Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
У статті розглядається явище активізації в певних колах сучасного українського суспільства історико-мовної міфотворчості, спрямованої на пошуки «золотого віку» української мови в глибокому доісторичному минулому, — з виділенням трьох основних тематичних ліній у таких пошуках: виведення української м...
Gespeichert in:
| Datum: | 2011 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2011
|
| Schriftenreihe: | Мовознавство |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183594 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2011. — № 6. — С. 14-33. — Бібліогр.: 71 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-183594 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1835942022-04-05T01:33:21Z Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві Тараненко, О.О. У статті розглядається явище активізації в певних колах сучасного українського суспільства історико-мовної міфотворчості, спрямованої на пошуки «золотого віку» української мови в глибокому доісторичному минулому, — з виділенням трьох основних тематичних ліній у таких пошуках: виведення української мови як однієї з найдавніших мов світу, неоязичництво і підкреслення «позитивної оцінності» внутрішньої форми української мови. The article deals with the tendencies to creation of historical and linguistic mythology in certain circles of the contemporary Ukrainian society. These tendencies are directed at searching «the Golden Age» of Ukrainian in the hoary prehistoric past. Three main directions are shown in such search: positioning Ukrainian as one of the most ancient world languages, neo-paganism, and emphasis on «positive evaluation» of the inner form of Ukrainian. 2011 Article Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2011. — № 6. — С. 14-33. — Бібліогр.: 71 назв. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183594 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
У статті розглядається явище активізації в певних колах сучасного українського суспільства історико-мовної міфотворчості, спрямованої на пошуки «золотого віку» української мови в глибокому доісторичному минулому, — з виділенням трьох основних тематичних ліній у таких пошуках: виведення української мови як однієї з найдавніших мов світу, неоязичництво і підкреслення «позитивної оцінності» внутрішньої форми української мови. |
| format |
Article |
| author |
Тараненко, О.О. |
| spellingShingle |
Тараненко, О.О. Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві Мовознавство |
| author_facet |
Тараненко, О.О. |
| author_sort |
Тараненко, О.О. |
| title |
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві |
| title_short |
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві |
| title_full |
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві |
| title_fullStr |
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві |
| title_full_unstemmed |
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві |
| title_sort |
явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві |
| publisher |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| publishDate |
2011 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/183594 |
| citation_txt |
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві / О.О. Тараненко // Мовознавство. — 2011. — № 6. — С. 14-33. — Бібліогр.: 71 назв. — укр. |
| series |
Мовознавство |
| work_keys_str_mv |
AT taranenkooo âviŝeístorikomovnoímífotvorčostívsučasnomuukraínsʹkomususpílʹství |
| first_indexed |
2025-07-16T03:35:11Z |
| last_indexed |
2025-07-16T03:35:11Z |
| _version_ |
1837773002787258368 |
| fulltext |
О. О. ТАРАНЕНКО
ЯВИЩЕ ІСТОРИКО-МОВНОЇ МІФОТВОРЧОСТІ
В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ________
У статті розглядається явище активізації в певних колах сучасного українського сус
пільства історико-мовної міфотворчості, спрямованої на пошуки «золотого віку» української
мови в глибокому доісторичному минулому, — з виділенням трьох основних тематичних
ліній у таких пошуках: виведення української мови як однієї з найдавніших мов світу,
неоязичництво і підкреслення «позитивної оцінності» внутрішньої форми української мови.
Ключові слова: історія української мови, історико-мовні міфи, «золотий вік» україн
ської мови, неоязичництво.
1. У загальному комплексі цілком очевидного зростання зацікавлення в сучас
ному українському суспільстві проблематикою української мови, що дуже ви
разно окреслилося ще на межі 80-90-х рр. минулого століття, не останнє місце
посідають пошуки, а точніше — досить швидкі віднаходження багатьох слідів її
доісторичного минулого, які лишалися досі невідомими або, на думку ініціато
рів таких пошуків, неправильно інтерпретованими чи просто замовчуваними з
певних політико-ідеологічних причин. Загострення в наш час такої зацікавле
ності етномовною історією українців загалом зрозуміле: осмислення сучасного
через минуле і проекції минулого в сучасне стають особливо актуальними в пе
реломні періоди розвитку суспільства, тим більше тоді, коли нібито є підстави
стверджувати наявність в історії нації не тільки досить скромних порівняно з іс
торично успішнішими народами періодів, але й її справжнього «золотого віку»,
на який, зрозуміло, й слід орієнтуватися нащадкам. Такі пошуки, спрямовані на
«відновлення історичної правди», відбивають позицію певних патріотично на
строєних кіл української національної орієнтації, яких не задовольняють від
повідні пояснення «офіційної» науки. Ініціаторами такого роду починань
виступають літератори, журналісти, краєзнавці, учителі, інженери та представ
ники різноманітних інших родів занять, у тому числі й науковці, зокрема члени
різноманітних громадських академій, але в основному це представники не со-
ціально-гуманітарних наук. На відміну від поглядів фахівців, подібні ідеї поши
рюються серед масової аудиторії, а патріотична хвиля, на гребені якої
народжуються такі ідеї, мало сприяє їх спокійному, розважливому обговорен
ню, оскільки можливі контраргументи з боку опонентів відразу відкидаються як
непатріотичні.
Оскільки фактологічна, тобто власне доказова, база, на основі якої вибудо
вуються подібні конструкти, для самих їх творців явно відсувається на другий
план порівняно з ідеологічною заданістю таких теорій і глибокою перекона
ністю в їх безумовній потрібності для суспільства, але, з іншого боку, в самому
О О. О. ТАРАНЕНКО, 2011
14 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
суспільстві далеко не всі кола поділяють таку віру й далеко не всіх переконують
пропоновані аргументи, стало звичним говорити ще про один аспект міфоло-
гізації масової свідомості сучасного українського суспільства — історико-мов-
ний (міфологізація мовних питань у різних колах українського соціуму просте
жується, як відомо, у досить широкому спектрі проблем). Поняття міфу при
цьому розуміється, звичайно, в його не первинному (це архаїчні міфи), а у вто
ринному і третинному значеннях 1 — як, по-перше, підсвідомо і навіть свідомо
(як містифікація) ідеологізована побудова, що подається як відкриття певних
реальних історичних та історико-мовних фактів, явищ (утім, в уяві «міфотвор
ців», очевидно, тісно переплітаються висновки, побудовані на побіжному, по
верховому обстеженні реальних фактів, і їхні власні, придумувані конструкти,
наївні домислювання різноманітних випадкових збігів); по-друге, як відірвано
го від реальної дійсності, хибного, на думку опонентів, трактування того чи ін
шого явища, часто — як повторення вже відомих ідеологічних стереотипів
(«міфами» в обох цих випадках такі ідеологізовані побудови характеризуються,
звичайно, тільки з боку їх критиків — з несхвальними конотаціями) 2.
У сукупності таких численних і різноманітних версій — як правило, дуже
несподіваних і навіть сенсаційних не тільки для звичайної людини, але й для
науковця, що вважає себе фахівцем з відповідних питань, —найвиразніше ви
діляються три тематичні напрями — позиціонування української мови як най
давнішої серед певного кола мов і навіть як прамови всього людства, історія якої
налічує вже від 5-7 до 25 (за різними версіями) тисяч років, неоязичництво
(в його мовних аспектах) і прагнення до увиразнення позитивних аспектів ду
ховності та моралі наших предків (з орієнтуванням не останньою мірою на мов
ні дані). У своїх фактологічних аспектах подібні гіпотези спираються, з одного
боку, на абсолютизоване трактування факту проживання на одній території, хоч
і в межах дуже віддалених між собою історичних періодів, певних етномовних
спільнот як безпосередньої спільності їх етнічного походження і мови, з другого
ж боку, — на надто вільне оперування мовними даними, коли за звуковою
близькістю цілковито відмінних за значенням слів як однієї, так і різних віддале
них і в просторі, і в часі мов убачається і їхня змістова спорідненість і ствер
джується походження одного з них від іншого (явище «народної етимології»)3.
2. Питання про (най)давнішу мову. Спроби визначення конкретної етніч
ної мови, яка могла б лежати в основі всіх інших мов людства чи принаймні мов
певного регіону або культури (цивілізації, релігії), відомі в фольклорі різних на
родів, нерідко ставали також об’єктом уже цілеспрямованих пошуків з боку бо
1 Пор., наприклад: Cunningham A. Myths about language // The Encyclopedia of language
and linguistics: In 10 vol.— Oxford etc., 1994.— Vol. 5.— P. 2660\ДьяконовИ M. Архаические
мифьі Востока и Запада.— М., 1990.— С. 62.
2 У загальному комплексі «міфів» на теми української етномовної історії в статті роз
глядаються лише ті, що пов’язані з пошуками «золотого віку» в доісторичному минулому
українського народу. Щодо «міфів» у трактуванні історії пізнішого часу, зокрема стосовно
походження і ранньої історії української мови в межах східнослов’янського мовного про
стору, див., наприклад, з одного боку: ПівторакГ. П. Походження українців, росіян, біло
русів та їхніх мов : Міфи і правда про трьох братів словянських зі «спільної колиски».— К.,
2001.— 152 с.; з другого боку: ГубаревВ. К. Мифологизация украинской истории: новьіе
тенденции // Наука. Релігія. Суспільство.— 2001.— № 2.— С. 163-167; див. також в огляді:
Тараненко О. О. Український і російський мовно-культурні вектори в сучасній Україні: ре
альність, політизація, міфи. II // Мовознавство.— 2009.— № 3-4.— С. 54—74.
3 Див. також матеріали до зазначеної проблематики: Тараненко О . О . Зазнач, праця.—
С. 74—81.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6 15
О. О. Тараненко.
гословів і книжників, представників наукової інтелігенції (філософів, філологів,
мовознавців та ін.), ще більшою мірою — різноманітних і досить численних
аматорів. Такі пошуки загалом зводилися до того, що до слів мови, яка мала за
гальноприйняту стародавню історію (шумерська, давньоєгипетська та ін.) або
розцінювалася як достатньо престижна в певному суспільстві (так, для мов на
родів християнської культури такою мовою-джерелом називалася давньоєв
рейська, для мусульман — арабська, а в добу розквіту ідеї пантюркізму— тюрк
ська мова-основа) чи просто була рідною для цих людей (відомі спроби
проголошення такими мовами, наприклад, нідерландської, данської, шведської
та ін.), шляхом дуже довільного етимологізування (приписуванням семантичної
спорідненості у випадках співзвучності слів різних мов, у тому числі й експери
ментуванням зі структурою слова — додаванням, відніманням або переставлян
ням його елементів — і вгадуванням за цим семантично близьких слів інших
мов) добиралися нібито хронологічно пізніші відповідники з інших мов 4. Так,
дуже довгий час як вихідну для інших мов світу, як «мову Адама і Єви» тракту
вали гебрайську мову — не тільки перші богослови, а й філологи та теологи ще
в XVII й частково у XVIII ст.5, і навіть у XIX ст. походження мовних сімей світу
могли виводити від трьох синів Ноя (за Біблією). З піднесенням національної са
мосвідомості європейських народів такою мовою в Західній Європі найчастіше
стала називатися прагерманська, а пізніше переважно німецька — або взагалі
найдавнішою мовою світу (так, Г.-В. Лейбніц, заперечуючи погляд на давньоєв
рейську мову як прамову людства, вважав германську мову не пізнішою за по
ходженням від неї), або дещо скромніше — мовою, яка безпосередньо походить
від гебрайської (наприклад, М. Лютер), а після знайомства європейців із сан
скритом, який стали трактувати як прамову індоєвропейців, і перенесенням ува
ги від Святої землі до Індії — від цієї мови (зокрема, й І. Кант). У XIX ст. поши
рювалися також погляди, що саме в індоєвропейських («арійських») мовах
збереглася основа прамови людства, зруйнованої внаслідок Вавилонського
стовпотворіння. Угорська мова також неодноразово висувалася на роль або най
давнішої мови світу (так, за твердженням І. Горвата, 1825 p., нею розмовляли і
в раю), або однієї з таких мов (у так званій теорії шумеристів угорська мова ви
водиться від шумерської).
3 активним розвитком у XX ст. в Європі ідей націоналізму вже не просто як
духовного, а як політичного явища та державницького світогляду такі тенденції
могли ставати однією з підвалин побудови національної і державної ідеоло
гій — для народів або їхніх політичних та культурних еліт як з великодержавни
ми амбіціями, так і з прагненням просто самоствердитися в оточенні могут
ніших сусідів, подолавши в собі комплекси національної неповноцінності. Так,
спираючись, зокрема, й на ідеї німецького романтизму 1-ої пол. XIX ст. у сфері
філології, мовознавства (Ф. Шлегель, Я. Грімм, А. Шлейхер та ін.) щодо наяв
ності найтіснішого зв’язку з індійською, або арійською (арії — від індоіран.
4 Див., наприклад: Cunningham A. Op. cit.— Р. 2661-2663; Crystal D. Die Cambridge En
zyklopädie der Sprache / Übersetzung aus dem Engl.— Frankfurt/Main ; New York, 1993.— S. 7;
Krupa V. Jazykové myty a ich poslanie // Slovencina na konci 20. storocia, jej normy a pers-
pektivy.— Bratislava, 1997.— S. 79-89; Донских О. A. Происхождение языка как философская
проблема.— Новосибирск, 1984.— С. 35-37, 41-45, 49, 54, 80; Якушин Б. В. Гипотезы о
происхождении языка.— М., 1984.— С. 13-14; Фрэзер Дж. Дж. Фольклор в Новом завете.—
М., 1985.— С. 164; Pam-ВегИ Комедия книги.— М., 1987.— С. 16-20.
5 Див., наприклад: Томсен В. История языковедения до конца XIX века.— М., 1938.—
С. 42-44.
16 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
агуа- «вільний; шановний; величний, благородний» як самоназва індоєвро
пейського населення Індії й Ірану на противагу завойованим і сусіднім «кольо
ровим» корінним народам) праісторією саме германської етномовної історії
(звідки й назва «індогерманські мови» на місці узвичаєної пізніше «індоєвро
пейські мови»), ідеологія німецького націонал-соціалізму стала трактувати вже
німців як єдиних спадкоємців стародавніх аріїв6. Якщо в XVIII—XIX ст. румун
ська еліта з гордістю виводила свою етномовну історію від Риму, то в XX ст.
румунська мова проголошувалася в певних колах уже основою латинської і, від
повідно, всіх інших романських мов 7; з іншого боку, румунська історія виво
диться в певних колах від етномовних коренів культури Кукутені (СисіЛепі) —
за назвою села в районі Ясс, де було виявлено сліди цивілізації, яка в Україні
дістала назву трипільської (за назвою села на Київщині). На пострадянському
просторі певні історико-археологічні та лінгвістичні пошуки представників від
повідних національно зорієнтованих кіл суспільства колишніх і теперішніх «не
державних» націй також демонструють прагнення не лише віднайти, а й довести
до широкого загалу наявність у їхній історії свого «золотого віку». Це, наприк
лад, бачення башкирського етносу (у відповідних національних колах — не
тільки з пропагуванням цих ідей серед масової аудиторії, а й з уведенням деяких
із них до шкільних програм з історії) як протооснови інших стародавніх народів
Європи, Передньої і Центральної Азії, Північної Африки й відповідно баш
кирської мови — як основи мов народів цих регіонів 8.
У межах слов’янського світу також, як відомо, існують подібні версії — як
щодо слов’янства в цілому, так і щодо окремих слов’янських мов. Історичну пер
шість слов’янства на його теперішній території проживання в ХУІ-ХУП ст. стали
доводити виведенням його прямого походження від скіфів/сарматів — «нащад
ків» Яфета, одного із синів Ноя (за Біблією, від Яфета загалом ведуть походження
народи, які проживають у Європі), або й ототожненням з ними; у XVIII ст. і піз
ніше (зокрема, російський історик В. Татищев, поет В. Тредіаковський 9, автор
«Історії русів») — із твердженням про слов’янство з таким його «родоводом» як
одне з найдавніших або й найдавніше етнічне угруповання в Європі і вже із залу
ченням мовних фактів (наприклад, рос. скиф як «скиталец» — від скитатися:
приклад, що його активно використовують у відповідних концепціях як російсь
ких, так і українських «міфотворців» і досі; Москва — від імені Мосоха, одного із
синів Яфета). Утім, таке трактування походження слов’ян найчастіше стосувало
ся насамперед того чи іншого конкретного слов’янського народу. Звідси, наприк
лад, ідеологія сарматизму серед польської шляхти ХУІІ-ХУШ ст.; виведення сво
го походження від сарматів або, конкретніше, від їхнього племені роксоланів в
ідеології української козацької еліти: наприклад, поема С.-Ф. Кленовича «Роксо-
ланія» — про Русь (Україну); автори українських літописів XVIII ст. називали ко
6 Пор., наприклад: Клемперер В. ЬТІ. Язык Третьего рейха.— М., 1998.— С. 79-80;
ЭлиадеМ. Аспекты мифа.— М., 1995.— С. 181.
7 Див., наприклад: Элиаде М. Зазнач, праця.— С. 181; Семчинський С. В. Вступ до порів-
няльно-історичного мовознавства (на матеріалі індоєвропейських мов).— К., 2002.— С. 47.
8 Див. про це: Габдрафиков И. Этническая мифологизация исторического образования
(по материалам Республики Башкортостан) // Российская историческая наука на современном
этапе: перспективы исследования и реализации национальной образовательной политики.—
Казань, 2007. Пор. подібні концепції історії чуваського (навіть простеження чуваських етнічних
коренів Ісуса Христа), мордовського народів (див.: В. Разбойников. Я, бабуся, щука та анти
семіт Пушкін.— Зоря, Дніпропетровськ, 15.08.1995; передрук з газ. «Известия», Москва).
9 Тредиаковский В. К. Три рассуждения о трех главнейших древностях российских //
Тредиаковский В. К. Сочинения : В 3 т.— СПб., 1849.— Т. 3.— С. 378.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6 17
заків сарматським народом, як С. Величко, або виводили від скіфів східних
слов’ян у цілому, як автор «Історії русів»; М. Ломоносов також намагався пов’яза
ти руський народ з роксоланами. У ХІХ-ХХ ст. такого роду версії продовжують
з’являтися: наприклад, про слов’ян як єдиних аборигенів Європи 10, про сло
в’янську основу народів і мов стародавнього Середземномор’я і навіть міфоло
гічної Атлантиди п, про праслов’янське письмо як основу всіх інших стародав
ніх писемностей світу — за 6 тис. років до Кирила і Мефодія 12. Щодо наявності
подібних міфологізованих побудов попереднього часу слід відзначити також
культурно-політичний рух ілліризму серед хорватів у 1-й пол. XIX ст.
У XIX—XX ст. давність походження тієї чи іншої зі слов’янських мов дедалі час
тіше стали доводити вже у зіставленні із санскритом 13.
У східнослов’янському ареалі розвивається (як у своїй доказовій базі, так і в
колі своїх прихильників) насамперед, природно, (про)російська версія особли
вої давності російської мови (точніше, «русского языка», оскільки цю назву ро
зуміють у значенні не так власне російської, як «спільноруської» мови), відома
ще з середини XVIII ст., коли російську мову, фактично ототожнюючи зі старо
слов’янською 14, розцінювали як «материнську» щодо інших європейських мов,
за винятком давньогрецької і, можливо, латинської 15, а пізніше вбачали її, нап
риклад, в основі етруської мови (спроби О. Черткова в середині XIX ст. поясни
ти, що «этрусский — это русский») 1б. У 20-х — на початку 30-х pp. XX ст.
М. Я. Марр у рамках свого «яфетичного вчення про мову», по-перше, надто пря
молінійно трактував загалом цілком правомірну можливість збереження певної
наступності (не тільки матеріальної, але й культурної і навіть етнічної та мовної,
насамперед у топоніміці) в етапах проживання (заселення, формування) в межах
Півдня Європейської частини СРСР різних етномовних спільнот 1?, по-друге,
10 Лукашевич П. Мнимый индо-германский мир, или Истинное начало и образование
языков немецкого, английского, французского и других западноевропейских.— К., 1873.—
С. 3-11.
11 HorâkA. О Slovanech uplne jinak.— Bratislava, 1991 (так, в основі гр. 5тщокр<та
«демократія» лежить нібито слов’янське dâmokaracija «домоведення»); Drastich М. Atlantida
Slo-Wanôv? — Bratislava, 1993 (див.: Krupa V. Op. cit.— S. 87).
12 ГриневичГ. С. Праславянская письменность: Результаты дешифровки.— М.,
1993-1999,— Т. 1-2.
13 Так, відомий болгарський письменник і діяч національно-визвольного руху XIX ст.
Георгій Раковський вважав саме болгарську мову найстаршою серед інших європейських, з
грецькою включно, виводячи її безпосередньо від санскриту (див.: Раковски Г. С. Сьчинения
вчетиритома.— София, 1988.— Т. 4. Езикознание, етнография, фолклор.— С. 10-11,143,370
та ін.).
«Русский язык» («российский язык») позиціонувався також як тотожний «слов’ян
ській» мові в цілому, як, наприклад, у відомого адмірала О. Шишкова (Максимович М. А.
Филологические письма к М. П. Погодину // Максимович М. А. Собрание сочинений : В 3 т.—
К., 1880,— Т. З,— С. 193).
15 Див., наприклад: Ивинский А. Д. Языковая программа Екатерины II: к истории жур
нала «Собеседник любителей российского слова» // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 9 : Филология.—
2009,— №3,— С. 51-52.
16 Див., наприклад: Кондратов А. М. Этруски — загадка номер один.— М., 1977.—
С. 33^1.
17 Пор., наприклад, виклад цього положення М. Марра у відомій книжці М. Державша—
одній з тих історичних праць, які закладали основу поновленого в 40-х роках курсу на
великодержавницьке трактування «русского народа»: «тут жив той самий в основному ядрі
народ, що пройшов протягом ряду століть довгий шлях матеріального і культурного роз
витку» (трипільці, кіммерійці, скіфи і сармати та ін., які й стали субстратом пізнішого
слов’янського населення). Див.: Державин Н. С. Происхождение русского народа (великорус
ского, украинского, белорусского).— М., 1944.— С. 7,11-12 та ін. (ця праця була перевидана
в Києві 2003 р. видавництвом «Оріяни»),
О. О. Тараненко________________________________________________________________
18 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
ще довільніше він використовував мовні факти: сколоти (одна з назв скіфів) —
це протооснова етноніма скловени; етруски (вони, за М. Марром, також жили в
цьому регіоні й також стали субстратом слов’янського етносу) — руски — руси,
Русь (залишками скіфського субстрату є нібито, зокрема, золото, скот, соха, а
етрускізмами— лайка «порода собак», звідси лаяти, лошадь, лосъ\рай,река,ру-
чей; глаз, рот; раб, отрок, ребенок)', алазони (у Геродота) — це якісь алачони,
або аличі, або галичі, тобто галичани 18. Учення М. Марра також стало живиль
ною основою для історико-мовної міфотворчості сучасної доби. Останнім часом
у певних патріотичних колах російського суспільства (у працях таких авторів,
як О. Асов, В. Дьомін, В. Кандиба, В. Макаренко, Ю. Пєтухов, В. Прищепенко,
А. Фоменко та ін., виданих у 1990-2000-і рр. у Росії) «русский язык», не відмов
ляючись від «скіфської» версії (а точніше, у поєднанні з нею — з повторенням
уже відомих етимологій на зразок, зокрема, скифы — скитаться) 19, зіставляють
безпосередньо із санскритом (як найдавнішою, за все ще поширеною версією,
з відомих індоєвропейських мов, а також мовою благородних «білих людей»),
походження індоєвропейських народів виводять від «аріїв-слов’яноросів» з ро
сійської європейської Півночі (Н. Гусєва та ін.), оскільки стародавні арії були
блондинами, а в радикальніших концепціях «(о)рус(с)ы» («славянорусы») вже
проголошуються праетносом усього людства — з мовною аргументацією на зра
зок: Род (головний бог)— Ра (бог сонця)— Расея (це нібито правильна назва су
часної Росії); Шива (богиня) — жива; вишня — Вишну — (Все)вьішний; Коля —
Коляда; Сирия— Русь (як нібито варіанти одного слова), Израиль — зворотне на
писання топоніма Эль-Русь 20. У певних колах білоруської інтелігенції висуваєть
ся твердження про зв’язок із санскритом білоруської мови21.
Українські прихильники ідеї прадавності своєї мови мають порівняно з ро
сійськими та білоруськими колегами значно «міцніший» плацдарм, оскільки,
крім довільного «етимологічного» пов’язування слів різних мов з українськими
нібито відповідниками, вони можуть спиратися й на цілком, на перший погляд,
переконливіші факти — спільність території проживання сучасного українсько
го народу і, по-перше, локалізації скіфів / сарматів (з уже відомим етимологізу
ванням скіф [у формі скит, за нормами, зокрема, правопису 1928 р.] — від ски-
татися 22), по-друге, індоєвропейської прабатьківщини (за однією з гіпотез в
індоєвропеїстиці— у Північному Причорномор ’ї), а по-третє, — території лока
лізації стародавньої трипільської культури (культури передньоазійсько-серед-
земноморського типу, V—Ш тис. до н. е., матеріальні сліди якої, але не писемність,
18 Див.: Державин Н. С. Зазнач, праця.— С. 11, 15-16, 52-53, 77.
19 Див., наприклад: Демин В. Н. Тайны русского народа : В поисках истоков Руси.— М.,
1999,— С. 25.
20 Див., наприклад: Демин В. Н. Зазнач, праця.— С. 35, 50 та ін.; Макаренко В. В. По
терянная Русь. По следам утраченной истории.— М., 2008.— С. 24, 48; див. докладніше:
Клейн Л. С. Воскрешение Перуна. К реконструкции восточнославянского язычества.— СПб.,
2004.— С. 104,122-127; Бондаренко Н. С. Славянский этногенез и становление украинского
народа (историографический анализ).— К., 2007.— С. 221-238; Новітні міфи та фальшивки
про походження українців.— К., 2008.— С. 36, 58, 104; Тараненко О. О. Зазнач, праця.—
С. 78-79. Останнім часом і в загальних рамках пропагування ідей «Русского мира» стала
поширюватися версія про те, що саме територія сучасної Росії була колискою європейської
цивілізації (див., наприклад: Наумов А. О., канд. ист. наук, советник исполнительного ди
ректора фонда «Русский мир». Вдохнуть новую жизнь // Рус. яз., лит., культура в шк. и вузе.—
2011.— №3,— С. 50-53).
21 Див., наприклад: Бондаренко Н. С. Зазнач, праця.— С. 223-224.
22 Див., наприклад: Губерначук С. Як гул століть, як шум віків — рідна мова.— К.,
2002,— С. 167.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6 19
О. О. Тараненко.
виявлено на території Середньої Наддніпрянщини на Правобережжі — Молдо
ви — Східної Румунії). Тому, з одного боку, з огляду на цей фактор, а з друго
го, — унаслідок наявності в українській національній самосвідомості значно
сильніше виражених прагнень до історичного та мовного самоствердження (для
російської самосвідомості це вже не так актуально, а в сучасній білоруській —
відзначений мотив усе ще лишається недостатньо актуалізованим) саме в Укра
їні протягом останнього часу такі ідеї стали виявлятися особливо помітно 23.
Наявність у сучасної України територій, на яких протягом тисячоліть відбувалися
широкі контакти місцевого населення з представниками інших, відомих в історії
культур, дає підставу для висування й різноманітних інших гіпотез — наприк
лад, про те, що римський поет Овідій під час свого перебування на засланні
на північно-західному узбережжі Чорного моря міг «писати вірші на прадавній
українській мові» (Е. Ігнатович. Від Геродота до Фотія.— Вечірній Київ,
26.01.1993, с. 3).
Українська мова в таких україноцентричних гіпотезах подається як: у межах
слов’янського світу— найдавніша слов’янська мова: «Всі інші слов’янські мови
походять від праукраїнської, базової, як романські від латини» 24 (на підтвер
дження цього наводять і одну з наукових версій слов’янської прабатьківщини —
дніпровсько-поліську: на просторі між Дніпром і Віслою), ототожнюючи її в то
му числі й зі старослов’янською (див., наприклад: М. Ткач. Старослов’янська—
сиріч староукраїнська.— Літ. Україна, 17.09.1998); частіше ж у ширшому діапа
зоні — як прамова або принаймні одна з найдавніших мов у межах індоєвро
пейської сім’ї мов (звичайно з підкресленням її старшості порівняно саме зі сан
скритом) 25 і ще ширше — зокрема, як мова етносу (групи етносів) — носія
трипільської культури, навіть нерозчленовано — як «санскритсько-трипіль
ська» мова, мова «аріїв-трипільців» (тобто, в перекладі на мову «офіційного»
мовознавства, — індоєвропейська й одночасно неіндоєвропейська мова) (див.,
наприклад: Найстародавніший пам’ятник людського ума: Інтерв’ю з Учителем
Левом Силенком.— Літ. Україна, 14.09.1995) і взагалі як найдавніша мова
світу 26. У межах індоєвропейської сім’ї народів / мов прадавність українського
етносу при цьому доводиться застосуванням саме до нього постулату «арійського»
походження: за твердженням різних авторів, «шлях аріїв», тобто нібито праук
раїнців, пролягав або з території сучасної України до Індії (за однією з версій
індоєвропеїстики, як відомо, прабатьківщина індоєвропейців могла бути лока
лізована на території Північного Причорномор’я), або ж, навпаки, з Індії до
23 Пор. назву відповідного розділу в праці британського дослідника сучасної мовної
ситуації в Україні: «Військо Гога і Магога: міфи про українську давнину» (Вілсон Е. Українці:
несподівана нація.— K., 2004.— С. 44-73).
24 Різниченко О. Спадщина тисячоліть : Чому українська мова багатша за інші? — X.,
2003.— С. 62.
25 Так, у розвідці М. Красуського, опублікованій ще 1880 р. в Одесі й перевиданій на
початку 1990-х pp., на яку охоче посилаються сучасні прихильники подібних поглядів,
говориться, що «малоросійська мова не тільки старша від усіх слов’янських, не виключаючи
так званої старослов’янської, але й від санскриту, грецької, латинської та інших арійських»
{Красуский М. Древность малороссийского язьїка // Індо-Європа.— 1991.— № 1.— С. 9-39).
Жодних даних про особу цього автора в сучасних дослідників немає (його називають,
очевидно для більшої авторитетності, «польським мовознавцем»); висловлюється навіть
припущення, що «Красуский» — це псевдонім (Зленко Гр. Михайло Красуський: справжнє
імення чи псевдонім? // Кур’єр Кривбасу.— 2004.— № 175.— С. 131-137; тут же див. про
рецензію на цю працю відомого українського філолога 2-ої пол. XIX ст. К. Шейковського, де,
зокрема, зауважується, що «брошури цієї не варто читати»),
26 Чепурко Б. Українці // Основа.— 1993.— № 2.— С. 109, 113.
20 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
України. Доводять також первинність праукраїнської писемності (тепер, зви
чайно, невідомої) в межах або слов’янських мов: саме вона нібито стала осно
вою для розроблених Кирилом і Мефодієм уже відомих слов’янських азбук
(на підтвердження цього наводять і згадки в давніх пам’ятках про наявність пев
ного письма на території Русі ще до прийняття християнства), або взагалі близь
косхідно-європейського простору (пишуть, зокрема, про наявність на території
сучасної України ще в III тис. до н. е. 9-10 власних систем письма, одна з яких,
побудована на принципах літерно-звукової абетки, була запозичена фінікійцями
й потім перейнята греками) 11.
У подібних концепціях прадавності української мови та її історичного місця
як праоснови інших мов цілком очікувано широко практикується вільне «етимо
логізування» мовних даних на зразок: першим ім’ям бога наших предків було
Ра, а їхнім ім’ям —расини, звідси вже Русь, русини (С. Коваль. Сини РА з бере
гів ДніпРА: Основи РАсинознавства.— Л., 2004); «Такі антропоніми (у народів
Кавказу. — О. Т.), як Гурген, Сурен або Тлюстен і т. д. подібні до сучасних ук
раїнських Склярен, Кушнірен, Данилен, які разом зі словом ко “син” складають
українські прізвища Скляренко, Кушніренко, Даниленко тощо» 28; у праарій-
ській / праукраїнській мові слово ко означало «син; дитя», звідси українські та
• • • и * • V * * 2 9 ■ ■інші індоєвропейські імена и прізвища на -ко , слово енко, яке пізніше стало
суфіксом українських прізвищ, мало первісне значення Творця людей, Першого
Вчителя30. При цьому, з одного боку, в інших мовах вбачаються сліди числен
них впливів української мови: так, коріньрус нібито простежується і в етруски, і
в Єрусалим', як доказ прадавності української мови, яка була начебто й мовою
біблійного Ноя, наводиться факт «спорідненості» імені Ной і префікса най-
(Ной-давніший та ін.) 31; «Недаремно ще й нині у Західній Європі та Малій Азії
існують географічні назви українського походження. Наприклад, в Іспанії була
історична провінція Галіція (пор. укр. Галичина), а нині то провінції Дуго (луг) та
Оренсе (Ор). На території Франції зараз є місто Кійон (Кий), область Рутенія,
райони Русільйон, Русціно. В Італії промовистими для українського вуха є назви
міст Болонья (оболонь, болонь), Турин (тур), Милан (милий), Венеція (венеди),
Славія, Славіні (слава). У Малій Азії є міста Тріполі та Халіупа — двійники
наших Трипілля та Халеп ’я » 32 (навіть якщо науковий етимологічний аналіз і ви
явить в окремих випадках семантичну, кореневу, спорідненість таких слів,
оскільки названі європейські мови належать, як і українська, до індоєвропейсь
ких, питання саме українського впливу тут лишається, зрозуміло, відкритим);
етруське капець збігається з укр. капець «кінець, смерть»33 (укр. експрес, капець —
це видозміна запозиченого з німецької капут за зразком кінець та деяких інших
експресивних синонімів з цим суфіксом). З другого боку, трактування «офіційним»
мовознавством великої кількості слів у складі української мови ж іншомовних за
27 Федоренко Д., Гузенко Ю. Листи з античної України (серія «Бібліотека українця»),—
К., 1997.— С. 29, 44 таін.; Федоренко Д Т. Писемність давніх цивілізацій і виникнення
школи // Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української школи
і педагогіки : Навч. посібник (з грифом «Рекомендовано Міністерством освіти і науки
України»).— К„ 2006.— С. 63-90.
28 Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні.— К., 2004 (перше видання —
1989).— С. 24.
29 Братко-Кутинський О. Феномен України: Наукове дослідження.— К, 1996.— С. 45,200.
30 Чепурко Б. Зазнач, праця.— С. 100.
31 Там же.— С. 114.
32 Губерначук С. Зазнач, праця.— С. 180.
33 Губерначук С. Трипілля і українська мова.— К., 2005.— С. 79.
/5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6 21
О. О. Тараненко.
позичень викликає відверту недовіру до таких висновків, причому не просто як
науково неспроможних, але і як позначених тавром «колоніальної» залежності
від ментальності сусідніх історично успішніших народів: «Більшість дослідни
ків, як і Яворницький, намагається заспокоїтись на тому, що слово козак запози
чене з тюркських мов. Чому саме з тюркських і чому запозичене? Справа в тому,
що ідея меншовартості нашого народу, викохувана польськими, а згодом і ро
сійськими імперськими ідеологами, дала, зрештою, свої плоди. (...) Повірили,
що українська спільнота виникла усього-на-всього» десь у XIV—XV ст., отже, й
козацтво не могло з’явитись раніше (...)» (автор вважає, що це слово існує ще
від часів праукраїнської держави Артанії-Урарту) 34; «Міркування О. Братка-
Кутинського щодо походження самобутніх українських слів набагато земніші,
симпатичніші, ніж потуги офіційних академіків шукати корені наших слів, гео
графічних назв та язичницьких імен у грецькій, тюркській чи ще якійсь чужій
мовній стихії. Приміром, дуже дивним виглядає твердження офіційних вчених
мужів-космополітів (так! — О. Т.), що українці запозичили назви своїх язич
ницьких свят Русалії та Коляда у древніх римлян, а Маковій — у євреїв» 35.
3. Неоязичництво (або, точніше, квазіязичництво, псевдоязичництво 36) 37
в його виході на рівень оперування мовними даними виявляється в певних колах
української національної орієнтації як прагнення, по-перше, шляхом [нібито]
реконструкції питомого праукраїнського пантеону, знищеного християнською
церквою, продемонструвати прадавність української етномовної історії, що ся
гає в глибочінь віків задовго до прийняття християнства, самобутність і багат
ство духовного життя праукраїнців38, їх особливу роль в історії людства і закли
кати, природно, до відродження цієї духовності, самобутності й прадавньої
34 Братко-Кутинський О. Зазнач, праця.— С. 83-85, 93-95.
35 Губерначук С. Як гул століть...— С. 45.
36 Васильєв М. А. [Рец. на:] Неоязшчество на просторах Евразии (на материалах кон-
ференции 1999 г.).— М., 2001 // Славяноведение.— 2002.— № 4.— С. 103.
37 Найвідоміші зразки таких новостворених язичницьких культів — це Українська Рідна
Віра і РУНВіра (Рідна Українська Національна Віра), створені повоєнними емігрантами з
України відповідно у Великобританії Володимиром Шаяном і в СІНА Левом Силенком, а
також Українська Духовна Республіка з її творцем — відомим письменником-фантастом
Олесем Бердником, які мають на меті відродити систему давньоукраїнських дохристиянських
вірувань і в аргументаційній базі якої помітне місце посідає й мовний матеріал. Послідовники
цих течій ведуть полеміку не тільки з християнською церквою, яка насильно змінила спокон
вічні вірування українців на запозичене в іншого народу, а й між собою, користуючись, однак,
переважно тим самим набором мовних даних. Див., зокрема: СиленкоЛ. Мага Віра.—
Нью-Йорк, 1979.— 1428 с. (в Україні вже неодноразово видавалися як ця, так і інші праці
Л. Силенка); Лозко Г. Європейський етнорелігійний ренесанс: витоки, сутність, перспективи
(на матеріалі відроджених етнорелігій у європейських країнах).— К., 2006.— 424 с. Харак
терно, що на заваді поширенню українського неоязичництва та досить вільному, як для
релігійних догматів, трактуванню, зокрема, питання етнічного походження Ісуса Христа
(з Галичини-Галілеї або ж з Полісся-Палестини) в різноманітних аматорських припущеннях
не може стати й нова хвиля навернення до лона канонічного християнства (православ’я і
греко-католицизму), яка спостерігається в цей час приблизно в тих самих колах української
політичної та культурно-мовної орієнтації. Пор. критику цих тенденцій як шкідливого для
українського суспільства сектантства з позиції їх невідповідності саме ідеології церкви:
Р. Іваничук. Церква чи треби ще.— Літ. Україна, 30.10.1997.
38 «(...) давньоукраїнська міфологія, на відміну від похідних від неї старогрецької та
римської, була виключно ДЕМОКРАТИЧНОЮ (шрифтове виділення автора. — О. Т.), зрозу
мілою для народу, близькою для простих людей. (...) Захоплююча грецька міфологія скла
далася за умов рабовласництва, тож її легенди оспівували богів і героїв, далеких від земних
справ, від настроїв народу. Чвари і конфлікти Олімпу носять суто аристократичний, панський
характер. У давніх українців не було рабства. Вони жили дружними родинами, задругами, де
панувала общинна рівність. Тож і персонажі їхньої міфології були простими, людяними,
близькими, земними. (...) У давніх українців майже кожен бог іде до людей» (Плачинда С.
Словник давньоукраїнської міфології.— К., 1993.— С. 4—5).
22 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
величі, а по-друге, відновленням і пропагуванням серед народу дохристиянської
системи особових імен також сприяти відродженню його самобутності.
Самобутність і багатство давньоукраїнського пантеону доводять його знач
ним розширенням (з орієнтацією, зокрема, на «Велесову книгу»), включаючи до
нього таких богів і богинь, як Сонцебог (найдавніший бог усіх слов’ян), Світо-
вид, Коляда, Око, Троян, Трибог, Числобог, Батько Ор, Кришень, Жаль, Услад,
Мати-Слава, Желя, Перуниця («жіноча пара» Перуна), Змієнога Богиня та бага
то інших, які протягом тисячолітньої писемної історії народу та кількасотліт-
ньої історії дослідження його обрядів і фольклору так і не стали відомими або ж
щодо справжності яких висловлювалися аргументовані сумніви (як до витворів
так званої кабінетної міфології), приєднуючи до нього деяких богів східної та
германської (наприклад, Ра, Один — «український воєвода», нащадками якого
були, зокрема, Мазепа і Карл XII) міфологій 39. Деякі з таких «теонімів» (нап
риклад, «Змієнога Богиня») — це не тільки не стародавні оніми, а й узагалі не
оніми, це звичайні описові загальні назви, що їх застосовують сучасні дослід
ники щодо відповідних давніх зображень 40. Критики такого «відродженого»
пантеону українців відзначають його штучність, еклектизм41, що в поєднанні
з масовістю творення імен прабогів робить сумнівним їх використання навіть
у художній творчості (явище, що при виваженішому підході є, звичайно, цілком
виправданим).
Особливої популярності в масовій свідомості та мовній практиці набув тео-
нім Берегиня, вийшовши далеко за межі відповідного неоязичницького дискур
су, — це «найстародавніша богиня добра і захисту людей»42 у вигляді фігури
жінки з піднятими руками в позі благання, мольби (у стародавніх металевих
фігурках, на застібках для одягу, з XIX ст.— у вишивках). У давньому язичниць
кому культі, як про це свідчать пам’ятки, справді був персонаж берегиня, але
рівня не богів, аж ніяк не рангу «Великої Богині слов’ян», а нижчого, демоноло
гічного, рівня— щось на зразок русалки (можливо, від берег); єдиною «жінкою»
в язичницькому пантеоні була, як відомо, Мокош [Мокоша], яка, втім, також не
була «верховною богинею». Як відзначають дослідники, «первісна назва прама-
тері-жінки, богині життя слов’ян до нас не дійшла. Умовно вона названа Вели
кою богинею. З різних джерел відомі її пізніші назви: Жива, Дана, Дива, Береги
ня, Земля, Житня Баба, Рожаниця, Лада та ін.» 43. Якщо зразком для утворення
теоніма Берегиня (з мотивацією від берегти, оберігати) стало берегиня в його
старому значенні, перед нами звичайний випадок переосмислення за «народною
етимологією». Теонім Берегиня став відомим, очевидно, тільки в XX ст., і основ
ну роль тут відіграли, з одного боку, спалах популярності «Велесової книги» з
наявністю в ній цієї богині, а з другого, — популяризація цього персонажа з кін
ця 80-х років у творчості етнографа В. Скуратівського та поета Василя Рубана.
39 Див., зокрема: Плачинда С. Зазнач, праця; Лозко Г. Іменослов : Імена слов’янські
історичні та міфологічні.— К., 1998; Войтович В. Українська міфологія.— К., 2005.— 664 с.;
Губерначук С. Як гул століть...— С. 60.
40 Див., наприклад: Рыбаков Б. А. Язычество древних славян.— М., 1981.— С. 482.
41 Див., наприклад: Белей Л. Українські імена колись і тепер.— К., 2010.— С. 12-17.
42 Ось як подається цей теонім, наприклад, у новому академічному багатотомному
словнику: «За давньослов’янськими релігійними уявленнями, мати всього живого, первісне
божество — захисниця людини, богиня родючості, природи та добра; згодом уважалася
охоронницею дому і родини, подружньої вірності, покровителькою рибалок» (Словник укра
їнської мови : У 20 т.— К., 2010.— Т. 1.— С. 467).
43 Боровский Я. Е. О названии Великой богини славян ІI Древние славяне и Киевская
Русь,— К., 1989,— С. 84.
/5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6 23
О. О. Тараненко.
Щодо відродження складу споконвічних особових імен, то наявна його прак
тика — з очевидною штучністю багатьох із них, залученням одиниць явно нес
лов’янського походження Анахарсіс, Геракл, Рахман та ін., з поданням етимоло-
гій на зразок Дір (можливо, від дірка), Ольга (імовірно, від вигуку оле) — може
викликати тільки сумнів у справжності такого іменника та в лінгвістичній ком
петентності укладачів таких довідників, а загалом слушний заклик до «повер
нення до життя» 44 таких, безперечно, справді питомих давніх імен, якБезобраз,
Жук, Злидень, Упир або Змія, також, очевидно, не викличе великого ентузіазму 45
(самі «неоязичники», до речі, прибирають собі набагато «звучніші» імена на
зразок Божедар, Доброслав).
4. «Позитивна оціиність» внутрішньої форми української мови. Тенден
ції до звеличення рідного народу, характерні взагалі для романтичного бачення
історії, яскраво виявляються і в такому пошуковому напрямі, як «облагороджен-
ня» етимології і значення слів української мови та слів на позначення України,
українців — з метою увиразнення позитивних рис духовності та моральності
українського народу, що особливо унаочнюється в протиставленні фактів
української і ще якоїсь іншої мови (відповідно, моралі іншого народу), добір якої,
зрозуміло, також не випадковий. Пор., наприклад, у добірці таких мовних фактів з
уже згадуваної книжки О. Братка-Кутинського, посилання на які, до речі, вже на
були певного поширення, де поряд з поодинокими випадками на зразок
укр. шлюб, тобто «злюб» (від любити),— рос. брак (пов’язане з брать; старосло
в’янізм), що їх справді можна (з відповідною, зрозуміло, мірою умовності) вважа
ти вдало підібраними, фігурує значно більше науково явно неспроможних фактів:
укр. країна — від край (к+рай), тобто те, що виділене богом Ра, — рос. страна,
тобто [та чи інша] сторона, «щось пасивне»; укр. праця, пов’язане з прагненням до
розумної діяльності (п+раціо), до світлого начала («Ра»), — рос. труд, пов’язане
лише з труднощами; укр. орати, яке «первісно означало не стільки розворушува
ти землю для сівби, скільки священнодійствувати» (слово нібито походить з ри
туалу культу бога Ора, світлого начала Ра), — рос. пахать, що означає, власне,
«розпанахувати» (творцям поняття «пахать» хліборобський культ був чужим, про
що свідчить і вживання слова пахать у значенні «кричати, галасувати»); укр. по
вія («та, що живе по Вію», тобто за давніми законами сім’ї, яка ще не ділилася на
шлюбні пари) — рос. шлюха, потаскуха, «дуже образливі»; укр. лікарня «місце,
де дають ліки, лікують» — рос. больница «місце, де панує біль» 46 (насправді ж це
«место для больных») 47. В одній з передач державного радіоканалу «Культура»
(24 липня 2011 р.) було повідомлено, що слово хохол виникло зовсім не як образ
лива назва українців з боку росіян і не має нічого спільного зі значенням «чуб» —
в одній із тюркських мов воно означає «син неба» (див. іронічну замітку з цього
приводу: О. Гриб. «Син неба» проти «козла».— Україна молода, 3.08.2011).
5. Історико- і культурно-мовні паралелі в «міфотворчості» сусідніх на
родів. У межах набору аргументів і доказової бази міфологізованих концепцій
етномовної історії різних європейських народів неважко помітити певні збіги,
44 «Головна ідея книги — повернення до життя рідних етнічних імен та предківських
знань про світ» (з анотації до кн.: Лозко Г. Іменослов...).
45 Пор.: БелейЛ. Зазнач, праця.— С. 16-18.
46 Братко-Кутинський О. Зазнач, праця.— C. 96-108.
47 «В українській мові (...) відображена боротьба принципово демократичних, творящих,
господарських засад із специфічно перекотипольним, кочовим, паразитуючим, руйнівним
синдромом; космосу з хаосом, духовності із бездуховністю, природної цілості і визначеності
із сумбурною еклектикою впродовж усієї історії. Практично це була боротьба добра із злом,
життя із смертю» (Чепурко Б. Зазнач, праця // Основа.— 1993.— № 1.— С. 126).
24 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
спільні моменти, що їх, однак, кожна національна «школа» трактує на свою ко
ристь. Так, спільними для сучасної української і деяких інших «національних»
міфологізованих концепцій етномовної історії своїх народів є насамперед:
а) найчастотніший спільний постулат — це проекції на санскрит, давнішою
від якого, такою самою давньою або прямим і безпосереднім нащадком якого
проголошується відповідна мова: так, у настановах Управління виховної роботи
Міністерства освіти України 1993 р. до проведення першого уроку в новому
навчальному році на тему «Відродження України» в одному місці стверджуєть
ся, що українська мова така сама давня, як і санскрит, в іншому ж, — що вона
давніша від санскриту (Освіта, 19.08.1993; див. також: Українська — ровесниця
санскриту [інтерв’ю з В. Довгичем].— Освіта, 7.05.1991, с. 2-3); у міркуваннях
героя художньо-публіцистичного трактату відомого сучасного російського ху
дожника й діяча культури — героя, який, безперечно, виражає ідеї самого авто
ра: «(...) неуважение к русскому языку, который, с моей точки зрения, самый бо
гатый и духовный язык человечества, напрямую связанный с языком санскрита
(так! — О. Т.)» (Илья Глазунов. Россия распятая.— М., 1996.— Кн. 1 [Роман-га-
зета, №№ 22-24].— С. 160);
б) як в українській, так і в румунській «концепціях» — виведення своєї істо
рії від трипільської культури / культури Кукутені і проголошення свого пере
важного права на неї (румунська сторона вважає, що правомірною є саме їхня
назва цієї культури, оскільки на території України її було виявлено тільки
1896 р., тоді як у Румунії — 1884 р.);
в) наявність найбільшої кількості спільних моментів між українською і ро
сійською «школами» — це, по-перше, пов’язування своєї мови зі скіфами / сарма
тами та із санскритом 48; по-друге, заявления виключно свого права на національну
віднесеність етноніма руси — з трактуванням його відповідно як «давні українці» /
«східні слов’яни» (з домінуванням, природно, російського елементу) або тільки
«росіяни». Звідси — оперування в обох цих «школах» тим фактом, що «этруски —
это русские», приписування тільки своїй історії змісту «Велесової книги» 49 —
48 «Концепція “вышли мы все из санскрита” (...) — не така вже невинна недбалість
(тобто неточність. — О. Т.). (...) Хибний погляд не викорінено й досі, коли на книжковому
ринку — справжній розгул неподобних псевдоісторичних витворів, що нав’язують ідеї арій
ського “походження” російського етносу» (Журавлев А. Ф. Язык и миф : Лингвистический
комментарий к труду А. Н. Афанасьева «Поэтические воззрения славян на природу».— М.,
2005.— С. 68-69).
49 Так, видавці цієї книги в Україні і в Росії відповідно відзначають, зокрема: це пам’ятка
У-ГХ ст., де відбито історію укрів (Велесова книга: Скрижалі буття українського народу / Пер. і
упоряд. Б. Яценка.— К., 1995.— 320 с.; з анотації); це священні тексти новгородських волхвів
IX ст. (Велесова книга / Пер. и коммент. А. Асова.— М., 1995.— 320 с.; з анотації). У самих
колах української державно-політичної і культурно-мовної орієнтації в Україні в ідейній основі
«Велесової книги» одні вбачають ідеологію нової України (так, за словами дослідниці і пере
кладачки цієї пам’ятки або підробки під неї Галини Лозко: «Ми, українці, всі причетні до цієї
книги, бо в ній знаходимо невичерпну скарбницю знань про себе і про світ, потужну енергію
д ля майбутніх поколінь. Саме на такій книзі має будуватися ідеологія незалежної України» —
Літ. Україна, 4.07.2002), інші ж — погляди її автора як «панславіста, а точніше, панросіяніста»:
«(...) це твір великодержавницько-російський, євразійський (...), основною ідеєю якого є
створення всеслов’янської православно-християнської імперії під проводом росіян (...) І треба
бути або гранично наївним, або занадто засліпленим жаданням бачити в бажаному дійсне, щоб
у цьому лише злегка замаскованому політичному памфлеті державника-шовініста бачити
“скрижалі буття українського народу”, бо найімовірніше— це “скрижалі небуття” (державного
і, напевне, національного) українського й інших слов’янських народів, за винятком росій
ського» (Ткаченко О. Питання походження т. зв. «В(е)лесової книги»: Спроба формально-зміс-
тового аналізу // Укр. мова.— 2001.— № 1.— С. 49, 51).
ШБЫ 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6 25
О. О. Тараненко.
з аріями (оріями)50 як найдавнішим етносом серед слов’ян або взагалі серед ін
доєвропейців, який дав світові безліч завоювань цивілізації, з їхнім богом Арієм
{Аром, Орієм, Ором) — «батьком» Кия, Щека і Хорива, їхньою державою —
трипільською (вона ж праслов’янська) Араттпою/Оратптою (у стародавніх шу
мерських та інших легендах Аратта — це держава, яка [нібито] існувала десь у
регіоні між Месопотамією та Індією), Оратанією, Оріа(я)ною, з наголошуван
ням на месіанській ролі цих народів в історії людства. По-третє, це активізація
неоязичництва. Однак у загальній ідеологічній заданості цих концепцій в інтер
претації певних національно-культурних кіл обох народів існує й принципова
відмінність: якщо в українських «школах» культивується (крім, природно, зами
лування давністю та багатством національної історії) «моральний» аспект проб
леми — «демократизм» внутрішньої форми лексики української мови, «людя
ність» праукраїнських богів, то в російських — відзначена течія суспільної
думки забарвлена досить помітним великодержавним націоналізмом — з моти
вами відновлення великої держави (насамперед, зрозуміло, для східних слов’ян),
авторитаризму державного устрою51.
6. Сфера поширення. Фактори та аргументи за і проти. Ідеологізовано-
міфологізовані погляди такого роду на українську мову поширюються в пуб
лікаціях різних україномовних видань, насамперед, зрозуміло, тих, що підкрес
лено позиціонують себе як патріотичні, — в газетах «Літературна Україна» (ор
ган Спілки письменників України), «Слово Просвіти» (орган т-ва «Просвіта») та
в друкованих органах обласних філій цього товариства, «Слово», «Вечірній
Київ» (у 1990-х — на початку 2000-х рр. — до того, як ця газета стала органом
київської влади), «Українське слово» (орган Конгресу українських націоналіс
тів), у журналах «Український засів» («часопис української інтелігенції») та
низці інших52, у більш тематично зорієнтованих і навіть спеціально створюва
них з цією метою журналах — «Індо-Європа» (гол. ред. В. Довгич), «Основа»
(гол. ред. В. Ілля), «Перехід-ІУ» (гол. ред. І. Калинець), «Сварог» (гол. ред.
Г. Лозко), «Український світ», у досить уже помітній книжковій продукції
(Л. Силенко, О. Знойко, О. Братко-Кутинський, В. Довгич, С. Плачинда, Ю. Ка-
нигін, Ю. Шилов 53, С. Наливайко, В. Кобилюх, С. Губерначук, І. Калинець та
ін.). Не лишилися осторонь цих тенденцій і державні структури нової України.
Таке «оновлене» розуміння прадавньої історії української мови та її ролі у ста
50 Форми з початковим о- замість а- {орії, Оратта та ін.) — це нібито українізовані— як
фонетично, так і семантично (як наслідок зближення з орати, орач, пор. скіфи-орячі як
праукраїнці) — варіанти відповідних слів.
51 Див., наприклад: КлейнЛ С. Зазнач, праця.— С. 107-115, 124—127; ФаликовБ. Неоязы
чество // Новый мир.— 1999.— № 8.— С. 149, 166-167; Лозко Г. Європейський етнорелігійний
ренесанс...— С. 143-147.3 останніх матеріалів на цю тему див. інформацію про лекцію відомого
російського мовознавця академіка РАН А. Залізняка «Про хибну лінгвістику і квазіісторію» з
критикою, зокрема, поглядів російського математика академіка РАН А. Фоменка та інтерв’ю
А. Залізняка: http://www.gazeta.ru/science/2011/12/02_a_3855010.shtml.
52 Так, з останніх публікацій див., наприклад, великі статті С. Плачинди «Що дали світові
давні українці» та А. Кіндратенка, д-ра фіз.-мат. наук, «Гомін украдених століть» — про
українське походження гунів і тотожність імен Аттіла — Гатило (Літ. Україна, 9.07.2009),
статтю проф. В. Бебика «Скіфо-трипільська імперія теукрів» (в органі Верховної Ради Укра
їни «Голос України», 7.10.2009, з продовженням у наступних номерах), де, зокрема, від
значається, що «останнім часом під тиском нових історичних фактів і знахідок все менш
переконливим стає міф про культурно-історичну першість греко-римської цивілізації» і вже
доведено факт того, що найстарішою цивілізацією планети є «трипільсько-арійська».
53 Праці двох останніх авторів видаються й перевидаються мало не щороку російською
та українською мовами (див., зокрема: Каныгин Ю. М. Путь ариев : Украина в духовной
истории человечества.— К., 1995. — 256 с., Шилов Ю. А. Прародина ариев: История, обряды,
мифы.— К., 1995.— 744 с.; Шилов Ю. О. Праслов’янська Аратта.— К., 2003.— 93 с.).
26 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6
http://www.gazeta.ru/science/2011/12/02_a_3855010.shtml
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
новленні інших мов світу на початку 90-х років стало певною мірою впроваджу
ватися і в навчальну діяльність середньої, а згодом і вищої школи. Підручникам і
посібникам з історії України, українознавства та інших гуманітарних дисцип
лін, що містять положення про прямий зв’язок української мови і санскриту та
про трипільців як праукраїнців, надається гриф Міністерства освіти. До шкіль
ної програми 9 класу введено «Велесову книгу». Відзначені погляди поши
рюються на державних радіоканалах, де, зокрема, в середині 90-х років читали
ся розділи з книжок О. Братка-Кутинського «Феномен України», Ю. Канигіна
«Шлях аріїв» та ін. Деякі книжки такого змісту друкуються за державними прог
рамами випуску соціально значущих видань і безоплатно передаються до біб
ліотек державних закладів (наприклад, зазначена праця О. Знойка, праця В. Яно
вича 54). «Трипільська» версія стала посідати помітне місце також у творенні
української національної і державної ідеї, особливо під час президентства
В. Ющенка. Створено методичні розробки про вивчення образу Берегині
в українській історії; «тріумфальна хода» слова берегиня — уже як метафори на
основі «відродженого» значення теоніма — в значенні «жінка, яка охороняє,
піклується про когось або щось» (насамперед, природно, про українських
жінок) відбувалася в нас на очах. Література такого змісту представлена, зокре
ма, на книжкових рундуках на центральному київському майдані Незалежності,
де з нею мають можливість ознайомитися численні туристи, іноземці.
Коло загальних чинників і конкретніших причин такого спалаху зацікавлен
ня прадавньою етномовною історією українського народу можна визначити
загалом так.
В основі формування загального комплексу української етнічної і мовної са
мосвідомості, як і взагалі самосвідомості бездержавних протягом значної частини
своєї історії етносів, лежить насамперед ідеологія національного самостверджен
ня в умовах постійного оточення різних історично успішніших народів з їхньою
не тільки територіальною, а й духовною і мовною експансією щодо України та ук
раїнців. Як емоційна (в одних суспільно-культурних колах) і / або інтелектуально
продумана (в інших колах) реакція на таку експансію формувалися не тільки суто
побутове розуміння і не тільки власне наукове бачення національної етномовної
проблематики, а й широкий спектр різного роду паранаукових уявлень та інтер
претацій, який ґрунтується на різноманітних неперевірених або по-іншому сприй
нятих твердженнях авторів минулого, на численних припущеннях, здогадах,
домислах і прямих вимислах ентузіастів. Дослідники сучасних процесів в україн
ській духовності у зв’язку з цим відзначають, зокрема:
«Нашимипостійними супутниками (...) часом стають патріотичні емоції, безкритичніза
хоплення і натхненний гіперболізм — не лише як рудимент міфологічної стадії мислення, а й
як зворотний бік нашого комплексу меншовартості. Стало не те що модою, а пошестю шука
ти — добре б шукати, а то: впевнено знаходити! — коріння сучасних українців у всіх найдрев-
ніших вогнищах цивілізації, а дехто годен і Адама та Єву оголосити українцями. Добра й пот
рібна річ — увага до української поганської (дохристиянської) релігії та міфології, але дехто
ладен риторично вивищувати її над міфологією античного світу (...) Конче необхідно повер
нути Україні імена великих діячів, митців та вчених, “привласнених” іншими культурами, —
і тут ми майже нічого ще не зробили, — зате на цьому фоні безмовності серйозної науки про
цвітає любительство, втішні для патріотичної душі чутки про те, що мало не всі великі люди
світу, від міфічного Геракла до історичного Гарібальді, були українського походження» 55;
54 ЯновичВ. Спадщина тисячоліть.— К., 2008.— 448 с. (зокрема, з етимологіями на
зразок скіфи [скити] — скитальці, рахман — у Середній Азії, де корінь ман «людина»),
55 Дзюба І. Україна і світ // Quo vadis, Україно? : Матеріали третьої сесії Міжнар. шк.
україністики.— О., 1992.— С. 34.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6 27
О. О. Тараненко.
«Українська націоналістична міфологія формувалася (...) як відповідь на міфологію імпер
ського домінування, міфологію культурної, мовної та всякої іншої зверхності Центру над пе
риферією, метрополії над колонією. (...) Так, відповіддю на офіційне ототожнення Давньої
Русі й новочасної Росії стало ототожнення Київської Русі з Україною; відповіддю на офіційне
ігнорування українського етносу як досить пізнього й вельми сумнівного утворення стало по
ширення української етнічності не лише на стародавніх русичів, а й на скіфів, сарматів, кім
мерійців і навіть загадкових трипільців, що жили на території сучасної України ЗО тисяч років
тому. Офіційно “неіснуючу” (або “безперспективну”) українську мову націоналістична міфо
логія так само проголосила найбагатшою, “найспівучішою” і, звісно, архідревньою, — мо
вою, з якої виводяться ледь не всі інші індоєвропейські мови» 56.
Основною метою звернення до відзначених аспектів етномовної історії
українського народу для відповідної частини кіл української національної
орієнтації є насамперед, зрозуміло, ідеологічна настанова виховувати серед од
них і зміцнювати серед інших верств суспільства почуття українського патріо
тизму, національної гордості — настанова, яка з огляду як на явно незадовіль
ний сучасний національний «рейтинг» ідеї українства, так і на відому
«офіційну» історію українського народу (історію, що знала й багато славних
сторінок, однак переважно давала недостатньо шансів на його реалізацію як ус
пішної державної нації) стала залучати до свого арсеналу і розвивати, стимулю
вати, зокрема, й ідею наявності його «золотого віку» в його праісторії («ми,
українці, є першонацією і першодержавою»: С. Плачинда.— Літ. Україна,
26.01.2006)57. Як стверджується, наприклад, у редакційній анотації до відзначе
ного трактату О. Братка-Кутинського, ця ідея «може лягти наріжним каменем
у створення нової ідеології Української держави, живитиме і підтримуватиме
невмирущість української ідеї» (с. 2).
Активність цих кіл українського суспільства щодо готовності відповідного
трактування та поширення ідей і постулатів «справжньої» історії українського
народу та його мови посилюється також їхньою недовірою до пояснень «офіцій
ної» науки, яка, на їхню думку, ніяк не може або й не хоче визволитися від уста
лених стереотипів радянської ідеології і продовжує схилятися перед думкою
«старшого брата». Наприклад:
«Нам треба (...) починати з відбудови знищеної царизмом та більшовизмом національної
гідності та гордості. Чесно й правдиво сказати нашим людям, що вони не хохли і не малороси,
ніколи не ходили в “менших братах” ані росіян, ані поляків. Витоки історії українського наро
ду не в XV столітті, як це прагнули доказати нам і світові більшовицькі псевдоісторики, і на
віть не в часах Київської Русі. Вони сягають кількох тисячоліть. Про це знає цілий світ, лише
не ми, українці. Нам не вільно було знати, що ми прямі нащадки легендарних аріїв, які звідси
(...) понесли в Європу, Азію та Африку світло Добра, Правди, Справедливості, Освіти, Науки.
(...) Нам не вільно було знати, що (...) українській мові (...) не кілька сотень, а щонайменше
п’ять тисяч років. Українська мова була державною і за часів грізного володаря київсько-
гунської держави Атилли (...)» (М. Литвин. Своя хата чи соціалістично-комуністична кому
налка. — Слово Просвіти, 1997, ч. 2); «Чому ми на кожному кроці не кричимо, що наша мова
сягає санскриту, а трипільська культура вже розвивалася, коли по Європі ще “бігали ма
56 РябчукМ. Від Малоросії до України : парадокси запізнілого націєтворення.— К,
2000.— С. 221-222; див. також: Вілсон Е. Зазнач, праця.— С. 44.
57 Ця ідея існує вже досить давно, викликаючи захоплення у своїх прихильників і
скептицизм та відверте глузування у противників. Так, Остап Вишня у памфлеті 20-х років
«Дещо з українознавства» виклав дві «візії» України та її історії— одну з позиції «русотяпів»:
«Україною зветься “искони русская земля— Малая Русь, где все обильем дьішет”(...)», другу
— «для щирих українців»: «Ненька-Україна — це держава від Біскайського моря і до пустелі
Гобі або Шамо. Заснувалася вона ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу.
Першу людину звали Остап (...), а його жінку — Чорноброва Галя».
28 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
монти”?» (з добірки листів студентів факультету журналістики Львівського національного
університету ім. І. Франка. — Голос України, 5.06.2002).
Якщо одні з подібних поглядів у середовищі ініціаторів і послідовників такої
ідеології породжені не тільки, безперечно, цілком благородною метою й щири
ми патріотичними намірами, а й такою ж щирою наївністю, то інші можуть бути
вже свідомо запрограмовані з відповідною настановою, а ще якісь, можливо,
викликані насамперед амбітними претензіями авторів, як, наприклад, деякі з
неоязичницьких культів (сторонньому спостерігачеві, звичайно, важко визначи
ти в кожному конкретному випадку ту чи іншу з відзначених причин). У середо
вищі цілком свідомих представників цієї ідеології висловлюється також думка,
що на складному шляху консолідації української нації та формування в масовій
свідомості української національної ідеї існує пряма потреба в цілеспрямованій
самоміфологізації.
Ось, наприклад, хід міркувань Івана Білика — автора нашумілого ще в радянський час і
тоді ж офіційно забороненого роману «Меч Арея», звідки масова читацька аудиторія дізнала
ся про те, що гуни були слов’янами і праукраїнцями, а справжнім ім’ям Аттіли було Богдан
Гатило, який, хоча й критикує «крайнощі», характерні, на його думку, для сучасного спалаху
такого роду історичних пошуків («Небезпечно і те, що в історичну тему почали пробиратися
не фахівці, а ремісники. Доходить іноді до абсурду: дехто намагається, наприклад, перекона
ти, що Троя — це наше українське місто, яке пішло від слів три, трійця, а цар Пріам — це
спотворений український Купріян»), загалом, однак, убачає пряму доцільність у «перегинанні
палиці» в протилежний бік: «— Пригадуєш старий анекдот про те, що Росія — батьківщина
слонів? Чи не йдемо ми до того, що незабаром оголосимо і Україну батьківщиною слонів і що
вся цивілізація почалася від нас? — (...) До всіх перебільшень я ставлюся спокійно. Недавно
палиця перегиналася в один бік, і, щоб її виправити, треба перегнути в другий» ([Із інтерв’ю з
Іваном Біликом]. — Літ. Україна, 18.04.1996). Такими «державницькими» міркуваннями, оче
видно, пояснюється й згода відомих українських політиків, громадських діячів на те, щоб бу
ти авторами передмов до деяких подібних видань 58.
На позиціях ствердження доцільності подібного ідеологізованого крену в
складних пошуках української етнічно-мовної ідентичності й навіть культиву
вання відповідних міфологізованих конструктів перебуває й частина науков
ців, у тому числі й гуманітаріїв, наприклад: «Гіпотези такого роду заохочують
до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам’яті, сти
мулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від
комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природ
но, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та
її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування. З огляду
на це тут краще перебільшення чи навіть помилка, ніж українофобський
штамп типу “не було, нема і бути не може”. Тим більше, що, як казав один
славний філософ, є речі, в які неможливо повірити, але нема речей, яких не
могло б бути» 59. У дискусіях про справжність / несправжність видань, у яких
убачають містифікацію: «Велесової книги», а також менш «розкрученого»
трактату подібного змісту, але віднесеного ще до скіфської доби — «Рукопису
Войнича», опублікованого Дж. Стойко в США 1978 р. і перевиданого в 90-і ро-
58 Див., наприклад, передмову Л. Кравчука до кн.: КанигінЮ., Ткачук 3. Українська
мрія.— К., 1996.— С. 3-5; передмови В. Муляви, П. Мовчана до кн.: Кобилюх В. Українські
козацькі назви у санскриті.— Л .; К .; Донецьк, 2003.— С. 7-25.
59 ІванишинВ., Радевич-Винницький Я. Мова і нація : Тези про місце і роль мови в
національному відродженні України.— 4-е вид., доп.— Дрогобич, 1994.— С. 194. Ці по
ложення викладено в Інтернеті — у матеріалах для готування рефератів з української мови і
мовознавства, і їх широко наводять, зокрема, студенти.
/5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6 29
О. О. Тараненко.
ки в Україні заходами В. Довгича під назвами «Послання оріян хозарам»
(1996 р.) і «Рукопис Ора» (1998 р.), — апелюють, зокрема, до періоду слов’ян
ського відродження 1-ої пол. XIX ст., коли, наприклад, значний вплив на фор
мування національної свідомості чехів зробили опубліковані В. Ганкою та
И. Ліндою нібито старочеські пам’ятки «Краледвірський рукопис» і «Зелено-
гірський рукопис», незважаючи на кваліфікацію їх як підробок відомими вче-
ними-славістами (згадують також літературні містифікації Дж. Макферсона,
який опублікував у 60-х роках XVIII ст. свої твори як давній героїчний епос під
ім’ям легендарного шотландського барда Оссіана)60. Справді, не можна запе
речити того факту, що під масою та напором такого роду тверджень навіть серед
«інтелігентної публіки», зокрема й осіб з вищою гуманітарною освітою, з’явила
ся певна кількість тих, хто вірить в їхню істинність або принаймні припускає їх
можливість (це звичайно люди, позитивно або принаймні лояльно настроєні що
до «української ідеї», які, як це звичайно й буває, не вдумуються в суть пропоно
ваної в цих гіпотезах доказової бази), як це найвиразніше стало помітно на прик
ладі слова Берегиня, а також назви «Оріана» (у 90-х роках таку назву дістали
одна з новостворених марок коньяку фірми «Таврія» і найбільший в Україні
хімічний концерн у м. Калуші Івано-Франківської області — замість попе
редньої назви «Хлорвініл») — від Оріа(я)на як нібито прадавньої назви Украї
ни (нова назва концерну в Калуші — особливо показова ілюстрація тієї разю
чої невідповідності, яка може бути між новою романтичною назвою реалії та її
старою досить прозаїчною суттю).
Оцінюючи те чи інше з тверджень опонентів «офіційної» науки, не завжди,
втім, можна з певністю визначити: це свідоме введення в оману (з «найкращи
ми» намірами) чи звичайна неуважність, наукова несумлінність? Так, припи
суючи нашому землякові Платону Лукашевичу думку, що «українська мова —
прамова світу», В. Ілля чомусь зовсім не помічає того, що в пропонованому ним
творі Лукашевича скрізь говориться тільки про «славянский язык» б1, а в згаду
ваному вище словнику Лукашевича «Мнимый индо-германский мир...» навіть
більше того — «славянский язык» у ряді випадків варіюється з «русский язык».
Для того, щоб підкріпити популярну у відповідних колах етимологізацію етрус
ки — «ето руси (руські)», посилаються навіть на ті джерела, де про це гово
риться тільки іронічно, — наприклад, на відомого радянського популяризатора
науки О. Кондратова62, який у розділі «Этрусский— это русский» нібито «дово
дить слов’янське походження цього народу» 63. Насправді ж у цьому розділі
йдеться про безуспішні спроби О. Черткова (його «тлумачення мають вигляд
цілковито гумористичних, пародійних») у середині XIX ст. розв’язати загадку
цієї мови за допомогою «слов’янського ключа», як і про спроби зробити це,
звертаючись до лексики італійської та албанської мов.
Готовність багатьох українських ЗМІ поміщати на своїх сторінках подібні
«пошукові» матеріали, а також численні читацькі листи на їх підтримку, готов
ність державних органів інформації та освіти санкціонувати й масово впрова
джувати такі погляди у свідомість населення і в навчальний процес, готовність
викладачів соціально-гуманітарних дисциплін оцінювати на «відмінно» «скача
60 Див., наприклад: ЖулинськийМ. Нація. Культура. Література: Національно-культурні
міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури. — K., 2010. — С. 28.
61 Лукашевич П. Коренеслів грецької мови // Основа. — 1996. — № 9. — С. 104—114
(з передмовою В. Іллі).
“ Кондратов А. М. Этруски — загадка номер один. — М., 1977. — С. 33-41.
63 Федоренко Д. Т. Писемність давніх цивілізацій... — C. 65.
30 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
ні» з Інтернету реферати студентів з відзначеними мотивами, безперечно, не
завжди й необов’язково слід розцінювати як їхню [повну] згоду з такого роду
версіями. Часто це звичайне бажання не діяти врозріз з певними домінантними
тенденціями в суспільстві або й у державній ідеології (в міру, звичайно, пра
вильного чи хибного розуміння цими людьми таких тенденцій), що насамперед
можна припустити щодо психології тих поколінь, які духовно й морально сфор
мувалися ще в радянський час. Але в будь-якому разі це нерідко сприймається
як ще один тест на український патріотизмб4.
Однак у колах української національної орієнтації, але вже з боку осіб з тве
резішими поглядами на дійсність, які не поділяють такого захоплення пошука
ми у праісторії українського сліду, висловлюється й версія, що частина подібно
го роду «гіпотез», як і відповідна підтримка в їх поширенні у навчальному
процесі, друкованій продукції, радіо- і телеефірі, можуть виходити вже, навпа
ки, з певних кіл зовсім не проукраїнської політичної та культурно-мовної орієн
тації, зацікавлених у компрометуванні «української ідеї» (як, наприклад, серія
«галицьких» анекдотів з їхнім героєм — кровожерливим «вуйком», який «пото
пив би москалів у жидівській крові»).
У середовищі української культурної (насамперед у тих колах, що стоять на
ліберальних, «європейських», позиціях) і тим більше наукової інтелігенції65 та
кого роду «пошукова» діяльність, спрямована на міфологізацію історії, сприй
мається переважно або з іронією, або відверто критично б6. Так, Центр соціогу-
манітарних досліджень ім. В. Липинського 2008 р. провів круглий стіл (з участю
відомих істориків і мовознавців) і опублікував збірник статей (з епіграфом
«Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом!»), присвячений критичному вис
вітленню «псевдонаукових та псевдопатріотичних теорій» походження ук
раїнського етносу, у передмові до якого, зокрема, говориться: «Протягом остан
ніх років у нашому медіа-просторі неабияке поширення здобули псевдонаукові
теорії походження українців, автори яких гріють руки на щирому патріотизмі
64 Пор., наприклад: «На хвилі емоційного патріотизму відбувається зниження і без того
низького інтелектуального рівня і критицизму. Власне, критицизм, упродовж 70 років ви
травлюваний більшовизмом, уже потрапляє під гостру моральну заборону і в деяких “демо
кратичних” колах, коли йдеться про національні і патріотичні міфи. Можливо, ці міфи не такі
небезпечні, як міфи офіційної ідеології (радянського часу. — О. І ) , але безкритичність до
них може створити загрозу нової тоталітаризації політичного і духовного життя» (Дзюба І.
Зазнач, праця.— С. 27); «Кричуща невирішеність національно-культурних проблем змушує
об’єднуватися навколо відповідних вимог людей, в усьому іншому нерідко цілком відмінних
один від одного. Причому, як завжди у випадках масовості, вирівнювання йде за найнижчим
рівнем. От і процвітають серед частини патріотів міфи, заперечувати які невільно: впишуть у
антипатріоти. Міф про добіблійну давність української мови, про Україну як праколиску
світової цивілізації, про безумовну вищість європейців-українців над угрофіномонголоазіа-
тами-росіянами, про трипільців як безпосередніх етнічних предків українців, намагаються
канонізувати РунВіру й “Велесову книгу”» (Дзюба І. Україна у пошуках нової ідентич
ності,— К , 2006,— С. 741-742).
65 Див., наприклад, матеріали з цього питання: Дух і літера.— 1998.— № 3-4.— С. 45-229
(матеріали міжнародної конференції «Міфи сучасної України»); Українська історична дидак
тика.— К , 2000.
66 Пор., однак, значно песимістичніші оцінки сприйняття суспільством цього явища:
«(...) абсурдні ідеї, висловлені аматорами на кшталт Плачинди або археологами (...) на зразок
Шилова, були зустрінуті з таким ентузіазмом інтелігентною спільнотою України — пись
менниками, журналістами, учителями. А це показує, яким був рівень освіти цього середнього
прошарку інтелігенції в Україні. Рівень, гідний Плачинди (...)»; щодо введення до шкільної
програми «Велесової книги»: «І це такого масштабу скандал, який показує, хто сидить у
Міністерстві освіти» (Яковенко Н. [Виступ в обговоренні] // Новітні міфи та фальшивки про
походження українців.— К., 2008.— С. 30-31).
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6 31
О. О. Тараненко.
наших громадян. (...) Наслідком цього стала дискредитація українських науков
ців в очах їхніх колег з інших країн, падіння репутації української науки взагалі,
а виклад історії України у шкільних підручниках став посміховиськом» 61.
Створюються пародійні містифікації такого роду «відкриттів»— наприклад:
«Політична думка Трипілля та сучасність (історіософські гіпотези з неусталено-
го українознавства)» О. Білого, С. Макеєва, О. Шарварка (журн. «Політична
думка», 2000, № 1, с. 110-124), деякі з них можуть сприйматися, очевидно, ціл
ком серйозно. Так, Олександр Дубина в публікації «Так хто ж відкрив Амери
ку?» (Українська культура, 1997, № 1, с. 38-39), яка була поміщена редакцією
журналу під рубрикою «Цікаво знати», висловивши захоплення з приводу істо
ричних знахідок своїх попередників Л. Силенка, С. Плачинди та ін. (з епітетами
«видатний», «славетний», «геніальний»), але водночас і легкий докір їм за обме
женість їхніх пошуків просторами тільки Старого світу, простежує «україн
ський слід» в Африці і у відкритті Америки — з виведенням Колумб (у порту
гальському варіанті Колом) від Коломия: Христофор Коломиєць, Хуан де ла
Коса — від Іван Козак і под. (автор потім зізнався в свідомій містифікації —
див.: День, 28.01.1997, с. 10).
Ущиплива критика з приводу такого захоплення в певній частині суспільно
го спектра української національної орієнтації історико-мовною міфотворчістю
лунає і з боку певних кіл російської політичної та культурної орієнтації в Укра
їні, як і в самій Росії (хоч, як уже відзначалося вище, подібна хвиля націо-
нально-історичного міфотворення захопила й певний сегмент духовного життя
сучасного російського суспільства). Наприклад, у новій серії анекдотів: «Пите
кантроп, как только слез с дерева, сразу же заговорил на украинском»; «Библия
по-украински: Степан народыв Гната, Гнат народыв Стецька, Стецько народыв
Грицька, а уж тилькы потим Грицько народыв Адама (...)» (журн. «ТУ-парк»,
К., 2003, № 11); іронізування з приводу «самого древнего в мире языка»68.
Поки що, на жаль, у друкованих ЗМІ, призначених для масового читача, в
Інтернеті при обговоренні питань відзначеної тематики переважають, з одного
боку, аматорські заполітизовані гіпотези, з другого ж (особливо в Південно-
Східному регіоні), — їх пародійні висміювання (в образливій для українців то
нальності), тоді як розважливий голос ученого-фахівця можна почути рідко б9.
8. Українська національна і державна самосвідомість, яка утверджується в
сучасному світі, безперечно, потребує існування відповідних історичних держа
во- і мовотворчих міфів, і українці в цьому не єдині в світі. І скільки б науковці і
взагалі суспільні кола з «позитивістським» складом мислення та «консерватив
ною» психологією не намагалися спростовувати ту чи іншу з подібних гіпотез і в
цілому сам цей «романтичний» шлях утвердження української національної
67 Новітні міфи...— С. 7; див. також: РябчукМ. Зазнач, праця.— С. 206, 217-222, 233;
Мицик Ю. Шляхом аріїв чи аріян, або Шляхом науки чи окультизму? // Україна крізь віки.—
К., 2000.— С. 52-64; Лучик В. Хвороба росту, або Звідки ми і наша мова // День.— 2007.— 16 і
23 бер.; Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова // День.— 2011.— 20 трав.
6* Повідомляючи про зустріч президента Російської Федерації з провідними російськими
істориками з метою «сформулювати нову національну ідею», журналіст схвалює те, що влада
шукає при цьому опору в серйозному академізмі й не пропонує російським ученим «упо
дібнитися до авторів деяких українських підручників історії, які відшукують своїх предків-
запорожців на службі в єгипетських фараонів» (Уткин А. Переписать историю // Версия.—
М., 2002, 8-14.01) (таких підручників, звичайно, не існує).
69 Пор., наприклад: Сквирська В. «Мова — зброя політики», або Про мовні проблеми у
пострадянській Одесі // Мовна політика та мовна ситуація в Україні: аналіз і рекомендації.—
2-е вид,— К., 2010,— С. 183-185.
32 1ББЫ 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6
Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві
ідеї, такі погляди тиритимуться й далі. Тому, зокрема, за таким параметром со
ціолінгвістичної класифікації мов, як: «Чи заклопотаний мовний колектив тим,
щоб знайти для своєї мови “респектабельних” предків у далекому минуло
му?» 70, українська мова ще тривалий час перебуватиме серед таких мов. Однак у
сучасному нормальному соціально й духовно структурованому суспільстві по
дібні ідеї мають займати, звичайно, лише одну з ніш масової свідомості, причо
му не домінантну й тим більше без претендування як на науковість, так і на мо
нопольне вираження українського патріотизму. Не може не вражати та легкість,
з якою множаться такі ідеї 71 (незважаючи на легкість, з якою представники ін
ших галузей знань з вищою освітою, цілковито не довіряючи «офіційній» науці,
втручаються в сфери історії, археології, етнології, мовознавства, не хочеться,
однак, сумніватися щодо їхньої наукової сумлінності у власних галузях занять),
і категоричність суджень на захист цих побудов, як і надзвичайна довірливість
масової аудиторії, для якої вони призначаються. Наукова доказовість під
міняється ідеологічними догматами на зразок релігійних. Апелювання до ро
мантичного XIX століття в умовах сучасного інформаційного суспільства та
достатньої освіченості населення також є малопереконливим. Розчарування сус
пільства, яке приходить на зміну подібним національним «зачаруванням», буває
дуже гірким. Причому якщо власне історичні міфологізовані побудови — як
явища загальніші за своєю суттю — і засвоюються масовою свідомістю порівня
но легше, і спростовувати їх буває складніше, то історико-мовні міфи, які неми
нуче повинні спиратися на конкретні мовні факти, мають набагато більше шан
сів наражатися на критичне сприйняття, а тлумачення цих фактів у дусі
«народної етимології» — на відверте глузування. Оприлюднення їх мало б обме
жуватися відповідними спеціалізованими виданнями, художньою творчістю, а в
навчальних програмах мають подаватися, звичайно, вже більш або менш уста
лені положення.
О. О. TARANENKO
THE PHENOMENON OF UNGUO HISTORICAL MYTH CREATION IN THE CON
TEMPORARY UKRAINIAN SOCIETY
The article deals with the tendencies to creation of historical and linguistic mythology in certain
circles of the contemporary Ukrainian society. These tendencies are directed at searching «the
Golden Age» of Ukrainian in the hoary prehistoric past. Three main directions are shown in such
search: positioning Ukrainian as one of the most ancient world languages, neo-paganism, and em
phasis on «positive evaluation» of the inner form of Ukrainian.
Key words: history of Ukrainian, historical and linguistic myths, «the Golden Age»
of the Ukrainian language.
70 Див., зокрема: Белл Р. Т. Социолингвистика.— М., 1980.— С. 199.
71 Так, назвавши свою замітку «Чи був Христос поліщуком?», журналіст популярної
свого часу газети хоча й не дає прямої ствердної відповіді, але всім ходом своїх умовиводів
«з точки зору історичної фонетики» фактично підводить читачів до такого висновку: назва
народу пеласгів походить від поліски, тобто жителі Полісся, теперішні поліщуки, і, вивівши
таким чином досі невідомий український етимон, автор кладе його в основу й назви філис-
тимляни: поліск -> філіст, а від останнього — й назви їхньої землі, яку він іменує вже
подвійно Палестина-Поліщина (М. Цівірко.— Веч. Київ, 10.08.1999). Якщо автори різних
версій «неофіційної» праукраїнської історії говорять про можливе українське коріння
(з Галичини-Галілеї, Лемківщини, Полісся) й, отже, українську як рідну мову Ісуса Христа
(Ю. Канигін, Б. Чепурко, М. Ткач, М. Цівірко та ін.), то деякі російські аматори — як ро
сіянина (наприклад, В. Кандиба).
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 6 33
|