Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II
У статті розглядаються сучасні тенденції до зіставлення й протиставлення української і російської мов у колах (про)української та (про)російської політико-ідеологічної та культурно-мовної орієнтацій на шкалі їх історичного минулого — з «притягуванням» (об’єднуванням) і «відштовхуванням» їх у їхніх...
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2009
|
| Schriftenreihe: | Мовознавство |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183226 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2009. — № 3-4. — С. 54-81. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-183226 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1832262022-02-07T01:26:16Z Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II Тараненко, О.О. У статті розглядаються сучасні тенденції до зіставлення й протиставлення української і російської мов у колах (про)української та (про)російської політико-ідеологічної та культурно-мовної орієнтацій на шкалі їх історичного минулого — з «притягуванням» (об’єднуванням) і «відштовхуванням» їх у їхніх історичних джерелах, з деміфологізацією старих і творенням нових історико-мовних міфів. Discussed are the contemporary tendencies to comparison and confrontation of Ukrainian and Russian in the sections of the public with (pro-)Ukrainian and (pro-)Russian political and ideological as well as cultural and linguistic orientations concerning of their the historical past. Those are «attraction» (unification) and estrangement of Ukrainian and Russian in their historical roots as well as demythologization of old linguistic myths and making of new ones. 2009 Article Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2009. — № 3-4. — С. 54-81. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183226 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
У статті розглядаються сучасні тенденції до зіставлення й протиставлення української і
російської мов у колах (про)української та (про)російської політико-ідеологічної та культурно-мовної орієнтацій на шкалі їх історичного минулого — з «притягуванням» (об’єднуванням)
і «відштовхуванням» їх у їхніх історичних джерелах, з деміфологізацією старих і творенням
нових історико-мовних міфів. |
| format |
Article |
| author |
Тараненко, О.О. |
| spellingShingle |
Тараненко, О.О. Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II Мовознавство |
| author_facet |
Тараненко, О.О. |
| author_sort |
Тараненко, О.О. |
| title |
Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II |
| title_short |
Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II |
| title_full |
Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II |
| title_fullStr |
Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II |
| title_full_unstemmed |
Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II |
| title_sort |
український і російський мовно-культурні вектори в сучасній україні: реальність, політизація, міфи. ii |
| publisher |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| publishDate |
2009 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183226 |
| citation_txt |
Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: реальність, політизація, міфи. II / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2009. — № 3-4. — С. 54-81. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. |
| series |
Мовознавство |
| work_keys_str_mv |
AT taranenkooo ukraínsʹkijírosíjsʹkijmovnokulʹturnívektorivsučasníjukraínírealʹnístʹpolítizacíâmífiii |
| first_indexed |
2025-07-16T03:06:23Z |
| last_indexed |
2025-07-16T03:06:23Z |
| _version_ |
1837771191559913472 |
| fulltext |
O. O. TAPAHEHKO
УКРАЇНСЬКИЙ І РОСІЙСЬКИЙ МОВНО-КУЛЬТУРНІ
ВЕКТОРИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: РЕАЛЬНІСТЬ,
ПОЛІТИЗАЦІЯ, МІФИ. I I ________________________________
У статті розглядаються сучасні тенденції до зіставлення й протиставлення української і
російської мов у колах (про)української та (про)російської політико-ідеологічної та культур-
но-мовної орієнтацій на шкалі їх історичного минулого — з «притягуванням» (об’єднуван
ням) і «відштовхуванням» їх у їхніх історичних джерелах, з деміфологізацією старих і творен
ням нових історико-мовних міфів.
Кл ю ч о в і слова: історія української мови, історія російської мови, ідеологізація мов
них питань у сучасній Україні, історико-мовні міфи.
0. У полі пильної уваги не тільки (а часто, можливо, навіть не стільки) фахівців,
а й численних аматорів як об’єкт особливої зацікавленості і помітний момент
полеміки історичного та культурно-мовного характеру з виходом на політичний
рівень перебувають ось уже близько двадцяти років проблеми походження
української і російської мов — з розглядом їх як у межах східнослов’янського
мовного простору, так і поза ним, переростаючи рамки власне наукових концеп
цій та дискусій і вихлюпуючись у засоби масової інформації. Погляди, що їх об
стоюють прибічники та їхні опоненти, не обов’язково є новими в науковому та
навколонауковому житті XIX—XX ст., але тепер вони вийшли на рівень масово
го зацікавлення і жвавого політизованого обговорення.
1. Дискусії щодо формування обох мов у межах східнослов ’янського мовного
континууму, що ведуться як між науковцями, так і в ширших колах суспільства,
точаться насамперед навколо проблеми походження української і російської мов з
обстоюванням: а) наявності в минулому спільносхіднослов’янської (а з утворен
ням Русі як держави— давньоруської) мови (до ХГѴ ст.) як проміжного етапу піс
ля розпаду праслов’янської мовної єдності і як «спільної колиски» всіх трьох су
часних східнослов’янських мов, мови «давньоруської народності» (слов’янського
населення Русі), на користь чого висувається насамперед факт проживання схід
нослов’янських племен у межах однієї держави, а також їх об’єднання однією ре
лігією; б) становлення цих мов унаслідок тривалого розвитку безпосередньо на
основі праслов’янської мови, оскільки величезна територія розселення окремих
слов’янських племен за умови фактичної відсутності засобів комунікації між ни
ми мало могла б сприяти їх мовній консолідації. У сучасному російському мово
знавстві (як і серед частини українських мовознавців та істориків), а також з боку
суспільних кіл (про)російської орієнтації звичайно підтримується перша з цих
теорій, «об’єднавча», — прийнята в російському мовознавстві XIX — початку
XX ст. і офіційно затверджена в радянській науці та ідеології концепція спільного
походження трьох східнослов’янських мов з єдиної давньоруської. У сучасному
українському мовознавстві ширшає коло прихильників другої з цих теорій, яка
сформувалася пізніше (на початку XX ст.) і яку розвивали переважно українські
© O. O. TAPAHEHKO, 2009
54 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
мовознавці, що жили за межами Росії та СРСР (крім періоду 20-х pp.) і мали
офіційну репутацію «сепаратистів», «націоналістів». її послідовники вживають (в
основному за Ю. Шевельовим) щодо живої розмовної мови східнослов’янських
племен, які населяли територію сучасної України, назви «протоукраїнська мова»
(VII—XI ст.) і «давньоукраїнська мова» (XI ст., від часу появи перших писемних
пам’яток,— XIII або XIV ст.). Під поняттям давньоруської мови при цьому розу
міється лише писемно-літературна (не жива, усно-розмовна) мова Русі \ Сам ви
слів «спільна колиска» — про Київську Русь як спільну державу майбутніх схід
нослов’янських народів, давньоруську народність і давньоруську мову, який у
радянський час мав високе, патетичне звучання і зберігає його в колах (про)росій-
ської орієнтації, в тому числі лівих політичних сил, уживається в колах україн
ської орієнтації іронічно.
Концепція спільного походження всіх трьох східнослов’янських мов з дав
ньоруської мови на практиці, однак, у радянський час звичайно усвідомлювала
ся на користь саме російської мови, що виявлялося не тільки в порушенні алфа
вітного порядку при переліку цих мов, а й у розумінні ніби більшого права
російської мови на давньоруську спадщину: так, один з багатотомних історич
них словників російської мови, який охоплює давньоруський і староросійський
періоди, має назву «Словарь русского языка XI—XVII вв.» (М.; виходить з
1975 p.); можна було говорити, наприклад, що «Слово о полку Ігоревім» — це
пам’ятка російської мови й літератури, але не можна було сказати про нього як
про українську пам’ятку. Це зумовлювалося не тільки усвідомленням безпе
рервності традицій російської державності (на відміну від державності україн
ців і білорусів) починаючи від руської доби і, таким чином, ніби природного
правонаступництва між Руссю і Росією. Цьому сприяла, звичайно, й широка
неоднозначність слів Русь, руський (рос. русский) і на цій основі сплутування
(особливо в російській мовній свідомості) або, навпаки, цілком свідома підміна
понять, маніпулювання ними: з одного боку, давнє значення слова Русь «серед
ньовічна держава східних слов’ян з центром спочатку в Києві» ототожнюється з
його пізнішими значеннями: «Московська держава» і ще пізніше «Росія», а рус
ский нерозчленовано вживається як щодо Русі, так і щодо Росії як держави
XVIII-XX ст. (див. також п. 4.1); з другого боку, українські традиційні назви
Русь, руський щодо земель і населення території теперішньої України аж до
XIX ст., а на відокремлених західноукраїнських землях — аж до середини
XX ст. також сприймаються як співвідносні з рос. Русь, русский щодо Росії 2.
1 Див. огляд позицій українських мовознавців щодо аналізованої проблеми, зокрема : Іс
торія української мови : Хрестоматія / Упоряд. С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсієнко.— K.,
1996.— 288 с.; Українська мова : Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тара-
ненко (співголови) та ін.— 3-є вид.—K., 2007.— С. 133, 244; ПівторакГ. П. Походження
українців, росіян, білорусів та їхніх мов : Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі
«спільної колиски».— K., 2001.— 152 с.
2 У сучасній українській мові, за зразком польської, існують для обох цих понять окремі
позначення руський і російський (хоча в позанормативному слововжитку і укр. руський, і
п. rustí вживаються вже і в значенні «російський»), але в російській, інших слов’янських і
західноєвропейських мовах використовується спільна назва. В англо- і німецькомовній
науковій літературі є, втім, тенденція до закріплення назв Russian language, russische Sprache
тільки стосовно до Росії, тоді як щодо Русі, руського використовують або стару назву (із
середньовічних латиномовних джерел): англ. Ruthenian language, нім. ruthenische Sprache, так
само й назву держави — Ruthenia (небезпеку сплутування «руського» з «русинським» —
останнє стосується, як відомо, українців і білорусів доби Середньовіччя і трохи пізніше та
українців західних регіонів — усувають запровадженням окремих назв для них: англ. Rusyn,
the Rusyn language, нім. Rusin, die rusinische Sprache), або створену форму Rus ’ (іменник),
Rus 'ian або Rusian (прикметник), як у виданнях західної української діаспори: англ. Kievan
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 55
O. O. Тараненко.
У російських підручниках історії, в історичних працях, перекладах пам’яток
давньої літератури слово русин — самоназва населення Русі — замінювалося
на русский, яке в такому субстантивованому значенні є фактом пізнішого
часу3.
Прихильники концепції давньоруської мови як основи сучасних східносло
в’янських мов, що не бажають відступати від неї на догоду, як вони вважають,
новій політичній кон’юнктурі в умовах сучасної України, відзначають наяв
ність, на їхню думку, не стільки власне наукової, скільки політико-ідеологічної
підоснови її теперішньої критики в рамках загальної «переоцінки цінностей»:
концепція О. О. Шахматова (щодо наявності в минулому давньоруської мови.—
О. Т.) «була канонізована радянською владою, яка визнавала її за єдино правиль
ну й експлуатувала у відомих політичних цілях, не допускала жодного перегля
ду її, дискусій навколо неї. Очевидно, у зв’язку з цим у нинішньому українсько
му суспільстві та науці зазначена схема звичайно одразу ж відкидається без
елементарного аналізу. Навіть учорашні її палкі адепти активно (часом — агре
сивно) виступають проти неї» 4. Проте й автор наведеної цитати вже змушений
вносити корективи принаймні в назву цієї [нібито] спільної для східнослов’ян
ських племен мови: «З метою уникнення термінологічної плутанини й підміни
прикметника старої етнічної назви русъскыи ад’єктивом русский «російський»
відповідний давній етнос та його мову доцільно було б позначати прикметником
давньосхіднослов ’янський (народ, народність, мова), а сукупність протоукраїн-
ських говорів — давньоруськоукраїнською мовою»5; стали вживати також тер
мін «[давня] руськоукраїнська мова [ХІ-ХІІІ ст.]» (пор. ще в М. Грушевського
щодо руських земель на території сучасної України: «Україна-Русь», «україн
сько-руська народність» і т. ін.).
У відповідь на активізацію з боку певних кіл (про)української орієнтації заяв
про історичне право саме України на назву Русь і про її «украдене ім’я» (див.
п. 2.2.1) в середовищі російських інтелектуалів поряд з традиційною, ще радян
ською, позицією, яку можна проілюструвати, наприклад, поглядами О. М. Тру-
бачова: «...Доходит до того, что сейчас в научной литературе, да и у широкой
общественности, набрало силу мнение, что якобы неудобно называть нашу на
чальную письменность и ее язык русскими, поскольку это общее наследие языка
и культуры не одних русских, но и украинцев и белорусов. .. .Начать называть
этот ранний период языка и литературы древневосточнославянским значило бы
фактически переименовать его. Украинские и белорусские товарищи не должны
беспокоиться за прошлое своих языков и письменных традиций: оно у них было
и остается общим с русскими. Ясно одно: живущая с древности традиция назва
ний “Русь”, “русский”, “Русская земля” не должна легковесно отменяться или
заменяться, ибо подобные замены порой рискуют обернуться злоупотребле
ния the Old Rus’ (Rus’ian, Rusian) language. Зі свого боку, деякі громадські організації
російської орієнтації в Україні — наприклад, «Русское движение Украины» (український
варіант назви — «Руський рух України»), «Русская община Ровенской области»
(укр. «Російська община...») у 2001 р. — виступають з пропозицією узаконити в українській
мові (за зразком російської) прикметник і іменник руський у значенні етнічної належності —
замість російський, росіянин, а прикметник російський розуміти тільки в значенні державної
належності.
3 Див. докладніше, наприклад: Наконечний Є. Украдене ім’я : Чому русини стали укра
їнцями.— JL, 2004.— С. 119-126.
4 Німчук В. В. Періодизація як напрямок дослідження генези та історії української мови //
Мовознавство.— 1997.— № 6.— С. 5.
5 Німчук В. В. Зазнач, праця // Мовознавство.— 1998.— № 1.— С. 5.
56 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
ниєм» б, окреслилася й «політкоректна» пропозиція (Д. С. Лихачова та ін.) від
новити в російській мові з метою уникнення такої неоднозначності й тим самим
для відновлення «історичної справедливості» щодо українців і білорусів (з їх
німи пізнішими етнонімами) у значенні об’єднавчої назви для всіх «руських»
народів давнє написання русьский. Однак навіть ініціатори цієї пропозиції, оче
видно, розуміють, що вона так і лишиться тільки пропозицією.
2. Поряд з обома цими концепціями походження обох мов, які принаймні
теоретично загалом не заперечують «рівноправності» їхньої історії (друга з них
тільки підриває «об’єднавчу» основу, на якій ґрунтується перша), у літературі,
розрахованій на масового користувача, в певних суспільних і політичних колах,
у ЗМІ, а також з боку окремих науковців висуваються нові або відроджуються
старі версії глотогенезу східнослов’янських мов — переважно з виведенням од
нієї з них із іншої (традиційно в колах проросійської орієнтації, але також і з
боку певних кіл проукраїнської орієнтації) або з обстоюванням окремого їх фор
мування (в основному від проукраїнської, але також і від проросійської сторони).
2.1. З боку кіл (про)російської орієнтації як реакція на тенденції (про)ук-
раїнської сторони до дальшого відмежування і на сам факт державного відок
ремлення України відбулося насамперед посилення протилежних, інтеграцій
них тенденцій з наголошуванням на історичній спільності й віковічній
близькості обох народів і їхніх мов («м’якший» варіант) і навіть на тому, що
фактично був і лишається тільки один народ — «русский» з його етнографічни
ми групами і тільки одна мова — «русский язык» з його наріччями (жорсткіший
варіант). Двозначність розуміння слів Русь, русский відіграє при цьому, звичай
но, далеко не останню роль. Пор. використання цього «мовного» аргументу як
«політичного жарту»: «Мы в большом долгу перед Украиной. 850 лет назад
Киев был столицей Руси. Так, может, нам теперь стоит хотя бы на время... ну, на
очень короткое время... сделать Москву столицей Украины?» (Ігор Угольников,
ведучий програми «Добрый вечер», — з нагоди відзначення 850-річчя Москви:
т/к РТР, 5.09.1997) і в цілком серйозній тональності — в інтерв’ю активного по
борника ідеї повернення Криму до складу Російської Федерації мера Москви (а
тоді й одного з претендентів на пост президента країни) Ю. Лужкова: «Черное
море когда-то называлось Русским. Русским'.» (т/к НТВ, «Ночной розговор»,
21.02.1999). Тодішній голова Ради національностей Верховної ради РФ Р. Абду-
латипов в одному з інтерв’ю заявив, що якщо росіян в Україні змушуватимуть
до вивчення української мови, то й українцям у Росії може бути запропоновано:
«Давайте уезжайте или сдавайте экзамен по древнерусскому языку» (ЛУ,
10.12.1992) (тобто цю мову він вважає предком тільки російської — подібно,
наприклад, до поширеного помилкового трактування старослов’янської мови як
давньої мови всіх слов’ян, як праслов’янської мови).
Але, з іншого боку, як усвідомлення всієї проблематичності нового об’єд
нання східнослов’янських народів і необхідності будувати політико-ідеологіч-
ну систему вже нової Росії помітними стають і тенденції дезінтеграційного ха
рактеру — до певного дистанціювання від України (див. пп. 2.1.4, 2.1.5).
2.1.1. Це активізація трактування української мови (разом з російською й
білоруською) як частини єдиної «спільноруської», а українців — як частини
6 Трубачев О. Славяне. Язык и история // Правда.—1987.— 28 берез. Пор. достатньо
показову для характеристики концептуальної спрямованості цієї школи історико-мовних
досліджень східнослов’янського мовного простору назву праці: Трубачев О. Н. В поисках
единства.— M., 1992.— 192 с.
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 57
O. O. Тараненко.
єдиного «руського» народу (у радянський час це офіційно не підтримувалося,
але фактично не було й заборонено). Так, під час тривалих напружених дискусій
при обговоренні у Верховній Раді проекту нової Конституції щодо визначення
народу, що населяє Україну,— як «українського народу» (це була, зокрема, про
позиція Конституційної комісії) чи «народу України» (пропозиція лівих фракцій
і фракцій російської національно-культурної орієнтації, які мотивували це тим,
що перша дефініція стосується ніби тільки етнічних українців, тоді як друга —
всього населення країни), було внесено й «компромісну» пропозицію
(21.06.1996 p.): «Мя,руські люди...» (її автор П. С. Кузнецов, депутат від До
нецької області, член фракції комуністів, мотивував це саме історичною тради
цією). Таке трактування рос. русский / укр. руський поширилося, зокрема, на
початку 90-х pp. разом із нашумілим трактатом О. І. Солженицина з його бага
томільйонними тиражами (у загальносоюзних газетах і окремою брошурою):
«В Литве и Польше белорусы и малороссы сознавали себя русскими и боролись
против ополяченья и окатоличенья», а в Г аличині XIX ст. існувала Руська рада1.
Таке ж нерозчленоване трактування Русь,русский пропонується і в сучасних ро
сійських підручниках, де рус(ь)ка(я) мова у значеннях «староукраїнська» і «ста-
робілоруська» або «західноукраїнська» мови, подаючись без будь-яких автор
ських коментарів, неминуче сприйматиметься студентами у значенні
російської8. В інтерпретації прихильників такого варіанта розвитку мовної си
туації передбачається загалом досить гармонійне співіснування всіх трьох схід
нослов’янських мов (нерідко при цьому апелюють до недавнього спільного ра
дянського минулого, коли, мов, «ніхто не цікавився, хто якої національності, і
всі жили дружно»), але, хоч про це прямо й не говориться, всі розуміють: саме
російська мова має лишатися «мовою міжнаціонального спілкування».
При цьому прихильники такого об’єднавчого підходу нерідко висловлюють
докори опонентам щодо їхньої національної обмеженості й підкреслюють (часто
суб’єктивно щиро) свою національну незаангажованість у цьому питанні: «Какая
разница, на каком языке?!». Ось деякі випадки такого роду з коментарями в ук
раїнській (не тільки україномовній) пресі: «В Мюнхені ми зайшли до бару випити
пива. Аж заходить якийсь панок, бере й собі склянку пива, а далі й питає нас: «Ви
что, русскіє? — Ні, кажемо,— українці.— Ну, ето всьо-равно,— каже він. Самов-
певнено.— А ви хто, українець? — Нєт,— відповідає категорично,— я русскій.—
А ви ж тільки-но сказали, що це “всьо-равно”!» (А. Мокренко.— ЛУ, 21.03.1996);
«Если для очень современных прагматиков и для “пролетарских интернациона
листов” совершенно все равно, на каком языке будет говорить общество, то поче
му так упорно отстаивается именно русский..? Вот тут-то и загвоздка, тут-то и ло
вушка. “Чего вы держитесь за украинский, нам вот все равно, на каком”. Да? Есть
русская же шутка. Про хитрого Егорушку. “Егорушка, у нас — последний пиро
жок, кому его дать, тебе или сестрице? — Да мне совершенно все равно..., хоть
бы и мне”» (Андреева В. Язык наш — враг их?.. // Независимость, 30.04.1996).
2.1.2. Це реанімація старої концепції «єдиного русского языка» (в україн
ському перекладі це вже не «руська», а саме «російська» мова), мови, в якій від
мінності на рівні народних мов східних слов’ян не виводяться за межі звичайно
го діалектного поділу єдиного мовного простору, а відмінності на рівні
сучасних літературних української та білоруської мов визнаються штучними,
7 Солженицын А. Как нам обустроить Россию : Посильные соображения.— Ленинград,
1990.— С. 10-11.
8 Мечковская Н. Б. Об учебнике по социолингвистике В. И. Беликова и Л. П. Крысина
(Москва, 2001) // Мячкоўская Н. Мовы і культура Беларусі : Нарысы.— Мінск, 2008.— С. 294.
58 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
привнесеними ззовні сепаратистськи настроєними щодо Росії політиками та ін
телігентами. На доказ цього наводяться такі факти, як давність назв Русь,
рус(ь)ский і відносно пізня поява назв Україна, український, українець, більша
близькість фонетики і графіки давньоруської літературної мови, книжної лекси
ки староукраїнської літературно-книжної мови до нової російської літературної
мови з її потужними старим книжно-писемним і церковнослов’янським джере
лами, ніж до нової української літературної мови з її формуванням переважно на
народнорозмовній основі: «Если сопоставить украинский язык уроженца Запад
ной Украины украинца И. Вишенского с современным украинским языком,
много ли мы заметим сходства? Нет, это скорее русский язык»; «В грамматике
Лаврентия Зизания (1596 г.) находим такие термины тогдашнего украинского
языка: точка, запятая, местоимение, время, глагол, причастие, предлог, наречие,
союз, падеж и мн. др., которые отсутствуют в современном украинском языке,
но по-прежнему используются в русском» (Вл. Филатов, канд. филол. наук, член
президиума «Народного движения имени Богдана Хмельницкого». Почему
Украина хочет забыть язык своих предков? // Городъ, Донецьк, 14.08.1997). У
рамках цієї тенденції перевидаються праці російських дореволюційних і зару
біжних емігрантських ідеологів, спрямовані проти «українського сепаратизму»,
з новими передмовами й сучасними коментарями 9. Таке трактування україн
ської мови поширюється й певними політичними силами в РФ і в самій Україні.
Наприклад, у заявах представників найвищого рівня законодавчої влади РФ —
осіб, які в різний час були заступниками голови Державної думи: «Украина и Бе
лоруссия вообще не являются отдельными нациями. Это славяне, русские в ши
роком смысле этого понятия. Я считаю, например, что украинский язык в сто раз
поэтичнее современного русского языка, но тем не менее это диалект русского,
такой же, как, допустим, московский говор или сибирский диалект... Вопрос
должен стоять не об интеграции, объединении, а о возвращении этих земель в
состав Российской Федерации на правах, аналогичных, скажем, Татарии...»
(М. Юр’єв, член фракції «Яблуко»; цит. за: ЛУ, 18.04.1996, с.1); особливо в скан
дальних виступах голови Ліберально-демократичної партії Росії В. Жиринов-
ського — з оперуванням, зокрема, визначеннями «великороссы» і «малороссы»
(див., наприклад, в його інтерв’ю українському виданню: УМ, 31.05.1996). У
діяльності проросійських і «слов’янських» політичних сил Криму: «Украин
цы — это часть русского народа, говорящая на одном из диалектов русского
языка» (Бахарев М. [головний редактор колишнього друкованого органу Крим
ського обкому КПРС]. Мы вернемся к тебе, Родина! // Кр. пр., 27.10.2001); «Три
нации — русская, украинская и белорусская — по изначальной своей сути есть
единый и неделимый русский народ» (з «Декларации о национальном единстве
русского народа» С. Шувайникова — див.: Соловей Т. За лаштунками «слов’ян
ської єдності» // КС, 30.04.1999). Така концепція членування східнослов’янсько
го мовного простору в радянський час, як відомо, офіційно трактувалася як ро
сійська великодержавна. Але в сучасній РФ вона знову потрапляє навіть до
підручників, наприклад: «К восточнославянской группе относится русский язык
(яка ж тоді це група? — O. T.) с четырьмя наречиями: 1) великорусским...,
9 Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма.— М., 1996.— 237 с.; Украин
ский сепаратизм в России : Идеология национального раскола (сборник) / Сост. М. Б. Смо
лин.— М., 1998.— 432 с.; Волконский А. М., князь. Историческая правда и украинофильская
пропаганда.— Донецк, 1998.— 104 с.
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 59
O. O. Тараненко.
2) малорусским..., 3) белорусским..., 4) червонорусским (основные диалек
ты — галицийский, карпатский, буковинский)» 10.
Подібне усвідомлення українців і білорусів як «росіян», а їхніх мов як «росій
ської» було й ще лишається, як відомо, характерним на рівні масової свідомості й
для інших народів, хоча слід сподіватися, що внаслідок факту існування України і
Білорусі вже як самостійних держав таке їх розуміння поступово усуватиметься п.
В українській пресі наводяться випадки на зразок: «Один мій знайомий навчався в
одному з хорватських університетів. Хорвати не хотіли визнавати українців: “Всі
ви там росіяни”. А коли він назвав їх сербами, вони відразу все зрозуміли» (Те-
ліцъкий С. Національна гордість і духовна люмпенізація // ЛУ, 8.07.2004).
Відродилися також публічні спроби трактування української мови як не
«справжньої» руської мови, а мішаного «русско-польского диалекта», що фор
мувався протягом XV-XIX ст., тоді як сучасна російська мова є єдиною «справ
жньою» мовою східних слов’ян. Так, за А. І. Желєзним, головою секції слов’ян
ських мов Київського товариства російської культури «Київська Русь»,
«русский язык унаследован Украиной от Киевской Руси»: це завжди була мова
управління, писемності, культури, міського населення, але були й говори цієї
мови, якими спілкувалося в своєму усному мовленні селянство. І саме цей
«сельский устный вариант русского языка» під потужним впливом польської
мови з ХГѴ ст. став дедалі більше відриватися від «русского языка» і дав початок
нинішній українській мові12.
2.1.3. Це витонченіша «об’єднавча» версія з точкою відліку нерідко вже
ніби від України й української мови — про те, що російська мова належить не
тільки росіянам, а й українцям, є спільною для них, оскільки, по-перше, в Моск-
ву руська мова (як жива, так і особливо літературно-писемна) прийшла саме з
Києва (див., наприклад: Филатов Вл. Зазнач, праця), по-друге, в 2-ій пол.
XVII — 1-ій пол. XVIII ст. саме український (українсько-білоруський, «західно-
руський») вплив відіграв чи не основну роль у творенні нової великоруської
світської й духовної культури (включно з літературною мовою) 13.1 ця спільна
участь росіян і українців у творенні російської культури та літературної мови
тривала й далі (наводяться, зокрема, імена письменників з України, які писали
російською або й російською мовою, учених-гуманітаріїв: М. Гоголя, Т. Шев
ченка, М. Костомарова, О. Потебні та ін.). Наприклад: «Сегодняшние гонения
на русский язык на Украине — это гонения одновременно и на украинскую ис
10 Камчатное А. М . , Николина Н. Н. Введение в языкознание : Учеб. пособие.— М., 1999.—
С. 199. Автори посилаються при цьому на дореволюційні праці деяких російських мовознавців.
11 Поняття «російської мови» як єдиної для східних слов’ян можна порівняти в історії
слов’янських мов XX ст. з такими офіційно прийнятими в Чехословаччині та Югославії після
Першої світової війни поняттями, як «чехословацька мова» і «сербо-хорвато-словенська
мова». Але в цих випадках об’єднавча назва мала все-таки «державну», а не етнічну (від назви
провідного етносу) основу.
12 Див., наприклад: Железный А. Происхождение русско-украинского двуязычия в Укра
ине,— K., 1998,— C. 14,29, 68 та ін.
13 При цьому наводяться відомі погляди з даного питання М. Трубецького: «.. .на рубеже
XVII и ХѴПІ веков произошла украинизация великорусской духовной культуры. Различие
между западнорусской и московской редакциями русской культуры были упразднены путем
искоренения московской редакции, и русская культура стала едина. Эта единая русская
культура послепетровского периода была западнорусской — украинской по своему про
исхождению, но русская государственность была по своему происхождению великорусской,
а потому и центр культуры должен был переместиться из Украины в Великороссию. В
результате и получилось, что эта культура стала не специфически великорусской, не спе
цифически украинской, а общерусской» (Трубецкой Н. С. К украинской проблеме // Тру
бецкой Н. С. История. Культура. Язык.— М., 1995.— С. 367).
60 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
торию и культуру. Это — отречение внуков от наследия отцов и дедов. Неволь
но в сознании возникает образ змеи, кусающей себя же за хвост» (Казарин В.,
профессор, председатель Крымского общества русской культуры. Против исто
рического беспамятства : Монолог русского в защиту Украины // Кр. пр.,
21.01.1997); «То, что русский язык изгоняется с Украины как иностранный, —
это не то чтобы безнравственно, это чистое безумие! .. .русский язык никакой не
иностранный. А создан преимущественно на Киевской Руси в стенах Киево-Мо-
гилянской академии» (Почему Украина хочет забыть язык своих предков — 2
[Интервью с К. Фроловым] // Городъ, 15.01.1998).
2.1.4. Це прагнення до повного позбавлення історичних прав сучасного ук
раїнського народу та його мови на Київську Русь (тенденція, що має найси-
льніше виражену антиукраїнську спрямованість)— реанімація відомої ще з 2-ої
пол. XIX ст. «теорії М. Погодіна— О. Соболевського», згідно з якою автохтонне
слов’янське населення Середньої Наддніпрянщини мало російський (велико
руський) етнічний характер, але внаслідок монголо-татарської навали воно було
змушене мігрувати на Північний Схід, а власне українське населення з’явилося
тут уже після цього з Галичини і Волині (XIII-XIV ст.) (див., наприклад, у газе
тах, що видаються в Україні: Ковалев К. Провалы исторической памяти // Слово
ветерана.— Д., 2000, № 26; Якубянец В. В поисках предков // Российская община
Севастополя, 1995, № 9).
2.1.5. Це підкреслення сучасною офіційною Росією принаймні не менших істо
ричних прав на давньоруську державність, ніж це має Україна з її «Київською Рус
сю». Як відзначають дослідники, у сучасних російських довідниках і підручниках
попередня основна назва цієї держави Киевская Русь витісняється назвою Древне
русское государство, причому не з Києвом як столицею, як раніше, а з двома голов
ними центрами Новгородом і Києвом (саме в такій послідовності) 14. Під час зу
стрічі в Кремлі тодішнього президента РФ В. Пугіна з російськими істориками (без
запрошення преси) у загальних рамках вироблення нової національної ідеї Росії
йшла мова, зокрема, про те, що, оскільки Київ тепер є столицею іншої держави, слід
орієнтуватися на Новгород як той політико-культурний центр у ранній російській
історії, роль якого була не меншою, а, можливо, навіть більшою, ніж роль Києва
(Уткин А. Переписать историю // Версия.— M., 8.01.2002).
2.2. У середовищі кіл (про)української орієнтації в зазначений період,
по-перше, активізувалися заяви про наявність більших історичних прав на дав
ньоруську спадщину саме в України, по-друге, посилилися й урізноманітнилися
тенденції до перегляду усталених перед цим та офіційно санкціонованих погля
дів на походження української і російської мов, що звичайно має своїм наслід
ком дальше дистанціювання першої від другої.
2.2.1. З боку кіл української орієнтації «привласнення» етноніма і хороніма
Русь сучасною Росією постійно заперечується, оскільки первісно це була назва
держави на території Середньої Наддніпрянщини, тобто частини сучасної
України. Це проблема, що вже кілька століть не перестає бути болючою для ук
раїнської національної самосвідомості 15. В українській пресі від початку
14 Мечковская Н. Б. Активные процессы в белорусской и русской ономастике: нацио
нально-семантические различия // Мячкоўская Н. Мовы і культура Беларусі.— С. 112.
15 Так, за свідченням літописця, одним з аргументів у заяві І. Мазепи, з якою він звер
нувся до українського війська 1708 р. із закликом виступити проти Росії на боці Швеції, був
такий (подаємо мовою літопису): «Ибо известно, что прежде были мы то, что тепер мос-
ковцы: правительство, первенство и само название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у
них как притча во языцех!» (История русов, или Малой России.— М., 1846.— С. 204).
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 61
O. O. Тараненко.
90-x pp. з’являються матеріали дискусійного характеру на зразок: «Хто госпо
дар давньоруської спадщини» (Зоря, Дніпропетровськ, 27.11.1991); виявляється
ревниве ставлення до претензій сучасних росіян на цю спадщину (пор., наприк
лад, різку критику заяв тодішнього президента РФ Б. Єльцина і акад. Д. Лихачо-
ва з приводу того, що дочка «нашого» князя Ярослава Мудрого Анна вийшла за
між за французького короля й правила Францією: Плющ В. Ще один «нащадок»
Ярослава Мудрого... // Ј1У, 2.11.1995). При суто об’єктивному підході (без по-
літизації цього питання, особливо з боку певних кіл російської орієнтації, які
заявляють про виключне або переважне право Росії на Русь на підставі тільки
спільності назви) відмовляти сучасній Росії в праві на іменування також Рус
сю — це було б, звичайно, все одно, що, наприклад, відмовляти сучасній Румунії
у праві на цю її назву, яка виводиться від [Стародавнього] Риму, оскільки на по
дібне найменування мала б право нібито тільки сучасна Італія.
Переклад слова русский з російської на українську мову нерідко наражається
на небезпеку викривлення змісту, з можливими навіть «політичними» наслідка
ми, пор., наприклад: «Редакція газети “День” (газета видається паралельно ук
раїнською і російською мовами.— О. І ) щиро вибачається перед авторами пуб
лікації “Аскольд — перший хрещений князь Русі”... за неточності, допущені
внаслідок комп’ютерного перекладу слова “русский” як “російський” замість
“руський”. Через цю помилку читач... звинуватив авторів у “великодержавному
шовінізмі”» (День, 31.12.1998— уточнення від редакції). Усвідомлення небажа
ної двозначності слів Русь, русский у черговий раз загострилося серед україн
ської інтелігенції, зокрема, після виходу екранізації повісті М. Гоголя «Тарас
Бульба» відомого російського режисера Володимира Бортка на початку 2009 р. і
взагалі в рамках заходів, присвячених навесні цього року 200-річчю від дня на
родження письменника. Діячі української культури, письменники, журналісти
висловлювали жаль з приводу того, що і у фільмі, і в спільному російсько-ук
раїнському ювілейному виданні зібрання творів, що вийшло під патронатом по
сольства РФ в Україні, було взято пізніший (1842 р.) варіант цієї повісті (а не
перший зі збірника «Миргород» 1835 p.), де означення русский фігурує досить
помітно (особливо назва Русская земля, з вигуками на славу і за процвітання якої
гинули в боях українські козаки, і навіть русский царь). Узагалі, в Україні остан
нім часом повість «Тарас Бульба» видається в трьох варіантах: це, по-перше,
найбільш звична редакція 1842 р. (наприклад: Гоголь М. Зібрання творів : У 7 т.—
К. : Наук, думка, 2008.— Т. 2; Гоголь М. Тарас Бульба.— К. : Владослав, 2006 —
у попередніх перекладах з досить частим словом руський), по-друге, це редакція
1835 p., хоча редакція 1842 р. значно повніша (наприклад: Гоголь М. Всі повіс
ті.— К. : Либідь, 2008— у російському оригіналі; Гоголь М. Тарас Бульба.— К. :
Дніпро, 2003 — у новому перекладі В. Шкляра), і, по-третє, це редакція 1842 p.,
але з відмовою від слів Русь, руський щодо української історії (К. :
А-ба-ба-га-ла-ма-га, 1998, 2008 — у старому перекладі М. Садовського, але за
новою редакцією Є. Поповича та І. Малковича, де вислови «Русская земля»,
«русская сила», «князья русского рода», «русская вера» замінено відповідно на
«Земля Козацька», «козацька сила», «козацького роду», «маша віра») (майже всі
ці видання здійснено на замовлення Державного комітету телебачення і радіо
мовлення України).
«У южнорусского народа как будто было похищено его прозвище» (Костомаров Н. И. Две
русские народности.— К. ; X., 1991.— С. 20). Пор. у назві однієї з останніх праць на цю тему:
Наконечний Є. Украдене ім’я : Чому русини стали українцями.— JL, 2004.— 352 с.
62 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
У своєму повнішому вияві такі україноцентричні погляди на місце Русі в іс
торії східнослов’янських народів і мов знаходять вираження, по-перше, в поши
ренні розуміння Київської держави як уже України, а ідіому, який був розмов
ною мовою її населення, — уже як української мови, на що особливий вплив
мали перевидання з початку 90-х pp. і популяризація праць М. Грушевського (з
його поняттями «Україна-Русь», «Україна княжої доби», з формулюваннями
«українські племена», «українці» — про полян, сіверян, деревлян, дулібів, ули
чів, тиверців) та його послідовників (зокрема, з довоєнної Західної України, із
західної української діаспори). Так, у популярних нарисах І. Крип’якевича «Ко
ротка історія України» (1918 p.), «Огляд історії України» (1919 p.), перевиданих
на початку 90-х pp. із затвердженням Міністерством освіти України як підруч
ника і як посібника для шкіл, про період Київської Русі говориться як про Украї
ну, Українську державу за княжих часів, говориться про хрещення України, по
хід українців (українських військ) на Царгород, Українське (замість Руське,
тобто Чорне) море і под. (з метою уникнення двозначності й узагалі для спро
щення розуміння історії українського народу)16. У календарях і газетних кален
дариках у переліку пам’ятних дат стали подаватися такі відомості (спочатку це
робилося, очевидно, з орієнтацією на відповідні видання західної української
діаспори): «Серпень. Релігійні свята: 6 — Священномучеників, давньоукраїн
ських князів Бориса і Гліба. ... 14 — 1009-а річниця хрещення Руси-України»
(Західний Донбас, Павлоград, 1.08.1997); «1099 — українські князі Ростиславо
вичі розбили під Перемишлем угорців і заснували князівство Червоної Русі»
(Поступ, Львів, 14.07.2005). Це робиться і як протидія щодо відзначеної вище
практики російської сторони номінувати населення Русі як русских (субстанти-
вований прикметник).
В українських ЗМІ друкуються листи читачів, часто досить емоційні, з таки
ми роз’ясненнями: «Бахареву ж бракує снаги збагнути ту просту істину, що
Русь — це не Росія, а Україна, а руська мова — це не “русский язык”, а україн
ська мова!» (.Клинченко В. Злобний вищир шовініста // Час, 4.12.1998); ука
зується на наявність великої кількості [нібито] української топоніміки далеко за
межами сучасної України: «“.. .Київська Русь — ще не Україна”, підспівує теле
серіал “Невідома Україна”. Брешете, панове українські антиукраїнці! .. .розмов
ляли (київські князі.— О. Т.) мовою русинською (нині сиріч українською).
Проаналізуйте, якою мовою наречені були князі Юрій Долгорукий, Іван Кали
та.. . Погляньте на сучасні мапи РФ, Білорусі. Ким названі ріки... Волошка,Хма
ра, Люта, Межа, Мста, Великая, Піна, острів у Заполяр’ї Долгій (рос. мав би бу
ти “Длінний”), міста, селища Середа, Селище, Марево, Луки... А сьогоднішня
столиця Литви як іменувалася: “Свободно” (рос.)? “Вольно” (польськ.)? —
“Вільно” (українською)!» (останній топонім має литовське походження і не по
в’язаний з «воля»; решту наведених топонімів і антропонімів також, звичайно,
зовсім не обов’язково слід вважати запозиченнями з української мови в росій
ську.— О. Т.) (.Коваль С. Українські антиукраїнці // УС, 24.07.1997). Друкуючи
подібні листи, тим більше без коментарів, газети, очевидно, так чи інакше со
лідаризуються з їхнім змістом.
Як відповідь сучасним прибічникам теорії Погодіна — Соболевського (див.
2.1.4) з їх твердженням, зокрема, про «великоруський» характер жанру билин, у
тому числі й «київського» циклу, як пряме свідчення автохтонності предків саме
16 Крип ’якевйч І. П. Коротка історія України.— Д., 1992.— 104 с.; Kpun ’якевйч І. Огляд
історії України.— K., 1995.— 144 с.
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 63
сучасних росіян, а не українців на території Середньої Надцніпрянщи 11, з’яви
лося видання «Українські билини» 18, до якого ввійшли «билини, які безпосе
редньо стосуються праукраїнських земель і, за всіма ознаками, виникли на тере-
ні Києва та Галицько-Волинського князівства» (с. 4), з таким групуванням
матеріалу: І. «Билини Київського циклу російської традиції», записані на росій
ській Півночі і взагалі в Росії російською мовою,— як духовна спадщина росіян,
оскільки на давні українські сюжети тут накладалися суто російські національні
мотиви (про Іллю Муромця, Микулу і Вольгу та ін.); II. «Билини Київського
циклу української традиції» («Кирило Кожум’яка», «Іван — мужичий син»,
«Михайло і Золоті ворота» та ін.).
2.2.2. Оскільки, згідно з найпоширенішою версією, руська колонізація зе
мель Волго-Окського межиріччя — територій, зайнятих на той час угро-фін-
ськими племенами, що стали центром корінної Росії, здійснювалася переважно з
півдня, від київських земель, той ідіом, який сформувався тут унаслідок взаємо
дії слов’янського суперстрату і угро-фінського субстрату з пізнішим доданням
тюркських елементів (під час тривалого перебування в залежності від Золотої
Орди), тобто основу сучасної російської мови, подають, за популярним роз’яс
ненням, як один з діалектів тодішньої української мови, «зіпсований» відзначе
ним неслов’янським впливом (подібно до того, як, за версією відповідних про-
російських кіл, українська мова — це діалект російської мови, «зіпсований»
впливом польської мови): «це мова київсько-руська, тільки на угро-фін-
сько-азіатський кшталт» (цит. за: Мартпинюк Р. Крадії мов // Час, 13.11.1997);
«Насправді ж Україна-Русь говорила мовою, яка дуже близька до сучасної ук
раїнської, а дві братніх — московська і білоруська — утворилися внаслідок
“порчи” (за словами В. Ключевського) давньоукраїнської мови у першому ви
падку фіно-уграми, а в другому — балтами» 19; «Основний кістяк сучасної ро
сійської мови (понад 80 % словникового запасу) — це офіційна мова Київської
Русі часів Володимира Мономаха, яка, за свідченням дослідників, і до сьогодні
збереглася в українському Поліссі та Білорусі... Завезена Мономаховичами в
Підмосков’я, Суздальщину, Муромщину тощо, українська мова змішалася з мо
вою племен аборигенів — меря, весь, удмурти, марійці, мордва, мурома, чудь,
угри, фіни й ін. У результаті утворилася мішанина — російська мова того часу з
домішками тюркських мов татаро-монголів» (А. Нагорний.— Сл. Пр.,
8.09.2005). В одному з курсів українського народознавства відзначається:
«.. .професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської
народності: слов’яноруси (українці) і фіноруси (московити). Він пише, що в кін
ці XIX ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фіно-татарського на
селення і лише 15 млн. чисто слов’янського. Тому процес ослов’янення Моско-
вії затягнувся більше як на 500 років. ...фіноруси (за Карлом Абелем),
приймаючи слов’янську мову, не сприйняли слов’янського способу мислення;
вони надали іншого відтінку слов’яноруським словам, які в звуковому офор
мленні лишилися майже без змін» (наводяться пари укр. лихий «злий, пога
17 Факт незафіксованості цього жанру народної творчості серед українського народу в
«найкращому» для української національної свідомості разі пояснювався так: «На думку
українських дослідників, билини зникли з народної пам’яті в XVII в., коли нові бурхливі події
спричинилися до створення іншого героїчного епосу — козацьких дум» (Енциклопедія
українознавства : В 10 т. — JL, 1993. — Т. 1. — С. 123).
18 Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу / Упо-
ряд. В. Шевчук.— K., 2003.— 247 с.
19 Різниченко О. Спадщина тисячоліть : Чим українська мова багатша за інші? — X.,
2003,— С. 34.
O. O. Тараненко________________________________________________________________
64 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні..
ний» — рос. лихой «відважний, молодецький», лаяти «сварити» — лаять «гав
кати», вродливий — уродливый і под.— О. Г.); «...Карл Абель робить висновок
про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови стосов
но української» (дається посилання на лекцію цього професора, прочитану в
Оксфордському університеті й надруковану в Німеччині 1885 p., чомусь росій
ською мовою.— О. Т.)20. Наявність як угро-фінського («чудського»), так і татар
ського культурно-мовних впливів на формування російської культури та мови
підкреслюється при цьому з огляду на тодішню цивілізаційну відсталість цих ет
носів порівняно зі слов’янами і на те, що російська мова, таким чином,— це не
тільки не «справжня» руська, а навіть не справжня слов’янська мова. Особливий
акцент робиться на [нібито] фіно-угорському походженні назви столиці Росії
Москва: «Шановна редакціє! Прочитав у Вашій газеті статтю..., і сум мене обій
няв. Пишеться таке: “.. .столиці трьох найбільших слов’янських держав— Росії,
України та Польщі”. Росія не слов’янська держава!... Саме слово “Москва” фін
ського походження... Вважаю, що такі неточності у такій поважній і патріотич
ній газеті неприпустимі» (JI. Маздненко.— УС, 25.01.2001) 21 і етноніма-само-
назви русские — у формі не іменника, як це здебільшого буває, а
субстантивованого іменника (на основі словосполучень русские люди, русский
человек — як, наприклад, угор. magyar ember «угорець», букв, «угорська люди
на»). У ЗМІ проукраїнської орієнтації, розрахованих на масового читача, вис
ловлюється, однак, і критичне ставлення до цього стереотипу: «...кілька разів
лунає ефектний прикметник “угро-фінський” у різних смислових ситуаціях.
Можна було б на нього не звертати уваги, якби не така посилена експлуатація
цього поняття нашими патріотами. ...Кожен вважає обов’язком кинутись ним,
як багном» (Мартинюк Р. Крадії мов // Час, 13.11.1997).
На підтвердження такого генетичного співвідношення української і росій
ської мов часто посилаються на усне висловлювання відомого російського істо
рика В. О. Ключевського: «— Уявіть собі,— казав він своєму слухачеві п. Алек-
сінському, — що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ
залишився б столицею першої великої руської держави, а “великоруське” місто
Москва не стало б центром великого князівства, а потім царства російського.
Офіційною мовою стала б не... сумішка старослов’янської і фінської мов, а сло-
в’яноруська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською
мовою, а Пушкін писав би українською»22. Але при цьому забувають про те, що
на заваді такому баченню відповідного фрагмента вітчизняної історії у формі
умовного способу виступає той відомий факт, що на час монголо-татарської на
вали Київ уже перестав бути столицею великої держави внаслідок міжусобних
чвар. Отже, в такому разі Гоголь справді не був би вимушений писати по-росій-
ському, а от Пушкін, найімовірніше, так і творив би російською мовою 23.
Для порівняння з подібними поглядами на генетичне співвідношення ук
раїнської і російської мов можна навести думки відомих сучасних українських
мовознавців — істориків мови (з тих, зрозуміло, хто не визнає існування в мину
20 ЛозкоГ. Українське народознавство.— K., 1995.— С 74. Цей уривок, відомий як з
названого посібника з його перевиданнями, так і з Інтернету, охоче використовують студенти
під час написання рефератів, курсових і дипломних робіт з різних гуманітарних дисциплін.
21 Див. огляд етимологій слова Москва — з коментуванням, однак, що найприйнят-
нішими є власне російська і балтійська версії: Нерознак В. П. Названия древнерусских горо
дов,— M., 1983,— C. 110-115.
22 Цит. за: Полонська-Василенко Н. Історія України : В 2 т.— К., 1992.— Т. 1.— С. 269.
23 Пор.: ПівторакГ. П. Зазнач, праця.— C. 124.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 65
O. O. Тараненко.
лому спільної народнорозмовної давньоруської мови). Так, за Ю. Шевельовим,
«справжня, “жива” (на відміну від книжно-літературної.— О. Т.) українська мо
ва ніколи не була “давньоруська”, ніколи не була “спільноруська”, ніколи не бу
ла тотожна з російською, не була предком або нащадком або відгалуженням ро
сійської мови. Вона поставала й постала з праслов’янської, формуючися від 6 до
16 ст.»; «В основі української мови лежать галицько-подільські говірки в синте
зі з південною частиною києво-поліських» (частина останніх говірок справді
збереглася в своєму вигляді станом на VI-VII ст., але не вони визначили зага
льний кістяк української мови). Формування ж російської мови відбувалося піз
ніше внаслідок різноспрямованих колонізаційних потоків і складніших проце
сів перегрупування східнослов’янських мовних масивів 24. В основі української
мови, яка виводиться з південноруських діалектів східнослов’янської мовної те
риторії, лежать, на думку Г. П. Півторака, південно-західні говори, на які впли
вали поліські та середньонаддніпрянські говори 25.
2.2.3. На основі однієї з версій слов’янської прабатьківщини — дніпров
сько-поліської (на територіях між Дніпром і Віслою) — висловлюються прямі
твердження про походження всіх інших слов’янських мов саме від праукраїн-
ської: «Всі інші слов’янські мови походять від праукраїнської, базової, як ро
манські від латини» 26.
2.2.4. Українські мовознавці висувають також інші версії походження ук
раїнської мови із загального спільнослов’янського або спільносхіднослов’ян
ського мовного масиву. Так, за однією з них, із східнослов’янського мовного
ареалу (ГѴ-Х ст.), у межах якого в зародковому стані існували всі три майбутні
східнослов’янські мови і який мав південний центр і північну периферію, спер
шу (з XI ст.) стала виділятися майбутня українська мова (південний центр), а
приблизно через 100 років — північний ідіом, який згодом розпався на росій
ську і білоруську мови27. За іншою версією, з праслов’янської мови незалежно
одна від одної виділилися південна протоукраїнська і північна спільна проторо-
сійська/протобілоруська діалектні групи (останні згодом мали певне зближення
між собою) 28. Ще за однією з гіпотез, українська і російська мови мають цілко
вито окремі історії становлення в межах слов’янської мовної території, оскільки
перша (разом з білоруською, польською, словацькою, чеською, сербською і хор
ватською [дві останні — «у давній хорватській частині»], верхньолужицькою)
належить до «антської» підгрупи, а друга (разом з болгарською, македонською,
сербською і хорватською [дві останні — «у давній сербській частині»], нижньо-
лужицькою) — до «словенської» (сучасна словенська мова займає проміжне
становище між цими підгрупами) 29. ЗМІ підкреслюваної української політи-
ко-культурної орієнтації, розраховані на масового читача, подають інформацію
про деякі з таких версій під промовистими заголовками на зразок: «Українська
мова: коріння сягає глибини віків (Наша мова і “язык” північно-східного сусіда
мають окремі історії...)»— замітка С. Лі про презентацію зазначеної монографії
24 Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? : 3 проблем східносло-
в’ян. глотогонії.— K., 1994.— С. 9-16.
25 Півторак Г Українці: звідки ми і наша мова.— K., 1993.— С. 133-134.
26 Різниченко О. Зазнач, праця.— С. 62. Пор. також: Ющук І. Мова наша українська :
Статті, виступи, роздуми.— K., 2003.— С. 13.
27 Карпенко Ю. О. Українська гіпотеза // Мовознавство.— 1993.— № 5.— С. 5-8.
28 Ткаченко О. Б. Українська фонетика на історико-типологічному тлі // Мовознавство.—
1998,— № 2-3,— С. 24-25.
29 Царук О. Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні пара
метри,— Д., 1998,— С. 104-113.
66 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
О. Царука (книги, яка «є внеском в українську національну ідею. Вона озброює
українську націю, і світ перестане дивитися на нас крізь російські окуляри»), ор
ганізовану Конгресом українських націоналістів (УС, 4.03.1999).
3. Помітне місце не тільки у власне наукових дискусіях (між істориками,
мовознавцями, етнографами), а й у сучасній масовій суспільній свідомості по
сідає також проблема походження слова Україна 30 (як і в питанні про слово
Русь, з нашаруваннями ідеологізованих трактувань і з відвертими політичними
спекуляціями).
Перша лінія поділу в інтерпретації цієї проблеми проходить між прихильни
ками різних етимологічних версій назви Україна', а) давнішого і найпошире
нішого розуміння вихідного значення слова Україна як «окраїна, тобто порубіж
на місцевість, територія» (від край «кінець» на основі звороту у края) 31;
б) первинності значення цього слова «край, країна» — від (у)краяти, тобто
«відрізаючи, відділяти»,— версії, пов’язаної насамперед з ім’ям С. Шелухіна32;
в) виведення Україна від назви якогось праукраїнського народу укрів (укранів,
уктріянів), про який згадували деякі російські й польські автори 1-ої пол. XIX
ст., або уктріянів (уки, тобто «учені», + тріяни «народ держави Троянь», яка
нібито існувала на території сучасної України) — нібито праукраїнських брах
манів (і ті, й інші не лишили після себе жодного сліду в писемних пам’ятках, і всі
подібні версії не витримують жодної наукової критики) 33. Позиції принаймні
частини представників названих етимологічних інтерпретацій слова Україна,
безперечно, не останньою мірою визначаються їхніми політико-ідеологічними
поглядами (тут не маються на увазі, звичайно, позиції власне науковців): «Нині
багато пишуть про первинне значення терміна “Україна”. Патріотично налашто
вані автори вважають, що він споконвіку означав «країна». їхні супротивники
відстоюють значення “окраїна”» (БалушокВ. «Своевольна» Україна // Дзеркало
тижня, 12.11.2005). Ось, наприклад, вираження різних розумінь цього питання в
поглядах чотирьох відомих в Україні людей, зведених у рамках газетної дискусії
в одному популярному виданні (Хто вкрав у нас Батьківщину? // Експрес,
26.06.2003): відкидаючи «теорію про те, що Україна — то “окраїна”, яка від са
мого початку була провокаційна: в умовах бездержавності нас навмисне так на
звали», історик, політв’язень радянських часів Валентин Мороз припускає вер
сії про Україну як «відкраєну» і як землю «укрів»; історик, політичний діяч
Петро Тол очко визнає походження Україна тільки від «окраїна» (як порубіжних
земель Київської держави); філософ і історик Мирослав Попович загалом по
діляє цю ж версію (Україна — як «козацька окраїна»); письменник, автор істо
30 Див. докладніший огляд цих дискусій станом на сьогодні: Скляренко В. Г. Походження
назви Україна // Мовознавство.— 2006.— № 5.— С. 15-33; Наконечний Є. Зазнач, праця.—
С. 222-233.
31 Саме це походження назви Україна переважно подають сучасні видання, розраховані
як на фахівців, так і на масового читача, як у нас, так і за кордоном.
32 Див. оновлений і ґрунтовно деталізований варіант цієї версії з такими ланками семан-
тико-словотвірного розвитку, як *ukrąjati «відрізаючи, відділяти» — *ukrajb «те, що від
різано: частина чого-небудь, у тому числі й землі, місцевості» — *ukrajina «окрема
територіальна одиниця в період феодальної роздробленості» (пор. аналогічно *uděliti —
*udělb)\ Скляренко В. Г. Зазнач, праця.
33 Див. огляд подібних гіпотез: Наконечний Є. Зазнач, праця.— С. 223-224; Бондарен
ко Н. С. Славянский этногенез и становление украинского народа (историографический
анализ).— К., 2007.— С. 226, 230 (авторка, зокрема, висловлює припущення, що загадкові
укри — це може бути наслідок помилкового сприйняття слова угри — назви відомого серед
ньовічного етносу, предків сучасних угорців); Етимологічний словник літописних геогра
фічних назв Південної Русі.— K., 1985.— С. 167.
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 67
O. O. Тараненко.
ричних романів Роман Іваничук вважає ж, що Україна — ніяка не «окраїна», а
первісно земля, що її виділяла громада господареві для обробітку (тобто, оче
видно, від краяти? — O. T.), причому це було ще в добу трипільської культури,
коли на цій землі жили наші предки арії (орії) (див. про останніх у п. 5.1).
Якщо етимологія назви Україна як «окраїна» з боку певної частини кіл ук
раїнської орієнтації зазнає ідеологізованої критики як «непатріотична» («Украї
на — не окраїна!» і под.), то з боку кіл російської орієнтації вона приймається
повністю, однак у поглядах їхнього крайнього політизованого крила вона інтер
претується як «окраїна» не в межах власної землі (хоча, як відомо, ця назва є ще
в перших руських пам’ятках і стосується різних територій Київської держави з
уживанням переважно саме з києвоцентричного погляду, насамперед щодо по
рубіжної місцевості на межі її південних кордонів з необжитим Степом), а з точ
ки зору деяких інших, сусідніх, держав. Це, таким чином, друга лінія поділу між
прихильниками різних розумінь походження назви Україна. Така мотивація по
дається з відповідними ідеологічними нашаруваннями й неприхованою приниз
ливою конотацією — насамперед як аргумент для підкреслення несамостійності
формування українського національно-державного організму, його залежності
від інших держав. Україна при цьому розуміється: а) переважно як одна з «ук-
раинных» земель Московської держави: «Ведь исторически “украинами” на
зывались окраины России. Стало быть, не худо бы помнить: у России “украин”
много, у Украины Россия — одна» (Б. Евсеев.— Ј1Г, 22.04.1998); «Не было ни
когда Украинского государства. А само название Украина — это окраина Рос
сийской империи» (В. Жириновський, віце-спікер Державної думи РФ: т/к
ІСТѴ, 30.12.2005, програма «Свобода слова», через супутниковий телезв’язок з
Москви); б) як одна з окраїн польської держави: так, у деяких інформаційних
програмах російського телебачення під час висвітлення відомих подій на Май
дані незалежності в Києві восени 2004 р. лунала така фраза: «Украина — это
по-польски “окраина”»; «Немає такого государства — Україна! Це поляки наз
вали так, бо це була їхня окраїна. А ми Русь, хрещонная святим Владіміром! Я
руська, а не українка!» (проста жінка немолодого віку, з рідною українською мо
вою, яка брала участь у пікеті вірних Української православної церкви Москов
ського патріархату під стінами Верховної Ради на підтримку В. Януковича: т/к
«5 канал», «Час новин», 12.07.2006). У разі справедливості такої етимології це
означало б, що назву, яка тепер сприймається як самоназва українців, наші пред
ки або дістали від одного із сусідніх етносів, або ж дали самі, але несамостійно
сприймаючи себе саме з погляду сусідів (пор., наприклад, Закарпаття— тільки
з погляду із-за меж цього регіону — зі сходу, на відміну від Шдкарпаття чи
Прикарпаття, де така мотивація не обов’язкова).
4. Тенденції «об’єднавчої» спрямованості у своїх як радикальніших, так і
поміркованіших формах вияву, що характеризують погляди відповідних кіл
(про)російської орієнтації на історію східнослов’янських народів, активізува
лися в зазначений період також у підходах до новітньої російської історії і в
баченні місця російського народу та його мови в сучасному східнослов’ян
ському контексті. З боку кіл (про)української орієнтації це також викликає
незгоду й посилює тенденції протилежного характеру — до подальшого
дистанціювання.
4.1. Це відновлення й посилення трактувань російського етнічного (рос.
русский) як російського державного (рос. русский і российский) в історії Росій
ської імперії — держави з неоднорідним етнічним складом, фактичного ототож
нення етнічних росіян і населення всієї держави. Звідси, наприклад, активізація
68 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
гасел на зразок «Севастополь — город русской славы, русских моряков», «здесь
земля полита русской кровью» і под. — як аргументація на користь переважних
прав етнічних росіян на Севастополь і Крим у цілому34. Така інтерпретація не
останньою мірою підтримується двозначністю слова русский — стосовний як до
росіян, так і до Росії (див. п. 1).
З постанням нової російської державності в 90-і pp. активізувалося (особли
во це було помітно в ідіолекті першого президента РФ Б. Єльцина) вживання
слів россияне «жителі, громадяни Росії» (не тільки етнічні росіяни), российский,
але це поки що не впливає на розв’язання названої лінгвістичної колізії зі словом
русский. Навпаки, ці назви через ЗМІ самі стали поширювати своє значення в
напрямі давньої Русі (відроджуючи, таким чином, традиції М.М.Карамзіна і вза
галі мовної практики Росії 2-ої половини XVIII — 1-ої половини XIX ст.) — нап
риклад, у новому популярно-освітньому телесеріалі «История государства Рос
сийского» у розповідях про добу перших князів: «Ярослав Мудрый начал
править во всей России», тут же — россияне (про населення Русі) (т/к ТВЦ —
Международный, 21.04.2007). Крім того, в середовищі патріотично настроєних
суспільних кіл сучасної Росії подібна практика розширення вживання означен
ня «российский» замість «русский» не викликає схвалення35, з чим уже соліда
ризувався й офіційний дискурс «пост’єльцинської» Росії: «Єльцин запровадив
неприємну для росіян традицію звертатися до громадян країни... “россияне”,
що нівелювало їхню етнічну самоідентифікацію, яку вони почали усвідомлюва
ти після того, як перестали бути радянськими людьми. Навпаки, Путін при кож
ній нагоді знаходить можливість вживати етнонім “русский”, тим самим віднов
люючи історичну спадкоємність із тисячолітньою історією російського народу»
(О. Чаленко.— KB, 10.03.2000).
Якщо у відповідних колах (про)російської сторони поширення означення
российский замість русский викликає незгоду, то в певних колах (про)україн-
ської орієнтації, навпаки, у рамках відзначеного прагнення до подальшого дис-
танціювання від Росії підтримується тенденція до заміни означення руський
щодо понять, спільних для історії східнослов’янських народів, означенням ро
сійський, сфера референції якого, природно, замикається в межах сучасної Росії.
Так, Руська православна церква, яка виникла ще до запровадження державної
назви Росія, тепер дедалі частіше іменується як Російська православна церква,
що може бути наслідком як цілком автоматичного найбільш узвичаєного пере
кладу русский як російський, так і цілком усвідомлюваної політичної лінії (пор.,
34 Ось, наприклад, характерні висловлювання з цього приводу відомих у Росії та поза її
межами людей, що позиціонують себе як російських патріотів: «...Хрущев, подаривший,
словно свою собственность, пропитанную русской кровью землю Крыма — Украине (хоть я
считаю их напиши братьями, как и белорусов)» (Илья Глазунов, художник.— АиФ, 1994,
№ 17); «Как можно было Крым отдать (у 1991 р.— О. Г.)? Мы же за него кровь проливали.
Это гордость русских моряков» (Борис Руцкой [у 1990-1993 pp.— віце-президент РФ].— Т/к
НТВ, ток-шоу «К барьеру», 26.04.2007). На офіційних заходах у сучасному Севастополі
поряд із Державним гімном України виконується й гімн Севастополя (звичайно без слів, але
всі добре знають, які це слова : «Севастополь, Севастополь, гордость русских моряков...»).
Проте, як свідчать спеціальні дослідження, у Росії до 1917 р. особовий склад флоту фор
мувався переважно за територіальним принципом, і Чорноморський флот, отже, попов
нювався в основному з населення України (Кравцевич В. Я. Украинский державный флот.—
K., 1992.— C. 73-74, 107). Див. також: Коваленко Вл. Чьей славы город Севастополь? (К
истории российского флота) // Независимая газета.— М., 1992.— 30 апр.
Див., наприклад: Трубачев О. Н. Русский — российский. История, динамика, идео
логия двух атрибутов нации // Русская нация : Историческое прошлое и проблемы воз
рождения.— М., 1995.— С. 28-36.
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 69
O. O. Тараненко.
наприклад, в «Українській радянській енциклопедії», т. 9,1983, статтю «Руська
православна церква», тоді як у діаспорній «Енциклопедії українознавства», т. 7,
1973, це стаття «Російська православна церква»), хоча в колах самої цієї церкви
її продовжують називати Руською. Наприклад: «Важливе місце у становленні і
розвитку Російської колоніальної імперії відводилося Російській православній
церкві, яку чомусь назвали “руською”» (М. Олексієнко, канд. екон. наук.— Час,
20.11.1997). Утім, оскільки ця гілка православ’я об’єднує в своєму лоні не тільки
етнічних росіян, на означення «Российский» у її назві вже збиваються і в самій
Росії (наприклад, ведучий «Программы-максимум» на т/к НТВ, 15.07.2006).
4.2. Це поширення такої тенденції й на радянський період, коли назвою дер
жави була вже не Россия,— розширення трактувань етнічного російського як
радянського державного й навіть навпаки — уживання советский у розумінні
«російський [радянський]». Так, пор., з одного боку,русский у значенні «радян
ський»« (особливо під час Великої Вітчизняної війни й після неї до середини
50-х pp., у 90-х pp. така практика знову увиразнилася): «русские партизаны»,
«Слава русскому народу-победителю!», «очередное золото русских спортсме
нов» тощо (це підтримувалося, звичайно, й мовною практикою Заходу імену
вання СРСР старою назвою держави — Росія); у сучасній російській мові й за
цим зразком — в українській мові (в останній, очевидно, цілком автоматично,
бездумно): «Единственныйрусский спринтер, который...» (про олімпійського
чемпіона 1972 р. Валерія Борзова, який народився і живе в Україні, є її громадя
нином: програма одного з російських телеканалів «Женский взгляд с Оксаной
Пушкиной» — її повтор на т/к «1+1», 16.10.2000); «Чотири прокурори країн-пе-
реможниць — росіянин, американець...» (про Нюрнберзький процес: радіо
«Ера», 17.10.2000; головним обвинувачем від СРСР там був, як відомо, Р. А. Ру
денко, родом з України), «Під час Другої світової війни японські лікарі ставили
бактеріологічні досліди над полоненими китайцями, корейцями та росіянами»
(радіо «Люкс FM», 12.10.2001). З другого боку (менш помітне явище),— совет
ский у значенні «російський»: наприклад, визначення російських письменників і
діячів культури радянської доби тільки як советских, тоді як «національних» —
з відповідними уточненнями украинский (белорусский і т. д.) советский у кален
дарях (пор. і в сучасних виданнях в Україні: з одного боку, «А. С. Макаренко, со
ветский педагог и писатель», «М. А. Шолохов, советский писатель», «Алексей
Петренко, советский актёр», «советский композитор Сергей Прокофьев» та ін.,
з другого,— «М. Стельмах, украинский писатель», «Олекса Новакивский, ук
раинский живописец» та ін. — із журн. «Теленеделя» за 1997 р.); випадки на зра
зок «Славянское языкознание. Доклады советской (нерусской.— О. Т.) делега
ции» (назви збірників доповідей московських і ленінградських мовознавців до
міжнародних з’їздів славістів; це при тому, що в Києві і в Мінську також видава
лися доповіді українських і білоруських учасників з’їздів).
4.3. Це підкреслення спільної належності росіян і українців до слов’янства
й, таким чином, підведення основи для відновлення їхньої єдності і взагалі наго
лошування на традиційній тісній історичній, культурній, духовній близькості
обох народів, на тому, що між ними набагато більше спільного, того, що об’єд
нує, ніж відмінного, того, що роз’єднує.
Так, ознакою нового часу стало вживання рос. славяне (восточные славя
не), славянский (восточнославянский) (рідше їхніх відповідників в українсько
му дискурсі) як певного засобу національної політкоректності — як спільного
позначення росіян (та їхніх традицій, звичаїв) і українців або ж окремого по
значення росіян в Україні та українців, які виросли в російській культур
70 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
но-мовній атмосфері, але які (або яких) з різних причин не вважають за до
цільне номінувати себе ні росіянами, ні українцями (раніше в подібних
випадках звичайно вживалося русский, по-русски): «— У славян считается пло
хой приметой покупать вещи до рождения ребенка. Вы придерживаетесь этого
обычая?» (запитання журналістів до відомого українського боксера, а тепер і
політика Віталія Кличка: Факты и комментарии, 2.06.2000; звичайно ж, при
цьому не маються на увазі прикмети білорусів, поляків, болгар та інших сло
в’янських народів); не менш відомий боксер брат Віталія Володимир Кличко
пообіцяв відповісти одному із зухвалих претендентів на чемпіонський титул
«конкретно по-славянски» (з його прес-конференції за кордоном: т/к Інтер,
«Подробности», 28.01.2009); «По нашей славянской традиции, мы медленно
запрягаем, но быстро едем» (тренер київської спортивної команди «Сокіл»:
Громадське радіо, 17.11.2002); «А вот традиционные славянские закуски к пи
ву — воблу, тарань — немцы не признают» (Стол, нов., 7.10.2003); пишуть і го
ворять також про «загадочную славянскую душу», про те, що «слов ’янин — це
не національність, це... стан душі» (назва замітки В. Сафонова: Товариш,
1998, № 31); «Серед ночі раптом пролунав дзвінок... .мені виявлено довір’я, і я
мала вислухати. Це така наша слов ’янська, точніше східнослов ’янська, тради
ція душевності» (Таран Л. Щоденник // День, 13.08.1998). Реалізація такої
«об’єднавчої» тенденції в нових власних назвах в Україні — найменуваннях
приватних закладів, товарів тощо: «Славянская клиника» (Дніпропетровськ,
1999), «Слов ’яночка» (назва продукції молочного заводу м. Вишневого Київ
ської обл.). На політичному рівні — в назвах створюваних політичних об’єднань,
друкованих органів та їхніх тематичних «сторінок», які обстоюють приєднан
ня України до «Союзної держави Росії і Білорусі», закликають до орієнтування
на Росію, на Російську православну церкву і т. ін. у протиставленні орієнта
ціям на Захід, на НАТО: «Слов’янський народно-патріотичний союз», газета
«Братья славяне» (Луганськ), «Славянский диалог» («газета в газете»:
«Крымская газета»). У такому ж «об’єднавчому» значенні рідше вживається
псевдоетнонім рос. русичи, укр. русичі (як алюзія в напрямі спільного історич
ного коріння росіян і українців у Давній РусіЗб): «Мы же, простые граждане, в
большинстве своем готовы обманывать государство в лице налоговой инспек
ции или потенциального работодателя. ... Но вот к политикам у нас, “руси
чей”, требования выше, чем к себе самим» (Гончар С.— Популярные ведомос
ти, Павлоград, 15.04.1999).
Як суто номінативна одиниця (без подібних прагматичних нашарувань) вже
закріпилася назва рос. славянское население, укр. слов ’янське населення в Криму
(про росіян і українців — у протиставленні кримським татарам).
Певного резонансу свого часу набули дві пісні російських авторів і виконав
ців на теми органічної близькості російського й українського народів і непотріб
ності їх роз’єднання з досить простими текстами. Це пісня журливо-сентимента-
льної тональності «Украина-ненька, матушка-Россия» (поет А. Поперечний,
композитор О. Морозов і її основний виконавець И. Кобзон родом з України;
пісня виконувалася, зокрема, в Національному палаці «Україна» на урочистос
тях з нагоди 5-річчя незалежності України 1996 р. і в рамках заходів Року Росії в
Україні 2002 p.):
36 Слово русичі, відоме тільки з тексту «Слова о полку Ігоревім»,— «це авторське слово,
своєрідна формула високого стилю давньоруського поета» {Ковалев Г. Ф. Этнонимия сла
вянских языков : Номинация и словообразование.— Воронеж, 1991.— С. 46).
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 71
O. O. Тараненко.
Где-то на кордоне,
Где-то на границе -
Садик-огородик,
На дворе криница.
А куда мне деться?
Где мне помолиться?
Прямо через сердце
Та прошла граница.
Приспів
Украина-нэнька,
Матушка-Россия !
Соловей затенькал —
Сердцу все едино:
Украина-нэнька,
Матушка-Россия...
Защэмыть сэрдэнько
У родного сына.
іт . д.
Пісня жартівливого звучання «Гей, славяне!» (поет Ю. Ентін, у виконанні JI. Ле-
щенка, часто в парі з В. Винокуром: перший — у прикажчицькому кашкеті з ла
кованим козирком, другий— у смушевій шапці; виконувалася, зокрема, в межах
програми чергового фестивалю «Песня года» — спочатку всесоюзного, а потім
всеросійського — «Песня-97», що проходив у Києві в палаці «Україна») — з
приспівом:
Гей, славяне, гей, славяне! Неужель направлю пушку
Москали и киевляне! На свою жену-хохлушку?!
Нам ли с вами родину делить?! Лучше буду я ее любить!
Російські діячі культури, письменники, естрадні зірки під час їхніх відвіду
вань України на прес-конференціях, в інтерв’ю або на телемостах з участю пред
ставників російської і української сторін вважають своїм обов’язком (часто це,
безперечно, цілком щиро) закликати українців до єднання («ми одне ціле», «це
політики нас розділили», «навіщо нам кордони?», «я не сприймаю Україну як за
кордон», «я сам з України і не знаю, хто ж я більше — росіянин чи українець»,
«у мене дружина — українка / чоловік — українець», «у мене майже вся рідня
лишилася на Україні» і т. ін.). Від російських політиків поміркованих поглядів
можна почути, наприклад, що «врешті-решт є панслов’янська ідея, є потреба
спільних дій слов’янських народів» (із інтерв’ю з тодішнім мером Санкт-Петер
бурга: KB, 15.09.1995). У значно радикалізованішій і політизованішій формі та
ка «панслов’янська» ідея відверто зливається вже з ідеєю «панросійською», як,
наприклад, у написах на транспарантах під час організованих проросійськими і
лівими політичними силами в Криму та в Одесі в липні 2007 р. демонстрацій
протесту проти спільних українсько-американських військово-морських на
вчань, до чого різко негативно ставиться керівництво РФ: «Долой оранжевое
свинство! Даешь славянское единство!», «Мы не янки, мы славяне, Наши
братья — россияне!».
З боку політичних і культурних кіл (про)української орієнтації такі тенденції
«об’єднавчого» характеру з (про)російського боку звичайно викликають насто
роженість як такі, що під маскою слов’янської єдності знову контрабандою
проносять ідею гегемонії та асиміляторства з боку «старшого брата»: «Слов’я
нофільство і панславізм були й завжди будуть масками хансько-ординського ве
ликодержавництва» (Вол. Войтенко, доктор медицини, професор.— День,
18.06.1999). Наводиться, зокрема, висловлювання діяча чеського відродження
1-ої пол. XIX ст. К. Гавлічека-Боровського про те, що «росіяни люблять назива
ти все російське слов’янським, аби пізніше все слов’янське назвати росій
ським». Різке неприйняття з боку радикальніших кіл української орієнтації ви-
72 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
кликали згадувані вище пісні російських авторів і виконавців: «Такого досі не
було: на урядовому концерті освистано одного з його учасників.... На такий різ
кий “прийом” нарвався народний артист СРСР, Росії й України Йосип Кобзон
після того, як виконав пісню... “Україна-ненька”. Спершу метр радянської ес
тради вирішив, що свист — ознака схвалення. Та коли під склепіння оновленого
Палацу “Україна”, де проходили офіційні торжества Дня Незалежності, злетіли
пронизливі крики “Ганьба!”, “Геть з України!”, приголомшений виконавець...»
(KB, 30.08.1996); «В інших державах такого соліста-провокатора вигнали би
зразу зі сцени» (Гринів О. Малоросія — Чорнобиль для українців // МУ,
31.01.1997); «Лине із могили пісенька дурненька: / “Матушка-Расея, Україна-
ненька”» (Микола Сом. Епітафія Кобзону.— BK, 31.01.1997).
Таке насторожене ставлення до пожвавлення пропаганди нового «слов’ян
ського братства», звичайно, має під собою цілком зрозуміле підґрунтя. Однак
тактику обстоювання власне українських політичних і культурно-мовних інте
ресів у їх розмежуванні з (про)російськими інтересами не можна вибудовувати
надто прямолінійно. Різка критика з полемічно загостреною тональністю цілком
доречна тільки щодо тих суспільних кіл та окремих осіб в обох країнах, хто
принципово не визнає України та українців як таких, що мають право на власну
історію і власну мову. Що ж до підкреслювання тісної близькості обох народів
(у баченні не лише певних політичних кіл, а й широких суспільних верств у Росії
та значної частини російськомовного й російськокультурного населення Украї
ни, особливо старшого покоління, причому це не обов’язково не патріоти Украї
ни) і закликів до діалогу з метою досягнення повнішого взаєморозуміння (з боку
певних суспільних кіл російської культурно-мовної орієнтації), то тактика ук
раїнської сторони має спиратися на спокійну роз’яснювальну роботу і також ви
ражати постійну готовність до діалогу з російською стороною.
Відкидання радикальнішими колами української орієнтації самої можливос
ті діалогу і схильність до оперування при цьому «військовою» метафорикою
ніяк не можна назвати конструктивною тактикою. Пор., наприклад, критику
проведення конференцій під назвою «Диалог украинской и русской культур»
(K., 1997, 1998, 1999; опубліковано збірники цих матеріалів): «Чи правомірно
застосовувати до відносин української і російської культур в Україні слова “діа
лог” і “взаємодія” (...доповідь І. Дзюби має назву “Взаємодія двох культур: сте
реотипи рецепції”)? Адже розкол населення України на українськомовне і росій
ськомовне як наслідок тривалого асиміляційного процесу в нинішніх умовах
виключає можливість мирного діалогу двох культур.... Доки українська мова не
стане повноправним господарем у своїй хаті, доти її стосунки з мовою Росії ви
значатиме конфлікт і боротьба, а не діалог і взаємодія» (Масенко Л. Дві культу
ри України: боротьба чи діалог // Час, 2.10.1997). Метафора війна мов (мовна вій
на), яка також тут використовується (замість цілком нейтрального визначення
на зразок конкуренція), уже, на жаль, набула поширення, особливо в мові політи
ків і в ЗМІ. Але науковці — дослідники сучасних складних і нерідко досить нап
ружених суспільних процесів в Україні на культурно-мовному ґрунті мають,
звичайно, обережніше ставитися до подібних зовні ефектних найменувань і тим
більше закликів. Російська сторона, по-своєму використовуючи таку стилістику
відповідних кіл з українського боку, може набирати при цьому вигляду значно
миролюбнішого партнера: «Очень не хочется употреблять слово “война”, когда
речь идет о взаимоотношениях русского и украинского языков на Украине.
...пусть в этом случае между ними будет свободное соревнование. Зачем гово-
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 1Ъ
O. O. Тараненко.
рить о войне? Что поделаешь, украинизаторы именно этот термин предпочи
тают другим» (автор посилається при цьому на працю JI. Масенко.— О. Т.) 37.
І діалог, і війна — це все, звичайно, метафори, життєво конкретизоване розумін
ня яких може бути різним, але в будь-якому разі поняття діалогу викликає до се
бе, безперечно, значно більшу симпатію серед широких кіл суспільства.
5. Наявність моментів ідеологізації, політизації та міфологізації в підходах
до історії української і російської мов, цілком прозора в баченні цієї історії пред
ставниками різних політичних і культурних кіл обох сторін у межах (східносло
в’янського контексту, ще більше увиразнюється при пошуках праісторичного,
ще дослов’янського коріння обох народів та їхніх мов, які надзвичайно активізу
валися в цей період. Спалах зацікавлення досить широких суспільних кіл цією
проблематикою, по-перше, значно більшою мірою виявляє заклопотаність нею
української сторони, що цілком зрозуміло: осмислення сучасного через минуле і
проекції минулого в сучасне стають особливо актуальними в переломні періоди
розвитку суспільства, тим більше тоді, коли в масовій свідомості минуле нації
може сприйматися як її кращий, «славетніший», «престижніший» період історії
порівняно зі скромнішим сучасним станом, минуле виступає як «золотий вік»
нації (походження російської мови при цьому може навіть не обговорюватися,
але зрозуміло, що вона обов’язково мається на увазі — як фон, як «основна» мо
ва в масовій свідомості для зіставлення з українською мовою). По-друге, він ха
рактеризує звичайно позицію не фахівців (мовознавців, істориків та ін.), а до
сить численних аматорів (літераторів, журналістів, краєзнавців, учителів та ін.,
у тому числі й науковців, зокрема членів різноманітних громадських академій,
але в основному це представники не соціально-гуманітарних наук). По-третє,
патріотична хвиля, на гребені якої народжуються такі ідеї, мало сприяє їх спо
кійному, розважливому обговоренню, оскільки можливі контраргументи з боку
опонентів відразу відкидаються як непатріотичні, а щодо самих опонентів (у то
му числі представників «офіційної» науки) висловлюється підозра, що ті ніяк не
можуть відійти від стереотипів радянської ідеології і продовжують схилятися
перед думкою «старшого брата».
5.1. Українська мова в низці таких україноцентричних гіпотез, одні з яких
породжені загалом, очевидно, благородною метою й патріотичними намірами,
інші — запрограмовані з відповідною ідеологічною настановою, а ще якісь,
можливо, викликані тільки амбітними претензіями їх авторів, розглядається як
прамова або принаймні одна з найстаріших мов не тільки в межах індоєвропей
ської сім’ї мов, а й ширше — зокрема, як мова етносу (групи етносів) — носія
стародавньої трипільської культури (передньоазіатсько-середземноморського
типу, V-III тис. до н. е.), матеріальні сліди якої (але не писемність) збереглися й
на території України. Відомі ще з останніх десятиліть XIX ст. (це, зокрема, роз
відка М. Красуського, опублікована в Одесі 1880 р. і перевидана на початку
1990-х pp .38, де говориться, що «малоросійська мова не тільки старша від усіх
слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, але й від санскриту,
грецької, латинської та інших арійських»), подібні погляди досить розгорнено й
37 Каргаманов Ю. Война языков на Украине І І Новый мир.— 2006.— № 8.— C. 112.
38 КрасускийМ. Древность малороссийского языка // Індо-Європа.— 1991.— № 1.—
С. 9-39 (жодних даних про особу автора немає; висловлюється навіть припущення, що
«Красуский» — це псевдонім). Розвідку подано з таким редакційним супроводом: «Поза
сумнівом, ця публікація сприятиме радикальному переглядові підходів до індоєвропейських
студій не лише в Україні, а й у сусідніх державах» (с. 9). Є також український переклад :
Прадавність української мови // Дніпро.— 1991.— № 10.— С. 90-102.
74 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
на численних мовних прикладах знайшли популяризацію в працях JI. Силенка
(США, емігранта з України)39, які започаткували створення (за твердженням са
мого автора, тільки «відродження» системи давньоукраїнських дохристиян
ських вірувань) РУНВіри (Рідної Української Національної Віри) 40, і особливо
активно стали поширюватися вже в новій Україні. Це насамперед праці С. Пла-
чинди, Ю. Шилова, Ю. Канигіна (праці двох останніх авторів видаються і пере
видаються мало не щороку російською та українською мовами) 41.
У межах індоєвропейської сім’ї українській мові відводиться при цьому роль
прамови (оскільки ж найстародавнішою з відомих індоєвропейських мов, за все
ще поширеним уявленням, продовжують вважати санскрит, українська мова зіс
тавляється саме з ним): «Оріана-Україна є праматір’ю всіх індоєвропейських на
родів, а давня українська мова (санскрит) — основою, першоджерелом всіх ін
доєвропейських мов» 42; «В санскриті до 90 % слів українських. І це, власне,
праукраїнська мова» (С. Плачинда. — Т/к «1+1», «Подвійний доказ»,
19.11.2002) або однієї з найдавніших (найближчої до своєї нібито основи — сан
скриту) мов серед індоарійської групи 43. Таке «оновлене» розуміння прадавньої
історії української мови та її ролі у становленні інших мов світу на початку
90-х pp. почало впроваджуватися в навчальну діяльність середньої, а згодом і
вищої школи. Так, у настановах Управління виховної роботи Міністерства ос
віти України до проведення перших уроків у новому навчальному році в одному
місці говориться, що українська мова така сама давня, як і санскрит, в іншо
му, — що вона давніша від санскриту (Освіта, 19.08.1993). Досить часто «арій
ські» (тобто з лінгвістичного погляду — індоєвропейські) корені праукраїнців
та їхньої мови в подібних концепціях нерозчленовано подаються разом з їхніми
«трипільськими» коренями (за твердженням сучасної «офіційної» науки, неін-
доєвропейськими). Так, за JI. Силенком, давньоіндійська пам’ятка «Веди» й
давньоіранська пам’ятка «Авеста» були створені над Дніпром «оріянами» (вони
ж трипільці), наші предки — «оріяни-трипільці» з їхньою «санскритсько-три-
пільською» мовою («Найстародавніший пам’ятник людського ума»: Інтерв’ю з
Учителем Левом Силенком // ЛУ, 14.09.1995). Прадавня Україна визначається в
працях Ю. Шилова, Ю. Канигіна як трипільська (вона ж праслов’янська) Аратта
(у стародавніх шумерських та ін. легендах Аратта— це держава, яка [нібито] іс
нувала приблизно між Месопотамією та Індією) — перша світова держава.
39 СиленкоЛ. Мага Віра.— Нью-Йорк, 1979.— 1428 с. В Україні вже неодноразово
видавалися як ця, так і інші праці JI. Силенка.
40 За словами одного з критиків подібних поглядів, «взагалі, твердження міфологічного
народознавства довести неможливо, в них можна тільки вірити. Тому найпослідовніші
прихильники таких тверджень не могли не прийти до релігії, що й здійснив Л. Силенко
(РУН-Віра). Віра— так віра: існують різні релігії, і всі вони заслуговують шани... .Але не слід
плутати релігію й науку, не слід видавати одно за друге» (Карпенко Ю. О. Методичні вказівки
до курсу «Народознавство»: Ч. 1. Український етногенез та глотогенез.— Одеса, 1994.—
С. 3).
41 Див., зокрема: Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології.— K., 1993.— 63 с.;
2-е, доп., вид.— 2007.— 240 с.; Шилов Ю. А. Прародина ариев : История, обряды, мифы.— К.,
1995.— 744 с.; Шилов Ю. О. Праслов’янська Аратта.— К., 2003.— 93 с.; Каныгин Ю. М. Путь
ариев: Украина в духовной истории человечества.— К., 1995.— 256 с. За словами критика,
«ця... маячня зібрала під свої прапори значну частину свідомої української інтелігенції. А
коли кажеш: “Хлопці, це ж не так”, то ти вже не патріот. А що тут патріотичного? ...пат
ріотичні сили захоплюються “ура-патріотами”...» ([Інтерв’ю з археологом Л. Залізняком] //
Сл. Пр., 27.07.2006).
42 Плачинда С. Зазнач, праця.— С. 34. Див. також, наприклад: Кобилюх В. Українські
козацькі назви у санскриті.— Л. ; К. ; Донецьк, 2003.— 244 с.
43 Див., зокрема: Наливайко Степан. Індоарійські таємниці України.— K., 2004.— 448 с.
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 75
O. O. Тараненко.
Українській мові відводиться також місце взагалі найдавнішої мови світу: «Ми
вже допускали, що українська мова стала однією із живих основ санскриту»;
«Українська мова — допотопна, мова Ноя, найдавніша мова світу» 44.
Ґрунтуючись на патріотичній ідеології, у своїх фактологічних аспектах
подібні гіпотези виходять переважно з трактування факту проживання на од
ній території, хоч і в межах дуже віддалених між собою історичних періодів,
певних етномовних спільнот як спільності їх етнічного походження і мови.
Звідси, з одного боку, виведення праукраїнців як основи індоєвропейських
народів, оскільки, за однією з версій лінгвістичної індоєвропеїстики, праба
тьківщина індоєвропейців була на території Північного Причорномор’я, а з
другого,— розуміння трипільців як безпосередніх етномовних предків су
часних українців, як праукраїнців. Наприклад: «Варто нагадати прадавність
української мови. Так, англійський професор Річард М. Уїлсон пише
в “Encyclopaedia Britannica” у статті “English Language”: “Англійська та
більшість європейських мов походять з прамови, що нею розмовляли десь
п’ять тисяч років тому в Південній Росії”. Отже, британський мовознавець
вважає праукраїнську мову матір’ю європейських мов, своєрідним первнем,
стрижневим елементом індоєвропейської мовної спільноти» (у таких енцик
лопедичних статтях подається один з поглядів на найбільш ранню локаліза
цію індоєвропейської прамови — у Південно-Східній Європі, без будь-яких
посилань на праукраїнську або якусь іншу з мов.— О. Г.); « ...A щодо Михай
ла Красуського, то “знищує” (один із сучасних критиків його поглядів. —
О. Г.) його повторенням недобросовісного, антинаукового аналізу його стат
ті відомими “языковедами”. ... То як же, виправимо ще й Британську енцик
лопедію? Бо ж не велить старший брат мати нам свою історію. Вона його —
старшого...» 45.
У власне мовному плані для таких гіпотез характерне надто вільне оперуван
ня мовними даними, коли за звуковою близькістю цілковито відмінних за зна
ченням слів (близькістю, яка без надійної аргументації не може бути нічим ін
шим, як випадковістю) сучасної української і ще якоїсь, віддаленої і в часі і в
просторі, мови вбачається й семантична спорідненість таких слів і ствер
джується походження одного з них від іншого (явище «народної етимології»).
Пор., наприклад, у М. Красуського — в етимологізуванні назв чисел: один — від
од-він, тобто од нього (мотивація: рахунок починається від першого пальця ру
ки), два, двоє — від твой, твоє (другий палець руки вказівний, указує на іншо
го), три — форма наказ, сп. від тре (середній палець тре об інші пальці), чотири
(четыре) — від ще тре, п ’ять, п ’ятий — від півутятий, шість (шесть) — від
ще єсть (після підрахунку на пальцях однієї руки лічба продовжується на другій
руці), сім, сьомий (первісно седем, седмий) — від седимо («ми сидимо», тобто
відпочиваємо на сьомий день тижня), вісім — від від-сім, тобто від семи, де-
в ’ять — від давить (дев’ятий палець надавлює на восьмий), десять — від до
сить і т. д .46; у Б. Чепурка: «спорідненість» біблійного імені Ной і префікса най-
44 Чепурко Б. Українці // Основа.— 1993.— № 2.— С. 109,113.
45 ПерхачВ., д-р техн. наук, голова Технічного комітету стандартизації науково-тех-
нічної термінології. Пропозиції щодо вдосконалення української науково-технічної терміно
логії // Науково-технічне слово : Бюл. вид.-термінол. комісії Львів, політехн. ін-ту.— 1993.—
№ 1.— С. 12,21 (те, що в статті під такою назвою йдеться й про зовсім інші речі, пояснюється,
як уже відзначалося, загальною стурбованістю певних кіл українського суспільства сучасним
станом української мови та об’єктивністю висвітлення її історії й недовірою до «офіційного»
мовознавства).
46 Красуский М. Зазнач, праця.— С. 11-20.
76 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
(Ной-давніший та ін.) як доказ стародавності української мови 47. Так само у
спробах установлення назви праукраїнців та їхньої землі (у працях Л. Силенка,
С. Плачинди, Ю. Канигіна, Ю. Шилова та ін.): на основі назв арії, Аратта виво
дяться «українізовані» — як фонетично (а > о), так і семантично (як наслідок се
мантичного зближення з укр. орати, орач, пор. скіфи-орачг як праукраїнці) —
назви орії, оріа(я)ни та їхньої землі — Оріа(я)на, Оратанія, Оратта 48; у назвах
«давньоукраїнських» племен: етруски, тобто «ето руси», «з русинів» 49; галли
(від галичі, галичани)', корінь рус лежить також в основі Єрусалим.
Творці і прибічники різних версій «неофіційної» праукраїнської історії го
ворять про можливе українське коріння й, отже, українську як рідну мову Ісуса
Христа (Ю. Канигін — шляхом семантичного зближення Галілея і Галичина,
Б. Чепурко та ін.). Так, ідентифікувавши передсмертні слова Ісуса Христа, ска
зані арамейською мовою і звернені до його Отця: «Елі, елі, лама азав тані»
(з перекладом їх, за Євангелієм: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув»),
як укр. «О Лелю, о Лелю, леме ся в остани», інтерпретатор вважає його,
найімовірніше, лемком з карпатського регіону (Ткач М. Якою була материн
ська мова Ісуса Христа? // УС, 16.01.1997). Назвавши свою замітку «Чи був
Христос поліщуком?», журналіст популярної свого часу газети хоча й не дає
прямої ствердної відповіді, але всім ходом своїх умовиводів «з точки зору істо
ричної фонетики» фактично підводить читачів до такого висновку: назва наро
ду пеласгів походить від поліски, тобто жителі Полісся, теперішні поліщуки, і,
вивівши таким чином досі невідомий український етимон, автор кладе його в
основу й назви філистимляни: поліск -> філіст, а від останнього — й назви їх
ньої землі, яку він іменує вже подвійно Палестина-Поліщина (М. Цівірко.—
ВК, 10.08.1999).
Версії про прямий зв’язок української мови і санскриту та про трипільців як
праукраїнців уже запроваджені й до навчального процесу в середній і вищій
школі (так, до шкільної програми в 9 класі введено так звану «Велесову книгу»,
гриф Міністерства освіти надано деяким підручникам і посібникам з історії,
народознавства та інших гуманітарних дисциплін, що містять такі положення,
та ін.) 50. «Трипільська» версія стала посідати помітне місце також у творенні
української національної і державної ідеї, особливо під час президентства
В. Ющенка.
Наголошуючи на «арійському», «трипільському» або одночасно «арійсько-
трипільському» походженні українців та їхньої мови, прибічники цих концепцій
47 Чепурко Б. Зазнач, праця.— С. 114.
48 Див. також, наприклад: КанигінЮ., ТкачукЗ. Українська мрія.— K., 1996.— С. 32-36;
Різниченко О. Зазнач, праця.— С. 7, 61-63, 70-71.
49 Для того, щоб підкріпити популярну в цих колах етимологізацію етруски — «ето руси
(руські)», посилаються навіть на ті джерела, де про це говориться тільки іронічно,— нап
риклад, на відомого радянського популяризатора науки О. М. Кондратова (Кондратов А. М.
Этруски — загадка номер один.— M., 1977.— С. 33-41), який у розділі «Этрусский — это
русский» нібито «доводить слов’янське походження цього народу» (Любар O. О., Стель-
махович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української школи і педагогіки.— K., 2006.— С. 65).
Насправді ж у цьому розділі йдеться про безуспішні спроби О. Д. Черткова (його «тлу
мачення мають вигляд цілковито гумористичних, пародійних») у середині XIX ст. розв’язати
загадку цієї мови за допомогою «слов’янського ключа», як і про спроби зробити це, звер
таючись до лексики італійської та албанської мов.
50 Див., наприклад: Ковальчук О. В. Українське народознавство.— K., 1992.— С. 7-8;
Іванченко Р. Історія без міфів : Бесіди з історії української державності.— 2-е вид.— K.,
2006.— С. 11; Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Зазнач, праця.— C. 31-32,
63-90.
______________ Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 77
O. O. Тараненко.
відводять російському народові та його мові принципово інше походження —
найчастіше від фіно-угорських племен зі значним татаро-монгольським впливом,
наприклад: «Український нарід сформувався з іншого народного субстрату, як ро
сійський (московський) нарід. Основним складником українського народу стало
населення трипільської культури та його нащадки, а основою для російського на
роду були фінські племена, що різнилися від трипільського населення своєю ку
льтурою і мовою» (з матеріалів українського історика-емігранта О. Оглоблина,
які друкувалися на початку 90-х pp. у газ. «Літературна Україна»)51.
5.2. З боку кіл (про)російської орієнтації в Україні таке захоплення певної
частини кіл української орієнтації пошуками свого праісторичного коріння ви
кликає глузування як намагання провінціала не тільки позбутися комплексу
маргінальності, а й вивищитися на тлі інших. Так, наводячи низку прикладів, що
їх подають на підтвердження прадавності українців, — факти, що їх пропонують
самі піонери таких пошуків, або вже пародійні їх імітації: Ісус Христос був гуцу
лом, тому що галілеяни — це гуцули; Овідій писав вірші давньоукраїнською мо
вою; «Коза ностра» — це «козацька справа»; Христофор Колумб — з Коломиї
та ін., професор-русист з Донецька констатує: «В чем же, наконец, особенности
“окраинного” мышления? ...Главный парадокс “окраинца” — стремление по
местить себя в середину мира и в начало мировой истории»52. 3 анекдотів ново
го часу: «Библия по-украински: Степан народыв Гната, Гнат народов Стецька,
Стецько народыв Грицька, а уж тилькы потим Грицько народыв Адама...»
(журн. «ТѴ-Парк», 2003, № 11).
Однак у самій Росії — в середовищі не менш патріотичних, ніж в Україні,
кіл — також виявляються, хоч і менш помітно, подібні тенденції до переміщення
історії походження вже, природно, російського народу та його мови (втім, слід
відзначити, що «русский» при цьому розуміється переважно нерозчленовано —
стосовно як до Росії, так і до Русі) в глиб світової історії і до підкреслення, зокрема,
прямого зв’язку російської мови із санскритом. Наприклад, у міркуваннях одного
з героїв художньо-публіцистичного трактату відомого російського художника й
діяча культури в дискусії зі своїм опонентом — героя, який, безперечно, виражає
ідеї самого автора: «Ярости Виктора не было предела: “.. .твоя гумилевщина (тоб
то віддання пріоритетності Степові, а не Русі.— O. T.), а попросту — неуважение
к русскому языку, который, с моей точки зрения, самый богатый и духовный
язык человечества, напрямую связанный с языком санскрита”» (Глазунов И.
Россия распятая.— М., 1996.— Кн. 1 [Роман-газета, №№ 22-24].— С. 160). Дзер
кально перегукуються з відзначеними вище ідеями та ключовими словами авторів
(про)української орієнтації і спираються нерідко на ті самі джерела положення
деяких інших історичних «трактатів» сучасних російських аматорів — із твер
дженнями про існування у праісторії країни Opammu, про Орія як першу боголю
дину, від якого пішла перша в світі раса орусів-русів, в іншій версії — слов ’ян-ру-
сів (слов ’янорусів), до яких належали хети, шумери, троянці та інші стародавні
народи й, природно, сам Ісус Христос (Кандыба В. История и идеология русского
народа.— СПб., 1997 — див.: Шевченко И .— Донецкий кряж, 9.12.2005; Прище-
пенко В. Страницы русской истории.— М., 1998; див. рец: МицикЮ. «Россия —
родина слонов» // УС, 23.07.1998). Спільним для подібних українських і російських
історичних міфів є також трактування відповідно саме українського і саме росій
51 Див. також, наприклад: Силенко Л. Зазнач, праця.— С. 605, 650, 825-834 та ін.
52 Кораблев А. То, что у края (назва побудована на обіграванні внутрішньої форми слова
«Україна».— O. T.) II Дружба народов.— 2008.— № 7.— С. 192.
78 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні..
ського народів як справжніх «арійців», твердження про автентичність так званої
«Велесової книги» (задля справедливості слід, однак, сказати, що в Росії цієї кни
ги не введено до шкільної програми) і схильність їхніх творців до неоязичництва
(з віднаходженням усе нових праукраїнських і праросійських богів), хоча поход
ження арійської раси російські автори виводять, природно, не з українського Пів
дня, а з російської Півночі {Драгунский Д. Красное вино геополитики // Дружба
народов.— 1997.— № 2.— С. 119-120) 53. В ідейній основі «Велесової книги» од
ні вбачають ідеологію нової України (так, за словами дослідниці і перекладачки
цієї пам’ятки або підробки під неї Галини Лозко: «Ми, українці, всі причетні до
цієї книги, бо в ній знаходимо невичерпну скарбницю знань про себе і про світ,
потужну енергію для майбутніх поколінь. Саме на такій книзі має будуватися
ідеологія незалежної України»: ЛУ, 4.07.2002), інші ж — погляди її автора як
«панславіста, а точніше, панросіяніста»: «...це твір великодержавницько-росій
ський, євразійський..., основною ідеєю якого є створення всеслов’янської пра-
вославно-християнської імперії під проводом росіян... І треба бути або гранично
наївним, або занадто засліпленим жаданням бачити в бажаному дійсне, щоб у
цьому лише злегка замаскованому політичному памфлеті державника-шовініста
бачити “скрижалі буття українського народу”, бо найімовірніше — це “скрижалі
небуття” (державного і, напевне, національного) українського й інших слов’ян
ських народів, за винятком російського»54.
5.3. У середовищі кіл української політичної і культурно-мовної орієнтації
відзначений спалах історичних та історико-мовних пошуків української іден
тичності з одночасним посиленням дистанціювання від російського етніч-
но-мовного елементу сприймається по-різному: якщо в межах (східнослов'ян
ського минулого це викликає більше підтримки і співчуття, то оцінки
максималізовано сформульованих україноцентричних концепцій з глибоким за
нуренням у праісторію (наприклад, у С. Плачинди: «ми, українці, є першона-
цією і першодержавою». — ЛУ, 26.01.2006) значно більш диференційовані.
Гіпотези такого роду переважно сприймаються, очевидно, з іронією та відверто
критично, причому не лише з боку науковців із «традиційними» поглядами55 і
взагалі людей з «інертно-консервативним» складом мислення, а й, зокрема, се
ред представників ліберальної творчої інтелігенції: «Хеопс — в українській
транскрипції Гопс, похідне від слів гопак, гопкати, гопцювати, гоп-са», «Єги
пет — не викликає сумнівів, що в основі цієї назви українське емоційне «Є го-
пак\»», «Іспанія походить від укр. жупан, Пекін — від укр. пекти, а Осло — від
укр. осел» — добірка пародій Вол. Дрозда та ін. (ЛУ, 23.10.1997); «Трипільська
тріпанина» — під рубрикою «Скандал» (Поступ, Львів, 2007, № 10). У пародій
53 Див. огляд такого роду ідей у сучасних українській і російській історичних ква-
зіміфологіях : Новітні міфи та фальшивки про походження українців. — K., 2008. — 136 с.;
Бондаренко H. С. Зазнач, праця. — С. 221-238.
54 Ткаченко О. Питання походження т. зв. «В(е)лесової книги» : Спроба формально-зміс-
тового аналізу // Українська мова.— 2001.— № 1.— С. 49, 51.
55 Так, Центр соціогуманітарних досліджень ім. В. Липинського провів круглий стіл і
опублікував збірник статей (з епіграфом «Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!»), при
свячений критичному висвітленню «псевдонаукових та псевдопатріотичних теорій» похо
дження українського етносу (з участю відомих істориків і мовознавців JI. Залізняка,
Н. Яковенко, Г. Півторака, В. Лучика та ін.), у передмові до якого, зокрема, говориться:
«Протягом останніх років у нашому медіа-просторі неабияке поширення здобули псев
донаукові теорії походження українців, автори яких гріють руки на щирому патріотизмі
наших громадян... Наслідком цього стала дискредитація українських науковців в очах їхніх
колег з інших країн, падіння репутації української науки взагалі, а виклад історії України у
шкільних підручниках став посміховиськом» (Новітні міфи...— С. 7).
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3—4 79
O. O. Тараненко.
ній містифікації Олександра Дубини «Так хто ж відкрив Америку?» (Українська
культура, 1997.— № 1.— С. 38-39), яка, проте, була, очевидно, цілком серйозно
сприйнята редакцією журналу і вміщена під рубрикою «Цікаво знати», автор,
висловивши захоплення з приводу історичних знахідок своїх попередників
Л. Силенка, С. Плачинди та ін. (з епітетами «видатний», «славетний», «геніаль
ний»), але водночас і легкий докір їм за обмеженість їхніх пошуків просторами
тільки Старого світу, простежує «український слід» і у відкритті Америки — з
виведенням Колумб (у португальському варіанті Колом) від Коломия, Хуан де ла
Коса — від Іван Козак і под. Це також стримано-обережне ставлення (як це час
то й буває в добу «переоцінки цінностей»), але все-таки досить часто з поступка
ми на користь таких гіпотез: цим, найімовірніше, й пояснюється введення до
шкільної програми тези про прямий зв’язок української мови із санскритом, зго
да ЗМІ з репутацією серйозно-поміркованих публікувати матеріали з тверджен
нями, що Колумб був з Коломиї (хоча, якщо брати зріз суспільства ширше — з
охопленням верств загалом національно індиферентних, при цьому не можна
виключати й звичайного бажання не діяти врозріз з певними домінантними тен
денціями в суспільстві — в міру, звичайно, розуміння такими людьми цих тен
денцій). І, звичайно, це щирий ентузіазм: так, відповідаючи на глузливе іронізу
вання однієї з кримських газет: «То, что он не знает самого “древнего” на Земле
украинского языка, не беда», читач палко обстоює таку давність з посиланнями на
«першоджерела» починаючи від М. Красуського (Клинченко В. Чи давня мова ук
раїнська? // КС, 11.06.1999). На переконання не тільки частини «простих» україн
ських патріотів, а й деяких інтелектуалів, існує також пряма потреба на складному
шляху консолідації української нації та формування в масовій свідомості україн
ської національної ідеї в «самоміфологізації» (цим, найімовірніше, пояснюється,
зокрема, згода відомих українських політиків, громадських діячів на те, щоб бути
авторами передмов до деяких із відзначених видань: див., наприклад, передмову
Л. Кравчука до книжки Ю. Канигіна і 3. Ткачука «Українська мрія», В. Муляви,
П. Мовчана — до книжки В. Кобилюха та ін.).
6. Сучасний стан співіснування й жорсткої конкуренції української і росій
ської мов в Україні з тенденціями до певного посилення, розширення соціа
льних позицій першої і прагненням принаймні не втратити попередніх позицій
другої знаходить, таким чином, широкий вияв — у діяльності відповідних по-
літико-ідеологічних і культурно-мовних організацій, в ентузіазмі багатьох пред
ставників (про)української і (про)російської еліт, у пошуках науковців — і в
поглядах на походження, історію формування цих мов. Зміни, які характеризую
ть сьогодні цю сферу як елітарної, так і масової суспільної свідомості не тільки в
Україні, а й у Росії, стосуються в основному тенденцій: а) до «притягування» —
«відштовхування» у відносинах між українською й російською мовами в їхній
історії; б) до об’єктивізації (зокрема деміфологізації) — «суб’єктивізації» (но
вої міфологізації) в поглядах на цю історію.
Так, тенденції до «притягування» («об’єднавчі» тенденції), які традиційно ха
рактеризують (про)російську сторону («спільна колиска», «у пошуках єдності» і
т. ін.), посилилися в цей час з (про)російського боку як реакція на активізацію
прагнень (про)української сторони до дистанціювання, але водночас вони стали
виявлятися і з боку відповідних (про)українських кіл — певною мірою щодо
спільного (східно)слов’янського мовного минулого (українська мова подається як
базова для інших східнослов’янських або взагалі слов’янських мов — на підставі
того, що Руська держава і, за однією з версій, слов’янська прабатьківщина були
саме на території сучасної України) і значно помітніше — щодо дослов’янського
80 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні..
минулого (українська мова подається як базова для індоєвропейських, і навіть не
тільки, мов — в основному на підставі однієї з версій існування прабатьківщини
індоєвропейців — у Північному Причорномор’ї та некритичного осмислення по
дібності слів української і ще якоїсь мови, зокрема санскриту, як доказу їх поход
ження з української мови). І навпаки, тенденції до «відштовхування» (дистанцію-
вання), які традиційно характеризували (про)українську сторону в її прагненні
вберегти українську мовну, культурну, етнічну і державну ідентичність від погли
нання російською стороною й, безперечно, зберігають свою дію й тепер, стали
певною мірою виявлятися і з боку (про)російської сторони.
Прагнення до деміфологізації наявних стереотипів (як російських або радян
ських, так і прийнятих загалом у науковому світі) у трактуванні походження як
однієї, так і другої з цих мов виявляються насамперед у колах української орієн
тації, що зумовлює, з одного боку, об’єктивізацію розгляду цих питань (у межах
східнослов’янського контексту). Однак, з другого боку, як об’єктивно, так і, без
перечно, значною мірою із суб’єктивною спрямованістю такі прагнення до вста
новлення «справжньої» історії обох мов нерідко приводять до нової міфологіза-
ції, в тому числі, як для (про)російської сторони, відродження старих міфів.
Особливо це стосується пошуків у межах дослов’янської історії, які характери
зують ті кола, що позиціонують себе як національно-патріотичні, і своєю неспо
діваністю, незвичністю переважно й привертають до себе основну увагу сус
пільства. Українська національна і державна самосвідомість, яка утверджується
в сучасному світі, відчуває в цьому, звичайно, значно більшу потребу, ніж росій
ська, тому за таким параметром соціолінгвістичної класифікації мов, як: «Чи
заклопотаний мовний колектив тим, щоб знайти для своєї мови “респекта
бельних” предків у далекому минулому?» 56 — українська і російська мовні
свідомості поки що посідають досить відмінні місця на цій шкалі.
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ
АиФ — «Аргументы и факты» (газ., Москва).
BK — «Вечірній Київ» (газ.).
KB — «Київські відомості» (газ.).
Kp. пр. — «Крымская правда» (газ.).
КС — «Кримська світлиця» (газ.).
лг — «Литературная газета» (газ., Москва).
ЛУ — «Літературна Україна» (газ.).
МУ — «Молодь України» (газ.).
РФ — Російська Федерація.
Сл. Пр. — «Слово Просвіти» (газ.).
Стол. нов. — «Столичные новости» (газ.).
т/к — телеканал.
УМ — «Україна молода» (газ.).
УС — «Українське слово» (газ.).
О. О. TARANENKO
UKRAINIAN AND RUSSIAN LINGUO-CULTURAL VECTORS IN CONTEMPORARY
UKRAINE: REALITY, POLITICIZATION, MYTHS (PART II)
Discussed are the contemporary tendencies to comparison and confrontation of Ukrainian and
Russian in the sections of the public with (pro-)Ukrainian and (pro-)Russian political and ideological
as well as cultural and linguistic orientations concerning of their the historical past. Those are «at
traction» (unification) and estrangement of Ukrainian and Russian in their historical roots as well as
demythologization of old linguistic myths and making of new ones.
Keywords : history of the Ukrainian language, history of the Russian language, ideologization
of language problems in contemporary Ukraine, language myths.
56 Див., зокрема: Белл P. Т. Социолингвистика / Пер. с англ..— М., 1980.— С. 199.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 81
|