З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини
Мета дослідження – висвітлити історію й особливості формування сфери охорони культурної спадщини України. Методологія полягає у застосуванні методів історизму, системності, загальнонаукових методів логіки, компаративного аналізу, спеціально-історичних методів (історіографічного аналізу, ретроспект...
Збережено в:
| Дата: | 2021 |
|---|---|
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Назва видання: | Український історичний журнал |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184529 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини / Р. Харковенко, О. Рішняк // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 187-201. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-184529 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1845292022-06-16T01:27:18Z З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини Харковенко, Р. Рішняк, О. На допомогу викладачеві історії Мета дослідження – висвітлити історію й особливості формування сфери охорони культурної спадщини України. Методологія полягає у застосуванні методів історизму, системності, загальнонаукових методів логіки, компаративного аналізу, спеціально-історичних методів (історіографічного аналізу, ретроспективного аналізу, хронології, історико-системного, історико-генетичного, порівняльно-історичного). Наукова новизна. З’ясовано історичні витоки й чинники формування пам’яткоохоронної галузі України, питання культурної політики і збереження національної спадщини. Висновки. Питання формування дієвої та ефективної системи охорони культурної спадщини, яка становить основу й запоруку обліку, охорони, збереження її об’єктів і пам’яток, нагальне. Необхідно спрямувати спільні зусилля органів державної влади, місцевого самоврядування, науковців, громадськості на його вирішення. Держава зобов’язана розглядати національну культурну спадщину в контексті культурної політики як стратегічний ресурс країни. Вирішення наявних проблем слід розпочинати з розробки виразної стратегії та розв’язання пріоритетних завдань. Адже на сьогодні надзвичайно актуальне питання щодо необхідності створення результативної й ефективної системи органів державної влади у сфері охорони культурної спадщини з чітко визначеними повноваженнями, як це передбачено законом України «Про охорону культурної спадщини» (2000 р.). Україна є країною з високим рівнем духовності громадян, який визначається їхнім ставленням до культурних надбань минувшини. Залишені у спадок від попередніх поколінь історичні релікти – підвалина розвитку культури нашої держави й людства загалом. За всієї самобутності українська культурна спадщина становить собою невід’ємну складову світового культурного надбання, яка викликає широкий інтерес у міжнародної спільноти. The purpose of the study is to show the specifics of the formation of the modern area of cultural heritage protection of Ukraine. The methodology consists in the application of methods of historicism, systematicity, general scientific methods of logic, comparative analysis, special-historical methods (historiographical analysis, retrospective analysis, chronology, historical-systemic, historicalgenetic, comparative-historical). Scientific novelty. The historical origins and factors of formation of the monument protection branch of Ukraine were investigated. Today there is a rethinking of the role and place of cultural heritage in the life of society and in the life of a particular person. Today, Ukraine is in a state of self-determination, as it is experiencing the effects of globalization, the signs of which appeared several decades ago. The result is a clear decline in the level of culture of the main groups of the population and as a result – insufficient level of attention and care for cultural heritage. Conclusions. It should be noted that the issue of creating an effective and efficient system of cultural heritage protection has long been ripe in Ukraine. After all, this system is the core, basis, foundation and guarantee of accounting, protection and preservation of cultural heritage objects and monuments of Ukraine. In our opinion, today it is necessary to direct all efforts of public authorities, local governments, scientists and the public to address this issue. It directly affects the extent to which and to what condition we will pass on cultural heritage sites to future generations. The state should consider the national cultural heritage in the context of cultural policy as a strategic resource of the country. Addressing existing issues should begin with developing a strategy and addressing priorities. After all, today the issue of the need to create an effective and efficient system of public authorities in the field of cultural heritage protection with clearly defined powers, as provided by the Law of Ukraine “On Cultural Heritage Protection” is extremely relevant. Ukraine was and remains a country with a high level of spirituality of citizens, which is determined by their attitude to the cultural heritage of the past. The historical relics inherited from previous generations are the basis for the development of the national culture of the people and humanity in general. For all its originality, the Ukrainian cultural heritage is an integral part of the world cultural heritage, which is of interest to the international community. 2021 Article З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини / Р. Харковенко, О. Рішняк // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 187-201. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/uhj2021.04.187 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184529 719-043.86(477)(091) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
На допомогу викладачеві історії На допомогу викладачеві історії |
| spellingShingle |
На допомогу викладачеві історії На допомогу викладачеві історії Харковенко, Р. Рішняк, О. З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини Український історичний журнал |
| description |
Мета дослідження – висвітлити історію й особливості формування сфери охорони
культурної спадщини України. Методологія полягає у застосуванні методів історизму, системності, загальнонаукових методів логіки, компаративного аналізу, спеціально-історичних методів
(історіографічного аналізу, ретроспективного аналізу, хронології, історико-системного, історико-генетичного, порівняльно-історичного). Наукова новизна. З’ясовано історичні витоки й чинники формування пам’яткоохоронної галузі України, питання культурної політики і збереження національної спадщини. Висновки. Питання формування дієвої та ефективної системи охорони
культурної спадщини, яка становить основу й запоруку обліку, охорони, збереження її об’єктів
і пам’яток, нагальне. Необхідно спрямувати спільні зусилля органів державної влади, місцевого
самоврядування, науковців, громадськості на його вирішення. Держава зобов’язана розглядати
національну культурну спадщину в контексті культурної політики як стратегічний ресурс країни. Вирішення наявних проблем слід розпочинати з розробки виразної стратегії та розв’язання
пріоритетних завдань. Адже на сьогодні надзвичайно актуальне питання щодо необхідності створення результативної й ефективної системи органів державної влади у сфері охорони культурної
спадщини з чітко визначеними повноваженнями, як це передбачено законом України «Про охорону культурної спадщини» (2000 р.). Україна є країною з високим рівнем духовності громадян, який визначається їхнім ставленням до культурних надбань минувшини. Залишені у спадок від
попередніх поколінь історичні релікти – підвалина розвитку культури нашої держави й людства
загалом. За всієї самобутності українська культурна спадщина становить собою невід’ємну складову світового культурного надбання, яка викликає широкий інтерес у міжнародної спільноти. |
| format |
Article |
| author |
Харковенко, Р. Рішняк, О. |
| author_facet |
Харковенко, Р. Рішняк, О. |
| author_sort |
Харковенко, Р. |
| title |
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини |
| title_short |
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини |
| title_full |
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини |
| title_fullStr |
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини |
| title_full_unstemmed |
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини |
| title_sort |
з історії пам’яткоохоронної справи в україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2021 |
| topic_facet |
На допомогу викладачеві історії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184529 |
| citation_txt |
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини / Р. Харковенко, О. Рішняк // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 187-201. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT harkovenkor zístoríípamâtkoohoronnoíspravivukraínípitannâkulʹturnoípolítikitazberežennânacíonalʹnoíspadŝini AT ríšnâko zístoríípamâtkoohoronnoíspravivukraínípitannâkulʹturnoípolítikitazberežennânacíonalʹnoíspadŝini |
| first_indexed |
2025-07-16T04:48:42Z |
| last_indexed |
2025-07-16T04:48:42Z |
| _version_ |
1837777628561408000 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2021. – №4
НА ДОПОМОГУ
ВИКЛАДАЧЕВІ ІСТОРІЇ
Анотація. Мета дослідження – висвітлити історію й особливості формування сфери охорони
культурної спадщини України. Методологія полягає у застосуванні методів історизму, систем-
ності, загальнонаукових методів логіки, компаративного аналізу, спеціально-історичних методів
(історіографічного аналізу, ретроспективного аналізу, хронології, історико-системного, істори-
ко-генетичного, порівняльно-історичного). Наукова новизна. З’ясовано історичні витоки й чин-
ники формування пам’яткоохоронної галузі України, питання культурної політики і збереження
національної спадщини. Висновки. Питання формування дієвої та ефективної системи охорони
культурної спадщини, яка становить основу й запоруку обліку, охорони, збереження її об’єктів
і пам’яток, нагальне. Необхідно спрямувати спільні зусилля органів державної влади, місцевого
самоврядування, науковців, громадськості на його вирішення. Держава зобов’язана розглядати
національну культурну спадщину в контексті культурної політики як стратегічний ресурс краї-
ни. Вирішення наявних проблем слід розпочинати з розробки виразної стратегії та розв’язання
пріоритетних завдань. Адже на сьогодні надзвичайно актуальне питання щодо необхідності ство-
рення результативної й ефективної системи органів державної влади у сфері охорони культурної
спадщини з чітко визначеними повноваженнями, як це передбачено законом України «Про охо-
рону культурної спадщини» (2000 р.). Україна є країною з високим рівнем духовності громадян,
який визначається їхнім ставленням до культурних надбань минувшини. Залишені у спадок від
попередніх поколінь історичні релікти – підвалина розвитку культури нашої держави й людства
загалом. За всієї самобутності українська культурна спадщина становить собою невід’ємну скла-
дову світового культурного надбання, яка викликає широкий інтерес у міжнародної спільноти.
Ключові слова: культурна спадщина, пам’яткоохоронна справа, культурна політика, пам’ят-
ка культурної спадщини, об’єкт культурної спадщини.
Роман ХАРКОВЕНКО
кандидат історичних наук,
доцент кафедри мистецтвознавчої експертизи,
Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв
(Київ, Україна), kredo3@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-3447-1391
Олег РІШНЯК
кандидат мистецтвознавства,
начальник відділу реставрації живопису,
Український регіональний спеціалізований
науково-реставраційний інститут «Укрзахідпроектреставрація»
(Львів, Україна), olegrishnyak@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-2423-4843
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні:
питання культурної політики та збереження
національної спадщини
DOI: https://doi.org/10.15407/uhj2021.04.187 УДК: 719-043.86(477)(091)
Український історичний журнал. – 2021. – №4
188 Роман Харковенко, Олег Рішняк
Питання культурної політики та збереження культурної спадщини досліджують-
ся у працях як вітчизняних, так і зарубіжних авторів, котрі, залежно від вихідних те-
оретико-методологічних установок, кола наукових інтересів розглядають їх у різних
площинах. Слід підкреслити, що за останній час приділяється дедалі більше уваги ви-
вченню сутності культурної політики, організаційних механізмів, за допомогою яких
вона реалізується, ефективності моделей культурної політики, а також феномену куль-
турної спадщини. Сукупність праць, які стосуються проблем культурної політики та
збереження культурної спадщини, можна об’єднати в кілька груп залежно від того, в
якій науковій парадигмі працює певний автор, яке коло тем він розглядає. Питання
дослідження проблеми збереження культурної спадщини в Україні висвітлювалося у
працях В.Акуленко, С.Заремби, С.Кота, О.Титової, П.Тронька1. Слід зазначити, що в
більшості з них розглядаються аспекти, пов’язані з пам’яткознавством, характерна їх
особливість полягає в тому, що перелічені автори в основному акцентують свою увагу
на пошуку шляхів вирішення локальних проблем збереження культурної спадщини.
До нашого часу дійшла величезна кількість древніх пам’яток. Культурна спад-
щина України – важлива частина загальносвітової культурної скарбниці, формувала-
ся впродовж тисячоліть. Історія українського народу, його звичаї, культурні й націо-
нальні традиції неодноразово піддавалися різноманітним впливам. Свідченням цього
стали сліди декількох культурно-історичних епох, виявлені в різних куточках держа-
ви. Від первісних часів до нас дійшли унікальні залишки жител перших людей, древ-
ні скульптури з каменю, петрогліфи Кам’яної Могили. У спадок від скіфів і сарма-
тів українці отримали численні городища та кургани. Визначні пам’ятки сучасності
успадкували особливості давньоруської культури2. У всіх містах України збереглися
архітектурно-культурні ансамблі, створені майстрами минулих епох, які становлять
історико-культурну спадщину нашого народу.
На сьогодні проблема державного реґулювання питань збереження та викори-
стання культурної спадщини визнана одним із пріоритетних завдань. Із кожним ро-
ком вона набуває більшої актуальності, що викликане загрозою руйнування пам’яток
історії, археології, етнографії, архітектури, культури, природи. Крім того, низка фак-
торів екологічного й антропогенного характеру неґативно впливає на стан навколиш-
нього природного та культурного середовища, важливою частиною якого є пам’ятки
культурної спадщини. Для того, щоб детальніше розібратися з поточною ситуацією у
сфері охорони культурної спадщини України, розглянемо витоки збереження пам’я-
ток упродовж ХХ – початку ХХІ ст.
Процес охорони пам’яток культурної спадщини в Україні на початку ХХ ст. ха-
рактеризувався виникненням у різних реґіонах значної кількості громадських фор-
мувань. Більшість із них займалася пам’ятками свого краю, а не всієї української
1 Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні: 1917–1990. – К., 1991. – 274 с.; Заремба С.З. Українське
пам’яткознавство: історія, теорія, сучасність. – К., 1995. – 448 с.; Його ж. Українське товариство охорони пам’яток
історії та культури: Історичний нарис. – К., 1998. – 242 с.; Кот С.И. Первый на Украине (К образованию
Всеукраинского комитета охраны памятников искусства и старины) // Историческое краеведение в СССР: вопросы
теории и практики. – К., 1991. – С.263–273; Кот С.І. Витоки: з передчасів Українського товариства охорони пам’яток
історії та культури // Пам’ятки України. – 2005. – №2. – С.128–139; Його ж. Повернення і реституція культурних
цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.). – К., 2020. – 1020 с.; Титова О.М. Деякі
проблемні питання обліку пам’яток культурної спадщини в Україні // Праці Центру пам’яткознавства. – Вип.33. – К.,
2018. – С.26–28; Основи пам’яткознавства / За заг. ред. Л.О.Гріффена, О.М.Титової. – К., 2012. – 380 с.; Тронько П.
Історичні міста в системі пам’яткоохоронної діяльності та регіонально-історичних досліджень // Спеціальні історичні
дисципліни. – Вип.4. – К., 2000. – С.355–369.
2 Пам’ятки історії та культури України: Каталог-довідник. – Зошит І: Пам’ятки історії та культури України:
Дослідження та збереження / В.О.Горбик, Г.Г.Денисенко, Т.І.Катаргіна та ін. – К., 2005. – С.86; Хливнюк А.В.
Охорона культурної спадщини в Криму (1887–1941 р.): Дис. … канд. іст. наук. – К., 2009. – С.182; Андрес Г.О. Охорона
культурної спадщини України в контексті світових інтеграційних процесів (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.):
Дис. … канд. іст. наук. – К., 2010. – С.66.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини 189
території, що входила тоді до складу різних державних утворень. Серед першочер-
гових завдань були питання налагодження пам’яткоохоронної діяльності, формуван-
ня правових засад у відповідній сфері, проведення обліку пам’яток, створення загаль-
ного реєстру3.
Розвиток системи охорони пам’яток культурної спадщини в період Центральної
Ради, гетьманату П.Скоропадського, Директорії детально охарактеризував О.Не с-
туля. Політична ситуація, що склалась в Україні після Лютневої революції, вимага-
ла нових організаційних підвалин пам’яткоохоронної роботи. Зокрема гостро відчу-
валася необхідність створення всеукраїнського центру, який узяв би на себе функції
координації зусиль різних установ, організацій, товариств у справі збереження куль-
турної спадщини, привернув до неї увагу громадськості та урядових інституцій як до
завдання національно-державної ваги4.
Перші кроки у цьому напрямі було зроблено вже навесні 1917 р., коли іні-
ціативна група з числа діячів науки й культури Києва розробила проект ста-
туту Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва на
Україні (ЦКОПСіМУ). Програмний характер мали й сформульовані ще в 1917 р.
завдання проведення ґенеральної реєстрації пам’яток України та організації їх пла-
номірного й систематичного дослідження. Того ж року розпочав роботу перший
спеціалізований вищий навчальний заклад із підготовки фахівців-пам’яткознав-
ців – Київський археологічний інститут. Докладалося чимало зусиль до повернен-
ня в Україну її національних скарбів. Тоді ж визріла ідея оголошення найбільш цін-
них пам’яток культури національною власністю та передачі їх на утримання й під
охорону держави – фактично утворення державних історико-культурних заповід-
ників. Уже наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. було розроблено проект першого в
Україні закону про охорону пам’яток5.
У роки Української революції 1917–1921 рр. було започатковано державну систе-
му обліку та охорони пам’яток, а також закладено основи національних державних
пам’яткоохоронних органів6. У структурі Ґенерального секретарства народної освіти
28 липня 1917 р. створено відділ охорони пам’яток старовини і музеїв. Це був пер-
ший державний орган із чітко визначеними адміністративними повноваженнями,
який очолював відомий археолог і музеєзнавець М.Біляшівський (автор проекту зако-
ну «Про охорону пам’яток старовини і мистецтва» 1918 р.).
Багатогранна діяльність М.Біляшівського була тісно пов’язана з різними реґіо-
нами України: Київщиною, Волинню, Поділлям, Галичиною, Буковиною. Його вне-
сок у дослідження історії, культури, інтелектуального й мистецького потенціалу двох
останніх країв заслуговує на особливу увагу. На Всеукраїнському національному кон-
ґресі (6–8 квітня 1917 р.) М.Біляшівського було обрано членом Центральної Ради від
Київської губернії, і вже 1 жовтня призначено головою відділу охорони пам’яток і
мистецтва7. Після припинення діяльності згаданого вище Центрального комітету
під керівництвом О.Грушевського новостворений відділ став базисом пам’яткоохо-
ронних напрацювань діячів науки, культури, громадських об’єднань.
3 Горбик В.О., Денисенко Г.Г. «Звід пам’яток історії та культури України» у дослідженні і охороні культурної спадщини:
досвід, проблеми, перспективи. – К., 2012. – С.132.
4 Нестуля О.О. Визвольні змагання українського народу і охорона пам’яток культури: 1917–1920 р. – Полтава,
1993. – С.5.
5 Там само. – С.83.
6 Kharkovenko R.V. History of the development of registration documentation for objects of cultural heritage in Ukraine //
International Journal of Legal Studies. – 2017. – №2 – Р.331.
7 Ковалевська О.О. Діяльність Миколи Біляшівського в роки Першої світової війни // Український історичний
журнал. – 2008. – №2. – С.119–128.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
190 Роман Харковенко, Олег Рішняк
У період гетьманату П.Скоропадського відділ охорони пам’яток старовини і
мистецтва продовжував функціонувати, але вже в іншій державній структурі – Го лов-
но му управлінні мистецтва та національної культури, створеному 21 червня 1918 р.
Залишаючись у віданні Міністерства народної освіти та мистецтва, управління було
цілком автономним у своїй діяльності. Як самостійна установа воно розробляло не
лише програму розвитку культури, заходи з охорони та збереження пам’яток, але й
оперативно впливало на хід їх реалізації. До Головного управління мистецтва та на-
ціональної культури входили шість відділів, серед них й охорони пам’яток старови-
ни і мистецтва, пластичних мистецтв, художньо-промисловий, архівно-бібліотечний,
у компетенції яких були питання, пов’язані з охороною всього комплексу рухомих і
нерухомих пам’яток. Працівники відділу охорони пам’яток старовини й мистецтва
згрупували навколо себе фахівців-пам’яткоохоронців, тісно співпрацювали з громад-
ськими організаціями й об’єднаннями, реалізовуючи плани у сфері охорони культур-
ної спадщини.
Охорону та облік пам’яток культурної спадщини України намагалася забезпе-
чити Директорія УНР. Проте складні внутрішні та зовнішні обставини знівелюва-
ли діяльність Ради Народних Міністрів як центрального органу державної влади.
Така ж ситуація спостерігалася й на місцевому рівні8. На загальному стані охоро-
ни культурної спадщини неґативно позначилося припинення діяльності відділу
охорони пам’яток старовини і мистецтва, а також той факт, що уряд Української
Народної Республіки не опрацював законопроект «Про охорону пам’яток старови-
ни і мистецтва».
Проте необхідно визнати, що сфера охорони культурної спадщини за часів УЦР,
гетьманату й Директорії стала невід’ємною складовою частиною загального держа-
вотворчого процесу. Питання охорони, обліку, збереження та використання націо-
нального культурного надбання були нерозривно поєднані із завданнями держав-
но-культурного будівництва. У жовтні 1918 р. розпочалася перша реєстрація пам’яток
і, незважаючи на зміни урядів, на облік було поставлено 2350 об’єктів9.
Радянська влада ухвалила низку нормативно-правових актів, метою яких було не
лише забезпечення збереження культурних цінностей, але й служіння їх «на користь
новому соціалістичному суспільству». Це декрети «Про знесення пам’ятників, спо-
руджених на честь царів та їх слуг, і вироблення проектів пам’ятників Російської со-
ціалістичної революції» (від 14 квітня 1918 р.), «Про заборону вивезення за кордон
художніх цінностей» (від 19 вересня 1918 р.), «Про реєстрацію, узяття на облік та охо-
рону пам’яток мистецтва і старовини» (від 5 жовтня 1918 р.), «Про охорону наукових
цінностей» (від 5 грудня 1918 р.). За певних суперечностей правових актів нормотвор-
ча діяльність усе ж дозволяла проводити правове вреґулювання статусу пам’яток10.
Провідну роль в організації й розвитку пам’яткоохоронної роботи взяла на
себе Всеукраїнська академія наук. 28 травня 1918 р. в Народному комісаріаті освіти
було організовано відділ у справах музеїв та охорони пам’ятників мистецтва і ство-
рено Комісію з охорони пам’ятників природи, старовини й мистецтва при відділах
народної освіти ґубернських виконкомів. У листопаді 1919 р. відповідно до поста-
нови Наркомосу від 7 грудня 1918 р.11 було створено підвідділ мистецтв та охорони
8 Kharkovenko R.V. History of the development of registration documentation... – Р.337.
9 Курас Г.М. Чернігівська архівна комісія та її внесок у вивчення історії України: Автореф. дис. … канд. іст. наук. –
Дніпропетровськ, 1992. – С.14.
10 Нестуля О.О. Визвольні змагання українського народу і охорона пам’яток культури: 1917–1920 р. – С.83.
11 Об образовании губернских подотделов по делам музеев и охране памятников искусства и старины: постановление
НКП от 07.12.1918 г. // Еженедельник НКП. – 1918. – №22. – 7 декабря. – С.10.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини 191
пам’ятників старовини, почав здійснюватися як облік рухомих пам’яток, особли-
во церковного майна, так і вироблення заходів щодо збереження нерухомих об’єктів
культурної спадщини12.
У 1919–1921 рр. координацію досліджень у сфері охорони культурної спадщини
здійснював Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини, утворе-
ний при Народному комісаріаті освіти УСРР як окремий відділ. У діяльності цього
відділу брали участь Д.Багалій, М.Біляшівський, С.Гіляров, Ф.Ернст, Г.Лукомський,
М.Макаренко, В.Модзалевський, Н.Полонська, Ф.Шміт та інші відомі діячі нау-
ки й культури. Тривалий час завдання головної державної установи з пам’яткоохо-
ронної справи здійснював Всеукраїнський археологічний комітет, створений 1921 р.
на загальних зборах ВУАН13. Він розпочав своє функціонування як Археологічна ко-
місія. Значний внесок у вивчення пам’яток історії та культури робили інші підрозді-
ли Академії наук: Комісія краєзнавства (пізніше Український комітет краєзнавства),
численні наукові товариства, які спільно проводили заходи зі збереження культурної
спадщини. Серед найважливіших і першочергових завдань, що постали перед органа-
ми охорони пам’яток та громадськістю, був облік пам’яток культурної спадщини.
У середині 1920-х рр. в УСРР провели масштабну роботу з виявлення, реєстрації
та дослідження пам’яток, а також почала впроваджуватися їх облікова документація.
Так, Київський ґубернський комітет охорони пам’ятників давнини, природи та мис-
тецтва визначив категорії обліку музейних пам’яток, співробітники Полтавського ко-
мітету розробили анкети для обліку архітектурних та етнографічних пам’яток, про-
грами збору відомостей про пам’ятки археології, архітектури й етнографії надіслав
на місця Чернігівський комітет. Відповідна методична робота проводилась і в інших
ґуберніях, але виробити загальну методику обліку на той час не вдалося.
Кількість зареєстрованих об’єктів культурної спадщини на кінець 1920 – початок
1930-х рр. збільшилася від 1300 до 3000 одиниць, у тому числі 552 було визначено як
пам’ятки республіканського значення, але загальнореспубліканський облік ще не був
завершений14. У цей період почалося виявлення й узяття на облік пам’яток, пов’яза-
них із революційними подіями, громадянською війною. Так, було зареєстровано іс-
торико-революційні пам’ятки Очакова. На державний облік узято пам’ятні місця,
пов’язані з життям Т.Шевченка в Моринцях і Кирилівці на Черкащині, філософа та
поета Г.Сковороди на Полтавщині, діяльністю Тульчинської управи декабристів на
Поділлі. Академік М.Грушевський опікувався дослідженням київських некрополей.
Таким чином, у першій половині 1920-х рр. було досягнуто певних успіхів у виявлен-
ні, реєстрації пам’яток, проведенні охоронних робіт, але заходи з охорони і збережен-
ня їх не набули системного характеру15.
Неґативно позначилися на загальному стані історико-культурної спадщини роз-
вал народного господарства, пов’язаний із запровадженням політики «воєнного ко-
мунізму», голод 1921–1922 рр. у п’яти південних ґуберніях. Для подолання кризових
явищ, збирання коштів «у фонд допомоги голодуючим» почалася кампанія з вилу-
чення релігійного майна з монастирів і церков. У перші місяці діяльності Комісії з
вилучення культурних цінностей було допущено помилки, а часом і зловживання,
коли з Михайлівського монастиря, Софійського собору, родинного маєтку Апостолів
12 Положення про пам’ятники культури і природи, затв. постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 16.06.1926 р. //
Законодавство про пам’ятники історії та культури. – К., 1970. – С.38–46.
13 Кот С.И. Первый на Украине (К образованию Всеукраинского комитета охраны памятников искусства и стари-
ны). – С.23.
14 Курас Г.М. Чернігівська архівна комісія та її внесок у вивчення історії України. – С.12.
15 Горбик В.О., Денисенко Г.Г. «Звід пам’яток історії та культури України» у дослідженні і охороні культурної спадщини:
досвід, проблеми, перспективи. – С.156.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
192 Роман Харковенко, Олег Рішняк
у Великих Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині конфісковувалися
предмети високої художньо-історичної цінності.
У цих непростих умовах потрібні були невідкладні заходи зі врятування, збере-
ження музейних раритетів, культових споруд, які першими потрапили під руйнацію.
Кампанія з вилучення церковних цінностей довела необхідність активізації заходів з
охорони пам’яток, доцільність тісного співробітництва пам’яткоохоронних органів
із широкими колами громадськості, передусім зі Всеукраїнською академією наук, її
Археологічним комітетом.
Велике значення в розвитку обліку пам’яток у республіці мало Положення
про пам’ятки культури і природи 1926 р., в якому йшлося про необхідність реєстра-
ції пам’яток, що мають наукову, історичну та мистецьку цінність. Також у докумен-
ті зазначалося, що об’єкти, залежно від їх значущості, необхідно відносити до катего-
рії республіканського або місцевого підпорядкування, а особливо цінні з них, згідно
з постановою РНК УСРР, оголошувати заповідниками16. Станом на 1920-ті рр. спи-
сок нерухомих пам’яток містив 374 об’єкти архітектури, історії, археології. У той час
пам’ятками культури і природи опікувався Народний комісаріат освіти УСРР, який
реєстрував, вивчав та обстежував їх, розробляв плани дослідження, уживав заходів
щодо ремонту, реставрації, утримання. Отже, історична значущість згаданого нор-
мативного акта полягає в тому, що вперше на вітчизняних теренах започатковувала-
ся система державної охорони культурних надбань. Крім того, він став науковим під-
ґрунтям, завдяки чому в подальшому отримали розвиток методологічні принципи
пам’яткоохоронної науки й засади державної політики у сфері охорони культурної
спадщини.
У 1926 р. на рівні окружних виконкомів приймалися ухвали «Про охорону
пам’ятників старовини, мистецтва і природи», пунктом про охорону пам’ятників до-
повнювалися «Тимчасові правила з будівництва». Функції органу охорони культур-
ної спадщини перейшли до краєзнавчих музеїв. А вже в 1932 р. було проведено пе-
ререєстрацію пам’яток архітектури, складено державні списки, а також первинну
документацію на них із зазначенням точних адрес, проведено велику організаційну
роботу із залучення власників та орендарів до впорядкування і правильної експлуата-
ції будівель, установлено охоронні дошки.
Можна стверджувати, що в 1920–1930-х рр. партійно-урядовими постанова-
ми було закріплено створення в республіці системи державних історико-культур-
них заповідників, серед яких Києво-Печерський, історико-археологічний «Ольвія»,
Шевченківський у Каневі.
Проте охорона та облік пам’яток культурної спадщини мали і трагічні моменти.
Так, масово нищилися культові споруди, пам’ятки матеріальної культури. У той час,
коли активно провадилася «боротьба з релігією» та впроваджувалися плани перебу-
дови й реконструкції населених пунктів, ухвалювалися рішення про руйнування куль-
турних надбань. У резолюції ЦК КП(б)У від 30 червня 1928 р. вказувалося, що «релі-
гійні організації, які за перших часів революції протистояли нам як давня монархічна
антирадянська сила, за останніх часів, зменшуючи свої демонстративні антирадянські
виступи, намагаються вести свою релігійну пропаганду, мобілізуючи маси, прикри-
ваючись лояльністю до радянської влади»17. Пам’ятки культурної спадщини опиня-
лися в епіцентрі боротьби суспільно-політичних ідей, ставали важливою складовою
16 Положення про пам’ятники культури і природи, затв. постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 16.06.1926 р. – С.42.
17 Про релігійний рух і антирелігійну пропаганду: резолюція Центрального комітету Комуністичної
партії (більшовиків) України від 30.06.1928 // Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-селянського уряду
України. – 1928. – №46. – С.737.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини 193
політичного та громадського життя. Цей період характеризувався масовим нищен-
ням об’єктів культури, пам’яток, що було продиктовано ідеологічними засадами біль-
шовицької партії середини 1930-х рр.18 Отже в 1930–1940-х рр. розвитку охорони та
обліку пам’яток культурної спадщини значно перешкоджали надмірна централізація
й посилення адміністративно-командних методів управління сферою охорони куль-
турної спадщини.
У повоєнний період Народний комісаріат освіти УРСР «радив науковим і куль-
турно-освітнім закладам посилити збирання місцевого матеріалу з історії краю й про
участь місцевого населення у Великій Вітчизняній війні». Після вигнання нацист-
ських окупантів із території республіки РНК УРСР і ЦК КП(б)У у постанові від
1 квітня 1944 р., «надаючи виняткового значення увічненню пам’яті воїнів і партиза-
нів, які загинули в боях за визволення Батьківщини», зобов’язали місцеві органи дер-
жавної влади взяти на облік усі військові кладовища, упорядкувати та занести їх до
Книг пам’яті, установити пам’ятники на братських могилах19.
Постановою республіканської влади №3076 від 30 грудня 1948 р. було затвердже-
не Положення про охорону пам’яток культури на території Української РСР, відпо-
відно до якого вони поділялися за видами на пам’ятки архітектури, мистецтва, архео-
логії та історичні, а за категоріями – загальносоюзного й республіканського значення.
Списки пам’яток культурної спадщини складали відомства: Управління у справах ар-
хітектури при РМ УРСР опікувалося пам’ятками архітектури, Комітет у справах
культурно-освітніх установ при РМ УРСР – пам’ятками мистецтва. Положення ре-
ґламентувало проведення науково-дослідних та ремонтно-реставраційних робіт на
пам’ятках. Уперше у практиці сфери охорони культурної спадщини було поставлене
завдання визначення охоронних зон пам’яток20.
Зазначений документ у частині методики суттєво доповнила інструкція 1949 р.21,
розроблена на підставі постанови РМ СРСР від 14 жовтня 1948 р.22 В означеному до-
кументі детально висвітлювався порядок виявлення, первинного обліку пам’яток ар-
хітектури, складання облікових карток на них, подавалися рекомендації з формуван-
ня списків пам’яток. Наголошувалося на необхідності складати також опорні плани
для міст, що мають значну кількість пам’яток, а для окремих пам’яток – визначати
охоронні знаки. Крім того, до комплексу робіт з обліку входило складання паспорта
на кожну пам’ятку, її фотофіксація та обміри23.
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1953 р. було організовано
Міністерство культури УРСР24. Того ж дня розпочало свою роботу Управління му-
зеїв та охорони пам’ятників культури цього відомства. Забігаючи наперед, необхід-
но зазначити, що за даними Центрального державного архіву вищих органів влади
та управління України, із 1963 р. вказане управління перетворено на відділ музеїв й
18 Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні: 1917–1990. – С.91.
19 Постанова Ради народних комісарів УРСР і Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України
від 01.04.1944 р. // Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. –
1944. – №9. – С.14.
20 Положення про охорону пам’яток культури на території Української РСР: затверджено постановою Ради Міністрів
Української РСР від 30.12.1948 р., №3076 // Там само. – 1948. – №7. – С.19.
21 Інструкція про порядок обліку, реєстрації, утримання і реставрації пам’ятників архітектури на території Ук раїн -
сь кої РСР, що перебувають під державною охороною (1949 р.) // Законодавство про пам’ятники історії та культури. –
С.139–145.
22 Про заходи до поліпшення охорони пам’яток культури на території УРСР: постанова Ради Міністрів УРСР
від 14.10.1948 р. // Зібрання постанов УРСР. – 1948. – №23/24. – С.91.
23 Інструкція про порядок обліку, реєстрації і утримання археологічних та історичних пам’яток на території Української
РСР: затверджено постановою Ради Міністрів Української РСР від 16.04.1950 р., №982 // Збірник постанов і
розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1950. – №10. – С.15.
24 Указ Президії Верховної Ради УРСР від 10.04.1953 // Там само. – 1953. – №8. – С.13.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
194 Роман Харковенко, Олег Рішняк
охорони пам’яток культури. До функцій цього відділу входило інспектування місце-
вих органів культури, історичних, краєзнавчих, літературно-меморіальних і художніх
музеїв. Він здійснював державний контроль із питань обліку, охорони, збереження та
пропаґанди пам’яток культури, історії, археології, мистецтва в УРСР25.
Постановою від 28 березня 1956 р. Державному комітету РМ УРСР у справах бу-
дівництва й архітектури було доручено видати для службового користування в поточ-
ному році список пам’яток архітектури, затверджений цією постановою, і надіслати
його виконкомам обласних рад депутатів трудящих, іншим установам та організаціям26.
Списком пам’яток архітектури, затвердженим 1956 р., було взято під державну
охорону понад 2057 об’єктів або 1517 охоронних номерів. Із часом його переглянули й
з ідеологічних міркувань вилучили значну частину пам’яток, зокрема храмових спо-
руд. Унаслідок чого, за офіційним списком пам’яток архітектури 1963 р., загальна чи-
сельність пам’яткових осібних об’єктів, ансамблів і комплексів республіканського зна-
чення становила 864 охоронних номери. До вказаного переліку ввійшли частково й
пам’ятки садово-паркової архітектури, що були визначені окремим списком, затвер-
дженим 1960 р., в якому нараховувалося 73 об’єкти.
Важливе значення для розвитку пам’яткоохоронної справи у цей період мало
прийняття постанови №970 від 24 серпня 1963 р.27 Визначалося, що у справі обліку,
охорони і збереження пам’яток архітектури на території республіки є серйозні прора-
хунки. У документі акцентувалися обстеження, проведені в 1962 р. Вони показали, що
до списку пам’яток архітектури УРСР, які перебувають під державною охороною, і на
реставрацію яких витрачено значні кошти, внесено велику кількість старовинних спо-
руд культового призначення, котрі «не мають визначної цінності» в науковому, істо-
ричному та художньому аспектах або втратили її внаслідок руйнування й перебудов.
Щоб упорядкувати справу обліку, охорони, збереження та використання визна-
чних пам’яток архітектури УРСР, а також задля більш раціонального витрачання ко-
штів на консерваційні й ремонтно-реставраційні заходи було ухвалено черговий акт28.
Виконкомам місцевих рад депутатів трудящих доручалося забезпечити, а Державному
комітету РМ УРСР у справах будівництва проконтролювати належність охорони і
збереження пам’яток архітектури, суворо дотримуючись Положення про охорону
пам’яток культури на території Української РСР, затвердженого постановою №3076
від 30 грудня 1948 р.
Міністерство культури УРСР запровадило нові форми паспортів. Згідно з інструк-
цією про порядок проведення реєстрації й паспортизації пам’яток історії, археології та
мистецтва на території республіки від 10 жовтня 1963 р., основним документом держав-
ного обліку вважався паспорт, який складався на основі даних обстеження об’єкта на
місці та за матеріалами вивчення архівних документів, публікацій, інших джерел29.
У середині 1960-х рр. було здійснено заходи з організації Українського товари-
ства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК). Ініціаторами об’єднання зусиль
громадськості з виявлення, вивчення, збереження пам’яток стала творча інтеліґенція.
25 Худолей О.С. Актуальні проблеми пам’яткоохоронної справи в Україні на сучасному етапі // Ґілея. – Вип.45. – К.,
2011. – С.165.
26 Про затвердження списку пам’ятників архітектури по Українській РСР: постанова Ради Міністрів Української РСР від
28.03.1956 // Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1956. – №9. – С.12.
27 Список пам’ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави: затверджено постановою
Ради Міністрів Української РСР від 24.08.1963, №970 // Там само. – 1963. – №5. – С.18.
28 Про впорядкування справи обліку, реєстрації та охорони історико-архітектурних пам’яток УРСР: постанова Ради
Міністрів УРСР від 29.10.1962, №1236 // Там само. – 1962. – №8. – С.19.
29 Інструкція про порядок проведення реєстрації і паспортизації пам’ятників історії, археології та мистецтва на
території Української РСР від 10.10.1963 // Там само. – 1963. – №4. – С.23.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини 195
Діячі культури закликали вивчати історичні місця й архітектурні цінності краю, зби-
рати, досліджувати матеріали про видатних земляків. 21 грудня 1966 р. в Києві відбув-
ся перший установчий з’їзд товариства, який ухвалив постанову про створення до-
бровільної громадської організації й обрав її керівні органи. Республіканська влада
затвердила статут УТОПІК дещо згодом – 12 червня 1967 р.30
Важливу роль у проведенні паспортизації пам’яток відіграла спільна постано-
ва від 10 жовтня 1972 р.31 Помітним поштовхом у проведенні паспортизації став за-
кон Української РСР «Про охорону і використання пам’ятників історії та культу-
ри» (1978 р.)32 Тут варто наголосити, що в 1981 р. УТОПІК разом із Міністерством
культури УРСР завершило паспортизацію нерухомих пам’яток за новою уніфікова-
ною формою, на що товариство витратило 1,3 млн руб.33
Необхідно зазначити, що в 1968 р. на вищому республіканському рівні було схвале-
но список стародавніх міст, селищ, сіл Української РСР – загалом 196 населених місць,
що становлять історичну цінність, і їх забудова має погоджуватися з органами охорони
пам’яток культурної спадщини. У цей час облік пам’яток реґламентувався короткою ін-
струкцією 1949 р.34, інструкцією про порядок обліку, реєстрації, утримання й реставра-
ції пам’яток архітектури на території Української РСР, що перебувають під державною
охороною (також 1949 р.) та інструкцією про порядок обліку, реєстрації й утримання
археологічних та історичних пам’яток на території Української РСР (1950 р.).
Систему державного управління нерухомою культурною спадщиною було розділено
між двома відомствами. Міністерство культури УРСР опікувалося охороною пам’яток іс-
торії, археології та мистецтва, а Державний комітет будівництва УРСР – пам’ятками архі-
тектури. Розбіжності у формах облікової документації на пам’ятки значно ускладнювали
ведення обліку об’єктів історико-культурної спадщини на загальнореспубліканському рівні.
Надзвичайно відчутною була ця проблема й у зв’язку з підготовкою матеріалів до
видання Зводу пам’яток історії та культури України. Загалом ця робота, в якій об’єд-
налися зусилля установ, громадських організацій, великого загалу пам’яткоохорон-
ців, стала одним із наймасштабніших проектів щодо вивчення і збереження пам’яток
культурної спадщини. Планувалося, що будуть видані томи зводу в кожній союзній
республіці по областях. Звід пам’яток історії та культури народів СРСР розглядався
як важливий державний документ, котрий включає всі пам’ятки, що знаходяться на
державному обліку, і щойно виявлені культурні об’єкти.
Важливою подією у процесі підготовки Зводу пам’яток історії та культури наро-
дів СРСР стала постанова від 2 жовтня 1967 р., ухвалена на спільному засіданні прези-
дії Академії наук СРСР і колеґії Міністерства культури СРСР, а також Українського
товариства охорони пам’яток історії та культури35.
У 1968 р. видано перші методичні рекомендації, а з наступного року розпоча-
лося натурне обстеження пам’яток, робота з архівними, літературними джерела-
ми. Наукові напрацювання щодо дослідження історико-культурного надбання, ме-
тодику підготовки видання було викладено у випусках «Методичних указівок щодо
30 Кот С. Витоки: з передчасів Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. – С.128–139.
31 Про введення єдиної уніфікованої форми обліку пам’ятників історії та культури в УРСР: спільна постанова колегії
Міністерства культури, Держбуду УРСР та Президії УТОПІК від 10.10.1972 // Збірник постанов і розпоряджень
уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1972. – №5. – С.18.
32 Про охорону і використання пам’ятників історії та культури: Закон Української РСР від 13.07.1978 р., №3600-IX //
Відомості Верховної Ради. – 1978. – №30. – С.426.
33 Заремба С.З. Українське товариство охорони пам’яток історії та культури: Історичний нарис. – С.103.
34 Коротка інструкція про порядок обліку, реєстрації і утримання пам’ятників мистецтва (1949 р.) // Збірник постанов
і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1949. – №2. – С.24.
35 Про підготовку Зводу пам’ятників історії та культури народів СРСР: постанова Президії Академії наук СРСР і
колегії Міністерства культури СРСР від 02.10.1967 // Там само. – 1967. – №3. – С.19.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
196 Роман Харковенко, Олег Рішняк
підготовки Зводу пам’яток історії й культури народів СРСР», де формулювалися ос-
новні принципи підготовки та структура як видання у цілому, так й окремих томів,
характер вступних статей, матеріалів про пам’ятки різних видів, вимоги до ілюстра-
тивного, картографічного наповнення, представлено зразок уніфікованої форми звіт-
ної документації на нерухомі пам’ятки культурної спадщини36.
Щодо зводу пам’яток України, то необхідно зазначити, що було заплановано під-
готувати 28 томів. Така фундаментальна енциклопедична робота дозволила б підне-
сти справу охорони пам’яток на новий рівень, скласти державний реєстр збереження
пам’яток, гідно репрезентувати Україну на міжнародній арені, значно покращити ту-
ристичні можливості37.
Підготовка зводу розпочалася за рішенням РМ УРСР від 3 вересня 1982 р. Від по-
відна робота (з різною інтенсивністю) розгорнулася по всій республіці, де почали дія-
ти редакційні колеґії та авторські колективи. Позитивну роль у підготовці томів віді-
грали укази президентів України, видані у грудні 2000, листопаді 2007 рр.
На сьогоднішній день роботу з підготовки Зводу пам’яток історії та культури
України очолює головна редакційна колеґія на чолі з академіком НАНУ В.Смолієм.
Науково-методичну допомогу здійснюють академічні інститут історії України, архео-
логії, мистецтвознавства, фольклористики та етнографії, відповідні архітектурні уста-
нови. Зусилля авторських колективів координує центр підготовки Зводу пам’яток іс-
торії та культури України Інституту історії України НАНУ.
Під час підготовки зводу приділялася увага всім історичним періодам, значним
явищам і постатям у контексті пам’яток культурної спадщини. Це стосується й тих
сторінок історії України, які з певних причин не знайшли об’єктивного висвітлен-
ня в радянський період (зокрема пам’ятки, пов’язані з функціонуванням Української
Центральної Ради, Української Держави, Директорії тощо). Також потребують уваги
пам’ятки, пов’язані з історією козацтва, Другою світовою війною та ін.
Отже, можна констатувати, що в період 1950–1960-х рр. частково було впорядко-
вано пам’яткоохоронну справу, але на тому етапі ще не було повною мірою реалізова-
но комплексний підхід до її розвитку в Україні.
Період 1970–1990-х рр. відзначився бурхливим розвитком законодавства у сфе-
рі охорони культурної спадщини, коли ухвалювалися нормативно-правові акти щодо
впорядкування справи обліку та охорони пам’яток, створення державних істори-
ко-культурних заповідників38.
Відповідно до постанови Міністерства культури УРСР, Державного комітету
РМ УРСР у справах будівництва, президії правління УТОПІК у 1972 р. було започат-
ковано єдину уніфіковану систему обліку нерухомих пам’яток, яка передбачала нові
форми облікової документації – облікової картки та паспорта. Їх заповнення реґла-
ментувалося спеціальною інструкцією. Постанова також запроваджувала індексацію
пам’яток за видовими ознаками й адміністративно-територіальною належністю.
Помітним поштовхом у пам’яткоохоронній сфері стало ухвалення 1978 р. закону
УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури»39, згідно з яким
пам’ятки культурної спадщини поділялися за видами на пам’ятки історії, археоло-
гії, містобудування та архітектури, мистецтва й документальні; визначався порядок
36 Кудерська Н.І. Становлення і розвиток законодавства про охорону культурної спадщини в Україні // Університетські
наукові записки. – Вип.3(39). – Хмельницький, 2011. – С.20–26.
37 Див., напр.: Звід пам’яток історії та культури України: Енциклопедичне видання. – Кн.1: Київ. – Ч.3: С–Я / Упор.:
В.Горбик, М.Кіпоренко, Н.Коваленко, Л.Федорова. – К., 2011. – С.1255–1258.
38 Нестуля О.О. Висвітлення пам’яток історії робітничого класу і селянства в «Зводі пам’яток історії та культури» //
Матеріали до Зводу пам’яток історії та культури народів СРСР по Українській РСР. – К., 1984. – С.18–21.
39 Про охорону і використання пам’ятників історії та культури: Закон Української РСР від 13.07.1978 р., №3600-IX. – С.426.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини 197
організації державного обліку пам’яток; державне управління пам’яткоохоронною
галуззю покладалося на РМ УРСР, а спеціально вповноваженими державними орга-
нами охорони пам’яток культурної спадщини, як і раніше, залишалися Міністерство
культури УРСР, Державний комітет РМ УРСР у справах будівництва та Головне ар-
хівне управління при РМ УРСР.
Головну увагу у цьому законі було приділено забезпеченню збереження пам’яток
та їх використання, основними охоронними заходами щодо них визначено реставра-
цію, консервацію й ремонт, а з метою захисту довкілля пам’яток впроваджувалася ви-
мога встановлення охоронних зон, зон реґулювання забудови та зон охоронюваного
природного ландшафту. Цей акт акумулював у собі попередні нормативні напрацю-
вання та відображав тодішній стан наукової методики у сфері охорони пам’яток куль-
турної спадщини. Тенденції, що проявлялися в радянському суспільстві 1980-х рр. та
глибока економічна криза стали причиною невиконання зазначеного закону органа-
ми державної влади всіх рівнів. Проте він залишався чиним понад два десятиліття.
Крім того, важливою віхою у сфері охорони культурної спадщини стала постано-
ва №442 від 6 вересня 1979 р.40 Результатом проведеної роботи була публікація впро-
довж 1983–1986 рр. у видавництві «Будівельник» 4-томного ілюстрованого довід-
ника-каталогу «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР»,
а 1987 р. видавництво «Наукова думка» презентувало каталог-довідник «Памятники
истории и культуры Украинской ССР», в якому містилася коротка інформація про
понад 49 тис. пам’яток археології, історії, монументального мистецтва, архітектури.
Спільною партійно-урядовою постановою №347 від 27 жовтня 1987 р. проголо-
шувалося, що розвиток радянської архітектури й містобудування має важливе значен-
ня в реалізації соціально-економічної політики, розробленої ХХVІІ з’їздом партії.
У питанні архітектурної спадщини підкреслювалося, що рівень архітектури більшо-
сті промислових будівель і споруд неприпустимо низький, а це не сприяє підвищенню
культури праці й неґативно позначається на результатах виробництва. Також незадо-
вільно використовується багата архітектурна спадщина народів СРСР41.
Радянський етап характеризується тим, що законодавство про охорону культур-
ної спадщини того часу формувалося на підставі ідеології, задекларованої в норматив-
них документах партії. Цінність і засоби збереження чи використання пам’яток істо-
рії та культури залежали від їх відповідності ідеологічним постулатам, що призвело
до втрати або знищення багатьох42.
До ухвалення закону України «Про охорону культурної спадщини» (2000 р.)43
управління відповідною сферою здійснювалося на підставі нормативно-правових ак-
тів СРСР, оскільки власна законодавча база України перебувала на стадії формування.
Необхідно зазначити, що період 1990-х рр. був економічно надзвичайно складним
для нашої держави, і це позначилося на сфері охорони культурної спадщини. За свідчен-
нями фахівців, нову облікову документацію на об’єкти культурної спадщини не виготов-
ляли через брак коштів, користувалися старою радянською документацією, розробле-
ною ще в 1970–1980-х рр. Тотальне недофінансування пам’яткоохоронної галузі неґативно
40 Про доповнення списку пам’яток містобудування і архітектури Української РСР, що перебувають під охороною
держави: постанова Ради Міністрів УРСР від 06.09.1979, №442 // Збірник постанов і розпоряджень уряду Українсь кої
Радянської Соціалістичної Республіки. – 1979. – №4. – С.22.
41 Про організацію виконання постанови Центрального комітету Комуністичної партії СРСР і Ради Міністрів СРСР від
19.09.1987, №1058 «Про дальший розвиток радянської архітектури і містобудування»: постанова Центрального комітету
Комуністичної партії України і Ради Міністрів Української РСР, №347 від 27.10.1987 // Там само. – 1987. – №3. – С.18.
42 Kharkovenko R.V. History of the development of registration documentation... – Р.343.
43 Про охорону культурної спадщини: Закон України від 08.06.2000 р., №1805-III // Відомості Верховної Ради Ук-
раїни. – 2000. – №39. – С.333.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
198 Роман Харковенко, Олег Рішняк
позначилося на результатах роботи з обліку, охорони та збереження пам’яток культурної
спадщини. Крім того, відповідне законодавче й нормативне забезпечення функціонуван-
ня сфери охорони культурної спадщини напрацьовувалося дуже довго, що, своєю чергою,
теж не могло не вплинути на загальний стан охорони культурної спадщини.
Таким чином, можна стверджувати, що перше десятиріччя своєї незалежності
Україна у сфері охорони культурної спадщини рухалася по інерції за напрацювання-
ми як законодавчої, нормативно-правової, так і методичної бази часів СРСР.
Після проголошення незалежності України актуальним і доцільним стало питан-
ня перегляду засад пам’яткоохоронної політики. Величезний пласт культури потре-
бував уреґулювання взаємовідносин на законодавчому рівні. Початок 1990-х рр. був
складним періодом як в історії нашої країни, так й у становленні пам’яткоохоронної
сфери. Серед важливих напрямів культурного будівництва було та залишається до сьо-
годні збереження, популяризація національних культурних надбань. Декларувалося,
що культурна спадщина – невід’ємна складова світової культурної скарбниці. Про не-
обхідність її збереження стверджує Конституція України44 та інші ухвалені в указаний
час нормативно-правові акти.
Із метою забезпечення належного обліку пам’яток культурної спадщини уря-
довою постановою №466 від 12 серпня 1992 р. було затверджене Положення про
Державний реєстр національного культурного надбання45. У 1993 р. розпочалося
складання нових переліків нерухомих пам’яток для внесення до зазначеного реєстру.
За основу було взято списки пам’яток архітектури УРСР 196346 та 1979 рр.
Ураховуючи важливість значення відтворення славетних пам’яток культурної
спадщини для відродження духовності українського народу та з метою відроджен-
ня втраченого культурного надбання було видано указ президента України №1138 від
9 грудня 1995 р., яким затверджувався склад Комісії з питань відтворення видатних
пам’яток історії та культури47. Головою її став очільник Всеукраїнської спілки краєз-
навців П.Тронько. Президентським указом №180 від 12 березня 1996 р. затверджено
відповідне положення про комісію при президентові України48.
На підтримку ініціативи громадських організацій і відомих діячів культури указом
президента України №422 від 12 червня 1996 р. було створено Всеукраїнський фонд від-
творення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О.Гончара49.
Важливим досягненням цього періоду в обліку пам’яток національного значення ста-
ло опрацювання та затвердження наказом Державного комітету будівництва, архітектури
та житлової політики України №128 від 2 червня 1999 р. Державного реєстру національно-
го культурного надбання щодо пам’яток містобудування і архітектури України, який на-
лічував понад 3,5 тис. об’єктів50. Після цього Міністерство культури і мистецтв України
44 Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р., №254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –
№30. – С.141.
45 Положення про Державний реєстр національного культурного надбання: затверджено постановою Кабінету
Міністрів України від 12 серпня 1992 р., №466 [Електронний ресурс]: http://zakon. rada. gov. ua/laws/show/466–92-п
46 Список пам’ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави: затверджено постановою
Ради Міністрів Української РСР від 24.08.1963, №970 у редакції від 19.10.2012 [Електронний ресурс]: http://zakon.
rada. gov. ua/laws/show/970–63-п
47 Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури: Указ Президента України від 09.12.1995,
№1138 [Електронний ресурс]: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1138/95#Text
48 Про Положення про Комісію з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури: Указ Президента України
від 12.03.1996, №180 [Електронний ресурс]: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/180/96#Text
49 Про Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини: Указ Президента
України від 12.06.1996, №422 [Електронний ресурс]: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/620/96#Text
50 Державний реєстр національного культурного надбання щодо пам’яток містобудування і архітектури України:
затверджено наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 02.06.1999,
№128 [Електронний ресурс]: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/466–92-%D0%BF#Text
Український історичний журнал. – 2021. – №4
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини 199
затвердило перелік пам’яток історії, археології та монументального мистецтва, занесених
до Державного реєстру національного культурного надбання України.
Перше десятиріччя незалежності ознаменувалося підготовкою та ухваленням
Верховною Радою України закону «Про охорону культурної спадщини», формуван-
ням державної системи управління пам’яткоохоронною галуззю, розробкою норма-
тивних документів, а також загостренням питання необхідності перегляду раніше на-
працьованої облікової документації на пам’ятки, коригуванням списків пам’яток і
наповненням Державного реєстру культурної спадщини об’єктами, що не були рані-
ше віднесені до пам’яток за ідеологічними ознаками радянської доби, але за своїм іс-
торико-культурним змістом поглиблюють об’єктивне висвітлення історії й культури
українського народу. Можна констатувати, що в 1990-х рр. не функціонував повноцін-
ний реєстр пам’яток культурної спадщини, а діяв його прототип – Державний реєстр
національного культурного надбання.
Отже на рубежі століть в Україні за результатами тотальних обстежень терито-
рій і населених місць, наукових розвідок, багаторічної пошукової діяльності не одно-
го покоління пам’яткоохоронців було зібрано величезний пласт інформації про об’єк-
ти культурної спадщини, напрацьовано облікову документацію на численні пам’ятки.
В Україні створено належну законодавчу та нормативно-правову базу, яка віді-
грає роль реґулятора держави, органів охорони культурної спадщини, органів місце-
вого самоврядування, землекористувачів, юридичних і фізичних осіб незалежно від
форм власності, в якій перебувають об’єкти й пам’ятки культурної спадщини. Зокрема
обов’язок держави щодо збереження культурної спадщини визначено Конституцією
України. Крім закону «Про охорону культурної спадщини», ухвалено інші важливі
акти51. Розроблено та затверджено Генеральну схему планування території України.
Одним із ключових її розділів став той, який визначає напрями дій щодо збереження
культурної спадщини при здійсненні містобудівних програм і проектів. Указаний до-
кумент затверджений Верховною Радою України та діє як закон. Ратифіковано між-
народні конвенції52. Із метою посилення відповідальності за збереження пам’яток, за-
несених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, було запропоновано включити
окремий розділ, що стосується питань охорони пам’яток світової спадщини, до про-
екту закону України «Про охорону архітектурної спадщини».
Необхідно зазначити, що давно назріло питання створення дієвої та ефектив-
ної системи охорони культурної спадщини України, адже це стрижень, основа, фун-
дамент і запорука обліку, охорони, збереження об’єктів, пам’яток. На нашу думку,
сьогодні необхідно спрямувати всі зусилля органів державної влади, місцевого само-
врядування, дослідників і громадськості на вирішення означеного питання. Від цьо-
го безпосередньо залежить, в якому обсязі та в якому стані ми передамо об’єкти куль-
турної спадщини прийдешнім поколінням.
51 Загальнодержавна програма збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004–2010 рр.: Затверджено
Законом України від 20 квітня 2004, №1692-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №32. – С.390; Про охорону
археологічної спадщини: Закон України від 18.03.2004, №1626-IV // Там само. – №26. – С.361; Про основи містобудування:
Закон України від 16.11.1992, №2780-ХІІ (із змінами, внесеними Законом України №2257-ІІ від 08.02.2001) [Електронний
ресурс]: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2780–12#Text; Про планування і забудову територій: Закон України від
20.04.2000, №1699-ІІІ [Електронний ресурс]: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T001699.html; Про архітектурну
діяльність: Закон України від 20.05.1999, №687-ХІV [Електронний ресурс]: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1699–14#Text
52 Про ратифікацію Європейської конвенції (переглянутої): Закон України від 10.12.2003, №1369-IV // Відомості
Верховної Ради України. – 2004. – №15. – С.224; Про ратифікацію Європейської ландшафтної конвенції: Закон України
від 07.09.2005, №2831-ІV // Там само. – 2005. – №23. – С.282; Про ратифікацію Конвенції про охорону підводної
культурної спадщини: Закон України від 20.09.2006, №164-V // Там само. – 2006. – №45. – С.438; Про ратифікацію
Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи: Закон України від 20.09.2006, №165-V // Там само. – С.439.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
200 Роман Харковенко, Олег Рішняк
Крім того, необхідно констатувати, що результати впровадження адміністра-
тивно-територіальної реформи у частині пам’яткоохоронної галузі досить невтішні.
Сьогодні спостерігаємо розбалансовану систему управління вказаною сферою; змен-
шення числа фахівців (для прикладу, якщо раніше у середньостатистичній області було
25 районів, то сьогодні їх усього 4 – як наслідок, відстань до пам’яток і навантаження
на кожного фахівця збільшуються, зростає діяльність «чорних археологів»); зниження
рівня компетентності й фаховості пам’яткоохоронців (розвиток гальмується відсутніс-
тю форми підвищення кваліфікації працівників у сфері охорони культурної спадщини);
неконтрольовану забудову в межах історичних міст, історичних ареалів та охоронних
зон пам’яток; занадто повільне наповнення Державного реєстру нерухомих пам’яток
України; невпровадження електронної версії вказаного реєстру; недосконалість зако-
нодавчої та нормативно-правової бази; «оптимізацію» організаційно-управлінської
структури; недосконалість системи обліку й контролю за станом використання, збере-
ження та реставрації пам’яток; «оптимізацію» системи фінансування.
Унаслідок підпорядкування заповідників різним органам влади та організаці-
ям, жоден із них не володіє повною інформацією про діяльність усіх заповідників і
стан збереження об’єктів культурної спадщини, розташованих на підконтрольній їм
території. На нашу думку, має бути сформована єдина жорстка вертикаль управлін-
ня пам’яткоохоронною галуззю (чітке та однакове для всіх реґіонів підпорядкування
й підзвітність структурних підрозділів обласних і районних державних адміністрацій
центральному органу виконавчої влади у зазначеній сфері), а також методичний су-
провід та контроль підрозділів охорони культурної спадщини органів місцевого само-
врядування (міських, селищних, сільських рад). Якщо запропоноване не буде зробле-
не в найближчий час, то спостерігатимемо тотальну деґрадацію з катастрофічними
наслідками для пам’яткоохоронної галузі нашої країни.
Держава має розглядати національну культурну спадщину в контексті культурної
політики як стратегічний ресурс. Вирішення наявних питань потрібно розпочинати
з розробки стратегії та розв’язання пріоритетних завдань. Адже на сьогодні надзви-
чайно актуальна необхідність створення результативної й ефективної системи органів
державної влади у сфері охорони культурної спадщини з чітко визначеними повнова-
женнями, як це передбачено законом України «Про охорону культурної спадщини»
від 8 червня 2000 р.
REFERENCES
1. Alekseev, Yu. (1991). Istoriko-kulturnoe nasledie v sotrudnichestve SSSR i stran Vostochnoj Evropy (50–80-e gg.) (Extended ab-
stract of Candidate’s thesis). Kiev. [in Russian].
2. Horbyk, V., Denysenko, H. (2012). „Zvid pamiatok istorii ta kultury Ukrainy” u doslidzhenni i okhoroni kulturnoi spadshchyny:
dosvid, problemy, perspektyvy. Kyiv. [in Ukrainian].
3. Kharkovenko, R. (2017). Istoriohrafiia doslidzhennia obliku pamiatok kulturnoi spadshchyny u Naukovo-doslidnomu instytuti
pamiatkookhoronnykh doslidzhen. Pytannia istorii nauky i tekhniky, 3, 62–71. [in Ukrainian].
4. Kharkovenko, R. (2017). Naukovo-metodychni aspekty systemy obliku pamiatok kulturnoi spadshchyny. Pratsi Tsentru pamiat-
koznavstva, 31, 29–36. [in Ukrainian].
5. Khudolei, O. (2011). Aktualni problemy pamiatkookhoronnoi spravy v Ukraini na suchasnomu etapi. Gileia, 45, 163–167. [in Ukrainian].
6. Kovalevska, O. (2008). Diialnist Mykoly Biliashivskoho v roky Pershoi svitovoi viiny. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 2, 119–128. [in Ukrainian].
7. Kuderska, N. (2011). Stanovlennia i rozvytok zakonodavstva pro okhoronu kulturnoi spadshchyny v Ukraini. Universytetski nau-
kovi zapysky, 3, 20–26. [in Ukrainian].
8. Kuras, H. (1992). Chernihivska arkhivna komisiia ta yii vnesok u vyvchennia istorii Ukrainy (Extended abstract of Candidate’s
thesis). Dnipropetrovsk. [in Ukrainian].
9. Nestulia, O. (1984). Vysvitlennia pamiatok istorii robitnychoho klasu i selianstva v „Zvodi pamiatok istorii ta kul’tury”. Materialy
do Zvodu pamiatok istorii ta kultury narodiv SRSR po Ukrainskii RSR, 18–21. Kyiv. [in Ukrainian].
10. Nestulia, O. (1993). Vyzvolni zmahannia ukrainskoho narodu i okhorona pamiatok kultury: 1917–1920 rr. Poltava. [in Ukrainian].
11. Polyvach, K. (2013). Formuvannia systemy monitorynhu obiektiv kulturnoi spadshchyny v Ukraini. Ukrainskyi heohrafichnyi
zhurnal, 3, 57–63. [in Ukrainian].
Український історичний журнал. – 2021. – №4
З історії пам’яткоохоронної справи в Україні: питання культурної політики та збереження національної спадщини 201
12. Tronko, P. (2009). Istorychne misto yak kulturna tsinnist i obiekt pamiatkookhorony. Ukraina ХХ st.: kultura, ideolohiia, polityka,
15, 171–183. [in Ukrainian].
13. Tytova, O. (2018). Deiaki problemni pytannia obliku pamiatok kulturnoi spadshchyny v Ukraini. Pratsi Tsentru pamiatkoznavst-
va, 33, 26–28. [in Ukrainian].
14. Usenko, O. (2011). Derzhavno-pravove rehuliuvannia vidnosyn u sferi okhorony kulturnoi spadshchyny (Candidate’s thesis). Kyiv. [in Ukrainian].
15. Zaremba, S. (1998). Ukrainske tovarystvo okhorony pamiatok istorii ta kultury: Istorychnyi narys. Kyiv. [in Ukrainian].
Roman KHARKOVENKO
Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History),
Docent at Art Expertise Department,
National Academy of Culture and Arts Management
(Kyiv, Ukraine), kredo3@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-3447-1391
Oleh RISHNIAK
Candidate of Art History (Ph. D. in Art History),
Head of the Department of Painting Restoration,
Ukrainian Regional Specialized
Research and Restoration Institute “Ukrzakhidproektrestavratsiia”
(Lviv, Ukraine), olegrishnyak@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-2423-4843
From the History of Monumental Protection Affairs
in Ukraine: Issues of Cultural Policy and Preservation
of National Heritage
Abstract. The purpose of the study is to show the specifics of the formation of the modern area of
cultural heritage protection of Ukraine. The methodology consists in the application of methods
of historicism, systematicity, general scientific methods of logic, comparative analysis, special-historical
methods (historiographical analysis, retrospective analysis, chronology, historical-systemic, historical-
genetic, comparative-historical). Scientific novelty. The historical origins and factors of formation
of the monument protection branch of Ukraine were investigated. Today there is a rethinking of
the role and place of cultural heritage in the life of society and in the life of a particular person. Today,
Ukraine is in a state of self-determination, as it is experiencing the effects of globalization, the signs of
which appeared several decades ago. The result is a clear decline in the level of culture of the main
groups of the population and as a result – insufficient level of attention and care for cultural heritage.
Conclusions. It should be noted that the issue of creating an effective and efficient system of cultural
heritage protection has long been ripe in Ukraine. After all, this system is the core, basis, foundation and
guarantee of accounting, protection and preservation of cultural heritage objects and monuments of
Ukraine. In our opinion, today it is necessary to direct all efforts of public authorities, local governments,
scientists and the public to address this issue. It directly affects the extent to which and to what condition
we will pass on cultural heritage sites to future generations. The state should consider the national
cultural heritage in the context of cultural policy as a strategic resource of the country. Addressing
existing issues should begin with developing a strategy and addressing priorities. After all, today the issue
of the need to create an effective and efficient system of public authorities in the field of cultural heritage
protection with clearly defined powers, as provided by the Law of Ukraine “On Cultural Heritage
Protection” is extremely relevant. Ukraine was and remains a country with a high level of spirituality of
citizens, which is determined by their attitude to the cultural heritage of the past. The historical relics
inherited from previous generations are the basis for the development of the national culture of the
people and humanity in general. For all its originality, the Ukrainian cultural heritage is an integral part of
the world cultural heritage, which is of interest to the international community.
Keywords: cultural heritage, monumental protection affairs, cultural policy, cultural heritage
monument, cultural heritage site.
|