Українська незалежність як історична неминучість
Мета дослідження – показати, що відновлення незалежності України в 1991 р. – не випадковість, історичний парадокс чи аномалія, а закономірність історичного процесу. Методологія спирається на принципи історизму, системності, науковості. Застосовано загальнонаукові, спеціальні та міждисциплінарні п...
Gespeichert in:
| Datum: | 2021 |
|---|---|
| Hauptverfasser: | , |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Schriftenreihe: | Український історичний журнал |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184516 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Українська незалежність як історична неминучість / В. Даниленко, В. Коцур // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 4-22. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-184516 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1845162022-06-17T01:26:28Z Українська незалежність як історична неминучість Даниленко, В. Коцур, В. До 30-річчя проголошення незалежності України Мета дослідження – показати, що відновлення незалежності України в 1991 р. – не випадковість, історичний парадокс чи аномалія, а закономірність історичного процесу. Методологія спирається на принципи історизму, системності, науковості. Застосовано загальнонаукові, спеціальні та міждисциплінарні прийоми наукового пізнання, а також теоретичні напрацювання провідних фахівців з історії України ХХ ст. й суміжних дисциплін. Наукова новизна. На основі нових і по-новому прочитаних відомих історичних та історіографічних джерел доводиться незворотність соціально-культурних, економічних, політичних змін, які відбувалися в Україні та загалом у СРСР, упродовж другої половини ХХ ст. Висновки. У другій половині ХХ ст. радянська система прискореними темпами вичерпувала свій ресурс, потенціал та саморуйнувалася. Тотальна уніфікація й монополізація, як характерні її риси, суперечили принципу багатоманітності, що завжди є умовою саморозвитку. Найвиразнішими ознаками системи були неконкурентоспроможна мілітаризована економіка, нераціональне використання людських і природних багатств, витратні й неефективні методи управління, масові порушення прав, основоположних свобод людини. Антигуманні та протиправні засоби досягнення стратегічних цілей комуністичного режиму, невирішеність національного питання робили неминучим його зміну. The main aim of the research is to uncover, that regain of Ukrainian independence in 1991 is not an accident, historical paradox or anomaly, but regularity of the historical process. The research methodology is based on the principles of historicism, systematization, scientificity. General scientific, special and interdisciplinary methods of scientific knowledge are applied, as well as theoretical developments of leading Ukrainian history scientists and related disciplines. Scientific novelty. Based on a new and newly read historical and historiographical sources, the irreversibility of cultural, economic and political changes that took place in Ukraine and in the USSR during the second half of the twentieth century are proved. Conclusions. In the second half of the twentieth century Soviet system was rapidly depleting its resources, potential, destroying itself on its own. Total unification and monopolization among its features contradicted the principle of diversity, which is always a condition of self-development. The most important features of the system were non-competitive militarized economy, irrational use of human and natural resources, inefficient management methods, mass violations of fundamental human rights and freedoms. Antihumane and illegal means of achieving the strategic goals of the communist regime, the unresolved national question resulted in inevitable regime downfall. 2021 Article Українська незалежність як історична неминучість / В. Даниленко, В. Коцур // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 4-22. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/uhj2021.04.004 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184516 325.86(477):(47+57) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
До 30-річчя проголошення незалежності України До 30-річчя проголошення незалежності України |
| spellingShingle |
До 30-річчя проголошення незалежності України До 30-річчя проголошення незалежності України Даниленко, В. Коцур, В. Українська незалежність як історична неминучість Український історичний журнал |
| description |
Мета дослідження – показати, що відновлення незалежності України в 1991 р. –
не випадковість, історичний парадокс чи аномалія, а закономірність історичного процесу.
Методологія спирається на принципи історизму, системності, науковості. Застосовано
загальнонаукові, спеціальні та міждисциплінарні прийоми наукового пізнання, а також теоретичні
напрацювання провідних фахівців з історії України ХХ ст. й суміжних дисциплін. Наукова новизна.
На основі нових і по-новому прочитаних відомих історичних та історіографічних джерел доводиться
незворотність соціально-культурних, економічних, політичних змін, які відбувалися в Україні та
загалом у СРСР, упродовж другої половини ХХ ст. Висновки. У другій половині ХХ ст. радянська
система прискореними темпами вичерпувала свій ресурс, потенціал та саморуйнувалася. Тотальна
уніфікація й монополізація, як характерні її риси, суперечили принципу багатоманітності, що
завжди є умовою саморозвитку. Найвиразнішими ознаками системи були неконкурентоспроможна
мілітаризована економіка, нераціональне використання людських і природних багатств, витратні
й неефективні методи управління, масові порушення прав, основоположних свобод людини.
Антигуманні та протиправні засоби досягнення стратегічних цілей комуністичного режиму,
невирішеність національного питання робили неминучим його зміну. |
| format |
Article |
| author |
Даниленко, В. Коцур, В. |
| author_facet |
Даниленко, В. Коцур, В. |
| author_sort |
Даниленко, В. |
| title |
Українська незалежність як історична неминучість |
| title_short |
Українська незалежність як історична неминучість |
| title_full |
Українська незалежність як історична неминучість |
| title_fullStr |
Українська незалежність як історична неминучість |
| title_full_unstemmed |
Українська незалежність як історична неминучість |
| title_sort |
українська незалежність як історична неминучість |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2021 |
| topic_facet |
До 30-річчя проголошення незалежності України |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184516 |
| citation_txt |
Українська незалежність як історична неминучість / В. Даниленко, В. Коцур // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 4-22. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT danilenkov ukraínsʹkanezaležnístʹâkístoričnaneminučístʹ AT kocurv ukraínsʹkanezaležnístʹâkístoričnaneminučístʹ |
| first_indexed |
2025-07-16T04:47:39Z |
| last_indexed |
2025-07-16T04:47:39Z |
| _version_ |
1837777561737756672 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Анотація. Мета дослідження – показати, що відновлення незалежності України в 1991 р. –
не випадковість, історичний парадокс чи аномалія, а закономірність історичного процесу.
Методологія спирається на принципи історизму, системності, науковості. Застосовано
загальнонаукові, спеціальні та міждисциплінарні прийоми наукового пізнання, а також теоретичні
напрацювання провідних фахівців з історії України ХХ ст. й суміжних дисциплін. Наукова новизна.
На основі нових і по-новому прочитаних відомих історичних та історіографічних джерел доводиться
незворотність соціально-культурних, економічних, політичних змін, які відбувалися в Україні та
загалом у СРСР, упродовж другої половини ХХ ст. Висновки. У другій половині ХХ ст. радянська
система прискореними темпами вичерпувала свій ресурс, потенціал та саморуйнувалася. Тотальна
уніфікація й монополізація, як характерні її риси, суперечили принципу багатоманітності, що
завжди є умовою саморозвитку. Найвиразнішими ознаками системи були неконкурентоспроможна
мілітаризована економіка, нераціональне використання людських і природних багатств, витратні
й неефективні методи управління, масові порушення прав, основоположних свобод людини.
Антигуманні та протиправні засоби досягнення стратегічних цілей комуністичного режиму,
невирішеність національного питання робили неминучим його зміну.
Ключові слова: Україна, СРСР, системна криза, незалежність.
Віктор ДАНИЛЕНКО
доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України,
завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст.,
Інститут історії України НАН України
(Київ, Україна), shln_2010@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-5317-3381
Віталій КОЦУР
доктор історичних наук, доцент,
професор кафедри публічного управління та адміністрування,
Університет Г.Сковороди в Переяславі
(Переяслав, Україна), kotsurv@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6647-7678
Українська незалежність як історична неминучість
DOI: https://doi.org/10.15407/uhj2021.04.004 УДК: 325.86(477):(47+57)
Феномен розпаду багатонаціональної радянської імперії та постання на історич-
ній карті світу незалежної України, як й інших республік, особливо країн Балтії та
Ґрузії, – предмет вивчення для багатьох поколінь істориків. Осягти весь комплекс
***
До 30-річчя проголошення незалежності України
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська незалежність як історична неминучість 5
пов’язаних з ним проблем не під силу не лише одній людині, а навіть цілим науковим
інституціям. Для цього потрібно багато часу і багато томів наукових праць. Але це
треба робити, бо чим менш осмисленим буде досвід минулого, тим більш утопічними
виглядатимуть проекти на майбутнє.
У вивченні історії України другої половини ХХ ст. зроблено чимало. Відомі
українські вчені О.Бойко, В.Баран, С.Кульчицький, М.Томенко, М.Михальченко,
В.Андрущенко, Я.Грицак, О.Бажан, В.Литвин, О.Рафальський, О.Гарань, Л.Шкляр,
О.Майборода, Ю.Шаповал, В.Котигоренко, В.Кремень, О.Лісничук, А.Русначенко,
Л.Тупчієнко та інші визначили основні орієнтири наукового осягнення теми, роз-
крили важливі її складові. Значний інтерес становлять праці зарубіжних фахівців –
Є.Віттенберґа, Є.Ґайдара, В.Корельського, В.Кузнєцова, С.Попова, А.Бутенка, В.Мак-
симова, М.Малютіна, Р.Піхої, В.Пастухова, Д.Фурмана, О.Барсенкова, Р.Сакви,
С.Вайта, Т.Кузьо, Е.Вілсона, М.Урбана, С.Коткіна, Р.Даніельса, С.Коена, А.Брауна
та ін. Вони дослідили причини кризи радянської системи, роль М.Хрущова й
М.Ґорбачова у проведенні перетворень, виборчу реформу, витоки багатопартійності.
Проблеми «перебудови» в УРСР вивчали представники української діаспори –
А.Ка мінський, Б.Кравченко, Р.Сольчаник, О.Субтельний, С.Плохій, Р.Шпорлюк,
В.Гришко, І.Коропецький, Р.Купчинський, А.Жуковський та ін.1
Повний перелік праць названих авторів, думаємо, зайвий, він займе не одну сто-
рінку, однак проблема унезалежнення України залишатиметься ще довго актуальною
і для історичної науки, і для соціальної практики. Реально нашій країні дуже важко
та складно відірватися від Росії, яка поглинала її впродовж кількох століть, інкорпо-
рувала у своє тіло, а сьогодні відкрито розглядає українську територію як свою «істо-
ричну частину», свою «серцевину», а український народ – як «південну гілку» ро-
сійського, мову українців – як «наріччя». Тому всебічне осмислення змісту й суті
українських реалій другої половини ХХ ст. може певною мірою допомогти в розв’я-
занні політичних, соціально-економічних проблем сучасної України, її реального уса-
мостійнення. Це перше. А друге – увагу привертають сучасні тенденції внутрішнього
соціально-економічного й суспільно-політичного функціонування Української держа-
ви, які полягають у приватизації та монополізації всіх сфер життя невеликою групою
найбільш активних громадян. Вони не є об’єктивно зумовленими. Це важкі рециди-
ви й наслідки радянщини. Радянська чи олігархічна монополія на владу, на економіку,
тотальний контроль суспільної думки – це завжди застій, відсутність самовдоскона-
лення, самоочищення, самореґуляції та, у підсумку, – саморозвитку. Прагнення вла-
ди впродовж останніх 30 років утримати все в одних або небагатьох руках шкідливе.
1 Див., напр.: Політична історія України: ХХ століття: У 6 т. – Т.6: Від тоталітаризму до демократії (1945–2002) /
О.М.Майборода, Ю.І.Шаповал, О.В.Гарань та ін. – К., 2003. – 696 с.; Політична система для України: історичний
досвід і виклики сучасності / О.Г.Аркуша, С.О.Біла, В.Ф.Верстюк та ін. – К., 2008. – 988 с.; Україна в епіцентрі
протистояння світових систем (1939–1990). – К., 2021. – 544 с.; Баран В.К. Україна: новітня історія (1945–1991 рр.). –
Л., 2003. – 670 с.; Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної нації ХІХ–ХХ ст. – 3-тє вид. – К., 2019. –
656 с.; Кульчицький С. Червоний виклик: Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. – Кн.3. – К.,
2013. – 388 с.; Гайдар Е.Т. Гибель империи: уроки для современной России. – 2-е изд., испр. и доп. – Москва, 2006. –
440 с.; Пихоя Р.Г. Советский Союз: история власти 1945–1991. – 2-е изд., испр. и доп. – Новосибирск, 2000. – 680 с.;
Вдовин А.И. Причины распада Советского Союза в российской научной и публицистической литературе // Мир и
политика. – 2011. – №12. – С.43–52; Sakwa R. Gorbachev and His Reforms, 1985–1991. – New Jersey, 1991. – 459 p.;
Kotkin S. Armaggedon Averted: The Soviet Collaps, 1970–2010. – Oxford, 2001. – 288 p.; Каппелер А. Росія як поліетнічна
імперія: Виникнення. Історія. Розпад. – Л., 2005. – 360 с.; Коэн С. «Вопрос вопросов: почему не стало Советского
Союза?». – Москва, 2011. – 216 с.; Браун А. Взлёт и падение коммунизма. – Москва, 2014. – 863 с.; Камінський А.
На перехідному етапі («Гласність», «перебудова» і демократизація на Україні). – Мюнхен, 1990. – 624 с.; Шпорлюк Р.
Формування модерних націй: Україна. Росія. Польща / Пер. з англ., 2-ге вид. – К., 2016. – 552 с.; Плохій С. Остання
імперія: Занепад і крах Радянського Союзу / Пер. з англ. – Х., 2019. – 512 с.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
6 Віктор Даниленко, Віталій Коцур
Минуле, двадцяте, століття переконало: авторитет сили ніколи не зрівняється з си-
лою авторитету. Історія підтверджує це.
У 1917–1921 рр. українці не зуміли відстояти свою державність. Усі їх етнічні зем-
лі опинилися у складі сусідніх держав – Росії, Польщі, Румунії, Чехословаччини.
Російсько-більшовицькі війська перемогли армію Української Народної Республіки й
окупували центральну частину України. На червоних багнетах була принесена радян-
ська влада, а насправді – російсько-більшовицька диктатура. Як справедливо зазначив
С.Кульчицький, вона надовго, аж до конституційної реформи 1988 р., позбавила суве-
ренності громадян Радянського Союзу2.
У 1920-х рр. в Україні перебувало 1 млн 200 тис. реґулярного війська – п’ята ча-
стина загальної кількості Червоної армії. На 85% воно складалося з росіян, були і най-
мані війська – китайські, монґольські, литовські полки. А ще були частини особливо-
го призначення, НК, ДПУ, РКП(б)–ВКП(б), централізовані профспілки, комсомол.
Ради, що проявили себе в роки революції як органи народовладдя, більшовики пере-
творили на інструмент своєї диктатури.
Більшовики декларували право на самовизначення за всіма націями, але механізм
реалізації цього права за всі роки радянської влади так і не був вироблений. У реаль-
ності для колишніх народних республік було запроваджено дозований і контрольова-
ний культурний автономізм, терористичний контроль над народами й, передусім, ін-
теліґенцією, тотальна ідеологізація та – ніяких політичних свобод. Національні рухи
загнано в підпілля й утримувано під міцним замком. Більшовизм насправді був, ви-
користовуючи сучасну термінологію, лише версією «русского мира». І це розумів та
усвідомлював світ, провідники країни, продовжуючи називати новостворену радян-
ську імперію, СРСР – Росією. «Нова» держава залишалася втіленням імперської
ідеї, теорії «Москва – третій Рим», принципів «православ’я, самодержавство, народ-
ність». «Росія і під червоним прапором лишалася Росією», – зазначав Р.Шпорлюк3.
Україну формально конституювали як державу у складі СРСР, а реально вона за-
лишалася колонією Росії, як й інші союзні республіки. Колоніальний статус України
«забезпечив» їй голодомори, репресії, терор, насилля, денаціоналізацію та асиміля-
цію. Природні ресурси республіки було поставлено на службу імперії. Людські ви-
користовувалися довільно, не тільки з економічною, а й з політичною мотивацією.
Національні інтереси українського етносу іґнорувалися. Великодержавний шовінізм
уже з 1930-х рр. перестав згадуватися в партійно-радянських документах, а основною
загрозою для влади визнаний «український буржуазний націоналізм». Репресії й те-
рор, фізичний і морально-духовний, стали основним методом державного управлін-
ня. Від нього особливо постраждала Україна. «Коли узагальнити ці, вже ніби найбіль-
ші узагальнення української історії ХХ ст., – пише С.Білокінь, – ми одержимо нове
знання. Проміжок часу 1917–1941 р., який охоплюють іще й дві світові війни, не мож-
на визначити інакше, як національну катастрофу»4.
Переможне завершення союзниками Другої світової війни дало СРСР нові те-
риторіальні надбання – Східну Пруссію, Галичину, Закарпаття та ін. У вигляді «кра-
їн народної демократії», а згодом «міжнародної соціалістичної системи», створе-
на буферна зона між СРСР і капіталістичною Європою. Радянська імперія стала
2 Кульчицький С. Капустиння та кочан Жовтневого перевороту у Росії [Електронний ресурс]: https://www.istpravda.
com.ua/articles/5be20c962de04/
3 Шпорлюк Р. Імперія та нації (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі) [Електронний ресурс]: http://
litopys.org.ua/sporl/sh06.htm
4 Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР: 1917–1941 рр.: джерелознавче дослідження. –
К., 2017. – С.7.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська незалежність як історична неминучість 7
могутньою як ніколи, однією з двох наддержав, озброєною найбільшим у світі ядер-
ним арсеналом, що породило в керівництва ілюзію незламної сили й досконалості
комуністичного ладу. Зовні СРСР видавався, як зазначав Н.Дейвіс, «несказанно мо-
гутнім, неприступною фортецею… Водночас усі внутрішні процеси полягали в без-
прецедентно швидкому розпаді». Насправді «держава була уражена політичним екві-
валентом раку», це був не просто колос на глиняних ногах, а «панцерний динозавр,
що вмирав стоячи»5.
У новій силі й величі СРСР виявлялися та потужніли такі суперечності, що за-
грожували в перспективі самому існуванню великої імперії. «Радянський інтер-
націоналізм», основним змістом якого була експансія, постійно сіяв, за словами
Р.Шпорлюка, «насіння майбутнього розпаду СРСР»6. Це стосувалося й меж України,
які імперська Росія неухильно посувала зі сходу на захід. Упродовж 1918–1954 рр. від-
булося чотири корекції українсько-російського кордону. За цей час до Росії відійш-
ло 80 тис. км2 українських етнічних земель, що в понад три рази перевищували пло-
щу Кримського півострова, який у 1954 р. став частиною УРСР. Українське населення
цих територій відзначалося високим рівнем російської асиміляції, адже, як писав до
газети «Радянська Україна» кореспондент із Криму, «одним створені умови, що вони
не забувають своєї рідної мови, побут і культуру, інші ж цієї можливості позбавлені.
Конкретно: для росіян на Україні створені російські школи, інститути, бібліотеки, те-
атри, кіно та інші привілеї, але чомусь немає цього для українців у РРФСР»7.
Відстоюючи нові західні кордони СРСР, як справедливо констатує С.Від нян-
ський, Й.Сталін «вирішував питання не української соборності, а великоросійської
цілісності»8. Включення Західної України до складу СРСР та УРСР історики тракту-
ють по-різному: «возз’єднання», «приєднання», «прилучення», «окупація», «анек-
сія», «злука», «входження» тощо. Українець із Канади М.Садовський свого часу
писав, що для мешканців Західної України «це був перехід із однієї тюрми до дру-
гої»9. О.Рубльов і Ю.Черченко зазначили, що возз’єднання – це реальність, але реаль-
ність «з обличчям сталінщини»10. За словами С.Кульчицького, возз’єднання Західної
України з УРСР одночасно означало її приєднання до тоталітарної наддержави11.
Між тим, входження до України на заході Галичини, Буковини, Закарпаття з
переважно національно свідомим та європейськи орієнтованим населенням знач-
но посилювало «українськість» союзної республіки. Відповідно значно зріс її націо-
нально-державницький потенціал. «Отримавши населені здебільшого українцями
території колишньої Австро-Угорщини, – зазначав С.Плохій, – Сталін приніс у ра-
дянську Україну добре розвинені традиції автономії, парламентської демократії, на-
ціональної та громадської самоорганізації, що були відсутні в східноукраїнських зем-
лях»12. До того ж існування поряд з УРСР самостійних європейських держав, хоч і
підконтрольних Радянському Союзу, також об’єктивно сприяло зміцненню тенденцій
до української самостійності.
5 Дейвіс Н. Європа: Історія. – К., 2014. – С.1125.
6 Шпорлюк Р. Імперія та нації (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі) [Електронний ресурс]: http://
litopys.org.ua/sporl/sh06.htm
7 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф.1. – Оп.24. –
Спр.4796. – Арк.66–67.
8 Віднянський С.В. Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН? // Український історичний
журнал. – 2015. – №6. – С.179.
9 Садовський М. Дорога до миру й добра. – Саскатун, 1961. – С.268.
10 Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) //
Український історичний журнал. – 1991. – №5. – С.17.
11 Кульчицький С. Возз’єднання Західної України з УРСР: проблема легітимності // Київська старовина. – 1999. – №6. – С.95.
12 Плохій С. Брама Європи: Історія України від Скіфських воєн до незалежності. – Х., 2016. – С.371–372.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
8 Віктор Даниленко, Віталій Коцур
У результаті зміни кордонів більшість українців та українських етнічних земель
опинилися в повоєнний період у складі однієї держави – СРСР і квазідержавно-
го утворення – Української РСР. Змінився національний склад населення України.
Унаслідок бойових дій, депортацій, післявоєнного обміну населенням зменшилася
питома вага низки національних меншин. Водночас кількість українців зі входжен-
ням Західної України до складу Української РСР збільшилася на 7 млн осіб. Як вда-
ло зазначила Л.Костенко, об’єднання «Малоросії» з «Малопольщею» дало Велику
Україну13. Міжнародне співтовариство гідно оцінило внесок України й Білорусії в пе-
ремогу над гітлерівською Німеччиною та її сателітами, визнавши їх членами-засно-
вниками ООН. Відповідно рівень міжнародної правосуб’єктності України значно
зріс.
Західна Україна від часу включення до складу СРСР стала істотним і постій-
ним чинником політичного життя не лише України, а й усієї комуністичної держа-
ви. Збагачена європейським політичним досвідом, демократичними традиціями, вона
в умовах жорсткого тиску з радянського Сходу справляла і зворотній вплив. Західні
українці мали значно вищий рівень національної свідомості, ніж східні. Об’єднання
в єдиному державному утворенні, хай і неповноцінному, сприяло посиленню взає-
мовпливів по лінії схід – захід, а значить, прискорювало політичну консолідацію нації,
зміцнювало її у протидії чужонаціональним впливам. Цей процес підсилювався по-
ширенням прозахідних настроїв серед радянських громадян. До 1947 р. з Німеччини
в Україну повернулися 1 млн 250 тис. осіб – близько 40% українців, насильно депор-
тованих на роботу в Райх. Вони принесли з собою певний досвід західного способу
життя, світоглядні ідеї, трофейні кінофільми, товари масового вжитку – і все це всту-
пало у суперечність із радянськими офіціозом та дійсністю.
У повоєнний період Західна Україна була найменш радянізованою та зросійще-
ною територією, а отже, такою, що становила найбільшу загрозу для радянської сис-
теми, для «російсько-української єдності». Саме тому основні зусилля радянського
режиму в перший післявоєнний період були спрямовані на «приручення» й радяніза-
цію Західної України, її прискорену інкорпорацію до складу СРСР–Росії.
Спроби західних українців збройно відстояти інтереси України, її державність,
попри велику кількість героїчних жертв, закінчилися поразкою. Інтелектуально та
кадрово знесилена Україна в її радянському обрамленні залишилася в орбіті інтере-
сів Росії. Вона й далі інкорпорувалася до складу останньої. При цьому національ-
но-визвольний рух не припинявся ніколи, змінюючи форми та методи свого вияву.
Особливо зріс він у 1960–1980-х рр. в умовах наростаючої системної кризи радян-
ського ладу, яка ознаменувала собою відхід від «казармового соціалізму», трансфор-
мації владного механізму СРСР у бік лібералізації суспільно-політичного та культур-
ного життя, відмову від масового терору як методу державного управління.
Прагнучи лібералізувати систему, комуністичний режим водночас посилював
свої впливи на всі сфери життя суспільства. Однак бажаного ефекту це не давало.
Особливо вразливою була радянська економіка, в якій ринкові відносини тотально
придушувалися адміністративно-силовими методами управління й визначалися не-
природним способом ведення господарства.
Уже в 1960-х рр. економічна система СРСР вичерпала можливості екстенсивно-
го зростання за рахунок своєї європейської частини – освоєння земель, природних ре-
сурсів, залучення нової робочої сили. Розпочався стійкий спад. Правда, тоді ж, у кін-
ці 1960-х рр., у країні було відкрито нові великі запаси нафти й газу, тож на початку
13 Див.: Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної нації ХІХ–ХХ ст. – К., 1996. – С.268.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська незалежність як історична неминучість 9
1970-х рр., завдяки стрибку світових цін на нафту внаслідок ембарго 1973 р., спосте-
рігалося деяке пожвавлення економічного життя. За Л.Брежнєва Радянський Союз
одержав за нафту понад 0,5 трлн доларів. Але, як слушно зауважив свого часу німець-
кий політекономіст Ф.Ліст, «здатність створювати багатство значно важливіша, ніж
саме багатство». Пожвавлення було тимчасовим явищем, мало характер радше ви-
нятку, ніж правила. Із 1974 р. щодо СРСР діяла ухвалена Конґресом США поправ-
ка Джексона – Вейніка, якою обмежувалася торгівля з ним як із державою, де немає
свободи еміґрації (скасована стосовно Росії лише 21 листопада 2012 р.). Після амери-
канських санкцій, запроваджених у 1981–1982 рр. у відповідь на введення радянських
військ в Афґаністан, репресій відносно польського народу й оголошення воєнного ста-
ну в Польщі, процес дезінтеґрації СРСР пішов особливо бурхливо. У 1985 р. ціна на
нафту у світі несподівано впала і швидко накопичилися борги, які на 1991 р. станови-
ли вже понад 80 млрд доларів14. Тенденція до спаду виявилася домінуючою. Країна, а
отже й усі поєднані однією долею республіки, неухильно сповзала в економічну кризу.
Із другої половини 1960-х рр. змінилося й становище УРСР. Зменшувалася так
звана «українська присутність» у середовищі вищого партійно-радянського керівни-
цтва. Російська політична еліта, підтримавши Л.Брежнєва у його прагненні першості,
потіснила вихідців із радянської України у вищих ешелонах влади.
Партійний контроль та ідеологічна реґламентація в Компартії України, як і зага-
лом у КПРС, ставали всеосяжними. Серйозно звужувалася й без того обмежена сфера
внутріпартійної демократії. Комуністи мали безумовно підпорядковуватися рішенням
партійних органів, де б вони не працювали і які б посади не обіймали. Статут партії
брав гору на законом. Право на політичну та ідеологічну істину мало лише вище парт-
керівництво. Про фракційну діяльність чи якесь «вільнодумство» навіть не йшлося.
Претенденти на відповідальні партійні посади підбиралися й фактично призначали-
ся згори, тому абсолютного характеру набула залежність нижчих партійців від вищих.
До того ж діяльність органів КПУ дедалі більше покривалася пеленою секретності.
«Я все частіше і частіше замислююсь, – записав у 1972 р. у своєму щоденнику один із
керівників Компартії України П.Шелест, – чому серед нас, комуністів-однодумців, се-
ред керівного складу, існує така підлість, жорстокість, необ’єктивність і несправедли-
вість щодо колишніх товаришів по роботі у разі зміни місця і посади. Де ж гуманність,
про яку ми так “прекрасно” говоримо? Де товаришування, повага одне до одного?
Всього цього по-справжньому і немає. Нас гублять, роз’їдають підлабузництво, лесто-
щі, догідництво, побоювання за своє становище. Боротьба за владу стала ще запеклі-
шою і жорстокішою, ніж колись за приватну власність. Влада – значить усе»15.
У 1970–1980-х рр. Компартія України остаточно втратила будь-які автономні пра-
ва. Проводячи лінію Москви, вона перетворилася на слухняний інструмент росій-
щення України. А партійно-державна верхівка, користуючись усілякими привілеями
й діючи поза національними інтересами, законом, критикою, трансформувалася у за-
критий клан. Політичні права і свободи громадян лише декларувалися, але їх влада
не дотримувалася. У країні діяла жорстка цензура на всі друковані видання та засоби
масової інформації.
На службі охорони інтересів КПРС у радянських республіках, як і раніше, стоя-
ли структури політичного розшуку та репресій. Постійно розширювалося 5-те управ-
ління КДБ СРСР, спрямоване саме на боротьбу з інакодумством та національними ру-
хами. Спочатку в ньому було шість відділів, а згодом воно розрослося до п’ятнадцяти.
14 Качковський Л. Іржаві аргументи російської великодержавності // Вечірній Київ. – 2000. – 1 грудня.
15 Шелест П. «Справжній суд історії ще попереду» / Заг. ред. та вступ Ю.Шаповала. – К., 2011. – С.612.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
10 Віктор Даниленко, Віталій Коцур
Штат центрального управління союзного КДБ у 1980-х рр. нараховував понад 400 осіб.
Окрім центрального, відповідні управління було створено «на місцях». У складі
КДБ УРСР, одному з найреакційніших підрозділів радянської держбезпеки, був спе-
ціальний відділ КДБ СРСР, який контролював діяльність Компартії України й усіх
посадовців16. Аґентурний апарат у кожній області становив у середньому 200 осіб17.
На 1974 р. кадровий склад «органів» в УРСР налічував 7839 співробітників18.
Показові зміни відбувалися й у сфері економіки радянської України. 90% підпри-
ємств республіки після згортання хрущовських реформ знову було перепідпорядко-
вано Москві. У розпорядженні республіканських властей залишилася фактично лише
місцева промисловість. Це все вело до нового посилення централізаторських тенден-
цій та адміністративно-командних методів управління. Але головним було те, що вже
на середину 1960-х рр. УРСР перестала бути дешевою базою індустріального розвит-
ку СРСР. Природні ресурси її вичерпувалися, або їх використання ставало дорож-
чим, ніж в інших районах країни. Відповідно у 1970–1980-х рр. суттєво вповільнилися
темпи розвитку економіки республіки. Неухильно зменшувалася її частка у загально-
союзних капіталовкладеннях. УРСР продовжувала індустріалізацію, у той час як ви-
сокорозвинуті держави досягли постіндустріального рівня розвитку суспільства та
вступили в технотронну еру.
Уповільнення економічного розвитку УРСР визначалося багатьма причинами.
Однією з них було те, що республіка вирізнялася високою інтенсивністю викори-
стання матеріальних, фінансових і людських ресурсів у межах СРСР. До того ж й у
ці роки тут продовжували спеціалізуватися на енерго- та матеріалоємному виробни-
цтві за істотної (кам’яне вугілля) або майже повної (нафта, газ) вичерпаності розві-
даних корисних копалин. Так, уже в 1970-х рр. середня глибина шахтних розробок
на Донеччині сягала 700 м, десятки копалень вели роботи на глибині понад 1000 м,
протяжність підтримуваних виробітків становила понад 9000 км, кожна шахта роз-
робляла пласти, небезпечні за раптовим викидом газу. Видобувні підприємства облас-
ті мали найстаріші у СРСР і дуже зношені основні фонд. Половина їх будувалися ще
в дореволюційний період, 70% працювали без реконструкції по 20 і більше років19.
Постійне зміщення паливно-енергетичного комплексу СРСР на схід вимагало
перекачування з України значної частини фінансових, матеріальних і людських ре-
сурсів. За розрахунками британського дослідника П.Вайлза, УРСР систематично
вносила до радянського бюджету на 10% більше, ніж отримувала з нього. Вилучення
поточного доходу республіки й використання його в інших реґіонах країни, за твер-
дженням американського економіста Г.Гантера, було визначальною ознакою еконо-
мічної історії України20.
У період брежнєвського правління частка УРСР у загальносоюзних капіталов-
кладеннях зменшилася майже вдвічі, хоча до 60% зайнятих у промисловості респу-
бліки працювали в галузях, які обслуговували весь господарський комплекс держа-
ви: вугільна промисловість, чорна металургія, важке машинобудування21. У розвитку
16 Кравчук Л. Розпад Радянського Союзу: Усна історія незалежної України – 1988–1991 [Електронний ресурс]: http://
oralhistory.org.ua/interview-ua/510/
17 Макаревич Э.Ф. Филипп Бобков – профессионал холодной войны на внутреннем фронте // Политический сыск:
Истории, судьбы, версии. – Москва, 2002. – С.206.
18 Політичні протести й інакодумство в Україні (1960–1990) / Упор. Василь Даниленко. – К., 2013. – С.32.
19 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2464. – Арк.49.
20 25 років незалежності: нариси історії творення нації та держави / Г.В.Боряк (кер. авт. кол.), В.В.Головко
(координатор проекту), В.М.Даниленко, С.В.Кульчицький, О.М.Майборода, В.А.Смолій (відп. ред.), Л.Д.Якубова,
С.О.Янішевський. – К., 2016. – С.34.
21 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2579. – Арк.217.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська незалежність як історична неминучість 11
господарства партійно-радянське керівництво почало надавати перевагу східним ра-
йонам. Це було обумовлено тим, що на території, яка дорівнювала майже половині
площі СРСР, зосереджувалося практично три чверті всіх мінеральних і паливно-енер-
гетичних, більше половини гідроресурсів, значна частина загальносоюзних покладів
руд кольорових металів, до половина запасів промислової деревини та прісної води.
Освоєння нових теренів на сході СРСР після того, як ресурси УРСР було ви-
черпано, цілком відповідало тим традиційним методам господарювання, якими по-
слуговувалася радянська система, директивна економіка. Остання могла розвиватися
переважно екстенсивно, тобто за рахунок залучення у виробництво додаткових по-
тужностей, сировини, робочої сили. Підвищення продуктивності праці або зменшен-
ня енерго- та матеріалоємності, тобто якісні чинники економічного росту, відіграва-
ли другорядну роль. Навіть нові виробництва, новостворювані галузі промисловості
нерідко базувалися на застарілій техніці й таких самих технологіях.
Криза радянської соціально-економічної системи великою мірою визначала-
ся абсолютною несприйнятливістю виробництва до наукових і технічних досягнень.
Незважаючи на те, що в 1970–1980-х рр. було прийнято 40 постанов ЦК КПРС із пи-
тань науково-технічного розвитку, майже 200 комплексних програм «розвитку народ-
ного господарства» (енергетична, продовольча, меліоративна тощо), кардинальних по-
зитивних зрушень не відбувалося. Відповідно науково-технічний рівень СРСР став на
порядок нижчим від країн Заходу, темпи індустріального росту невідворотно знижу-
валися. В УРСР їх падіння було особливо помітним унаслідок прискореного вичерпу-
вання можливостей додаткового залучення у виробництво дешевої сировини й робо-
чої сили, зменшення частки республіки у загальносоюзних капіталовкладеннях.
Однак зростали капіталовкладення в електроенергетику, що призвело до збіль-
шення вдвічі виробництва електроенергії в УРСР у 1965–1985 рр.22 Особливо інтенсив-
но розвивалася атомна галузь. Якщо питома вага електроенергії, виробленої на АЕС
у світі, складала 16,5%, у США – 18%, у СРСР – 12%, то в УРСР це було 24,4%23. Нові
електростанції будувалися переважно з метою постачання енергії до країн «соціаліс-
тичної співдружності», звідки в Радянський Союз завозилася велика кількість това-
рів народного споживання, що їх мілітаризована промисловість не могла виробляти
в достатній кількості й необхідної якості. Вироблена в республіці електроенергія екс-
портувалася, зокрема, до Болгарії, Румунії, Чехословаччини, Угорщини, Німеччини,
Польщі, а також Італії. Її ціна, за даними преси, становила 1 коп. за 1 кВт ⋅ год.24
Структура радянської економіки з часом набувала найбільш спотвореного вигля-
ду внаслідок незбалансованості її провідних блоків, адже за всі роки соціалізму пе-
реважно розвивалося виробництво засобів виробництва (група «А»). У легкій і хар-
човій галузях (група «Б») було зосереджено лише 10% основних виробничих фондів.
Тому у загальному обсязі промислової продукції систематично знижувалася частка
предметів споживання, яка в 1986 р. становила лише 24,7%. Це означало, що економі-
ка не орієнтувалася на людей, на задоволення їхніх першочергових потреб.
У цьому сенсі стратегії радянської «соціалістичної» економіки та економіки «ка-
піталістичних» країн були кардинально відмінними. Характерною рисою останньої
в постіндустріальну добу стала відмова від стратегії безупинного розширення вироб-
ничо-технічної бази як пріоритетної мети та спрямування дедалі зростаючої части-
ни національних ресурсів на виробництво високоякісних споживчих товарів три-
валого користування й послуг. Водночас «соціалістична» економіка СРСР і далі
22 Кульчицький С. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. – 2000. – №12. – С.83.
23 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2579. – Арк.5.
24 Вісник Руху. – 1990. – №3. – С.15.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
12 Віктор Даниленко, Віталій Коцур
спрямовувалася на випуск засобів виробництва, посилення військово-промислового
комплексу на шкоду матеріальним і життєвим інтересам населення. Відповідно, «всі
найважливіші сектори цивільної економіки страшенно були занедбані […]. В цивіль-
ній сфері наука і технології значно відставали від мистецтва. Радянські умови вияви-
лися украй ворожими до комп’ютеризації і до вільного потоку інформації поза сфе-
рою центральної бюрократії»25. У 1980-х рр. кількість комп’ютерів у СРСР становила
лише 1% від показників США: 200 тис. і 25 млн відповідно26.
Непосильним тягарем для всіх союзних республік було постійне зростання пи-
томої ваги військових витрат. Розгалужений військово-промисловий комплекс скла-
дав основу, становий хребет вищою мірою монополізованої радянської економіки.
Вартість виробів військового призначення втричі перевищувала вартість цивільної
продукції. Рівень радянських військових витрат оцінювався у 250–300 млрд доларів
на рік27.
Високим рівнем мілітаризації відзначалася економіка УРСР. Наприкінці 1980-х рр.
на її території було зосереджено близько 30% потужностей союзного ВПК, тобто
приблизно 3,5 тис. підприємств та організацій, в яких працювали близько 3 млн осіб.
В Українській РСР концентрувалося виробництво різних видів озброєння, зокрема
масового знищення, розташовувалися військові полігони, ракетні комплекси, зберіга-
лася величезна кількість боєприпасів.
У 1970–1980-х рр. фактично всі підприємства республіки так чи інакше працю-
вали на військових. При цьому українська частина союзного ВПК фактично не мала
замкненого циклу виробництва. 70–80% кінцевої продукції збиралося в РРФСР, до
80% комплектувальних виробів постачалося з інших республік. Випуск зброї та вій-
ськової техніки із закінченим циклом виробництва становив в УРСР лише 3–4% усі-
єї номенклатури28.
Військово-промисловий комплекс став державою в державі. Військові бази, аеро-
дроми, полігони, радгоспи, порти, військові містечка, розгалужена мережа закритих
міст-невидимок, містоутворювальних номерних підприємств і науково-виробничих
центрів розкинулися на площі 42 млн га29. Країна постійно виробляла нові танки, ра-
кети, гвинтокрили, але не сучасні телевізори, холодильники чи пральні машини.
Радянська директивна економіка, хоча й мала двоїстий характер, не могла забез-
печити високу ефективність так званого «єдиного народногосподарського комплек-
су». Вона не стимулювала ініціативу, не раціоналізувала природним шляхом міжрес-
публіканський поділ праці та кооперацію. Із часом усе більше падала дисципліна
обов’язкових поставок, далеко не завжди виправданою була їх доцільність, почастіша-
ли зустрічні мандри тих самих матеріалів, сировини й палива. Відповідно знижува-
лися темпи зростання продуктивності праці, національного доходу. Хронічним стало
невиконання «накреслених» партійними з’їздами планів.
І це стосувалося всіх галузей економіки, у тому числі й сільського господарства
УРСР, яке в 1970–1980-х рр. давало понад половину загальносоюзного виробництва,
майже половину соняшника, близько третини овочів та фруктів. Капіталовкладення в
нього у загальній структурі видатків хоч і зростали, зміцнювалася матеріально-технічна
25 Дейвіс Н. Європа: Історія. – С.1132–1133.
26 Присланд Д. Красный флаг: история коммунизма. – Москва, 2011. – С.635.
27 Арбатов А.Г. Современная Россия: преемственность или разрыв? [Електронний ресурс]: https://www.yabloro.ru/
Publ/Articles/arbat–18.html
28 Даниленко В., Крупина В. Від тоталітаризму до тотального дефіциту: економіка УРСР у системі координат ресурсної
економіки // Україна в епіцентрі протистояння світових систем (1939–1990). – К., 2021. – С.422; Горбулин В.П. Без
права на покаяние. – Х., 2009. – С.137.
29 Даниленко В., Крупина В. Від тоталітаризму до тотального дефіциту... – С.422.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська незалежність як історична неминучість 13
база, однак очікуваної віддачі від галузі не було. Колгоспи й радгоспи, як закостені-
лі структури, прогодувати зростаюче міське населення та армію не могли. Вихід зі
становища керівництво країни бачило в нарощуванні обсягів виробництва сільсько-
господарської продукції шляхом розширення посівних площ. Відповідно зростав сту-
пінь розораності сільгоспугідь, що активізувало ерозійні процеси. Меліоровані ґрун-
ти засолонювалися або заболочувалися.
Проблема із забезпечення населення країни продовольством постійно мала за-
грозливий характер. Із другої половини 1960-х рр. СРСР перетворився на імпортера
зерна. За даними Є.Ґайдара, у 1960-х рр. продукція сільського господарства зростала
приблизно на 3% в рік, у 1970-х – на 1–2%, а з 1971 по 1985 рр. її зростання було нульо-
вим. І це при суттєвому збільшенні капітальних вкладень в агропромисловий комп-
лекс30. У 1982 р. було оприлюднено Продовольчу програму, представлену як ще одне
свідчення «турботи партії та уряду про добробут радянських людей». Ця програма,
як й інші проекти, успішно провалилася. Аграрний сектор економіки залишався най-
слабшою її ланкою. Уже у середині 1980-х рр. у низці промислових центрів Росії та
України почалися нові серйозні труднощі з поставками продовольства, що виклика-
ло спалахи соціального напруження. Між тим, коли нестача продовольства відчувала-
ся майже по всьому «соцтабору», частка сільського господарства у загальному обсязі
економіки, за підрахунками Всесвітнього банку, у СРСР перевищувала 20%. У най-
більш розвинених країнах Західної Європи вона була на рівні 2%.
Споживацький підхід до природних ресурсів, масове використання недоско-
налої техніки й відсталих технологій призводили до погіршення екологічної ситу-
ації та стану здоров’я населення. Це особливо гостро відчувалося в УРСР, переван-
таженій підприємствами важкої й хімічної промисловості. Загалом на території
республіки, що становила 2,7% площі країни, було зосереджено майже 25% промис-
лового й аграрного потенціалу СРСР, 92% земельного фонду України перебувало в
господарському обігу31. Один із найрозвиненіших промислових районів республіки –
Донецько-Придніпровський – за ступенем забруднення та деґрадації природного се-
редовища лідирував у Радянському Союзі: викиди шкідливих речовин на одиницю за-
гальної площі – 1-ше місце; на одиницю урбанізованої площі – 5-те місце; ураження
лісів – 4-те місце; забруднення річок, дефіцит води – 1-ше місце; забруднення й еро-
зія ґрунтів – 4-те місце; сукупність антропогенних впливів – 1-ше місце32. До міст
із критичним рівнем забрудненості атмосфери Держкомгідромет СРСР відносив
Дніпродзержинськ, Донецьк, Запоріжжя, Київ, Комунарськ, Кривій Ріг, Лисичанськ,
Макіївку, Маріуполь, Одесу, Сєвєродонецьк33. Територія УРСР забруднювалася відхо-
дами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж усього Союзу
загалом. А рівень використання твердих відходів складав усього 15–30%34.
Неприродність економічного розвитку СРСР зумовлювала масштабність «тіньо-
вої економіки», яка з часом набувала дедалі більш загрозливого для системи харак-
теру. Її поява в радянській країні пов’язана з 1920-ми рр., коли більшовицька влада
відмовилася від нової економічної політики й було заборонено займатися підприєм-
ницькою діяльністю. Низка леґальних форм економіки трансформувалася в непід-
контрольні державі сфери. Основні з них – скуповування антикваріату, дорогоцінних
30 Гайдар Е. Гибель империи: Уроки для современной России. – С.39.
31 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2579. – Арк.3.
32 Охрана окружающей среды и рациональное использование природных ресурсов в СССР: статистический сборник. –
Москва, 1989. – С.9.
33 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2579. – Арк.102.
34 Кухар В.П. До питання переходу України на принципи сталого розвитку // Проблеми сталого розвитку України. –
К., 1998. – С.19.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
14 Віктор Даниленко, Віталій Коцур
металів і каміння для наступних махінацій у системі магазинів «Торгзін» («торгівля
з іноземцями»), поява «чорних бірж», «чорних ринків», крадіжки у сфері торгівлі,
постачання, кооперації, використання комісійної та базарної торгівлі для реалізації
підпільно виробленої продукції.
Новий етап у поширенні «тіньової економіки» – це 1960–1980-ті рр., коли у
СРСР було запроваджено певні ліберальні зміни в економіці та суспільному жит-
ті й водночас здійснено тотальне одержавлення господарських структур. У цей пе-
ріод був остаточно ліквідований леґальний недержавний сектор економіки (під-
приємства промислової кооперації, розширені присадибні ділянки колгоспників),
який забезпечував виробництво значної частини промислових товарів (одяг, взут-
тя, меблі, посуд, іграшки та ін.), продуктів (овочі, продукція тваринництва, птахів-
ництва, рибальства), а також побутових послуг. В умовах тотального одержавлення,
зростання й, з одного боку, прагнення людей до матеріального забезпеченого жит-
тя, купівлі якісних і модних речей, а з іншого, – малоефективного виробництва, ве-
ликих надлишків різноманітних видів сировини та матеріалів в одному місці і їх де-
фіциту в іншому, «тіньова економіка» набувала все більших масштабів, проникаючи
в різноманітні сфери економічного життя. До неї відносилась як індивідуальна тру-
дова діяльність (кустарне виробництво, медичні послуги, побутове обслуговування
населення), яка суворо заборонялась або обмежувалася, так і суто кримінальна за
радянськими законами діяльність, пов’язана з великими крадіжками товарів, сиро-
вини, махінаціями зі звітністю, виготовленням на державних підприємствах невра-
хованої продукції та її подальший продаж через державну торгівельну мережу, спе-
куляція, валютні операції й т. ін. Із 1950 до 1980 рр. частка «тіньової економіки»
СРСР збільшилася до 60% валового внутрішнього продукту35. У 1980 р. ЦК КПРС
уживав заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією, «тіньовиками». У 1981–
1982 рр. відбулося кілька гучних судових процесів.
На відміну від зарубіжних країн, де нелеґальна економічна діяльність розвивала-
ся шляхом виробництва й реалізації переважно заборонених товарів і послуг – нар-
котики, проституція, торгівля зброєю, азартні ігри тощо, у СРСР ділки «тіньової
економіки» здебільшого заповнювали ніші, утворені дефіцитом звичайних товарів
народного споживання: одяг, взуття, продукти харчування та ін. Упродовж 1960–
1980-х рр. «тіньовий сектор» економіки зріс у 30 разів і сягав 20% національного
прибутку. Його капітали складали 70–80 млрд руб., що було свідченням історичної
неспроможності «розвинутого соціалізму». За даними Держплану СРСР, «тіньо-
ві доходи» у сфері послуг у 1986–1987 рр. становили 14–16 млрд руб. Близько 18 млн
осіб займалися індивідуальною трудовою діяльністю без реєстрації, оформлення па-
тентів і, зрозуміло, не сплачуючи податків36.
У 1960–1980-х рр. «тіньова економіка» СРСР поглибила зв’язки з «тіньовою по-
літикою», яка всупереч цільовим деклараціям набувала дедалі більшої суспільної ваги.
Зв’язуючою ланкою між ними була леґальна та «тіньова ідеологія». Для однієї й ін-
шої сфери остання була надійним прикриттям відтворення та існування. Хоч і «ті-
ньова економіка», і «тіньова політика» були окремими автономними явищами, та
їх єднала показна відданість комуністичній ідеї та вірність партійній лінії. На ідеоло-
гічному ґрунті виростали можливості певних економічних свобод, що формували-
ся за межами, власне, директив, адміністративних рішень, партикулярних стосунків,
кар’єрного росту, матеріально-фінансового забезпечення та ін.
35 Неклюдов Є.С. Тіньова економіка України: від СРСР до сьогодення // Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету. – Вип.51. – Запоріжжя, 2018. – С.133.
36 Даниленко В., Крупина В. Від тоталітаризму до тотального дефіциту... – С.413.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська незалежність як історична неминучість 15
У роки «перебудови» єдність «тіньовиків» із номенклатурою фактично леґа-
лізувалася і зміцнилася, коли була дозволена так звана індивідуальна трудова діяль-
ність, тож підпільне виробництво втратило сенс. У 1990 р., за даними компетентних
органів, у Києві налічувалося близько 150 підпільних мільйонерів, а по республіці –
від 2 до 3,5 тис. У «тіньовому секторі» економіки УРСР було зайнято не менш як
2–3 млн осіб, загальний обсяг її обороту становив приблизно 15–20 млрд руб. (у ці-
нах 1990 р.)37.
На середину 1980-х рр. всеохопна криза вразила всі галузі радянської економіки.
Згідно з офіційними даними, ріст національного доходу з 1965 до 1985 рр. знизився
у середньому на рік – із 6,5% до 3,6%. Ріст промисловості знизився з 8,6% до 3,7%,
а сільського господарства – з 2,3% до 1,1%. За виробництвом валового внутрішнього
продукту на душу населення СРСР у 1985 р. займав 68-ме місце у світі. Головною при-
чиною такого становища був різкий спад росту продуктивності праці – він знизився
майже наполовину, із 6,1% до 3,1% на рік. Фактично ж зниження було ще більшим з
огляду на інфляцію, яку офіційні дані повною мірою не враховували38. Економіка ра-
дянської України залишалася тісно інтеґрованою в економіку СРСР. У республіку по-
стачали у значній кількості нафту, газ, лісоматеріали, бавовну, каучук, кольорові ме-
тали, парфумерно-косметичні вироби та ін. Натомість із неї вивозили шосту частину
ВВП39. На кінець 1980-х рр. на РРФСР замикалося 72% господарських зв’язків УРСР.
При цьому перша мала забезпечити виробництво 65% кінцевого продукту, а друга –
лише 15%. Поставки з РРФСР були складовою виробництв 67% кінцевого продукту
УРСР, а українські – тільки 1% продукту Росії40.
За визначенням пізніших офіційних документів, характерними ознаками радян-
ської економіки було майже повне її одержавлення, існування значної кількості не-
рентабельних підприємств, наявність глибокої диспропорції між галузями засобів
виробництва й товарами народного споживання, панування командно-адміністратив-
них методів в управлінні, слабке використання економічних важелів, відчуження ро-
бітників від засобів виробництва та результатів праці, значна мілітаризація, надмірна
централізація при перерозподілі національного доходу, низька продуктивність праці
через фізичне й моральне зношення основних фондів41.
Економічний механізм країни являв собою симбіоз планово-адміністративної
системи з напівлеґальним ринком ресурсів. Ідеологічно ринковий та адміністратив-
ний механізми господарювання протиставлялися, визначалися як несумісні, антипо-
ди, а в реальному житті вони взаємодіяли і сприяли підтримці відповідного тонусу
радянської економіки. Для директивної економіки СРСР, у тому числі УРСР, була
характерною наявність ринкових відносин. Однак співвідношення «плану» й «рин-
ку» у Радянському Союзі та «капіталістичних країнах» було різним, як і різними
були умови їх функціонування та, головне, соціальні наслідки.
Поглиблення економічної кризи у СРСР супроводжувалося посиленням не-
вдоволення, зневіри й байдужості серед широких мас населення, наростанням кри-
зових явищ у політичній та ідеологічній сферах. Деінтелектуалізація комуністично-
го керівництва привела на початок 1980-х рр. до формування геронтократичного й
37 Вечірній Київ. – 1990. – 26 червня.
38 Див.: Даниленко В.М. Україна в 1985–1991 рр.: остання глава радянської історії. – К., 2018. – С.19–20.
39 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2799. – Арк.166–168.
40 Кремінь В. Росія – Україна – Білорусь: чи можливий східнослов’янський трикутник? // Нова політика. – 1995. –
Червень – липень. – С.18; Крупина В.О. Міжреспубліканські економічні зв’язки // Економічна історія України:
історико-економічне дослідження: У 2 т. – Т.2. – К., 2011. – С.474.
41 Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: Національна доповідь. – К., 2009. –
С.5.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
16 Віктор Даниленко, Віталій Коцур
нездатного до прийняття осмислених рішень політбюро ЦК КПРС42. Спроби систе-
ми зберегти соціально-політичний статус-кво, замінивши одного пристарілого кон-
серватора – ґенерального секретаря – на іншого та розпочавши її «косметичний ре-
монт», не дали позитивних зрушень, а ще більше ускладнили ситуацію. Зазнали
руйнації суспільні відносини, мораль. Потужна репресивна машина нещадно приду-
шувала будь-які вияви незалежної громадської чи особистої думки. Звичайна людина
залишалася безправним ґвинтиком у радянській системі суспільних відносин. Велику
частину свого життя вона проводила у чергах – за «дефіцитом», за різного роду до-
відками й дозволами, у приймальнях начальства. Показовими рисами суспільної сві-
домості стали брехня, обман, лицемірство.
У складних умовах радянської соціально-економічної практики найкомфортні-
ше почувався такий соціальний прошарок, як партійно-державна номенклатура. На
її утримання витрачалися величезні кошти. У відсотковому відношенні до всього на-
селення бюрократичний апарат був одним із найчисленніших у світі. Тільки союз-
них міністерств і центральних відомств налічувалося понад 300. За одну десятиріч-
ку, із 1960 по 1970 рр., чисельність апарату органів державного управління, органів
управління кооперативних і громадських організацій в УРСР зросла з 273 тис. до
376 тис. осіб43. «Апаратники» перебували й поза законом, і поза критикою, користу-
валися різними привілеями та послугами спеціальних магазинів, лікарень, майсте-
рень, господарств, недоступних для простого народу. Свої посади вони розглядали
як можливість користуватися частиною державної власності. Прагнучи кращого, ніж
в основної маси населення, життя радянське «чиновництво» прямо й опосередко-
вано сприяло становленню буржуазних відносин у країні. Використовуючи систему
привілейованої освіти, а потім призначень і просувань по службі, «господарі життя»
прагнули створити систему передачі влади або хоча б привілеїв у спадщину. Водночас
посилювалися прагнення «нового класу» – номенклатури й «тіньовиків» не лише
управляти, а й володіти суспільною власністю.
Ядром та основою «нового класу» залишалася партія. У міру капіталізації еко-
номіки роль її неухильно зменшувалася. Це була об’єктивна реальність. Ініціативна,
якоюсь мірою діяльна в минулому під впливом пропаґанди, вона перетворювалася
на аморфний додаток провідників «нового класу». «Партія народжує клас, – писав
М.Джилас. – Потім клас зростає уже і власними силами, використовуючи партію –
свою основу. Клас посилюється, партія слабшає – така незворотна доля кожної прав-
лячої комуністичної партії»44. Посилення класу власників та експлуататорів погли-
блювало соціальне розшарування.
У 1980-х рр. на психологічний стан українського суспільства вкрай неґативно
вплинула Афґанська війна. Батьки призовників шукали різні шляхи, аби тільки їхні
діти не потрапили в Афґаністан. Величезної шкоди соціальному самопочуттю і здо-
ров’ю населення УРСР завдала Чорнобильська катастрофа. Вона суттєво прискорила
крах радянської системи.
Низький загальний рівень життя, демографічна «яма», екологія, а також інші чин-
ники спричинили вповільнення темпів приросту населення УРСР у 1960–1980-х рр.
у чотири рази. Рівень природного приросту мешканців республіки впав з 13,6 осіб на
1 тис. у 1960 р. до 1,7 – у 1989 р. За народжуваністю Україна посідала у СРСР у 1990 р.
останнє, 15-те, місце. При цьому 80% дітей хворіли. Чорнобильська катастрофа підви-
щила рівень масових захворювань. У містах зі шкідливими виробництвами в кожних
42 Див.: Чазов Е. Здоровье и власть: Воспоминания «кремлёвского врача». – Москва, 1992. – С.117, 144, 149.
43 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.550. – Арк.93.
44 Джилас М. Лицо тоталитаризма. – Москва, 1992. – С.200.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська незалежність як історична неминучість 17
двох із трьох дітей спостерігалася алергія. Кожна сьома – дев’ята дитина з’являлася
на світ із вродженими вадами. До 30% дітей шестирічного віку за станом здоров’я не
були готові до навчання у школі.
Уповільнення народжуваності супроводжувалося поступовим підвищенням по-
казників смертності населення, за яким УРСР посідала 3-тє місце серед усіх республік.
У деяких областях, зокрема Вінницькій, Кіровоградській, Полтавській, Сумській,
Хар ківській, Черкаській та Чернігівській, спостерігалася загрозлива картина перева-
жання кількості померлих над народженими. Близькими до цих показників напри-
кінці 1980-х рр. були Донеччина, Хмельниччина, Луганщина. За тривалістю життя на
початку 1990-х рр. Україна посідала 32-ге місце у світі, а за рівнем дитячої смертно-
сті – одне з перших.
Лицемірною, деструктивною й безперспективною залишалася національна по-
літика КПРС. Основною метою її було прагнення зберегти під контролем Росії
приєднані до неї в різні історичні періоди й різними шляхами землі та народи.
Проводилася ця політика під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення народів і на-
цій», «зміцнення нової спільності людей – радянського народу». Насправді це озна-
чало російщення та асиміляцію населення країни. Російські колонізатори централі-
зували етнічну перевагу над народами, якими вони правили, і національні проблеми
залишалися невирішеними, як й економічні, соціальні чи політичні.
У 1960–1980-х рр. нав’язлива ідея створення «радянського народу» спричи-
нила нову хвилю російщення. Тільки тепер комуністичні ідеологи перестали наго-
лошувати на національних особливостях, а робили акцент на спільних радянських
рисах, щоб формувати відчуття колективної ідентичності й мети. Головним у фор-
муванні «радянського народу», за визначенням сучасного російського історика
О.Барсенкова, було подолання етнічності, етнічного начала, акцент на «об’єдную-
чій» концепції45.
Комуністична пропаґанда послідовно та наполегливо насаджувала думку про ет-
нічну «єдність» росіян, українців, білорусів. Необхідність масштабної кампанії у цьо-
му напрямі зумовлювалася тим, що доля росіян у складі населення СРСР зменшува-
лася, тоді як мусульманських мешканців у союзних республіках та деяких російських
автономіях швидко зростала. Так, за переписом 1959 р. питома вага росіян у державі
становила 54,1%, а перепис 1989 р. засвідчив, що їх уже 50,8%. Отже домінування неро-
сійського населення в росієцентричному СРСР ставало справою недалекого майбут-
нього. Це дуже непокоїло російську партійно-державну олігархію, і вихід їй убачався
у прискореній асиміляції українців та білорусів. Саме тому спрямовуваний партією
тиск на «молодших братів» набув у 1970–1980-х рр. потворних форм. Аґентами ро-
сійщення виступали партійно-державні органи, освітні структури, канали культурно-
го та інформаційного впливу, армія, православна церква. Насаджувалася думка, що
російська мова – «загальнорадянська цінність»46. Наприкінці 1980-х рр. режим ви-
знав за можливе відкрито оприлюднити свої прагнення у сфері національно-мовної
політики й надати їм юридичного оформлення. Пленум ЦК КПРС 1989 р. прийняв
постанову про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної», а
наступного року Верховна Рада СРСР ухвалила закон про мови народів СРСР, відпо-
відно до якого російській надавався статус офіційної.
45 Барсенков А.С. К вопросу о факторах формирования современной русской идентичности в России // Русская
идентичность на постсоветском пространстве. – Москва, 2008. – С.61; Політична система для України: історичний
довід і виклики сучасності / Гол. ред. В.М.Литвин. – К., 2008. – С.580.
46 Холмогоров Н. Новая историческая общность людей. – Москва, 1975. – С.29.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
18 Віктор Даниленко, Віталій Коцур
Національна політика КПРС стримувала природний процес формування в
межах СРСР модерних націй, знесилювала їх політично й цивілізаційно, пере-
творюючи якоюсь мірою на етнографічний релікт. Між 1959 і 1989 рр. чисельність
українців, що вважали українську мову рідною, зменшилася з 93,4% до 87,7%47.
Водночас меншою ставала й кількість українців на власній території – з 76,8% у
1959 р. до 72,7% у 1989 р. Це явище було зумовлене не лише зростанням темпів ма-
сового переселення росіян в УРСР, а й українців – на неосвоєні (або занедбані)
простори РРФСР.
Наростання кризових явищ у соціально-економічному житті СРСР не змогло
зупинити й нове політичне керівництво країни. У квітні 1985 р. ґенеральний секре-
тар ЦК КПРС М.Ґорбачов кваліфікував ситуацію в економіці як небезпечну. Курс,
котрий мав забезпечити реалізацію змін, ініційованих новим ґенсеком, дістав наз-
ву «перебудова». Це була остання спроба реформування комуністичної системи, пе-
реходу від моделі державно-бюрократичного соціалізму до так званого «соціалізму
з людським обличчям». Вона мала своєю причиною системну дезінтеґрацію плано-
вої економіки й політичного режиму. Звичайно, М.Ґорбачов не прагнув позбави-
ти себе влади та зруйнувати партію. Він бачив, що КПРС втрачає вплив як усередині
країни, так і за її межами, що радянська економіка не здатна конкурувати з ринко-
вою. Відповідаючи на суспільні очікування й невдоволення, ґенсек намагався ство-
рити більш ефективний суспільно-економічний механізм, який дозволив би компар-
тійно-радянській номенклатурі утримати владу. Будучи цілком індоктринованою
людиною, М.Ґорбачов не міг інтелектуально осягнути того, що штучно створена сус-
пільно-політична та соціально-економічні конструкція комуносоціалізму не могла іс-
нувати нескінченно довго. Радянське суспільство рано чи пізно мусило шукати шляхи
переходу до природних способів життя.
Однак спроби реформ засвідчили, що комуністична політична система не може
функціонувати поза адміністративно-командною економікою. Тому половинчасті
економічні перетворення провалилися. До кінця 1980-х рр. кремлівські реформато-
ри остаточно вичерпали свій творчий потенціал. Вони вже не могли зупинити про-
цес руйнування позаекономічних зв’язків господарюючих об’єктів, промислового й
аграрного потенціалу. У країні було фактично припинено виробництво побутової
техніки та електроніки, зупинився науково-технічний розвиток, скорочувалися інвес-
тиції. Наукоємні виробничі об’єкти закривалися, почалася еміґрація фахівців.
Принципові зміни відбулися у сфері державної влади. Закон «Про зміни й до-
повнення до Конституції СРСР», ухвалений у грудні 1988 р., вніс суттєві зміни у
виборчу систему, запровадивши принцип альтернативності. У ході «перебудови»
компартія втрачала реальну владу, політичну монополію, свою єдність. Критиці під-
давалася не лише ситуація, яка склалася у країні, а й основи ідеології марксизму.
Почали формуватися опозиційні рухи. Суспільство ставало відкритішим для зовніш-
нього світу.
Відбулися зміни й у сфері міжнародних відносин. Передусім було покладено
край небезпечному протистоянню двох наддержав. Напруженість у відносинах між
СРСР і США значно зменшилася. У 1989 р. з Афґаністану виведено радянські війсь-
ка. СРСР вичерпав можливості підтримувати прорадянські режими в інших кра-
їнах. «Соціалістичний табір» почав руйнуватися. Знаковою подією стало падіння
Берлінського муру, що по праву вважається завершенням «холодної війни».
47 Котигоренко В. Україна багатонаціональна після Другої світової війни (1945–1991) // Національне питання в Україні
ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси. – К., 2012. – С.478.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська незалежність як історична неминучість 19
«Перебудова» у СРСР завдала нищівного удару по старій, від початку нежиттє-
здатній централізованій адміністративно-командній системі й довела, що вона не під-
лягає докорінному реформуванню. Її можна або поновити, або зруйнувати.
Серед об’єктивних причин дезінтеґрації СРСР були внутрішні національні су-
перечності. Спроба провідників «перебудови» послабити надмірну централізацію,
яка домінувала в усіх сферах життя, призвела до відцентрових тенденцій, піднесення
націо нальних рухів і, у підсумку, – до національно-визвольних революцій. Наслідком
став розпад Російської імперії в її радянській оболонці й утворення незалежних дер-
жав, у тому числі України, за що боролися покоління українців.
Один із лідерів цієї боротьби В.Чорновіл зазначав: «СРСР розвалився тому, що
радянська система вичерпала сама себе й розвалилася під тягарем власних суперечно-
стей […] Як тільки система захиталася, у дію вступив ще один несподіваний для бага-
тьох чинник, що остаточно розвалив європейську псевдокомуністичну імперію. Його
ім’я – націоналізм». І йдеться, зрозуміло, не тільки про український, ґрузинський,
литовський чи будь-який інший націоналізм пригноблених націй. Потужний вплив
на процеси мав також націоналізм державоутворюючої нації – російський: як «на-
родний», так і «верхівковий». «Жодна сила не розвалила б Радянський Союз, якби
цього не побажала російська еліта»48, – зазначав свого часу лідер Народного фрон-
ту Естонії академік М.Бронштейн. Російський історик і громадський діяч українсько-
го походження В.Мироненко також стверджує, що «біля колиски державної незалеж-
ності України стояла Російська Федерація»49.
Саме поява російського чинника як самостійного на політичній арені, тобто мос-
ковське двовладдя, відігравало вирішальну роль у дезінтеґрації СРСР, принаймні на
початковому, спорадично-імпульсивному, етапі. А на завершальному мали вирішаль-
не значення вже інші фактори. Можна погодитися з професором Гарвардського уні-
верситету С.Плохієм: «Майбутнє радянської імперії в останні тижні її існування ви-
значили стосунки Росії з Україною – другою за кількістю населення республікою, і аж
ніяк не стосунки Росії із знекровленим союзним центром»50.
Звичайно, і колективний Захід «допоміг» Радянському Союзу у прискоренні
його розвалу. Важливу роль відіграли такі важелі впливу, як демонстрація явно вищо-
го рівня життя, ембарґо на сучасні технології подвійного (цивільного й військового)
призначення, падіння цін на нафту. Протиставити цьому щось суттєве радянські вож-
ді не змогли.
Керівництво УРСР, як відомо, не мало власної моделі «перебудови», оскіль-
ки, за словами тодішнього керівника КПУ В.Щербицького, «характер перебудов-
чих процесів у всіх реґіонах країни спільний, тому що він обумовлений єдиною тео-
рією і політикою оновлення»51. Звичайно, проблема полягала не тільки й не стільки у
відсутності політичної волі у провідників радянської України, а в тому (і про це пи-
шуть сучасні дослідники О.Бойко, С.Кульчицький, В.Литвин, С.Пирожков та ін.),
що Україна політично й економічно була повністю залежною від московського цен-
тру. Українська верхівка дуже важко адаптувала перебудовчі ініціативи «згори» й зі
страхом спостерігала за наростанням змін «знизу». А революційні події у країнах
48 Цит. за: Симонян Р. Страны Балтии и распад СССР // Политические исследования. – 2002. – №6. – С.154.
49 Мироненко В.И. Российско-украинские отношения в 1991–2002 гг.: Историографический очерк [Електронний
ресурс]: http://www.studmed.ru/view/mironenko-vi-rossiysko-ukrainskie-otnosheniya-v-1991-2002-gg-istoriograficheskiy-
ocherk_d5a815e2771.html
50 Плохій С. Останні дні Радянського Союзу [Електронний ресурс]: http://www.historians.in.ua/index.php/en/
doslidzhennya/1471-serhii-plokhiy-ostanni-dni-radianskoho-soiuzu
51 Цит. за: Бойко О. На шляху до незалежності (1985–1991) // Україна: політична історія: ХХ – початок ХХІ ст. – К.,
2007. – С.917.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
20 Віктор Даниленко, Віталій Коцур
Центральної Європи 1989 р. не лише деморалізували, а й паралізували партійно-ра-
дянську номенклатуру. Як зовнішній чинник, вони постали рубіконом між «револю-
цією згори» та «революцією знизу». В українське суспільно-політичне життя влилися
сотні тисяч нових активістів, і воно стало некерованим для радянських структур, ґе-
неруючи радикальні перетворення.
Для України важливим наслідком «перебудови» виявилася демілітаризація
суспільства. У радянські часи українців мобілізовували для участі в усіх війнах, в
яких СРСР брав участь. У 1990 р. в республіці вважалися ветеранами учасники чо-
тирьох десятків воєнних конфліктів на різних континентах. Тільки з кінця того
року мешканці УРСР почали проходити військову службу в межах своєї респуб-
ліки.
Найважливіше, що в українському суспільстві було порушено задушливу атмос-
феру страху й деморалізації. Загальна боязнь поступово вивітрювалася зі свідомості
українців, що значно посилювало зусилля громадськості, спрямовані на руйнацію, а в
підсумку – і на демонтаж адміністративно-командної системи.
Потужним чинником суспільних трансформацій у часи «перебудови», розвит-
ку й формування громадської думки були гласність та демократизація. Завдяки їм
населення СРСР довідалося багато нового з історії своєї країни, зокрема про оби-
дві світові війни, революцію 1917 р. та громадянську війну, сталінський режим, ре-
пресії, розстріли польських офіцерів у Катині, зміст домовленостей між Третім
Райхом і СРСР (пакт Молотова – Ріббентропа) та ін. Українцям значно більше ста-
ло відомо про голодомори, репресії, депортації, національні утиски. Поступово
формувалася правдива картина історичного минулого народу. В історичне й націо-
нально-культурне поле поверталися сотні, тисячі імен українських борців за волю
і незалежність, соціальну справедливість, героїв та патріотів, громадських, держав-
них діячів, письменників, митців, затаврованих у різні часи російською пропаґан-
дою як «зрадників», «буржуазних націоналістів» тощо. Важливо те, що складовою
національної пам’яті українського народу поступово ставала києворуська спадщина.
Україна реально розпочала відновлювати свою ідентичність, сприйматися населен-
ням як єдиний, цілісний державний організм. Історія стала важливим інструмен-
том політичної боротьби.
Хоч період «перебудови» тривав недовго – усього шість років – він увібрав
у себе величезну кількість подій, фактів, явищ, котрі корінним чином вплинули
на історичний процес. Ініційовані М.Ґорбачовим зміни суттєво відрізнялися від
реформ М.Хрущова, які не отримали необхідної підтримки ані суспільства, ані
правлячого класу. «Перебудову» сприйняли широкі народні маси, які, позбавля-
ючись страху перед системою, рухали її все далі й далі від меж, запрограмованих
М.Ґорбачовим і його соратниками. За ці роки завдяки тиску народу країна про-
йшла шлях від спроб перебудови комуністичної системи до зміни моделі соціаль-
ного розвитку.
Як «революція згори», коли головним суб’єктом перетворень була державна
влада, «перебудова» не досягла поставлених цілей, адже намагалася поєднати непо-
єднуване: ринок із централізованим плануванням, політичний плюралізм – із керів-
ною роллю КПРС, суверенітет республік – зі збереженням єдності союзної держави.
Через десять років після початку «перебудови» М.Ґорбачов визнає, що «вона зазна-
ла поразки, ставши жертвою жорстоких нападок, захлинувшись у власних суперечно-
стях»52. Але, за великим рахунком, вона все ж перемогла, зробивши світ безпечнішим,
52 Див.: Свободная мысль. – 1995. – №3. – С.7–11.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська незалежність як історична неминучість 21
ініціювавши розпад радянської імперії, відновлення або становлення державності на-
родів, які до цього природно дозріли, повернувши їх у бік світового цивілізаційного
розвитку.
«Заповідником застою» без елементів суверенітету й незалежності від центру
тривалий час залишалася радянська Україна. Тут була найсильніша протидія змінам
із боку ортодоксальної, вірної Кремлю КПУ, консервативних сил у ній на чолі зі
В.Щербицьким. Тож закономірно, що в республіці «бюрократична перебудова пере-
росла в національну революцію – третю в історії українського народу, після револю-
цій середини ХVІІ ст. і початку ХХ ст.»53.
Історична практика СРСР, побудована на неприродних засадах, не могла бути
довговічною. Соціальні, міжнаціональні, економічні, політичні, морально-духовні й
культурні зв’язки мали слабкий внутрішній потенціал для саморозвитку. Тож крах
імперської конструкції був неминучим, як і поява незалежних держав. Відновлення
незалежності України відкрило нову сторінку її історії – важку, складну, суперечливу,
але вже за межами російсько-радянської системи.
REFERENCES
1. Barsenkov, A.S. (2008). K voprosu o faktorakh formirovaniya sovremennoy russkoy identichnosti v Rossii. Russkaya identichnost
na postsovetskom prostranstve, 61–65. Moskva. [in Russian].
2. Bilokin, S. (2017). Masovyi teror yak zasib derzhavnoho upravlinnia v SRSR: 1917–1941 rr.: dzhereloznavche doslidzhennia. Kyiv.
[in Ukrainian].
3. Boiko, O. (2007). Na shliakhu do nezalezhnosti (1985–1991). Ukraina: politychna istoriia: XX – pochatok XXI st. Kyiv.
[in Ukrainian].
4. Danylenko, V. & Krupyna, V. (2021). Vid totalitaryzmu do totalnoho dyfitsytu: ekonomika URSR u systemi koordynat resursnoi
ekonomiky. Ukraina v epitsentri protystoiannia svitovykh system (1939–1990). Kyiv. [in Ukrainian].
5. Danylenko, V.M. (2018). Ukraina v 1985–1991 rr.: ostannia hlava radianskoi istorii. Kyiv. [in Ukrainian].
6. Deivis, N. (2020). Yevropa: Istoriia. Kyiv. [in Ukrainian].
7. Dzhilas, M. (1992). Litso totalitarizma. Moskva. [in Russian].
8. Gorbulin, V.P. (2009). Bez prava na pokaianye. Kharkov. [in Russian].
9. Hrytsak, Ya. (2019). Narys istorii Ukrainy: Formuvannia modernoi natsii ХІХ–ХХ st. (3th ed.). Kyiv. [in Ukrainian].
10. Kholmogorov, N. (1975). Novaya istoricheskaya obshchnost lyudey. Moskva. [in Russian].
11. Kremin, V. (1995). Rosiia – Ukraina – Bilorus: chy mozhlyvyi skhidnoslovianskyi trykutnyk? Nova polityka, cherven – lypen.
Kyiv. [in Ukrainian].
12. Kukhar, V.P. (1998). Do pytannia perekhodu Ukrainy na pryntsypy staloho rozvytku. Problemy staloho rozvytku Ukrainy. Kyiv.
[in Ukrainian].
13. Kulchytskyi, S. (2000). Ukraina: vid imperskoi peryferii do suverennoi derzhavy. Suchasnist, 2, 64–90. [in Ukrainian].
14. Kulchytskyi, S. (2013). Chervonyi vyklyk: Istoriia komunizmu v Ukraini vid yoho narodzhennia do zahybeli, 3. Kyiv. [in Ukrainian].
15. Kulchytskyi, S. (n.d.). Kapustynnia ta kochan Zhovtnevoho perevorotu u Rosii. Retrieved from https://www.istpravda.com.ua/arti-
cles/5be20c962de04/ [in Ukrainian].
16. Lytvyn, V.M. (Ed.). (2008). Politychna systema dlia Ukrainy: istorychnyi dosvid i vyklyky suchasnosti. Kyiv. [in Ukrainian].
17. Mіronenko, V.І. (n.d.). Rossiysko-ukrainskie otnosheniya v 1991–2002 gg.: Istoriograficheskiy ocherk. Retrieved from http://www.
studmed.ru/view/mironenko-vi-rossiysko-ukrainskie-otnosheniya-v-1991-2002-gg-istoriograficheskiy-ocherk_d5a815e2771.
html [in Russian].
18. Plokhii, S. (2016). Brama Yevropy: Istoriia Ukrainy vid Skifskykh voien do nezalezhnosti. Kharkiv. [in Ukrainian].
19. Plokhii, S. (n.d.). Ostanni dni Radianskoho Soiuzu. Retrieved from http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhenny-
a/1471-serhii-plokhiy-ostanni-dni-radianskoho-soiuzu [in Ukrainian].
20. Prisland, D. (2011). Krasnyy flag: istoriya kommunizma. Moskva. [in Russian].
21. Rublov, O. & Cherchenko, Yu. (1991). Stalinshchyna i dolia zakhidnoukrainskoi intelihentsii (20-ti – 40-vi roky ХХ st.).
Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 5, 17–28. [in Ukrainian].
22. Sadovskyi, M. (1961). Doroha do myru i dobra. Saskatun. [in Ukrainian].
23. Shelest, P. (2011). „Spravzhnii sud istorii shche poperedu”. Kyiv. [in Ukrainian].
24. Shporliuk, R. (n.d.). Imperiia ta natsii (z istorychnoho dosvidu Ukrainy, Rosii, Polshchi ta Bilorusi). Retrieved from http://litopys.
org.ua/sporl/sh06.htm [in Ukrainian].
25. Simonyan, R. (2002). Strany Baltii i raspad SSSR. Politicheskiye issledovaniya, 6, 151–154. [in Russian].
26. Vidnianskyi, S. (2015). Chomu ta yak Ukrainska RSR stala odniieiu z krain-zasnovnyts OON? Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 6,
175–194. [in Ukrainian].
53 Кульчицький С. Червоний виклик: Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. – С.286.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
22 Віктор Даниленко, Віталій Коцур
Viktor DANYLENKO
Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor,
Corresponding Member of NAS of Ukraine,
Head of the Department of History of Ukraine of the Second Half of the 20th Century,
Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine
(Kyiv, Ukraine), shln_2010@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-5317-3381
Vitalii KOTSUR
Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Docent,
Professor at Department of Public Administration,
H.Skovoroda University in Pereiaslav
(Pereiaslav, Ukraine), kotsurv@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6647-7678
Ukrainian Independence as a Historical Inevitability
Abstract. The main aim of the research is to uncover, that regain of Ukrainian independence
in 1991 is not an accident, historical paradox or anomaly, but regularity of the historical process.
The research methodology is based on the principles of historicism, systematization, scientificity.
General scientific, special and interdisciplinary methods of scientific knowledge are applied, as
well as theoretical developments of leading Ukrainian history scientists and related disciplines.
Scientific novelty. Based on a new and newly read historical and historiographical sources, the
irreversibility of cultural, economic and political changes that took place in Ukraine and in the
USSR during the second half of the twentieth century are proved. Conclusions. In the second half
of the twentieth century Soviet system was rapidly depleting its resources, potential, destroying
itself on its own. Total unification and monopolization among its features contradicted the
principle of diversity, which is always a condition of self-development. The most important features
of the system were non-competitive militarized economy, irrational use of human and natural
resources, inefficient management methods, mass violations of fundamental human rights and
freedoms. Antihumane and illegal means of achieving the strategic goals of the communist regime,
the unresolved national question resulted in inevitable regime downfall.
Keywords: Ukraine, USSR, system crisis, independence.
***
|