Смислові конотації у структурі тексту
У статті обґрунтовується положення щодо функції смислу в текстотворенні, організації художнього мовлення на засаді потенційного значення слова. Смислові конотації в тексті нерідко актуалізуються, визначають ключові слова, стають чинниками формування образно-символічного словомислення....
Gespeichert in:
| Datum: | 2010 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2010
|
| Schriftenreihe: | Мовознавство |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183464 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Смислові конотації у структурі тексту / В.І. Кононенко // Мовознавство. — 2010. — № 2-3. — С. 146-155. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-183464 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1834642022-03-25T01:33:35Z Смислові конотації у структурі тексту Кононенко, В.І. У статті обґрунтовується положення щодо функції смислу в текстотворенні, організації художнього мовлення на засаді потенційного значення слова. Смислові конотації в тексті нерідко актуалізуються, визначають ключові слова, стають чинниками формування образно-символічного словомислення. The semantic function in the text organization based on the ulterior meaning of the word is grounded in the article. Semantic connotations often actualize and determine the key words, form the image and symbol of the word meaning in the text. 2010 Article Смислові конотації у структурі тексту / В.І. Кононенко // Мовознавство. — 2010. — № 2-3. — С. 146-155. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183464 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
У статті обґрунтовується положення щодо функції смислу в текстотворенні, організації художнього мовлення на засаді потенційного значення слова. Смислові конотації в тексті нерідко актуалізуються, визначають ключові слова, стають чинниками формування образно-символічного словомислення. |
| format |
Article |
| author |
Кононенко, В.І. |
| spellingShingle |
Кононенко, В.І. Смислові конотації у структурі тексту Мовознавство |
| author_facet |
Кононенко, В.І. |
| author_sort |
Кононенко, В.І. |
| title |
Смислові конотації у структурі тексту |
| title_short |
Смислові конотації у структурі тексту |
| title_full |
Смислові конотації у структурі тексту |
| title_fullStr |
Смислові конотації у структурі тексту |
| title_full_unstemmed |
Смислові конотації у структурі тексту |
| title_sort |
смислові конотації у структурі тексту |
| publisher |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| publishDate |
2010 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183464 |
| citation_txt |
Смислові конотації у структурі тексту / В.І. Кононенко // Мовознавство. — 2010. — № 2-3. — С. 146-155. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
| series |
Мовознавство |
| work_keys_str_mv |
AT kononenkoví smislovíkonotacííustrukturítekstu |
| first_indexed |
2025-07-16T03:27:39Z |
| last_indexed |
2025-07-16T03:27:39Z |
| _version_ |
1837772528428253184 |
| fulltext |
в . І. КОНОНЕНКО
СМИСЛОВІ КОНОТАЦІЇ у СТРУКТУРІ ТЕКСТУ
у статті обґрунтовується положення щодо функції смислу в текстотворенні, організації
художнього мовлення на засаді потенційного значення слова. Смислові конотації в тексті не
рідко актуалізуються, визначають ключові слова, стають чинниками формування образ
но-символічного словомислення.
К л ю ч о в і слова : смисл, значення, текст, дискурс, ключове слово, лінгвокультурема,
конотація, концепт, художнє мовлення, образ, символ, метафора.
Зміна лінгвістичної поліпарадигми, орієнтованої на визначення ролі людського
чинника в мовно-культурних процесах, має наслідком звернення до закономір
ностей формування картини світу в її реалізаціях через мову й культуру як єди
ної взаємозумовленої системи понять, уявлень і суджень. Виконуючи функцію
означування складників концептуалізації світу, мовна дійсність знаковими засо
бами відбиває культурну специфіку життєдіяльності національної спільноти.
Встановлення механізмів взаємодії мови та культури, універсальних у своїх ког-
нітивних аспектах, вимагає з’яс)^ання специфічних особливостей текстотво-
рення, зумовлених культурологічними чинниками.
Антропологічна парадигма мовленнєвої діяльності передбачає знання мов
цем узусу як «передсистеми», «ідіоматичності», опосередкованих мовним фе
номеном у його культурологічній іпостасі. Визначений С. Я. Єрмоленко «новий
для сучасної лінгвокультурології метод, що доповнює метод слова і речі мето
дом індивідуальної рефлексії над словом», відкриває перспективи відображення
світу «творення й функціонування мовно-естетичних знаків національної куль
тури» *. Єдність мовної свідомості забезпечується не лише стійкістю мови в її
просторово-часовому вимірі, власне, як «лінгвокультурем», а й психоглосами,
психолінгвістичними параметрами, що становлять основу «українськості» текс
тів і забезпечують їхній мовно-типологічний ракурс.
Пошук «ідіоетнічних» конотацій як смислових компонентів розглядається
як у лінгвокультурологічному, так і в лінгвокраїнознавчому аспектах, що ле
жать у площині визначення експлікованого тексту. Більшої ваги з позицій лінг
вокультурології набувають лексичні одиниці, які тією чи тією мірою формують
свого роду потенційний текст, що може актуалізуватися як явище лінгвокульту-
рологічного рівня. Шар «культурних» слів як одиниць текстотворення настільки
широкий і різноманітний, що навряд чи можна досить повно окреслити його ме
жі. Скоріше варто ставити питання по-іншому: весь масив «культурної» лексики
виявляє себе через текст, у якому й репрезентований лінгвокультурологічний
' Єрмоленко С. я. Мовно-естетичні знаки в історії літературної мови І І Мовознавство.—
2007.— № 4-5.— С. 11.
© В. І. КОНОНЕНКО, 2010
146 I88N 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3
. Смислові конотації у структурі тексту
аспект мовлення. Взаємодія Слово — Смисл — Текст є тим чинником, який дає
змогу побачити за словом його реалізоване й нереалізоване оточення, отож
сприйняти принаймні ключове слово як згорнутий текст, що по-різному актуа
лізується, але з опертям передусім на цей його компонент або кілька компонентів.
Орієнтація на контекстне, дискурсне осягнення «мовно-естетичних знаків»
відкриває перспективи дослідження того «мерехтіння смислів», яке спрямоване
на відтворення національно-культурної зони змістового плану. Відомо, що фік
сація культури в поширеному тексті зазвичай пов’язана з визначенням типоло-
гізованих ознак національної картини світу, мовної свідомості. Лінгвокуль-
турологічні студії визначають етнолінгвістичні й етнопсихологічні засади
формування мовних знаків культури з опертям на систему національних образ
но-метафоричних засобів, заглибленням у внутрішню форму, мотиваційну базу
номенів у їхньому співвідношенні з подальшими семантичними трансформація
ми. Постає проблема виділення функціонально-смислових мікрополів мовних
знаків культури, релевантних одиниць аналізу, що виконують текстотворчі фун
кції. Прикметні в цьому плані тексти з «обігруванням» функціонально й семан
тично пов’язаних номінацій культурологічного спрямування, наприклад, номе
нів сонце та соняшник у «Баладі про соняшник» І. Драча, де соняшник (він же
хлопчик) уражений сонцем (воно ж поезія, яку він відкрив для себе); побудована
на ґрунті прозорої внутрішньої форми слова (соняшник від сонця) символіка об
разів відбиває національно-культурний дискурс (соняшник — символ добра,
спокою, затишку, сонце — символ краси, надії, щастя символізація, що реа
лізується в концепті поезія, має спільні семантичні компоненти): «Поезія, сонце
моє оранжеве! / Щомитіякийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб ста
ти навіки соняшником».
Сприймаючи художній текст як лінгвокультурологічне явище, ми усвідом
люємо ті значення слів, які пропонує конкретика мовленнєвого оточення, при
чому необов’язково одне з тих, які містяться в тлумачному словнику, принаймні
воно може отримувати додаткові конотації, викликані асоціативно-оцінними
нашаруваннями, алюзійними підтекстами тощо. Таким чином виявляє себе —
через образи, смисли — той глибинний семантичний шар, який належить і мові,
і позамовному — домислюваному — рівню. Утворюється складна система об
разно-поняттєвого бачення смислу, що здебільшого не може виявити себе без дії
національно-культурних чинників. У цьому сенсі, на думку О. О. Потебні, пое
зія «є тлумачення дійсності, її перероблення задля нових, складніших, вищих
цілей життя» Сприйняття ч)^ого мовлення зазвичай залежить від мотивацій
них спрямувань, соціопсихологічних установлень, культурно-освітніх пара
дигм, індивідуальних готовностей конкретного мовця і под. Однак продукуван
ня висловлень рідною мовою, побудоване на фонових знаннях, прозорих
пресупозиціях, викликає такі психолінгвістичні наслідки, які засвідч)тоть пра
вомірність реакцій як на адекватні, так і на неадекватні (з погляду «здорового
глузду») тексти, зокрема на рівні конформістських виявів.
У свідомості мовця створюються свого роду метатексти, а потому й метамо
ва, які виконують функції об’єктивації конкретного тексту і є його образно-сим-
волічним репрезентантом. Від знань до значень і смислів, від образів до симво
лів — такими етапними сходинками просувається особистість у своїх пошуках
адекватного сприйняття національно орієнтованого дискурсу. Положення
̂ Кононенко В. І. Символи української мови.— Івано-Франківськ, 1996.— С. 187-188.
̂ Потебня А. А. Зстетика и позтика.— М., 1976.— С. 332.
I88N 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3 147
в. І. Кононенко_
І. О. Мельчука щодо природної мови як перетворення заданих смислів у відпо
відні тексти, а заданих текстів у смисли передбачає можливість виражати один і
той самий смисл різними способами та вилучати смисли із висловлень такий
підхід не суперечить ідеї розуміння смислу як прямої або опосередкованої реа
лізації одного зі значень, але й не прирівнює смисл до значення, виводячи його
на рівень текстового розуміння Постає, однак, питання: чи має смисл у своїй
семантичній організації складові компоненти, і якщо смисл — лише одна з реа
лізацій значення, то чи структурований він загалом ? ®
Кваліфікація смислу як власне мовленнєвого явища не суперечить положен
ню про те, що вербальні одиниці виконують роль узагальнення мовленнєвих ак
тів як вияву їхньої функціонально-семантичної, зрештою — узагальненої лінг
вістичної сутності. Виходячи з можливостей одержання на прагматичному рівні
набору смислових параметрів (позицій), можна вважати доконечними спроби їх
організації як структурованих мовленнєвих угрупувань. З іншого боку, мовлен
нєві смисли, що виходять за межі системного визначення, можуть бути недос
татніми для вираження своєї значущості, смислорозрізнення й вимагають по
повнення додатковими конотаціями, а часом і розширення текстової рамки.
Відтак можливі ситуації, коли «в один контекстний ряд можуть ставати смисло
ві сегменти з недостатньою інформативністю й сегменти, багаті на інформа
цію» За таких умов смисл одного мовленнєвого фрагмента доповнюється
смислами структурованих функціонально-семантичних комплексів (або поза
ними) за рахунок спільних для них значеннєвих показників *.
«Філософські константи мови», очевидно, не лише передають знання «про
сутності “земного” й “божественного”» а й у метафоричному, асиметричному
вираженні засвідчують питомі сть глибинних смислів цих констант. Концеп
туальні поняття в їхньому образно-символічному вимірі «прирощуються» в тек
сті системно організованими, зазвичай підпорядкованими цьому ключовому
слову-поняттю компонентами, призначення яких — не стільки уточнити його
смисл, скільки створити загальну лінгвокультурологічну парадигму взаємоза
лежних складників.
Е. Ліч зазначає: «...Знаки й символи передають смисл, коли вони сполуча
ються одні з одними, а не тоді, коли являють собою набори бінарних знаків у
лінійній послідовності або набори метафоричних символів, пов’язаних єдиною
парадигмою. Інакше кажз^и, ми повинні багато знати про даний культурний
контекст, про “художнє оформлення сцени”» Порівняймо, наприклад, цикл
поезій І. Калинця «Підсумовуючи мовчання», де поняттєвий смисл концепту,
залишаючись у сфері підсвідомого, виступає у своїй антиномічній сутності: це й
звичне мовчання, й крик болю і надії водночас: «скину на терези / все зіжухле
листя слів / підсумовуючи мовчання / о яка вже пізня осінь / нашого мовчання / о
̂ МельчукИ. А. Опнттеории лингвистическихмоделей«Смнсл— Текст».— М., 1974.—
С. 9.
̂ Див.: Апресян Ю. Д. Прагматическая информацрія для толкового словаря // Избраннше
трудн.— М., 1995.— Т. 2.— С. 135-155.
® Щедровский Г. П. Смнсл и значение // Избраннне трудн.— М., 1995.— С. 546-576.
’ Кожевникова Кв. О смнсловом строении спонтанной устной речи І І Новое в зару-
бежной лингвистике.— М., 1985.— Вьш. 15.— С. 512.
* Див. докладніше: Кононенко В. І. Мова у контексті культури.— К .; Івано-Франківськ,
2008.— С. 127-128.
® Степанов Ю. С. В трехмерном пространстве язика : Семиотические проблеми линг-
вистики, философии, искусства.— М., 1985.— С. 7.
Лич 3. Культура и комм)шикация : Логика взаимосвязи символов / Пер. с англ.— М.,
2001.— С. 116.
148 I88N 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3
. Смислові конотації у структурі тексту
яка забава вітрові / наше дрібне мовчання / можливо я міг би / промовити / най-
солодша / та чи варті всі слова / супроти твого імені / та чи варті всі слова / золо
того листка дня / що з гілля осені / ось-ось зірветься». Отже, «серед хвилювань і
сумнівів залишається, як щось найгарніше — тривкість кохання» Але не
менш важливо, що це почуття супроводжується посиланням на мовчання як на
образ, зрештою, не смерті, а, сказати б, життя після смерті, оскільки вони — на
віки, отже, концепт має ознаки ‘вічне’, ‘незмінне’, ‘сутнісне’.
На ґрунті художньо-творчих текстів концептуально неоднозначні слова-по-
няття змінюють свої конотативно-семантичні параметри, прояснюючи то одні,
то інші смисли, часом сполучаючи їх в одному словесному комплексі; в діало
гічному мовленні, зокрема, нерідко зіштовхуються різні погляди щодо винесе
них «на оглядини» понять, знак оцінки змінюється, частіше з позитиву на нега
тив, причому первинна позитивна кваліфікація повністю не відкидається.
Розглянемо, наприклад, текст, де в ході діалогу висувається положення, що су
перечить загальноприйнятому, але яке відкриває перспективи подальших розду
мів і дій героя: «— Гордуєш, чи що? Як так, то погано тобі житиметься. У-у,
скрутно...— І, помовчавши, додав: — Гордіш завжди погано живеться.— Чого?
— А того, що всім хочеться бути гордим, та не всі здатні, от вони й прищикають
до гордіших, бо заздрять їм — Хіба просити можна вміть?» (Гр. Тютюнник).
Сприйняття підлітком гордості як чогось такого, що може не заважати жити в
скрутні часи, дає йому змогу примиритися з долею, забувши про гордість, і по
чати просити милостиню з тим, щоб вижити: «І став я просити весело. Бо так
легше: можна і в очі не дивитися, і дадуть» (там же). Але від своїх поглядів на
гордість герой не відмовився. Зберігається і первинний позитив: просячи милос
тиню, можна не дивитися в очі людям, щоб не втратити первинних уявлень про
гордість. Водночас автор свідомо залишає поза текстом відповідь на питання:
гордість — це добре чи погано, позбувся герой почуття гордості остаточно чи
воно збереглося в ньому, його дії засвідчують внутрішні переживання з приводу
негідної поведінки чи ні? Вочевидь саме через реалізацію різних смислів понят
тя гордості визначається психологічний стан героя.
У поетичних текстах зміщення, переплетення смислів як засіб текстотворен-
ня особливо виразні й продуктивні. У таких випадках первинно визначена ав
торська позиція начебто приймається, але її змінює інший смисловий шар, що
накладається на перший, здебільшого не відкидаючи його; створюється свого
роду континуум смислів, не завжди послідовний, але доволі повний у задумі й
реалізації; одержаний у такий спосіб образ зовні суперечливий, але сутнісно
єдиний. Пор.: «Чужа душа— то, кажуть, темний ліс. / А я скажу: не кожна, ой, не
кожна! / Чужа душа—то тихе море сліз. / Плювати в неї— гріх тяжкий, не мож
на» (Л. Костенко). Перший постулат (душа — темний ліс) начебто запере
чується другим (не кожна душа — темний ліс), третій висуває нове тлумачення
(душа — море сліз), четвертий містить твердження, що душа вимагає співчуття.
Загалом постає образ душі як екзистенції, виразника людського єства; пор. у
поетичному тексті, де душа — втілення не лише страждання, а й неспокою, по
шуків щастя, надії: «Дивлюся в далі — душа болить, / Така неясна туманна даль,
/ Дивлюся в душу — вона летить, / Як сіра птиця — німа печаль. / 1 сіра птиця —
душа моя — / Мене печально у даль стремить...» (В. Ярошенко).
" ЯнівВ. Українська родина в творчості Василя Симоненка І І ЗзопЬоІае іп Ьопогет
Оеог§іі V. 8Ьеуе1оу : 36. на пошану проф. д-ра Юрія Шевельова.— Мюнхен, 1971.— С. 198.
IБ8N 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3 149
в. І. Кононенко_
Не менш красномовними можуть бути психологічно зумовлені зорові образи
в їхній проекції на національну картину світу; скажімо, персонажа В. Шевчу
ка — Івана — позбавили зору, а він начебто бачить навколишню природу, бо
знав її раніше, а тепер лише уявляє, але уявляє більш достеменно, ніж зрячі, бо
враження від «небачених кольорів» засвідчує самий сенс його подальшого існу
вання: «Навколо пахло травами й зіллям; коли вони переходили порожні поля,
пахтіло стернею й волошками. Він відчував: стерня — темна, а волошки —
блідо-сині. Над ними таке ж небо: хмари мов стерня, а небо волошкове. Він по
думав, що блідо-синє— це відчуття цієї осені, її вогкий та привільний дух. Її теп
ло й павутиння, яке летить і летить. І обвиває волосся, як дороге прядиво. Волос
ся знову віється за ним, як хоругва, бо йде він швидко. І сила в ньому знову така,
як колись». Органи чуттів героя вкрай напружені: він розрізняє пахощі трав, зіл
ля, стерні, волошок, а відтак «відчуває» їхні кольори. Ці кольори переносить на
хмари та небо; від усвідомлення блідо-синього сприймає «дух» самої осені;
здатність знову, нехай в уяві, «побачити» й «відчути» породжувала в героєві си
лу. Усвідомлення кольору як певного символу— типізована ознака багатьох ху
дожніх текстів, причому один і той самий колір нерідко викликає різні емоцій
но-експресивні й оцінні конотації; пор. у тексті М. Вінграновського, де синій в
очах зрячої людини — символ щастя, надії, любові: «У синьому небі я висіяв
ліс, / У синьому небі любов моя люба, / Я висіяв ліс із дубів і берез, / У синьому
небі з берези і дуба».
З іншого боку, в конкретиці мовленнєвої діяльності визначається шлях від
смислу слова до образу, а далі й до тексту в його метафоричному наповненні,
мовно-культурних реалізаціях, спрямованих на створення суцільного культуро
логічного масиву, що забезпечує єдність сприймання носіями культури всіх йо
го складників. З огляду на лінгвокультурологічний потенціал можна передбачи
ти, що образ, символ, метафора викликають у свідомості мовця інші образи й
не-образи, зумовлені асоціативно-оцінними зв’язками, творять опозиції, широкі
мікрополя. Як зазначає М. І. Толстой, «крім з’ясування співвідношення бінар
них опозицій, важливо визначити співвідношення різних символіко-семантич-
них сфер і ситуацій»
Розглянемо текст: «Досвітні поля в червні чи в липні, після теплої або задуш
ливої ночі немов зеленкуватим маревом укриті, а те марево легке й примарне —
чи то з зірок плаває пил у повітрі, чи місячна курява не вляжеться. І дорога в до
світніх полях — біла, з приспаним порохном, лінькувато-неповоротка — зовсім
іще пустельна, а по ній скрадливо походжають сни. Що перший — це сон поли
ну, гіркувато-тривожний і запилений, що другий — це сон волошок, синьобро-
вий, майже дівочий, що третій — це сон Петрового батога, легкий та пекучий.
Але не тільки ці сни походжають по дорозі, бо не тільки ці квіти ростуть по уз
біччі, а вздовж неї дрімають чебрець, материнка, чорнобиль, шипшина, стоять
без плескоту жита й пшениця». І далі: «Дивлячись на них у цю пору, хотів би по
мітити, як з їхньої зеленої води випливає чи мавка, чи польова царівна, чи прос
то живий химерний дух цих просторів та цієї волі...» (Є. Гуцало). Отож досвітні
поля передують ранішньому мареву, з марева в цю пору народжуються сни, до
рога порожня — тому й походжають уздовж неї сни, до того ж вони нагадують
сни людей (гіркувато-тривожний, запилений', синьобровий, майже дівочий)-,
дрімають й інші рослини; зі слів виникають мари — живий химерний дух. Текст
Толстой Н. И. Язьік и народная культура : Очерки по славянской мифологии и зтно-
лингвистике.— М., 1995.— С. 152.
150 І5БМ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3
. Смислові конотації у структурі тексту
побудований в асоціативно-образній послідовності, на засадах переходу від од
ного ключового компонента до іншого; як наслідок — концентуалізується в
своєму розширеному смислі поняття живий химерний дух; зрештою, симво
лізується текст у цілому. Образи сну відстежуються як носії передчуття, провіс-
ництва, примарності сподівання, тривоги, мрійництва, неспокою, чеканя, омани
тощо, але так чи так пов’язаних із концептуалізацією духу, непізнаного, транс
цендентного, містичного.
Скажімо, у тексті роману М. Стельмаха «Дума про тебе» образ привабливої
вдовиці передано із залученням тієї ж концептосфери сон, але в інших смисло
вих «мерехтіннях». Сон тут — перше враження від її очей; «Похитуючись, Со
ломія підійшла до столу, за яким сидів він, і підняла на нього свій блакитний сон
чи півсон і сірий голод. Ось, як прив’ялий квіт, розтулились її уста, і застогнало
не слово, а середина її»; далі: «сахнулася вдова, і сон чи півсон поширився у її
очах». Отже, очі стають виразником людського відчаю від голоду, нещасть, але
й краси, вроди, а тому залишаються в пам’яті як згадка про щось прекрасне й не
щасне водночас; сон чи півсон в очах — ключ до осягнення загального смислу
уривка з твору: «Та мало було радості, бо багато було сліз. В інших голодних во
да вступала в ноги, а їй, видно, в очі... От і прийшовся вже час по тих вечорах, та
не забувались вони, як не забувався блакитний сон чи півсон у її очах». Порів
няймо інші конотативні нашарування, що виявляє константа сон, наприклад,
при осмисленні передчуття щастя, сподівання на здійснення надії і мрій: «Тінь і
слід— і др)^ба, і кохання, / 1 вигнання, й пориви, і сни? / Та невже було це дожи
дання / Зовсім неможливої весни?» (М. Рильський); при вираженні тривоги, пе
редчуття чогось недоброго, вразливого, страшного: «Розбуди мене, розбуди, /
мені сниться холодний сон, / що навколо — вічні льоди, / крижаний зимовий по
лон» (Л. Костенко) і под.
У свою чергу, текст як засіб уточнення, поглиблення смислу лінгвокультуре-
ми через компенсаційне словесне оточення, а часом і опосередковані, непрямі,
асоціативно зумовлені алюзії, навіть недомовленості дає змогу досягнути доволі
точного витлумачення, зрозуміти приховане за зовнішнім «фасадом» глибинне
значення. Порівняймо, скажімо, текст: «їх було шість. Шість найзаможніших
коліївських багатіїв. Але видавались вони звичайними селянськими дядьками.
Стомлені від роботи, посічені зморшками лиця, скуйовджені бороди й навіть за-
мурзані сорочки. Були флегматичні в рухах і ніби цілком байд)^і. Городенко
ніколи б не відрізнив їх серед бідняцької сіроми» (Б. Антоненко-Давидович).
Спочатку цих шестеро селян названо найзаможнішими багатіями, а подальший
контекст має на меті довести протилежне — вони не багатії, а ті самі трударі,
стомлені й змучені важкою працею звичайні селянські дядьки. Звідси висновок:
їх не відрізнити від бідняцької сіроми. Отже, багатії — зовсім не багатії, а відтак
передано словесно прихований зміст: цих шістьох переслідували несправедли
во, злочинно.
Функціонування слів і зворотів як етнічно орієнтованих компонентів кому
нікації необов’язково веде до вербалізації фонових знань, що супроводжують
текстову компетенцію у вигляді відомих мовленнєвих стереотипів, вироблених
народною традицією уявлень і образів. Метафізичний смисл частини, здавалося б,
загальноприйнятих понять, які, однак, не завжди піддаються концептуалізації,
виходить за межі обов’язкової співвіднесеності образу і його словесно-худож
нього осмислення. Проте і за таких умов слова-образи, породжені культурою,
внаслідок розширення значення, перетворення їх на слова-ідеї, слова-символи,
I88N 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3 151
в. І. Кононенко_
слова-концепти включаються в систему культурної традиції, образного світо
сприймання і тим самим у мовниіі і позамовний контексти.
Прикметні в цьому плані семантичні трансформації слів і висловів, що не ли
ше реалізуються в тексті й через текст, а й часом кардинально змінюють його
смислову структуру, створюють відмінний набір конотативних ознак, визна
чають новий образний світ. Скажімо, в СУМІ з ідеологічних міркувань у слові
стигма не зафіксовано значення «криваві рани Ісуса Христа»; «страждання, що
асоціюються із загибеллю Христа на хресті». У тексті «Ти не знаєш, хоч і пізня
година: / зліва у грудях пече Україна — стигма твоя» (І. Римарук) образ стигми
створює асоціативне поле, що пов’язує традиційний для української поезії образ
України як страдниці зі стражданнями Ісуса Христа; пор. у П. Тичини: «Христос
воскрес? — не чула, / Не відаю, не знаю. / Не буть ніколи раю / У цім кривавім
краю».
Загалом біблійні образи-символи здебільшого сприймаються через преце-
дентні тексти, підпорядковані закономірним процесам кореляції, значущим для
пізнавально-емоційної сфери. Для усвідомлення функції прецедентних ви
словлень сакрального походження недостатньо їхньої фіксації як явищ націо
нальної мовної культури, не менш суттєвою є їхня визначеність у творенні конк
ретних мовленнєвих актів, які сприймаються як сентенції глибинного смислу,
що відповідають народному сприйманню. Окреслюється проблема взаємодії
двох сфер словомислення — сакральної і несакральної. Як зазначає М. Скаб,
«несакральна сфера, особливо в тій частині, яка стосується абстрактних понять,
з самого початку ословлення обростає численними метафорами, образними упо
дібненнями, є благодатним матеріалом для творчості, саме її насамперед розгор
тають письменники» (додамо, що навряд чи сферу художнього осмислення
сакральних, зокрема біблійних, образів можна вважати «несакральною», адже в
їхніх рецепціях тією чи іншою мірою зберігається первинний сакральний смисл,
попри його навантаження новими семантико-стилістичними конотаціями). Ска
жімо, Л. Костенко в «Марусі Чурай» у передслові зазначає, що 1658 року під час
пожежі було спалено «записи поточних судових справ», де може бути й справа
Марусі Чурай, а далі запитує: «А що, якби знайшлася хоч одна — / в монастирі
десь або на горищі? / Якби вціліла в тому пожарищі — / немов неопалима купи
на? / І ми б читали старовинний том...». Образ тернового ісуща, що горить не
згоряючи, створює широке асоціативне поле, в якому відбито ідею: справжнє,
високе, велике не нищиться, воно — нетлінне, бо так заповідано ще в біблійних
текстах; місію оновлення нетлінного й виконує поема, тож прецедентний текст
стає прихованим ключем до подальшого викладу.
Тяглість традиційної організації текстів, орієнтованих на народнопоетичне
мовлення, простежується на матеріалі українських творів, писаних у різні періо
ди історії літературної мови, й засвідчує не лише наступність у використанні
мовних засобів, а й єдність лінгвокультурологічних підходів і принципів. Так,
Г. П. Півторак звертає увагу на зображення в «Слові о полку Ігоревім» битви як
весільного бенкету або як важкої селянської праці — молотьби: «Учені вже дав
но звернули увагу на деяку несподіваність таких землеробських, селянських об
разів у високій дружинній поезії — бій порівнювався з молотьбою. Але воїни
все ж таки не схожі на хліборобів. Тут образ руйнується, виявляється глибока
несхожість двох його компонентів, які й перетворюють паралелізм у протистав-
Скоб М. В. Закономірності концептуалізації та мовної категоризації саіфальної сфери.—
Чернівці, 2008.— С. 475.
152 І5БМ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3
. Смислові конотації у структурі тексту
лення...» Асоціативно-образні уявлення, пов’язані із хліборобською працею,
здавна характерні для самобутньої культури українства, типові для образотво-
рення і містять смисловий компонент антитези, антиномії, часом алюзії, наприк
лад: «Я— зернятко, а ти— зоря осіння, / Навіки в полі поєднались ми. / Виношу
з глибини, з важкої тьми / Твоє сіяння в промені насіння І ... Так ми застигли в
злеті, повні дива, / Не зірка й не зерно — душа сяйлива, / Що ні в землі, ні в небі
не згаса» (Д. Павличко). Тут стикаються, здавалося б, несумісні образи — зерна
й зорі, поет відкидає таке уподібнення {не зірка, не зерно), ш;об створити новий
образ — невмирущої ні в землі (як зерно), ні в небі (як зірка) душі сяйливої.
Система побудови асоціативно-семантичних мереж в опануванні мовного
матеріалу, достатнього для засвоєння й породження нового мовомислення,
включає в себе як вербалізовані, так і невербалізовані (інтертекстові) частини
дискурсу, індивідуалізовані й водночас універсальні компоненти смислотворен-
ня. За цих умов не тільки й не стільки лексикон, скільки пов’язані з його вико
ристанням лінгвопрагматичні чинники, функціональний вимір забезпечують
можливість відтворювати мовні ментефакти. Оперування текстами в їхніх коре-
ферентних відношеннях і трансформаціях із метою посилення їхньої мотивацій
ної бази та інтенційних можливостей виявляє здатність суб’єктивації мовлення.
Унаслідок відтворення фонових знань, пресупозитивних передумов акти
візується асоціативно-смислове поле, вводяться національно орієнтовані коно
тації, що сприяє нейтралізації, репрезентації, констатації або, що особливо важ
ливо, стимуляції ісультурного компонента
Розглянемо, наприклад, текст новели Гр. Тютюнника «Три зозулі з покло
ном», у якій використано традиційний для української народнопісенної твор
чості образ-символ трьох зозуль:«... я чую щодня, що десь тут коло мене ходить
Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на
ярмарках Зіньківських бандуристочко сліпенький, послав три зозулі з поклоном,
та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу». В
асоціативно-оцінний план входять численні пресупозитивні чинники: опо
відається про нещасну закохану жінку Марфу, котра втілює відому ще від «Сло
ва ...» плакальницю-зозулю; невипадково порівнюється вона в новелі і з птахою
{птахою летить), і з перепілочкою {Марфа проти нього — перепілочка)', вико
ристано зменшувальні форми бандуристочко сліпенький, що створюють, як пи
сав Г. П. Півторак, «найсприятливіший ґрунт для виявлення тонких людських
почуттів» Виклад підведено до кульмінації: пісенні зозулі наче оплакують
солдата, що передбачав свою загибель; пор. у народній пісні: «Ой налетіли дві,
три зозуленьки, / Всі три посивенькі та всі три смутненькі...».
Відомо, що наявність метафор як лінгвокультурологічної категорії є підста
вою для визнання тексту художнім, але не менш важливий інший план їхнього
осмислення — від метафори до культурного шару тексту в його національ
но-мовній іпостасі. Навіть у зовні простих, начебто «метамовних», метафорах
нерідко прихований глибинний смисл; вони відображують дійсність не лише як
фіксовану, звичну, але й як таку, що ввійшла у свідомість як архетипна, мисле-
Півторак Г П. Українці: звідки ми і наша мова.— К., 1993.— С. 172.
Иванищева О. Н. Функционирование культурно-коннотативного слова в тексте І І Тру
ди ин-та лингвистических исследований.— СПб., 2003.— Т. 1.4. 3.— С. 385-388.
ПівторакГП. Стилистические особенности зоїотребления уменьшительно-ласка-
тельннх форм в восточнославянских язьїках // Проблемн сопоставительной стилистики
восточносдавянских язьїков / Отв. ред. В. И. Кононенко.— К., 1981.— С. 161.
І55М 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3 153
в. І. Кононенко_
творча. На думку Н. Д. Арутюнової, метафора слугує завданню творення «лек
сики “небачених світів” — духовного начала людини»
Цікаві в цьому розумінні поєднання метафоричних висловлень з позицій,
визначених відомими дослідниками метафоричності Дж. Лакоффом і М. Джон-
соном: «Має бути зрозуміло, що ті самі види узгодження між метафорами, які
ми бачили в простих прикладах, виявляють себе і в набагато складніших випад
ках» Скажімо, у метафорах Є. Плужника сідало сонце, сховалось сонце, з од
ного боку, зберігається відгомін старих міфологем, давніх уявлень про сонце як
тотем, щось утаємничене, вічне, з другого боку, на цьому тлі розгортаються тра
гічні події, часовий проміжок між якими — етапи заходження сонця; метафори
стають текстотворчим компонентом: «Сідало сонце. Коливалися трави. / Пере
рахував кулі,— якраз для всіх! / А хто з них винний, а хто з них правий! — / З-під
однакових стріх. / Сховалось сонце. Сутеніло помалу. Час би й росі! / А хтось да
леко десь генералу: — Ус і».
Внутрішньотекстові зв’язки (так звана когезія) виявляють себе не лише як
засіб забезпечення логічної послідовності, взаємодії відтворених у тексті подій,
фактів і под. а й — стосовно художніх текстів — тих внутрішніх, глибинних,
асоціативних смислових додавань, що в своїй системній організації якраз і є од
ним із шляхів надання тексту характеру художньо-творчого спрямування. Ці
смисли далеко не завжди сприймаються безпосередньо, нерідко вони приховані,
більше того, часом не передбачені автором, а знаходять свою реалізацію на рівні
майже підсвідомому. Проте саме із цих опосередкованостей художнього мис
лення й складається мовомисленнєвий наслідок.
Скажімо, проблема взаємин людини й природи, людини й тваринного світу
як єдностей не лише з філософського, екзистенційного, а й з психологічного,
сказати б, трансцендентного погляду постає у всій складності й неоднозначності
виявів як одна з визначальних у низці художньо-естетичних засад. Наприклад:
«Він [отаман Сірко] рушив до коня. Руки його налилися свинцем, і сам був нена
че із свинцю, аж кінь, здавалося, прогнувся й довго не слухався його, притиснув
вуха й здригав на холці шкірою. Щось вловив у господареві таке, від чого сахав
ся й наливався диким страхом. І отаман довго ловив ногою стремено і, сідаючи в
сідло, обома руками тримався за передню і задню луки. Дикий степ сполохав
кінський тупіт» (Ю. Мушкетик). Ідея неподільності долі обох — вершника й ко
ня знаходить реалізацію, з одного боку, в коневих передчуттях {наливався диким
страхом), з другого, — у подоланні страху {степ сполохав кінський тупіт). По
рівняймо у П. Загребельного: « — Не вчити ж їх [коней-тарпанів] бігати: вміють
від народження. А чим більше приборкаєш, тим гіршим, повільнішим стане їх
ній біг. Краса в ньому вмре, розкованість зникне разом з дикою сваволею. Отак і
художник.— Та хто ж ти: кінь чи чоловік? — посміхнувся князь», де безпосередньо
прирівнюється людина до коня, відбувається їхнє злиття в образі «прецедентно-
го» кентавра, хоч і з застереженням щодо можливого вибору: кінь чи людина?
Отже, важливим чинником формування художнього тексту від його початку
до логіко-конструктивної завершеності є виділення стрижневих смислових ком
понентів, що забезпечують його зведену організацію, не лише композиційну, а й
передусім мовно-естетичну. Структурування такого тексту передбачає наявність
Арутюнова Н. Д. Язиковая метафора: Синтаксис и лексика І І Лингвистика и позтика /
Отв. ред. В. П. Григорьев.— М., 1979.— С. 164.
Лакофф Дж.,ДжонсонМ. Метафорн,которьімимнживем/ Пер. сангл.— М.,2004.—
С. 138.
ГальперинИ. Р. Текст как обьектлингвистическогоисследования.— М., 1981.— С. 74.
154 І5БМ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3
. Смислові конотації у структурі тексту
зазвичай тематично, прагматично чи функціонально пов’язаних одиниць тек-
стотворення, що забезпечують відносну цілісність і навіть неподільність його на
окремі частини без помітної втрати для загального змісту й задуму. Скажімо,
текст поеми Є. Плужника «Канів» побудований як роздуми про втрачене україн
ське село, насичений образами могили, кладовища, смерті (пор.: сиві чабани га
рячим днем маячать на могилі', і боротьба, і біль, і смерть позаду; мертвий
степ, занедбаний такий; на кладовищі кущик лободи), водночас містить прямі
або опосередковані натяки на Шевченкове поховання й невиконаний поетів «За
повіт»; «Заповіт час відмінити ще не має змоги!». Як завершальний сумний
акорд звучать слова про занедбану могилу як символ і могили Шевченка, і траге
дії українства: «Мільйони сіл серед німих долин... / Десятки міст... Земля на
хліб збідніла... / Десь на горбку позаколишній млин... / 1 над Дніпром занедбана
могила!». Показово, що Г. Грабович вважав образ могили, могильного кургану в
Шевченка «ключовою метафорою козацтва і минулого загалом» Відомий іс
торик літератури з діаспори В. Державин, оцінюючи подібні настрої, зазначав:
«Отже, не питати маємо — чи багато українській нації користі з песимістичної
поезії Плужникової? — а казати: як багато їй честі з тієї поезії!» Образи заги
белі, могили як засоби символізації є рамочними, інтеграційними й водночас ме
жовими, сутнісними.
Художній текст у категорійних ознаках і конституентній організації відпо
відає моделі Смисл - Текст і, у свою чергу, виявляє ті смисли, які породжені його
глибинною структурою, а отже, в цьому сенсі є смислотворчими. Знаходять під
твердження розширені уявлення про функціональність лексеми якщо вона
розміщена в ядерній зоні тексту й переймає на себе смисл базового компонента.
(Івано-Франківськ)
V. І. КОNОNЕNКО
М ЕАМ \С А1ЧВ ВІ8СОЦК8Е
ТЬе 8етапгіс йтсйоп іп Йіе Іехі ог^апігагіоп Ьазесі оп Ше иііегіог теашп§ о£ Йіе \уог(і І8
§гоип(іе(1 іп Ше агйсіе. Зетапйс сошіоіайопв ойеп асйіа1І2Є аікі (іеіегтіпе Йіе кеу \уогсІ8, Гогш Йіе
іта^е апд вутЬоІ оГ (Ье \уогд теапіп§ іп Йіе Іехі.
Кеу\уог(І8: теапіп®, 8І(іпійсапсе, Іехі, (іІ8соиг8Є, кеу шогд, Ііпеиосиїїигета, соппоіаііоп,
сопсері, іта§е, 8утЬо1, теІарЬог.
Грабович Г. Шевченко як міфотворець : Семантика символів у творчості поета.— К.,
1991,— С. 120.
Державин В. Лірика Євгена Плужника І І Плужник Є. Три збірки.— Мюнхен, 1979.—
С. 239.
Пор., наприклад: «Семантичні параметри становлять ефективний засіб експлікації
глибинних зв’язків між лексичними одиницями та дають змогу систематизовано описати
лексичну комбінаторику» (Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики :
Енциклопедичний словник.— К., 1998.— С. 310).
І55М 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3 155
|