Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці)

Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці)

У статті на численних прикладах з писемних пам’яток різних часових періодів проаналізовано вживання етнономена «русин», лінгвономена «руська мова/язик» та етноатрибутива «руський». Підтверджено цілковитий незбіг, лексичний і фактичний, при використанні таких номенів для називання предків білорусів,...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2016
Автор: Мойсієнко, В.М.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України 2016
Назва видання:Мовознавство
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184167
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці) / В.М. Мойсієнко // Мовознавство. — 2016. — № 4. — С. 22-39. — Бібліогр.: 113 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-184167
record_format dspace
spelling irk-123456789-1841672022-05-08T01:26:40Z Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці) Мойсієнко, В.М. У статті на численних прикладах з писемних пам’яток різних часових періодів проаналізовано вживання етнономена «русин», лінгвономена «руська мова/язик» та етноатрибутива «руський». Підтверджено цілковитий незбіг, лексичний і фактичний, при використанні таких номенів для називання предків білорусів, українців, росіян і відповідно мов цих народів у різні часи їхніми сучасниками та, починаючи від XIX ст. й дотепер, передусім російськими науковцями. The ethnonomens «Ruthenian», linguonomen «the Ruthenian language» and ethnoattribute «ruthenian» using is analysed in the article on the numeral examples from written monumental books from the different periods of time. The complete lexical and practical difference in these nomens’ using for ancestors of Byelorussians, Ukrainians and Russians naming in different periods by their contemporaries and by the scientists since 19th century till nowadays is ascertained. 2016 Article Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці) / В.М. Мойсієнко // Мовознавство. — 2016. — № 4. — С. 22-39. — Бібліогр.: 113 назв. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184167 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description У статті на численних прикладах з писемних пам’яток різних часових періодів проаналізовано вживання етнономена «русин», лінгвономена «руська мова/язик» та етноатрибутива «руський». Підтверджено цілковитий незбіг, лексичний і фактичний, при використанні таких номенів для називання предків білорусів, українців, росіян і відповідно мов цих народів у різні часи їхніми сучасниками та, починаючи від XIX ст. й дотепер, передусім російськими науковцями.
format Article
author Мойсієнко, В.М.
spellingShingle Мойсієнко, В.М.
Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці)
Мовознавство
author_facet Мойсієнко, В.М.
author_sort Мойсієнко, В.М.
title Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці)
title_short Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці)
title_full Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці)
title_fullStr Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці)
title_full_unstemmed Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці)
title_sort кого називали «людьми руськими» на русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці)
publisher Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
publishDate 2016
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184167
citation_txt Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці) / В.М. Мойсієнко // Мовознавство. — 2016. — № 4. — С. 22-39. — Бібліогр.: 113 назв. — укр.
series Мовознавство
work_keys_str_mv AT mojsíênkovm kogonazivalilûdʹmirusʹkiminarusítanapostrusʹkihgeopolítičnihutvorennâhdoístoríívživannânarodonazvitamovonazvirusʹkijvukraínísticíbílorusisticítarusisticí
first_indexed 2025-07-16T04:17:29Z
last_indexed 2025-07-16T04:17:29Z
_version_ 1837775664427565056
fulltext В. М. МОЙСІЄНКО КОГО НАЗИВАЛИ «ЛЮДЬМИ РУСЬКИМИ» НА РУСІ ТА НА ПОСТРУСЬКИХ ГЕОПОЛІТИЧНИХ УТВОРЕННЯХ? (до історії вживання народоназви та мовоназви «руський» в україністиці, білорусистиці та русистиці) _______________ У статті на численних прикладах з писемних пам’яток різних часових періодів проана­ лізовано вживання етнономена «русин», лінгвономена «руська мова/язик» та етноатрибутива «руський». Підтверджено цілковитий незбіг, лексичний і фактичний, при використанні таких номенів для називання предків білорусів, українців, росіян і відповідно мов цих народів у різ­ ні часи їхніми сучасниками та, починаючи від XIX ст. й дотепер, передусім російськими нау­ ковцями. К л ю ч о в і с л о в а : назва мови, назва народу, етнічна свідомість, русин, руський, істо­ рична діалектологія. Велике князівство Литовське (ВКЛ) — унікальне в своєму роді геополітичне утворення з дивовижним поєднанням і вживанням у межах однієї держави куль­ тур, звичаїв, мов кількох десятків народів, причому генетично неспоріднених. За вдалим визначенням Н. Морозової та С. Темчинаса, у ВКЛ цього періоду співіснували три світи: Slavia Orthodoxa, Slavia Romana, Slavia Musulmana \ У різних місцевостях ВКЛ звучало живе слово: білоруське, українське, польське, російське, литовське, латиське, на їдиш, німецьке, вірменське, караїм­ ське, татарське (кипчацьке). Не всі названі мови мали писемний вияв у князів­ стві. Наразі маємо документальні підтвердження, що жителі ВКЛ за різних обставин писали: по-руськи («по-просту»), по-польськи, по-чеськи, по-церков- нослов’янськи, по-грецьки, по-латинськи, по-давньоєврейськи, по-арабськи. Між письмом і мовою не завжди була пряма тотожність: відомі приклади відоб­ раження латинкою тогочасної української мови, кирилицею — польської, араб­ ським письмом — білоруської. Згадані вище мови мали різне соціальне навантаження, стан і статус. Найбільшого поширення набула «руська», яка й стала офіційною при княжому дворі на тривалий час. Кульмінацією її поширен­ ня й розвитку можна вважати XVI ст., коли цією мовою було написано найваж­ ливіші урядові документи, зокрема Статути ВКЛ, а також перекладено з інших мов тексти Святого Письма. «Руська мова / язик» була мовою відповідно «лю­ дей руських». Хто такі ці «руські» люди? Ким вони себе вважали? Як називали своїх сусідів? Як сусіди називали їх? Де закінчувалися для русинів після розпаду Русі «свої» і починалися «чужі»? 1 1 Морозова Н. А., Темчин С. Ю. Об изучении церковнославянской письменности ВКЛ // Krakowsko-wileňskie studia slawistyczne 2. / Red. S. Temčinas.— Krakow, 1997.— C. 24. О В. M. МОЙСІЄНКО, 2016 22 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 До кого, наприклад, звертався білорус Василь Тяпинський у своїй Передмові до перекладу Євангелія 1580 р .2: «Рад покажоу мою віроу, которую маю, а звла- ща народоу своємоу роускому...»? 3 Письма, мовлення та звичаїв якого народу не повинні забувати сини українського шляхтича Василя Загоровського, про що йдеться в його заповіті 1579 р.: «Также, абы писма свого руского и мовенья ру(с)кими словы и (обычаевъ цнотливи(х) и покорныхъ руски(х) не забача­ ли...»? 4 Для науковців, які досліджують суспільні відносини цього періоду у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій, відповідь очевидна: Тя­ пинський звертався до своїх одноплеменців білорусів або щонайменше до біло­ русів та українців — русинів, чи людей руських, водночас; Загоровський мав на увазі письмо, мову й звичаї своїх одноплеменців українців або щонайменше українців та білорусів — русинів чи людей руських. Не було неоднозначності для сучасників цих творів. Не було її й пізніше, доки не втрутилася в процес ет- ноідентифікацїї «русинів, руських» третя сила — росіяни та російська наука. Відтоді всі «руські» автоматично стали «русскими». Звичайно, це термінологіч­ ний нонсенс, але ще дотепер багатьом ученим, особливо на Заході, доводиться серйозно доказувати, що русин (білорус) Тяпинський у 1580 р. та русин (украї­ нець) Загоровський у 1579 р. так пишучи, очевидно, менше за все думали про ро­ сіян (москвинів), з якими в ці часи велися постійні війни. Світова ж історична й філологічна наука ще й зараз значною мірою послуговується «базовими» росій­ ськими поняттями й термінами, виробленими в ХІХ-ХХ ст. Наприклад, усім відома Литовсько-Руська держава стараннями росіян стала «Литовско-Русским государством». Перекладаючи цю назву, європейці вже не бачили в ній місця білорусам і українцям, оскільки етноатрибутив «русский» однозначно ототож­ нюється лише з одним народом — росіянами. «Как самостоятельный процесе история Литовско-Русского государства поражает противоположностью своего направления и своих результатов по сравнению с историей другого русского го­ сударства — Московского» 5. То скільки було «Русских государств»? Це мірку­ вання вченого XIX — поч. XX ст. акад. М. Любавського, виученого й вишколе­ ного на імперських традиціях. Але й після розпаду СРСР мало змін відбулося в підходах до трактування термінів Русь, руський. У «Большом энциклопедичес­ ком словаре» (1997) стаття Русь подана так: «РУСЬ (Русская земля), назв. гос. образования воет, славян 9 в. на ср. Днепре, распространившееся на всю терри­ торию Киевской Руси. В 12—13 вв. Р. — назв, др.-рус. земель и кн-в. Возникают назв.: Белая Р., Малая Р., Черная Р., Червонная Р. и др. Термин “Р.” закрепляется за землями сев.-вост. терр. быв. Др.-рус. гос-ва и становится основой понятия “русские”» 6. Чи мали взагалі до Русі й до руських людей на основі російських наукових досліджень стосунок українці й білоруси? Російський академік В. Іва- 2 Серед науковців щодо часу видання цього твору на сьогодні одностайності немає. Білоруський дослідник І. Климов допускає, що «Євангеліє» могло бути надрукуване в період між 1551-1580 рр. 1580 рік можна вважати умовною датою виходу праці ( див.: КлімауІ. П. Евангелле ÿ перакладзе Васіля Цяпінскага.— Мінск, 2012.— С. 33). 3 Пре(д)мова. Василей Тяпинскій зацной мона(р)хи(и) словенской, а звлаща богобойны(м); ласка и покой о(т) б(о)га о(т)ца и п(а)на нашего Исуса Христа // Evanhelije in der Übersetzung des Vasil Tjapinski um 1580. Facsimile und Kommentare / Heraus, von H. Halenčanka.— Paderborn, 2005.— C. 1 (факс.). 4 Загоровський В. Духовное Завещание // Українська література XTV-XVI ст.— К., 1988.— C. 171. 5 Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно.— СПб., 2004.— С. 34—35. 6 Большой энциклопедический словарь.— СПб., 1997.— С. 1042. _____________________________________Кого називали «людьмируськими» на Русі... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 23 нов без будь-яких застережень щодо назви країни «Русское государство» кон­ статує: «Граница между белорусскими и русскими говорами является размытой, что обычно объясняется борьбой между Великим Княжеством Литовским и Рус­ ским государством, при которой земли, лежащие между ними (как Смоленская), неоднократно переходили из рук в руки» 1. Чому з цим «Русским государством» руські люди ВКЛ постійно вели війни? Найновіші наукові розвідки російських учених подають найдавнішу історію Росії в такому ж дусі. Б. Флоря, пишучи про самосвідомість східних слов’ян у XII-XV ст., стосовно білорусів зауважує: «Этнонимом, обозначавшим белорусов в отличие от их иноэтничных соседей, оставался старый традиционный — “русский”» 7 8. Справді, таким етнонімом був «руський», але ніяк не «русский». Л. Столярова в статті «Письменность Древней Руси» констатує: «Самыми ранними кодексами русского извода ученые счи­ тают Архангельское Евангелие 1092 г., Галицкое Евангелие 1144 г.» або: «Наи­ более древней дошедшей до нас пергаменной рукописью, написанной на Руси и имеющей точную дату создания, является Остромирово Евангелие 1056-1057 гг. Этот кодекс, переписанный дьяконом Григорием для новгород­ ского посадника Остромира-Иосифа, долгое время считался не только самой древней точно датированной русской, но и самой древней сохранившейся точно датированной славянской рукописью» 9. Для російських учених Остромирове Євангеліє — пам’ятка російської писемності? Чи мають стосунок до пам’ятки, написаної в Києві, українці? На жаль, як справедливо зазначає С. Плохій, «...спроби відшукати в історії ВКЛ вестернізованих “русинів” у поєднанні з неспроможністю російськомовних науковців термінологічно відрізнити “руси­ нів” ВКЛ від представників сучасної російської нації будуть і надалі ускладню­ вати дослідження політичної і культурної історії цього регіону» 10 11. Від себе до­ дамо, що ускладнюються в річищі такого наукового підходу й дослідження мовної історії. Отже, хто на поструських землях (після розпаду Русі) був русином, чи люди­ ною руською? І кого загалом називали русином, чи людиною руською? Про окремішність етнічну й мовну можна говорити, з одного боку, тоді, коли людина, носій мови, усвідомлює свою єдність з одноплемінцями і, як наслідок, що вони розмовляють окремою від інших мовою. З другого боку, цей етнос мають виокремлювати й усвідомлювати його окремішність інші народи, тобто має бути автоідентифікація (самоідентифікація) й алоідентифікація (чужа іден­ тифікація) певного етносу. В. Німчук зауважує, що мовна свідомість моделює етнічну й навпаки — етнічне самоусвідомлення зумовлює самоусвідомлення своєї мови як окремої п. Тому можна твердити, що конкретна етнічна мова, мова певного народу має такий самий вік, як його етнічна самосвідомість. Життя пле­ мені, етносу, нації не буває безслідним. Кожний народ по собі залишає спадок: 7 Иванов В. В. Славянские диалекты в соотношении с другими языками Великого кня­ жества Литовского.— http://www.kogni.narod.ni/gediminas.htm (з покликанням на: Русская диалектология / Под ред. П. С. Кузнецова.— M., 1973). 8 Флоря Б. Н. Исторические судьбы России и историческое самосознание восточных сла­ вян в XII-XV вв. : К вопросу о зарождении восточнославянских народностей // Славяно­ ведение.— 1993.— № 2.— С. 43. 9 Столярова Л. В. Письменность Древней Руси // Российская корона: князья, цари, импе­ раторы.— Б.м., 2009.— С. 40. ™ Плохій С. Рускі Вавілон. Дамадэрныя ідзнтьічнасці ÿ Pacii, Украіне і Беларусі.— Смаленск, 2014.— С. 82. 11 Німчук В. В. Аспекти дослідження етноглотогенезу українців // Пам’ятки писемності східнослов’янськими мовами XI-XVIII ст. — К., 1995. — С. 74. В. М. Мойсієнко_____________________________________________________________ 24 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 http://www.kogni.narod.ni/gediminas.htm культурний, звичаєвий, мовний. Народ не може бути в історії непоміченим. Етноси, виділяючи інородців, згадують про них, оцінюють їх, а їхні міжлюдські контакти залишають по собі мовні вияви — запозичення з мови до мови. Звернутися до окресленої проблеми підштовхнули й інші запитання, які ви­ никли в процесі наших діахронійних студій над мовою поліщуків у різні хроно­ логічні зрізи, відповіді на які й досі немає: 1) коли з людини руської виокреми­ лися українець та білорус?; 2) як в інших навколосхіднослов’янських мовах представлені в найдавніші часи (від XI до XVII ст.) білорусизми, українізми, ро- сіїзми?; 3) чому, виводячи витоки російської мови від Русі («древнерусский язык»), ніхто не навів щонайменше до XVIII ст. прикладів російських (нецер- ковнослов’янських) запозичень в інших слов’янських мовах? Ці та інші запи­ тання щодо етномовної ідентифікації предків сучасних білорусів, українців і ро­ сіян у славістиці досі залишаються дискусійними. Свої міркування вибудовуємо на основі таких засад. 1. У певний час існувала феодальна держава-імперія Русь із центром у Києві, де жили русини, що підкорювали з часом на півночі та на сході інші пле­ мена й народи. У X—XII ст. у Русі жив не один, а кілька народів і з-поміж них — далеко не всі слов’янські. Для називання її жителів існував термінрусь— збірна назва, русин, русинка — одинична п. Цей етнонім спочатку вживався у вузькому значенні й стосувався, мабуть, лише полян: «Е*Ь бо кдинт. язьнсь слошЬггкскт»: СЛОВ'Ьн'Ь, иже С'ЬдЯХУ ПО Дундю Η ΛΛΟβΑΒΑ, Н чеси, И ЛЯХОВ'Ь, и поляне, ЯЖЄ НЫН'Ь зовемдя Русь...» 12 13. Полянська земля — це сучасна Київщина, Переяславщина, а від XII ст.— Чернігівщина, тобто: 1) Русь первісна, наддніпрянська— Київщи­ на, Чернігівщина й Переяславщина; 2) уся Київська імперія з приєднаними до неї землями слов’янських і неслов’янських народів. Після розпаду централізова­ ної імперії, Русі, прямим її спадкоємцем стає Галицько-Волинське князівство / королівство, або Галицько-Волинська Русь, а на різних пізніше приєднаних те­ ренах у результаті завоювань литовців та монголо-татар з’являються й інші Русі з претензіями на київську спадщину: Литовська Русь, Монгольська Русь. 2. Праслов’янська мовна спільнота перед розпадом (IV-VI ст. ) мала виразні діалектні ареали, з яких згодом постали окремі слов’янські мови. Для глотогене- зу західно- й південнослов’янських мов ця концепція очевидна. Дещо інакше проходили етно- та глотогенні процеси в східних слов’ян. Факт існування різних східнослов’янських племен разом із неслов’янськими в одній державі (Русі) з київською князівською династією, з єдиною вірою греко-візантійського обряду, з єдиною літературною давньоруською мовою на основі говору давнього Києва, з єдиною старослов’янською (церковнослов’янською) мовою культу сприяли виробленню чуття певної одності. Але жителі давньої Русі і їхня мова ніколи не були монолітом. У ній зберігалися як субетноси старі елементи племінного по­ ходження, консолідувалися нові протоетноси з протомовами 14. Після ґрунтов­ них лінгвістичних досліджень Ю. Шевельова, А. Залізняка, Г. Півторака, Ф. Клімчука, С. Ніколаєва та ін. питання про давньоруську мовну єдність не стоїть. Після розпаду праслов’янської мови-основи щонайменше мовно виокре­ милися (принаймні до занепаду зредукованих) новгородці та поліщуки. Про 12 Очевидно, не було в обігу назви жителів Русі — русич, яка трапляється лише в «Слові о полку Ігоревім». Назва цілком книжна стосовно послідовно народної — русин. Від етноно- менарусич не утворено форми жіночого роду — русичкаї 12 Полное собрание русских летописей: Ипатьевская летопись.— М., 2001.— Т. 2.— С. 18. 14 Німчук В. В. Аспекта дослідження етноглотогенезу українців.— С. 78. _____________________________________Кого називали «людьмируськими» на Русі... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 25 єдину для білорусів, українців та росіян «давньоруську народність» у сучасному слов’янознавстві загалом не йдеться. І. Потрактування в спеціальній літературі етнономена «русин» та лінг- вономена «руська мова / язик». Іменник русин у пам’ятках української мови — це назва українця феодальної доби, що засвідчено в пізніших списках «Повісті временних літ» (ПВЛ), «Руській правді» (РП): «аще боудеть роусинъ, любо гридїнь, любо купчина, лю­ бо лбетникь, любо мечникъ, аще изъгои боудеть, любо словенинь»15; в оригіна­ лах — від 1369 р.: «ажє побігнєть русинь а любо руска или во львовъ... выдати его» 16. Невідомим автором-патріотом у творі «Слово на покро(в) стыя бца при- снодвы мрій»русином названо Андрія Юродивого: «Страшно и дивно єсть бра­ тия. видіниє. стого оца аньдрія роусина. што вродливымъ именов... бо хса ради, и его вчника стого ефифания. грека». Слово вміщене в Четы 1489 р .17 В україн­ ських перекладах ПВЛ, РП етнонім русин послідовно збережено. Немає потреби його перекладати. У словниках сучасної української мови русин — «назва, по­ хідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Руси, руського наро­ ду...» 18. У словниках радянської доби русини — це «стара назва українського населення Буковини, Галичини та Закарпатської України» 19 20. Прикметник руський виявлено в українських пам’ятках від XI ст. (Ізборник Святослава 1076 р.) із значенням «який стосується Русі»: «Кончахъ кннжькы сига вт» л'Ьтк <5 ф п д> л'кто при стосллві кнази роусьскы зсллла: аллшгь» 20; у ПВЛ — із значенням «руський нарід»: «како законъ отиде блг(д)ть | же и исти­ на. всю землю исполни, и в іра въ вса языкы простресА. и до нашего языка роус- каго. и похвала каганоу нашемоу влодимероу» 21. У текстах XTV-XVII ст. цей термін існував у низці фонетичних варіантів: руский, рускии,роускии,роускый, русскіи, руски, роуски, руський, рускіи, роускы, рускыи, русьскыи, руський, рус­ ский, рускій. Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. фіксує етноатрибутив руський в одинадцятьох різних фонетико-правописних варіантах та шістдесят одній граматичній формі в чотирьох значеннях: «1) який стосується східно­ слов’янських земель, що входили до складу Королівства польського і Великого князівства Литовського, 2) давньоруський, 3) який стосується східнослов’ян­ ських народностей на території Королівства польського і Великого князівства Литовського, 4) у значенні іменника середнього роду»22. В українських лекси­ конах пізнішої доби відбувається переосмислення значення цього слова, на­ приклад у словнику Б. Грінченка: «1) Въ Галиціи и Буковині: малорусскій, ук- раинскій; 2) Великорусскій; 3) Великороссъ» 23. У «Словнику української мови» (1971-1980): «1. Те саме, що російський; 2. Прикм. до Русь; 3. зах. заст. В. М. Мойсієнко_____________________________________________________________ 15 Руська правда.— http://litopys.org.ua/novgleťnovgl5.htm. 16 Словник староукраїнської мови XTV-XV ст. / Ред. Л. Гумецька, І. Керницький.— К., 1978.— Т. 2,— С. 308. 17 Німчук В. В. Українська Четья 1489 року.— Житомир, 2015.— С. 32. 18 Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні / За ред. В. Кубійовича.— Л., 1998,— Т. 7,— С. 2644. 19 Словник української мови : В 11 т.— К., 1977.— Т. 8.— С. 911. 20 Изборник 1076 года / Изд. подгот. В. С. Голышенко, В. Ф. Дубровина, В. Г. Демьянов, Г. Ф. Нефедов,— М„ 1965,— С. 701. 21 НімчукВ. В. Хрестоматія з історії української мови Х-ХІІІ ст.— К. ; Житомир, 2015.— С. 39. 22 Словник староукраїнської мови XTV-XV ст.— С. 308-309. 23 Словарь української мови / Упоряд. Б. Грінченко.— К., 1997.— Т. 4.— С. 89 (Репринт, вид.). 26 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 http://litopys.org.ua/novgle%c5%a5novgl5.htm Український» 24. В академічному виданні «Словник української мови» (2012 р.) подано два значення: «1) Який стосується Русі; 2) заст. Український»25. Інші українські лексикографічні видання не пов’язують цей етноатрибутив з Росією, належністю до російського·. «1) прикм. до Русь. 2) іст., зах. український; 3) Руське воєводство — адміністративно-територіальна одиниця на Україні в 15-18 ст.» 26 27; руський — «український» 11. У білоруській мовірусін — «Назва yKpaunjaÿ заходнеукраінскіх зямель, якая мела найбольшае рашгаусюджанне у час іх знаходжання пад aÿcTpa-венгерскім гнетам»28. Рускі— 1) «Які мае адносшы да Русі, Расіі»; 2) «Які мае адносшы да рускіх, належыць їм» 29. У російських історичних лексиконах етнономенрусин засвідчено від XIII ст. із семантикою «русский» у грамотах Новгорода та Смоленська, де на той час жи­ ла русь, русини30. Примітно й те, що ілюстрація цієї лексеми в «Житии св. Сте­ фана єпископа Пермского ...» XVI ст. має такий зміст: «подобаше вамь мене послуш ат ... паче нежели оного русина, паче (ж) москвитина»31, тобто жителі Московії знали русинів і москвитинів. Для укладачів словника такими ж «рус­ скими» є й літописні Русцы часів руського князя Володимира: «И примха Воло- димірь, іх а во пспью ко стЬи Бци, и созва бояры воло димЪрскыя... и м істин і русци и н ім ц і, и повелі передо всими ч е с т грамоту братну» 32. У всіх росій­ ських виданнях ПВЛ етнономен русин перекладається винятково як «русский». Наприклад, у виданні за 1999 р. Д. Лихачов так переклав російською мовою фрагмент давньоукраїнського тексту (1051 р.): «постави Ярослави. Лариоона митрополитомь. русина.» — «Поставил Ярослав Иллариона митрополитомь, русского родом» 33. Найдавніші приклади вживання етноатрибутива руський у російській мові взято з руських київських (Ізборник 1076, ПВЛ, РП) та руських новгородських (Новгородська кормча 1282) текстів. Щоправда, в «Словаре русского языка XI-XVII вв.» укладачі від гасла руский відсилають читача до русский, хоч до XVII ст. прикладів такого орфографічного запису з російських пам’яток не наведено. Пізніше, коли московські князі самі протитулювали себе царями «всея Руси» («Иван III — государь и самодержець всея Руси»), цей етноатрибутив починає закорінюватися і в текстах, створених на теренах Московії34. Виявлені в білоруських та українських пам’ятках ілюстрації дають розу­ міння тотожності щодо мов «руська=українська», «руська=білоруська», «русь - ка=білоруська=українська». 24 Словник української мови.— С. 913. 25 Словник української мови / Відп. ред. В. Жайворонок.— К., 2012.— С. 1015. 26 Великий тлумачний словник сучасної української мови / Ред. В. Бусел.— К., 2007.— С. 1280. 27 Новий тлумачний словник української мови : У 3 т. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко.— К , 2003,— Т. З,— С. 222. 28 Тлумачальны слоунік беларускай мовы : У 5 т ./Рэд. К. Атраховіч.— Мінск, 1977-1980.— Т. 4,— С. 728. 29 Там же,— С. 729. 30 Словарь русского языка XI-XVII вв. / Ред. Г. Богатова.— Μ., 1997.— T. 22.— C. 259. 31 Там же. 32 Словарь русского языка XI-XVII вв.— Т. 4.— С. 260. 33 Лихачев Д. С. Повесть временных лет / Подгот. текста, пер., ст. и коммент. Д. С. Ли­ хачева; под ред. В. П. Адриановой-Перетц.— 2-е изд., испр. и доп.— СПб., 1999.— С. 205. 34 Словарь русского языка XI-XVI вв.— Т. 4.— С. 260; Флоря Б. Н. Зазнач, праця.— C. 49-50. _____________________________________Кого називали «людьмируськими» на Русі... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 27 Т е к с т и з б і л о р у с ь к и х і л и т о в с ь к и х з е м е л ь . Перекладена білорусом Франциском Скориною «Біблия руска...» (1519 р.), створена «к научению людемъ посполитымъ руското языка», «своєму прироже- ному рускому языку к науце всего доброго»35. Обґрунтування В. Тяпинського в передмові до свого двомовного Євангелія: «зь evf лій ... сума закону б(о)жего, которая з слове(н)ского, абы имь те(ж) и и(х) власны(м) езыко(м) роускимъ, в дроукоу выпша » 36. Королівська уставна грамота віденським православним громадянам 1589 р. постановляє: «Въ ш колі теж братской дітей братьи уписноі и убогихъ сироть языка и писма Руского, Греческого, Латинського и Польского накладомъ брац- кимъ дармо учити повинны...». Відповідно до грамоти Віденському Троїцькому уніатському монастиреві 1615 р. дозволено «...фундовать и въ тыхъ школахъ учыти всихъ наукъ, водлугъ преможеня ихъ, языкомъ Кгрецкимъ, Латинскимъ, Словеньскимъ, Польскими и Рускимъ...»37 38. У катехізисі, надрукованому у Вільні 1585 р., перекладач зазначає: «... з ла- „ u ООтинскош) языка на рускіи языки ... прєложоно» . У фрагменті з вільнюського зібрання XVII ст. читаємо: «Чині» иісщкєния вє- ликдго лагрл \ії єпп'д которое по грецю/· назьіваєтса ΜΕΓΑΧΡΥΣΜΑ з гречес- KATW ενχΟΛΟΓΪΟΗΑ на роускїй прєложоно»39. Т е к с т и з у к р а ї н с ь к и х з е м е л ь . Волинський писар Крехівського Апостола 1560 р. словом руський означу­ вав, найімовірніше, своє волинське, українське походження: «Сумненья або руским языком реку — совести своей; Баламутні рускіи»40. Житомирські урядовці читали присягу возного, яка була записана трьома мовами: «присягу... при(и)муючи чытали и таки сє в собє рускимъ, польскими, немецкими языко(м) маЕ(т)»41. У статті 5-й (усього їх 24) гетьмана Петра Дорошенка зазначено: «Академію ви К іеві чтобъ строити волно, ви которой греческими, латинскимъ и рускимъ языкомъ Русь учити им ію ти»42. II. Протиставлення українцями й білорусами своєї руської мови («при- рожоного язика») чужій церковнослов’янській. У пам’ятках цього періоду маємо багато прикладів виокремлення русинами «руської» мови як своєї, зрозумілої, і протиставлення її церковнослов’янській, у тогочасній термінології славенской та бьлгарской: «коли ...боги милосердный дасть ви своєми языку рускоми [...] науку досконалую [...] науки латинського писма добре учити» (І. Потій), «Бо як же відати мають, коли писма и книги све- тыхъ отець до таковыхъ речей потребныхъ, ви нашомъ языку Рускоми не маеми, а чужими вірити не хочеми» (Вільна, 1595), «.. .а мы, православне, языкомъ рус­ ким Бога Богом называемо» (Вільна, 1600) 43. Така мовна опозиційність є напро- 35 Грушевський M. С. Історія України-Руси.— К., 1995.— Т. 6.— С. 428. 36 Пре(д)мова. Василей Тяпинскій ...— С.1. 37 Фаріон І. Д. Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХІУ-ХУП століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива.— Л., 2015.— С. 135-136. 38 Faiowski A. Jçzyk ruskiego przekladu katechizmu jezuickiego z 1585 roku.— Kraków, 2003,— S. 111. 39 Морозова H. А., Темчин C. Ю. Зазнач, праця.— C. 18. 40 Огієнко 1.1. Словник української літературної мови XVI віку з Крехівського Апос­ тола.— Варшава, 1930.— Т. 2.— С. 113. 41 Акти Житомирського гродського уряду 1590,1635 рр. / Підгот. до вид. В. Мойсієнко.— Житомир, 2004.— С. 132. 42 Фаріон І. Д. Зазнач, праця.— С. 135-136. 43 Там же. В. М. Мойсієнко_____________________________________________________________ 28 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 чуд показовою в післямові до Пересопницького Євангелія (1556-1561 рр.), де зазначено, що ця пам’ятка «прєкладана изь языка блъгарского на мовоу роус- кую. то дла лєпшо(г)[о] вьірозоумлєнА людоу хр(с)тїанского посполитого» 44, а також у передмові перекладу Учительного Євангелія (1616 р.) М. Смотрицьким, де про словенську мову вже йдеться як про таку, що фактично блокує доступ до знань, відкритих через руську мову: «То(т) ко(ш)то(в)ныи а пє(в)ньі(и) в Єн(г)їи Учитє(л)но(и) Словє(н)ского юзыка скритостю закопаны(и) клє(и)но(т), тєпє(р) за ласкою и помо(ч)ю Бжєю Рйского шзыка пона(т)є(м) щ(т)копаны(и), и до пє(р)шого пожи(т)к8 и оужива(н)нА прєвє(д)єньі(и) и поданы(и)...» 45. У писемних текстах маємо досить свідчень розуміння українцями й білору­ сами рідної мови як сутності та ототожнення її в багатьох випадках зі своєю «руською» мовою, що відображено в назвах «прирожоный», «свой прирожо- ный», «свой влосный». Уперше натрапляємо на цей концепт у реформаторських виданнях Фран­ циска Скорини 1517 р., «виложених на руский язик», мета яких — послужити «к научению людемъ посполитымъ руского языка», «своєму прироженому рус- кому языку к науце всего доброго» 46 47. Стрижневим є поняття прирожоный у пе­ тиції української шляхти київського соймика до польського короля Стефана Ба- торія 1570р.,«... абы листы сеймове, универсалы, констьггуціи и кождая справа подле обетницы и привилю (sic!) его кролевское милости, при сконченю унеи выданого не иншими литерами и словы, одно рускими литерами и езыком до земли киевское писаны и выдаваны были, кгдыж з млодости иншого писма оц­ тове наши учити нас не давали, одно свого прирожоного руского...» 41. Надзвичайно важливі міркування щодо необхідності навчання руських дітей (у цьому конкретному випадку йдеться про білоруських) рідною мовою та мож­ ливість читати й слухати цією ж мовою Святе Письмо висловив В. Тяпинський. У передмові до Євангелія, переконуючи одноплеменців, що Слово Боже найкра­ ще можна зрозуміти лише рідною мовою, наводить приклади перекладу Святого Письма іншими народами: «...на(д) вси(х) на свете хртиянски(х) народо(в), в слове божьємь прозрівши сами одни то(л)ко того были доказали, же подлу(г) науки апльское свои(м) влосны(м) єзьіко(м) о(т) давного ча(с)у слово боже выложили, имели и на(м) зоставили. В чо(м) иные вси народы и(х) прикладо(м) ледве се а(ж) за ты(х) наши(х) веко(в) обачили и до того ... пришли, же слово бо(ж)е з латинських) и иных писмь свои(м) те(ж) езыко(м) прирожоны(м) пе­ рекладати и читати почали» 48. Вершиною усвідомлення своєї мовної окремішностіруськими людьми (біло­ русами й українцями) став урядовий документ — Статут ВКЛ 1566 р., де нас­ крізним є вживання цього лінгвономена: «... а писа(р) зе(м)ски(й) по руску маеть литерами и словы рускими вси листа и позвы писати а не иныны(м) языко(м) и словы...» 49. _____________________________________Кого називали «людьмируськими» на Русі... 44 Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 / Підгот. до вид. І.Чепіга.— К., 2001.— Арк. 392, 481 зв. 45 ТітовХв. Матеріали до історії книжної справи на Вкраїні в 16-18 вв. : Всезбірка передмов до українських стародруків.— К., 1924.— С. 324. 46 Грушевський М. С. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці.— К. ; Л., 1912.— С. 52. 47 Там же.— С. 43. 48 Пре(д)мова. Василей Тяпинскій ...— С. 5. 49 Статути ВКЛ : У 3 т. / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова.— О., 2003.— Т. З,— С. 35. ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 29 Отже, наведений матеріал однозначно демонструє розуміння предками ук­ раїнців і білорусів, тобто людьми руськими, щонайменше в XV-XVI ст. важли­ вості й необхідності впровадження в освіту та богослужіння рідної мови: языка прирожоного, свого єзьїка, власного єзьїка, який ототожнювався русинами з «руским языком». Слушні міркування І.Фаріон варто доповнити тим, що тер- мін-концепт «руська мова» стосується не лише предків українців, а й значною мірою білорусів: «Термінруська мова (язик) і, зокрема, етноатрибутивруський в історії української (та білоруської. — В. М.) мови відіграє роль терміна-концеп- та, з допомогою якого простежуємо еволюцію етнічної свідомости предків українців (та білорусів. — В. М.) та провідну роль у цьому рідної мови. На хвилі реформаційних рухів пізнього Середньовіччя і в контексті складних суспільно- політичних обставин відсутности власної держави руська мова стає креативною опозицією до церковнослов’янської (словенської) та польської мов і, як вислід, зазначений термін засвідчує новий відокремлений тип етнічної самосвідомости руських людей (українців та білорусів.— В. М.) зі своєю мовною картиною світу» 50. Нам невідомі свідчення тогочасних (XV—XVI ст.) мислителів, письменників, діячів церкви з-поміж росіян (москвинів), які б протиставляли лінгвономен руський = рідний — словенський = чужий. Навпаки, російські мислителі приро- жоний язик розуміли інакше: московський вигнанець А. Курбський не поділяв реформаторських поглядів перекладу священних книг народними мовами, на­ полягаючи натомість на «прирожденному языку словенскому»51. Щоправда, подеколи про побутування такого погляду свідчать суголосні міркування й се­ ред українців, зокрема 3. Копистенського: «Єст заправды и то межи иншимы не- посполитаА южь Βω Кн(ж) Мл(с) прирожоный свой славєнскій Діалєкть або азикъ любишь и выславйешъ, и сил8 єгш, розЙмЪючи, радь книги тогсо Діалєкт8 читаешь и многи(х) до читанА и коханьА са в нєм поб8жати рачиш»52. Зауважимо, що в Московському князівстві атрибутивом руский (русский) при означенні літературної мови позначувано церковнослов ’янську мову, себто русский і словенский — це термінологічні синоніми: «Слышах тебе по руски поюща... стих Богоматере» (пам’ятка XVII ст.)53. Написаний у Києві 1626 р. ру­ копис «Катехизису» Л. Зизаній повіз до Москви, де був належно прийнятий царем і патріархом Філаретом. Після дискусії з теологічних питань книгу було перекладено зі староукраїнської на церковнослов’янську мову й 1627 р. надру­ ковано в Москві54. Такий стан справ тривав ще й на початку XVIII ст.: «Літера­ турний стиль петровської епохи, незважаючи на змішаний склад, продовжував бути й називатися “славенський”. Між “российским диалектом” и “славенским языком” ставлено нерідко знак тотожності» 55. 50 Фаріон І. Д. Зазнач, праця.— С. 200. 51 ГрушевсысийМ. С. Культурно-національний рух ...— С. 81. 52 Фаріон І. Д. Зазнач, праця.— С. 138-139. 53 Словарь русского языка XI-XVII вв.— C. 260. 54 Німчук В. В. Систематичний підручник церковнослов’янської мови «Грамматіка словенска» Л. Зизанія// Лаврентій Зизаній. Граматика словенська / Підгот. факс. вид. та дослідження пам’ятки В. В. Німчука.— К., 1980.— С. 19. Чи не найдавніше свідчення усвідомлення протиставлення російської мови як живомовної церковнослов’янській знахо­ димо в писаннях протопопа Авакума (друга половина XVII ст..), який, звертаючись до царя Олексія Михайловича, зауважував: «Воздохни-тко по-старому... добренько и рцы по рус­ скому языку... Говори своим природным языком, не унижай ево и в церкви, и в дому, и в пословицах» (див.: Виноградов В. В. Очерки по истории русского литературного языка XVII-XIX вв,— М., 1982,— С. 4 2^3 ). 55 Виноградов В. В. Зазнач, праця.— C. 85-86. В. М. Мойсієнко_____________________________________________________________ ЗО ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 Натомість в українському та білоруському мовному просторі руский і сло­ венський є антонімами. Промовисто свідчить про це міркування А. Филипови- ча, висловлене в його «Диариуші» (1646 р.). Автор відрізняє славенскую мову від рускои, так само як поляки — польську мову від латинської: «з’ты(х) при­ чини со(д) едного гре(ц)кого Р8(с) словенски(м) и р8ски(м) а поляки ла- ти(н)ски(м) и по(л)ским языко(м) ведл8гь народ8 и потребы литера(л)но кни(г) заживаючи двояк8ю якобы вкр8 чинили.. .» 5б. Тут варто зауважити, що русини (українці та білоруси), уживаючи словосполучення руське письмо, мали на увазі зрозуміле кириличне. Тому кириличні тексти XV-XVII ст. з Києва, Луцька, Львова, Вільно, Полоцька не потребували додаткової ідентифікації, адже писані письмом руським. У річищі зазначеного наведемо цікавий факт з книги Пінського гродського суду 1662 р. Про мову документа, поданого до місцевої канцелярії, писар занотував: «подаль ... грамоту руским москевским писмом» 57. Очевидно, йшлося не стільки про окрему графічну систему, скільки про іншу мову. III. Сприйняття та називання росіян (москвинів) іноземцями та руси­ нами (українцями й білорусами). Терміни русин, людина руська упродовж усієї історії українського народу від X до XVIII ст. (а на західноукраїнських землях до XXI ст.) були притаманні Україні та українцям. Білорусів він стосувався щонайменше до XVII ст.— за час їхнього спільного життя з українцями в Русі та ВКЛ. Росіян етнономен русин не стосувався взагалі й у Московській державі не вживався. Етноатрибутив руский з XVI ст., русский від XVII ст. поширюється й у Московії. Однак ще впродовж кількох століть (до XVIII ст. щонайменше) для всіх навколишніх народів — українців, білорусів, поляків, татар, литовців, німців, волохів вони залишалися москвинами чи московитами. До XVIII ст., а подекуди й пізніше російські землі протиставляли українським та білоруським. Так, О. Гваньїні у відомій «Хроніці Європейської Сарматії», виданій 1578 р. латинською мовою, послідовно виділяє Русь і Московію: «Sarmatiae Ешореае description, quae regnum Poloniae, Litua- niam, Samogitiam, Russiam, Masoviam, Prussiam, Pomeraniam, Livoniam et Mos- choviae Tartariaeque partem complectitur» («Опис європейської Сарматії, який охоплює Королівство Польщі, Литву, Самогітію, Русь, Мазовію, Прусію, Поме­ ранію, Лівонію, також Московію і частину Татарії») 58. У краківському виданні 1611 р. книга мала таку назву: «Kronika Sármácyey Europskiey, w ktorey sie zamyka krolestwo Polskie ze wszystkiemi Páňstwy, Xiçstwy, y Prowincyami swemi: tudziež tež Wielkie Xiçstwo Lithew: Ruskie, Pruskie, Zmudzkie, Inflantskie, Moskiewskie, y czçsc Tátárow»59. П. Халепський в описі подорожі до Москви че­ рез Україну 1654 р. Україну називає землею русів, країною козаків; Росію — країною московською, землею московитів: «.. .бо в країнах козацькій та москов­ ській існує звичай...», «Починаючи з Рашкова й по всій землі русів, тобто коза­ ків, ми помітили пречудову рису...», «Ми перетнули кордон землі козаків і при­ були на берег глибокої ріки, названої Сеймом, яка вже є рубежем землі _____________________________________Кого називали «людьмируськими» на Русі... 56 Анічзнка У. В. Беларуска-Украінскія тсьмова-моуныя сувязі.— Мінск, 1969.— С. 232. 57 Акты, издаваемые Виленской комиссиею для разбора древних актов.— Вильна, 1909.— Т. 34,— С. 233. 58 Мицик Ю. А. Вступ // Олександр Гваньїні. Хроніка Європейської Сарматії / Пер. о. Ю. Мицика за вид.: Alexander Gwagnin. Kronika Sarmacyey Europskiej (Kraków, 1611).— K., 2007,— C. 9. 57 Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії.— Є. 34. ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 31 московитів»б0. М. Стрийковський, виокремлюючи з-поміж інших народіврусь і москву, відносить їх до слов’ян: «наши слове(н)ские вси продкове, рус, москва, поляки, литва, жмойдь»61. Ш. Монтеск’є у творі «Про дух законів» (1748 р.) по­ стійно вживає назву «Московія» 62. Після присвоєння московськими володарями собі титулу — «царя всієї Ру­ сі», а особливо після «реформаторських» діянь Петра І й Катерини II, коли за­ лишки української та білоруської державності було знищено, а їхню споконвіч­ ну назву Русь— Росія (гр. Ρωσία) було забрано для називання Московії, вся історія (мова, література, культура) східних слов’ян «перевернулася» з ніг на го­ лову. У ХІХ-ХХ ст. російські науковці доклали зусиль (і продовжують доклада­ ти) для утвердження тяглості російської нації, російської історії, російської мо­ ви від Русі князя Володимира до сьогодення, про що йшлося вище. На жаль, і досі в студіях європейських науковців потрактування цього тер­ міна багато в чому навіяне російським поглядом. Так, в академічному чеському виданні «Slovník jazyka staroslověnského» (Прага, 1959 р.) етноатрибутив роусьскъ потрактовано як «rusky, русский, russisch, russicus» і подано контексти, які жодним чином Росії та російської мови не стосуються: «окр'ктє же τογκν улггелік и фолтирь роусьскылли писмени»63. В українських і білоруських пам’ятках Московію та її жителів послідовно названо Москва та москва, москвитин, московка: «А бори(с) в то(т) ча(с) на мо(с)кве бы(л) в по(и)маньи» (1495 р.) 64, «служебник паней Богушєвои Роман Москвитин» (1561 р.) 65, «Ся то розумкєт о всих иных аньтихрестех, яко и на москве хот не знаныи, але славьныи»66, «то(т) жє урядник [с] слугами ..., кото­ рые не идучи на послугу е(г) к(р) м(л) пна нашо(г) млети до Москвы . . .» 67, «еду- чи на слу(ж)бу жо(л)не(р)скую, зостави(в) есми мо(с)ко(в)ку свою у пана Крыштофа Вина(р)ского» б8, «Панъ Миха(и)ло поведилъ, и(ж) с тыхъ люде(и), которы(х) на списку ему да(л), тре(х) чоловеко(в) в него неть: шдинъ вме(р), а други(и) втонуль, а трети(и) на Москве, а и ω инъшыхъ не вемъ. ..» 69, «сонь дер­ жить частьку именья ... дя(д)ка нашого князя Ю(р)я Гли(н)ского, которы(и) се­ ди^) по(и)манъ на Москве»70. Етноатрибутив до назви держави Москва, Моско­ вія був відповідно — московський: «и нашого посла послали єсмо посполъ зъ московъскимъ послом» 71 72, «kniazia wgo moskiewskiego» n , «ktorz do cara В. М. Мойсієнко_____________________________________________________________ 60 Халебський П. Україна— земля козаків : Подорожній щоденник / Упоряд. М. Рябий.— К., 2009,— С. 22, 25, 216. 61 Гістарьічньї слоунік беларускай мовы.— Мінск, 1998.— Вып. 17.— С. 66. 62 Тарновский Ф. Монтескье о России // Труды русских ученых за границей.— Берлин, 1922.— Т. 1.— С. 181. Докладніше про сприйняття росіян (москвинів) чужоземцями див.: Наконечний Є. П. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями / Передмова Я. Дашкевича.— Л., 2001. 63 Slovník jazyka staroslověnského.— Praha, 1959.— T. 3.— S. 653. 64 Словник староукраїнської мови XTV-XV ст.— Т. 1.— С. 614. 65 Луцька замкова книга 1560-1561 рр. / Підгот. до вид. В. Мойсієнко, В. Поліщук.— Луцьк, 2013.— С. 338. 66 Огієнко1.1. Словник ...— С. 63. 67 Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року / Підгот. до вид. А. Матвієнко, В. Мойсієнко.— Житомир, 2002.— С. 194. 68 Акти Житомирського гродського уряду 1590, 1635 рр.— С. 71. 69 Судебная книга витебского воеводы М.В. Клочко 1533-1540 / Подгот. В. А. Воронин, А. И. Груша и др.— М., 2008.— С. 76. 70 Там же.— С. 109. 71 Словник староукраїнської мови XTV-XV ст.— Т. 1.— С. 614. 72 Володимирська гродська книга 1587 р. // Централ, держ. іст. архів України.— Ф. 28, on. 1, спр. 20.— Арк. 432. 32 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 Moskiewskiego udal siç w protectiq» 73. Для В. Тяпинськогорусин пов’язувався з Руссю: «зъ их зпосре(д)коу русинъ и(х) имъ своей руси оуслоуіуючии»74. Коли йдеться про інші народи, де Слово Боже відоме слов’янською мовою, автор ви­ діляє і москвинів: «которое не (одно въ их (в Руси. — В. М.), але и по всЬ(х) црква(х) сербски(х), моско(в)ски(х), волоски(х), булъга(р)ски(х), ха(р)вацки(х) і ины(х) чтут»75. Москвитинами названо російських військових під час нападу на Мстиславль у 1654 р. в записах до актової книги Мстиславльського гродського суду 1668 р.: «Року тепер йдучого тисеча шестсот пятдесят четвертого дня, кгды неприятель Москвитин подступовал под Мстислав.. .» 76. Навіть у перекладних білоруських та українських словниках початку XX ст. етноатрибутив русский перекладено як московський: бр. Русский — «расійскі, рускі, маскальскі, мас- KoÿcKi, маскаль» 77; укр. Русскій — «московський, москвинський, московит- ський, москальський, російський, кацапський»78. У польських пам’ятках термін москва вживався на позначення: а) міста — «Niejaki Kurczynin [...jbçdqc Franciszkanem w Wilnie, uciekl z klasztora do Moskwy; a že byl aptekarz z professyji, založyl na Moskwie stolicy bardzo kosztown^ aptekç carowi», б) держави— «Cesarz Karol Szósty, šcisl^ maj де z Moskwq aliansç, mial piçkne wojsko i we Wloszech, i w Niemczech», в) жителів цієї держави — «Anglikowie [...] iako Ludzie polityezni та ід wszelkie Liquory dobre. Gdy tedy Moskwa w Poselstwie iadq to u nich nabiorq tych Trunkow»79. Загарбану в XIV ст. Галичину поляки називали Руським воєводством. У «Slowniku jçzyka polskiego XVII i XVIII wieku» руський протиставляється московському. «Oddal mi tedy owego konia Slicznego ktorý byl nie Moskiewski ale tych Ruskich koni czerwono gniady rosly»80. В академічному польському виданні «Wczesna Slowiaňszczyzna» (2008 p.) під гаслом Ruš подано такі шляхи пошуків відповідних статей: Russia Alba -> Bialoruš, Ruš -» Ukraina, Ruš Halicka -> Halicz81. 1 в сучасній польській мовознавчій термінології лінгвономен «руська мова» послідовно ототожню­ ється з українською та білоруською мовами та їхніми діалектами82. Цікаво подані словникові статті Rosya, Rosyanin ίά Moskal у Словнику Б. Лін- де. До гасла Rosya після представленого потрактування з різних мов — «Ruska semla», «Rutenska dêshela», «Rufiansku zharsvu», «Moshkovitsku zelarstvu» — польською подано такий коментар: «Moskwa, wielke cesarstwo czescia w Azyi, czescia w Europie». Назви жителів послідовно перекладені польською як «Rosyanin “Moskal”, Rosy anka “Moskiewka”» 83. Водночас автор ототожнює Русь 73 Овруцька замкова книга 1678 // Там же.— Ф. 5, оп. 1, спр. 1.— Арк. 44 зв. 74 Пре(д)мова. Василей Тяпинскій ...— С. 2. 75 Там же.— С. 3. 76 Акты, издаваемые Виленской коммиссиею...— T. 34.— C. 9. 77 Некрашзвіч C., Байкоу M. Расійска-беларускі слоУнік.— Смаленск, 2014.— C. 541. 78 Дубровський В. Словник московсько-український.— К., 1911.— С. 360; Докладніше про сприйняття росіян (москвинів) українцями й білорусами (русинами) див.: Наконечний Є. П. Зазнач, праця. 79 Elektroniczny slowmk jçzyka polskiego XVII i XVIII wieku.— http://sxvii.pl/index. php? strona=haslo&id_hasla=33 80&foima=MOSKWA#4622. 80 Elektroniczny slownik jçzyka polskiego XVII i XVIII wieku. — http://sxvii.pl/index. php? strona=haslo&id_hasla=33 80&forma=RUSKI#3402. 81 Wczesna Slowiaňszczyzna. Przewodnik po dzejach i literatuize pizedmiotu / Pod red. A. Wçdzkiego.— Warszawa, 2008.— T. 1. — S. 526. 82 Czyžewski F. Mowa regionu w šwiadomošci mieszkaňców pogranieza Polski i Bialorusi w šwietle wypowiedzi ludnosci pohidniowego Podlasia // Gdzie bylo zródlo... Piešni ludowe pog­ ranieza Polski i Bialorusi. — Lublin ; Wisznice, 2015. — S. 124. 83 Slownik jçzyka polskiego / Przez M. Linde.— 2-ie wyd., popr. i pomnož.— Lwów, 1859.— T. 5,— S. 68. _____________________________________Кого називали «людьмируськими» на Русі... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 33 http://sxvii.pl/index http://sxvii.pl/index із Москвою лише на основі кількох чеських (boh.) та українських (vind.) діалек­ тів: «Rus (Boh. Rusy, Vind. Ruska semla, Rutenska déshela, Rufiansku zharsvu, Moshkovitsku zelarstvu = Rosya = Moskwa)» 84. IV. Виокремлення з-поміж «руських» людей українців та білорусів. Значно складнішою є проблема з розмежуванням руських людей на україн­ ців і білорусів. Нерідко в українських пам’ятках маємо виокремлення етноніма Литва — і як назви білорусів, і землі на північ від України. Уперше в україн­ ських пам’ятках термін Литва «назва князівства» зустрічається під 1352 р., ет- ноатрибутив за етнічною належністю литвин — у 1392 р.: «послали єсть к нам посла вашого литвина на има нєвоиста»85. Щоправда, з контексту важко зрозу­ міти, чи йдеться про литвина-білоруса, чи литвина-литовця. Пізніше в пам’ят­ ках протиставлення литва — русь стає послідовнішим: «якь литва такъ и русь кожды водлугь заслугь и годности свое»86. Судячи з того, які були у згадуваних пам’ятках у литвинів імена та прізвища, вочевидь під цим етнонімом малися на увазі передусім білоруси: «ма(р)шалкова(л) межи послами на(ш) ли(т)ви(н) кня(з) лука(ш) бо(л)ко сви(р)ски(и)» 87. Етнонім білорус — «білорусець» — уперше трапляється в пам’ятках від поч. XVII ст.: «москва и вси бклорусцы не приймую(т) ты(х) всЬ(х)»88. Ідучи за М. Стрийковським, треба думати, що етно­ нім литва стосувався саме білорусів: «наши слове(н)ские вси продкове, ру(с), москва, поляки, литва, жмо(й)дь»89, адже дослідник перераховує слов’янські на­ роди. Італійський історик XVII ст. М. Бізаччіолі у праці «Історія громадянських війн останнього часу» (1653 р.) українські землі, відповідно до прийнятої на За­ ході ономастичної традиції, називає Руссю, Російську державу — Московією, а Білорусь послідовно — Литвою90. С. Плохій на основі аналізу ранньомодерних литовських літописців висновує, що «літописці, які працювали в Смоленську та на теренах сучасної Білорусі, уживали термін “Русь” насамперед стосовно своєї території, не вкладаючи в його зміст південні землі, тоді як південні автори май­ же повністю зосереджувалися на історії своїх земель, не виявляючи особливої (або й узагалі ніякої) зацікавленості до поняття Русі, сформованого їх північни­ ми колегами» 91. Найвиразнішим було виокремлення литвинів-білорусів та русинів-українців нашими сусідами поляками після входження ВКЛ до складу нового геополітич- ного утворення — Речі Посполитої. Ян Замойський у листі до Якуба Гербурта розмірковує про об’єднання всіх русинів (українців) в одній країні і пропонує скликати з ’їзд руських воєводств перед призначеними на 13 грудня 1572 р. сей­ миками: «і про панів волинських знаємо, що вони або самі поїдуть, або знатних послів пришлють ... Це для того, аби нарізно радячись, ті землі не розривали. І видається мені, що панове депутати мають як до белжан, так до волинян і до ін­ ших руських земель писати, запрошуючи представників на з’їзд...» 92. Тут не йдеться про те, аби «спільно про себе і про свої вольності радилися» руські-бел- 84 Ibid.— S. 165. 85 Словник староукраїнської мови XTV-XV ст.— Т. 1.— С. 549. 86 Пстарычны cnoÿHÏK беларускай мовы.— Выл. 17.— C. 65. 87 Там же.— C. 66. 88 Там же,— C. 271. 89 Там же.— С. 66. 90 Наливайко Д. Козацька християнська республіка : Запорозька Січ у західноєвропей­ ських історико-літературних пам’ятках.— К., 1992.— С. 241. 91 Плохій С. Зазнач, праця.— С. 99. 92 Archiwum Jana Zamojskiego, kanclerza i hetmana wielkiego koronnego.— Warszawa, 1904,— T. 1,— S. 14—16. В. М. Мойсієнко_____________________________________________________________ 34 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 жани, руські-волиняни з руськими-полочанами, руськими-гродненцями, бо, очевидно, у свідомості сучасників вони були різними — Руссю і Литвою. Зага­ лом значення унії 1569 р. для націєтворчих процесів у середовищі білорусів та українців — непересічне. З одного боку, розділивши руських людей, які жили в одній державі ВКЛ, Люблінська унія, з друго боку, сприяла відновленню чуття єдності русинів, предки яких жили в Галицько-Волинському королівстві. Нарешті, є поодинокі свідчення протиставлення лінгвономенів руська=ук- раїнська — литовська=білоруська. Тут варто згадати відоме в науці тлумачення П. Беринди в своєму словнику лексеми півень·, «пітель: чески и руски. Когут. Волынски півень. Литовски петухъ» 93, де лінгвономени лит овська і руська протиставляються. Тобто для творця словника П. Беринди литовська мова — це білоруська мова. Зауважимо, що на Наддніпрянській Україні традиція називати старобілоруську мову литовською трималася ще наприкінці XVII ст. В одній зі справ Пирятинського міського суду за 1683 р. читаємо: «Васил, русявый, литов­ ской мовы, чуприна лядская, писмо вм іеть»94. V. Переклад текстів з інших мов рідною мовою. Якщо людина ставить за мету перекладати з мови на мову (практична по­ треба), вона усвідомлює її окремішність. Говорячи про писемно-літературну руську мову, спроби перекладати нею тексти з інших мов (церковнослов’ян­ ської— Четья 1489, Пересоп. Євангеліє 1556-61; давньоєврейської— «Шесток­ рил» Іммануеля бен Лакова Бонфіса, «Тайна тайних» (др. пол. XV ст.), чеської — «Сказаніє ω Сивиллі пророчицє» (др. пол. XV ст.); латини — фраг­ мент Вислицького статуту Казиміра Великого, «Повість о трех королєх волх­ вах» (друга пол. XV ст.); польської — «Розмова магістра Полікарпа зі смертю» (поч. XVI ст.), переклад з кальвіністської Брестської Біблії 1562 р. у Крехівсько- му Апостолі)95 відомі лише в Україні та Білорусі. Нічого подібного невідомо в цей час у Московії. Лише в другій половині XVIII ст. з ’являються в Росії церков­ нослов’янсько-російські словники96, тоді як в Україні та Білорусі вони відомі з кінця XVI ст. Чому так сталося? Відповідь очевидна: для росіян (москвинів) не було потреби перекладати з церковнослов’янської мови, оскільки саме вона й була в Московії єдиною літературно-писемною. Українці з кінця XV ст. (Четья 1489 р.), білоруси від початку XVI ст. (Біблія Скорини 1519 р.) разом з іншими європейськими народами прийшли до усвідомлення перекладу Святого Письма зрозумілою своєю «простою» мовою. У росіян «своєю» стала старослов’янська. VI. Запозичення зі східнослов’янських до інших мов. Дуже складно розмежувати руські запозичення цього періоду в польській, чеській, румунській, литовській між українською та білоруською мовами. Але вони є, і польські, чеські, румунські та ін. мовознавці їх і потрактовують як ру­ ські (українські чи білоруські). У полоністиці русизми (українізми) польські мо­ вознавці виявляють від XVI ст .97 93 Цит. за: Владимиров П. Доктор Франциск Скорина.— СПб., 1888.— С. XII. 94 Пирятинські актові книги // Стороженки, фамильный архив.— К., 1908.—Т. 6.— C. 2. 95 Темчинас С. О времени и условиях становления руськой мовы в качестве литера­ турного языка // Новае слова у беларуастыцы. МавазнаУства : Матэрыялы V Міжнар. Кангр. беларусістау.— Мінск, 2013.— C. 47-52. 96 Успенский Б. А. Языковая ситуация Киевской Руси и ее значение для истории русского литературного языка. — М., 1983. — С. 105. 97 Hrabec S. Elementy kresowe w jçzyku niektorých pisarzy polskich XV.-XVII wieku.— Toruň, 1949.— 159 s.; Minikowska T. Wyrazy ukramskie w polszczyznie literackiej XV w.— Warszawa ; Poznan ; Toruň, 1980.— 172 s.; Rytter G. Wschodnioslowiaňskie zapožyczenia leksy- kalne w polszczyznie XVII wieku.— Lodz, 1992.— 172 s. _____________________________________Кого називали «людьмируськими» на Русі... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 35 B. М. Мойсієнко____________________________________________________________________ Що стосується росіїзмів, то їх появу, наприклад, у польській мові дослідники відзначають переважно з XIX с т .98 99. Щодо росіїзмів ранішої доби, то в польскій мові XVII ст. відзначено лише кілька лексем, які пов’язані насамперед з рисами вдачі москвинів. Г. Риттер називає такі слова, що їх можна вважати безпо­ середніми запозиченнями з російської мови: bladyniec («pogardliwy epitet, ktyrym okrešlano Rosjan»), wor («lotr, zlodziej»), worowanie («bezecenstwo, przestçpstwo»), zmiennik («zdrajca»), zmierny («zdradziecki») " . До XVI ст. білоруська, російська та українська мови були сформовані як са­ модостатні системи з чітким набором визначальних рис, аби їх розглядати як ок­ ремі слов’янські. Це стосується головно тогочасних розмовних мов. У XVI ст. на українських та білоруських землях набула значного розвитку й розквіту писем­ но-літературна мова «руська», яка вочевидь, причому свідомо, протиставлялася церковнослов’янській (про що йшлося вище) і залежно від регіону зближувала­ ся з місцевою розмовною стихією. Російські мовознавці починають відлік ста­ новлення російської національної мови (усної та писемної від другої половини XVI ст.) 10°. А відтак у мові писемних пам’яток трьох народів — українців, біло­ русів та росіян — щонайменше з XVI ст. мали б бути мовні свідчення контакту­ вання цих етносів, адже маємо незаперечні факти в історії, що такі міжетнічні взаємини між ними були. Однак на мові це або не відобразилося взагалі, або спо­ радично виявлено односторонні впливи: українізми та білорусизми в російській м ові101. Варто зауважити, що європейські запозичення проникали до російської мови переважно за посередництва руської, тобто української або білоруської мов. Поділяємо думку угорського славіста А. Золтана про те, що при розгляді ре­ зультатів досліджень полонізмів у російській мові й зіставленні фактів пам’яток російської мови із західноруськими пам’ятками, ми неодмінно висновуємо, що впродовж XV-XVI ст. до російської мови в переважній більшості випадків про­ никали лише ті полонізми, які до появи їх у великоруських текстах були вже на­ дійно засвоєні в мові західноруській, і що поряд з полонізмами в той-таки період до російської мови потрапили також власне західноруські (українські та / чи білоруські) слова102. Що стосується запозичень, наприклад, в українську з інших мов, починаючи з XVI ст., то вони очевидні: полонізми, богемізми, германізми, тюркізми, мадяризми. Зрештою, відзначено й зворотні процеси: українізми в по­ льській, чеській, угорській мовах. Запозичень в інших мовах до XVII ст. з росій­ ської (не церковнослов’янської) немає. Надзвичайно непросте питання про мовні українсько-білоруські взаємо­ впливи найдавнішої доби. І все ж вони є. У XVI ст. в структурі тогочасної білоруської мови можна знайти поодинокі утворення, що обмежено вживалися в Україні. Ю. Шевельов пов’язує деякі 98 Тихомирова T, С. Судьбы русизмов в польском языке // Русско-польские языковые, литературные и культурные контакты.— М., 2011.— С. 104. 99 Rytter G. Op. cit.— S. 7. 100 Ларин Б. А. Разговорный язык Московской Руси // История русского языка и общее языкознание : Избр. работы.— М., 1977.— С. 164. 101 Мойсієнко В. М. Українсько-російські мовні контакти в період пізнього середньовіччя (XVI-XVII ст.) // Славянские языки и литературы в синхронии и диахронии.— М., 2013.— C. 241-243. Так само виокремлюють впливи білоруської мови на російську від часу най­ давніших контактів і білоруські вчені. Росіїзми ж активно починають проникати до білоруської мови лише від XVIII-XIX ст. (див.: Нікалаева В. М. Руская мова // Беларуская мова. Энцыклапедыя.— Мінск, 1994.— С. 460). 102 Золтан A. Interslavica. Исследования по межславянским языковым и культурным контактам.— М., 2014.— С. 15 36 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 приклади з аканням {багатий, гарячи), цеканням, дзеканням {бадьорий, буцім) в українській мові саме із впливом білоруської 103. В. Русанівський допускає такі давні білорусизми в українській мові: діцкий, свиріпа, свирон (приміщення для зерна), паренина (неоране на зиму поле), допустовий сполучник ач ‘хотя’ 104. Очевидно, за білоруського посередництва засвоєні українською мовою литуа- нізми: ківш, рикунья (доглядальниця худоби в шляхетському маєтку), клуня. Розуміння своєї окремішності видно з виділення й усвідомлення інших мов. Назви мов показово засвідчують культурну географію зв’язків українців та біло­ русів із світом: «зъ еврейската язика», «влоскии языкъ», «языком полскимъ», «лядского язика», «еллинский, латинский язик», «арапськимь язиком», «сурскимь языкомъ», «нкмецкимъ языкомъ», «языком ха(л)деискы(м)», «татар­ ским язиком», «римським язиком» 105. З часу появи на історичній арені народів і країн з ’являлися і їхні етноніми й атрибутиви; разом з тим цими атрибутивами, як правило, називали й мову: поля­ ки — польський — польська мова; німці — німецький — німецька мова; тата­ ри — татарський — татарська мова; волохи — волоський — волоська мова; гре­ ки — грецький — грецька мова; русини — руський — руська мова. Але такий ланцюг обривається на Московії: Москва (країна) — москва, москвини, моско­ вита (народ) — московський (етноатрибутив), але вкрай рідко маємо означення московської мови. Лише поодиноко в писемних пам’ятках трапляється слово­ сполучення московська мова: «leden nasz Towarzysz umial exprimere [wyrazič] mowç Moskiewskq [...] Pyta niemasz tu Lachow» 106. Зрозуміло, що така мова була в цей час (XIV-XVII ст.) поряд з польською, руською, чеською, латиною, гре­ цькою та ін. Однак на культурно-освітньо-церковне життя тогочасної Східної Європи московська (російська) мова або не справляла жодного впливу, або цей вплив був мізерний. VII. Руський=православний. Послідовно номен руський використовували жителі всіх східнослов’янських теренів у контекстах, пов’язаних із православною вірою. Чи не вперше таке вжи­ вання зустрічаємо в Скорини - «Біблия руска. ..»(1519 р.) 107. Надалі таких кон­ текстів стає більше: «0(т) дна свтго Васи(л)я руского сватэ» 108, «У Гаца (свяще­ ника. — В. М.) пограбили ... быблею ру(с)кую...»109 110. У пам’ятках російської писемності: «А живут в том погосте крещеные лопари руские веры 6 человек» по. Таким чином, етнономени русини, русъ від часу перших фіксацій у писемних пам’ятках послідовно пов’язувалися передусім із предками українців, які про­ живали в Русі -» Галицько-Волинській Русі -> частково Литовській Русі -» Коза­ цькій Русі-Україні -» Україні, та білорусів, що проживали в Русі -» Литовській Русі -> Білорусі. Руссю також називали жителів Новгородської та Смоленської землі до часу їх загарбання московськими князями під опікою монголів. Етапи російської державності: Русь -> Монгольська Русь —> Московське царство / Мос- ковія -» Росія. З появою на геополітичній мапі Московської держави етнономе- 103 Шевельов Ю. В. Білорусизми/ / Енциклопедія українознавства.— Т. 1.— С. 132. 104 Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов.— К., 1985.— С. 71. 105 ФаріонІ.Д. Зазнач, праця.— С. 137. 106 Elektroniczny slownik jçzyka polskiego XVII i XVIII wieku.— http://sxvii.pl/index. php?strona=haslo&id_hasla=3380&fonna=RUSKI#3402 107 Грушевський M. C. Історія України-Руси.— К., 1995.— T. 6.— C. 428. 108 Поліщук В. В. Князі Масальські на Волині у XVI ст.— К., 2007.— С. 70. 109 Акти Житомирського гродського уряду 1590 р., 1635 р.— С. 60. 110 Словарь русского языка XI-XVII вв.— C. 260. _____________________________________Кого називали «людьмируськими» на Русі... ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 Ъ1 http://sxvii.pl/index ни русини ірусь) та москвичи (московити) послідовно протиставляються як різні етноси. Лінгвономен руська мова/язик пов’язувався спочатку з літературно-писем­ ною мовою людей руських (українців та білорусів), а згодом також з мовою за­ хоплених руссю північних та східних земель. Русини протиставляли свою «при- рожону» руську мову церковнослов’янській. Руська мова, пройшовши свій золотий вік у часи ВКЛ XTV-XVI ст., виконувала функції офіційної в князівстві, але в умовах подальшого бездержав’я, без опертя на конкретні місцеві говірки, а відтак, не маючи під собою живильного народного джерела, пристосовувалася спочатку до польської, потім до церковнослов’янської в її московському варіан­ ті, аж доки не померла майже скрізь природною смертю. Народнорозмовні ук­ раїнський та білоруський струмені, пробившись крізь церковнослов’янський мовний бар’єр, так і не пробилися остаточно крізь наддіалектність руської книжної мови в XVI-XVII ст. Однак русько-, простомовні традиції в Україні та Білорусі дали поштовх для народження національних мов на народній основі. Невдовзі церковнослов’янську та значною мірою штучну руську мови було зме­ тено й розчищено дорогу для постання новоукраїнської та новобілоруської літе­ ратурних мов. Народнорозмовний російський струмінь крізь церковнослов’ян­ ський фільтр пробивався слабо. У Московії умов для протиставлення живої російської мови церковнослов’янській не було. Навпаки, «на відміну від Литов­ ської Русі, де до кінця XV ст. церковнослов’янський елемент у великокняжих грамотах зникає, в Московській Русі ніщо не перешкоджало неперервному впливу церковнослов’янської на канцелярську мову, передусім, певна річ, на стійкі формули, і цей вплив підтримував уживання традиційних формул допет- ровської епохи»111. Російська літературно-писемна мова формувалася насампе­ ред на основі церковнослов’янської з долученням місцевого слов’янського та фіно-угорського, а також українського й білоруського розмовного елементів. Тому літературна російська мова на народній основі (на відміну від української та білоруської) так і не постала; остаточного розриву між двома мовними стихія­ ми не відбулося, сталося радше їх об’єднання, причому неспівмірне на користь церковнослов ’янської. Етноатрибутив руський (русъскыи, руский, рускии, роускии, роускый, рус- скіи, руски, роуски, руський, рускіи, роускы, рускыи, рускій, русский, рускі) у пи­ семних пам’ятках XIV-XVII ст., творених на українських та білоруських зем­ лях, що входили до складу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, вживано в поєднанні з іменниками народ, мова, звичаї, віра. Руський народ — це русини (українці й білоруси),руська мова (проста)— писемно-літературна мова русинів (українців та білорусів) з різним відсотком їх живого мовлення, що про­ тиставлялася церковнослов’янській. Руські звичаї — українські та білоруські звичаї, руська віра — православна віра, віра русинів (українців, білорусів) та москвинів (росіян). Ці терміни вживано й у Монгольській Русі, пізніше Моско­ вії, але з певними особливостями: руський (русский) народ — москвини (росія­ ни), але не русини (білоруси, українці), руська мова (русский язык) — місцева російська розмовна, але не російська писемно-літературна мова, оскільки росій­ ська писемно-літературна мова — це старослов’янська московського ізводу112. 111 Золтан А. Зазнач, праця.— С. 41. 112 У процесі третього південнослов’янського впливу відбулося напластування (пере­ несення) південно-західноруської мовної ситуації (дві книжні мови: «словенська» та «проста», або «руська» — українська та білоруська. — В. М.) на великоруську (одна книжна В. М. Мойсієнко_____________________________________________________________ 38 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 Руський — єдиний термін-етноатрибутив, що всупереч складним історико- політичним обставинам зберігав свою тяглість, даючи безсумнівну самоіденти- фікацію (ендоетнономен) українцям (та білорусам. — В. М.) попри всі політичні маніпуляції навколо нього у XVIII-XXI ст .113 V. М. MOISIIENKO WHO WERE NAMED «THE RUTH EM ANS» IN THE KYIV RUS' AND IN THE POST- KYIV RUS' GEOPOLITICAL FORMATIONS (to the history of the nation-name and the lanuage-name «Ruthenian» usage in the Belarus, Ukrainian and Russian studies) The ethnonomens «Ruthenian», linguonomen «the Ruthenian language» and ethnoattribute «ruthenian» using is analysed in the article on the numeral examples from written monumental books from the different periods of time. The complete lexical and practical difference in these nomens’ using for ancestors of Byelorussians, Ukrainians and Russians naming in different periods by their contemporaries and by the scientists since 19th century till nowadays is ascertained. K e y w o r d s : language-name, nation-name, ethnic consciousness, Ruthenian, historical dialectology. _____________________________________Кого називали «людьмируськими» на Русі... мова: «словенська», вона ж і «руська» —російська.— В.М.). Див.: Успенский Б. А. История русского литературного языка XI-XVII вв.— Будапешт, 1988.— С. 373. 113 Фаріон I. Д. Зазнач, праця. — C. 189. ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 4 39

Схожі ресурси