русские!” — “А какой народ са­ мый жадный?” — “Евреи!” — “ А какой народ соединяет в себе все эти три качества?” Молчание, а затем голос из зала: “Затэ мы спиваемо гарної”». До­ слідники сучасного російського анекдоту, констатуючи: «Як це не парадокса­ льно, найзліші російські анекдоти — це анекдоти про українців, хоч українці найближчі росіянам за культурою, історією та мовою», пояснюють негативний 6 «Присоединяясь к воспетым в анекдотах народам — пьяницам-русским, пылким гру­ зинам, богатым армянам, недалеким хохлам, хитрющим евреям, чукчи внесли уникальный вклад в советский бытовой юмор» (Рос. документально-публіцистичний телесеріал «На­ медни — Наша эра: 1991-2003» / Автор и ведущий JI. Парфенов.— «Год 1972»). Сюди слід додати, звичайно, ще й флегматичних естонців і тупих молдаван. ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 7 О. О. Тараненко. образ українця в цих анекдотах («Українці і дурні, і жадібні, і неохайні, їдять постійно сало...»), зокрема, критичним сприйняттям росіян української мови як такої: «Очевидно, саме ця близькість мов і є однією з причин цього: здається, що українці знущаються, навмисно говорять якоюсь “зіпсованою” російською мо­ вою (мабуть, цим же іспанців дратують португальці...)», «Українська мова в анекдотах сприймається як навмисне спотворення російської мови, і бажання користуватися нею викликається насамперед зловмисністю українців (як в анек­ доті: “— Москали е? — Немае. — Тогда будем говорить по-русски”). Таким чи­ ном, сам факт використання української мови додає ще один елемент до набору негативних характеристик українця» 1. Таке пояснення загалом правильне, але неповне. Білоруська мова також, безперечно, сприймається росіянами як «неправильна російська» (хоча при цьому слід, звичайно, зробити поправку на традиційно меншу увагу росіян до білорусів). Але як би, наприклад, не передраж­ нювали московські гумористи особливості російського мовлення президента Білорусі О. Лука­ шенка з його білоруським субстратом, насамперед твердістю [ч] і непом’якшенням [р] («Я пе- ретрахивал белорусский парламент и буду перетрахивать ! »), сміх аудиторії при цьому загалом благодушний, вибачливий (мов, що тут поробиш). Другим і, очевидно, сильнішим чин­ ником подібного негативного сприйняття української мови (разом з її носіями) є те, що вона ніби претендує на більше, ніж насправді заслуговує, прагне «на рівних» конкурувати з росій­ ською мовою й навіть потіснити її, і в цьому, природно, вбачається недобрий умисел щодо ро­ сійської мови та, відповідно, росіян (пор. у наведених вище цитатах з праці дослідників росій­ ського анекдоту такі моменти, як «навмисне спотворення російської мови», «зловмисність українців», «українці знущаються», на яких вони, однак, спеціально не спиняються). У радянський час неприязне ставлення до української мови виявлялося, зок­ рема, в цитуванні і навіть творенні окремих словечок з лексикону службов- ців-українців (згідно з досить усталеним їх етнічним стереотипом, не завжди достатньо розумних, кмітливих і навіть тупуватих, але завжди ревних слу­ жак) — керівників-бюрократів («указивка», «Не треба» 8), військовослужбовців військ НКВС, а потім внутрішніх військ, які охороняли місця ув’язнення (з по­ пулярної табірної пісні: «Вохра нас окружила, / “Руки вгоруГ — кричат»), армійських старшин, згодом прапорщиків (пор. у популярних російських теле­ серіалах на армійську тематику вже 90-х pp. — наприклад «Солдаты», «Осто­ рожно, Задов!» — наявність персонажів «прапорщик Шматко», «прапорщик Приходько»), Якщо говорити про найвищий рівень державної влади, «хохлами» 7 Шмелева Е. Я., Шмелев А. Д. «Неисконная русская речь» в восприятии русских // Ло­ гический анализ языка : Образ человека в культуре и языке.— М., 1999.— С. 164—168. Слід зауважити при цьому, що немає підстав трактувати як українське віддзеркалення таких «національних» російських анекдотів серію «галицьких» анекдотів, що стали поширюватися на межі 80-90-х pp., тобто в період, коли будова СРСР уже відчутно захиталася, наприклад: «— Вуйку, ви знаєте, як москалі кажуть на наше пиво? — Як? — Пі-іва... — Повбивав би!..» (див., наприклад: Руда О. Комунікативна невдача в контексті українсько-російської дво­ мовності (жанр анекдоту) // Українсько-російська двомовність: Лінгвосоціокультурні ас­ пекти.— Κ., 2007.— С. 192). Тут вістря глузування спрямоване також на українську сторону: не на «москалів» з їхньою вимовою, а на «вуйків» з їхньою прямо-таки зоологічною не­ навистю до «москалів», і є значно більше підстав виводити походження цих анекдотів з відповідних кіл не проукраїнської, а проросійської орієнтації. 8 « “— ...Говорит — нам этого не надо”. Воронский, как и все другие, отказывался печатать (твори О. Мандельштама.— О. Т.) — ведь надстройка должна укреплять базис, а стихи О. М. для этого не годились. Формула “нам этого не надо” еще смешнее прозвучала по-украински. В 23-м году О. М. пришел в Киеве в отдел искусств за разрешением на свой вечер. Чиновник в вышитой украинской рубахе отказал. Почему? “Не треба”,— равнодушно ответил он. Это изречение стало у нас поговоркой» (Надежда Мандельштам. Воспоминания; розділ так і називається: «Не треба»). 8 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 вважалися М. Хрущов, Л. Брежнєв з їхнім «геканням», хоча наявність фрика­ тивного [г] є характерною ознакою всього південного наріччя російської мови. Але неприязнь (причому вже не глуха, а відверта) до української мови різко зростала, як тільки сфери функціонування «чужої» української і рідної росій­ ської мов починали існувати не паралельно, а вже перетинаючись. Так, серед ро­ сіян Криму після 1954 р. нерідко можна було почути нарікання з приводу того, що «Крым хохлам отдали», але це обмежувалося побутовим рівнем і в своїй масі не мало, безперечно, того заряду негативних емоцій, що його демонструє сучас­ на мовна ситуація на півострові. Наприклад, у листі читача із Севастополя — про мітинг, організований комуністами та організаціями проросійської орієнта­ ції: «Особливо відзначилася секретар парторганізації Севморзаводу, яка прочи­ тала цілу доповідь про мову. На її думку, російська мова відіграє визначну роль на всій території Союзу (в її свідомості цей “Союз” ще існує не як колишній, а цілком реальний). А тут, мовляв, хочуть переконати, що Україна повинна гово­ рити українською мовою. Для доповідачки це просто неприйнятно. Ця комуно- росіянка почала демонструвати свої знання української мови: “Вот украинское слово ухамі. Это же режет слух. А сивий? Это же бред сивой кобылы. Сивый ме­ рин. Для русского человека это слишком низко звучит”» (СП, 31.03.2005). Найвиразніше це виявляється в анекдотах на теми «справжньої» української мови, відомих ще від часів громадянської війни та українізації 20-х pp., які, зок­ рема, утрирували й пародіювали, з одного боку, особливості тодішньої практи­ ки розбудови української мови на власних засадах (із заміною іншомовних слів на питомі, з посиленою увагою до слів народної мови), з другого,— традиції українського бурлеску 1-ої пол. XIX ст. 9 і які проіснували до нашого часу й, більше того, знову активізувалися. Так, рядки «Чи гепнусь я, дрючком пропер- тий, / Чи мимо прошпандюрить він» як нібито український переклад арії Лен­ ського з опери «Євгеній Онєгін» «Паду ли я, стрелой пронзенный, / Иль мимо пролетит она» можна почути і в гумористичній передачі на каналах українсько­ го телебачення («1+1», «Золотий гусак», 27.06 і 2.07.2000), і — вже з цілком сер­ йозним виразом обличчя ведучого — в основній інформаційній програмі про­ відного телеканалу Російської Федерації (Первый канал — Всемирная сеть «Время» — після слів про те, що в Україні «Пушкина теперь изучают в школе в обязательном переводе на украинский») (пор. ці рядки у відомому перекладі М. Рильського: «Впаду я, вражений стрілою, / Чи мимо пролетить вона»). Мате­ ріали з подібними «лінгвістичними коментарями» на теми української мови вміщують тепер і такі солідні російські видання, як журнал «Новый мир» и «Ли­ тературная газета», які в останні десятиліття існування радянської влади були однією з небагатьох «віддушин» для ліберальної інтелігенції, не тільки росій­ ської. Наприклад: «Насмешила (під час першого приїзду героя до Києва.— О. Т.) меня... вывеска “Речи напрокат”,— я решил, что это для ораторов, а оказалось, речи были просто вещи. Я еще не понимал всей глубины этого сближения (слова— главные вещи), тем более что украинский язык самим провидением был пред­ назначен для потехи; даже у нас в леспромхозе было известно, что “самопер по­ 9 Пор. у спогадах російського письменника про побут московської комунальної квартири сталінських часів: «Кухню бесили ночные телефонные разговоры хохлов — не потому, что ночные, а — по-украински. Кухня настаивала, что такого языка не существует. Алексей Семенович принимал вызов и высокомерно предлагал произнести по-украински “пятница”: пьятныця. Не получалось ни у кого. Тогда заходили с другой стороны, за глаза: — Табуретка по-ихнему — пидсрачник. .. .А горшок — урыльник, — у рыла на ночь ставят — хи-хи-хи, хи-хи-хи...» (Сергеев А. Альбом для марок // Дружба народов.— 1995.— № 7.— С. 37). ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 9 О. О. Тараненко. пер до мордописца” означает “автомобиль поехал к фотографу”. Потому-то я и не удивился, когда Украина от нас шарахнулась: невозможно ужиться с тем, для кого твои мнимости смехотворны» {Мелихов А. Роман «В долине блаженных» // Новый мир.— 2005.— № 7.— С. 18-19). Багато хто, очевидно, щиро вірить у та­ ку особливість української мови: « — А что, правда, что на украинском языке “Пролетарии всех стран, соединяйтесь!” звучит как “Голодранці всіх країн — докупи!”? Я відповів... На його обличчі — щире здивування» (О. Орач.— ВК, 24.07.1996; це було запитання редактора однієї районної газети на Далекому Сході, з походження українця, але вже зросійщеного, «доволі грамотної й де­ лікатної людини»), У ЗМІ української орієнтації, особливо в листах читачів, згадуючи недавнє радянське минуле, наводять визначення «человеческий (язык)»', таку характе­ ристику дістала російська мова в певних колах проросійської орієнтації в її про­ тиставленні тим мовам СРСР, які сприймалися як зіпсована російська і взагалі як «несправжні» (першими серед них були, безперечно, українська та білору­ ська мови): «За умов сучасної мовної ситуації в республіці концепція “офіційної мови” литиме воду на млин тих “інтернаціоналістів”, які учора ще кидали нам і нашим дітям: “Говорите со мной на человеческомязыке\”.. .» (Вол. Дрозд, пись­ менник.— ЛУ, 3.04.1990); «...наприкінці 80-х незнайомий, інтелігентного ви­ гляду літній чоловік, почувши наш із колегою, науковим працівником Держав­ ного музею Т. Г. Шевченка, діалог, зневажливо кинув: “Что, до сих пор по-человечески не научились разговаривать?.. ”» (Т. Никитюк. — УУ, 2004, № 1, с. 9). Якщо функціонування цієї самооцінки російської мови й зазнало певного обмеження станом на сьогодні, то тільки в такому вживанні її прямо в обличчя співрозмовникові. У колах, особливо неприхильних до української мови, акти­ візувалося вживання таких старих зневажливих характеристик української мо­ ви, як «собачья мова (собачий язык)», «телячья мова», відомих (особливо перша з них) ще з часів громадянської війни. Ось, наприклад, зразок вираження подіб­ ного ставлення до української мови навіть з боку представника сучасної росій­ ськомовної інтелігенції України: «Языковые различия (між українською і росій­ ською мовами.— О. Т.), конечно, есть, их не может не быть, но они анекдотичны. ... Вспоминается анекдот советских времен, грубоватый, но, тем не менее, популярный в лингвистических дискуссиях (?!— О. Т.): Приходит к товарищу Сталину делегация украинских деятелей культуры. — Товарищ Ста­ лин, мы хотим издать словарь украинского языка. — А что, есть такой язык? .. .Как же по-украински будет рука? — Рука.— А нога? — Нога. — А голова? — Г олова. — А как же жопа?— Дупа! — радостно оживились... — Дупа? Интерес­ но... Но стоит ли из-за одного слова целый словарь издавать?», і автор додає: «Казалось бы, какое дивное могло быть сочетание: один язык — “великий и мо­ гучий”, другой — “певучий”, “соловьиный”, “коровий”...» (Кораблев А. [док­ тор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури та художньої куль­ тури Донецького національного університету]. То, что у края (назва побудована на обіграванні внутрішньої форми слова Україна.— О. Т.) II Дружба народов.— 2008,— № 7.— С. 182). 1.2.1. Посилилася критика сучасної української літературної мови за по­ глиблення в ній тенденцій до відходу від народних джерел і східноукраїнської основи (з метою ще більшого віддалення від російської мови) — від «полтав­ ського діалекту», «мови Шевченка», з підкресленням при цьому чужорідності для неї багатьох її мовно-стилістичних явищ, походження яких виводиться з галицької і західнодіаспорної мовної практики. Наприклад: «...современный 10 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 украинский язык, в полном смысле слова, создал Шевченко на основе полтав­ ского диалекта... Поэтому и выглядят просто потрясающим невежеством поп­ ытки реформаторов от филологии избавить этот красивый и действительно пе­ вучий язык от “русизмов” и заставить большую часть украинцев говорить на западном диалекте, где... очень много польских слов» (И. Шевченко.— Дон. кряж, 9.12.2005); «Нельзя создать то, чего нет. Нельзя заставить носителей киев­ ско-полтавского диалекта говорить на неродном галицийском наречии» (Б. Евсеев.— ЛГ, 22.04.1998); з інформації про роботу однієї наукової конферен­ ції в Донецьку: «...интересного момента коснулся горловский политолог П. Корчагин. Он привел английскую поговорку: “Хочешь любить Англию и ан­ глийский язык — слушай Би-би-си”. А тот украинский язык, который мы слышим по нашему радио и телевидению,— продолжал Корчагин,— заставляет его ненавидеть. Он почти не похож на украинский язык, столь велико его засоре­ ние польскими, венгерскими, немецкими и прочими словами и оборотами. Осо­ бенно грешат этим жители западных областей Украины» (Васильев JI. Украин­ ское TV вызывает ненависть к украинскому языку // Весть, Донецк, 22.04.1994 — цит. за: ЛУ, 28.07.1994). Реанімовано навіть старі погляди росій­ ських великодержавних кіл (ще кінця XIX ст.) на сучасну українську літератур­ ну мову як результат «австрійської вигадки», «австрійської інтриги», спрямова­ ної на відрив «малоросів» від «великоросів», від спокуси поширення яких не втримався й знаменитий російський інтелектуал, у минулому борець проти ра­ дянського режиму: «...в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи...» 10. В українській пресі згадуються випадки й передруковуються матеріали 20-х і пізніших років радянського часу, з яких читачі дізнаються про факти критично­ го або й зовсім негативного ставлення до української літературної мови (в ціло­ му як явища або до окремих її аспектів в ті чи інші періоди в XX ст.) з боку дея­ ких авторитетних російських діячів культури, які досі були відомі широкому загалові своєю підтримкою української мови і взагалі високою її оцінкою і свід­ чення яких на користь української мови й тепер наводять у полеміці з новими (про)російськими шовіністами. Це викликає неоднозначну (як позитивну, так і негативну), суперечливу, але майже однаковою мірою емоційну оцінку цих осіб з боку людей, щиро відданих українській мові. Пор., наприклад, з одного боку: «Казати М. Бахареву (редакторові газ. “Крымская правда”, відомої своєю гост­ рою антиукраїнською спрямованістю.— О. І ) , що українська мова є і що вона не тільки дуже стародавня, а й одна з найбагатших і наймилозвучніших у світі,— справа безнадійна. Як і посилатися на свідчення Л. Толстого, Горького, Паус- товського, Леонова, Сергєєва-Ценського, які захоплювалися українською мо­ вою, її лексичним багатством і чудовими зображувальними можливостями» 11 (Клінченко В. Злобний вищир шовініста // Час, 4.12.1998), а з другого,— після оприлюднення в 90-і pp. думки М. Горького в листі 1926 р. своїм українським 10 Солженицын А. Как нам обустроить Россию : Посильные соображения.— Ленинград, 1990,— С. 11. 11 Наприклад, висловлювання М. Горького про українську мову (1916 р.): «Не можу не сказати про талановитий і могутній український народ. Цей народ надзвичайно лагідний, дуже здібний. Я люблю чарівні мелодії української народної пісні, хвилюючу красу укра­ їнської музики, прекрасну українську мову, чудову народну говірку» (цит. за: Сучасна українська літературна мова : Вступ. Фонетика.— Κ., 1969.— С. 20). ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 11 О. О. Тараненко. колегам про українську мову як «наречие»12 його характеристику вже як «укра­ їнофоба» («.. .потрібно замінити й саму назву бібліотеки. Чому вона повинна на­ зиватись саме іменем українофоба М. Горького, який навіть не визнавав факту існування нашої мови і не давав дозволу на переклад українською мовою своїх книжок?» — з листа читача: УС, 13.11.1997), критичні оцінки в пресі україн­ ської орієнтації такого місця з автобіографічної повісті К. Паустовського: «Пет­ люра привез с собой (під час приходу до Києва військ УНР.— О. І .) так на­ зываемый галицийский язык — довольно тяжеловесный и полный заимствований из соседних языков. И блестящий, действительно жемчужный, как зубы задорных молодиц, острый, поющий, народный язык Украины отсту­ пил перед новым пришельцем в далекие шевченковские хаты и в тихие деревен­ ские левады». Очевидно, подібний осуд позицій цих російських письменників у їхньому критичному ставленні до української літературної мови не був би таким емоцій­ ним, а розчарування — таким гірким, якби раніше у сприйнятті їх позитивного ставлення не було такого ж безоглядного замилування та ідеалізації. Своє захоп­ лення українською мовою діячі російської культури висловлювали саме щодо народної мови, причому «східноукраїнської», загалом зрозумілої й тому близької їм, а якщо й щодо літературної, то ще до того рівня її розвитку, коли во­ на, потребуючи, як і всі літературні мови, постійного оновлення відповідно до потреб розвитку суспільства, стала дедалі більше віддалятися від стану «народ­ ності». Це були люди, безперечно, цілком демократичних переконань, але вод­ ночас люди своєї культури, і, висловлюючи своє прихильне ставлення щодо ук­ раїнської мови, вони, звичайно, не могли навіть припустити, що вона може стати загрозою для вільного функціонування російської мови в Україні13. 1.2. Якщо з (про)російського боку акценти роблять на вищому сучасному інтелектуальному та культурному потенціалі російської мови, з (про)україн- ського боку в комплексі таких аксіологічних суджень найчастіше на перший план висувається оцінка української традиційної, народної культури й, відповід­ но, мови як морально вищої порівняно з російською. Так, критикуючи концеп­ цію авторів вищезгаданої статті «Викорінення рояля», опоненти, не погоджую­ чись з тим, що український народ не мав у своїй історії власної еліти, не заперечують, однак, проти відсутності в нього як соціального дна, так і соціаль­ но знижених різновидів національної мови (жаргонів, вульгарного просторіч­ 12 «...я категорически протав сокращения повести “Мать”. Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие “языком”, но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия (це, очевидно, враження М. Горького від практики тодішньої українізації.— О. Т.). При старом режиме я — посильно — протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу. А то выходит курьезно: одни стремятся создать “всемирный язык”, другие — действуют как раз наоборот» (ЛУ, 10.05.1990). 13 Пор., наприклад, характеристику національно-політичних поглядів О. О. Шахма­ това — російського мовознавця, відомого своею підтримкою української мови в царські часи: «Його ліберально-кадетські симпатії вимагали від нього визнання трьох сучасних схід­ нослов’янських мов. Його російсько-імперський патріотизм не дозволяв йому побачити повної правди. 1905 року він боронив волю друку для української літератури, але виходячи не з потреб українців, а з відсутності небезпеки для Російської імперії... Відокремлення України 1917-1918 pp. викликало в Шахматова різке заперечення... Визволитися з політичних сим­ патій науковцеві не легко» (Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?: З проблем східнослов’янської глотогонії.— Κ., 1994.— С. 17-18). 12 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 чя), наприклад: «Слава Богу, що ми “не відали суспільного дна” і в нас не було такого “потужного” мовного шару» (JI. Кореневич// ЛУ, 4.04.1996). У циклі п’я­ тихвилинних ранкових радіоп’єс із загальною тематикою соціальної реклами або бесід морально-етичної спрямованості на УР-1 на початку 2000-х pp. був, наприклад, такий сюжет (спочатку у формі розмови двох учасників): «— Що та­ ке звідник, звідниця, звідництво? Якось не по-українському воно звучить. Гля­ нув до Грінченка — там немає. Це калька з російської. Серед українців не було цього явища. Так само стукач — це російська калька»; (потім — як підсумок — голос диктора) «В українській мові не було слів звідник, стукач. Зате завжди бу­ ли слова правда і воля» (31.07.2004). У комплексі аксіологічних суджень з (про)українського боку щодо росій­ ської мови увиразнилися також тенденції до підкреслення значно нижчого — порівняно з його вже узвичаєною оцінкою — статусу російської мови на шкалі цінностей сучасного суспільства за двома іншими аспектами. По-перше, щодо російської мови за межами її основного природного функ­ ціонування (в самій Росії), у даному разі в Україні, — характеристика місцевого варіанта російської мови в його масовому вияві як «російського піджину», «жлобського есперанто» і под.— через певні фонетичні і граматичні відміннос­ ті, численні лексичні українізми, бідніший лексичний запас і взагалі невідповід­ ність образу «справжньої» російської літературної мови (ця відмінність, нап­ риклад, виразно впадає в око при порівнянні особливостей публічного мовлення осіб високого соціального статусу в обох країнах — наприклад, депутатів Дер­ жавної думи РФ і більшості російськомовних депутатів Верховної Ради Украї­ ни): «Російська мова в Україні ніколи глибинно не засвоювалася, здебільшого вона охоплює обмежену кількість лексем (за Ю. Андруховичем, мова з двох со­ тень слів, такий собі російський “піджин”...)» 14 ; «.. .русифікація українців, яка мала місце протягом кількох останніх століть, дорого обійшлася перш за все са­ мій російській мові», з набуттям нею «неохайності та жлобського відтінку», ста­ тусу «жлобського есперанто» 15. У самій Росії ставлення до російської мови в Україні (крім хіба що Криму) у її масовому функціонуванні, очевидно, подібне. Так, «мовне» розмежування героїв нового популярного російського телесеріалу «Моя прекрасная няня», зробленого за зразком американського ко­ медійного серіалу «Няня» на основі російської дійсності, побудоване як протиставлення представників московського шоу-бізнесу з їхньою бездоганною російською мовою і осіб «з народу»— «няньки» та її рідні, що прибули з півдня України, з їхньою російською з доміш­ ками просторіччя (за манерою говорити, з одиницями на зразок не пуняла, собралася, з вигу­ ками Мама дорогая! Очуметь!) та «шоканням», «геканням», лексичними і граматичними ук­ раїнізмами («Та вы шо!», «у каждом дворе», «Мама! — Нэ мамкай!» і т. ін.), однак це не мовлення осіб з українською як рідною. Російське мовлення в його українському варіанті з’я­ вилося тут як аналог англійської мови в устах американської «няньки» — з небагатого єврей­ ського району міста й відповідним акцентом («іномовне» / «інонаціональне» в обох випадках є, таким чином, однією з найпомітніших зовнішніх ознак «іносоціального»; перш ніж спини­ тися на «українському» варіанті, автори розглядали варіанти «грузинський», «прибалтій­ ський» («Здравствуйте, я ваша тетя!»: Как создавался телесериал «Моя прекрасная няня». — Т/к «1+1», 4.01.2009). Пор. також: « “жлобский ” южный говорок» — про російське мовлення Одеси (ЮдинА. Украинская Одесса //Неприкосновенный запас.— М., 1999.— № 3.— С. 54). 14 Загнітко А. П. Сучасні лінгвістичні теорії.— Донецьк, 2006.— С. 296. 15 ОкараА. М. На захист російської мови//Кур’єр Кривбасу.— 2001.— № 134.— С. 3-4. Див. також розділ, присвячений російській мові в Україні, під назвою «Це — мова чи “жлобське есперанто”?»: Погрібний А. По зачарованому колу століть, або Нові розмови про наболіле.— Κ., 2001.— С. 258-273. __________ Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 13 О. О. Тараненко. По-друге, щодо російської мови за особливостями та сферами її використан­ ня в сучасному суспільстві: а) це характеристика російської мови з її особливостями, набутими в проце­ сі функціонування як основної «новомови» радянського режиму, як такої, в якій наявні ознаки занепаду, деградації,— на основі того, що в ній, зокрема, відбу­ вається втрата «змістовності» і, як наслідок, посилюється неспроможність її носіїв адекватно висловити свою думку (це численні тавтології та алогізми на зразок «народно-демократические республики», тобто букв, «народно-наро- довладні», свободная вакансия, булъшая половина, вырезать аппендицит та ін.; незграбні звороти і конструкції з офіційно-ділової мови: «Для разжатия зажи­ ма необходимо нажать на... с одновременным нажатием на...»; набули «агре­ сивної активності» деякі конструкції і слова — з прийменником по: факты по драке, высказаться по товарищам, учитель по физике і багато ін., задейство­ вать — специалистов, лучших учеников і т. ін., легкие, сердце і т. ін.); широко вживаються політичні евфемізми на зразок «упорядочить цены на товары», тобто підвищити ціни, «выполнять интернациональный долг» (брати участь у збройних конфліктах на території інших держав, підтримуючи прорадянські по­ літичні сили); посилюється масова орфоепічна та орфографічна безграмотність (кількість помилок уже «перевищує певну критичну межу», чого не було ще в недалекому минулому)1б. В основі таких справді досить типових явищ сучасної російської мови, які, звичайно, зага­ лом не становлять якоїсь «критичної маси» як загроза її нормальному функціонуванню, слід, однак, розмежовувати два комплекси причин. Перший з них — це повнокровне функціону­ вання російської мови в усіх комунікативних сферах і природне, автоматичне користування нею її носіїв як у побуті, так і в службовій діяльності, що не спонукає їх постійно стежити за станом своєї мовної культури. Подібний набір мовних недоладностей можна зібрати, безпе­ речно, в різних мовах. У пострадянську добу — у зв’язку з ослабленням «редакторського втручання», постійної самоцензури мовців, з Їхньою вільнішою мовною поведінкою в різних публічних сферах, — таке явище стало ще масовішим (до речі, в українській мові, володіння якою широких мас населення ще не досягло такого автоматизму, як у російській мові, і, більше того, різні одиниці і явища якої постійно викликають з боку як не тих, то інших су­ спільних кіл сумніви щодо їхньої нормативності через їх «неукраїнськість», ситуація із «за­ брудненням» її в цей же період досягла значно помітніших масштабів). Другий же комплекс причин полягає в тому, що російська «новомова» радянської доби (авторка згадує, зокрема, такий політичний жарт того часу — про висвітлення в радянській пресі нібито результатів змагання з бігу між М. С. Хрущовим і Дж. Кеннеді: «Никита Сергеевич пришел вторым. Аме­ риканскому президенту пришлось удовлетвориться предпоследним местом») у сучасній РФ, особливо при трактуванні проблем зовнішньої політики, не тільки не стала менш помітною, ай — після короткої доби «єльцинського лібералізму» — стала посилювати великодержавну риторику, причому насамперед уже щодо деяких інших пострадянських країн (досить згадати хоча б характер висвітлення у виступах російських офіційних осіб та в ЗМІ в серпні 2008 р. збройного вторгнення на територію Грузії з бомбуванням її з повітря та обстрілом з моря: «операция по принуждению Грузии к миру», у січні 2009 р. — газового конфлікту між Росією і Україною). Для сучасної української мови подібна риторика справді не типова (але, звичай­ но, у зв’язку не з якимсь особливим позаісторичним характером української мови, а з відоми­ ми факторами історії та сучасного становища України), проте цього явно недостатньо для прогнозів щодо її кращого майбутнього на зразок: «Українська мова, хоч і була століттями упосліджена і пригнічена, зараз в певному сенсі перебуває в кращому становищі порівняно з російською, яка використовувалася для поневолення мільйонів людей. У нашої мови є наба­ 16 Жуйкова М. Чи потрібна українцям «русскоязычная» мова? // Кримська світлиця.— 1998.— 22 трав. Див. також: Свідзинський А. Роздуми з приводу програм розвитку україн­ ської культури // Сучасність.— 1993.— № 9.— С. 113. 14 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 гато більше шансів відродитися — стати прекрасною, гармонійною національною мовою, бо нею говорять люди, які прагнуть бути вільними і ніколи не пригнічували інші народи» 17; б) це характеристика російської мови як переважно мови низькопробної ма­ сової культури (поп-музики, стилізованих під блатні або дворові пісеньок — у стилі, який чомусь стали називати «шансон», численних «бандитських» телесе­ ріалів тощо), оскільки остання реалізується в Україні в основному російською мовою. Так, у жовтні 2004 р. у період гострого протистояння таборів двох основ­ них претендентів на посаду Президента України під час виборчої кампанії (з «мовною картою» в арсеналі табору В. Януковича — обіцянням надати росій­ ській мові статус другої державної або офіційної) у пресі проукраїнської орієн­ тації з’явився відкритий лист групи відомих українських письменників і діячів культури на підтримку В. Ющенка, де, зокрема, російська мова в Україні поле­ мічно загострено була названа «мовою попси і блатняку», що, в свою чергу, спричинило виступи на захист російської мови з боку відомих російських пись­ менників і діячів культури. Пор. також випадки зіставлення фактів з двох цих мов на зразок: «Якщо характерне українське “Марусю мама попросили (саме у формі множини.— О. Т.) допомогти”» замінюється в мовленні жаргонним ро­ сійським “Машку маман припахала”, то...» 18 і випадки прямого протиставлення обох мов на шкалі духовних і моральних суспільних цінностей: «Нині україн­ ська мова має статус державної, що, звичайно, сприяє підвищенню її престижу. В газетах навіть з’явились публікації щодо специфіки протистояння української і російської мов як опозиції “високої” мови до “низької"”, оскільки російською мовою здебільшого розмовляють у побуті, нею ллються брудні потоки “порнухи й чорнухи”. Внаслідок цього українська мова перетворилася на мову духовної і державотвірної еліти, а російська мова — на мову пролетаріату, широких мас, соціальних низів, дрібної торгівлі та прикладного технічного забезпечення...»; «...до цього можна додати — стрижені голови, спортивні китайські штани, сірість фізіономій, цитати з фільмів про різноманітних “бригадирів”..., що може тільки сигналізувати про духовне зубожіння, духовну “люмпенізацію”» 19. Подібним висновкам, однак, недвозначно суперечать особливості реальної сучасної мов­ ної ситуації в Україні: російська мова лишається основною мовою спілкування ділової, по­ літичної, наукової й навіть культурної еліти, а не тільки і, власне, не стільки мовою соціаль­ них низів і малопрестижних сфер діяльності. Найбагатші люди України, в чому легко пересвідчитися з теле- і радіорепортажів, є переважно російськомовними, і, отже, російська мова не перестає бути в Україні «панською» (хоча, звичайно, частина «панів» перейшла і пе­ реходить на постійне або, частіше, ситуативне користування українською). Представники ж «державотвірної еліти» українською мовою користуються, по-перше, далеко не всі, по-друге, переважно лише на рівні публічної сторони свого життя, під час виконання своїх офіційних обов’язків (у побуті, зокрема в межах своєї родини, для значної їх частини ближчою є все-таки російська мова). Найпопулярнішою ж серед широких кіл української культурно-мовної орієнтації характеристикою української мови (на тлі інших мов і насамперед, зрозуміло, російської) лишається, очевидно, як і раніше, її оцінка як мови з над­ звичайно милозвучними фонетико-інтонаційними особливостями — співучої, «солов’їної» (цю поетичну характеристику багато хто вже сприймає, як ви­ дається, як майже нейтральну, настільки широко її стали вживати), «калинової», 17 Жуйкова М. Зазнач, праця. 18 Там же. 19 Загнітко А. П. Зазнач, праця.— С. 295-297. ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 15 О. О. Тараненко. «оксамитової», тобто оцінка, цілком співвідносна з основною позитивною ха­ рактеристикою української мови з боку прихильних до неї росіян,— «певучий язык». Такі епітети протягом двох останніх десятиліть, коли українська мова стала об’єктом широкого суспільного зацікавлення, не тільки вже дещо набрид­ ливо привертають до себе увагу в текстах естрадних пісеньок («наша мова то­ полина, наша мова солов ’їна» і под.) та віршів молодих поетів, широко тиражо­ ваних українським радіо, а й уживаються в цілком серйозних текстах: «Чи заговорять солов’їною мовою в Харкові?» (В. Горовий.— Молодь України, 30.03.1993), «Нашамова солов’їна...» — назва замітки про виконання в області мовного законодавства (Галичина, м. Івано-Франківськ, 17.01.1996) і т. ін. Зі зростанням частотності вживання цих епітетів у сучасній мовній практиці вже заявили про себе й, очевидно, також будуть посилюватися, з одного боку, вияви незгоди й навіть протести проти такого абсолютизованого і вже фактично без­ думного захоплення однією з особливостей української мови, зовсім не найпот- рібнішою для її успішного функціонування в сучасному світі,— з боку пред­ ставників інших кіл української культурно-мовної орієнтації20, наприклад: «Зачем нам вообще это министерство (культури.— О. Т.), весь этот законсерви­ рованный “совок” с рептильными и “довгими, як собача пісня” циркулярами, тупыми и пафосными чиновниками,.. .гундосящими про “духовність”, “солов Ї- ність” и “калиновість”, а на деле консервирующими навязанную империей культурную модель, при помощи которой эта империя, а потом совдепия загнала Украину в отсталый культурный хутор, утопающий в розовых патриархальных соплях и слюнявом пейзанстве...» (Подервянский Л. «Альо, ето прачечная?» // Зеркало недели, 12.03.2005); з другого боку (у колах російської культурно-мов- НОЇ орієнтації), — іронізування з цього приводу, пор., наприклад: « — Ви знаєте, як перекладається “Русско-украинский словарь”? “Собачо-солов ’їний словник”]» (жарт на теми сучасної мовної ситуації в Україні від одного з учасників гуморис­ тичної програми «Повне марабу» на т/к «1+1», 23.03.1999), тобто епітет «соба­ чий» уже використовують у цих колах із самоіронією щодо російської мови, ос­ кільки вже вона є тепер ніби дискримінованою. Відомі також спроби (серед аматорів) комплексної «порівняльної характе­ ристики української та російської мов крізь призму етнопсихології», з охоплен­ ням відзначених вище аспектів як формальної, так і змістової сторін зіставлюва- них мов,— від протиставлення мелодійної української і немелодійної російської (редукція звуків, акання) фонетик до твердження про нібито переважання у власне російській лексиці слів з негативним забарвленням, тобто позначень по­ нять, які явно заслуговують на осуд (барахло, галдеть, дрянь, жмот та ін.) 21. 2. На підтвердження відповідних оцінок української і російської мов з обох сторін у сьогоднішній мовній полеміці залучаються різноманітні конкретніші мовні явища та окремі факти, в доборі яких, при всій їхній відмінності, нерідко простежуються певні спільні ознаки, а в трактуванні — також ознаки аматор­ ського, не професійного рівня підходу до їх розуміння або ж його цілеспрямова­ ної упередженості, коли: а) увага зосереджується лише на одному або кількох фактах без урахування ширшого їх комплексу, з несистемні стю підходу, односторонністю погляду 20 Див., наприклад: Мовчун Л. Стереотипний образ української мови // Дивослово.— 2004,— № 2,— С. 18-21. 21 Холодний М. Українська мова як фактор національної самосвідомості // Слово.— 1991,— Ч. 11. 16 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 (пор. нижче, наприклад, використання факту синтаксичного керування укр. сміятися з когось — «як з рівного»); б) ті чи інші мовні факти, які справді є чи були в недалекому або й далекому минулому свідченнями певних конкретних переваг чи, навпаки, недоліків від­ повідної мови в її зіставленні з іншою мовою щодо номінативного вичленування певного фрагмента дійсності, категоріального структурування певного явища дійсності тощо, некритично узагальнюються, позачасово абсолютизуються; в) до уваги при цьому беруться факти тільки двох названих мов без залучен­ ня даних інших мов європейського ареалу, принаймні сусідніх слов’янських, че­ рез незнання останніх (так, неделя у значенні «тиждень» є не тільки в сучасній російській, а й у ряді інших слов’янських мов, уже з перших їхніх пам’яток, відо­ ме й українській мові й, отже, не може бути свідченням «патологічних лінощів» росіян). Це особливо характерно для представників (про)російської сторони, які знають здебільшого тільки свою рідну мову: так, не просто незвичними, а «пога­ ними» їм можуть видаватися, наприклад, суфіксальні назви осіб жіночої статі за родом занять і соціальним становищем в українській мові на зразок авторка, ак­ торка, кондукторка, лікарка (хоча цей процес словотвірної фемінізації має по­ дібні або ще й ширші форми вияву в інших слов’янських мовах); як можна за­ уважити, дивлячись телевізійні трансляції концертів з Росії, коли гумористи зі сцени промовляють якісь слова української мови, в глядацькому залі почи­ нається сміх незалежно від конкретного значення і форми цих слів; г) часто відбувається безпосереднє й нерідко надто пряме пов’язування фак­ тів мови з ментальністю її носіїв, що, як відомо, з одного боку, завжди було влас­ тивим мовній свідомості звичайної людини, а з другого,— в загальних межах наукових підходів до мовних явищ є характерним для гумбольдтіанства і знову актуалізувалося в сучасному мовознавстві в рамках чергової зміни з останньої чверті XX ст. наукових парадигм, особливо в таких напрямах, як етнолінгвісти­ ка, лінгвокультурологія, лінгвофілософія (згідно з гіпотезою мовної відноснос­ ті, ментальність народу повністю або переважно визначається особливостями номінативного складу і категоріального членування національної мови). Увагу спостерігачів при цьому цілком зрозуміло привертають такі факти, як наявність (кількість) певних слів для позначення певних понять, багатство синонімії, від­ повідна тематична спрямованість груп фразеологізмів і паремій, відмінності внутрішньої форми слів (нерідко з трактуванням внутрішньої форми шляхом «народної етимології»), певні словотвірні моделі, особливості граматичної кате­ теризації, відмінності у формах синтаксичного керування, деякі стилістичні явища та ін. Однак, розглядаючи під таким кутом зору виникнення і функціону­ вання мовних явищ, слід пам’ятати й про те, що, по-перше, далеко не все в но­ мінативному складі і семантичній структурі мови визначається особливостями ментальності її носіїв, будучи наслідком дії власне мовних факторів — впливу структури національної мови як такої і особливостей розвитку її літературної форми. По-друге, установлення навіть факту позамовного стимулювання ви­ никнення певного мовного явища також не конче має пов’язуватися з національ­ ною ментальністю як такою (так, загальновідомо, що вказівка на мотивованість лексичного значення слова, що проступає крізь його внутрішню форму, не обо­ в’язково є для нього визначальною, має вибірковий характер); ґ) зіставлення двох мов нерідко проводиться зі змішуванням різних ліній як походження, так і функціонування відповідних їхніх явищ: наприклад, з нероз­ різненням у структурі російської літературної мови фактів власне національної ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 17 О. О. Тараненко. мови, що їх за певних умов можна трактувати в плані вияву ментальності росій­ ського народу, і масових запозичень із старослов’янської мови (вони, в свою чергу, самі можуть бути кальками з грецької мови), які ввійшли в мовну свідо­ мість широких верств в основному тільки з XX ст. разом з розширенням сфер функціонування літературної мови; із зіставленням з боку (про)українських кіл фактів української загальнонаціональної мови і російської тільки сучасної літе­ ратурної мови (без просторіччя і діалектів), яка для них і є найближче знайомою (див., наприклад, нижче про форми пошанної множини); д) для зіставлення певних явищ двох мов, зокрема синонімії й полісемії, не­ рідко некритично використовують дані словників та інших довідкових джерел цих мов різного обсягу (з різною кількістю реєстрових одиниць і різною повно­ тою подання їх семантичної структури), з різними вихідними принципами (нап­ риклад, з ширшим і вужчим розумінням синонімії). 2.1. З (про)російського боку це, по-перше, зіставлення двох мов з метою по­ рівняння їх за ступенем розвиненості для обслуговування потреб сучасного сус­ пільства (у сфері термінології, у плані стилістичної опрацьованості певних сти­ лів і жанрів і т. ін.). Так, у деяких російськомовних ЗМІ робилися закиди щодо того, що засобами української мови не можна, наприклад, перекласти рос. «сделка является разновидностью соглашения», оскільки це було б «угода є різ­ новидом угоди» (Филатов В. Языкознания корысти ради // Городь, Донецьк, 1998, № 8.): саме слово угода словники, навіть термінологічні, давали і продов­ жують давати основним відповідником до рос. сделка (для довідки: з 2-ої пол. 90-х pp. у юридичну практику повернулося відоме ще з 20-х pp. слово правочин як основний відповідник до сделка). По-друге, це зіставлення фактів обох мов з виходом на рівень ментальності їх носіїв. Так, з факту наявності або більшої кількості / відсутності або меншої кількості в російській і українській мовах певних слів для позначення певних понять, а також наявності відповідної внутрішньої форми (мотиваційного обра­ зу) таких назв: наприклад, рос. сочувствие, сострадание, соболезнование, а укр. тільки співчуття (і то як калька з рос.); більша кількість у російській мові най­ менувань у розряді вставних слів для відтінків категорії гіпотетичної модаль­ ності — робиться висновок у першому випадку про тонший, більш диферен­ ційований духовний світ носіїв російської мови, у другому — про краще розвинену їх здатність до абстрактних міркувань, до інтелектуальної діяльності (до того ж усі власне українські, тобто не «кальковані» з російської, вставні сло­ ва цього розряду либонь, очевидячки, видно, мабуть та ін. є, на думку автора, розмовними, тобто «очевидно непридатні для філософствування»). І як загаль­ ний висновок із цих та деяких інших мовних даних: «...українська мова чужа для ідеального буття, світ української мови— це предметно-матеріальний світ», «українська мова цілковито позитивна, замкнена на визначеності й конкретиці, настроює на фактографічну... оповідь, а не на метафізичне філософствування», мова з такою організацією є «в’язницею мислення» 22. При такому підході до розуміння мовних явищ і до зіставлення двох мов не беруться до уваги, здавалося б, самоочевидні факти. У першому випадку — те, що в українській мові є й інші, не кальковані, позначення відповідного поняття (зокрема, жаль, жалість, жалощі— до сострадание), те, що, підкреслюючи таким чином нібито меншу здатність чи схильність 22 Луценко Н. А. О «новой» украинской школе философии языка, или О новом русском реализме // Философия языка: в границах и вне границ.— X., 1999.— Вып. 3-4.— С. 280-302; див. критику цього підходу: Бацевич Ф. Про «поглинання матриць мови», або Чи можна філософствувати і молитись українською? // Літературна Україна, 2001.— 12 квіт. 18 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 українців до співчування іншим, це слід було б тоді зробити й щодо носіїв, наприклад, сусід­ ніх західнослов’янських мов з подібним номінуванням названого поняття; те, що в самій ро­ сійській мові всі ці три слова є не власне російськими, а запозиченнями зі старослов’янської мови й калькою з німецької; те, що, оперуючи в такий спосіб мовними фактами, можна було б привернути увагу в плані «більш диференційованого духовного світу» носіїв саме україн­ ської мови до наявності в ній певного розмежування між самим почуттям (співчуття, спо­ чуття) і його вираженням (співчування, спочування)·, нарешті те, що до запозичення цих трьох слів самі росіяни, виходить, мали меншу здатність до співчуття. У другому випадку — відсутність принципових як кількісних, так і якісних (у тому числі і в плані стилістичної ди­ ференціації) відмінностей між синонімічними рядами обох мов з домінантами вероятно і ма­ буть (хоча різні синонімічні словники цих мов можуть подавати зазначені ряди по-різному). 2.2. З (про)українського боку в доборі мовних фактів як аргументів у подіб­ них зіставленнях двох мов відзначають, по-перше, багатство лексико-фразеоло- гічної синоніміки української мови 23. Справді, за даними найповніших словни­ ків синонімів обох мов, наприклад, синонімічний ряд бити у значенні «завдавати ударів, побоїв» налічує в українській мові 77 лексичних синонімів (не рахуючи словотвірних варіантів, а також рядів з домінантами побити, уда­ рити, шмагати, штовхати, які подано окремо) (ССУМ, І, 53-54), тоді як у ро­ сійській — у 3-4 рази менше; ряд завірюха (заметіль та ін.) — 18 синонімів (не рахуючи діалектних і рідковживаних слів, поданих тут, а також слів з поміт­ нішими семантичними відтінками буран і пурга), тоді як ряд метель — усього кілька членів. Якщо це вияв більшої уваги українців до цих понять, то тут слід шукати зв’язок з певними особливостями їхньої ментальності (хоча, здавалося б, принаймні заметілі з географічно-кліматичного погляду мають бути важли­ вішими саме для росіян). Якщо ж це лише один із наслідків різної повноти від­ биття лексичного складу української і російської загальнонаціональних мов у їхніх літературних мовах (в українській літературній мові, як відомо, знайшла повніше відбиття народнорозмовна стихія), то слід, звичайно, попередньо при­ вести до певного спільного знаменника лексичні групи обох мов, обрані для зіс­ тавлення. Саме географічним чинником пояснюють, наприклад, кількісно дуже відмінний склад синонімічних рядів зі словом горизонт в обох мовах: «Якщо російському горизонт (і рідкіснішому окоём) в українській мові відповідає, крім запозиченого горизонт, ще обрій, виднокруг, видноколо, крайнебо, небок­ рай, овид, то це багатство синонімів викликано тим, що українська мова склала­ ся головно в зоні степу й лісостепу, де відповідне оптичне явище перед очима, а бідність російської мови на відповідний синонімічний ряд викликана тим, що вона сформувалася переважно в лісовій смузі, де обрій — явище нечасте і менш впадає в око» 24. Синонімічний словник (ССУМ, І, 360-361) дає ще більшу кількість достатньо частотних в українській мові слів на позначення горизонту у всіх трьох відтінках значення: «лінія горизонту», «небосхил» і «круговид», тоді як у російській мові можна відзначити небосклон «небосхил» і з відтінком «кру­ говид» — кругозор, заст. окоём (В. І. Даль подає ще низку інших, але це вже по- залітературні та, можливо, створені ним самим — такі, як глазоём,— синоніми (Даль, 1,354; II, 169)). Однак пояснити таку відмінність лише географічним чин­ ником, очевидно, складно, оскільки російська мова також функціонує в степовій і, крім того, в приморських зонах (пор., наприклад, у В. І. Даля наявність сино­ 23 Див., наприклад: Кочерган М. П. Основи зіставного мовознавства.— Κ., 2006.— С. 320-321; Жуйкова М. Як говоритимуть наші нащадки: українською мовою чи «малорос­ сийским наречием»? І І Сучасність.— 1993.— № 10.— С. 124. Пор. ще в І. Огієнка: Огієнко І. Українська культура.— Κ., 2002.— С. 75 (перше видання 1918 p.). 24 Ткаченко О. Мова і національна ментальність.— Κ., 2006.— С. 16. ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 19 О. О. Тараненко. німів з позначками архангельское], кася[ийское], орл[овское]). Можливо, туг також не варто забувати і про відмінності у стильовій структурі та в ступені ко- дифікованості власне літературних мов: у структурі української літературної мови займає помітніше місце поетична лексика (а це близько половини членів синонімічних рядів з домінантою горизонт), і взагалі її нормативна основа більш «ліберальна»; російська ж літературна мова відзначається, як відомо, більшою «регламентованістю». Узагалі, тема «простору» українця і росіянина посідає помітне місце в подіб­ них розмірковуваннях. З одного боку, спираючись на один з досить популярних тепер у певних колах постулатів української ментальності — «вчуття в хвилясту м’якість лісостепу чи в безкраю далечінь степу» і на цій основі— «схильність до почуття любові до безконечного, недосяжного й абсолютного» (хоча це не про­ буджує в українцеві активності, а, навпаки, радше сприяє його пасивній спогля­ дальності) 25, підкреслюють багатство в українській мові синонімічних рядів на позначення простору (безмежжя та ін.), прислівників з локативним значенням, наявність постійних епітетів зі значенням більшого полюса на шкалі ознаки (істеп — широкий та 'т.,річка — глибока, небо — бездонне і под.), фразеологіз­ мів з метафоричними перенесеннями просторових ознак, де одиниця зі значен­ ням більшого полюса ознаки має позитивне (широка душа в кого, на широку но­ гу), а одиниця зі значенням меншого полюса — негативне значення (вузькі місця) 26 (хоча всі ці мовні явища, звичайно, характеризують не тільки україн­ ську мову). З другого боку, як одне з ключових понять російського менталітету наводяться вислови на зразок широкая русская душа, с истинно русским разма­ хом, а в плані міжмовного (і міжментальнісного) зіставлення акцентують увагу на більшому прагненні до «простору» саме «російської душі» — до постійного, «імперського», розширення, тоді як духовний простір українців самі вони мо­ жуть обмежувати навіть рідною хатою 21. Увага привертається також до «якісних» відмінностей у складі синонімічних рядів і подібних лексичних комплексів — з поясненням таких відмінностей, нап­ риклад, різними соціально-історичними умовами життя українців і росіян (пор., наприклад: російському слову возможность відповідає кілька українських сино­ німів: можливість, змога, спроможність та деякі ін. — через те, що «росіяни тривалий час жили в умовах власної держави, тому грань можливого і неможли­ вого, вимірювана власним, до того ж єдиним, законом, була чітка, не потребуючи 25 Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа.— Κ., 1992.— С. 53. 26 Див., зокрема: Кононенко І. В. Національно-мовна картина світу: зіставний аспект (на матеріалі української та російської мов) // Мовознавство.— 1996.— № 6.— С. 41-42; Селіванова О. О. Концептуалізація просторової орієнтації в українських фраземах / /Там же,— 2004,— № 1,— С. 24. 27 Руденко Д. Пространство: грани бытия // Философия языка: в границах и вне границ.— X., 1994.— Т. 2.— С. 163. Такий висновок робиться з посиланням на працю: МойсеївІ. Рідна хата — категорія української духовності // Сучасність.— 1993.— № 7.— С. 151-163; № 8.— С. 112-116, автор якої, ґрунтуючи свої положення на великій кількості слововживань з хата в текстах української літератури та фольклору (наприклад, хата-мати, у Т. Шевченка: «В своїй хаті своя й правда, / 1 сила, і воля» та ін.), вважає, що, «коли від Батия до Чорнобиля у самі гени (українського народу.— О. Т.) влучають ворожі стріли, коли з трьох боків настирливі сусіди нав’язують мову, релігію та форму штанів, коли маєш палкий гонор і м’яку, феміністичну (! — О. Т.) вдачу, коли обтяжений гірким досвідом підлеглості — замість чітких структур утвердження власної волі і вибору» (с. 151), порятунок слід шукати в собі, у своїй «хаті». Укр. хата за своїм семантико-символічним обсягом і стилістичним звучанням — це, звичайно, не тільки й не стільки те саме, що изба в російській мові: це ще й дом, отчий дом (пор.: Бублейник Л. В. Проблемы контрастивной лексикологии: украинский и русский языки.— Луцк, 1996.— С. 107), однак звужувати «простір» українця до цих етнографічних меж немає підстав. 20 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 особливих градацій», а «українці (русини) давно втратили власну державу, мали жити... у різних державах із різними законами і тому мали можливість всіляко градуювати й дозувати, що й викликало потребу в появі багатьох синонімів» 28), але частіше — факторами морального плану (див. докладніше про це далі), пор. як одне із свідчень «обмеженості і перевернутості російської мови у порівнянні з ук­ раїнською»: «В українській мові почуття духовні (а з ними й слово любов) чітко відділені од пристрастей природи тілесної — кохання», тоді ж у російській мові тут в обох випадках виступає любовь: люблю маму, люблю Бога, люблю тушеную капусту, люблю моего кобеля Джека і люблю парня, занимаюсь любовью» (За- польський Р. «Я не то хотела сказать!» // СП, 18.01.2002). По-друге, таке зіставлення даних обох мов робиться з метою підкреслення вищих моральних і духовних якостей української народної культури й, відповід­ но, змістової сторони та стилістичної організації української мови порівняно з російською. Так, з увагою до внутрішньої форми слів (часто з неправильним її трактуван­ ням) наводяться, наприклад, такі лексеми— ж докази несхильності росіян до сус- пільно-корисної праці, на відміну від працьовитості українців: рос. труд, «пов’я­ зане лише з труднощами»,— укр. праця, «пов’язане в українській ментальності з прагненням до розумної діяльності («п+раціо»), з прагненням до світлого начала («Ра»)»; «якщо праця для російського менталітету — це труднощі, то бажаним, тим, що робиться охоче, є полювання — охота... : російська ментальність в центр інтересу поставила полювання»; укр. орати «первісно означало не стільки розво­ рушувати землю для сівби, скільки священнодійствувати — слово походить з ри­ туалу хліборобського культу бога Opa», тоді ж рос. пахать дуже далеке від свя­ щеннодійства, воно й сьогодні «широко використовується для характеристики важкої невдячної і непрестижної роботи», сюди ж і рос. праздник (від праз­ дный) — укр. свято (від святий); як свідчення недемократичності росіян, їх схильності до насильства: рос. гражданин (від град «місто») — укр. громадянин (від громада — вільна самоврядна організація), укр. керувати, кермувати (дії то­ го, хто «стоїть за кермом, тобто активно працює сам на відповідальній ділянці, а не посилає інших») — рос. руководить (указувати рукою, наказувати); щодо по­ глядів на шлюб: рос. брак — від брать, тобто виразно з позиції чоловіка, не зва­ жаючи при цьому на бажання самої дівчини (це старослов’янізм, який існує і в су­ часних південнослов’янських мовах.— О. Т.), супруги (букв, «пара волів, запряжена разом»), союз (об’єднання, пов’язане «узами») — укр. шлюб, тобто «злюб»: символізує поняття взаємного кохання, подружжя, спілка (тобто об’єд­ нання «споловини», рівноправне); ж підтвердження байдужості росіян як до тих (того), хто (що) заслуговує ж на співчуття, так і, навпаки, на осуд: укр. повія («та, що живе по Вію», тобто за давніми законами пунуальної сім’ї, ж а не ділилася на шлюбні пари) — рос. «дуже образливі» шлюха, потаскуха-, укр. лікарня («місце, де дають ліки, лікують»)— рос. больница («місце, де панує біль»); укр. злодій, зло­ чинець (з осудом: «зло діяти» і под.) — рос. вор, преступник (без осуду) і т. ін. 29 28 Ткаченко О. Зазнач, праця.— С. 16-17. 29 Див., зокрема: Братко-Кутинський О. Феномен України.— Κ., 1996.— С. 101-106; Холодний М. Зазнач, праця; Холодний М. Народ крізь призму мови // Київ.— 1993.— № 9.— С. 121-130. З боку мовознавців, філологів таке поводження з мовними фактами відразу ж викликало критику: Оржщький І. Філологічна неосвіченість як фактор національної само­ закоханості // Слово.— 1991.— Ч. 20; Лисенко Ю. Цяця // Там же. Однак спроби подібного зіставлення української і російської мов робляться дотепер — див., наприклад: Жуйкова М. Як говоритимуть наші нащадки...— С. 123-128; ПінчукО., ЧервякП. Нариси з етно- та соціолінгвістики.— Κ., 2005.— С. 69-70, 87. ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 21 О. О. Тараненко. Коментуючи ці та інші подібні приклади, слід відзначити, що встановлення їхньої внут­ рішньої форми (мотивованості), навіть науково достовірне, зовсім не обов’язково є визнача­ льним для ідентифікації як особливостей національної ментальності взагалі, так і її загальних відмінностей в українців і росіян: а) так, старослов’янізм праздьникь, утворений від прикметника праздьнь «порожній» у словосполученні праздьнь дьнь «свято» (букв, «порожній, тобто вільний від роботи, день» (ЕСУМ, IV, 554)), свідчить зовсім не про несхильність тих, хто його створив, до праці, а нав­ паки: день, вільний від праці, дістав назву на загальному тлі всіх інших, робочих днів як зви­ чайних для життя людини зокрема і суспільства в цілому. Пор. аналогічно рос. досуг букв, «те, що досягнуто», укр. дозвілля (дозвілля осмислюється через працю) і, на відміну від цього, ситуацію в античному світі, де фізична праця вважалася негідною вільної людини: лат. otium «дозвілля» -> negotium «недозвілля» (справа, заняття, служба), тобто праця сприймалася крізь призму дозвілля30; щодо відбиття в рос. гражданин (старослов’янізм) нібито «правової нерів­ ності мешканців міста і села» і відсутності цього в укр. громадянин, то існує й інший, менш «прихильний» до української ментальності, погляд на це питання: «Такий стан (функціону­ вання переважно в селянському середовищі.— О. Т.) позначився на самій мові.... Приміром, слово “громадянин” і в західноєвропейських мовах, і в мові російській походить од слова “місто”, “город”, а в українській — від “громада” — поземельне селянське об’єднання» 31; слово больница виводиться, звичайно, не прямо від боль, а від больной (з осмисленням на зра­ зок «место для больных»), пор. наявність і рос. лечебница', б) багато таких слів не є достатньо виразно й однозначно розмежованими між україн­ ською й російською мовами, будучи наявними в них обох (звичайно, у складі більш і менш ак­ тивної і взагалі нормативної лексики): так, труд, празник, пахати є і в українській мові, а орать (землю), оратай — і в російській. Цікаво, що до подібних зіставлень російських і українських номінацій, здається, не залу­ чають відомих одиниць на позначення ще деяких інших найпоширеніших негативних стерео­ типів російського національного характеру (поряд із пияцтвом і ледарством) — сподівання на випадкову удачу без докладання зусиль щодо здійснення чого-небудь: авось, небось (у паре- міях: «Авось — вся надежда наша», «Русак на трех сваях крепок: авось, небось да как-нибу- дь», «Авось не бог, а полбога есть» і под. (Даль, 1,49; II, 418), у О. Пушкіна: «.. .понадеялся на русский авось»; поряд із такими зворотами — безперечно, з легкою іронією — є також висло­ ви з виразною критикою цієї риси характеру: «Авось да небось до добра не доведут» та ін.; є також похідні авоська, авоськать, небоськать), неточності {русский час — про точно не виз­ начений час: Даль, ІП, 540), необов’язковості у виконанні своїх обіцянь. Хоча в плані міжмов­ них зіставлень такі одиниці російської мови давно вже привертають увагу: « — Что ты, друг, об Калуге знаешь,— успокоительно сказал Лисей,— в Калуге, я тебе скажу, знаменитый на­ род живет: великолепный, если желаешь знать, народ... — Водки,— произнес с полу Корос- тылев. Ларсон снова... резко захохотал. — Мы-ста да вы-ста,— пробормотал латыш..., — авось да небось...» (I. Бабель); «Русское авось» (назва підрозділу.— О. Т.), яке «дуже точно відбиває ряд особливостей російської культури і російського національного характеру» 32. Можливо, українцеві ці риси російського характеру не так різко впадають в око. В україн­ ській мові поряд із такими рідковживаними, принаймні в сучасному мовленні, неточними від­ повідниками до рос. «авось да небось», «авось, небось да как-нибудь», як паремії з явно не­ схвальними конотаціями «нехай та мабуть до добра не доведуть», «на либонь та може покладатися негоже» та деякі ін. (РУССВ, 11), є й досить точні і часто вживані відповідники якось-то воно буде і под., які, як відомо, й були визначені Остапом Вишнею серед п’яти го­ ловних рис «симпатичної вдачі чухраїнця»: «1. Якби ж знаття! 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде. 5. Я так і знав!». На підтвердження вищої моральності української народної культури порів­ няно з російською привертається увага також до традиційного широкого вжи­ 30 Див. про таку змінність точок відліку в номінації: Тараненко О. О. Відображення суспільного сприйняття світу в семантиці мови // Мова і культура.— Κ., 1986.— С. 134. 31 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941) : Стан і статус.— Б. м., 1987.— С. 18. 32 ВежбщкаяА. Язык. Культура. Познание.— М., 1996.— С. 77. 22 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 вання в українській народній мові форм пошанної множини — звертання на «ви» до старших членів родини та до сторонніх осіб: «.. .українські діти ще й ни­ ні звертаються до батьків здебільшого (? — О. Т.) на “ви” і не кидають їм услід презирливе “предки”» (Л. Шепотько, Г. Принц, О. Максим’юк // ГУ, 29.02.1996); «...українцям властиве звертання один до одного тільки (? — О. Т.) на “ви”, на противагу росіянам з їхнім “тиканням”, що свідчить про високу ку­ льтуру мого народу» (М. Барбон, читач // УС, 25.06.1998); «На Гуцульщині діти зверталися до батьків шанобливо на “Ви” аж до московської окупації» (Поход- жук Дм. // Визвольний шлях.— 2001.— Кн. 8.— С. 80), а також іменування їх за допомогою форм множини у третій особі (батько пішли, вони (мама) казали) 33. У переліку позитивних рис (з 15 «тому що») кандидата в Президенти України під час виборів 2004 р. В. Ющенка (як патріота України, людини з високою ду­ ховністю і мораллю, авторитетного державного діяча), які мали переконати ви­ борців віддати свої голоси саме за нього, ця ознака його особистості поставлена першою: «Тому що він єдиний з українських політиків звертається до матері на “Ви”» (В. Кіпіані. Так! Тому що... Ющенко // Так! (всеукраїнський інформацій­ ний бюлетень), 3.11.2004). Факт, що форми пошанної множини в українській мові протягом ХУШ-ХХ ст. поширилися значно повніше й соціально глибше, ніж у російській мові, ставши, зокрема, звичним явищем і в селянському середовищі, безперечно, не потребує особливого доведення 34. Обмеження вжи­ вання «ви» на користь «ти» у звертанні до старших членів родини в сучасній Україні справді відбулося під впливом російського мовного етикету, але, звичайно, не традиційного народного з його простішою і прямішою стилістикою (так, у звертанні до сторонніх осіб такого звуження «ви» не відбулося, і для українського глядача ще й сьогодні, очевидно, не зовсім звично чути з екрана форму «ты» — наприклад, до вже літнього й шанованого в селищі дільничного міліціо­ нера в російській «глибинці» з боку молодших від нього віком або й дітей у к/ф «Деревенский детектив» за повістю В. Ліпатова: «—А, это ты, Анискин», «— Дядя Анискин, ты...»), а етикету вже вищих прошарків суспільства, інтелігенції, міського населення, які — особливо після по­ ширення ввічливого й шанобливого звертання та іменування у формі множини не тільки в 2-ій (у тому числі й у звертанні дружини до чоловіка; пор. також оформлення у множині навіть імен­ ника в позиції присудка: «(Хлестаков:) Какой у вас прекрасный платочек! (Марья Антоновна:) Вы насмешники, лишь бы только посмеяться над провинциальными» — М. Гоголь; « — Во­ льному воля,— говорит он мне..,— только не должен ли ты мне... какой-нибудь пустяковины? — Хи-хи,— отвечаю,— вот затейники вы..!» — I. Бабель), а й у 3-ій особі (папаша вышли; их благородие; «— Скажите им, где ихняя супруга...» — М. Зощенко), особливо в середовищі міщанства, купецтва, духівництва, у мовленні соціально нижчих до і про вищих, і, отже, ніби певної вульгаризації такої формули ввічливості, а також унаслідок відомої загальноєвропей­ ської демократизації спілкування і взагалі стосунків у сім’ї, — у звертанні до членів родини від­ давали перевагу формі «ты». Проте й поширення перед цим форми пошанної множини з «ви» також, як відомо, не самозародилося в українській мові, а було перейняте із західноєвропей­ ських мов, насамперед із французької, через посередництво польської і російської мов. В ук­ раїнському фольклорі, в поезії Т. Шевченка звичайним є звертання до матері й батька на «ти», і, очевидно, не мав рації М. Рильський, зауважуючи, що звертання Остапа до батька на «ти» в по­ вісті М. Гоголя «Тарас Бульба» суперечило б тодішнім українським звичаям (Зібрання творів : В 20 т.— Κ., 1983-1990,— Т. 16. — С. 282). 33 Див., наприклад: Кочерган М. П. Загальне мовознавство.— Κ., 2003.— С. 324. 34 Так, О. О. Потебня, коментуючи примітку Ф. І. Буслаєва про те, що народна мова не знає ввічливих форм множини займенників 2-ої особи (Буслаев Ф. И. Историческая грам­ матика русского языка.— М., 1959.— С. 390), зауважив, що це стосується тільки російської, але не української мови (Потебня А. А. Значения множественного числа в русском языке.— Воронеж, 1888.— С. 6). ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 23 О. О. Тараненко. У проекції рис ментальності обох народів на особливості граматичної і сло­ вотвірної структур їхніх мов особливо заплутаними і суперечливими є спроби встановлення мовного вияву таких уже досить стереотипних уявлень про вдачу українців і росіян, як працьовитість, але водночас пасивність у реалізації своїх життєвих позицій перших — значно менша схильність до праці (русская лень), але водночас активність у реалізації життєвих позицій других. Пор., з одного бо­ ку, твердження: «Загальновідомі працьовитість українців, завзятість і наполег­ ливість їх у роботі. Очевидно, цими особливостями менталітету пояснюється широке вживання в українській мові інфінітива дієслова, що дає підстави гово­ рити про її дієслівність на відміну від іменниковості російської і польської мов» 35, а з другого боку: «Динамізм російської вдачі відбивається, зокрема, в тенденції до компресії, стягнутих синтаксичних конструкцій, що ґрунтуються на пресупозитивних знаннях... : болдинская осень, лошадиная фамилия, сладкий магазин. Українська мова більшою мірою тяжіє до описовості (пор.: той, що греблю рве), проте допускає і стягнені форми (бабусине село...)»36 ; «На тлі дина­ мізму російської вдачі українській помітно бракує здобувчої агресивності. Українець тяжіє до глибинного осягнення буття, але водночас і до спогляда­ льності й пасивності», пор. рос. улыбающаяся девушка — укр. дівчина, яка по­ сміхається 37. Проте відомо, наприклад, що за співвідношенням однослівних номінацій і словосполучень українська мова більше тяжіє до компресії, ніж ро­ сійська (щосили — что есть силы, хтозна — кто знает, залізниця — железная дорога та ін.) 38, конструкції зі «згущеним» (метонімічним) епітетом в україн­ ській мові — також досить поширене явище («Вернувшись додому, Настуся од­ разу здивувала усіх усім: і своєю занадто вже вільною паризькою поведінкою, і своїми різкими манерами».— І. Нечуй-Левицький; «Сторінка молодої поезії» — газетна рубрика), і будь-який перекладач з російської мови на українську або навпаки знає, що при перекладі український текст виявляється коротшим, ніж російський. Як демонстрація вищої моральності української народної культури викорис­ товується також наявність різних форм синтаксичного керування в деяких ук­ раїнських і російських дієслів. Так, на шкалі протиставлення «горизонтальності» українського менталітету з його демократизмом, рівноправністю і «вертика­ льності» російського менталітету з його «пафосом нерівності» подаються укр. одружитися з кимось, сміятися з когось (конструкції, що виражають «рівноп­ равність») — рос. смеяться над кем-то, жениться на ком-то (конструкції, що виражають «зверхність виконавця дії»39); так само: «Мова, як не крутись, видає 35 Супрун JI. Національна специфіка категоризації мовної системи // Дивослово.— 2008.— № 4.— С. 43. Концепція більшої «дієслівності» української мови на тлі сусідніх ро­ сійської та польської мов (мов, вплив яких на структуру української мови був і лишається найбільшим), яка спирається на засади етнографічно-народницького напряму українського пуризму 20-х pp. (див., зокрема: Курило О. Уваги до сучасної української літературної мо­ ви.— Κ., 1925.— С. 32, 55-58; Гладкий М. Мова сучасного українського письменства.— X. ; Κ., 1929.— С. 54—55; ШевельовЮ. Олена Курило // Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців.— Κ., 2002.— С. 65), ґрунтується на тому, що українська народна мова не схильна до вживання віддієслівних абстрактних іменників на -ння, -ття і замість них треба вживати дієслівні форми — дієприслівники, інфінітиви, особові форми: не «при дослідженні цього питання...», а «досліджуючи це питання...», не «для дослідження...», а «щоб до­ слідити...» і т. ін. 36 Кононенко І. В. Національно-мовна картина світу...— С. 42. 37 Супрун JI. Зазнач, праця.— С. 43. 38 Бублейник JI. В. Зазнач, праця.— С. 33-34. 39 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації.— Дрогобич, 1997.— С. 212. 24 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 характер народу. От росіяни кажуть, що вони “смеются над кем-то”, тобто той, хто сміється, стоїть над осміяним. Ми ж сміємось з когось: як із рівного і . .. на­ взаєм» (Р. Дідула.— За вільну Україну, Львів, 19.07.2002) (але як же тоді бути з укр. знущатися, глумитися, щодо яких сучасна норма також віддає перевагу ке­ руванню з кого, тоді як рос. издеваться над кем? — О. І ) . Відмінність форм синтаксичного керування в укр. одружитися (оженитися) з нею і рос. же­ ниться на ней подається також як вияв різного ставлення до жінки в одного і другого з цих народів — її рівноправності і нерівноправності з чоловіком (це приклад ще І. Огієнка 40, повторений потім героєм п’єси М. Куліша «Мина Ма- зайло» і відомий також звідти), пор. навіть як одне з питань у вікторині для до­ питливих: «Як культурніше сказати: “Я жєнілся на нєй” чи “Я одружився з нею”?» (УС, 20.07.1995, с. 16). У сфері словотворення подібні аксіологічні розмежування проводять насам­ перед у ділянці демінутивних утворень (це тема окремої розмови) і щодо особ­ ливостей творення українських і російських прізвищ: у першому випадку це ши­ рокий спектр індивідуальних характеристик їх носіїв: Козак, Тесля, Нетудишапка, Веселий, Ткачук, Шевченко, Якимович і т. д., тоді як у другому— це в основному належність, присвійність, тобто «вертикальність»: Попов, Васи­ льєв і под.41 (однак не треба забувати, що подібна «присвійна» модель творення прізвищ характерна— хоча, звичайно, й меншою мірою — і для української мо­ ви, причому саме для того її регіону— західного, який не перебував під впливом російської мови: Ковалів, Петришин і под.); щодо творення форм прізвищ для осіб жіночої статі, де російська мова також демонструє тенденцію до «власнос­ ті» — залежності жінки від чоловіка: Иванов — Иванова і под. Факт досить відмінного — відповідно вищого і нижчого — місця жінки в сім’ї і в сус­ пільстві в цілому в історії українського і російського народів загалом достатньо відомий. Однак він далеко не завжди знаходить своє адекватне вираження в самих українській і росій­ ській мовах, і, з іншого боку, не всі випадки асиметричного представлення образу жінки в структурі цих мов можна трактувати як вияв відповідних соціальних факторів і як вияв від­ мінностей у ментальності їх носіїв. Так, у межах лексико-фразеологічних номінацій, де найпрозоріше відбивається місце жінки (залежне й менш «престижне» порівняно з місцем чоловіка) на шкалі суспільних цін­ ностей, можна виділити: 1) у суто номінативному плані — групи номінацій із загальними значеннями «брати шлюб» і «залицятися», 2) у номінативно-оцінному (а отже, й більш вираз­ ному) плані — сферу різноманітних за тематикою аксіологічних номінацій (включно з паре- міологічним фондом) з наявністю тендерно маркованої віднесеності, які свідчать про те, що лексико-фразеологічна система обох мов значною мірою організована на засадах андроцент- ризму, є маскулінно орієнтованою. У номінаціях шлюбного циклу: укр. (аналогічно рос.) прислівник заміж, заст. замуж (друс. ити, отьдати, видати за мужь — букв, «за мужа»); «Іван бере Марію — Марія йде (виходить) за Івана», «її видають (віддають) за Івана», «вона видається (віддається) за Іва­ на» (як і в суто біологічному аспекті статевих стосунків між активними і пасивними партнера­ ми: брати — віддаватися, хоча в самому сучасному житті обох народів співвідношення со­ ціальних ролей чоловіка і жінки вже не обов’язково має бути саме таким); спільне спочатку для обох мов брак у староукраїнській мові було витіснене словом шлюб (запозичення з поль­ ської мови): витіснення відбулося, звичайно, не внаслідок усвідомлення дискримінаційності щодо жінки першої назви, а просто під іншим культурно-мовним впливом. Щодо відмінності в синтаксичному керуванні між рос. женить(ся) на ком і укр. (о)женити(ся) з ким (у сучасній мові перевага віддається саме такій формі, як, наприклад, і в білоруській, польській, чеській ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... 40 Огієнко І. Українська культура.— С. 72. 41 Радевич-ВинницькийЯ. Україна...— С. 213; ХолоднийМ. Українська мова... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 25 О. О. Тараненко. мовах, хоча пор., наприклад, фолькл. «Ой, що ж то за шум учинився? / То комар на мусі оже­ нився», у Т. Шевченка: «не женися на багатій» та ін.), то на питання або про соціальну (див. вище міркування з цього приводу І. Огієнка), або ж про якусь значно більш випадкову власне мовну причину такої відмінності можна справді дати відповідь на користь першого. Перехід форм керування від давнішої (о)женити(ся) ким («Всеволода ожени сына своего Святослава Василковною Полотскаго князя». — 3 літопису) — форми з явно андроцентричною прагма­ тичною характеристикою (з орудним знаряддя — власне «дати дружину, забезпечити дружи­ ною», пор. одарити кого ким-чим і под.) 42 — до двох зазначених вище прийменникових форм засвідчує заступлення однієї соціально мотивованої форми двома іншими: якщо конструкція з на кому містить у собі лише увиразнення ознаки соціальної зверхності чоловіка над дружи­ ною, то конструкція з орудним соціативним свідчить про появу відносної (не абсолютної, бо тільки чоловік «жениться», а дружина не «омужнюється») рівності партнерів. «Соціальної» природи походження конструкції з ким не заперечує й можлива наявність власне мовної при­ чини її — факту аналогійного впливу з боку форми керування при пізніше виниклих дієсло­ вах одружити(ся) з ким, (по)брати(ся) з ким і под. (див. нижче), оскільки ця форма також має виразно соціальну природу. Наявність же в українській мові номінацій з мотиваційною осно­ вою «дружнього» характеру: давніх дружина — про жінку або чоловіка в шлюбі (на основі збірного значення «друзі, товариство»; віднесеність цього слова до чоловіка виявилася слаб­ кішою, можливо, через його належність до жін. р.) і подружжя, пізніших (по)дружити(ся), дружити собі кого «брати в дружини», одружити(ся) з ким, (по)брати(ся) з ким, поєднати­ ся) з ким — можна однозначно трактувати в плані особливостей поглядів на місце чоловіка і жінки в подружньому житті в історії українського народу. В основних же номінаціях на позначення дій чоловіка щодо вияву знаків уваги до жінки: рос. ухаживать (пор. ухаживать за ребёнком, больным, за цветами і т. ін. і ухаживать за де­ вушкой) і укр. залицятися (запозичення з польської з вихідним значенням «вихвалятися») — конотації більшої уваги, турботливості, глибшого почуття очевидніші в російській назві. Наявність оцінних характеристик, з одного боку, жінки за її різними (справжніми або уяв­ ними) ознаками, що свідчать про її ніби нижчий інтелектуальний і моральний рівень або й прямо засуджуються суспільною мораллю, а з другого, — чоловіка, що своєю поведінкою, психологією і т. д. ніби нагадує жінку або є залежним від жінки (баба, рос. быть под каблу­ ком, подкаблучник та ін.), досить виразно простежується в численних метафорах, фразеоло­ гізмах, пареміях обох мов (про це ж свідчать і усталені моделі порядку слів, де позначення чо­ ловіка звичайно передує позначенню жінки: укр. батько й мати, батько-мати, батько з ма­ тір ’ю, дід і баба та ін.— рос. отец и мать, отец-мать, хоча є й мать-отец, отец с матерью, дед и баба, старик со старухой, а також інші досить промовисті явища) 43. Однак, по-перше, більша масовість у російській мові порівняно з українською подібних аксіологічних номіна­ цій жінки (Курица не птица, баба не человек та ін. и), а по-друге, помітніша наявність в ук­ раїнській мові номінацій на позначення ситуацій, суб’єктом принизливої щодо чоловіка дії в яких виступає саме жінка (дати, піднести / дістати, покуштувати, з ’їсти гарбуза «дістати відмову під час сватання»), свідчать про те, що в номінативно-аксіологічному фонді україн­ ської мови образ жінки є менш дискримінованим. Інше досить масове мовне явище— розподіл іменників у межах лексико-граматичної ка­ тегорії істот — неістот (перенесення у сфері словозміни назв істот форми род. в. у позицію знах. в.), яке також, безперечно, виникло й поширювалося під впливом відповідних соціа­ льних чинників — від назв осіб чоловічої статі до назв осіб жіночої статі, а також дітей і тва­ рин 45, за умови його прямого пов’язування з усвідомленням місця жінки в російському і ук­ 42 Потебня А. А. Из заметок по русской грамматике.— М., 1958.— Т. 1-2.— С. 448-449. 43 Докладніше про це мовне явище див., зокрема: Тараненко О. О. Принцип андро- центризму в системі мовних координат і сучасний тендерний рух // Мовознавство.— 2005.— № 1.— С. 3-25. 44 Див., наприклад: Телия В. Н. Русская фразеология : Семантический, прагматический и лингвокультурологический аспекты.— М., 1996.— С. 260-268. 45 Див. докладніше: Тараненко О. О. «Я» (сукупність принципів антропоцентризму, со­ ціально активної особи та андроцентризму) в організації слов’янських іменних (родових) класифікацій // Мова. Людина. Світ: До 70-річчя професора М. П. Кочергана.— Κ., 2006.— С. 67-71. 26 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 раїнському суспільствах дало б уже значною мірою відмінне від попереднього уявлення щодо порівняння ментальності цих народів у їх історії. Якщо в російській мові категорія істот уже до кінця XVin ст. повністю охопила всю сферу найменувань живих істот (крім синтаксично зв’язаних зворотів на зразок выйти в люди, пойти в гости): увидеть дедов, женщин (так само: детей, раков, овец, телят), то в українській мові картина все ще лишається ніби незаверше­ ною: літ. побачити дідів, жінок, але у фольклорі, в південно-західних говорах: «А хто любить дівчаточка, А я молодиці», «Три відра (горілки) на самі баби замало, не то для хлопів·» (JI. Мартович) (пор. також з варіантністю вже в межах літературної мови: маю дітей / дещо заст. і діал. діти, пасти овець / вівці і т. ін.). Ще більшою мірою таку «дискримінацію» жінок — з відмінюванням їх найменувань у множині за зразком назв неістот — маємо в сусідніх за­ хіднослов’янських мовах, хоча в історії їхніх народів суспільне місце жінки також було ви­ щим, ніж в історії російського суспільства (особливо в польському, де й дотепер існує ритуал цілування руки жінкам під час вітання та прощання): п. zobaczyć dziadów, але Kobiety (так са­ мо: dzieci, taki, owce, telata), слц. uvidieť dedov, але ženy і т. ін. Очевидно, незавершення проце­ су поширення цієї категорії з неохопленням (неповним охопленням) нею назв осіб жіночої статі у формі множини простіше вже пояснювати дією власне мовних чинників (консерватиз­ мом граматичної структури мови). Досить спокусливим, на перший погляд, було б також трактування (але вже на користь повнішого забезпечення «мовних прав» жінки саме в українській мові) більшої продуктив­ ності в українській мові порівняно з російською явища суфіксальної моції у сфері позначень жінки за родом занять і соціальним становищем (авторка, бібліотекарка, держсекретарка, лекторка, лікарка, редакторка і под.), оскільки, за постулатами сучасного гендерного руху, жінка має іменуватися «жіночими», а не «чоловічими» назвами. Однак у російській мові яви­ ще такої словотвірної фемінізації також було, як відомо, досить активним на початку, а особ­ ливо в 20—30-і pp. XX ст.: большевичка, депутатка, милиционерка, авторша, агитаторша, лекторша та ін. (цьому сприяли як соціальний фактор — дедалі більша участь жінок у сус­ пільному, виробничому житті й офіційне проголошення в СРСР фактичної рівності жінки з чоловіком, так і фактор нормативно-мовний — розхитування і демократизація попередніх літературних норм). І якщо пізніше це явище стало згасати (більшість подібних утворень те­ пер сприймаються як розмовні або й просторічні; пор., наприклад, з уст звичайного носія мо­ ви, причому саме жінки: «Многих моих подруг и меня в том числе задевает, когда нас на­ зывают не продавцами, а “продавщицами”»: В. Кочегарова, ст. продавець.— «Правда», 27.12.1980), то це, звичайно, не тому, що роль жінки в російському суспільстві стала меншою чи менш цінованою. Просто тепер вона стала передаватися за допомогою синтаксичної фе­ мінізації: врач пришла, врач была спокойна і навіть опытная врач. Явище суфіксальної фе­ мінізації найповніше представлене в тих слов’янських літературних мовах (їх більшість), які формувалися на народнорозмовній основі й менше спираються на давніші літературно-книж­ ні традиції: так, російська мова виявляє меншу схильність до таких процесів порівняно з усіма іншими слов’янськими мовами, а польська (для неї це явище значно характерніше, ніж для ро­ сійської) — порівняно як з іншими західнослов’янськими, так і з південнослов’янськими мо­ вами. В основі такої неоднакової продуктивності цього явища в різних мовах лежать два нор­ мативно-мовні фактори: по-перше, більша демократичність норм «молодописемних» літературних мов, у тому числі й української, по-друге, національно-мовний пуризм— як од­ на з рушійних сил відзначеного процесу в тих сучасних слов’янських мовах, які розвивалися і продовжують розвиватися під потужним впливом інших мов (звідси ширша представленість цього процесу в українській і білоруській мовах порівняно з російською, у хорватській — по­ рівняно з сербською). Що ж до питання про більшу / меншу «демократичність» у творенні в українській і росій­ ській мовах форм прізвищ для жінок: Марія Швець чи. Мария Шевцова і под., то не треба забу­ вати, що подібні «присвійні» прізвшцеві форми були (і ще й лишаються в розмовній мові) ха­ рактерними і для української мови: Ковалиха, Гнатючка, Бажанова і под. (ця модель, як відомо, є офіційно закріпленою й тепер, наприклад, у чеській мові: Nováková, Pujmanová, у прізвищах іноземок: Martyová, Thatcherová і под.). Можна згадати також дискусію 1920-х pp. під час роботи над новим українським правописом, коли спочатку пропонувалося узаконити тільки суфіксальні форми як такі, що найбільше відповідають народним традиціям україн­ ської мови, і лише, як пише С. Єфремов, тому, що «комуністи обстоювали, що жіночі прізви- ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 27 О. О. Тараненко. ща не повинні одмінятися од чоловічих, бо це ніби знаменує приниження жінки, залежність її від чоловіка, присвійність її чоловічій статі» 46, було допущено варіантність: Ганна Чуб або Чубова і под. (пор. характерну для того часу варіантність: Марія Грінченко / Грінченкова, Оле­ на Курило / Курилова та ін.) 47. У морально-оцінному розмежуванні української і російської мов на шкалі сус­ пільних цінностей фактор відсутності / наявності в них особливо брудних, циніч­ них лайок («матюків») ставиться на першому місці: «Найпомітнішими “культур­ ними” здобутками Галичини з приходом сюди “північних братів” стало пияцтво, хабарництво, блат і, звичайно, вульгарщина й матірщина» (Роп’яник І. Про «істін- но русскую» культуру, або Хто сіє вітер?// Галичина, 4.10.1995); «В останні роки мені довелося побувати в десятках районів, у сотнях сіл уздовж річок Ворскла і Псьол на Полтавщині. Мова (а отже, і саме уявлення про народ, націю) справляє тут враження конаючої істоти, яка ані жити нормально не може, вражена метаста­ зами вульгарного російськоподібного наріччя, привселюдної, цинічно-хамської матюкальщини, ані вмерти остаточно також не може, бо ще живуть у ній здорові українські мовні джерела. Чиста, як материнська сльоза, мова бабусі й дитини і суцільна кацапська гидотна лайка недоростка та парубійка лунають тут впереміж­ ку, чоловіки матюкаються при жінках і дітях — переважно отаку “русско­ язычную” культуру передали нам наші сусіди з Півночі» (Косів М. Без мови немає народу // ЛУ, 15.09.1994); «У нас знають тільки російські матюки, бо українських матюків не існує в природі» (Мозговий І. «Культура» матюків? // СП, 1999, ч. 8); «їхні матюки обсіли наші язики» — напис на плакаті (УУ, 2000, № 7, с. 29). Росій­ ське коріння мату в українській мові виразно простежується: а) як у формі самих слів — компонентів таких висловів: мать, пор. укр. ма­ ти, дієслівних форм з початковим йо... при укр. ї(є)..., так і в більшій «природ­ ності» (частотності й «простоті») функціонування таких лайок у російській мові, а в сприйнятті українців, крім того,— в наявності відомих паремій, зафік­ сованих ще в XIX ст., московська лайка, лаятися по-московському (по-москов- ськи, як москаль) і под. Наприклад: « “Што ви, хахли!”, да так і ляпнув по-московськи. Овва, як же погано злаяв! О, цур же йо­ му, як негарно! “Ваша світлость, біда прийшла козакам!” “Какая біда?..” І знов так і загнув нам по-московськи на всю губу» (з розповіді колишнього запорожця: Кулиш П. Записки о Южной Руси : В 2-х т. — СПб., 1857. — Т. 1. — С. 290); «Ей, не бийсь, кажу, Твардовський! / Ґвалт, рятуйте, люде! / Бо вилаю по-московській— /Сором слухать буде» (П. Гулак-Артемов- ський); «Саул прочумався, та й ну, / Як той москаль, у батька, в матір / Свою рідоньку воло­ хату / І вздовж і впоперек хрестить» (Т. Шевченко); «А лається гидко, як москаль» (І. Не- чуй-Левицький); «По Україні так, як по Європі, можна їздити з простим народом у третьому класі, а в Московщині неможливо, бо крім того свинства, що вона (жінка з України.— О. Т.) перетерпіла та московської лайки наслухалася, вона ще там набралася паразитів, якими ки­ шить московський народ» (Чикаленко С. X. Зібрання творів : В 7 т. — Т. 1. Спогади (1861-1907).— Κ., 2003. — С. 296; б) у численних спостереженнях як з українського, так і з російського боку за станом мовної культури в обох народів, зокрема в українській мові до і після ре­ волюційних подій 1917 і в наступний період: «Молодец! меня подбил ехать в Киев, а сам сидит, и ни гадки о том. А между тем я почти что не на выезде уже. Что ж, едешь или нет? — влюбился же в эту старую толстую бабу Моск- 46 Єфремов С. Щоденники 1923-1929,— К , 1997,— С. 360-361. 47 Див. докладніше: Тараненко О. О. Сучасні тенденції до перегляду нормативних засад української літературної мови і явище пуризму (у межах іменних граматичних категорій) // Мовознавство.— 2006.— № 1.— С. 53-54. 28 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 ву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь» (з листа М. Гоголя до М. О. Максимовича в Москву, 1834 р.); «.. .малороссийская песня гнушается бесстыжего сра­ мословия, которым преизобилует народное песнетворчество в России» (Н. Лесков. Еврей в России, 1883 р.); «Живу я в усадьбе близ Сум... Вокруг в белых хатах живут хохлы. Народ всё сытый, веселый, разговорчивый, остроумный.... Нищих нет. Пьяных я еще не видел, а матер­ щина слышится очень редко, да и то в форме более или менее художественной...» (з листа A. П. Чехова за 1888 р.); «Начинается торг.... Ядреной и крутой ругани великоруссов, от кото­ рой дух в груди спирает и глаза на лоб лезут, не слышно, — ее заменяет мягкий юмор, щедро украшающий речи. Не слышно и великорусского “тыканья”» (М. Горький. Ярмарка в Голтве, 1897 р.); «У меня в комнате ночуют кубанцы (кубанські козаки. — О. Т.)... крестьяне ясно ук­ раинского происхождения. ... Они... домовиты, меньше ругатели, спокойнее, серьезнее, чем донцы и ставропольцы» (Из дневника 1920 года Исаака Бабеля // Дружба народов. — 1989. — № 5. — С. 253); «Командував Сидорчук (сотник армії УНР. — О. Т.) сердитим голосом, але без матюків, дарма що вийшов із російської армії, де ні солдати, ні офіцери не могли обійтись без цієї гидкої лайки. Взагалі, в українській армії я ніколи не чув матюків. І це не тому, що во­ на складалася з самих святих, а тому що матюки були невластиві, ба навіть чужі українській народній вдачі. Ще з дитинства запам’яталось мені, як у Недригайлові моя баба по батькові, розповідаючи дорослим про якогось волоцюгу Федька, пошепки казала з жахом на обличчі: “То такий розбишака, що навіть по-московському вміє лаятись!”» (Б. Антоненко-Давидович. На шляхах і роздоріжжях: Спогади). На противагу цьому, про власне українську лайку в подібних протиставлен­ нях говорять звичайно як про досить невинну. Наводячи, зокрема, враження від подорожей по Україні іноземців у XVII ст. і пізніше (наприклад, зі спогадів Пав­ ла Алепського: «Ми помітили в цьому народі набожність, богобоязність і благо­ честя, що дивували розум. Який це благословенний народ!»), автори таких за­ міток зазначають, що найобразливішими словами в українців, у тому числі в козаків, були свиня, собака, чорт (дідько) 48 (див. також, наприклад: Мозговий І. «Культура» матюків // СП, 1999, ч. 8; Яремко О. Бур’ян на мовному полі // УУ, 2003, № 2, с. 35) або, за даними пам’яток української мови, корчемник, нецнота, здрайця, пес, кат, своволник (Ю. Мушкетик. — ЛУ, 23.10.2008). Узагалі ж «ук­ раїнці завжди були доволі делікатним народом і лаялися, так би мовити, обереж­ но: “А щоб тебе качка копнула!”, “А щоб тебе дідько не взяв!”, “Щоб тобі голову потилицею назад повернуло!”. ...що страшного, якщо когось копне качка?» (Синяк Дм. [Інтерв’ю з Я. Радевичем-Винницьким].— Високий Замок, 20.07.2001; «Питомо українська лайка є втіленням красномовства (“Щоб тебе гопнуло й перекинуло!”), доброзичливості (! — О. Т.) (“Щоб тобі добре було!”), романтизму (“Щоб тебе дощ намочив!”) та дотепності (“Щоб тебе качка копну­ ла!”, “Щоб тобі пір’ячко в роті виросло!”). Вона ніколи не принижувала люд­ ської гідності (! — О. Т.), тому справжня українська лайка не має нічого спільно­ го з брутальним, вульгарним триповерховим матюком “великого і могучого”...» (О. Яремко). Автор першої граматики живої народної української мови до «лай­ ливих», «сильних» малоросійських висловів також відносив такі, як «ніж твоєму батькові в серце», «стонадцять чортів твоїй матері», які «ужасное (! — О. Т.) по­ нятие представляют о его (малоросіянина.— О. Т.) характере» 49. У згадуваному вище переліку 15 позитивних «тому що» на підтримку B. Ющенка як кандидата в Президенти України після твердження «Тому що він плекає в родині народні традиції, шанує старовинні звичаї свого народу» пода­ но: «Тому що він ніколи не осквернить вуст матюччям, “фєнєю” і не назве свій народ “козлами”» (натяк на висловлювання В. Януковича — основного опонен- 48 Див., наприклад: Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування.— Κ., 2006.— C. 237-252. 49 Павловский А. Грамматика малороссийского наречия.— СПб., 1818.— С. 108-109. ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 29 О. О. Тараненко. та В. Ющенка під час виборів.— О. Т.) (Кіпіані В. Так! Тому що... Ющенко // Так! (всеукр. інформ. бюл., 3.11.2004). Однак у середовищі україномовної інтелігенції поряд з більш узвичаєною, «народницькою», позицією прибічників погляду на високу моральність україн­ ської народної культури та української мови, як і в питанні про «соціальне дно» та його жаргони, увиразнюється й певною мірою протилежна позиція, зумовлю­ вана прагненням бачити українську культуру та українську мову загалом таки­ ми ж, як і мови та культури інших європейських народів. Так, в одній з програм «Табу» (т/к «1+1», 8.07.1999), присвяченій проблемі нецензурної лексики, роз­ горілася дискусія між відомими в Україні філологом Галиною Сагач, яка зай­ мається українською риторикою, і письменником Юрієм Покальчуком — авто­ ром, зокрема, творів еротичної прози. Г. Сагач, нагадавши, що українська мова наймузикальніша у світі, і цитуючи твори класиків української літератури, ви­ ступала за «шляхетність, аристократизм думання, говоріння і діяння» і проти «закликів полюбити потворне». Ю. Покальчук, виступаючи проти того, щоб «тримати нашу мову в резервації», в принципі не заперечував проти «функціо­ нального використання мату», тобто не як постійного атрибута мовлення, а як одного із сильних експресивних засобів мови у відповідних ситуаціях. Ведучий програми Микола Вересень, відгукнувшись з неприхованою іронією на репліку із залу про «московське», а не «наше» коріння такої лексики («І тут москалі! І тут вони»), став явно на позицію «антипуристів»: «То що ж це за нація, що за мова?! В російській, польській, сербській мовах є такі слова, а в українській немає». Стали з’являтися україномовні еротичні видання, публікуватися збірки українського еротичного фольклору (в записах, зокрема, М. Максимовича, Т. Шевченка, П. Чубинського, І. Франка, Хв. Вовка, В. Гнатюка та ін.) 50, старі етнографічні матеріали з описом любовних ігор і весільної обрядовості та відпо­ відною лексикою, упорядники, публікатори й рецензенти яких не без іронії від­ межовують свої погляди на моральність українського народу від надто, на їхню думку, пуристичних, з «надто рожевим уявленням про українські традиції» (У нас сексу нема.— Молода Галичина, 26.06.2003): «Українці — народ цнотли­ вий, та все ж...» (інтерв’ю із засновником і головним редактором еротичного журналу «Лель» С. Чирковим.— ЛУ, 4.07.2002); «Деякі пуристи-народолюби ставляться до видання книжок, подібних до “Українських сороміцьких пісень”, насторожено й недружелюбно. Можливо, винахідникам надуманих теорій “цнотливого українського кохання” мало б сенс ознайомитися з тим, що напра­ цював, так би мовити, практикум „автентичного українця”» (В. Григоренко.— Стол, нов., 14.09.2004). Наявність непристойної, в тому числі сороміцької, лексики в українській народній мові, незалежно від впливів інших мов, — річ, звичайно, очевидна. Однак при цьому слід мати на увазі особливості такого лексикону в українській мові на тлі інших, зокрема слов’янських, мов як у самій його природі, так і в його функціонуванні. Уживання в лайливій (з метою образи, приниження кого-небудь), а згодом також у широ­ кій експресивній і ще пізніше, як це властиво лайкам узагалі, у загальноемотивній (як засіб мовної бравади і навіть у майже автоматичному вживанні— те, що в російській мові жартома стали називати «для связки слов») функціях слів на позначення коїтусу (спочатку, очевидно, тільки щодо матері співрозмовника як об’єкта) та статевих органів чоловіка і жінки — факт, відомий у різних слов’янських і неслов’янських мовах, і робити в цьому плані виняток для ук­ 50 Наприклад: Бандурка : Українські сороміцькі пісні / Упоряд. М. Сулима.— Κ., 2001.— 280 с.; Українські сороміцькі пісні / Упоряд. М. Красиков.— X., 2003.— 287 с.; Виженко О. Україна кохання: Фольклорні дослідження.— Κ., 2005.— 241 с. 30 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 раїнської мови навряд чи є підстави. Але в масовому вияві в українському народному слово­ вжитку це явище стало поширюватися протягом кількох останніх століть в основному з росій­ ської мови — через російськомовне середовище в містах, армії, ув’язненні і т. ін., особливо в радянський час у зв’язку з масовістю міграції населення, перебування в ув’язненні тощо, а також як «начальницький мат». Дослідники виділяють кілька основних тематичних типів у формуванні експресивно найсильніших і тому найобразливіших лайок у різних народів: а) «анально-екскремальний» (зокрема, в німецькій, англійській, французькій, чеській мовах), б) «сексуальний» (зокрема, в російській, сербській, хорватській, болгарській мовах), в) «сак­ ральний» — зі згадуванням, з одного боку, Бога, Богородиці, святих і т. ін., а з другого,— чор­ та і т. ін. (зокрема, в романських, частково в чеській, словацькій, польській мовах), і в україн­ ській традиційній лінгвокультурі переважає перший із них 51. Хоча самі «прямі» народні назви статевих органів і статевого акту є, як відомо, спільнослов’янськими і стали сприймати­ ся як непристойні, очевидно, після прийняття християнства з його осудом усього того, що стосується «тілесного низу»52. Такі слова вживалися (і продовжують уживатися) не просто в номінативній, а в номінативно-ритуальній функції (з явним смакуванням від усвідомлення як того, що це стосується саме еротичної сфери, так і того, що це непристойні, «заборонені» сло­ ва) і в українській весільній обрядовості (див. названі вище фольклорні збірки). Щодо тематичної різноманітності та поширеності вживання лайок (не «мату»), то, зви­ чайно, український народ не можна назвати надто цнотливим, усупереч досить популярним у певних колах українського суспільства поглядам53. Крім названого вище типу, це й, зокрема, образливі згадування батька (пор. навіть наявність спеціального слова батькувати·, чорт йо­ го батька знає і под.) і матері кого-небудь (причому не тільки в зворотах з назвами хвороб та інших нещасть на зразок сто сот крот болячок твоїй матері, а й з можливим сексуальним підтекстом: «Не зводь з ума, кроть твоюма, бо я не дитина» — Сл. Гр., II, 395), а також лайки на основі назв жінок аморальної поведінки сука, курва і под. і «найчастіша українська лай­ ка — це в чорта» 54. Проте за ознаками, по-перше, широти використання лайок із сексуальною мотивацією, особливо щодо матері, які в сучасному суспільстві вважаються особливо брудними й циніч­ ними, по-друге, частотності функціонування лайок узагалі (нецензурні лайки в побуті й на ро­ боті, в громадських місцях, написи на стінах, парканах, у туалетах, ліфтах тощо), зокрема і в сільській місцевості, і в комунікативному середовищі з присутністю чоловіків, жінок і дітей ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... 51 Див.: Жельвис В. И. Поле брани : Сквернословие как социальная проблема в языках и культурах мира.— М., 2001.— С. 158-160; СтавицькаЛ. Українська мова без табу: Словник нецензурної лексики та її відповідники : Обсценізми. Евфемізми. Сексуалізми.— К , 2008.— С. 32-39. Пор., наприклад, зразок мовлення одного з відомих українських громадських і політичних діячів, письменника: «—Я маю всіх вас у сраці!» — так сказав 23 серпня 1991 p., за його словами, Дмитро Павличко до своїх політичних соратників у Верховній Раді, неза- доволений ними, під час підготовки Акта про державну незалежність України після ліквідації путчу («Незалежність України», документальний фільм О. Ткаченка.— Т/к «Новий канал», 25.08.2003). 52 Уживання ж такої лексики в складі відповідних ритуальних формул у весільних, сільськогосподарських і под. обрядах, пов’язаних з мотивом родючості, посилювало гоніння на неї з боку церкви, оскільки такі обряди вважалися язичницькими (Успенский Б. А. Избранные труды.— М., 1994.— Т. 2.— С. 56-65), і це, таким чином, накладало на неї тавро ще більшої пейоративності. 53 Наприклад: «Це явище в Україні — породження новітніх часів, тому що в українських традиціях не було вживання брудних слів і лайок для “плавності” мовлення, його “орна­ ментування” тощо» (Радевич-ВиннщькийЯ. Етикет...— С. 239). Пор., з іншого боку, в І. Огієнка: «Український народ, як і інші народи, добре знає лайку. ... Лайлива мова сильно поширена в нас серед простого народу, головно ж серед етично неміцної частини його... Поширена легенда, ніби українці навчилися лайки від росіян, — ця легенда нічим не до­ ведена, бо росіяни не вміють так барвисто лаятись, як українці (тут ідеться, звичайно, не про мат, а радше про лайки-прокльони.— О. Т.). Лайка росіянина зовсім відповідає його реаль­ ному практичному поступованню: він зразу “заїде” в матір, “пустить матюка”. .. Навпаки,— українець насолоджується в лайці, ділить її на сотні ступенів і добирається до ваших печінок спроквола, ступнево, щоб уже десь аж наприкінці розпалитися й “загатити по-московському в батька-матір» (Огієнко І. Лайка в українського народу // Рідна мова.— 1937.— Ч. 7-8.— С. 321-324). 54 Огієнко І. Зазнач, праця.— С. 325. ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 31 О. О. Тараненко. та окремо в мовленні жінок і дітей, у сім’ї, українська народна мова мала б і все ще має вигляд значно «скромнішої» на тлі російської55. Як наслідок частотності й тому звичності вживання в російській мові відбуваються помітні зміни і в структурі лайок сексуального походження: з одного боку, внаслідок стирання експресивності лайки постійно оновлюються й посилюю­ ться — з творенням «кількаповерхових» (вшценаведене твердження І. Огієнка про явище ана­ логічної ампліфікації в українських лайках стосується, як уже відзначалося, інвективної лек­ сики з іншою мотивацією), з другого, — навпаки, спрощення структури: це, зокрема, утворення вставного словечка-паразита («російського артикля») бля. Самому російському мату нерідко приписують татарське (монголо-татарське) походжен­ ня, що, як відомо, не доведено. У певних колах (про)української орієнтації цю версію вико­ ристовують в одному ряду з іншими доказами [нібито] фіно-угорського та татарського суб­ страту і суперстрату сучасної російської мови, що мало б бути ще більш принизливим для неї, наприклад: «Адже відомо, що матюки прийшли в російську мову від тих азіатських племен і народностей, які, перемішавшись з московитами, згодом утворили таку собі історичну спільноту “старшого брата”. Відомо також, що до “братньої допомоги” цього брата брудної лайки в Україні ніхто не чув» (Жолдак Я. Дещо про «благотворний вплив» російської мови // УС, 1996, № 47). З. Виразники вищезазначених позицій (про)російської сторони ведуть поле­ міку звичайно різкіше, наступальніше, значно частіше, ніж їх опоненти, вистав­ ляючи об’єктом своєї критики українську мову в цілому, як таку, і за ними відчу­ вається більша чи менша підтримка, принаймні мовчазна, не тільки певних політичних сил і культурних кіл, а й верств російськомовного населення в Україні, підтримка Росії як держави, незадоволених з приводу звуження функ­ ціонування російської мови в Україні. Представники ж (про)української сторо­ ни намагаються висувати більше аргументів, часто дуже конкретизованих, на користь української мови / проти російської мови, хоча в глибинній основі такої аргументації лежить, як видається, переважно все-таки «оборонна» позиція — прагнення відстояти українську мову в її поки що нерівній конкуренції з росій­ ською мовою в Україні — і відцентрові тенденції до повнішого віддистанцію- вання української мови від російської. Щодо самих суспільних кіл, які плекають образ української мови як «співучо-солов’їної», як мови зі значно вищим порів­ няно з російською морально-етичним потенціалом, а якщо брати в історичному плані— як однієї з найдавніших мов світу, то така їхня позиція, звичайно, зовсім не є загальноприйнятою серед різних верств суспільства сучасної України з проукраїнськими культурно-мовними та політичними орієнтаціями й більше то­ го — наражається на критику з боку, зокрема, ліберальної творчої інтелігенції, науковців, які прагнуть до об’єктивного погляду на предмет, усіх тих, хто в три­ валому вже співіснуванні реалістично-прагматичного і романтично-народни­ цького поглядів на українську мову та її місце в сучасному суспільстві схи­ ляється до першого. Це виявляється в неоднаковому ставленні до питання про місце в українській мові, зокрема, форм пошанної множини в родинному сере­ довищі, непристойної лексики, демінутивних форм на зразок воріженьки, до частого вживання самого звороту «солов’їна мова» тощо. Пор., наприклад, від­ повідь редактора журналу «Сучасність», видання якого на початку 90-х pp. було перенесене в Україну, на листи обурених читачів (переважно з діаспори) з про­ 55 «У цілому в слов’ян матірна лайка оцінюється як риса чоловічої поведінки, хоча в деяких регіонах жінки лаються нарівні з чоловіками (Сербія : Левач, Гружа та ін.). У росіян матірна лайка, в тому числі жіноча, табуйована менше, ніж в українців і білорусів. За свідченням початку XX ст., росіяни схильні до лайки, українці — до проклять. На Російській Півночі матірна лайка вільно вживалася в присутності жінок, тоді як в українців вона заборонялася» (Санникова О. В. Брань // Славянские древности : Этнолингв. словарь : В 5 т. / Под ред. Н. И. Толстого.— М., 1995.— Т. 1.— С. 250). 32 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 тестами проти того зображення нинішньої України і тієї української мови, що стали практикуватися в художніх творах авторів журналу: «На жаль, нинішня (як, безперечно, й колишня.— О. І ) Україна— це не ідилічний край з богобояз­ ливим народом і солов’їною мовою» (І. Дзюба.— Сучасність, 1996, № 3-4, с. 6); скептичне ставлення щодо тверджень про відсутність в українській мові злодій­ ського жаргону як її позитивну рису: «.. .не витримує критики й замилування ав­ тора (М. Холодного.— О. Т.) тим, що український народ не створив блатного жаргону. Та це ж ґандж, а не чеснота! .. .Коли національна мова не вживається хоч у якійсь із сфер спілкування, не має якогось із комунікативних рівнів, то це свідчить або про її пригніченість (це у нас), або недорозвиненість. На жаль, у нас є злочинці. І якщо вони вже є, мусив би бути й жаргон, якби жили ми повноцін­ ним національним життям. А де наш молодіжно-студентський жаргон? ... Ви­ бачте мені брутальну прямоту, але українська мова остаточно відродиться тоді, коли українські повії пропонуватимуть свої послуги на своєму, українському, жаргоні. От коли б повії в Україні перевелися...» 56; відкидання «настійного пле­ кання міфу про її (української мови.— О. Т.) калиновість і солов’їність, що му­ сили б автоматично утвердити любов до цієї мови у російськомовних людей»57 у дослідженні української непристойної лексики. УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ ___________Український та російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні... ВК — «Вечірній Київ» (газ.). ГУ — «Голос України» (газ.). Даль — Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка : В 4 т.— М., 2004. Дон. Кряж — «Донецкий кряж» (газ.). ЛГ — «Литературная газета» (Москва). ЛУ — «Літературна Україна» (газ.). РУССВ — Вирган I. О., Пшинська М. М. Російсько-український словник сталих вира­ зів.— X., 2002.— 864 с. Сл. Гр. — Словарь української мови / Упоряд. Б. Грінченко.— Κ., 1958-1959.— Т. 1-А. СП — «Слово Просвіти» (газ.). Став. — Ставицька JI. Короткий словник жаргонної лексики української мови.— Κ., 2003,— 336 с. Стол. нов. — «Столичные новости» (газ.). ССУМ — Словник синонімів української мови : В 2 т.— Κ., 1999-2000. т/к — телеканал. УР-1 — Українське радіо (перший канал). УС — «Українське слово» (газ.). УУ — «Урок української» (журн.). О. О. TARANENKO UKRAINIAN AND RUSSIAN LINGUO-CULTURAL VECTORS IN CONTEMPORARY UKRAINE: REALITY, POLITICIZATION, MYTHS (the first article) Discussed are the tendencies to confrontation of Ukrainian and Russian in contemporary Ukraine in a wide range of cultural, moral/spiritual, and intellectual values of the society, polemics between the representatives of pro-Ukrainian and pro-Russian parties, politicization of stereotypes and evaluations of both languages. K e y w o r d s : the modem Ukrainian language, the Russian language in Ukraine, stereotypes of Ukrainian, evaluations of Ukrainian and Russian. 56 Оржицький І. Зазнач, праця. 57 Ставицька JI. Зазнач, праця.— С. 11. Див. також: Андрусів С. Демонстрування міфу «солов’шості» української мови в поетиці постмодерної прози // Вербальна агресія як мовно-культурний і соціальний феномен.— Л., 2006.— С. 21-30. ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 2 33

Ähnliche Einträge