Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю
Рецензія на книгу: Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю. К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016.— 627 с. Нині, коли людство зневірилося у всесильності науки й перестало пов’язувати свої надії на майбутнє безпосередньо зі здобуванням наукових знань, коли пересічна особа знає більш...
Збережено в:
| Дата: | 2016 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2016
|
| Назва видання: | Мовознавство |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184199 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю / Г. Наєнко // Мовознавство. — 2016. — № 5. — С. 72-74. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-184199 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1841992022-05-10T01:26:31Z Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю Наєнко, Г. Рецензії та анотації Рецензія на книгу: Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю. К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016.— 627 с. Нині, коли людство зневірилося у всесильності науки й перестало пов’язувати свої надії на майбутнє безпосередньо зі здобуванням наукових знань, коли пересічна особа знає більше про безсилля науки, ніж про її успіхи, поява праці П. Селігея видається дуже доречною. Його монографія «Світло і тіні наукового стилю» присвячена мові сучасних українських наукових текстів різного змісту й призначення, зокрема й стилістично недоброякісних, і особливо — феномену наукового жаргону. Обравши за об’єкт дослідження науковий стиль сучасної української мови, автор запропонував текст, створений на засадах узагальнених приписів стилістичної довершеності: книга виразно зорієнтована як на фахівця-лінгвіста, так і на читачів, яких цікавить наука, стилістика, наукова мова загалом. 2016 Article Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю / Г. Наєнко // Мовознавство. — 2016. — № 5. — С. 72-74. — укр. 0027-2833 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184199 uk Мовознавство Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії та анотації Рецензії та анотації |
| spellingShingle |
Рецензії та анотації Рецензії та анотації Наєнко, Г. Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю Мовознавство |
| description |
Рецензія на книгу: Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю. К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016.— 627 с.
Нині, коли людство зневірилося у всесильності науки й перестало пов’язувати свої надії на майбутнє безпосередньо зі здобуванням наукових знань, коли пересічна особа знає більше про безсилля науки, ніж про її успіхи, поява праці П. Селігея видається дуже доречною. Його монографія «Світло і тіні наукового стилю» присвячена мові сучасних українських наукових текстів різного змісту й призначення, зокрема й стилістично недоброякісних, і особливо — феномену наукового жаргону. Обравши за об’єкт дослідження науковий стиль сучасної української мови, автор запропонував текст, створений на засадах узагальнених приписів стилістичної довершеності: книга виразно зорієнтована як на фахівця-лінгвіста, так і на читачів, яких цікавить наука, стилістика, наукова мова загалом. |
| format |
Article |
| author |
Наєнко, Г. |
| author_facet |
Наєнко, Г. |
| author_sort |
Наєнко, Г. |
| title |
Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю |
| title_short |
Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю |
| title_full |
Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю |
| title_fullStr |
Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю |
| title_full_unstemmed |
Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю |
| title_sort |
селігей п. о. світло і тіні наукового стилю |
| publisher |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| publishDate |
2016 |
| topic_facet |
Рецензії та анотації |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184199 |
| citation_txt |
Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю / Г. Наєнко // Мовознавство. — 2016. — № 5. — С. 72-74. — укр. |
| series |
Мовознавство |
| work_keys_str_mv |
AT naênkog selígejposvítloítínínaukovogostilû |
| first_indexed |
2025-07-16T04:20:19Z |
| last_indexed |
2025-07-16T04:20:19Z |
| _version_ |
1837775842020687872 |
| fulltext |
Рецензії та анотації
С е л і г е й П . О.
СВІТЛО І ТІНІ НАУКОВОГО СТИЛЮ
К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016.— 627 с.
Нині, коли людство зневірилося у всесиль
ності науки й перестало пов’язувати свої на
дії на майбутнє безпосередньо зі здобу
ванням наукових знань, коли пересічна осо
ба знає більше про безсилля науки, ніж про її
успіхи, поява праці П. Селігея видається
дуже доречною. Його монографія «Світло і
тіні наукового стилю» присвячена мові су
часних українських наукових текстів різного
змісту й призначення, зокрема й стилістично
недоброякісних, і особливо — феномену на
укового жаргону. Обравши за об’єкт до
слідження науковий стиль сучасної україн
ської мови, автор запропонував текст,
створений на засадах узагальнених приписів
стилістичної довершеності: книга виразно
зорієнтована як на фахівця-лінгвіста, так і на
читачів, яких цікавить наука, стилістика,
наукова мова загалом.
Останнім часом проблема співвідношен
ня нормативного й девіантного в науковій
комунікації привертає увагу багатьох до
слідників, адже стилістика розвивається за
істотного впливу європейських шкіл лінгвіс
тики тексту й дискурсології (згадаймо хоча б
праці В. Карасика, Т. Радзієвської, Н. Ряб-
цевої, В. Чернявської, Т. Яхонтової та ін.).
Спираючись на методологічні засади кла
сичної стилістики, П. Селігей обмежує коло
досліджуваної проблематики переважно пи
таннями мовної вправності, досконалості / не
досконалості, читабельності, виразності тощо,
тому оперує здебільшого поняттями лекси
кології (термін, запозичення, багатослів’я),
граматики (нагромадження певних частин
мови), синктаксису (задовгі речення) та ін.
Монографія складається з трьох розділів.
У першому («Нормативне й аномальне в на
уковому тексті») автор знайомить читача з
потребою дослідити незрозуміле наукове
мовлення, феномен якого відомий здавна: з
невдачами текстотворення й текстоспри-
ймання стикалися не лише сучасні студен-
ти-початківці, а й відомі мислителі мину
лого. Тут наведено розлогі свідчення пись
менників (від Е. Роттердамського й Ф. Рабле
до М. Гоголя, Л. Толстого й Дж. Орвелла),
філософів (від Сократа й Дж. Локка до
К. Поппера й А. Сокала), науковців (від гео
графів і медиків до літературознавців і лінг
вістів), звернуті до явища наукового жар
гону, критики його стильових вад і смис-
© Г. НАЄНКО, 2016
72
лових темних місць. Демонструючи відчут
ну ерудованість, П. Селігей у такий спосіб
змушує читача визнати актуальність спе
ціального дослідження наукового жаргону,
пропонує методи не тільки мовної критики,
але й визначення ключових критеріїв дос
коналого наукового викладу з огляду на ди
наміку стильової норми, «норми смаку»,
явища взаємовпливів стилів тощо.
Засвідчуючи надзвичайно широкий під
хід до своїх завдань, автор грунтовно ана
лізує ознаки наукового стилю й наукового
жаргону як явища, що перешкоджає його
повноцінному побутуванню. Він визначає
цей феномен як сукупність текстів з терміно
логічними зловживаннями, надмірами від
дієслівних іменників і запозичень, задов
гими реченнями, багатослів’ям і марно
слів’ям, що приховують і затемнюють на
укові знання, але не додають нових.
Демонструючи обізнаність із пробле
мами співвідношення мовлення й мислення,
визначенням ознак наукового мислення й
завдань його вербалізації, П. Селігей кри
тично препарує тексти сучасних моно
графій, журнальних статей, авторефератів,
наукових збірників і підручників, постаючи
як небайдужий і кваліфікований діагност.
Недаремно другий розділ названо «Анатомія
наукового жаргону». Тут детально про
ілюстровано й прокоментовано різні ознаки
невдалого наукового тексту. Наводячи при
клади термінологічних зловживань, зайвих
запозичень, задовгих речень, нагромаджен
ня іменників та багатослів’я / марнослів’я,
автор структурує й причини їхньої появи. Це
чи не найбільш вдалі розділи монографії:
вихід за межі спостережених суто мовних
явищ змушує автора до дискурсивних роз
шуків. Адже саме встановлення психоло
гічних, соціокультурних, політичних причин
і наслідків комунікативних дій / девіацій ви
значають сутність дискурс-аналізу. Роз
мірковуючи про позамовні чинники появи
жаргону, дослідник відшукує їх у відсут
ності мовної майстерності, алогічному чи
патологічному мисленні, різних виявах
комплексів неповноцінності чи прагнення до
квазіелітарності, нечіткого викладу нових
знань чи в свідомих маніпуляціях з мовою.
Проте виразніші соціальні причини —
маргіналізація наукового життя, зневіра
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 5
суспільства у всесильності наукового
поступу, формалізація процесів кар’єрного
зростання науковців з акцентом на
кількісних показниках публікацій та по
кликань; ці чинники читач активно до
мислює, домальовує через свою обізнаність
чи присутність у науковому дискурсі. Тому
міркування П. Селігея про психологічні,
культурні, особистісні причини появи під
робок під науку слід обґрунтовано вважати
дискурсивними. А науковий дискурс, який
постає в описах П. Селігея, справляє не
однозначні враження. Видається, що «дух
епохи», який реконструюватимуть за його
текстом, не найкращим чином схарактеризує
українську науку сьогодення.
Автор влучно визначає окремі причини
появи наукового жаргону, зокрема такі, як
гіпертрофія логосфери, що пов’язана своїм
корінням з радянським новоязом і пост-
структуралізмом, а ще раніше— з плетінням
словес чи химерною прозою. Навряд чи так
однозначно вербальний ілюзіонізм може
бути зумовлений національним характером.
Може, вся хода цивілізаційного поступу,
ґрунтованого на первинності Слова-Логосу,
має такі побічні наслідки?
Обстоюючи потребу міри у функ
ціональному стилі, автор слушно зауважує,
що найбільша заслуга в осмисленні цієї ка
тегорії належить Г. Гегелю, проте той тлу
мачить ще давнє латинське прислів’я: modus
in rebus «не слід нічим зловживати».
Висновок про те, що чаклуни й ворож
бити були прямими попередниками науков-
ців-природничників, аж ніяк не парадоксаль
ний, як здається авторові. Наука як форма
суспільної діяльності пізніша від релігії й
походить із неї, — цей постулат в історії й
соціології науки є засадничим.
Вдале також і запропоноване визначення
об’єкта як незрозумілого мовлення псевдо
вчених, які приховують зміст тексту (до
дамо: і смисл) шляхом спотворення норм на
укового стилю (с. 317). Пропонуючи шляхи
подолання наукового жаргону, автор спо
дівається як на законодавчі приписи, відпо
відальність редакторів, так і на моральність
самих учених. Тут він виходить на проб
лематику здоров’я суспільства і нації, і тому
зосереджується на питаннях так званого
ідеального наукового тексту (третій розділ
«Досконалий науковий текст»).
У цьому розділі йдеться про потреби
оновлення стилю, підвищення виразності й
читабельності, покращення зв’язку з чита
чем. Автор розмірковує про стильові засоби
зв’язку з читачем — вияви авторського «я»
чи мотивації, задоволення читацьких пізна
вальних потреб.
Як привабити читачів до читання? Вічне
питання для всіх, хто працює зі словом. Про
цеси ідентифікації, співдумання, анти
ципації тощо досить детально розглянуто з
метою дати певні приписи щодо того, як
створити цікавий текст. Автор не оминає й
звичних проблем діалогічності, проблем
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, Ns 5
ного викладу, аналізуючи вдалі зразки
текстів і метатекстів з мовознавства, літера
турознавства, філософії й інших сучасних
досліджень, зокрема з праць таких метрів
україністики, як Ю. Шевельов, В. Русанів-
ський, Д. Чижевський та ін. Він оперує по
няттями ясності, стислості, співвідношення
головного й другорядного, явищ делімітації
тощо, інколи аж надто категоричний щодо
зайвини в метатекстових висловлюваннях,
які, як відомо, й надлишкові, й необхідні —
саме вони забезпечують суб’єктність ви
кладу (с. 408).
Іноді в автора з ’являються повтори за
гальновідомих тверджень: «Без композиції
текст неможливий. Виклад важливо бу
дувати так, щоб з першої думки природно
випливала друга, з другої — третя, з тре
тьої — четверта й так далі», «Композиція —
метод пізнання» тощо. За такими розлогими
міркуваннями, проте, не йдеться про мето-
дологічність наукового тексту. Адже саме
експлікація методу, виразно усвідомленого
автором-науковцем, вирізняє його текст як
науковий з-посеред інших — художніх чи
релігійних. У європейській традиції методо-
логічність відзначають у текстах уже кінця
XVI— початку XVII ст., недарма ж класична
праця Декарта, з якої починають сучасне на
укове пізнання, називається «Discours de la
méthode» (1637 p.).
Міркування про вимоги до композиції
різних жанрів, мабуть, трохи застарілі, бо
композиція статей, як відомо, зараз жорстко
регламентується.
Читач знайде в монографії цікаві розду
ми про проблеми співвідношення книжних і
розмовних елементів, стильову вправність,
експресивність, емоційність наукового ви
кладу. Автор розвиває відому тезу про похо
дження наукового стилю від художнього,
проте його пряма залежність від релігійного
зостається поза увагою. Немає нічого незви
чайного в художніх засобах текстів
XIX—XX ст., адже, як відомо, сучасний на
уковий стиль пройшов етапи полеміки як
першопочаткові.
Навряд чи автору слід було так активно
полемізувати з попередниками, які в сере
дині XX ст. окреслювали ознаки наукового
стилю літературної мови як явища «сухого,
беземоційного, неавторизованого». Тут, як
правило, запал заперечення спрямовується
на праці 60-х років (А. Коваль, М. Кульгав,
О. Лаптева). Пригадується вислів О. Труба-
чова, який з приводу теорії прасхідносло-
в’янської мови як генетично монолітної, за
уважував: «...Так тепер, мабуть, ніхто ак
тивно не думає». Автор і сам мимоволі ви
ходить за межі структурних методів,
переходячи до проблематики ролі осо
бистості, соціального запиту, орієнтації на
адресата тощо. Проте тут ми натрапляємо на
дивний спротив поняттю й терміну
«дискурс», якому автор присвячує цілий
підрозділ, тавруючи його як псевдотермін.
Звичайно, сприйняття цілої нової сукупності
_________________ Рецензії та анотації
73
методів, реакція на експансію соціологічних
підходів, які з ’явилися не без впливу теорій,
знаних нам з праць К. Маркса і М. Вебера, не
відбувається без похибок, перекручень, зло
вживань тощо. Проте заперечувати ког-
нітивно-дискурсивну парадигму, яка вже
увібрала в себе стилістику, істотно транс
формовану під впливом лінгвістики тексту,
навряд чи доречно. Тим більше, що й сам
П. Селігей, як було сказано, не цурається ні її
понять (текст — висловлення), ні її прийомів,
а саме_— аналізу тексту, «зануреного в жит
тя». Йому залишився лише крок до ро
зуміння неоднорідності дискурсу, що зумов
лює існування різнорідних типів текстів:
академічних, оцінно-полемічних, навчаль
них, довідково-інформативних, популярних.
А звідси — мінливість їхніх мовленнєвих
характеристик: та чи інша міра присутності
автора при викладі, та чи та міра пояс-
нювальності (розлогі відступи, дефінування
термінів, їхні переклади чи, навпаки, опе
рування термінами без тлумачення), той чи
той ступінь залученості читача до обго
ворення результатів, така чи інакша при
сутність художніх засобів. Натомість автор,
захоплюючись тезою про тотожність на
укового й художнього мислення, шукає уза
гальнено досконалий науковий текст, ви
мірюючи ці характеристики ознаками
читабельності, цікавості, виразності тощо.
Свого часу І. Огієнко з-поміж ознак мен
тальності українців відзначив страх перед
новиною як загальне неприйняття змін.
Культ старовини добре знаний дослідникам
української культури. Очевидно, авторське
бачення новітніх методологій (погодьмося,
запозичених у період падіння «єдино пра
вильного» марксистсько-ленінського діалек
тичного матеріалізму радянської доби),
трансформоване як відчуження, викликане
заглибленням у вітчизняну традицію, кон
сервативну настільки, наскільки може бути
таким І. Нечуй-Левицький, який ганив гали-
чанізми періодики початку XX ст. і мимо
вільно сам їх використовував. Або А. Крим
ський, який у полеміці з О. Соболевським
категорично відкидав «новий ’fe», зокрема, на
підставі того, що його опонент «не знав
гаразд малоруської мови». Отже, з огляду на
те, що модні терміни «дискурс», «пара
дигма», «простір» та ін. використовуються
без належного дефінування й професійності,
їх навряд чи можна заперечувати.
Цілком слушною є думка автора, що злива
наукової (а також псевдонаукової, лжена
укової, паранаукової) продукції ускладнює
саме читання текстів будь-якої тематики. Це
загальнонаукова проблема. Як її подолати?
Одна з авторських пропозицій — сама його
Рецензії та анотації_________________
74
монографія. Вона творилася (відчувається)
як популярна, і тому автор часто вдається до
новотворів, порівнянь, антитез. Найбільш
вдалими видаються такі, як стилевбивство,
стилезнавці, значливість, водослів 'я, різно-
мовці, мововбивство, терміноспекуляції.
Автор переконує, що метафора оживлює
виклад і є цілком доречною в науковому
тексті. Це й не дивно: ключова метафора
його книжки — «дещо — живий організм»,
певно, засвоєна ще в часи формування його
як дослідника в школі порівняльно-історич
них студій Г. П. Півторака: шпаруватість
тексту, думка стрибає, смисловий провал,
жаргон здатен занапастити свіжу думку,
жаргон плямує репутацію науки, жаргон
стає стіною на шляху просвіти широких
мас, наука втрачає моральний авторитет,
запліднювати виклад своїм розумом, нік
чемство думки, сурогат освіти, наукоподіб
ність зводить мур між автором і читачем,
хвороба стилю, цікавість мобілізує психіку,
наука мусить завойовувати читача, розчи
нити в словесах брак новизни, науковий
паразитизм. Порівняння науки й паранауки
з культурною рослиною й будяччям підтри
мується епітетами блякле, суперечливе,
еклектичне мислення, безвиразність і непри
ступність писань, модно-ефектний термін.
Також до метафоричних знахідок можна
віднести афористичні вислови на зразок:
«Суха страва дере горло, сухе слово — мо
зок», «Доброякісний текст читати легко, а
писати важко», «За текстом стоїть непов
не розуміння, а то й повне нерозуміння»,
«Хитромовний автор — що продавець по
вітря», «Виривати, як гнилий зуб, кожне
зайве слово», «Лаконічний текст пишуть
так, як добувають золото — через про
сіювання».
Пильна увага до деталей, виразний ана
літичний талант автора, прагнення до есте
тичної досконалості й ошатність видання
роблять книжку непересічним явищем. Від
значимо також переконливі списки джерел,
розлогий перелік літератури, покажчик імен.
На тлі цих переваг такі дрібні недоліки, як
залучений до питомих слів термін «матерія»
(с. 137) чи неточно вказана сторінка в
покажчику для імені М. Планка (с. 500, треба
с. 501), — неістотні. Набагато важливіше,
якою буде реакція наукової спільноти:
впізнати себе й свої рядки декому буде не
тільки приємно, а й не вельми комфортно;
сподіваємося, що проблема мовної
вправності як складник проблеми статусу
української наукової мови, а отже,
суспільної значущості й особистого внеску
науковця, актуалізується не намарне.
Г. НАЄНКО
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 5
Рецензії та анотації
К о н о н е н к о І.
УКРАЇНСЬКА ТА ПОЛЬСЬКА МОВИ: КОНТРАСТИВНЕ
ДОСЛІДЖЕННЯ / Jçzyk ukramski і polski: studium kontrastywne
Warszawa : Wydawnictwa Uniw. Warszawskiego, 2012.— 808 c.
Утвердження європейських пріоритетів
України мало наслідком активізацію зістав-
но-типологічних і порівняльно-історичних
студій, у яких українська мова вивчається на
тлі споріднених і неспоріднених мов. У цьому
сенсі привертають увагу різнопланові до
слідження української мови в її зв’язках з
польською як мовою, яка має спільне сло
в ’янське походження, характеризується кон
тактами з українською мовою, зумовленими
довготривалими історико-культурними
зв’язками. Чимало зусиль задля по
глибленого вивчення українсько-польської й
польсько-української міжмовної взаємодії
приклала Ірина Кононенко (кафедра укра
їністики Варшавського університету).
Упродовж більш як десяти останніх років
на сторінках численних часописів, у видав
ництвах Варшави й Києва з ’являються праці
й статті І. Кононенко, присвячені проблема
тиці зіставного вивчення української, поль
ської й інших слов’янських мов. Можна зга
дати її монографію «Прикметник у сло
в ’янських мовах» (К., 2009), навчальний по
сібник для університетів «Контрастивна гра
матика української та польської мов» (у спів
авторстві з В. Кононенком, 2-е вид., К., 2010),
словники «Українсько-польський словник
міжмовних омонімів і паронімів» (у співав
торстві з О. Співаком, К., 2008), «Slownik
tematyczny polsko-ukrainski» (співавтори —
І. Митник і Е. Васяк, Варшава, 2010), роз
діли в колективних монографіях «Тенденції
розвитку української лексики та граматики»
(ч. 1-3, Варшава ; Івано-Франківськ, 2014,
2015, 2016), «Зіставно-типологічні студії:
українська мова на тлі споріднених мов» (К. ;
Івано-Франківськ ; Варшава, 2015), статті в
журналах «Мовознавство», «Studia Ukrainica
varsoviensia» та ін., що утвердили її ім’я в
середовищі сучасних славістів.
Своєрідним узагальненням, продовжен
ням і поглибленням багатопрофільних ук
раїнсько-польських міжмовних зв’язків
стала грунтовна монографія І. Кононенко
«Українська та польська мови: контрастивне
дослідження (Jçzyk ukraiůski і polski: studium
kontrastywne)» (Варшава, 2012). Привертає
увагу діапазон охоплених у книжці проблем:
від розгляду формування української та
польської мов, мовної картини світу україн
ців і поляків до аналізу в контрастивному
аспекті всіх ярусів мовної системи
(фонетики, фонології; морфології; лексики;
фразеології; словотвору; морфології;
синтаксису), включаючи звернення до текс
ту й інтонації.
© В. ҐРЕЩУК, 2016
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, Ns 5
У «Загальних положеннях» подані знач
ною мірою оновлені положення щодо істо
ричних передумов міжмовних контактів, зо
крема щодо участі в цих процесах діалектів,
особливого місця «кресових» (прикордон
них) мовних явищ як стимулу до міжмовних
контактів. Зацікавлює читача нестандартне
бачення дослідницею відмінностей у мовних
картинах світу українців і поляків. Наприк
лад, І. Кононенко звертається до неоднако
вого наповнення слів-символів, різних шля
хів осмислення метафоричних зворотів,
неоднакового розуміння семантики окремих
назв, скажімо, не збігаються смислові
конотації слів пан / pan, честь / honor та ін.,
істотні розбіжності спостерігаються в семан
тичних зв’язках таких ключових слів, як п.
piwo, укр. сало і под.; своєрідне вживання
поляками девербативних іменників, зменшу
вально-пестливих форм, форм персональ-
ності, істотні відмінності в асоціаціях,
етикеті тощо. За окремими, здавалося б, мов
но-специфічними явищами І. Кононенко
прагне побачити загальноментальне, націо
нально своєрідне у фонових знаннях, спо
собах життя, психіці.
Вивчення звукової системи КОЖНОЇ мови
супроводжується в рецензованій монографії
порівняльно-історичними коментарями, що
дають змогу пояснити такі специфічні яви
ща, як наслідки падіння зредукованих, зву-
котворення на місці tj і dj, зміни в дії законів
відкритого складу, повноголосся і неповно-
голосся, збереження носових звуків у поль
ській мові, розвиток африкат, неоднакове
морфонологічне чергування, характер на
голосу. На великому фактичному матеріалі
дослідниця простежує українсько-польські
співвідношення голосних і приголосних
фонем, зокрема в запозичених словах, у тому
числі в українській із польської. Прикметне
відтворення українського фарингального г у
польській мові, польського I, I, rz в україн
ській, запозиченого ф/ f у кожній з мов і т. д.
Окремо розглянуто особливості акцен-
туалізації кожної мови зі зверненням до
таких явищ, як різне місце і закріпленість
наголосу, вживання енклітиків і проклітиків
тощо. Цікавими є оригінальні спостережен
ня авторки над фоностипістичними засоба
ми, звуконаслідуванням, грою слів і под.
Контрастивний аналіз лексики, зокрема
лексичної семантики, двох мов здійснюється
І. Кононенко за вибудуваною нею віссю:
спільне (значеннєва еквівалентність) —
частково відповідне (відношення включення
або перехрещення) — відмінне (відношення
75
виключення) — безеквівалентне. Прикла
дами подібних відношень слугують близькі
за звучанням і значенням слова на кшталт
літній (вечір) / letni (wieczór), близькі за зву
чанням, але частково відмінні за значенням,
сполучуваністю, стилістичними характерис
тиками на зразок кардинальний, локальний /
kardynalny, lokálny, безеквівалентні утворен
ня, наприклад n. artykuly, drogerynie тощо.
У центрі уваги авторка ставить питому
лексику обох мов, до якої віднесено не лише
індоєвропейську та праслов’янську, а й лек
сику, розвинуту на власному національному
ґрунті. У книжці окреслені, зокрема, типові
словотвірні ознаки (суфікси), за якими мож
на розпізнати власне походження лексем;
своєрідними для кожної з мов є здебільшого
утворення-зрощення моделі «дієслово в
наказовій формі + іменник» на зразок
пройдисвіт / spryciarz і под. Розгляд запо
зичень, на думку дослідниці, ускладнений
можливостями їх віднесення до прасло
в ’янського періоду, часів зв’язків між сло
в ’янами та прабалтами, християнізації (із
частковим впливом на українську церков
нослов’янської, а на польську — латинської
мов), міжмовними контактами (зокрема,
функцією польської щодо української як мо-
ви-посередника), неоднаковим ставленням
до запозичень (часткове обмеження запо
зичень у польську мову, однак посилення
тиску на неї в останні десятиліття з боку
англійської). Дискусійним залишається пи
тання безпосередніх запозичень з польської
в українську, а з української — в польську.
Слідом за Л. А. Булаховським та іншими
науковцями дослідниця підтримує думку
про те, що «внаслідок історичних умов по
лонізмів в українській мові набагато більше,
ніж українізмів у польській» (с. 168); до
запозичень з польської мови в українську на
лежать передусім назви побутових пред
метів, родинності, осіб, багатьох абстракт
них понять, вони одержали інше граматичне
оформлення, змінили лексичну характе
ристику, пор. brunátný, obiecač, kiepski та
їхні українські відповідники. І. Кононенко
переконливо, на численних прикладах дово
дить поширення в минулому й нині за
позичень з польської мови через галицьке
мовлення, карпатський регіон; такі мовні
елементи поступово входять у загаль
нолітературний ужиток. Загалом можна
погодитися з думкою дослідниці, що «цьому
процесові у наш час сприяє прагнення знач
ної частини мовців до вивільнення україн
ської мови від впливу російських запо
зичень» (с. 167), хоч, як видається, навряд чи
можна переоцінювати роль полонізмів в
оновленні української літературної мови, в
якому зазвичай переважає тенденція до
повернення питомої української лексики.
І. Кононенко звертається до різних
словників польської мови, що наводять дані
про запозичання українізмів (за підрахун
ками дослідниці, їх кількість коливається від
127 до 168 одиниць). Українізми належать до
Рецензії та анотації__________________
різних тематичних груп, це насамперед
номінації осіб, предметів побуту, флори,
фауни, абстрактні назви (від етнографізмів
на зразок makutra, kutia, hopak, до
широковживаних chata, czarka, czereda,
sotnia, balakać та ін.), причому частина з них
вплинула на їхній правопис; окремо
розглянуто історію слова kozak, стилістичні
зміни в запозичених словах.
Проте слід відзначити часом доволі на
полегливі твердження польських лінгвістів
щодо наявності українізмів у польській мові.
Навряд чи достатньо буде посилатися лише
на польські словники та дослідження поль
ських мовознавців. Уже сам факт суттєвих
розбіжностей у визнанні українізмів у поль
ській мові ставить на порядок денний мож
ливість виконання комплексного досліджен
ня українських і польських учених на цю
тему.
У монографії містяться розвідки таких
лексико-семантичних явищ у контрас
тивному аспекті, як полісемія, метафоричне
слововживання, синонімія, антонімія, омо
німія. Привертають увагу спостереження
над уживанням міжмовних омонімів і паро
німів; І. Кононенко відстежує шляхи їх фор
мування, функціональні характеристики, на
водить численні ряди омонімічних (паро-
німічних) слів — іменників, прикметників,
дієслів, що належать до різних лек
сико-семантичних груп. Не обходить увагою
дослідниця питання активної і пасивної лек
сики, спеціальної лексики, жаргонів і сленгу,
застарілої і нової лексики, її стильової та
стилістичної диференціації, експресивності
та оцінності.
У науковій інтерпретації І. Кононенко по-
новому «засвітився» фразеологічний склад
української та польської мов; цей аналіз дав,
наприклад, змогу побачити відображення у
стійких зворотах ментальних рис українців і
поляків, відмінностей у створюваних ними
картин світу. Національно-культурне за
барвлення фразем часом настільки виразне,
що їхня образна структура не дає змоги
перекласти їх дослівно, пор. стати на
рушник, передати куті меду, як муха в
спасівку, скочити в гречку·, narobić bigosu, do
tanca i do róžanca, dač bobu z cebulq.
Прикметно, що частина близьких за
значенням ідіом на кшталт на коня! і па kon!
вирізняються семантично; водночас окремо
розглядаються спільні за походженням
фраземи.
Багато уваги приділила дослідниця за
гальним положенням словотворення, морфо
логії, синтаксису української та польської
мов, розглядаючи історичні та динамічні
процеси в кожному з цих ярусів, деривацій
ний потенціал, розбіжності в їхній струк
турній організації й семантичних парамет
рах; окремо проаналізовані специфічно на
ціональні утворення й форми. Скажімо,
специфічними для кожної мови є творення
багатьох композитів і абревіатур; якщо, зок
рема, українська мова позбавляється
76 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 5
чималої кількості скорочень попереднього
періоду й повільно нагромаджує нові, то
польська мова демонструє потужний процес
творення все нових і нових абревіатур. Як
справедливо твердить І. Кононенко, при
спільності основних напрямів дериваційних
процесів українська та польська мови
істотно розходяться за мотивацією творення
слова, доводячи її не лише лексико-семан-
тичну, а й морфологічну й фонетичну зумов
леність, пор. водій / kierowca, родич / krewny,
дачник / letnik та ін.
Розглядаючи морфологічну структуру
української та польської мов, І. Кононенко
докладно аналізує відмінності як у граматич
них значеннях, творенні, так і у функціо
нуванні основних категорій. Привертають
увагу, зокрема, розвідки щодо явища грама
тичної персональності як національно
специфічного утворення польської мови,
відмінювання запозичених іменників в обох
мовах, невживаних в українській мові від
дієслівних іменникових утворень (gerundi-
um-odslownik) типу noszenie siç, уживання в
обох мовах предикативних форм на -но, -то /
-no, -to та інших складних випадків
морфологічних збігів і незбігів. При розгляді
кожної теми, спираючись на українську й
польську мовознавчі традиції, дослідниця
засвідчує свій погляд, своє бачення, яке
нерідко суперечить загальновизнаному.
Звернення до контрастивного аналізу
синтаксичної системи надало змогу І. Коно
ненко показати суттєві відмінності двох мов
у граматичних зв’язках, інтенційно-валент-
них залежностях, порядкових словах, інто
наційній структурі речення. Уже констатація
особливостей уживання польської особової
форми {zdanie) відкрила перспективи нової
теорії співвідношення двоскладних і одно
складних речень української мови та їхніх
відповідників у польській, адже польські
безпідметові речення з формами теперіш
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 5
нього й майбутнього часу фактично є дво
складними і под. Попередній досвід до
слідження прикметників відкрив можливос
ті показати багатофункціональнісгь цієї час
тини мови в її функціональних реалізаціях як
означення предикативного оточення, пре
дикатива. Можна вважати до нашого часу не
дослідженими спостереження І. Кононенко
над доволі відмінними в двох мовах пра
вилами побудови речення, інтонацією, особ
ливостями формування прозового й поетич
ного текстів. Увагу молодих дослідників має
привернути надзвичайно широка наукова
бібліографія зі зверненням до інтернет-
ресурсу, що репрезентує українські, поль
ські, чеські, англійські та інші видання.
Звичайно, дослідниця не мала можли
вості навіть у такій великій за обсягом моно
графії охопити повною мірою всі питання
міжмовних українсько-польських і поль
сько-українських контактів; частина теоре
тично близьких питань частково залишилася
лише окресленою загалом. Можна було б,
наприклад, ширше відстежити міжмовні
зв’язки польської мови з галицькими діалек
тами, зокрема на прикордонні, взаємодію
польської мови з лемківськими говорами
Польщі. Публікації щодо таких міжмовних
контактів з ’явилися друком, але фундамен
тального огляду з цього напряму ще бракує.
Виконана на рівні дослідження двох мов як
системно-структурних утворень праця не
вимагала безпосереднього звернення до су
часної мовленнєвої практики на зазначених
теренах, але не можна не враховувати і її
вплив на сучасне мовне життя України.
Мовознавча наука з появою монографії
І. Кононенко збагатилася фундаментальною
працею, що засвідчила високий рівень
розвитку української та польської мов як
типологічно споріднених.
В. ҐР Е Щ У К
{Івано-Франківськ)
_________________ Рецензії та анотації
77
М а к а р о в В . И.
ФОРМИРОВАНИЕ ВОСТОЧНОСЛАВЯНСКОЙ
ДИАЛЕКТОЛОГИИ КАК ИСТОРИКО-ЛИНГВИСТИЧЕСКОЙ
ДИСЦИПЛИНЫ ВО II ПОЛОВИНЕ XVIII — I ПОЛОВИНЕ
XX вв.
Брянск : Брян. гос. ун-т, 2015.— 391 с.
Рецензії та анотації_______________________________________________________
Значні досягнення слов’янської діалекто
логії, що на початку XX ст. завершилися
ідеєю лінгвогеографічного вивчення сло
в ’янських мов у синхронії та діахронії, зу
мовлені розвитком порівняльно-історичної
мовознавчої думки і мають довгу передісто
рію. Саме тепер постала необхідність осмис
лення історичних змін у мовах східних сло
в ’ян, що відбувалися протягом століть, і
того, які чинники стали визначальними в
народженні провідних ідей лінгвістичної
україністики, русистики й білорусистики.
Високий рівень розвитку сучасної етимо
логії й лінгвогеографії дозволяє поглянути
на ці проблеми з нових, об’єктивніших по
зицій.
Одному з питань цієї пошукової програ
ми присвячено рецензовану монографію, яка
є підсумком плідної професійної діяльності
В. І. Макарова — історика мови й історіо
графа східнослов’янської лінгвістичної
школи, професора кафедри російської мови
Брянського державного університету
ім. акад. І. Г. Петровського.
Об’єктом дослідження своєї праці В. І. Ма
каров обрав дослідницькі напрями і процеси,
що визначали ідеологію й методологію етно
графічних, діалектологічних і лінгвогео-
графічних пошуків в ареалі Східної Славії з
середини XVIII до середини XX ст. — від
самого їх зародження і до трансформації в
нову наукову парадигму. Такий вибір часо
вого простору дозволив авторові з макси
мальною повнотою показати динаміку
теоретичної і практичної діалектології до
сліджуваного регіону.
Монографія складається з п ’яти розділів,
присвячених відповідно: 1) теоретичним за
садам праці; 2) етнографічним досліджен
ням східнослов’янських мов як джерела діа
лектологічних починань; 3) вивченню па
леографічних джерел і давнього діалектного
ландшафту; 4) описовій діалектології схід
них слов’ян; 5) діалектному картографуван
ню та розвитку ідей лінгвістичної географії.
Як видно зі змісту першого розділу «Тео
ретичні основи праці як історіографічного
дослідження» (с. 12-26), за допомогою
порівняльно-історичного методу здійснено
зіставлення різних дослідницьких концепцій
з метою визначення їхніх спільних рис і
особливостей, зроблено предметний огляд
шляхів дослідження говорів України, Біло
русі й Росії, зорієнтований на поглиблене
© І. НЕЧИТАЙЛО, 2016
78
вивчення окремих фрагментів східно
слов’янської діалектології: періоду відок
ремлення діалектологічних досліджень від
етнографії, періоду історичної діалектології,
а також описової діалектології та карто
графування. Авторові вдалося висвітлити
цей процес як зміну поглядів і позицій у
діалектології, тобто як еволюцію її профілів.
У другому розділі монографії «Основні
напрями етнографічних і діалектологічних
досліджень у Росії другої половини ХУЛІ —
першої половини XX ст.» (с. 27-82) доклад
но висвітлено найдавніший етап етногра
фічних (і частково діалектологічних) праць
східнослов’янських учених. За допомогою
яскравого ілюстративного матеріалу
В. І. Макаров показав наступність наукових
концепцій кінця XVIII — першої половини
ХЕХ ст. і логіку їхніх змін.
Особливу увагу автор приділив порів
няльним аспектам початкового етапу діа
лектологічних студій. Однак підрозділ
2.2. «Початок вивчення російськими вчени
ми слов’янської етнографії, слов’янських
мов і говорів в інослов’янських і неслов’ян
ських країнах» відкривається досліджен
нями цього напряму лише з 1840-х років. На
жаль, поза рамками монографії залишилися
праці, здійснені російськими фахівцями за
довго до цього. Варто нагадати, що ще
1772 р. студент Геттінгенського університе
ту Д. Ю. Семенов (Руднєв), учень X. Г. Гей-
не та А. Л. Шлецера, підготував дисертацію
«Про сліди слов’янської мови у письмен
ників грецьких і латинських», а 1804 р. сту
дент цього ж вишу А. С. Кайсаров опубліку
вав німецькою мовою працю «Досвід ви
вчення слов’янської міфології», присвячену
улюбленому вчителеві А. Л. Шлецеру. На
слідуючи методику А. Л. Шлецера, Кайсаров
широко використовував східно- й західно
слов’янські джерела, включаючи сло
в’янські релікти на німецьких землях.
Синтетичний, проблемно-хронологічний
метод, застосований В. І. Макаровим, зу
мовив такий аналіз еволюції діалектологіч
ної думки, коли нова концепція поширю
ється на ряд вужчих проблем в їхній часовій
послідовності. Так, у третьому розділі
«Дослідження східнослов’янських говорів в
аспекті історичної діалектології» (с. 83-225)
відображено зусилля лінгвістів з переходу
від власне палеографічних досліджень до
усвідомлення діалектного характеру
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 5
давньоруської писемності. Визнання тери
торіальних відмінностей прамови східних
слов’ян спонукало до чіткого визначення її
діалектних зон. Тут значну увагу було
приділено вивченню диференційних ознак і
діалектної структури кожної зі східно
слов’янських мов (щоправда, залишилася
незрозумілою послідовність їхнього роз
гляду: білоруська, українська, російська
мови). У сфері діалектологічної русистики
виділено, зокрема, вузлове питання статусу
північно-західних та південно-східних ро
сійських говорів.
У четвертому розділі своєї праці «До
слідження східнослов’янських говорів в
аспекті описової діалектології» (с. 226-329)
В. І. Макаров розгорнув широку й перекон
ливу картину зародження в надрах етно
графії і фольклористики та відокремлення
від них східнослов’янської діалектології, і
ми можемо лише висловити жаль з приводу
відсутності в ній такого важливого аспекту,
як етимологія. Уже в першій третині XIX ст.
було відомо, що коректність етимологічних
розв’язань підкріплюється діалектними та
позамовними даними, а також матеріалами
інших мовних груп. Адже авторові добре
відомо, що в середині XIX ст. 1.1. Срезнев-
ський познайомився з А. Ф. Поттом — ви
датним німецьким індоєвропеїстом, а голов
не — засновником етимології. Можемо
стверджувати, таким чином, що ідеї «звіль
неного» вивчення мов, вихід мовознавства
на міжмовний рівень було сприйнято
І. І. Срезневським ще й завдяки контактам
з представниками німецької лінгвістичної
школи.
Також незаперечним є факт широкого
знайомства філологічних кіл Росії з «Етимо
логічним словником слов’янських мов»
(1886 р.) Ф. Міклошича. І. В. Ягич, роль
якого в становленні загальнослов’янської
ідеології серед російських діалектологів
досить переконливо показав автор рецен
зованої монографії, також мав тісні зв’язки з
південно- та західнослов’янськими й авст
рійськими вищими навчальними закладами.
Отже, еволюція поглядів діалектологів Росії
на територіальні варіанти мови завжди пере
бувала в тісному зв’язку з розвитком
європейського мовознавства, зокрема сло
в ’янської етимології.
Тому не можемо погодитися з думкою
автора про те, що «формування східносло
в ’янської діалектології як самостійної науки
здійснювалося як реалізація іманентних
культурно-пізнавальних потреб і потенцій
російського суспільства... в умовах повної
методологічної незалежності від теорії й
практики західноєвропейської науки» (с. 26).
Відомо, що теорія хвиль И. Шмідта (1872 р.),
публікація в останній чверті XIX ст. мате
ріалів «Лінгвістичного атласу Німецької
імперії» Г. Венкера, у перші десятиліття
XX ст. — «Лінгвістичного атласу Франції»
Ж. Жильєрона й Е. Едмона, «Німецького лінг
вістичного атласу» Ф. Вреде, «Атласу Італії
та Південної Швейцарії» К. Яберга і Й. Юда
зумовили певну переорієнтацію європей
ського ареального мовознавства. Ана
лізуючи принципові відмінності цих праць,
О. М. Трубачов запевняв, що «саме фран
цузьким лінгвістам ми зобов’язані ство
ренням географії слів, саме їм належить
честь розроблення основних принципів і
перших важливих праць у цій галузі» *.
Матеріал, репрезентований у монографії
В. І. Макарова, допомагає скласти уявлення
про еволюцію напрямів східнослов’янської
діалектознавчої науки. Автор говорить про
зміну її етапів, що чітко вирізняються на тлі
розвитку слов’янської етимологічної лекси
кографії. Періодизація східнослов’янської діа
лектології, запропонована О. М. Трубачовим 1 2,
дозволила визначити основні її напрями.
На нашу думку, на першому етапі розвитку
східнослов’янської діалектології, яскравими
фігурами якого були В. І. Даль, М. І. Кос
томаров, М. О. Максимович, О. О. Потебня,
П. М. Шпилевський, 1.1. Носович та ін., діа
лектологічні студії поступово позбавляють
ся залежності від антропологічних, етно
графічних та фольклорних досліджень. На
другому етапі відбулося поступове відок
ремлення власне діалектологічних праць від
загальномовних і водночас об’єднання «роз
порошених» досліджень говорів в одну дис
ципліну. У цьому напрямі працювали відомі
лінгвісти 1.1. Срезневський, О. І. Соболев-
ський, О.О. Шахматов, Ю. Ф. Карський та ін.
Цей етап відзначився появою численних
словників російських, українських та біло
руських говорів (К. П. Михальчук, Д. М. Уша
ков, М. М. Дурново, В. О. Богородицький
та ін.) — своєрідних «словників-колекцій».
Третій етап розвитку східнослов’янської
діалектології, про який ідеться у п’ятому роз
ділі рецензованої монографії «Запроваджен
ня в Росії діалектного картографування»
(с. 330-357), ознаменувався появою діалек
тологічних карт. Тут доречно згадати карти
М. І. Аляб’єва, М. М. Дурново, М. М. Со
колова, Д. М. Ушакова, К. П. Михальчука,
Π. П. Чубинського та ін., у яких окреслю
ються межі української, російської, біло
руської мов та їхніх діалектів, однак не конк
ретизується поширення окремих мовних
явищ, що властиво атласам. Основною вимо
гою сучасного, четвертого, етапу роботи над
східнослов’янськими діалектами є звер
нення до атласу, або карти-реконструкції (за
термінологією О. М. Трубачова3), як найак
туальнішої мети цієї наукової сфери,
оскільки виконується паралельно з прасло
в’янською етимологічною лексикографією
(«Праслов’янським словником» польських
учених та «Етимологічним словником
слов’янських мов» — російських). Ідеться
про «Загальнослов’янський лінгвістичний
1 Трубачев О. Н. Этимологический словарь
славянских языков : Праслав. леке. фонд. Про
спект. Пробные статьи.— М., 1963.— С. 16.
2 Там же.— С. 4—11.
3 Там же. — С. 8.
__________________Рецензії та анотації
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 5 79
атлас» (ЗЛА) — довгостроковий проект, ви
токи якого сягають початку минулого сто
ліття 4. Нагадаємо, що ідея лінгвогеографіч-
ного вивчення слов’янських мов виникла ще
на І Міжнародному з’їзді славістів 1929 р. у
Празі, на якому з проектом ЗЛА виступили
А. Мейє та Л. Теньєр, але ідеологія нового
напряму, нового об’єкта — групи спорід
нених мов — ще важко усвідомлювалася
лінгвістами. І лише після Другої світової вій
ни цей проект знову став обговорюватися.
Мета цього проекту — розв’язання проблем
слов’янської мовної єдності та її діалектного
членування й утворення сучасних слов’ян
ських мов. Крім цих питань, ЗЛА дає мате
ріал для з ’ясування територій, первісно зай
нятих слов’янами, їхніх міграцій і контактів.
Без вивчення сучасного слов’янського
діалектного континууму методами лінгво
географії здійснити реконструкцію прамови
слов’ян, на думку фахівців, неможливо.
Скориставшись історіографічним мето
дом перспективного аналізу, В. І. Макаров
нагадує нам про ще одне актуальне завдання
етимології та лінгвістичної географії, що
визрівало ще в першій половині XX ст. Це
виявлення особливостей таких мовних зон
слов’янства, що зберігають незмінними лек
семи, які виникли за часів існування спільної
прамови. Одним із шляхів відтворення
діалектної структури пізньопраслов’янської
мови є реконструкція праслов’янських
діалектизмів — наявних у периферійних
діалектних зонах слов’янських мов реф
лексів прамови, що залишили незмінними
свої фонетичні, морфологічні й семантичні
характеристики. Ф. П. Філіну належить роз
роблення параметрів лексико-семантичних
Рецензії та анотації_________________
4 Вендіта Т. И. Из истории работы над Обще
славянским лингвистическим атласом : К 50-лс-
тию проекта (1958-2008) // Общеславянский линг
вистический атлас : Материалы и исслед. 2006—
2008,— М., 2008,— С. 6.
80
діалектизмів східнослов’янських мов та їхнє
розмежування на діалектизми ранньої пори і
пізнього давньоруського часу \ Корпус пра
слов’янських діалектизмів містить значний
шар лексики, семантика якої характе
ризується, зокрема, ускладненою семною
структурою, зорієнтованою на відображення
реальної та ірреальної дійсності з її про
цесуальними, суб’єктно-об’єктними, про
сторовими і часовими особливостями.
Відзначаючи внесок кожного зі східно
слов’янських діалектологів у лінгвістичну
науку, В. І. Макаров у своїй праці віддає на
лежне діяльності науковців минулого, по
казує дієвість їхньої наукової спадщини у
сьогоднішньому порівняльно-історичному й
ареальному мовознавстві.
Наукове значення монографії В. І. Ма
карова, на наш погляд, незаперечне, адже
вона не лише дає глибоку теоретичну оцінку
лінгвістичним поглядам на діалектну стра
тифікацію Східної Славії, висвітлює весь
спектр дослідницьких дій, а й наочно по
казує логічну послідовність, загальноєвро
пейську парадигмальну зумовленість діа
лектологічних розшуків східнослов’янських
учених. Як і будь-яке актуальне досліджен
ня, вона піднімає низку питань, зокрема про
перевагу синхронічної або діахронічної
інтерпретації діалектних масивів, окреслює
нові проблеми й перспективи.
І. НЕЧИТАЙЛО
5 Филин Ф. П. О составлении диалектологичес
ких словарей славянских языков // Славянское язы
кознание : V Междунар. съезд славистов (София,
сентябрь 1963 г.).— М., 1963,— С. 318-348.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № 5
Наукове життя
ХРОНІКА
Цього року виповнилося століття від дня на
родження видатного польського мовознав-
ця-славіста, етимолога й історика польської
мови проф. Францішка Славського. З нагоди
цієї ювілейної дати у Кракові, де довгі роки
жив і працював учений, 25-27 травня від
булася міжнародна конференція «Sympo
sium etymologicum. Шляхами етимологічної
думки», що зібрала понад сімдесят учас
ників. Організаторами виступили Інститут
слов’янської філології Ягеллонського
університету, Інститут славістики Польської
академії наук та Славістична фундація. Кон
ференція, яка проходила в історичному бу
динку Колегіум Маюс Ягеллонського
університету, розпочалася з пленарного за
сідання, де своїми спогадами про професора
Славського поділилися В. Б орись, Л. Ди-
м и тр о ва -Т о д о р о ва (Софія), Т. О. Ч е р
ниш (Київ) і А. Ф аловський , а Л. Б еднар-
чук виголосив промову «Дискусійні пи
тання слов’янської етимології». У подаль
шому робота конференції відбувалася у двох
секціях.
Тематика доповідей, представлених на
конференції, охоплювала проблеми похо
дження і розвитку лексики слов’янських мов,
теорії та методології історико-етимологіч-
них досліджень, а також деякі інші питання.
Завданням і перспективам розвитку ети
мологічних студій було присвячено доповіді
польських лінгвістів Я. В ан як о во ї («Зав
дання і перспективи сучасної етимології») та
Б. В ал ьч ак а («Як етимологи окреслюють
завдання етимології»). Про розвиток методо
логічного апарату етимології у працях
О. С. Мельничука розповіла Т. О. Черниш ,
когнітивні аспекти діахронічної лінгвістики
окреслила О. Р уден ко (Мінськ), про зв’язки
етимології та ареальної лінгвістики йшлося у
доповідях А. Ш иви ч-Д улн ар (Любляна)
(«Лінгвістична реконструкція у слов’ян
ських мовних атласах») і С. А. М и зн и кова
(Санкт-Петербург) («Діалектна реалія в кон
тексті етимологічних студій»), про зв’язки
між етимологією і словотвором — у виступі
М. Фур лан (Любляна). Г. А. Циху н (Мінськ)
проаналізував проблему трактування автор
ських оказіоналізмів у етимологічних слов
никах, а проблема «літературної» етимології
була порушена у виступах Т. С то їк о во ї
(Вентспілс) і Т. Д ж ури ш и ч -Б еч ан ови ч
(Нікшич).
Найбільше доповідей було присвячено
етимології окремих слов’янських слів, їхньому
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, Ns 5
праслов’янському та індоєвропейському
підґрунтю. Так, К. Т. Вітчак (Лодзь) дав
компаративну характеристику пел. *Ьыги<1ъ,
Л. В. К у р к ін а (Москва) розглядала етимо
логію праслов’янських анатомічних термінів
*раІьсь, рахъ, В. С. К учко (Єкатеринбург)
аналізувала походження північноросійських
лексем зі значенням обману, а ї. Р ей зек
(Прага) запропонував свою версію прасло
в’янського походження ч. pošetilý.
Проблематика фразеологічної етимології бу
ла представлена у виступі Я. Б алуха, у яко
му автор висунув оригінальну гіпотезу про
походження чеських фразем з компонентом
Filip як синонімом розуму і спритності;
функціонування спільнослов’янських слів
на позначення одягу і взуття у складі фра
зеологізмів стало темою спільного виступу
Е. Т іб ен сь к о ї (Трнава) і Н. П интарич
(Загреб). Кілька доповідей було присвячено
з ’ясуванню внутрішньої форми як
мотиваційного підґрунтя етимологізованих
лексем. Так, П. В ал ьч ак о ва (Брно) роз
глянула мотиваційну внутрішню форму назв
другого місяця року в індоєвропейських
мовах, Н. Іваш и н а (Мінськ) представила
роль метонімії в концептуалізації слов’ян
ських уявлень про час, а С. М. Т олстая
(Москва) — мотиваційні моделі слов’ян
ських слів на позначення помилки. Етимоло
гізування в аспекті «слів та речей» здійснила
Я. В іль н о в-К о м ар к о ва (Прага), яка роз
глянула традиційний виноробський термін
ч. vích(a) в контексті його слов’янських ко
релятів та позаслов’янських ареально суміж
них типологічних відповідностей і в цей спо
сіб вивела дане слово з позначення архаїч
ного правного символу. Етнолінгвістичне
висвітлення п. kolacz та його слов’янських
відповідників запропонував у своєму висту
пі Ш. П огв ізд , етнолінгвістичний складник
був також присутній і в доповіді Г. Г оль-
цера (Відень), який здійснив спробу фоне
тичної реконструкції праслов’янських ре
чень міфологічного та правничого змісту.
Тема праслов’янської топонімії, підпорядко
вана завданням локалізації місця форму
вання праслов’янської лексики, була пред
ставлена в доповіді 3. Б аб и ка «У пошуках
так званого “центру (ранньо-)слов’янської
топонімії (випадок польських територій)”».
Балто-слов’янської проблематики торкнувся
Н. О стровський , розглянувши слов’ян
ський сполучник а у світлі відомостей литов
ської мови. Л. К ралик (Братислава) розпо-
81
Хроніка.
вів про найцікавіші результати своєї роботи
з укладання «Короткого етимологічного
словника словацької мови». X. К арли кова
(Прага) розглянула етимологію чеських слів
на позначення великої і незграбної людини
на тлі їхніх інослов’янських синонімів, а
А. К в асн и ц ьк а-Я н о ви ч залучила іносло-
в ’янський матеріал для аналізу однієї зі ста-
ропольських назв данини медом nastawa.
Низку доповідей, зокрема М. Н оск ово ї
(Чеське Будейовіце), М. А н тр о п о ва та
Л. П ад п ар и н о во ї (Мінськ), П. С оботки
(Торунь), Т. Л о їк о в о ї-Н ас ен к о (Прага),
Е. М ас л о в с ьк о ї (Варшава) та ін., було при
свячено проблемам історичної дериватології
і семасіології слов’янських мов.
Чимало доповідачів, серед них І. Са-
ви ц ька (Варшава), І. М ін д ак -З ав а д зьк а
(Варшава), X. Д ей к о ва (Софія), Л. Ди-
м и тр о ва -Т о д о р о ва (Софія), К. Л еш бер
(Берлін), А. Золтан (Будапешт), порушили
питання історичних мовних зв’язків та етно
культурних контактів і давніх запозичень.
А. Ф аловськи й у своєму виступі дав оцін
ку розробленню польськими лінгвістами
Ст. Урбаньчиком і В. Вітковським, а також
Ф. Славським проблематики найдавніших
східнослов’янських запозичень у польській
мові, М К очиш (Сегед) аналізував україн
сько-угорські мовні зв’язки на матеріалі
української лексики XVI-XVII ст. О. Л. Б е
р езови й (Єкатеринбург), здійснюючи ре
конструкцію великого словотвірного гнізда
з твірним словом рос. кураж та інтегруючи в
його структуру низку контамінованих
діалектних лексем, бере до уваги як той
факт, що кураж було запозичене водночас з
кількох європейських мов, так і те, що ці
запозичення відбувалися в різних регістрах
російської мови, що впливало на особливості
подальшого існування та семантичного і
дериваційного розвитку даного слова.
Особливий інтерес як учасників, так і гостей
конференції викликала доповідь кра
ківського орієнталіста-тюрколога М. С та-
х о вськ о го «Польське karawana, karawan на
тлі інших слов’янських мов і євролінгвіс-
тичних зв’язків», у якій автор по-новому
підійшов до проблеми походження цих слів.
А. Л ом а (Белград), розглядаючи дискусійне
питання щодо мотивації схв. osveta, osvetitise
«помста, помститися», висунув припу
щення, що ці континуанти псл. *svçtb
«сакральний, священний» отримали своє
82
значення шляхом калькування правничого
латинського терміна sanctio. Г. М інчев
(Лодзь) проаналізував південнослов’янські
міфоніми orisnice, narečenice, suđenice в
контексті балканських та середземномор
ських міфологічних систем.
Кілька доповідачів, зокрема Т. Л екова
(Неаполь), А. К авец ьк а (Лодзь), К. В оле-
ко в а (Прага), присвятили свої виступи проб
лемі старослов’янських запозичень у зв’язку
з давніми перекладами Біблії слов’янськими
мовами, А. К ож инова (Мінськ) проаналізу
вала випадки народної етимології в цих
перекладах, а К. Г р аб о в ськ а (Білосток)
зосередила свою увагу на старослов’янізмах
в окремих білорусько-литовських літописах.
Прикметною рисою конференції було те,
що в ній брали участь як досвідчені й відомі
фахівці, так і наукова молодь. Так, предме
том уваги двох молодих лінгвістів стала
особлива парадигма творення прикметників
у індоєвропейській прамові (так звана сис
тема Каланда): темою доповіді Р. Ш ептин-
ського було досі ще практично не дослідже
не питання про рефлексацію цієї системи у
слов’янській морфології, а М. Майєр (Кемб
ридж, США) висвітлив релікти системи Ка
ланда у праслов’янській мові. Темою ви
ступу П. Ш логар (Гданськ) стали кашуб
ські форманти, властиві експресивно марко
ваним лексемам на позначення чоловіка чи
жінки, що їх доповідачка проаналізувала на
тлі діахронічних процесів у цьому ідіомі.
Низка доповідей була присвячена питан
ням історії окремих слов’янських мов та їх
носіїв: М. П апєж розповіла про історичну
долю кодифікації словацької мови, започат
кованої Л. Штуром, А. К речм ер (Відень)
на матеріалі «Слов’яносербських хронік»
Дж. Бранковича проаналізувала тогочасні
уявлення про походження слов’ян і назв сло
в’янських етносів, М. С к оврон ек (Лодзь)
зосередила увагу на назвах балканських бо
гомолів у візантійських та слов’янських дже
релах, а І. П етров (Лодзь) схарактеризував
початкові етапи формування церковносло
в’янської мови Нового часу.
У рамках роботи конференції під голо
вуванням М. Я к уб ови ч відбулося за
сідання Комісії з етимології при Міжнарод
ному комітеті славістів, на якому йшлося
про підготовку до XVI Міжнародного конг
ресу славістів у Белграді (2018 р.).
Т. ЧЕРНИШ
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, Ns 5
|