Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник

Рецензія на книгу: Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник. К. : Наук, думка, 2006. — 709 с.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Карпенко, Ю.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України 2009
Назва видання:	Мовознавство
Теми:	Рецензії та анотації
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183430
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник / Ю. Карпенко // Мовознавство. — 2009. — № 5. — С. 88-93. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-183430
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1834302022-02-24T01:26:05Z Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник Карпенко, Ю. Рецензії та анотації Рецензія на книгу: Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник. К. : Наук, думка, 2006. — 709 с. 2009 Article Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник / Ю. Карпенко // Мовознавство. — 2009. — № 5. — С. 88-93. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183430 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії та анотації Рецензії та анотації
spellingShingle	Рецензії та анотації Рецензії та анотації Карпенко, Ю. Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник Мовознавство
description	Рецензія на книгу: Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник. К. : Наук, думка, 2006. — 709 с.
format	Article
author	Карпенко, Ю.
author_facet	Карпенко, Ю.
author_sort	Карпенко, Ю.
title	Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник
title_short	Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник
title_full	Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник
title_fullStr	Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник
title_full_unstemmed	Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник
title_sort	скляренко в. г. історія українського наголосу : іменник
publisher	Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Рецензії та анотації
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183430
citation_txt	Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник / Ю. Карпенко // Мовознавство. — 2009. — № 5. — С. 88-93. — укр.
series	Мовознавство
work_keys_str_mv	AT karpenkoû sklârenkovgístoríâukraínsʹkogonagolosuímennik
first_indexed	2025-07-16T03:25:51Z
last_indexed	2025-07-16T03:25:51Z
_version_	1837772415825870848
fulltext	Рецензії та анотації С к л я р е н к о В . Г. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАГОЛОСУ: ІМЕННИК К. : Наук, думка, 2006.— 709 с. Опрацювавши цей величезний том, слід од нозначно констатувати: такого повного, все бічного опису історії іменникового наголосу ще не має жодна слов’янська мова. А акаде мік В. Г. Скляренко на іменникові не зупи нився. Нині вчений інтенсивно пише книгу про дієслово з тим же глибоким проникнен ням у сутність явища. Перш ніж перейти до аналізу того, що вчений уже написав і опублікував, хоче ться з великою радістю констатувати дві речі, які прямо наголосу не стосуються, але випливають з його глибоко наукового аналізу. Перше. Етнічна історія східних слов’ян. Як і в попередній своїй акцентологічній мо нографії «Праслов’янська акцентологія» (Укра їнська книга, K., 1998.— 342 с.), В. Г. Скля ренко виходить з того, що давньоруська мо ва таки існувала, а українська, білоруська та російська акцентуації є різними продовжен нями цього колись єдиного наголосу. Адже за радянської влади і вчені (виняток — оди ниці), і ЦК КПРС по суті поділяли погляди М. Погодіна — продовженням Київської Ру сі є Росія, а Україна і Білорусія — то якісь відгалуження російської мови. Узяти хоча б провокативну назву хоро шого за змістом історичного «Словаря рус ского языка XI-XVII вв.», що виходить з 1975 р. і містить українські пам’ятки вказа ного періоду. Зрозуміло, що коли українська наука одержала в 1991 р. свободу слова, це питання повернулося іншим боком: Київська Русь — то тільки українці, бо не можуть три немовляти лежати в одній колисці. А їм і не треба однієї колиски. Ті давньоруси, що піш ли на північ, за Прип’ять, стали там білору сами, а ті, що пішли на північний схід за Дес ну — росіянами. Причини — втрата мовних контактів і зв’язок відповідно з балтами й уг- ро-фіннами. Цю думку мало хто з україн ських учених приймає, а хто приймає, того лають. Між тим дбайливо, з урахуванням па м’яток і діалектних записів, В. Скляренко де тально показує, як усе це йде з давньоруської мови, враховуючи при потребі також росій ські та білоруські пам’ятки, що нині можуть бути різними, але колись мали одне джерело. У монографії раз у раз повторюються вирази типу: «у староукраїнській мові (як і в давньо руській та праслов’янській)» (с. 230), «по чатковий наголос на ґрунті української мови (а в ряді випадків — ще давньоруської)» (с. 236), «в спільносхіднослов’янській (пра- руській) мові» (с. 358), «на ґрунті давньору ської та української мов» (с. 634), «Оскільки заміна флективної акцентуації кореневою... відбулася також у російській та білоруській мовах, то зародження цього процесу слід від нести до давньоруського періоду» (с. 39), про інше явище: «Оскільки цей процес влас тивий всім трьом східнослов’янським мо вам, його початок слід віднести до давньору ського періоду» (с. 55), «У староукраїнській мові (як і в давньоруській та праслов’ян ській)» (с. 230) тощо. В. Скляренко тут нічо го не доводить, для нього зрозуміло, що дав ньоруська мова виникла з праслов’янської, а далі розділилася (спочатку територіально, а потім і мовно) на три — українську, росій ську та білоруську. Пор. хоч би вираз «на ґрунті давньоруської та української мов» (с. 185). Поділяю і завжди поділяв думку про окреме існування давньоруської мови, з якої пізніше виділилися три різні східнослов’ян ські мови. Ця думка тепер може спиратися не лише на окремі факти, наприклад, повного лосся чи перехід єлень —> олень, а на всю по тугу наголосів східнослов’янських мов, які © Ю. КАРПЕНКО, 2009 88 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 3-4 Рецензії та анотації В. Скляренко блискуче виводить з одного джерела, а саме з давньоруської мови. Друге. Для всіх, хто займається історич ним словотвором української мови, моно графія В. Скляренка є вичерпним джерелом матеріалу та хорошим помічником у його ін терпретації. Усі давні непохідні іменники, усі давні кінцеві суфікси іменників (їх 16) з варіантами, основні перші суфікси у двосу- фіксальних утвореннях, іменні, а також дав ніші довгісні та короткісні префікси — дієс лівні та приіменникові. Усе це має свою пев ну (скеровану, зрозуміло, на акцентуацію) організацію, на яку можна спиратися не ли ше при вивченні наголошення. Тепер розглянемо побудовану В. Скля- ренком концепцію історії українського наго лосу. Уся монографія поділяється на три ве ликі розділи — «Непохідні іменники», «Су фіксальні іменники» та «Префіксальні іменники». Перший з них групується за ос новами, тобто детермінативами, що в пра слов’янські часи були кінцем основи імен ника: 1) ā/jā-основи, 2) 0-/Ј0-О СН О ВИ чоло вічого роду, 3) 0-/Ј0-О СНО ВИ середнього роду, 4) й-основи, 5) 1-ОСНОВИ жіночого ро ду, 6) 1-ОСНОВИ чоловічого роду, 7) П-ОСНО- ви середнього роду, 8) n-основи чоловічого роду, 9) s-основи, 10) t-основи, 11) г-осно- ви, 12) ū-основи. Там, де детермінативи бу ли не однофонемними, наводиться тільки кінцева фонема (не -es, а тільки -s). Кожна з цих 12 груп починається з наве дення вихідного стану — повної пізньопра- слов’янської акцентної парадигми з усіма її можливими акцентними варіаціями, якщо вони в даній групі наявні — баритонованої, окситонованої та рухомої. Баритонована ак центна парадигма була відсутня в іменників й-основ (перейшла в рухому), а окситонова- на — в іменників s-основ та іменників г-ос- нов, яких у слов’ян взагалі було тільки два— мати і дьчи. Далі автор проводить читача від цього ще праслов’янського стану через дав ньоруський та староукраїнський аж до су часного, який подається і в літературній фор мі, і з дуже широким залученням діалектних особливостей, які переважно фіксують якусь із попередніх акцентних форм, а трапля ється — йдуть не зовсім у ногу з літератур ним станом. Широке й доречне залучення діалектних форм наголосу — один із дуже цінних складників монументальної праці В. Скляренка. Власне ж історія наголосу простежується за українськими пам’ятками, переважно стародруками: Острозька біблія 1581 p., М. Смотрицький 1619 p., І. Галятов- ський 1659 р. тощо, словниками, починаючи з П. Беринди, та класичною поезією (ритм твору підказує його наголос). Діалектну ак центуацію добуто з існуючих словників та описів діалектів, якщо там є надійний мате ріал щодо наголосу. Сучасний літературний наголос подається передусім за словни- ком-довідником «Українська літературна вимова і наголос» (K., Наук, думка, 1973). При якихось розбіжностях ураховуються також дані одинадцятитомного «Словника української мови» і двотомного «Орфоепіч ного словника української мови», що вийшов за редакцією M. М. Пещак та В. М. Русанів- ського у 2001-2003 pp. У пізньопраслов’янський період слов’я ни ще мали інтонацію — тонічний наголос, але вже існував і динамічний, силовий наго лос, який завжди містився на першому, по чатковому складі слова. Протягом розвитку акцентних парадигм динамічний наголос витіснив тонічне наголошення повністю. В українській мові тональність залишилася тільки як малопомітний додатковий елемент, який долучається до динамічного наголосу, що виділяється передусім силою голосу, а не висотою його тону. Мету свого дослідження автор форму лює як бажання «простежити історію акцен туації іменників української мови... від піз- ньопраслов’янського періоду до нашого часу і встановити основні тенденції в їх наго лошуванні» (с. 3). Ця мета повністю і, на на шу думку, блискуче досягнута в монографії. При цьому маємо перший у слов’янському світі повний опис акцентуації всієї мови: «на сьогодні жодна зі слов’янських мов ще не має своєї історичної акцентології» (с. 3). Ко ли з’являться всі три книжки В. Скляренка (за іменниками йдуть дієслова, потім при кметники, займенники, числівники та при слівники), іншим авторам описувати акцен туацію своїх мов стане легше — хороший об’єкт для зіставлення. Якщо говорити про основні тенденції розвитку акцентуації іменників української мови, то їх можна звести до двох провідних процесів: 1) поглиблення акцентної опози ції однини та множини, 2) тяжіння до уод- ностайнення акцентуації у формах різних відмінків одного числа. Двоїна зі своїм на голошуванням вирівнювала акцентуацію в непрямих відмінках (родовому — місцевому та давальному — орудному) за називним — знахідним відмінком, а потім зникла, злив шись у наголошуванні і в формах своїх від мінків з множиною, пор. с. 103 та ін. У росій ській мові в цій ситуації помітний вплив од нини, пор. рос. два человека при укр. два чоловіки. Баритонове ж наголошення збе рігається в українських формах типу два чо ловіки (пор. с. 104), хоч у називному множи ни тут із таким наголосом досить поширене нове флективне наголошення чоловіки при- 1 Орфоепічний словник української мови / За ред. М. М. Пещак, В. М. Русанівського.— K., 2003,— Т. 2,— С. 859. ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 5 89 Рецензії та анотації чому як у літературній мові, так і в говірках. Вплив однини досить помітний і серед ук раїнських форм з числівниками два, три, чо тири, пор. дві губй, дві петлі при акцентуації цих іменників у називному відмінкові мно жини губи, петлі. Наголошення ж губй, пет лі властиве родовому однини, а не називному множини (пор. с. 24). Так само два береги при множині береги (с. 164) тощо. Розвиток акцентної опозиції однини і множини зга дується в монографії не раз. Так, якщо ба- ритоновані іменники ā/jā-основ у пізньопра- слов’янсььсий період зберігали кореневий на голос в усіх числах, то більшість із них в однині зберігає кореневий наголос і досі. Але помітна група діалектних форм одержа ла флективний наголос. Серед літературних форм таких тільки дев’ять (с. 11). У множині ж усі ці форми (повністю чи частково) збе регли кореневий наголос. Флективної акцен туації набув, особливо в говорах, і цілий ряд інших іменників ā/jā-основ. Ці процеси ви кликані прагненням розрізнити однину і мно жину, передусім називний множини та родо вий однини, де ці дві форми мали однакові закінчення, пор. називний множини вишні, дині, стаї та родовий однини вишні, дйні, стаї тощо, без переходу наголосу на флек сію (с. 19). Пор. ще інші констатації вченого: «Заміна первісної флективної акцентуації кореневою у формах давального, орудного та місцевого відмінків множини окситонова- них іменників ā/jā-основ відбулася, безпе речно, під впливом форми називного — зна хідного відмінків множини внаслідок дії тен денції до акцентного протиставлення форм однини і множини» (с. 46), «Витіснення пер вісної флективної акцентуації початковою у формах давального, орудного та місцевого відмінків множини іменників ā/jā-основ з ру хомим наголосом відбулося під впливом форми називного — знахідного відмінків множини внаслідок дії тенденції до акцент ного протиставлення форм однини і множи ни» (с. 77), «Переважна більшість баритоно- ваних іменників о-/јо-основ чоловічого роду, зберігаючи кореневий наголос в однині..., отримала на ґрунті української мови флек тивну акцентуацію в множині, що сталося внаслідок дії на ґрунті української мови тен денції до акцентного протиставлення форм однини і множини в іменниках б-/јо-основ чоловічого роду з кореневим наголосом» (с. 94), «Згодом (десь з XVI ст.) в українській мові почала діяти тенденція до акцентного протиставлення форм однини і множини» (с. 145) тощо. Фразами типу «тенденція до акцентного протиставлення форм однини і множини» рясніє вся монографія В. Скляренка. Інтер претація описаних акцентуаційних змін най частіше зводиться до цієї думки. Вона, ця думка, розгорнуто сформульована в першо му пункті «Висновків та узагальнень» мо нографії, а стисло уточнена (по суті — повторена) і в третьому їх пункті (с. 634) та згадується ще в кількох пунктах. Однак опозиція однинного та множинно го наголосу утверджується не завжди. Бу вають випадки, обґрунтовані помітним пере важанням певного числа даного слова, коли наголос цього слова переходить і на інше число: «Якщо в мові частіше вживається форма множини (називного — знахідного відмінків) іменника, ніж однини, і ці форми (однина і множина) розрізняються наголо сом (в однині — флективний), то з часом на голошення однини може бути витіснене на голошенням множини. Витісненням первіс ної флективної акцентуації наголошенням множини (кореневим), на наш погляд, можна пояснити кореневу акцентуацію не тільки в іменнику тріска, а й в іменниках верба, віха, глиста, ікра, межа, струя» (с. 32). У наведе них словах В. Г. Скляренка лексема тріска виділена тому, що розвиток її наголошення першим так пояснив JI. А. Булаховський, на якого тут посилається автор. В. Г. Скляренко взагалі часто посилається на JI. А. Булахов- ського, то поділяючи його думку, то диску туючи з нею. Узагалі вчений підкреслює на початку своєї монографії: «Основи для нау кового вивчення історії українського наголо су були закладені JI. А. Булаховським» (с. 3). Уодностайнення акцентуації однини та мно жини В. Скляренко відзначає також у ряді говорів при відмінюванні лексем мозоль та полш (с. 248), форм типу імено (с. 275) та ін. Друга зі сформульованих ученим провід них тенденцій розвитку українського наго лосу — його вирівняння, уодностайнення в різних відмінках того ж числа. Цю тенден цію, на відміну від першої, горизонтальної, можна визначити як вертикальну. Тут вза ємодіють не однакові відмінки різних чисел, а різні відмінки одного числа. Пор. констата цію автора: у множині окситонованих імен ників ö -/jö -0 C H 0 B чоловічого роду «флективна акцентуація виникла внаслідок вирівняння наголошення відмінкових форм множини (власне родового з новою флексією -ов > -ів, орудного та місцевого) за формами називного, знахідного (називного — знахідного) та да вального відмінків множини (останні зберег ли первісний флективний наголос)» (с. 119), «Форми давального і місцевого відмінків множини іменників ї-основ жіночого роду з рухомим наголосом акцентуаційно розрізня лися... Проте на ґрунті української мови обидві форми, як правило, вирівняли свою акцентуацію. У переважній більшості гово рів вирівняння відбулося за формою дава льного відмінка множини (початкова акцен туація), у частині говорів — за формою 90 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 5 Рецензії та анотації місцевого відмінка множини (флективна ак центуація)» (с. 241), «В українській мові іменники t-основ з рухомим наголосом ви рівняли акцентуацію відмінкових форм мно жини, як правило, за суфіксальнонаголоше- ними формами називного, родового, оруд ного та місцевого відмінків, зрідка — за початковонаголошеними формами даваль ного та знахідного відмінків» (с. 308). Іменники ЧОЛОВІЧОГО роду 0-/Ј0-О СН О В ти пу пьнь, мьхь, які мали в називному — зна хідному відмінках однини флективний наго лос, унаслідок занепаду слабких редукова них не могли його зберегти. Цьому наголосу було просто нікуди дітися, крім переходу на попередній склад: пен ’, мох. Але в інших від мінках, де флексія не редукувалася, флексій ний наголос міг зберігатися, відповідно при- водячи до зникнення слабкого кореневого редукованого: пня, пню, пнем. Якщо ж лексе ма такого типу вирівнювалася за назив ним — знахідним відмінками, зберігаючи вокалізацію історично слабкого редуковано го, то вона зберігала й наголос цих відмінків: моха, моху, мохом (с. 142). Баритоновані Іменники Ö-/jÖ-OCHOB середнього роду одни ни переважно зберігають свій первісний ко реневий наголос. Проте декілька іменників у говорах (а лексема зерно — і в літературній мові) зустрічаються з флективним наголо сом. Тут маємо вплив окситонованих імен ників на -ло, -но: весло, село, вино, вікно. Через це з’являється й діло, зерно (с. 168). Але, зазначимо, що тут варто виділяти різ ний ступінь впливу. Якщо діло і в говорах є надзвичайно рідкісним, то зерно є і в гово рах, і в літературній мові панівним. Історія іменників й-основ з рухомим наголосом дар, пир, син, солод, яд «не залишає сумніву в то му, що виникнення флективної акцентуації у відмінкових формах однини досліджуваних іменників слід пов’язувати саме з флектив ною акцентуацією форми місцевого однини на -у, а не з флективною акцентуацією від мінкових форм множини» (с. 213). Подібний процес пройшов і в «іменнику жаль, як і в баритонованих іменниках о-/јо-основ чоло вічого роду край, плач, час та деяких інших», де «флективна акцентуація відмінкових форм однини виникла під впливом форми місцево го однини (в жалю), яка отримала флективну акцентуацію за аналогією до іменників й-ос- нов з рухомим наголосом» (с. 227). Верти кальному вирівнянню акцентуації різних відмінків одного числа присвячено доклад ний четвертий пункт загальних висновків монографії (с. 634—635). Принагідно зазначимо, що твердження «форма давального відмінка однини одно складових іменників бры, кры внаслідок пе реміщення наголосу з початкового редуко ваного голосного в слабкій позиції на нас тупний голосний набула флективної акцен туації (брьвй, крьви)» (с. 321) викликає певні сумніви. Адже слабкий редукований міг пе редавати свою тривалість попередньому го лосному, але не наступному. Тому форми да вального відмінка брьвй, крьвй ліпше пояс нювати аналогією до якоїсь іншої форми, передусім того ж давального відмінка, пор. у формах давального однини ї-основ і жіночо го, і чоловічого родів: dvbrì, pçtl. Горизонтальна заміна акцентуації пре красно поєднувалася з вертикальною, якщо треба було в двох формах розрізнити однако вий наголос фонетично тотожної флексії. Так, уже згадувана тенденція «до акцентного розрізнення (протиставлення) форм родово го відмінка однини та називного— знахідно го відмінків множини» діяла в окситонова них іменниках ā/jā-основ (с. 38). Було в обох формах женьї, а стало в називному— знахід ному множини жены при збереженні в родо вому однини наголошення жены. Іменник може змінювати свій наголос і під впливом акцентуації інших однокорене- вих слів. Так, у ряді південно-західних гово рів корінь, камінь, промінь під впливом збір них коріння, каміння, проміння можуть у множині одержувати суфіксальний наголос замість кореневого: корені, коренів тощо. А під впливом цих слів набувають суфіксаль ної акцентуації й слова гребінь, стремінь: гребені, гребенів тощо (с. 287). У цілому ди наміка наголошення іменників в українській мові була досить істотною і скерованою пе редусім на ліпшу, системнішу організацію цього наголошення. Другий розділ монографії (с. 325-498) при свячений наголошенню давніх суфіксальних іменників (тут не йдеться про детермінати ви, а про ті суфікси, що додавалися до вже іс нуючих слів). Усього докладно проаналізо вано акцентуацію утворень з 15 суфіксами. В усіх цих 15 групах розрізняються баритоно вані іменники з кореневим наголосом та ба ритоновані іменники з наголосом на суфіксі або на голосному перед суфіксом. У випадку утворень на -аг’ь розрізняються дві групи: утворення з наголосом на голосному перед цим суфіксом та з наголосом на суфіксі. Утворення з рухомим наголосом були влас тиві похідним із суфіксами -ota, їкь, -ъко, -ьсе, -ostb та відприкметниковим з -Ina, а ок- ситоновані утворення — похідним із суфік сами -ъкъ, -ьсь, -їкь, -аг’ь, -ько, -ьсе, -bje, -bstvo. Отже, якщо врахувати розбіжності як самих суфіксів, так і місця наголошення піз- ньопраслов’янської доби, то В. Скляренко серед суфіксальних іменників виділяє 44 різ ні групи. У них теж відбулися помітні акцентуа ційні зміни, інколи зумовлені семантичною уніфікацією. Так, іменники на -ота (було й ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 5 91 Рецензії та анотації буквально кілька слів на -ета: s'ujeta, n'išče- ta) групу баритонованих з наголосом на ко рені втратили, а слова з наголошеним суфік сом об’єдналися навколо змісту збірності (піхота, кіннота, жінота, голота «бідня ки», буквально — «голі», босота, свинота тощо); флективний же наголос став характе ризувати лексеми, що зберегли первісне аб страктне значення: сліпота, чистота, ши рота, тіснота, сміхота, простота, ліпота, доброта, красота, глупота тощо (с. 356- 363). Семантика вплинула також на префік сальні іменники з суфіксом -ка. Слова, що означають конкретну річ, предмет, одер жують префіксальний наголос, особливо в південно-західних говорах (відгризка «зла репліка», відмаска «борошняний клейстер», поварка «ополоник», подружка), а ті слова, що означають дію, процес, мають кореневу акцентуацію: поїздка, покупка, полйвка «по ливання», підписка, підрізка (с. 642). Проте переважно зміни наголосу афікса льних іменників пояснюються не семантич ними причинами, а фактами аналогії до ін ших форм. Для перебудови множинної ак центуації помітну роль відіграли форми родового множини типу книжок, які зумо вили флективну акцентуацію множини бага тьох іменників, пор. ту ж форму книжки: книжкй, книжкам і т. д. Думку про такий розвиток множинної акцентуації В. Склярен- ко висловив ще 1968 р. Тепер він цю свою думку докладно й усебічно обґрунтовує, не підтримуючи в даному випадкові JI. Була- ховського (с. 336 та ін.). Іменники з суфіксом -Ікь становили за типом своєї акцентуації аж чотири групи. Семантикою демінутивності ці групи тісно поєднані, але за наголосом вони належать до історично різних груп, хоч там уже відбули ся деякі зближення. А іменник мужик, що повністю втратив свою демінутивність, пе ребудував семантику і зазнав істотних змін в акцентуації (с. 432). Третій розділ — «Префіксальні іменни ки» (с. 499-633). Розділ поділяється на три частини — «Іменники з іменними префікса ми», «Іменники з первісно довготними дієс лівними і приіменниковими префіксами», «Іменники з первісно короткісними префік сами (дієслівними і приіменниковими)», у яких розглядаються утворення з 25 префікса ми. При цьому беруться тільки перевірені, апробовані багатьма авторами префікси. В. Скляренко не розглядає тих давніх пре фіксів, які тепер стало модним активно ви діляти, особливо на ономастичному матеріа лі: а- (Аскольд, Р. М. Козлова), че- (Чебалда, В. П. Шульгач) та ін. Префікси групуються незалежно від то го, чи є в слові ще й суфікси, чи їх там немає, пор.в описі утворень з префіксом są-: суго- лос, суміш — суфікса немає; сукровиця, су мішка — суфіксальне утворення кровиця долучило префікс су-, префіксальне утво рення суміш долучило наступним словотвір ним актом суфікс -ка; суглинок — типовий конфікс, бо окремих утворень суглина чи глинок не існує, тобто су- та -ок долучаються до слова глина в одному словотворчому акті (с. 508- 509). Не з’ясовано, чи ці три словот вірні типи — 1) префіксальні іменники без суфіксів, 2) префіксально-суфіксальні імен ники, у яких кожна словотвірна морфема до лучається окремим словотвірним актом та 3) конфіксальні утворення, де суфікс і пре фікс становлять один афікс і долучаються одним словотвірним актом, а не двома — чи вони якось впливають на акцентуацію, чи не впливають ніяк. Скоріше — останнє. Але то треба ретельно перевірити. Серед матеріалів В. Г. Скляренка конфікс ніяк не виділяється, лексеми групуються тільки за префіксами. Автор докладно аналізує наголошування утворень з кожним префіксом. Зокрема, з по силанням на Є. Куриловича говорить про пе рехід наголосу з префікса на корінь (с. 509) і наводить 22 таких слова. А з наголосом на префіксі в українській мові — сотні слів. На голос на префіксі (а не на корені) ставиться не з якихось акцентуаційних міркувань, а з мір кувань семантичних. Точний відтінок зна чення слова визначається саме префіксом. «Висновки та узагальнення», до яких ми вже зверталися, раз у раз констатують, що, приміром, іменники n-основ середнього роду і t-основ у говорах «узагальнили в мно жині кореневу, суфіксальну або флективну акцентуацію» (с. 637), що «в наголошенні іменників із суфіксами -іса та -ina в україн ській мові діє тенденція до переміщення на голосу з кореня на суфікс» (с. 639), а в імен никах на -ъкъ (-ькь), -ьсь, -ice «діє тенден ція до переміщення наголосу з кореня на флексію» (с. 639). Сюди ж долучаються й ут ворення на -аг’ь, -bstvo (с. 640). В утворен нях на -īšče, -īsko маємо перенос наголосу з кореня на суфікс. Причини цих переносів визначаються як впливи інших іменникових груп, що мають таке наголошення. Відповідь на те, чому гру па а впливає на групу б (а не навпаки) най частіше зводиться до одного з двох факторів, які вчений слушно визначив як провідні — акцентологічне розмежування однини й множини й акцентологічне вирівняння від мінкових форм у межах одного числа. У цілому ж маємо монументальне досліджен ня, обсяжне не стільки своїми розмірами, скільки своїми думками і своєю доказовістю. Біля цієї книжки фактично не можна поста вити жодної іншої, бо у слов’ян таких ще не було. Хтось добре розбирається в прасло в’янській акцентуації (таких мало, але вони 92 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 5 Рецензії та анотації є). Хтось добре знає історію наголошування досліджуваної мови. Але такого, хто зміг би добре поєднати ці два великі й розбіжні ак центологічні пласти, до появи попередніх публікацій і, нарешті, рецензованої моногра фії Віталія Скляренка не було. Це — новий і дуже істотний крок у розвитку слов’янсько го і взагалі індоєвропейського мовознавства. Ю. КАРПЕНКО Г о р п и н и ч В . О., П р и й м е н к о С . Ю. КАТОЙКОШМІЯ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ : Ономастика і апелятиви Д. : ДНУ, 2008,— Вип. 32,— 214 с. Відтопонімні похідні, до яких належать від носні прикметники (ад’єктоніми — термін В. О. Горпинича), назви осіб за місцем про живання або походження (катойконіми) і частина назв осіб за національною та етніч ною належністю (етноніми), становлять не- визначену кількість одиниць навіть у межах однієї мови. Принаймні з огляду на існуван ня сотень тисяч або й мільйонів топонімів лише в окремо взятій країні, а також на мож ливість утворення практично від кожного з них як мінімум одного відносного прикмет ника (від деяких географічних назв їх може бути по два чи по кілька, напр.: Карпати — карпатський, прикарпатський, закарпат ський, підкарпатський) і одного катойконіма (від багатьох топонімів безпосередньо або через посередництво ад’єктонімів таких ут ворень може бути кілька, напр.: Дніпро — дніпряни, дніпрянин, дніпрянка\ дніпровці, дніпровець, дніпровка', наддніпрящі, над- дніпрянець, наддніпрянка; задніпрянці, зад ніпрянець, задніпрянка) такого типу дерива ти потенційно утворюють необмежену кількість. їх ядро становлять похідні від назв поселень (ойконімів), які більш-менш систе матизовані в українській та інших мовах (напр. : Львів—львівський, львів ’янй, львів 'я- нин, львів’янка; Ніжин — ніжинський, ніжинці, ніжинець, ніжинка; Донецьк — до нецький, донеччани, донеччанин, донеччанка), але рідко в якій мові вони повністю стандар тизовані. Це стосується і французької мови, © В. ЛУЧИК, 2009 тому рецензована монографія актуальна з теоретичного та практичного поглядів. Історія вивчення катойконімів (нерідко одночасно з ад’єктонімами) бере свій поча ток ще від античного мовознавства і не пере ривалася до новітніх часів, тому що назви жителів населених пунктів або локальних те риторій разом з етнонімами часто потрапля ли до писемних пам’яток як слова, що іден тифікують відомих осіб, групи людей певної місцевості або цілі народи в культурно-істо- ричному, географічному та суспільно-по літичному просторі Європи і світу. Водночас розмаїття дериваційних засобів, кількісна невизначеність і лексикографічна незакріп- леність багатьох або й більшості катойко німів у різних мовах створюють комуніка тивні проблеми та ускладнюють системне дослідження цих одиниць. Між тим лексеми цього класу значною мірою відбивають мор фологічні властивості тієї мовної системи, в якій вони виникли й функціонують, що важ ливо для лінгвістичних досліджень. Особли во цінним для розуміння внутрішнього меха нізму, закономірностей і потенціалу мовної системи є ті катойконіми, які утворені в міс цевому мовленні з властивими йому тра диціями, діалектними та етнокультурними особливостями. На збиранні та вивченні на самперед таких ад’єктонімів і катойконімів одним із перших у колишньому радянському і в сучасному українському мовознавстві зо середився В. О. Горпинич, який уклав «Слов- ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2009, № 5 93

Скляренко В. Г. Історія українського наголосу : Іменник

Репозитарії

Схожі ресурси