Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції
Мета дослідження – проаналізувати мобілізаційний вплив православ’я в різноманітних проявах суспільного розвитку України й Болгарії у соціокультурній і політичній сферах в історичній перспективі та на сучасному етапі. Методологічну основу становить комплекс методів, у тому числі порівняльно-істори...
Збережено в:
| Дата: | 2021 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Назва видання: | Український історичний журнал |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184592 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції / А. Березовенко // Український історичний журнал. — 2021. — Число 6. — С. 89-101. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-184592 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1845922022-06-20T01:27:15Z Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції Березовенко, А. Історичні студії Мета дослідження – проаналізувати мобілізаційний вплив православ’я в різноманітних проявах суспільного розвитку України й Болгарії у соціокультурній і політичній сферах в історичній перспективі та на сучасному етапі. Методологічну основу становить комплекс методів, у тому числі порівняльно-історичний, а також компаративного, дискурс- і контент-аналізу. Новизною є визначення й порівняння мобілізаційного впливу православ’я як чинника соціополітичних та культурних змін в Україні й Болгарії. Не заперечуючи того, що секулярність виступає іманентною характеристикою сучасної політичної організації держав європейського ареалу, стаття розглядає православ’я як джерело леґітимізації влади вказаних країн. Мобілізаційна роль православ’я в націє- та державотворенні аналізується як частина їхньої внутрішньополітичної динаміки і як предмет зацікавлення зовнішньополітичних сил. Оскільки обидві країни були й залишаються частиною так званої сфери інтересів Російської Федерації, то розглядаються особливості реалізації цього впливу. У дослідженні робиться висновок про те, що, незважаючи на принципову відмінність характеру впливу РФ на православне церковне життя України й Болгарії в ретроспективі, сьогодні цей вплив націлений на перетворення обох держав на частину «російського світу» подібними методами. У цьому світлі спеціальну увагу приділено розгляду явища семіотичного аутсорсинґу, тобто присвоєння культурно цінних лінґвосеміотичних знаків через їх включення у власну культурну парадигму як питомих. За умов типових нині гібридних форм політичного протистояння (у тому числі інформаційного) саме «перековування» символічно цінних знаків, себто вузлових для національного історичного наративу елементів національно специфічної лінґвосеміотичної сфери, стає впливовим інструментом реалізації чужих для даної держави політичних інтересів. Тож роль мобілізаційного потенціалу православ’я в досліджуваних країнах набуває особливого значення в контексті творення їхнього історичного наративу та національно-державного буття у цілому. The purpose of the study – to analyze the mobilizing influence of Orthodoxy in various manifestations of social development of Ukraine and Bulgaria in the socio-cultural and political spheres in historical perspective and at the present stage. The research methodology is a set of methods that make up the comparative-historical method, as well as methods of comparative, discourse and content analysis. A novelty is the definition and comparison of the mobilizing influence of Orthodoxy as a factor of socio-political and cultural changes in Ukraine and Bulgaria. Without denying that secularism is an immanent characteristic of the modern political organization of the countries of the European area, the article considers Orthodoxy as a source of legitimation of the power of these countries. The mobilizing role of Orthodoxy in nation- and state-building is analyzed as a part of their domestic political dynamics and as a subject of interest of foreign policy forces. Since both countries were and remain part of the so-called sphere of interests of the Russian Federation, the peculiarities of the implementation of this influence are considered. The study concludes that, despite the fundamental difference in the nature of Russia’s influence on the Orthodox church life of Ukraine and Bulgaria in retrospect, today this influence is aimed at transforming both countries into part of the Russian World by similar methods. In this light, special attention is paid to the phenomenon of semiotic outsourcing. Under the conditions of typical today hydride forms of political confrontation – including information one – it is the “forging” of symbolically valuable signs, i.e. key to the national historical narrative elements of the nationally specific linguistic-semiotic sphere, becomes an influential tool for realizing foreign political interests. Thus, the role of the mobilization potential of Orthodoxy in the studied countries acquires special significance in the context of the creation of their historical narrative, the development of sovereignty and national-state existence in general. 2021 Article Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції / А. Березовенко // Український історичний журнал. — 2021. — Число 6. — С. 89-101. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/!!! http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184592 94(477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історичні студії Історичні студії |
| spellingShingle |
Історичні студії Історичні студії Березовенко, А. Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції Український історичний журнал |
| description |
Мета дослідження – проаналізувати мобілізаційний вплив православ’я
в різноманітних проявах суспільного розвитку України й Болгарії у соціокультурній і
політичній сферах в історичній перспективі та на сучасному етапі. Методологічну основу
становить комплекс методів, у тому числі порівняльно-історичний, а також компаративного,
дискурс- і контент-аналізу. Новизною є визначення й порівняння мобілізаційного
впливу православ’я як чинника соціополітичних та культурних змін в Україні й Болгарії.
Не заперечуючи того, що секулярність виступає іманентною характеристикою сучасної
політичної організації держав європейського ареалу, стаття розглядає православ’я як
джерело леґітимізації влади вказаних країн. Мобілізаційна роль православ’я в націє- та
державотворенні аналізується як частина їхньої внутрішньополітичної динаміки і як предмет
зацікавлення зовнішньополітичних сил. Оскільки обидві країни були й залишаються частиною
так званої сфери інтересів Російської Федерації, то розглядаються особливості реалізації цього
впливу. У дослідженні робиться висновок про те, що, незважаючи на принципову відмінність
характеру впливу РФ на православне церковне життя України й Болгарії в ретроспективі,
сьогодні цей вплив націлений на перетворення обох держав на частину «російського світу»
подібними методами. У цьому світлі спеціальну увагу приділено розгляду явища семіотичного
аутсорсинґу, тобто присвоєння культурно цінних лінґвосеміотичних знаків через їх включення
у власну культурну парадигму як питомих. За умов типових нині гібридних форм політичного
протистояння (у тому числі інформаційного) саме «перековування» символічно цінних знаків,
себто вузлових для національного історичного наративу елементів національно специфічної
лінґвосеміотичної сфери, стає впливовим інструментом реалізації чужих для даної держави
політичних інтересів. Тож роль мобілізаційного потенціалу православ’я в досліджуваних
країнах набуває особливого значення в контексті творення їхнього історичного наративу та
національно-державного буття у цілому. |
| format |
Article |
| author |
Березовенко, А. |
| author_facet |
Березовенко, А. |
| author_sort |
Березовенко, А. |
| title |
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції |
| title_short |
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції |
| title_full |
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції |
| title_fullStr |
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції |
| title_full_unstemmed |
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції |
| title_sort |
православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття україни та болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2021 |
| topic_facet |
Історичні студії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184592 |
| citation_txt |
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії: історичні паралелі й сучасні тенденції / А. Березовенко // Український історичний журнал. — 2021. — Число 6. — С. 89-101. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT berezovenkoa pravoslavââkčinnikpolítičnoímobílízacíísuspílʹnogobuttâukraínitabolgarííístoričníparalelíjsučasnítendencíí |
| first_indexed |
2025-07-16T04:53:58Z |
| last_indexed |
2025-07-16T04:53:58Z |
| _version_ |
1837777959657668608 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2021. – №6
Православ’я як соціальний феномен є глибоко зануреним у культурні традиції і
України, і Болгарії. Ці дві країни займають унікальне місце серед слов’янських наро-
дів, оскільки саме з ними пов’язані витоки творення тих духовних та гуманітарних
ідеалів, які радикально вплинули на релігійне, політичне і суспільне життя інших на-
родів слов’янського ареалу.
Традиційно Болгарія постає в історичній літературі як країна, з якої православна хрис-
тиянська доктрина поширилася серед інших слов’ян (~864 р.) у результаті просвітницької
Анотація. Мета дослідження – проаналізувати мобілізаційний вплив православ’я
в різноманітних проявах суспільного розвитку України й Болгарії у соціокультурній і
політичній сферах в історичній перспективі та на сучасному етапі. Методологічну основу
становить комплекс методів, у тому числі порівняльно-історичний, а також компаративного,
дискурс- і контент-аналізу. Новизною є визначення й порівняння мобілізаційного
впливу православ’я як чинника соціополітичних та культурних змін в Україні й Болгарії.
Не заперечуючи того, що секулярність виступає іманентною характеристикою сучасної
політичної організації держав європейського ареалу, стаття розглядає православ’я як
джерело леґітимізації влади вказаних країн. Мобілізаційна роль православ’я в націє- та
державотворенні аналізується як частина їхньої внутрішньополітичної динаміки і як предмет
зацікавлення зовнішньополітичних сил. Оскільки обидві країни були й залишаються частиною
так званої сфери інтересів Російської Федерації, то розглядаються особливості реалізації цього
впливу. У дослідженні робиться висновок про те, що, незважаючи на принципову відмінність
характеру впливу РФ на православне церковне життя України й Болгарії в ретроспективі,
сьогодні цей вплив націлений на перетворення обох держав на частину «російського світу»
подібними методами. У цьому світлі спеціальну увагу приділено розгляду явища семіотичного
аутсорсинґу, тобто присвоєння культурно цінних лінґвосеміотичних знаків через їх включення
у власну культурну парадигму як питомих. За умов типових нині гібридних форм політичного
протистояння (у тому числі інформаційного) саме «перековування» символічно цінних знаків,
себто вузлових для національного історичного наративу елементів національно специфічної
лінґвосеміотичної сфери, стає впливовим інструментом реалізації чужих для даної держави
політичних інтересів. Тож роль мобілізаційного потенціалу православ’я в досліджуваних
країнах набуває особливого значення в контексті творення їхнього історичного наративу та
національно-державного буття у цілому.
Ключові слова: православ’я, політична мобілізація, Україна, Болгарія, Росія.
Антоніна БЕРЕЗОВЕНКО
кандидатка філологічних наук,
доцентка кафедри української мови, літератури та культури,
Національний технічний університет України
«Київський політехнічний інститут ім. І.Сікорського»
(Київ, Україна), berezovenko@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-8681-072X
Православ’я як чинник політичної
мобілізації суспільного буття України та Болгарії:
історичні паралелі й сучасні тенденції
DOI: https://doi.org/10.15407/!!! УДК: 94(477)
Український історичний журнал. – 2021. – №6
90 Антоніна Березовенко
діяльності святих Кирила й Мефодія – через створення ними слов’янської азбуки та
переклади священних текстів літургійною мовою, зрозумілою для всіх слов’ян.
Україна зі своєю столицею Києвом стала центром, де відбулося хрещення Русі
та звідки християнство поширилося на решту східнослов’янських земель. Завдяки
цьому Київ увійшов в історичний наратив із визначенням «мати городів руських»1,
яким підкреслювалася його провідна роль серед інших міст Русі. У наші дні це тра-
диційне розуміння зазнало ідеологічно зумовлених інтерпретацій. Останні роблять
Київ (та Україну у цілому) привабливим предметом для експансіоністських інтере-
сів Російської Федерації, яка докладає неабияких зусиль для конструювання міфу про
власну вищість і свою роль «старшого брата/сестри» всіх східних слов’ян за рахунок
зазіхання на спадщину давньої української історії, котра розгорталася довкола Києва2.
Примітно, що попри перервний характер їхньої державної історії і тривалі пе-
ріоди іноземного панування як Україна, так і Болгарія зберегли енергію й вітальність
православ’я як основної релігії на своїх теренах3. В обох країнах це дало поштовх до
інтенсифікації культурного розвитку. А це, своєю чергою, стимулювало соціополітич-
ну мобілізацію українського та болгарського народів упродовж різних періодів істо-
ричного розвитку.
Говорячи про Болгарію, слід відразу вказати на ранні переклади Біблії ста-
рослов’янською мовою. Рукопис Євангелія, написаного середньовічною болгарською,
Тетраєвангелія Івана Александра 1355–1356 рр., уважається одним із найважливіших у
середньовічній болгарській культурі. Ще більш важливим стало створення (впродовж
1760–1762 рр.) «Історії слов’яноболгарської» у Зографському й Хілендарському мо-
настирях болгарським монахом Паїсієм Хілендарським, – книги, чия поява ознамену-
вала початок Болгарського Відродження. Традиційно ця праця розглядається як один
із найбільш потужних стимулів національної мобілізації, як поштовх, що спричинив-
ся до зростання й консолідації національної свідомості болгарського народу. До таких
стимулів належить і доробок послідовника Паїсія – Софронія Врачанського, який
переклав із грецької та старослов’янської мов на сучасну болгарську зібрання право-
славних текстів для щоденного читання. Під назвою «Кириакодромион, сиреч не-
делник» (1806 р.) ця робота стала першим текстом, написаним й опублікованим су-
часною болгарською мовою. Вона з’явилася саме тоді, коли було необхідно утримати
традицію Тирновської патріархії, яка передбачала використання болгарської (навіть в
її архаїчній формі), а не грецької мови у церковному богослужінні.
Паралельно можна простежити мобілізаційний вплив православ’я в Україні
через історію видання священних текстів. Ідеться передусім про публікацію 1580–
1581 рр. Острозької Біблії, найбільш раннього повного точного слов’янського пе-
рекладу (переважно з грецької) всіх 76 біблійних книг на старослов’янську мову
з відносно нечисленними українськими включеннями4. Публікація відбулася під
1 Ця вербальна формула походить із «Повісті временних літ» Лаврентіївського ізводу (див.: [Електронний ресурс]:
http://litopys.org.ua/lavrlet/lavr01.htm#l6390).
2 Те, що Володимир Хреститель був київським князем, а не московським, як і те, що в Х ст. не існувало геополітичних
одиниць «Москва» та «Росія», у наративі, яким В.Путін воліє леґалізувати окупацію Криму, замовчується. Сам
наратив спирається на давно сформований «євразійський» варіант російської імперської ідеології, згідно з яким
українці, «великороси» й білоруси нібито становлять «триєдиний російський народ». Ця ж «єдність» мусила мати
«православно-християнську ідентичність», зіперту на «ідею Києва» як «непорушну православну віху в долі Росії», на
«стійкість київського архетипу» (див.: Ткаченко В. Євразійство // Політична енциклопедія. – К., 2011. – С.251).
3 Войналович В. Релігійні організації в Україні // Політична енциклопедія. – К., 2012. –С.632; Темелски Х.
Избор на екзарх и вдигане на схизмата // История. Православието в България, 2017 [Електронний ресурс]:
https://www.bg-patriarshia.bg
4 Див.: Хом’як І. Непересічна особистість Мелетія Смотрицького // Наукові записки: Серія «Філософія». – Вип.4. –
Острог, 2008. – С.78.
Український історичний журнал. – 2021. – №6
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії... 91
покровительством українського аристократа князя Костянтина Василя Острозького,
якого називали «некоронованим королем Русі», нащадка київської династії
Рюриковичів і, вірогідно, хрестителя Русі Володимира Великого5. Це стало серйоз-
ним важелем у намаганнях князя Острозького задовольнити як власні особисті полі-
тичні амбіції (стати «коронованим королем»), так і втілити масштабніші політичні
задуми, установивши Острозьку патріархію в Острозі та посиливши позиції право-
слав’я як основного складника руської ідентичності. Як відомо, кількість примірни-
ків становила приблизно 1500–2000 і не могла не вражати. Острозька Біблія була
прийнята як канон у східній православній церкві й мала винятковий вплив на мо-
білізацію національного самоусвідомлення в українських землях. Це був завершаль-
ний акорд у політичній мобілізації, який відображав тенденцію проектування «кня-
зівської України» під проводом князя, рівного іншим правителям Європи. Але цей
проект був не єдиним. Майже одночасно на порядку денному з’явився інший про-
ект – козацької республіки6.
У контексті цього козацько-республіканського проекту, який Н.Яковенко нази-
ває «новою історичною програмою», навіть ще більш важливою стала публікація чо-
тирьох книг Пересопницького Євангелія 1561 р. – першого перекладу канонічного
старослов’янського тексту українською мовою, наближеною до розмовної.
Сьогодні ця книга зберігається в Національній бібліотеці України ім. В.Вер над-
сь кого в Києві та є символом національної державності. На ній кожен новообраний
очільник України складає присягу. Це стало центральним елементом інавґураційного
ритуалу президентів – дії з потужним мобілізаційним потенціалом.
Іншим важливим проявом соціальної мобілізації в Україні стала реставрація
православної митрополії7, «висвяченої під козацьким покровом 1620 р. патріархом
Теофаном8». Досягнуте завдяки зусиллям Петра Сагайдачного відновлення право-
славної ієрархії в українських землях відігравало роль чинника збереження самоі-
дентифікації православних громад. Це посилювало розуміння не тільки їхньої окре-
мішності від поляків-католиків, але також і від московитів (яке було взаємним).
Як зазначає С.Плохій, московська влада не тільки не вважала православну віру ру-
синів за істинно православну, але навіть не вважала її і за істинно християнську, адже
заборонялося ввозити православну богословську літературу з Русі, а деякі книги на-
віть спалювали9. На це ж звертає увагу й російський історик О.Міллер, підкреслюю-
чи, що «Московська церковна влада вимагала повторного хрещення навіть від пра-
вославного духівництва, яке прибувало з Малоросії до Москви на початку ХVII ст.,
оскільки не вважала його бездоганним»10. У цілому російське православ’я традицій-
но мало характер «монархічного православ’я»11 чи «майже абсолютної монархії»12,
5 Яковенко Н. Василь (Костянтин) Острозький // Історія України в особах: Польсько-литовська доба. – К., 1997. –
С.119–128; Її ж. Некоронований король Русі [Електронний ресурс]: https://www.radiosvoboda.org (27 лютого 2008 р.);
Кралюк П. Острозька Біблія та філософсько-богословська думка в Острозькій академії // Наукові записки: Серія
«Філософія». – Вип.4. – С.3–13; Євсеєва Т. Острозька Біблія [Електронний ресурс]: https://www.jnsm.com.ua/h/0712Q/
6 Яковенко Н. Некоронований король Русі…
7 Ця митрополія була знищена Берестейською унією в 1596 р.
8 Плохій С. Походження слов’янських націй: Домодерні ідентичності в Україні, Росії, Білорусії / Пер. з англ. –
К., 2017. – С.211.
9 Там само. – С.259.
10 Миллер А. Украинский вопрос в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХIХ в.). –
Санкт-Петербург, 2000. – С.31.
11 Явдась М. Українська автокефальна православна церква: Документи для історії Української автокефальної
православної церкви. – Мюнхен; Інґольштадт, 1956. – С.17.
12 Див.: Калистос (Ware) А. Съборност и главенство в православната църква // Свят. – 2019 [Електронний ресурс]
https://www.svet.bg
Український історичний журнал. – 2021. – №6
92 Антоніна Березовенко
у той час, як українська церква – більш парламентарний і народний, тобто була
«більш живою, секуляризованою і життєрадісною»13.
Ці ж важливі риси мало й болгарське православ’я. Назагал для обох країн було
притаманне прагнення до духовної гармонії і співпраці, базоване на свободі, єдності,
відданості релігійній традиції, як вона інтерпретувалася екуменічними соборами схід-
ної церкви. Її компонентами були соборність – вирішення питань церковного життя
спільно священством і парафіянами, виборність – демократичні вибори церковного
керівництва, автохтонність ієрархів, включно з предстоятелем, які обираються з чис-
ла місцевих кандидатів і не потребують рекомендації Москви чи Константинополя.
Ця традиція, що єднала священство і звичайних вірян, збереглася й нині як осново-
положний принцип обох церков – української й болгарської14.
Звичайно, міра, до якої секулярні учасники були включені у церковне життя,
у різні історичні періоди була різною. Як факт цей стан речей приймається і при-
хильниками, і противниками української автокефалії, хоча російські джерела оціню-
ють його неґативно.
Іншою важливою мобілізаційною силою самозбереження українського сус пі ль ства
була ренесансна традиція організації православних братств та братських шкіл (перше
з яких задокументоване 1463 р.). Києво-Могилянська академія (заснована 1632 р.) по-
стала з об’єднання двох таких шкіл. Вона стала провідною освітньою інституцією ви-
щого типу в Україні XVII–XVIII ст. і тривалий час була єдиним навчальним закла-
дом такого рівня для всіх східних слов’ян, справляючи непересічний інтелектуальний
вплив на православний світ у цілому. Це, безумовно, підносило національну самоо-
цінку та консолідувало суспільство.
Значущість мобілізаційного потенціалу братств спонукала російську владу до
спроб «приватизувати» цю практику й наново впровадити її з користю для себе15.
У результаті такої політики православні братства стали об’єктом та інструментом ін-
клюзивної асиміляційної політики Російської імперії. Сама ідея братств, їх демокра-
тична традиція й об’єднавчий дух, який зберігався в пам’яті поколінь українців, були
поставлені на службу імперії. Не випадково, на противагу цим, офіційно підтримува-
ним царатом, братствам 1846 р. з’явилося таємне Кирило-Мефодіївське братство як
справжній послідовник старої київсько-православної традиції, зіпертої на принципи
православної моралі, освіти, індивідуальної свободи.
У міру послаблення імперського тиску після Лютневої революції 1917 р. україн-
ське православне священство активізувало свої мобілізаційні зусилля, спрямовані на
націоналізацію церкви. Українська мова впроваджувалася як мова церковних служб,
відновлювалися принципи соборності та виборності як фундаментальні для церков-
ного життя, але найважливіше – було відновлено автокефалію Української православ-
ної церкви (хоча процес визнання тоді завершити не вдалося)16.
13 Харьковщенко Є. Релігійно-політичні еліти в українському православному автокефалізмі // Еліти і цивілізаційні
процеси формування нації. – К., 2006. – С.190.
14 Примітно, що типовий для РПЦ брак демократизму стимулював появу наукових інтерпретацій, що прагнуть змінити
«монархічний» вигляд російської церкви на «демократичніший» через презентацію її як «суб’єкта громадянського
суспільства» (див.: Осипов О., Аверьянова Д. Православная церковь современной России в системе гражданского
общества // Социум и власть. – 2019. – №3(77). – С.16; Рудыка Н. Церковь как субъект гражданского общества и объект
государства // Поиск: Политика. Обществоведение. Искусство. Социология. Культура. – 2015. – №49(2) – С.66–78).
15 У цьому перетворенні символічно цінних для української церкви організацій на інструмент російщення легко
впізнаються сучасні прийоми лінґвосеміотичного аутсорсинґу Росії (див.: Березовенко А. Після Майдану: образи України
і Росії у політичному дискурсі Росії // Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України. – Вип.3/4 (95/96). –
К., 2018. –С.289).
16 Див. докл.: Бондаренко В., Еленский В. Религия и церковь на Украине в контексте украинско-российских отношений //
Украина и Россия: общества и государства. – Москва, 1997. – C.181–204.
Український історичний журнал. – 2021. – №6
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії... 93
Ці зусилля були послідовними й енергійними впродовж усього періоду
Української революції 1917–1921 рр., продовжувалися під час радянських утисків в
Україні та поза її межами. Після 1991 р. роль православ’я як мобілізаційного чинника
політичного процесу в нашій країні почала зростати. Утім ані зусилля 1920-х рр., ані
часів незалежності після розвалу СРСР не були повністю успішними. Навіть надання
томоса про автокефалію 2018 р., яким було відновлено самостійність Православної
церкви України, не стало подією, яка остаточно припинила б російський церковний
вплив. Більшість українських парафій, підпорядкованих Московському патріархату,
і далі належать до нього, а питання прискорення процесу їх переходу до ПЦУ зали-
шається суперечливим. Утім відкрите засудження втрати українською православною
церквою суверенітету більш як на три століття та видача їй томоса є подією з винят-
ково важливими наслідками. Існування «об’єднаної, незалежної Української право-
славної церкви не тільки підриває проект “російського світу”, воно зводить нанівець
саму претензію вважати українців і росіян одним народом»17.
Для Болгарії періодами найвищого піднесення суспільної мобілізації були часи
після Квітневого повстання 1876 р. та російсько-турецької війни 1877–1878 рр.,
коли Берлінський конґрес 1878 р. проголосив відновлення болгарської державності.
Провісником цієї ключової для процесів націє- й державотворення події було вста-
новлення Болгарської екзархії18, оголошеної султанським19 ферманом 1870 р. та наступ-
ним встановленням 1872 р. автокефалії болгарської церкви (чого Константинополь не
визнав, і 16 вересня 1872 р. оголосив її «схизматичною»). Екзархія стала першою ін-
ституцією, яка репрезентувала інтереси болгарського народу перед Високою Портою.
Так породжені у глибинах болгарської православної церкви мобілізаційні ім-
пульси спричинилися не тільки до відродження духовної автономії, але також до від-
новлення національного суверенітету. Зі встановленням екзархії священство й монахи
стали активними учасниками секулярних соціальних процесів. Отже «церковне пи-
тання» у сучасній Болгарії є явищем, глибоко вкоріненим у суспільній перцепції бол-
гарського православ’я як феномен, що майже тотожний болгарській незалежності.
Сьогодні, попри очевидно секулярний характер суспільного життя України та
Болгарії, неможливо іґнорувати значення церковного питання. Це привертає увагу
ще й тому, що впродовж періоду між кінцем Другої світової війни та падінням то-
талітаризму церковний дискурс перебував в обох країнах на марґінесі суспільного
життя, хоча ступінь марґіналізації був різним. Якщо в Україні домінував аґресивний
атеїзм радянського типу, то у соціалістичній Болгарії православ’я не було повністю
витісненим із суспільної практики20. Більше того, наприкінці Другої світової (22 лю-
того 1945 р.) було покладено кінець 73-річному періоду «схизми» між Софією й
Константинополем. Вселенська патріархія видала БПЦ томос і визнала її автоке-
фалію. А відразу по смерті Й.Сталіна 1953 р. ІІІ Болгарський церковний собор від-
новив патріархію та обрав предстоятеля. Примітно, що всі ці кроки здійснювалися
17 Sherr J. A Tomos for Ukraine’s Orthodox Church: «The Final Schism?» // ICDS – International Centre for Defence and
Security, January 10, 2019 [Електронний ресурс]: https://icds.ee/a-tomos-for-ukrainesorthodox-church-the-final-schism/
18 Екзархія – незалежна церковна організація, заснована на принципах соборності, виборності та автохтонності
ієрархії (див.: Маркова З. Българска екзархия: 1870–1879. – София, 1989 – 398 с.).
19 Для Османської імперії концепту нації у секулярних вимірах не існувало. «Існував лише концепт зграї, влада над якою
покоїться не у цьому світі, а в раю. Султан же, деспот чи правитель є ґарантом божественного порядку на землі» (див.:
Anagnostopoulou S. From the Ottoman Empire to the Nation State: A long and difficult process: the Greek case. – Istanbul,
2004. – Р.14). Тому політична незалежність Болгарії з необхідністю мала оформлятися не інакше, як через православні
структури.
20 Згідно з конституцією та законом про віросповідання 1949 р., БПЦ у соціалістичній Болгарії була відділеною
від держави. Її статус був аналогічним статусу релігійних інституцій у СРСР.
Український історичний журнал. – 2021. – №6
94 Антоніна Березовенко
не тільки «з благословення» атеїстичної Москви21, але й за її посередництва та де-
тального керівництва процесом22.
Ця, здавалося б, несподівана підтримка Москви у скасуванні «схизми» Бол гар-
ської православної церкви насправді не була алогічною. Цим усувалися перепони для
впровадження радянської моделі стосунків держава – церква в Болгарії. Згідно з цією
моделлю, аж до припинення існування режиму Т.Живкова 1989 р. БПЦ і комуністич-
на партія та служба безпеки Болгарії співіснували у симбіотичному партнерстві (за
аналогією з СРСР). На думку американського дослідника Дж.Гопкінса, ця співпраця
спрямовувалася на те, щоб перетворити БПЦ на «справді соціалістичну церкву […]
Через інфільтрацію лояльних до комуністичного режиму людей у церковне керівниц-
тво Болгарська комуністична партія забезпечувала свій вплив на Священний синод та
встановлювала урядовий контроль БПЦ зсередини»23.
Попри уніфікованість соціальних практик соцтабору семіотичний ландшафт
Болгарії містив немислимі для СРСР елементи, як-от «вулиця Святої Трійці», «ву-
лиця екзарха Йосифа» та ін. «Ідеологічний центр» болгарського тоталітарного ре-
жиму, де хоч і було закрито теологічний факультет 1951 р., завжди зберігав свою ори-
ґінальну назву університет Св. Климента Охридського з явно вираженою релігійною
конотацією.
Чуже для радянської дискурсивної практики поєднання концептів «національ-
ний» і «церковний» було та є звичайним у болгарському дискурсі (наприклад «сус-
пільно-церковне свято», «церковно-національний рух»). Іноді ці поняття навіть не
розділяються дефісом, тобто становлять певну семантичну єдність, що маніфестує,
наскільки позначувані явища взаємопов’язані в перцепції болгар.
У співвідносних українських текстах немає еквівалентів описаним термінам.
Отже поряд із безумовною лояльністю до СРСР (аж до просування проекту Болгарії
як «шістнадцятої союзної республіки» в 1960–1979 рр.) ідея сприйняття національної
й церковної незалежності як єдиного поняття не могла бути відкинута болгарським
суспільством і залишалася невід’ємною органічною частиною його колективної свідо-
мості.
Безумовно, секулярність виступає очевидною характеристикою сучасних сус-
пі льств. За словами французького філософа М.Ґуше, «релігійна віра зараз перестає
бути вірою політичною. […] Зі свого боку, політична віра перестає тепер бути релігій-
ною. […] Це звільнення від тих первісних рамок, в яких трималося розуміння нашого
світу, уводить нас у нову епоху політики й, ширше, історичної дії»24. Водночас влад-
ний потенціал, утілений у феномені релігії, не може іґноруватися як інструмент со-
ціальної реґуляції, особливо там, де відбуваються інтенсивні процеси націєтворення.
У таких суспільствах релігія відіграє роль важливого джерела леґітимності утверджу-
ваного політичного порядку. Адже цілковита «секуляризація політики може погли-
бити безсилість останньої, зменшуючи її леґітимність аж до повного зникнення»25.
Саме тому політичний дискурс України (як і більшості пострадянських держав) від-
чутно позначений релігійними обертонами.
Після початку фактичної російсько-української війни в 2014 р. релігійне питання
перетворилося на інструмент політичної мобілізації. Яскравої маніфестації це набуло
21 Свого часу, після проголошення незалежності БПЦ 1870 р., РПЦ її не підтримала.
22 Шкаровский М. Русская і Болгарская православные церкви в первой половине ХХ в.: (история взаимоотношений). –
Санкт-Петербург, 2017. – 245 с.
23 Hopkins J.L. The Bulgarian Orthodox Church: A Socio-Historical Analysis of the Evolving Relationship Between Church,
Nation and State in Bulgaria. – New York, 2009. – Р.205–206.
24 Цит. за: Віллем Ж.-П. Європа та релігії: Ставки ХХІ ст. / Пер. з фр. – К., 2006. – С.205–206.
25 Там само. – С.205–206.
Український історичний журнал. – 2021. – №6
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії... 95
в передвиборчому гаслі П.Порошенка «Армія. Мова. Віра», в актуалізації в буден-
ному дискурсі таких концептів, як «томос», «автокефалія», «канонічність», в утвер-
дженні інституту капеланів.
Для України, де донедавна пересічний громадянин навряд чи чітко розрізняв
«митрополію» та «патріархію», найбільш важливою частиною церковного питан-
ня був запит на незалежність – у цьому випадку в духовній сфері. Він апелював до
тих шарів національної ментальності, де закорінені архетипи – константи колектив-
ної підсвідомості, які репрезентують конденсований культурно-історичний досвід
певного народу. Концепти «незалежність» чи «свобода» – це стимули, які звично
класифікуються суспільством як абсолютна цінність. Саме тому зусилля українського
керівництва інтенсифікувати процеси державотворення через здобуття духовного су-
веренітету православної церкви від російського контролю було позитивно сприйня-
то більшістю українського суспільства.
Водночас у російських і проросійських ЗМІ в Україні відновлення незалеж-
ності православної церкви було оголошено «схизмою» й «розколом». Як «схиз-
ма» в російському дискурсі трактується і встановлення стосунків македонської
церкви з болгарською як із церквою-матір’ю. Утім оголошена російськими очільни-
ками «схизматичність» болгарської церкви26 не стала перепоною для подальшого
трактування Болгарії та її церкви як «своїх»27 для РФ. Це було ясно сформульова-
но ідеологом Кремля О.Дуґіним в його інтерв’ю болгарському телеканалу «Alfa»:
«[…] всі слов’янські та православні люди, до яких і Болгарія належить, повинні бути
в орбіті Росії»28. Крім того, О.Дуґін повідомив, що він вивчає спадщину св. Паїсія
Хілендарського, якого вважає «великим мислителем», та заявив, що той «також
наш, оскільки є афонським монахом і слов’янином», і що «Великий Преслав – це
прототип Москви – третього Риму». Свій виступ О.Дуґін підсумував риторичним
запитанням: «І ви кажете, що ви не наші?!»29. Цими останніми словами вся історич-
на традиція Болгарської православної церкви включно з Великим Преславом (дав-
ньою болгарською столицею й першим престолом болгарських митрополитів), до-
свідом Афону та святими болгарської церкви, була передана Москві. Фраза «Паїсій
наш» з вуст провідного ідеолога Кремля викликала в болгарському суспільстві гостре
неприйняття.
Просуваючись у цьому напрямі далі, Росія з 2011 р. розгорнула кампанію з реані-
мації концепту «історичної присутності» Росії в Болгарії через фіктивний пошук на-
щадків учасників Усевеликого Війська Донського та оформлення їхніх угруповань як
частини структури Російської православної церкви. Починаючи з 2011 р. представ-
ник РПЦ у Болгарії «улаштовує» «козаків» у центрі болгарської столиці, при цер-
кві Св. Миколая Чудотворця, яку намагається приватизувати та зробити доступною
«тільки для росіян»30. Про це повідомлялося в оголошеннях російською й болгар-
ською мовами, в яких болгарські парафіяни визначалися як «байганьовці»31, «гості
26 Див.: Лавров нападна Македонската и Украинската църкви, иска да са васали на сръбската и руската (22 лютого
2018 р.) [Електронний ресурс]: https://faktor.bg/bg/articles/novini
27 Идеологът на Кремл: България е наша (9 грудня 2017 р.) [Електронний ресурс]: https://faktor.bg/bg/articles/mneniya/
lacheni-tsarvuli/ideologat-na-kremal-balgariya-e-nasha
28 Нашенските медийни насекоми и Дугин (10 листопада 2017 р.) [Електронний ресурс]: www.alfa.bg
29 Див.: Нашенските медийни насекоми и Дугин; Дугин: и Паисий е наш, защото е православен и славянин, а Велики
Преслав е предобраза на Москва (28 грудня 2017 р.) [Електронний ресурс]: https://faktor.bg/bg/articles/
30 Игумен Филип (Василцев) стана архимандрит (26 лютого 2013 р.) [Електронний ресурс]: https://dveri.bg/
component/com_content/Itemid,100723/catid,14/id,16747/view,article; Нов скандал в Руската църква (4 жовтня 2012 р.)
[Електронний ресурс]: https://www.vesti.bg/bulgaria/obshtestvo/igumen-syzdava-paravoenna-organizaciia-5178971
31 «Байганьовци» (з болг. «некультурна, неосвічена людина, селюк») походить від імені героя оповідання «Бай Ганьо»
Д.Войнікова та має зневажливо-принизливу конотацію.
Український історичний журнал. – 2021. – №6
96 Антоніна Березовенко
на іноземній території, яким слід поводитися належним чином». Водночас відбуло-
ся вилучення болгарських літургійних текстів зі служби, на місце яких упровадже-
но старослов’янські або російські. Із храму також видалено болгарський клір разом
із церковними школою та хором.
Найбільш неочікуваною зміною у цьому контексті було те, що, згідно з пові-
домленням Синодального комітету зі взаємодії з козацтвом РФ, церква Св. Миколая
Чудотворця проголошувалася «центром» новоствореного «козацького кругу міста
Софії». Іншими словами, територія храму у столиці Болгарії Софії оголошувалася
«станицею» (тобто територіальною одиницею Всевеликого Війська Донського, яка
існувала в межах Російської імперії), а ігумен Васильцев – її духівником32. Ці заходи
не тільки уславлювали «відродження «козацтва», але й покликані були заявити про
відродження форм його самоврядування та землевикористання, а також про реаліза-
цію його юридичних прав як громадян, об’єднаних спільністю інтересів згідно із за-
конодавством Російської Федерації33.
«Ініціативну групу» нащадків «козаків» ігумен закликав до крипти церкви
скласти військову присягу та заприсягнутися на вірність Батьківщині перед Святим
хрестом і Євангелієм, після чого було занесено болгарський прапор і зіграно болгар-
ський гімн34. Вочевидь, національні знаки/символи державного суверенітету Болгарії
включили у церемонію тільки для того, щоб втягнути їх в орбіту знаків «російсько-
го світу». Їх було використано як марґінальну, невмотивовану частину російського
парамілітарного ритуалу, через що значення державних символів як таких губилося,
а рамки болгарської державно-символічної концептосфери розмивалися. Болгарська
держава та її символи опинилися в підпорядкованій позиції не тільки щодо росій-
ської держави, але й щодо її інституцій периферійного штибу. Ритуали, які є ін-
теґральною частиною провінційної парафіяльної рутини російських «козаків»35,
сприймалися болгарською громадськістю як чужорідне втручання. Створення ро-
сійської парамілітарної організації на території болгарської церкви у центрі Софії
болгари сприйняли як відкрите втручання «російського світу» у «суверенне тіло»
Болгарської православної церкви та самої Болгарії як незалежної держави.
Занепокоєння болгарських інтелектуалів сформулював професор філософії Со-
фій сь кого університету К.Янакієв, публічно сформулювавши питання: «Про яку
Батьківщину йдеться?»36, коли на вірність їй заприсягається іноземне парамілітарне
утворення. Ця гостра неґативна суспільна реакція сиґналізувала про те, що болгари
не розцінюють подібні акції як частину «свого» соціального порядку.
Канонізація 2018 р. похованого в тій самій церкві Св. Миколая російського емі-
ґранта архімандрита Серафима (Соболєва) та організація відзначення 140-ї річниці
звільнення Болгарії в результаті російсько-турецької війни набули характеру ґранді-
озного возвеличення заслуг Росії й росіян, у той час, як Болгарія поставала радше як
сцена для врочистостей «російського світу», ніж їхній господар37.
32 В Софии создана станица Всевеликого Войска Донского (21 вересня 2012 р.) [Електронний ресурс]:
http://www.patriarchia.ru/db/text/2483031.html
33 Устав Международного союза общественных объединений «Всевеликое Войско Донское», принятый на
большом круге Всевеликого Войска Донского 3 декабря 1994 г. с изменениями от 27 апреля 1999 (27 квітня
1999 р.) [Електронний ресурс]: http://vvd2003.narod.ru/ustav.htm
34 В Софии создана станица...
35 Див. сайт Синодального комітету зі взаємодії з козацтвом: [Електронний ресурс]: http://www.skvk.org/67273
36 Пак скандал около Руската църква: Казашката паравоенна организация в София ще брани Отечеството, но не казва
кое. Mediapool 2012, 4 март [Електронний ресурс]: https://www.mediapool.bg/kazashka-paravoenna-organizatsiya-v-sofiya-
shte-brani-otechestvoto-no-ne-kazva-koe-news198018.html
37 Див. докл.: Поклонись, Болгария, могилам, которыми ты усеяна (12 березня 2018 р.) [Електронний ресурс]:
http://www.don-kazak.ru/news/poklonis-bolgariya-mogilam-kotorymi-ty-useyana/. Утім патріарх Кирило гостро й публічно
Український історичний журнал. – 2021. – №6
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії... 97
Подібна апропріація семіотично цінних православних знаків відбувається й в
Україні. Як згадувалося, російське керівництво систематично докладає неабияких зу-
силь для обґрунтування інкорпорації українських святинь у семіотичну систему «ро-
сійського світу».
У ході святкувань 1000-літньої і 1025-літньої річниць Софії Київської та хрещен-
ня Русі планувалося усунути всі музеї та дослідницькі інституції з території Києво-
Печерської лаври й собору. Звільнений простір передбачалося віддати Московській
патріархії38. Приготування до врочистостей супроводжувалися розповсюдженням
апологетами «російського світу» серед населення України спеціальної версії цьо-
го плану. Ішлося про специфічне пристосування семіотичного простору суверенної
України, особливо Києва, до неоімперських потреб Росії. Для цього передбачалося,
зокрема, перетворити сакральні давні пам’ятки київського православ’я – Софію й
лавру – на трамплін для постання «третього Риму» в Україні. Щоб утілити у жит-
тя задум створення «київського/українського Ватикану», Київ і лавра мали б стати
як резиденцією, так і державою російського патріарха39 – подібно, як Ватикан є окре-
мою державою та окремою резиденцією папи40. Патріарх Кирило висловив навіть ба-
жання/намір стати українським громадянином41.
Можна припустити, що після набуття московським предстоятелем статусу на-
сельника №1 Києво-Печерського монастиря, семіотичний простір «матері городів
руських» трансформувався б у «наш простір» Росії. У цей спосіб вічну перепону, що
відділяла московські імперські амбіції від київського міфу, було б подолано. Саме цей
дуже важливий крок, що мав на меті «наблизити» Москву до Києва як джерела семі-
отичних цінностей, спричинився до відкриття українськомовного сайту Московської
патріархії у 2010 р.42
Просування «російського світу» на території суверенної України має й більш
латентні форми. Наприклад, у Чернігові можна бачити майже непомітну тенденцію
до одночасної експропріації як релігійних, так і секулярних соціально цінних зна-
ків. Тут новозбудовану (2000–2011 рр.) церкву Всіх Святих Московського патріарха-
ту огородили парканом, прикрашеним «державами» російсько-імперського дизайну,
у такий спосіб, що на церковному подвір’ї опинилися і пам’ятник радянським геро-
ям Другої світової війни, і дитячий садок. Іншими словами – знаки «минулого» й
«майбутнього» було вилучено з українського урбаністичного простору та «приєдна-
но» до простору православної церкви Московського патріархату – одного з форпо-
стів «російського світу» в Україні.
висловив невдоволення тим, що не було згадано ім’я російського імператора Олександра ІІ, а також згадуванням інших, ніж
росіяни, національностей, чиє відношення до перемоги (на думку Кирила) сумнівне. Він звинуватив президента Болгарії
в тому, що той дає «помилкові» історичні інтерпретації та порадив йому докласти зусиль, щоб подібна «історіографія
була усунута з політичного вжитку Болгарії. Див. також: Чинкова Є. Патриарх «наехал» на президента Болгарии: Вашу
страну освободила Россия! Не Польша и не Литва! (4 березня 2018 р.) [Електронний ресурс]: https://www.crimea.kp.ru/
daily/26802.7/3837236/; Патриарх – президенту Болгарии: дружба проверяется делами, мы разочарованы (4 березня
2018 р.) [Електронный ресурс]: https://rossaprimavera.ru/news/999875e1. Patriarch Kirill completes his visit to Bulgarian
Orthodox Church, 2018, March 5 [Електронний ресурс]: http://www.patriarchia.ru/en/db/text/5157784.html
38 Гриценко О. Назад, до «спільної історії»: відзначення православних річниць та «відродження» православних
пам’яток // Президенти і пам’ять: Політика пам’яті президентів України (1994–2014): підґрунтя, послання, реалізація,
результати. – К., 2017. – С.989–1011.
39 Лавру пропонують відокремити як незалежну державу і поселити там патріарха Кіріла (19 липня
2010 р.) [Електронний ресурс]: https://tsn.ua/ukrayina/z-lavri-hochut-zrobiti-vatikan-dlya-patriarha-kirila.html
40 Портников В. Мрії «православного папи» (27 липня 2010 р.) [Електронний ресурс]: https://www.radiosvoboda.
org/a/2110413.html; Радинський О. Український Ватикан? // Сommons/Спільне (12 січня 2011 р.) [Електронний
ресурс]: https://commons.com.ua/ru/ukrayinskij-vatikan/
41 Гриценко О. Назад, до «спільної історії»… – С.992.
42 В Україні у майбутній понеділок починає роботу україномовна версія офіційного сайту Російської православної
церкви (16 липня 2010 р.) [Електронний ресурс]: https://tsn.ua/ukrayina/rpc-vidkrivaye-ukrayinomovnu-versiyu-svogo-
oficiynogo-internet-saytu.html
Український історичний журнал. – 2021. – №6
98 Антоніна Березовенко
***
Наша спроба встановити мобілізаційний вплив православ’я на політичне (та ши-
рше – соціальне) буття України й Болгарії далеко не вичерпує проблеми такого впли-
ву, дозволяючи, утім, зробити деякі узагальнення щодо особливостей цього процесу.
Православ’я як мобілізаційний чинник у прагненні обох народів до сувереніте-
ту відігравало важливу роль і завжди було частиною їхніх націє- та державотворчих
зусиль. В історичній пам’яті саме ідея існування «своєї» православної церкви, свого
духовного стрижня була стимулом для збереження чи відновлення незалежності як
церков, так і держав.
В Україні й Болгарії православ’я як мобілізаційний фактор і далі відіграє знач-
ну роль. Церкви обох країн поділяють принципи соборності (соборноправності), ви-
борності та автохтонності ієрархії. Ці характеристики залишаються іманентними для
цих церков попри те, що кожна з них продовжує перебувати в орбіті впливу Росії.
Водночас ці принципи залишаються чужими для РПЦ і сприймаються нею воро-
же, оскільки православне життя в Росії традиційно будувалося на принципі майже
«абсолютної монархії» російського патріарха. Інтенсивний тиск із боку Москви не
спричинився до прищеплення більш «автократичних» принципів російського цер-
ковного життя в Україні й Болгарії. Вірогідно тому, що останні занадто дисонували
з самою ідеєю українського та болгарського православ’я.
Сьогодні незалежність болгарської церкви більша в порівнянні з українською,
котра тривалий час була частиною релігійного життя Росії, у межах якого її пито-
мі риси піддавалися нищенню. Постання у ХХ ст., після 1917 р., української авто-
кефальної православної церкви не завершилося її утвердженням, у 1930-х рр. її свя-
щенство було практично ліквідовано. Відродження самостійної церкви з 1940-х рр.
відбувалося поза межами України. Відновлення функціонування УАПЦ в Україні в
1990-х рр. у цілому не змінило російськоцентричного характеру церковного життя
країни. Навіть отриманий православною церквою 2018 р. томос, хоча й визнав по-
милковим її підпорядкування Москві впродовж понад трьох століть і проголосив її
незалежність, не приніс релігійному життю України бажаної повноти самостійності.
Якщо в ХІХ–ХХ ст. установлення і збереження повноцінної незалежнос-
ті Болгарської православної церкви здебільшого супроводжувалося російською під-
тримкою, то у випадку з Україною ситуація була протилежною. Починаючи з 1654 р.
українська церква незмінно виступала об’єктом жорсткої асимілятивної політики ро-
сійської держави.
Болгарська церква зазнала асиміляційного впливу меншою мірою, маючи від
1945 р. повноцінну автокефалію, а від 1953 р. – патріарха як очільника. Тому попри всю
силу російського «впливу зсередини» він усе ж обмежувався болгарською автокефалі-
єю. Але поточна поведінка Росії і її церкви в Болгарії дедалі більше нагадує аґресивну
модель її поведінки в Україні. Церковне життя в обох країнах залишається предметом
пильної уваги та інтенсивного втручання РФ і РПЦ. Донедавна в Болгарії це обмежу-
валося зазіханнями на духовну серцевину болгарського православ’я (через оголошення
діяльності Кирила та Мефодія частиною спадщини «російського освіту»). Але недав-
нє перетворення однієї з центральних церков у центрі Софії на осередок російської
парамілітарної діяльності засвідчило зростання агресивності РФ у розширенні меж
цього «російського світу» за рахунок інтересів національної церкви Болгарії.
В Україні аґресивність РФ у царині православ’я залишається інтенсивнішою
й виявляється на глибшому рівні. Тут передусім ідеться про вільне функціонуван-
ня церкви Московського патріархату. У 2014 р. саме питання православ’я стало
Український історичний журнал. – 2021. – №6
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії... 99
дискурсивною домінантою у ході окупації Кримського півострова. Аґресія виправ-
довувалася «необхідністю» «повернути» Росії «священне джерело» її власного пра-
вослав’я – Херсонес біля Севастополя, де, за словами В.Путіна, князь Володимир
прийняв християнство, і без якого сама леґітимність сучасної російської держа-
ви (у частині її «тисячолітньої історії») потрапляє під обґрунтовані сумніви. Цим
пояснюється також, чому у своєму прагненні здобути джерела леґітимності й набу-
ти владу сюзерена православного світу (хоча б і в межах окремо взятого «російського
світу») РФ оголошує власним «священним джерелом» і древній Преслав, де 927 р.
Болгарська православна церква була перетворена Константинопольським патріархом
на перший автокефальний національний патріархат в Європі.
В обох країнах діяльність РФ і РПЦ спрямовується на захоплення національ-
но-символічних знаків (в їх дискурсивному або фізичному втіленні), на їх зміну/руй-
націю «зсередини». Сьогодні включення концептів «російського світу» в національ-
ні мобілізаційні події православних церков України й Болгарії знижує їх ефективність
у контексті позитивних національних змін. Більше того, у своїй розмитій зросійще-
ній формі вони стають частиною процесу каналізації просування «російського світу»
поза власні межі та стають його трансляторами. Спостерігаючи за зусиллями РПЦ,
націленими на денаціоналізацію лінґвосеміотичного простору обох країн, можна дій-
ти висновку, що російська церква відтворює алгоритми функціонування сучасної ро-
сійської держави, де панує культ особи В.Путіна і зміцнюється неоімперіалізм.
Незважаючи на зростання втручання РФ і РПЦ у релігійне життя України й
Болгарії, можна сподіватися, що православ’я залишиться сприятливим фактором
націєтворчого процесу в обох країнах. Завдання збереження української та болгар-
ської православних церков як інструментів національної консолідації є й залишати-
меться у ближчому майбутньому константою у цих країнах. Особливо це стосується
України. Тут існування «гібридної» Української православної церкви, підпорядкова-
ної Московському патріархатові (хоча в офіційній назві цього уточнення немає), за-
лишається на сьогодні серйозною ідеологічною зброєю Росії, спрямованою проти
української державності. Особливу небезпеку при цьому становить так званий «до-
бровільний перехід» парафій УПЦ (МП) до ПЦУ, оскільки через прихований ха-
рактер церковної влади першої для пересічних парафіян потреба в ньому не є очевид-
ною. Тож значення політичної волі у цьому процесі стає ще більш вагомим. Водночас
слід розуміти, що Україна й Болгарія так само залишатимуться для Росії бажа-
ним першоджерелом для реставрації Російської імперії в її пострадянській іпостасі.
Очевидною є неспроможність РФ розбудувати свою державність із бажаними для неї
геополітичними та історико-культурними параметрами43 без семіотичних цінностей
України й Болгарії – тобто, без гуманітарної традиції з її історичними, культурними,
духовними коренями цих країн.
Власне у цьому й полягає дилема. Оскільки як Україна, так і Болгарія прагнуть
зберегти і стабілізувати сакральність влади своїх держав, глибоко занурених у пра-
вославну релігійну традицію, відбиту в їхніх історичних наративах, Росія продовжу-
ватиме мобілізувати всі свої сили для дестабілізації цих країн через знецінення або
привласнення їхніх сакральних знаків. Така поведінка РФ традиційно була її modus
operandi щодо України, а тепер застосовується й до Болгарії. Для обох молодих демо-
кратій – України та Болгарії – ці зазіхання можуть бути серйозною перепоною при
використанні мобілізаційного потенціалу православ’я як дієвого чинника зміцнення
суверенітету й розбудови державності.
43 Їх бачення втілено в порталі «Всемирная Россия» (див.: [Електронний ресурс]: https://vseruss.com).
Український історичний журнал. – 2021. – №6
100 Антоніна Березовенко
REFERENCES
1. Anagnostopoulou, S. (2004). From the Ottoman Empire to the Nation State. A long and difficult process: the Greek case. Istanbul.
2. Berezovenko, A. (2018). Pislia Maidanu: Obrazy Ukrainy i Rosii u politychnomu dyskursi Rosii. Naukovi zapysky Instytutu poli-
tychnykh i etnonatsionalnykh doslidzhen im. I.F.Kurasa NAN Ukrainy, 3-4 (95-96), 272–294. [in Ukrainian].
3. Bondarenko, V., Yelenskii, V. (1997). “Religiia i tserkov” na Ukraine v kontekste ukrainsko-rossiiskich otnoshenii. Ukraina i
Rossiia: obshchestva i gosudarstva, 181–204. Moskva. [in Russian].
4. Hopkins, J.L. (2009). The Bulgarian Orthodox Church: A Socio-Historical Analysis of the Evolving Relationship Between Church,
Nation and State in Bulgaria. Boulder, Co: East European Nonographs & New York.
5. Hrytsenko, O. (2017). Nazad, do “spilnoi istorii”: vidznachennia pravoslavnykh richnyts ta “vidrodzhennia” pravoslavnykh pa-
miatok. Presydenty i pamiat: Polityka pamiati presydentiv Ukrainy (1994–2014): pidgruntia, poslannia, realizatsiia, resultaty,
989–1011. Kyiv. [in Ukrainian].
6. Kalistos (Ueir), A. (2019). Sybornost i glavenstvo v pravoslavnata tsyrkva. Konferntsiia na Mezhdunarodnata pravoslavna bo-
goslovska asotsiatsiia, Iash, Rumyniia, 9–12 January 2019. Spisanie Sviat, 1. Retrieved from: https://www.svet.bg [in Bulgarian].
7. Kharkovshchenko, Ye. (2006). Relihiino-politychni elity v ukrainskomu pravoslavnomu avtokefalizmi. Elity i tsivilizatsiini protsesy
formuvannia natsii, 2, 185–195. Kyiv. [in Ukrainian].
8. Khomiak, I. (2008). Neperesichna osobystist Meletiia Smotrytskoho. Naukovi zapysky: Seriia “Filosofiia”, 4, 72–79. Ostroh.
[in Ukrainian].
9. Kraliuk, P. (2008). Ostrozka Bibliia ta filosofska i bohoslovska dumka v Ostrozkii akademii. Naukovi zapysky: Seriia “Filosofiia”,
4, 3–13. Ostroh. [in Ukrainian].
10. Markova, Z. (1989). Bylgarska ekzarchiia, 1870–1879. Sofia. [in Bulgarian].
11. Miller, A. (2000). “Ukrainskii vopros” v politike vlastei i russkom obshchestvennom mnenii (vtoraia polovina XIX v.). Sankt-
Peterburg. [in Russian].
12. Oscar, W., Clyatt, Jr. (1993). Bulgaria’s Quest for Security After the Cold War. Mc. Nair Papers, 15:3. The Institute for National
Strategic Studies, Silver Spring. Maryland.
13. Osipov, O., Averianova, D. (2019). Pravoslavnaia tserkov sovremennoi Rossii v sisteme grazhdanskogo obshchestva. Sotsium i vlast,
3(77), 15–28. [in Russian].
14. Plokhiy, S. (2015). Pokhodzhennia slovianskych natsii. Kyiv. [in Ukrainian].
15. Rudyka, N. (2015). Tserkov kak subiekt grazhdanskogo obshchestva i obiekt gosudarstva. Poisk: Politika. Obshchestvovedenie.
Iskusstvo. Sotsiologiia. Kultura, 49(2), 66–78. Moskva. [in Russian].
16. Sherr, J. (2019, January 10). A Tomos for Ukraine’s Orthodox Church: the Final Schism? International Center for Defence and
Security. Retrieved from: https://icds.ee/en/a-tomos-for-ukraines-orthodox-church-the-final-schism/
17. Shkarovskii, M. (2018). Russkaia i Bolgarskaia pravoslanye tserkvi v pervoi polovine XX v. (istoriia vzaimootnoshenii). Sankt-
Peterburg. [in Russian].
18. Vasilev, N. (2018, February 27). Kiril ne e dobre doshyl, ako iska da priznaem srybskoto zavladiavane na makedonskite eparchii:
Rusiia vinagi e ochakvala ot Bylgariia pylno, bezprekoslovno i bezuslovno podchinenie Factor. Retrieved from: https//www.factor.
bg [in Bulgarian].
19. Villem, Zh.-P. (2006). Yevropa ta relihii: Stavky XXI st. Kyiv. [in Ukrainian].
20. Yakovenko, N. (1997). Vasyl (Kostiantyn) Ostrozkyi. Istoriia Ukrainy v osobakh: Polsko-lytovska doba, 119–128. Kyiv.
[in Ukrainian].
Antonina BEREZOVENKO
Candidate of Philological Sciences (Ph. D. in Philology),
Docent at Department of Ukrainian Language, Literature, and Culture,
National Technical University of Ukraine
"I.Sikorskyi Kyiv Polytechnic Institute"
(Kyiv, Ukraine), berezovenko@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-8681-072X
Orthodoxy as a Factor of Political Mobilization
of Social Existence of Ukraine and Bulgaria:
Historical Parallels and Current Trends
Abstract. The purpose of the study – to analyze the mobilizing influence of Orthodoxy in
various manifestations of social development of Ukraine and Bulgaria in the socio-cultural and
political spheres in historical perspective and at the present stage. The research methodology is a
set of methods that make up the comparative-historical method, as well as methods of comparative,
discourse and content analysis. A novelty is the definition and comparison of the mobilizing
influence of Orthodoxy as a factor of socio-political and cultural changes in Ukraine and
Український історичний журнал. – 2021. – №6
Православ’я як чинник політичної мобілізації суспільного буття України та Болгарії... 101
Bulgaria. Without denying that secularism is an immanent characteristic of the modern political
organization of the countries of the European area, the article considers Orthodoxy as a source
of legitimation of the power of these countries. The mobilizing role of Orthodoxy in nation- and
state-building is analyzed as a part of their domestic political dynamics and as a subject of interest
of foreign policy forces. Since both countries were and remain part of the so-called sphere of
interests of the Russian Federation, the peculiarities of the implementation of this influence are
considered. The study concludes that, despite the fundamental difference in the nature of Russia’s
influence on the Orthodox church life of Ukraine and Bulgaria in retrospect, today this influence
is aimed at transforming both countries into part of the Russian World by similar methods. In this
light, special attention is paid to the phenomenon of semiotic outsourcing. Under the conditions
of typical today hydride forms of political confrontation – including information one – it is the
“forging” of symbolically valuable signs, i.e. key to the national historical narrative elements of
the nationally specific linguistic-semiotic sphere, becomes an influential tool for realizing foreign
political interests. Thus, the role of the mobilization potential of Orthodoxy in the studied
countries acquires special significance in the context of the creation of their historical narrative,
the development of sovereignty and national-state existence in general.
Keywords: Orthodoxy, political mobilization, Ukraine, Bulgaria, Russia.
|