Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії
Мета статті полягає у з’ясуванні форм і засобів формування позитивного образу України як незалежної держави та інструментарію публічної й культурної дипломатії. Методологія дослідження спирається на принципи науковості, історизму, системності. Для виявлення та класифікації джерел, повноти й достовір...
Збережено в:
| Дата: | 2021 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Назва видання: | Український історичний журнал |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184520 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії / І. Матяш // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 65-79. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-184520 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1845202022-06-16T01:27:40Z Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії Матяш, І. Історичні студії Мета статті полягає у з’ясуванні форм і засобів формування позитивного образу України як незалежної держави та інструментарію публічної й культурної дипломатії. Методологія дослідження спирається на принципи науковості, історизму, системності. Для виявлення та класифікації джерел, повноти й достовірності викладених у них фактів застосовано методи джерелознавчої критики; для дослідження інструментарію української дипломатії у сфері формування уявлень зарубіжних суспільств про українців, їхню історію та культуру – метод імагології. Наукова новизна результатів дослідження полягає в реконструкції витоків інституціалізації публічної та культурної дипломатії в діяльності дипломатичної служби, формування інструментарію пропаґанди української ідеї, застосування засобів мистецтва для створення позитивного уявлення зарубіжного суспільства про Україну. Висновки. Із метою поширення у світі інформації про Україну і протидії антиукраїнській пропаґанді було сформовано інституційну структуру, яка охоплювала відповідні підрозділи у МЗС, інформаційні бюро, прес-бюро диппредставництв. Особливість реалізації завдань української дипломатії у сфері досягнення присутності в інформаційному полі країн світу полягала в державному фінансуванні та міжвідомчій взаємодії й координації діяльності з урядами, громадськістю, українською еміґрацією. З цією метою було апробовано такі інструменти, як публікації/інтерв’ю послів у зару- біжній пресі, друк періодичних бюлетенів та серійних видань про Україну, проведення курсів вивчення української мови, науково-популярних лекторіїв, книжкових виставок, виявлення зарубіжної україніки, організація виступів мистецьких колективів та зйомок кінофільмів. The purpose of the study is to determine the core directions and means of the creation of a positive image of Ukraine as an independent state and a tool of public and cultural diplomacy in the activity of the Diplomatic Service. The research methodology is based on the principles of scientificity, historicism, systematization as well as general and particular scientific research methods. The methods of source criticism, inter alia, are used to identify and classify sources, completeness and reliability of the facts contained therein; the method of imagology allows exploring the tools of Ukrainian diplomacy in the field of shaping foreign societies’ perceptions of the Ukrainians, their history and culture. The scientific novelty of the research results is approved by the reconstruction of the institutionalization origins of public and cultural diplomacy in the activity of the Diplomatic Service of Ukraine, the formation of tools for promoting the Ukrainian idea, the use of art to create a positive image of Ukraine. Conclusions. With the aim of information dissemination about Ukraine in the World and confronting anti-Ukrainian propaganda, an institutional structure was built that included the relevant units in the central office of the Ministry of Foreign Affairs, the information and press bureaus of diplomatic missions. The peculiarity of the implementation of the tasks of Ukrainian diplomacy in the sphere of achieving a presence in the global information area was public funding, interagency cooperation, and activity coordination with governments, civil society, Ukrainian emigration of host countries. To complete these tasks, there were such tools as the placement of articles and interviews of the ambassadors and senior diplomats on the pages of foreign press, the publication of periodical bulletins and serial collections about Ukraine, its history and culture, the organization of popular scientific lectures, book exhibitions, concerts of Ukrainian creative troupes, and also teaching Ukrainian language courses, detecting foreign Ukrainika, and film showings. 2021 Article Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії / І. Матяш // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 65-79. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/uhj2021.04.065 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184520 94(477)«1917/1921»[930.2:327.8] uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історичні студії Історичні студії |
| spellingShingle |
Історичні студії Історичні студії Матяш, І. Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії Український історичний журнал |
| description |
Мета статті полягає у з’ясуванні форм і засобів формування позитивного образу України як незалежної держави та інструментарію публічної й культурної дипломатії. Методологія дослідження спирається на принципи науковості, історизму, системності. Для виявлення та класифікації джерел, повноти й достовірності викладених у них
фактів застосовано методи джерелознавчої критики; для дослідження інструментарію
української дипломатії у сфері формування уявлень зарубіжних суспільств про українців,
їхню історію та культуру – метод імагології. Наукова новизна результатів дослідження
полягає в реконструкції витоків інституціалізації публічної та культурної дипломатії в
діяльності дипломатичної служби, формування інструментарію пропаґанди української
ідеї, застосування засобів мистецтва для створення позитивного уявлення зарубіжного
суспільства про Україну. Висновки. Із метою поширення у світі інформації про Україну
і протидії антиукраїнській пропаґанді було сформовано інституційну структуру, яка охоплювала
відповідні підрозділи у МЗС, інформаційні бюро, прес-бюро диппредставництв.
Особливість реалізації завдань української дипломатії у сфері досягнення присутності
в інформаційному полі країн світу полягала в державному фінансуванні та міжвідомчій
взаємодії й координації діяльності з урядами, громадськістю, українською еміґрацією.
З цією метою було апробовано такі інструменти, як публікації/інтерв’ю послів у зару-
біжній пресі, друк періодичних бюлетенів та серійних видань про Україну, проведення
курсів вивчення української мови, науково-популярних лекторіїв, книжкових виставок,
виявлення зарубіжної україніки, організація виступів мистецьких колективів та зйомок
кінофільмів. |
| format |
Article |
| author |
Матяш, І. |
| author_facet |
Матяш, І. |
| author_sort |
Матяш, І. |
| title |
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії |
| title_short |
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії |
| title_full |
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії |
| title_fullStr |
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії |
| title_full_unstemmed |
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії |
| title_sort |
українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2021 |
| topic_facet |
Історичні студії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184520 |
| citation_txt |
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію публічної й культурної дипломатії / І. Матяш // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 65-79. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT matâší ukraínsʹkadiplomatičnaslužba19171921rrformuvannâínstrumentaríûpublíčnoíjkulʹturnoídiplomatíí |
| first_indexed |
2025-07-16T04:47:59Z |
| last_indexed |
2025-07-16T04:47:59Z |
| _version_ |
1837777583485222912 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Анотація. Мета статті полягає у з’ясуванні форм і засобів формування позитивного об-
разу України як незалежної держави та інструментарію публічної й культурної диплома-
тії. Методологія дослідження спирається на принципи науковості, історизму, систем-
ності. Для виявлення та класифікації джерел, повноти й достовірності викладених у них
фактів застосовано методи джерелознавчої критики; для дослідження інструментарію
української дипломатії у сфері формування уявлень зарубіжних суспільств про українців,
їхню історію та культуру – метод імагології. Наукова новизна результатів дослідження
полягає в реконструкції витоків інституціалізації публічної та культурної дипломатії в
діяльності дипломатичної служби, формування інструментарію пропаґанди української
ідеї, застосування засобів мистецтва для створення позитивного уявлення зарубіжного
суспільства про Україну. Висновки. Із метою поширення у світі інформації про Україну
і протидії антиукраїнській пропаґанді було сформовано інституційну структуру, яка охоп-
лювала відповідні підрозділи у МЗС, інформаційні бюро, прес-бюро диппредставництв.
Особливість реалізації завдань української дипломатії у сфері досягнення присутності
в інформаційному полі країн світу полягала в державному фінансуванні та міжвідомчій
взаємодії й координації діяльності з урядами, громадськістю, українською еміґрацією.
З цією метою було апробовано такі інструменти, як публікації/інтерв’ю послів у зару-
біжній пресі, друк періодичних бюлетенів та серійних видань про Україну, проведення
курсів вивчення української мови, науково-популярних лекторіїв, книжкових виставок,
виявлення зарубіжної україніки, організація виступів мистецьких колективів та зйомок
кінофільмів.
Ключові слова: дипломатія України, публічна дипломатія, культурна дипломатія, Шульгин,
Кошиць.
Ірина МАТЯШ
докторка історичних наук, професорка,
провідна наукова співробітниця,
відділ історії міжнародних відносин та зовнішньої політики України,
Інститут історії України НАН України
(Київ, Україна), imatiash18@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-7565-1866
Українська дипломатична служба
1917–1921 рр.: формування інструментарію
публічної й культурної дипломатії
DOI: https://doi.org/10.15407/uhj2021.04.065 УДК: 94(477)«1917/1921»[930.2:327.8]
Для осмислення такого явища, як порозуміння між народами засобами куль-
тури, в Європі у другій половині XX ст. почало застосовуватися поняття культур-
ної дипломатії. Тоді Україна перебувала у складі Радянського Союзу, який у межах
двополюсної повоєнної системи міжнародних відносин прагнув зберегти вплив на
країни «соціалістичного табору» й позаблокові держави, та протистояв «капіталіс-
тичному світові». Автор терміна «культурна дипломатія» – американський дослід-
ник Ф.Барґурн – у 1960-х рр. спершу співвідносив його з пропаґандистською полі-
тикою СРСР і розумів як «маніпулювання культурними матеріалами й кадрами з
Український історичний журнал. – 2021. – №4
66 Ірина Матяш
пропаґандистською метою»1. Подібну думку 1964 р. висловив швейцарський історик і
політик В.Гофер, наголосивши, що суспільство не може отримати адекватне уявлення
про комуністичний світ із творів радянських митців, адже всіх представників інтелі-
ґенції – антагоністів режиму – пропаґанда «країни Рад» зображує як «сліпців, воро-
гів, фашистів або прихованих прихильників фашистських ідей», таким чином створю-
ється спотворена картина світу2.
Іншого тлумачення поняття «культурна дипломатія» набуло після завершення
«холодної війни». Американський політолог М.Каммінґс убачав його сутність в об-
міні ідеями, інформацією, цінностями, традиціями й іншими аспектами культури, які
можуть сприяти кращому взаєморозуміння між народами3. Тоді у США в науковому
обігу з’явився термін «м’яка сила», у Великобританії розвивалася концепція «розум-
ної сили», почало побутувати поняття «публічна дипломатія»4. Британський дослід-
ник М.Леонард наголошував, що «підґрунтям для публічної дипломатії є тлумачення
іміджу або репутації держави як суспільного добробуту»5. Автор теорії м’якої сили
американський фахівець у сфері міжнародних відносин Дж.Най6 у 1990 р. виокре-
мив у засобах досягнення державою зовнішньополітичних результатів такі елемен-
ти, як культуру, політичні цінності, дипломатію у широкому сенсі слова, що прова-
дяться завдяки узгодженню зовнішніх акцій і співпраці широкого характеру на основі
спільних цінностей та вможливлюють формування позитивного іміджу держави, за-
безпечуючи поліпшення відносин з іншими країнами. В Україні поняття «культурна
дипломатія» тлумачиться як «зовнішня культурна політика (культурополітика), мета
якої полягає у збереженні національної культури, обстоюванні національно-культур-
ної ідентичності в міжнародному співробітництві»7. Утім дискусії щодо сутності цьо-
го поняття й ареалу його застосування досі не вщухають у професійній та науковій
спільноті.
У червні 2016 р. верховна представниця Європейського Союзу із закордонних
справ та політики безпеки Ф.Могеріні, презентуючи Стратегію культурного співро-
бітництва ЄС із країнами-партнерами альянсу, указала на практичний аспект пробле-
ми, наголосивши на зростанні ролі культури у «відносинах із сьогоднішнім світом»8
та невіддільності культурної дипломатії від зовнішньої політики. Тим самим євро-
пейська діячка підтвердила думку про культурну дипломатію як складову частину пу-
блічної дипломатії. В ухваленій 25 березня 2021 р. МЗС України Стратегії публічної
дипломатії на 2021–2025 рр. сформульовано сім напрямів діяльності для просування
позитивного іміджу держави: культурна, експертна, економічна, кулінарна, цифрова,
науково-освітня, спортивна дипломатія. Проекти кожного напряму передбачено реа-
лізовувати як зусиллями дипломатів, так і представників громадянського суспільства
й зарубіжного українства.
1 Barghoorn F. The Soviet Cultural Offensive: The Role of Cultural Diplomacy in Soviet Foreign Policy. – Princeton, 1960. –
P.VII, 353.
2 Див.: Печиборщ В. Значення культурної дипломатії у контексті зовнішньополітичної безпеки держави: досвід
Швейцарської Конфедерації // Україна – Швейцарія: маловідомі сторінки історії та сучасність / Упор. І.Матяш. – К.,
2020. – С.45–55.
3 Див.: Cultural Diplomacy: Recommendations & Research: Center for Arts and Culture, July 2004 [Електронний ресурс]:
http://www.interarts.net/descargas/interarts687.pdf
4 Хоменська І. Історіографія досліджень у сфері культурної дипломатії // Культурна дипломатія / За ред. І.Матяш та
В.Матвієнка. – К., 2021. – С.22–35.
5 Leonard M., Stead C., Smewing C. Public Diplomacy. – London, 2002. – Р.16.
6 Nye J. Soft Power: The Means to Success in World Politics. – New York, 2004. – 192 p.
7 Ожеван М.А., Кучмій О.П. Культурна дипломатія // Українська дипломатична енциклопедія: У 2 т. / Ред. кол.:
Л.В.Губерський (гол.) та ін. – Т.1. – К., 2004. – С.380–381.
8 Див.: [Електронний ресурс]: https://ec.europa.eu/germany/news/eu-legt-strategie-zur-kulturdiplomatie-vor_de
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію... 67
Перші кроки до осмислення потреби формування позитивного образу України
в уявленні іноземних держав і народів було зроблено за періоду Української револю-
ції 1917–1921 рр. Тоді вітчизняна дипломатична служба формувалася як державний ін-
ститут, покликаний боронити методами дипломатії щойно здобутий суверенітет та
презентувати світу українську ідею. У висвітленні питання реалізації інформаційних
та культурних проектів дипломатичної служби УНР 1917–1921 рр. як витоків публіч-
ної й культурної дипломатії України та формування її інструментарію полягає завдан-
ня цієї статті.
В українській історіографії найактивніше інтерес до теоретичних і прикладних
питань публічної й культурної дипломатії виявляється в політології, теорії та прак-
тиці міжнародних відносин, культурології9. Історичні дослідження у цій сфері ма-
ють значно вужчий спектр. Питання інформаційної діяльності українських диппред-
ставництв висвітлено у працях Д.Вєдєнєєва, який доводив, що зусилля дипломатії в
той час у царині культури зосереджувалися на популяризації українського питання
за кордоном через демонстрацію творів мистецтва та літератури, нав’язування кон-
тактів з інтелектуальною й політичною елітою у країні перебування, що сприяло по-
ліпшенню міжнародного образу України10. У спільних дослідженнях Д.Вєдєнєєва та
Д.Будкова виокремлено завдання міжнародної інформації, реалізація яких свідчила
про формування практичних засад публічної дипломатії11. Діяльність посольств і місій
УНР у Німеччині, Болгарії, Чехословаччині у сфері культури та міжнародної інфор-
мації висвітлювали Н.Кривець, А.Тертична, І.Каневська12. На особливості культур-
но-інформаційних заходів дипломатичних представництв у Болгарії, Греції вказано
у статтях І.Матяш13. Зародки ідей, що згодом знайдуть відображення в розумінні по-
нять «культурна дипломатія» та «публічна дипломатія», дослідники вбачають у пра-
цях В.Липинського й С.Томашівського14.
Вивчення питань формування інструментів культурної дипломатії в 1919–1920 рр.
зосереджено переважно навколо ґастрольного турне Української республіканської ка-
пели під орудою О.Кошиця. Подорож колективу як державної інституції, указавши
9 Гуцал С.А. Публічна дипломатія як сучасний пріоритет зовнішньої політики держави // Стратегічні пріоритети. –
2010. – №3(16). – С.106–113; Процюк М.В. Публічна і культурна дипломатія як засіб «м’якої сили» України:
запозичені моделі, реальні кроки та стратегічні пріоритети // Науковий вісник Дипломатичної академії України. –
Вип.23(2). – К., 2016. – С.21–28; Ціватий В. Публічна дипломатія: традиції, тренди та виклики (досвід і пріоритети
для України) // Зовнішні справи. – 2014. – №6. – С.32–36.
10 Вєдєнєєв Д. Становлення культурної дипломатії Української Народної Республіки періоду Директорії (1918–
1920 рр.) // Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – Вип.2. – К., 2019. – С.18; Його ж.
Міжнародно-інформаційна діяльність Української держави 1917–1923 рр. – К., 2009. – 164 с.
11 Будков Д.В., Вєдєнєєв Д.В. Організація зовнішньополітичного інформування за доби Директорії Української Народної
Республіки // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Вип.4. – К., 1993. – С.12–20; Їх же. Слово
правди про Україну: Міжнародна інформаційна діяльність Української держави 1917–1923 рр. – К., 2004. – 203 с.
12 Кривець Н. Українсько-німецькі відносини: політика, дипломатія, економіка: 1918–1933 рр. – К., 2008. – С.206–
219; Tertychna А. Activities of the Embassy of the Ukrainian People’s Republic to Bulgaria: Origins of Public Diplomacy
in the Course of Establishing Diplomatic Relations // Intercultural communications. – 2019. – №32. – P.138–145; Idem.
The Ukrainsko-Bulgarski Pregled (Ukrainian-Bulgarian Review) as a Tool of Cultural Diplomacy in the Relations between
Ukraine and Bulgaria (1919–1920) // Bulgarian Historical Review / Revue Bulgare d’Histoire. – 2019. – 3-4. – Р.233–242;
Тертична А. Публічна дипломатія в історії українсько-болгарських відносин. Інформаційна складова: витоки та
перспективи // Зовнішні справи. – 2019. – №6/7. – С.49–53; Каневська І.О. Ольгерд Іполит Бочковський – аташе
Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Празі [Електронний ресурс]: https://core.ac.uk/download/pdf/14051295.pdf
13 Matiash I. The first Ukrainian diplomatic representation in Bulgaria: till the beginnings of the institutional history
of ukrainian-bulgarian relations // Bulgarian Historical Review. – 2020. – №3-4. – P.237–257; Матяш І. Діяльність
Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Греції в контексті розвитку українсько-грецьких відносин у 1917–1920 рр.:
інституційна історія та знакові постаті // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Вип.29. – К.,
2020. – С.10–35.
14 Див.: Кудряченко А. Дипломатична діяльність і погляди на зовнішню політику В.Липинського // Studia Politologica
Ucraino-Polona. – Вип.1. – Житомир; К.; Краків, 2011. – С.100–108; Водотика Т., Магда Є. Ігри відображень: Якою
бачить Україну світ. – X., 2016. С.94.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
68 Ірина Матяш
на її значення для репрезентації вітчизняної культури в Європі, уперше детально ви-
світлив С.Наріжний15. Численні публікації присвятив цій проблемі М.Головащенко16,
ґрунтовну монографію про постать видатного митця підготували Н.Калуцка та
Л.Пархоменко17. Турне капели в контексті культурної дипломатії вивчає Т.Пе ре-
сунько18. Проте історія інституціалізації понять «культурна дипломатія» й «публічна
дипломатія» ще потребує детальнішого дослідження.
Боротьба за присутність України
в європейському інформаційному просторі
Питання про донесення до зарубіжних держав правдивої інформації про появу
на світовій мапі Української Народної Республіки постало з перших днів її існування.
Це зумовило віднесення міжнародного інформування до ключових напрямів діяльно-
сті зовнішньополітичного відомства УНР. Задля досягнення присутності в європей-
ському інформаційному просторі Ґенеральний Секретаріат наприкінці грудня 1917 р.
скерував зі спеціальною місією до Берна особистого ад’ютанта ґенерального секрета-
ря військових справ С.Петлюри Г.Гасенка. Його завдання полягало в організації укра-
їнського інформаційного прес-бюро в Європі19.
Водночас після зміни наприкінці січня 1918 р. статусу секретарства закордонних
справ на міністерство розпочалося формування інституційної вертикалі у цій сфе-
рі. «Відання інформацією і виданнями міністерства», опрацювання преси для підго-
товки повідомлень покладалося на архівно-літературний відділ у складі департамен-
ту МЗС20. Тут перекладали та друкували для поширення за кордоном промови членів
Центральної Ради, літературу про Україну й українців, готували документальні ви-
дання про діяльність УЦР тощо.
У другій половині березня 1918 р. Г.Гасенко доповів голові Ради Міністрів
УНР В.Голубовичу про створення в Берні закордонного закладу УНР з функціями
прес-бюро, консулату й посольства, проведення роботи щодо відкриття представ-
ництв прес-бюро у Відні, Берліні, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, Стокгольмі, Стам-
булі, Римі, Токіо, Пекіні, Мадриді, Каїрі, аґенцій в усіх «головніших містах світу»21.
За місяць Г.Гасенко прибув у Київ з особистою доповіддю.
Започатковані за періоду Центральної Ради ідеї втілювалися вже з приходом до
влади гетьмана П.Скоропадського. Після 20 травня 1918 р., коли МЗС Української
Держави очолив Д.Дорошенко, відбувалася реорганізація міністерства з виокремлен-
ням двох департаментів: загального й чужоземних зносин. У складі другого з’явив-
ся політичний відділ під керівництвом Н.Суровцової. До завдань підрозділу входи-
ла, зокрема, інформаційна діяльність. У листопаді їй було доручено очолити відділ
15 Наріжний С. Українська еміґрація: Культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами. – Ч.1. –
2-ге вид. – Л.; Кент; Острог, 2008. – С.18–32.
16 Кошиць О.А. З піснею через світ (Подорож Української республіканської капели) / Упор., літ. обробка, заг. ред.,
передм. М.Головащенка. – К., 1998. – 326 с.
17 Калуцка Н., Пархоменко Л. Олександр Кошиць: мистецька діяльність у контексті музики ХХ ст. – К., 2012. – 416 с.
18 Пересунько Т. Інституціоналізація культурної дипломатії в Україні: до проблеми історичної тяглості //
Культурологічний альманах. – Вип.5: Культурна дипломатія: стратегія, моделі, напрями. – К., 2017. – С.103–107;
Її ж. Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира»: Місія капели Олександра
Кошиця (1919–1924). – К., 2019. – 308 с.
19 Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917–1924 рр.): Документи і матеріали /
Упор. Л.В.Андрієвська. – К., 2010. – С.112–114.
20 Там само. – С.107.
21 Там само. – С.113.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію... 69
преси, який, поряд з іншим, публікував задумані ще О.Шульгиним місячники німець-
кою («Ukrainische Nachrichten») та французькою («Ukraine») мовами. Над остан-
нім працював колишній секретар Центральної Ради М.Чечель. Підготовлену ним
франкомовну брошуру із загальними відомостями про Україну вдалося надрукувати
лише як одне число часопису. Редактором німецькомовного видання став бібліотекар
Університету св. Володимира В.Кордт. До обов’язків очільниці відділу входило також
контролювання матеріалів київської преси з міжнародної тематики, які могли з’явити-
ся у закордонній пресі, та контакти з журналістами, котрі прагнули отримати інтерв’ю
міністра. «Представники газет не раз приходили по інтерв’ю до Афанасьєва (міністра
закордонних справ – І.М.), ще частіш їх цікавість з його доручення задовольняла я», –
писала Н.Суровцова22. Як співробітниця зовнішньополітичного відомства вона брала
участь у прес-конференціях, що саме тоді почали проводитися. Разом зі представника-
ми інших відомств, які інформували пресу про становище у столиці та справи в уряді,
вона за погодженням із міністром подавала відомості про міжнародні справи. Таким
чином, Н.Суровцова по суті стала першою речницею МЗС.
Водночас українські представники, відряджені з дипломатичною місією до Бер-
ліна, Відня, Стамбула, Софії задля прискорення ратифікації Берестейського мирно-
го договору та обміну ратифікаційними грамотами, намагалися підтримувати інте-
рес до України, публікуючи інформаційні повідомлення в місцевій пресі, спілкуючись
із журналістами. Активну діяльність у цьому напрямі проводив посол Української
Держави в Австро-Угорщині В.Липинський. Невдовзі після приїзду у Відень він
6 липня 1918 р. дав інтерв’ю співробітникові газети «Neue Freie Presse», а наступно-
го дня отримав запрошення на влаштований Віденською торгівельною палатою при-
йом, де на честь представника України прозвучав український гімн23. Ведення «справ
преси» покладалося на радника посольства І.Токаржевського-Карашевича за уча-
сті секретаря М.Біленького й перекладача («драгомана») О.Семенова24. Виступи по-
сла у пресі доповнювала роз’яснювальна робота в урядових, державних і парламент-
ських колах. Ці інформаційні заходи мали особливе значення з огляду на небажання
Австро-Угорщини виконувати домовленості щодо створення автономного коронно-
го краю на Галичині.
Поширення позитивної інформації про Україну становило важливий напрям у ді-
яльності українського посольства в Берліні. Однак дебют на цьому полі його очільника
барона Ф.Штейнгеля затьмарила неточність формулювань журналіста газети «Berliner
Lokal-Anzeiger». В опублікованому на початку липня 1918 р. інтерв’ю посла слово «дер-
жава» було замінено на «республіка»25. Звітуючись перед МЗС про перші дні роботи
посольства, Ф.Штейнгель указував на цю прикру помилку, котра через одне невірне
слово могла сформувати викривлене уявлення про самостійність Української Держави,
і просив надсилати до Берліна українські часописи26. Для роз’яснення внутрішнього
становища своєї країни та її прагнень посол використовував особисті зустрічі з пред-
ставниками дипломатичного корпусу та державними діячами Німеччини.
Восени 1918 р. зі створенням Західноукраїнської Народної Республіки у Відні
розпочала діяльність Українська пресова служба у складі представництва ЗУНР для
Австрії й Німеччини. Поступово віденський підрозділ набув функцій головного
22 Суровцова Н. Спогади. – К., 1996. – С.86.
23 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.3766. –
Оп.1. – Спр.106. – Арк.23зв.
24 Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені… – С.197.
25 Там само. – С.183.
26 Там само. – С.185.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
70 Ірина Матяш
центру інформаційного забезпечення та постачання матеріалів для прес-бюро, що за-
сновувалися при українських закордонних дипломатичних установах.
Найбільшу кількість таких установ було створено з приходом до влади
Директорії. Від кінця грудня 1918 до початку лютого 1919 рр. поряд із посольствами,
які продовжували діяльність у Німеччині, Австрії, Болгарії, Туреччині та Фінляндії,
було відкрито дипломатичні місії у Великобританії, США, Бельґії, Ватикані, Греції,
Данії, Латвії, Литві, Естонії, Азербайджані, Вірменії, Ґрузії, Італії, Нідерландах, Нор-
веґії, Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Швеції, Швейцарії, а також скеро-
вано урядову делеґацію в Париж для участі в мирній конференції держав-перемож-
ниць у світовій війні та їхніх союзників.
5 січня 1919 р. голова Ради Міністрів і міністр закордонних справ УНР В.Че хів-
ський провів із керівниками диппредставництв нараду, під час якої наголосив на важ-
ливості реалізації ними завдання формування позитивної «опінії урядової та гро-
мадянської» про Україну та зазначив про увагу до «культурної ділянки» поряд із
політичними питаннями, широке використання «культурного матеріалу, придатно-
го для потреб України з огляду на занедбання її культурно-національних потреб за
російського режиму»27. Тож ключове завдання дипломатів полягало в донесенні до
світової спільноти правди про Україну та її боротьбу за незалежність. В.Чехівський ви-
магав від них усвідомлення серед своїх завдань «як не ліквідації, то принаймні лока-
лізації шкідливої для нас діяльності всіх кіл, ворожих ідеї української суверенності»28.
На розгортання інформаційної діяльності посольствам виділялися цільові кошти29.
Цим завданням підпорядковувався й відділ преси МЗС УНР, що працював на
чолі з Н.Суровцовою у складі канцелярії міністра30. Підрозділ відповідав за інформа-
ційне забезпечення закордонних представництв, надання їм відомостей про політич-
не становище в державі, спростування неправдивих повідомлень в українських і зару-
біжних газетах.
У складі диппредставництв мали формуватися підрозділи з інформаційної робо-
ти (пресові бюро, інформаційно-пресові відділи) для реферування друкованих видань
країн перебування й відстеження інформації про Україну. Найбільшу секцію журна-
лістів та інформаційне бюро було створено при делеґації, відправленій на Паризьку
мирну конференцію на чолі з Г.Сидоренком, якій належало добитися визнання не-
залежності УНР державами-учасницями цього міжнародного форуму. До її складу
ввійшли О.Шульгин, колишній очільник Української телеграфної аґенції Д.Донцов,
досвідчена у сфері інформаційної політики дипломатка Н.Суровцова31. Делеґація
прибула в місце призначення 20 січня 1919 р., уже після офіційного відкриття мир-
ної конференції. Зважаючи на те, що переможені держави – Німеччина та її союзни-
ці, до участі в роботі не запрошувались, українські дипломати могли розраховувати
лише на переговори в кулуарах. Члени представництва УНР, об’єднані урядовим рі-
шенням із делеґацією ЗО УНР, шукали способів привернути увагу учасників заходу
до українського питання. Основним інструментом для вирішення питання про до-
сягнення підтримки України стали ноти й меморандуми щодо визнання її самостій-
ності, допомоги полоненим-українцям в Італії та Німеччині, розв’язання пробле-
ми Східної Галичини, протести проти дій Добровольчої армії, які подавалися голові
Паризької мирної конференції, розсилалися делеґаціям країн-учасниць, урядовим і
27 Див.: Лотоцький О. В Царгороді. – Варшава, 1939. – С.12–13.
28 ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп.2. – Спр.1. – Арк.33.
29 Там само. – Арк.145зв.
30 Там само. – Арк.176.
31 Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені… – С.293–295.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію... 71
громадським колам Франції. О.Шульгин у зв’язку з цим наголошував, «що б не було
на Україні, які б комбінації не сталися на Україні, і коло України, нам треба клином
вбити ту думку в голови всіх дипльоматів і політиків (особливо в великих державах,
як Франція, Англія, Америка), що Україна істнує і істнувала задовго до війни, і до
того, як (розбита на десятки, сотки) Германія ще не вела ніякої політики дальше своєї
околиці»32. Водночас доводилося протистояти російській пропаґанді, яка значно ак-
тивізувалася з початком форуму.
Інсинуації про українців як нібито «більшовиків другого сорту», «самозваних
представників фіктивного уряду й фіктивної України» завдавали клопоту представ-
никам УНР не лише у Франції33. Кожен керівник диппредставництва, спілкуючись із
політиками, державними, громадськими та церковними діячами, переконувався, що
йому доведеться «рахуватися з найтяжчим ворогом – повним незнанням того, що
таке Україна, що таке український народ, і які його стремління», а також шукати ме-
тоди контрпропаґанди34. Інформаційна складова стала чи не найважливішим інстру-
ментом виконання основної місії дипломатичних установ.
Активну роз’яснювальну роботу у пресі проводив посол УНР у Туреччині О.Ло-
то цький. Він їхав у Стамбул, знаючи про шкідливу для української справи діяльність
свого попередника М.Суковкіна. Той підтримував тісні стосунки з російськими біло-
ґвардійцями, які осіли у цьому місті, часто бував у салоні графині Брасової (дружи-
ни брата Миколи ІІ великого князя Михайла Олександровича), де збиралися монар-
хісти, та переконував місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Дорофея,
що українська церква залишилась у злуці з російською під рукою московського па-
тріарха35. Після оприлюднення федеративної грамоти гетьмана П.Скоропадського,
М.Суковкін почав її активно поширювати, намагався підкреслювати в офіційних ко-
лах, що Українська Держава має стати основою для відбудови «єдиної й неподіль-
ної» Росії, видав наказ про діловодство в посольстві російською мовою, а на посоль-
ській яхті «Великий князь Олександр Михайлович» за присутності співробітників
місії та гостей урочисто підняв андріївський прапор. О.Лотоцький згодом зауважу-
вав, що М.Суковкін «з часу оголошення гетьманом федерації з Росією провадив лі-
нію принципіально ворожу українській державній самостійності – і перед Високою
Портою, і перед військовими та дипльоматичними представниками инших держав
у Царгороді»36. Проросійська позиція офіційного представника України не зали-
шилася непоміченою. Як зазначав військовий аташе отаман Остафіїв, слово «укра-
їнець» за час перебування М.Суковкіна на посаді залишалося «майже невідомим у
Царгороді»37. Відразу по прибутті до Стамбула 23 квітня 1919 р. О.Лотоцький нала-
годив співпрацю з турецькою газетою «Іфгам». У цьому та інших часописах з’явило-
ся інтерв’ю посла і його доньки Оксани, яка опановувала новий напрям просування
української ідеї через спілкування з дружинами представників дипломатичного кор-
пусу та проґресивним турецьким жіноцтвом.
У Болгарії активно співпрацював із пресою радник посольства УНР Ф.Ше лу-
дько38. У своїх публікаціях, написаних «інтересно і приступно для чужинців», він
32 Див.: Записна книжечка О.Жуковського з 1919 р. // Український історик. – 1983. – №2/4. – С.75–111; 1986. –
№1/2. – С.77–86; №3/4. – С.97–111.
33 Там само.
34 Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені… – С.327.
35 Кобилянський Л. Українське посольство в Туреччині (1/ХІ 1918 – 22/ІV 1919) // Нова Україна (Прага). – 1925. –
№2/3. – С.83.
36 ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп.1. – Спр.126. – Арк.1.
37 [Електронний ресурс]: http://www.usva.org.ua/mambo3/index.php?option=com_content&task=view&id=1199&Itemid=60
38 Болгарська преса про Україну // Воля (Відень). – 1919. – Т.4, ч.3.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
72 Ірина Матяш
знайомив болгарських читачів із процесом розвитку ідеї самостійності України та
роз’яснював особливості боротьби українців за національне визволення.
Систематично подавав повідомлення у пресу консул УНР у Мюнхені В.Орен-
чук. У «Звідомленнях Німецько-українського господарського товариства в Мо-
нахії», місячнику «Die Ukraine» він публікував розлогі статті на цікаву німецько-
му читачеві економічну тематику (у тому числі про значення українських портів,
про пивний, тютюновий, цукровий промисли в Україні та ін.). Чималу увагу консул
приділяв висвітленню в баварських виданнях і ширших питань, пов’язаних із жит-
тям українців.
Роз’яснення грецькому урядові й народові, іноземним послам у цій країні, а через
них – владі та суспільствам держав, котрі вони представляли, «що таке Україна, які її
відносини до Росії, чого Україна завжди добивалася, чого добивається зараз, чому бо-
реться з Москвою й Польщею, і чому їй треба допомагати»39, стало метою очільни-
ка надзвичайної дипломатичної місії УНР у Греції Ф.Матушевського, який намагав-
ся започаткувати систематичні публікації у пресі про історію, культуру та економіку
України. Нав’язання відповідних контактів він доручив секретареві Л.Ламбріонідісу.
Однак згодом зауважував, що «газети бояться писати про Україну, хоч ми їм даємо го-
товий матеріал»40. Дипломат підготував меморандум до грецького уряду, в якому до-
водив, що «єдність народів Росії була тільки видима і чисто механічна», український
народ є «цілком окремою галуззю західнослов’янської раси своїми духовними і фі-
зичними прикметами, мовою, укладом розуму, поглядами та особливістю свого побу-
ту», Україна має власну історію, заклала підвалини державності ще в X ст. та прийня-
ла від Греції християнство, тому «може і повинна бути суб’єктом права, і то у своїх
національно-територіальних межах»41. Підготовлений у кількості 500 прим. 10 квіт-
ня 1919 р. французькою мовою меморандум Ф.Матушевський вручив міністрові за-
кордонних справ Греції та розіслав у редакції місцевих газет, лідерам парламентських
партій. Для передачі документа очільник місії відвідав послів Великобританії, Італії,
Франції, Румунії, Нідерландів, Бразилії, Персії, уповноважених у справах Іспанії та
Бельґії. Приймаючи українського представника, британський і румунський посли на-
голосили, що роблять це неофіційно, а італійський обіцяв звернутися до свого уря-
ду щодо визнання незалежності УНР та надання їй технічної допомоги42. Акція мала
певний результат, адже після отримання меморандуму у пресі почали з’являтися пу-
блікації про Україну, дещо змінилося на краще ставлення влади до українського пред-
ставництва.
«Правильне інформування європейської спільноти в українських справах для до-
сягнення позитивного впливу на вироблення європейської опінії як до українсько-
го народу, так і до відбудови його держави» було актуалізовано як ключове завдання
диппредставництв у законі «Про зміну і доповнення до закону про штати посольств»
від 9 квітня 1919 р.43 Обговорювалося також питання про створення за кордоном «екс-
позитури для координаційної діяльності українських представництв і догляду над ін-
формаційною і видавничою діяльністю» на чолі із заступником міністра закордонних
справ. Однак реалізувати цю ідею не вдалося, проект про започаткування такої інсти-
туції було скасовано через «недоцільність» і брак фінансування.
39 ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп.2. – Спр.306. – Арк.44–47.
40 Там само. – Арк.82.
41 Там само.
42 Там само. – Арк.75зв.
43 Там само. – Спр.1. – Арк.12.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію... 73
Історичні дослідження та відкриті заходи
як інструменти публічної дипломатії
Першим серед українських дипломатів польові та камеральні археографічні
дослідження для формування в уявленнях іноземних громадян позитивного об-
разу України використав М.Тишкевич, який у вересні 1919 р. очолив делеґацію в
Парижі. Він став членом Товариства дипломатичної історії, що діяло у Франції,
власним прикладом сприяв залученню співробітників дипмісії до архівно-істо-
ричної роботи, виявлення матеріалів з української минувшини у французьких
сховищах, з’ясування сторінок спільної історії задля кращого взаєморозуміння.
Отримавши дозвіл на ознайомлення з фондами архіву МЗС Франції, М.Тишкевич
організував пошук документів, фінансував підготовку й видання Товариством ди-
пломатичної історії листування французьких міністрів, короля Людовика XIV,
паперів про діяльність гетьмана І.Мазепи44. Йому належить започаткування ще
одного важливого для присутності України в європейському інформаційному
просторі напряму: М.Тишкевич почав читати студентам Школи політичних наук
лекції про українську історію, що сприяло зацікавленості їх Україною як держа-
вою, її традиціями, культурою. 29 січня 1920 р. дипломат мав аудієнцію у прези-
дента Франції П.Дешанеля, який передав українському урядові найкращі поба-
жання.
Розширення можливостей інформування про Україну досягалося також через
участь українських дипломатів у міжнародних форумах. Першою українкою, яка ви-
голосила доповідь на пленарному засіданні конґресу Союзу для виборчих прав жі-
нок, що відбувся 6–12 червня 1920 р. у Женеві, стала співробітниця надзвичайної ди-
пломатичної місії УНР у Швейцарії Г.Чикаленко-Келлер. Вона висвітлила становище
жінок в Україні, участь їх у державному управлінні, парламентських і місцевих вибо-
рах, а також заявила про бажання Союзу українок вступити до міжнародної органі-
зації та відвідати наступний конґрес, проведення якого планувалося в Парижі за два
роки45.
Важливою складовою нарощування української присутності в європейсько-
му інформаційному просторі стало долучення представників України до від-
значення важливих для країн перебування дат і подій. Так, 24 березня 1920 р. у
Празі співробітники надзвичайної дипломатичної місії УНР у Чехословаччині
на чолі з її головою М.Славинським поклали вінок із синьо-жовтою стрічкою й
написом «Українці – великому чехові!» до пам’ятника Я.Гусу. Чеський, словаць-
кий та український гімни виконав хор старшин із табору в Німецькому Яблон-
ному.
Своєрідним символом єднання українців і болгар стало вшанування пам’я-
ті М.Драгоманова. Дипломати проводили заходи, присвячені українському діяче-
ві, котрий прислужився науці й культури Болгарії, опікувалися його могилою на со-
фійському кладовищі. Культурні заходи української місії відбувалися за незмінної
підтримки авторитетних болгарських представників: професора І.Шишманова, літе-
ратора І.Вазова46.
44 Карманський П. З галереї ідеалістів і фантастів. IV: Граф Михайло Тишкевич // Новий час (Львів). – 1934. –
6–9 вересня.
45 ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп.2. – Спр.369. – Арк.9–11.
46 Украинско-български преглед (София). – 1920. – 1 април. – Бр.12. – С.111.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
74 Ірина Матяш
Видавнича діяльність дипломатичних представництв УНР
як засіб інформування зарубіжної спільноти про Україну
Дієвим засобом інформування про Україну стала видавнича діяльність. Уже в
першому півріччі 1919 р. почали виходити засновані дипмісіями часописи й бюлетені:
«Die Ukraine» (Будапешт, німецькою мовою), «The Ukraine» (Лондон, англійською),
«Украинско слово» (Софія, болгарською), «Revue Greko-Ukrainienne» (Афіни,
грецькою і французькою), «La Voce del Ucraina» (Рим, італійською), «Бюлетень пре-
сового бюро НДМ УНР» (Бухарест), «Народ» (Прага) та ін. Спробу заснувати за
участі представників Ґрузії, Вірменії, Туркестану в умовах інтенсивної антиукраїн-
ської пропаґанди більшовиків тижневик «На рубеже» й щоденну газету «Новь» зро-
бив голова надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі І.Красковський.
У червні 1919 р. у Відні почав виходити тижневик «Воля», започаткований і ре-
дагований радником місії УНР у Румунії В.Піснячевським47. Часопис висвітлював по-
літику західних держав щодо України, інформував про боротьбу за незалежність, пу-
блікував твори поетів і письменників. В.Піснячевський намагався встановити зв’язок
із національними осередками в різних країнах, був «одним з найкращих українських
організаторів-редакторів»48.
Через місяць після колеґ у Відні почали видавати неперіодичний часопис «Ук-
раинско слово» співробітники диппредставництва УНР у Софії. Його мета полягала
в ознайомленні болгар з українською історією й культурою висвітленні політичного
становища, відносин із Росією. Майже в кожному числі подавалися огляди останніх
подій в Україні, повідомлення про найважливіші публікації іноземної преси на укра-
їнську тематику, новини з дипломатичного життя, публікувалися тексти дипломатич-
них нот49. Часопис надсилався болгарським громадським і культурним діячам.
За порадою болгарських науковців співробітники посольства у жовтні 1919 р. за-
початкували періодичний журнал «Украинско-български преглед». Упродовж 1919–
1920 рр. побачили світ 17 чисел, спершу під керівництвом П.Сікори, потім Ю.На-
лисника. До підготовки видання залучалися болгарські журналісти та пи сь менники
Н.Балабанов, Д.Страшимиров, С.Чилингиров, Ст.Младенов, Д. та І. Шиш ма нови.
На шпальтах часопису друкувалися твори О.Олеся, І.Франка, М.Ко цю бинського, нау-
кові статті, подавалися огляди останніх подій в Україні, повідомлення зарубіжної пре-
си про Україну. 1 червня 1920 р. виділені на забезпечення діяльності посольства кошти
закінчилися й журнал довелося закрити50.
Спеціальний видавничий проект задля донесення до громадськості країни пере-
бування думки про те, що «Україна має право на самостійне існування», започатку-
вала надзвичайна дипломатична місія УНР у Чехословаччині. «Така пропаганда була
потрібна, – наголошував М.Славинський, – тому що більшість населення вважало,
що Росія і Україна – одне і те ж»51. За фінансування з бюджету диппредставництва
керівник прес-бюро місії журналіст О.Бочковський створив у Празі українсько-чеське
47 Богуславський О. До питання про роль політичної еліти в житті нації (на матеріалах українського еміграційного
тижневика «Воля» (1919–1921)) // Вісник Львівського університету: Серія «Журналістика». – Вип.38. – Л., 2013. –
С.4–10.
48 Помер Віктор Піснячевський, визначний український журналіст і видавець // Свобода: Український дневник. –
1933. – 4 листопада. – Рік XLI. – Ч.251. – С.1.
49 Налисник Ю. Перше посольство Української Держави в Болгарії (спогад зперед 20 років) // Дипломатія УНР і
Української Держави в документах та спогадах сучасників: У 2 т. – Т.1. – К., 2008. – С.256.
50 Там само. – С.258.
51 Див.: Файзулін Я. «Протягом року я не отримував зарплати від петлюрівського уряду. Тому ліквідував свою місію»
[Електронний ресурс]: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/statti/protyagom-roku-ya-ne-otrymuvav-zarplaty-vid-
petlyurivskogo-uryadu-tomu-likviduvav-svoyu-misiyu
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію... 75
видавництво «Всесвіт», розпочавши на його базі видання серії пізнавальних бро-
шур52. Першими вийшли праці С.Дністрянського «Українці і чехи» й самого
О.Бочковського «З історії України та українського відродження». Публікації обся-
гом до 40 стор. мали прислужитися поширенню знань про Україну серед чеського
населення, інформуванню про історію, культуру, державність, національно-визволь-
ну боротьбу українців, пропаґуванню етнокультурної єдності слов’янських народів.
Твори Т.Шевченка, Лесі Українки, О.Кобилянської, В.Винниченка, що виходили у
цій серії (всього 41 книжка), відкривали чехам українську культуру53. За керівництва
О.Бочковського було створено курси української мови та засновано Український гро-
мадський клуб, де відбувалися лекції з українознавства.
Подібний проект реалізовували співробітники прес-бюро надзвичайної ди-
пломатичної місії УНР у США, які підготували серію брошур про історію, геогра-
фію, природні ресурси, населення України накладом по 5 тис. прим. кожна, розіслав-
ши їх до американського уряду, дипломатичного корпусу, конґресменам, політикам,
університетським і великим публічним бібліотекам, пресі. Зусиллями голови місії
Ю.Бачинського стаття «Україна» з відповідною мапою з’явилася 1921 р. в «Exporters
Encyclopedia». Через брак коштів видавнича діяльність припинилася54.
У написаних 1919 р. французькою мовою науково-публіцистичних працях («Do cu-
ments historiques sur l’Ukraine et ses relations avec la Pologne, la Russe et la Suede (1569–
1764)», «L’Ukraine en face du Congrès», «La Littérature Ukrainienne») пропаґував укра-
їнську ідею голова делеґації в Парижі М.Тишкевич. Надзвичайна дипломатична місія
УНР в Угорщині видала угорськомовну студію О.Шульгина («Ukrain problemak»).
Активну видавничу діяльність провадило посольство УНР у Німеччині. Силами
прес-бюро готувалися й поширювалися публікації про історію, культуру, економіку,
політику України. Зокрема німецькомовну брошуру на тематику відносин Східної
Європи й Німеччини було скеровано дипломатичному корпусу, а до університетських
бібліотек Берліна, Ляйпциґа, Мюнхена відправлено книжки, надруковані українськи-
ми видавництвами за кордоном55. Новою формою поширення інформації про країну,
апробованою посольством, стала організована в одній із берлінських книгарень те-
матична виставка. Докладав зусиль до розширення українсько-німецької культурної
співпраці через налагодження видавничої діяльності консул у Мюнхені В.Оренчук.
Він здійснював заходи щодо зацікавлення баварців друкуванням українських книжок
та заснування з цією метою за підтримки Німецько-українського господарського то-
вариства спеціального консорціуму.
Голова надзвичайної дипломатичної місія УНР у Греції Ф.Матушевський для
створення ширшого уявлення греків про Україну планував розпочати підготовку
видання творів української літератури й періодичний бюлетень. Та через фінансо-
ві труднощі, брак комунікації із зовнішньополітичним відомством, що спричинюва-
ло відсутність належної інформації, запізніле та нереґулярне отримування місією єв-
ропейських газет, існування у Греції цензури вихід задуманого бюлетеня відкладався.
21 жовтня 1919 р. дипломат передчасно помер. Проте його зусиллями відбувся «ра-
дикальний переворот грецької громадської думки», у країні почали «з великою ува-
гою» стежити «за подіями в Україні, бажаючи їй якнайшвидше здобути самостійність
52 Каневська І.О. Ольгерд Іполит Бочковський – аташе Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Празі [Електронний
ресурс]: https://core.ac.uk/download/pdf/14051295.pdf
53 ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп.2. – Спр.576. – Арк.6–10.
54 Терещенко О.В. Дипломатична місія УНР у США в листах Юліана Бачинського // Архіви України. – 2015. – №4. –
С.218–219.
55 Кривець Н. Українсько-німецькі відносини… – С.210.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
76 Ірина Матяш
і незалежність»56. Новому очільникові представництва вдалося видати кілька чисел
«Revue Greko-Ukrainienne». Взірцем послугувало «La Voce del Ucraina», що вихо-
дило за редакцією секретаря української місії в Італії М.Єреміїва. До першого чис-
ла ревю подав свою статтю про Україну грецький історик П.Каролідіс. Попри те,
що він був переконаним роялістом і противником прем’єра Греції Е.Венізелоса,
М.Левицький ризикнув опублікувати його текст. Невдовзі він виїхав до Відня для
участі в нараді послів та голів дипломатичних місій, що відбулася 18–20 серпня
1920 р. Відкриваючи зустріч, А.Ніковський указав на «два основні шляхи» відбудо-
ви України – армія та «якнайширша пропаганда і поширення дипломатичної праці за
кордоном для охорони інтересів нашої Української Народної Республіки»57. Ця теза
знайшла відображення в підсумках наради: було визнано потребу збереження укра-
їнської армії й посилення інформаційно-пропаґандистської діяльності представництв
як головного завдання вітчизняної дипломатії.
Промоція державних інтересів
та української ідеї засобами мистецтва
Одночасно із започаткуванням диппредставництвами інформаційних, науко-
вих і видавничих проектів, уперше «з політично-музично-агітаційною місією» було
апробовано такий інструмент репрезентації держави засобами мистецтва, як ґа-
строльний тур творчого колективу. Відповідно до закону УНР від 24 січня 1919 р. в
підпорядкуванні Головному управлінню мистецтв та національної культури на ос-
нові 1-го Українського національного хору в Києві було створено капелу під орудою
О.Кошиця. Вона мала виступити в Парижі та посприяти створенню позитивного об-
разу України в уявленнях європейського глядача. М’яка сила мистецтва йшла на допо-
могу офіційній дипломатії.
Державне фінансування творчого колективу забезпечило Українській республі-
канській капелі високий статус культурної інституції, що мала «показати Західній
Європі, що українці справді є окремим народом, який має власну культуру»58. Однак
до Парижа артисти запізнювалися, виїхавши лише у квітні 1919 р. Перші ґастролі від-
булися з травня по 18 липня у Чехословаччині. Із появою схвальних публікацій про
виступи у чехословацькій пресі в європейському інформаційному полі з’явився кон-
цепт «Україна», який осмислювався через враження від українського мистецтва, тим
самим сприяючи формуванню позитивного образу молодої держави. Далі хор виїхав
до Австрії, де виступав із 20 липня по 8 жовтня 1919 р. Вражений успіхом артистів,
С.Петлюра констатував, що «тріумф капелі виправдовує саму ідею висилки її за кор-
дон для ознайомлення чужинців з творчістю нашого народу»59. Утім колектив дов-
го не міг отримати французькі візи. Тоді щойно призначений послом УНР у Берні
М.Василько забезпечив візи до Швейцарії. 10 жовтня – 1 листопада українська піс-
ня лунала в Берні, Цюріху, Женеві, Лозанні. Кожен концерт мав позитивні оцінки
в місцевій пресі. На завершення ґастролей М.Василько влаштував на честь артистів
банкет, запросивши на нього дипломатів, журналістів, представників політичних та
економічних кіл. Неформальне спілкування бернської еліти зі співаками, які звору-
шили швейцарську публіку своєю творчістю, допомогло отримати французькі візи.
56 ЦДАВО України. – Ф.4441. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.6.
57 Там само. – Ф.3696. – Оп.2. – Спр.119. – Арк.1.
58 Наріжний С. Українська еміґрація… – С.20.
59 ЦДАВО України. – Ф.3695. – Оп.2. – Спр.94. – Арк.115.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію... 77
Нарешті в листопаді капела прибула в Париж. Концерти в містах Франції, Бельґії,
Нідерландів, Великобританії, Німеччині, Польщі, Іспанії впродовж 4 листопада
1919 – 8 лютого 1921 рр. не лише викликали захоплення українською піснею, а і при-
вертали увагу до країни з талановитим народом. «То, що не могли зробити диплома-
ти, зробила капеля. Зробила пісня і на всіх мапах, навіть на совєтських, появилась наз-
ва наших земель – Україна», – згадував військовик і дипломат В.Сікевич60.
Поразка Української революції 1917–1921 рр. ставила під загрозу державний ста-
тус капели й можливість її подальшого фінансування. С.Петлюра, усвідомлюючи
роль відправленого ним до Європи творчого колективу, просив її керівника: «Коли
вас будуть інтерв’ювати – незамітно говоріть: “Українська музика – пісня незалежна –
своя – непохожа – своєрідна – є частиною незалежної України”»61. Із цими настано-
вами капела вирушила за океан, де прославляла українську пісню та Україну, продов-
жуючи переконувати північноамериканську громадськість у реальності відновлення
державної незалежності України та створюючи її образ, відмінний від образу УСРР,
що ввійшла до складу Радянського Союзу.
8 серпня 1919 р. до посольства звернувся юрисконсульт Державної друкарні УНР
О.Загорський-Френкель із проектом щодо використання можливостей театру й кіне-
матографу для української справи у Швейцарії62. Він пропонував за допомогою цих
найбільш дієвих для «політичної пропаґанди» засобів «заручитись добрим відно-
шенням сусідніх народів», викликати інтерес великих держав, «пробудити цікавість
до свого існування і будучності», створивши для цього театрально-кінематографіч-
ний відділ у складі керівника та двох помічників. Передбачалося зробити фотографії
українців (типи, убрання, звичаї, уклад життя), портрети політичних і громадських
діячів, письменників, артистів, художників із короткими біографіями, моменти полі-
тичного життя країни від початку революції, зафіксувати дипломатів, склад диплома-
тичних місій, засідання міністерств, українське військо (форма, зброя), свята (коляд-
ки, вечорниці) тощо. Щодо створення кінопавільйону він уже розпочав листування
зі швейцарськими кінематографічними фірмами. Також просив доручити йому по-
їздку по Швейцарії з політичною сатирою під назвою «Більшовики забавляються» –
артисти для цього були зібрані. Справу вважав негайною з огляду на складний «полі-
тичний момент»63. Ідею створення фільму про Україну просував також у Німеччині
В.Оренчук. Із цією метою він провадив переговори з берлінським товариством «Der
Bild und Film Fortrag». Ці ініціативи вже в дещо інших форматах та на інших засадах
реалізувала українська еміґрація, яка підхопила прапор боротьби за українську ідею
засобами м’якої сили і тримала його впродовж кількох десятиліть.
***
Виклики, що постали перед вітчизняною дипломатичною службою періоду
Української революції 1917–1921 рр., зумовили потребу розроблення методів ефек-
тивної міжнародної інформаційної діяльності та контрпропаґанди, здатної забезпе-
чити формування уявлення про Україну як про незалежну державу, що має глибоке
історичне коріння, та є самостійним зовнішньополітичним гравцем. Із цією метою
було сформовано інституційну структуру, яка охоплювала відповідні підрозділи у
60 Сікевич В. Сторінки із записної книжки. – Едмонтон, 1949. – С.25.
61 ЦДАВО України. – Ф.3695. – Оп.2. – Спр.94. – Арк.122.
62 Там само. – Ф.3965. – Оп.1. – Спр.24. – Арк.79.
63 Там само. – Арк.81.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
78 Ірина Матяш
центральному апараті МЗС Української Держави, УНР, інформаційні бюро, прес-бю-
ро дипломатичних представництв. Особливість реалізації завдань щодо присутності
в інформаційному полі країн світу полягала в державному фінансуванні та міжвідом-
чій взаємодії, координації діяльності із зарубіжними представництвами в Україні та
їхніми урядами, владою, громадськістю, українською еміґрацією. Із цією метою було
апробовано такі інструменти, як публікації, інтерв’ю послів і старших дипломатів за-
рубіжній пресі, друк мовою країни перебування періодичних бюлетенів та серійних
видань про Україну, її історію, культуру, видатних діячів, проведення курсів вивчення
української мови, науково-популярних лекторіїв, книжкових виставок, виявлення за-
рубіжної україніки й публікація історичних документів, участь у заходах, організація
виступів українських мистецьких колективів та ін. Таким чином, є підстави вважати,
що впродовж 1917–1921 рр. українська дипломатична служба не лише постала як дер-
жавний інститут, але й було закладено підґрунтя формування інструментарію публіч-
ної дипломатії та її складової частини – культурної дипломатії, поглиблене диплома-
тією української еміґрації під час перебування України у складі СРСР та відроджене й
розширене сучасною дипломатичною службою нашої країни.
REFERENCES
1. Barghoorn, F. (1960). The Soviet Cultural Offensive: The Role of Cultural Diplomacy in Soviet Foreign Policy. Princeton.
2. Bohuslavskyi, O. (2013). Do pytannia pro rol politychnoi elity v zhytti natsii (na materialakh ukrainskoho emihratsiinoho tyzh-
nevyka «Volia» (1919–1921). Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia: Zhurnalistyka, 38, 4–10. [in Ukrainian].
3. Budkov, D.V., Viedienieiev, D.V. (2004). Slovo pravdy pro Ukrainu: Mizhnarodna informatsiina diialnist Ukrainskoi derzhavy
1917–1923 rr. Kyiv. [in Ukrainian].
4. Faizulin, Y. «Protiahom roku ya ne otrymuvav zarplaty vid petliurivskoho uriadu. Tomu likviduvav svoiu misiiu». Retrieved from:
https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/statti/protyagom-roku-ya-ne-otrymuvav-zarplaty-vid-petlyurivskogo-uryadu-to-
mu-likviduvav-svoyu-misiyu [in Ukrainian].
5. Holovashchenkо, M. (Comp.). (1998). Koshyts, O.A. (1875–1945). Z pisneiu cherez svit (Podorozh Ukrainskoi respublikanskoi kape-
ly). Kyiv. [in Ukrainian].
6. Hutsal, S.A. (2010). Publichna dyplomatiia yak suchasnyi priorytet zovnishnoi polityky derzhavy. Stratehichni priorytety, 3(16),
106–113. [in Ukrainian].
7. Kalutska, N., Parkhomenko, L. (2012). Oleksandr Koshyts: mystetska diialnist u konteksti muzyky ХХ st. Kyiv. [in Ukrainian].
8. Kanevska, I.O. (2011). Olherd Ipolyt Bochkovskyi – atashe Nadzvychainoi dyplomatychnoi misii UNR u Prazi. Retrieved from:
https://core.ac.uk/download/pdf/14051295.pdf [in Ukrainian].
9. Khomenska, I (2021). Istoriohrafiia doslidzhen u sferi kulturnoi dyplomatii. Kulturna dyplomatiia, 22–35. Kyiv. [in Ukrainian].
10. Kryvets, N. (2008). Ukrainsko-nimetski vidnosyny: polityka, dyplomatiia, ekonomika: 1918–1933 rr., 206–219. Kyiv. [in Ukrainian].
11. Kudriachenko, A. (2011). Dyplomatychna diialnist i pohliady na zovnishniu polityku V.Lypynskoho. Studia Politologica Ucraino-
Polona, 1, 100–108. Zhytomyr; Kyiv; Krakiv. [in Ukrainian].
12. Leonard, M., Stead, C., Smewing, C. (2002). Public Diplomacy. London.
13. Matiash, I. (2020). Diialnist Nadzvychainoi dyplomatychnoi misii UNR u Hretsii v konteksti rozvytku ukrainsko-hretskykh vid-
nosyn u 1917–1920 rr.: instytutsiina istoriia ta znakovi postati. Mizhnarodni zviazky Ukrainy: naukovi poshuky i znakhidky, 29,
10–35. [in Ukrainian].
14. Matiash, I. (2020). The first Ukrainian diplomatic representation in Bulgaria: till the beginnings of the institutional history of
ukrainian-bulgarian relations. Bulgarian Historical Review, 3-4, 237–257.
15. Matiash, I. (Comp.), (Ed.), (2010). Istoriia ukrainskoi dyplomatii: pershi kroky na mizhnarodnii areni (1917–1924 rr.): dokumenty
i materialy. Kyiv. [in Ukrainian].
16. Narizhnyi, S. (2008). Ukrainska emigratsiya: Kulturna pratsia ukrainskoi emigratsii mizh dvoma svitovymy viinamy. Lviv; Kent;
Ostroh. [in Ukrainian].
17. Nye, J. (2004). Soft Power: The Means to Success in World Politics. New York.
18. Ozhevan, M.A., Kuchmii, O.P. (2004). Kulturna dyplomatiia. Ukrainska dyplomatychna entsyklopediia, 1, 380–381. [in Ukrainian].
19. Pechyborshch, V. (2020). Znachennia kulturnoi dyplomatii u konteksti zovnishnopolitychnoi bezpeky derzhavy: dosvid shveitsar-
skoi konfederatsii. Ukraina – Shveitsariia: malovidomi storinky istorii ta suchasnist, 45–55. Kyiv. [in Ukrainian].
20. Peresunko, T. (2017). Instytutsionalizatsiia kulturnoi dyplomatii v Ukraini: do problemy istorychnoi tiahlosti. Kulturolohichnyi
almanakh, 5: Kulturna dyplomatiia: stratehiia, modeli, napriamy, 103–107. [in Ukrainian].
21. Peresunko, T. (2019). Kulturna dyplomatiia Symona Petliury: “Shchedryk” proty “russkoho mira”. Misiia kapely Oleksandra
Koshytsia (1919–1924). Kyiv. [in Ukrainian].
22. Protsiuk, M. (2016). Publichna i kulturna dyplomatiia yak zasib «miakoi syly» Ukrainy: zapozycheni modeli, realni kroky ta strate-
hichni priorytety. Naukovyi visnyk Dyplomatychnoi akademii Ukrainy, 23(2), 21–28. [in Ukrainian].
23. Tereshchenko, O. (2015). Dyplomatychna misiia UNR u SShA v lystakh Yuliana Bachynskoho. Arkhivy Ukrainy, 4, 218–219.
[in Ukrainian].
24. Tertychna, A. (2019). Activities of the Embassy of the Ukrainian Peoples Republic to Bulgaria: Origins of Public Diplomacy in the
Course of Establishing Diplomatic Relations. Intercultural communications, 32, 138–145.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Українська дипломатична служба 1917–1921 рр.: формування інструментарію... 79
25. Tertychna, A. (2019). Publichna dyplomatiia v istorii ukrainsko-bolharskykh vidnosyn. Informatsiina skladova: vytoky ta perspek-
tyvy. Zovnishni spravy, 6-7, 49–53. [in Ukrainian].
26. Tertychna, A. (2019). The Ukrainsko-Bulgarski Pregled (Ukrainian-Bulgarian Review) as a Tool of Cultural Diplomacy in the
Relations between Ukraine and Bulgaria (1919–1920). Bulgarian Historical Review / Revue Bulgare d’Histoire, 3-4, 233–242.
27. Tsivatyi, V. (2014). Publichna dyplomatiia: tradytsii, trendy ta vyklyky (dosvid i priorytety dlia Ukrainy). Zovnishni spravy, 6,
32–36. [in Ukrainian].
28. Viedienieiev, D. (2009). Mizhnarodno-informatsiina diialnist Ukrainskoi derzhavy 1917–1923 rr. Kyiv. [in Ukrainian].
29. Viedienieiev, D. (2019). Stanovlennia kulturnoi dyplomatii Ukrainskoi Narodnoi Respubliky periodu Dyrektorii (1918–1920 rr.).
Visnyk Natsionalnoi akademii kerivnykh kadriv kultury i mystetstv, 2, 18–22. [in Ukrainian].
30. Vlasenko, V. (2017). Ukrainska emihrantska presa mizhvoiennoho periodu v Bolharii. Sumska starovyna, LI, 35–47. [in Ukrainian].
31. Vodotyka, T., Mahda, Ye. (2016). Ihry vidobrazhen: Yakoiu bachyt Ukrainu svit. Kharkiv. [in Ukrainian].
Iryna MATIASH
Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor,
Leading Research Fellow,
Department of History of International Relation and Foreign Policy of Ukraine,
Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine
(Kyiv, Ukraine), imatiash18@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-7565-1866
Ukrainian Diplomatic Service
1917–1921: Formation of Instruments
of Public and Cultural Diplomacy
Abstract. The purpose of the study is to determine the core directions and means of the
creation of a positive image of Ukraine as an independent state and a tool of public and cultural
diplomacy in the activity of the Diplomatic Service. The research methodology is based on the
principles of scientificity, historicism, systematization as well as general and particular scientific
research methods. The methods of source criticism, inter alia, are used to identify and classify
sources, completeness and reliability of the facts contained therein; the method of imagology allows
exploring the tools of Ukrainian diplomacy in the field of shaping foreign societies’ perceptions of
the Ukrainians, their history and culture. The scientific novelty of the research results is approved
by the reconstruction of the institutionalization origins of public and cultural diplomacy in the
activity of the Diplomatic Service of Ukraine, the formation of tools for promoting the Ukrainian
idea, the use of art to create a positive image of Ukraine. Conclusions. With the aim of information
dissemination about Ukraine in the World and confronting anti-Ukrainian propaganda, an
institutional structure was built that included the relevant units in the central office of the Ministry
of Foreign Affairs, the information and press bureaus of diplomatic missions. The peculiarity of
the implementation of the tasks of Ukrainian diplomacy in the sphere of achieving a presence in
the global information area was public funding, interagency cooperation, and activity coordination
with governments, civil society, Ukrainian emigration of host countries. To complete these tasks,
there were such tools as the placement of articles and interviews of the ambassadors and senior
diplomats on the pages of foreign press, the publication of periodical bulletins and serial collections
about Ukraine, its history and culture, the organization of popular scientific lectures, book
exhibitions, concerts of Ukrainian creative troupes, and also teaching Ukrainian language courses,
detecting foreign Ukrainika, and film showings.
Keywords: diplomacy of Ukraine, public diplomacy, cultural diplomacy, Shulhyn, Koshyts.
|