Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.)
У статті проаналізовано деякі принципи кодифікації української та білоруської літературних мов у 20-х — на початку 30-х рр. XX ст. На прикладі праць українських і білоруських кодифікаторів розглянуто спільні та відмінні методи вироблення кодифікаційної методології згаданих ідіомів....
Gespeichert in:
| Datum: | 2010 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2010
|
| Schriftenreihe: | Мовознавство |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183466 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) / О.І. Скопненко // Мовознавство. — 2010. — № 2-3. — С. 168-175. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-183466 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1834662022-03-25T01:33:45Z Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) Скопненко, О.І. У статті проаналізовано деякі принципи кодифікації української та білоруської літературних мов у 20-х — на початку 30-х рр. XX ст. На прикладі праць українських і білоруських кодифікаторів розглянуто спільні та відмінні методи вироблення кодифікаційної методології згаданих ідіомів. Some codification fundamentals of Ukrainian and Belorussian literary languages during 20s — early 30s of the 20th century are analyzed in the article. The common and different methods in creating the codification methodology of the mentioned idioms by example of Ukrainian and Belorussian codifiers’ works are considered in it. 2010 Article Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) / О.І. Скопненко // Мовознавство. — 2010. — № 2-3. — С. 168-175. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183466 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
У статті проаналізовано деякі принципи кодифікації української та білоруської літературних мов у 20-х — на початку 30-х рр. XX ст. На прикладі праць українських і білоруських кодифікаторів розглянуто спільні та відмінні методи вироблення кодифікаційної методології згаданих ідіомів. |
| format |
Article |
| author |
Скопненко, О.І. |
| spellingShingle |
Скопненко, О.І. Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) Мовознавство |
| author_facet |
Скопненко, О.І. |
| author_sort |
Скопненко, О.І. |
| title |
Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) |
| title_short |
Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) |
| title_full |
Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) |
| title_fullStr |
Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) |
| title_full_unstemmed |
Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) |
| title_sort |
засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. хх ст.) |
| publisher |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| publishDate |
2010 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183466 |
| citation_txt |
Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) / О.І. Скопненко // Мовознавство. — 2010. — № 2-3. — С. 168-175. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
| series |
Мовознавство |
| work_keys_str_mv |
AT skopnenkooí zasadikodifíkacíívukraínsʹkíjtabílorusʹkíjlíteraturnihmovah20ípočatok30hrrhhst |
| first_indexed |
2025-07-16T03:27:45Z |
| last_indexed |
2025-07-16T03:27:45Z |
| _version_ |
1837772534853926912 |
| fulltext |
ЗАСАДИ КОДИФІКАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА
БІЛОРУСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНИХ МОВАХ
(20-і — початок 30-х рр. XX ст.) ---------------------------
о. І. СКОПНЕНКО
у статті проаналізовано деяїсі принципи кодифікації української та білоруської літера-
тзфних мов у 20-х — на початку 30-х рр. XX ст. На прикладі праць українських і білоруських
кодифікаторів розглянуто спільні та відмінні методи вироблення кодифікаціііної методології
згаданих ідіомів.
К л ю ч о в і слова : нормалізація, кодифікація, історія української літературної мови,
історія білоруської літературної мови.
Процеси нормалізації й кодифікації української та білоруської літературних мов у
першій третині XX ст. загалом стали визначальними для формування «образів»
цих ідіомів. Певна річ, не можна применшувати ролі нормалізаційних тенденцій в
українській і білоруській мовах у попередню добу, проте в XIX ст. через не
сприятливі історичні обставини розвиток розгляданих ідіомів був украй нерівним
і непослідовним, часто переривався. Скажімо, безперервність нової білоруської
писемності можна простежити тільки з 90-х років XIX ст. Це деяким дослідникам
дало підстави твердити, що білоруська літературна мова в XIX ст. так і не склала
ся, хоч «білоруська писемність до початку ЮС ст. пройшла великий шлях» \
Українська літературна мова наприкінці XIX ст. була цілком окресленим ідіомом,
незважаючи на досить велику варіантність у різних підсистемах і наявність
кількох правописних практик (максимовичівки, кулішівки, драгоманівки, желехів-
ки, ярижки тощо). І це твердження не буде перебільшенням хоч В. Сімович ще
1941 р. писав, що «про повну нормалізацію літературної мови в нас ще говорити
зарано» Проте 1934 р. той самий В. Сімович зауважував: «Та треба сказати, що,
не зважаючи на деякі відміни, український правопис ̂ у загальних рисах уже
одностайний: різниці дрібні, великого значення не мають» У такій ситуації
взаємозаперечних положень, що їх можна вважати характеристичними не тільки
для згаданого мовознавця, а й для української лінгвістики досліджуваного періо
' Кромко 1.1., Ю рзвічА.К., ЯновічА.І. Гісторьія беларускаіі літаратурнай мовн.—
Мінск, 1968,— Т. 2.— С. 109-110.
̂ Разом з тим існує твердження, що для української літературної мови «першої третини
XX ст. була властива так звана початкова кодифікація. Вона відбувалася на основі не унор
мованої літературної мови (напевно, мало бути: відбувалася не на основі згнормованої літера
турної мови.— О. С.), а реальної відносно стабільної перспективної норми, що могла
задовольнити мовні потреби західної та східної частин України» {Марушкевич І. М. Коди
фікація )гкраїнської літературної мови в першій третині XX ст. : правописні і граматичні
норми та їх текстова реалізація : Автореф. дис. ... канд. фіпол. наук.— К., 2009.— С. 5).
̂ Сімович В. [Передмова до праці:] Синявський О. Норми української літературної мо
ви.— Л., 1941 // Сімович В. Праці у двох томах / Упоряд. і передмова Л. Ткач.— Чернівці,
2005.— Т. 1.— С. 303.
* Ідеться про кодекс, що постав 1927-1928 рр. (так званий харківський), і його рецепцію
на західноукраїнських землях, а також про правопис після мовної реформи 1933 р. (О. С.)
̂ Сімович В. Українська мова і правопис // Сімович В. Зазнач, праця.— С. 196.
© О. І. СКОПНЕНКО, 2010
168 І5БМ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3
.Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах
ду взагалі, постають два засадничі питання: 1) як окреслювали обсяг літератур
ної мови у 20-х рр. XX ст. українські та білоруські кодифікатори?; 2) який
критерій нормалізації передбачала кодифікаторська практика в розгляданий пе
ріод? (Що таке «повна нормалізація» літературної мови?). Інакше кажучи, де
можна провести межу між літературною мовою та діалектними рисами в писем
ній практиці, а також, чи можна вважати непорушність кодексу літературної мо
ви ознакою завершеності формування цього ідіому як лінгвального феномену?
Відповіді на ці питання можна здобути тільки тоді, коли будуть цілком окресле
ні засади кодифікації літературних мов, адже в розгляданий період в обох ідіомах
виявлено кілька протиборчих тенденцій, хоч у цілому там панували національні пу
ристичні школи. Так, С. Запрудський переконаний, ш;о попри незначні здобутки —
з погляду теперішнього стандарту, який постав після мовної реформи 1933 р.,—
«білоруський пуризм загалом треба вважати успішним. По-перше, він досить ефек
тивно діяв у вирішальний період формування білоруської літературної мови, який,
власне, і створив “образ” білоруської мови,— у 1920-і роки. По-друге, пуристична
традиція загалом досить міцно вкоренилася у свідомості білоруських лінгвістів»
Ю. Шевельов у межах українського пуризму виокремлював дві школи: крайню пу
ристичну (етнографічну, або київську) та помірковану пуристичну (синтетичну, або
харківську). Речниками етнографічної школи були А. Кримський, Є. Тимченко,
0. Курило у своїх ранніх працях, М. Гладкий, С. Смеречинський, В. Сімович та
1. Огієнко. Помірковані пуристичні погляди поділяли О. Синявський, М. Сулима,
М. Наконечний, О. Курило в пізніших творах та ін. ̂Проте обидві школи не були
оформлені за допомогою якихось програмних декларацій.
Український і білоруський стандарти незважаючи на чималі відмінності в
процесі їхнього становлення, у багатьох випадках мали два початкові пункти
дивергенції — умовно їх можна назвати російським і польським,— але в першій
® Запрудский С. Белорусский и чешсюїй язьїковой пуризм: общее и специфическое І І
Се8Іу к пагосіпїти оЬгогепі: Ьеіошзку а севку тодеї / 8Ьотік ргівреукй 2 копГегепсе копапе 4.—
6. 7. 2006 V Ргаге.— РгаЬа, 2006.— Р. 247.
’’ Шевельов Ю. УЕфаїнська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941) :
Стан і статус.— Чернівці, 1998.— С. 110-111.
* Зародження й розвиток згаданих ідіомів відбувалися саме на основі утвердження
ьфасного письменства рідною мовою. Інші чинниіси спочатїсу не відігравали помітної ролі.
Інакше кажучи, в обох народів із самого початку виникла літературна мова як мова ху
дожньої літератури. І тільки наприкінці XIX ст. українська літературна мова поступово
стала долати межі жанрової одноманітності. Нова білоруська літературна мова розширила
свої комунікативні горизонти у 20-і роки XX ст. Як відомо, в англійському та північно
американському мовознавстві розрізнення літературної мови як мови художньої літератури
та стандартної мови як ідіому освіти, урядування, фахової діяльності, торгівлі й виробництва,
узагалі громадської сфери — це засадничий принцип аналізу (докладніше див.: Герма-
нова Н. Н. «Стапдартпне язьпси» в устпо-письменном континууме (англоязнчная теория
литературньїх язьїков) І І Устнне формьі литературного язьїка. История и современность /
Отв. ред.: В. Я. Пархомовский, Н. Н. Семенюк.— М., 1999.— С. 353-376). Останнім часом
цей термін активно використов)гють і в деяких слов’янських лінгвістичних школах, пор.: «Ви-
кристалізувані, міцно підтримувані друкованими текстами (друкованою комунікацією), над-
діалектні різновиди мови з високим культурним престижем називають літературними
мовами, загальними, культурними або стандартними» (Мескиїа Р. 2пас2епіе йгцки (На^?2ука
і киїйігу І І \¥8р61С2Є8пу ̂ ?2ук роївкі / Рой гей. Т. ВагІшіп$Ме§о.— \¥гос1аш, 1993.— Р. 108), хоч
в українській, білоруській та російській мовознавчих традиціях частіше вживане словоспо
лучення літературна мова, пор.: Македонски ]азик / К.е(і. паико\уу Ь. Міпоуа-СІш-коуа.—
С^оіе, 1998.— Р. 14—15; Нарумов Б. П. Литературний язик и язик художественной лите-
ратурьі в Галисии І І Язьїковая норма и зстетический канон / Отв. ред.: В. Я. Пархомовский,
Н. Н. Семенюк.— М., 2006.— С. 248—250; Міосіипка Ж. І?2ук роївкі р02а Роїяк^ // Рої-
8С2у 2п а 2000. Ог?д2Іе о віапіе і?гука па рггеїотіе Іузі^сіесі / Росі гей. \¥. Рівагка.— Кгак6\у,
1999.— Р. 316. Як відомо, серед тем, які 2008 р. розглядалися під час роботи XIV Між
народного з’їзду славістів у Македонії, окремо сформульовано пзгнкт про «слов’янські стан
дартні мови» (К XIV Международному сьезду славистов // Славяноведение.— 2005.— № З.—
С. 57). У нашій статті терміни літературна мова та стандарт уживані як синоніми.
I88N 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3 169
о. І. Скопненко_
третині XX ст. завжди шукали опертя в інших традиціях (передусім — слов’ян
ських), що особливо помітно під час мовознавчих дискусій 20-х рр. ® Утім це аж
ніяк не означає, що саме відштовхування від російської та польської літератур
них мов було головним у розгляданих процесах, на перше місце виходили влас
не українські та білоруські засоби нормалізації. Проте й в українській, і в біло
руській кодифікаційній практиці майже завжди наявне експліцитне
(імпліцитне) порівняння власних засобів з російськими й польськими мовними
одиницями. Цікаво, що на Академічній конференції з реформи білоруського
правопису й азбуки 1927 р. літературознавець Ф. Імшенник стисло та, можливо,
занадто просто окреслив цю проблему: «Ми знаємо, що білоруська мова надзви
чайно близька до російської та польської мов, через це часто кажуть, що в біло
руській мові є багато запозичень з польської та російської мов. А тому я хотів би
знати, коли розробляються матеріалі з білоруської мови, то чи виокремлюються
ті особливості білоруської мови, які належать тільки одній білоруській мові й
жодного стосунку не мають до мов польської та російської, а тільки до спільно
слов’янської» С. Некрашевич, один із провідних кодифікаторів білоруської
мови в згадуваний період, зазначав, що потрапляння до цього ідіому російських
і польських елементів цілком зрозуміле. При цьому він пояснює, через які меха
нізми відбувається запозичення чужомовних елементів: «Мешканці міст і місте
чок мали більше стосунків з ч)жою нацією, що заполоняла наш край, а тому пер
ші й стали втрачати чистоту своєї мови. Тільки село, глухе, темне село, для якого
була незнайома книжна освіта і яке не тільки не мало зносин з чужинцями в
краю, але фактично й мати не могло, бо ним, як мз^жицьким, гордували,— і ось
тільки це село впродовж багатьох століть у чистоті зберігало свій найдорожчий
скарб — білоруську мову» " .З огляду на це дослідник робить висновок, що до
словника білоруської літературної мови не треба вносити невластивих їй еле
ментів — усього, що є <фезультатом зросійщення або спольщення», і не має зна
чення, чи «буде воно введене до мови літературним шляхом, чи міститься в яко
мусь діалекті»
о. Курило також була переконана, що українська інтелігенція «повинна ви
користовувати українську народню мову, вона повинна вчитися від народу ви
словлювати його думками, його психологією мови наукові правди. Такий є єди
ний нормальний шлях, що ним може йти розвиток української літературної
мови» При цьому дослідниця спирається вже на наявну писемну практику,
хоч і нарікає, що «усталеної в ширшому розумінні української наукової літера
турної мови ми не маємо» Тут ідеться не про пошук основи (напряму) норма-
® Пор., скажімо, міркування В. Сімовича: «Я маю, напр., на думці фейлетони “Нової
Ради” проти тої залізничної термінології, що її пробували були завести на Україні. Я докладно
не пригадую собі всіх цріх термінів, але ж знаю, що деякі з них були дуже влучні, оригінальні й
суто українські. Я особисто ніяк не міг зрозуміти, чому так завзято розкритиковано слово
“залізна валка”, й радий був би, як би це слово таки в нас прийнялося, побіч поїзду, взятого
нами від москалів, і потягу, запозріченого від поляків. <...> Варто б було тоді нашим критикам
пізнати чеські, сербські чи інші які (а не тільки московські) залізничні назви з їх уіак-ами (хоч
у них є «рріе2(і»), гауагасії-ами, рге(іпо8І-ами, пазіирізі-ями — слова, що теж, може, спочатку
неприємно вражали вухо, але до них із часом усе привикло, і вони вже не можуть “не
подобатися”. А чехи то просто майстри в витворюванні своєї власної термінології!» (Сімо-
вич В. На теми мови І І Сімович В. Зазнач, праця.— С. 266).
Імшзньнік. [Внступленьне] // Працн Акадзмічнае конфзрзнцні па рзформе бела-
рускага правапісу і азбукі.— Мінск, 1927.— С. 72.
' * Некрашзвіч С. Да пьггання аб укладанні слоуніка жнвой беларускай мовьі І І Вьібранмя
навуковьія працьі акадзміка С. М. Некрашзвіча: Да 120-годдзя з дня нараджзння / Навук. рзд.
А. І. Падлужнн.— Мінск, 2004.— С. 55.
Там же.— С. 58.
Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови.— К., 2004.— С. 13.
Там же.
170 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3
.Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах
лізащї, а про повернення української літературної мови до своїх народно
розмовних джерел Теперішнього дослідника тогочасні пасажі на зразок
«усталеної літературної мови ми не маємо» можуть просто вражати. І біло
руські, і українські мовознавці згаданого періоду не раз пишуть щось подібне
про сучасну їм писемну практику, але вже самим фактом обговорення складних
проблем національно-культурного життя непрофанною українською (білорусь
кою) мовою спростовують тезу про брак відповідної літературної мови. З ана
лізу багатьох мовознавчих текстів випливає, що наявна велика варіантність у
цих літературних мовах сприймалася як перешкода успішному розвиткові. І тут,
можна припустити, ще раз виявляється вплив чинника тогочасних польської та
російської мов як ідіомів з досить твердо окресленим інструментарієм виража
льних засобів. їхня «непорушна» сформованість неначе автоматично встанов
лює соціальну престижність і привабливість на тлі тільки внормовуваного рід
ного ідіому, що тривалий час перебував у підпорядкованому становищі в
диглосній опозиції російська {польська) мова : українська {білоруська) мова.
Як відомо, ступінь «непорушності» («остаточної нормалізації») літературної
мови безпосередньо залежить від засад формування розгляданого ідіому. Ска
жімо, принцип ітіїагіо — наслідування авторитетів — відіфав вирішальну роль
у поширенні італійської літературної мови (мови «трьох корон») на теренах
усієї Італії. Зорієнтованість на письменників минулих епох, вибір джерел для
нормалізації «за правом шедевра», а також вузька база формування літературноїЇ Й . . . . .мови сповільнили тенденцію до усунення варіантності и усталення чітко ок
ресленого арсеналу мовних засобів. Тим-то й досі «рівень унормованості італій
ської літературної мови набагато нижчий, ніж, наприклад, у французькій»
Пор: «Богумил і Житецький наприкінці спільної розвідвш своєї таке пишуть; “Від
народу через культурні верстви знов до народу — такий основний процес розвитку україн
ської мови”. Українська літературна мова останніх років, найбільше наукова мова, ухилилася
від того основного процесу, і треба докласти щонайбільшої праці, щоб ізнов наблизити її до
народньої, до мови класиків українського слова» (Там же.— С. 16).
Пор.: «Твердо встановленої, у широкому розумінні, білоруської літературної мови ще
немає, і ця невстановленість нашої літературної мови стає нам у пригоді тим, що дає широкі
можливості та дозволяє передусім стати на народний, діалектний ґрунт і у своєму розвиткові
піти за розвитком живої розмовної мови» {ЛесікЯ. Некаторьш 5^агі да беларускае літара-
турнае мовн // Тісторня беларускага мовазнауства (1918-1941): Хрзстаматьія для студзнтау
філал. фак.: У 2 ч. / Аут.-уклад. С. М. Запрудскі,Г. І. Кулеш.— Мінск,2005.— Ч. 1.— С. 176).
«Кожний безсторонній читач, а то і звичайний спостерігач міг замітити, що наша
письменницька мова якось трохи інша, ніж була до світової війни. І висловів більше, і звороти
трохи інакші, і вже нема так дуже багато різних форм того самого слова, як люди пишуть;
письменники, а то і звичайні письменні люди дбають )?же більше про одностайність; вже й
речення складають трохи не так, дивляться, щоб вони були, як у нас кажуть, більше свої,
українські, щоб різнилося від мови наших сусідів.
На це склалося багато причин. Але ж найважніша — та, що наші люди мали нагоду за
війни зблизька побувати — у своїх братів на Наддніпрянщині та почути, як говорять вони. То
так поволі почали вирівнюватися ті різниці, правда, дуже невеличкі різниці між мовою
західньоукраїнських земель і мовою людей із Наддніпрянщини. До того доля звела нас тепер
ізнову з частиною наших братів із Волині, а їх говір усе ж більше скидається на над
дніпрянський, ніж на галицькі говори. До того ж у волиняків нема такої сили чужих слів, що
позакрадалися до мови галичан. Там мова хоч іще тільки сільська, але ж чистіша. Таким
чином дещо приходить до Галичини з Волині, а від нас туди» {Сімович В. Дещо про нашу ку
пецьку мову // Сімович В. Зазнач, праця. — С. 279).
«Особливістю італійської ситуації треба визнати дуже вузьку базу формування літе
ратурної мови. Основою літературної мови для всієї Італії став флорентійський говір тос
канського наріччя в його піднесеній, обробленій формі, у якій застигла мова у творах Данте,
Петрарки, Боккаччо» {Челишева И. И. Теория и практика процесса язьпсового нормирования
в Италии XVI в. І І Язиковая норма : типология нормализациошшх процессов / Отв. ред.
В. Я. Порхомовский, Н. Н. Семенюк.— М., 1996.— С. 150-151).
Там же.— С. 151.
I88N 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3 171
о. І. Скопненко_
У працях білоруських кодифікаторів дуже часто третім пунктом дивергенції
стає українська літературна мова Скажімо, на думку С. Некрашевича, росія
нізми, полонізми й українізми в тогочасній білоруській літературній мові — це
«результат незнання білоруської мови» 1925 р. цей мовознавець, розглядаю
чи потребу й принципи створення Словника живої білоруської мови, твердив,
що чимало білоруської лексики можна знайти в лексикографічних кодексах
української мови, проте українці й білоруси «мають так багато спільних слів, що
говорити про належність таких слів до одного чи до другого народу часто буває
дуже складно» І взагалі, за С. Некрашевичем, використовувати словники
польської, російської та української мов для укладання Словника живої біло
руської мови «треба з надзвичайною обережністю»
У процесі кодифікації нової білоруської літературної мови можна поба
чити досить чіткий український слід. Маємо на увазі праці, що способом трак
тування матеріалу засвідчують типологічну схожість між собою або й перебу
вають у взаємодії як прототип і довершений твір. Ідеться про праці «Уваги до
сучасної української літературної мови» О. Курило та «Деякі уваги до біло
руської літературної мови» Я. Льосика (1924-1925 р.) У Льосиковій праці
засвідчено й своєрідні ремінісценції з кодексу О. Курило Тут можемо про
стежити, так би мовити, горизонтальні стосунки літературних мов, коли жоден
з ідіомів опозиції мова-реципієнт : мова-продуцент не посідає панівного
становища
І українська, і білоруська мови в розгляданий період функціоі^али в умо
вах диглосії на територіях, які ввійшли до складу кількох держав що зумов
лювало особливе ставлення до вибору шляхів розвитку літературної мови, бо
проблема єдності українського (білоруського) стандарту в різних політико-
культурних умовах набувала особливого звучання. Це було надто актуальним
для української мови, адже кодифікаційні заходи цього ідіому наприкінці
1920-х років полягали передусім у виробленні єдиного стандарту, узгодженні
різних літературно-мовних практик, які умовно можна назвати західноукраїн
Протиставлення за х ід н о зг Е ф а їн сь к о ї та наддніпрянської літературно-писемних прак
тик у досліджуваному аспекті нерелевантне.
Некрашзвіч С. Зазнач, праця.— С. 74.
22 Там же.— С. 61.
^ Там же.
Перше видання 1920 р. нараховувало 44 сторінки, друге видання 1923 р. мало 118
сторінок тексту, третє видання 1925 р. — 246 сторінок. Хоч книжка після зазначених років
виходила у світ ще кілька разів (наприклад, 1942 та 2004 р.), усі подальші видання варто
кваліфікувати як перевидання праці 1925 р.
Проте текстові О. Курило не властиві риси незавершеної (початкової) чи малозначної
праці, адже «Уваги до сучасної української літературної мови» значенням та впливом пере
важають Льосикові «Деякі уваги до білоруської літературної мови», якщо залучати до гло
бального аналізу кодифікаційну літературу обох ідіомів усю разом, без урахування
специфіки становлення кожної з досліджуваних мов.
Свого часу ще С. Некрашевич зазначав, що «Деякі уваги до білоруської літературної
мови» написані «не без певного впливу аналогічної праці проф. О. Курило “Уваги до україн
ської літературної мови”» (Некрашзвіч С. Сучаснн стан вьівучзньня беларускай мовьі І І
Працьі Акадзмічнае конфзрзнцні па рзформе беларускага правапісу і азбукі.— Мінск, 1927.—
С. 52).
2' Докладніше див.: Скопненко О. СпадпщнаО. Курило та Я. Льосика: до проблеми укра
їнського впливу в історії кодифікації нової білоруської літературної мови (20-і — початок
30-х рр. XX ст.) // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур : Пам’яті ака
деміка Л. Булаховського.— К., 2009.— Вин. 10.— С. 163-168.
2* Переважна більшість носіїв української мови жила на території СРСР та Польщі,
значні україномовні анклави були у складі Румунії та Чехословаччини. Білоруська мова була
поширена на території СРСР, Польщі, Латвії.
172 І5БМ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3
.Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах
ською та наддніпрянською Для білоруської ситуації говорити про існування
якихось варіантів літературної мови до 1933 р. навряд чи доцільно, хоч деякі
дослідники іі висловлювали припущення про віденський, мінськиіі та гроднен
ський варіанти білоруської літературної мови
І українські, і білоруські мовознавці чи не першочерговим своїм завданням
бачили створення правописного кодексу, при цьому орфографію часто сприй
мали як кодифікацію взагалі. Проте очевидність суперечливості такого підходу
розуміли ще тоді. «Справа в тому, що до правописних правил повтягано багато
такого, що до правопису не належить (форми), офіціяльне видання наркомосу
“Український правопис” треба розуміти ширше, щось як приписи для норма
лізації української літературної мови»,— зауважував В. Сімович 1933 р.
1927 р. В. Дубовка в шести пунктах виклав своєрідну декларацію розвитку
білоруської літературної мови. Перші п’ять позицій стосувалися джерел попов
нення лексичної підсистеми (закріплення загальнонародної та професійної й
наукової лексики на основі народних засобів, а також поширених регіональних
лексичних елементів («паветалізмау») у стандарті; обережне, але неупереджене
ставлення до архаїзмів і творення нових слів у письменницькому дискурсі «на
підставі законів білоруської народної мови та на підставі наявних у мові корін
них слів» Останній пункт декларував потребу вивчення народної фразеології
(«Треба, щоб усі літератори енергійніше вивчали народну фразеологію та вжи
вали її в реальності. Рада може бути тільки одна. Жодних правил визначити не
має змоги») та використання форм присвійного прикметника замість іменників
у родовому відмінку належності — Жьілуновічау артикул, Купалавьі верши,
верши Кольцовага, Івановага, а не артикул Жилуновіча, верши Купали ̂— і
У деяких тогочасних виданнях навіть ішлося про «літературні мови Великої України
та Галичини», а також декларувалося «бажання мати для всього українського народу одну
спільну літературну мову», що набуло зримих рис саме в добу після Визвольних Змагань.
Яскравим доказом цього, на думку І. Огієнка, були процеси народження в Галичині нової
літературної мови, що складається «з елементів своїх і нових, свіжих елементів з Великої
України» {Огієнка І. Український стилістрічний словник.— Л., 1924.— С. 5-7).
Борута-Садкоускі А. Праблемії беларускай марфалогіі у 20-х гадах ; віленскі, мінскі і
гродзенскі моушм варнянтн // Беларуская мова : піляхі развіцця, кантактн, перспектнвн :
Матзрьіяльї III Міжнар. кангрзса беларусістау «Беларуская культура у дьіялогу іщвілізацнй»
(Мінск, 21-25 мая, 4—7 снежня 2000 г.) / Рздкал.: Г. Цнхзгн (гал. рзд.) і ін.— Мінск, 2001.—
С. 10-14; див. також; Запрудскі С. Да характармстьпсі пачатковага з т а ^ вьіщацоукі бела
рускай навуковай тзрміналогіі у 1920-я гадн І І Зіисііа 81ауіса Асадешіае Зсіепйапші Нип-
§агісае.— 2005.— 50.— № 1-2.— С. 164.
Сімович В. Українська мова і правопис // Сімович В. Зазнач, праця.— С. 196.
Пор.: «У кожному разі, остаточний висновок один — старою книжною мовою захоп
люватися не можна, але вивчати її та досліджувати пащі письменники повинні, щоб свідо
міше ставитися до розвитку літературної мови» (Дубова У. Пра нашу літаратурную мову І І
Узвьпшпа.— 1927.— № 2.— С. 179); «Народня мова в Галичині (в західних говорах взагалі,
особливо в Закарпатті) має надзвичайно багато цікавих залишків старовини як в формах, так і
в словах, що давно вже позникали на широкім просторі Великої України; старі форми мови
все змінюються на нові, — це нормальний процес життя мови, — але старі слова мусимо
зберігати, як скарб свій споконвічний; от з цього цінного скарбу в першу руч мала б
скористати Велика Україна (з незнання історії мови в нас ці галицькі залишки старовини
часто звуть москалізмами)» (Огієнка І. Зазнач, праця.— С. 6).
Дубоувка У. Зазнач, праця.— С. 173.
Пор.: «Генітив приналежності (§еп. ровяезвіуиз). Такі звороти, як твори Шевченка, теорія
Дарвіна, тпаблиця Ліннея, гніздо птахів, хата тітки, тобто такі, що в них приналежність вира
жена речівником у генітивній формі, невластиві українській народній складні,— треба казати
Шевченкові твори, Дарвінова теорія, Ліннеєва таблиця, пташаче або пташине гніздо, тітчина
хата. <...> Проте і генітив приналежності може мати місце, і передусім там, де кілька генітивів
іфиналежності, що в’яжуться з одним речівником, ідуть один за одним: Твори Шевченка, Куліиш,
Франка, також: твори Шевченкові, Кулішеві, Франкові» (Курило О. Зазнач, праця.— С. 15^157);
«Присвійні прикметники в українській фразі далеко поширеніші, ніж у російській літературній. У
дуже багатьох випадках вони відповідають російським родовим відмінкам іменника, ц. т.
родовому приналежності; напр.: “дом отца, книжка брата, платок сестрн, рука матери” й інш.»
(Сулима М. Українська фраза : Коротенькі начерки.— X., 1928.— С. 46).
І55М 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3 173
о. І. Скопненко_
жіночих форм білоруських прізвищ (типу Станкевічьіха, Станкевічанка) Усі
ці пункти (з певною модифікацією) можна екстраполювати на українську коди
фікаційну практику тієї доби Проте існує ракурс, який відрізняє українську
ситуацію віц білоруської: орієнтація на здобутки видатних письменників
XIX ст. Щоправда, і в історії білоруського ідіому були спроби обґрунтувати
важливість авторитетів для становлення літературної мови , проте, наскільки
відомо, систематично про «про білоруських класиків слова» як взірець у ті часи
не писали. О. Курило стисло виклала своє бачення шляхів наближення україн
ської літературної мови до народної так: «Треба уважно читати українських кла
сиків слова, вважати на їх мову, відзначити в ній своє, українське, найбільше
синтактичпі та фразеологічні явища в мові. Так само треба й до етнографічних
записів поставитися» І такі завдання спрямовані на зменшення відстані між
народнорозмовним ідіомом та літературною мовою («Живою бо має бути літе
ратурна мова»
В умовах тогочасного СРСР у працях мовознавців протиставлення елементів
народнорозмовного та книжного походження в літературній мові потребувало
ідеологічного обґрунтування, як-от: «У народів під пануванням буржуазії літе
ратурна мова абстрагується все більше й більше, відхиляючись від мови народ
ної, від мови трудящих мас. Наші письменники мають дотримуватися проти
лежного»^*. Щоправда, навіть такі твердження пізніше не врятували
В. Дубовку — автора процитованих слів — та інших діячів, причетних до обго
ворення шляхів розвитку літературної мови у 20-х рр. XX ст., від критики в стилі
сталінських доносів та пізніших репресій.
Дубоука У. Зазнач, іфаця.— С. 173.
Докладніше про відповідний український матеріал див.: Синявський О. «Норми
української літературної мови» (К .; X., 1931; друге видання — Львів, 1941).
У першій третині XX ст. важливу роль у кодифікаційних процесах української мови
відігравала Шевченкова творчість. «Авторитет видатного поета сприймався як засіб аксіо
матичної правди, тому мовну опозицію правильно / неправильно заміняло протиставлення
яку Шевченка І не як у Шевченка» (Марушкевич І. М. Зазнач, праця.— С. 6). На нашу думку,
навряд чи можна без найменших застережень заперечувати «магнетичну дію» Шевченкового
доробку в історії кодифікації («Поетичні тексти Кобзаря мали значний вплив на формування
у реципієнтів відчуття мовної правильності, однак не впливали на уніфікацію дискусійних
правописних чи граматичних елементів» [там же]), адже маємо непоодинокі приклади, коли
його творчість не тільки формувала узус, а й була доказовою базою кодексів. Скажімо, у
«Нормах )гкраїнської мови» О. Синявського це можна легко простежити.
Пор.: «<...> білоруська літературна мова виникла в місцевості з порівняно доброю
народною мовою, що письменники з місцевостей з мовою трохи попсованою навчаються з
літератури вже створеної; це, однак, тільки зменшує небезпеку, але не заперечує потреби
біпоруського мовознавства для вдосконалення білоруської літературної мови» (Станкевіч Я.
ЯзБік і язБікаведа // Родная мова.— 1930.— № 1-2.— С. 3).
Курило О. Зазнач, праця.— С. 15.
^ Там же.
Д убова У. Зазнач, праця.— С. 173.
Пор.: «Постанова РНК (1933 р. про реформу білоруського правопису.— О. С.) роз
биває шкідницьку діяльність білоруських нацдемократів, очищає нашу літературу від націо
налістичної отрути — це і викликало фашистський лемент. Нацдемократи в літературі —
Дубовка, Пуща, Калюга, Лужанин, Русакович та ін. вводили до літератури безліч архаїзмів,
ховали за цими архаїзмами нац демократичну сз^гність усього твору. Вони ховали своє брудне
обличчя за цими архаїзмами» (Хведаровіч М. Поспех ленінскай нацьіянальнай палітнкі І І
Пісьменнікі БССР аб рзформе правапіса беларускай мовьі.— Мінск, 1934.— С. 60); «Кур
кульсько-петлюрівська агентура в наукових інституціях намагалася спрямувати розвиток
української літературної мови буржуазно-націоналістичним шляхом, з метою відірвати роз
виток української культури від цілого розвитку соціалістичної культури братерських рес
публік СРСР» (Резолюція Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті на
доповідь тов. Хвилі «Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї»
(26 квітня 1933 р.) // Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду : Док. і матеріали /
Упоряд.: Л. Масенко та ін.— К., 2005.— С. 141).
174 I88N 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3
.Засади кодифікації в українській та білоруській літературних мовах
У тогочасних кодифікаторських працях обох ідіомів обстоювано гомогенний
характер літературної мови (за Ю. Шевельовим,— мішано-діалектний, а не міша-
но-мовний). С. Некрашевич, наприклад, доводив цей принцип опосередковано за
допомогою міркувань про єдність усної та писемної форм національної мови (на
основі народнорозмовності) При цьому з уваги лінгвіста неначе випущено той
факт, що цілковита єдність усної та писемної форм національної мови — нере
альна, адже узгодити стандарт з мінливою живомовною стихією тут і зараз озна
чало б заперечити сам принцип селекційності літературної мови й через це уне
можливити її функціонування. На початку другої третини XX ст. український
мовознавець А. Артимович, близький до Празького лінгвістичного гуртка, наго
лошував, що, крім соссюрівського розрізнення «“1а Іапдие” (мови) та “1а рагоіе”
(г о в і р к и)», «в розвинутих культурних мовах, з довгою історією та традицією,
треба мати на увазі ще окрему, п и с а н у м о в у та її студіювати»
Українські й білоруські мовознавці 20-х років XX ст. висували низку принци
пів кодифікації, що кількома своїми головними рисами були однаково обґрунто
вані для двох досліджуваних ідіомів: орієнтація на власні виражальні засоби, від
штовхування від російського та польського ідіомів, залучення для аргументації
прикладів з інших слов’янських літературних мов — найчастіше чеської та серб
ської, активне використання діалектних даних (так званий етнографізм), заохо
чення до творення неологізмів. Проте для української ситуації окремим чинником
виступає широка орієнтація на мову художньої літератури, а також урахування
мови тогочасної інтелігенції {інтелігентської балачки, сучасної інтелігентської
мови (М. Сулима), мови інтелігенції, інтелігентської мови (О. Синявський) та ін.
О. І. 8КОРКЕМКО
СОВШСАТІОХ РОШВАТІО\8 Ш ТНЕ иККАЕ>ШШ АN^ ВЕ^АК^8IАN ЬІТЕ-
КАКУ ̂ АNС^АСЕ8 (20* — ЕАКЬУ ЗО* ОР ТНЕ 20Ш СЕОТІЖУ)
8оте сосіійсагіоп йдпсіатепіаіз оїЦкгаіпіап апй Веіошвяіап Ійегагу Іап^иа^ея дигіп§ 208 —
еагіу 308 оГЙіе 20Й1 сепішу аге апаїугед іп іЬе агйсіе. ТЬе соштоп аікі (іійегепі теЙіо(І8 іп сгеа-
йп§ Йіе сосіійсайоп теЙіодо1о§у оГ Ле тепйопей ісііотв Ьу ехатріе оГЦкгаіпіап апсі Веіошвкіап
содійеге’ \уог1с8 аге сопяійегесі іп й.
К е у \ у о г ( І 8 : п о г т а ї і г а й о п , с о Ш й с а й о п , Ь І8 Іо г у о Г Ш е Ц к г а і п і а п І і і е г а г у 1 а п § и а § е , Ь ів іо г у о £
(Ь е В е 1 о ш 8 8 І а п Ш е г а г у 1 а п § и а е е .
«Ми не тільки не хочемо поділяти нашу мову на якісь там дві мови,— на мову
освічених людей, панську, і на мову просту, мужичу,— а навіть і думати про це. Ми хочемо,
щоб білоруська мова була одна. Ми маємо прагщгги, щоб проста мзжицька мова разом з тим
була й мовою книжною (літературною). Не можна при щ.ому думати, що білоруська мова
буде якимось винятком серед інших мов. Досить буде сказати про сербську народну й
літературну мови, які збігаються в усній мові. Ця єдність народної та книжної мови має бути
ідеалом під час розвитку нашої мови» (Некрашзвіч С. Аб пашьфзнні акання на чужаземньїя
словьі // Вьібраньїя навуковьія працьі акадзміка С. М. Некрашзвіча : Да 120-годдзя з дня
нараджзння / Навук. рзд. А. І. Падлужнн.— Мінск, 2004.— С. 25-26). Проте слід зазначити,
що прощітована праця створена ще до появи Празького лінгвістичного гуртка, що глибоко
розробив теорію літературної мови. Гетерогенний характер мови (неприйнятний для біло
руської ситуації) С. Некрашевич проіпюстрзгвав на прикладі російської мови. На його думку,
«великоруська народна мова ближча до білоруської мови та будь-якої іншої слов’янської
мови, ніж російська літературна мова. Остання (російська літературна мова.— О. С),
увібравши в себе різноманітні елементи, зробилася таким штучним конгломератом, який
зовсім не властивий для великоруської народної мови та малозрозумілий для тих великорусів,
що не перемогли книжної премудрості. Це значення народної мови нам завжди треба мати на
оці, особливо тепер, коли ще не завершився процес формзгвання нашої літературної мови й не
вилився в щось остаточне, стале, обов’язкове. Задля цього потрібно використати для слов
ника якомога ширше й повніше народну мову» (Некрашзвіч С. Да питання аб укладанні
сло)щіка жьшой беларускай мовш // Там же.— С. 61-62).
Артимович А. Писана мова І І Праці Українського високого педагогічного інституту
ім. Михайла Драгоманова у Празі : Назгк. зб. / Під заг. ред. В. Сімовича.— Прага, 1932.—
Т. 2.— С. 3.
IБ8N 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 2-3 175
|