О. О. Потебня як акцентолог

О. О. Потебня як акцентолог

Статтю присвячено аналізу акцентологічної спадщини О. О. Потебні, його внеску в розвиток славістичної акцентологічної науки. На тлі досліджень ученим специфіки наголошення лексики в різних слов’янських мовах розглянуто деякі проблемні питання сучасного українського наголосу....

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2010
Автор: Гальчук, І.Ю.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України 2010
Назва видання:Мовознавство
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183486
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Про виховання мовної свідомості / І.Ю. Гальчук // Мовознавство. — 2010. — № 4-5. — С. 122-131. — Бібліогр.: 35 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-183486
record_format dspace
spelling irk-123456789-1834862022-03-26T01:33:47Z О. О. Потебня як акцентолог Гальчук, І.Ю. Статтю присвячено аналізу акцентологічної спадщини О. О. Потебні, його внеску в розвиток славістичної акцентологічної науки. На тлі досліджень ученим специфіки наголошення лексики в різних слов’янських мовах розглянуто деякі проблемні питання сучасного українського наголосу. The author focuses on O. O. Potebnia’s accentological legacy as well as his contribution in Slavic accentological studies. The also analyses some issues of Modem Ukrainian accentuation using Potebnia’s works on the specificity of accentuation of words in various Slavic languages. 2010 Article Про виховання мовної свідомості / І.Ю. Гальчук // Мовознавство. — 2010. — № 4-5. — С. 122-131. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183486 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description Статтю присвячено аналізу акцентологічної спадщини О. О. Потебні, його внеску в розвиток славістичної акцентологічної науки. На тлі досліджень ученим специфіки наголошення лексики в різних слов’янських мовах розглянуто деякі проблемні питання сучасного українського наголосу.
format Article
author Гальчук, І.Ю.
spellingShingle Гальчук, І.Ю.
О. О. Потебня як акцентолог
Мовознавство
author_facet Гальчук, І.Ю.
author_sort Гальчук, І.Ю.
title О. О. Потебня як акцентолог
title_short О. О. Потебня як акцентолог
title_full О. О. Потебня як акцентолог
title_fullStr О. О. Потебня як акцентолог
title_full_unstemmed О. О. Потебня як акцентолог
title_sort о. о. потебня як акцентолог
publisher Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
publishDate 2010
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183486
citation_txt Про виховання мовної свідомості / І.Ю. Гальчук // Мовознавство. — 2010. — № 4-5. — С. 122-131. — Бібліогр.: 35 назв. — укр.
series Мовознавство
work_keys_str_mv AT galʹčukíû oopotebnââkakcentolog
first_indexed 2025-07-16T03:28:46Z
last_indexed 2025-07-16T03:28:46Z
_version_ 1837772598879977472
fulltext І. Ю. ГАЛЬЧУК О. О. ПОТЕБНЯ ЯК АКЦЕНТОЛОГ Статтю присвячено аналізу акцентологічної спадщини О. О. Потебні, його внеску в роз­ виток славістичної акцентологічної науки. На тлі досліджень ученим специфіки наголошення лексики в різних слов’янських мовах розглянуто деякі проблемні питання сучасного україн­ ського наголосу. К л ю ч ов і слова: акцентологія, наголос, українська мова, іншомовні слова. Інтерес до акцентології у славістичній науці, як, напевно, у жодній лінгвістичній галузі, циклічний. Він то підіймається до неймовірної висоти, захоплюючи в ак­ центологічне лоно мало не всю наукову еліту, то спадає, жевріючи всередині ву­ зького кола вчених. Хоч, як відомо, наукові здобутки не завжди залежать від цього фактора. Вибух наукового зацікавлення акцентологією стався в останній чверті XIX ст. Тоді чи не кожен з великих лінгвістів намагався сказати своє слово в га­ лузі слов’янського наголосу (В. Ягич, П. Ф. Фортунатов, Р. Ф. Брандт, О. І. Со- болевський, О. О. Шахматов та ін.). Виходить ряд солідних праць, зокрема «На- чертание славянской акцентологии» Р. Ф. Брандта (1880), «2иг уег§1еісЬепсІеп ВеІопип§8ІеЬге <іег Ши-зіауізсіїеп 8ргасЬеп» П. Ф. Фортунатова (1880). Період ін­ тенсивних акцентологічних досліджень у славістиці тривав до 20-х років XX ст., і до них активно долучилися Ф. де Соссюр, А. Лескін, Г. Гірт, А. Мейє, Н. ван Вейк, І. Огієнко, Л. А. Булаховський, Т. Лер-Сплавінський та ін. Проблемам україн­ ського наголосу присвячено розділ у граматиці О. Огоновського «Вїисііеп аиґ сієш ОеЬіеїе сіег гиіЬепізсЬеп ЗргасЬе» (1880), монографію І. Гануша «ІІЬег сііе ВеІопип§ <іег ЗиЬзІапіїуа і т КІеіпгиззізсЬеп» (1883), статті К. Ганкевича, І. Вер- хратського та ін. Теоретичний виклад праці С. Смаль-Стоцького та Т. Гартнера «Сгашшаїік <іег гаїЬегшсЬеп (икгаіпіясЬеп) ЗргасЬе» (1913), де ілюстративний матеріал послідовно наголошено, власне, також подано з урахуванням специ­ фіки української акцентної системи. О. О. Потебня в акцентологічних студіях був попередником цих досліджень, тобто розпочав їх раніше, але не став попереду когорти видатних учених, як у багатьох лінгвістичних сферах. Його дослідження наголосу опубліковано тільки через століття. Свого часу вчений як акцентолог був знаний за статтею «О пол- ногласии» та екскурсами в «Заметках о малорусском наречии», цитованими Р. Ф. Брандтом, О. Огоновським, І. Ганушем та ін. Рукописні акцентологічні матеріали, які зберігалися в архіві О. О. Потебні, упорядкувала й видала 1973 р. під назвою «Ударение» В. Ю. Франчук. Вона ж написала ґрунтовну передмову до монографії, в якій, зокрема, схарактеризувала стан вивчення наголосу в 60-і роки XIX ст., коли вчений працював над книгою. Видання в цей час акцентоло- © І. Ю. ГАЛЬЧУК, 2010 122 ЙЖУ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4-5 О. О. Потебня как акцентолог гічної праці О. О. Потебні є до певної міри символічним, адже саме в 60-і — 80-і роки XX ст. відбувається черговий підйом акцентологічної науки. Новий етап у дослідженні слов’янського наголосу пов’язаний значною мірою з виходом кни­ ги X. Станга «81ауопіс ассепіиаїіоп» (1957) та Його морфологічною концепцією праслов’янської акцентології, що ґрунтується на протиставленні акцентних па­ радигм: баритонованої, окситонованої та рухомої. Питання слов’янського наго­ лосу отримали розвиток у працях В. Кіпарського, 3. М. Веселовської, В. А. Ди­ бо, В. В. Колесова, В. Г. Скляренка, А. А. Залізняка, В. М. Винницького та ін. У цьому ж руслі виконані дослідження О. О. Потебні, однак йому не судилося ви­ значати напрями розвитку слов’янської акцентології, бо праця десь загубилася в численних невиданих рукописах видатного вченого. Потім Р. Ф. Брандт видав свою книжку, та ще й з такою місткою назвою. Належно оцінивши цю роботу, відомий сучасний російський мовознавець В. В. Колесов зазначив: «Перша опуб­ лікована в цій галузі розвідка Р. Ф. Брандта в багатьох відношеннях посту­ пається перед працею О. О. Потебні» \ Дослідження слов’янського наголосу було тільки розпочато, але О. О. Потебня вже тоді глибше від сучасників розумів завдання, які стоять перед акцентологією. У відповідь на пошуки О. X. Востоковим і Я. К. Гротом можливості пізнати систему наголошення російської мови вчений указує шляхи розв’язання цієї проблеми. Суть його теорії полягає в тому, що вивчення літературного наголосу не дасть розуміння руської 2 системи наголошування слів і акцентних процесів, які відбуваються в ній. Тому до уваги треба брати не лише всі діалекти російської мови, а й з метою отри­ мання вивірених результатів необхідно залучати до дослідження українську мову, а виявлені розбіжності звести до східнослов’янської, загальнослов’янської, балто- слов’янської, індоєвропейської мовних єдностей3. На всіх цих етапах, зрозуміло, не уникнути залучення до досліджень знакових мов, які утворюють зазначені єд­ ності. І це не просто декларування принципів акцентологічних студій. Такої мето­ дології вчений дотримувався у своїх дослідженнях. Щоправда, теорія порівняльної акцентології на той час не була новою. Як зазначає В. Ю. Франчук, порівняльне вивчення наголосу в індоєвропейських мовах започатковане працею Ф. Боппа «Уег§1еісЬешіе8 Ассепїиаііопккукіет пеЬзї еіпег §есігап§1еп Баг8Іе11ші§ йег §гаттаіІ8сЬеп йЬегеіп8Ііттші§еп (Іек Запзкгії шкі СгіесЬіксІїеп» (1854), де викорис­ тано також акцентуаційні факти литовської та слов’янських мов 4. О. О. Потебня враховував акцентологічні напрацювання Ф. Боппа, а в порівняльному дослідженні слов’янського наголосу він був першопроходцем. Учений залучає до аналізу фактичний матеріал з російської, української, сербської, хорватської, болгарської мов, спорадично литовської, грецької та ін­ ших індоєвропейських мов. Наведено численні ілюстрації з церковнослов’ян­ ських текстів. О. О. Потебня глибоко усвідомлював необхідність розвитку істо­ ричної акцентології: «Одним з найважливіших засобів для вивчення руської акцентуації мало б бути порівняння її сучасного стану з акцентуацією давніх руських і старослов’янських пам’яток, якби вони були відомі» 5. Дослідник орієнтувався в питаннях акцентуації давніх пам’яток, але історичного матеріалу 1 Колесов В. В. [Рец. на:] А. А. Потебня. Ударение / Подгот. к изд. В. Ю. Франчук.— К., 1973.— 172 с. // Мовознавство.— 1974.— № 6.— С. 80-83. 2 За традиційною термінологією О. О. Потебні, «русский язьпс» (у статті при перек­ ладі — «руська мова» — це мова, що об’єднує «великорусский язик / наречие» (у статті — «російська мова») і «малорусский язьік / наречие» (у статті — «українська мова»). 3 Потебня А. А. Ударение / Подгот. к изд. В. Ю. Франчук.— К., 1973.— С. 21. 4 Там же.— С. 9. 5 Там же.— С. 22. І881Я 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4—5 123 І. Ю. Гальчук. він не зібрав. Факти з російської мови вчений брав із тогочасних словників та граматики О. X. Востокова; переважно зі словників та граматик, зокрема праць В. Караджича і А. Мажуранича, узято південнослов’янський матеріал (болгар­ ські ілюстрації автор збирав також з етнографічних збірників). Осібно стоїть ук­ раїнська мова. Український наголос учений подає за зібраним ним же ілюстра­ тивним матеріалом зі збірок народної творчості М. Костомарова, П. Куліша, А. Метлинського, М. Номиса, поезій І. Котляревського, Є. Гребінки, видання прозових творів Г. Квітки-Основ’яненка з проставленими П. Кулішем акцента­ ми. Нерідко знаходимо ілюстрації зі словника П. Беринди, і подано їх на під­ твердження тільки українського наголошування. Цікаво, що автор ніде не ви­ діляє наголос цієї пам’ятки як давніший, а подає його в ряду з ужитим пізніше. Такий широкий український ілюстративний матеріал свідчить про те, що О. О. Потебня не лише хотів показати своєрідність українського наголосу в сис­ темі східнослов’янського. Учений, власне, досліджував українську акцентну систему. Він цікавився літературним наголосом, який тільки-но почав набувати ознак нормативності, діалектним та історичним наголошенням. Про глибину й масштабність його зацікавлень українською акцентуацією свідчить намір вида­ ти твори Г. Ф. Квітки-Основ’яненка з проставленими двома наголосами: оксією О для виділення слів, що відіграють головну роль, та варією ( ') для позначення слів, що мають допоміжну функцію. Цими планами вже знаний у науковому світі мовознавець ділиться в листах із 1.1. Срезневським б, В. Ягичем1. Річ у тім, що акцентований П. О. Кулішем двотомник творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, виданий 1858 р., уже у 80-х роках XIX ст. став букіністичною рідкістю, а голов­ не, О. О. Потебня не погоджувався з багатьма Кулішевими наголосами. Це зако­ номірно, адже нормативного українського наголошення в середині XIX ст. не іс­ нувало, а вчені-редактори були носіями різних діалектів: О. О. Потебня, як і Г. Ф. Квітка-Основ’яненко,— слобожанського говору південно-східного наріч­ чя, П. О. Куліш — східнополіського говору північного наріччя. У 1887 р. вихо­ дять два томи значно повнішого зібрання прози Г. Ф. Квітки-Основ’яненка за редакцією О. О. Потебні з двома наголосами, проставленими вченим, та зміне­ ним відповідно до оригіналу правописом. Питаннями акцентології вчений цікавився впродовж усього наукового жит­ тя. Період же його інтенсивних досліджень у галузі слов’янського наголосу і створення праці про наголос, як дослідила В. Ю. Франчук, припадає на 1860 — 1870 роки. Як глибокий учений-лінгвіст, О. О. Потебня зі своїм природним мовним чуттям і прагненням пізнати об’єктивні й суб’єктивні закони мовного розвитку органічно прийшов до потреби ґрунтовного вивчення акцентних про­ цесів у мові. Очевидно, до цього його також спонукали граматика О. X. Восто­ кова, де традиційно від граматик Л. Зизанія та М. Смотрицького наголос виділе­ но в окремий розділ, але не пояснено закономірностей російського наголошення, праці Я. К. Грота, присвячені окремим акцентологічним пробле­ мам, а також відсутність у тодішніх словниках повних парадигм відмінюваних слів. Про все це вчений говорить уже в перших реченнях вступу до праці про на­ голос. Крім того, вічним покликом, любов’ю і болем була для О. О. Потебні рід­ на українська мова з її суттєво відмінним від російського та дуже строкатим діа­ 6 Олександр Опанасович Потебня. Ювілейний збірник до 125-річчя з дня народження.— К, 1962,— С. 89. 7 Айзеншток І. З листування О. О. Потебні // Україна. Науковий двохмісячник україно­ знавства.— К., 1927.— Кн. 1-2.— С. 174. 124 ЙЖУ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4-5 О. О. Потебня как акцентолог лектним наголосом. Саме тому він приділяв так багато уваги українській мові в своїх акцентологічних дослідженнях, у працях із граматики східнослов’янських мов постійно вдавався до українських наголосових екскурсів, опікувався видан­ ням акцентованих творів. «Узагалі, дуже невигідно для майбутніх досліджень,— відзначає вчений,— що попри існування хороших прикладів, зразки народних говорів (ідеться про українську мову.— І. Г.) до сих пір видаються без наголосів. Немає сумніву, що вчення про наголос становить досить важливий розділ історії руської мови» 8. Широта знань з різних галузей славістичної мовознавчої науки, наукова еру­ диція та інтуїція дозволили вченому сформулювати основні закони російського й українського наголосу, виявити і схарактеризувати особливості українського наголошення дієслова, прикметника, іменника. Звернімося до деяких акцентуа­ ційних сюжетів, розглянутих О. О. Потебнею, які є актуальними для сучасної лінгвістичної науки. Зіставляючи акцентуацію 1-ї та 2-ї осіб множини теперішнього часу росій­ ських, українських, сербських, хорватських та болгарських дієслів, учений до­ ходить висновку, що наголос на -мо, -те (як в українській мові та чакавському наріччі: ведемо — ведете) є давнішим від російського ведем — ведете. Для ак­ центології завжди спірним було питання можливості наголошення кінцевих глухих ь та ь. За О. О. Потебнею, форма 1-ї особи множини на -мь є давнішою, де ь міг бути наголошеним 9. Ці положення в сучасній акцентологічній науці вже не викликають сумнівів 10. Водночас О. О. Потебня ставить проблемне пи­ тання, яке без достатнього історичного матеріалу розв’язати не міг: «Правило це в 2-й особі множини до сих пір дотримується в церковних книгах не тільки пів­ денного (українського.— І. Г.), але й північного (північноросійського.— І. Г.) друку. Не можу вирішити, чи такий наголос занесено на північ південно-захід- ним духовенством у XVI — XVIII ст., або й до цього часу й на півночі він збе­ рігається в церковних книгах. Церковнослов’янські соблюдите, творите, пе­ ститеся..» п . Тільки комплексне дослідження А. А. Залізняком історичного російського наголошення в різних діалектних ареалах підтвердило другу з вису­ нутих версій 12. Правда, відповіді на близьке до цього питання, чи трапляється в північних російських пам’ятках закінчення з наголошеним кінцевим -мо в 1-й особі множини дієслів праслов’янської рухомої парадигми, яке досить часто спостерігаємо в українських стародруках, ми не знаходимо. Як відомо, північ­ норосійські говори виявляють багато спільних з українськими акцентних рис, однак ця проблема потребує ширшого порівняльно-історичного вивчення. Аналізуючи наголошення дієслів минулого часу (колишніх дієприкметників минулого часу на -ль) типу російського бьіл — бьіла — бьто — бьіли та порів­ нюючи його з українським, сербським, хорватським і болгарським, учений до­ ходить висновку, що українське перенесення наголосу на закінчення був — бу­ ла — було — були є новим явищем. На первинність російського наголошення слів цієї парадигми (дать, жить, лить, пить) указує й В. Г. Скляренко 13. Українські дієслова зазнали впливу дієслів праслов’янської окситонованої ак­ центної парадигми як могтй, лягти, які в обох мовах мають у минулому часі 8 Потебня А. Заметки о малорусском наречии.— Воронеж.— 1871.— С. 10. 9 Потебня А. А. Ударение.— С. 25-26. 10 Скляренко В. Г. Праслов’янська акцентологія.— К., 1998.— С. 164—170. 11 Потебня А. А. Ударение.— С. 25. 12 ЗализнякА. А. От праславянской акцентуации к русской.— М., 1985.— С. 316-322. 13 Скляренко В. Г. Зазнач, праця.— С. 151-152. 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4—5 125 І. Ю. Гальчук. флексійну акцентуацію. Очевидно, у південно-східних говорах указане перене­ сення наголосу набуло ознак акцентуаційної тенденції, оскільки, відповідно до ілюстрацій з творів поетів, що були носіями цих говорів, О. О. Потебня зарахо­ вує до флексійнонаголошеного типу в минулому часі надути, вити (без зазна­ чення семантичної диференційної функції наголосу: вила «скиглила» і вила «плела, звивала») 14. Водночас більшість південно-західних говорів і нині збе­ рігає давнє наголошення слів цього типу, уніфікувавши ще й наголос жіночого роду: був — була — було — були, так само жйла, лила, пила тощо. На нашу дум­ ку, цей досить стійкий західний наголос є проблемним у плані впровадження та закріплення літературної орфоепії, бо він, за нашими спостереженнями, нині ін­ тенсивно поширюється на схід і стає певною мірою навіть модним у середовищі політиків. У своїх акцентологічних дослідженнях О. О. Потебня насамперед ставив завдання за допомогою порівняльного аналізу акцентуації в східнослов’янських та південнослов’янських мовах визначити давнє, тобто спільнослов’янське (праслов’янське), наголошення слів. Але не тільки. Учений завдяки гострій мов­ ній інтуїції відчував проблемні з погляду акцентуації граматичні групи й нама­ гався донести до читачів закономірності їхнього російського та українського на­ голошення. Наведемо (за автором) кілька груп розбіжностей акцентування минулого часу в українській і російській мовах. Ці розбіжності виявилися непо­ доланними не лише для значної частини носіїв української мови, а й для бага­ тьох фахівців, якими є ведучі радіо- та телевізійних програм. 1. «В українській: брав, звав, прав, ірвав, ждав, слав, родив, умер — умерла [...] — зберігають той же наголос у жіночому, середньому роді та множині» 15, на відміну від російських брать, звать, прать,рвать, ждать,родить, які наго­ лошуються за зразком бьіл — била — било — били. 2. В українських дієсловах при додаванні префікса наголос у минулому часі не змінюється (крім префікса ви-, який в обох мовах відтягує на себе наголос: вибув — вибула — вибуло — вибули), напр.: забрав — забрала — забрало — за­ брали, почав — почала — почало — почали. У російській же деякі дієслова «..пе­ реносять наголос на префікс у чоловічому і середньому роді та множині минуло­ го часу: дддал — передал — передало — передали — передала (не жил — не жи­ ла, не бил), додала, пролил, долил, отлил, прбжил, пбплил, прйбьіл — прйбило — прйбили — прибила, долила та ін., сбздал — сбздало — сбздали — создала. Та­ ких же змін зазнає минулий час префіксальних дієслів на -ять, -чать, мереть і переть, з яких перші два не вживаються без префікса, а два останніх мають у ми­ нулому часі нерухомий наголос: начал, занял, рознял — розняло — розняли, умер, отмер — отмерло — отмерли — отмерла» 16. Цитуємо цю частину ха­ рактеристики російського наголосу повністю, оскільки сучасний літературний наголос не завжди збігається із запропонованим О. О. Потебнею. Зокрема, у слові передать «вручити, повідомити тощо» поряд із префіксальним допусти­ мим є також наголошення передал — передало — передали, а для слова пере­ дать «дати зайвого» нормативний наголос передал — передала — передало — передали. Допустимим літературним вважається кореневий наголос чоловічого, середнього роду та множини дієслів минулого часу додать, дожить, пролить, создать; як рівноправний поряд із префіксальним він уживається в словах 14 Потебня А. А. Ударение.— С. 95. 15 Там же.— С. 95. 16 Там же.— С. 94. 126 І88И 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4-5 О. О. Потебня как акцентолог долить, отлйть (чомусь в однокореневому пролить — тільки як допустимий), а у словах поплйть, рознять лише кореневий наголос є нормативним. Слова за­ нять, начать, отмереть, прибить характеризуються в минулому часі, крім жіночого роду, нормативним префіксальним наголосом. 3. «З’єднуючись зі зворотним займенником ся, ці дієслова минулого часу (чоловічого роду.— І. Г.) в літературній російській мові переносять наголос на ся, а в решті форм — на закінчення перед ся: дался, удался, прижился, полился, влился, начался, заперся, звался, назвался, дождался, брался, родился, жіночий рід — ась(ся), середній рід -ось(ся), множина -йсь(ся)». В українській мові на­ голос «..не переноситься на ся: почався, удався тощо» 17. У сучасній російській лексикографії передкінцевий наголос аналізованих дієслівних форм чоловічого роду, крім заперся (про закриття дому на ключ тощо), але заперся (про затятість людини), родился і родился (про народження когось) тародйлся (про народжен­ ня думок, замислів), подається як ненормативний або ж як застарілий. В україн­ ській мові дієслова з -ся (-сь) у минулому часі наголосу не змінюють, тобто по­ ширений у мові телевізійників наголос зібралйся є неукраїнським — таким, що спричинений російським акцентним впливом. О. О. Потебня багато уваги приділив акцентуації пасивних дієприкметників минулого часу, яка ще й нині є проблемною для носіїв російської мови. Ідеться про російські дієприкметники, які в чоловічому роді приймають наголос на су­ фіксі, а в жіночому, середньому і множині переносять наголос на флексію за зразком прикметників бел — бела — бело — бели та дієслів минулого часу, як плел — плела — плело — плели переносять наголос на закінчення, пор.: веден — ведена — ведено — ведени. Наводячи приклади такого наголошення (бережен, везен, плетен, прочтен, пряжен, толчен), учений висловлює сумнів, що тільки цей наголос властивий російській мові: «Принаймні моє вухо звикло до вимови як “коса заплетена”, “вещи перевезенм”, “перенесенм”, “лошади запряженм”» 18. Однак сучасні лексикографічні праці подають такий наголос як неправильний 19. В українській мові, як відзначає вчений, у пасивних дієприкметниках мину­ лого часу, утворених від дієслів з наголошеним в інфінітиві -ти або попереднім суфіксальним голосним, наголос переважно відтягується на попередній склад і залишається незмінним в усіх формах: мести — метений — метена — мете­ не — метені, так само любйти, кроїти, читати, міняти, купувати, малювати, одягнути, тягнути тощо. Префіксальні утворення від дієслів на -іти/-ію не змінюють наголосу: затвердіти — затверділий — затверділа — затверділе — затверділі, захворіти, змокріти, озвіріти, осиротіти, посіріти-, як не зміню­ ється він і в похідних від дієслів з кореневим та подвійним наголошенням: бачи­ ти — бачений, посивіти — посивілий. Пасивні дієприкметники минулого часу з префіксом ви- мають наголос на цьому префіксі, пор.: вивезений — завезений. О. О. Потебня звертає увагу на на­ голошення дієприкметників з невокалічним коренем: «Гчуть, мкнуть і ткнуть через односкладність переносять наголос на префікс: сдгнут — сдгнута — сд- гнуто. Українське зігнутий, замкнутий — замкнений, заткнутий» 20, так само званий — названий, гнаний — загнаний. Наголошення таких префіксальних 17 Там же.— С. 94—95. 18 Там же.— С. 99. 19 Для подання сучасного російського нормативного наголосу в основному використо­ вуємо : Орфозпический словарь русского язика : Произношение, ударение, грамматические формьі / Под. ред. Р. И. Аванесова.— М., 1983.— 704 с. 20 Потебня А. А. Ударение.— С. 101. І83И 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4—5 127 І. Ю. Гальчук. дієприкметників у сучасній українській мові не усталене й характеризується хи­ танням. Причин цьому дві. По-перше, не всі префікси однаковою мірою вияв­ ляють здатність переймати на себе наголос, пор.: втнутий, відігнутий, підігну­ тий, розігнутий і погнутий, пригнутий, прогнутий. По-друге, як дослідив B. М. Винницький, первісним у цих дієприкметниках було наголошення, яке збігається з наголосом твірних основ, тобто префіксальний наголос є вторинним, про що свідчить залучений ученим ілюстративний матеріал XVI — XX ст. 21 Очевидно, процес відтягнення наголосу на префікс у розгляданих утвореннях триває й досі, і в різних діалектних ареалах його інтенсивність не однакова. Су­ часні словники фіксують стан наголошення цих утворень у художній літературі 2-ої половини XIX — 1-ої половини XX ст., тому навіть у словах з префіксами, які мають схильність до акцентування, наголос подано за твірним дієсловом, пор.: загнутий, нагнутий і ввігнутий, зігнутий, збгнутий, перегнутий, півзігну- тий. Однак, як відомо, нормативного наголосу в XIX ст. в українській мові не іс­ нувало, а в поезії першої половини XX ст. він ще не був усталеним. Проблема української лексикографії стосовно акцентуації слів полягає в тому, що зафіксо­ ваний понад півстоліття тому наголос не переглядався з метою вирівняння акцентних парадигм, що відбило б зміни в мовленні, сприяло б наведенню акцентного ладу та в результаті покращило б засвоєння літературного наголосу мовцями. Форми на -но, -то, що походять від коротких дієприкметників середнього роду, а нині протиставляються їм за синтаксичною функцією, акцентуаційно нічим не відрізняються від пасивних дієприкметників минулого часу, оскільки пройшли такий самий акцентуаційний шлях. Акцентним хитанням у поетично­ му мовленні відзначається слово дано, на відміну від співвідносного дієприк­ метника. В. М. Винницький виявив, що писемні джерела XVI — XIX ст. по­ слідовно фіксують дано, а кінцевий наголос з’явився в поетичних творах XX ст. 22 Безперечно, до цього спричинилося російське наголошення слова, про яке йшлося вище. Глибокий знавець української мови М. Т. Рильський критич­ но висловився про вжите П. Г. Тичиною дано, що римується зі знамено 23. О. О. Потебня досить ґрунтовно проаналізував наголос слов’янського прик­ метника і встановив акцентні типи двоскладних слів. Важливими є його висновки про залежність наголосу членних прикметників від нечленних, що ґрунтуються на даних української, російської, сербської та хорватської мов. На матеріалі XIX ст. розглянуто особливості наголосу українського прикметника, що дало можливість авторові виявити давню тенденцію до уодноманітнення у двоскладо­ вих словах наголосу на флексії, напр.: тісний, близький, гладкий, тонкий. Учений показує залежність наголошення прикметників від якісних характеристик суфік­ сальних морфем та кінцевих компонентів загалом (-езний: старезний, -енний: глибоченний, -цький: козацький тощо), робить порівняльний аналіз відад’єктив- них прислівників на -о у російській та українській мовах, констатуючи, що в ос­ танній їм властива лише коренева акцентуація незалежно від того, до якого акцен­ тного типу належить прикметник, пор.: нудно, прудко, сильно, страшно, хутко 24. Актуальним для сучасної акцентології є розглянутий ученим наголос порів­ няльного ступеня, який сучасні словники фіксують дуже рідко. Річ у тім, що на­ 21 Винницький В. Українська акцентна система: становлення, розвиток.— Л., 2002.— C. 390-397. 22 Винницький В. Акцентуаційні етюди.— Жовква, 2004.— С. 227-228. 23 Рильський М. Ясна зброя.— К., 1971.— С. 67. 24 Потебня А. А. Ударение.— С. 133-137. 128 ЙЖУ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4-5 О. О. Потебня как акцентолог голос у ступеневих формах не залежить від наголошення прикметника в по­ чатковій формі. Двоскладові прикметники послідовно отримують наголос на суфіксі -іш-(-ий), пор.: добрий — добріший — найдобріший (далі наводимо тільки 1-й ступінь порівняння, бо в 2-му ступені наголос не змінюється), гір­ кий — гіркіший. Для три- і багатоскладових прикметників виводиться зако­ номірність, за якою у ступеневих формах вони зберігають наголос «нульової форми, якщо ця форма наголошується на основі: актйвний — актйвніший..». При цьому подається десяток винятків: веселий — веселіший, гарячий, зеле­ ний, красивий тощо 25. Але ж цих винятків не десяток, а чи не кожне четверте кореневонаголошене слово у ступеневих формах виявляє схильність до уніфікації наголосу на суфіксі. О. О. Потебня вказує на специфіку україн­ ського суфіксального наголошення й подає його якомога ширше: моторні- ший, покірніший, розумніший, славніший, але завзятіший, письменніший 26. Мабуть, не кожен нині погодиться з двома першими наголосами. За нашими спостереженнями, існує пов’язаність і залежність між можливістю утворен­ ня демінутива з суфіксами -есеньк-, -ісіньк- та суфіксальним наголошенням у ступеневих формах прикметника, пор.: моторний — моторнесенький — моторніший, покірний — покірнесенький —покірніший, червоний — червоне- сенький — червоніший і доцільний — доцільніший, організований — організд- ваніший, письменний — письменніший. Ця, на наш погляд, закономірність не ґрунтується на об’єктивних акцентологічних законах, адже йдеться лише про ступінь засвоєння та вживання слова в зменшено-пестливому значенні в ус­ ному мовленні, але лінгвіст з природним чуттям мови принаймні має від чого відштовхнутися. О. О. Потебня всебічно дослідив акцентуацію слов’янського іменника. Він розглядає специфіку наголосу іменників за їхньою належністю до певної від­ міни (виділяються чотири відміни: для іменників чоловічого роду, іменників се­ реднього роду, іменників жіночого роду з вокалічним закінченням та іменників множинних і жіночого роду на приголосний). Такий підхід акцентуаційного аналізу іменника власне за родами переважає й у сучасному мовознавстві. Роз­ глянуто також залежність наголошення від дериваційних характеристик слова, абстрактного чи конкретного значення, кількості складів тощо. Особливу увагу приділено іменникам з рухомим наголосом, зокрема виділено два розряди імен­ ників жіночого роду: 1) з відтягненням наголосу в називному множини (бро­ ва — бровй — брови); 2) з відтягненим наголосом у знахідному однини та мно­ жині (весна — веснй — весни — весен) 21. Слід зазначити, що питання акцентуа­ ції розглядаються і в неакцентологічних дослідженнях. Так, у граматичній праці вчений аналізує специфіку наголосу окремих відмінків, напр.: «Імена, що мають родовий на -а наголошене, переважно, якщо мають і род. на -у, не вимагають на­ голосу над останнім закінченням: сліда і сліду, суда і суду, моста і мосту. [...] Частково це властиво і російській мові» 28. Тут же наведено приклади з росій­ ської: с полку (хоч из полка), с мосту (і моста), а також винятки в українській мові: сміху, гріху і сміху, гріха19. Виявлено специфічні риси українського наго­ лосу, зокрема сильнішу, ніж у російській мові, дію тенденції до акцентуаційного 25 Сучасна українська літературна мова. Морфологія/За ред. І. К. Білодіда.— К., 1969.— С. 166. 26 Потебня А. А. Ударение.— С. 137— 138. 27 Там же,— С. 125-127. 28 Потебня А. А. Из записок по русской грамматике : В 4 т.— М., 1985.— Т. 4.— С. 21. 29 Там же. І83И 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4—5 129 протиставлення однини і множини (голуб — голубй, баба — баби) 30. О. О. По­ тебня засвідчує збереження в українській кличного відмінка, в якому він виклю­ чає кінцевий наголос 31. Для вивчення історії наголошення вокатива це важли­ вий факт, адже нині частина іменників втрачає первісний наголос і набуває флексійного {весно, знавцю) 32. Цікавий висновок робить автор стосовно наголосу називного множини в ро­ сійській мові, де одні іменники вживаються лише із закінченням -а: берега, гос­ пода, але хозяева, а інші мають паралельні закінчення з наголошеними -а, -я і ненаголошеними -м, -и (волоса і волосьі, лекаря і лекари), але це правило дотри­ мується не завжди {зубья і зубьі). Автор пояснює факти різного акцентування тим, що у випадку типу года йдеться про збірну множинність, коли втрачається неподільність предметів, а у формах типу годи надається значення одиничної множинності, тобто багатьох предметів або осіб, розгляданих окремо. Тому вчений пристає до думки, що пристойніше сказати господа офицери, ніж офицера33. Очевидно, перша форма виконує функцію двоїни, втраченої в росій­ ській мові. В українській мові форми двоїни та множини в багатьох випадках розрізняються за допомогою наголосу: дв. два, три, чотири лікарі — мн. лікарі, дв. книжки — мн. книжкй, дв. міста — мн. міста. Особливістю цього розділу є залучення до аналізу іншомовних слів. З цього приводу О. О. Потебня, спираючись на Я. К. Грота, відзначає: «чим більше вони засвоєні народом, тим легше піддаються зміні наголосу, якщо тільки такій зміні не суперечать інші, сильніші й постійніші закони мови». На думку вченого, як­ що первісно іншомовне слово, вживане у множині, гнучке у вимові, тобто має рухомий наголос, це означає, що народ повністю зжився з ним, зовсім забув його походження34. Звичайно, не кожне іншомовне слово отримує на східнослов’ян­ ському ґрунті рухомий наголос, як, зрештою, і питомі утворення. З певних причин (фонеме оформлення, кількість складів, час запозичення, інтенсивність уживання тощо) іншомовні слова зберігають у мові-реципієнті акцент мови-джерела. Для окремих лексем термін акцентуаційної адаптації може бути досить тривалим. Зокрема, О. О. Потебня зазначає, що запозичення з польської мови у формах множини скарби, жарти, шлюби не зазнали в українській мові наголосових змін35. Однак нині іменник скарб у множині характеризується флексійним наголошенням: скарбй, род. скарбів (ОСУМ, II, 553), що сталося під дією тенденції до акцентуаційного протиставлення однини і множини. Ця тен­ денція виникла в українській мові ще в XVII ст., і частина питомих утворень та запозичень отримала наголос на флексії ще тоді. У розгляданому слові адапта­ ційний період виявився довшим. Українські стародруки послідовно фіксують незмінний кореневий наголос скарби (Ґал., 235; Рад., 387, 634, 863), ор. скарба­ ми (Рад., 318,414). Тільки у першій половині XX ст. пропонується подвійний на­ голос скарби і скарбй (Голоск., 367), але на першому місці — все-таки ще наго­ лос мови-джерела; далі вже скарбй і скарби (УЛВН, 603; Погрібний, 526), а 30 Потебня А. А. Ударение.— С. 117-122. 31 Там же,— С. 115,125. 32 Докладніше див.: Тараненко О. О. Словозміна української мови.— Ніредьгаза, 2003.— 198 с.; Гальчук І. Ю. Акцентологічні дослідження О. О. Потебні і сучасні проблеми україн­ ського літературного наголосу // Наукова спадщина О. О. Потебні в контексті сучасності / Відп. ред. В. Франчук.— К., 2005.— С. 43-51. 33 Потебня А. А. Из записок по русской грамматике.— С. 31-32. 34 Потебня А. А. Ударение.— С. 140. 35 Там же.— С. 141. І. Ю. Гальчук_________________________________________________________ 130 І88И 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4-5 О. О. Потебня как акцентолог пізніше тільки скарби, род. скарбів (ОС 94,696), що відбиває сучасний стан в ус­ ному мовленні. Загалом відзначимо, що дослідження О. О. Потебні в галузі слов’янської ак­ центології були дуже продуктивними, однак, не будучи оприлюдненими свого часу, вони не відіграли належної їм ролі в розвитку акцентологічної науки. Від­ даючи належне внеску вченого, зокрема, у вивчення українського наголосу, до­ водиться констатувати, що нині його акцентологічні студії використовуються більшою мірою як ілюстративний матеріал для історичних досліджень. Але заз­ начимо, що цей матеріал дуже цінний, оскільки поданий він великим ученим, за­ чинателем української акцентології як науки та глибоким знавцем тогочасного літературного й діалектного наголосу. УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ Голоск. — Голоскевич Г. Правописний словник.— 20-евид.— Нью-Йорк; Л., 1994.— 460 с. Ґал. — Ґалятовскій І. Ключ разум-Ьнія.— К., 1659 (стародрук). ОС 94 — Орфографічний словник української мови / Уклад.: С. І. Головащук, М. М. Пе- щак, В. М. Русанівський, О. О. Тараненко.— К., 1994.— 864 с. ОСУМ — Орфоепічний словник української мови: В 2 т. / За ред. В. М. Русанівського.— К., 2001. Погрібний — Орфоепічний словник / Уклав М. І. Погрібний.— К., 1984.— 629 с. Рад. — Радивиловскій А. Огородок.— К., 1676 (стародрук). УЛВН — Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник.— К., 1973.— 724с. І. ¥и. НАЬСНІЛС О. О. РОТЕВМА А8 АССЕ1ЧТОШСІ8Т ТЬе аиІЇюг Госизез оп О. О. РоІеЬпіа’з ассепІо1о§іса1 1е§асу аз \¥ЄІ1 аз Ьіз сопІгіЬиІіоп іп Зіауіс ассепіо1о§іса1 зіисііез. ТЬе аізо апаїузез зоте іззиез оґ Мо<1ет Цкгаіпіап ассепйіайоп изіп§ РоїеЬпіа’з \уогкз оп ІЬе зресійсіїу оґ ассепіиаііоп оґ \¥ОгсІ8 іп уагіоиз 81ауіс 1ап§иа§ез. Кеу\уогсІ8: ассепіоіо^у, зігезз, Цкгаіпіап 1ап§иа§е, ґогеі§пшогсіз. І83И 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4—5 131

Схожі ресурси