Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови
У статті проаналізовано проблему спадкоємності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами з урахуванням специфіки українського мовного розвитку в XI ст. Констатовано, що гіпотеза про наявність прямої наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами потре...
Збережено в:
| Дата: | 2015 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2015
|
| Назва видання: | Мовознавство |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184002 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови / О.І. Скопненко // Мовознавство. — 2015. — № 2. — С. 64-76. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-184002 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1840022022-05-01T01:26:10Z Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови Скопненко, О.І. У статті проаналізовано проблему спадкоємності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами з урахуванням специфіки українського мовного розвитку в XI ст. Констатовано, що гіпотеза про наявність прямої наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами потребує подальшого доопрацювання. The problem of succession between the Old Belorussian and the New Belorussian literary languages are analyzed in the article. This takes into account the specifics of Ukrainian language development in the 19th century. It notes that the hypothesis of a direct continuity between the Old Belorussian and the New Belorussian literary languages requires further development. 2015 Article Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови / О.І. Скопненко // Мовознавство. — 2015. — № 2. — С. 64-76. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184002 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
У статті проаналізовано проблему спадкоємності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами з урахуванням специфіки українського мовного розвитку в XI ст. Констатовано, що гіпотеза про наявність прямої наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами потребує подальшого доопрацювання. |
| format |
Article |
| author |
Скопненко, О.І. |
| spellingShingle |
Скопненко, О.І. Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови Мовознавство |
| author_facet |
Скопненко, О.І. |
| author_sort |
Скопненко, О.І. |
| title |
Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови |
| title_short |
Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови |
| title_full |
Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови |
| title_fullStr |
Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови |
| title_full_unstemmed |
Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови |
| title_sort |
проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови |
| publisher |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| publishDate |
2015 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184002 |
| citation_txt |
Проблема наступності між старобілоруською та новою білоруською літературними мовами крізь призму нової української літературної мови / О.І. Скопненко // Мовознавство. — 2015. — № 2. — С. 64-76. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. |
| series |
Мовознавство |
| work_keys_str_mv |
AT skopnenkooí problemanastupnostímížstarobílorusʹkoûtanovoûbílorusʹkoûlíteraturnimimovamikrízʹprizmunovoíukraínsʹkoílíteraturnoímovi |
| first_indexed |
2025-07-16T04:03:20Z |
| last_indexed |
2025-07-16T04:03:20Z |
| _version_ |
1837774773972631552 |
| fulltext |
О. І. СКОПНЕНКО
ПРОБЛЕМА НАСТУПНОСТІ МІЖ СТАРОБІЛОРУСЬКОЮ
ТА НОВОЮ БІЛОРУСЬКОЮ ЛІТЕРАТУРНИМИ МОВАМИ
КРІЗЬ ПРИЗМУ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ
МОВИ__________________________________________________
У статті проаналізовано проблему спадкоємності між старобілоруською та новою біло
руською літературними мовами з урахуванням специфіки українського мовного розвитку в
XI ст. Констатовано, що гіпотеза про наявність прямої наступності між старобілоруською та
новою білоруською літературними мовами потребує подальшого доопрацювання.
К л ю ч о в і сл ов а : нормалізація, кодифікація, історія української літературної мови,
історія білоруської літературної мови, польськомовна література на території Білорусі.
Часто уявлення про лінійний характер розвитку літературних мов спонукає до
слідників шукати ланки спадкоємності між засадничо різними ідіомами, поєд
наними спільною територією функціонування й кількома поколіннями одного
народу. Утім, будь-яка літературна мова має в собі й потенціал нелінійного роз
витку, коли актуалізація здобутків попередніх літературних мов неначе замикає
коло або не дає змоги розглядати певне мовне явище лише як наслідок розвитку
«з чистого аркуша». Ця проблема складна ще й тому, що нерідко дослідники ви
мірюють літературну мову минулого за шаблонами сучасних літературних мов,
у яких ступінь стандартизації набагато вищий, ніж, наприклад, в ідіомів XIX ст.1
1 Навряд чи можна цілком погодитися з твердженням: «Для пізнішої та більш ранньої
епохи питання розмежування білоруських та українських пам’яток неактуальне (вихідний
пункт — пам’ятки доби Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.— О. С.). У пи
семності XIX ст. мовні межі маніфестовані виразніше: з одного боку, проходження діалект
них (білоруських або українських) особливостей мінімізовано відносно високою
стандартизованістю мови й правопису документа, з другого, записи чи фрагменти діалект
ного (білоруського або українського) мовлення більш виразні, оскільки наявність діалектних
особливостей уже усвідомлювали. Практично вся актова писемність до XIV ст. написана
фактично давньоруською актовою мовою з домішками тих або тих східнослов’янських рис»
(Клімау І. П. Да праблемы размежавання украінскіх і беларускіх помнікау старажытнага
пісьменства І І Беларускі археаграфічньї штогоднік.— Мінск, 2009.— Вып. 10.— С. 133).
Незрозуміло, чому головною причиною невикористання білоруських / українських мовних
елементів (мови) у XIX ст. визнано «відносно високу стандартизованість» документів. Мож
ливо, у щойно процитованому другому реченні через невдалу побудову відбулося затемнення
змісту, і автор мав на думці писемну практику XV-XVIII ст. Певна річ, якщо тут і можна щось
твердити про «стандартизованість» XIX ст., що перешкоджала вживанню білоруської та
української мов, то має йтися про чужі стандарти — польський і російський, — які панували
на етнічних територіях українців і білорусів. Саме через це білоруський і український ідіоми
не могли вільно обслуговувати всіх сфер життя суспільства. По-друге, напевно, про стандарт
у староукраїнській / старобілоруській писемності треба говорити дуже обережно, тут, радше,
маємо справу з арсеналом кліше й традиційних мовних формул, що були вживані як застиглі
форми й неухильно відтворювані. Стандарт, на нашу думку, має дещо іншу природу, він
кодифікований і досить варіаційний, принаймні в українській і білоруській мовах, навіть у
багатьох суворо регламентованих жанрах. Кодифікація в сучасному розумінні навряд чи
властива староукраїнській / старобілоруській мовам, хоч вони й мали досить усталену
О О. І. СКОПНЕНКО, 2015
64 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2
.Проблема наступності...
Крім того, рівень стандартизації й варіантності навіть у близькоспоріднених су
часних літературних мовах може істотно різнитися, оскільки типологічно бли
зькі культурно-політичні умови існування народів приводять до неоднакового
ступеня розвитку або різної комунікативної потужності ідіомів. І хоч існує дум
ка, що «мовна стійкість народу <...> залежить не стільки від обставин, скільки
від його бажання і волі»2, напевно, доречно розглядати ці обставини в багатьох
випадках дзеркально обернено, як наслідок народних дій або бездіяльності.
Інакше кажучи, хоч рівень стандартизації і зумовлений загальнокультурною си
туацією, але не детермінований тільки нею. Скажімо, рівень стандартизації су
часної української літературної мови 3 вищий, ніж сучасної білоруської, це
видно навіть простим оком 4. Цілком імовірно, серед причин цього не останню
роль відіграє той факт, що українська мова на теперішньому етапі розвитку ви
конує більшу кількість комунікативних завдань, ніж білоруська.
Зазначимо, що в Білорусі у 2014 / 2015 навчальному році у вищих навчальних установах
білоруською мовою навчалося 0,3 тис. студентів (0,1 %), білоруською та російською мо
вами— понад 149 тис. студентів (41 %), російською — близько 212 тис. (58 %). За даними На
ціонального статистичного комітету Республіки Білорусь, в установах дошкільної освіти
білоруською мовою виховують 43 тис. дітей (10 %), російською — майже 368 тис. (90 %). У
середній школі всі предмети білоруською мовою викладають понад 135 тис. учнів (14 %), ро
сійською — близько 811 тис. (86 %). В установах середньої спеціальної освіти білоруською
навчається 0,3 тис. учнів (0,2 %), російською та білоруською — приблизно 22 тис. учнів
(17 %), російською — приблизно 107 тис. (83 % )5.
Певна річ, не можна вбачати прямої залежності між кількістю шкіл з національною мо
вою викладання та комунікативною потужністю цього ідіому, але, як відомо, що більше зав
дань він виконує, то більша його життєздатність. Звичайно, це положення не можна абсолю
тизувати щодо попередніх періодів мовного розвитку, адже в ХІХ-ХХ ст. бурхливий
безперервний розвиток української й білоруської мов відбувався саме в живомовному середо
вищі, літературні мови цих двох народів мусили пробивати свій шлях у вкрай несприятливих
умовах, нерідко їхню тогочасну комунікаційну потужність нам навіть складно виявити, а не
те що параметризувати. (Скажімо, упродовж XIX ст. не було жодного періодичного видання
білоруською мовою б, а проте на підставі цього не можна робити висновку про завмирання
згаданого ідіому). З другого боку, немає підстав заперечувати негативний вплив соціокуль-
турної ситуації на розвиток української та білоруської мов у ХІХ-ХХ ст.
Простежити зв’язок між вигаслими літературними мовами та новими ідіома
ми, які здобували простір для себе впродовж тривалого періоду, але з певних
(«традиційну») практику. Крім того, хотілося б довідатися, що має на увазі автор у наведеній
цитаті, коли згадує «давньоруську актову мову з домішками тих або тих східнослов’янських
рис», адже, хоч погляди науковців на так звану давньоруську мову істотно й різняться, майже
всі визнають, що східнослов’янські елементи — або основа цього ідіому, або важливий
складник, без яких ідіом як феномен не існує. Тому остання процитована фраза певною мірою
звучить тавтологічно.
2 Ткаченко О. Б. Проблема захисту мов і мовного відродження // Мова і мовознавство в
духовному житті суспільства / Ткаченко О. Б., Зимовець Г. В. та ін.— К., 2007.— С. 15.
3 У статті терміни сучасна українська літературна мова, сучасна білоруська літера
турна мова розглядаються як невід’ємні частини відповідно нової української та нової біло
руської літературних мов і обмежені останніми 25-ма роками розвитку.
4 Докладніше див.: Скопненко О. І. Сучасна білоруська літературна мова: шляхи коди
фікаційного розвитку // Вісник Запорізького національного університету : 36. наук, статей.
Філол. науки.— Запоріжжя, 2006.— С. 245-248.
5 Докладніше див. : У ВНУ Беларусі на беларускай мове вучацца 0,1% студэнтаУ // Наша
ніва.— http:/7im.by/?c=ar&i=144756.
6 На території сучасної Білорусі від 1863 до 1889 р. оригінальні твори білоруською
мовою не виходили друком. За цей період по-білоруському в Женеві була надрукована тільки
одна брошура «Про багатство і бідність» (1881) (переклад з української) (Кромко 1.1.,
Юрзвіч А. К., Яновіч А. І. Псторыя беларускай літаратурнай мовы.— Мінск, 1968.— Т. 2.—
С. 109-110).
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2 65
причин не стали цілковито панівними на певних етнічних територіях, нелегко й
через те, що досі ні в українській, ні в білоруській філологічних традиціях не
створено зведених лексичних, граматичних, фразеологічних словників староук
раїнської / старобілоруської мов, а також аналогічних видань, що лексикогра
фічно (фразеографічно) описували б відповідні мови нової формації. На нашу
думку, тільки тоді, коли українські й білоруські науковці матимуть змогу оперу
вати такими кодексами, можна буде розв’язати багато контроверсійних питань
мовного розвитку українського й білоруського народів. Поява цих праць безпо
середньо залежить і від стану авторської лексикографії, і від загального рівня
вивчення історії літературних мов обох народів, адже ми досі не маємо акаде
мічних словників мови переважної більшості українських письменників
XIX ст., не можна визнати задовільною й білоруську авторську лексикографію,
що описує цю добу1. Більше того, філологічна наука явно відчуває брак словни
ків мови окремих періодичних видань, словників ідіостилів нехудожньої літера
тури XIX ст. тощо. Білоруські дослідники уклали й розпочали випуск у світ
«Словника мови “Нашай нівьі” (1906—1915)» — видання, що покликане подати
лексичний і фразеологічний матеріал, джерелом якого стала перша масова біло
руська газета «Наша ніва». У перших чотирьох томах має бути загальна лексика
й фразеологія в повному обсязі, будуть наведені всі варіанти слова, значення
якого широко проілюструють. У п’ятому томі заплановано вмістити весь набір
власних імен, прізвищ, псевдонімів, назв населених пунктів тощо, уживаних на
сторінках цього знакового для Білорусі видання. Матеріал у згаданому словни
кові подано кирилицею та латинкою, оскільки газету тривалий час друкували
одночасно за допомогою двох графічних систем 7 8. Українська мовознавча шко
ла ще не створила словника академічного типу, що описував би мову окремих
періодичних видань. І якщо стосовно видань ХХ-ХХІ ст. таке завдання в най
ближчій перспективі навряд чи можна виконати через великий обсяг матеріалу,
що потребує опрацювання, то укладання словників на базі мови української пе
ріодики XIX ст., очевидно, може стати пріоритетом для вітчизняних словника
рів. Під час створення таких лексикографічних праць варто обов’язково врахо
вувати різні правописні системи, подавати матеріал без уніфікації, наскільки це
можливо, тоді мову окремого друкованого органу можна буде побачити в дина
міці, що дасть змогу простежити внормування з максимальною наочністю. Тре
ба констатувати, що й білоруськомовний матеріал із джерел XIX ст. лексикогра
фічно ще недостатньо опрацьований. Виконати таке завдання можна буде тільки
тоді, коли вдасться розв’язати цілу низку теоретичних і практичних проблем,
зокрема з ’ясувати, чи існує можливість знайти механізми спадкоємності між
старобілоруською / староукраїнською та новою білоруською / українською літе
ратурними мовами.
В історії вітчизняної лінгвістики методика розмежування пам’яток між старо-
білоруською та староукраїнською літературними мовами належить до тих проблем,
об які вже понад століття мовознавці ламають свої списи. Це питання намагалися
розв’язати 1.1. Огієнко, Л. Л. Гумецька, В. М. Русанівський, Ю. В. Шевельов,
М. М. Пещак, В. В. Німчук, Г. П. Півторак, В. Ю. Франчук, В. М. Мойсієнко
та ін. У Білорусі зазначену проблему розглядали Ю. Ф. Карський, А. И. Журав-
7 Докладніше див.: Цимбалюк-Скопненко Т. В. Українська авторська лексикографія: здо
бутки та перспективи // Українська мова.— 2010.— № 2.— С. 3-14.
8 Докладніше див.: Слоунік мовы «Нашай Швы» (1906-1915) : У 5 т. / Пад рэд. В. П. Лем-
цюговай.— Мінск, 2003.— Т. 1.— 624 с.; 2007.— Т. 2.— 624 с.
О. І. Скопненко______________________________________________________________
66 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2
.Проблема наступності...
ський, Л. М. Шакун, В. В. Ониченко, О. М. Булико, Ф. М. Янковський, В. М. Свя -
жинський, І. П. Климов та ін .9 На думку Г. П. Півторака, на сучасному етапі до
сліджень маємо «підстави для висновку, що виробити універсальні критерії
щодо їх розмежування (українських і білоруських давніх творів.— О. С.) прак
тично неможливо ні нині, ні в найближчому майбутньому», проте можна запро
понувати «ті підходи й рекомендації щодо розмежування білоруських та україн
ських писемних пам’яток, які найбільше витримали випробування часом, і у
зв’язку з цим намітити можливі подальші напрями пошуків найефективніших
способів прийнятного для обох наших народів розв’язання цієї складної пробле
ми» 10 11. Дослідник подає п’ять блоків рекомендацій, що можуть бути основою
для вироблення єдиної методології в цій галузі, як-от: 1) розрізнення пам’яток
мови і культури («основним критерієм розмежування пам’яток з цього погляду
слід визнати територіальний принцип з урахуванням національності автора» п);
2) урахування комплексу диференційних ознак, зокрема й графіко-палеогра-
фічних особливостей; 3) зважання на ареальний принцип («При розмежуванні
білоруських та українських писемних пам’яток брати до уваги тільки давні пів
денноукраїнські (галицькі) мовні особливості <...> недостатньо й некоректно,
оскільки в основі староукраїнської писемно-літературної мови були західні по
ліські говірки північного наріччя української мови, генетично спільного з пів
денно-західним діалектом білоруської мови». Отже, «пам’ятки, в яких засвідче
не сплутування t -----е незалежно від наголосу, — безсумнівно білоруські» 12);
4) урахування територіального принципу («Якщо писемна пам’ятка не відзна
чається виразними диференційними особливостями й фіксує лише спільні для
обох мов ознаки, її слід зарахувати тому народові, на території якого було ство
рено пам’ятку» 13); 5) підхід до «суперечливих пам’яток» (такі писемні пам’ят
ки «з мовними, графічними й палеографічними особливостями <...> слід визна
ти спільними для обох народів» 14).
Тут окреслено тільки вершечок айсберга великої і складної проблеми, проте
цілком упевнено можна сказати, що дослідники шукають і пропонують шляхи її
розв’язання, хоч іноді ці підходи й важко узгодити між собою. Щодо визначення
критеріїв наступності між старими та новими згаданими ідіомами, то виявити
бодай якусь чітку методику аналізу механізмів спадкоємності, на жаль, не вда
лося. Здебільшого дослідники використовують комплексний лінгвістично-літе
ратурознавчий підхід, беручи до уваги не тільки свідчення мовного рівня, а й
аналізуючи образотворчі інструменти, естетичні й етичні алгоритми, стилістику
творів у найширшому розумінні, закоріненість художньої літератури в етнічній
ментальності, найвиразнішим показником якої найчастіше виступає фольклор,
тобто весь комплекс «ідеологій». Показовим у цьому плані став приклад «Енеї-
ди» І. Котляревського. Поема впродовж останніх десятиліть у філологічній тра
9 Огляд позицій різних дослідників див.: Мойсієнко В. М. Про національний статус
«руської мови» в часи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої // Мовознав
ство.— 2005.— № 1.— С. 67-82; див. також: Мойсієнко В. М. Фонетична система українських
поліських говорів у XVI-XVH ст.— Житомир, 2006.— 448 с.; Клімау І. П. Зазнач, праця.—
С. 133-156.
10 Півторак Г П. Державна мова у Великому князівстві Литовському і проблема розме
жування українських та білоруських писемних памяток // Мовознавство.— 2005.— № 3-4.—
С. 83.
11 Там же.
12 Там же.
13 Там же.
14 Там же.— С. 84.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2 67
диції розглядана як спадкоємиця ідей козацької України XVIII ст., хоч суто мов
ний матеріал не створює для цього критичної маси доказів 15. Напевно, не буде
перебільшенням сказати, що проблема наступності між староукраїнською / ста-
робілоруською та новою українською / білоруською літературними мовами ще
не набула свого гранично чіткого окреслення, незважаючи на численні спроби
дослідників. Саме складність опрацювання теорії мовного переходу дає підста
ви для такого твердження. Про традиції письменства старобілоруською мовою
наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. можна говорити великою мірою
гіпотетично, оскільки до нас майже не дійшли твори цього періоду. Під час бо
ротьби проти унії на території Білорусі російська влада зібрала й спалила велику
кількість греко-католицьких видань, через це нині «немає змоги розмірковувати
про напрям розвитку старої літературної мови в такій вельми обмеженій сфе
рі» 16. Видається добре вмотивованою думка про те, що староукраїнська літера
турна мова існувала на східних українських землях до середини XVIII, а на за
хідних — аж до середини XIX с т .17 Проте, можливо, традиції староукраїнської
літературної мови варто вбачати й у творах пізнішого часу, зокрема в писемній
практиці галицького друку ненародовецького табору 18.
Ф. Т. Жилко і Л. Л. Гумецька належали до тих мовознавців, які не вбачали
прямої наступності між староукраїнською та новою українською літературними
мовами. Така позиція була причиною для критики 19, хоч і досі не можна визна
ти, що протилежні погляди не мають уразливих місць. Теорія мовного переходу
потребує й соціокультурного, і власне лінгвістичного підходу, адже вивчення
літературної мови без урахування стану суспільства, у якому вона виникає, тре
ба визнати недостатнім 20. Саме поєднання соціокультурного, соціолінгвістич
ного й широкого спектра мовознавчих аспектів дозволить знайти прийнятні
шляхи для розв’язання цієї проблеми21. Завдяки зазначеній методиці можна не
тільки показати буття мов у соціумі, а й зобразити історичну перспективу для
ідіомів.
І. О. Гапоненко, характеризуючи найновіші праці з історії нової білоруської
літературної мови, пише: «Тішить, що такий підхід (твердження про брак спад
коємності між старобілоруським і новобілоруським ідіомами. — О. С.) до питан
ня наступності поступово стає набутком історії. Публікації останніх років свід
чать про закорінення об’єктивнішої й переконливішої мовознавчої позиції,
близької до української. Унаслідок цього білоруська мова втрачає вигляд штучно
“омолодженоґ’ й займає своє законне місце серед мов з давньою літературно-пи
О. І. Скопненко______________________________________________________________
15 Див.: Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського
бароко І І Котляревський І. П. Енеїда : Поема; Наталка Полтавка : П’єса / Передмова та прим.
О. І. Гончара; післямова В. О. Шевчука.— К., 2000.— С. 279-301.
16 Кромко I. L, Юрзвіч А. К , Яновіч А. І. Зазнач, праця.— С. 7.
17 Бойчук М. К. Про періодизацію історії української літературної мови І І Питання істо
ричного розвитку української мови : Тези доп. міжвуз. наук. конф. 15-20 грудня 1959 р.— X.,
1959,— С. 82-83.
18 Див.: Мозер М. «Язичіє» — псевдотермін в українському мовознавстві // Причинки до
історії української мови / За заг. ред. С. Вакуленка.— X., 2008.— С. 641-666.
’9 Жовтобрюх М. А. Давні традиції в новій українській літературній мові І І Мовознав
ство,— 1970,— № 2,— С. 27-40.
20 Див.: Мельничук О. С. Розвиток мови як реальної системи // Мовознавство.— 1981.—
№ 2.— С. 25; Запрудскі С. М. Беларускае мовазнаУства і развіцце беларускай мовы:
1920-1930-я гады.— Мінск, 2013.— С. 319.
21 Див.: Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу.— К., 2004.— 272 с.;
Ткаченко О. Б. Українська мова: сьогодення й історична перспектива.— К., 2014.— 506 с.
68 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2
.Проблема наступності...
семною традицією» 22. Дослідниця зазначає, що «співвідносний абстрактний
шар (лексики. — О. С.) у мові старобілоруського та нового періодів становить
приблизно 70-75 % »23, а це дозволяє обстоювати думку про реанімацію на ново
му етапі мовного розвитку вживання абстрактних лексем старої доби в писемнос
ті нової білоруської мови. І. О. Гапоненко переконана, що встановлений лекси-
ко-семантичний зв’язок «на різних мовно-історичних етапах, як у мові в цілому,
так і в окремих лексичних підрозділах, може бути аргументом проти голослівних
тверджень щодо суцільного обриву мовних традицій на межі старого й нового пе
ріодів білоруської мовної історії й слугує доказовою базою під час висвітлення
питання про спадкоємність між старобілоруською та новою білоруською літера
турною мовою» 24. В. М. Русанівський уважав, що нова українська літературна
мова «як у процесі свого становлення, так і пізніше — аж до сьогодні — спи
рається на стару українську літературну мову, особливо на вживану в ній лекси
ку» 25. На його думку, і нова білоруська літературна мова пов’язана спадковим
зв’язком зі старобілоруською26. Гадаємо, для того щоб досконало обґрунтувати
таке твердження, потрібен досить широкий різнобічний аналіз не тільки власне
мовного матеріалу, а й усієї тогочасної соціокультурної ситуації, бо така реаніма
ція, цілком вірогідно, відбувалася навряд чи тільки під безпосереднім впливом
старобілоруської мови, нова літературна мова взяла силу й від практик потуж
ніших сусідніх ідіомів — тогочасних польської та російської літературних мов.
При цьому поки що важко сказати, чи вплив старобілоруської літературної мови
на нову в початковий період її існування хоч якось усвідомлювали тогочасні но
сії. Найчастіше головним доказом спадкоємності виступають дані лексичного рів
ня, а проте, можливо, у цьому контексті варто врахувати комплекс ознак, зокрема
й свідчення граматики. Хоч граматичний рівень і не можна вважати провідним у
формуванні арсеналу словництва, але він також створює «образ» лексичної систе
ми, часто визначає деякі параметри її можливого розвитку, задає певні обмеження
на вживання (творення) одиниць. Граматичний лад старобілоруського ідіому не
вплинув на писемну традицію нової білоруської літературної мови. Було б
ідеально, якби для розв’язання цієї проблеми вдалося залучити дані про стан мов
ної свідомості носіїв у добу переходу.
Власне чинник мовомислення й можна вважати найголовнішим, бо саме
сприйняття старого й нового, усвідомлення носіями зв’язку між теперішнім і по
переднім станом, незалежно від фактичних мовних процесів (хоч це й звучить
до певної міри парадоксально), дає змогу дослідникам відчувати твердий ґрунт
під ногами під час пошуку механізмів наступності. Показовий приклад знаходи
мо в класика білоруської літератури Ф. Богушевича, який у передмові до збірки
«Дудка білоруська» (1891) виразно окреслив своє розуміння порушеної пробле-
22 Гапоненка І. А. Лексіка беларускай літаратурнай мовы XIX — пачатку XX ст.: асаб-
лівасці станаулення і развіїщя.— Мінск, 2012.— С. 48. Ідеться про розуміння нової україн
ської літературної мови як ідіому, що хоч і виник на народнорозмовній основі, але не був
цілковито відірваний від попередніх етапів мовного розвитку народу. (Дослідниця має на
увазі тих лінгвістів, що розуміють українську народнорозмовну мову «як місток, як з ’єдну
вальний ланцюжок двох різних етапів мовної історії»: староукраїнського та новоукраїн-
ського). Натомість у білоруському мовознавстві здобутки XVIII ст. трактували «як своєрідну
лінгвальну дірку», після якої «починається новий звій розвитку, фактично з нульової по
значки» (там же).
23 Там же.— С. 51.
24 Там же.— С. 52.
25 Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’янських мов.— К., 1985.— С. 212.
26 Там же.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2 69
матики. Письменник, хоч і жив не в добу безпосереднього переходу від старо-
білоруського до нового білоруського періоду, а в другій половині XIX ст., відчу
вав це так: «Читав я чимало старих паперів, двісті, триста років тому писаних у
нашій землі й написаних від великих панів, а нашою мовою чистісінькою,
начебто ось тепер писалося» 27. Тут важливий не так фактичний стан справ, як
усвідомлення мовця, що між традиціями немає прірви. Оскільки такі студії над
звичайно складні, у багатьох випадках навряд чи можливі, питання про спад
коємність між згаданими ідіомами завжди викликатиме пильну увагу й спонука
тиме до контроверсійних позицій.
І. О. Гапоненко, розглядаючи лінгвальні процеси в XIX ст., зауважує, що в цю
добу білоруська мова «поступово починала виходити зі стану глибокого занепа
ду, після того, як була витіснена з усіх сфер офіційного вжитку польською мовою
наприкінці ХУЛ ст., вона понад сто років функціонувала винятково в усно-діа
лектній формі» 28. Через це мова (далі на підтвердження своєї позиції дослідниця
наводить цитату з праці Л. М. Шакуна) «була роздроблена на велику кількість діа
лектів, <...> не вирізнялася стрункістю й упорядкованістю, бо не мала усталених,
загальнообов’язкових норм»29. Не заперечуючи провідної думки наведених цитат
про стан досліджуваного ідіому, зауважимо, що між низьким соціолінгвістичним
статусом мови та діалектною диференціацією будь-якого етнонаціонального
простору немає прямої залежності. Діалектна різноманітність набагато давніша,
ніж «загальнообов’язкові норми». У багатьох випадках діалектний ландшафт су
часної Білорусі своїм корінням сягає говорів протобілоруських племен, а стан
білоруської мови XIX ст. і поготів. По-друге, не завжди наявність «віддалених»
діалектних систем може бути головною перешкодою в процесі формування літе
ратурної мови. Скажімо, з погляду загальної історичної ситуації білоруський ет-
нонаціональний простір диференційований не так кардинально, як український.
Окремі частини українського діалектного простору настільки різняться (наприк
лад, системи карпатських говорів та решти діалектного континууму), що це було в
XIX ст. додатковою підставою, крім ідеологічно-політичної, для паралельного
творення української літературної мови на різних діалектних базах. Деякі дослід
ники через це навіть висувають ідею про існування в XIX ст. кількох українських
літературних мов 30. Якщо ж урахувати, що сучасна українська літературна мова
постала в умовах двох державних утворень (Російської та Австро-Угорської імпе
рій), за ускладнених внутрішньонаціональних комунікаційних процесів, то стає
зрозуміло: діалектне різноманіття не може бути ні причиною сповільнення нор
малізації й кодифікації, ні наслідком неіснування національної літературної мови
на народнорозмовній основі. Гадаємо, не буде крамольною думка про головну
роль у нормалізаційних і кодифікаційних процесах позамовних чинників, адже
наявність власної держави стимулює як стихійну селекцію мовних елементів
(нормалізацію), так і цілеспрямовані заходи з мовного будівництва (кодифіка
цію). І навіть у ніч бездержавності потужний рух за національне відродження мо
же перебороти численні перешкоди, породивши запотребованість у літературній
27 Багушзвіч Ф. Дудка беларуская. Прадмова // Багушзвіч Ф. Творы : Вершы, паэма,
апавяданні, артикулы, лістьі / Укладанне, прадмова Я. Янушкевіча; каментарьіі У. Содаля,
Я. Янушкевіча.— Мінск, 1991.— С. 16.
28 Гапоненка І. А, Зазнач, праця.— С. 60.
29 Там же.
30 Див., наприклад: Гриценко Π. Е. Некоторые замечания о диалектной основе украин
ского литературного языка // Philologia slavica : К 70-летию академика Н. И. Толстого.— М.,
1993,— С. 285.
О. І. Скопненко______________________________________________________________
70 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2
мові, тобто виконати функцію впливу держави на мовну стихію (чеський, україн
ський, білоруський мовний розвиток).
Немає підстав очікувати типологічно однакового результату в нормалізації й
кодифікації різних мов у поліетнічних державах, про що, зокрема, свідчить істо
рія таких близькоспоріднених ідіомів, як нові білоруська та українська літера
турні мови. Якщо винести за дужки власне український або білоруський еле
менти, культурний простір двох народів і в межах окремих регіонів, і на
загальнонаціональному рівні не буде типологічно тотожним. Скажімо, соціолін-
гвальні ситуації на теренах Середньої Наддніпрянщини та в північно-західних
районах Білорусі (діалектних базах відповідно розгляданих літературних мов) у
період зародження літературних мов мало схожі. Польський культурний вплив у
початковий період зародження нової білоруської літературної мови (початок —
середина ХГХ ст.) відігравав куди більшу роль, ніж це відбувалося в історії ук
раїнської літературної мови 31 32. Досить тільки зауважити, що всі письменники-
класики першого періоду білоруського національного відродження були дво
мовними, творили польською та білоруською (В. Дунін-Марцинкевич, Я. Че-
чот, О. Рипинський, В. Сирокомля, О. Верига-Доревський, А. Плуг, В. Каратин-
ський та ін.). Це дало підстави сучасним дослідникам Білорусі твердити про
природність польсько-білоруського мовно-літературного співіснування в згада
ну добу. Скажімо, І. Я. Науменко був переконаний, що корифей нової біло
руської літератури В. Дунін-Марцинкевич «служив білоруській ідеї. Польсько-
мовні твори, що кількісно дорівнюють або навіть переважають написане
білоруською, підтверджують цю думку. Тому що в них ідеться про Білорусь, про
її минуле, про те, що шляхта, зокрема й багата, становить єдине ціле з білору
ським народом. А щодо того, що шляхта говорить по-польському, то це зумов
лено історичними обставинами її існування» 32. В. И. Мархель поділяє такий
погляд на проблему, виокремлюючи польськомовний потік у білоруській літе
ратурі XIX ст. «Ця літературна спадщина,— пише літературознавець,— як одна
рука, на яку, щоб наблизитися до об’єктивності, треба дивитися з білоруського й
польського боків. Пальці її стиснуті в кулак, і ми бачимо тільки його зовнішній
бік — польськомовну оболонку, а долоня буде схована, поки кулак не розтис-
неться й не випростаються пальці, тобто поки не буде вивчений білоруський по
чаток творів, що їх написали по-польському наші автори»33.
Разом з тим це досить новий або радше модернізований підхід до розуміння
розгляданого періоду нової білоруської літератури, що здобув цілковиту пере
вагу в культурно-літературознавчому дискурсі сучасної Білорусі впродовж
останніх двох десятиліть. На думку М. В. Ховстовича, дискусія довкола належ
ності до білоруської літератури творів, що їх написали польською мовою літера
тори, які походили й жили в Білорусі, триває понад півтора століття. Ще 1844 р.
Р. Подберезький заявив, що існує таке явище як білоруська багатомовна літера
тура. Проте історики літератури й узагалі культурні діячі не підтримали зазначе
ного підходу, натомість запропонувавши теорію «літературних шкіл», згідно з
31 1.1. Огієнко з цього приводу зазначав, що речники так званої української школи
«помітного сліду в розвої української літературної мови, звичайно, не позоставили, навпаки,
політично тільки пошкодили і пізніше про участь поляків у “творенні” української літе
ратурної мови пригадав р. 1863-го міністр Валуев у своїй забороні» {Огієнко 1.1. (Мит
рополит Іларіон). Історія української літературної мови / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та
приміт. М. С. Тимошик.— К., 1997.— С. 139).
32 Навуменка І. Я. Вінцзнт Дунін-Марцінкевіч.— Мінск, 1992.— С. 201.
33 Мархель У. І. Прысутнасць былога : Нарысы, артыкулы, эсэ.— Мінск, 1997.— С. 194.
_____________________________________________________ Проблема наступності...
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2 71
якою в 10-х—20-х pp. XIX ст. виникла литовська (або литвинська), пізніше —
польсько-українська, а потому й польсько-білоруська школи. Поступово такий
підхід запанував у польському й російському літературознавстві. Навіть кори
фей білоруської філології Ю. Ф. Карський «висловлювався так само категорич
но» 34.1 така концепція панувала до 50-х-70-х pp. XX ст., коли білоруські літе
ратурознавці потроху перестали вважати об’єктом своїх досліджень тільки
білоруськомовні твори 35, хоча ще 1998 р. в університетському підручнику
«Історія білоруської літератури: XIX — початок XX ст.» натрапляємо на обґрун
тування протилежного твердження: «Нова білоруська література у своєму ста
новленні, без сумніву, дуже тісно співпрацювала з сусідніми літературами, що
допомагало їй випрацювати й свої власні форми, традиції художньої творчості.
Проте вона не могла бути небілоруськомовною»36.
Можливо, варто полишити осторонь згадану полеміку, оскільки вона по
требує широкого аналізу передусім у суміжних галузях гуманітарисгики, бо зде
більшого стосується формування національного білоруського літературного
канону, а це завдання літературознавства, художньої критики, історіософії,
філософії та історії культури тощо. Проте мовознавство аж ніяк не можна відсо
вувати на маргінеси в таких пошуках, адже в розгляданих концепціях pro et con
tra каменем спотикання залишається мова як найяскравіший національний мар
кер. М. В. Ховстович переконаний, що мова літераторів Білорусі XIX ст. «не
може бути критерієм визначення їхньої національної належності, а це означає,
що не можна їх зарахувати до літератури іншого народу. <.. > Білоруська мовна
стихія, впливаючи на літературну польську (литвинсько-білоруський варіант
польської) мову, лишалася мовою нижчих прошарків населення. Увести цю мо
ву до рангу літературних міг тільки поет-пророк (як Т. Шевченко в українців).
Ми не маємо (чи майже не маємо) пояснень, чому той чи інший літератор не пи
сав по-білоруському»37. Згідно з цією концепцією, творчість багатьох письмен
ників Білорусі XIX ст., незалежно від мовного оформлення їхніх творів, має роз
глядатися в межах історії білоруської літератури. Цікаво, що такий підхід
стосується тільки польськомовних творів, у той час як література, створена на
території Білорусі в зазначений період мовою їдиш, виходить за межі цієї кон
цепції. Певна річ, для цього існують вагомі підстави, бо висока шляхетська
культура, у межах якої великою мірою і зростало білоруське національне відро
дження, історично була пов’язана з широкими білоруськими масами, чого не
можна сказати про її взаємодію з місцевою культурою ашкеназьких євреїв, так
званих литваків, оскільки через невидимі й непроникні мури штетла культурна
взаємодія на рівні глибинного змісту поміж християнським та юдейським насе
ленням майже не відбувалася. «Зовсім неістотно, що письменники зверталися
до освіченого читача польською мовою: “зашифрована” в мистецьку алегорію
національна ідея знаходила відгук у серцях білорусів. Вона втягувала до орбіти
свого впливу дедалі ширші громадські кола із західних провінцій Російської ім
перії» 38, — робить висновок М. В. Ховстович.
34 Хаустовіч М. В. Гісторьія беларускай літератури 30-40 гг. XIX ст.— Мінск, 2001.—
С. 4-5.
35 Докладніше див.: там же.— С. 3-6.
36 Гісторьія беларускай літаратурн: XIX — пачатак XX ст. / БагдановічІ. Э., Гніла-
мёдауУ. В., Голубева Л. С. і інш.; пад агул. рэд. М. А. Лазарука, А. А. Семяновіча.— 2-е
выд., дапрац.— Мінск, 1998.— С. 10.
37 Хаустовіч М. В. Зазнач, праця.— С. 6.
38 Там же.— С. 12.
О. І. Скопненко______________________________________________________________
72 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2
.Проблема наступності...
Отже, до сучасного білоруського літературного канону введено польсько-
мовну творчість Каєтана Марашевського (бр. Каятан MapanioÿcKi) (кінець
XVIII — початок XIX ст.) (у польськомовних п’єсах цього автора деякі персона
жі послуговуються білоруською)39, Гната Ходьки (бр. Ігнат Ходзька), Яна Чечо-
та (бр. Ян Чачот) (писав також білоруською), Гната Легатовича (бр. Ігнат Лега-
товіч), Міхала Борха (бр. Міхал Борх), Олександра Грози (бр. Аляксандр Гроза)
(якого деякі тогочасні культурні діячі називали «українським поетом» 40), Олек
сандра Рипинського (бр. Аляксандр Рьіпінскі) (відомі також білоруськомовні
рядки цього автора), Тадеуша Лади-Заблоцького (бр. Тадэвуш Лада-Заблоцкі) 41,
братів Грималовських — Клеменса та Юліана (бр. Клеменс Грьімало}юкі,
Юльян Γpымaлoÿcκi), Франца Савича (бр. Франц Савіч) (крім польськомовних
творів до нас дійшли написані українською західнополіською (пинською) говір
кою твори цього автора, розглядані в білоруському літературознавстві як біло
руськомовні), Костянтина Калиновського (бр. Кастусь KaniHoÿcbd) (писав і біло
руською), Яна Борщевського (бр. Ян BapninaÿcKi) 42 (до нас дійшли також
39 Класик білоруської літератури XX ст., критик, літературознавець, лексикограф і
фольклорист М. Горецький писав про найвідомішу п’єсу К. Марашевського «Комедія» з
певного гіркотою: «Твір Марашевського — справжня комедія із селянського життя, хоч і в
дусі ксьондзівської моралі та з додатком християнської міфології. Тим часом і такі найліпші
твори не стали в нашій літературі XVIII-го століття таким літературним етапом, з яким би
тісно був пов’язаний подальший розвиток нашої славної творчості. Чому? Тому, що це не
була творчість національна, пов’язана з творчими силами всього народу та з ідеологією
народу, це була забава панів, що погорджували народною культурою й тією мовою, якою
народ говорив, а вони писали нею, щоб показати школярам її простацтво, неделікатність та й
узагалі некультурність. Тільки мимоволі відбивали вони у своїх творах правдивий тягар
селянської долі» (ГарзцкіМ. Псторыя беларускае літаратурьі.— Мінск, 1992.— С. 160).
Певна річ, деякі нотки вульгарного соціологізму в цій цитаті варто опустити, але загалом
позиція М. Горецького виразно кладе в основу білоруської літератури не стиль, не «право
землі» чи «право крові», не глибинні зв’язки художньої літератури з ментальністю народу, а
найяскравіший мовний чинник. Проте таке ставлення до К. Марашевського (ширше — до
польськомовної літератури на території Білорусі) не стало панівним. Скажімо, білоруський
драматург, публіцист і театральний діяч першої половини XX ст. Франциск Олехнович,
бр. Францішак Аляхновіч (Аляхновіч-Алекна), поціновував «Комедію» набагато вище. Він
був просто «захоплений живою білоруською мовою героя комедії К. Марашевського»
(Аляхновіч Ф. Беларускі тэатр.— Вільня, 1924.— С. 24—25). Дослідник давньої білоруської
літератури О. Ф. Коршунов зауважував, що п’єса К. Марашевського навіть у «найпохмуріші
часи католицької реакції, наперекір особистим бажанням автора, об’єктивно пропагувала
живу розмовну білоруську мову, яку забороняли й переслідували шляхетські закони Речі
Посполитої» (Коршунау А. Ф. Хрэстаматыя па старажытнай беларускай літаратурьі / Пад рэд.
І. П. Яроміна, В. В. Барьісенкі.— Мінск, 1959.— С. 386) (Усі три цитати подано за: Псторыя
беларускай літаратурьі ХІ-ХІХ стагоддзлЈг : У двух тамах.— Мінск, 2007.— Т. 2.— С. 48-49).
40 Хаустовіч М. В. Зазнач, праця.— С. 89.
41 М. В. Ховстович характеризує доробок цього письменника так: «Польськомовна
творчість Т. Лади-Заблоцького має яскраво виражений білоруський національний характер»
(Хаустовіч М. В. Зазнач, праця.— С. 170).
42 Найвідоміший твір Я. Борщевського «Шляхтич Завальня» займає особливе місце в
історії нової білоруської літератури як за тематикою, заглибленістю в національний фольк
лор, так і за оригінальністю художнього вираження. В історії Білорусі твір відіграв
визначну роль: «Незважаючи на те, що “Шляхтич Завальня” написаний по-польському, твір
стимулював білоруськомовну творчість В. Дуніна-Марцинкевича, А. Вериги-Даревського,
Я. Вуля та ін. більшою мірою, ніж будь-який інший вірш, гутарка (букв. — розмова;
особливий різновид білоруськомовних анонімних творів XIX ст., здебільшого агітаційного
характеру.— О. С.) чи поема, написані білоруською» (Хаустовіч М. В. Зазнач, праця.—
С. 170).
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2 1Ъ
білоруськомовні твори автора) 43, Ромуальда Подберезького (бр. Рамуальд Пад-
бярзскі), Адама Міцкевича (бр. Адам Міцкевіч) та ін .44
Більшість названих імен у наш час знана хіба що вузькому колу літературо
знавців в Україні, а от поява творчості А. Міцкевича в каноні білоруської літера
тури викликає досить широкий резонанс. Років чотири тому в Інституті філоло
гії Київського національного університету ім. Т. Шевченка під час обговорення
навчальних програм з білоруської літератури на кафедрі славістики з цього при
воду навіть виникла досить гостра дискусія, оскільки серед дослідників літера
тур інших слов’янських народів такий підхід літературознавців Білорусі був
зовсім невідомий. Сучасні білоруські дослідники характеризують А. Міцкевича
як письменника, що «через космос білоруса прагнув до загальнолюдських вер
ховин духу» 45. На їхню думку, «литвинський патріотизм “Пана Тадеуша” заохо
тив інших литвинів узятися за працю задля сакралізації своєї Батьківщини» 46. В
академічній «Історії білоруської літератури» (2007) Міцкевичеву творчість роз
глядають як реалізацію культурної традиції, що була закладена й вироблена у
Великому князівстві Литовському, у якому старобілоруська мова була держав
ною, а на рівні усної комунікації панувала багатомовність. Автори переконані:
«Залишаючи у своїх творах безеквівалентну білоруську лексику, Міцкевич, з од
ного боку, збагачував польську мову й поширював її образотворчі можливості, а
з другого— не поривав зв’язків з білоруськомовною стихією рідного краю й тим
самим не знищував крихкої надії на її подальше існування, що, зрештою, не зу
пиняло перспективи її відродження в художній творчості» 47. Проте це бачення
крізь ретроспективу, з погляду нашого знання сучасного стану розвитку білору
ського народу, але в тогочасній культурно-історичній ситуації навряд чи могло
бути оформлене передчуттям таких реалізацій. «Литвинська ідеологія в поль-
ськомовних шатах стала гальмом розвитку білоруськомовної літератури. Навіть
білоруська за духом література мусила надівати польськомовний одяг» 48, —
цілком справедлива оцінка цього періоду розвитку.
При цьому аналогічний погляд на формування білоруського літературного
канону поширюється й на попередню добу — XVIII ст. Скажімо, до біло
руської літератури залучено латиномовну творчість Міхала Карицького
(бр. Міхал Карьіцкі) 49. При цьому він застосовуваний і в українській філоло
43 Білоруські дослідники вважають, що саме Я. Борщевський 1839 р. зі своїми одно
думцями в Санкт-Петербурзі вперше ознайомили Т. Шевченка з тогочасним білоруським
літературним рухом. За словами Р. Земкевича, який спирався на свідчення учасників зустрічі,
Т. Шевченко заохочував білорусів до праці для свого народу, бо це їхній обов’язок (доклад
ніше див.: Хаустовіч М. В. Зазнач, праця.— С. 135-136).
44 Щодо переважної більшості згаданих письменників усталилася така думка: «Усі, хто
стояв, як Ф. Савич, на польських позиціях, не змогли звільнитися від речіпосполитівського
патріотизму. Місцевий (литвинський або білоруський) патріотизм цих людей цілком під
порядковувався загальнодержавному: польська мова й костел були тими путами, що при
в ’язали мешканців Білорусі до кола проблем, які розв’язували визвольні сили Польщі»
(Хаустовіч М. В. Зазнач, праця.— С. 90-91).
45 Хаустовіч М, В, Зазнач, праця.— С. 148.
46 Там же.— С. 41.
47 Псторыя беларускай літаратурьі ХІ-ХІХ стагоддзяу.— С. 94—95.
48 Хаустовіч М, В, Зазнач, праця.— С. 28.
49 У загальних рисах такий підхід характерний для визначення належності творів художньої
літератури різних авторів. Наприклад, в академічному виданні «Слов’яномовна поезія Великого
князівства Литовського XVI—XVIII ст.» (2011) більшість поданих творів — це польськомовні
тексти з відповідними білоруськими перекладами. Твори, написані старобілоруською мовою,
наведено без перекладів (див. : Славянамоуная паззія Вялікага Княства ЛгшЈгскага ХУІ-ХУШ ст. /
Укладанне, прадмова і каментарьгі А. У. Бразгунова.— Мінск, 2011.— 901 с.).
О. І. Скопненко______________________________________________________________
74 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2
.Проблема наступності...
гічній традиції, що залучає до власного канону літератури твори, написані ла
тинською й польською мовами (спадщина Ю. Дрогобича, П. Русина з Кросна,
Л. Барановича, П. Могили, І. Потія та ін.). Упродовж останніх двох десятиліть
посилилися спроби розглядати в межах нової української літератури творчість
тих письменників, що були родом українці, але писали здебільшого росій
ською мовою, хоч і з відчутними українськими мовними впливами. Найуспіш
нішим (а може, лише найпотужнішим) стало намагання залучити спадщину
Μ. Гоголя до української філологічної традиції. У цьому контексті показова
післямова В. В. Яременка під назвою «Гоголівський період української літера
тури», що була вміщена у виданні українських перекладів Гоголевих творів50.
У кожному разі ні творчість речників так званої української школи в польській
літературі (доробок Т. Пандури (писав і українською), А. Мальчевського, С. Го-
щинського, Б. Залеського, Ю. Словацького та ін.), ні російськомовна творчість
українців не були джерелом розвитку нової української літературної мови, а
тільки стали кількома фрагментами з «віяла можливостей» столітньої мовотвор
чості народу.
Отже, упродовж усього XIX ст. становлення нової білоруської літературної
мови значною мірою залежало від стану польськомовної літератури на терито
рії Білорусі51. Наразі ми не маємо достатньої кількості аргументів, щоб процес
спадкоємності між старобілоруською та новою білоруською мовами розгляда
ти як цілком доведений. Згадана гіпотеза потребує істотної деталізації. Звісно,
не можна розглядати польськомовний дискурс як єдине джерело розвитку
білоруської літературної мови, це, радше, один із фрагментів зі згаданого «вія
ла можливостей», що розгорнулося в певний історичний період. Іншим фраг
ментом такого «віяла» була анонімна білоруськомовна література, реалізована
в оригінальних творах (травестовані поеми «Тарас на Парнасі», «Енеїда нави
воріт» та ін.). Проте весь цей калейдоскоп є тільки відблиском живомовної
білоруської стихії, що через брак національної держави тривалий час не могла
перейти в найвищу форму організації — літературну мову. Зваживши на обид
ва шляхи розвитку нової білоруської літератури, констатуємо, що її становлен
ня відбулося набагато раніше, ніж нової білоруської літературної мови. Розрив
між становленням нової білоруської літератури та згаданого ідіому вимірю
ють по-різному, але в кожному разі він становить щонайменше кілька поко
лінь. Наприклад, автори академічної «Історії білоруської літературної мови»
(1968) обстоювали таку думку: «Попри те, що білоруська писемність до почат
ку XX ст. пройшла великий шлях, літературна мова в XIX ст. так і не склалаг
ся»52. 1 тут перед нами постає складне питання, чи можна застосовувати наше
сучасне розуміння літературної мови до попередніх етапів розвитку писемної
практики народу. Селективність і стандартизація (як одна з найвиразніших ха
рактеристик літературної мови) у згадані періоди мовного розвитку аж ніяк не
50 Яременко В. Гоголівський період української літератури // Гоголь М. Повісті.
Найкращі українські переклади у двох томах / Пер. з рос. за ред. І. Малковича.— К., 2009.—
T. 1.— С. 282-296; див. також: Луцький Ю. О. Страдництво Миколи Гоголя, знаного також як
Ніколай Ґоґоль : Пер. з англ.— К., 2002.— 114 с.
51 У білоруській лінгвістиці радянського часу панував протилежний погляд, згідно з
яким «незважаючи на такі несприятливі умови, унаслідок пробудження національної
свідомості білоруського народу, під безпосереднім впливом передової російської культури й
літератури, у XIX ст. виникає нова білоруська література мовою білоруської нації»
(Шакун Л. М. Нарысы гісторьіі беларускай літаратурнай мовы.— Мінск, 1960.— С. 136).
Кромко 1.1., Юрзвіч А. К , Яновіч А. І. Зазнач, праця.— С. 109-110.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2 75
були головними ознаками цього ідіому. Складається враження, що історію но
вої білоруської літературної мови не можна розглядати відірвано від стану то
гочасної польськомовної літератури (і мови?) в Білорусі, а це породжує цілу
низку гострих питань, відповіді на які доведеться шукати в найближчій пер
спективі.
О. І. Скопненко______________________________________________________________
О. I. SKOPNENKO
THE PROBLEM OF SUCCESSION BETWEEN THE OLD BELORUSSIAN AND THE
NEW BELORUSSIAN LITERARY LANGUAGES THROUGH THE PRISM OF THE NEW
UKRAINIAN LITERARY LANGUAGE
The problem of succession between the Old Belorussian and the New Belorussian literary
languages are analyzed in the article. This takes into account the specifics o f Ukrainian language
development in the 19й1 century. It notes that the hypothesis o f a direct continuity between the Old
Belorussian and the New Belorussian literary languages requires further development.
K ey w ord s : normalization, codification, history of the Ukrainian literary language, history
of the Belorussian literary language, literature in Polish in Belarus.
76 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2015, № 2
|