Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка
У статті йдеться про деякі звичаєві й поведінкові реакції українського психотипу в їх проекції на мовотворчість Кобзаря. З одного боку, це потяг до безконечного, абсолютного, з другого, — відсутність або «притаєність» активно-агресивних настанов, з третього, — перевага споглядальності над активністю...
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2009
|
| Назва видання: | Мовознавство |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183229 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка / В.В. Жайворонок // Мовознавство. — 2009. — № 3-4. — С. 104-111. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-183229 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1832292022-02-08T01:26:20Z Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка Жайворонок, В.В. У статті йдеться про деякі звичаєві й поведінкові реакції українського психотипу в їх проекції на мовотворчість Кобзаря. З одного боку, це потяг до безконечного, абсолютного, з другого, — відсутність або «притаєність» активно-агресивних настанов, з третього, — перевага споглядальності над активністю, а також спосіб існування українця, нарешті, елементи соціально-психологічного конформізму, породжені тривалою неволею українського народу. The paper focuses on some habitual and behavior responses of the Ukrainian psychotype in the context of Taras Shevchenko Language Creativity. It is the quest for the endless and absolute, on the one hand, and the absence or latency of the active and aggressive directives on the other hand. Y et another aspect is the prevalence of contemplation over activity as well as the elements of social conformism, called forth by the long-lasting serfdom of the Ukrainian people. 2009 Article Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка / В.В. Жайворонок // Мовознавство. — 2009. — № 3-4. — С. 104-111. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183229 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
У статті йдеться про деякі звичаєві й поведінкові реакції українського психотипу в їх проекції на мовотворчість Кобзаря. З одного боку, це потяг до безконечного, абсолютного, з другого, — відсутність або «притаєність» активно-агресивних настанов, з третього, — перевага споглядальності над активністю, а також спосіб існування українця, нарешті, елементи соціально-психологічного конформізму, породжені тривалою неволею українського народу. |
| format |
Article |
| author |
Жайворонок, В.В. |
| spellingShingle |
Жайворонок, В.В. Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка Мовознавство |
| author_facet |
Жайворонок, В.В. |
| author_sort |
Жайворонок, В.В. |
| title |
Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка |
| title_short |
Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка |
| title_full |
Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка |
| title_fullStr |
Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка |
| title_full_unstemmed |
Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка |
| title_sort |
український психотип у мовотворчості тараса шевченка |
| publisher |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| publishDate |
2009 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183229 |
| citation_txt |
Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка / В.В. Жайворонок // Мовознавство. — 2009. — № 3-4. — С. 104-111. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
| series |
Мовознавство |
| work_keys_str_mv |
AT žajvoronokvv ukraínsʹkijpsihotipumovotvorčostítarasaševčenka |
| first_indexed |
2025-07-16T03:06:49Z |
| last_indexed |
2025-07-16T03:06:49Z |
| _version_ |
1837771218957107200 |
| fulltext |
В. В. ЖАЙВОРОНОК
УКРАЇНСЬКИЙ ПСИХОТИП
У МОВОТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
У статті йдеться про деякі звичаєві й поведінкові реакції українського психотипу в їх
проекції на мовотворчість Кобзаря. З одного боку, це потяг до безконечного, абсолютного, з
другого, — відсутність або «притаєність» активно-агресивних настанов, з третього, — пере
вага споглядальності над активністю, а також спосіб існування українця, нарешті, елементи
соціально-психологічного конформізму, породжені тривалою неволею українського народу.
К л ю чов і слова: психотип, синоніми, епітети, імператив, символ, етнокультурний кон
цепт, асоціативний ряд.
Світ як ціле, або універсум, постає для людини таким, яким вона в міру свого
розвитку пізнає його та освоює. Наївне світосприймання первісної людини по
родило міфічну свідомість, що була пройнята наскрізь страхом перед усім, що є
сильнішим за людину і може їй зашкодити. Звідси три складники первісної
віри — аніматизм (оживлення), анімізм (одухотворення), антропоморфізм
(олюднення). Усе олюднене й живе для дохристиянської людини не було прос
тою метафорою. Це була для неї, за І. Огієнком, релігійна правда Відгомін
міфічних анімістичних переконань глибоко вкоренився в мові народу, най
більше в мові поетичній. Характерним прикладом цього є «Слово о полку Ігоре
вім», де спостерігаємо яскравий анімістичний світогляд невідомого автора —
уся природа для нього жива, горю людини тут співчувають і квіти, і дерева, і пта
хи, а людина говорить з природою, як із живою істотою. Не випадково як у на
шій, так і в світовій поетичній мові серед усіляких уосібнень та одухотворень
виокремлюємо кращі зразки великої поезії, бо оживлення передусім природних
реалій у всіх народів уважається найвищим поетичним стилем. Виразним побу
товим прикладом потягу людини до одухотворення довкілля є її велика схиль
ність у дитячому віці до сприйняття казки або анімістичної картинки.
Реальна (предметна, концептуальна, об’єктивна) картина світу — це те, що
йде передусім від людини, плід її світосприймання, фантазій, мисленнєвих про
цесів і перетворювальної діяльності. Адже Всесвіт як всеохопний світ є для лю
дини всеосяжним предметом пізнання. Водночас світ — це й сама людина, коли
йдеться про її внутрішні світовідчуття, переживання, розумову діяльність, не
віддільну від мови як способу організації інформації про сам світ, а ширше —
про Всесвіт. Тому феномен світу, пізнаваного через мову, постає для мовця пе
редусім таким, якою постає для нього мова як відбиття не лише матеріального
першопочатку світу, а й його духовного переосмислення. Бо, як зазначав Е. Гус-
1 Іларіон, митрополит (Огієнко 1.1.). Дохристиянські вірування українського народу.—
K., 1992,— С. 14.
© В. В. ЖАЙВОРОНОК, 2009
104 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка
серль у своїй праці «Назад до речей», «річ являється, а її сенс переживається».
«Переживання» речей, зокрема, особливо характерне для поезії, ідеалом якої
Р. Барт вважає прагнення справжнього митця слова «докопатися не до смислу
слів, а до смислу самих речей»2. Якщо це прагнення підкріпити думкою
В. фон Гумбольдта, «що людина думає, почуває й живе тільки в мові»3, то окре
му мову можна сприймати як образне відображення реального світу, такого,
яким його пізнає і відчуває той чи той етнос. Звичайно ж, людину розуміємо тут
як узагальнений суб’єкт, бо індивідуальні продукти пізнання дійсності через
свідомість і мислення підтримуються колективними зусиллями, перевіряються,
зрештою, колективним досвідом. Саме останній визначає ту чи ту культурну
знаковість речей, яка проектується на мовні одиниці, концептуальні за своїм ет
нокультурним змістовим наповненням.
На прикладі етнокультурної одиниці хата простежуємо тісний зв’язок ру
котворної реалії та семантичного наповнення її імені. Предмет та його ім’я поз
начені цілим пучком символьних смислів, оскільки впродовж тисячоліть реалія
обростала культурною семантикою. Наприклад, у Т. Шевченка слово вжива
ється не лише на означення селянської житлової будівлі («І хата, бачите, була За
тином, сотникова хата» 4, «У тієї Катерини Хата на помості») або помешкання
для родини («Сем’я вечеря коло хати», «Старий батько Сидить коло хати»), а й
символізує домашнє вогнище («І розмовляючи пішли б Вечеряти в свою хати
ну», «Є в коморі і на дворі, І весело в хаті ! »), також типовий український краєвид
(«Село! Село! Веселі хати!», «Цвітуть сади, біліють хати»), більше того, уособ
лює навіть омріяну віками українську державність («В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля», «А кропилом будем, брате, Нову хату вимітати!»).
Реалія хата обростає також сакральними смислами. Про це свідчить, з одно
го боку, порівняння її з раєм: «В хаті, як у раї! А я сижу на покуті», а з другого, —
уособлення хати як могили, місця вічного спочинку: «Ходімо в хату спочи
вать... Весела хата, щоб ти знала!..». Як ритуальний кут великої хати покуть
завжди служив місцем для домашнього моління («Помолишся своїм Пенатам,
Сама вечерять сядеш в хаті»); там стояв хатній престіл, де садовили дорогих гос
тей або близьких («зостріли За ворітьми, ввели в хату И за стіл посадили»). Ве
лику хату, тобто світлицю, прибирали, особливо в передсвяткові дні: «Зеленої
неділі діждались, і хату Уквітчали гарнесенько».
Особливою сакральністю позначений у народній свідомості білий колір
(пор. : біла хата, яку зазвичай білили перед престольними святами; у Т. Шевчен
ка: «Хатки біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках»), Асоціюючись з
денним сонячним світлом, вказана ознака набирає символіки охайності, святос
ті, святковості, пор. ще: біле полотно, біла хустка (у Т. Шевченка: «І в білій сви
тині з біленької хати Вийшла погуляти») — символіка чистоти; біле личко (личе
нько), біле тіло — символіка краси, молодості.
Ритуальною символікою овіяна біла сорочка, яку не лише одягали як регу
лярну свіжу білизну («Головоньку йому змиє, И сорочечку білу Що день Божий
надіває»), а й давали надіти дорогому гостеві або поважаному членові родини,
саджаючи його на почесне місце — покуть («І ноги умила, І в сорочці тонкій
білій За стіл посадила»). Здавна білий колір асоціюється з поклонінням сонячно
2 БартР. Избранные работы. Семиотика. Поэтика.— M., 1989.— C. 101.
3 Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры.— М., 1985.— С. 378.
4 Тут і далі ілюстративний матеріал із творів Т. Шевченка цитуємо за виданням : Кон-
корданція поетичних творів Тараса Шевченка : В 4 т.— Нью-Йорк ; Едмонтон ¡Торонто, 2001.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 105
В. В. Жайворонок
му світилу або місяцеві, що відбиває його світло, пор.: «Неначе ляля в льолі
білій, Святеє сонечко зійшло» або ще: «А тим часом місяць пливе оглядать І не
бо, і зорі, і землю, і море, Та глянуть на люде, що вони моторять, Щоб Богові
вранці про те розказати. Світить біленький на всю Україну».
Білим кольором відзначається церковний одяг («Умитий в кущі вихожав
В одному білому хітоні») або ж одяг, призначений для моління («А Марина в
сукні білій, Неначе білиця, Богу молиться та плаче»). Не випадково білий колір
характерний для обрядових та релігійних відправ (наприклад, по білому співати
означає «співати церковні пісні»). Білий день, асоціюючись із сонячним світлом,
а отже, із земним життям, виступає синонімом образної сполуки білий світ (пор.
у Т. Шевченка: «Не співає,— як сирота, білим світом нудить»). Варто також зга
дати сакральні номінації на зразок Білий тиждень, тобто Страсний тиждень,
що передує Великодньому. Особливим днем Білого тижня є Білий (він же
Страсний, він же Чистий) четвер, що здавна асоціюється з підготовкою до ве
ликого народного свята — Великодня. В обрядових контекстах ознаки білий і
святий синонімізуються з ознакою чистий, бо в свідомості народу здавна Вели
кий день (Великдень) — це день весняного очищення, коли сонце «грає», а земля
й людина вмиваються, обливаються чистою (святою) водою, отже, очищаються
тілом і душею. Воду для вмивання, обливання брали з криниці до схід сонця, у
час, найбільш придатний для магічних дій. Купалися в такій воді й хворі, а потім
цю воду виливали на перехрестя, — «щоб там усі хвороби й залишилися». Тому
й перехрестя люди «обходять десятою дорогою», — «щоб хвороби не чіпляли
ся». Очищалося (прибиралося) й господарство, а передусім, як зазначалося ви
ще, хата (зокола — білилася, всередині — чепурилася). З цих побутових, часто
сакральних, деталей, що поступово складалися в традиції, в звичаї, й витворю
вався етнічний образ (спочатку неусвідомлено, а згодом поступово усвідомлю
ючись). Найяскравіше це виявляється тоді, коли несвідоме етнічного міфічного
мислення перевтілюється в свідомий продукт художнього світосприймання, як
це бачимо на прикладах художнього мислення великого народного поета
Т. Шевченка. Перефразовуючи К. Юнга, відзначимо, що поетичний шевченків
ський контекст демонструє нам етнічний архетип, який не змінює свого значен
ня і функцій і завжди пізнається. Інакше кажучи, у будь-якій формі шевченків
ського рядка прочитується давній зміст того чи іншого архетипу5. Образи
несвідомого, в яких дрімають національні первообрази й мотиви 6, особливо ви
разно реалізують себе в процесі формування національного психотипу. По
даємо його робоче визначення.
Етнічний психотип — це особливе («самосвідоме») в етносі, що виділяється
за певними психологічними критеріями— темпераментом, реакціями на довкіл
ля, поведінковими характеристиками, почуттєво-емоційними ознаками тощо.
Водночас самосвідомість окремого етносу, за Гегелем, є носієм певного ступеня
розвитку загального духу в його наявному бутті, в тій об’єктивній дійсності, в
яку він вкладає свою волю1. Філософ переконаний, що «в цьому відношенні на
род панує над усім світом», хоч «водночас цей народ відданий випадковій
долі» 8. Цим, очевидно, можна пояснити відмінності між різними народами, які
полягають, як зауважує Гегель, «у зовнішньому способі життя, заняттях, формі
тіла», але «більшою мірою у внутрішній тенденції та властивостях інтелектуа
5 Ю нгК-Р. Психология бессознательного.— M., 1996.— C. 149.
6 Там же.— C. 105.
7 Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук : В 3 т.— М., 1977.— Т. 3.— С. 370.
8 Там же.
106 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка
льного і морального характеру народів» 9. Часто навіть «дрібні особливості яко-
го-небудь слова, на думку філософа, передають не суб’єктивну особливість, а,
навпаки, коротко, з очевидністю виражають час, народ, культуру»10. Отже, мова
того чи того етносу так чи інакше виступає виразником його світоглядних, інте
лектуальних, моральних, психологічних та інших принципів.
Національна мова як системне утворення реалізується і вдосконалюється в
мовній діяльності окремих її носіїв. Особлива роль у розвитку мови належить
майстрам слова, зокрема такої величини, якою є Тарас Шевченко. «Роль окре
мих осіб,— зазначав JI. А. Булаховський,— безперечна в історії літературних
мов як в епоху їх формування, так і в процесі розвитку» п . Саме в мові окремих
індивідів, які імпонують мовному середовищу своїм соціальним становищем,
розумом, талантом, освіченістю, культурністю, часто й зароджується активний
процес розвитку літературної мови 12. Рідна мова стає для майстра слова немов
би одкровенням, яке допомагає йому пізнати самого себе як творця й осмислити
навколишній світ. Мова допомагає творцеві самоусвідомити себе, а справжньо
му талантові активно сприяти національному самоусвідомленню народу. Ці
слова можна з упевненістю адресувати Тарасові Шевченку як знаковій фігурі
української національної культури.
Звичаї народу позначаються на його мові, а з іншого боку, значною мірою са
ме мова формує народ 13, що, в свою чергу, викликане характером довкілля. Ска
жімо, звичаєві й поведінкові реакції українського психотипу зумовлені на
самперед споглядальними настановами, що спричиняють потяг і любов до
безконечного, абсолютного 14. Про це свідчить хоч би численний синонімічний
ряд мовних одиниць на означення необмеженого простору: безм еж ж я, безбе
реж ж я, безкінечніст ь, безкраїст ь, неозоріст ь (усього 16 лексем) 15. До цього
ряду слід додати епітети просторової характеристики знакових етнореалій —
степу (як безлісого простору), поля (як орного простору), лану, ниви, неба, пор.
у Шевченка: «Згадаю те лихо, степи ті безкраї, І батька, і діда старого згадаю...»;
«Яке є ти, поле! Своє поле! Яке то ти Широке....широке!»; «Як умру , то похо
вайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани ши
рокополі, І Дніпро, і кручі Було видно»; «Розвернися ж на всі боки, Ниво-десяти-
но!»; «Як небо блакитне — нема йому краю, Так душі почину і краю немає».
Пор. ще, наприклад, загальномовні епітети до лексеми небо: бездонне, безкінеч
не, безкрає, безм еж не, н еокрає (всього 13 лексем) 16.
Характерні для українця уповільнені реакції на довкілля породжували від
сутність або «притаєність» активно-агресивних настанов. Це відбивається в тих
чи інших мовних формулах, наприклад імперативних, коли радять, а не нака
зують: «Ось де шапка, он де двері!», скоряються перед фатально-неминучим:
«Хіба хочеш — мусиш!», «Що поробиш!», спонукають до чого-небудь, вклю
9 Там же.— С. 66.
10 Там же.— С. 368.
11 Булаховський Л. А. Вибрані праці : В 5 т.— K., 1975.— Т. 1.— С. 324.
12 Шахматов А. А. Очерк современного русского литературного языка.— М., 1941.—
С. 107.
13 Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики.— K.,1998.— C. 34.
14 Тут і далі ознаки українського психотипу визначаємо за кн.: Храмова В. До проблеми
української ментальності // Українська душа.— K., 1992.— С. 3-35.
15 Тут і далі синонімічні ряди подаємо за кн.: Словник синонімів української мови :
У 2 т,— K., 1999-2000.
16 Тут і далі ряди епітетів подаємо за кн.: Бибик С. П., Єрмоленко С. Я., Пустовіт JI. O.
Словник епітетів української мови.— K., 1998.— 431 с.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 107
В. В. Жайворонок
чаючи й самого мовця («Шануймося!», «Будьмо!», «Бережімо себе!»), у Т. Шев
ченка: «Весела хата, щоб ти знала!.. Ой не йдімо, не ходімо, Рано, друже,
рано...». Характерною формулою цього типу є безсполучникова умовно-імпе-
ративна на зразок Шевченкового «Борітеся — поборете!», пор. біблійне: «Шу
кайте і знайдете!», а також Шеченкову спонукально-з’ясувальну формулу з від
повідним набором сполучних засобів, що фразеологізують вислів: «Отаке-то,
що хочете, То те і робіте: Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте». Так чи
інакше, спонукальність наведених вище конструкцій не передбачає негайної
зворотної дії адресата. Той навіть дістає мудру пораду, можливість вибирати, а
вже потім діяти на свій розсуд.
Перевага споглядальності над активністю породжена геопсихічним факто
ром — м’якістю та безмежною розпростертістю краєвиду й родючістю землі як
широкополого орного простору. Природний фактор, у свою чергу, породжує
спосіб існування — «споріднену працю» (за Г. С. Сковородою), що визначає
хліборобську сутність етносу. Остання формує в характері народу цілеспрямо
ваність і наполегливість. Мова ж реагує на це численністю традиційних епіте
тів — позначень характеру праці, як позитивних, так і негативних (останні з
огляду на переважно ручний спосіб землеробства явно переважають): пози
тивні — безсмертна, благородна, благословенна, велика, жива', негативні —
важка, виснажлива, гірка, каторжна, кривава, нелюдська, підневільна, тяжка,
чорна — всього 55 лексем). У творах Т. Шевченка підкреслюється передусім не
гативний бік праці (роботи), оскільки йдеться переважно про підневільну працю
поневоленого українця: «На чужому полі! Всього надбав роботяга, Та не прид
бав долі!»; «Убогих серцем завдали В роботу-каторгу»; «Сини мої на чужині, На
чужій роботі». В опозицію до чужого Т. Шевченко висуває феномен свого: «Не
шукайте, не питайте Того, що немає і на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй
хаті своя правда, І сила, і воля». Але це у мріях, а в реальності «на нашій славній
Україні; На нашій — не своїй землі» «робота тяжкая, ніколи і помолитись не
дають». Саме на «не своїй» землі, за словами Т. Шевченка, «матір добрую мою,
Ще молодую у могилу нужда та праця положила».
Працювати «на своїм веселім полі» для Кобзаря означає бути на волі, знайти
свою долю, жити своєю вірою та правдою. Водночас у світосприйманні трудів-
ника-хлібороба праця — це передусім щоденна («від зорі до зорі») турбота про
землю, яка тільки в цьому разі може давати свої щедрі плоди, тому й радить на
род: «Вставай до сходу сонця, працюй до ночі, то їстимеш калачі». Народ-праце-
люб асоціює працю (роботу, діло, труд), з одного боку, з потом (гірким коренем,
з горбом, хомутом, із зусиллями вола, коня), а з другого, — з легковажністю
обіцяного слова, з непосильністю великої, але плідної праці, пор. умовно-імпе-
ративне «Попороби до поту, то й поїси в охоту» або зіставні формули: «Корінь
праці гіркий, але овоч солодкий», «Рада велика, а робота мала», або «Як словом,
так і ділом». Щодо останніх двох сентенцій, то на противагу їм Т. Шевченко
вірить у те, що «діла добрих оновляться, Діла злих загинуть». Якраз глибоке
усвідомлення ролі праці в житті людини дає підстави для народної мудрості на
зразок: «Слово — полова, а праця — диво», що втілює в собі уявлення етносу
про працю як про творчий першопочаток суспільного життя.
Саме праця та ще родина створюють для людини відповідний душевний
комфорт, тому й кажуть: «Робота не дає журбі журитися» або «Нема в світі, як
родина». Разом з тим характерна для українця деяка перевага емоційно-почут
тєвої душевної компоненти над розумово-вольовою породжує широку палітру
настрою, зокрема невеселого, важкого, пор. синонімічний ряд: сум, смуток,
108 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка
журба, печаль, туга, жаль, зажура (всього 25 лексем) і паремійний вислів:
«Нудьгу годую, журбу споживаю, а сум колишу». Названий синонімічний ряд
яскраво представлений у творах Т. Шевченка: «Заспіває весільної, А на журбу
зверне»; «Долиною козак іде Та у журби питається, Де та доля пишається?»;
«Співали сердеги, а сльози лилися, Лилися козацькі, тугу домовляли»; «Сумує
Корсунь староденний: Нема журбу з ким розділить»; «Що про Україну сліпий
старець, сумуючи, Співає під тином». Зауважимо, що лексема сум у творах
Кобзаря не представлена, зате широковживаними є похідні від неї, причому цей
стан однаковою мірою характеризує як людину, так і персоніфіковану реалію:
«Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними
рядами?..».
Водночас навіть журба може бути лірично-світлою, як у Л. Глібова: «Як хо
роше, як весело На білім світі жить!.. Чого ж у мене серденько І мліє, і болить?
Болить воно та журиться, Що вернеться весна, А молодість не вернеться, Не вер
неться вона!..»; або оптимістичною, коли з гумором застерігають: «Чого жури
ться? Нехай ті журяться, що заміж ідуть»; або ж відчайдушно-оптимістичною,
як в Олександра Олеся: «Співають-плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди.
Цілуй її, цілуй її, Знов молодість не буде!» Дуже рідко, але жартує й сам Т. Шев
ченко: «Кресало та тютюну, щоб, знаєте, Дома не журились».
На зміну споконвічним чеснотам свободи, честі, сумління, характерним для
українського етносу, тривала неволя породила елементи соціально-психологіч
ного і політичного конформізму. З одного боку, схиляємося перед силою («Ва
ша сила— ваша й воля»), навіть застерігаємо себе й інших («З доброї волі борщу
не звариш»), а з другого,— усвідомлюємо, що «волю неволя вчить», бо «в клітці
є пити, їсти і хороше сісти, та немає волі». Не випадково в народному світос
прийманні опозиція воля/неволя в смисловому відношенні часто накладається
на іншу пару— доля/недоля, наприклад: «Хто без волі, той без долі», «Яка воля,
така й доля», «Ліпше найгірша недоля, як чужа неволя», пор. У Т. Шевченка:
«Колись Бог нам верне волю, розіб’є неволю»; «Чи то недоля та неволя, Чи то
літа ті, летячи, Розбили душу?». Звідси «притаєний потяг» до волі як ознаки
«козацької» основи української психіки, навіть прояви реакцій авантюрно-ко-
зацького типу.
Традиційно козацьке життя асоціюється з широким простором, про який уже
йшлося вище (передусім з полем, степом, морем), з його відкритістю, безперер
вністю, отже, насамперед з волею, наприклад, у М. Номиса: «Коли козак у полі,
то він на волі». Народна афористика дає нам яскраві зразки асоціативних симво
льних зв’язків на зразок «козак воля <-> доля», пор.: «Козак та воля — заласна
доля», «Степ та воля — козацька доля!» і у Т. Шевченка: «Там родилась, гарцю
вала Козацькая воля», «Аж до моря запорожці Степ широкий вкрили». Так чи
інакше, символьний образ козака-запорожця значною мірою визначається дво
ма іншими компонентами (експліцитно чи імпліцитно) наведеного асоціативно
го ряду, що дає підстави народові говорити: «Куди козака доля не закине, все бу
де козак». На характер козацького життя, пов’язаного зі смертним ризиком, з
незборимим потягом до «вільної волі», часто з авантюрними пригодами (не ви
падково «кінь та ніч козакові товариші»), мова реагує різними семантичними
переходами, наприклад переосмисленням самої лексеми козак (запорожець,
січовик, братчик) на означення його як відважного, завзятого, часом відчайдуш
ного і завжди кмітливого молодого чоловіка через синонімічний ряд: молодець,
молодчина, молодчага, легінь, зух, хват, відчайдух, сокіл, орел, голуб, пор. у
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 109
В. В. Жайворонок
Т. Шевченка: «Та обрали молодого завзятого молодця, Преславного запорож
ця»; «Ось слухай же, мій голубе, Мій орле-козаче!». Той самий образний зміст
поет вкладає і в поняття «гайдамака»: «Мене шука [Ярема], мене знайшов, Орел
сизокрилий! Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий!».
Характерною в цьому відношенні є козацька пісня «Побратався сокіл з си
зокрилим орлом» у запису С. Тобілевич. В основу сюжету покладено козацьке
побратимство і незборимий потяг до мандрів — «в чужу сторононьку шукать та-
ланоньку». Полишивши названому братові-орлу «всі свої розкоші» — «ма
ленькі діти», сокіл три літа шукає щастя-долі. Зрештою, повернувшись додому,
не застає там своїх дітей, а чує від орла-побратима: «Твій, сокіл, діти полинули в
луги, Полинули в луги з великої туги». Отже, йдеться про козацький край — Зе
лений Луг і водночас проглядається зазначений вище «притаєний» потяг до ньо
го (туга за ним), по суті туга за волею, що передається від покоління до поколін
ня генетично. Концепт туга (журба) тут постає в асоціативних полях «козак <-»
воля» ( туга за козацькою «вільною волею») і «козак <-> неволя» (журба, скорбота
полоненого за рідною стороною), пор. антропометричний паралелізм «явір (яво
ронько) козак (козаченько)» у таких пісенних рядках: «Стоїть явір над водою,
на воду схилився, Сидить козак у неволі, тяжко зажурився». Наведені вище мо
тиви козацької волі / долі чітко простежуються в творах Т. Шевченка: «Шука
козак свою долю, А долі немає»; «Долиною козак іде Та у журби питається: Де
та доля пишається?»; «Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє. Стоїть старий
похилився, Мов козак той зажурився»; «Як покидали запорожці Зелений Луг і
матір Січ, Взяли з собою Матер Божу»; «Там родилась, гарцювала Козацькая воля».
У цілому ж етно- і лінгвософське переосмислення лексеми козак у народній
свідомості витворює відповідний етнокультурний концепт на означення пред
ставника Запорозької Січі, вояка-січовика, славного запорожця (саме про такого
народ каже: «Не втекти козаку від Січі»). Козак постає як ідеальний образ ук
раїнської душі, носій найвищих суспільних і духовних вартостей українця. На
ділений найкращими рисами, у народній творчості козак оспіваний як сміливий
захисник рідної землі, України, який завжди вміє віднайти несподіваний, сміли
вий вихід із найбільшої скрути. Один із типових асоціативних рядів може мати
такий вигляд: козак <поклик долі> воля <розлука>рідна сторона (рідний дім, ба-
тько-мати, кохана) <далека дорога> чисте поле <вірний друг [ворон-]кінь> поле
битви (вороги, воріженьки, війна, війнонька) <загибель, смерть> червона ки
тайка <поховальний саван> вишита хустина коханої <зв’язок світів, вічна па-
м’ять>. За всіма параметрами підтверджує це й творчість Т. Шевченка, пор.:
«Прощалася при долині. Дарувала шиту шовками хустину, Щоб згадував на чу
жині»; «Не лякайся, подивися На бенкет козачий. Темно всюди, мов у будень»;
«...серед степу Тупне кінь ногою,— Коли живий козаченько»; «Хрестить, накри
ває Червоною китайкою Голови козачі».
Реконструкцію фольклорної та авторської поетичної символіки вважаємо не
менш продуктивним джерелом для розкриття українського психотипу, як і, ска
жімо, геополітичний чи історичний фактори. Усе ж відсутність власних держав
них кордонів, тривала роз’єднаність, залежність несприятливо позначилися не
лише на соціально-культурному розвої нашого народу, а й на формуванні його
психотипу. І тут знову не можна не звернутися хоч би до таких Шевченкових
слів: «Не так тії вороги, Як добрії люди — І окрадуть, жалкуючи, Плачучи,
осудять».
Будучи самокритичними, будьмо водночас і оптимістичними, яким був Гнат
Хоткевич, влучно зауважуючи: «Як тільки наш народ освоївся з тим, що таке
110 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4
Український психотип у мовотворчості Тараса Шевченка
культура, він став нічим не нижчим від тих західноєвропейських народів, від
яких нас тепер віддаляє ціла прірва. Але ті народи розпочату роботу продовжу
вали далі безупинно і робили її для себе, для свого народу, своєї нації, а нам су
дилося щось інше. Мало того, що на нас нападали всякі орди— печеніги і полов
ці, і нарешті татари,— від того всього ще можна було б оправитись, але нас
спіткало щось гірше — ми не робили на себе. Ми все будували то Велику Литву,
то Велику Польщу, то Велику Росію — і не будували тільки Великої України. І
дивна річ! Як тільки ми хоч трошки, хоч на момент переставали бути рабами
чиєїсь чужої культури, а починали працювати на себе,— зразу якийсь надзви
чайний розквіт, якийсь просто вибух нашої рідної національної культури» 17.
Хіба що навести ще слова Гегеля: «У наявному бутті народу субстанційна мета
полягає в тому, щоб бути державою і підтримувати себе як таку» 18. Точніше го
ді сказати. Додамо лише, що мови як невід’ємного складника етнокультури це
стосується передусім.
V. V. ZHAIVORONOK
THE UKRAINIAN PSYCHOTYPE IN TARAS SHEVCHENKO LANGUAGE
CREATIVITY
The paper focuses on some habitual and behavior responses of the Ukrainian psychotype in the
context of Taras Shevchenko Language Creativity. It is the quest for the endless and absolute, on the
one hand, and the absence or latency of the active and aggressive directives on the other hand. Y et an
other aspect is the prevalence of contemplation over activity as well as the elements of social
conformism, called forth by the long-lasting serfdom of the Ukrainian people.
K ey w ords: psychotype, synonym, epithet, imperative, symbol, ethnocultural concept, asso
ciative line.
17 ХоткевичГ. Історія України.— K.,1992.— C. 87.
18 Гегель Г. В. Ф. Зазнач, праця.— C. 368.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3—4 111
|