Духовна спадщина давнього Галича

Рецензія на книгу: Духовна спадщина давнього Галича: Наук. зб. / І.Скочиляс, В.Фрис. – Л.: Вид-во УКУ, 2018. – 168 с. + 17 іл. (серія «Київське християнство», т.ХІІ).

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2022
1. Verfasser:	Затилюк, Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2022
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Рецензії й огляди
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184663
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Духовна спадщина давнього Галича / Я. Затилюк // Український історичний журнал. — 2022. — Число 2. — С. 216-222. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-184663
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1846632022-06-25T01:26:07Z Духовна спадщина давнього Галича Затилюк, Я. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Духовна спадщина давнього Галича: Наук. зб. / І.Скочиляс, В.Фрис. – Л.: Вид-во УКУ, 2018. – 168 с. + 17 іл. (серія «Київське християнство», т.ХІІ). 2022 Article Духовна спадщина давнього Галича / Я. Затилюк // Український історичний журнал. — 2022. — Число 2. — С. 216-222. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184663 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Затилюк, Я. Духовна спадщина давнього Галича Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Духовна спадщина давнього Галича: Наук. зб. / І.Скочиляс, В.Фрис. – Л.: Вид-во УКУ, 2018. – 168 с. + 17 іл. (серія «Київське християнство», т.ХІІ).
format	Article
author	Затилюк, Я.
author_facet	Затилюк, Я.
author_sort	Затилюк, Я.
title	Духовна спадщина давнього Галича
title_short	Духовна спадщина давнього Галича
title_full	Духовна спадщина давнього Галича
title_fullStr	Духовна спадщина давнього Галича
title_full_unstemmed	Духовна спадщина давнього Галича
title_sort	духовна спадщина давнього галича
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2022
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/184663
citation_txt	Духовна спадщина давнього Галича / Я. Затилюк // Український історичний журнал. — 2022. — Число 2. — С. 216-222. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT zatilûkâ duhovnaspadŝinadavnʹogogaliča
first_indexed	2025-07-16T05:03:45Z
last_indexed	2025-07-16T05:03:45Z
_version_	1837778574900199424
fulltext	Український історичний журнал. – 2022. – №2 РЕЦЕНЗІЇ й ОГЛЯДИ Видавничу серію «Київське християн- ство» було започатковано 2013 р. як про- ект з оприлюднення наукових здобутків відповідної програми двох факультетів Українського католицького університе- ту. Уже з 2015 р. він значно розширився в рамках амбітної науково-дослідницької програми «Соборна Україна та Київська тради- ція», що нині активно функціонує завдяки фінансовим пожертвам вітчизняних меценатів та під патронатом Української греко-католицької церкви. Завданням згаданої програми є підтримка студій церковної та культурної історії дослідників із різних академічних се- редовищ нашої країни1. Передусім ідеться про вивчення богословської, історичної, куль- турної спадщини «київського християнства». Це поняття, як і «київська традиція», виступає збірним позначенням усіх надбань представників унійної та православної цер- ков – пагонів з єдиного стовбура Володимирового хрещення 988 р. Такими надбаннями можуть уважатися соціокультурні й релігійні практики, богословські та історичні трак- тати тощо, створені за тисячоліття від часу християнізації Русі. Згідно із загальною ано- тацією програми, церковні та конфесійні традиції є результатом постійної культурної взає модії на українських теренах «православного Сходу» й «латинського Заходу»2. При цьому Володимирове хрещення, уявлюване початковою «точкою відліку», стає арґумен- том конфесійної єдності. З одного боку, таке трактування відображає ідейну платформу теперішнього ключового програмного завдання УГКЦ – знайти порозуміння й налаго- дити діалог з усіма православними церковними спільнотами України. Натомість для до- сліджень, підготовлених у рамках програми «Соборна Україна та київська традиція», вживання поняття «київське християнство» обіцяє ширші перспективи як для локаль- них, так і для студій ширшого плану, передусім тих, які зосереджені на питаннях між- культурної та міжконфесійної взаємодії впродовж тривалого часу. Більшість із цих до- сліджень ідейно сходяться в тому, що спадщина представників унійної чи православної церков постає частиною єдиного тіла української культури, уявлюваної як неперервна у своєму розвитку. У зв’язку з цим набувають нової гостроти й актуальності питання сто- совно формування, розвитку, тяглості різних конфесійних спільнот на теренах сучасної України та всієї Центрально-Східної Європи у середньовіччі та ранньому новому часі, а також їх зв’язку з процесами націєтворення вже в модерну добу. В якійсь мірі, представлені вище ключові ідейні засади видавничої серії «Київ- ське християнство» стали спробою означити нові дослідницькі підходи й водночас – запрошенням до міждисциплінарних, різного роду тематичних і студій синтетичного 1 Докл. про програму див.: [Електронний ресурс] http://kyiv-christ.ucu.edu.ua/home/about/ 2 Див. короткий опис програми в кінці кожної з публікацій цієї видавничої серії. Духовна спадщина давнього Галича: Наук. зб. / І.Скочиляс, В.Фрис. – Л.: Вид-во УКУ, 2018. – 168 с. + 17 іл. (серія «Київське християнство», т.ХІІ) Український історичний журнал. – 2022. – №2 Рецензії й огляди 217 плану. На сьогодні, за весь час існування програми, вже вийшло більше 20-ти томів-пу- блікацій. Це видання матеріалів кількох поважних наукових зустрічей, публікації дже- рел, монографічні дослідження. Зокрема в рамках серії опубліковано праці учасників конференції 2018 р. до 1030-ліття хрещення Русі (т.22) або міжнародного форуму 2015 р., присвяченого текстам і спадщині Кирила Транквіліона Ставровецького (т.6). Із- поміж публікацій джерел варто відзначити скрупульозні едиції ірмологіонів XVI ст. (тт. 11 та 18) Ю.Ясіновського, давньослов’янських четій текстів Книги Ісуса Навина та Книги Буття за списками XІV–XVI ст., підготовлені Т.Вілкул (тт. 9 і 22), реєстри до- кументів архіву унійного митрополита 1763 р. у виконанні О.Вінниченка (т.3), мате- ріали ватиканських архівів стосовно Галицької унійної митрополії початку ХІХ ст. в опрацюванні В.Ададурова (т.19) тощо. Серед монографій серії – індивідуальні дослі- дження М.Яременка про становище структур Київської митрополії у синодальній цер- кві Російської імперії XVIІІ ст. (т.4), Н.Заторського про «Послання Мисаїла до папи Сикста ІV» 1476 р. (т.15), П.Кулаковського про володимиро-берестейського єпископа Йосифа (Мокосія-Баковецького) (т.17). Колективні монографії серії присвячені історії Володимиро-Берестейської єпархії ХІ–XVIІІ ст. (т.2), Луцької унійної єпархії рубежу XVIІІ–ХІХ ст. (т.13), Віленського монастиря Св. Трійці (т.16). Одним із вагомих надбань видавничої серії «Київське християнство» стало фак- симільне видання рукопису Галицького Євангелія 1144 р. та підготовка присвячено- го йому наукового збірника. Останній став 12-м томом серії (водночас 6-м у рубриці «Монографії»). Про нього й поговоримо докладніше. Галицьке Євангеліє є найдавнішим слов’янським рукописом Євангеліє тетр, яке містить запис про час його створення (впродовж жовтня – листопада 1144 р.). У цьо- му, як уважається, його основна наукова цінність. Водночас пам’ятка є найдавнішим із відомих джерел, яке пов’язують із теренами Галицько-Волинського князівства. В інтерпретації авторів збірника, цей рукопис – унікальне свідчення початків окре- мої галицької культурно-релігійної традиції, що сформувалася в рамках «київського християнства» під впливом симбіозу практик візантійської й латинської традицій на початках і рецепцією унійної ідеї в пізніший час (із кінця XVI ст.). Формування й розвиток цієї традиції від часу руського хрещення до кінця XVIІІ ст. – лейтмотив збірника праць «Духовна спадщина давнього Галича». Основу рецензованого видання складають дві студії – Віри Фрис та Ігоря Ско- чиляса. Праця авторитетної дослідниці рукописної і стародрукованої книги домо- дерної доби – «Галицьке Євангеліє 1144 року – унікальна пам’ятка релігійної куль- тури княжої доби» (с.11–27) – це короткий, але повноцінний джерелознавчий огляд рукопису. Сам він є пергаментним кодексом: списане в 1144 р. Євангеліє тетр було доповнене на початку XІV ст. синаксарем і місяцесловом. Докладний опис скла- ду, заставок, ініціалів, оправи й інших даних пам’ятки підсумовано висновком, що саме Галицьке Євангеліє не було якимось особливим ктиторським подарунком до храму. Його невеликий формат, незначна кількість оздоблених сторінок і зноше- ність засвідчують постійне використання книги в богослужбовій діяльності. На під- ставі аналізу покрайніх записів авторка намагається окреслити важливі віхи в історії книги. Імовірно, після свого створення в 1144 р. Євангеліє знаходилося в єпископ- ському храмі в Галичі, допоки його не виявив львівський єпископ Гедеон (Балабан) у 1576 р. (це засвідчує відповідний запис). Інший запис 1679 р. демонструє, що кни- га опинилася в молдавського митрополита Досифея, який мав намір повернути її в «рідні землі» («да отслєтся сїє св(е)тоє Єв(ан)г(е)лїє на своє місто, на Крилос»). Та, згідно з наступним записом, книгою заволодів справщик Московського друкар- ського двору ієромонах Тимофій. По смерті останнього вона стала власністю біб- ліотеки друкарського двору, а через кілька століть опинилася в Державному істо- ричному музеї в Москві, де й досі зберігається. За припущенням В.Фрис, книга не Український історичний журнал. – 2022. – №2 218 Рецензії й огляди повернулася до рідного Галича, адже її «вкрали під час зборів при від’їзді владики [Досифея] з Москви» (с.22). Утім, таке припущення – один із багатьох імовірних сценаріїв. Не можна виключати факту зміни планів Досифея щодо повернення кни- ги або задумів її надрукувати чи звірити з іншими текстами, і що їх мав реалізувати справщик Тимофій. Так чи інакше, але історія Галицького Євангеліє, котра постає з наявних у ньому покрайніх записів, є важливою для студій загального плану, зокрема про обіг книг, культуру читання та соціокультурні практики ранньомодерної доби. Невелика студія В.Фрис може стати важливою цеглиною в подібного роду дослі- дженнях. Ще одним її достоїнством є додаток із переліком праць, автори яких звер- талися до рукопису Галицького Євангелія. Другою, і найбільшою, частиною рецензованого збірника є праця Ігоря Ско чи- ляса «Княжий Галич в історії київського християнства: культура, релігія, політика й еклезіальна пам’ять (ХІІ–XVI ст.)» (с.29–158). Її основна ідея – окреслити голов- ні віхи в історії формування й розвитку галицької єпископської та митрополичої ка- федри, її трансформацій у XV–XVІІ ст. під впливом політик світської влади і спроб реалізації унійної ідеї. Галицьке Євангеліє та пов’язана з нею кафедра є у цій праці основною підставою для розмови про окрему еклезіальну, політичну, культурну тра- диції, таку собі субкультуру «київського християнства», коріння якої вбачається у Володимировому хрещенні, а формування обґрунтовано результатом впливу різних обставин і чинників. Розглянемо докладніше, як представлено цю традицію та її істо- рію, зробивши короткий огляд кожного з дев’яти розділів праці І.Скочиляса. У першому розділі – «Релігійна культура» (с.29–40) – постульовано існування ок- ремої культурно-релігійної традиції з центром у Галичі, яка (традиція) розглядається реґіональним варіантом загального «києво-християнського» культурного коду. Її фор- мування пояснено сусідством із латинськими Польщею та Угорщиною, іноконфесій- ні впливи звідки автор убачає у спорудах місцевої архітектурної школи та іконопис- них пам’ятках (як приклад, названо ікони Холмської Богородиці та Дорогобузької Одигітрії). Водночас відзначено культурний симбіоз, пов’язаний із південнослов’ян- ським впливом (зокрема ідей ісихазму) за посередництвом молдавської церкви (Сочавська митрополія). У цьому ключі розглянуто всі відомі культурні артефакти реґі- ону (рукописні пам’ятки, ікони, архітектурні споруди). Загалом ідеї цього розділу суго- лосні поглядам М.Грушевського, котрий розглядав Галицько-Волинське князівство ок- ремим політичним і культурним феноменом, таким собі продовжувачем традицій Київської Русі, що з часом модифікувався під впливом «латинських сусідів». У розділі «Поширення християнства у Прикарпатті» (с.41–51) аналізуються дані археологічних та писемних джерел (передусім згадки літописів про монастирі, клір), використаних задля реконструкції парафіяльної мережі Галицького князівства. За кількістю згадок монастирів у Галицько-Волинському літописі автор стверджує про «успішну євангелізацію краю» (с.47). У третьому розділі – «Галицька земля-князівство: територія та політичний і со- ціальний статус» (с.52–65) – зроблено короткий огляд історії Галицького князівства «від початків», що традиційно пов’язуються з князями-ізгоями Ростиславичами (за- кріпилися на цих землях у 1080–1090-х рр.), до остаточного «фіналу», яким ста- ло отруєння 1340 р. Болеслава Юрія Тройденовича, «уродженого князя усієї Малої Русі». І.Скочиляс увиразнює вже звичні уявлення про окрему політико-культурну ідентичність володінь Романовичів, убачаючи вираженням її існування різні спеціаль- ні маркування цих теренів, уживані в тогочасних джерелах (у працях географів, пап- ській канцелярії, літописах). Засвідченням особливої політичної та культурної тради- ції виступає в розділі також титулатура правителів Галицько-Волинської Русі, а також назва «Мала Русь», що, на думку автора, відпочатково в перші десятиліття XІV ст. була «впізнаваним маркером теренів Королівства Русі та Галицької митрополії» (с.64). Розділ завершується наведенням основних проявів «ідентичності» Галицької Український історичний журнал. – 2022. – №2 Рецензії й огляди 219 «землі-князівства»: густа мережа міських поселень із домінуванням Галича, а голов- не – сильні позиції місцевого боярства та ймовірна наявність серед його представни- ків власної системи цінностей. Наступні три розділи праці І.Скочиляса присвячені Галицькій церковній кафед- рі: початковій історії у ХІІ ст., змінам її статусу у XІV–XVІ ст. і трансформаціям упродовж XVІІ–XVІІІ ст., зумовленим практичною реалізацією унійної ідеї. Розділ «Галич як княжа столиця та владича кафедра» (с.66–87) демонструє чита- чеві, що за досить короткий період, відколи Галич став центром окремого князівства, тут відбулося становлення єпископської кафедри. Власне, неподалік від княжого палацу на Крилоській горі було зведено Успенський собор. При цьому І.Скочиляс звертаєть- ся до спостереження археологів, що під час будівництва в 1140–1150-х рр. змінилася пла- нувальна структура: замість скромної первісної базилікальної – масштабна хрестобанна 6-стовпна церква з бічними ґалереями. У цьому автор убачає відображення планів га- лицького князя Володимирка відкрити єпископську кафедру. У зв’язку з цим представ- лено масштаби робіт (за розмірами фундаменту храм поступався лише Софійському собору в Києві) та зауважено на майстрах-іноземцях. Поза тим, дослідник нагадує, що «саме тоді було написане знамените Галицьке Євангеліє» (с.72). У п’ятому розділі – «Фундація Галицької єпархії» (с.88–97) – обговорюється гі- потеза про відкриття кафедри у два етапи. Відповідно, спершу в 1140-х рр. руський митрополит Михаїл ІІ хіротонував на єпископство ставленика князя Володимирка, але саме ставлення не відбулося через вимушений від’їзд ієрарха до Константинополя. Тож остаточно кафедру було відкрито за князя Ярослава в 1156–1157 рр. (у повідом- леннях за ці роки Київський літопис називає єпископом Косму). Попри свою струн- ку обґрунтованість, гіпотеза про спроби відкрити кафедру в 1140-х рр. не може вва- жатися остаточно доведеною. В її основі – згадане вище спостереження археологів про зміну планувальної структури центрального соборного храму, а також рукопис поменника середини XVІ ст., де в переліку владик Успенської кафедри перед єписко- пом Космою, відомим у літописах, названо якогось Алексія. Поменники самі по собі не завжди достовірно точно відтворювали всіх реальних історичних осіб, особли- во, якщо йдеться про їх копії пізнішого часу. Водночас опертя на археологічні дже- рела теж містить пастки: навряд чи можна з точністю в десятиліття засвідчити змі- ну планувальної структури Успенського собору (останнє могло відбутися й за князя Ярослава, з яким прямо асоціюється вперше згаданий у Київському літописі галиць- кий єпископ на ім’я Косма). Утім найскладніше питання в історії галицької кафедри – це обставини відкриття та особливості функціонування Галицької митрополії. І.Скочиляс звертає увагу на за- початкування в першій третині ХІІІ ст. єпископських кафедр у Перемишлі та Угрові й називає ці події «парадом єпископій». Останнє, на думку дослідника, є свідченням ці- леспрямованої політики Романовичів «створити передумову для відкриття Галицької митрополії в сопричасті з Константинопольським патріархатом» (с.97). До цього твер- дження можна нав’язати також факти облаштування єпископських кафедр у Луцьку (гі- потетично 1280-ті рр.) та Аспрокастроні (Білгороді; між 1302–1328 рр.). Водночас, як видається, гіпотеза відносно церковної політики Романовичів могла бути підказана ана- логією з політикою князя Андрія Боголюбського утворити митрополію у Владимирі- Суздальському в 1170-х рр., заявивши в такий спосіб про свій окремий від Києва статус. Якщо виходити з такого погляду, то важко пояснити, чому реалізація намірів Данила й Василька Романовичів мати власну митрополію в Галичі розтягнулася майже на сто- ліття, ба більше, потребувала відкриття додаткових кафедр. Чи це припущення не є умоглядним упорядкуванням у наративі історика відомих йому подій, що передували створенню Галицької митрополії на початку XІV ст.? Поза тим, у наступному (шостому) розділі – «Галицька митрополія: заснуван- ня та особливості еклезіального статусу» (с.98–115) – автор систематизував усі відомі Український історичний журнал. – 2022. – №2 220 Рецензії й огляди свідчення джерел про існування Галицької митрополії й зазначив, що її відкриття в 1303 р. стало ініціативою князя Юрія Львовича, який тим самим «збирав єпархії» (с.99) – серед них і ті, що відкриті його дідом, Данилом Романовичем (це дещо супе- речить гіпотезі про «парад єпископій» як цілеспрямованої політики князів Данила й Василька Романовичів). Та головним питанням розділу стала історія функціонуван- ня Галицької митрополії. Її реконструкція – надзвичайно складне завдання, з огляду на мізерну кількість надійних документальних даних. І.Скочиляс констатує відомий ще у працях істориків ХІХ ст. факт закриття кафедри 1347 р. (її пониження до ранґу рядового єпископства руського митрополита Феогноста, який резидував у Москві), водночас наводить низку фактів, які підтверджують його ідею про амбівалентний ста- тус кафедри до й після 1347 р. Виходить так, що в різний час галицьких єпископів константинопольські патріархи підносили до ранґу митрополитів лише спорадично (ним став Феодор у 1328 р., або ж Антоній у 1370 р.). Водночас упродовж XV – пер- шої третини XVІ ст., коли кафедра була вакантною, на думку автора, не з’явилося жодних формальних розпоряджень щодо її статусу, тож він залишався амбівалент- ним і як центру єпископії, і як окремої митрополії. Представляючи історію кафедри згаданого періоду, І.Скочиляс показує, що її вакантність стала результатом політи- ки львівських католицьких єпископів, котрі не бажали «співжиття» з конфесійни- ми опонентами. Тож подана далі історія кафедри в Галичі від початку XV ст. й до 1539 р. є розповіддю про кілька спроб поставити сюди владик патріархом Григорієм Маммою в 1449 р. та унійним митрополитом Ісидором у 1457 р. Між тим, інших да- них про історію кафедри за цей час немає. Як пояснено наприкінці розділу, відсут- ність пастиря компенсувалася священнодійствами настоятелів молдавської церкви, котра спершу формувалася як рядова структура у складі Галицької єпархії (зі створе- ної в першій третині XІV ст. кафедри в Аспрокастроні / Білгороді). Наступним завданням рецензованого дослідження стала систематизація інфор- мації про владик, намісників і діяльність органів управління православної Галицької кафедри. Цьому присвячено два дальших структурних підрозділи. У розділі «Галицькі владики та намісники й адміністратори (середина ХІІ– XV ст.)» (с.116–131) автор наводить імена галицьких владик із різних джерел – зга- даного поменника 1558 р., рукопису «Анналів» унійного митрополита Лева (Кишки) початку XVІІІ ст., літописів та актових матеріалів. Далі зроблено спро- бу верифікувати систематизовані дані згаданих пам’яток. У результаті визначено іє- рархів із неавтентичних пам’яток (зокрема митрополита Галактіона з підробної грамоти князя Романа Мстиславича), водночас наведено відомості про діяльність ок- ремих ієрархів. Їх розпочинає гіпотетична біограма Алексія – гаданого ієрарха, який, за припущенням автора (вперше висловленим у п’ятому розділі), лише отримав хі- ротонію. Менш гіпотетичною виглядає біограма єпископа Косми. Він відомий із лі- тописного повідомлення під 1156 р. про поставлення митрополитом Константином. На підставі археологічних матеріалів дослідник припускає участь Косми в поставлен- ні новгородського архієпископа Іллі. Крім того, надійною є інформація про участь цього владики у супроводі майбутнього візантійського імператора Андроніка І до Константинополя в 1165 р. Іншою примітною рисою цього розділу є припущення стосовно Петра Акеровича, який, на думку І.Скочиляса, замінив на кафедрі єписко- па Артемія – відомого з повідомлень Галицько-Волинського літопису як активного противника князя Данила Романовича. Наведені сумарні відомості про владик і на- місників Галицької кафедри підсумовуються в розділі тезою про становлення окремої церковної еліти зі власними традиціями. Їх вираженням названо створення й побуту- вання на теренах Галичини та Волині редакцій церковного уставу князя Володимира, а також кормчих книг (так звані Волинська й Лукашевицька редакція). Продовженням огляду історії кафедри стала систематизація згадок документаль- них джерел про управлінців кафедри XV – першої половини XVІ ст. у наступному Український історичний журнал. – 2022. – №2 Рецензії й огляди 221 розділі – «Від владичної катедри до генерального намісництва в складі митрополи- чої архиєпархії (1415–1539 рр.)» (с.132–139). Тут автор показує, що кафедра у цей пе- ріод управлялася переважно митрополичими намісниками (окремі з них відомі лише з випадкових згадок в актових документах), наводить факти спроб візитації її повіре- ними київських митрополитів, а також розглядає документи, якими реґулювався ста- тус кафедри (зокрема папська булла 1458 р. про призначення митрополитом Григорія Болгариновича та підвладність йому Галицької єпархії). Останній розділ дослідження – «“Пригадування” Галицької митрополії у XVІ– XVІІІ століттях»3 (с.140–155) – став спробою узагальнити фінальні сторінки історії Галицької православної кафедри й водночас показати трактування її «спадщини» та маніпуляції довкола неї очільників унійної церкви кінця XVІІ–XVІІІ ст. Розділ по- чинається з констатації факту призначення королем Макарія (Тучапського) єписко- пом Галича, Кам’янця і Львова. Цей владика та наступники визнавали зверхність над собою київського митрополита й давали присягу не відновлювати Галицьку митропо- лію. Надалі всі очільники кафедри перебували в ранзі митрополичого намісника (з пра- вами коад’ютора митрополичого), і така практика мала продовження після церковної унії 1596 р. На цьому, власне, і завершується виклад історії кафедри. Наступним питан- ням розділу є різні інтерпретації її минулого у проектах настоятелів кафедри Св. Юра та унійних митрополитів. Як показує І.Скочиляс, період існування Галицької митропо- лії став дієвим арґументом настоятелів святоюрської кафедри зберігати окрему юрис- дикцію. У цьому зв’язку розглянуто маніпуляції з минулим Йосифа (Шумлянського) 1690-х рр. та Варлаама (Шептицького) 1710–1715 рр., відображені в меморіалах, якими вони обмінювалися з унійними митрополитами та папською канцелярією. Вирішення цих спорів довго відкладалося, аж поки не знайшло рішення в папській буллі 1808 р. Короткий огляд цих сюжетів, вочевидь, покликаний переконати читача в тому, що «пригадування» історії Галицької митрополії у XVІІ–XVІІІ ст. було одним із чин- ників формування як реґіональної ідентичності місцевої еліти, так і загального просто- ру унійної церкви, що його І.Скочиляс у своїх працях позначає як Slavia Unita. Загалом збірник «Духовна спадщина давнього Галича», що став 12-м томом се- рії «Київське християнство», розрахований на широке коло читачів. Це досягнуто завдяки простоті й логічності викладу, детальним роз’ясненням питань, добре відо- мих спеціалістам, а також множині кольорових ілюстрацій рукописних і мистецьких пам’яток. Недарма в анотації зазначено, що це «науковий збірник […] для всіх тих, хто цікавиться українською християнською традицією і, зокрема, культурною спад- щиною княжої доби». Але від цього не применшується його значимість для фахових дослідників. Передусім тому, що тут систематизовано результати практично всіх по- передніх студій як рукопису Галицького Євангеліє, так і ключових сюжетів пов’язаної з ним єпископської й митрополичої кафедри. Явний розрахунок укладачів збірника на широку читацьку аудиторію позна- чився на схематичності представлення багатьох принципово важливих питань, та- ких, як текстологія та історія рукопису, політика православних і католицьких владик, що постійно конкурували за потенційну паству, а головне – особливості формуван- ня нової моделі Slavia Unita після Брестської унії 1596 р. та ступеня інтеґрації до неї (ба більше, глибини її усвідомлення) місцевих кліру й пастви. Крім того, окремі пи- тання повторюються в кількох розділах (зокрема інформація про церковних вла- дик-опонентів політики Романовичів та про повноваження очільників кафедри). А оповідь про місцеві редакції церковного уставу князя Володимира й кормчих книг видається очікуваною в розділі про особливості статусу Галицької митропо- лії (відомості про це, натомість, викладено в іншій частині, в розповіді про владик та адміністраторів кафедри). Водночас повнішому розкриттю ключового питання, 3 У змісті його назва інша: «Історична пам’ять про Галицьку митрополію». Український історичний журнал. – 2022. – №2 222 Рецензії й огляди що є головною ниткою у праці І.Скочиляса – існування галицької культурно-релігійної традиції, могло би посприяти звернення до проблеми формування відповідної іден- тичності серед кліру та мирян єпархії. Звернення до проявів відповідних уявлень ста- ло би переконливим засвідченням самої традиції. Аби знайти більше інформації для відповіді на це питання, читач повинен спеціально звернутися до іншого дослідження І.Скочиляса – капітальної студії з історії Галицької єпархії4. В якійсь мірі, праця вчено- го у збірнику «Духовна спадщина давнього Галича» стала коротким представленням основних положень окремих розділів тієї монографії, правда, здійсненим з урахуван- ням нових досліджень і дискусій, що з’явились після її виходу в 2010 р. У будь-якому разі, дослідження В.Фрис та І.Скочиляса, які формують рецензова- ний збірник, можна вважати успішними завдяки повноті представлення всієї множи- ни спостережень, що постали в історіографії впродовж тривалого часу. Але найголов- ніше те, що ці праці провокують на дискусію й намічають перспективи для наступних студій. Передусім очевидною є необхідність здійснення повноцінної контекстуалізації Галицького Євангелія серед йому подібних пам’яток шляхом комплексного дослідження його тексту з визначенням мовних особливостей, зіставлення з грецькими та болгарськи- ми прототипами, а також уточнення рецепції шляхом систематизації всіх марґіналій у рукопису. Крім того, сам рукопис може стати частиною студій іншого плану, зосередже- них на реконструкції мережива культурних зв’язків та особливостей комунікації ранньо- модерної доби. Це можливо, якщо взяти до уваги обставини переміщення його з Галича. Знайомство зі збірником провокує також замислитися над перспективами по- дальших студій історії Галицької єпархії. Здавалося б, їх важко намітити з огляду на незначну кількість джерел стосовно функціонування і статусу Галицької митрополії від часу її появи до трансформацій XV–XVІ ст. Але інша справа, якщо звернутися до питань відносно еклезіальної свідомості та ідентичності представників Галицької єпархії. З іншого боку, потребує подальших студій і дискусії теза І.Скочиляса про іс- нування особливої галицької культурно-релігійної традиції, що постала як реґіональ- ний варіант «київського християнства Володимирового хрещення» шляхом адап- тації й суміщення візантійської спадщини та католицьких практик. Як видається, у даному випадку необхідно докладніше розглядати, як самі церковні ієрархи Галицької (а пізніше Львівської) кафедри ХІІ–XVІ ст. шукали своє місце в координа- тах між Києвом, Римом і Константинополем. Інша справа, якщо мова йде про ієрар- хів унійної церкви і творення серед належних їй кліру й пастви особливої історичної пам’яті про Галицьку митрополію. В такому разі як заснована на її «пригадуванні» реґіональна еклезіальна ідентичність вписувалась у рамки загальної моделі Slavia Unita, і чи не вступала у суперечність до неї? Водночас, наскільки сам уявний світ Slavia Unita співіснував з іншими моделями еклезіальної свідомості XVІІ–XVІІІ ст., і наскільки у ці століття він зміг чітко конституюватися та дистанціюватися між дво- ма світами – Апостольського Риму та Slavia Orthodoxa? Можна сподіватися, що представлені вище міркування й питання, спровокова- ні знайомством із рецензованим збірником, знайдуть своє продовження в майбутніх дослідженнях. Ярослав ЗАТИЛЮК кандидат історичних наук, науковий співробітник, Інститут історії України НАН України; старший науковий співробітник, Національний музей історії України (Київ, Україна), yaroslav.zatyluk@gmail.com 4 Ідеться про вид.: Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII століть: організаційна структура на правовий статус. – Л., 2010. – 832 с.

Духовна спадщина давнього Галича

Institution

Ähnliche Einträge